Частина третя. СПРАВА БОГОЛЮДИНИ. СОТЕРІОЛОГІЯ
Господь Ісус Христос як Спаситель
Божественна Особистість Господа Ісуса Христа вседосконала і неподільна. Це сильно відчувається в усьому, що Христове. У кожній Його думці, і слові, і ділі присутня вся Його Боголюдська Особистість – і до того ж цілковито і нероздільно. У всіх Своїх зовнішніх і внутрішніх, зримих і потаємних виразах Особистість Боголюдини єдина і неподільна. Звідси і все життя Христове на землі становить одне нерозривне органічне ціле. Єдністю і нероздільністю Його Боголюдської Особистості визначено єдність і нероздільність Його Боголюдської справи, звершення. Немає нічого ні в Особистості, ні в житті, ні в діяльності Господа Ісуса Христа, що можна було б відкинути як зайве або непотрібне. Він весь – у всьому Своєму.
Ні про що Боголюдське не можна сказати: в цьому немає потреби, цим можна знехтувати. Коли апостол Петро запропонував Спасителю усунути страждання з Його Боголюдського подвигу порятунку людського роду, Спаситель назвав його сатаною: “Відійди від Мене, сатано!” (Мф. 16:23 ). Усе Христове: і втілення, і Хрещення, і Преображення, і страждання, і хресна смерть, і Воскресіння, і Вознесіння, і діла, і вчення – увійшло як необхідна складова частина в грандіозну, космічну, Боголюдську справу порятунку людей, і це не можна відкинути, не зашкодивши Боголюдській Христовій Особистості. Одна й та сама безмірна Боголюдська значущість і сила проникає в усе Христове, тож із цього нерозривного, Боголюдського цілого не можна виокремити одну частину і сказати: ось саме цим Господь Ісус Христос врятував світ, спокутував людський рід. У Боголюдині і Його житті та вченні все нескінченно важливе і потрібне, Божественно важливе і Божественно потрібне. Тому Господь Своїм святим учням і залишив як заповідь порятунку заклик про дотримання всього заповіданого: “Ідіть і навчіть усі язики, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і навчіть їх дотримуватися усього, що я заповідував вам” (Мф. 28:19-20 ).
Усією Своєю Боголюдською Особистістю і всім Своїм Боголюдським життям Господь Ісус Христос здійснив порятунок людського роду, тому Йому і наречено ім’я Ісус, що означає Спаситель. Це ім’я було дано не якійсь Його частині і не Його вченню, а Його нероздільній Боголюдській Особистості. Він весь – Ісус, весь – Спаситель у всьому, що становить Його Боголюдську Особистість і Його Боголюдську справу. Богоданим ім’ям Ісус (Див. Мф. 1 - Прим. ред.) Спаситель визначено, обумовлено і Його справу – спасіння.
Внаслідок безмірного багатства Своєї Боголюдської Особистості та різноманітних дарів і благ, які Він приніс світові, Спаситель називається різними іменами: Пастир, Учитель, Світло, Шлях, Істина, Життя, Первосвященик, Пророк, Лоза, Господь, Син Божий, Христос, Камінь, Агнець. Багато імен, але одна Особистість і одна справа, адже і як Пастир Він – увесь Пастир, і як Учитель Він – увесь Учитель, як Світло Він – увесь Світ, і як Істина Він – увесь Істина. Тому Його справа спокути і спасіння світу і людини – це не тільки Його справа як Пророка, Первосвященика і Царя, а й Його справа як єдиної і неподільної Боголюдяної Особистості – такою, якою описують Її і являють усі імена, які їй дають у Святому Одкровенні.
У всьому спокутному і спасительному Господь Ісус Христос присутній весь – у цілковитій повноті Своєї Боголюдської Особистості. При цьому Його спасительна сила і дія виразніше за все проявляються в деяких Його справах, як, наприклад, у Хрещенні та Преображенні, і досягають своєї вершини в хресній смерті, Воскресінні, Вознесінні та зісланні Святого Духа. Але все це суть складові частини Його Боголюдського життя і подвигу як єдиного і неподільного органічного цілого. Хрест верховенствує лише на фундаменті всього того, що йому передує. Хрест – це пік піраміди порятунку, але як вершина він стоїть на всьому, що під ним, а те, що Спаситель вмонтував у піраміду порятунку, було або словом, або думкою, або молитвою, або зітханням, або дивом, або подією. Вершина без основи і без того, що споруджено між нею і основою, не була б верхньою точкою. Основа піраміди спасіння – це втілення Сина Божого; на ній Господь Ісус Христос Своїм земним життям збудував Боголюдський дім спасіння і на його вершині поставив хрест і Воскресіння. Господь Ісус сповістив спасіння всім тим, чим Він як Боголюдина був, і всім тим, що Він як Боголюдина зробив.
У самому імені Ісус представлено всю Боголюдську справу Христову. Владика Христос спасає, бо Він – Спаситель. Тільки як втілений Бог Господь Ісус – і Спаситель, і спасіння. Його Боголюдська Особистість – це і є все і вся у спасінні, тому Господь Ісус Христос і робить спасіння кожної людини залежним від Себе як Боголюдини, кажучи: “Я – двері, і хто ввійде через Мене, той спасеться; і ввійде, і вийде, і притулок знайде” (Ін. 10:9 ). Усе, що входить в Особистість і в справу Боголюдини, становить Євангеліє спасіння. Тому ніщо Боголюдське не може бути ні опущено, ні відкинуто. У Спасителі все спасенне, все сотеріологічне. Що це таке, що можна б було усунути з Господа Ісуса Христа як нібито неспасительне? Усі слова Спасителя “суть дух і життя” (Ін. 6:63 ). Але вони “суть дух і життя” лише Його Божественною Особистістю. Завжди і в усьому Він – одна й Та сама Особистість. У Свою Божественну Особистість Він вніс і тіло. Що тоді в Ньому неспасенне? Він – Спаситель і як Пастир, і як Первосвященик, і як Істина, і як Світло, і як Життя, бо Його Особистість завжди єдина і неподільна. Нескінченності Його Особистості відповідає нескінченність Його Боголюдського подвигу.
У всіх моментах Свого земного життя Господь Ісус Христос – невпинно Спаситель, тільки Свою спасительну силу Він проявляє іноді сильніше, іноді слабкіше, часом більш явно, а часом більш прикрито. З усіх боків Його Боголюдського життя течуть і прибувають спасительні сили, щоб нарешті зосередитися і злитися в хресну смерть і Воскресіння як всеосяжне джерело спасіння. Боголюдський подвиг порятунку людського роду досягає своєї кінцевої і досконалої повноти в хресній смерті та Воскресінні Спасителя – тому-то людинолюбний Господь і поспішає до цього через усі Свої дні та ночі: “Ось ми піднімаємося в Єрусалим, і станеться все, що написано через пророків про Сина Людського, бо зрадять Його язичникам, і посварять Його, і зневажать, і обпльють, і поб’ють, і вб’ють Його, і на третій день воскресне” (Лк. 18:31-33 ). Утім, і перед Своїми спасительними стражданнями та Воскресінням Господь Христос є Спасителем, який безперестанку спасає людей Своєю Боголюдською силою. А якби це було не так, то хіба міг Він перед Своєю хресною смертю сказати Закхею: “Нині прийшов порятунок домівці цій” (Лк. 19 ; Прим. ред.), і розслабленому: “Чадо, прощаються тобі гріхи твої! прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2 ; Мк. 2:5 ; Лк. 5:20 ), і багатьом: “Віра твоя врятувала тебе”?
Спасіння людського роду, здійснене гідночудною Боголюдиною Ісусом, знаменує собою нескінченну Боголюдську таємницю, У ній спасенно пов’язана таємниця Бога і таємниця людини, життя Бога і життя людини. Тому в ній все – Боголюдське, від початку до кінця. Жодна людська думка, скільки б не була вона укріплена благодаттю, не здатна цілком проникнути в цю святу Боголюдську таємницю. Піднесений над нею своїм величним розумом апостол Павло закінчує свої роздуми про подвиг спасіння, піднесений Спасителем, захопленням і здивуванням: “О, безодня багатства і премудрості та знання Божого! Як незбагненні долі Його і незбагненні шляхи Його” (Рим. 11:33 ). У Боголюдський подвиг спасіння людського роду Господь Ісус вніс “премудрість Божу, таємну, потаємну, яку призначив Бог перед віками на славу нашу” (1Кор. 2:7 ). “Таємницю Своєї волі” Трисонячний Господь явив нам у Боголюдському домобудівництві спасіння, здійсненому Боголюдиною Ісусом (Еф.1:9).
Єдина і неподільна Божественна таємниця пронизує Боголюдську Особистість Господа Ісуса Христа і Його справу. На всіх шляхах Боголюдського подвигу спасіння блага і лагідна Христова таємниця зустрічає і веде людську душу, наповнюючи її Божественною благодаттю і нескінченною радістю. Справа Боголюдини Христа – врятувати людей, загиблих у гріху (див. Мф. 18:11 ), позбавити людей від гріха і смерті (див. Ін. 4:34,6:40,17:4 ). Інакше кажучи, Його справа – оновити, відродити людину (див. Ін. 3:1-10 ), просвітити її (див. Ін. 1:9,8:12,9:5 ; Еф. 5:8 ; 1Сол. 5:5 ), вдосконалити (див. Еф. 4:13 , зробити подібною до людини (див. Еф. 3:13 ), зробити подібною до гріха. :13), зробити її подібною до Христа (букв.: “охристоподібною”. – “Прим. пер.”), обожити (див. Ін. 10:34 ; 2Пет. 1:4-5 ), зробити безсмертною та овековечити (див. Ін. 5:21-24,6:47,11:25 ). У цю Свою таємничу справу Спаситель ввів усю Свою Боголюдську Особистість з усіма Її нескінченними довершеними якостями. Виконав Він цю справу Божественно і досконало всім подвигом Свого Боголюдського життя на землі, від ясел до Вознесіння. В Особистості і ділі Боголюдини Христа весь Бог поданий усій людині. Це – засіб до зцілення людини від гріха і смерті, засіб до освячення, до уподібнення Христу, до обоження, до засвоєння безсмертя і до підготування людини до вічного життя на цьому і на тому світі. У цьому – примирення людини з Богом, у цьому – викуплення, у цьому – спасіння, і досконалість, і блаженство. Цим Боголюдина стала і назавжди перебуває Головою порятунку, “Вождем, спасіння” (пор.: Євр. 2:10 ); тому й звернувся Він до Бога Отця зі словами: “діло звершивши, що дав Ти Мені, то нехай і я зроблю” (Ін. 17:4 ). Як і Його Боголюдська Особистість, Боголюдське діло Христове не менш таємниче і невимовне. Але як Особистість, так і діло Боголюдини Христа становлять єдину й неподільну “велику таємницю благочестя” (порівн.: 1Тим. 3:16 ), велику таємницю спасіння.
Про те, що спасіння людського роду уготоване, здійснене й зумовлене Боголюдською Особистістю і Боголюдським подвигом Господа Ісуса Христа, виразно свідчить нам Святе Об’явлення через Святе Письмо та Священне Передання. У Божественну істину Особи Особистості Спасителя і Його подвигу спасіння роду людського ніщо так не вводить людський дух, як Священне Передання, яке спирається на Святе Письмо, і Святе Письмо, яке висвітлюється Священним Переданням.
Перша блага звістка, з якої починається новозавітне Об’явлення, – це благовістя Святій Діві посланого Богом Архангела: про те, що Вона народить Сина, Якому наречуть ім’я Ісус, тобто Спаситель (див. Лк. 1:31 ). Цим першим благовістям охоплена вся Особистість і вся діяльність Боголюдини Христа. У самому даному від Бога імені “Ісус” передбачений і сповіщений весь здійснений Спасителем Боголюдський подвиг спасіння людей. Вельми значущим є те, що Бог не назвав Господа Ісуса Христа ні вчителем, ні пастирем, ні царем, ні первосвящеником, ні пророком, а Спасителем, бо це ім’я ширше за всі інші імена і все їх у собі містить. І коли народився втілений Бог, Ангел Господній сповіщає пастирям, що “народився… Спаситель… Христос Господь” (Лк. 2:11 ). А це якраз і означає, що втілене Слово є Спаситель світу як Боголюдина всією Своєю Боголюдською Особистістю і діяльністю.
Як Спаситель Господь Ісус Христос є водночас і спасіння. Праведний Симеон, сповнений Духа Святого, приймаючи на руки немовля Ісуса, називає Його “спасінням” (τὸ σωτήριον) (див. Лк. 2:30,3:6 ). Боголюдина Христос у всій повноті Своєї євангельської, Боголюдської даності – це і є спасіння. Тому в Священному Писанні і говориться, що в Боголюдській Особистості Господа Ісуса “спасіння Боже послане язичникам” (Діян. 28:28 ). Очевидці Господа Ісуса і Його справ із захопленням говорять про Нього: ми “самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42 ). І Бог, і люди називають Господа Ісуса Христа Спасителем, бо як Боголюдина Він об’ємає Собою всі Божественні й людські досконалості, необхідні для порятунку людини від зла і смерті.
У всій історії людського роду Бог нікого не назвав Спасителем, тому що всі без винятку люди – під гріхом і смертю. І лише безгрішний Господь Ісус Христос удостоєний цього імені як єдина історична Особистість, у Якій не знайшлося ні крупиці гріха, ні атома зла. У вседосконалій повноті Своєї Божественної Особистості втілений Бог Слово – абсолютна повнота всеосяжного життя і світла (див. Ін. 1:4 ) і лише як Такий Він є перемога над гріхом, смертю і темрявою (див. Ін. 8:12,12:35,46,11:25 ). Щойно Господь Ісус вийшов на проповідь, великий Предтеча Духом Святим сповіщає, що Він є “Агнцем Божим, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29 ), бере всім Своїм Боголюдським життям.
Лише як Боголюдська Особистість Господь Ісус Христос став для всього людського роду “премудрістю від Бога, праведністю, освяченням і спокутою та відкупленням” (1Кор. 1:30 ). Він з’явився як Боголюдина, “щоб узяти гріхи наші” (1Ін. 3:5 ), тобто звільнити нас від гріха і зробити здатними до життя в Божій святості та правді. Спокушений духом зла і знищення, людський рід у своїй історії творив більше діла його, ніж свої, – “для того й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8 ). Богоподібна краса людської душі була суцільно сплюндрована й забруднена гріхами, тому Бог послав Сина Свого очистити наші гріхи (у синод. тексті: “на спокуту за гріхи наші. – Дод. пер.) (1Ін. 4:10 ).
Ісуса Боголюдину в усій Його історичній дійсності “підніс Бог правицею Своєю на Начальника і Спасителя, щоб дати людям” (у синод. тексті: “Ізраїлю. – Доп. пер.”) “покаяння та прощення гріхів” (пор.: Дії Діян. 5:31 ). Хоча Він і Божественно досконалий, Спаситель по-земному відчутний і по-людськи доступний. Богомудрий Апостол це чітко виражає наступними словами: “З насіння Давидова” (у синод. тексті: “з його потомства. – Прим. пер.) “Бог за обітницею поставив Ізраїлю Спасителя Іісуса” (Діян. 13:23 ). Спаситель став реальною людиною, щоб як людина врятувати людину. Якби не з’явився Він як справжня людина, то можна було б сказати, що Він – якийсь небесний привид і мана, який механічно і насильно нав’язує людям спасіння. Своєю безгрішною людською реальністю Владика Христос привертає до Себе людські істоти, які бачать у Ньому природного і необхідного Спасителя людського єства.
Лише як справді досконалий Бог і справді досконала людина Господь є “Спасителем” людей і “надією” людського роду (порівн.: 1Тим. 1:1 ). У Своєму безмежному людинолюбстві Він “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4 ). Своїм Боголюдським подвигом спасіння Господь Ісус Христос став єдиним і єдиним Спасителем людського роду, тому – “нема ні в кому іншого спасіння, бо нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися” (Діян. 4:11-12 ). Своєю життєдайною силою Боголюдська Особистість Владики Христа є водночас і Спасителем, і спасінням (див. 2Тим. 2:10,3:15 ). “Пізнання спасіння є пізнання Сина Божого, Який справді є і називається і спасінням, і Спасителем, і звершенням спасіння (salus, et Salvator, et salutare)… Він – Спаситель, бо Він – Син і Слово Боже; Він – звершення спасіння, бо Він – Дух… Він – спасіння, бо Він – плоть: “Слово стало плоттю, і мешкало з нами” (Порівн. Ін. 1 - Прим. ред.).
Оскільки в Боголюдині “мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9 ), то Він – Спаситель людського роду всією Своєю Особистістю й усім тим, що в Ньой, від Ньої, з Нею. “Не Себе прийшов врятувати безсмертний Бог, – каже святий Афанасій Великий, – але вмертвілих; не за Себе постраждав, але за нас; і тому-то сприйняв на Себе наше приниження і нашу злиденність (убогість), щоб дарувати нам своє багатство. Бо Його страждання є наше позбавлення від страждання; Його смерть – наше безсмертя, Його сльози – наша радість, Його поховання – наше воскресіння. Його Хрещення – наше освячення… Виразки Його – наше зцілення… Покарання Його – наш мир… Безславність Його – наша слава… Зішестя Його – наше сходження”.
“У тому й полягає диво, що Господь став людиною, і до того ж людиною без гріха; тому й відбулося всеціле оновлення (καινότης ὅλη), щоб виявилася Його могутність. І з того, що Він Сам зі Своєї волі встановив у єстві, Він сприйняв на Себе те, що хотів, тобто: народження від дружини, зростання, літочислення років, працю, голод, спрагу, сон, печаль, смерть, Воскресіння. Тому де зотліло людське тіло, там Ісус покладає Своє власне тіло, і де душа людська була утримувана смертю, там Христос показує, що і Його душа – людська, щоб Йому, як людині, не бути утримуваним смертю і, як Богу, зруйнувати державу смерті: щоб, де було посіяно тління, проросло нетління; щоб, де царювала смерть, Він, Безсмертний, поставши в образі людської душі, явив безсмертя і в такий спосіб учинив нас причасниками Своїх безпристрасності й безсмертя в надії на воскресіння з мертвих”.
Цілковито Своєю Боголюдською істотою Господь Ісус врятував людину. Він, за словом богомудрого отця Православ’я, “дав тіло за тіло, і душу за душу, і досконале буття за всю людину”. Боголюдина Христос врятував нас усім Своїм буттям; “спасіння світу – Син від Отця”. “Ім’я Ісус означає – і Спаситель, і спасіння; від Спасителя – спасіння, як від світла – освітлення”.
Таємниця спасіння – вся в Боголюдській Особистості Господа Ісуса. Особистість Спасителя і Його подвиг спасіння людського роду становлять одне неподільне живе ціле. З метою обоження людини через спасіння Бог Слово і став людиною, з’явився і жив як Боголюдина. Втілившись, Владика Христос привніс [із Собою] в людське єство нескінченні сили Божества, які і здійснюють спасіння людського роду через Його Боголюдську Особу і Боголюдське життя. “Господь Христос – Боголюдина, – каже святий Григорій Богослов. – У Ньому з’єдналися Бог і людина, які були віддалені один від одного. Усе з’єдналося в одне за всіх і за одного праотця: душа за душу неслухняну, тіло за тіло, що скорилося душі і з нею засуджене; Христос, Який без гріха, – за Адама, який був під гріхом. Заради цього старе замінено новим: стражданням покликано страждальця до первісного стану, кожен наш борг повернув Той, Хто є над нами, – і відкрилася нова таємниця: людинолюбне Боже домобудівництво порятунку грішника через неслухняність. Для цього – і народження від Діви, для цього – ясла і Віфлеєм; народження замість створення, Діва замість дружини, Віфлеєм замість Едему, ясла замість раю, мале і видиме замість великого і сокровенного. Для цього – Ангели, які прославляють Небесного, що став земним; пастирі, які бачать славу Агнця і Пастиря; зірка – дороговказ, мудреці – шанувальники і дароносці, щоб знищилося ідолопоклонство. Заради цього Ісус хреститься і приймає свідоцтво згори; заради цього Він поститься, буває спокушений і перемагає переможця. Заради цього виганяють демонів, зцілюють хвороби і малим доручають велику справу проповіді, і вони її роблять. Заради цього “хитаються язики, і люди вчаться марним” (Пс. 2 - Прим. ред.). Заради цього древо за древо і руки за руку: руки, мужньо розпростерті, за руку, нестримно простягнуту, руки пригводжені – за руку самовільну. Заради цього: піднесення на хрест – за падіння, жовч – за куштування забороненого плоду, терновий вінець – за погане розпорядження, смерть – за смерть, темрява – за світло, поховання – за повернення в землю. Воскресіння – за воскресіння. Усе це було для нас таким собі Божим вихованням і лікуванням нашої немочі, яке старого Адама повертало туди, звідки він спускався, і приводило його до древа життя, від якого нас віддалив плід древа пізнання, невчасно й нерозумно скуштований”.
Проказа гріха спотворила і позбавила святості все людське. Спаситель повинен бути всім, що і людина, – всім, крім гріха, і освятити Собою все людське. Тому святий Григорій і говорить про Спасителя: “Він іноді віддається і сну, щоб і сон благословити; іноді стомлюється, щоб і працю освятити; іноді плаче, щоб і сльози зробити гідними похвали”.
Велика таємниця звершується в ім’я спасіння людського роду. “Оновлюються єства, і Бог стає людиною… Син Божий благоволить стати й іменуватися і Сином Людським, не змінюючи того, чим був (бо те – незмінно), і прийнявши те, чим не був (бо Він людинолюбний), щоб Немісткий (Неосяжний) став вмістимим (об’ємним), вступаючи в спілкування з нами через плоть, як через завісу, бо народжене і тлінне єство не в змозі переносити Його чисте Божество. Для цього з’єднується непоєднуване: не тільки Бог із народженням у часі, і розум із плоттю, і надтимчасове з тимчасовим, і безмежне з обмеженим, а й народження з дівоцтвом, і найбільше всякої слави – з безслав’ям, і несхильне до страждань – із стражданнями, і безсмертне – з тлінним. Оскільки винахідник зла мріяв бути непереможним, вловивши нас надією на обоження, то сам буває вловлений покровом плоті, щоб, накинувшись наче на Адама, зустріти Бога. Так новий Адам врятував старого, і знято осуд з плоті після умертвіння смерті плоттю”.
Через усе Боголюдське струмує спасительна сила, але найсильніше вона проявляється в стражданні Спасителя за світ. Коли Господу Ісусу Христу “належало постраждати за світ спасительним стражданням, – каже святий Богослов, – тоді потрібно було приєднати до страждання все, що стосується страждання, як-то: явлення у світ, Хрещення, свідоцтво з неба, проповідь, збіг народу, чудеса, – і з усього скласти (ніби) одне ціле (ὥσπερ ἕν σῶμα) (Букв. “немов єдине тіло”. – Прим. ред.), нерозривне і не розділене часовими проміжками. Бо від Хрещення і проповіді стався рух народу (див. Мф. 21:10 ), а від безлічі людей – явище знамень і чудеса, які приводять до Євангелія; а від чудес – заздрість, від заздрості – ненависть, від ненависті – змова і зрада, а від цього – хрест і все, чим ми врятовані”.
Коли Господь Ісус Христос “побачив, що душогубний гріх винищив у людському тілі все небесне, що було вкладено в нього, і що лукавий змій царює над людьми, тоді Він, щоб повернути Собі Своє надбання, не послав проти хвороби інших помічників (бо у великих стражданнях слабке лікування недостатньо), але Сам, виснаживши славу, яку мав як безматерний (ἀμήτωρ) Син Безсмертного Бога-Отця, з’явився без батька незвичайним для нас Сином, навіть не незвичайним, бо Він, Безсмертний, ставши смертним, прийшов через Матір-Діву, щоб цілому врятувати цілу людину. І оскільки через згубний куштування впав увесь Адам, то, за людськими і водночас не людськими законами, втілившись у чесній утробі дружини – Діви… прийшов Бог, і разом – смертний, поєднавши в одне два єства: одне сокровенне, а інше видиме для людей, з яких одне було Бог, а інше народилося заради нас в останні дні. У двох єствах єдиний є Бог – Христос, бо Він з’єднаний із Божеством і з Божества став людиною, щоб, з’явившись серед людей як другий, Новий, Адам, вилікувати Адама колишнього. Але Він з’явився, вкрившись звідусіль завісою, бо інакше було неможливо наблизитися до людських немочей, і до того ж потрібно було, щоб змій, який вважає себе мудрим, приступивши до Адама, несподівано зустрів Бога і об фортецю Його розтрощив свою злість, подібно до того, як бурхливе море розбивається об тверду скелю”.
“Христове вочеловечення – це друге створення людини, – каже святий Григорій Богослов, – бо Бог у плоті (σαρκικῶς) постраждав нашим стражданням. Він повністю відплатив за всі наші борги. З милосердя до Єви Він народився від дружини, але від Діви; бо і перше Його народження – від єдиного Отця… Повиття пеленами було замість Адамової наготи… Ходяча (дороговказна) зірка – це поклоніння тваринам. Пришестя волхвів – це вступ язичників до Церкви. Хрещення Христове було очищенням вод (ὐδάτων) для нас. Дух – це засвідчена спорідненість. Піст – приготування на боротьбу з ворогом, спокуса була випробуванням Божої премудрої сили. Терновий вінець і вбрання в багряницю – це відбирання влади (держави) у диявола у відкритій боротьбі. Хрест – знамення перемоги… Цвяхи – це пригводження нашого гріха. Розпростерті на хресті руки означають те, що Христос охоплює все. Смак жовчі протилежний смаку Адамом забороненого плоду. Один із розбійників урятувався – це увірувавший Адам, а інший був худий, хоча й прибитий до хреста. Темрява від шостої години – це плач про Страждальця… Воскресіння мертвих і входження в град – це перепровадження померлих на небо. Кров і вода, що разом витекли з ребра, – це двояке хрещення: в купелі і в стражданні. Це друге приносять небезпеки під час гонінь. Мертвість Ісусова – це винищення мертвості в людині. Воскресіння Христове з мертвих – це визволення людини з пекла. Вознесіння Христове на небо підносить і людину в горня”.
Таємниця спасіння людського роду містить у собі цілковиту таємницю істини, явлену у втіленому Бозі та Його Боголюдському житті. У цю таємницю істини і порятунку, за словами святого Григорія Ніського, як складові частини входять “людське народження Спасителя, зростання з дитинства до повноліття, їжа, питво, праця (втома), сон, скорбота, сльози, обмовляння Спасителя, суд над Ним, хрест, смерть, покладення в труну, Воскресіння”.
Спасіння – це нескінченно складний подвиг, настільки непростий, що тільки Бог може знати, що загалом повинно увійти в цей подвиг, і тільки Він може мати сили його здійснити. У Своїй досточудній Боголюдській Особистості Господь Ісус Христос обійняв і охопив як усю таємницю Божественного життя в його безмежному розмаїтті, так і всю таємницю людського життя в його загадковій складності – і тим самим став Спасителем і спасінням роду людського. У Його Боголюдській Особистості Бог послав нам і Спасителя, і спасіння, тому ні саме поняття Спасителя, ні подвиг спасіння не можуть бути відокремлені від історичної Особистості Боголюдини Ісуса.
Розглянута в історичній хронології, через Боголюдський подвиг здійсненого на землі порятунку, Особистість Боголюдини Христа отримує різні найменування, які Їй справді всі належать і в яких, безсумнівно, Вона вся, але, тим не менш, вони не є вираженнями нашого розуміння невимовної таємниці втіленого Бога. У всьому Своєму Боголюдина, без сумніву, присутня всією Своєю Особистістю. Тому все, що Він, – це Спаситель, і все, що Його, – це спасіння. Боголюдською нескінченністю Своєї Особистості й життя Господь Ісус для нас, за словами святого Афанасія Великого, – це “Пастир і Первосвященик, Шлях і Двері та все в усьому”. “Він став усім заради нас (pro nobis omnia factus est) і найрізноманітнішими способами здійснює наше викуплення. Хоча заради нас і терпів Він голод, і спрагував, але все-таки насичує і напоює нас Своїми рятівними дарами. У тому – Його слава, у тому – чудо Його Божества, що природу наших страждань змінив (букв.: “переінакшив”. – “Прим. пер.”) Він Своєю благодаттю. Бо Він, Життя, помер, щоб нас оживити; Він, Слово, став плоттю, щоб словом навчити плоть”.
Унаслідок багатогранності Боголюдської діяльності Господа Ісуса в подвигу спасіння людського роду Він по-різному й різноманітно проявляє Себе, але завжди як одну неподільну й незмінну Боголюдську Особистість, яку називають різними іменами. “Різні найменування, – каже святий Григорій Богослов, – які засвоюються Христу, як ті, що належать Йому по Божеству, так і ті, що належать Йому по людству, а саме: Бог, Син, Образ, Премудрість, Істина, Світло, Життя, Сила, Подих, Вилив (див. Прем. 7:25 ), Блискання, Творець, Цар, Голова, Закон, Шлях, Двері, Підстава, Камінь, Перлина, Світ, Правда, Освячення, Спокута, Людина, Раб, Пастир, Агнець, Первосвященик, Жертва, Первороджений усякої тварюки, Первонаречений із мертвих. Кожним із цих імен Господь Христос є і називається”.
Боголюдина іменується “Сином, бо тотожний з Отцем за сутністю; і не тільки тотожний, а й від Отця. Називається Єдинородним, бо не тільки Єдиний від Єдиного і єдино Єдиний, а й єдиним чином (μονοτρόπως) Єдиний, а не так, як тіла! Називається Словом (див. Ін. 1:1,14 ), бо так відноситься до Отця, як слово до розуму, не тільки через безпристрасність народження, а й через з’єднання з Отцем, так само як і через те, що сповіщає Отця… Називається Премудрістю (див. 1Кор. 1:24 ), бо Він – відання (ἐπιστήμη) Божественних і людських речей… Називається Силою (див. 1Кор. 1:24 ), бо Він – Охоронець створених створінь і Подавач сили, що утримує їх у бутті. Називається Істиною (див. Ін. 14:6 ), бо за природою – одне, а не багато… бо Він є чиста печатка і всеістинний Образ Отця… Називається Образом (див. 2Кор. 4:4 ), бо єдиносущний з Отцем, бо Він від Отця, а не Отець від Нього, адже сама природа образа полягає в тому, щоб образ був наслідуванням першообразу, образом якого іменується… Називається Світлом (див. Ін. 8:12 ), бо Він – світло душ, що очищаються в розумі та житті… Називається Життям (див. Ін. 14:6 ), бо Він – світло, устрій і здійснення всякого розумного єства. “Бо ми Ним” (у сербському тексті “у Ньому. – Прим. пер.) “живемо, і рухаємося, і існуємо” (Діян. 17:28 ) за сугубою силою натхнення: за подихом життя, що Він вдихнув усім, і за Духом Святим, Котрого вдихає в тих, хто може Його прийняти, тією мірою, якою відчиняють вони вуста розуму. Називається Правдою (див. 1Кор. 1:30 ), бо поділяє людей за гідністю, праведно судячи і тих, які під законом, і тих, які під благодаттю, і душу, і тіло, щоб душа володарювала, а тіло перебувало під владою, щоб найкраще панувало над найгіршим, і найгірше не повставало проти найкращого. Називається Освяченням (див. 1Кор. 1:30 ), бо Він є чистота, щоб чистотою засвоювалося (вміщувалося було) Чисте. Називається Спокутою (див. 1Кор. 1:30 ) як Той, що звільняє нас, поневолених гріхом, і як Той, що віддав Себе за нас на спокуту, на жертву очищення за всесвіт. Називається Воскресінням (див. Ін. 11:25 ) як Той, Хто переселяє нас звідси і умертвілих гріхом вводить у життя.
Ці імена – загальні для Того, Хто вищий за нас і Хто заради нас (загальні для Того, Хто Єдиний, хто вищий за нас і заради нас); а найменування, які особливо притаманні нам і належать до людського єства Боголюдини, – такі.
“Людина” (1Тим. 2:5 ), і – для того, щоб Невмістимий (Неосяжний) тілом, через неосяжність єства, не тільки став для тіла вмістимим, а й освятив би Собою людину, ставши немов би закваскою для цілковитого тіста, щоб звільнити людину від осуду, з’єднавши з Собою засуджене, для всіх ставши всім тим, що ми є, окрім гріха, тобто ставши тілом, душею, розумом – усім тим, що було просякнуте смертю. “Син Людський” (Ін. 3:13 ) – і через Адама, і через Діву, від яких народився (від Адама як від праотця, від Діви – як від Матері) і за законом і не за законом (понад закон) народження. “Христос” – за Божеством, бо саме помазання освячує людство, не власною дією, як в інших помазанників, а присутністю всецілого Помазуючого. Наслідком же цього помазання є те, що Помазуючий іменується людиною, а помазане робиться Богом. “Шлях” (Ін. 14:6 ), бо веде нас Собою. “Двері” (Ін. 10:9 ) як Той, хто вводить. “Пастир” (Ін. 10:11 ), бо пасе “на місці злачному” і виховує “на воді спокійній” (Пс. 22:2 ), зводить звідси, захищає від звірів, повертає заблукалого, відшукує загубленого, обв’язує ураженого, зберігає міцного і повчаннями пастирського вчення збирає в тамтешню огорожу. “Вівця” (Іс. 53:7 ) як жертвування (заколення). “Агнець” (1Пет. 1:19 ) як Досконалий. “Архієрей” (Євр. 4:14 ) як Заступник (Посередник). “Мелхиседек” (Євр. 7:3 ) як народжений без матері за природою, що перевершує наше, і без батька – за природою нашою; як цар Саліма, тобто цар світу, і як цар правди… “Ісус Христос вчора і сьогодні” тілесно (σωματικῶς), “Той самий” духовно (πνευματικῶς) і на віки вічні”.
Кожне ім’я, що відноситься до Господа Ісуса Христа в Його Боголюдському подвигу, має своє сотеріологічне значення. “Господь Христос робиться всім для всіх, – каже святий Григорій Богослов, – щоб усіх придбати… Бо не тільки стає іудеєм, не тільки приймає на Себе всілякі принизливі найменування, які не личать Йому, але, що найбільше непристойно, – називається самим гріхом і самим прокляттям (αὐτοαμαρτία καὶ αὐτοκατάρα) (див. 2Кор. 5:21 ; Гал. 3:13 ). Хоча Він і не такий насправді, проте ж так іменується. Бо як може бути гріхом Той, Хто і нас звільняє від гріха? І як – прокляттям Той, Хто і нас спокутує від прокляття закону? Але Він так називається, щоб і до цієї міри показати Своє смирення і цим навчити нас смирення, яке підносить до висоти. Таким чином, Він стає рибалкою, до всіх поблажливо ставиться, закидає сітки, все переносить, щоб тільки витягти з глибини рибу, тобто людину, яка плаває по непостійних і солоних хвилях життя”.
Господь Ісус Христос іменується Словом, але Сам Він вищий за слово. Він вище світла, але іменується світлом. Називається вогнем, не тому що схильний до почуттів, а тому що очищає найтоншу і найогиднішу речовину1. Називається мечем, бо відсікає лихе від доброго; лопатою, бо очищає гумно і, відкидаючи все порожнє і легке, складає в небесні житниці все повноцінне; сокирою, бо після довгого довготерпіння зрубує безплідну фігову ягоду, відсікаючи саме коріння зла; дверима – через вхід (введення); шляхом, бо Ним ми прямуємо прямо; Агнцем, бо Він – жертва; Первосвящеником, бо приносить у жертву тіло; Сином, бо Він – від Отця. Таємнича справа спасіння людського роду здійснена єдиною і неповторною Особистістю Боголюдини Христа і Його єдиним і неповторним Боголюдським життям. “Тому Святе Письмо, – каже святий Василій Великий, – розповідаючи про Господа Ісуса Христа, дає Йому не одне ім’я і не тільки ті імена, які винятково стосуються Його Божества та величі, а й іноді вживає назви, які виявляють відмітні ознаки єства. Бо Святе Письмо знає ім’я Сина, яке “вище за всяке ім’я” (див. Флп. 2:9 ), називає Його “істинним Сином” (порівн.: 1Ін. 5:20 ), “Єдинородним Богом” (порівн.: Ін. 1:18 ), “Божою силою і премудрістю” (порівн.: 1Кор. 1:24 ) і “Словом” (порівн.: Ін. 1:1 ). І знову-таки через різноманітність дарів благодаті, які від багатства благості, за Своєю різноманітною премудрістю Він дає нужденним, Святе Письмо позначає Його незліченним числом інших імен (μυρίαις αὐτὸν ἑτέραις προσηγορίαις ἀποσημαίνει), називаючи Його пастирем, Царем, Лікарем, Нареченим, Шляхом, Дверима, Джерелом, Хлібом, Сокирою, Каменем. Адже ці імена означають не єство, а різні способи дії, які Він, з милосердя до Свого власного творіння, являє нужденним відповідно до властивості їхньої потреби. Бо тих, хто вдався до Його заступництва і незлобивим терпінням зміцнів у великодушності, Він називає вівцями, а Себе визнає Пастирем таких овець, що слухають голос Його і не слухають чужих вчень, бо каже: “Вівці Мої слухають голосу Мого” (Ін. 10:27 ). А Царем іменується Він для тих, які зійшли вже високо, і їм потрібне законне панування. Називається Дверями, бо правотою Своїх заповідей приводить до діл достойних, а до того ж безпечно вводить на подвір’я Своє тих, котрі через віру в Нього вдаються до блага пізнання (відання)… Іменується Каменем, тому що для вірних Він захист сильний, непохитний і незламний…
Коли непорочну душу, “що не має плями або пороку”, Він “представляє Собі” (пор.: Еф.5:27) чистою дівою, то називається Нареченим. А коли приймає душу, уражену жахливими ранами від диявола, і зцілює її від тяжкої хвороби гріха, тоді іменується Лікарем… Коли Господь іменується Шляхом, ми думкою сходимо до вищого сенсу. Бо під словом “шлях” розуміємо процвітання в досконалості, яке поступово і у відомому порядку досягається справами правди і просвітленням розуму, коли ми невпинно бажаємо того, що перед нами, і прагнемо того, чого нам бракує, аж доки не досягнемо блаженної мети – пізнання Бога, яке Господь дарує Собою тим, хто увірував у Нього. Бо Господь наш справді є Шлях благий, надійний і непогрішний, що веде до істинного Блага – до Отця. Тому й каже Він: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6 )…
Господь просвіщає тих, хто сидить у темряві невідання, і тому Він є Світло істинне. Він судить, відміряючи відплату за гідністю справ, і тому Він – праведний Суддя… Він піднімає з прірви тих, хто поповзнув з висоти життя в гріх, тому Він – Воскресіння (див. Ін. 11:25 ). Усе це Він творить, діючи дотиком (натхненням) сили і велінням благості. Пасе, просвіщає, живить, спрямовує, лікує, воскрешає, приводить не-істотне в буття, підтримує суще. Так від Бога приходять до нас блага через Сина, Який у кожному діє швидше, ніж це може висловити слово”.
“Господь наш Ісус Христос у словах, у яких говорить про Себе, відкриваючи людям людинолюбство Божества і благодать домобудівництва порятунку, позначив цю благодать властивостями, які можна вгледіти в Ньому Самому, називаючи Себе дверима, дорогою, хлібом, виноградною лозою, пастирем, світлом, – не тому, що Він багатоголосий, адже не всі імена мають між собою одне й те саме значення. Одне значення світла, інше – виноградної лози, одне – шляху, інше – пастиря. Але, будучи за суб’єктом одним і єдиною простою і нескладною сутністю, Він називає Себе в одному місці так, в іншому інакше, докладаючи до Себе імена, що розрізняються за змістом. Бо засвоює Він Собі різні імена, з огляду на відмінність дій і різноманітність стосунків до тих, кому Він творить добро. Називає Він Себе світлом світу, знаменуючи цим ім’ям неприступність Божої слави і показуючи, що світлом знання (відання) Він опромінює тих, у яких очищене око душі. Називає Себе виноградною лозою, тому що тих, хто вкоренився в Ньому вірою, – зрощує плодоношенням добрих справ. Називає Себе хлібом, бо Він – їжа розумних створінь, найбільш належна для підтримки складу душі та збереження її якостей: присно заповнює Він Собою все, чого бракує, не дозволяючи душі впадати в неміч, яка походить від нерозумінності (ἐξ ἀλογίας). Отже, якщо розгляне людина кожне з цих імен, то знайде в них різний сенс, але по суті – один і Той самий суб’єкт.
Господь Ісус Христос “назвався людиною і сином людським, – проповідує святий Златоуст, – назвав Себе дорогою і дверима, найменувався каменем… Для чого Він назвався шляхом? Для того, щоб ти дізнався, що через Нього ми сходимо до Отця. Для чого назвав Себе каменем? Для того, щоб ти пізнав істинність і непохитність віри. Для чого назвав Себе каменем? Для того, щоб ти усвідомив, що Він носить усе (ὅτι πάντα βαστάζει). Для чого найменувався коренем? Щоб ти знав, що в Ньому ми виростаємо і цвітемо. Чому назвався пастирем? Тому що Він нас пасе. Чому назвав Себе вівцею? Тому що за нас приніс Себе в жертву і став умилостивленням. Чому назвався життям? Тому що воскресив нас, мертвих. Чому назвав Себе світлом? Тому що звільнив нас від темряви. Чому найменований м’язом? Тому що єдиносущний з Отцем. Чому названий Словом? Тому що народився від Отця. Бо як моє слово народжується з моєї душі, так і Син народився від Отця. Чому названий одягом? Тому що, охрестившись, я зодягнувся в Нього. Чому названий трапезою? Тому що я вкушаю Його, причащаючись Таїн. Чому названий домом? Тому що я в Ньому мешкаю. Чому названий мешканцем? Тому що ми робимося Його храмом. Чому названий главою? Тому що я став Його членом (ὅτι μέλος αὐτοῦ κατέστην). Чому названий нареченим? Тому що обрав мене Собі в наречену. Чому названий непорочним? Тому що взяв мене, діву. Чому назвався Владикою? Тому що я – Його раб”.
“Єдинородний Бог, – за словом святого Григорія Нісського, – заради нас став багато чим. Будучи Словом, Він став плоттю; будучи Богом, став людиною; будучи безтілесним, став тілом. А понад те, став Він і гріхом, і прокляттям, і каменем, і сокирою, і хлібом, і вівцею, і дорогою, і дверима, і багатьма іншими речами, не будучи нічим із цього за своєю сутністю, але заради нас ставши усім цим за домобудівництвом спасіння”.
“Апостол Павло вказав нам на значення імені Христос, сказавши, що Христос є Божа сила і Божа премудрість. Нарік він Його також і миром, і неприступним світлом, у якому мешкає Бог, і освяченням, і спокутою, і великим Архієреєм, і Великоднем, і очищенням душ, і сяйвом слави, і образом суті, і Творцем століть, і духовною їжею та напоєм, і каменем, і водою, і Образом невидимого Бога, і Великим Богом, і Головою тіла Церкви, і Первістком нової тварюки, і Первістком померлих, і Первістком з мертвих, і Первістком між багатьма братами, і Посередником між Богом і людьми, і Єдинородним Сином, увінчаним славою і честю, і Господом слави, і Початком тварюк; понад те – Царем правди, і Царем світу, і Царем усіляких, і багатьма іншими такими іменами, які з причини безлічі незручно й перераховувати. Разом узяті, всі ці найменування, з яких кожне представляє свій сенс на пояснення того, що воно позначає, дають нам відоме поняття про значення імені Христос, настільки показуючи нам невимовну велич, наскільки ми в змозі своєю душею її осягнути”.
Через усі Свої численні дії Господь Ісус Христос здійснює Боголюдський подвиг спасіння людського роду Своєю єдиною і неподільною Особистістю. “Віруй у Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, – повчає святий Кирило Єрусалимський, – у Єдиного Господа Ісуса Христа, щоби Синівство було Єдинородним; у Єдиного, щоби не уявляв ти іншого; у Єдиного, щоби Його діяння, виражене багатьма іменами, не поширив ти безбожно на багатьох синів. Він називається Двері… це найменування позначає двері розумні, живі, що розпізнають тих, хто входить. Називається Шляхом… що веде до Отця Небесного. Називається Агнцем… Чесною Своєю Кров’ю очищає всесвіт від гріхів… Цей Агнець іменується також і Пастирем, бо говорить про Себе: “Аз есмь пастир добрий” (Ін. 10:11 ). Агнець Він за єством людським, а Пастир – за Божественним людинолюбством… Також іменується Він Левом… бо як сильний Лев із коліна Юдина рятує вірних і зневажає ворогів. Називається Каменем наріжним; той, хто “вірує” в Нього, “не посоромиться” (1Пет. 2:6 ; порівн.: Пс. 33 – Прим. ред.).
Іменується Він Христом, не руками людськими помазаним, а споконвічно помазаним від Отця на первосвященство, вище людського. Називається Мертвим, який не залишився в пеклі, як усі інші мерці, але – єдиним вільним серед мертвих (див. Пс. 87:6 ). Називається Сином Людським, який отримав буття не від землі, як кожен із нас, але прийде на хмарах судити живих і мертвих. Називається Господом, не в звичайному розумінні, в якому називаються люди, але як Той, Хто має панування природне і вічне. Відповідно до самої природи справи, називається Він Ісусом, отримавши це ім’я від рятівного лікування (ἐκ τῆς σωτηριώδους ἰάσεως). Називається Сином, не за усиновленням, а за природним народженням.
Багато найменувань має наш Спаситель. Утім, щоб безліч імен не навела нас на думку, що існує багато синів, як кажуть оманливі єретики, що один – Христос, другий – Ісус, третій – Двері тощо, віра застерігає нас, правильно кажучи: “в єдиного Господа Іісуса Христа”, бо хоч і багато є імен, та особа одна”. Всеосяжна і неподільна Особистість Боголюдини Христа вся в повноті і неподільно присутня у всецілому Боголюдському подвигу спасіння людського роду земним життям Спасителя. Органічна цілісність Боголюдського подвигу спасіння нарочито відчувається і натхненно виражається в молитовній свідомості Вселенської Церкви. А понад усе цього – у святій літургії, бо вона – серце Церкви, серце, яким живе чудотворний організм Церкви як животворяще тіло Боголюдини Христа. Це надзвичайно сильно відчувається і виражається в літургії святого і богоносного отця нашого Василія Великого, коли перед самим освяченням Святих Дарів ми молимося Богу Отцю: “Коли ж прийде сповнення часів, промовив ти нам Самим Сином Твоїм, Ним же і віки створив ти, Хто є сий сяйво Твоєї слави і накреслення Іпостасі Твоєї, що носить всяке дієсловом сили Твоєї, не хижачись, не хизуючись, щоб бути рівний тобі, Богові та Отцю, а Бог, що сьомий превічний, на землі з’явився, і людиною пожив; і від Діви Святої втілився, виснажи Себе, зрак раба прийми, уподібнившись тілу смиренності нашої, нехай нас уподібнить образу слави Своєї; бо бо людиною гріх ввійшов у світ, і гріхом смерть, благоволи Єдинородний Твій Син, що сів у надрах Тебе, Бога і Отця, будучи від дружини, Святої Богородиці і Приснодіви Марії, коли бувши під законом, засудити гріх у плоті Своїй, нехай в Адамі помираючи, оживуть в Самим Христі Твоєму; і поживши у світі цьому, дав повеління спасительне, відставивши нас від спокуси ідольської, приведе до пізнання Тебе, істинного Бога і Отця, здобувши нас Собі людьми обраними, царським священством, язиком святим; і очистивши водою, й освятивши Духом Святим, дасть Собі зміну смерті, в якій тримали нас, проданих під гріхом; і зійшовши хрестом у пекло, хай сповнить Собою всіляку, розв’яжеш хвороби смертні; і воскрес у третій день, і шлях створивши всякій плоті до воскресіння з мертвих, бо не б’яше потужно утримуваного тлінням, Начальнику життя, бувши Начальником померлих, Первіснонародженим з мертвих, нехай буде Сам уся, у всіх першість; і зійшовши на небеса, сівши праворуч величності Твоєї на висотах, Хто прийшов і прийшов воздасть комусь за ділом його”.
Оскільки Особистість Боголюдини Христа Божественно і космічно грандіозна, то і все Його Боголюдське життя на землі має космічне і вселюдське значення. З усіх подій життя Спасителя, з усіх Його слів, справ, думок, почуттів, вчинків виливається одна й та сама Божественна сила спасіння, що виливається через людське єство на все створіння, заражене гріхом і багатостраждальне. Єдина і неподільна таємниця порятунку пронизує все Боголюдське, таємничо об’єднуючи всіх людей в усі часи, а через них – і все творіння.
1. Таємниця Боговтілення і таємниця спасіння
Таємниця спасіння в усьому узгоджується з таємницею Боговтілення. Усе, що становить таємницю спасіння, зводиться до життя Сина Божого у плоті. Бог у плоті – це і є Спаситель. Це не бог якоїсь філософської абстракції або релігійної трансценденції, а Бог безпосередньої, земної, історичної дійсності, Бог серед нас і з нами, Бог у людині, Бог, що став людиною, Боголюдина.
Своїм життям на землі втілений Бог Слово створив виняткову і небувалу історичну Боголюдську реальність, у якій присутні і спасіння, і відкуплення, і освячення, і обоження людини. Тому Боговтілення – це найбільша подія слідом за створенням світу і людини. Під час створення людини Бог Свій лик, Свій образ, уклав у людське тіло, і вийшла істота богоподібна – людина, а під час втілення Сам Бог входить у людину, стає людиною, і виходить Боголюдина. Там вказана мета людського буття, а тут вона повністю здійснена. Через втілення Бога Слова людина – Боголюдиною – завершена і доведена до досконалості. Тому народження Бога у плоті – це найграндіозніший переворот в історії нашої планети і найдоленосніший перелом. У замкнутий тривимірний світ входить Бог з усіма Своїми нескінченними досконалостями. Тому Боголюдина – єдине під сонцем диво, що має початок, але не має кінця. Тут у найдивовижнішій досконалості дана єдність Божого і людського, надприродного і природного, потойбічного і потойбічного.
Через виняткову і неповторну Боголюдську досконалість Особистість втіленого Бога і Її життя не можуть ніколи достатньо бути ні виражені, ні висловлені людською мовою. Усі людські порівняння, і символи, і назви, і імена, що засвоюються Особистості та справі Боголюдини, лише частково сказують сутність справи, яка всіма своїми нескінченностями потопає в невимовних Божих таїнствах. Усе притаманне Боголюдині не можна повністю вмістити ні в міру людської думки, ні в міру людського слова, ні в міру людської діяльності. Усе з кожного боку – нескінченно чудове і дивовижне. Всюди і в усьому – таємнича Боголюдина. А це означає – всюди і в усьому – одна нескінченність поруч з іншою. Бог у плоті – це не що інше, як повнота Божественного життя у плоті (див. Кол. 2:9 ; Еф. 1:23), повнота Божественної істини у плоті, повнота Божественного блага у плоті, повнота Божественної любові у плоті, повнота всіх Божественних досконалостей у плоті. Втіленням Бога Слова всі ці Божественні досконалості вочеловечені, тобто перенесені в категорію людського буття й життя; цим і звершено великий подвиг спасіння людини від гріха, зла і смерті.
Поєднання людського єства з Божественним в Особистості Господа Ісуса Христа – це і є спасіння людського єства, і його освячення, і обоження, і досконалість. Лише в Ньому людське єство знайшло свою абсолютну святість, свою абсолютну благість, свою абсолютну істину, свою абсолютну любов, свою абсолютну досконалість. Поза Ним – воно не на своєму шляху, а на шляху смерті, тління, відносності. З Ним і в Ньому воно повністю і абсолютно знайшло себе, свій вічний сенс, своє вічне здійснення і своє вічне життя. Без Нього і поза Ним воно зотліває до божевілля в уявних реаліях, невпинно вмираючи безсмертною смертю. Лише з’єднання з Богом як вічною Істиною і вічним Життям могло дати і дало людському єству порятунок від гріха, смерті і диявола. А в спасінні – і преображення, і освячення, і обоження, і з’єднання людського єства з безсмертям.
Шлях людського єства в Особистості Господа Ісуса Христа, від моменту зачаття Його у Святій Діві й аж до Воскресіння і Вознесіння, становить Боголюдське домобудівництво спасіння, здійснене Спасителем. Різдво як день, у який народився втілений Бог Слово, і є по перевазі день Божого втілення, через що він і має величезне сотеріологічне значення. Це – основа, на якій споруджено все Боголюдське домобудівництво порятунку людського роду, – тому-то і стільки радості при звістці про народження Спасителя і серед Ангелів, і серед людей.
Уся безприкладна велич таємниці спасіння, а отже, і таємниці спокути, оновлення, преображення, освячення, обоження, з’єднання людського єства з безсмертям, полягає в історичному факті – “Бог з’явився у плоті” (1Тим. 3:16 ). А з Богом – і все Боже: Божа істина, Божа доброта, Божа любов, Божа премудрість, Божа сила, Боже світло, Боже життя, Божа вічність. У втіленому Богові Слові людям дано всі Божественні сили, необхідні для порятунку й вічного життя; засвоюючи їх і перетворюючи на своє єство шляхом благодатної віри, люди стають “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:3,4 ). Процес спасіння – це, власне, процес обоження людського єства за допомогою Божественного, процес приєднання до Бога, процес входження в спілкування з тілом Боголюдини Христа (співучастя тілу Боголюдини Христа – див. Еф.3:6). А цим досягається входження у “вічне Царство Господа… нашого Ісуса Христа” (2Пет. 1:11 ). Бо тільки в Особистості Боголюдини Христа людському єству уготований вхід у Божу вічність.
Звідси спасіння – це зростання в благодаті й пізнанні втіленого Бога, Господа нашого Ісуса Христа (див. 2Пет. 3:18 ). Усім домобудівництвом Свого Боголюдського життя Владика Христос найпереконливішим чином засвідчив, що Він, Син Божий, прийшов у світ, став людиною, щоб бути Спасителем світу (1Ін. 4:9,14 ). І справді, Він явив у Собі “Бога живого, Який є Спаситель усіх людей” (1Тим. 4:10 ). Усім новозавітним домобудівництвом спасіння Господь Ісус незаперечно засвідчений Спасителем світу (див. Діян. 5:31,13:23 ). Неупереджений розгляд Його справ і увага до Його вчення неминуче приводить людське серце до висновку: “Він істинно Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42 ).
Усе Боголюдське домобудівництво спасіння – це і є “день спасіння”, безперервний день, який розпочався від народження Спасителя у світ і триває до Страшного Суду (2Кор. 6:2 ). В Особі втіленого Бога всім людям з’явилася “спасительна благодать”, що навчає нас зректися безбожництва і похотей світу цього та праведно і благочестиво жити в цьому світі (Тит. 2:11 ).
Мета втілення Бога Слова – це спасіння людського роду. Бог Слово прийшов у світ “шукати і спасти те, що загинуло” (Мф. 18:11 ; пор.: Лк. 19:10 ). У Своєму безмірному людинолюбстві “не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ спасся” (Ін. 3:17 ; пор.: Лк. 9:56 ): через Нього, не тільки через Його справу або подвиг, але через усю Його Боголюдяну Особу та через цілковите Його Боголюдяне життя. Сучасним Йому невіруючим і тим, хто сумнівається, Спаситель ясно і виразно розкриває мету Свого пришестя у світ: “Я прийшов… спасти світ” (Ін. 12:47 ). Таємниця Боговтілення пояснюється новозавітним домобудівництвом порятунку: “Вірне й усякого прийняття варте слово, що Христос Іісус прийшов у світ спасти грішників” (1Тим. 1:15 ). Сокровенне ще до створення світу в незбагненних глибинах Трисонячного Божества про людину і людство сповіщене у втіленому Бозі Слові, Господі нашому Ісусі Христі: Христос врятував нас і покликав “покликом святим, не за ділами нашими, а по Своєму велінню та благодаті, що була дана нам у Христі Ісусі ще за давніх-давен” (2Тим. 1:9 ).
Втілення Бога Слова піднесло людське єство і думку з чуттєвого в над-чуттєве, із земного в небесне, з людського в Божественне. Воно повернуло людину до Божественних джерел життя і безсмертя, вивело її з пустелі людиноцентричної самотності та замкненості і ввело в чудові нескінченності Божественної істини і свободи. “Оскільки людська думка одного разу поринула в чуттєве, – міркує святий Афанасій Великий, – то Бог Слово благоволив зробити Себе видимим за допомогою тіла (διὰ σώματος), щоб, ставши людиною, привернути до Себе людей, звернути на Себе їхні почуття (τὰς αἰσθήσεις), і щоб людей, які дивляться на Нього як на людину, ділами, які Він творить, переконати, нарешті, що Він – не лише людина, а й Бог, Слово і Премудрість істинного Бога. Бажаючи це висловити, апостол Павло й каже: “щоб ви, вкорінені й утверджені в любові, могли збагнути, разом з усіма святими, що є широта й довга, і глибина, і висота, і збагнути, що перевершує розуміння, Христову любов, щоб ви могли бути сповненими усієї повноти Божої” (Еф.3:18-19). Бо Слово, розпростершись усюди, і вгору, і вниз, і в глибину, і завширшки: вгору у творінні, вниз – у вочеловеченні, в глибину – у пеклі, завширшки ж – у світі, – усе наповнило знанням про Бога. У цьому причина того, що Він не одразу після Свого пришестя приніс жертву за всіх, віддаючи тіло на смерть, і воскрешаючи його, і роблячи Себе невидимим тілесно; навпаки, Він зробив Себе видимим за допомогою тіла, перебуваючи в ньому, і творив такі діла, і являв такі знамення, які показували, що Він – не лише людина, а й Бог Слово. Бо Спаситель Своїм вочеловеченням явив сугубе людинолюбство: знищив у нас смерть і оновив нас, і Себе, невідомого і невидимого, явив ділами і показав, що Він – Отче Слово, Вождь і Цар всесвіту”.
Гріх відводить, віддаляє від Бога; він – сила, що виганяє з людини Божественне, сила, що знеболює людину, яка створена з метою – досягти Божественної досконалості через особисті подвиги, уподібнюючись до Бога під керівництвом богоподібної сутності своєї душі. Владика Христос для того й вочеловечився, щоб знову повернути людину до Бога, щоб сповнити її Богом, зробити богоподібною, обожити. “Слово Боже вочеловечилося, – каже святий Афанасій Великий, – щоб ми обожилися, Воно за допомогою плоті зробило Себе видимим, щоб ми набули поняття про невидимого Отця; Воно зазнало наруги від людей, щоб ми успадкували безсмертя. Саме Воно не зазнало жодної шкоди, бо як суще (стомне) Слово і Бог – нестраждальне і нетлінне; стражденних же людей, заради яких це і зазнало, Воно зберегло і врятувало Своєю нестраждальністю. І взагалі справи Спасителя, які Він здійснив Своїм вочеловеченням, настільки великі та численні, що бажати описати їх – значить бути схожим на людину, яка спрямовує погляд на морську безодню і хоче перелічити її хвилі. Як неможливо охопити поглядом усі хвилі, тому що перед очима спостерігача вони безперестанку виникають дедалі нові й нові, так і тому, хто бажає розумом осягнути все те, що здійснив Христос у плоті, неможливо цього досягти, тому що його думці завжди уявляються більше того, ніж він зрозумів”.
Через втілення Бога Слова незліченні хвилі Божої благодаті з надлишком заповнили всю тварюку, явивши тим самим, що виливаються вони з неосяжної безодні людинолюбного милосердя нашого Господа. Оскільки людина згрішила і втягнула себе і все створіння в темряву і смерть, то людинолюбний Бог вирішив втіленням Сина Свого врятувати людину від остаточної загибелі. “Бог Отець передав людину Синові Своєму, Слову, – каже святий Афанасій Великий, – щоб Саме Слово стало плоттю і, сприйнявши на Себе плоть, у всьому оновило людину. Бо людину передали Слову як Лікаря, щоб Він вилікував її від докорів змія; як Життя, щоб (Життя) воскресило мертвого; як Світлу, щоб Воно засяяло пітьму, і як Розуму, щоб Воно оновило розумну істоту. Як тільки, отже, Слову було “віддано все” (Див.: 1Кор. 15 – Прим. ред.) і Воно стало людиною, негайно все було оновлено та усовершено: земля замість прокляття отримала благословення, рай відчинився розбійникові, пекло жахнулося, гробу відчинилися тим, що воскресли з мертвих, і взялася брама небесна, щоб увійти Той, Хто прийшов з Едома (див.: Пс. 23:9 ; Іс. 63:1 )… Отець усе передав Синові, щоб у Ньому все могло оновитися, подібно до того, як через Нього все почало бути. Бо все було Йому передано не для того, щоб з убогого Він став багатим, і прийняв Він усе не для того, щоб, не маючи влади, здобути її (Боже, боронь Боже!), а щоб Йому, як Спасителеві, все оновити. Бо належало, щоб як на початку створення через Нього, так і під час оновлення в Ньому все прийшло в буття, з тією тільки відмінністю, що на початку все через Нього прийшло в буття, а згодом, коли все впало, Слово стало плоттю та зодягнулося в тіло, щоб у Ньому все оновилося. Бо, Сам страждаючи, Він нас упокоїв; Сам терплячи голод, Він нас нагодував і, зійшовши в пекло, Він нас звідти вивів. Отже, на початку, при створенні світу, все почало бути за заповіддю: нехай буде! нехай зробить! (див. Бут. 1:3,20,24 ), а під час оновлення личило, щоб усе було передано Слову, щоб Воно стало людиною і щоб у Ньому все оновилося. Бо, перебуваючи в Ньому, людина оживилася. Адже Слово для того й поєдналося з людиною, щоб прокляття не мало більше над людиною влади. Для того і в сімдесят першому псалмі ті, хто молиться Богу за рід людський, кажуть: “Боже, суд Твій цареві дай” (Пс. 71:1 ), щоб смертний осуд, що був проти нас, був переданий Сину, і Він його винищив у Собі, померши за нас. Вказуючи на це, Він і Сам сказав у вісімдесят сьомому псалмі: “На Мені утвердися лють Твоя” (Пс. 87:8 ), бо Він поніс на Собі гнів, що був проти нас, як і в сто тридцять сьомому псалмі каже: “Господь воздасться за Мене” (Пс. 137:8 )”.
“Якби Господь не став людиною, ми не були б позбавлені від гріхів і не повстали б із мертвих, але перебували б мертвими під землею; не були б піднесені на небеса, але залишилися б у пеклі”. Пришестя Слова знищило смерть, і “ми вже не вмираємо всі в Адамі, а всі оживотворяємося у Христі”. Бо коли “”Слово плоть було і вселилося в нас” (Ін. 1:14 ), коли Воно прийшло послужити і всім дарувати спасіння, тоді Воно “буває” для нас спасінням, “буває” життям, “буває” очищенням; тоді Його домобудівництво спасіння стало кращим за ангельське, і Слово стало для нас дорогою, стало воскресінням”.
До втілення і до всього Боголюдського життя в цьому світі Бог Слово був спонуканий нескінченною любов’ю до занепалого людського роду. Втілившись, Господь пояснює причину, з якої Він це зробив. Бо тому, що Він став людиною, “передує потреба людей”, без якої Він не зодягнувся б у плоть. Пояснюючи ж, якою була потреба, через яку Він став людиною, Він каже: “Я зійшов з небес не для того, щоб чинити волю Мою, але волю Отця, що послав Мене. Воля ж Отця, що послав Мене, є та, щоб із того, що Він Мені дав, нічого не погубити, але все те воскресити в останній день” (Ін. 6:38-39 ). І ще: “Я світло прийшов у світ, щоб кожен, хто вірує в Мене, не залишався в темряві” (Ін. 12:46 ). І ще додає: “Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18:37 ). А Іоанн пише: “Для цього-то і з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8 ).
“Отже, Спаситель прийшов, щоб свідчити, щоб прийняти за нас смерть, щоб воскресити людей і щоб зруйнувати “діла диявола”. У цьому – причина Його пришестя у плоті. Інакше не було б і Воскресіння, якби не було смерті. А як бути смерті, якби Він не мав смертного тіла? Навчившись цього від Господа, Апостол і сказав: “А як діти причетні до плоті й крові, так і Він також прийняв їх, щоб смертю позбавити сили того, хто має владу смерті, тобто диявола, і позбавити тих, котрі від страху смерті через усе життя були піддані рабству” (Євр. 2:14-15 ). “Бо, як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих” (1Кор. 15:21 ). І ще: “Як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого на подобу гріховної плоті в жертву за гріх, і засудив гріх у плоті, щоб виправдання закону справдилося в нас, які живуть не за плоттю, а по духу” (Рим. 8:3-4 ). А Іоанн каже: “не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ спасся” (Ін. 3:17 ). Спаситель до того ж засвідчив про Себе: “на суд прийшов Я на цей світ, щоб ті, хто не бачить, бачили, а ті, хто бачить, сліпими стали” (Ін. 9:39 ). Отже, Господь прийшов не заради Себе, а заради нашого спасіння, щоби винищити смерть, щоби засудити гріх, щоби сліпим дарувати прозріння, щоби всіх воскресити з мертвих”.
“Бог Слово вселився в плоть, щоб повністю вигнати гріх із плоті і щоб наше мислення стало вільним”. “Оскільки Господь зодягнувся в плоть і став подібним до нас по тілу, то Він по праву іменується і нашим братом, і первістком (первородним). Бо хоча і після нас став Він заради нас людиною і нашим братом за подобою тіла, проте ж і при цьому іменується Він серед нас Первістком, і справді є такий. Бо оскільки після злочину Адама всі люди гинули, Його тіло раніше за інших врятувалося й визволилося, бо стало тілом Самого Слова, і ми вже після нього спасаємося як співпричасники тіла Слова. Бо в цьому тілі Господь стає нашим Вождем до Царства Небесного і до Свого Отця, кажучи: “Я – Шлях” (порівн.: Ін. 14:6 ), “і Двері, і через Мене повинні входити всі” (порівн.: Ін. 10:9 ).
Тому-то називається Він і Первістком із мертвих, не тому що нібито помер раніше за нас (раніше померли ми), а тому що, прийнявши за нас смерть і знищивши її, першим воскрес як людина, воскресивши для нас Своє тіло. А оскільки Він воскрес, то й ми слідом за Ним і завдяки Йому воскресаємо з мертвих”.
Явищем у плоті Бог Слово повертає людське єство на шлях до Бога, який залишив Адам. “Після того як первісний шлях через Адама було втрачено, – міркує богомудрий Афанасій, – і замість раю ми ухилилися у смерть і почули: “земля єси, і в землю отъидешьши” (Бут. 3:19 ), людинолюбний Бог Слово, за благоволінням Отця, вдягається у створену плоть, щоб ту плоть, яку перша людина вмертвила злочином, оживити Кров’ю Свого тіла і оновити нам шлях новий і живою завісою, тобто плоттю Своєю, як про це говорить Апостол (див. Євр. 10:19,20 )”.
Бог Слово здійснив подвиг спасіння людського роду Своїм Боголюдським життям на землі, бо у Своїй вседосконалій Божественній Премудрості Він знайшов це найдоцільнішим і найкращим. Як Творець Він досконало знав, що в сукупності вклав Він у людське єство під час створення людини; як Спаситель Він найкраще знав, як це єство оновити, повернути до Бога, удосконалити до кінцевих можливостей і обожити, не забираючи того, що робить його єством людським. Як один тільки Бог міг бути Творцем світу, так само тільки Бог міг бути і Спасителем світу. “Рід людський, – каже святий Афанасій, – як на початку одержав буття від Бога Слова, так Ним і оновлюється та вдосконалюється і ще за більшої благодаті, тобто благодаті спасіння; бо, воскреснувши з мертвих, ми вже не злякаємось смерті, але будемо у Христі завжди царювати на небесах. Сталося ж це тому, що Саме Слово Боже зодягнулося в плоть і стало людиною. Бо якби Слово, будучи створінням (κτίσμα ὤν), стало людиною, то і людина залишилася б тим, чим була, не з’єднавшись із Богом. Бо як людина, будучи творінням, могла б за посередництвом творіння (διὰ ποιήματος) поєднуватися з Творцем? Або яка була б допомога подібним від подібних, які й самі потребують цієї допомоги? Якби Слово було створінням (κτίσμα), то як мало б Воно силу скасувати Божий вирок і відпустити гріх, якщо у пророків написано, що це належить Богові? “Хто Бог, як не Ти, що прощає беззаконня і не осуджує злочину” (Міх.7:18)? Бог сказав: “земля єси, і в землю відійдеш” (Бут. 3:19 ), – і люди стали смертними. Тому як можливо, щоб істота створена дозволила гріх? Навпаки, дозволив його Сам Господь, як і сповістив про це: “якщо Син визволить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36 ). І визволивши нас, Син справді засвідчив, що Він – не творіння і не одне з творінь, а власне Слово й образ Отцівської сутності, бо Отець і на початку засудив гріх, і Він один відпускає гріхи. Оскільки Словом було вимовлено: “земля єси, і в землю від’їдеш”, – то, згідно з цим, Тим же Самим Словом і в Ньому відбувається звільнення і скасування засудження.
Але кажуть: “якщо Спаситель і створіння, то Бог може сказати тільки слово і тим самим вирішити клятву”. Те ж саме може бути сказано і єретикам: якби і зовсім не приходив Спаситель, то Бог міг би сказати тільки [слово] і вирішити клятву. – Але необхідно мати на увазі корисне для людей, а не пускатися в роздуми про те, що Богу все можливо. І до Ноєвого ковчега Бог міг винищити розбещених людей того часу. І без Мойсея міг сказати тільки слово і вивести народ з Єгипту, але було корисним, щоб Він зробив це через Мойсея. Міг Бог і без суддів врятувати народ, але для ізраїльтян було корисним мати на певний час суддів. Та й Спаситель міг прийти ще на початку або, прийшовши, – не бути відданим Пилату; але Він прийшов при кінці часів і, коли Його шукали, відповів: “Аз есмь” (Ін. 18:5 ). Бо що робить Господь, те й корисно для людей; а інакше тому бути й не личило. Що корисно і потрібно, про те Він і промишляє. Тому-то і прийшов Він не для того, щоб Йому послужили, але щоб послужити (Мф. 20:28 ) і здійснити наше спасіння. Без сумніву, Бог і з неба міг дати закон, але Він знав, що для людей корисно сповістити його з Синаю, і вчинив це, щоб і Мойсей міг зійти, і вони, чуючи слово зблизька, могли сильніше повірити. Крім того, премудру причину, через яку все це так зроблено, можна бачити і з наступного. Якби Бог за Своєю всемогутністю вимовив слово і клятву було дозволено, то в цьому було б виявлено могутність Повелителя, а людина стала би такою, якою була Адам до злочину, прийнявши благодать совісно і не пристосувавши її до тіла (бо такою й тоді людина введена була до раю), але водночас вона, може бути, зробилася б іще гіршою, бо [вже] навчилася переступати закон. А в такому стані (будучи такою), якби знову була обманута змієм, то знову виникла б потреба Богові вимовляти заповідь і вирішувати клятву. Так ця потреба продовжилася б у нескінченність, а люди й надалі були б винні, поневолені гріхом. Невпинно грішачи, люди невпинно мали б потребу в прощенні і ніколи не звільнилися б від провини, будучи самі по собі плоттю і через неміч плоті завжди перемагаються (долаються) законом.
І ще: якби Син був створінням (κτίσμα), то людина й надалі залишилася б смертною, не поєднавшись із Богом. Бо тварина (κτίσμα) не могла б поєднувати створінь (τὰ κτίσματα) з Богом, бо й сама тварина потребувала б того, хто поєднує; і жодна частина тварі не може бути порятунком усієї тварі, якщо й сама вона потребує порятунку. Отже, щоб цього не сталося, Бог посилає Свого Сина, і Він стає Сином Людським, взявши на Себе створену плоть, щоб, оскільки всі винні смерті, то Йому Самому – інакшому, ніж усі інші, – принести Своє власне тіло в жертву смерті за всіх; і таким чином – нібито ми всі через Нього померли – здійснився б виголошений проти нас вирок (бо, справді, всі померли у Христі); а до того ж, щоб усі через Нього стали вільними від гріха й прокляття за гріх і справді перебували на віки вічні, воскреснувши з мертвих і зодягнувшись у безсмертя й нетління. Оскільки Слово зодягнулося в плоть, то цією плоттю цілком винищено всякий докір змія. А якби і з’явилося якесь зло внаслідок тілесних рухів, то воно б було відсічене, а тим самим знищувався б і наслідок гріха – смерть, як і Сам Господь каже: “іде князь світу цього, і в Мені нічого не має” (Ін. 14:30 ). І як написав Іоанн: “Для того й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8 ). Оскільки всі ці діла зруйновані Його плоттю, то всі ми через це звільнилися за спорідненістю плоті й поєдналися вже зі Словом. А поєднавшись із Богом, ми більше не залишимося на землі, але, як сказав Сам Господь, де Він перебуває, там і ми будемо (див. Ін. 14:3 ), і вже не злякаємося змія, бо потоптав його Спаситель плоттю Своєю, і вигнав, сказавши йому: “Відійди від Мене, сатано” (Мф. 4:10 )”.
У людське єство з втіленням Бога Слова увійшла Божественна сила світла і безсмертя, що робить його безгрішним і безсмертним. “Оскільки Слово стало людиною і засвоїло Собі властиве плоті, то це вже не стосується тіла – через те, що Слово перебуває в тілі, – але знищене Словом, і люди більше не залишаються грішними та мертвими внаслідок своїх пристрастей, але, воскреснувши силою Слова, назавжди перебувають безсмертними і нетлінними. Тому коли народжується плоть від Богородиці Марії, то народженим називається Той, Хто дає буття іншим, щоб на Себе перенести Йому наше народження, і щоб ми, які – як сама земля, не відійшли в землю, а, сполучившись зі Словом, Яке з неба, були зведені Ним на небеса. Так само як не без причини переніс Він на Себе й інші немочі тіла, щоб ми, вже не як люди, а як свої Слову, отримали частку у вічному житті. Бо ми більше не вмираємо за колишнім походженням в Адамі, але, оскільки буття наше і всі тілесні немочі перенесено на Слово, ми повстаємо від землі, дозволені від клятви за гріх Тим, Хто в нас і за нас став клятвою. І це цілком справедливо. Бо як усі ми, сущі від землі, вмираємо в Адамі, так, відроджені згори водою і Духом, усі оживотворяємось у Христі, бо плоть наша вже не земна, а приведена до тотожності зі Словом (букв. у сербському тексті “о-словлена”. – “Дод. пер.”.) Самим Божим Словом, Яке заради нас стало плоттю”.
Своїм людинолюбним втіленням Бог Слово ввів у подвиг спасіння все людське єство. “Слово, Син Отчий, сполучившись із плоттю, плоть є і досконала людина, щоб люди, сполучившись із Духом, стали одним Духом. Отже, Він є плотоносний Бог (Θεὸς σαρκοφόρος), а ми – духоносні люди (ἄνθρωποι πνευματοφόροι). Бо, взявши початок від сутності людей, тобто від насіння Адама (сутність якого – образ раба), і ставши на подобу людини, Він дарував нам від Отцівської сутності початок Святого Духа, щоби стали ми синами Божими на подобу Сина Божого. Отже, Він, істинний і за природою Син Божий, носить у Собі всіх нас, щоб усі ми носили в собі єдиного Бога”. Всецілий Бог Слово став всецілою людиною і тому врятував усю людину. “Оскільки Спаситель воістину, насправді, став людиною, то здійснено спасіння всієї (цілої) людини… Наше спасіння – це не порожня уява і не спасіння одного тіла, але, справді, спасіння всієї людини, тобто душі й тіла, спасіння, здійснене в Самому Слові”.
Слово стало плоттю не для того, щоб щось додати до Свого Божества, а щоб воскресити тіло. “Слово походить від Марії не для того, щоб удосконалитися, а щоб викупити людський рід… Утім, людське тіло мало величезне надбання від спілкування і з’єднання з ним Слова: зі смертного стало безсмертним, з душевного (ψυχικὸν) стало духовним (πνευματικὸν), складені із землі – пройшли через небесні врата”. Плоть не тільки не завдала Слову безчестя, але, навпаки, сама прославлена Словом. Син, сущий в образі Отця, не применшив Свого Божества, прийнявши на Себе образ раба, але, навпаки, “став Визволителем усілякої плоті та всілякої тварини”. “Ті, хто не бажає поклонятися Слову, що стало плоттю, виявляються невдячними до Його вочеловечення. А ті, хто відокремлює Слово від плоті, не визнають того, що здійснено позбавлення від гріха і знищення смерті”.
Одвічний Бог Слово з’явився як людина, народившись від Діви Марії і Духа Святого і сприйнявши від Діви все, що Бог на початку ввів до складу людини і створив, – все, крім гріха. “Цим Він не змінив Божество, але зі Своєї волі оновив людство, щоб язичники стали складовими одного тіла і співпричасниками Христовими (див. Еф.3:6), щоб людина істинно була Богом і Бог істинно – людиною… бо Єдинородний Бог благоволив повнотою Свого Божества в утробі Діви відновити Собі природу (устрій) людського першообразу і нове творіння природним народженням і непорушним з’єднанням, щоб звершити спасенне діло для людей, здійснивши спасіння людей стражданням, смертю і Воскресінням”.
“Розумний за природою, вільний думкою, не пізнавши досвідчено зла, відаючи тільки добре… але переступивши Божу заповідь, людина впала в гріховні помисли, не тому, що нібито Бог створив ці помисли, що полонили її, а тому, що диявол обманом посіяв їх у розумному людському єстві, яке зробилося злочинним і відкинутим від Бога, тож диявол у єстві людському заснував закон гріха (νόμον ἁμαρτίας) і смерть, яка царює через діло гріха. “Для цього і з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8 )…
Гріх породив диявол, вселивши його в розумне і духовне єство людини. Тому неможливо було розумному єству, яке добровільно згрішило і перебуває під засудженням смерті, саме себе повернути у свободу, як каже Апостол: “закон, ослаблений плоттю, був безсилий” (Рим. 8:3 ). Тому Син Божий прийшов особисто, щоб єство людське відновити у Своєму єстві з нового початку і досточудним народженням. Не розділив Він первісного складу, але відкинув усіляке додавання, як свідчить пророк, кажучи: “Перш ніж зрозуміє Отрочати добре чи зле, відкине лукаве, щоб обрати добре” (Іс. 7:16 ). А якби безгрішність з’явилася не в згрішному єстві, як тоді був би засуджений гріх у плоті, якщо ні плоть не скоїла гріха самою справою, ні Божество не відає гріха? Чому ж Апостол каже: “А коли збільшився гріх, благодать почала рясніти” (Рим. 5:20 )? Не місце описуючи, а маючи на увазі єство, каже він: “як однією людиною гріх увійшов у світ, і гріхом смерть… так і благодать запанувала через праведність до життя вічного однією людиною Іісусом Христом, Господом нашим” (Рим. 5:12,21 ), щоб через те ж саме єство, через яке було преспеяніе (розвиток) гріха, звершилося і явлення правди, щоб, таким чином, після визволення людського єства від гріха, було зруйновано “діла диявола” і був прославлений Бог”.
“Як це Христос не врятував світ, ставши людиною, якщо очевидно, що в тому ж єстві, в якому вчинено гріх, з’явився достаток благодаті? Який же це достаток благодаті? – Те, що Слово стало людиною, залишаючись Богом, щоб, ставши людиною, сповідувано було Богом, бо Христос і як людина – Бог: адже як Бог Він став людиною і в образі людини рятує віруючих. “Бо якщо устами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом, і серцем твоїм вірити, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся” (Рим. 10:9 ). Але Бог недоступний умертвінню і не має потреби у воскресінні, а Сам воскрешає з мертвих. Тому було необхідно, щоб і Бог мав щось, що міг би принести за нас, чи то в смерті, чи то в житті. Тому-то Слово тим паче і спасає, що стало Воно людиною”.
“Образ раба, що з’явився в Божестві Слова, не за необхідністю, а за єством і силою, виявляє свою безгрішність, зруйнувавши перепону необхідності та закон гріха, і полонивши тирана, який полонив його, за словами пророка: “Встав ти на висоту, полонився ти на полонину” (Пс. 67:19 ). Виставивши проти ворога образ раба, Слово здобуває перемогу через колись переможеного. Ісус тому й пройшов через усілякі спокуси, що прийняв усе, чим спокуса пізнана на досвіді, і цим здобув перемогу за людей, кажучи: “Я переміг світ” (Ін. 16:33 ). Бо диявол спорудив брань не проти Божества, Якого в Ісусі він не розпізнав (на це він би й не наважився, тому й сказав: “Якщо Ти Син Божий”… (Мф. 4:3,6 – Прим. ред.)), а проти людини, яку давним-давно зумів спокусити і через ошуканого поширив своє зло на всіх людей. Оскільки душа Адамова була утримувана в засудженні смерті й невпинно волала до свого Господаря, а також і душі тих, хто догодив Богові й виправдався природним законом, утримувалися разом з Адамом і з ним сумували та волали, то Бог, зглянувшись на людину, яку створив, благоволив поширити зло на людину,.., яку створив, благоволив таємницею Свого явлення зробити людському роду новий порятунок, скинути ворога, який спокусив через заздрість, і явити незрівнянне піднесення людини природним і дійсним єднанням і спілкуванням її з Вишнім.
Слово, Бог і Творець першої людини, прийшло, щоб стати людиною – для відродження людини і попрання злісного ворога. Воно народилося від дружини, відновивши в Собі від першого створення образ людини, і в оновленому образі явило плоть без тілесних бажань і людських помислів. Бо в Ньому – воля Єдиного Божества і цілковите єство Слова в явищі людського образу і видимої плоті другого Адама, не в поділі осіб, а в бутті Божества і людства. Тому диявол приступив до Ісуса як до людини, але, не знайшовши в Ньому ознак свого стародавнього посіву і не домігшись успіху в цьому починанні, він, осоромлений і переможений, поступився над собою перемогою, знеможеним сказавши: “Хто Той, що прийшов від Едома”, тобто із землі людей, “що наступає зело з міцністю”? (Іс. 63:1 ). Тому й Господь сказав: “йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30 ), хоча ми знаємо, що другий Адам мав і душу, і тіло, і всього першого Адама. Бо якби слово “нічого” стосувалося буття людського, то яким знайшов би видиме тіло Того, Хто сказав “нічого”? Але в Ньому він не знайшов нічого з того, що породив у першому Адамі. Так у Христі винищено гріх, тому й Святе Письмо свідчить: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22 )”.
Через втілення Бога Слова заради спасіння людського роду всі незримі Божі істини з’єдналися з видимими реаліями людського тіла, але все-таки зберегли свою Божественну таємничість, яку людина осягає тільки подвигом євангельської віри. “Віра в очевидне, – каже богоносний Афанасій Великий, – не може називатися вірою, але та віра істинна, якою неможливе визнається можливим, немічне сильним, схильне до страждань не підвладним йому, тлінне нетлінним, смертне безсмертним. “Таємниця ця велика”, – як сповіщає Апостол, – “я кажу по відношенню до Христа і до Церкви” (Еф.5:32). Бог прийшов не Себе виправдати, бо Він не грішив, але, “будучи багатим, зубожів заради нас, щоб ми збагатилися Його вбогістю” (2Кор. 8:9 ). Як же зубожів Бог? Так, що сприйняв на Себе зубожіле єство і запропонував його у власній Своїй правді як таке, що страждає за людей, що є вищим за людей, що від людей з’явилося і цілком стало Божим. Бо якби Він не став первістком (первородним) між багатьма братами, то як з’явився б первістком із мертвих?”
Людське єство, поїдене неправдою і злом, могло врятувати і зцілити тільки найтісніше єднання з Богом. Розтерзане гріхами, воно всім своїм єством, свідомо і несвідомо, волало про втілення Бога. “Оскільки людське єство, – вчить богоблагодатний Афанасій Великий, – зазнавши зміни, полишило правду і полюбило беззаконня, то Єдинородний став людиною, щоб, виправивши в Собі Самому людське єство, спонукати його любити правду і ненавидіти беззаконня. Це і було причиною вочеловечення”.
Пришестя Бога Слова у світ і Його Боголюдське перебування у світі всюди у Святому Письмі називається спасінням. Богоосяяний розум святого Афанасія бачить це особливо ясно. Боголюдським спасінням людське єство повертається у свою колишню, безгрішну, Боголюдську красу. “”Господь воцарися, в лепоту зодягнувся” (Пс. 92:1 ). Оскільки людський рід, відкинувши Бога, підпав під тиранію сатани, то прийшов Єдинородний, щоб знову підпорядкувати його Своєму пануванню, що і сталося. “Лепотою” Божою іменується спасіння людського роду. Адже якби Господь не втілився, взявши на Себе наше єство, крім гріха, то зрозуміло, що не було б нам спасіння”. “Коли псалмоспівець богонатхненно говорить: “Сказав Господь спасіння Своє” (Пс. 97:2 ), – то словом “спасіння” позначає пришестя Господнє у плоті, за словами Симеона: “Бачите очі мої спасіння Твоє” (Лк. 2:30 )”. “Псалмоспівець волає до Бога: “Захотів спасіння Твого, Господи” (Пс. 118:174 ). Слова “спасіння Твоє” означають Христа, бо “Ісус” означає – “спасіння Боже” (Θεοῦ σωτηρία)… Наша справа – бажати Божого спасіння, бо багато хто бажає плотського. Божа ж справа – спасти нас у Собі, упокоїти нас, щоб успадкували ми святе. Бо Боже спасіння – це вічне життя”.
Причиною того, що Благий Господь вжив Своє втілення як засіб порятунку, є Його безмірна і всемогутня людинолюбність. Захотів Він сприйняти й охопити все людське єство, цілковито внести його до Своєї Божественної Іпостасі й у такий спосіб врятувати його від безбожного й язичницького (букв.: “поза-Божого”. – “Прим. пер.”.) розтління, роблячи спроможним до Боголюдського безсмертя й вічності. Адже погибель і поразка людини смертю є не що інше, як зневоднення, віддалення людини від Бога як Джерела життя і безсмертя. Спасіння ж людини полягає в наближенні її до Бога, у поєднанні з Богом, в обоженні. Господь Іісус Христос став людиною, щоб у Собі Самому найтісніше і нерозлучно з’єднати людину з Богом, явивши всім людям в обожненні порятунок людського єства від язичницької і безбожної порочності, смерті і тління.
“Заради нас Господь став людиною, – вигукує святий Григорій Богослов, – і прийняв на Себе образ раба, і за наші беззаконня був ведений на смерть. Так вчинив Спаситель, Який як Бог міг врятувати єдиним бажанням, бо одним велінням створив усе. Зробив же Він те, що для нас важливіше і що нас найбільше соромить, – став подібним до нас і однакової з нами честі (рівночесним)”.
Господь заради людини “виснажив Себе і втілився, а ще вірніше – став людиною, щоб людина, знищивши в помислах своїх усе тілесне і те, що тягнеться землею, навчилася бути вищою і сходити розумом до Божества… Господь втілився, і дольна людина стала богом, після того як з’єдналася з Богом і стала з Ним єдиною, бо взяло гору найкраще, щоб настільки я став богом, наскільки Він став людиною”.
“Яка причина того, що Бог заради нас приймає на Себе людське єство? Звичайно, щоб нас спасти… Заради нашого звільнення послужив Він плоті, народженню, немочам нашим і всьому, чим врятував поневолених гріхом. А для убозтва людського що вище цього, як з’єднатися з Богом і через таке з’єднання стати богом”.
“Вічний Бог Слово стає заради нас людиною, щоб Той, Хто дарував нам буття (τὸ εἶναι), дарував і добробуття (τὸ εὖ εἶναι); або, краще сказати, щоб нас, які гріхом відпали від добробуття, знову повернуло до добробуття через втілення… Пришестя Бога до людей через втілення має на меті повернути нас до Бога, щоб ми, відкинувши стару людину, зодягнулися в нову (див. Еф. 4:22-23) і як померли в Адамі, так ожили у Христі (див. 1Кор. 15:22 ), з Христом народжуючись, розпинаючись, погрібаючись і воскресаючи. Бо людині необхідно перетерпіти цей спасительний перелом (зміну), щоб як із приємного сталося скорботне, так і зі скорботного знову виникло приємне. Бо “коли примножився гріх, то благодать стала рясніти” (Рим. 5:20 ). І якщо куштування від забороненого плоду стало причиною осуду, то тим паче Христове страждання служить виправданням”.
“Через страшне множення гріха і зла і сильну пошкодженість людського єства, – каже святий Богослов, – став, нарешті, необхідним найсильніший засіб проти жахливих хвороб: людиновбивства, перелюбу, клятвопорушення, муженеїстівства, а також першого й останнього з усіх зол – ідолопоклонства та служіння створінню замість Творця. Оскільки все це вимагало найбільшої допомоги, то така і подається. Вона полягає в такому: Саме Боже Слово, одвічне, невидиме, незбагненне, безтілесне, Початок від Початку, Світло від Світла, Джерело життя і безсмертя, відбиток первісної Краси, нестерпна печатка, незмінний Образ, визначення і слово Отця, – приходить до Свого образу, носить плоть заради плоті, з’єднується з розумною душею заради моєї душі, очищаючи подібне подібним; робиться людиною в усьому, окрім гріха. Хоч і зачатий Він від Діви, душа й тіло Якої передочищені Духом, проте Той, Хто походить від Неї, є Бог і з людським єством, єдиний із двох протилежностей – плоті й Духа, з яких Одне обожнює, а інше обожнюється. О, нове поєднання! О, дивовижне поєднання!”2 Вічний починає існувати, Незетворений твориться, Багатий зубожіє – зубожіє до моєї плоті, щоб я збагатився Його Божеством, Сповнений виснажується, виснажується ненадовго у славі Своїй, щоб мені стати причасником Його повноти. Яке багатство благості! Що це за таїнство про мене? Я отримав образ Божий і не зберіг його; Він сприймає мою плоть, щоб і образ врятувати, і плоть зробити безсмертною. Він вступає в друге з нами спілкування, набагато дивовижніше за перше, оскільки тоді дарував Він нам найкраще, а тепер сприймає найгірше; але це боголіпніше за перше, це вище для тих, хто має розум!”. Втілившись, Бог Слово приніс на землю все багатство неба, всі Божественні істини і чесноти, весь рай. Тому богомудрий Богослов каже, що Вифлеєм знову привів людей до раю. “Оскільки “заздрістю диявола увійшла у світ смерть” (Прем. 2:24 ) і оволоділа людиною через звабу, то Бог, ставши людиною, страждає як людина і зубожіє до сприйняття плоті, щоб ми збагатилися Його злиднями. Звідси – смерть, і гріб, і Воскресіння. Звідси – нове створіння”.
У питанні спасіння основна істина говорить: у Боговтіленні – спасіння, а спасіння – в обоженні. В Особистості Боголюдини “Бог вочеловечився і людина обожилася”. “Бо те, що Господь не сприйняв на Себе, те й не вилікував (несприйняте не подолане – ὁ γὰρ ἀπρόσληπτον, ἀθεράπευτου); а те, що з’єдналося з Богом, те й спасається. Якщо Адам упав однією половиною, то сприйнята і спасена одна половина. А якщо впав цілковитий (ὅλος), то з’єднався з цілковитим Народженим і весь спасається. Тому нехай не заздрять нам у вседосконалому спасінні і нехай не приписують Спасителеві тільки кістки, жили і людську подобу”.
“Любов Божа до нас не могла б бути виражена інакше, окрім як через згадку про плоть, бо Бог Слово заради нас зійшов і до гіршого. Будь-яка розсудлива людина визнає, що плоть менш важлива за душу. Тому слова: “Слово стало плоттю” (Ін. 1:14 ) мають те саме значення, що й ті, в яких ідеться про те, що Він став “гріхом” (див. 2Кор. 5:21 ) і “клятвою” (Гал. 3:13 ), не тому, що Господь на таке перевтілився (як таке можливо?), а тому, що через прийняття на Себе плоті Він узяв наші беззаконня і поніс хвороби”.
Своїм втіленням Бог Слово спустився в усі прірви людського гріха, щоб Своєю Божественною силою і любов’ю вивести і винести звідти людей. Коли Господь Ісус Христос “побачив, що душогубний гріх винищив у людському тілі все небесне, що було в нього вкладено, і що лукавий змій панує над людьми, тоді Він, щоб повернути Собі Своє надбання, не послав проти хвороби інших помічників (бо у великих стражданнях слабке ліки недостатньо), але Сам, виснаживши славу, яку мав як безматерний (ἀμήτωρ) Син Безсмертного Бога-Отця, з’явився без батька (δίχα πατρὸς) незвичайним для нас сином, навіть не незвичайним, бо Він, Безсмертний, ставши смертним, прийшов через Матір-Діву, щоб цілому врятувати цілу людину. І так як через згубний куштування впав увесь Адам, то, за людськими і водночас не людськими законами втілившись у чесній утробі дружини-Діви (о, неймовірне диво для немічних!), прийшов Бог, і водночас смертний, поєднавши в одне два єства: одне потаємне, а інше видиме для людей, з яких одне було Бог, а інше народилося заради нас в останні дні. У двох єствах єдиний є Бог – наш Цар і Христос, бо Він з’єднаний із Божеством і з Божества став людиною, щоб, з’явившись серед людей як другий, Новий, Адам, подолати Адама колишнього. Але з’явився Він, вкрившись звідусіль завісою, бо інакше було неможливо наблизитися до людських немочей, і до того ж потрібно було, щоб змій, який вважає себе мудрим, приступивши до Адама, несподівано зустрів Бога і об фортецю Його розтрощив свою злість, подібно до того, як бурхливе море розбивається об тверду скелю… Тут немає нічого ганебного, тому що ганебний тільки гріх. У Христі ж немає місця нічому ганебному, бо Його створило Слово3, а не від людського насіння Він став людиною. З плоті Пречистої Діви-Матері, яку попередньо очистив Дух, вийшла самостворена людина і прийняла очищення заради нас. І Він виконав усе за законом, щоб закону віддати і нагороду як дитиноводителю (вихователю), і похоронні почесті як скасованому”.
На достовірності втілення Спасителя ґрунтується все домобудівництво спасіння. “Якби не було Господнього пришестя у плоті, – каже святий Василій Великий, – то Викупитель не дав би смерті відшкодування за нас і не скасував би Собою царство смерті. Адже якби смерть володіла чимось одним, а Господь сприйняв на Себе інше, то смерть не перервала б своєї дії, страждання богоносної плоті не принесли б нам користі, Господь не вмертвив би гріх у плоті, ми, які померли в Адамі, не були б оживлені Христом; не було б ні відновлено занепале, ні піднесено скинуте, і не стало б близьким до Бога відчужене від Нього обманом змія. Бо все це скасовують ті, хто каже, що Господь прийшов, маючи плоть небесну”.
“Господь прийняв на Себе природні страждання, щоб підтвердити істинність, а не примарність вочеловеченія; всі ж пристрасті, які випливають зі зла і опоганюють чистоту нашого життя, Він відкинув як негідні Пречистого Божества. Тому сказано, що Він народився “в подобі плоті гріховної” (Рим. 8:3 ); не в подобі плоті, а “в подобі плоті гріховної”. Тому хоча й сприйняв Він на Себе нашу плоть з її природними стражданнями, проте ж “не зробив гріха” (1Пет. 2:22 ). Але як смерть, передана нам Адамом у плоті, спожита була Божеством, так і гріх знищено праведністю, що є у Христі Ісусі, тож під час воскресіння ми приймемо плоть, що не підлягатиме ані смерті, ані гріху”.
Господь втілився, щоб люди, втілюючись Йому, спасалися від гріха і смерті. “Промисел Бога і Спасителя нашого про спасіння людини, – благовістить святий подвижник Василій Великий, – це покликання людини з гріховного стану і повернення її в спілкування з Богом зі стану відчуження, спричиненого непослухом Божої заповіді. Для цього – пришестя Христове у плоті, для цього – правила євангельського життя; для цього – страждання, хрест, поховання, Воскресіння, щоб людина, що спасається через наслідування Христа, сприйняла те колишнє усиновлення. Тому для досконалості життя необхідне наслідування Христа, тобто не тільки наслідування показаним у житті Христовому прикладам негнівливості, смиренномудрия і довготерпіння, а й смерті Христової, як говорить про це наслідувач Христовий Павло: “згідно зі смертю Його, щоб досягти воскресіння мертвих” (Флп. 3:10-11 )”.
“Таємниця втілення Бога – це спасіння всієї сукупної тварини”. “Втілення Єдинородного, Його поблажливість – це початок (главизна; у сербськ. тексті букв.: “сутність”. – “Прим. пер.”.) спасіння”. “Він, Бог, сприйняв на Себе нашу плоть і заради спасіння людського роду став людиною”.
Істинність і реальність спасіння ґрунтується на істинності та реальності втілення. Бо, за богомудрим словом святого Кирила Єрусалимського, “якщо втілення – примара (φάντασμα), то і спасіння – примара (φάντασμα καὶ ἡ σωτηρία)”. “Якщо Христос є Бог, як то і є насправді, але не сприйняв на Себе людського єства, то ми чужі спасіння. Отже, треба поклонятися Йому як Богу, віруючи, що Він і вочеловечився. Марно говорити, що Він – людина без Божества; так само як і немає спасіння без визнання в Ньому людства і Божества. Треба, отже, сповідувати пришестя Царя і Лікаря. Бо Цар Ісус, бажаючи зцілити, зцілив хворе, перев’язавшись стрічкою4 людства”.
“Коли на досвіді проявилася людська неміч, Господь сприйняв на Себе те, чого людина мала потребу. Оскільки людина вимагала слухання тільки від [особи,] собі подібної, то Спаситель узяв на Себе людське єство, щоб легше навчити людей. А ось і інша причина Його втілення: Христос прийшов хреститися й освятити хрещення, прийшов чудотворити, йдучи по водах морських. Оскільки перед явленням Його у плоті “море бачило, і побігло, Йордан повернувся назад” (Пс. 113:3 ), то Господь сприйняв на Себе тіло, щоб море, побачивши Його, зупинилося і щоб Йордан прийняв Його без страху. Є і ще одна причина. Через діву Єву прийшла смерть; тому належало, щоб через Діву – або, краще сказати, з Діви – з’явилося життя, щоб як ту спокусив змій, так і Цю явив благовістя Гавриїл. Люди, полишивши Бога, зробили собі ідолів у людській подобі; і коли вони людиноподібним ідолам хибно поклонялися як Богові, Бог істинно став людиною, щоб знищити брехню. Адже диявол вжив проти нас нашу плоть, і Павло, знаючи це, каже: “а в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть закону розуму мого і робить мене бранцем закону гріховного” (Рим. 7:23 ). Якою, отже, зброєю диявол перемагав, тією самою зброєю ми і врятовані. Господь прийняв від нас нашу подобу, щоб врятувати людство; прийняв нашу подобу, щоб тому, хто убожеволів, дарувати велику благодать, щоб грішне людство зробити спільником Богові. Бо “коли примножився гріх, то благодать стала рясніти” (Рим. 5:20 ). Господу належало за нас постраждати, але диявол не наважився б приступити, якби це знав. Отже, Тіло [Його] стало отрутою для смерті, щоб змій (дракон), сподіваючись його поглинути, виверг би і тих, яких поглинув раніше: “Поглине смерть Могутній, і відітре Господь Бог сльози з усіх облич” (Іс. 25:8 )”.
Боголюдською справою спасіння втілений Бог пояснює справу створення світу. Слово є як Спаситель, щоб розкрити людям Себе як Творця. У світлі втіленого Бога Слова стають очевидними розумність5. – Ін. 1:3 ). Ця причетність здійснюється за допомогою “логосів”, укорінених у Бозі Слові – Божественних воль і думок, що становлять сутність і Божественний задум про весь світ загалом і про кожну частину світу окремо. – Прим. ред. (букв.: “логосність”. – “Прим. пер.”) і логічність такого світу і такої людини. “Людина – це чудове Боже діло, – міркує святий Григорій Ніський, – і вона приведена в буття для ще прекраснішого і кращого… Але, віддалившись від Божественних благ, вона поступово відчиняє двері всім видам зла: відразою від життя введено смерть, позбавленням світла накликано темряву, відсутністю чеснот запанувала вада, одним словом, місця різноманітних благ зайняли різноманітні види зла. І людину, яка через нерозумність впала в такі й чималі лиха (бо неможливо було залишитися розумним – ἐν φρονήσει – тому, хто відійшов від доброго розуму, і забажати чогось мудрого тому, хто віддалився від мудрості), хто повинен був знову звернутися до первісної благодаті? Кому личило виправити занепалого, покликати загиблого, керувати заблукалого? Кому іншому, як не Господу єства? Бо лише Тому, Хто дарував на початку життя, можливо було і пристало знову повернути життя зі шляху погибелі. Це і чуємо ми, навчені таїнством істини, що Бог створив людину на початку і врятував її, коли та впала”.
“Бог з людинолюбства з’явився серед людей як людина. Нашому нездоровому єству був потрібен Лікар; занепалій людині – Той, хто відновлює; заблукалій від життя – Той, хто оживляє; тією, хто відпала від добра, – Той, хто повертає до добра; ув’язненій у темряві – пришестя Світла; полоненій – Відкупитель, ув’язненій – Захисник, утримуваній під ярмом рабства – Визволитель. Цього було достатньо, щоб спонукати Бога зглянутися і відвідати людське єство, коли воно було в такому жалюгідному і тяжкому становищі”.
“Із втіленням Бога Слова Божественна сила, наче вогонь, знищила в людському єстві все протиприродне, тобто смерть, тління, темряву та інші паростки зла, і нетлінням надала єству велику доброту. У величній таємниці Божого вочеловечення Господь тим самим, що з’єднався з людством, прийнявши на Себе все властиве людському єству: народження, виховання, зростання і саму смерть, – звільнив людину від зла і зцілив від хвороби”.
“Богу Слову, що поєднався з нашою природою, природно було спілкуватися з нами через усі її властивості. Бо як ті, що змивають бруд з одягу, роблять не так, щоб одні плями видалити, а інші залишити, а всю тканину, від одного краю до іншого, очищають від плям, щоб одяг був однаково дорогоцінним у всіх частинах своїх, ставши після обмивання однаково чистим, – так і сила, що очищає, оскільки життя людське було опоганене гріхом і на початку, і наприкінці, і в середині, мала б пронизати все це, а не дещо подолати очищенням, а інше залишити нездоровленим. Оскільки наше життя огороджене двома межами, то на обох їх перебуває сила, що виправляє єство, яка і початок зачіпає, і на кінець тягнеться, і охоплює все, що знаходиться між початком і кінцем”.
Бажаючи врятувати все єство і життя людини, людинолюбний Господь стає досконалою людиною, об’єднуючи все, що людину робить людиною, все – крім гріха. “Однак деякі насміхаються над нашим єством, – каже святий Григорій Ніський, – обсипаючи ганьбою образ нашого народження і думаючи тим самим зробити гідною сміху таємницю втілення, так як нібито не годиться Богу таким шляхом вступати в спілкування з людським життям. Але за своєю природою ганебне тільки зло і щось, що перебуває у спорідненості з пороком. А природний порядок, встановлений Божою волею і законом, далекий від докору в порочності. Інакше докір припав би на Творця природи, якщо [тобто] похулити в ній щось як сороміцьке і непристойне. Отже, якщо Божество чуже лише пороку, а єство не є пороком, таємниця ж говорить, що Бог був у людині, але не в пороці, і якщо один шлях людини у світ, яким народжене входить у життя, – то за яким це законом визначають Богові інший спосіб вступу в життя, хоча й вважають істинним, що Божественна сила відвідала знеможене в пороці єство? Таким людям не подобається образ відвідування, бо вони не знають, що кожна будова тіла сама по собі має однакову цінність і що ніщо, що сприяє в ньому підтримці життя, не заслуговує на осуд як щось ганебне або погане. Адже сукупний устрій органічних частин спрямований до однієї мети, а мета ця – та, щоб людина перебувала в житті”.
Дехто може зауважити: якщо у Христі стільки сили, що в Його владі – винищення смерті та введення життя, чому тоді не творить Він бажаного єдиною дією Своєї волі, а манівцем здійснює наше спасіння: народжується, виховується, терпить смерть, рятуючи людину, якщо міг Він не зазнати цього та врятувати нас? “На це зауваження, – каже святий Григорій Ніський, – людям добросовісним достатньо наступної відповіді: хворі не вказують лікарям метод лікування, і не сперечаються з благодійниками про спосіб подолання хвороби, і не кажуть, чому лікар доторкнувся до хворого місця і чому для зупинки хвороби він винайшов такий засіб, коли потрібен був інший, – але, навпаки, дивлячись на мету доброчинності, вони приймають все це з вдячністю”. Бажаючи принизити і оббрехати вчення про спасіння людей за допомогою втілення Бога Слова, дехто каже: якщо дивовижне і прекрасне те, що Бог створив, чому Він тоді зволікав із цим благим вчинком? “На це, – каже святий Григорій Ніський, – у нас є коротка відповідь: відкладення благодіяння було справою премудрості і промислу про те, що корисно для нашого єства. Бо і за тілесних хвороб, коли якісь шкідливі соки увіллються в тіло, то, поки на поверхні не здасться все протиприродне, що ввійшло всередину, досвідчені лікарі не дають засобів, що стягують тіло, але чекають, щоб вийшло назовні те, що ховається всередині, і тільки тоді застосовують ліки проти хвороби, яка виявилася. Так і після того, як хвороба гріха одного разу вразила людське єство, загальний Лікар чекав, щоб ніякий вид зла не залишився в єстві прихованим. З цієї причини не одразу після Каїнової заздрості й братовбивства дає Він людині зцілення, бо ще не виявилися ні розбещення сучасників Ноя, ні жахлива хвороба содомського беззаконня, ні богоборство єгиптян, ні гордість ассірійців, ні Іродове беззаконне побиття дітей, ні будь-що інше, про що оповідає нам історія і що вчинили наступні покоління, коли корінь зла різноманітно (πολυτρόπος) проріс у людських волях. Отже, оскільки зло досягло вершини і не було такого виду пороку, на який би люди не наважилися, то Він, щоб лікування розпростерлося на всяку неміч, виліковує хворобу не на початку, а коли вона досягла своєї найвищої сили.
“Коли настала повнота часів, втілився Єдинородний Син Божий і, ставши людиною, здійснив усе домобудівництво людського спасіння. Як вседосконала людина Боголюдина Христос знову зібрав воєдино людське єство, і прийшов у буття Новий Адам, у Якому світлом порятунку оновлюється людство і починається покоління нових людей, богоподібних і христоподібних. “Втілившись і ставши людиною, – каже святий Іриней Ліонський, – Син Божий у Собі знову розпочав довгу низку людських істот і скорочено6 дарував нам спасіння (in compendio nobis salutem praestans), щоб втрачене нами в Адамі, тобто буття за образом і подобою Божою, ми знову здобули в Христі Іісусі. Бо неможливо було, щоб людина, яка одного разу була переможена і згублена непослухом, сама себе відтворила (replasmare) і здобула нагороду за перемогу; неможливо було і те, щоб отримав порятунок той, хто підпав під владу гріха. І те, й інше зробило Слово Боже, Яке втілилося і, зійшовши до смерті, здійснило домобудівництво нашого спасіння (et dispensationem consummans salutis nostrae)”.
Втілений Син Божий “бився і переміг, бо Він був людиною, яка трудилася за батьків і послухом припинила неслухняність; бо зв’язав Він міцного, і звільнив слабких, і дарував спасіння Своєму створінню… Отже, Він поєднав людину з Богом. Адже якби не людина перемогла ворога людського, то ворог не був би переможений справедливо (δικαίως). І, знову-таки, якби Бог не дарував нам спасіння, ми не мали б його міцно. І якби людина не з’єдналася з Богом, то не змогла б стати причетною до нетління. Адже Посередникові між Богом і людьми належало Своєю спорідненістю і з Богом, і з людьми привести обох до дружби та злагоди і представити людину Богові, а людям відкрити Бога. Бо яким чином могли ми стати причетними Його усиновлення, якби через Сина не вступили з Ним у спілкування і якби Його Слово, ставши плоттю, не вступило в єднання з нами? Тому й пройшов Він через кожен вік, усім повертаючи спілкування з Богом”.
Лише реальністю Свого втілення Господь дарував світові справжнє спасіння. Тільки як справжня людина Господь Ісус Христос здійснив спасіння людського роду. “Тому, Хто взяв на Себе вбити гріх і спокутувати людину, повинну смерті, – вигукує святий Іриней, – належало стати тим самим, чим був і той, тобто людиною, яку гріх повів у рабство і яка перебувала під владою смерті, – щоб гріх був умертвлений людиною, і людина вийшла (пішла) зі смерті (et homo exiret a morte). Бо як через непослух однієї людини, спочатку створеної з необробленої землі, багато хто став грішним і втратив життя, так і належало, щоб через послух однієї Людини, Яка першою народилася з Діви, багато хто виправдався й здобув спасіння. Отже, Слово Боже стало людиною, як і Мойсей каже: “Бог, правдиві діла Його” (Повт. 32:4 ). Якщо ж Він, не ставши плоттю, лише здавався ніби плоттю (parebat quasi caro), то діло Його не було істинним. Але яким Він здавався, таким і був – Богом, що відновлює в Собі стародавнє створіння людини, щоб вбити гріх, і винищити смерть, і оживити людину, – і тому діла Його істинні”.”Слово Боже стало людиною і Син Божий – Сином Людським, щоб людина, поєднавшись зі Словом і прийнявши усиновлення, стала сином Божим. Бо ми не змогли б інакше отримати нетління і безсмертя, якби не були поєднані з Нетлінням і Безсмертям. Але як могли б ми сполучатися з нетлінням і безсмертям, якби раніше Нетління і Безсмертя не стали тим, що і ми, щоб тлінне було поглинуте Нетлінним, а смертне – Безсмертним, щоб ми отримали усиновлення”.
Втілення Бога Слова і все Його життя у плоті мали на меті врятувати людей від гріха і навчити їх жити у плоті божественним чином. Сам Господь “став “на подобу плоті гріховної” (Рим. 8:3 ), – каже святий Іриней, – щоб засудити гріх і після осуду вигнати його з плоті та покликати людину до Своєї подоби (in similitudinem suam), роблячи її наслідувачем Бога та встановлюючи для неї закон Отця, – щоб вона бачила Бога, а також даруючи їй силу прийняти Отця. Бо Слово Боже стало людиною і мешкало в людині, щоб навчити людину приймати Бога, а Бога – мешкати в людині (ut assuesceret hominem percipere Deum, et assuesceret Deum habitare in homine), згідно з волею Отця”.
З’явившись як Спаситель, Богочоловік Христос не наново в усій повноті створив людину, яка не мала б жодного зв’язку з людиною стародавньою, а в Собі Самій оновив стародавню людину та все колишнє створіння. “Бо як через непослух однієї людини увійшов гріх і гріхом утвердилася смерть, так і через послух однієї Людини була введена праведність, щоб зробити плідним (fructificet) життя людей, які були доти мертвими. І як первозданний Адам отримав свою речовину з необробленої і ще незайманої землі (virgine) (Бут. 2:5 ), і був створений рукою Божою, тобто Божим Словом, (бо “все через Нього почало бути”. – Ін. 1:3 ), і Господь взяв пір’я із землі і створив людину, так і Сам Він, Слово, відновлюючи в Собі Адама, цілком справедливо отримав для поновлення Адама народження від Марії, Яка була Дівою. Якби перший Адам мав батьком людину і народився від чоловічого насіння, то можна було б говорити, що і Другий Адам народився від Йосипа. А якщо перший Адам був узятий із землі і створений Словом Божим, то було потрібно Самому Слову, що відновлює в Собі Адама, мати схожість з його народженням. Для чого ж тоді Бог не взяв знову пір’я, але влаштував, щоб створення було від Марії? – Для того, щоб не було іншого створіння і не іншим було те створіння, яке мало бути врятованим, але щоб один і той самий Адам був відновлений з дотриманням подібності”.
“Грішать ті, які кажуть, що Слово нічого не прийняло від Діви: адже вони, щоб відкинути спадок плоті (τὴν τῆς σαφκὸς κληρονομίαν), відкидають і подобу (τὴν ὁμοιότητα) між Ним і Адамом. Бо якщо один отримав речовину від землі і створений Божою рукою і мистецтвом, а інший не створений Божим мистецтвом і рукою, то він уже не зберіг подоби людини (similitudinem hominis), створеної за образом і подобою Самого Бога, і Боже мистецтво виявиться непослідовним, не маючи в чому виявити Свою премудрість. А це означає сказати, що як людина Він з’явився примарно (уявно), тоді як насправді не був людиною, і став людиною, не прийнявши від людини нічого. Бо якщо не прийняв Він від людини істоти плоті (substantiam carnis), то не став ні людиною, ні Сином Людським. А якщо не став Він тим, чим були ми, то в тому, що постраждав і зазнав, не зробив нічого великого. Будь-хто погодиться, що ми складаємося з тіла, взятого з землі, і душі, яка отримує дух від Бога. Цим і стало Слово Боже, відновлюючи в Собі Самому Своє творіння, і тому визнає Він Себе Сином Людським. І апостол Павло каже: “Бог послав Сина Свого, що народився від жінки” (Гал. 4:4 ); і ще: “про Сина Свого, що народився від насіння Давида по плоті, і явився Сином Божим у силі, Духом святині, через воскресіння з мертвих, про Ісуса Христа, Господа нашого” (Рим. 1:3-4 ).
Крім того, в цьому випадку зайве Його зішестя на Марію. Бо для чого Він зійшов у Неї, якщо не хотів нічого від Неї прийняти? І якщо Він нічого не прийняв від Марії, то не їв би земної їжі, від якої насичується тіло, взяте від землі, і не зголоднів би, постувавши, як Мойсей та Ілля, сорок днів, бо Його тіло потребувало би власної їжі, і не сказав би учень Його Іоанн про Нього: “Ісус, збентежившись від шляху, сів” (Ін. 4:6 ); і не плакав би Він про Лазаря; і не падали б із Нього криваві краплі поту; і не вимовив би Він: “Душа Моя скорботно скорботить смертельно” (Мф. 26:38 ); і не потекли б із Його прободеного ребра кров і вода. Бо все це – ознаки плоті, взятої від землі, яку Він оновив (відновив) у Собі Самому, спасаючи Своє створіння. Тому-то євангеліст Лука і показує, що родовід від народження Господа нашого до Адама містить сімдесят два покоління, з’єднуючи кінець з початком і даючи зрозуміти, що в Собі Самому Він відновив усі народи, що поширилися від Адама, і всі племена, і весь людський рід разом із самим Адамом… Як Єва, будучи ще дівою, виявила непослух і стала причиною смерті (causa mortis), так і Марія, маючи призначеного чоловіка, але залишаючись Дівою, через послух стала причиною порятунку Себе і всього людського роду (et sibi, et universo generi humano causa facta est salutis)”.
Пам’ятаючи про всі боголюдські задатки людської істоти, Господь Ісус Христос добровільно пройшов Свій Боголюдський подвиг на землі, щоб спасінням повернути людину на шлях, який підносить до Божественної досконалості, і виправдати Бога, який створив людину істотою богоспрямованою. “Необхідно було, – міркує богомудрий Іриней Ліонський, – щоб Господь прийшов до загиблої вівці та, здійснивши настільки велике відновлення, стягнув Своє створіння, щоб врятувати ту саму людину, створену за Його образом і подобою, коли виповнився час її осуду, що спіткав її за неслухняність, бо все влаштування порятунку людини було з волі Отця – щоб Бог не був переможеним, а Його премудрість приниженою. Адже якби людина, створена Богом для життя, покинувши життя через поразку від змія, який пошкодив її, не повернулася вже до життя, але повністю була віддана на поталу смерті, то Бог був би переможений (victus esset Deus), і розбещеність змія взяла гору над Божою волею. Але оскільки Бог непереможний і довготерпеливий, то Він і явив Своє довготерпіння у справі виправлення людини і випробування всього. За допомогою ж другої Людини Він зв’язав сильного (тобто диявола), розграбував його посудини і скасував смерть, оживляючи помертвілу людину. Бо першою посудиною в диявольському володінні став Адам, якого диявол і тримав у своїй владі, тобто злісно вносячи в нього гріх і під приводом безсмертя завдаючи йому смерті. Бо, обіцяючи їм, що вони стануть, як боги (що для нього абсолютно неможливо), він породив у них смерть. Тому той, хто поневолив людину справедливо (juste), і сам поневолений Богом, а поневолена людина звільнена від уз осуду. А ця людина і є Адам – та первозданна людина, про яку Господь сказав: “створимо людину за образом Нашим і за подобою Нашою” (Бут. 1:26 ); ми ж усі – від нього, а так як ми від нього, то й успадкували ми його ім’я. Коли відбувається порятунок людини, то слід спасати ту людину, яка спочатку створена. Бо вельми нерозумно казати, що той, якому жорстоко зашкодив ворог і повів його в рабство насамперед, не звільняється Переможцем ворога, а звільняються сини його, яких він народив у тому ж рабстві. І ворог не буде здаватися переможеним, якщо залишиться в нього перша здобич”.
“З пришестям Бога Слова у плоті, за благоволінням Отця, здійснилося поєднання і спілкування Бога і людини, бо Слово Боже ще з давніх-давен провіщало через пророків, що Бог стане видимим для людей, і буде жити з ними на землі, і буде говорити, і опиниться поруч зі Своїм створінням, рятуючи його, і стаючи йому доступним, і звільняючи нас із рук усіх тих, хто ненавидить нас, тобто від усякого духу злочину, і роблячи нас здатними до служіння Йому у святості й праведності в усі дні наші, щоби людина, сповнена Духа Божого, увійшла у славу Отчую”. “Неможливо жити без життя, а саме буття життя походить від спілкування з Богом; спілкування ж з Богом полягає в пізнанні Бога і в насолоді Його добротою”.
Зло, яке за метафізичною сутністю безтілесне, має сильну тягу до втілення за посередництвом людини у світі речової реальності. І цього воно частково досягло, заволодівши великою мірою людським тілом через людську душу. Тому Спаситель людського роду повинен був стати плоттю, щоб Своїм безгрішним Божеством врятувати від гріха людину і все, що робить людину людиною. Господь Ісус Христос “Сам Себе називав Сином Людським, – каже святий Іриней, – щоб підтвердити спасіння нашої плоті. Адже якби плоть не мала бути врятованою, то і Слово Боже не зробилося б плоттю… І Господь не оновив би в Собі Самому плоть і кров, якби Сам не став плоттю і кров’ю, згідно з первісним творенням, у Собі Самому спасаючи в кінці те, що на початку загинуло в Адамі (salvans in semetipso in fine illud, quod perierat in principio in Adam)”. “Якщо ж Господь втілився не заради спасіння, а заради чогось іншого, і якщо прийняв плоть з іншої сутності (ex altera substantia), то Він не відновив би в Собі людину і не міг би називатися плоттю… Але спасительне Слово стало тим, чим була загибла людина, через Себе Самого виробляючи спілкування людини з Собою і здійснюючи людське спасіння. Адже давніше загибла людина мала плоть і кров. Бо Господь, взявши пір’я із землі, створив людину; і заради неї було все влаштування пришестя Спасителя. Отже, Він Сам мав плоть і кров, відновлюючи в Собі не інше якесь, а первісне творіння Отче, шукаючи те, що загинуло. Тому Апостол і каже: “Ви примирилися (з Богом) у тілі плоті Його” (пор.: Кол. 1:22 ), тобто праведна плоть (justa caro) примирила з Богом плоть, яка була під гріхом, і ввела її в дружбу з Богом”.
“Ми переступили заповідь Творця і стали Його ворогами. Своїм втіленням Господь нас повернув у дружбу з Богом, ставши “посередником між Богом і людьми” (пор.: 1Тим. 2:5 ), умилостивляючи за нас Отця, проти Якого ми згрішили, і Своїм послухом покриваючи наш непослух та даруючи нам покірність і спілкування з нашим Творцем. Тому й навчив Він нас говорити в молитві: “і облиш нам борги наші” (Мф. 6:12 ), адже Він – Отець наш, боржниками Якого ми стали, переступивши Його заповідь. Хто ж Він? Чи невідомий якийсь Отець, який ніколи не давав нікому заповіді? Або ж Бог, проповідуваний Священним Писанням і по відношенню до Якого ми були боржниками, переступивши Його заповідь? Заповідь же була дана людині через Слово: бо “почув”, сказано, “Адам голос Господа Бога” (Бут. 3:8,10 ). Тому добре Слово Його говорить людині: “прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2 ), бо Той, проти Якого ми згрішили на початку, дарує нам прощення гріхів наприкінці. Якби ми переступили заповідь одного, а “прощаються тобі гріхи твої” сказав би нам інший, – то такий не був би ні благим, ні істинним, ні справедливим. Бо яким чином благий той, хто дає не зі свого? Або яким чином справедливий той, хто привласнює собі чуже? І яким чином гріхи були б істинно відпущені, якби Сам Отець, проти Якого ми згрішили, не дарував нам прощення через Свого Сина?”
“Істинне Слово Боже – це Творець світу; Він – і Господь наш, Який в останні дні став людиною і мешкав у світі цьому; незримо ж Він утримує все створене і вкорінений у сукупній тварюці, бо Слово Боже всім керує і має у своєму розпорядженні; і для цього видимим чином прийшов Він до своїх, і став плоттю, і простягнувся на хресті, щоб усе і вся у Собі відновити (uti universa in semetipsum recapituletur)”.
“”Коли прийшла повнота часу, Бог послав Сина Свого… народженого від жінки” (Гал. 4:4 )… І Він відновив усе, і вступив у війну з нашим ворогом, і розтрощив того, хто на початку поневолив нас через Адама. Адже ворог не був би переможений справедливо (juste), якби Той, Хто переміг його, не був людиною від дружини. Бо за посередництвом дружини заволодів він на початку людиною і поставив себе ворогом людині. Тому й Господь сповідує Себе Сином Людським, відновлюючи в Собі первісну людину, від якої було створено дружину, щоб як через людину переможену наш рід зійшов у смерть, так знову через Людину-Зумільця ми зійшли в життя; і як через людину смерть здобула перемогу над нами, так знову через людину ми здобули перемогу над смертю. Але Господь не відновив би в Собі ту давню і споконвічну ворожнечу проти змія, виконуючи обітницю Творця і виконуючи Його заповідь, якби прийшов від іншого Отця. А оскільки Один і Той самий створив нас на початку і послав Свого Сина наприкінці, то Господь, народжений від дружини, виконав Його заповідь, поборюючи нашого супостата і роблячи людину за образом і подобою Божою. Тому-то і Він розтрощив його не інакше, як висловами закону, скориставшись Отецькою заповіддю для повалення і посоромлення ангела, що відпав.
Постуючи сорок днів, подібно до Мойсея та Іллі, Спаситель заковтнув, перш за все, для того, щоб ми пізнали в Ньому істинну і дійсну людину, бо людині, яка постує, властиво заковтнути, а також і для того, щоб ворог міг вступити з Ним у боротьбу. Бо як на початку він людину, яка не страждала від голоду, через куштування спокусив переступити заповідь Божу, так наприкінці не міг він того, хто терпить голод, схилити до прийняття їжі, яка від Бога. Коли, спокушаючи Господа, він говорив: “Коли Ти Син Божий, то скажи, щоб каміння це стало хлібом”, – Господь відповів йому заповіддю закону, кажучи: “Написано: не хлібом одним житиме людина” (Мф. 4:3,4 – Прим. ред.)… Так Господь, зазнаючи поневірянь у цьому світі, знищив ушкодження, заподіяне людині в раю через куштування прабатьками забороненого плоду. І під час другої спокуси Господь спростовував спокусника словами закону. Так зверхність розуму, що була в змії, розвіяна смиренням людини. Під час третьої спокуси Господь, викриваючи спокусника, сказав: “відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи” (Мф. 4 - Прим. ред.). Цим ім’ям Господь викрив його і водночас явив Себе, Хто Він є. Перемігши його, таким чином, втретє, Господь остаточно прогнав його від Себе як законно переможеного (quasi ligitime victum); і порушення Божої заповіді, яке було в Адамі, знищене за допомогою заповіді закону, якої дотримався Син Людський, не переступивши заповіді Божої.
Хто ж Господь Бог, про Якого свідчить Христос, Якого ніхто не повинен спокушати, Якому всі повинні поклонятися і Йому єдиному служити? Це, без сумніву, Той самий Бог, Який дав і закон. Адже це було передбачено в законі, і Господь висловами із закону показав, що закон від Отця сповіщає Слово Господнє, а ангел, що відпав від Бога, присоромився від Його гласу і перемігся Сином Людським, який зберіг Божу заповідь. Оскільки на початку він схилив людину переступити заповідь Творця, через що і мав її у своїй владі, а його влада полягає у злочині та відступництві, якими він і зв’язав людину, то, з іншого боку, йому належало бути переможеною людиною (per hominem) і зв’язаною тими самими ж самими путами, якими він зв’язав людину, щоб людина, звільнившись, повернулася до свого Господа, залишивши ті пута, якими була зв’язана, тобто злочин (transgressionem). Бо зв’язування диявола стало визволенням людини, бо “не може хтось увійти в дім сильного і розкрасти речі його, якщо спершу не зв’яже сильного” (Мф. 12:29 ). Господь, отже, викриває його в протиріччі Богові, що все створив, і перемагає за допомогою заповіді, а заповідь Божа є закон. Як людину Він показує його втікачем і злочинцем закону та відступником від Бога, а потім як Слово Він, міцно зв’язавши його як Свого втікача, “розкрав” його “судини”, тобто людей, над якими той володарював і якими неправедно (injuste) користувався. І справедливо (juste) відведений у полон той, хто несправедливо (injuste) полонив людину. А перед тим полонену людину вирвано з влади володаря з милосердя Бога Отця, Який зглянувся над Своїм творінням і дарував їй спасіння, відновивши її через Слово, тобто через Христа, щоб людина досвідченим шляхом дізналася, що вона не сама по собі, а по дару Божому здобула нетління”.
У всьому Боголюдському таїться сила спасіння. Усім, чим втілений Бог був, Він був заради спасіння людей. “У таємниці втілення – спасіння світу, – стверджує святий Кирило Олександрійський. – Адже навіть те, що здається незначним, неважливим, як-то: плач, страх, – Владика Христос підняв заради нас. Він плакав як людина, щоб відтерти людські сльози; сумував, за домобудівництвом спасіння, попущаючи плоті терпіти їй властиве, щоб зробити нас мужніми; відкидав чашу, щоб хрест засудив безбожництво іудеїв. Як то кажуть, Він був немічний за Своїм людським єством, щоб припинилася людська неміч. Молився Він і приносив моління, щоб людські молитви зробити доступними Отцю”.
“Втілення Бога Слова було надзвичайно невідкладним для спасіння людей, бо так засудив Він гріх у нашій плоті. Адже якби Слово не стало плоттю, то властиве людині залишилося б невиправленим, і ми плоттю рабствували б закону гріха, бо ніхто не зміг би винищити гріх, що живе в нас. Тому-то і говоримо, що іпостасне з’єднання Слова з плоттю, з людським єством, було необхідним”.
“Щоб усіх з’єднати під головою у Христі і повернути людське єство в те, чим воно колись було, Бог вчинив дуже премудро: “послав Сина Свого… народженого від жінки” (Гал. 4:4 ), щоб, сприйнявши на Себе плоть, подібну до нашої, і зробивши її Своєю власною, Він з’явився на землі як людина, яка не відає гріха, і як в усьому слухняна Богові Отцеві, виправдав у Собі людське єство, визволивши його з пут смерті й увінчавши безсмертям”.
“Втілений Бог Слово іменується Ісусом, тобто Спасителем, – а Такий воістину і є Той, Хто народився по плоті від дружини. Бо Він рятував людей не як людина, приєднана до Бога, а як Бог, що став подібним до тих, які перебували в небезпеці, щоб у Собі відновити людський рід у первозданному стані. Бо все в Ньому було новим”.
“”Бог не створив смерті і не радіє загибелі тих, хто живе… але заздрістю диявола смерть увійшла у світ” (Прем. 1:13,2:24 ). Утім, похмура держава смерті не могла впасти ніяк інакше, як тільки через вочеловечення Єдинородного. Тому і з’явився Він як людина, і зробив Своїм власне тіло, піддане тлінню, щоб, оскільки Він – життя (бо народжений з життя Отця), насадити в тілі Своє власне благо, тобто життя”. У вкрите гріховним мороком людське єство Бог Слово – Своїм втіленням – вилив безмірне Божественне світло і відновив затьмарену і спотворену людську істоту. “Оскільки люди, – каже богоблагодатний Кирило Олександрійський, – через власні жахливі гріхи і злість стали несприйнятливими до Божих благ, які Він за Своїм Промислом удосталь їм посилав, то звершується велика і невимовна таємниця втілення: Саме Боже Слово, Творець усіх створінь, нескінченне, неописане, незмінне, Джерело життя, Світло від Світла, живий Отчий образ, сяйво слави – сприймає людське єство, новостворює Свій власний образ, розтлінний гріхом, і оновлює людську істоту, постарілу від синів зла, являючи її первозданну красу, творячи її не від землі, як колись, а приймаючи її Саму в Себе, не перетворюючи Божественне єство на [єство] людське, а з’єднуючи людське з Божественним; бо, перебуваючи Тим, Ким був, Він узяв на Себе те, чим не був”.
Через те, що Він був досконалою людиною, з усіма властивостями людського єства, Боголюдина здійснила спасіння людського роду, цілком задовольнивши і Божу правду, і потреби людської істоти. Слово, що вочеловечилося, мало і людську душу, і людське тіло, і людський розум, і людську волю. “Якби Владика Христос не мав людського розуму, – каже святий Кирило Олександрійський, – а замість нього – Слово, як вчить Аполлінарій, то в пустелі з дияволом боровся Сам Бог і Бог здобув перемогу. Якщо ж переміг Бог, то людина не отримує від цієї перемоги нічого, бо вона ніяк їй не посприяла. І диявол би міг хвалитися, що його переміг Бог, і справедливо міг себе виправдовувати: я, Господи і Творце світу, не брався боротися проти Тебе, тому що знаю Твою силу, усвідомлюю Твою владу, мені відомо Твоє панування. Визнай своє рабство, хоча я і відступник, а до того ж поступаюся і перемогою Ангелів і всіх небесних Сил, до яких я, нещасний, колись належав; боротьбу я спорудив проти людини, яку створив Ти з бріння і сотворив за образом Твоїм, і вшанував її розумом, і зробив жителем раю, і проголосив володарем землі і моря. Його до цього дня я перемагав, і уражав, і піддавав смерті… Не настільки зухвалий я і не настільки збожеволів, щоб вступати в боротьбу з Тобою, Творцем. – Саме це диявол справедливо сказав би Спасителеві Христу, якби Той був не людиною, а Богом, який бився замість людини. Адже якщо в Ньому не було людського розуму, то властиве розуму творив Бог, який був у Ньому замість розуму, а це значить: Бог прагнув разом із плоттю, Бог спрагнув, і стомлювався, і переносив усі інші людські тяготи. Якщо Бог боровся і переміг, то людина позбавлена перемоги”.
“Бог Отець благоволив врятувати людський рід у Сині Своєму, і до того ж шляхом втілення, або вочеловеченія, яке так чи інакше повинно було статися через народження від дружини, щоб подобою, яку має з нами народжене від Бога Слово, засудити в ударах нашої плоті закон гріха; а подобою смерті Його, що не знає смерті, винищити смерть. “Бо якщо ми з’єднані” (букв. у сербському тексті “зрослися”. – “Прим. пер.”) “з Ним подобою смерті, то маємо бути з’єднані” (букв. “зростимося”. – “Прим. пер.”) “і подобою воскресіння” (Рим. 6:5 ). Отже, належало, щоб Вічний (ὁ ὤν) і Той, Хто має буття (Той, Хто існує, ὁ ὑπάρχων), народився по плоті, перенісши в Себе наше (τὰ ἡμῶν), щоб породження плоті, тобто ми, розтлілі й загиблі, знайшли в Ньому оселю: бо наше зробив Він Своїм, щоб і ми зробили своїм Йому властиве (τὰ αὐτοῦ). “Він, будучи багатий, зубожів заради нас, щоб ми збагатилися Його убогістю” (пор.: 2Кор. 8:9 ). А ті, хто стверджує, що Слово Боже не стало плоттю, тобто не народилося по плоті від дружини, знищують усе домобудівництво спасіння. Адже якщо Він, будучи багатим, не зубожів, зглянувшись до нас через людяність, то і ми не збагатилися тим, що Його, але загрузли в убогості, і над нами панують прокляття, смерть і гріх. Бо самим тим, що “Слово стало плоттю”, розв’язується і винищується те, що спіткало людське єство внаслідок прокляття і осуду. Отже, якщо викорінюється корінь нашого спасіння і руйнується основа нашої надії, то що нам залишається? Адже якщо Слово не стало плоттю, то і держава смерті не розорена, і взагалі гріх не знищений, але ми ще винні в злочині праотця Адама, не отримавши від Христа, Спасителя всіх, ніякого поліпшення”.
Абсурдно заперечувати народження Бога Слова по плоті від дружини. “Бо як міг Він оживити Своє тіло, якщо воно не Його власне, тобто не [тіло] Того, Хто є життя? Як Кров Ісусова може очистити нас від усякого гріха, якщо це кров звичайної людини, і причому людини під гріхом? Як “Бог” Отець “послав Сина Свого, народженого від жінки”, народженого “під законом” (Гал. 4:4 )? Як “засудив Він гріх у плоті” (пор.: Рим. 8:3 )? Адже засудити гріх – не належить звичайній людині, яка має разом із нами єство, наділене гріхом. Але оскільки плоттю став Незвідомий гріха, то цим Він найзручніше знищив мучительство (тиранію) гріха, і плоть збагатилася властивостями Слова, що невимовно з нею поєднався, і стала святою, і животворящою, і сповненою Божественної сили”.
“Слово Боже, за природою Бог, стало істинною людиною, щоб і ми стали родом (γένος) не першої, земної (персткової), людини, якій від Бога було вирішено “земля єси, і в землю від’їдеш” (Бут. 3:19 ) і яка була віддана смерті, а Людину другу, вишню і небесну, тобто Христа, який приводить нас до непорочного життя, який показує раба смерті безсмертним і дозволяє від гріхів зв’язане кайданами провин від гріхів”.
“Ми віримо, – виголошує святий Кирило Олександрійський, – що Слово Бога Отця, народжене через (διὰ) Святу Діву плоттю, що має розумну душу, поєдналося з цією плоттю; і це невимовне і в усьому таємниче з’єднання зробило плоть животворящою; бо Слово, Яке як Бог за єством є життям, учинивши нас Своїми спільниками (ἑαυτοῦ μετόχους) не тільки духовно, а й тілесно (σωματικῶς), зробило нас кращими від тління, знищивши Собою закон гріха в членах нашої плоті й, як написано, “засудивши гріх у плоті” (Рим. 8:3 )”.
Божественною силою Свого втілення Слово “очистило гріхи всього людського єства”, – пише святий Ісидор Пелусіот. І додає: “Невимовне з’єднання Слова з людським єством взяло, як то личить Богу, гріхи всього світу”.
“Прийнявши на Себе людське єство, але не зазнавши людських падінь, Господь повернув людському роду первозданну красу і в самому єстві знищив силу прокляття”.
Втіленням Бога Слова в людське єство внесено Божественну закваску, якою має закиснути весь світ. “Царство Небесне, – каже святий Ісидор, – подібно до закваски в безгрішному втіленні Бога і Спаса нашого, якою закиснув увесь світ, і складом єдиної плоті, сприйнятої від нашої суті й від Богородиці Марії, відновлено в новому народженні все від віку людство”.
Своїм втіленням Бог Слово увійшов у саму утробу людського життя і знесилив дію диявола в області всього людського єства. “Оскільки пророк Ісая, – каже святий Ісидор, – пророчими очима провидів невимовне пришестя Спасителя у плоті, який приніс людському роду незліченні та дивовижні блага, а тирана (тобто диявола) позбавив усякої міцності, то голосно виголошував: “Навчіться робити добро, ви, що живуть на землі, бо припинився нечестивий” (Іс. 1:17,26:9,10 ), тобто перестав мучитель нападати на чоловіків і дружин. Усі тепер поза небезпекою, крім тільки тих, які самі себе добровільно підкоряють і піддають його спокусі, бо спокушати він може, але не здатний примушувати насильно”.
Своїм втіленням Господь вилив Свою спасительну силу на все людське єство, розтлінне гріхом і смертю. “Небесний Цар, – каже святий Єфрем Сирін, – Безсмертний Владика, Єдинородний Син, коханий Отцю, Котрий за єдиною добротою, Своєю владою створив людину із землі, переможений щедротами милостивості Своєї, заради тієї самої людини, яку створили пречисті руки Його, зійшов із неба врятувати і зцілити всіх стражденних. Бо через дію лукавого всі знемогли у злі: ушкодження стало тяжким і незцілюваним; ні пророки, ні священики не в силах були зовсім вилікувати виразки. Тому-то Святий, Єдинородний Син, бачачи, що все єство знемагає у злі, з волі Отця зійшовши з неба, втілився в утробі Святої Діви і, за благоволінням Своїм, народившись від Неї, прийшов благодаттю та щедротами вилікувати одержимих різноманітними немочами і словом Своїм зцілити всі хвороби. Усіх позбавив Він від смороду власних виразок їхніх”.
Усе, що в людині від Бога, – природно; тільки гріх не від Бога, тому він є чимось протиприродним. “Через злочин, – каже святий Дамаскін, – ми з природного (узгодженого природі – ἐκ τοῦ κατὰ φύσιν) впали в протиприродне (протиприродне природі – εἰς τὸ παρὰ φύσιν). Владика ж Христос, будучи Богом і почавши Божественно існувати по плоті, тобто сполучившись із плоттю іпостасно, повернув нас із протиприродного в природне. Бо це означають слова “за образом і за подобою”. Адже і подвижництво, і аскетична праця дана не для здобуття чеснот як чогось, що приходить ззовні, а для того, щоб ми відкинули зло як чуже і протилежне єству. Так, із зусиллям видаляючи із заліза іржу, що покриває його, йому не природну, але пристала через недбалість, ми добиваємося природного блиску заліза”.
“Син Божий для того став людиною, щоб знову дарувати людині саме те, для чого Він її створив. Бо Він створив її за образом Своїм, розумною і вільною, і за подобою, тобто досконалою в чеснотах, наскільки це доступно людському єству. Адже відсутність турбот і занепокоєння, чистота, добрість (доброта), премудрість, праведність, свобода від усякого зла – це і є нібито ознаки Божественного єства. Поставивши тим самим людину в спілкування з Собою (бо “сотворив” Він її “в неістлення”. – Прем. 2:23 ), Він через це спілкування з Собою підніс її до нетління. А оскільки, переступивши заповідь, ми затьмарили й знівечили риси образу Божого в собі, то, ставши злими, позбулися спілкування з Богом і, опинившись поза життям, піддалися тлінню смерті. Але оскільки Син Божий дарував нам найкраще, а ми того не зберегли, то Він приймає на Себе найгірше, тобто наше єство, щоб Собою і в Собі відновити богообразність і богоподобність, а нас навчити доброчесного життя, зробивши його через Себе Самого для нас легкодоступним; і щоб звільнити нас – через спілкування з життям – від тління, ставши Первістком (Початком) нашого воскресіння, – щоб оновити непридатну і розбиту посудину, і позбавити нас від тиранії диявола, покликавши до богопізнання, і, укріпивши нас, навчити терпінням і смиренням перемагати мучителя”.
Коли на землі народився втілений Бог, чудоносна сила спасіння проструїлася по всьому людському єству. “У тому втіленому народженні, – каже святий Симеон Новий Богослов, – в якому Пресвята Богородиця народила Сина Божого і Бога втіленого, здійснилося таїнство відтворення роду людського та порятунку всього світу – таїнство, яке є Господь наш і Бог Іісус Христос, який з’єднав у Собі відсталі єства – Бога та людини, і який поніс гріх світу”.
Таємницю втілення Бога як таємницю спасіння Православна Церква богонатхненно відчуває через молитовне преображення душі і богомудро висловлює своєю благодатною словесністю. Особливо в богослужіннях на Благовіщення та Різдво. Тут її почуття втіленого Бога як Спасителя відображено найбільш зворушливо і проникливо. Її свята вселенська душа живе життєдайною істиною Святого Об’явлення, згідно з якою спасіння роду людського в повноті дано й ознаменовано у втіленні Бога Слова.
Сповнений розчуленням першого благовістя, що сповіщає про народження Сина Божого у світі цьому, дух Христової Церкви промовляє: з Благовіщення починається спадання змія, його вмирання; а прокляття, яке лежить через гріх на роду людському, дозволяється і знімається дивовижною спасенною силою першого і єдиного істинного благовістя, бо це означають слова: “Сьогодні змиєве потьмарнішало хитання, клятви ж праотців розрізнити співуз”. Гріхом вторгся і втілився в людині сморід брехні й обману, а втіленням Господа в людину вселяється Божественне добро, а вкупі з ним – пахощі вічної істини та правди, тому на Благовіщення Святій Діві відкривається, що з Неї втілиться Господь, “яко нехай проженет злосмрадіє оману принади благодаттю”. Створена за образом Божим, людина гріхом спотворила цей Божий образ у собі; пристрасті безбожного життя розтрощили людський рід, а Господь втілюється, щоб позбавити людський рід пристрастей неподобства і дарувати первозданну красу.
За Своїм невимовним милосердям Господь втілюється, щоб, сповнивши людину Божественною благістю, істиною і життям, повернути її в споконвічне блаженство безгрішності. У цьому сенс слів благовісника Святій Діві: “Приимеши во утробі Твоей Бога воплощаема, и Тобою человечество, на древнє блаженство, за благоутробие призывающа”. У таємниці Благовіщення через Особистість втіленого Господа виражена вся таємниця спасіння. У Боговтіленні подається світу спасіння, бо Господь вочеловечується “на спасіння душ наших”. Благовіщення – це святий день, у який сповіщається одвічна Божа таємниця про спасіння світу втіленням Бога Слова, тому цей день і називається “главизною нашого спасіння”.
Народжуючись від Діви, Господь Ісус Христос приносить благословення всьому людському єству, роблячись “вирішенням клятви”. Господь народжується, щоб як єдиний Сильний повернути людину “в перше надбання”. У святий день Благовіщення стався великий космічний і вселюдський переворот і відродження: Діва приймає радість, земля стала небом, світ звільнився від первинного прокляття. Людське єство, яке в день Святого Благовіщення Бог Слово приймає у Свою іпостасну єдність, оновлюється на своєму початку і через оновлення вперше причащається істинної небесної радості. До святого Благовіщення людський рід жив серед тіней реальності, блукаючи серед спокусливих примар; на Благовіщення він через Бога Слова повертається до єдиної Реальності – до Бога, звільняючись тим самим від уявних істин. У цьому – диво, але цілком природне, бо Творець природи не рабствує законам природи. Різдво – це воістину Божий день, у який Господь звершив велику Божественну справу для людського роду. Це день, у який час стає часом нашого спасіння. Рай, доти зачинений людським богоборчим гріхом, Господь відчиняє Своїм народженням у плоті, і до того ж – усім людям як нащадкам Адама. Народжуючи Господа Ісуса, Пресвята Богородиця народжує порятунок, і просвітлення, і життя, і спасіння, бо все це нероздільно поєднано в Його Боголюдському Обличчі.
Саме народження Бога у плоті має таємниче і спасительне значення, впливаючи на цілковите людське єство: роблячись людиною, милосердний Господь розв’язує кайдани гріха і скидає їх з людської істоти. Своїм добровільним народженням у плоті Господь повертає нас у первісний, райський стан. До втілення Бога Слова вся тварюка була рабом гріха; з народженням Його у плоті вся тварюка звільняється від рабства первородному гріху. Творець позбавляє світ, добровільно народжуючись від Святої Діви.
Гріхом людина умертвила (букв.: “о-смертила”. – “Прим. пер.”.) себе, і смерть стала для людських істот законом; народжуючись як людина, Господь Іісус Христос виганяє з людського єства початок смерті – гріх і з’єднує з безсмертям (букв.: “о-безсмерчує”. – “Прим. пер.”.) увесь людський рід. Людське єство, що стало через первородний гріх тлінним, зцілюється в новонародженому Богонемовляті і постає відтвореним.
У досточудному народженні Бога у плоті одночасно здійснилися чотири славні таємниці: відкрито рай, відновлено людський рід, знищено прокляття, процвіло спасіння світу. Народженням Спасителя у вертепі всім народам відчинені райські врата. Рід людський раніше гріхом засудив себе на смерть і прокляття, а Бог Слово, народившись плоттю, розірвав ризи стародавнього осуду й зодягнув нас у нетління. Та й саме повивання в пелени цього чудового Богонемовляти має сотеріологічний сенс і силу, бо означає і є одягання нашого єства в первозданну красу.
Гріхами відчужена від Бога людина, завдяки народженню Слова від Святої Діви, стає громадянином неба. Своїм гріхопадінням людство затягнуло все створіння в смерть і тління, але, народжуючись плоттю, Господь оновлює створіння, зотліле в злих злочинах, – у цьому причина того, що народженню Спасителя радіють і гори, і пагорби, і долини. Творець, Одвічний Цар, народжується у Вифлеємі: і Едем відчиняється, і полум’яна зброя забирається, і огорожа руйнується, і Небесні Сили з’єднуються із земними створіннями, Ангели з людьми складають могутнє славослів’я. Безсмертя людського життя, припинене в раю гріхом, відновлюється втіленням Бога Слова, Який є Життя вічне, бо “Древо живота” процвіло у Віфлеємській печері.
Своїм Народженням на землі Господь Ісус Христос дарує людям відродження і зводить їх до первісної шляхетності. Бог Слово таємничим чином з’єднався з людьми неслиянним з’єднанням, і сприйняттям на Себе людської плоті Він вводить у безсмертя і спасає людський рід у всій його повноті. Завдяки пришестю Христа у плоті була знищена і зруйнована ворожнеча між людиною і Богом, людина істинно причащається едемського древа життя і стає оброблювачем саду безсмертних дерев, тобто безсмертних думок, почуттів і звершень. Від Адама до Христового пришестя разом із гріхом царює і пекло, але безсоромна тиранія зла винищується, коли плоттю народжується Визволитель із коліна Давидова, запанувавши на престолі навіки.
З усіх подій життя Богонемовляти Христа на людський рід виливається життєдайна і спасительна сила; тому [навіть] Його сповивання в пелени і покладання в ясла дарують людському роду свободу. Своїм народженням Христос як Бог подає незвичайне відродження нащадкам Адама. Творець, народжуючись як дитя, відтворює всю тварюку і приводить її до первозданної благоліпності.
На Різдво відбулася найзворушливіша подія в цьому світі: втілений Бог покликав до Себе людський рід зі спокуси і похмурої, диявольської принади, оновив його і Своїм народженням від Діви скинув з нього прокляття.
Народження Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа по плоті – це таємниця, яка містить у собі спасіння людського роду: винищується ворожнеча між Богом і людьми, відчиняється рай, Херувим відступає від древа життя, і людський рід приступає і насичується райською їжею.
Ненаситною пристрастю до гріха люди створили між землею і небом жахливу прірву; лише завдяки Христовому народженню цю прірву подолано, земля і небо з’єднані, людина втіленим Богом піднесена на небо. Бог Слово, народившись як людина, вочевидь явив у Своєму Боголюдському Обличчі єдиного істинного Бога і Господа, оголивши водночас усю брехливість і нікчемність язичницьких ідолів. Явище Бога через народження у плоті завдає дияволу поразки, припиняє засудження людського роду і відчиняє рай. Своїм вочеловеченням Премудрий Творець відтворює богоподібну людину, яка відпала злочином від чудового, Божественного життя і сполучилася зі смертю. І не тільки це, але в самому Господньому народженні плоттю відбувається таємниче оновлення тварини, яка загрузла в тлінні через злі злочини. Творець, дивлячись на людину, що гине, яку створив Своїми руками, схиливши небеса, зійшов і істинно втілився від Діви, божественно чистої. Премудрість, Слово і Сила, Син Отчий і Сяйво, Христос Бог, вочеловечившись, – зробив нас новими. Після того як Господь народився у Віфлеємі, Віфлеєм відчинив Едем – рай, ув’язнений гріхом.
Добровільно втілившись, Господь рятує людей, збожеволілих від пороку в розбещеному світі, від тенет гріха. Народженням втіленого Бога від Діви сповіщено невимовну таємницю спасіння; Пресвята Богородиця, народивши Спасителя, скасувала первісне прокляття Єви.
У день Свого Різдва від Діви Господь Іісус Христос вводить – Своєю Боголюдяною Особистістю – у світ цей Свої небесні таємниці та істини, що сукупно зливаються в єдину дивовижну таємницю порятунку світу і людини: Бог стає людиною і тим самим оновлює єство, не перестаючи бути Богом.
Цілком зодягнувшись у людину народженням від Святої Діви, Бог Слово за Своїм великим милосердям відтворює людину. Господь народжується як людина, щоб спорудити занепалу богоподібну сутність людської істоти. Народження Бога у плоті просвітило Божественно-таємничим чином усе створіння – і воно прозріло та пізнало Творця.
За незбагненним Промислом Трисвятого Божества безтілесне Слово народжується плоттю, Неописаний описується тілом і спасає людський рід. Народженням Бога Слова від Святої Діви люди позбулися Адамового прокляття і прийняли благословення, життя і визволення.
На Різдво здійснилася досточудна таємниця: відновлено єство – завдяки тому що незмінний Бог став людиною. Люди, врятовані Христовим народженням, величають Богородицю. Бог, народжений плоттю від Святої Діви, зробив нас синами Божими і тим, хто прийняв Його, дарував первісну гідність. Один погляд на Бога, народженого плоттю у Віфлеємі, наповнює все творіння якоюсь таємничою, відтворювальною силою, і все створіння “новотвориться” і стає новим. Свята Діва народила Сонце – Христа; Ним усе розумне єство просвічується світлом досконалого пізнання, удостоюючись нетління. Гріх і зло далеко відкинули всю тварюку від Бога; Своїм народженням Господь Ісус Христос усе це знову повертає до Бога.
Безгрішний Господь народжується від Чистої Діви, вводячи тим самим у безсмертя весь людський рід, вирішуючи прокляття праматері Єви. Цілком зодягнувшись у людину, милосердний Господь відроджує і пересозидає людину, яку створив за образом Своїм. Господь зцілив наше хворе єство, через Своє втілення поєднавши з ним найнадійніше зцілення – Своє преславне Божество.
Народженням від Діви Владики життя і смерті зупинено “смертне устремління”. Народженням від Святої Богородиці Господь умертвив ворога, виразно розорив пекло і звільнив людей.
Богомудра душа Православної Церкви вбачає багатозначну сотеріологічну подію і в обрізанні Спасителя, пояснюючи його як органічну частину новозавітного домобудівництва спасіння. Господь усіляких терпить обрізання і як Бог обрізує людські гріхи, подаючи тим самим спасіння світу. Всеблагий Бог не посоромився заради людей обрізатися тілесним обрізанням, бо Він, Творець закону, виконує те, що прорекли про Нього закон і пророки.
Будучи безоднею людинолюбства, Господь зодягнувся в образ раба і плоттю обрізався, даруючи всім людям Свою велику милість.
Обрізання припинилося, оскільки Владика Христос добровільно обрізав Себе, благодаттю рятуючи безліч народу. Господь Ісус з’явився як Виконавець закону і тим самим поклав йому [закону] кінець; прийнявши обрізання, Він звільнив людей від прокляття закону. Після того як з’явився Владика Христос і засяяла весна благодаті, припинилося юдейське суботство й обрізання. Творець закону, виконуючи закон, добровільно обрізається плоттю, здійснюючи цим обрізання зими гріха. Терплячи обрізання по плоті, Слово, Бог від Бога, перебуває незмінним по Божеству; так Вищий закону чинить згідно із законом, позбавляючи тим самим усіх від прокляття закону і даруючи вишнє благословення.
Наскільки велике сотеріологічне значення народження Спасителя по плоті, втілення, вочеловечення, видно з того, що Православна Христова Церква Святу Діву, яка народила Спасителя, називає спасінням.
а) Обоження людського єства
Господь Ісус Христос – Спаситель, тому що Він Боголюдина і через те, що Він Боголюдина. У Його Особі Бог вочеловечився і людина обожилася. Своєю Боголюдською Особистістю Господь Ісус Христос виявляє в Собі суто чудо; втілення Бога і обоження людини. Це – основне благовістя, що синтезує весь Новий Заповіт; цим благовістям живе Боголюдське Христове Тіло, Церква. Це своє найзворушливіше благовістя і вічно живе Божественне Одкровення Церква красномовно сповіщає через святих отців і через свої молитви та прохання.
Як у Новому Адамі, Родоначальнику нового людства, у Господі Ісусі Христі обожнене людське єство в принципі. У самій дійсності, спасіння людського єства – це не що інше, як його обоження в Особі Боголюдини Христа. Обоження людського єства в Господі Ісусі Христі походить від його іпостасного єднання з Богом Словом; але водночас людське єство не втрачає своєї обмеженості й того, що робить його людським. “Бог Слово, – за богомудрим словом святого Дамаскіна, – сприймає на Себе всю людину, щоб усій людині дарувати спасіння”. “Христос сприйняв на Себе всю людину і все притаманне людині, крім гріха, щоб усе освятити”.
Обоження людського єства в Особі Боголюдини Христа здійснено так, що “Божественне єство Слова пронизує людське і переносить на нього Свої досконалості”. “Так обожнена плоть (ἡ σὰρξ θεωθεῖσα) (у прп. Юстина стоїть; “людське єство”. – Дод. ред.) не змінила ні своєї природи, ні своїх природних властивостей. Людське єство Господа Ісуса Христа, через вельми тісне, тобто іпостасне, з’єднання з Богом Словом, збагатилося Божественними силами, анітрохи не втративши своїх природних якостей”.
Те, що Бог став людиною, виражається словом “втілення”, “вочеловеченіе” (σάρκωσις, ἐνανθρώπησις); а те, що людина у Христі обожнена, – словом “обожнення”, “обоготворіння” (θέωσις, θεοποίησις). Обоження людського єства – природний наслідок Божого втілення. Втілення Бога – це засіб, яким Бог сповіщає сенс і мету людського буття – обоження і подає Боголюдські засоби для її досягнення. Ставши людиною, Господь Ісус Христос визначив призначення людини; увійшовши в плоть – поставив мету для плоті; увійшовши в матерію – вказав мету матерії. Крім того, ставши людиною, Владика Христос наповнив сенсом усе людське: і народження, і життя, і смерть. У Ньому людське єство прозріло і побачило свою вічну значущість і призначення. До Нього людське єство було гріхом відторгнуте від Бога, між ним і Богом зяяла нездоланна прірва; від часу Його втілення і через здійснене Ним спасіння (букв.: “від Нього та Ним”. – “Прим. пер.”.) цю прірву подолано: Бог увійшов у плоть, у людське єство, поєднався з плоттю найтіснішим з’єднанням, зробив її Своєю на всю вічність.
Своїм втіленням Бог став спільником єства людського – щоб люди стали “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:4 ). Завдяки Боговтіленню, людське єство з тимчасового стало вічним, з малого великим. Або, за натхненним словом святого Григорія Нісського, “людина перевершує своє власне єство: зі смертного стає безсмертною, із тлінного – нетлінним, із тимчасового – вічним; одним словом, із людини – богом.
Боголюдське домобудівництво спасіння, здійснене Спасителем, має на меті спасіння людини через обоження. Це – Божественна істина, вперше сповіщена людському роду і вперше здійснена у втіленні Бога Слова. Обоження людини, за святим Іринеєм, – це сенс і мета Боговтілення: “Син Всевишнього став Сином Людським, щоб людина стала Сином Божим”. “За Своєю безмірною любов’ю Ісус Христос, Слово Боже, став тим, що ми, щоб зробити нас тим, що Він (uti nos perficeret esse quod est ipse)”. Особливо вказуючи, що спасіння, тобто обоження, неможливе без втілення Бога Слова, святий Іриней каже: “Яким би чином людина перейшла в Бога, якби Бог не перейшов у людину?” Спасіння людського єства неможливе без обоження, а обоження неможливе без втілення істинного Бога. Своїм втіленням Бог Слово ввів у процес обоження все людське єство, в його основі. “Бог Слово, – каже святий Афанасій Великий, – сприйняв на Себе людське тіло, щоб, як Творець, оновивши це тіло, обожити його в Собі й у такий спосіб усіх нас, за подобою Свого тіла, ввести в Небесне Царство. Але не обожилася б людина, поєднавшись із створінням, якби Син не був істинним Богом. Людина не приступила б до Отця, якби Той, Хто вбрався в тіло, не був би істинним за природою Отчим Словом. І як не звільнилися б ми від гріха і прокляття, якби плоть, в яку вдягнулося Слово, не була за природою людською (бо з чужим для нас не було б у нас нічого спільного), так і не обожилась би людина, якби той, хто став плоттю, не був би за своєю природою тим, хто є від Отця, істинним і власним Словом Отчим. Для того й відбулося таке з’єднання, щоб той, хто за природою – людина, поєднався з Тим, Хто за природою – Бог, і щоб тим самим порятунок і обоження людини стало надійним і твердим”. “Як Господь, зодягнувшись у плоть, став людиною, так і ми, люди, сприйняті Словом, обожнюємося Його плоттю і вже успадкуємо вічне життя”. “Бо Бог Слово став людиною, щоб у Собі нас обожити; вочеловечився від жінки, і народився від Діви, щоб перенести на Себе наше гріховне народження, і нам стати вже родом святим і “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:4 )”.
Усе Христове має загальнолюдське значення. Своїм втіленням Бог Слово обійняв усе людське єство і повів його шляхом Божого синівства. “Для того Син Божий став Сином Людським, – каже отець Православ’я, – щоб сини людські, тобто сини Адамові, стали синами Божими”.
Ставши людиною, Бог Слово відкриває людському єству горизонти нескінченного божественного процвітання і шляхом порятунку зводить [людей] до найдосконалішого обоження. “Бог Слово втілився, – каже святий Григорій Богослов, – щоб людина настільки стала богом, наскільки Бог став людиною”. Вочеловеченням Бога стає можливим і здійснюється обоження людини. Як досконала Боголюдина Господь Ісус Христос обожнює людину, не позбавляючи людину того, що робить її людиною. “Бог Слово, – міркує святий Богослов, – стає людиною по всьому, крім гріха. Бог обожив, людина була обожена”.
Господь втілився, щоб відтворити і звести до кінцевої досконалості богообразність людського єства. “Христос з’єднав Свій образ із нашим, каже святий Григорій, – щоб стражденний Бог і моїм стражданням надав допомогу, і мене зробив богом через Свій людський образ”. “Слово Отче було Богом, але стало людиною, щоб, поєднавшись із земними [людьми], поєднати з нами Бога. Обоюду Воно – єдиний Бог; наскільки [Воно] людина, настільки мене, людину, робить богом”.
Людина була створена за образом Божим, щоб зусиллям своєї вільної волі зростати в нескінченній божественній досконалості, дедалі більше і більше стаючи богом за благодаттю. “Але коли людина не стала богом, – каже мудрий Богослов, – то Сам Бог став досконалою людиною, щоб за допомогою сприйнятого на Себе відтворити раніше дароване, знищити осуд цілковитого гріха і через Померлого умертвити умертвителя… Бог Слово від початку був Богом, Творцем усіляких, вищим від часу, страждань і тіла. Коли ж людина була уражена древом пізнання і заздрість вразила все наше єство як легкоуловлюване і таке, що зазнало осуду, тоді Слово Боже народжується заради нас, щоб повалити звеличування заздрощів і відновити ушкоджений образ, бо зачинається в чистій Діві й з’являється на світ Бог, цілковитий Бог і людина, що спасає всього, цілу людину”.
Знебожене гріхом і позбавлене святості людське єство лише втіленим Богом освячене й обожене. “”Слово стало плоттю”, – каже святий Амвросій, – щоб плоть могла стати богом (caro fieret Deus)”. “Син Божий принизив Себе, щоб Йому, Чию повноту людина не могла підняти, влити Себе в людину, наскільки ця могла Його вмістити (pro eo quod capere possem, infunderetur)”.
За богомудрим вченням святого Максима Сповідника, “Бог Слово Своїм втіленням дарував людському єству надприродний дар – обоження (τὴν θέωσιν)”. “Втілення Бога настільки зробило людину Богом, наскільки Бог став людиною”. “Бо ясно, що Той, Хто без гріха став людиною, обожив (θεοποίησε) людське єство, не змінивши Свого Божества, і настільки підніс його заради Себе, наскільки Сам принизив Себе заради людини”. Своїми по-херувимськи проникливими очима Церква бачить у втіленні Бога Слова обоження людського єства і в обоженні – спасіння. Особливо чітко вона це виокремлює у своєму непогрішному розумінні народження Бога у плоті й у свято Різдва Христового сильно та натхненно славословить цю благу звістку: “Днем Бог на землю прийшов, і людина на небеса взиде”. “Слава і хвала на землі Народженому, що народився і обожив земнородну істоту”. Народжуючись від Діви, Владика Христос приносить людям “багатство обоження”. “Бог людиною від Діви з’явився, уявився якоже ми і обожив плоть”. “Весь же за нами зубожівши, і перстнаго від самого єдинодушія і спілкування богозробив єси”.
Обоження людського єства, відновлення його богозданної цілісності, здоров’я, краси, доцільності – ось мета людинолюбного втілення Бога Слова. “Вседосконалий народжується, – сповіщає всемудрий дух Церкви в молитовному різдвяному богослов’ї, – і Безначальний від Діви приймає початок, обожити прийняття іський”. “Діва Співтворця єства народити йде у вертепі, плоть з Неї по Іпостасі невимовно природно понесшаго, яко нехай обожить людство”. “Та Божественному причастю земнородних зробиш, від Діви плоть нашу, Ти зубожів єси, прийми”. “Нехай обожить людство, Бог бисть людина з Тебе, Діво Чиста, паче слова і сенсу”. “Різдвом Твоїм, Діво, обожихомся смертні”.
У самому народженні Господа від Святої Діви таємничим і невимовно Божественним чином звершується обоження людського єства і дозвіл його від гріхів. Втілившись і прийнявши образ раба, Господь обожив смертне людське єство і прославив його Собою і разом із Собою. Бажаючи обожити давніше зотлілу людину, Бог став людиною. Народжений від Діви був Богом, щоб обожити смертних людей. Ми обожені через Богородицю, бо Вона плоттю народила Бога Слово. Тим самим і Богородиця обожила людей, бо народила втілене Слово.
Усе, що стосується Боголюдського життя Господа Іісуса Христа, має силу боготворящу, яка таємниче перестворює людське єство з недосконалого на досконале і робить людину богом по благодаті. Людинолюбний Бог Слово став людиною і був розп’ятий, щоб зробити людину Богом. Нескінченна Христова благість проявляється в Його Божественному намірі Своїм вочеловеченням зробити людину Богом по благодаті. Бажаючи обожити цілковиту людину, Бог Слово з’єднується зі Святою Дівою, і відбувається незбагненна таємниця: Діва народжує, залишаючись Дівою, і Бог з’являється у плоті. “Нехай обожить людство, Бог є людина”.
Прийнявши частку в людському єстві, Бог Слово дарує людині Своє Божество; і, з’явившись людиною без гріха, Він подібним очищає подібне. Втілення Бога Слова має одну мету – обоження людини; у цьому полягає все Боголюдське домобудівництво порятунку: “Нехай обожить нас, Бог втілитися… і була людина”. У момент зачаття Спасителя у Святій Діві таємничою силою обоження охоплено все людське єство: Христос вселився в Пресвяту Богородицю й обожив усі людські істоти. Втілюючись, Господь Ісус Христос обожнює людину як особливий рід істот.
Гріх – це знеболювальна сила, що позбавляє святості; безгрішне і всесвяте Боже Слово приймає на Себе зотліле від гріха людське єство, освячує його, обожнює і підносить до його райської, безгрішної святості, богоподібності та божественності. Бог Слово з’явився зі Святої Діви як досконала людина, щоб обожити людей. Давши Богові плоть Своєю дівочою кров’ю, Свята Діва обожила людство. – Зі Святої Діви народжується Бог, щоб обожити людину.
2. Таємниця Хрещення Спасителя і таємниця спасіння
Хрещення Господа Ісуса Христа на Йордані має вселюдське значення. Воно – складова частина Боголюдського життя Спасителя на землі і природний наслідок Його втілення. Взявши на Себе людське єство, Бог Слово проніс його і провів через усі Боголюдські подвиги, за допомогою яких здійснив спасіння людського роду. Промислительно провів Він його і через Своє Хрещення від святого Іоанна. Будучи безгрішним, Господь Ісус Христос не мав потреби хреститися Іоанновим хрещенням покаяння. “Але як Новий Адам, як новий родоначальник людства, що взяв на Себе всі гріхи світу (див. Ін. 1:29 ), Він хреститься заради спасіння людей, οἰκονομικῶς. Бо подібно до того, як заради людей став Він людиною, щоб розтрощити диявола, який перш за все скинув людей, так заради людей Він і хреститься, щоб у воді було поховано нечистоту тих, котрі мали відродитися водою і Духом”.
Своє хрещення від Іоанна безгрішний Господь вважає необхідним для спасіння людського роду, називаючи його виконанням усякої правди (див. Мф. 3:15 ). Коли Предтеча, усвідомлюючи свою гріховність за Адамом, із хвилюванням просить Спасителя: “Мені треба охреститися від Тебе, і чи Ти приходиш до мене?” – Господь йому відповідає: “Залиш тепер, бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:14-15 ). “Під правдою розуміється закон, – каже блаженний Феофілакт. – Природа людська була проклята, каже Спаситель, бо не могла виконати закон. Я виконав і інші приписи закону, так що залишається Мені це – хреститися. Зробивши це, Я звільню єство від прокляття. Бо це личить Мені”.
“Іоанн Хреститель вважав, – каже святий Златоуст, – що ніяк не личить Спасителю прийняти хрещення від раба. А Спаситель йому відповідає, що це Йому вельми пристойно. Чому ж це Йому пристойно? Тому що нам необхідно виконати весь закон. Це Спаситель і позначив словами – “всяку правду” (Мф. 3:15 ), бо правда – це виконання заповідей. Оскільки ми, каже Спаситель, уже виконали всі інші заповіді і залишається нам тільки ця, то і її треба додати. Я прийшов звільнити вас від клятви, що лежить на вас за злочин закону. Тому повинен Я спочатку Сам виконати весь закон і звільнити вас від осуду – і тим самим скасувати закон. Отже, Мені належить виконати весь закон, тому що повинен Я звільнити вас від прокляття, написаного проти вас у законі. Для того-то Я і прийняв на Себе плоть, і прийшов у світ”.
Своїм Хрещенням Господь Ісус Христос визволив людське єство від прокляття і повів його шляхом Боголюдського благословення і спасіння. У цій нескінченній таємниці бере участь вся Свята Трійця – Отець, Син і Святий Дух, сповіщаючи Себе світові як єдине Божество. Тому Хрещення Спасителя – це, насправді, найдосконаліше Богоявлення: Отець сповістив про Себе і явив Себе як Бога, Син сповістив про Себе і явив Себе як Бога, Дух Святий сповістив про Себе і явив Себе як Бога. А цим розкрито і показано, що справа повідомлення людям благої звістки і спасіння людського роду є, власне, справою Троїчного Божества.
Згідно зі святим почуттям і апостольською свідомістю Вселенської Христової Церкви, в день Богоявлення сповіщено і частково звершено таємницю спасіння. Зрозуміло, що в кожен момент Свого земного життя Спаситель Своєю Боголюдяною Особистістю звершує спасіння світу, але у Своєму Хрещенні на Йордані Він проявляє це з особливою силою. Богоявлення не було б повним, якби в ньому не розкривалося і домобудівництво порятунку, і якби воно не мало виняткового сотеріологічного значення. Зрештою, сам факт явлення Троїчного Божества має на меті освячення і спасіння людини. Бо в цьому – весь сенс і пришестя Спасителя у світ, і явлення світу Троїчного Божества. Хрещення Спасителя – це органічна, складова частина Його людинолюбного подвигу спасіння людського роду. У Боголюдському домобудівництві спасіння світу воно являє собою природну, неминучу, необхідну і неопустошувану священну таємницю, з якої безперервно витікає всемогутня сила спасіння.
У Хрещенні Господа Ісуса Христа таємничим чином хреститься все людське єство, бо все, що належить Боголюдині, переноситься на людський рід силою Його Божественного Обличчя. Досточудна таємниця Хрещення Спасителя, розглянута святими отцями – цими світлими очима Церкви, являє себе таємницею порятунку людини і світу від гріха, зла і диявола. Усім єством занурений у вселенське почуття і свідомість Христової Церкви, святий Афанасій Великий в усьому Христовому бачить сотеріологічний зміст і значення для всього, що притаманне людині. – “Зішестя Святого Духа на Боголюдину Христа під час Хрещення на Йордані було Його зішестям і на нас, тому що Він носить на Собі наше тіло… Бо коли Господь як людина хреститься в Йордані, ми в Ньому і Ним омиваємося; і коли приймає Він Духа, ми через Нього стаємо духоприїмцями… Духом помазується не Слово, оскільки Воно – Слово і Премудрість, але в Ньому і Ним помазується взята Ним на Себе плоть, щоб освячення, здійснене над Господом як над людиною, здійснилося Ним над усіма людьми”. “Втілене Слово і дає, і приймає: дає як Боже Слово, приймає як людина; вдосконалюється не Слово, бо Воно все завжди мало і має, але вдосконалюються люди, які в Ньому і через Нього мають початок прийняття. Бо коли тепер Про Нього сказано, що Він помазується як людина, – у Ньому помазуємося ми; і коли хреститься Він, хрестимося в Ньому ми”.
Для тайновидця, святого Григорія Богослова, Богоявлення – це день нашого спасіння, бо Хрещення Господа Христа в Йордані має вселюдське і космічне значення. Хрещенням Спасителя освячується вода, а з нею – і вся тварюка; освячується людина, і з нею – весь людський рід. “До Іоанна Хрестителя приходить Ісус, – каже святий Богослов, – Ісус, який освячує, можливо, самого Хрестителя, безсумнівно ж, усього старого Адама, щоб поховати у воді, а перед ними і для них Він освячує Йордан, і, оскільки Сам був дух і плоть, то звершує Він це Духом і водою”. Хрещення Спасителя в Йордані було “очищенням вод” для людей. “Ісус, що очищається в Йордані, є очищення людини, або, краще сказати, цим очищенням Він робить чистими води, тому що не потрібно було очищення Тому, Хто вземлював на Себе гріх світу (див. Ін. 1:29 )… Він ходить по морю, і віддається, і розпинається, і розпинає людський гріх; приводиться, як ягня, і приводить, як Ієрей; як людина ховається, і повстає, як Бог, а потім сходить на небо, і прийде зі славою Своєю. Скільки торжества для людини в кожній Христовій таємниці! У всіх же в них головне одне – людська досконалість, відтворення і повернення до першого Адама”.
Господь Ісус Христос “охрещений як людина, але дозволяв гріхи як Бог; охрещений не тому, що Йому було потрібне очищення, а щоб освятити води”. “Виходячи з води після Хрещення, Ісус підносить із Собою весь світ і бачить “небеса, що розверзаються” (Мк. 1:10 ), – небеса, які Адам для себе і для своїх нащадків так само зачинив, як і рай полум’яною зброєю”.
Хрещення Спасителя, за святим Іполитом, треба розуміти в сотеріологічному сенсі. “За Своєю людинолюбною поблажливістю Господь не приховав від єства вод того, що зробив таємно, бо “бачили” Його “води, і злякалися” (Пс. 76:17 ). Вони мало не виступили і не побігли зі свого русла. Тому-то пророк, задовго до цього передбачаючи цю подію, і запитував: “Що ти є, море, яко побігло єси? І тобі, Йордане, яко повернувся ти назад?” (Пс. 113:5 ). А води на це відповіли: ми бачили Творця всіляких в “образі раба” (порівн.: Флп. 2:7 ), і оскільки не відали ми таємниці домобудівництва спасіння, то нас охопив страх”.
Слова Спасителя святому Хрестителю: “Залиш тепер; бо так належить нам сповнити всяку правду” (Мф. 3:15 ), – святий Іполит пояснює так. “Залиш, Іоанне; ти не мудріший за Мене. Ти дивишся як людина, а Я провиджу як Бог… Я – Виконавець закону і не бажаю залишити в ньому будь-чого невиконаним, щоб після Мене Павло міг голосно сповістити: “Кінець закону” (у сербському тексті букв. “повнота закону. – Прим. пер.) – “Христос, на праведність усякого віруючого” (Рим. 10:4 ). Хрести Мене, Іоанне, щоб ніхто не нехтував хрещенням. Я приймаю хрещення від тебе, раба, щоб ніхто з царів і можновладців не зневажав прийняти хрещення від смиренного священика. Допусти Мене зійти в Йордан, щоб люди могли чути Отче свідоцтво і пізнати силу Сина. – Тоді Іоанн допустив Його. – “І, охрестившись, Ісус негайно вийшов із води; і ось, відкрилися Йому небеса, і побачив Іоанн Духа Божого, Який сходив, як голуб, і спускався на Нього. І ось, голос із небес промовляє: Сей є Син Мій улюблений, у Якому Моє благовоління” (Мф. 3:16-17 )”.
“Скількох численних і різноманітних дарів мали б ми позбутися, якби Господь поступився Іоанну і відмовився від Хрещення! І справді, до Хрещення Спасителя небеса були ув’язнені; вища область недоступна. Ми сходили в дольні місця, але не сходили в горні. Але, щойно Господь охрестився, Він тут же відтворив стару людину і знову довірив їй скіпетр усиновлення. Бо Йому негайно відкрилися небеса (див. Мф. 3:16 ). І відбулося примирення видимого з невидимим; небесні Чини сповнилися радості, земні немочі зцілилися, відкрилися невимовні істини, вороги стали друзями”.
У святий день Богоявлення звершено велике таїнство очищення людського єства через Хрещення Господа Ісуса. “Нині Господь Іісус Христос хреститься Іоанном, – каже святий Григорій Ніський, – щоб очистити оскверненого, згори низвести Духа і піднести людину на небеса; щоб той, що занепав, повстав, а той, хто скинув його, посоромився”. “Хрестившись Сам, Ісус освятив хрещення, – каже святий Кирило. – Однак хрестився Він не для того, щоб отримати прощення гріхів (бо Він був безгрішний), але, будучи безгрішним, хрестився для того, щоб тим, хто хреститься, дарувати Божественну благодать і гідність. Бо як за прикладом людей, що мають плоть і кров, Він і Сам сприйняв на Себе це, щоб ми, ставши учасниками Його пришестя у плоті, причастилися водночас і Його Божественної благодаті, – так Ісус і охрестився, щоб ми через це знову стали з Ним спільниками й одержали вкупі зі спасінням славу. За словами Йова (див. Йов. 40:18,19 ), у водах був дракон, здатний поглинути Йордан. Оскільки, отже, належало розтрощити голови дракона, то Він, зійшовши у води, зв’язав сильного, щоб ми отримали від Нього владу наступати на зміїв і скорпіонів (див. Пс. 73:14 ; Лк. 10:19 )”.
“Чому, – запитує святий Златоуст у своїй бесіді на Богоявлення, – Богоявленням (Ἐπιφάνεια) називається не день, у який Господь Христос народився, а [день] у який Він хрестився? Сьогоднішній день – це день, у який Він охрестився й освятив природу вод. Тому в це нинішнє свято всі беруть воду, приносять її в домівки і зберігають протягом усього року, адже сьогодні води освячено; і відбувається явне диво: вода ця не псується від довгого часу, але, взята сьогодні, вона весь рік, а часто і два, і три роки, залишається неушкодженою і свіжою, і після такого тривалого часу не поступається воді, тільки-но взятій із джерел. Чому, значить, день цей називається Богоявленням? – Тому що Господь Ісус Христос став відомий усім не тоді, коли народився, а коли хрестився. До цього дня Він не був відомий багатьом”.
Освятивши воду Своїм Хрещенням, Господь таємничим, Божественним чином освятив усе створіння в початку (в принципі). На це нам вказує по-херувимськи прониклива думка святого Златоуста: “Господь Ангелів зійшов у води Йордану і, освятивши єство вод, зцілив увесь всесвіт”.
Спасительна сила Хрещення Боголюдини проникає в усе людське єство, виганяючи з нього все гріховне і порочне. “Господь хрестився, – каже святий Ісидор Пелусіот, – щоб зробити людину чистою від злочину. Його Хрещення звільняє людей від гріха і [воно] є символом їхнього безсмертя в Ньому”.
“Господь Ісус хреститься на Своєму тридцятому році, – каже блаженний Феофілакт, – оскільки цей вік приймає в себе всі гріхи. Бо в першому, дитячому, віці – багато нерозумності; у другому ж, юнацькому, – багато полум’яної пожадливості та гніву; а коли людина робиться досконалим чоловіком – багато користолюбства. Господь, отже, дочекався цього віку, щоб у всіх віках виконати закон і освятити нас”.
“Господь хрестився не для того, – каже святий Дамаскін, – що Йому Самому потрібне було очищення, а для того, щоб, зробивши Своїм моїм очищення, “стерти глави зміїв у воді” (Пс. 73:14 ), змити гріх, поховати у воді всього старого Адама, освятити хрестителя, виконати закон, відкрити таємницю Трійці, стати для нас взірцем і прикладом хрещення”.
Вселюдську і всекосмічну силу і значення Хрещення Спасителя на Йордані в усій невичерпній глибині та неосяжній широті проникливо розкриває і богомудро пояснює молитовна думка Церкви, особливо в богослужіннях на Богоявлення. Наставлювана святими почуттями Вселенської Церкви, молитовна думка Церквистає в захопленій радості, дивлячись на Божественне багатство, яким Спаситель наділяє нещасний людський рід Своїм Хрещенням на Йордані. Завдяки Хрещенню Спасителя на Йордані, сила порятунку, що увійшла у світ із втіленням Господа, незліченними хвилями рясно виливається на людський рід і на все створіння.
Народження Господа Ісуса Христа від Святої Діви – це таємниця, сповнена сотеріологічного значення й сили; але і Його Хрещення від Іоанна – це теж таємниця, яка знову-таки рясніє сотеріологічною значущістю та силою: “Невимовлене Зішестя Зиждителю, що перше від Діви засяяло, світ осяяло є; Сам же Христос, інше таїнство нині звершуючи, іде на Йордан земним у дивне відродження”. Своїм Хрещенням у Йордані безгрішний Господь очищає наші гріхи, розтрощує главу змія, відчиняє рай, раніше зачинений злочином від спокуси змія, одним словом, – відбувається найголовніше в надзвичайній таємниці порятунку (“таїнства дивного главизна” ¬ μυστηρίου ξένου тὸ κεφάλαιον). За Своїм безмірним милосердям Господь Своїм Хрещенням дарує вірним позбавлення. Хреститься Благодійник усіх, потопляючи у водах безліч безмірних гріхів наших.
Церква іменує Богоявлення святом “Просвітлення”, святом просвітлення, осяяння, тому що Господь Іісус Христос через Своє Хрещення світлом Троїчного Божества просвітив, висвітлив, осяяв потемніле від гріха, потьмяніле від гріха, затьмарене, почорніле людське єство. У Христовому Хрещенні просвіщається людське єство, позбуваючись темряви гріха, і вбирається в Божественне вбрання нетління. Хрестившись, Господь дарував нашим душам просвітлення. Хрестячись від Іоанна, Господь Ісус Христос увесь світ – ззовні і зсередини – наповнив Божественним світлом. Христос з’явився нам у Йордані і просвітив світ. У Господньому Хрещенні до нас прийшло просвітлення, з’явилася благодать, настало визволення, просвітився світ.
Хрещення Спасителя – це джерело Божественної сили, що спасає людей від гріха і відтворює їх. Своїм Божественним Хрещенням Господь Іісус Христос оновлює нас, що постаріли в багатьох гріхах. Ціле потомство Адама занепало під дією гріхів і смерті; Своїм Хрещенням Господь оновлює, омолоджує весь людський рід (“Адама оновлює” = τὸν Ἀδὰμ ἀνακαινίζει)”.
Мета Хрещення Спасителя в Йордані – потопити змія-диявола і змити Адамовий злочин. З великої Своєї милості Господь йорданськими водами потопив людські гріхи. Входячи у воду Йордану, Господь висушує річку зла. Своїм Божественним світлом Господь Ісус Христос запалив Свою людську плоть, як світильник, і посеред Йордану шукав божественний образ, похований пристрастями й гріхами, і, знайшовши його, Своїм Хрещенням дарував йому красу.
Хрещення Спасителя має космічне значення: ним Господь зруйнував гріх світу. Заражені Адамовою гріховністю люди до разючої подібності уподібнилися до гріха, якимось фантастичним чином надавши йому людські риси; Бог, який став людиною, олюднився і охрестився в Йордані, щоб усіх людей очистити від Адамового гріха, щоб йорданськими водами омити гріхи праотця. Оскільки за всіма людськими гріхами стоять біси як головні творці гріхів, то Господь Ісус Христос під час Свого Хрещення розтрощив Своїм Божеством глави невидимих зміїв, тобто нечистих, лукавих духів.
Таємниця Христового Хрещення потопає і розчиняється в грандіозній таємниці Його Боголюдської Особистості, роблячись ясною Нею і в Неї. Єдинородний Син Божий як людина просить хрещення від смертного, а як Бог бере на Себе гріх світу і дарує всім велику милість. Втілений Бог, наше Просвітлення й Очищення, входить у йорданські води, щоб змити скверну людського зла і відтворити нас, скрушених. Хрестячись, Владика Христос дарує всім життя, не підвладне умертвінню. Христове Хрещення спрямоване до того, щоб [Хрещенням] зробити багатьох чад Церкви.
Своїм Хрещенням у Йордані Господь Ісус Христос безболісно припиняє страшні недуги людських душ, оновлюючи занепалих людей новим народженням. Творець і Відкупитель приймає хрещення від Іоанна для відтворення людей. На Богоявлення людям відкривається глибина премудрості потаємної таємниці і безодня Божого Промислу, бо Бог на землі з’явився з плоттю для відновлення людського роду.
Господь Ісус Христос – це новий Адам, і Своїм Хрещенням Він виправляє всезгубне падіння Адама [стародавнього], даруючи людям преславне визволення в новому народженні (“свобода пакибитія”). На Богоявлення Спаситель усіх людей звільняє людину від рабства дияволу. День Хрещення Спасителя називається Богоявленням, тобто явленням Христа, тому що в цей день Господь Ісус Христос розкрив, сповістив Себе і Свою справу світу.
Своїм Хрещенням Господь підносить на висоту спасіння нас, зотлілих пристрастями. Смиренний Господь хреститься в річці, омиваючи тим самим людину від поганих пристрастей. Хрестячись у йорданських водах, Господь Ісус Христос потоплює людські гріхи і витягує людей із глибини зол.
Падінням у гріх людина вивергнула з себе і скинула з себе багато божественного, тому після свого гріхопадіння з соромом відчула себе голим перед Богом. Пам’ятаючи про це, Церква [у своїй богоявленській гімнографії] оголошує: спокусою зміїною людина була оголеною, а Господь Своїм чесним Хрещенням надягає на неї спасительний одяг. Гріх виділяє із себе смерть, а Христове Хрещення виділяє життя.
Своїм втіленням Боже Слово сприйняло на Себе людське єство, віддалене від Бога; Своїм же боготворящим Хрещенням Воно усвоює його Собі так, як це личить Богові, і підносить до першоподобної гідності. Своїм Божественним Хрещенням Господь Ісус розвіює темні хмари гріха, що покривають наші серця.
На Йордані сталася приголомшлива таємниця: хрестячись, Владика Христос зодягнув людину в шати Небесного Царства. Незбагненно для розуму те, як Господь водою і Пресвятим Духом очищає людей; це – таємниця Його домобудівництва спасіння, таємниця над-розумна, висота якої недосяжна, а глибина невимірна. Хрестячись у Йордані, Владика Христос Сам звершує велику таємницю. Велика і страшна таємниця звершується в Йордані: Господь всіх людей хреститься рукою раба заради очищення всіх і за Своїм великим милосердям звершує початок спасіння.
Господь Ісус Христос хреститься, щоб вогнем і Божественним Духом очистити наше єство. Своїм Хрещенням Господь Ісус Христос примирив нас з Отцем. Творець втілився від Чистої Діви суто, як Бог і людина, – бажаючи Адама, тобто весь людський рід, відтворити Хрещенням. Господь Ісус Христос, єдиний за природою невинний, що не підлягає відповіді, вимагає хрещення, бо Він прийшов для того, щоб, будучи хрещеним у воді, потопити “провини людські”.Спасіння – в Особі Спасителя. Де тільки Він з’являється, там негайно сяє спасіння. Тому про Спасителя і говориться, що приходить Він на йорданські води спасти людський рід. Носячи образ раба, Бог Своїм боготворящим Хрещенням звільняє нас від рабства дияволу.
Гріхи скинули людське єство в прірви зла; пристрасті скинули його в безодні пороків, і воно стрімко падає в усі жахи пекла. Господь втілився, щоб зупинити його падіння, піднести його і спрямувати до Неба. Це зробив Він особливо на Йордані, бо, коли охрестився в Йордані, наше єство, переможене пристрастями, звернулося до Неба і вклонилося Господу. Хрещенням Господа Ісуса Христа до всіх прийшло очищення, визволення, оновлення (відтворення), просвітлення.
Єдиний Благодійник і Безгрішний благодаттю очищає гріховну скверну у водах Йордану. Хрестячись від Іоанна, Спаситель звершує велику таємницю, бо людство, принижене гріхами, Він невимовним чином звеличує Своїм Хрещенням. У річці Йордані Боголюдина потоплює людські гріхи. Спаситель, Повнота всіх благ, говорить Хрестителю: підійди, хрести Мене, бо Я хочу наповнити єство людей святістю і чистотою. Своїм безсмертним почуттям Церква сильно відчуває, що Господь Іісус Христос Своїм Хрещенням омиває Адама і весь людський рід від першого падіння. Свята думка Вселенської Церкви драматично і зворушливо описує очищення і спасіння світу Хрещенням Спасителя; Спаситель говорить Предтечі: “Нині десницю твою Мені взаимствуй, нехай омию в Мені світу гріхи гріха”, “на се бо приидох, Мене крести, в Мені людства очищующающа гріхи гріха”.
Божественним світлом Господь очищає у водах Йордану скверну наших душ. Хрестячись, Спаситель дарує людям спасительне звільнення, очищаючи вогнем Хрещення скверну душ.
Христос Бог приходить на Йордан до Іоанна хреститися, щоб Своїм Божеством стерти голови невидимих зміїв, тобто злих духів. Своїм Хрещенням у Йордані Господь позбавляє нас від рабства давньому гріху, освячує і просвічує.
Прийнявши Хрещення, Господь Ісус Христос відродив нас Божественним Богоявленням і звів до Божественного світла. У стародавні часи Господь через пророків являв символи Свого Богоявлення, а під час Хрещення в Йордані Він людям ясно і наочно сповістив потаємні таємниці, даруючи їм нове [божественне – θείαν] відродження. Своїм Хрещенням Спаситель подає великий засіб спасіння тим, хто духовно бачить Його Божественне сяйво. Уся тварюка на землі і на небі сприймає явлення Боголюдини як своє освячення і спасіння. Тому Церква і благовістить: “Явльшуся Тобі тілом, освятися земля, води благословишася, небо просвітитися, а рід людський від гіркої муки ворожої позбавився”.
На Богоявлення Господь Ісус Христос вогнем Духа здійснює в йорданських водах очищення людських гріхів. Будучи новим Адамом, Творець і земнородних робить новими, здійснюючи вогнем, Духом і водою надзвичайне відродження і чудесне відтворення, оновлюючи їх боготворящим Хрещенням. Владика Христос Духом творить душі новими, водою освячує тіло, оживляючи людину; за Своїм премудрим Промислом Він приносить створеній із душі й тіла людині подвійне (сугубе) зцілення, відповідне недузі.
Гріхопадінням Адама зруйноване людське богосинівство; Господь Ісус Христос відновлює його Своїм Боголюдським подвигом спасіння. Хрестячись від Іоанна, Господь Ісус Христос звільнив нас, проданих доти законом гріха, і удостоїв нас усиновлення. Своїм Хрещенням Господь очищає людський рід, підносить занепалого, ганьбить тирана, який колись переміг, відчиняє небеса, низводить Божественного Духа і дарує причастя безсмертя.
Грандіозне і неозоре сотеріологічне значення всього, що відбулося з Владикою Христом на землі. Кожна подія Його життя спасительно впливає на весь людський рід і на все створіння. Святим Христовим Різдвом було освячено землю, а Його Хрещенням благословили єство вод і людський рід повернувся до своєї первісної шляхетності. Господь Ісус Христос приходить на Йордан, щоб Своїм Божественним Хрещенням очистити і спасти людський рід. Хрестячись у Йордані, благий Господь Ісус Христос ховає у воді наші гріхи. Гріх накликав на всіх людей смерть; Своїм Божественним Хрещенням Господь Ісус Христос дарує всім безсмертя. За Своїм великим милосердям Христос Бог водою потоплює наші гріхи і Хрещенням відроджує нас, зотлілих у гріхах.
У йорданських водах Господь Ісус Христос Своїм Божественним вогнем винищив цілковиту речовину гріхів (“потрапили річ всю гріха” – συμφλέξεται ὕλην πᾶσαν ἁμαρτιῶν). Хрестившись, Він дарував безсмертя нашим душам і зодягнув людське єство в одяг нетління.
Господь заради нас прийняв на Себе наше і, хрестившись плоттю, удостоїв нас відпущення гріхів. Хрещенням Спасителя в Йордані його води стали водами прощення наших гріхів. Хрестившись у Йордані, Господь просвітив усе створіння.
Гріх заразив (букв.: “о-греховив”. – “Прим. пер.”.), опоганив всю тварюку, підпорядкував її тлінню та розкладанню, так що і сама вода, яка служить для обмивання нечистоти, позбулася святості. На Богоявлення Господь і Спаситель наш Іісус Христос проявляє Свою спасительну силу особливо в тому, що освячує єство вод: “Днісь вод освячується єство”. Своїм Хрещенням у Йордані Владика Христос як Бог освятив єство води, послав з Неба Свого Святого Духа і розтрощив глави зміїв, тобто бісів, які там гніздилися. У великий і святий день Богоявлення Спаситель розкрив велич Божого домобудівництва порятунку: Бог Слово заради нас, грішних, став людиною; Він, єдиний Чистий і Безсмертний, “нашим очищенням очищається в Йордані”, освячуючи людину і води та розтрощуючи глави зміїв у воді.
У Своєму Хрещенні Господь Своєю Боголюдяною Особистістю звершує для людей відродження, що робить їх із нечистих чистими, зі смертних – безсмертними. Не тільки людське єство і людський рід, а й увесь світ охоплює Господь Своїм Хрещенням, і Собою споруджує, і бачить, як відчинилися Небеса, раніше зачинені Адамом для себе і для своїх нащадків.
Дивлячись на Спасителя, що хреститься, прониклива душа Церкви відчуває, що спасительна сила Його Божественного Хрещення безмірна за значущістю, адже тоді сповістив Він Себе Богом, який звершує все домобудівництво спасіння і спасає світ. Тому в день Хрещення Спасителя просвіщається все створіння, радіють “небесна укупі й земна”, змішуються Ангели й люди, бо туди, куди приходить цар, слідує і його свита; того дня з’явилася Божа благодать, що спасає всіх людей і очищає від усякого гріха. У святий день Богоявлення безгрішний Творець неба і землі приходить плоттю на Йордан, просячи хрещення, щоб очистити світ від спокуси диявола, і Господь світу хреститься рабом, даруючи людському роду очищення водою.
Своїм Хрещенням Господь освятив йорданські води, зруйнував державу гріха і, схиливши Свою голову перед Предтечею, врятував від принади весь людський рід. Цар віків, Господь, воскрешає йорданською водою людський рід, зотлілий у гріхах, і розтрощує глави злих духів, що гніздилися там. Хреститься з нами Христос, що перевищив усяку чистоту, подаючи освячення воді, і це стає для душ очищенням. Господь хрестився, щоб очистити створіння від усякої скверни.
Господь Ісус Христос здійснює подвиг спасіння: хрестячись. Він, непорочний за природою, оновлює (відтворює) людський рід, зруйнований гріхом. “Засліпленому Адаму в Едемі з’явилося Сонце з Віфлеєму, і відчинило йому зеніци, омивши їх водами Йордану, і затьмареному, що затьмарив і затьмарився, світло засяяло невгасиме. Уже йому несть ніч, але завжди день”. У святих йорданських водах Спаситель оновлює (відновлює) не тільки людський рід, а й увесь світ.
У вочеловеченні Бога – обоження людини, а в обоженні – спасіння. Тому таємниця спасіння міститься в таємниці втілення Бога Слова.
3. Таємниця Преображення Спасителя і таємниця спасіння
На Своєму Боголюдському шляху у світі цьому Господь Ісус Христос провів Своє людське єство і через Преображення як через необхідну подію Свого Божественного домобудівництва спасіння людського роду. Перетворившись на Фаворі, Господь показав, що преображення людського єства Божественним – неодмінна умова в Боголюдському подвигу спасіння світу від гріха, зла і смерті. Адже спасіння неможливе без перетворення людського єства Богом із гріховного на святе, з поганого на добре, зі смертного на безсмертне. Спасіння, власне, і полягає у всебічному перетворенні людського єства Богом.
Як і все притаманне Спасителеві, Його Преображення має загальнолюдське значення, бо Він, за словами святого Прокла, “преобразився не просто так, а для того, щоб явити нам прийдешнє преображення єства. Як новий Родоначальник Спаситель на Фаворі показує, через яке преображення має пройти людське єство на своєму шляху освячення, обоження, спасіння. Як Новий Адам Боголюдина Христос Своїм Преображенням чудесним чином об’єднує весь людський рід і в Своєму людському єстві, здійснюючи преображення всього людського єства в принципі. Живучи Господом Іісусом Христом як своїм безперервним і вічним Життям, Православна Церква усім своїм єством відчуває незамінне значення Преображення Спасителя в справі порятунку людського роду і всієї тварі. Розглядаючи sub specie Christi7 Адамове єство людського роду, прониклива свідомість Вселенської Церкви вбачає в Преображенні Спасителя Його бажання змінити людське єство, перетворивши його Своїм Божеством. Своїм Преображенням Господь перетворив склад нашого єства, осяявши його Своєю Божественною плоттю, і дав йому первісне надбання безсмертя. У день Преображення Спасителя все людське єство божественно засяяло Божественним преображенням, бо, преображаючись, Христос рятує всіх. Своїм Божественним Преображенням наш Творець витягнув із тління богоподібну людську істоту, яка від давніх часів гріхом віддалася тлінню, і обожив людський розум; Христос преображається, спасаючи всіх. Вогнем Божества Владика Христос перетворив наше людське єство і осяяв його первісним безсмертям.
Світлий день Христового Преображення – це день просвіти і обоження людського єства. Того дня Боголюдина Христос Своєю всемогутньою і спасительною силою обійняв почорніле від гріха людське єство і, просвітивши його, обоготворив. Блистаючи сяйвом сліпучого світла Свого преславного Божества, Владика Христос на Фаворі просвітив світ. Своїм величним Преображенням Господь Іісус Христос сповістив предвічну таємницю, що була доти потаємною, і людські очі побачили небачене: тіло земне – блищить Божественним сяйвом, тіло смертне – випромінює славу Божества. Це тому, що “Слово стало плоттю” і плоть – Словом. “Слава приходила плоті не зовні, а зсередини, з пребожественного Божества Бога Слова, іпостасно з плоттю сполученого невимовним чином. Як змішується незмішуване і залишається незлитим? Як в одне може поєднуватися непоєднуване? Це – наслідок іпостасної єдності. Через єдність іпостасі та взаємне неслиянне проникнення, властивості Божественного єства τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως (шляхом взаємообміну. – “Дод. пер.”) стають людськими, а властивості людського єства – Божественними”.
На горі Фавор Господь преобразився, осяявши весь всесвіт Своїм світлом, щоб позбавити світ від злочину. Преображення Спасителя – це “безодня неприступного світла”, світла, що безмірно вилилося на Фаворі й наповнило все створіння, а насамперед – людський рід. Бо, за словами святого Анастасія Антіохійського, “блиск одягу Спасителя означає зміну наших тіл. Бо ми стали одягом Спасителя, коли Він зодягнувся в наше тіло”.
Між Хрещенням і розп’яттям Спасителя стоїть Преображення, в якому Він сповіщений Господом і Старого, і Нового Заповіту і знову засвідчений Сином Божим. Так напередодні голгофського Хреста засвідчено Божество Господа Ісуса Христа, а тим самим – і порятунок світу, бо тільки Бог може врятувати світ від гріха, зла і смерті. Все життя Спасителя на землі, включно зі Святим Преображенням, знаменує собою єдиний і неподільний подвиг спасіння людського роду, одне нероздільне органічне ціле. У центрі всього стоїть Пресвята Трійця, Яка Божественно і здійснює спасіння. Перед Своїм хресним стражданням Господь здійснив усе необхідне в домобудівництві спасіння і на Фаворі таємниче явив образ Трійці.
Бог Слово став людиною, щоб пояснити [те], для чого створив Він людину словесною (букв.: “логосною”. – “Докл. пер”.) і богоподібною. У день Свого досточудного Преображення Господь Божественним, досконалим чином перетворив Своє людське єство, явивши його в його богоподібній красі та виспренності. Цим Він розкрив божественну велич людини і логосний характер її істоти, наочно засвідчивши, що сенс людської істоти – сповнитися Божественним світлом і жити, сяючи цим світлом. У втіленні Господь прийняв у Себе людську сутність, а перевтілившись на Фаворі – явив первісну пишність образу.
Усе притаманне Боголюдині водночас належить і всьому людству, бо як Боголюдина Господь Ісус Христос охоплює весь людський рід. Тому і Його Преображення має загальне значення. Цим сповнене вселенське почуття Церкви: перетворившись на Фаворі, Спаситель, перетворивши почорніле від гріха людське єство на світло і славу Свого Божества, зробив те, що воно знову заблищало. “Своїм Преображенням Господь відкрив сокровенну від віків таємницю, явивши неминущу і вічну славу людського єства”. “Завдяки іпостасній єдності плоті з Богом Словом, плоть абсолютно збагатилася славою невидимого Божества, бо – одна й та сама слава Слова і плоті. Ця слава незримо була присутня у видимій плоті Спасителя, а під час Преображення з’явилася учням. Спаситель преобразився, не прирощуючи Собі чогось, чого не мав, а являючи те, що в Собі мав. Бо єдине Сонце правди, єдиний Христос у двох нероздільно з’єднаних єствах”.
Якась велична Божественна сила чудесним чином пронизує людське єство в момент Преображення Спасителя. Знепале і затьмарене в гріхах людське єство вступило в таємничий процес преображення і обоження, будучи цілком охоплене Фаворським світлом Христового Божества: зодягнувшись у цілковитого Адама, Христос перш за все почорніле людське єство, перевтілившись, просвітив і обожив його Преображенням Своєї плоті. Своїм досточудним втіленням і славним Преображенням Господь обожив людське єство. “Своїм Преображенням Господь змінив людське єство, до якого колись були звернені слова: “земля ти єси, і в землю відійдеш” (Бут. 3:19 ). У день Преображення Спасителя ми славимо обоження людського єства, його зміну на краще, його природне піднесення і входження в надприродне. Спаситель зробив це Своїм Божеством”.
“Невимовно явивши на Фаворі неприступне світло, Владика Христос наповнив створіння радістю і обожив людей. Перетворивши Божественною зміною Свій образ на Фаворі, Господь просвітив усе людське єство, бо весь зодягнувся в Адама, тобто в людину, в людське єство. Усією своєю Божественною чудодійністю Преображення Спасителя входить у невимовне домобудівництво порятунку (τὴν ἀπόῤῥητον οἰκονομίαν = “невимовне дивосвітління”), яким Господь врятував світ, що гинув у гріху. Являючи у Своєму Преображенні Своє Божество, Господь дозволив нас від смертних уз.
Своїм Преображенням благий Господь преобразив Божий образ у людині, і та засяяла своїм першоподібним, божественним сяйвом і лепотою. Бо сенс і мета Преображення Боголюдини – повернути людину і все людське до образу Божого як до [споконвічної] суті людського єства, видалити гріховний наріст8 з богоподібної душі людини, відновити богоподібність людського єства в його разючій безгрішній красі та все життя людини підпорядкувати богоподібній суті та силі як богоданому початку, яким найнадійніше готується вічність. Оновлений Преображенням Спасителя Божий образ у людині засяяв, як сонце, а тіло стало подібним до світла. У своїй споконвічній сутності богоподібна людська душа являє собою далекий відблиск Божественного світла, – світла, яке на повну силу заблищало на Фаворі через пресвяту плоть Боголюдини Христа. Своїм Преображенням Господь показав, що сенс, і гідність, і нетлінна, божественна краса плоті, речовини, матерії полягають у тому, щоб наповнитися Божественним світлом, випромінювати його та жити ним, адже світло – це синонім життя й безсмертя (див. Ін. 1:4 ), подібно до того, як темрява – синонім смерті та руйнування.
Понівечений і спотворений гріхом Божий образ у людині Спаситель у Своєму Перетворенні осяює Божественним світлом, відтворюючи її красу і благоліпність. “Під час створення людини із землі, – каже святий Дамаскін, – Господь вшанував її Своїм власним образом і подобою, учинивши її жителем Едему і другом Ангелів. Але оскільки подобу Божественного образу ми затьмарили і замутили тванню пристрастей, милостивий Господь надав нам інший спосіб спілкування з нами, набагато надійніший і дивовижніший за перший. Перебуваючи у величі Свого Божества, Він вземлет частку в поганому, тобто в людському єстві, збагачуючи в Собі людське єство, з’єднуючи Першообраз з образом і нині [тобто в день Преображення] являючи в ньому Свою власну красу. І сяє обличчя Його, як сонце, бо за іпостассю зрівнюється з нематеріальним Світлом, і з нього сяє Сонце правди”.
За Своєю безмірною людинолюбством Бог Творець, сприйнявши на Себе образ раба, позбавляє у Своєму Преображенні цей образ колишнього потьмарення, заблищаючи обличчям і являючи світло Божества у Своїй плоті. Будучи Світлом світу, Господь дивовижним чином завжди присутній у світі Своїм світлом, але на Фаворі Він це Своє світло, яким рятує світ від гріха, показав удосталь. Бажаючи змінити людське єство з лихого [стану] на добре, з несвятого на святе, з затьмареного на світле, Владика Христос зійшов на Фавор і показав учням Своє Божество, яким і спасає єство людей.
Преображення Спасителя – це джерело невичерпної преображаючої сили, яка преображає все створіння і всі істоти, тому й вигукуємо ми до досточудного Спасителя: “Преображається створіння ясно Твоїм Преображенням, Христе”.
4. Таємниця страждань, хресної смерті Спасителя і таємниця спасіння
а) Необхідність спасительних страждань Боголюдини
Усі почуття і всі стани Боголюдини Христа божественно нескінченні, хоча і по-людськи реальні. І нескінченність у них боголюдська, і реальність у них боголюдська, тому вони безмірно перевершують усе людське. Але боголюдські страждання знаменують собою для людського розуму винятково загадкову і приголомшливу таємницю, бо в них присутні всі боголюдські нескінченності, сумно відчутні та зворушливо спасительні для всієї тварюки. Усе боголюдське чудодійне і спасительне, бо Він – Спаситель Ісус – весь присутній у кожному Своєму почутті, у кожному Своєму стані, у кожній Своїй справі, у кожному Своєму слові. Це особливо стосується Його страждань, бо в них пов’язані найскладніші і найглибші боголюдські почуття, в яких Спаситель присутній цілковитою повнотою Своєї боголюдської Особистості. Але, хоча вони і по-людськи реальні, боголюдські страждання Божественно незбагненні для людської думки. Аналітичний, людський розум не в змозі до кінця проникнути у внутрішній устрій (архітектоніку) страждань Боголюдини і повністю осягнути їхню аксіологічність, адже своєю таємничою сутністю вони віддаляються в такі боголюдські безмежності, в які людський розум не здатний навіть зазирнути.
Страждання Спасителя, реальні простою, але незаперечною євангельською наочністю, суть тим самим боголюдська потреба і боголюдська необхідність у домобудівництві спасіння світу. Людська логіка може проти цього протестувати, але боголюдська логіка Спасителя – вся в цьому. Господь Ісус Христос ніщо так рішуче не обстоює і не підкреслює, як потребу і необхідність Своїх страждань. Лише тоді, коли Його божественні учні, за Божим одкровенням, побачили в Ньому Сина Божого, Він вводить їх у велику таємницю майбутніх Його страждань. “Відтоді”, – оповідає святий євангеліст, – “Ісус почав відкривати учням Своїм, що Йому треба буде йти до Єрусалима, і багато постраждати від старійшин, і первосвящеників, і книжників, і бути вбитим, і в третій день воскреснути” (Мф. 16:21 ; порівн.: Мк. 8:31 ; Лк. 9:22,17:25,13:33,24:7 ; Мк. 9:12 ).
З якою рішучістю Спаситель говорив про потребу і необхідність Своїх страждань за спасіння світу, особливо видно зі слів, якими євангеліст Марк супроводжує це твердження Спасителя: “І говорив про це відкрито” (παῤῥησίᾳ, церковносл. Не ображаючись. – “Прим. пер.”) (Мк. 8:32 ). Але хоч би як рішуче і ясно говорив Спаситель про необхідність Своїх страждань, людський розум не може цього ні зрозуміти, ні змиритися зі стражданнями всеправедного, всеблагого і безгрішного Сина Божого. І ось цією превеликою таємницею спокусився первоверховний Апостол. Євангеліст пише: “І, відкликавши Його, Петро почав докоряти Йому: “Господи, нехай не буде цього з Тобою!” (Мф. 16:22 ; пор.: Мк. 8:32 ). І тоді сталося щось, що найбільш явно показало всю нездатність людської логіки в її людській обмеженості збагнути потребу і необхідність Боголюдських страждань у справі спасіння світу. Євангеліст продовжує: Ісус же, “обернувшись, промовив до Петра: Відійди від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23 ; порівн.: Мк. 8:33 ).
Така відповідь Спасителя містить у собі найбільш красномовну апологію необхідності Боголюдських страждань заради спасіння людського роду. Це особливо наочно проявляється в тому, що Благий Господь називає сатаною учня, якого незадовго до того назвав блаженним, як такого, що удостоївся одкровення таємниці Особистості Боголюдини від Небесного Отця (див. Мф. 16:16-17 ). Думка сатанинська – це бажати і хотіти, щоб Боголюдина врятувала світ без страждань. Немає більш згубної спокуси для людського розуму, ніж думка: безгрішному Господу Іісусу Христу не потрібно і безглуздо страждати. Справа сатани – відмовляти Боголюдину від страждань, бо цим він відвертає Його від хреста і Воскресіння, а в них міститься сутність спасіння. Якби Спаситель не постраждав і не помер, то найболючіша проблема людського життя – страждання і смерть – залишилася б нерозв’язаною, а тим самим і найжахливіша мука – неполегшеною, а найбільше зло – незнищенним. Людський розум не в змозі до кінця виправдати наявність страждань і смерті в цьому світі. Нас оточує скорботна і страшна дійсність, повного сенсу якої людська думка відшукати не може. Сенс страждань і смерті розкривається лише тоді, коли вони стануть Божими, коли через них пройде Боголюдина. Порятунок світу від гріха, зла і смерті – це настільки складний і величний подвиг, що тільки Бог може знати, з чого цей подвиг повинен складатися. Те, що страждання і смерть Боголюдини є необхідною складовою частиною Його подвигу спасіння світу і що це так з незбагненних причин Божого людинолюбного Промислу про світ, показують рішучі слова Спасителя апостолу Петру: “думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23 ). Боже – те, що належить Божому Промислу, а саме: те, що за спасіння світу Боголюдина страждає та помирає; людське, диявольське – це виключити страждання та смерть із Боголюдського подвигу спасіння світу, розглядаючи їх як щось таке, чого Спасителеві треба уникнути. “Якщо верховний Апостол, – каже святий Златоуст, – і до того ж до того, як усе ясно усвідомлював, названий сатаною за те, що посоромився хреста, [то] яке вибачення знайдуть ті, хто після такої очевидності відкидає це домобудівництво спасіння? Адже якщо такий докір отримує наречений блаженним і той, хто сповідував Христове Божество, то подумай, чому піддадуться ті, хто і тепер відкидає таємницю хреста! Господь Ісус Христос не сказав: сатана говорить твоїми устами, але: “відійди від Мене, сатано!” Бо ворог якраз того й бажав, щоб Христос не постраждав. Тому Він так різко викрив Петра, бо знав, що Петро та інші найбільше боялися саме цього і не могли про це спокійно слухати. З цієї причини Господь виявляє і таємні його помисли, кажучи: “думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23 ). Петро, роблячи висновок про цю справу за людським і земним міркуванням, думає, що страждання для Христа ганебне і непристойне. Христос же, проникаючи в його думки, каже: для Мене страждання не є непристойним, але ти так міркуєш за чуттєвим розумом; а якби ти, звільнившись від чуттєвого розуму, вислухав Мої слова по Богові, то зрозумів би, що це Мені вельми личить. Ти вважаєш, що Мені страждати негідно; а Я тобі кажу, що думка про те, щоб Я не страждав, – від диявола”.
З цього приводу блаженний Феофілакт каже: “Після того, як учні сповідали, що Він – істинний Христос, Господь відкрив їм і таємницю хреста, але не цілком, тому що вони не зрозуміли Його слів і не зрозуміли, що значить – воскреснути, а думали, що краще Йому зовсім не страждати. Тому-то Петро і починає опиратися, кажучи, що марно віддавати себе на смерть, якщо можна і не піддаватися стражданням. Але Господь, показуючи, що Його страждання буде на спасіння і що тільки сатана не хоче, щоб Він постраждав і врятував людей, називає Петра сатаною за його мудрування, властиві сатані, – за те, що він не хотів, щоб Христос постраждав, і піддавав Йому нарікання… Петро, за словами Господа, думав “про те, що людське”, бо думав про низьке і плотське, бажаючи, щоб Господь залишився в спокої, не віддаючи Себе на розп’яття і не наражаючись на напасті за спасіння світу”.
“Боголюдина обрала хресну смерть як необхідну і неминучу в домобудівництві спасіння людського роду”. Таємниця цього – в незбагненних глибинах вічної Божої Премудрості. Хресне Боголюдське страждання стало, за людинолюбним Божим Промислом, засобом, яким Боголюдина дарує людям вічне життя. Спаситель виокремлює це особливо: “як Мойсей підніс змію в пустелі, так і Сину Людському треба піднестися, щоб усякий, хто вірує в Нього, не згинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:14-15 ; порівн.: Ін. 8:28,12:32-33 ).
Страждання Боголюдини відбувається за невипробуваною премудрістю Божої волі та за рятівним Божим Промислом (див. Діян. 2:23,4:26-28 ; Чис. 21:8,9 ¬Ін. 3:14,12:32-33 ; 1Пет. 1:20 ; Об’явл.13:8). Це – чаша, яку Небесний Отець дає Своєму Божественному Синові – Боголюдині Христу: “Невже Мені не пити чаші, що її дав Мені Отець?” (Ін. 18:11 ). Втілений Божий Син віддає Себе на це спасительне страждання добровільно, за власним бажанням. Він Сам покладає Свою душу: “Ніхто не забирає її в Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її” (Ін. 10:18 ; пор: Іс. 53:12 ; Мф. 20:28,26:53 ; Гал. 1:4,2:20 ; Еф.5:2; Флп. 2:8 ; 1Тим. 2:6 ; Євр. 9:14 ). “Христос ніколи не постраждав би без Своєї на те волі. Тому, підкоряючись смерті тільки з власної волі, Він має і більше право: знову прийняти душу. “Цю заповідь” – померти за світ – “отримав Я від Отця”. Я, каже, не супротивник Богові, і причому в такій мірі, що і саму цю смерть приписав Він Мені як заповідь. Після того як Спаситель попередньо промовив про Себе високе: владу маю прийняти Свою душу (цим Він показує Себе Господарем смерті та Начальником життя), Він знову додає і смиренне: “Цю заповідь отримав Я від Отця Мого” (Ін. 10 – Прим. ред.). Так Він разюче з’єднує одне з одним, щоб не вважали ми Його меншим за Отця, і Отчим рабом, і супротивником Богові, але – однієї з Ним сили й однієї волі”. “Говорячи, що заповідь померти за світ Він “одержав від Отця”, Господь Ісус виражає не інше що, як те, що те, що відбувається Ним, угодне Отцеві, щоб, коли Його вб’ють, не вважали, що вбили Його тому, що Отець Його залишив”. Цю свою добровільну смерть Спаситель іменує заповіддю ще й для того, щоб показати, наскільки значущою вона є для спасіння світу. Якщо в цьому і є якась потреба, то це – потреба Божественної любові, що символічно виражається через старозавітних пророків і богонатхненних вісників Божої волі. Весь Старий Заповіт провіщає, прообразує і сказує, а Новий Заповіт проголошує, відкриває і виявляє, що смерть Месії потрібна і необхідна у справі спасіння людського роду. Настільки потрібна і необхідна, що Спаситель називає безглуздими Своїх учнів, які не вірять у це і цього не розуміють: “о, нерозумні й повільні серцем, щоб вірити всьому, що передбачали пророки! Чи не так належало постраждати Христові й увійти в славу Свою?” (Лк. 24:25-26 ; пор.: Лк. 22:37 ; Діян. 17:3,26:23 ).
Навіть у момент Свого Преображення на Фаворі, коли Він найочевидніше виявляє Своє Божество і Божественну славу, Господь Ісус Христос говорить із Мойсеєм та Іллею саме про Своє спасительне страждання в Єрусалимі, яке Йому личило здійснити (див. Лк. 9:31 ). Цим Господь незаперечно свідчить, що таємниця страждання заради спасіння людей невіддільна від таємниці Його Боголюдської Особистості. З якого б боку ми не приступили до цієї таємниці, вона завжди оточена невичерпною загадковістю. Боголюдське “повинно постраждати Христу” у своїй таємничості настільки нескінченне і незвідане, що ніяким людським розумом не може бути збагнене і ніяким людським мірилом охоплене. Йдеться про таємницю, що підноситься над усіма вершинами людської думки і потопає в незвіданих глибинах всемудрого Божого Промислу. З Євангелія нам відомо одне: страждання Боголюдини необхідне для спасіння людського роду. Це так, тому що Премудрий Творець краще за всіх знає, що потрібно людському роду, який захворів на гріх і смерть, для зцілення і одужання. Йдучи на страждання за порятунок світу, Боголюдина Христос усе Своє земне життя зводить до цієї мети – “Заради цього прийшов я на час цей” (Ін. 12:27 ).
Усі шляхи Боголюдського життя Спасителя на землі ведуть до Єрусалима на хресні страждання. Багатозначну важливість цього Спаситель особливо акцентує Своїм учням після Свого Преображення, після того як Він явив їм Свою Божественну славу. На цьому Він бажає зосередити всю їхню увагу (див. Мф. 17:22-23 ), наодинці вводячи їх у цю таємницю: “Ось ми піднімаємося до Єрусалима, і Син Людський буде відданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і віддадуть Його язичникам на поталу, і на побиття, і на розп’яття, і на третій день воскресне” (Мф. 20:18-19 ; порівн.: Мк. 9:31 ).
Якийсь священний трепет охоплює учнів, коли вони дивляться на лагідного Спасителя, що рішуче поспішає до Єрусалима: “Коли були вони на дорозі, підносячись до Єрусалима, Ісус йшов попереду них, а вони жахалися, і, йдучи за Ним, були у страху. Підкликавши дванадцятьох, Він знову почав їм говорити про те, що буде з Ним: ось, ми сходимо до Єрусалима, і Син Людський відданий буде первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і зрадять Його язичникам, і насваряться на Нього, і будуть бити Його, і обпльют Його, і вб’ють Його, і на третій день воскресне” (Мк. 10:32-34 ; порівн.: Лк. 18:31-33 ). – Утім, усе це в логічній оцінці людини невідродженої видається нерозумним, неприйнятним і непотрібним. Тому святий євангеліст і зауважує про учнів Спасителя: “Але вони нічого з того не зрозуміли; слова ці були для них потаємні” (κεκρυμμένον), “і вони не зрозуміли сказаного” (Лк. 18:34 ).
Ба більше, таємниця Боголюдських страждань криється в Божих задумах, що існували до створення космосу. Починається вона перед буттям світу, ховаючись у безоднях Божої премудрості й любові – у глибинах, недоступних для людської думки. За несказанними визначеннями Троїчного Божества, порятунок світу повинен був здійснитися стражданнями і смертю Боголюдини Христа; тому про Нього і говориться як про безневинне і пречисте Агнця, “призначене ще перед створенням світу” (порівн.: 1Пет. 1:20 ) і навіть “заколоте від створення світу” (порівн.: Об’явл. 13: 8).
Спасительні страждання Господа Ісуса Христа починаються з Його народження у цей світ і простягаються до Його смерті на хресті посеред розбійників. Всемогутня і безгрішна Боголюдина народилася у вертепі (див. Лк. 2:7 ) – хіба це не страждання? Життя Богонемовляти Ісуса від самих пелюшок перебуває в небезпеці від лютого Ірода, який хотів Його погубити (див. Мф. 2:13-14 ). Втілений Бог трудиться і стомлюється, як звичайний ремісник-деревороб (див. Мк. 6:3 ); хіба в цьому немає страждання? Він, високочудний Господь небес і небес над небесами, живе на землі, як справжній бідняк (див. Лк. 8:2-3 ), і поневіряється світом, як безхатченко, який не має де прихилити голову (див. Мф. 8:20 ; Лк. 9:58,21:37 ). Він терпить голод і буває спокушений (див. Мф. 4:1-11 ; Мк. 1:13 ; Лк. 4:2-13 ; Євр. 2:18,4:15 ). Він страждає від голоду (див. Мф. 21:18 ; Мк. 11:12 ), від спраги (див. Ін. 4:7,19:28 ), від втоми (див. Ін. 4:6 ). Його, Бога у плоті, безмірно ображають, кажучи, що Він силою бісівського князя виганяє демонів (див. Мф. 9:34,12:24 ; Мк. 3:22 ; Лк. 11:15 ); Його називають “Божогом у плоті”. :15); Його називають “веельзевулом” (Мф. 10:25 ), “отрутою і винопийцею” (пор.: Мф. 11:19 ; Лк. 7:34 ); заявляючи, що в Ньому біс (див. Ін. 8:48,7:20,10:20 ), що Він божеволіє (див. Ін. 10:20 ). Він, єдиний Безгрішний, зазнав страшних ганьблення і наруги від грішників (див. Євр. 12:3 ; Лк. 23:11 ). Його життя постійно в небезпеці від юдеїв (див. Лк. 4:28-30,13:31,20:19-20 ; Ін. 7:1,19,10:31-33,39,11:53-54 ); Його, втілену Людинолюбність, світ ненавидить і жене (див. Ін. 15:18-20 ). Він страждає через невір’я євреїв та їхнє духовне засліплення (див. Мф. 23:37 ) і плаче через це (див. Лк. 19:41-44 ). Він оплакує смерть Лазаря (див. Ін. 11:33,35 ). Його передсмертні страждання зворушливі й приголомшливі (див. Мф. 26:37-45 ; Мк. 14:32-41 ; Лк. 23:39-46 ; Євр. 5:7 ). Як лагідний і непорочний Агнець, Він носить на Собі гріхи світу і мучиться (див. 1Пет. 2:21-24 ; Євр. 5:7 ; Іс. 53:6,8 ). У Своїх стражданнях Він з гіркотою відчуває Свою богооставленість (див. Мф. 27:46 ; Мк. 15:34 ; Пс. 21:2 ). Він сильно сумує від того, що учень зраджує і продає Його (див. Мф. 26:21,46-50 ; Мк. 14:18-21,42-45 ; Лк. 22:21-22,47-48 ; Ін. 13:21,18:1-5 ).
Хіба мало страждань [було] Боголюдині, якщо люди, засліплені богоненависництвом, виходять на Нього, як на розбійника, озброєні мечами і кілками (див. Мф. 26:47,55 ; Мк. 14:43-49 ; Лк. 22:47-54 ), і зв’язують Його (див. Ін. 18:3-12 )? Скільки мук перенесло любляче серце милостивого Господа, коли від Нього тричі й рішуче зрікся верховний Апостол, який наполегливо й наполегливо перед Ним присягався, що ніколи від Нього не зрічеться (див. Мф. 26:69-75,33-35 ; Мк. 14:29-31,66-72 ; Лк. 22:34,55-62 ; Ін. 13:37,18:25-27 )? Хіба Божественне серце Господа Ісуса не надривалося від болю, коли учні залишили Його, розбігшись хто куди (див. Мф. 26:56 ; Мк. 14:50 ; Ін. 16:32 )? Неймовірні страждання виснажували душу Спасителя, коли первосвященики й старійшини зневажали й марнували все своє сумління, щоб знайти лжесвідків, які б Його оббрехали (див. Мф. 26:59-62 ; Мк. 14:55-60 ; Лк. 23:10 ).
Хіба мало страждань відчував лагідний і незлобивий Богочоловік, коли Його бичували й завушували (див. Мф. 27:26 ; Мк. 15:15 ; Лк. 23:22 ), коли на Його голову поклали терновий вінець (див. Мф. 27:29 ; Мк. 15:17 ; Ін. 19:2 ), коли з Нього знущалися і насміхалися (див. Мф. 27:29 ; Мк. 15:18 ; Лк. 22:63-65 ), коли на Нього плювали і били Його по голові (див. Мф. 27:30 ; Мк. 15:19 ; Лк. 22:64 ; Ін. 19:3,18:22 ), коли Його, знеможеного, змушували нести важкий хрест (див. Мф. 27:32 ; Мк. 15:21 ; Лк. 23:26 ), коли Його, знеможеного, змушували нести важкий хрест (див. Мф. 27:32 ; Мк. 15:21 ; Лк. 23:26 ). :26), коли прибивали Його до хреста (див. Мф. 27:35 ; Мк. 15:24 ; Лк. 23:33 ; Ін. 19:18 ), коли Його розіп’яли посеред двох розбійників (див. Мф. 27:38 ; Мк. 15:27-28 ; Лк. 23:33 ; Ін. 19:18 ), коли Йому, спраглому, підносили оцет, змішаний із жовчю (див. Мф. 27:34,48 ; Мк. 15:23,36 ; Мк. 15:36 ; Мк. 15:22 ). :23, 36; Лк. 23:36 ; Ін. 19:28-30 ), коли Його, розп’ятого, паплюжили й хулили архієреї, книжники, старійшини народу й воїни (див. Мф. 27:39-43 ; Мк. 15:29-32 ; Лк. 23:35-39 ), коли в передсмертному крику віддавши дух (див. Мф. 27:50 ; Мк. 15:37 ; Лк. 23:46 ; Ін. 19:30 )?
Усе життя Спасителя на землі являє собою єдиний безперервний подвиг страждань за спасіння світу. Не могла невпинно не страждати і не сумувати Боголюдина, яка щохвилини мала перед Своїми всевидячими очима всі гріхи, всі вади, всі злочини всіх Своїх сучасників, а також усіх людей у всі часи. Без сумніву, істинно сумний переказ про те, що Господь Ісус Христос ніколи не сміявся, але Його часто бачили таким, що плакав. “Нерідко траплялося, – говорить святий Златоуст про Спасителя, – що Його бачили таким, що плакав, але ніхто ніколи не бачив, щоб Він сміявся або хоча б посміхався. Тому жоден з євангелістів про це не згадує”.
Усі страждання незлобивого Господа Ісуса досягають своєї страшної, але й рятівної, вершини в Його хресній смерті. У цьому причина того, що Він усім єством поривається до цього як до звершення порятунку світу: “Заради цього прийшов на час цей” (Ін. 12:27 ) – прийшов на страждання у світ цей заради порятунку світу – “Я прийшов на час цей, щоб прийняти смерть за всіх”.
Усе, що становить Боголюдське життя Господа Ісуса Христа на землі, одночасно входить і в Його домобудівництво спасіння світу. Але в хресній смерті Спасителя Його безмірна любов до людини і Його страждання за людину досягають вершини; тому Хрест виділяється як пік Боголюдського подвигу спасіння світу. Хресна смерть Боголюдини є водночас і спокутою світу, і спасінням світу, і перемогою над гріхом, смертю і дияволом. Хрест – синтез усього цього: і відкуплення, і спасіння, і перемоги. Це лише три сторони одного і того ж подвигу, Боголюдськи цілісного і нероздільного. Адже неможливо дробити на частини єдину і неподільну справу спасіння, здійснену єдиним і неподільним Спасителем. У цій справі все нескінченно важливе, але апогей усього – хресна смерть Спасителя. На цьому наголошує і Сам Господь, сповіщаючи: “Заради цього прийшов я на цей час” (Ін. 12:27 ).
“Якщо хто-небудь запитає мене, – вигукує богомудрий Златоуст, – що чудового зробив Христос, то я опущу небо, землю, море, воскресіння багатьох мерців та інші створені Ним чудеса… і вкажу тільки на хрест, який – славніший за все інше”. “Кожне Христове діло і чудо вельми велике, і Божественне, і дивовижне, але Його чесний хрест дивовижніший за все”.
Усе, що входить у подвиг порятунку і спокути людського роду, Господь Іісус Христос здійснив як єдину і неподільну Боголюдину, Спасителя і Відкупителя. Це стосується і Його хресної смерті. Тому і має вона настільки нескінченне сотеріологічне значення. Про це значення говорить Сам Господь Іісус Христос, а після Нього і разом з Ним – Його святі Апостоли, святі отці та цілковите соборне відчуття і соборна думка єдиної Святої, Вселенської і Апостольської Православної Церкви. Хресна смерть Боголюдини Христа знаменує собою найдивовижнішу і найграндіознішу таємницю неба і землі, наскільки взагалі таємниці неба і землі доступні людському почуттю і думці. Укорінюючись своєю незримою сутністю в незвіданих, предвічних і передчасних глибинах Божого Промислу, таємниця хресної смерті Спасителя сходить у наш тривимірний, часово-просторовий світ, наповнюючи його своєю трепетною Божественною загадковістю. Людське почуття може вмістити лише крихту цієї таємниці, та й людська думка збагнути з неї вкрай мало, а інше потопає і зникає в безмірних глибинах Божого всезнання і Божого красномовного мовчання.
Через усі Свої боголюдські страждання Господь Ісус Христос веде людське єство до порятунку від гріха, зла і смерті. Як представник усього людства, як істинний Бог і [істинна] людина – як істинна Боголюдина Він у всіх Своїх боріннях і муках трудився і страждав за порятунок цілого людського роду. Він, власне, докорінно вистраждав усі людські страждання і переніс усі людські муки. Цей [абсолютний] максимум страждань Він найсильніше відчув у Гефсиманії та на Голгофі. Утім, і до Гефсиманії, але особливо в Гефсиманії, людинолюбний Господь пережив усі жахливі муки людського єства, що накрили його [людське єство] через гріх; вистраждав усі скорботи, яким піддалося воно від Адама і аж до останнього його нащадка; особисто підняв усі людські болі, виніс (букв. “вискорбів”. – “Прим. пер.”) як Свої власні всі людські печалі та в Собі Самому перетерпів усі людські лиха; і водночас Своїми всевидячими очима Він бачив усі мільярди людських істот, що знемагають від мук у судомах смерті, хвороб і вад – з причини гріха. Тому-то волаяв Він і гірко нарікав: “душа Моя скорботить смертельно” (Мф. 26:38 ).
У Своєму нескінченному людинолюбстві Всемилостивий Господь пережив за нас і замість нас усі муки й прикрощі, що спустошували людське єство внаслідок його падіння в гріх і смерть. Перетерплюючи це за всіх людей і замість усіх людей, Він плакав і сумував за гріхи всього світу, молячись до кривавого поту (див. Лк. 22:44 ). Усе це робив Він не заради Себе (Лк. 23:27-38 ), а заради людського роду, гріхи, страждання і смерть якого Він добровільно на Себе підняв. Усі страждання, усяку смерть і покарання, накликані гріхом на людський рід, з усіма їхніми жахливими наслідками, що нестримно вразили людське єство у вигляді незліченних мук, хвороб і скорбот, милостивий Богочоловік узяв на Себе. Безмірна людська гріховність і всі її моторошні супутники: недуги, лиха, печалі, різноманітні види смерті, тимчасові й вічні муки, – надривали милостиве серце Ісуса і, як гірка чаша, поставали Його очам, вказуючи на страшну відповідальність людського роду перед Богом. У Ньому, істинній Боголюдині, плакало і ридало людське єство, дивлячись на все те, що зробило воно своїм низверженням у гріх і смерть. Замість усіх нас і за всіх нас жахалося воно всіма своїми гріхами і падіннями. І все це злилося ніби в єдину чашу гіркоти: “Отче Мій, якщо можливо, нехай омине Мене чаша сія” (Мф. 26:39 ). Отже, лише в Господі Ісусі Христі людське єство прийшло до повного усвідомлення жаху і пекельної властивості гріха і смерті. Адже до того воно перебувало у своєрідному гріховному захваті, в якомусь маренні, в напівсні, в сп’янінні злом і пристрастями. Щоб пробудити його, протверезити і позбавити від гріха і смерті, людинолюбний Господь як істинна людина, як володар істинного людського єства добровільно пройшов через усі страждання і смерть, очищаючи й освячуючи людське єство від гріха і смерті. При цьому діяв Він як істинний Бог: напередодні хресної смерті не знесилився і не злякався, але, переживаючи всю трагічність людського роду, добровільно все перетерпів і йшов на смерть, щоб Своїми Боголюдськими стражданнями і смертю його врятувати. Звідси – “Втім, не як Я хочу, але як Ти” (Мф. 26:39 ).
Відчуваючи всі муки людського життя, зараженого гріхом і смертю, Господь Ісус єдиний з усього людського роду цілком усвідомлював наше безмірне падіння та безвихідний розпач, через що за всіх нас і замість всіх нас зі сльозами й великим воланням молився Він Небесному Отцеві та Своїм благоговінням вимолив у Нього порятунок людям від гріха і смерті. Це Апостол виражає у словах: “Він за днів плоті Своєї, з великим воланням і зі сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг врятувати Його від смерті, і був почутий через Своє благоговіння” (Євр. 5:7 ). Господь Ісус був почутий, бо Йому як істинній Боголюдині, як істинному представнику всецілого людського роду було дано Своїм Боголюдським стражданням і смертю за людей і замість людей врятувати людський рід від гріха і вічної смерті. За тлумаченням святого Златоуста, Апостол каже: “почутий був за благоговіння “9, щоб показати, “що це була скоріше справа Христової заслуги, ніж Божої благодаті”.
Перенести людське єство з вічної смерті у вічне життя міг тільки Бог, а зробити вічне життя властивістю цього єства могла тільки людина – тому тільки Боголюдина може бути і є наш Спаситель. Своїм Боголюдським стражданням Господь освятив людські страждання, потішив їх і наповнив розчуленням – тож для христоносців стали вони радістю (див. Дії Діян. 5:40-41 ; 1Кор. 4:12 ; Євр. 12:5-13 ). Тому про Господа Ісуса говориться, що Він постраждав не тільки заради нас, а й замість нас. Його страждання має спасительне і життєдайне значення для всього людства, бо воно – Боголюдське, і Він через нього переводить людське єство з рабства на свободу, зі смерті на життя. “З раба стати вільним, – каже святий Василій Великий, – найменуватися сином Божим і зі смерті перейти в життя не через іншого кого можна, а тільки через Того, Хто за єством Своїм є Богу і вільний від рабського стану. Бо як зробить своїм Богові той, хто чужий Йому? Як звільнить той, хто сам під ярмом рабства?”.
Як Боголюдина Спаситель у повноті вистраждав усі муки людського духу, який гріхами і пристрастями віддалився від Бога, залишив Бога і тим самим – залишений Богом. Глибину цієї людської богозалишеності Спаситель відчув як людина і зцілив як Боголюдина Своїм передсмертним криком: “Боже Мій, Боже Мій, для чого Ти Мене залишив?” (Мк. 15:34 ; пор.: Мф. 27:46 ). “Страждати, плакати, волати – властиво людському єству, а не Божественному, – каже святий Афанасій Великий. – У безтілесному Слові не було б властивого тілу, якби Воно не сприйняло на Себе тлінного і смертного тіла; бо смертною була Свята Марія, від Якої було тіло. А оскільки був Він у стражденному, і плачучому, і підданому стражданням тілі, стало необхідним засвоювати Йому разом із тілом і властиве плоті. Так, отже, коли плакав Він і обурювався, плакало і обурювалося не Слово як Слово, але це було притаманне плоті; і коли молився, “нехай омине Його чаша”, то не Божество боялося, але й ця неміч була властива людству. І слова “для чого Ти Мене залишив” євангелісти приписують Йому, хоча як Слово Він анітрохи не страждав, бо Слово не схильне до страждання (ἀπαθής). Але оскільки Господь став людиною, то все це відбувається з Ним і все це говорить Він як людина, щоб, полегшивши ці страждання плоті, звільнити від них плоть… Але під час роздумів над словами Спасителя: “якщо можливо, нехай омине Мене чаша сия” (Мф. 26:39 ), – треба звернути увагу на те, що Той, Хто це сказав, докоряв Петру за те ж саме, сказавши: “думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23 ). Він молився, щоб минуло Його те, чого Він Сам бажав і заради чого прийшов. Але як Йому було властиво хотіти цього, бо на це Він і прийшов, так і плоті було притаманне лякатися; тому як людина Він і вимовив ці слова. І знову-таки те й інше було сказано Ним, щоб засвідчити, що Він, Бог, Сам хотів цього, але, ставши людиною, мав боязку плоть, унаслідок якої волю Свою змішав (розчинив) з людською неміччю, щоб, винищивши і цю слабкість, знову зробити людину безстрашною перед смертю… І блаженні Апостоли після Нього, завдяки цим словам, настільки нехтують смертю, що не звертають уваги на суддів, а вигукують: “Треба слухатися більше Бога, ніж людей” (Діян. 5:29 ). І інші святі мученики були настільки безбоязливими, що їх скоріше потрібно вважати такими, що переходять у життя, ніж такими, що зазнають смерті… Це доводить, що не Божество лякалося, але що Спаситель знищив наш страх. Бо як смертю потоптав Він смерть, так і уявним страхом винищив нашу боязкість, зробивши те, що люди вже не бояться смерті”.
“Слова: “Боже Мій! Боже Мій! для чого Ти Мене залишив?” (Мф. 28 – Прим. ред.) – Спаситель вимовляє від імені людства, і, щоб покласти кінець прокляттю і звернути до нас Отче обличчя, Він благає Отця глянути (приглянутися) на нас, бо наше взяв Він на Себе, бо за злочин Адама нас відкинули й залишили, а тепер прийняли й спасенні… Особа людства у Христі молиться про звільнення від своїх падінь і гріхів”.
“Оскільки Спаситель узяв на Себе наші гріхи і “за нас хворіє” (Іс. 53:4 ), то цілком природно і молиться про позбавлення від спокус, але робить це від імені людського єства”.
Втілений Бог Слово “перетерпів усе не заради Себе, а заради нас, щоб ми, зодягнувшись Його стражданнями в безстрашність і нетління, перебували у вічному житті”.
Страдницькі слова Спасителя: “Боже Мій! Боже Мій! для чого Ти Мене залишив?” – за тлумаченням святого Григорія Богослова означають не те, що “Він був залишений або Отцем, або власним Божеством… але що в Особі Своїй представляє нас. Бо раніше ми були покинуті і знехтувані, а тепер сприйняті і врятовані стражданнями Нестраждального… Той самий сенс мають і слова “стражданнями навик послуху” (Євр. 5:8 ), а також і ті, що говорять про сльози, крик, молитву, благоговіння Спасителя (див. Євр. 5:7 ). Бо Сам Він як Слово не був ні слухняним, ні неслухняним, але як “образ раба” (Флп. 2:7 ) Він поблажливо ставиться до товаришів по службі й рабів, сприймає на Себе чужу подобу, носячи в Собі всю людину і все людське, щоб у Собі виснажити те, що в людині зле, як вогонь винищує віск або сонце – земну пару, і щоб людина – через з’єднання з Ним – долучилася до Него притаманного. Тож власним Своїм прикладом підносить Він ціну слухняності, випробовуючи її в стражданнях: адже не було достатнім одного хотіння, як не тяжіє його і нам, коли ми не супроводжуємо його ділами, бо діло – ось доказ хотіння”.
“Чого хоче Господь, кажучи: “Боже Мій! Боже Мій! для чого Ти Мене залишив?” – запитує святий Кирило Олександрійський; і відповідає: – Коли праотець Адам знехтував даною йому заповіддю, знехтувавши Божественним законом, тоді людське єство було якось покинуте Богом і з цієї причини стало проклятим і підвладним смерті. А оскільки Боже Єдинородне Слово прийшло відтворити занепале в нетлінні, і сприйняти насіння Авраамове, і “в усьому уподібнитися братам” (Євр. 2:16,17 ), то треба було укупі з тим стародавнім прокляттям і накликаним тлінням припинити боговідкинутість, у якій здавна перебувало людське єство. Отже, будучи одним із покинутих, бо й Сам, подібно до нас, став причетним до плоті й крові (див. Євр. 2:14 ), Він і вимовив: “Для чого Ти Мене залишив?” – чим явно скасував залишеність, що спіткала нас, і цим умилостивив Отця по відношенню до Себе, закликаючи на Себе потрібну нам милість. Адже Христос став для нас Джерелом і Подателем усякого блага. Тому, хоча й говориться про Нього, що як людина Він приймав щось від Отця, але робив Він це заради нашого єства, бо Сам як Бог досконалий і ні в чому не убожіє”.
Страждаючи як людина, Боголюдина в принципі – через нероздільну іпостасну єдність двох єств – відтворила все людське єство. “Через Христові страждання ми відтворені, – каже святий Григорій Богослов. – Не кажу: один відтворений, а інший ні, але всі ми відтворені, всі ми, що брали участь у тому самому Адамі, і змієм спокушені, і гріхом умертвлені, і небесним Адамом врятовані, і древом безчестя (тобто хрестом) повернуті до древа життя, від якого колись відпали”. Одним словом, Христос спасає Своїми стражданнями, бо “стражданнями Своїми Він обожив (ἐθέωσεν) людину, сполучивши людський образ із небесним”. Тому Новий Завіт, новозавітний закон святий Григорій називає “таємницею страждання (τοῦ πάθους μυστήριον)”.
Якась чудодійна спасительна сила виливається на весь людський рід у стражданнях безгрішної Боголюдини. Тут відбувається невимовне таїнство спасіння людини, яка загинула і знемогла в гріхах. “Слово Боже, – каже святий Іполит, – будучи безтілесним, сприйняло на Себе святу плоть (τὴν ἁγίαν σάρκα) від Святої Діви, як наречений одяг, вистьобивши її Собі для часу хресних страждань, щоб, сполучивши нашу смертну плоть зі Своєю силою і змішавши тлінне з нетлінним, немічне із сильним, змогло врятувати загиблу людину”. “Ми не могли, – вигукує Тертуліан, – інакше перемогти смерть, як тільки Христовим стражданням, і інакше відновити в собі життя, як тільки Христовим Воскресінням”. Сильно відчуваючи всеспасительність Боголюдських страждань Спасителя, святий Златоуст благовістить: “Христос стражданнями переміг смерть”.
Своєю Боголюдською Особистістю Господь Ісус Христос охоплює все людське, крім гріха. Тому і страждання Його мають вселюдське значення і силу. Все, що з Ним відбувається, відбивається на всьому людському єстві взагалі. “Ставши людиною через сприйняття образу раба, – каже святий Григорій Ніський, – Всевишнє Слово робить Своїми власними страждання раба. І подібно до того, як це буває в нас, завдяки зв’язку, що існує між частинами тіла, що якщо щось трапиться з кінцем нігтя, то все тіло відчуває біль разом зі стражденною частиною, оскільки все тіло пронизане спів-почуттям (спів-відчуттям), так і Господь, сполучившись із нашим єством, засвоює наші страждання, за словами пророка Ісаї: “Він узяв на Себе наші немочі, і поніс хвороби” (Мф. 8:17 ), “і виразковий був за гріхи наші… ранами Його ми зцілилися” (Іс. 53:4,5 ). Рани зазнало не Його Божество, а людина, яка через з’єднання поєдналася з Божеством, бо людське єство може бути доступне ранам. А відбувається це, щоб зло було винищене так само, як воно і прийшло. Оскільки смерть увійшла у світ через непослух першої людини, то й виганяється вона послухом другої Людини. Для цього Господь буває слухняним навіть до смерті (див. Флп. 2:8 ), щоб слухняністю зцілити гріх непослуху і воскресінням з мертвих скинути смерть, що ввійшла у світ через непослух, бо воскресіння людини зі смерті – це знищення смерті”.
“Бог створив нас “в неістленіє” (ἐπ’ ἀφθαρσίαν), але, коли ми переступили Його спасительну заповідь, Він засудив нас до тління смерті, щоб зло не було безсмертним; але, як багатомилостивий, зглянувшись до Своїх рабів і зробившись подібним до нас, Він Своїм стражданням визволив нас від тління; зі святого і непорочного Свого ребра вивів Він нам джерело прощення: воду для нашого відродження й омиття від гріха й тління, а Кров як пиття, що подає вічне життя”.
Кожне страждання Спасителя – це невичерпне джерело Боголюдської, рятівної сили. І подібно до того як за кожним людським стражданням стоїть гріх, так за кожним Боголюдським стражданням стоїть подолання. “Адам був засуджений за гріх, – каже святий Кирило Єрусалимський, – і Бог прорік осуд: “Проклята земля за тебе… терни і вовчки виростить вона тобі” (Бут. 3:17,18 ). Владика Христос для того приймає терни, щоб звільнити від цього осуду; і в землю похований Він для того, щоб проклята земля замість прокляття отримала благословення”. “Люди через гріх перетворили своє єство на терни, – каже святий Григорій Ніський. – Владика Христос домобудівництвом Своєї спасительної смерті зробив Собі вінець, Своїм стражданням перетворивши терни на честь і славу”. “Без сумніву, – вигукує святий Кирило Олександрійський, – весь світ врятований, бо за нього помер Еммануїл”, “адже Його смерть освячує все і вся”.
Істина про всеспасительність Христових страждань становить головний зміст молитовного почуття і благодатної думки Вселенської Церкви. Господь прийшов у світ постраждати за гріхи наші, щоб звільнити нас від рабства ворогові роду людського – дияволу. Господь Іісус Христос добровільно народився у плоті й зазнав у ній усі страждання, щоб спасти світ. Перенесенням страждань Господь таємниче виливає у всіх людей силу безпристрасності. Людинолюбний Господь, як Агнець, йде на заклання і приймає виразки, і бичування, і заплівання, і засуджується на ганебну смерть; і все це Він, Безгрішний, добровільно піднімає, щоб усім дарувати воскресіння з мертвих. Іудеї засудили на смерть Господа – Життя всіляких; прицвяхали Його до хреста ті, хто перейшов Його силою Чорне море; жовч пропонували Йому ті, хто їв з каменю мед; але Христос Бог усе добровільно вистраждав, щоб визволити нас від рабства дияволу. Перетерпівши все, безгрішний Господь врятував усіх. Своїми Боголюдськими стражданнями Спаситель звільняє нас від страждань, від гіркоти, від безглуздості страждань і підносить на Свої Божественні висоти.
Людське єство Господа Ісуса Христа, назавжди іпостасно поєднане з Його Божеством, врятувало нас від тління Своїми стражданнями і похованням. Спаситель Своїми Божественними стражданнями позбавив людину від згубних пристрастей. Своїми стражданнями Спаситель дарував нам безпристрасність, звільнивши нас від гіркоти і згубних пристрастей страждань, що залучають до вічної смерті.
У стражданні Боголюдини відкривається дивовижна картина: Цар вічності Своїм стражданням здійснює домобудівництво спасіння. Своїм стражданням Господь Ісус Христос звільняє всіх людей від страждань і тління. Із Христових страждань витікає життєдайна сила, що безсмертним життям оживотворяє людей, заражених (букв. “о-смерчених”. – “Прим. пер.”) гріхами. Бог Слово, ставши людиною, страждає, як смертний, і Своїм стражданням наділяє смертні істоти в красу нетління.
Стражданням Своєї плоті Господь Ісус Христос став силою для немічних, воскресінням для занепалих і нетлінням для померлих. Своїм стражданням Господь здійснив спасіння всесвіту. Прибитий до хреста Господь прибив прабатьківський гріх, терплячи удари – дарував свободу всім людям; Його стражданням ми позбулися темряви пристрастей. Постраждавши Своєю плоттю, безгрішний Господь таємничим чином, Божественно оживив смертних людей, оживотворивши їх безсмертним життям.
Людей, уражених гріхом, отруєних смертю і задушених жахливими скорботами, Господь врятував стражданнями чесної Своєї плоті. Людинолюбний Господь Своїми Божественними стражданнями зупинив наші хвороби і привів нас до життя, в якому хвороба є не безглуздим кошмаром і не безцільною мукою, а рятівними ліками. Втілившись у всецілу людину, Господь Своїм хресним стражданням дарував всецілій людині спасіння.
Господь Ісус Христос Своїми пречистими стражданнями позбавив від нетління всю занепалу людину, яку сприйняв на Себе, сполучившись із нею цілковито в утробі Святої Діви, проте ж не причастившись її гріха. Господь як Лікар недужих і заражених смертю Своїм хресним стражданням зцілив людське єство, яке захворіло на гріх і було уражене смертю. Тому-то Церква радісно Йому вигукує: “Страстю Твоєю, Христе, від пристрастей свободихомся”. А відпуст у Великий П’яток, у якому богонатхненно укладені всі незліченні почуття Церкви щодо спасительності Христових страждань, ясно підкреслює, що все це Господь перетерпів “нас заради, людях, і нашого заради спасіння”.
б) Викуплення Боголюдиною
Новий Заповіт – весь у священній і невимовній таємниці Христового хреста. Усі новозавітні істини і всі новозавітні блага коріняться в таємниці Боголюдського хреста, почерпаючи з неї свою спасительну і життєдайну силу, а також свою Божественну таємничість. Очевидно одне: спасительна сила Христового хреста простягається за людиною в усіх її безоднях, пристрастях, вадах і гріхах – об’єднуючи її цілковито, рятуючи, спокутуючи, очищаючи, освячуючи.
Досточудний Спаситель на Таємній вечері якнайповніше відкрив таємницю Своєї хресної смерті й фактично звів до неї Свій Новий Заповіт. Бо Новий Заповіт – у Крові Боголюдини Христа, що проливається на відпущення гріхів, а отже, для спасіння від смерті, зла і диявола. Таємничо-спасительний сенс і життєдайну силу Своєї смерті людинолюбний Спаситель розкриває у словах: “се є Тіло Моє, що за вас даємо, і сия бо є Кров Моя, Нового Заповіту, що за багатьох виливається для відпущення гріхів” (Лк. 22:20 ; Мф. 26:28 ; пор.: Мк. 14:22-23 ; 1Кор. 11:25 ; Євр. 9:22 ). Таємницю хреста Господь назавжди поєднав зі Святим Таїнством Причастя. “Це Таїнство є основою всіх благ, – каже святий Златоуст, – бо Господь і спасає ним, і навчає”. На Таємній вечері Господь звершив спасительні таїнства, що стосуються всього людського роду. За блаженним Феофілактом, слова Спасителя “за вас даємось, за вас виливаємось” означають, що Його Тіло дається і Кров проливається не тільки за Апостолів, а й “за весь людський рід, за все взагалі людське єство”.
Свою жертву за людський рід Сам Спаситель називає викупленням, викупом (λύτρον): “Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох” (Мф. 20:28 ; Мк. 10:45 ). За тлумаченням святого Златоуста, ці слова Спасителя означають, що Господь не зупинився лише на служінні іншим, а й душу Свою віддав для спокути, і причому за ворогів, дозволивши бути розіп’ятим на хресті. А за поясненням блаженного Феофілакта, “слова за многія означають “за всіх”, бо багато хто є всі”.
Усім Своїм Боголюдським життям на землі, а особливо Своєю добровільною хресною смертю, Господь Іісус Христос показав, що Він воістину – безгрішний “Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29 ), і до того ж увесь гріх в усій його фізичній і метафізичній реальності та повноті.
Як безгрішна Боголюдина Господь Ісус Христос узяв на Себе весь гріх світу і не зазнав його, бо ні в Його Божестві немає місця гріху, ні в Його людському єстві, іпостасно поєднаному з єством Божественним. “Ясно, – каже блаженний Феофілакт, – що Той, Хто настільки чистий, що бере на Себе гріх світу і винищує гріх, не міг мати гріха”. “Христос називається Агнцем Божим або тому, що Бог віддав Його на смерть за нас, або тому, що Бог прийняв Його смерть за наше спасіння. Як ми зазвичай говоримо: це – жертва такого-то, замість того, щоб сказати: цю жертву приніс такий-то; так і Господь називається Агнцем Божим, тому що Бог і Отець з любові до нас віддав Його на заклання за нас”. “Агнці, яких заколювали в Старому Завіті, не знищували повністю гріха, але цей Агнець бере на Себе гріх усього світу, тобто винищує, стирає.
Взявши на Себе весь гріх світу в усій його безмірній згубності й жаху і принісши Себе як незлобивого й непорочного Агнця в жертву за людей, Господь Ісус Христос виконав усю Божу правду, яка справедливо й цілком природно засудила людину, що згрішила, на смерть. За своєю природою Божа правда не терпить гріха, що включає в себе смерть; від богоподібного людського єства вона вимагає життя святого, безгрішного. Своїм Боголюдським домобудівництвом спасіння Спаситель цілком задовольнив Божу правду і як новий Адам, як представник нового людства здобув право, яке як Бог завжди мав, – відпускати людям гріхи, освячувати їх Своєю Кров’ю і вводити у вічне життя.
Безгрішний у всій даності Своєї Боголюдської Особистості Господь Ісус Христос, за непорушними Божественними законами, не міг померти, бо смерть – це наслідок гріха, розплата за гріх (див. Рим. 6:23 ). Він, новий заради нас Адам і Бог, став, за словами святого Григорія Богослова, “стражденним у боротьбі з гріхом”. Хоча за природою Своєї Божественної безгрішності Він безсмертний і перевершує смерть, людинолюбний Господь добровільно прийняв смерть за людей, яких за гріх і загальну порочність спустошувала смерть, і Своєю спокутною Жертвою Він став Спокутувачем і Спасителем людського роду від гріха і смерті.
Поклавши як добрий Пастир Свою душу за овець, Господь Ісус Христос відкуповує і спасає людей від гріха і смерті, приготувавши їм вічне життя з надлишком (див. Ін. 10:11,10:15,3:14-15 ). Спокутний характер Своєї добровільної смерті Спаситель особливо виокремлює, пояснюючи сенс Святої Євхаристії: “Я хліб живий, що зійшов з небес, той, хто їсть хліб цей, буде жити довіку; хліб, що дам, є Плід Мій, що Його Я віддам за життя світу” (Ін. 6:51 ). А на Таємній вечері, ніби підтверджуючи ці Свої слова, Господь говорить про святий хліб Євхаристії: “Це є Тіло Моє, що за вас віддається” (Лк. 22:19 ).
“Один Господь Ісус, – каже святий Афанасій Великий, – і помер, за людські беззаконня ведений на смерть (див. Іс. 53:8 ), і, коли Він був мертвий, перебував вільним, бо не мав гріха, який зробив би Його винним смерті; тому й сказав: “Маю владу покласти” душу Мою “і владу маю знову прийняти її” (пор.: Ін. 10:18 )”. “Життя не може померти, але, більше того, воно саме оживляє мертвих. Отже, за Божеством від Отця Господь – Джерело життя, а померла і воскресла з мертвих Людина, що є від Діви Марії, Яка і клопоче за нас, і заради Якої сприйняла нас на Себе Божество Слова… Господня ж Людина померла не проти Своєї волі і не від хвороби, але зі Своєї волі пішла на домобудівництво смерті [якою здійснила порятунок], укріплена Богом Словом, яке вселилося в Нього і прорекло: “Ніхто не візьме душу Мою від Мене, але Я покладаю її на Себе. Область імам покласти ю, і область імам паки прийняти ю “10 (Ін. 10:18 ). Отже, Божество Сина і покладає, і приймає душу людини, яку Син поніс на Собі, бо Він сприйняв усю людину, щоб і оживити усю людину, а з нею і мертвих. Син як Всемогутній і Творець усього (Зимоустроитель усіляких) приуготовляє Собі в Діві храм – тіло, робить його Своїм як знаряддя, вселяючись у нього і через нього подаючи про Себе пізнання. Для того і приймає Він на Себе тіло, здатне померти, щоб воно, ставши тілом Бога Слова, замість усіх було достатнім [для] смерті і – завдяки Слову, яке мешкає в ньому, – перебувало нетлінним”.
Смерть Господа Ісуса Христа “була не за подобою нашої природи, тому що Його тіло не було схильне до гріховного закону, щоб зазнати смертної кари заради гріха, але Він був мучений заради гріхів інших… Він помер не за Свої гріхи, але за гріхи інших, – смертною природою, але не живою”.
“Адам згрішив і – помер; Христос не згрішив і – теж помер. Це незвично і дивно; Адам згрішив і помер, а Христос не згрішив і теж помер. Чому це і для чого? – Для того, щоб той, хто згрішив і помер, міг за допомогою Незігрішившого і Померлого звільнитися від уз смерті. Так часто буває і з грошовими боржниками: якщо будь-хто винен комусь ту чи іншу суму і не може її повернути, то за це залишається в руках поручителя; а хтось інший, хоч він і не боржник, але, маючи змогу заплатити, платить і звільняє винного. Так сталося і з Адамом та Христом. Адам став боржником, винним смерті, і був у руках диявола; Христос не був боржником і не був у владі диявола, але прийшов і заплатив смертю за того, хто був у диявольських руках, щоб визволити людину з пут смерті”.
“Христос “умре єдиною” (Рим. 6:10 ); з цього не слід робити висновок, що Він смертний. Навпаки, якраз із цієї причини і перебуває Він безсмертним, бо Його смерть стала смертю смерті, і оскільки Він помер, то й не вмирає. Це і означають слова Спасителя: смертю “гріха вмре” (Рим. 6:10 ). Що означає “гріху”? Значить, що Сам по Собі Він не був винен смерті, але помер за наш гріх. Для того Він і помер, щоб винищити гріх, перерізати йому жили і забрати в нього всю силу”.
Одна і Та сама неподільна Особа є і Спаситель, і Відкупитель, тому єдиний Господь Ісус Христос і рятує, і відкуповує (викуповує). “Яка різниця між спасінням і позбавленням? – запитує святий Василій Великий. І відповідає: – Та, що власне спасіння потрібне немічним, а визволення – тим, хто перебуває в полоні (у рабстві). Тому хто має в собі неміч, але знаходить у собі й віру, той власною вірою прямує до спасіння, бо сказано: “Віра твоя спасенна для тебе” (Лк. 7:50 ); і ще: “Як вірив ти, так і ти будеш” (Мф. 8:13 ). А хто має потребу в позбавленні, той очікує, щоб інший вніс за нього належне відшкодування (τιμὴν). Тому той, кому загрожує смерть, знаючи, що один Спаситель і один Спокутувач, каже: “На Тебе покладаю надію, спаси мене” від немочі, “і визволи мене” (Пс. 7:2 ) від рабства”.
Таємниця спокути людського роду звідусіль оточена нескінченностями Божественної любові: безгрішна Боголюдина, будучи за природою безсмертною, добровільно вмирає, щоб Своєю Боголюдською смертю спокутувати людей від смерті. Зрозуміло, тут ідеться про страшну антиномію віри, але саме в ній міститься нескінченна таємниця, до спасенної реальності якої приступають у здивуванні віри: “О, чудо! Яко смерті вкуси всіх Життя?”
Божественна істина про спокутне значення і силу смерті Спасителя є складовою частиною старозавітного і новозавітного Одкровення. По-євангельськи ясно благовістить про це богонатхненний пророк Ісая. Згідно з його пророцтвом, Месія – безгрішний Страждалець – Своїм безневинним стражданням і добровільною смертю за нас є спокутною жертвою, якою ми зцілимось від гріха й смерті: “Він взяв на Себе немочі наші, і поніс наші недуги” (у сербському тексті “взяв на Себе гріхи наші. – “Дод. пер.”); “Він з’язнів, з’язився, з’явся, з’явся, з’явся, з’явся, з’яснувся, з’явся, з’явся, з’явся, з’яснувся. “); “Він виразковий був за гріхи наші й мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися; Всі ми блукали, як вівці, сплуталися кожний на свою дорогу; і Господь поклав на Нього гріхи всіх нас” (у сербському тексті “Господь віддав Його за гріхи наші”. – “Прим. пер.”). “Він катований був, але страждав добровільно і не відкривав уст Своїх; як вівця, ведений був Він на заклання; Він поніс на Собі гріх багатьох, і за злочинців став заступником” (у сербськ. тексті “і за беззаконня людські був відданий на смерть”. – “Примеч. пер.”).
Спокутна смерть Спасителя не тільки передвіщена, а й прообразована в Старому Завіті, тому що її прототипами є старозавітні жертви. Кінцевою метою всіх старозавітних жертв було очищення людей від гріха, примирення з Богом. На жертовних тварин переносили гріхи, а тим самим – людську провину і відповідальність (див. Лев. 4:1-35,7:1-38,16:1-34 ; Єз. 45:23 ). Але старозавітні жертви та їхні дії були лише стародавніми символами, тінню Христової жертви, якою Він раз і назавжди відкупив людей від гріха і смерті (див. Євр. 10:1-14 ).
Сповнені Духом Святим і наставлювані Ним через усі таємниці Об’явлення, святі Апостоли одностайно відчувають, знають і сповідують, що Господь Ісус Христос Своєю хресною смертю здійснив спокуту і спасіння людського роду.
Верховний Апостол має космічне бачення про безмірну значущість Боголюдської Христової Крові, якою Господь спокутував нас від суєтного й гріхолюбного життя та сповнив безмежними Божественними цінностями, що їх ми маємо ретельно й мудро зберігати. Тому він і заповідає: “Зі страхом проводьте час мандрівки вашої, знаючи, що не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця, що був призначений ще перед створенням світу, але з’явився в останні часи для вас” (1Пет. 1:17-20 ; порівн.: 2Пет. 2:1 ).
Зрозуміла думка, або, краще сказати, богодумство, Апостола: людське життя без Боголюдини Христа та Його вічних, Божественних цінностей, перебуваючи під владою гріха, сповнене нікчемної суєти і відчайдушної погибелі, до того ж і швидкоплинне, як життя метелика. Таке життя всіх людей, усіх батьків і праотців, починаючи з Адама і Єви. Порожнеча і тління суть неминуча спадщина, що неминуче переходить від предків до нащадків. Але з цієї гіркої, гріховної порожнечі і відчайдушного, смертоносного тління безгрішний Господь спокутував людський рід Своєю хресною смертю як Божественним багатством і запанував у цьому світі вічне життя. Христова Кров, добровільно пролита за людей, має перед Богом нескінченну значущість, тому що це Кров Боголюдини. І тільки як така вона спокутує людський рід від гріха і смерті, переводячи його в безсмертя і вічне життя.
Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Кирило Олександрійський каже: “Ми викуплені тим, що Христос віддав за нас Свою власну плоть. Але якщо Він – лише звичайна людина, як тоді Його Кров настільки ж цінна, що й життя всіх людей? Якщо ж Він був Богом у плоті, значущим більше, ніж усі [люди], то цілком природно, що відкуплення всього світу Його Кров’ю буде справжнім”.
Те, що Трисонячний Господь у Своєму премудрому промислі про занепалий людський рід обрав за засіб спокути хресну смерть Свого Божественного Сина, знаменує собою велику таємницю, таємницю цілком Божу, вкриту Божественним мовчанням у передвічних долях світу. Хресна смерть Боголюдини, з усією її нескінченною спокутною силою і Божественною всецінністю, оточена вічними та нескінченними таємницями Триєдиного Божества, в які не може до кінця проникнути жодна створена істота, чи то комаха, чи то людина, чи то Херувим.
Полум’яний Апостол весь горить цим почуттям і свідомістю: Господь Ісус “Христос постраждав за нас” (1Пет. 2:21 ; порівн.: 1Пет. 4:1 ), принісши замість нас і за нас вседорогоцінну жертву Богові і тим самим примирив людину з Богом і врятував її від влади гріха і смерті. Він міг це зробити, тому що Він безгрішний (див. 1Пет. 2:22-24 ). Не будучи схильним до гріха і смерті за Своєю Божественною природою, Господь Іісус Христос через безмірне людинолюбство принизив Себе до хресної смерті (див. Флп. 2:7,8 ) і, добровільно прийнявши за нас і замість нас смерть, знехтував нашою смертю і нашим гріхом, і ввів нас у вічне життя. Боголюдина як абсолютно свята і абсолютно безгрішна була вільна і від покарання за гріх. Але оскільки у втіленні людське єство нерозлучно і на всю вічність було прийняте в Іпостась Бога Слова, і оскільки Божество не залишало людського єства в Господі Іісусі Христі й під час Його страждань та смерті, то за людей страждала не лише людина, а й волюлюднений Син Божий, Боголюдина Іісус Христос, новий Адам, Родоначальник нового людства. Це і зробило смерть Господа Ісуса Христа вседрагоцінною, всеспасительною, всевикупною, так що вона змогла замістити і справді замістила смерть усіх людей, і спасла їх, і спокутувала від вічної смерті в царстві зла.
Першоверховний Апостол благовістить: безгрішний Господь Ісус Христос “гріхи наші Сам підніс тілом Своїм на древо” (тобто на хрест), “щоб ми, позбувшись гріхів, жили для правди, ранами Його ви зцілилися” (1Пет. 2 – церковнослов. “та від гріх избывше”…, у сербськ. “умерши для гріхів”… – “Примеч. пер.”). За старозавітним вченням, нести свої гріхи означало піддаватися за них і покаранню (див. Лев. 20:19,17,24:15 ; Єз. 23:35 ). Так само як і нести гріхи іншого означає – брати на себе покарання за гріхи іншого (див. Лев. 19:17 ; Чис. 14:33 ; Єз. 18:19 ; Єр. 5:7 ). Отже, слова апостола Петра про Господа Ісуса Христа означають: Христос узяв на Себе покарання за наші гріхи. Покаранням людини і людства за гріх з’явилися прокляття і смерть; Христос узяв на Себе це прокляття (див. Гал. 3:13 ) і помер за всіх. Таємничою дією Боголюдської Христової сили здійснено, таким чином, викуплення людського роду. Піднісши на Своєму тілі наші гріхи на хрест, Господь Ісус Христос приніс тим самим жертву за гріхи всього світу. Своєю Боголюдською жертвою Господь звільнив від відповідальності та від покарання за гріх усіх, хто вірує в Його спокутну жертву. Піднявши “на тілі Своєму”, тобто у Своєму людському єстві, покарання за людські гріхи, Господь відкрив усьому людському єству шлях через Божественну правду у вічне життя.
“Ранами Його ви зцілилися” означає: смертю Його ви зцілилися від гріха і смерті, бо Його смерть як спокута і зцілення має вселюдське значення і силу. Це святий Апостол вельми сильно виділяє, кажучи: “Христос, щоб привести нас до Бога, одного разу постраждав за гріхи наші, праведник за неправедних” (1Пет. 3:18 ). Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Кирило Олександрійський зауважує: “Багато хто зі святих пророків були вбиті, але про жодного з них не сказано ні що він помер за грішників, ні що своєю смертю привів нас до Бога, ні що проповідував духам у темниці. А Христос усе це здійснив; і ми Ним і в Ньому відкуплені, і Його страждання принесло спасіння світу. Він, отже, помер не як людина, подібна до нас, а як Бог у плоті, що дав Своє тіло на спокуту за життя всіх”.
Один безгрішний Праведник постраждав на несправедливих і замість несправедливих і тим самим поніс покарання, що тяжіло за гріх над усім людським родом, за праведним судом Божим. Смертю безгрішного Праведника, яку Він добровільно перетерпів замість неправедних, людський рід звільнено від відповідальності за гріх, звільнено і від самого гріха – цієї єдиної перешкоди між ним і Богом, цієї його єдиної ворожнечі до Бога – і приведено до Бога.
Улюблений Христом учень, який відчував дивовижну таємницю Особистості Боголюдини тонше і проникливіше, ніж будь-хто з людей, і своєю облагородженою душею проникав у найпотаємніші схованки Боголюдського домобудівництва порятунку, сповіщає як Воанергес11 – святий Іоанн Богослов. – Прим. ред. ясно і сильно, що сенс і мета життя і смерті Спасителя на землі полягає в тому, щоб Він, єдиний Безгрішний, узяв на Себе наші гріхи. “Знаєте, – пише він християнам, – що Він з’явився для того, щоб узяти гріхи наші, і що в Ньому немає гріха” (1Ін. 3:5 ). А взяти наші гріхи – це означає: звільнити нас від гріхів, прийнявши на Себе відповідальність і покарання за них. Це міг зробити і зробив єдиний Безгрішний (див. Ін. 8:32-36 ), бо в Ньому немає гріха. Зробив же Він це, поклавши Свою душу за нас і замість нас: “Він поклав за нас душу Свою” (1Ін. 3:16 ). І Його безмірно дорогоцінна душа, з усіма притаманними їй нескінченними Божественними істинами, а також зідждітельнимі і спокутними силами, очищає нас і спасає від усякого без винятку гріха (див. 1Ін. 1:7 ) і спокутує від смерті. Пресвята Кров Боголюдини Христа має таємничу спокутну силу, тому в Апокаліпсисі двадцять чотири старці звертаються до Господа Іісуса, який стоїть посеред престолів як закладений Агнець, зі словами: “Ти був зарізаний, і Кров’ю Своєю спокутував нас перед Богом” (Одкр.5:6, 9). Якщо високочудний Спаситель і сподобив будь-яку людську істоту [такої милості], щоб до кінцевих можливостей відкрити їй спокутне значення Своєї хресної смерті, то ця істота – апостол Павло. Усі таємниці Євангелія, включно з таємницею смерті Спасителя, апостол Павло дізнався безпосередньо від Господа Ісуса, що вознісся, і причому – в численних одкровеннях. Тому він рішуче стверджує: “Мені через одкровення сповіщено таємницю” (Еф.3:3), цілковиту таємницю Боголюдини Христа і Його спокутного подвигу. Тому Євангеліє, яке він проповідує, “не є людське” (у сербському тексті букв. “не за людиною”, κατὰ ἄνθρωπον. – “Дод. пер.”), бо він “прийняв його й навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа” (Гал. 1:11,12 ). Тому все, що він робить, що говорить і про що пише, – все це він робить за одкровенням Господа Ісуса. І все Євангеліє Господа Ісуса Христа зводить до хреста Христового, до розп’ятого Христа (див. 1Кор. 1:23 ), нічого не знаючи, “окрім Ісуса Христа, і до того ж розп’ятого” (1Кор. 2:2 ). Зводячи ж Христове Євангеліє до Його всеспасительної, спокутної смерті, він каже: “Я… преподав вам, що і сам прийняв, тобто, що Христос помер за гріхи наші, за Писанням” (1Кор. 15:3 ). Цю істину Апостол прийняв за одкровенням від Самого Господа Ісуса; у ній немає нічого людського. Тим самим Апостол свідчить, що “серед догматів немає жодного людського”. Апостол немов говорить: “Не я вигадав проповідь і не пустився слідом за людськими міркуваннями, але від Господа Ісуса Христа прийняв вчення про це. Отже, що ти прийняв? – Те, що Христос помер за наші гріхи, за Писанням. Це передрекли пророки, і Ісая голосно сповіщає: “Він виразковий був за гріхи наші, і мучився за беззаконня наші” (Іс. 53:5 )”.
Великий Апостол язиків благовістить: Господь Ісус Христос “віддав Себе Самого за гріхи наші, щоб позбавити нас від теперішнього лукавого віку” (Гал. 1:4 ). За тлумаченням святого Златоуста це означає: “Ми, – каже Апостол, – загрузли в незліченних видах зла і заслужили найлютіше покарання. Закон же нас не тільки не позбавив, але ще й засудив нас, зробивши нашу гріховність вельми очевидною, і був не в змозі звільнити нас і вгамувати Божий гнів; а Син Божий зробив це неможливе можливим: і гріхи наші розв’язав, і нас, ворогів, зарахував до друзів, дарувавши нам і інші незліченні блага”.
Віддаючи Себе за наші гріхи, Господь чудотворною силою Своєї любові позбавив людську волю від лихих нахилів, від лукавих діл, від розтління, бо під злим світом, про який згадує Апостол, потрібно, за словами святого Златоуста, розуміти лихі діла, збочену волю. “Господь Ісус Христос звільнив нас, коли ми вже підпали під засудження смерті; звільнив нас, коли ми вже перебували в очікуванні виконання цього вироку і всі ми були вже мертві, якщо не відчутно, то за [судовим] рішенням. І після того як закон нас уже звинуватив і Бог засудив на смерть, прийшов Христос і, віддавши Себе на смерть, усіх нас позбавив від смерті. А якби цього не сталося, то ніщо не могло б зупинити загальну загибель, як це було під час потопу. Лише Христове пришестя, зупинивши Божий гнів, дало нам можливість жити вірою”.
“Коли людське єство вже збожеволіло, – каже святий Ісидор Пелусіот, – і тиранія гріха стала нестерпною, (коли) настав час звершення вироку, за яким людський рід був засуджений на остаточну загибель, бо всі способи лікування виявилися безуспішними, і ні закон, ні пророчі слова не змогли усунути пошесть, що дедалі більше поширювалася, – тоді Бог дав на спокуту (λύτρον) Єдинородного Сина, щоб усі прийняли силу і благодать. .. І за всіх була принесена Жертва, що перевершує Своєю гідністю всіх і вся. І тоді приборкався гнів, прийшло примирення, ворожнеча звернулася на дружбу, замість засуджувального вироку вручено надприродний дар усиновлення, набуто незліченних обдарувань, що прикрашають Церкву, щоб разом відкрилися і Божа правда, і надлишок Божої благості”.
Господь Ісус Христос віддав Себе на смерть за всіх людей разом і за кожну людину окремо (див. Гал. 2:20 ). Усе Боголюдське життя Спасителя у плоті та Його смерть мають на меті “спокутувати підзаконних, щоб нам отримати усиновлення” (Гал. 4:4-5 ). Про це святий Златоуст каже: “Тут Апостол виокремлює дві причини і дві головні справи втілення: позбавлення від зол і дарування благ, чого ніхто інший, окрім Господа Ісуса Христа, вчинити не міг. Які це були блага? – Звільнення від прокляття Закону та усиновлення”. Мета втілення Бога полягає в порятунку людського роду від зотління і смерті, що запанували через гріх у людському єстві й стали для нього законом; але особливий подвиг у земному житті втіленого Бога, яким κατ᾽ ἐξοχὴν (переважно. – “Дод. пер.”) людський рід спокутується від тління, – це хресна жертва Богочоловіка. Слово Боже “приймає наше тіло від Пречистої, Непорочної і Пресвятої Діви, – каже святий Афанасій Великий, – готує його до Свого храму і усвоює як знаряддя (ὥσπερ ὄργανον), у якому мешкає і яким пізнається. І це Своє тіло, оскільки всі ми були піддані тлінню смерті, замість усіх людей віддавши смерті, Він приніс Отцю. Здійснює ж Він це з людинолюбства, щоб, з одного боку, оскільки всі люди помирали, закону про нетління людей покласти край тим, що влада його виповнилася на Господньому тілі, тож він не має більше місця в людях; а з другого боку, щоб людей, які загрузли в тлінні, знову повернути до нетління й перевести зі смерті в життя, винищуючи в них смерть, як солому вогнем, привласненням Собі тіла й благодаттю Воскресіння. Слово знало, що тління в людях не могло бути знищене інакше, окрім як тільки неодмінною смертю; але померти Слову як безсмертному і Отчому Синові було неможливо. Тому сприймає Воно на Себе тіло, здатне померти, щоб, як тіло Слова, воно притягувало до смерті за всіх людей, щоб через те, що Слово перебуває в ньому, воно перебувало нетлінним, і щоб, зрештою, у всіх людях припинилося тління благодаттю Воскресіння. Тому сприйняте Ним на Себе тіло приносячи на смерть як жертву, вільну від усякої вади, – цим подібним приношенням Він негайно винищив смерть у всіх людях. Бо Слово Боже, що є вище за всіх людей, приносячи Свій храм, Своє тілесне знаряддя як спокутну за всіх ціну, Своєю смертю повністю виплатило борг. І, таким чином, нетлінний Божий Син, перебуваючи з людьми за посередництвом подібного тіла, зодягнув, як і слід було б, усіх людей у нетління обітницею воскресіння. І саме тління у смерті не має більше влади над людьми, завдяки Слову, що вселилося в них за допомогою єдиного тіла”.
“Головною причиною пришестя Спасителя у плоті було виплатити борг, що лежав на всіх, тому що всі повинні були померти. І після того, як Спаситель Своїми ділами засвідчив Своє Божество, то наостанок приносить за всіх і жертву за всіх, замість усіх віддаючи на смерть Своє тіло, щоб усіх звільнити від відповідальності за давній злочин і щоб, явивши у Своєму нетлінному тілі зачаток загального воскресіння, довести, що Він вищий за смерть… Отже, тіло, маючи спільну з усіма тілами сутність (бо було тілом людським), хоча й вельми незвичайним чином утворилося воно з єдиної Діви, проте ж, будучи смертним, піддалося смерті за законом подібних тіл; однак, завдяки зішестю на нього Слова, воно не піддається тлінню, властивому тілесній природі, але, внаслідок того, що в ньому мешкає Боже Слово, перебуває поза тлінням. І дивовижним чином в одному й тому самому здійснилося і те, й інше: і смерть усіх приведена у виконання в Господньому тілі, і винищені були [ним] смерть і тління – завдяки Слову, що живе в ньому. Смерть була потрібна, і належало настати смерті за всіх, щоб борг усіх був виплачений. Тому Слово, оскільки Воно не могло померти (бо Воно безсмертне), узяло на Себе тіло, яке могло померти, щоб як Своє власне принести його замість усіх (ἀντὶ πάντων) і щоб Йому, як Тому, Хто постраждав за всіх (ὑπὲρ πάντων), в силу Свого перебування в тілі, “позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола, і позбавити тих, хто від страху смерті через усе життя був підданий рабству” (Євр. 2:14,15 )”.
“Хоча тіло і померло для спокути всіх, але не бачило тління; і воскресло цілим, бо воно було тілом не когось іншого, а самого Життя… Потрібно мати на увазі, що Спаситель прийшов покласти кінець не Своїй смерті, а смерті всіх людей; тому не власною Своєю смертю (бо як Життя і не мав Він смерті) склав Він із Себе тіло (тобто не Сам наніс смерть Своєму тілу), але прийняв смерть від людей, щоб і цю саму смерть, яка торкнулася Його тіла, повністю винищити”.
“Син Божий прийшов у світ “не судити світ”, але спокутувати всіх і Самим Собою “спасти світ” (Ін. 3:17 ). Бо до Нього світ як винний був судимий законом; а тепер осуд прийняло на Себе Слово і, постраждавши плоттю за всіх, усім дарувало спасіння. І це маючи на увазі, Іоанн вигукнув: “Закон Мойсеєм даний був, а благодать і істина Іісус Христом був” (Ін. 1:17 )”. “Безсмертний Бог не Себе прийшов врятувати, а вмертвілих; і не за Себе постраждав, а за нас; тому й сприйняв Він на Себе наше приниження і нашу убогість, щоб дарувати нам Своє багатство. Адже Його страждання є наше позбавлення від страждання; смерть Його – наше безсмертя; сльози Його – наша радість; поховання Його – наше воскресіння… виразки Його – наше зцілення, бо “ранами Його ми зцілилися” (Іс. 53:5 ); покарання Його – наш світ, бо “покарання світу нашого було на Ньому” (Іс. 53:5 ), тобто заради нашого світу Він несе покарання… безслав’я Його – наша слава, тому заради нас просить Він слави, кажучи: “Прослави Мене Ти, Отче, в Тебе Самого славою, яку Я мав у Тебе, коли ще світ не був” (Ін. 17:5 )… І коли говорить Він на хресті: “Отче, в руки Твої віддаю дух Мій” (Лк. 23:46 ), – то Собою (у Собі) передає Отцеві всіх людей, яких Ним оживотворяє”.
“Владика рабів став смертним сином Свого власного раба, тобто Адама, щоб сини Адамові, будучи смертними, стали синами Божими… Тому Син Божий вкушає смерть заради Свого тілесного батька, щоб сини людські долучилися до Божого життя завдяки [Богу,] Отцю своєму по духу… Він, істинний і за природою Син Божий, носить у Собі всіх нас, щоб усі ми носили в собі єдиного Бога”.
Спасіння людського роду, здійснене Господом Ісусом Христом, ґрунтується на небачених парадоксах. Йдеться про надзвичайні антиномії, які засвоїти може тільки віра і змиритися з якими здатна тільки Облагодатствованная логіка. Боголюдина “продається за найнижчу ціну – за тридцять срібняків, – каже святий Григорій Богослов, – але спокутує світ, і причому високою ціною – власною Своєю Кров’ю. “Яко вівця на заколення ведеться” (Іс. 53:7 ), але Він – Слово, сповіщене “гласом того, хто волає в пустелі” (Іс. 40:3 ). Він був “мучений і виразковий” (Іс. 53:5 ), але “зцілює всяку недугу і всяку виразку” (Мф. 4:23 ). Підноситься на древо і прибивається, але Він відновлює нас древом життя, рятує розіп’ятого з Ним розбійника, але затьмарює все видиме створіння… Віддає душу, але “область имать паки прияти ю” (Ін. 10:18 ); роздирається завіса, повстають мертві. Вмирає, але животворить і руйнує смертю смерть. Поховається, але воскресає”.
Чудо порятунку, здійснене досточудною Боголюдиною, не є ні першим, ні останнім у трагічній хроніці людського життя. Воно – лише одне з багатьох, вельми природне своєю надприродністю в неординарній, але все-таки доцільній драмі людського буття в цьому світі. Незважаючи на всі перипетії та жахи, все-таки відчувається, що цією Боголюдською драмою людського життя від початку до кінця керує таємничий Божий Промисел. “Ми були створені, щоб блаженствувати (благоденствувати), – міркує богомудрий Богослов, – і блаженствували ми, щойно здобули буття. Нам було ввірено рай, щоб ми насолоджувалися; нам було дано заповідь, щоб, зберігши її, ми заслужили славу, – дана вона була нам не тому, що Бог не знав майбутнього, а тому що Він встановив закон свободи. Ми були зваблені, тому що викликали заздрість; впали ми, тому що переступили закон; постили, тому що не зберегли посту, будучи переможеними древом пізнання. Давньою і сучасною була нам ця заповідь, що служила для нашої душі певним вихователем і приборканням у насолоді; ми їй справедливо підпорядковані, щоб, дотримуючись її, повернути нам те, що втратили недотриманням. Ми мали потребу в Богові втіленому і умертвленому, щоб нам ожити. З Ним ми померли, щоб очиститися; з Ним воскресли, бо з Ним померли; з Ним прославилися, бо з Ним воскресли. Багато було в той час чудес: Бог розіп’ятий, сонце затьмарюється і знову спалахує, завіса роздирається, Кров і вода витікають із ребра, земля трясеться, каміння розпадається з причини Каменя, мертві повстають… Але жодне з цих чудес не може зрівнятися з чудом людського спасіння; деякі краплі Крові відтворюють цілий світ”.
Господь прийшов у світ цей, щоб вилікувати людське єство від страшної хвороби гріха і смерті, бо не тільки гріх – хвороба, а й смерть. Тому Він і діяв у світі як Спаситель і Відкупитель; і Його Боголюдське домобудівництво порятунку являє собою єдине Божественне подолання в цьому світі, яке зцілює від усякого гріха і від усякої смерті на цьому острові смерті. “Втілений Бог у світі цьому, – на думку святого Богослова, – має на меті окрилити душу, відірвати світ від зла і вручити його Богові, зберегти образ Божий у людині, якщо вона ціла; укріпити її, якщо вона в небезпеці; відтворити її, якщо її пошкоджено; Духом вселити Христа в людські серця; коротше кажучи, зробити людину Богом і співжителькою вищого блаженства, тому що людина належить до вищих чинів… Заради цього Бог через душу поєднався з тілом, і все сполучилося воєдино за всіх і за одного праотця: душа за душу, яка ослухалася Божої заповіді, тіло за тіло, яке скорилося душі та укупі з нею засуджено; Христос, який є над гріхом і вище за гріх, – за Адама, що був під гріхом. Тому старе замінено новим: стражданням було відкликано страждальця; і за кожний наш борг було окремо повернуто Тим, Хто вищий за нас; і здійснилася нова таємниця – Боже людяне домовитеся про спасіння про занепалу через непослух людину. Для цього народження і Діва, для цього ясла і Віфлеєм… Для цього Ісус приймає хрещення; для цього постить, буває спокушений і перемагає переможця. Для цього виганяються біси, зцілюються хвороби… Для цього буває древо за древо і руки за руку; руки, мужньо розпростерті, – за руку, розпростерту нестримно; руки, прибиті цвяхами, – за руку свавільну; руки, що збирають воєдино всі кінці світу, – за руку, що вигнала Адама. Тому-то й вознесіння на хрест – на противагу падінню, жовч – на противагу куштування забороненого плоду, терновий вінець – на противагу пануванню диявола, смерть – всупереч смерті, темрява – для світла, поховання – на противагу поверненню в землю, Воскресіння – для воскресіння. Усе це було особливою Божою ретельністю про нас і лікуванням нашої немочі, що повертало старого Адама туди, звідки він зійшов, і приводило до древа життя, від якого відлучив нас плід із древа пізнання, скуштувати який він скуштував передчасно і нерозумно”.
Через непослух людське єство вперше пізнало зло і поповзло в усі незліченні гріхи; через послух Богові воно повертається до всіх вічних Божественних істин і безсмертних благ. Господь втілився, щоб Своїм Боголюдським життям і стражданням повернути людину до Бога, відновити в ній Божий образ у первозданній повноті, наставити її на шлях слухняності Богові, тобто на шлях життя по Богові і в Бозі, – і тим самим зцілити її від непокори Богові як головної причини і джерела всіх гріхів, страждань і смерті. “Коли Бог Слово став плоттю, – каже святий Іриней, – то істинно явив Свій образ (τὴν εἰκόνα), Сам ставши тим, що було Його образом, (тобто людиною, створеною за Його образом), і міцно відновив подобу (την ομοίωσιν), роблячи людину з-подібною до невидимого Отця за посередництвом видимого Слова (per visible Verbum). Втім, Господь відкрив Отця і Себе Самого не тільки цим, а й через саме Своє страждання. Бо Він, руйнуючи непослух людини, що був на початку при дереві, став “слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8 ); і, таким чином, непослух, який був біля древа, Він виправляє слухняністю на дереві хреста… Адже не іншому кому ми були боржниками, як тільки Тому, Чию заповідь переступили на початку”.
“Своїм втіленням Господь повернув нас до дружби (in amicitiam), ставши Посередником між Богом і людьми, умилостивляючи за нас Отця (propitians quidem pro nobis Patrem), проти Якого ми колись згрішили, і Своїм послухом покриваючи нашу неслухняність і даруючи нам спілкування з нашим Творцем та покірність. Тому навчив Він нас і в молитві говорити: “І облиш нам борги наші” (Мф. 6:12 ), бо Він – Отець наш, боржниками Якого ми стали, переступивши Його заповідь”. “Скуштувавши від забороненого плоду, наші прабатьки одночасно з цим прийняли в себе смерть, тому що скуштували в неслухняності, а неслухняність Богу приносить смерть. Тому з того моменту вони були віддані смерті, ставши її боржниками (debitores mortis effecti)… Відновлюючи в Собі всю людину, Владика Христос повторив і її смерть… Своїм стражданням Господь дарував їй відтворення, тобто звільнення від смерті”.
Хресна смерть Господа Іісуса Христа, піднесена з людинолюбства і з волі Трисонячного Божества (див. Ін. 3:16 ), має вселюдське значення, розпростягаючи свою спокутну дію на всіх людей, бо це – смерть Боголюдини, досконалого Бога і досконалої Людини, яка перебуває Своїм людським єством в онтологічній спорідненості з усіма людьми. Тому богонатхненний Апостол благовістить: “Єдиний і посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус, що віддав Себе на спокуту всіх” (1Тим. 2:5,6 ). З безмірної любові до людського роду, Господь Ісус Христос зробив людський гріх Своїм власним, поніс його у Своїй безгрішній Боголюдській Особистості та, як вічний Бог і безгрішна людина, цілковито здолав його за всіх людей і замість усіх людей. Як Боголюдина Він, за словами святого Кипріяна, “і гріхи наші носив, і всіх нас носив (nos omnes portabat)”. Спокутний подвиг Боголюдини за природою своєї Бого-людськості має вселюдське значення: простягає свою силу на цілковите людське єство, диференційоване в незліченну кількість людських особистостей. Людина – це психофізична істота; як досконала людина такою істотою був і Христос Боголюдина. Своїм Боголюдським спокутним подвигом Боголюдина охопила і душевний, і фізичний бік людської істоти, бо Його спасенні страждання однаково і нероздільно пронизували і Його душу, і Його тіло. Його гефсиманська смертна мука під людським гріхом і через людський гріх, який Він на Себе взяв, природно проявилася як тілесна смерть на Голгофі. Страждання, заподіяне людським гріхом душі Боголюдини, завершилося своїм природним наслідком – тілесною смертю на Хресті, бо Він як досконала людина є істотою психофізичною. Своєю Боголюдською смертю Господь Ісус Христос скуштував смерть усіх смертей, якими помирають люди, і як істинний, Бого-людський, представник людського роду, Своєю смертю скинув і потоптав усю смерть.
Витлумачуючи слова Апостола: “Христос, що віддав Себе для викуплення всіх” (1Тим. 2:5,6 ), – святий Кирило Олександрійський каже: “Без сумніву, Христова смерть є спасенною для всього світу. Якщо Христос – не Бог, то як Він один тяжіє для викуплення всіх. Утім, якраз Він один і тяжіє, скуштувавши смерть за всіх, бо Він і вищий за всіх. Отже, Той, Хто смертю Свого тіла віддалив смерть від світу, є Бог”. “Лише через те, що Христос – Бог Слово, Його Кров очищає нас від усякого гріха. Лише через те, що Він – не під мучительством гріха, Він міг засудити гріх і врятувати людський рід від гріховної тиранії”.
З приводу тих самих слів Апостола святий Златоуст каже: “Яким чином Христос віддав Себе для викуплення всіх, якщо Він був відданий Отцем? Що означає “викуплення”? Потрібно було їх покарати, а Він цього не зробив; належало їм бути винищеними, а Він віддав за них Свого Сина. Цього достатньо, щоб привабити всіх і показати Христову любов. Воістину величні й невимовні чесноти, явлені нам Богом. Він приніс Себе в жертву за Своїх ворогів, за тих, хто ненавидить Його і відвертається від Нього. Те, чого інший не зробив би ні для своїх друзів, ні для своїх дітей, ні для братів, Господь зробив для рабів, і [до того ж] це – Господь, Який за своєю сутністю не був таким, якими є раби, але був Богом; а зробив Він це для людей, і до того ж для людей нікчемних. Адже якби вони заслуговували на якусь увагу як Йому угодні, то не було б це настільки дивним. Однак те й вражає всякий розум, що помер Він за створіння настільки невдячні й нерозумні. Те, чого люди не роблять і для своїх родичів. Бог зробив для нас”.
“Коли всі перебували під владою смерті, – пише блаженний Феодорит, – Христос не був у її владі і як Бог, бо мав безсмертне єство, і як людина, бо не створив гріха, який породжує смерть. Але Він Сам віддав Себе на смерть як якусь спокутну ціну і всіх звільнив від рабства смерті”.
“Господь Іісус Христос зійшов, щоб бути народженим у світі цьому і розп’ятим, не тому що це було Йому потрібно, але звершив Він це за людський рід, який від Адама зазнав смерті та принади змія”. “Нас, загрузлих у найчорніших гріхах, які ми створили, Христос спокутував Своїм розп’яттям на дереві”.
Смерть Господа Ісуса Христа має космічне значення, бо Він – і Спокутувач, і Творець; тож як Творець Він знає таємницю Своїх творінь, їхні потреби й потреби і може сповняти їх Своїми життєдайними силами. І ніхто інший, окрім Творця, не міг бути Відкупителем занепалої тварюки, за словом Апостола: “У Ньому маємо відкуплення Кров’ю Його і прощення гріхів… Бо Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи то панування, чи то начальства, чи то влади, – все Ним і для Нього створено. І Він є перш за все, і все Ним стоїть” (Кол. 1:14,16-17 ). Тільки Творець як Спокутувач володів силою взяти на Себе гріхи всього світу й очистити весь світ від гріха і смерті. Тому Його Жертва воістину вселенська, воістину вселюдська. “Жертва була принесена за все єство, – каже святий Златоуст, – і тяжіла для порятунку всіх, але Її доброчинністю скористалися лише ті, хто увірував”. Як єдиний Спокутувач Преблагий Господь дав на спокуту Свою спасительну Кров, викупив нас, поневолених, убив хрестом тирана і привів нас до Небесного Отця. Господь як людинолюбний Життєдавець спокутував Своїм хрестом всесвіт. Щоб викупити людей, Спаситель – за словами святого отця Православ’я – повинен був мати досконале людське єство, тобто і душу, і тіло. “Як спокутну ціну Він дав тіло за тіло, і душу за душу, і досконале буття за всю людину… Це відбивається і в домобудівництві хреста. Пролиттям Своєї Крові Господь явив справжність Своєї плоті; а тим, що виголосив і, схиливши голову, віддав дух, виявив, що в Його тілі була душа, про яку Він і сказав: “покладаю її за овець” (Ін. 10:15 )… Крім того, якби Христос не мав душі й тіла, то як настала б смерть? Як дав би Христос викупну ціну за всю людину? Або як була б повністю зруйнована держава смерті, якби душу, що довільно згрішила, Христос не зробив у Собі безгрішною? Смерть царювала над душею, яка свідомо згрішила. Сказано так: “Душа, що грішить, вона помре” (Єз. 18:20 ); за неї Христос поклав Свою власну душу, віддавши її на відкуплення”.
“Кожна Христова дія становить славу Вселенської Церкви, але хрест – це похвала всіх похвал (καύχημα δὲ τῶν καυχημάτων). Хрест звільнив усіх, поневолених гріхом, і спокутував весь людський рід. Не слід дивуватися тому, що весь світ викуплено, бо Померлий за нього був не простою людиною, а Єдинородним Сином Божим. Гріх однієї людини, Адама, був у змозі завдати світу смерть. Якщо ж “єдиного гріхом” (Рим. 5:17 ) у світі запанувала смерть, як тим паче “правдою Єдиного” не запанує життя? І якщо тоді за куштування від древа вигнані з раю, то чи не зручніше нині за допомогою древа Ісусового (тобто хреста) увійдуть віряни в рай? Якщо первозданний від землі заподіяв вселенську смерть, то Той, Хто створив його з землі, чи не може принести вічне життя, Сам будучи Життям?.. Тому не соромитися слід хреста Спасителева, але паче хвалитися ним. Бо “слово про хрест” для іудеїв – “спокуса”, для язичників – “безумство”, а для нас – порятунок (див. 1Кор. 1:18,23 ). Адже Той, Хто помер за нас, був не простою людиною, а Сином Божим, Богом вочеловеченим”. “Значить, Ісус істинно постраждав за всіх людей, бо і хрест – не мрія, і спокута – не ілюзія”. “Владика Христос по Своїй волі пішов на страждання, радіючи подвигу, радіючи людському спасінню. Не соромився Він хреста, бо спасав [ним] всесвіт. Адже Стражденний був не немічною людиною, а Богом, що вочеловечився”.
“Сповідуємо, – вигукує святий ревнитель Божественних істин, – що всеціле Слово поєдналося з всецілою людиною. І через цих двох (тобто Бога і людину – і відповідно Боголюдину) була предивно звершена таємниця домобудівництва спасіння. Своєю плоттю Він користувався як знаряддям для тілесних дій і для природних немочей, а так само і для всього, що не підлягає докору; душу ж Свою вживав як знаряддя для людських і невинних душевних станів. Адже про Нього говориться, що Він бував голодний, стомлювався від тривалої подорожі, відчував тривогу і страх, скорботу і муки і що перетерпів хресну смерть. Бо ніхто не примушував Його покладати Свою душу за нас, щоб здобути владу і над мертвими, і над живими. Свою плоть Він підняв за плоть усіх – дар, воістину рівноцінний усім людям, а душу Свою віддав на спокуту за душі всіх, хоча й знов ожив, будучи, як Бог, Життям за єством”.
“Померти за всіх належало Тому, Хто рівноцінний життю всіх людей, щоб оволодіти Йому і мертвими, і живими… Отже, втіленому Слову личило віддати смерті власну Свою плоть на спокуту за життя всіх, щоб і людське єство могло наслідувати життя Слова”. “Господь Ісус Христос спокутував нас Своєю Кров’ю і власне життя зробив спокутою за життя всіх”.
“За всіх помер Господь Ісус Христос, рівноцінний усім і вся (ὁ πάντων ἀντάξιον), Свою власну душу зробивши нашим відкупленням”. “Ба більше, Боголюдина, прийнявши за нас смерть, дала Себе на спокуту за життя всіх”.
“Господь став Боголюдиною для спасіння людського роду, – каже святий Григорій Палама. – Бо якби не став Він людиною, то не міг би постраждати Той, Хто анітрохи не був винен смерті, підняв смерть, щоб нас, боржників смерті, спокутувати від рабства дияволу і смерті, смерті як духовної, так і тілесної, тобто смерті тимчасової і вічної. За нас, винних через гріх, Він, Безгрішний, дав Свою безневинну Кров, звільнив нас від провини, пробачивши нам гріхи, і, розірвавши на хресті рукописання, визволив нас від мучительства диявола”.
Добровільно віддавши Себе на смерть за людський рід, Господь Ісус Христос безмірною, Божественною гідністю Своєї Боголюдяної Особистості зробив Свою смерть нашою спокутою від загальної смерті. У всьому світі й у сфері людського життя немає нічого дорогоціннішого за досточудну Особистість Боголюдини Христа. Це – Надбання всіх надбань; і кожна істинна цінність у людському житті отримує свою значущість від Неї, тільки від Неї. Тому богомудрий Апостол справедливо пише християнам: “Ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 6:20,7:23 ). Про всецінність Особистості Боголюдини богонатхненно міркує святий Василій Великий, тлумачачи сьомий і восьмий вірші 48-го псалма: “Сподіваючись на силу свою, і на багато багатства свого хвалившись, брате, чи не визволить, чи визволить людина? Не дасть Богу зради за ся” (Пс. 48:7-8 ). – “Пророк звертається до земнородних і багатих. До одних звертається, принижуючи їхню думку про свою силу, а до інших – розтрощуючи їхню гордість, яка живиться надлишком їхнього майна. Земнородні сподіваються на свою силу, на тілесну міцність і думають, що людська природа має достатньо сил для здійснення бажаного; а тим, хто покладає надію на ненадійне багатство, потрібна спокутна ціна (λύτρων χρεία), щоб їх вивели на волю, яку вони втратили, коли їх перемогли насильство диявола; адже диявол, взявши їх у рабство, не звільнить їх від своєї муки, доки не забажає обміняти їх на якийсь дорогоцінний викуп. Тому те, що пропонується як викуп, має бути не однорідним з поневоленими, а значною мірою перевершувати їхню ціну, щоб диявол добровільно звільнив бранців від рабства. Тому брат не може їх викупити. Бо жодна людина не в змозі переконати диявола випустити зі своєї влади того, хто одного разу потрапив до його рук. Людина і за власні гріхи свої не може дати Богові жертву умилостивлення. Як тоді буде вона в змозі зробити це за іншого? Та й що в цьому світі міг він придбати настільки дорогоцінне, щоб послужило воно достатнім викупом за дорогоцінну за природою душу, бо вона створена за образом Творця свого? І яка праця у світі цьому може доставити душі людській достатній запас для переходу у світ отой? Тому ці псаломські слова треба розуміти так: хоча б хто і вважав себе вельми могутнім у житті цьому й мав величезні статки, псалом радить відкинути горду про себе думку, “упокоритися під міцну руку Божу” (порівн.: 1Пет. 5:6 ), не сподіватися на свою силу й не хвалитися багатьма багатствами.
Але можна дещо й піднестися думкою, розуміючи під тими, хто сподівається на свою силу і хвалиться великим багатством, душевні сили, адже й сама душа не має достатньо сил для свого спасіння. Хоч би й був хто досконалим у людських силах, але, не маючи в собі Божої мудрості, нічого не вартий. Хоч би й набрав хто безліч теорій з мирської мудрості й набув відомого багатства знання, але нехай він почує досконалу істину: кожна людська душа впряглася в тяжке ярмо рабства всезагальному ворогові і, втративши свободу, дану їй Творцем, відведена гріхом у полон. Але всякому бранцю необхідний викуп для звільнення. Однак ні брат не може викупити свого брата, ні кожен сам себе, бо той, хто викуповує собою іншого, повинен коштувати набагато більше, ніж той, хто полонений і вже рабствує. Але людина взагалі не має такої сили перед Богом, щоб могла умилостивити Його за грішника, бо й сама вона винна гріху, “бо всі згрішили й позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання даром, по благодаті Його, викупом у Христі Іісусі” (Рим. 3:23-24 ).
“Тому не дасть Богові зради за себе” (Пс. 48:8 ), “і ціну визволення душі своєї” (Пс. 48:9 ). Отже, не брата шукай для свого відкуплення, а Того, Хто перевершує тебе єством; не просту людину, а Боголюдину Ісуса Христа, Котрий єдиний може дати Богові відкуплення за всіх нас, “Його ж Бог задумав очиститися вірою в Крові Його” (Рим. 3:25 ). Мойсей був братом ізраїльтян і тому не міг їх відкупити. Як же тоді відкупить звичайна людина? Пророк насамперед говорить ствердно: “Брат не визволить;” потім з наголосом додає запитально: “Чи визволить людина?” Мойсей не звільнив народ від гріха, а лише благав Бога не карати за гріх. Він навіть за себе не міг дати умилостивлення, коли впав у гріх і після стількох багатьох і великих чудес і знамень, що їх бачив, вимовив слова сумніву: “Послухайте, непокірні, хіба нам з цієї скелі вивести для вас воду?” Тому й Господь за це слово “сказав Мойсею й Аарону: За те, що ви не повірили Мені, щоб явити святість Мою перед очима синів Ізраїлевих, не введете ви народу цього в землю, яку Я даю йому” (Чис. 20:10,12 ). Тому “не дасть Богу зради за ся” (Пс. 48:8 ). Бо що може людина знайти настільки дорогоцінне, щоб дати у спокуту за свою душу? Але знайшлося щось рівноцінне всім укупі людям, що й дано в ціну спокути за нашу душу: це свята й багатоцінна Кров Господа нашого Іісуса Христа, яку Він пролив за всіх нас, тому нас і “куплено дорогою ціною” (1Кор. 6:20 ).
Отже, “брат не визволить, чи визволить людина?” Якщо людина не може нас спокутувати, то Той, Хто спокутував нас, не є людиною. Тому якщо Господь наш пожив з нами в подобі плоті гріховної, то не смій Його за це вважати простою людиною, не визнаючи в Ньому силу Божества. Він не мав потреби ні давати Богові спокуту за Себе (“зради за Себе”), ні спокутувати Свою душу, тому що “Він не вчинив жодного гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22 ). Так, отже, ніхто не може спокутувати себе, доки не прийде Той, Хто Повертає “полон людський” (Пс. 13:8 ), – не “сріблом”, не дарами, як написано в Ісаї (Іс. 52:3 ), але Своєю Кров’ю. Він нас, хоча ми Йому і не брати, але стали Йому ворогами за наші гріхи, Він – не проста людина, але Бог – після дарування нам свободи називає братами Своїми (див. Євр. 2:12 ). Тому Той, Хто викупив нас, якщо звернемо нашу думку на Його єство, не брат нам і не людина. Якщо ж візьмемо до уваги Його благодатне до нас зішестя, то і братами нас називає, і сходить до людства Той, Хто “не дасть Богові зради за Себе, але дасть спокуту (“зраду”) за весь світ, бо не потрібне Йому очищення, але Сам Він – очищення”.
Гріх і все, що походить від нього і приводить до нього, становить беззаконня, тому що все це виступає і виступає проти святості Божої істини як закону Божого життя; а безгрішний Господь “віддав Себе за нас, щоб визволити нас від усякого беззаконня” (Тит. 2:14 ), тобто від усякого гріха, бо “гріх – це беззаконня” (1Ін. 3:4 ). Вмираючи за нас, Господь Ісус Христос у всеціле людське єство вклав закваску нового життя, життя по Богу і в Бозі. Для спасіння людського роду були необхідні і Боголюдське життя Господа Ісуса, і Його Боголюдська смерть, щоб Собою обійняв Він усе людське життя до смерті й після смерті і, таким чином, запанував і над живими, і над мертвими (див. 1Сол. 5:9-10 ; Рим. 14:8-9 ). “Христос помер, – каже святий Кирило Олександрійський, – щоб володарювати і над мертвими, і над живими, і щоб ми жили Богові Живому й Істинному. Але, щоб померти. Слову личило спочатку поєднатися з плоттю, тобто втілитися. І померши у плоті, Він почав панувати і над живими, і над мертвими”.
Одне єство, одне Божество, одну волю і одне людинолюбство мають Отець і Син. Син віддає Себе на смерть за людей і зі Своєї волі, і з волі Свого Небесного Отця (див. Ін. 10:18,3:16 ). У цьому нескінченному людинолюбстві Трисонячний Господь дарує людському роду всі небесні блага, всі Божественні істини, всі Божественні цінності; адже нічого не опустив Він із того, що треба було дати нам через Боголюдське життя і Боголюдську смерть Христа Спасителя. Тому Апостол справедливо запитує: “Бог… Який Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?” (Рим. 8:31,32 ). Своїм Боголюдським життям, а особливо Своєю Боголюдською смертю, Господь Ісус Христос став для людського роду “спокутою” (ἀπολύτρωσις) (1Кор. 1:30 ), тобто “позбавленням від усіх зол”. Господь Ісус Христос, за словами святого Златоуста, “заплатив набагато більше, ніж ми були зобов’язані, і до того ж настільки більше, наскільки море нескінченне порівняно з малою краплею. Тому, дивлячись на таке багатство благ, не треба сумніватися і питати, як це та іскра смерті та гріха погашена, якщо скоро вилилося на неї стільки моря благодатних дарів”.
У Христі Ісусі “ми маємо відкуплення Кров’ю Його, прощення гріхів, за багатством благодаті Його” (Еф.1:7; пор.: Кол. 1:14 ). “Смерть Господа Ісуса Христа, – каже блаженний Феодорит, – зробила нас гідними Божої любові. Бо смертю Його, скинувши з себе гріховні скверни і звільнившись від рабства дияволу, ми повернули риси свого божественного образу”. Господь Ісус Христос спокутував поневолений гріхолюбним тираном людський рід Своєю Божественною Кров’ю і, обоживши, оновив.
Божественна Кров Господа Ісуса очистила людське єство від гріховної нечистоти, змила з нього скверну пороку, і воно засяяло у своїй первісній богосвітлій красі. “Тут не те тільки дивно, – каже святий Златоуст, – що Бог Отець віддав Свого Сина, а й те, що коханий Син був закланий. Велике багатство любові: Улюбленого віддав за ненависних. Подивися, скільки Він нас цінує! Адже якщо віддав Він Улюбленого ще тоді, коли ми Його ненавиділи і були Його ворогами, чого тоді не зробить Він для нас, якщо примиримося ми з Ним благодаттю?… І справді ніщо так не велике, як пролиття за нас Божої Крові; бо важливіше й усиновлення, й інших Божих дарів – те, що Бог не пощадив Свого Сина. Без сумніву, відпущення гріхів є великою справою, але вона стає ще більшою, якщо звершується Кров’ю Господньою. А те, що це набагато перевершує все інше, Апостол особливо виділяє, кажучи: “за багатством благодаті Його” (Еф.1:7)… Неможливо словом описати всього того, що для нас зроблено. Нам даровано багатство: багатство рясне, багатство не людське, а Божественне; тому-то абсолютно неможливо його висловити”.
“Прийшов Сам Син і хресною смертю здійснив наше викуплення. Рухомий Своєю волею, а не необхідністю, Він виконав таїнство найсвятішого хреста, який Він поставив посеред всесвіту, блискавичне і божественне знамення битви, дане віруючим як знаряддя перемоги проти ворога”. “Бог дарував світу свободу Кров’ю нашого Відкупителя, – каже святий Афанасій Великий. – І пекло Він піддав поразці – також за допомогою смерті нашого Відкупителя. Він відчинив небесну браму, вказуючи безперешкодний шлях тим, хто сходить туди через нашого Відкупителя”. “Смерть Відкупителя нашого з’явилася днем спасіння (dies salutis apparuit)”. “Радість спокути невпинно виливається з хреста Христового”, бо “порятунок роду людського здійснено Кров’ю Владики Христа”.
У нескінченній таємниці Божественно людинолюбного ставлення Спасителя до людського роду Найсолодший Господь Ісус є за нас запашною жертвою Богу. У дивовижному царстві Божих таємниць ця жертва лагідного Ісуса знаменує собою викуплення людського роду від гріха, зла і смерті. Апостол благовістить християнам: “Живіть у любові, як і Христос полюбив нас, і віддав Себе за нас на приношення і жертву Богові, на приємні пахощі” (Еф.5:2). “Син Божий став заради нас людиною, – каже святий Афанасій Великий, – щоб віддати Себе за нас у жертву Отцю і спокутувати нас Своєю жертвою і приношенням (див. Еф.5:2). Весь людський рід звільнив Він від смерті і вивів із пекла (atque ex inferis eripuit)”.
Добровільна жертва Спасителя пахуча Богові, приємна Богові, бо “єдиний Людинолюбець”, приносячи Себе, безгрішну Боголюдину, в жертву за людей і замість людей, чудотворною силою Своєї жертви таємниче спасає людський рід від гріха, смерті та диявола. Смерд людських гріхів, що гніздився в усьому людському і поширювався з усього людського, витіснений запашною жертвою безгрішного Господа, Який Своєю досконалою, Божественною святістю і праведністю являє Собою єдиний “цвіт пахощів” у смердючій ямі людського земного життя. “Благоуханніший від усякого світу, – за словом святого поета, – Христос, який заради нас принизив Себе, щоб винищити сморід, що наповнив людину від мертвості гріха”.
Завдяки спасительному і спокутному значенню і силі Христової жертви великий Апостол називає Господа Ісуса Христа Пасхою: “Пасха наша, Христос, закланий за нас” (1Кор. 5:7 ). Подібно до того, як старозавітна пасхальна жертва, пасхальне ягня, врятувала первістків від смерті, так і Господь Іісус Христос, Агнець Божий, – це Пасха, яка спасає людей від вічної смерті та рабства дияволу. Пояснюючи ці слова Апостола, святий Златоуст каже: “На хресті принесено жертву, а де жертва – тут і відпущення гріхів, тут і свято, і радість. Пасха наша заклана за нас, Христос. Де? На високому хресті. Новий і чудовий жертовник, бо і Жертва чудова і незвичайна. Сам Він – і жертва, і священик; жертва по плоті, а священик по духу; Він Сам і приніс, і був принесений”. Він – Той, Кого від віків приносили в жертву, як ягня, і в ягняті Він був утворений, і, нарешті, приніс Себе в жертву за нас, “бо Пасху нашу, Христос, заклали за нас” (1Кор. 5:7 ).
У наявності Божественно надзвичайна таємниця: безгрішна Боголюдина Христос – це і Жертва, і Первосвященик: і “що приносить, і що приноситься, і що приймається, і що роздається”, – тому вона має безмежну значущість, спокутуючи тим самим людський рід від гріха, зла і смерті. У Боголюдському домобудівництві спасіння Господь Ісус Христос – і Жертва, і Первосвященик, бо, будучи людиною, Він став і Первосвящеником. Це Його первосвященство (див. Євр. 9:11 ), за словами святого Григорія Богослова, “відноситься до Його людського єства, схильного до страждань, а не до єства Божественного, Яке незмінне і вище страждань… Це відноситься до людського єства Господа Христа, так само як і всі ті місця у Святому Письмі, в яких Синові Божому приписується звершення (див. Євр. 5:9 ), вознесіння (див. Діян. 2:33 , “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”. :33), “послух” (пор.: Євр. 5:8 ), “приношення” (пор.: Еф.5:2), “благання до Того, Хто може врятувати Його від смерті” (пор.: Євр. 5:7 ), боріння, кривавий піт (пор.: Лк. 22:44 ), молитва та інше подібне”.
У диві Своєї Боголюдської Особи Спаситель носив усі чудеса неба і землі. У Ньому все людське прийшло до своєї досточудної і чудотворної повноти і пізнало, що в Божественному єстві і в іпостасному з Ним спілкуванні полягає сенс усього людського. Чудо спасіння укладено в цій іпостасній таємниці Боголюдини Христа. У цьому і чудо Спасителя як Жертви і як Первосвященика. “Христос був смертним, але Богом, – благовіствує богоносний Богослов, – родом Давидовим, але Творцем Адама; плотоносцем, але й безтілесним; за Матір’ю Дівою описуваним (περίγραφος), але невимірним (ἀμέτρητος). Ясла вмістили Його, але зірка вела до Нього волхвів, і ті, що принесли дари, прийшли і схилили перед Ним коліна. Як людина – Він був у боротьбі, але як Непереможний – у триразовій спокусі переміг спокусника. Він їв їжу, але насичував тисячі і воду перетворив на вино. Хрестився, але очистив гріхи; і Дух гучно проголосив Його Сином Безначального. Як смертний Він занурювався в сон і як Бог – приборкував море. Втомлювався Він у дорозі, але знеможеним подавав сили. Молився; але Хто почув старанні благання тих, хто гине? Був Жертвою, але й Архієреєм; Жерцем, але й Богом; приніс у дар Богові Кров, але очистив увесь світ; піднесений на хрест, але до хреста прицвяхав гріх. Був низведений у середовище мерців (приклався до мерців), але пробуджений із мертвих, а раніше Сам воскрешав мерців. Якщо одне показувало злидні смертного, то інше являло багатство Безтілесного. У всякому разі, вбачаючи в Ньому властиве смертним, не можна безчестити Божества. Воно зробило славним і перстний образ, який з любові до людини утворив нетлінний Син”.
“Сам по Собі Христос – Пастир, – каже святий Златоуст, – а заради людини Він став Агнцем. Ісая пише: “Яко вівця на заколення ведеться” (Іс. 53:7 ; Діян. 8:32 ); а Спаситель каже: “Аз есмь Пастир добрий” (Ін. 10:11 ). Яка різниця між Агнцем і Пастирем; у якому сенсі Він – Агнець, а в якому – Пастир? Зрозуміло, звичайно, що Агнець Він через страждання в подвигу домобудівництва спасіння, а Пастир – через надлишок людинолюбства. Як Бог Він не соромиться іменувати Себе Пастирем. Адже належало нам відати Самого Бога і Царя. Але оскільки ми, обдаровані розумом люди, не пізнали Бога, Він хоче, щоб ми, хоча б як нерозумні вівці, пізнали свого Пастиря. Якби Спаситель, прийшовши у світ, застав людину розумною, то, звичайно, з’явився б їй як Бог. Але оскільки Він знайшов її не людиною, а ніби заблукалою вівцею… то [тому] і приховує Свою царську гідність, пропонуючи пастирське піклування… Отже, Агнцем є Господь за домобудівництвом спасіння, а Богом – заради Своєї слави. Він покладає душу Свою за овець (див. Ін. 10:11 ), не необхідності підкоряючись, але Сам приймаючи на Себе цю справу. Усе, що відбувалося за часів старозавітного богошанування, врешті-решт зводиться до Спасителя, чи то пророцтво, чи священство, чи царська гідність, чи храм, чи жертовник, чи завіса, чи ковчег, чи очистилище, чи манна, чи паличка, чи будь-що інше, – все це має відношення до Нього.
Бог з давніх-давен дозволив синам юдейським служити Йому жертвами не тому, що Він задовольнявся жертвами, а тому, що бажав відвернути юдеїв від язичницького марновірства. Оскільки розум юдеїв був ще не в змозі займатися духовною діяльністю, але був поневолений язичницькими звичками і тяжів до жертовників і жертв, то Бог, взявши ідольські свята, змінює їх відповідно до духу благочестя і, таким чином, терпить те, чого не бажає. І як добрий батько, побачивши сина, що займається пустощами, відводить його з площі додому, а вдома дозволяє йому чинити по своїй волі і таким чином утримує його в межах пристойності, забираючи в його забав безсоромність, – точно так само і Бог, бажаючи за допомогою таких святкових зібрань виправити іудеїв, дозволив їм приносити жертви, дає їм і жертовний вівтар, наказує приносити в жертву і овець, і цапів, і волів, і робити все, що приносило їм радість. Але Бога це не тішило.
А що сталося це з метою домобудівництва порятунку (οἰκονομικῶς), видно з того, що Бог, який дозволив через Мойсея здійснювати жертвоприношення і наказав бути різним видам жертв, вустами пророків позбавляє всякого значення те, що відбувалося лише з [Його] поблажливості, показуючи, що, як дітям, Він дозволив їм це в якості “молока”, але не дав їм у вигляді “твердої їжі”. Він говорить вустами Давида: “Почуйте, люди Мої, і скажу вам, Ізраїлеві, і засвідчу вам: Бог, Бог твій – Я. Не за жертви твої викрию тебе, а за цілопалення твої переді Мною – вину. Не візьму від дому твого тельців, а від отар твоїх – козлів” (Пс. 49:7-9 ). А щоб хто-небудь не подумав, що Бог не приймає тому, що гребує цими жертвами, Господь пояснює суть справи: вона – в тому, що Бог не має потреби в таких жертвоприношеннях, а не в тому, що вони взагалі відбуваються, і додає: “Їжа ям м’яса юнча чи кров цапів пию? Спали Богові жертву хвали і віддай Вишньому молитви твої” (у сербськ. тексті “і виконуй Вишньому обітниці твої. – Прим. пер.”) (Пс. 49:13-14 ). Цим Бог показує, що відкидає жертви не через огиду до них, а з огляду на те, що закликає юдеїв до жертви кращої і духовної. Отже, Бог від самого початку дозволив здійснення жертвоприношень не тому, що вони Йому подобалися, а з тією метою, щоб тих, хто почав так, навернути в бік благочестя. Йдучи на поступку сваволі юдеїв, Він як мудрий і великий самим допущенням жертвоприношень заздалегідь готував образ майбутніх речей, щоб жертва, сама по собі марна, виявилася корисною як такий образ.
Жертви не були угодними Богові, бо приносилися не з Його волі, а з Його поблажливості. Жертвоприношенням, які Він здійснював, Він надавав значення образу прийдешнього Христового домобудівництва [порятунку], щоб ці жертвоприношення, хоча самі по собі вони і не були гідні прийняття, стали сприятливими в силу прообразу, який вони собою висловлювали. Усіма жертвоприношеннями Він являє образ Христовий, накреслюючи майбутні події. Жертви не були угодними Богові, бо приносилися не з Його волі, а з Його поблажливості. Жертвоприношенням, які Він здійснював, Він надавав значення образу прийдешнього Христового домобудівництва [порятунку], щоб ці жертвоприношення, хоча самі по собі вони й не були гідні прийняття, стали сприятливими через прообраз, який вони собою виражали. Усіма жертвоприношеннями Він являє образ Христовий, накреслюючи майбутні події. Чи приноситься в жертву вівця, вона – образ Спасителя; чи приноситься віл, він – образ Господа; чи приноситься теля, чи телиця, чи ще щось, як-то: голуб, горлиця, – все це мало відношення до Спасителя. Тому існував і храм, щоб бути [йому] образом храму Господнього. Тому – і вівця, і священик, і завіса. Апостол Павло не дозволяє, щоб щось мислилося поза зв’язком із Христом, але все зводить до Христа. Бо він – бажаючи пояснити євреям різницю між таємницями: що означала трапеза, що жертовний вівтар, що завіса, що храм, що священик, – відносить усе загалом до Христа і показує, що скинія – все це життя. Але “перша скинія” – це образ Старого Заповіту, а “святе святих” – образ Нового Заповіту (Євр. 8-9 ). Храм взагалі був один, але поділявся на частини – на “святе” і “святе святих”. Храм був прообразом Господнього тіла; тому й каже Господь: “Зруйнуйте храм сей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19 ). Як, власне, у старозавітному храмі одне було видимим для всіх, а інше – тільки для первосвященика, так само і в домогосподарстві порятунку, яке звершував Спаситель, Божество і сила Божества, хоча й потаємні, діяли явно.
Храм посередині мав завісу, що відокремлює “святе” від “святого святих”. Вона була образом тіла [Господнього]. Як завіса відокремлювала доступне зовнішньому спостереженню від внутрішніх таїнств, так і тіло Господнє було завісою Божества, що не допускала смертних очей безпосередньо дивитися на образ Безсмертного. Ось що говорить Павло: “Отож, браття, маючи дерзновення входити у святиню за допомогою Крові Ісуса Христа, шляхом новим і живим, який Він знову відкрив нам через завісу, тобто плоть Свою… нехай приступаємо” (Євр. 10:19,20,22 ). Потрібно звернути увагу: Господь і плоть Свою нарік храмом, і завісу – прототипом плоті. Далі, за завісу входив первосвященик тільки один раз на рік. Павло і на це вказує як на прообраз Спасителя: “Христос увійшов не в рукотворну святиню, що влаштована за образом істинного, а на саме небо, щоби постати нині за нас перед лицем Божим” (Євр. 9:24 ).
Приносилася в жертву вівця, і вона була образом Спасителя: “Яко вівця на заколення ведеться” (Іс. 53:7 ). Приносилися в жертву теля, віл і все інше, причому первосвященик брав перстом трохи крові принесених у жертву тварин, входив у “святе святих” і сім разів кропив “до очистилища” (Лев. 16:15 ). І саме очистилище було образом Спасителя, так само як і кров, якою первосвященик кропив… Кров кропилася, очистилище її приймало, і відбувалося очищення. Що таке очистилище? Ось що про це говорить Павло: “Бо всі згрішили й позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання даром, по благодаті Його, відкупленням у Христі Ісусі, Якого Бог приніс як жертву примилосердя в Крові Його” (Рим. 3:23-25 ). І кров – Його, і очистилище – Його. Все це сказано тому, що Спаситель, Бог, Єдинородний Син Божий, став усім заради нас, а не заради Себе. У всьому цьому треба бачити домобудівництво спасіння, здійснене для людського роду”.
Своє первосвященицьке служіння Єдинородний Син Божий міг здійснити лише як людина, тому Він повинен був втілитися. Апостол каже: “Тому Він повинен був у всьому уподібнитися братам, щоб бути милостивим і вірним первосвящеником перед Богом, щоб вблагати за гріхи народу” (у сербському тексті: “щоб очистити гріхи народу. – Дод. пер.”) (Євр. 2:17 ). “Він народився, – каже святий Златоуст, – виховувався, зростав, перетерпів усе, що було потрібно, і, зрештою, помер, – ось що означають слова Апостола “повинен був у всьому уподібнитися братам”. – Він втілився, бо забажав бути нашим первосвящеником перед Отцем. Він прийняв нашу плоть з однієї тільки людинолюбства, щоб нас помилувати. Це – єдина причина такого Його домобудівництва спасіння. Побачив Він нас поваленими на землю, що гинуть і страждають під насильством смерті, і умилостивився. Апостол каже: “щоб бути милостивим і вірним первосвящеником… щоб очистити гріхи людські” (Євр. 2:17 ). Що означає “вірним”? – Істинним, сильним, бо тільки Син – вірний Первосвященик, який може позбавити від гріхів тих, чий Він Первосвященик. Для того і став Він людиною, щоб принести жертву, здатну нас очистити”.
“У Посланні до Євреїв, – свідчить святий Григорій Ніський, – апостол Павло каже, що Бог поставив Ісуса Посланцем і Первосвящеником, вірним Тому, Хто Його поставив (у церковносл. “верна суща Сотворившему Его. – Прим. пер.”) (Євр. 3:1,2 ). Наіменувавши тут Первосвящеником Того, Хто Своєю Кров’ю священицьким чином приніс умилостивлення за гріхи наші, словом “поставив (створив)” Апостол позначає не перше буття Єдинородного (тобто не Його існування до втілення), але, бажаючи вказати на благодать, яка зазвичай згадується під час постановки священиків, каже поставив (“створив”). Бо Ісус, за словом Захарії, є великий Первосвященик (див. Зах. 3:1 ) – принісши в жертву за гріх усього світу Своєго ягняти, тобто власне тіло, Який заради дітей, що мають плоть і кров, і Сам сприйняв їх (див. Євр. 2:14 ) (не оскільки мав буття на початку як Слово і Бог, і сущий в образі Божому, і рівний Богові, а оскільки принизив Себе, прийнявши образ раба, і здійснив приношення та жертву за нас), – цей Ісус став Священиком за чином Мелхиседековим для багатьох прийдешніх поколінь”.
“Божественна таємниця: Вождь нашого спасіння шукає заблукалу вівцю (див. Лк. 15:4 ). А заблудша вівця – це ми, люди, що гріхом віддалилися від розумної сотні овець. І бере Він на рамена Свої всю вівцю, бо не одна тільки частина вівці впала в спокусу, але вся вівця, тому всю Він і повертає. Не носить Він лише шкуру, а те, що під шкурою, залишає – як того хоче Аполлінарій. Цю вівцю, що перебуває на раменах Пастиря, тобто в Божестві Господа, Він робить із Собою єдиним цілим, сприймаючи її на Себе і бажаючи через це шукати й урятувати те, що загинуло. А коли Він знайде шукане, то бере на Себе знайдене, бо вівця рухалася не своїми, вже одного разу заблукали, ногами, але її носило Божество. Тому видиме в Ньому – вівця, тобто людина. А сліди Його, як написано, “не пізналися” (Пс. 76:20 ). Бо Той, Хто носить на Собі вівцю, не проявив у Своєму людському житті жодного сліду гріха або омани, але саме такі сліди, які Богові було гідно залишити протягом життя, Він і залишив, як-то: вчення, зцілення, воскресіння мертвих та інші чудеса. Взявши тим самим на Себе цю вівцю, Пастир став з нею одне; тому і зі стадами говорить Він голосом вівці. Бо яким чином людська неміч могла б вмістити вираз Божого голосу? Але Він по-людськи (ἀνθρωπικῶς) і, якщо можна було б так сказати, по-овечому (προβατικῶς) розмовляє з нами: “Вівці Мої слухають голосу Мого” (Ін. 10:27 ). Отже, Пастир, який взяв на Себе вівцю і говорить нам через неї, є і вівця, і Пастир: вівця – тим, що сприйнято, а Пастир – Тим, Хто сприйняв.
Оскільки доброму Пастирю личило покласти Свою душу за овець, щоб Своєю смертю зруйнувати смерть, то Начальнику нашого спасіння личить бути і тим, і тим: і священиком, і ягням у тому, що здатне бути причетним до страждань, піднявши смерть (букв. у сербському тексті “сповнивши смерть”, ἐνεργήσας τὸν θάνατον. – “Примеч. пер.”). Бо оскільки смерть є не що інше, як розставання душі й тіла, то Той, Хто Поєднав із Собою і те, і інше, тобто і душу, і тіло, не відокремлюється ні від того, ні від іншого, але, надавши Себе і тілу, і душі, душею відвертає розбійникові рай, а тілом припиняє дію тління; в тому й полягає руйнування смерті, що тління стало недієвим із винищенням його в животворящому Тілі. Адже те, що відбувається в душі й тілі, стає благотворінням і даром нашому єству взагалі”.
“Невимовним чином священнодійства і не видимим людьми Господь Ісус Христос приносить Себе Самого в приношення і жертву за нас, будучи водночас і Священиком, і Божим Агнцем, який бере на себе гріх світу. Богу, отже, приніс жертву великий Первосвященик, який у невимовний і небачений спосіб священнодійствував Себе Самого як Агнця за загальний гріх”.
“Господь наш – не людина, а Бог, Святе Боже Слово, Син Божий, народжений безнадійно і поза часом, що сущий вічно з Отцем і заради нас став людиною від Марії, а не від чоловічого сім’я, – священнодіє перед Отцем, прийнявши людську стать, щоб стати для нас Священиком за чином Мелхиседековим, тобто за таким чином, що не має спадкоємства. Бо Він безперестанку приносить за нас дари, а перед тим приніс Себе на хресті, щоб скасувати будь-яку жертву Старого Заповіту, і водночас Він священнодійствує вседосконалу живу Жертву за цілий світ: Сам – Жертва, Сам – жертвоприношення, Сам – Священик, Сам – жертовник, Сам – Бог, Сам – людина, Сам – Цар, Сам – Первосвященик, Сам – вівця, Сам – Агнець, – для всіх став усім заради нас, щоб в усьому стати для нас життям, і фортецю Свого священства непохитно утвердив назавжди, не роздаючи священства за тілесним походженням та спадкоємством, а вручаючи так, щоб воно збереглося в Святому Дусі за оправданням”.
“Слово Боже втілилося, – каже святий Кирило Олександрійський, – щоб стати “милостивим і вірним Первосвящеником перед Богом” (Євр. 2:17 ). І Христос став милостивим Первосвящеником по відношенню до нас, тому що нас, немічних, звільнив Він від стародавніх злочинів і дав виправдання вірою, тоді як слово закону засуджувало грішників, накладаючи тяжкі покарання на порушників Божої заповіді: хто порушить закон Мойсея, нехай помре перед двома або трьома свідками, не зглянувшись на них, нехай помре перед двома або трьома свідками (див. Повт. 19:15,17:6 ; Євр. 10:28 ). Отже, Христос став милостивим Первосвящеником, бо зробив, щоб надалі не діяла суворість закону. Слід особливо підкреслити, що Первосвящеником став Він не для того, щоб засудити грішників, а щоб спокутувати їхні гріхи. Він, Син Божий, приніс Богові й Отцеві Себе як непорочну Жертву, щоб Своїм тілом міг надавати допомогу тим, хто страждає від лиха й спокуси. “Бо Він одним приношенням назавжди зробив досконалими тих, кого освячували” (Євр. 10:14 ). Отже, Первосвящеником він став за людським єством, хоча як Бог приймає від усіх жертви. Він Сам силою Свого Божества прощає гріхи”. “Владика Христос називається ще й вірним Первосвящеником (див. Євр. 2:17 ), бо може завжди спасати тих, хто приходить через Нього до Бога”.
“Первосвящеником треба вважати не сутність Божества, але таким іменується Єдинородний Син Божий, що є за природою Бог і став людиною. За домобудівництвом порятунку Він, через Своє людство, іменується Первосвящеником, бо вірою приносить нас у жертву запашну, а Себе заради нас приніс Отцю як Жертву найблагоуханнішу”.
“Є ґрунтовна причина того, що про Слово, що існує від Бога Отця, говориться, що Воно принесло Себе в жертву Отцю, бо вчинило Воно це не як Священик без тіла, але в силу того, що стало людиною”. “Втілившись, Господь Ісус Христос став для людей милостивим Первосвящеником перед Богом, бо в чому Він постраждав, “будучи спокушений… може і спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18 ). Отже, постраждалий Первосвященик милостивий; постраждале ж – плоть, а не Бог, який оживляв постраждалу плоть”. “Хоча Отче Слово стало заради нас Первосвящеником, Воно, тим не менш, перебувало Богом; і Себе як людину принесло в жертву”.
“Після того як стало людиною, Боже Слово названо Первосвящеником; і принесло Воно жертву Богові не як більшому, але встановлюючи і Собі, і Отцеві сповідання нашої віри. Якби Слово було без плоті, то було б справедливо, якби хтось сказав, що негідно Богові приносити жертву, але оскільки Воно стало людиною, то й приносить жертву за людство, хоча як Бог сидить укупі з Богом Отцем понад усіма створіннями. Апостол Павло тому й каже: “Такого Первосвященика маємо ми, що сів праворуч престолу величі на небесах” (Євр. 8:1 ). Отже, знаючи, що Він, Бог, став людиною і що Він – один і Той самий Син, ми і приписуємо Йому все як єдиному”.
Своєю безгрішністю новозавітний Первосвященик докорінно відрізняється від первосвященика старозавітного. Старозавітний первосвященик, якого поставляли з людей, повинен був приносити дари і жертви не тільки за гріхи народу, а й за свої власні, бо і сам був під гріхом (див. Євр. 5:1-3 ). Новозавітний же Первосвященик як безгрішний приніс Себе в жертву за гріхи людські, але не за Свої, бо їх не мав. Не людьми, а Богом Господь Ісус Христос був наречений Первосвящеником за чином Мелхиседекова (див. Євр. 5:10,5,6,7:17 ). “Чому сказано “за чином Мелхиседековим”, – запитує святий Златоуст, – і відповідає: через таїнство, яке утворив Мелхиседек, коли запропонував Аврааму хліб і вино, і тому, що це священство не залежить від закону, а також і тому, що воно не має ні початку, ні кінця. Те, що Мелхиседек мав, як тінь, в Ісусі стало істиною. І як імена “Ісус” і “Христос” існували й раніше, так і це. Мелхиседек описується як такий, що не має ні початку днів своїх, ні кінця життя, – не тому, що він начебто їх справді не мав, а тому, що невідоме його походження (родовід). А Ісус Христос не має ні початку днів, ні кінця життя не в тому розумінні, в якому Мелхиседек, а в тому, що Він узагалі не має ні початку в часі, ні кінця. Там тінь, а тут істина. Як, чуючи в Старому Завіті ім’я “Ісус”, людина має на увазі не справжнього Ісуса, а вважає це ім’я лише прообразом (τὸν τύπον) і більше за це нічого не досліджує, так і, чуючи про Мелхіседека безначального й безмежного, не шукай у ньому істини, а вдовольняйся однією назвою, а істини навчайся у Христі”.
Господь Іісус Христос став Первосвящеником за силою вічного життя і як вічний Син Божий, “як той, що перебуває вічно, має і священство неминуще” (Євр. 7:16,24 ). Христос, за словами святого Кирила Єрусалимського, – “Первосвященик, що “має священство неминуще” (пор.: Євр. 7:24 ), Який не в часі розпочав Своє священство і не має іншого спадкоємця у Своєму первосвященстві. Не через тілесне спадкоємство отримав Він первосвященство і не єлеєм, приготованим людьми, був помазаний, але передвічно помазаний Отцем”.
“Христос не завдяки успіху (ἐκ προκοπῆς) серед людей вступив у священство, але вічно має гідність священства від Отця”. “Він має два найменування – Ісус і Христос: Ісус, бо спасає, Христос, бо священнодіє”. “Називається Він Христом не тому, що [нібито] помазаний руками людськими, а тому, що споконвічно помазаний Отцем на первосвященство заради людей”. За Своєю Боголюдською Особистістю Христос – безгрішний “Первосвященик: святий, непричетний до зла, непорочний, відокремлений від грішників і возвеличений вище за небеса, Який не має потреби, як ті первосвященики, приносити жертви спершу за свої гріхи, а потім за гріхи народу, бо Він здійснив це одного разу, принісши в жертву Себе Самого” (Євр. 7:26-27 ); Він став “винуватцем спасіння вічного і може завжди спасати” (Євр. 5:9,7:25 ). :26-27); цим Він став “винуватцем спасіння вічного, тому й може завжди спасати” (Євр. 5:9,7:25 ). – Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Златоуст каже: “Апостол свідчить тут про перевагу духовної жертви, Жертви Христової. Коли Апостол стверджує, що Христос – Священик, не слід із цього робити висновок, що Він священнодійствує постійно; Він одного разу здійснив священнодійство, а потім сів по правицю Отця. Щоб не подумав хтось, що Господь Ісус Христос стоїть на горі й священнодійствує, Апостол показує, що це було справою домобудівництва спасіння. Як був Він рабом, так само був і священиком, і священнослужителем, тому що священнослужителю властиво стояти, а не сидіти. Тут Апостол висловлює велич Жертви, Яка Сама, будучи принесена одного разу, мала стільки сили, скільки не мали всі інші жертви разом”.
“Слово Боже, Син Божий тоді став мати братів, – богословствує святий Афанасій Великий, – коли вбрався в подібну до нашої плоть, яку, приносячись Сам в особі Своїй, був названий Первосвящеником і став милостивим і вірним (див. Євр. 2:17 ) – милостивим, бо, принісши Себе за нас, помилував нас; вірним же не тому, що, як ми, став співтоваришем віри та увірував у когось, а тому, що ми зобов’язані вірити всьому, що Він каже й робить, і тому, що Він приносить жертву вірну, яка завжди перебуває та безперервна. Бо жертви, принесені за законом, не мали в собі чогось вірного, а були скороминущими і потребували повторного очищення; але Жертва, одного разу принесена Спасителем, усе здійснила (τετελείωκε τὸ πάν) і перебувала вірною назавжди. Аарон мав наступників, і взагалі старозавітне священство змінювало колишніх священиків у часі їхньої смерті; Господь же, маючи “неминуще” (Євр. 7:24 ) і безспадкоємне (άδιάδεκτον) первосвящество, став “вірним Первосвящеником”, повсякчас перебуваючи й ставши вірним за обітницею, бо чує тих, хто до Нього приходить, і не вводить їх в оману”.
Усі старозавітні жертви, безперестанку принесені за гріхи, але такі, що були не в змозі ні усунути, ні винищити гріхів, Владика Христос скасовує та замінює Своєю добровільною Боголюдською жертвою; і, “принісши жертву за гріхи одну, він завжди сідає праворуч від Бога” (Євр. 10:11,10,12 ). “Христос був і Священиком, і Царем, – каже святий Афанасій Великий, – Священиком, бо Себе приніс у жертву за нас, а Царем, бо царює над гріхом і смертю”.
Старозавітних приношень і жертв за гріхи Бог не хотів, тому що вони не могли винищити гріхів; це могло здійснити й здійснило Христове виконання волі Божої, тому що всю волю Божу здійснено цілком і цілком в абсолютно святому й безгрішному житті Господа Іісуса, Котрий за своєю сутністю – однієї волі з Богом Отцем (див. Євр. 10:7-10 ). “Волею ж Отчої, – каже святий Кирило Олександрійський, – щодо роду людського було те, щоб Христос Чесним Хрестом здійснив спокуту і відновлення всіх і всього”.
У цьому одному нескінченно людинолюбному Боголюдському Приношенні, Яке, творячи волю Божу, знищує гріх, перебуває вся чудотворна сила порятунку, яка завжди виливається на тих, хто “освячується”, а освяченням рятується (Євр. 10:14 ). “Господь не порушував, а виконував закон, – каже святий Іриней, – умилостивляючи Бога за людей (propitians pro hominibus Deus), очищаючи прокажених, зцілюючи хворих, і Сам прийнявши смерть, щоб людина, яку вигнали, визволилася від осуду та повернулася у свою спадщину”.
На всемилостивій жертві Боголюдини утверджується Новий Заповіт; “а де прощення гріхів, там не потрібне приношення за них” (Євр. 10:16-18 ). З приводу цих слів Апостола святий Златоуст каже: “Бог відпустив гріхи, коли дав Новий Заповіт; Заповіт же цей дарував Він заради жертви Христової. Якщо ж Він відпустив гріхи заради однієї цієї жертви, то інша жертва не потрібна”.
Саме втілення Бога Слова є [саме по собі] жертва, що досягає своєї повноти в Боголюдській смерті. Мета Боговтілення – це винищення гріха: Господь одного разу, наприкінці століть, з’явився з плоттю, щоб Своєю жертвою знищити гріх, і одного разу приніс Себе, “щоб підняти гріхи багатьох” (Євр. 9:26,28,10:5 ). – Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Златоуст каже: “Господь Ісус Христос одного разу помер за всіх людей. Що, хіба ми більше не вмираємо колишньою смертю? Вмираємо, але не перебуваємо в ній; а це не означає вмирати. Гніт смерті і справжня смерть – це коли померлий уже не має можливості повернутися до життя; якщо ж після смерті він оживе, і до того ж кращим життям, то це не смерть, а сон. Смерть могла утримати у своїй владі всіх; Христос для того й помер, щоб нас звільнити. Отже, Христос одного разу Себе приніс (див. Євр. 9:28 ). Ким Себе приніс? Очевидно – Самим Собою. Цим Апостол показує у Христі не тільки Священика, а й приношення, і жертву. Потім додає і причину, через яку Він Себе приніс: Він “одного разу Себе приніс, щоб підняти гріхи багатьох” (Євр. 9:28 ). Чому Апостол сказав “багатьох”, а не “всіх”? Тому що не всі увірували. Він помер за всіх, щоб усіх спасти, наскільки це від Нього залежить. Його смерть була здатна всіх врятувати від погибелі, але Він узяв гріхи не всіх, бо вони самі того не захотіли”.
“Святе Письмо ясно показує, – зауважує святий Афанасій Великий, – чому належало Богові стати людиною, кажучи: “Бо належало, щоб Той, для Котрого все, і від Котрого все, хто приводить багатьох синів до слави, Вождь спасіння їхнього, здійснив через страждання” (Євр. 2:10 ). А ці слова означають, що людей, які впали в тління, у смерть, повинен був позбавити від тління не хто інший, як Бог Слово, Який створив їх і на початку. А що Саме Слово взяло на Себе тіло, щоб принести його в жертву за подібні тіла, показують слова Священного Писання: “А як діти є причетними до тіла й крові, то і Він також прийняв їх, щоб смертю позбавити сили того, хто має владу над смертю, тобто диявола, і визволити тих, хто через все життя був підданий рабству від страху смерті” (Євр. 2:14-15 ). Бо Слово принесенням у жертву Свого власного тіла поклало кінець закону, що був проти нас, і оновило в нас початок життя, дарувавши нам надію на воскресіння. Оскільки через людину смерть взяла гору над людьми, то через втілення Бога Слова і відбулося винищення смерті та воскресіння життя, за словом христоносного Апостола: “Бо як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1Кор. 15:21-22 ). Адже помираємо ми зараз уже не як засуджені, але як такі, що мають повстати, очікуємо загального воскресіння всіх, яке свого часу здійснить Бог”.
“Так як Адам, – каже святий Василій Великий, – за необхідністю в нас передаємо від одного до іншого шляхом спадкоємства до кінця, то всі в Адамі вмираємо (див. 1Кор. 15:22 ); і царювала смерть до виконання закону і до пришестя Христового… Ми, оживотворені у Христі, вже не вмираємо в Адамі”. “Як в Адамі смерть стала сильною, так вона знесилилася у смерті Христовій”.
Христос прийшов як “Первосвященик майбутніх благ”, і “Своєю Кров’ю” раз і назавжди “ввійшов у святиню, і придбав вічне відкуплення” (Євр. 9:11,12 ). Це Христове діло, за словами святого Златоуста, є “одним із найдивовижніших і найнесподіваніших – те, що Він одним входженням придбав вічне спасіння”. Дорогоцінна і єдина за значущістю Кров Боголюдини Христа є “Кров заповіту вічного” (Євр. 13:20 ), Нового Заповіту, який є духовним, заснований Богом, в якому Бог відпускає людям гріхи і беззаконня, наповнюючи Собою людські серця і думки (див. Євр. 8:10-13 ). Тому Кров’ю Боголюдини Христа, цим “шляхом новим і живим”, [вірні] входять до “святині” спасіння і вічного життя (Євр. 10:19,22 ). Кров’ю Христовою, за словом святого Златоуста, нам дарований “вхід у небо і доступ до духовних таємниць. Апостол називає цей шлях “новим і живим”, висловлюючи тим самим повноту надії. Новим його називає, намагаючись показати, що ми маємо все найвище, бо нині нам відчинені ворота небесні, чого не було навіть за Авраама. Живим же його іменує тому, що перший шлях був шляхом смерті, зводив у пекло, а цей завжди живий”.
Пролиттям Своєї безмірно дорогоцінної, Боголюдської Крові за спасіння людського роду Господь Ісус Христос заснував Новий Заповіт. Бо, за всімдрому Божим Промислом, “де заповіт” (у синод. тексті: “заповіт. – Прим. пер.”), “там необхідно, щоб послідувала смерть заповідача” (Євр. 9:16 ). Своєю хресною смертю Боголюдина “є посередником Нового Заповіту, щоб унаслідок смерті Його, що була для спокути від злочинів, зроблених у першому завіті, покликані до вічної спадщини одержали обітоване” (Євр. 9:15 ). “Що є посередник (заступник)? – запитує святий Златоуст і відповідає: – Посередник (μεσίτης) – це не пан того, за що він посередничає, але той на одному боці, а посередник на іншому. Наприклад, при укладенні шлюбу буває посередник, але він не наречений, а лише допомагає тому, хто одружується. Так і тут. Син став посередником між Отцем і нами. Отець не хотів залишити нам цю спадщину; Він гнівався на нас і був незадоволений нами як відступниками від Нього; Син же став посередником між нами і Ним і благав Його. І ось як став Він посередником: прийняв на Себе провину і виправдання, повідомив нам Отчу волю і при цьому зазнав смерті. Образили Бога ми, і ми повинні були померти, але помер за нас Він і зробив нас гідними угоди. Так заповіт став міцним, бо укладений він не з недостойними. На початку Бог уклав з нами угоду, як батько з дітьми; але коли ми стали негідними, тоді треба було, щоб був не угоду, а покарання. До чого тоді ти, – запитує Апостол, – хвалишся законом? Він довів нас до такого гріховного стану, що ми ніколи б не спаслися. Якби Господь наш за нас не помер, то закон анітрохи б нам не допоміг, бо він був немічний”.
“Як вічний Первосвященик Господь Іісус Христос “завжди живий, щоб заступатися за нас” (Євр. 7:25 ). Це і вельми таємниче, і вельми людинолюбно, – каже святий Григорій Богослов. – Бо “клопотати” (ἐντυγχάνειν) означає тут молитися за нас як посередник, як і про Духа говориться, що Він “клопоче за нас” (Рим. 8:26 ). “Єдиний бо є Бог, і єдиний Заступник Бога і людей, людина Ісус Христос” (1Тим. 2:5 ). Адже й нині як людина (бо Він – з тілом, яке сприйняв на Себе) молиться Він про моє спасіння, поки силою Свого вочеловечення не зробить мене богом. Так і “заступника імамы имамы Иисуса” (1Ін. 2:1 ) – не в тому сенсі, що Він принижується за нас перед Отцем і по-рабськи Йому припадає (нехай буде чужим для нас такий воістину рабський і негідний Духу помисел! адже ні Отцеві не властиво цього вимагати, ні Синові терпіти, та й несправедливо думати так про Бога), а в тому, що нас Він, постраждавши за нас як людина, наставляє сим на терпіння як Слово й Порадник”.
Господь Ісус, щоб освятити Своєю Кров’ю людей, “постраждав за межами града” (у церковнослов. і синод. тексті: “за межами воріт. – Прим. пер.”) (Євр. 13:12 ). “Чому, – запитує святий Златоуст, – Господь Іісус Христос був принесений в жертву не в храмі, а за межами міста і міських стін? – Для того щоб справдилося пророцтво про те, що Він буде “зарахований до лиходіїв” (Іс. 53:12 )… Не в храмі ще тому, щоб іудеї не приховали Жертву і люди не подумали, що Вона приноситься тільки за єврейський народ. Для того поза градом і стінами, щоб ми знали, що Жертва – всезагальна, що приношення за всю землю, і щоб відомо було нам, що й очищення всезагальне, а не приватне, як у юдеїв”.
Дорогоцінна Кров Боголюдини Христа – це Кров Заповіту, якою звершується освячення і спасіння людського роду, тому хто не шанує її за святиню, той винен найстрашнішим мукам (див. Євр. 10:29 ). Заради спасіння всіх Господь Ісус скуштував за всіх смерть, підніс за всіх страждання і, таким чином, став “Вождем спасіння” (Євр. 2:9,10 ). Через іпостасне з’єднання людського і Божественного єств у Господі Ісусі Христі кров Його людського єства стала й іменується Кров’ю Бога, Боголюдини. Тому Він цією Пресвятою і Пречистою Кров’ю здобуває Церкву, яка є домом спасіння, будівничою (букв. “майстерня”. – “Прим. пер.”) спасіння: Господь Бог здобуває Церкву “Кров’ю Своєю” (Діян. 20:28 ).
Основною і вічною євангельською цінністю, що стоїть більше за весь видимий світ, є богоподібна душа людини. У скарбниці космічних цінностей немає жодної такої, яка могла б зрівнятися з нескінченною, божественною гідністю людської душі. Якщо людина гріхами і пристрастями занапастить свою душу, то у світі часово-просторових цінностей не зможе знайти жодної настільки значущої, щоб викупити [нею] свою душу. Про це Божественний Спаситель говорить виразно і ясно: “Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за душу свою?” (Мф. 16:26 ).
Гріхами людина багато зашкодила своїй богоподібній душі та частково її занапастила і втратила. Ніхто і ніщо зі створених істот і речей не може її спокутувати і врятувати – ніхто і ніщо в усіх створених світах. Єдина сила, а тим самим і єдина цінність, якою може бути спокута заражена гріхом, втрачена душа, – це безгрішна душа Боголюдини Христа. Вона коштує більше, нескінченно більше, ніж усі вкупі створені істоти. В її безгрішній всечистоті та Божественній всецінності, з одного боку, і в її природній, генетичній спорідненості з людською душею, з іншого боку, міститься її всесильна спокутна і спасительна сила і могутність. Тому безгрішний Господь і сповістив, що Він прийшов “віддати душу Свою на відкуплення багатьох” (Мк. 10:45 ).
Людинолюбний Спаситель здійснив це Боголюдським подвигом Свого земного життя, а особливо Своєю хресною смертю і Воскресінням. Добровільно віддаючи Свою душу для спасіння людей, Господь її Боголюдською безгрішністю і всезначимістю, а тим самим і її нескінченною, всеперемагаючою силою, спокутував людську душу, продану гріхові та смерті (див. Рим. 7:14,6:17,20,5:12 ), позбавив з полону людський рід, поневолений гріхом, смертю і дияволом. Це не означає, що Всеправедний Господь учинив над дияволом насильство. Навпаки, в цьому піднесеному Спасителем подвигу стільки всеправедної, всемудрої, вселюблячої Боголюдської логіки, що вона очевидна для всіх істот в усіх світах, включно з найзлорозумнішим дияволом.
Будучи безгрішною і при цьому цілком людською за природою, душа Боголюдини – найзаконніший і найістинніший представник людського роду, а своєю добровільною і нескінченно людяною жертовністю вона всеправедно і всемодро спокутувала людський рід від рабства гріху і смерті. І перед всеправедним Богом Христова жертва достатня для спокути людського роду; але і перед несправедливим дияволом вона має те ж саме значення. Хотів він того чи ні, диявол відчуває й усвідомлює всю виправданість і нездоланність людинолюбної жертви спокути, принесеної Спасителем. І його логіка, хоч би якою зіпсованою і збоченою злом вона була, повинна бачити і визнати в жертві Спасителя всеперемагаючу спокутну силу. І коли деякі святі отці представляють викуп людського роду як викуп у диявола, то роблять це не тому, що нібито вчать, що Господь Іісус Христос приніс Свою душу в жертву дияволові, щоб викупити людський рід, але показують усю логічну непереможність і Боголюдську виправданість та всемогутність спокутного Христового подвигу навіть для самого диявола. Висловлюють же це з привнесенням антропоморфізму, щоб неозору таємницю спокути зробити частково доступною для людського розуміння. Ба більше, деякі з них (наприклад, преподобний Макарій Великий) у цьому антропоморфному реалізмі йдуть настільки далеко, що драматично уявляють здійснений Спасителем подвиг спокути у формі діалогу. Зрозуміло, йдеться про нескінченну, незбагненну таємницю, що відчувається і в отців, які виражають спокутний подвиг Спасителя в антропоморфному сенсі. Їхня звернена до Бога думка, досліджуючи цю пресвяту таємницю, трепетно і благочестиво ввіряє себе незбагненній Божественній провіденційності (промислительності), яка настільки рясно присутня в Боголюдському подвигу спокути.
Так, святий Іриней пише: “Господь наш Іісус Христос бився і переміг, бо Він був людиною, що подвизалася за батьків і слухняністю припинила неслухняність; бо Він зв’язав міцного (fortem, тобто диявола), і розв’язав (розв’язав) слабких, і дарував Своєму створінню порятунок, руйнуючи гріх. Бо Він – всесвятий і милосердний Господь, люблячий людський рід. Отже, Він поєднав людину з Богом. Адже якби не людина перемогла людського ворога, то ворог не був би переможений справедливо. І знову, якби не Бог дарував спасіння, воно не було б міцним… Бо Тому, Хто взявся вбити гріх і спокутувати людину, повинну смерті (occidere peccatum et mortis reum redimere hominem), належало Самому стати тим, чим була людина, яку гріх повів у рабство і над якою царювала смерть, – щоб гріх був повалений людиною, і людина уникла смерті”.
“Ворог роду людського, диявол, не був би переможений справедливо (juste), якби Той, Хто переміг його, не був би людиною від дружини. Адже на початку через дружину оволодів він людиною і поставив себе ворогом людині. Тому й Господь сповідує Себе Сином Людським, відновлюючи в Собі ту первозданну людину, від якої створена була дружина, щоб як через людину переможену наш рід зійшов у смерть, так знову через людину-переможця ми зійшли в життя, і як через людину смерть здобула перемогу над нами, так знову-таки через людину ми здобули перемогу над смертю”.
Під час спокуси в пустелі, як пише святий Іриней, Господь Іісус Христос “остаточно прогнав від Себе сатану як законно переможеного (quasi legitime victum); і колишній колись Адамов злочин заповіді Божої знищений за допомогою заповіді закону, яку дотримав Син Людський, не переступивши Божої заповіді… Так занепалий ангел переможений Сином Людським, який зберіг заповідь Божу. Бо як на початку схилив він людину порушити заповідь Творця, чому й мав її у своїй владі, а влада її полягає у злочині та відступництві (potestas autem ejus est transgressio et apostasia), якими вона й зв’язала людину, – так, з іншого боку, сатані належало бути переможеною людиною і зв’язаною тими ж самими путами, якими вона раніше зв’язала людину, щоб людина, звільнившись, повернулася до свого Господа, залишаючи пута, що зв’язували її, тобто злочин (transgressionem). Адже зв’язування сатани з’явилося звільненням людини, бо “як може хто ввійти в дім сильного і розкрасти речі його, якщо спершу не зв’яже сильного?” (Мф. 12:29 ). Тому Господь викриває сатану в противленні Богові, який створив усе, і перемагає його заповіддю, а заповідь Божа є закон. Як людина Господь Ісус Христос показав, що сатана – це утікач, і злочинець закону, і відступник від Бога, а потім як Слово Він його міцно зв’язав як Свого раба-втікача та розграбував його посудини, тобто людей, якими той володів та неправедно (injuste) користувався. І справедливо (juste) полонений той, хто не по праву полонив людину; а раніше полонену людину вирвано з влади володаря з милосердя Бога Отця, Який зглянувся над Своїм творінням і дарував їй спасіння, відновивши (redintegrans) її через Слово, тобто через Христа, щоб людина на досвіді (experimento) пізнала, що вона не сама по собі (не від себе самої), а по дару Божому отримала нетління”. У подвигу спокути і спасіння людського роду Господом Іісусом Христом міститься стільки вседосконалої Божої премудрості, правди і милості, що цей подвиг неспростовно переконливий, природний і логічний не тільки для Ангелів і людей, а й для бісів. У цьому Своєму подвигу Господь Іісус Христос не рахується з дияволом, не вмовляє і не вмовляє його, але Своєю всеправедною і всюдидрою Боголюдською жертвою показує йому, що людина воістину спокута від гріха і смерті, воістину врятована вічним спасінням. Такий сенс мають такі слова святого Іринея: “Господь Ісус Христос, всемогутнє Слово і істинна людина, спокутуючи нас мудро (rationaliter) Своєю Кров’ю, віддав Себе Самого на викуп за викрадених у полон. І оскільки відступництво (apostasia = диявол) несправедливо (injuste) взяло гору над нами і нас, які за природою становлять надбання всемогутнього Бога, протиприродно відчужувало від Нього та зробило своїми власними учнями, то Слово Боже, яке є всемогутнім в усьому та не убогостіє у Своєму правосудді, праведно (juste) повстало проти самого відступництва і спокутувало від нього своє надбання – не силою, як те (відступництво) нами оволоділо, ненаситно забираючи чуже, а переконанням (sed secundum suadelam), як годиться Богові, Який, переконуючи, приводячи докази, а не спричиняючи насильства, здобуває бажане, – так що ані правду не знехтувано, ані стародавнє Боже створіння не загинуло. Отже, Господь спокутував нас Своєю Кров’ю, і віддав Свою душу за душі наші, і Свою плоть за плоті наші, і вилив Духа Отця для з’єднання і спілкування Бога з людиною, Бога вручаючи людям через Духа, а людину привертаючи до Бога Своїм втіленням, і безсумнівно й істинно Своїм пришестям даруючи нам нетління через спілкування з Богом”.
Безгрішне тіло Господа Ісуса, принесене в жертву за людський рід, має всеперемагаючу спокутну силу. Як істинна людина і, отже, істинний представник людського роду, Господь Своєю безгрішною, Боголюдською жертвою викуповує людину від гріха і смерті, бо ні гріх, ні смерть не могли Його перемогти. На це вказує святий Макарій Великий, драматично описуючи спокутний подвиг Спасителя. “Господь тіло Своє, прийняте Ним від Діви Марії, – каже святий Макарій, – підніс на хрест і прицвяхав до нього; і мертве тіло перемогло і вбило живого змія. Велике тут чудо… Нове і безгрішне тіло не з’являлося у світі до Господнього пришестя, бо, після того як перший Адам переступив заповідь, над усіма його нащадками царювала смерть. Отже, мертве перемогло живого змія. І це чудо – для “юдеїв спокуса, а для еллінів безумство”. Але що говорить Апостол? – “Ми проповідуємо Ісуса Христа розп’ятого, для юдеїв – спокуса, а для еллінів – божевілля”, а для нас, спасенних, – “Христа, Божу силу і Божу премудрість” (1Кор. 1:23,24 ). Бо в мертвому тілі – життя; тут – спокута (ἡ ἀπολύτρωσις), тут – світло, тут Господь приходить до смерті, розмовляє з нею і велить їй випустити душі з пекла та смерті й повернути їх Йому. І ось сум’ятена цим смерть йде до своїх служителів, збирає всі сили, і князь лукавства приносить рукописи (τὰ χειρόγραφα) і каже: “Ось, ці підкорилися слову моєму! Ось як поклонялися нам люди!” Але Бог, праведний Суддя, і тут виявляє Свою правду і каже йому: “Підкорився тобі Адам, і ти опанував усім його серцем; підкорилося тобі людство. Але що робить тут Моє тіло? Воно безгрішне. Тіло першого Адама стало твоїм боржником, і ти по праву утримуєш його рукопис; про Мене ж усі свідчать, що Я не згрішив; Я не винен тобі нічого. Усі свідчать про Мене, що Я – Син Божий. Голос, що з висоти небес прийшов на землю, засвідчив: “Цей є Син Мій Улюблений… Його послухайте” (Мф. 17:5 ); Іоанн свідчить: “Ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29 ). Також і Святе Письмо: “Він не вчинив жодного гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22 ), і: “Йде князь світу цього, а в Мені нічого не має” (Ін. 14:30 ). І ти, сатано, сам свідчиш про Мене, кажучи: “Знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий” (Мк. 1:24,3:11 ); і ще: “Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божому, прийшов Ти сюди раніше, ніж треба було, щоб мучити нас” (Мф. 8:29 ). Три в Мене свідки: один – з небесних висот Той, Хто посилає голос, інший – із землі, третій – ти сам. Тому спокутую тіло, продане тобі першим Адамом, знищую твої рукописи, бо Я Сам виплатив борг Адама тим, що був розп’ятий і зійшов у пекло; і наказую тобі, пекло, темрява і смерть, звільни ув’язнені душі Адама (тобто роду людського)”. І, таким чином, лукаві сили, здригнувшись, віддають ув’язненого Адама (тобто людський рід)”. Намагаючись якомога ближче наблизити до людського розуму велику таємницю спокути, святий Григорій Ніський дуже часто вживає антропоморфні вирази. Він зображує людський рід бранцем диявола, а Бога – Визволителем. Сам по Собі і в Своєму домобудівництві спасіння Бог не тільки всемогутній, а й праведний, добрий і премудрий, і має все те, що розум вважає найпревосходнейшим. Боже домобудівництво спасіння людини рясніє всіма вседосконалими Божими властивостями.
“Людина, спокушена винахідником пороку, добровільно (ἑκουσίως) вдався до розтління, підкорившись ворогові життя. Бог як благий переймається співчуттям до занепалої людини, а як премудрий відає, як повернути людину; справа ж премудрості є водночас і справою справедливості. Діючи через Свої Божественні властивості, Бог не заподіяв жодного насильства дияволу, який опанував людський рід, тож у диявола забрано будь-який привід до обурення або скарги на гніт з боку Бога”. “Бог не силою звільнив людину, а викупив її. Оскільки ми раніше добровільно продали себе, то наш Визволитель повинен був знайти справедливий, а не насильницький спосіб звільнення. А такий спосіб – це віддати за бранця викуп (λύτρον), який бажає власник (володар). Страждаючи на владолюбство як на головну ваду, злий дух дуже уважно спостерігав за чудесами Владики Христа і, бачачи в Ньому таку надзвичайну силу, розгледів, що це – щось більше, ніж те, що він має в своєму розпорядженні та що утримує в рабстві. Тому він хоче, щоб Христос був спокутою (λύτρον) за тих, кого утримують під вартою смерті. Однак йому неможливо було поглянути на непокритий Божий образ, якщо спершу не побачить на ньому якусь частину тієї плоті, яку він уже підкорив собі гріхом. Для того Божество і вкрило Себе плоттю, щоб злий дух, дивлячись на відоме йому і споріднене, не злякався наближення превеликої сили, а також щоб, помітивши, як сила дедалі більше і більше сяє через чудеса, вважав усе це бажанішим, ніж страшним. У цьому благість сполучається з правдою, та й премудрість від них не відчужена. Влаштувати так, щоб Божественна сила стала доступною за допомогою тілесного покривала і щоб домобудівництву нашого порятунку не заважав страх від грандіозного явища, – у цьому, без сумніву, є доказ і благості, і премудрості, і правди. Адже бажати врятувати – це свідчення доброти; віддати себе як викуп за того, що має інший, виявляє праведність; а премудрим задумом зробити для ворогів недоступне доступним – у цьому доказ найвищої мудрості”.
“Щоб нечистий дух, який вимагав за нас викупу, отримав його, Божество сховалося під завісою нашого єства, і ворог, як ненажерлива риба, укупі з принадою тіла проковтнув і гачок вудилища Божества; і, таким чином, коли життя було введене в смерть і в темряві засяяло світло, світлом і життям було винищене протилежне світлу і життю. Адже неможливо ні темряві перебувати в присутності світла, ні смерті існувати, коли діє життя”.
Завершуючи свою думку про це, богомудрий отець каже: “Отже, доведено, що благість, премудрість, праведність, могутність, недоступність тлінню, – все це розкривається в понятті домобудівництва нашого спасіння. Благість виражається в бажанні врятувати загиблого. Премудрість і праведність виявлені в способі нашого спасіння. А могутність проявляється в тому, що Він узяв на Себе образ людини, образ нашого приниженого єства і вселив у смерть надію, що вона зможе взяти гору над Ним, як і над іншими людьми. Але, перебуваючи в її владі, Він зробив властиве Йому за Божеством: адже властиво світлу винищити темряву, а життю – зруйнувати смерть”.
Ніби доповнюючи святого Григорія Нісського, святий Дамаскін каже: “Господь наш Іісус Христос, будучи безгрішним, “бо не створив беззаконня, щоб гріхи світу не впали на землю” (1Пет. 2:24 ; Ін. 1:29 ), “нехай не буде потіха в вустах Його” (Іс. 53:9 ), не був підлеглий смерті, бо смерть увійшла у світ через гріх (див. Рим. 5:12 ). Отже, помирає Він, приймаючи смерть за нас і Себе Самого приносячи за нас у жертву Отцю. Адже ми згрішили проти Отця, і належало, щоб Він прийняв викуп за нас, щоб ми тим самим звільнилися від осуду. Боже упаси! – не мучителю була принесена Кров Господа. Отже, смерть приступає і, поглинувши тіло Господа як приманку, потрапляє на вудилище Божества; і, скуштувавши безгрішного і життєдайного тіла, винищила себе і випустила всіх раніше поглинутих. Бо як із внесенням світла знищується темрява, так і з прирощенням життя усувається тління і для всіх настає життя, а для згубника – погибель”. Таємничість хресної смерті Спасителя зовсім не вичерпується людськими термінами або антропоморфними порівняннями. Адже навіть поняття викупу носить на собі відбиток людської відносності. У цьому випадку теж діє богомудре слово Апостола: “Ми частково знаємо” (1Кор. 13:18 ), а більша частина вкрита нез’ясованим Божественним мовчанням. Хресна смерть Спасителя – це перемога над смертю і над батьком смерті, сатаною. Як жертва вона, за Боголюдським домобудівництвом спасіння, необхідна для спасіння людського єства, для освячення людської крові та людського життя. Як вираз безмірного Боголюдського людинолюбства вона до вподоби Богові Отцю, але, в строгому сенсі слова, вона не є нещадною Отцівською вимогою до Єдинородного Сина. Своєю нескінченною дорогоцінністю, і значущістю, і силою, і людинолюбством, і жертовністю, і логічністю – хресна смерть Спасителя знаменує собою порятунок людського роду від гріха, смерті й диявола, порятунок, очевидний і досконалий і для Бога, і для людей, і для Ангелів, і для диявола. І коли деякі отці алегорично говорять про викуп, даний Господом Іісусом Христом дияволу, то мається на увазі не те, що Він нібито замість людей віддав дияволу Самого Себе, а те, що і для самого диявола стало зрозумілим та очевидним порятунок людського роду, звершений хресною смертю Боголюдини. Про це богонатхненно говорить святий Богослов: “Кому і для чого пролита за нас Кров, велика і Преславна Кров Бога, і Архієрея, і Жертви? Ми були у владі лукавого, проданими гріху, сластолюбством заробили собі порочність. Якщо ж викуп дається не іншому кому, як тому, хто утримує у владі, то я запитую: кому і з якої причини принесено такий викуп? Якщо дияволу, – о, як це образливо! Розбійник отримує викуп, отримує не тільки від Бога, а й – Самого Бога; за свою тиранію бере таку безмірну плату… Якщо ж Отцю, то, по-перше, яким чином? Не в Нього ми були в полоні. А по-друге, чому Кров Єдинородного приємна Отцеві, Який не прийняв і Ісаака, принесеного батьком, але замінив жертвоприношення, замість жертви розумної (словесної) давши барана? Чи не очевидно з цього, що Отець приймає жертву не тому, що Він начебто її вимагав або її потребував, а за домобудівництвом порятунку, бо людині треба було освятитися людським єством Бога, щоб Він Сам визволив нас, здолавши мучителя силою, і звів нас до Себе через Сина, Який посередник, який усе влаштовує на честь Отця, Якому Він в усьому підвладний. Такі справи Христові, а інше нехай буде вшановано мовчанням”.
Головне полягає в тому, що людинолюбний Господь Ісус Христос добровільно приніс Себе в жертву, тому що зараженій гріхом і смертю людині належало освятитися людським єством втіленого Бога. При цьому відбулися великі й таємничі події: добровільно пролита Кров Боголюдини Христа таємничо-благодатним чином освятила кров людини й людства, сплюндровану гріхом, оживила її новим життям і враженому смертю (букв.: “про-мертвілому”. – “Дод. пер.”) людському єству відчинила “дорогу нову й живу” (Євр. 10:19-20 ), яка приводить до Бога й уводить у життя нескінченне й вічне. А за цим усім тягнеться безмежне і бездонне море Христових Боголюдських таємниць, у які проникає тільки віра, тоді як розум смиренно і спокійно повторює слідом за святим Богословом: “А інше нехай буде вшановано мовчанням”.
в) Боголюдина знімає прокляття з людського роду
У високочудному Господі Ісусі Христі, особливо в Його багатозначущій смерті за людський рід, Бог благословив нас “усяким благословенням” (Еф.1:3) і звільнив людей від тяжіння, яке тяжіло над ними прокляття, за словом Апостола: “Христос відкупив нас від обітниці закону, ставши за нас обітницею, бо написано: “Проклятий усякий, хто висить на дереві, – проклятий” (Гал. 3:13 )” (Гал. 3:13 ).
Яке прокляття було на людському роді до втілення Господа Ісуса Христа, який скинув його достатком Божественних благословень Свого Боголюдського подвигу, пояснює святий Златоуст: “Адам зазнав великого прокляття, а Господь Ісус Христос отримав велике благословення. Адаму було сказано: “Проклятий ти в ділах твоїх” (Бут. 3:17,4:11 ); також і тим, хто жив після нього: “Проклятий той, хто творить діло Господнє з недбалістю” (Єр. 48:10 ), і ще: “Проклятий (кожний чоловік), хто не виконає (всіх) слів цього закону” (Повт. 27:26 ), і ще: “Проклятий (кожний) повішений на дереві” (Повт. 21:23 ). – Ось скільки проклять. Від них звільнив нас Христос, ставши Сам клятвою (див. Гал. 3:13 ). Як принизив Він Себе, щоб нас піднести, і помер, щоб зробити нас безсмертними, так і став клятвою, щоб сповнити нас благословенням. Що може зрівнятися з цим благословенням, якщо благословення подається за допомогою клятви? Сам Він не мав потреби в благословенні, але подає його людині. Як тоді, коли я кажу, що Він принизив Себе, маю на увазі не якусь у Ньому зміну, а Його поблажливість за домобудівництвом порятунку, так і кажучи, що Він отримав благословення, маю на увазі не те, що наче б то Він мав потребу в благословенні, а знов висловлюю Його поблажливість за домобудівництвом порятунку. Отже, благословення відноситься до Його людського єства. “Воскреснувши з мертвих, Христос уже не вмирає” (Рим. 6:9 ) і не підлягає клятві; або, краще сказати, Він і до того не підлягав клятві, але прийняв її на Себе, щоб позбавити від неї людину”.
Чому, за законом Мойсея, проклятий перед Богом усякий, хто висить на дереві? Це пояснює Мойсей у законі: “Хто згрішить так, що заслужить на смерть, і буде засуджений на смерть, і ти повісиш його на дереві, то тіло його не повинно ночувати на дереві, але поховай його того самого дня, бо проклятий перед Богом кожен, хто висить на дереві” (Повт. 21:23 ). Це означає, що така смерть була ознакою крайньої порочності, тому засуджений на таку смерть був проклятий перед Богом. “Не кожен, хто висить на дереві, – каже блаженний Ієронім, – проклятий перед Богом, а той, хто вчинив гріх, гідний смерті, і вмертвлений за це, і повішений на дереві. І проклятий він не тому, що висить на дереві, а тому, що впав у такий гріх (in talem reatum), що заслужив бути розіп’ятим”.
Господь Ісус Христос, прийнявши хресну смерть, хоча Він і безгрішний, поніс на Собі і прокляття цієї смерті – і Своєю незаслуженою смертю винищив прокляття, що лежало на роді людському. “Оскільки той, хто висить на дереві, проклятий, – каже святий Златоуст, – то Той, Хто мав розв’язати цю клятву, повинен був бути від неї вільним і прийняти на Себе цю клятву, незаслужену, замість тієї, заслуженої; тому-то Христос і взяв на Себе таку клятву, і нею знищив ту, заслужену. Як невинна людина, що зважилася померти замість засудженого на смерть, позбавляє того від покарання, так зробив і Христос. Оскільки Христос не підлягав прокляттю за злочин закону, то Він і прийняв на Себе прокляття, якому провинні були ми, а не Він, щоб усіх звільнити від [прокляття] заслуженого, “бо Він не вчинив гріха, і не було неправди в устах Його” (Іс. 53:9 ). Як, отже, померлий замість тих, що мали померти, позбавляє цих від смерті, так і Той, Хто прийняв на Себе прокляття, – звільнив від прокляття”.
“Нікого не повинно бентежити те, – пише блаженний Ієронім, – що Христос став за нас клятвою: адже Бог, Який зробив Його клятвою, зробив Його і “гріхом за нас” (2Кор. 5:21 ), а Спаситель із повноти Божества “принизив Самого Себе, прийнявши образ раба” (Флп. 2:7 ). Але приниження Господа нашого – це наша слава. Він помер для того, щоб ми жили; зійшов у пекло, щоб ми зійшли на небо; став божевіллям (stultitia), щоб ми стали мудрістю (sapientia). З повноти Божества Він зменшив Себе, “прийнявши образ раба”, щоб у нас жила повнота Божества і щоб ми з рабів стали панами. Він розіп’ятий на дереві, щоб Своїм розп’яттям на дереві винищити гріх, зроблений нами на дереві пізнання добра і зла. Клятвою ж став Він після цього – став, а не народжений (factus, non natus) – щоб благословення, обітовані Аврааму, зійшли на нас”.
Безвинний Господь Ісус Христос став для нас клятвою тому, що прийняв на Себе прокляття першородного гріха і всіх гріхів усього світу (див. Ін. 1:29 ), укупі з усіма жахливими наслідками гріха: неміччю, муками, стражданнями, смертю, – які й становлять сумну і неминучу відплату за гріх. Спаситель, хоча Він і безгрішний і як Такий вільний від прокляття за невиконання закону, підняв усі муки й покарання, що лежали за гріх на людському роді, і цим викупив нас від прокляття гріха. “Усі народи були під прокляттям (ὑπο κατάραν), – каже святий Юстин, – бо всі були схильні до гріхів і вад. Владика Христос прийняв на Себе прокляття всіх, за весь людський рід поніс приниження і смерть, щоб Своєю смертю і Воскресінням перемогти смерть”.
“Може хтось запитати, – зауважує святий Афанасій Великий, – для чого Господь Ісус Христос перетерпів не інше що, а саме хрест? Він постраждав так, а не інакше, тому що це було для нашої користі. Адже для нас найкраще, що перетерпів це Господь. Бо якщо прийшов Він на Собі понести клятву, що була на нас, то як би інакше став клятвою, якби не прийняв смерть, що була під клятвою? А це – хрест. Бо так і написано: “Проклятий усякий, хто висить на дереві” (Повт. 21:23 )”.
“Коли Апостол говорить, що Христос “став за нас клятвою” (Гал. 3:13 ) і “того, хто не знав гріха, Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21 ), ми уявляємо, що не Він цілком (ὅλον) став клятвою або гріхом, але що Він прийняв на Себе клятву, що лежала на нас, за словами Апостола: “Відкупив нас від клятви” (Гал. 3:13 ), і за словом Ісаї: “Він гріхи наші поніс” (Іс. 53:4 )”.
“Господь Ісус Христос, який взяв на Себе наші немочі, іменується немічним, хоча Він і не немічний, бо Він – Божа сила. За нас став Він гріхом і клятвою, хоча Сам не згрішив, а тільки поніс на Собі наші гріхи і нашу клятву”.
“Ставши людиною, Слово перенесло на Себе і немочі тіла, щоб ми, вже не як люди, а як свої Слову, стали причасниками вічного життя. Бо ми вже не вмираємо за першим народженням в Адамі, але, оскільки наше народження і всі тілесні немочі перенесено на Слово, підводимося від землі після розв’язання клятви за гріх Тим, Хто в нас і за нас став клятвою”.
“Апостол Павло пише: “Христос став за нас клятвою” (Гал. 3:13 ). Як “став клятвою” говориться тому, що за нас прийняв Він на Себе клятву, а не Сам став клятвою, так і “Слово стало плоттю” (Ін. 1:14 ) сказано тому, що заради нас прийняв на Себе живу плоть і став людиною, а не тому, що ніби-то преложився в плоть”.
“У давнину, – каже святий Златоуст, – одних злочинців спалювали, інших били камінням, а декого позбавляли життя іншими способами, але розп’ятий і повішений на хресті страждав не лише тому, що переносив хресні муки, а й тому, що зазнавав прокльону. “Проклятий кожен, хто висить на дереві”, – говорить Святе Письмо (Повт. 21:23 ). Але цей проклятий, ганебний знак найбільших мук, знак жахливого покарання і проклятої смерті, від великої сили розіп’ятого Христа став для всіх найжаданішим і найлюб’язнішим. Не стільки царська корона прикрашає голову, скільки хрест, бо він дорогоцінніший за весь світ. Зображення хреста, колись для всіх страшне, тепер усім настільки бажане, що знайдеш його всюди: у начальників і підлеглих, у жінок і чоловіків, у дів і заміжніх, у рабів і вільних. Усі безперестанку покладають хресне знамення на найблагородніші частини свого тіла і щодня носять це знамення зображеним на своєму чолі, як на стовпі. Хрест виблискує на священній трапезі, під час висвячення священиків і разом із Тілом Христовим на Таємній вечері; усюди можна бачити, як його підносять: на будинках, на торгових ярмарках, у пустелях, на дорогах, у печерах, на ложах, на золотих і срібних посудинах, на дорогоцінних каменях, на настінних картинах, на тілі хворих тварин, на тілі одержимих демонами, на війні, у мирі, вдень і вночі, на урочистих зібраннях і в келіях подвижників. Настільки жаданим став цей чудовий дар, ця невимовна благодать. Ніхто вже не соромиться і не лякається при думці, що хрест – знак проклятої смерті. Навпаки, всі ми вважаємо його прикрасою паче вінців, і діадем, і намист із дорогих каменів. Так став він не тільки не страшним, а й вельми жаданим і люб’язним для всіх, і блищить, зображуючи його всюди: на стінах будинків, на дахах, на книгах, у містах, у селах, у місцях населених і незаселених”.
Пояснюючи слова Апостола (див. Гал. 3:13 ), блаженний Феодорит каже: “Безневинний і вільний від усякого гріха Господь Іісус Христос виплатив наш борг і нас, які заборгували надто багато й тому вимушені були бути рабами, удостоїв волі, спокутувавши нас і в якості спокутної ціни запропонувавши за нас Свою власну Кров. Заради цього Він перетерпів і хресну смерть, бо цей вид смерті був згідно із законом проклятим, але проклятим було і наше єство (ἡ φύσις), після того, як переступило закон”. “Того, хто не знав гріха, Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21 ). З приводу цих слів Апостола святий Златоуст каже: “Якби Бог зробив тільки це і нічого іншого, то слід було б замислитися над величчю однієї цієї справи: Сина Свого Він віддав за тих, які Його образили. Багато й інших добрих справ зробив Він для нас, а понад усе – за неправедних засудив на страждання Того, Хто не вчинив жодної неправди. Утім, Апостол вказав ще й на дещо набагато більше цього. На що ж? На те, що Того, Хто “не знав гріха” – Того, Хто є сущою Правдою, – Він зробив гріхом, тобто дозволив, щоб Той був засуджений, як грішник, і помер, як проклятий, тому що “проклятий кожен, хто висить на дереві” (Повт. 21:23 )… Велика подія, коли і грішник помирає за кого-небудь, але коли праведник так страждає і помирає за грішників, і не тільки помирає, а й помирає, як проклятий, і не тільки, як проклятий, але Своєю смертю дарує нам великі блага, яких ми ніколи і не сподівалися (бо говориться: “щоб ми були правдою Божою в Ньому” [у синод. перекладі: “щоб ми в Ньому зробилися праведними перед Богом”; у церковнослав: “нехай ми будемо правда Божа про Нього” – 2Кор. 5:21 . – “Прим. пер.”]), – то яке слово, який розум може це висловити або осягнути? Бо Праведника, – каже Апостол, – Бог зробив грішником, щоб грішників зробити праведниками”.
“Господь Ісус, – богословствує святий Богослов, – робиться для юдеїв юдеєм, щоб здобути юдеїв; для підзаконних підзаконним, щоб спокутувати підзаконних; для немічних немічним немічним, щоб спасти немічних. Для всіх Він робиться всім, щоб усіх придбати… Утім, не тільки робиться Він іудеєм і не тільки приймає на Себе не належні Йому і принизливі найменування, але – що найнепристойніше – називається самим гріхом (αὐτοαμαρτία) (див. 2Кор. 5:21 ) і самою клятвою (αὐτοκατάρα) (див. Гал. 3:13 ). Хоча й не такий Він насправді, проте ж так нарікається. Бо як може бути гріхом Той, Хто і нас звільняє від гріха? І як може бути клятвою Той, Хто і нас спокутує від прокляття закону? Але Він іменується так, щоб і до цієї міри явити Своє смирення, а тим і нас навчити смирення, що підносить на висоту”.
“За домобудівництвом спасіння Господь Іісус Христос став заради нас гріхом (див. 2Кор. 5:21 ) і клятвою (див. Гал. 3:13 ), не будучи цим за своєю сутністю, а ставши цим за людинолюбством”. “Владика Христос в усьому уподібнився до людського роду і страждав з ним, за словом пророка: “Гріхи наші взяв, і недуги наші взяв на Себе” (Іс. 53:4 ), і: “Він взяв на Себе немочі наші та взяв на Себе немочі наші” (Мф. 8:17 ), так як зодягнув на себе тіло, доступне для хвороб та немочей. Ще сказано: “Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21 ) Того, Хто гріха не зробив, але ніби зробив, щоб ми виправдалися. І ще написано: “Викупив нас від клятви… зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13 ). Названий Він проклятим, бо благоволив через співчуття наректися з нами одним і тим самим ім’ям. У всьому цьому Він уподібнився людському роду, прийнявши на Себе образ раба, немов Сам був злочинцем закону, і, принісши в жертву за людський рід власне Своє Обличчя, привернув Отця до милості”.
“Таємниця навчила нас (παρὰ μυστηρίον), і ми віримо, – вигукує святий Григорій, – що людське єство врятоване через поєднання зі Словом. Бо Той, Хто став за нас гріхом (див. 2Кор. 5:21 ) і клятвою (див. Гал. 3:13 ), як про це говорить Апостол, і взяв на Себе наші немочі, за словом пророка Ісаї (див. Іс. 53:4 ), не залишив при Собі незціленими гріх, клятву і неміч, але “смертне було поглинуте життям” (2Кор. 5:4 ); Він “розп’ятий у немочі, але силою живий” (2Кор. 13:4 ); клятву було перетворено на благословення”.
“Слова Апостола: “Христос відкупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою” (Гал. 3:13 ), означають не те, – каже святий ревнитель Православ’я, – що Джерело благ перетворилося на клятву, але що Самим Собою Він звільнив нас від гріха або прокляття. Так само як і слова Апостола: “Того, хто не знав гріха, Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21 ) – позначають не зміну (τὴν τροπὴν) Правди (бо Бог непорушний і незмінний), а сприйняття на Себе наших гріхів, за словами євангеліста: “Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу”””.
“Господь Ісус Христос підняв страждання, щоб здійснити наше спасіння. Бо оскільки ті, хто був рабом гріха, були винні карам за гріх, то Господь Ісус Христос, будучи вільним від гріха і виконавши будь-яку правду, прийняв на Себе покарання грішників, хрестом винищивши стародавню клятву, а терновим вінцем поклав кінець мукам Адама, бо Адаму після падіння було сказано: “Проклята земля за тебе… Терни й вовки виростять тобі вона терни і вовки” (Бут. 3:17-18 ). Жовччю Він прийняв у Себе гіркоту і муку смертного і страждального людського життя; оцтом взяв на Себе людську зміну на гірше і дарував повернення до кращого; багряною ризою позначає царство, палицею – неміч і тління диявольської сили; прийняттям заушеній і терпінням наших знущань, погроз і ударів – сповістив про нашу свободу”. “”Слово” Боже “стало плоттю”, не перемінившись на плоть, і тому про Нього говориться, що зробилося Воно клятвою і гріхом; а насправді не стало [Воно] ні клятвою, ні гріхом, але Праведник був причислений до беззаконних, щоб винищити гріх. Той, хто благословляє створіння, був названий і проклятим, щоб розв’язати нашу клятву і звільнити від покарання тих, хто вірує в Нього. Отже, не став Він воістину ні клятвою, ні гріхом, але був названий так, щоб знищити клятву і гріх”.
“”Христос відкупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою”, – наводить святий Кирило слова святого апостола Павла, – “(бо написано: проклятий усякий, хто висить на дереві), щоб благословення Авраама через Христа Іісуса поширилося на язичників, щоб нам одержати обіцяного Духа вірою” (Гал. 3:13-14 ). Христова смерть стала для світу спасительною, бо Він став клятвою, піднявши смерть і будучи повішеним на дереві, щоб винищити гріх, щоб благословення Авраамове у Христі Ісусі перебувало на всіх народах, тобто щоб народи, за даною Аврааму обітницею, виправдалися вірою, і щоб ми через віру прийняли обітницю Духа. Отже, якщо Христова смерть знищила законну клятву, принесла народам Авраамове благословення, тобто благодать через віру, і зробила нас спільниками Святого Духа, то, значить, смерть Христа була смертю не звичайної людини, але Слово, ставши плоттю, постраждало плоттю за світ, і Його страждання було достатнім для спокутування світу”.
Згідно зі святим Максимом Сповідником, прокляття – через злочин Адама – лягло на всю землю і на весь людський рід. “Щоб створіння прийняло благословення Бога Отця, Син Божий робиться клятвою і гріхом, згладжуючи клятву і приймаючи на Себе гріх світу. Дві клятви були на людині: одна – плід людської вільної волі, тобто гріх, а інша – смерть, справедливо (δικαίως) присуджена єству за добровільний гріх. Бог, Творець єства, у засудженому єстві добровільно взяв на Себе клятву, тобто смерть, і клятву, що живе в людині з волі гріха, вбив Своєю власною смертю – хрестом”.
“Треба знати, – пише святий поет Боголюдських істин, – що існують два види засвоєння: одне – природне й істотне (φυσικὴ καὶ οὐσιώδης), а інше – особисте й відносне (προσωπικὴ καὶ σχετική). Природне і суттєве – те, відповідно до якого Господь із людинолюбства взяв на Себе наше єство і всі наші природні властивості, за єством і по істині ставши людиною і пізнавши притаманне нашому єству; особисте ж і відносне засвоєння буває тоді, коли будь-хто з якихось причин, наприклад, зі співучасті й любові, перебирає на себе особу іншого і замість нього промовляє на його захист слова, які самого себе ніяк не стосуються. Відповідно до цього, Господь засвоїв Собі і прокляття, і нашу покинутість Богом, і подібне до цього, що відноситься до єства; засвоїв же це не тому, що Він такий або таким став, а тому, що прийняв на Себе наше обличчя і Себе до нас прирівняв. Ось такий зміст мають слова “зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13 )”.
“Оскільки Адам підпав під клятву, – говорить святий Симеон Новий Богослов, – а через нього і всі люди, що від нього походять, вирок же про це Божий ніяк не міг бути знищений; то Христос був за нас клятвою, через те, що повішений був на хресному дереві, щоб принести Себе в жертву Отцю Своєму… і знищити вирок Божий надлишковою гідністю жертви. Бо що більше і вище Бога? Як у всьому цьому видимому творінні немає нічого вищого за людину, бо все видиме і створено для людини; так Бог незрівнянно вищий за все створене, і ніщо не може йти з Ним у порівняння, ані вся видима і невидима тварюка. Таким чином, Бог, Який є незрівнянно вищий за все видиме і невидиме творіння, сприйняв єство людське, яке є вищим за все видиме творіння, і приніс його в жертву Богові й Отцю Своєму. Засоромившись такої жертви, скажу так, і вшанувавши її, Отець не міг залишити її в руках смерті; чому знищив вирок Свій і воскресив із мертвих по-перше, і на початку, Того, Хто дав Себе в жертву, у спокуту та на заміну за споріднених з Ним людей, – а потім, останнього дня закінчення цього світу, воскресить і всіх людей. Втім, душі тих, які вірять в Ісуса Христа, Сина Божого, у цю велику і страшну жертву, Бог воскрешає в теперішньому житті, і знаменням цього воскресіння слугує благодать Святого Духа, яку дає Він душі всякого християнина нібито іншу душу”.
“Господь заради нас став людиною і Свої Божественні страждання подав нам як зцілення (φάρμακα) для зцілення нашої немочі. З їхньою допомогою ми оновилися, і удостоїлися життя, і стали учасниками Божественних таємниць, і насолоджуємося духовними даруваннями. За святим Апостолом, “Христос відкупив нас від клятви закону, зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13 ). Христос став за нас клятвою, бо віддав Себе за нас, добровільно піднявши ганебну і презирливу смерть. Він викупив нас від клятви, бо пролив Свою Божественну і Святу Кров і звільнив нас від осуду і тління пекла. Христос став клятвою, бо зазнав смерті проклятих і лиходіїв. Оскільки Він “не вчинив гріха, і не було брехні в устах Його” (Іс. 53:9 ; 1Пет. 2:22 ), то звернув Він клятву на благословення, взяв на Себе гріх світу та дарував нам шлях порятунку. Бо Господь прийшов усунути клятву, покладену на нас; цього заради і зазнав хресної смерті”.
Молитовна душа Святої Церкви богонатхненно відчуває спасительну силу і значення Чесного Хреста як знаряддя, яким знято клятву з людського роду. Безгрішний, віддаючи Себе на смерть, винищує цим прокляття людського роду. Нескінченна для людського роду символіка двох дерев: у дереві пізнання добра і зла в раю була зосереджена таємниця Божої волі щодо людського знання, і людський рід біля нього впав; а древо хреста – знову розкриває всю Божу волю і любов до людського роду; в одного й за посередництвом одного дерева рід людський падає, в іншого й за посередництвом іншого – повстає. Молитовна свідомість Церкви сильно пройнята цією сугубою таємницею, нескінченною з того і з іншого боку. Христолюбива душа Церкви лагідно звертається до розп’ятого і воскреслого Господа: “Рани і виразки, Христе, перетерпів ти, виразки серця мого зцілюючи… на дереві ж пригвождся, давню клятву спожив єси”. Древом пізнання добра і зла людина втратила вічне життя і була проклята; древом Христового хреста на людину сходить Боже благословення, і вона здобуває Божественне життя, тому що Спаситель древом хреста зцілює клятву, яка була від древа, і вбиває диявола, що вбивав людину. Древо Спасового хреста з’явилося спасінням світу, бо Він зі Своєї волі був на ньому розіп’ятий і позбавив від клятви земнородних. Своєю Чесною Кров’ю Господь спокутував нас від законної клятви. Своїм хрестом Господь викреслив клятву, що була від древа, і звільнив від неї людський рід.
У Великий П’яток, коли людське зло, що терзає Бога, змагається з Богом, який прощає людям, молитовна думка Церкви в скорботному красномовстві ридає: “Страшне і преславне таїнство днесь дієтьсямо зрєтєся: Невловимий утримується; в’яжеться Визволяючи від клятви; Випробовуючи серця й утроби неправедно випробовується; у в’язниці зачиняється Хто безодню зачиняє; Пилату належить, Йому ж трепетом предстоять небесні Сили; заушается рукою творіння Творець; на древо засуджується Судяй живим і мертвим; у гробі укладається Руйнівник пекла; Хто вся терпляй милосердно і всіх спаси від клятви, незлобивий Господи, слава Тобі”. “Викупив нині єси від клятви законної Чесною Твоєю Кров’ю, на хресті пригвоздився, і списом прободся, безсмертя витік єси людиною, Спасе наш, слава Тобі”.
г) Примирення людей із Богом смертю Боголюдини
У хресній смерті Боголюдини Христа приховані незліченні таємниці. Одна з них, священна і чудова, – це примирення людей з Богом і Бога з людьми. До цієї чудодійної смерті людський рід був непокірний Богові, бо гріх є ворожнеча проти Бога, війна з Богом (див. Рим. 8:7 ; Як. 4:4 ). Взявши на Себе гріх світу (див. Ін. 1:29 ) і постраждавши за нас і замість нас, безгрішний Господь Ісус зробив те, що Бог у Ньому і заради Нього відпустив нам гріхи. Богоодкровенне видіння христоносного Апостола свідчить: гріхами ми були “ворогами” Богові, але “примирилися з Богом смертю Сина Його” (Рим. 5:10 ).
“Якщо світ, – каже святий Кирило Олександрійський, – не міг спастися інакше, окрім як Кров’ю і смертю Христовою, яку Він прийняв за премудрим домобудівництвом порятунку заради прощення гріхів, то ми врятовані Христом. А це показує, що втілення Отчого Слова було необхідним – щоб Своєю Кров’ю Він виправдав тих, хто вірує в Нього, і смертю власної Своєї плоті примирив їх з Отцем”.
Примирення людей з Богом смертю Господа Ісуса відбулося в безмірно людинолюбний спосіб. Апостол благовістить: “Усе ж від Бога, що Ісусом Христом примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення, бо Бог у Христі примирив із Собою світ, не закидаючи людям їхніх злочинів, і дав нам слово примирення” (2Кор. 5:18-19 ). Тлумачачи це апостольське благовістя, святий Златоуст промовляє: “Все від Бога (2Кор. 5:18 ), нічого від нас. І відпущення гріхів, і усиновлення, і безсмертна слава – від Нього нам даровані… Все від Бога через Христа і Його благодать. Оскільки всі блага даровані нам Христом, то Апостол і додав: “Який примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення” (2Кор. 5:18 ). Бог, який зробив нас Своїми друзями, Сам є причиною і всіх інших благ, які дарував нам як Своїм друзям. Адже Він не попустив нам залишитися Його ворогами, але зробив нас Своїми друзями і обсипав великими дарами… Бо Бог був у Христі, який примирив світ із Собою, не закидаючи людям злочинів (2Кор. 5:19 ). Ось – любов, що перевершує всяке слово, всякий розум. Хто був ображений? Сам Бог. Хто першим прийшов примиритися? Знову Він. Але ти скажеш, що Він послав Свого Сина, а не Сам прийшов. Так, послав Сина, але нас покликав не один Син, але з Ним і через Нього Отець. Тому апостол і каже: “Бог у Христі примирив із Собою світ” (2Кор. 5:19 ), тобто через Христа. Цими словами апостол пояснює сказане до того: “Той, хто дав нам служіння примирення” (2Кор. 5:18 ), – немов би кажучи: не думайте, що ми (Апостоли) – звершувачі цієї справи. Ні, ми – лише служителі, а Винуватець усього – Бог, Який через Єдинородного примирив із Собою всесвіт. Як примирив його з Собою? Дивно не тільки те, що Він став другом, а й те, що став другом подібним чином. Яким чином? Тим, що відпустив їм гріхи. А інакше не був би Він і другом, чому Апостол і додає: “Не ставлячи людям злочинів їхніх” (2Кор. 5:19 ). І справді, якби Він захотів зажадати розрахунку за гріхи, то всі б ми загинули, тому що всі ми були мертвими. Але і за великих наших гріхів Він не тільки не зажадав для нас покарання, але навіть і примирився з нами; не тільки відпустив нам гріхи, але навіть їх нам і не ставить”.
Справу примирення людей із Богом Господь Ісус Христос надав святим Апостолам як служіння. Апостольство – це “служіння примирення” (2Кор. 5:18 ). Тому Апостол і пише християнам: “Отже, ми – посланці від імені Христового, і немовби Сам Бог вмовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20 ). Святий Златоуст так пояснює ці слова Апостола: “Отець послав Свого Сина напоумити людей і зробити справу, довірену Йому Отцем. Але після того, як був Він умертвлений і, воскреснувши, вознісся на небо, Він доручив цю справу Апостолам. І вони просять людей замість Христа, бо їм довірено Його справу. Роблять же вони це не тільки замість Христа, а й замість Отця. Тому Апостол і додав: “Ніби Сам Бог увещевает через нас”. Цим Апостол каже: Бог закликає людей не тільки через Сина, а й через нас, яким довірено Його справу. Отже, не думайте, що вас просимо ми: Сам Христос просить вас через нас і навіть Сам Христовий Отець. Що може зрівнятися з таким надлишком доброти? Незаслужено ображений після незліченних благодіянь, Він нас не тільки не засудив, а й Сина Свого віддав, щоб примирити нас із Собою. І коли ті, до яких Він прийшов, не тільки не примирилися, а й убили Його, Він знову відправив інших посланців із закликом і через них просить Сам. Про що просить? – “Примиріться з Богом”. Не сказав: примиріть із собою Бога, – бо не Бог ворогує, а ви; Бог же ніколи не буває ворогом”.
Як абсолютно безгрішний Господь Ісус Христос уособлює Собою досконалий мир – мир і з Богом, і з людьми, наскільки люди не ототожнили себе з гріхом. Гріх узагалі є початком сум’яття, безладу, бунту, ворожнечі; Господь Ісус Христос – це досконала безгрішність, і тому “Він є мир наш” (Еф. 2:14 ) – мир наш із Богом, мир наш із людьми та мир наш з усіма тварюками, наскільки люди та тварюки не на боці гріха. Чим Господь Христос – наш мир? Тим, що усуває гріх як посередника між людиною і Богом, між людиною і людьми, між людиною і створінням; і тим самим, завдяки Йому, гріх перестає бути засобом людського спілкування з Богом, з людьми і з створіннями.
Принісши Себе в жертву за людський рід, Господь Іісус Христос Своєю плоттю (σαρκὶ αὐτοῦ) убив ворожнечу, тобто гріх, який розлучає людину з Богом і людину з людиною, і Його Пречистою Кров’ю вони стали близькими один одному (див. Еф. 2:14,13 ). Отже, Хрестом примирив Він людину з Богом, “убивши ворожнечу на ній” (Еф.2:16). За святим Златоустом, “Господь Ісус Христос примирив людей із Богом, бо на хресті поніс покарання за людей. Слова Апостола “вбивши ворожнечу на ньому” вельми виразні і дуже точні; ніщо не може бути виразнішим і точнішим за них. Смерть Христова, – каже Апостол, – убила і знищила ворожнечу. Сказано: “плотські помисли – це ворожнеча проти Бога” (Рим. 8:7 ). А плотські помисли це нестриманість, обжерливість, самолюбство і взагалі всякий гріх”. “Якщо смерть Господня, – каже святий Афанасій Великий, – є спокутування всіх і Його смертю руйнується “середостіння огорожі” – τὸ μεσότοιχον τοῦ φραγμοῦ (Еф.2:14) і здійснюється покликання язичників, то як би Він тоді нас покликав, якби не був розіп’ятий? Адже тільки на хресті вмирають із розпростертими руками. Тому личило Господу перетерпіти і хрест, і розпростерти руки, щоб однією рукою привернути до Себе старий народ, а іншою – народи язичницькі, щоб і тих, і інших поєднати з Собою. Це і Сам Господь прорік нам, даючи зрозуміти, якою смертю Він відкупить усіх: “Коли піднесуся від землі, всіх притягну до Себе” (Ін. 12:32 )”. Убивши хрестом ворожнечу, Господь Ісус Христос винищив гріх, єдину причину війни з Богом (богоборства), тому Христове Євангеліє – це, власне, Євангеліє істинного миру для всіх людей за всіх часів (див. Еф.2:17). “Бог миру, – каже святий Богослов, – хрестом примирив із Собою нас, що боролися проти Нього гріхом”. Хрест Христовий – це символ безперестанної війни з гріхом, а тим самим і знамення вічного миру з Богом, а також і з людьми, наскільки ці останні гріху не є рабами.
Уособлюючи Собою повноту Божества і повноту людства, Боголюдина з’явилася єдиним за досконалістю синтезом Божественного і людського, небесного і земного, і так Він Своєю безгрішною Боголюдяною Особистістю примирив два світи – небесний і земний, поєднавши небо із землею. Зробив же Він це особливо у всій повноті, коли Кров’ю Свого хреста скинув гріх, усунувши тим самим єдину причину ворожнечі землі до неба і людського бунту проти Бога. Це космічне світобачення, сповнене сотеріологічного значення, висловлює Апостол всесвіту, кажучи: “Бо Отцю було завгодно, щоб у Ньому була вся повнота, і щоб за допомогою Нього примирити із Собою все, примиривши через Нього, через Кров’ю хреста Його, і земне, і небесне” (Кол. 1:19-20 ).
“Спаситель підняв страждання, – каже святий Кирило Єрусалимський, – примиривши Кров’ю хреста все, чи то на небі, чи то на землі. Бо гріхом ми були ворогами Богу, і Бог визначив смерть грішнику. Отже, належало бути одному з двох: Богу, Який є Істина, або винищити всіх людей, або за Своєю людинолюбністю скасувати визначення. Але поглянь на Божу премудрість: Він дотримав і істину Свого визначення, і силу людинолюбства. Христос “гріхи наші Сам підніс тілом Своїм на древо, щоб ми, позбувшись гріхів, жили для правди” (1Пет. 2:24 ). Важливий був Померлий за нас; не речовий був Агнець; не був Він лише людиною, і не Ангелом був тільки, але Богом, що вочеловечився. Не настільки великим було беззаконня грішників, наскільки великою [була] правда за нас Померлого. Не стільки ми згрішили, скільки здійснив правди Той, Хто поклав за нас Свою душу”.
Не тільки в Старому, а й у Новому Завіті кров є і символом життя, і силою життя. А коли йдеться про Кров Боголюдини Христа, то вельми зрозуміла її всеживотворяща і всеспасительна сила. Адже саме людська кров, заражена гріхом і гріховністю, була головним розсадником смерті й смертності, а тим самим – і головним винуватцем людської ворожнечі проти Бога і розбрату (букв.: “дисгармонії”. – “Прим. пер.”) між землею і небом. На противагу їй стоїть Кров Боголюдини Христа, яка через свою безгрішність стає джерелом безсмертя і космічної всеєдності та всепримирення. Апостольське благовістя про примирення і з’єднання Кров’ю хреста Христового всього небесного і земного Церква богонатхненно висловлює у своєму молитовному богослов’ї: “Твоїм хрестом, Христе, єдине стадо було Ангелів і людей, і єдина Церква”.
Своїм фатальним гріхопадінням людина збурила проти себе всю тварюку, як на небі, так і на землі: на небі вона образила та засмутила Ангелів, увесь сенс буття яких полягає в невідступному виконанні волі Трисонячного Господа; на землі вона збентежила всю тварюку, заразила її бацилами зла, накликала на неї прокляття і тим самим викликала її на війну проти себе. Однак Господь Ісус Христос Своєю нескінченно спасительною хресною смертю усунув гріх між людиною й Богом, між земним і небесним, примирив їх і здійснив досконале єднання Божественного й людського, небесного й земного, до якого входять усі ті, хто віддають себе в подвигу віри Господу Ісусу Христу (див. Кол. 1:21-23 ).
У досточудній Особи Боголюдини Ісуса досягнуто ідеальної і досконалої Боголюдської єдиноначальності життя і свідомості, посюстороннього і потойбічного, Божественного і людського, небесного і земного. Усім Своїм життям у плоті, а особливо хресною смертю, Воскресінням і Вознесінням, Єдинородний Син Божий вказав людському єству шлях із тлінного в нетління, з минущого в перебуваюче, з часу у вічність. А з ним і в ньому Він висвітлив шлях і всієї тварі, яка, хвора і засмучена людським гріхом, зітхає і сумує під тягарем і отрутою зла, чекаючи, коли люди Христовою вірою стануть синами Божими і своєю святістю витягнуть і її з похмурої прірви тління в блакить вічності, із смертних судом скорботи в невимовні вигуки радості (див. Рим. 8:19-22 ). Пояснюючи апостольські слова з Послання до Колосян (Кол. 1:20 ), святий Златоуст каже: “Велике діло – примирення, ще більше – примирення через Нього, але найголовніше – примирення Кров’ю Його, і не просто Кров’ю, а, що ще чудовіше, – хрестом (διὰ τοῦ σταυροῦ). Так, тут ми маємо п’ять предметів, гідних подиву: Він примирив нас із Богом, і причому – Собою, смертю, хрестом. Дивись, як усе це Він поєднав! Щоб не подумали, що все це одне й те саме і що хрест сам по собі є щось, Апостол і стверджує: “за допомогою Його”. З якої причини вважає він це великим? З тієї, що все це зробив Син Божий, не кількома словами, а Себе Самого вдавши для примирення. Що означають слова “все на небі” (у синод. тексті: “і земне, і небесне. – Прим. пер.”)? Що стосується слів “все на землі”, вони зрозумілі, бо все на землі було сповнене ворожнечі та роздроблене на багато частин, тож кожен із нас був у незгоді і сам із собою, і з багатьма іншими. Але як примирив Він те, що на небі? Невже і там панували розбрат і боротьба? І як у молитві говориться: “Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі” (Мф. 6:10 )? Що на це сказати? Земля була відторгнута від неба. Ангели перебували у ворожнечі з людьми, бачачи свого Владику ображеним. Апостол каже: “Щоб усе небесне і земне з’єднати під головою Христа” (Еф.1:10). Як? “Небесне” ось як: туди перемістив Він людину, туди привів ворога, якого ненавиділи. Адже не тільки примирив Він “земне”, а й людину звів до Ангелів – ту людину, яка була ворогом і противником. У цьому – глибокий мир. Ангели знову з’являються на землі, після того як людина з’явилася на небі. Усе це зробила сила Божа”.
Гріх – це найфатальніше звинувачення проти людського роду, проти всього, що іменується людиною. І ніхто з людей не може виправдати людину в цьому обвинуваченні, бо всі грішні, всі – під обвинуваченням. Природно, що пречисте і пресвяте Боже єство гнівається на гріх як на щось проти-Боже і протиприродне. Апостол, який від верху до низу пронизує поглядом усю трагічність людської істоти, зневодненої та враженої смертю, сповіщає з висоти своїх Божественних видінь: “Відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людську” (Рим. 1:18 ; порівн.: Рим. 2:8 ), тобто на всякий гріх, що завжди корениться в безбожництві, в протистоянні Богові й у неправді, що є чимось онтологічно богоборчим. Лише в безгрішній Особистості Боголюдини людське єство постало Богові без гріха, повністю святим і досконалим. І коли безгрішний Господь з людинолюбства приніс Себе в хресну жертву, тоді з людського єства взагалі знято звинувачення і приборканий Божий гнів.
В Особистості безгрішної Боголюдини людське єство вперше було виправдане перед Богом і гнів Божий був від нього відвернений. Тому Спаситель у цілковитій Своїй Боголюдяній Особистості й у всіх Своїх справах являє Собою і справді є умилостивлення перед Богом за наші гріхи, за словом святого Воанергеса: “Він є умилостивлення за гріхи наші, і не лише за наші, а й за гріхи всього світу” (1Ін. 2:2 ; порівн.: 1Ін. 4:10 ). Виправдання перед Богом досягає кожна людина, яка в подвизі віри з’єднується з безгрішним Господом Ісусом. Цю нескінченно таємничу і спасительну істину сповіщає богопрославлений Апостол: “Христос, коли ще ми були немічні” (тобто були поневолені гріхом, бо гріх – це єдина сила, що розслабляє людське єство й робить його немічним), “у визначений час умер за нас, нечестивців” (у синод. тексті: “за нечестивість”), “у визначений час умер за нас, нечестивців” (у синод. тексті: “за нечестивих. – Прим. пер.”) – (тобто за всіх людей, бо гріх – це єдина сила, що відводить від Бога і знеболює людську істоту). “Бо навряд чи хто помре за праведника; хіба за благодійника, можливо, хтось і зважиться померти. Але Бог Свою любов до нас” (тобто до всіх людей взагалі) “доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками. Тому тим більше нині, будучи виправдані Кров’ю Його, спасемося Ним від гніву. Бо якщо, будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, врятуємося життям Його” (Рим. 5:6-10 ).
Своїм безгрішним життям, Своєю незаслуженою смертю (бо смерть – це наслідок гріха, а гріха в Спасителеві не було) Господь Іісус Христос у Собі Самому виправдав людське єство, представивши його Богові безгрішним, і таким чином відвернув від нього праведний гнів і суд Божий і проклав дорогу кожній людській істоті у воскресіння. Апостол стверджує: Господь Ісус Христос “відданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4:25 ). “Чому Христос був розп’ятий? – запитає хтось, – каже святий Златоуст. – Він був розіп’ятий не за Свій гріх, як це ясно бачиться з Його Воскресіння. Бо якби Він був грішним, то як би воскрес? А якщо воскрес, то зрозуміло, що Він не був грішним. Якщо ж не був грішним, то чому тоді розп’ятий? – За інших. А якщо розіп’ятий за інших, то, безсумнівно, і воскрес. Щоб ти не казав: “як можемо ми виправдатися, якщо винні в стількох гріхах”, – Апостол вказує на Того, Хто згладив усі гріхи”.
Господь Іісус Христос “помер не тому, – каже святий Афанасій Великий, – що був винен, але постраждав за нас і на Собі поніс гнів, що був на нас через злочин”.
Утім, коли йдеться про Божий гнів, не можна цей гнів уявляти по-людськи, надто по-людськи, адже, за вченням святих отців, гнів у Бозі не є настроєм пристрасним. “Гнів у Бозі не є гнів, – каже святий Златоуст, – і не є пристрасть, але дія, якою Він карає”. “Ми говоримо про Божий гнів, – пише Оріген, – стверджуючи водночас, що це – не пристрасть (οὐ πάθος) у Ньому, а щось таке, до чого Він вдається як до засобу, щоб за допомогою суворих заходів привести до ладу тих грішників, які зробили багато і тяжких гріхів. Бо іменоване Божим гнівом (ὀργὴ) і люттю (θύμος) є засобом виховним. А те, що такий погляд перебуває у згоді зі Священним Писанням, видно зі сказаного в шостому псалмі: “Господи, нехай не гнівом Твоїм викриєш мене, не гнівом Твоїм покараєш мене” (Пс. 6:1 ), а також і в Єремії: “Показуй мене, Господи, але по правді, не у гніві Твоєму, щоб не винищити (у синод. тексті: “не применшити. – Прим. пер.) “мене” (Єр. 10:24 )…”. Ще дещо: те, що гнів у Бозі – не пристрасть, але що кожен накликає його на себе власними гріхами, зрозуміло зі слів апостола Павла: “Чи нехтуєш ти багатством ласки, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що ласка Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і об’явлення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5 ). Як би міг хтось “збирати” собі “гнів на день гніву”, якби гнів розумівся як пристрасть? Або як пристрасть гніву може бути засобом виховання? Крім того, Святе Письмо, яке навчає нас узагалі не гніватися, і в тридцять шостому псалмі заповідує: “Зупинися від гніву і залиш гнів” (Пс. 36:8 ), і вустами Павловими велить “відкласти все: гнів, гнів, злість, злість, злоречіє, лихослів’я уст” (Кол. 3:8 ), – хіба це Святе Письмо буде приписувати Богові ту пристрасть, від якої вимагає від нас бути вільними? Отже, ясно, що вирази, що вживаються щодо Божого гніву, потрібно розуміти алегорично, як і ті, що говорять про Його “сон”, від якого, точно пробуджуючи Його, пророк каже: “Встань, Господи, іспий, Господи, іспий, Господи!” (Пс. 43:24 ; порівн.: Пс. 77:65 ). Отже, якщо “сон” має означати щось інше, а не те, що припускає перше значення слова, то чому тоді й “гнів” не можна розуміти подібним чином?”
“Зрозуміло, – каже святий Златоуст, – слова, що застосовуються до Бога, як-то: Бог ревнує, Бог гнівається, Бог кається, Бог ненавидить, – не носять буквального значення. Це – слова людські, але вони мають сенс, гідний Бога. Чи ревнує Бог? “Ревную про вас ревністю Божою” (2Кор. 11:2 ). Чи гнівається Бог? “Господи, нехай не люттю Твоєю викриєш мене, не гнівом Твоїм покараєш мене” (Пс. 6:1 ). Чи не спить Бог? “Встань, вскую спиши, Господи?” (Пс. 43:24 ). Чи кається Бог? “Я розкаявся, що створив людину” (Бут. 6:7 ). Чи ненавидить Бог? “Новомісяці ваші та свята ваші ненавидить душа Моя” (Іс. 1:14 ). – У всьому цьому увагу потрібно звертати не на простоту виразів, а знаходити їхній богопристойний сенс (θεοπρεπῆ τὰ νοήματα). Бог ревнує, бо любить. Бог гнівається не пристрастю, а відплатою і покаранням. Спить Бог, але не сном, а довготерпінням. Без сумніву, багато виразів Бог запозичив від нас і ми від Нього, щоб це послужило до нашої честі”.
“Оскільки людина віддала себе в рабство дияволу, – каже святий Григорій Палама, – то понесла на собі гнів Божий, а гнів Божий – це праведне залишення людини Богом”.
д) Виправдання, очищення й освячення людського єства Кров’ю Боголюдини
Гріх – це найстрашніше звинувачення, яке людина виставила проти самої себе. Воно настільки жахливіше за всі інші, що поширюється на всіх людей без винятку, бо всі люди грішні, і тому всі під звинуваченням. Їхні загальні муки межують із безпорадністю, бо немає людини, здатної виправдати богоподібне людське єство за його добровільне падіння в гріх. Вихід тут можливий тільки один – скинути гріх з людського роду, а тим самим і скасувати звинувачення. Але це не в силах зробити жодна людина – внаслідок загальної людської гріховності; це може зробити і зробила тільки безгрішна людина – Боголюдина Христос: Своїм безприкладно безгрішним життям і Своєю безприкладно людинолюбною жертвою. Тому-то богомудрий Апостол і благовістить: “Ми… виправдані Кров’ю Його” (Рим. 5:9 ).
Гріхом людина не тільки звинуватила себе, а й засудила себе до смерті. Тому виправдання людського роду було можливе лише за допомогою позбавлення людини від смерті. А зробити це міг і зробив лише втілений безсмертний Бог, Який, будучи Життям за природою, Своїм Боголюдським життям, смертю і Воскресінням переміг смерть і позбавив людський рід від муки смерті і тління. Так Він став і назавжди залишився виправданням людини і цілого людського роду.
Боголюдська праведність Спасителя має вселюдський і космічний характер, на противагу вселюдському і космічному характеру людської гріховної неправедності. Як таємничим чином у гріховності Адама бере участь усе людське єство, так само воно цілком бере участь і в праведності Боголюдини Христа. Наскільки участю в Адамовій гріховності воно засуджене, настільки участю в праведності Господа Ісуса Христа виправдане. Тому богоносний Апостол сповіщає істинно благу звістку для всього людського роду: “Як злочином одного засудження всім людям, так і праведністю одного виправданням всім людям до життя” (Рим. 5:18 ).
Тлумачачи ці слова Апостола, блаженний Феодорит пише: “Дивлячись на Адама, – каже Апостол, – не сумнівайтеся в тому, що я сказав (тобто що Бог спасає всіх в одному Господі Ісусі Христі). Бо якщо вірно, і справді – вірно, що весь людський рід, коли Адам переступив заповідь, прийняв на себе осуд на смерть, то зрозуміло, що правда Спасителя уготовляє життя всім людям”.
Виправдання людського життя, людської природи і людського буття, об’єктивно дане в Боголюдській Особистості безгрішного Господа Ісуса, стає життєдайною силою в кожній людині, яка всією сутністю увірує у розп’ятого і воскреслого Господа, бо основна істина Боголюдського подвигу – це те, що очищення гріхів і виправдання людини дане у Крові Боголюдини Христа, у Його правді (див. Рим. 3:24-26 ). “Належало, – каже святий Василій Великий, – щоб Господь вкусив смерть за всіх і, ставши очищенням світу, виправдав усіх людей Своєю Кров’ю”. А молитовна думка Церкви благовістить: “Древом древле Адам осудися, древом же нині хресним оправдися, входження прийом в рай і солодощі сприйняття”. Своєю Боголюдською Кров’ю Господь оновив наше єство, розтлінене гріхом.
Дивовижна і ніяка, навіть найвитонченіша, людська логіка не пояснює і не виражає людською мовою спасительну дію хресної смерті Спасителя. Сила цієї смерті пройшла до найтаємничіших глибин людського єства і проникла в його найпотаємніші схованки. Немає нічого в людському єстві, чого не можна цією силою зцілити, очистити, спасти. Боголюдська Кров Спасителя винищує всі гріхи, від найбільшого до найменшого, очищає людське єство у всіх його глибинах і висотах і таємниче його відновлює, зцілюючи від гріха і зла, за словом Апостола: “Кров Ісуса Христа… очищає нас від усякого гріха” (1Ін. 1:7 ). Чому? – “Тому що, – каже святий Кирило, – це Кров Божа, а не просто людська, бо Бог був у плоті, очищаючи нас Своєю власною Кров’ю”. А за словами святого Іринея, “Бог очистив язичників Кров’ю Сина Свого”.
Щоб очистити від гріха цілковите людське єство, Господь Іісус Христос і втілився, і став досконалою людиною, і жив як людина, і постраждав на хресті (див. Євр. 2:17-18 ). Добровільно і людинолюбно постраждав Він, щоб Своєю Кров’ю освятити людей (див. Євр. 13:12 ; Тит. 2:14 ), бо Кров Його – це Кров Бога (див. Діян. 20:28 ). Звідси в неї й освячувальна сила, що розпростерлася на всі людські істоти. Тому Апостол благовістить, що Бог Господа Ісуса запропонував “в очищення вірою в Крові Його” (у синод. тексті: “в жертву умилостивлення в Крові Його через віру. – Прим. пер.”) (Рим. 3:25 ). “Для чого, – запитує святий Златоуст, – Господь Іісус Христос розп’ятий за межами міста на високому місці, а не під якою-небудь покрівлею? І це не без причини, але для того, щоб Він очистив єство повітря. – Тому на високому місці, а не під навісом покрівлі, але замість покрівлі під склепінням неба, щоб очистилося все небо, в той час, коли цього Агнця загартували на висоті. Очистилося, таким чином, небо; очистилася і земля. Кров капала з ребра Його на землю й очистила всю її скверну. У цьому причина того, що жертва принесена не під покрівлею. Але чому ж не принесена вона в самому храмі юдейському? – Для того, щоб юдеї не зробили цю жертву своєю власністю і щоб хтось не подумав, що вона принесена тільки за єврейський народ. А поза містом, поза міськими стінами вона принесена, щоб люди знали, що це – жертва вселенська (καθολικὴ), що принесена вона за всю землю і що вона – загальне очищення всього нашого єства. Іудеям Бог повелів приносити жертви на одному місці, молитися на одному місці, тому що тоді вся земля була нечистою від диму, смороду, ідольської крові та інших язичницьких нечистот. Але коли прийшов Христос і постраждав поза містом, то очистив усю землю і всяке місце зробив зручним для молитви… Нарешті, вся земля стала храмом”.
“Смертним, – каже святий Григорій Богослов, – Господь Іісус Христос дарував подвійне очищення: одне – вічного Духа, і ним очистив у людині колишнє зло, що народжується плоттю (σαρκογενῆ), а інше – нашої крові (бо нашою я називаю ту Кров, яку пролив Христос, Бог мій), спокутування прабатьківських немочей і визволення світу”.
“Христос сприйняв на Себе всю мою душу і всі мої члени, – каже той самий святий отець, – сприйняв того Адама, спочатку вільного, який ще не зодягнув на себе гріх, і не пізнав змія, і не скуштував плоду та смерті, але харчувався душою простими, небесними думками і був світлим таємничим Богом і Божим. Для цього-то відтворення прийшов у єство людське Бог, щоб, здолавши і перемігши вбивцю смертю, за куштування плоду прийнявши жовч, за нестриманість рук – цвяхи, за древо – хрест, за землю – возношення на хрест, повернути Адама до життя і слави. І розпростерши святе тіло згідно з сторонами світу, Він з усіх боків зібрав людський рід, поєднав у єдину людину й уклав у надра великого Божества, Кров’ю Агнчею очистивши всі нечистоти та відлучивши нечистоту, що перегороджувала смертним шлях від землі до неба… Своїми стражданнями підняв Він людину звідси і поставив її в інше життя, в життя вільне, замість гріховного”.
“”Христове вочеловеченіє” – це друге (нове) створення мене, людини, – каже богонатхненний поет євангельських істин, – бо Бог у плоті постраждав моїм стражданням і повністю відплатив усі мої борги… “Хрест” – це знамення перемоги, а дерев’яний – нагадує про дерево в раю. “Цвяхи” – це пригводження мого гріха… А “куштування жовчі” – на противагу куштування Адамом плоду. “Мертвість Ісусова” – це винищення мертвості в мені”.
У молитовній свідомості Вселенської Церкви особливо виділено освячувальну й очищувальну силу хресної смерті Спасителя. У давнину таємно приносили в жертву ягня, а незлобивий Спаситель, принесений у жертву явно, очистив усе створіння (πᾶσαν κτίσιν). Хрест – це очистилище всіх вірних. Кров’ю, що вилилася зі Спасових ребер, освятилося створіння. Уся земля освятилася Кров’ю і водою, вилитою з ребер Боголюдини. Хрест Господній – це джерело, з якого виливається освячення для всіх людей у світі.
Пречиста Кров Господа нашого Ісуса Христа – це “Кров заповіту вічного” (Євр. 13:20 ), тому ніхто не може ні применшити, ні забрати в неї тієї Боголюдської чудоносної й чудодійної сили, що очищає, освячує й спасає все створіння. Господь Ісус Христос любить нас і засвідчив це тим, що омив “нас від гріхів наших Кров’ю Своєю” (Об’явл.1:5). Очищувальна дія Крові Спасителя простягається до найневідоміших глибин людського сумління, яке також затьмарене й розбещене гріхом (див.: Євр. 9:14 ). Бо і совість наша, у своєму гріховному стані, не є надійним мірилом добра і зла, а ще менше – спасителем людини від зла. Пам’ятаючи про таку спасительну силу Божественної Крові Спасителя, великий Апостол благовістить, що найстрашніших мук вартий той, “хто зневажає Сина Божого, і не шанує за святиню Кров заповіту” (Євр. 10:29 ).
е) Перемога Боголюдини над гріхом, смертю і дияволом
Гріхи суть витвір диявола. Безгрішна Боголюдина перемогла не тільки гріхи, а й самого творця гріхів – диявола. Якби Він цього не зробив, то Його перемога над гріхом не була б ні повною, ні дійсною, тому що Він уподібнився б тому, хто зупиняє річку на середині течії або в гирлі, а не біля самого витоку. Усе Боголюдське домобудівництво спасіння має на меті перемогу над дияволом як верховним творцем і самобутнім батьком гріха і зла. Тому богомудрий Апостол благовістить: “А як діти причетні до плоті й крові, так і Він також прийняв їх, щоб смертю позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола” (Євр. 2:14 ). “Цими словами, – каже Златоуст, – Апостол вказує на причину втілення Спасителя. Тут він висловлює ту дивовижну думку, що диявол переможений саме тим, чим сам перемагав, і що Христос переміг його тією ж зброєю, якою він був сильний проти всесвіту (тобто смертю), що свідчить про велику силу Переможця”.
Адже диявол сильний і страшний тим, що має силу смерті, могутність смерті і що панує над смертю та керує нею. А сила смерті – це гріхи. Кожен гріх є мала смерть; а всі гріхи укупі складають другу смерть, смерть безсмертну і вічну. У своїй споконвічній, корінній основі кожен гріх – від диявола. Господь [втілившись] з’явився в цьому світі як людина, щоб перемогти як диявола, так і його силу – гріхи, а через них – і саму смерть. Улюблений Христом Апостол благовістить: “Хто робить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив. Для цього ж і з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8 ), тобто гріхи, а разом із ними та слідом за ними – смерть і пекло, бо вони неминуче гріхи супроводжують (див. Об’явл.6:8). “Справи диявола”, за словом святого Симеона Нового Богослова, – це “всякий гріх: заздрість, брехня, лукавство, ненависть, ворожнеча, злопам’ятство, наклеп, гнів, лють, гордість, марнославство, немилосердя, лихоїмство, розкрадання, неправда, похіть зла, сперечальність… пересмішки, клятви, богозабуття, нелюдяність і всяке інше зло”.
Смерть – це не тільки природний наслідок гріха, а й природне покарання за гріх, бо вона харчується грішниками. Внісши в себе безгрішного Господа Ісуса, смерть прийняла в себе свого вбивцю і вбила себе, умертвивши себе Безгрішним. І моторошний страх охопив її від плоті людини, Боголюдини. Так людина Боголюдиною зробилася для неї страшною, а вона стала для людини слабосильною, як іграшка. “Господь став людиною, – каже блаженний Феофілакт, – але Людиною, вільною від гріха, що прийшла в подобі плоті гріховної, тобто в подобі плоті, схильної до гріха, але Сам Він не є плоть гріха… Адам помер по справедливості, тому що згрішив. Господь помер несправедливо, бо не згрішив. До розп’яття Господа смерть з повним правом панувала над людьми. А оскільки Господь виявився безгрішним, то що міг диявол знайти в Ньому такого, що заслуговує на смерть? Оскільки ж Господь був умертвлений неправедно, то переміг того, хто умертвив Його, і в такий спосіб звільнив Адама від смерті, справедливо заподіяної йому як тому, хто згрішив. – І взагалі два предмети панували над родом людським – насолода (задоволення) і скорбота (мука). Господь же, пройшовши через те й інше, виявився непереможним. Спочатку спокусник приступив до Нього на горі, пропонуючи насолоду (див. Мф. 4:3,6,9 ), але, побачивши, що не може Його цим перемогти, вдався до великої хитрості, навів на Нього скорботу, щоб принаймні через це оволодіти Ним, і для цього поставив проти Нього все: зречення учнів, насмішки воїнів, хулу перехожих, смерть від іудеїв, – але й у цьому знайшов Його непереможним. Бо муки на хресті не могли викликати в Господі ненависті до розпинателів; навпаки, Він продовжував їх любити і молитися за них, кажучи: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34 ). Ось як переміг Він тим, чим, здавалося, був переможений. Таким чином, хрест став і піднесенням Його, і славою”.
“Оскільки ворог роду людського, – богословствує святий Афанасій, – упавши з неба, блукає тутешнім піднебесним повітрям і, володарюючи тут над іншими демонами, подібними до нього своєю непокірливістю, виробляє через них мрії в спокушаються і намагається зупинити тих, хто “піднімається”, про що й Апостол каже: “З волі князя, що панує у повітрі, духу, що діє зараз у синах протистояння” (Еф.2 :2), то Господь прийшов повалити (скинути) диявола, очистити повітря і відкрити нам шлях до сходження на небо, як сказав Апостол, “через завісу, тобто плоть Свою” (Євр. 10:20 ). А це повинно було здійснитися смертю. Але якою іншою смертю здійснилося б це, якщо не тією, яка настала в повітрі, тобто – на хресті? Адже в повітрі вмирає тільки той, хто помер на хресті. Тому й зрозуміло, для чого Господь зазнав хреста. Бо, піднесений на хрест, Він очистив повітря від усякої демонської принади… І як на смерть приніс Він за всіх тіло Своє, так тілом Своїм відчинив Він нам шлях для сходження на небо”. “Смерть Спасителя на хресті заради нас була і пристойною, і співзвучною зі справою; причина ж тому виявилася в усьому достатньою, тож є вагомі підстави для того, чому порятунок усіх повинен був здійснитися не інакше, як хрестом. Адже і на хресті Господь не залишив Себе не виявленим, але понад усе зробив і те, що і створіння засвідчило присутність свого Творця. Тіло ж Своє Він не залишив надовго в такому стані, але, показавши, що воно вмерло від приростання до нього смерті, негайно й воскресив його в третій день, носячи із Собою і знаки перемоги над смертю в тілі Своєму, а такі суть – нетлінність і нестраждальність… І всім було відкрито, що тіло померло не через неміч єства Слова, що живе в ньому, а щоб у ньому силою Спасителя була знищена смерть”.
“Важливим знаменням і ясним доказом того, що смерть винищена, що хрест став над нею перемогою і що не має вона вже сили, а й справді мертва, служить те, що всі Христові учні нехтують нею, всі нападають на неї та її не бояться, але хресним знаменням і вірою в Христа зневажають її як мертву. У давнину, до Божественного пришестя Спасителя, смерть була страшна і самим святим, і всі оплакували померлих як загиблих. Тепер же, оскільки Спаситель воскресив тіло, смерть уже не страшна, але всі віряни в Христа зневажають її як нікчемну і скоріше наважуються померти, ніж відректися від віри в Христа. Бо вони твердо знають, що вмираючі не гинуть, а живуть і через воскресіння стануть нетлінними (ἄφθαρτοι). І лише лукавий диявол, який колись із гіркою злістю насміхався над нами смертю, залишився істинно мертвим, бо знищені смертні муки. І ось доказ цьому: перш ніж увірують у Христа, люди вважають смерть страшною і бояться її; а як тільки приступлять до Христової віри та Христового вчення, то до того починають зневажати смерть, що з радістю спрямовуються на неї і стають свідками Воскресіння, здійсненого Спасителем для винищення смерті. Навіть дітки поспішають померти. І не тільки чоловіки, а й жінки вчаться боротися зі смертю. Настільки немічною вона стала, що і жінки, яких колись вона утримувала в спокусі, висміюють її як мертву і низложену… Оскільки Спасителем на хресті смерть переможена, зганьблена і зв’язана по руках і ногах, то всі ті, хто ходить у Христі, зневажають смерть, роблячись за Христа мучениками; над нею ж вони знущаються і з усмішкою кажуть: “Смерть, де твоя перемога? Пекло, де твоє жало?”””.
“Лише втілившись, – каже мудрий таїнник Божественної благодаті, – Спаситель міг “дати Себе за нас”. Бо як інакше “дав” би Він “Себе за нас”, якби не носив на Собі плоті? Принісши плоть, Він “дав Себе за нас”, щоб, прийнявши в ній смерть, “скасувати того, хто має владу над смертю, диявола” (Євр. 2:14 ). Тому і дякуємо ми завжди Ісусу Христу і не відкидаємо даної Ним нам благодаті. Адже пришестя Спасителя у плоті стало викупом від смерті і спасінням всієї тварини”. “Як Господь Кров’ю плоті Своєї викупив нас, так і думкою Своєї душі здобуває за нас перемогу, кажучи: “Я переміг світ” (Ін. 16:33 )”.
“Господь постраждав для того, щоб людині, яка в Ньому страждала, приготувати несприйнятливість до страждань. Зійшов Він, щоб нас возвести. Піддав Себе народженню на землі, щоб ми полюбили Його нествореного. Принизив Себе до тління, щоб тлінне могло зодягнутися в безсмертя. Зробився заради нас немічним, щоб ми повстали в силі. Спустився до смерті, щоб дарувати нам безсмертя і оживити мертвих. Одним словом, став Він людиною, щоб ми, які стали смертними людьми, ожили і щоб смерть більше над нами не панувала (neque mors nobis dominetur), бо “смерть” нами “до того не володіє” (Рим. 6:9 ), говорить апостольське слово”.
“Творець всесвіту, Бог Слово, бачачи, що спокушений дияволом Адам переступив заповідь свого Творця і підпав під клятву і панування смерті, створивши Собі від Діви Марії пречисте тіло, яке могло б умістити в себе і всю повноту Божества тілесно, і людські страждання, добровільно віддав це тіло за весь світ, щоб смертю Свого тіла умертвити диявола, який царював над смертю”. “Причина втілення Бога Слова – така: засудити зверхність (переважання) сатани над нами. Тому Христос, виходячи на розп’яття, сказав: “Нині суд є світу цьому: нині князь світу цього вигнаний буде геть” (Ін. 12:31 )”.
Таємничою, Божественною силою хресної смерті Спасителя знесилений, позбавлений могутності, умертвлений гріх як динамічна сила диявола і творча сила смерті. “Сам Спаситель і Владика всіляких, – каже святий Григорій Богослов, – Творець і Управитель світу, Син і Слово великого Отця, Примиритель, Первосвященик, співпрестольний Отцю, не тільки прийняв на Себе образ раба, а й, зійшовши на хрест, підніс із Собою людський гріх, щоб його вбити”. “Бог, прийшовши через чисту Матір, не тільки Сам не осквернився в утробі, а й її очистив. Так, і прийнявши смерть, Він зруйнував державу смерті; при цьому Він не тільки Сам нічого не зазнав від смерті, але і її винищив”.
Наводячи слова Апостола (див. Євр. 2:14 ), святий Амвросій каже: “Отже, хто Той, Хто Бажає, щоб ми були причасниками (participes) в Його плоті й крові? Без сумніву, Син Божий. Як став Він нашим спільником, якщо не тілом; або якою смертю розірвав ланцюги смерті, якщо не тілесною? Адже Христове підняття смерті зробилося для смерті смертю (mortis enim mors facta est susceptio mortis in Christo)”.
Чудодійним, Божественним чином Божественна сила Спасителя в Його терпінні хресної смерті своєю всеспасительною дією охоплює все людське єство. “Господь Іісус Христос простягнув руки на хресті, – каже святий Кирило Єрусалимський, – щоб обійняти кінці всесвіту… Розпростер людські руки духовними руками Той, Хто утвердив небо. Пригвоздили ті, щоб тоді, як пригвозджено було до древа Його людство, що носило на собі людські гріхи, і коли воно померло, укупі з ним помер і гріх, а ми воскресли в правді”. “Спаситель на хресті сказав: “Звершилося” (Ін. 19:30 ). Бо здійснилася таємниця, здійснилося написане: винищилися гріхи”.
“Для чого, – запитує святий Василій, – Христове домобудівництво спасіння звершено хрестом? Для того, щоб із чотирьох сторін світу були зібрані спасенні. Бо хрест ділиться на чотири частини, так що кожна його частина звернена до однієї з чотирьох сторін світу. А віддана перевага була хресній смерті, щоб усі чотири сторони світу були приведені до спасіння частинами хреста”.
Усе, що увійшло в Боголюдське життя Господа Ісуса, – це не тільки символ, а й сила Його перемоги над гріхом, смертю і дияволом. “Чим переміг диявол, – каже святий Златоуст, – тим же переміг його Христос. Взявши його зброю, Христос його нею і переміг. Ось як це було: діва, древо і смерть були знаками нашої поразки; дівою була Єва, бо тоді вона ще не пізнала чоловіка; древом було древо в раю; смерть була покаранням Адама. Але дивись, знову – Діва, древо і смерть; ці знаки поразки стали знаками перемоги. Замість Єви – Марія, замість древа пізнання добра і зла – древо хреста, замість смерті Адама – смерть Христова. Чим перемагав диявол, тим і сам був переможений. Деревом диявол погубив Адама; хрестом Христос переміг диявола. Те древо скинуло в пекло, а це древо витягло і тих, які туди відійшли… Смертю ми стали безсмертними. Такі дії хреста. І як легко для нас усе це сталося. Ми не обагрили кров’ю зброї, не стояли в бойовому строю, не приймали ран і не бачили битви, але перемогу здобули. Подвиг належить Господу, а вінець – нам… Ось що зробив для нас хрест. Хрест – це знамення перемоги над демонами, шабля проти гріха, меч, яким Христос пронизав змія”.
“Хрест Христовий – це меч і древо, на якому Христос, зарізаний богогубцями-іудеями, зруйнував діла диявола, прицвятивши на дереві наші гріхи. З цієї причини хрест і вживається під час священнодійств як якийсь меч і царський бич, що перемагає і відбиває всякий демонський набіг і сатанинський напад”. “Хрест – порятунок наших душ. Хрест врятував всесвіт, вигнав оману, повернув істину, землю зробив небом, а людей – Ангелами. Завдяки йому, демони вже не страшні, але презирливі, і смерть – уже не смерть, але сон і неспання”. “Нехай ніхто не боїться смерті, бо визволила нас смерть Спасителя; згасив її Той, Котрого вона утримувала”.
“Бог Слово, взявши на Себе тіло, здатне померти, і зробивши його Своїм, добровільно в ньому постраждав. Своєю смертю знищив Він смерть і зробив недієвим (ἄπρακτον) тління, бо Сам був нетлінням і життям”. “Бог Слово вочеловечився і підніс приниження і страждання, щоб Своєю смертю і Воскресінням перемогти смерть”. “Бог звільнив нас від зла, в якому ми перебували, і повністю зруйнував початки і владу за посередництвом Постраждалого з Його волі”.
“Страждання Спасителя – очищення світу; смерть Його – джерело безсмертя, що виділяє життя. Вона – губка, що згладила гріх світу”. “Христос постраждав, щоб ми жили вічно”. “Хрестом Христовим усе створіння зодягнулося у свободу”. “Через страждання Христос став стражданням для страждань і через смерть – смертю для смерті”.
Боголюдська істина про те, що Господь Іісус Христос Своїм стражданням і хресною смертю переміг гріх, смерть і диявола, богонатхненно виражена молитовним почуттям Церкви в богослужбовому православному богослов’ї. Господь гряде в Єрусалим, – благовістить свята думка Церкви, – щоб “силою Божества умертвити смерть”. Своїм смиренним, Боголюдським життям і людинолюбним стражданням Господь перевів людське єство з тління в нетління. Напередодні Свого Божественного страждання, воскрешаючи Лазаря, Спаситель зруйнував “смерті гірке царство”. Передчувши Лазаря, що приходить із мертвих, – “смерть умертвися”.
Починаючи з воскресіння Лазаря для смерті, головною їжею якої були людські душі й тіла, настає голод. Адже Лазареве воскресіння – це символ і ознака загального воскресіння, коли смерть від голоду випустить дух. У цьому причина того, що з Лазаревого воскресіння починає боятися “миродержиця-всеїдниця-смерть”, яка доти тримала в рабстві людський рід. Покликавши з мертвих Лазаря, Господь Своїм голосом зв’язав смерть, зруйнував пекельне царство, полонив пекло. Тому пекло болісно волає смерті: “на жаль мені воістину… се Назорянин дольняя подвигу і утробу мою посікаючи, бездиханна мертва, возгласивши, воздвиже”. Покликавши Лазаря з мертвих, безсмертний Господь Своєю силою зруйнував “темноподібне пекельне царство”, скасував “смертну всю силу” і Своєю Божественною силою похитнув підвалини пекла.
Під час воскресіння Лазаря Божественна сила голосу Спасителя зруйнувала “пекельні врата всеїдної смерті”. Воскрешаючи Лазаря з мертвих, Господь перед Своєю смертю “потряс смертну державу”, щоб Своєю смертю остаточно погубити пекло.
Своєю спасительною смертю Господь перетворив смерть на сон, яким засинає тіло, щоб назавжди прокинутися при загальному воскресінні мертвих. “На хресті, Господи, Твоєму заснувши, – сповіщає свята свідомість Вселенської Церкви, – поклав єси на сон, Владико, смерть”. “Розіпнуся Тобі, Христе, погибе мучительство, попрана бисть сила вражия”. “Животе, у гробі поклався ти, Христе, і смертю Твоєю смерть погубив ти смерть, і витік ти світові життя”. “Живот, смерті вкусив Христос, від смерті смертної свободи, і всім нині дарує живот”. “Умерщвлена древле Адама заздрісно, возводиши до живота умертвінням Твоїм, новий, Спасе, у плоті явися Адам”. Розпростерши на хресті Свої руки, Христос, Життєдавець, розтрощив “державу ворожу”. “Смерть смертю Ти умертвляєш, Боже мій, Божественною силою Твоєю”. “Вся людська сприймемо, вся наша присвоївши, на хресті пригвоздитися благоволив єси, Творче мій, смерть приймемо претерпети яко людина, та людське від смерті позбавиш яко Бог”.
“Еммануїл гріхи наші на хресті пригвозди, і живіт даяй, смерть умертви, Адама воскресивий”. “Христос… Спасе наш, на хресті пригвозди гріхи наші”.
Коли Спаситель був пригводжений до хреста, “тоді умертвися держава ворожа” і пекло було полонено Його силою (державою). Піднесений на хрест Спаситель зазнав умертвіння (“мертвість”, νέκρωσιν) і цим умертвив “нашого умертвителя”. “Христос, Спасе наш, що на нас рукописання пригвоздив, на хресті загладь, і смертну державу скасувавши” – і тим самим винищив диявольські лестощі. “Мирський князь, Блаже, йому ж написахомся, заповіді Твоєї не послухавши, хрестом Твоїм засудися; приразися бо до Тебе як до смертної, відпаде ж – влади Твоєї державою, і немічний викрився”.
Явище безгрішного Господа вигнало гріх із царства буття в царство псевдобуття, в царство буття фіктивного, несправжнього, в царство зла, бо зло, порівняно з Добром, Яке є єдиним істинним Буттям, є, власне кажучи, небуття. Тому молитовна думка Апостольської Церкви благовістить: “Розп’юся, Христе, Тобі Всецарю волею, гріх, що царює, змирився, а Адама, який був вигнаний з раю колись давно, в тій вселяється паки”. Своїм хрестом Господь умертвив лукавого змія і оживив нас, умертвлених злочином: “Змій, якого Мойсей підносив на древо, Божественне піднесення уособлював Христове, що вбило улесливого змія, а всіх оживило, як нас, що вмерли від злочину”. “Весь низложен бысть на землю, весь уязвися, і лежить падінням дивовижним змій вселукавий, вознесену бывшу Тебе на древо, Людинолюбче; Адам же від клятви розрішається, і спасаємось буває, як і колись засуджений”. “Піднісся ти на древо волею, Ісусе, і всі диявольські злодіяння повалив ти, а занепалих людей, що пали на полон розуму, розбещених, підніс ти, Многомилостивий”.
“Падша мя злочином воздвигл еси, на хрест воздвижен Иже всех Воскресение, Слове; и низвергл еси свергшаго борителя, всего бездельна, мертва показал еси”. “Розп’ятий бувши, Безгрішний, на лобному, розтрощив ти главу лукавого, і всіх людей спас ти”.
“Твоїм хрестом, Христе Спасе, смерті держава зруйнувалася, і диявольські принади упразднилися”. Господь “попра смертю смерть, Первенець мертвих був, з утроби пекла визволи нас, і подаде світові велику милість”. “Яко бо смертний, смерті бажаючи, Іже життю Скарбник, Христос вкуси; а яко безсмертний сий єством, мертвих оживотворив єси”. “Хрестом бо Сина Твого низложися пекло, і смерть умертвися, і умертвілі востахом і живота сподобихомся, рай сприйнятим, давню насолоду”. “Мертве є пекло, дерзайте, земнородні, Христос бо, на дереві висяй, верже зброю нань, і лежить мертвий”. “Волею бо благоволив єси взити на хрест, нехай визволиш, яже створив єси, від праці ворожої”. “Скасувавши державу того, хто має смерть, оживотворив ти нас, помертвілих гріхом”.
Безгрішність – це отрута для смерті, бо як гріхом вмирає життя, так безгрішністю вмирає смерть. Тому святе почуття Церкви промовляє: “Безгрішнаго смерть вкусивши животворящого Тіла Твого, гідно, Владико, умертвися”. Своєю смертю Богочоловік розтрощив диявола, який мучив наше єство: “Хрестом Твоїм, Христе, від стародавньої клятви звільнив ти нас, і смертю Твоєю єство наше, що мучить диявола, скасував ти”. Спасителя піднесено на хрест, і занепалий людський рід повстав; списом був пробитий у ребра, і лукавий диявол дістав смертельну рану: “На хрест піднісся ти, і Адам занепалий повстав ти, списом був ти прободений ти, Владико, у ребра, і виразку смертну приємно багатокізний”. Хрестом Своїм Господь осоромив начальства і влади темряви і повернув людей “на перше блаженство”. “Піднявшись на хрест, усе похитнув єси бісівську громаду, і скинув єси згубну державу мучителя, Владико Христе, і спас єси людство”. “Страстоубийственную (παθοκτόνον), Христе, хотєнієм Твоїм перетерпів ти пристрасть, і вбив ти в рай того, хто вбивав нас раніше”.
Перетерпівши хрест, Господь смертю погубив смерть: “Хрест бо перетерпів, смертю смерть погуби”. “Слава силі Твоїй, Господи, яко скасував ти державу того, хто має смерть; оновив ти нас хрестом Твоїм, даруючи нам життя і нетління”. Смерть, як рабиня, зі страхом приступила до Господа життя, і Він Своєю смертю дарував нам нескінченне життя та воскресіння: “Страхом до Тебе, як рабиня, смерть повелена приступити, Володарю живого, що подає нам нескінченне життя та воскресіння”. “Смертю смерть лежить розорена окаянна без подиху; живота бо, не терплячи Божественного прираження, умертвляється міцний – тобто диявол – і дарується всім воскресіння”. “Умертвляється смерть і тління вправляється”, на які був засуджений людський рід, коли вони причепилися до безгрішного Господа, бо Він є життя, що позбавляє від зотління.
Коли на землі постав Христовий хрест, тоді припинилася тиранія пекла і винищилося його царство: “Престало пекельне мучительство, і царство приничижилося інше, на хресті ж на землі водрузився, Іже над усіма Бог, цього могущество низложи”. Коли Спаситель був добровільно пригвозджений на хресті, Він Своєю силою цілком знищив жало гордого диявола: “Пригвоздився ти на дереві волею, і жало гордого Твоїм, Христе, силою Твоєю, Христе, зовсім розтрощив ти”. Хрест Христовий – це чудо для святих Ангелів і велика виразка для диявола та його бісів: “Хресте, Христове, Ангеле святих чудо, а дияволу ж і бісом велика виразка”. Зворушлива стихира: “Господи, зброю на диявола хрест Твій дав ти нам; тремтить бо і трясеться, не терплячи дивитись на силу його: яко мертвія возставляє, і смерть скасуй. Цього заради вклоняємося похованню Твоєму і востанню”.
Коли тіло Слова було зв’язане, людство звільнилося від непорушних пут, і мучитель був зв’язаний, як птах (“яко птах”, ὡς στρουθίον), і висміяний усіма вірними. “Помертвілі оживив єси, Спасе, люди, мертвий бувши, і змія умертвив єси, гріх введшаго”. Христовим хрестом “слізні нарікання вщухли, і смертних тенет позбулися, і до присних веселощів прийшли”. Хрестом Спаситель скинув бісівські полки і врятував людство. Хрестом Спасителя “всі до Бога притягнулися, і пожерта була до кінця смерть”.
Своєю всепереможною хресною смертю Богочоловік одночасно скинув і гріхи, і творців гріха, тобто бісів. У Своєму нескінченному людинолюбстві Він, за словом Апостола, “дарував нам усі гріхи” (Кол. 2:13 ), тобто простив усі гріхи. Утім, не зупинився Він і на цьому, а й усі наші зобов’язання перед дияволом – які ми йому, згрішаючи, дали – знищив. Це Апостол драматично представляє в метафоричній картині, називаючи наш обов’язок дияволу рукописом (τὸ χειρόγραφον), за допомогою якого – гріхами – ми з письмовим підтвердженням стали його боржниками. Це наше письмове зобов’язання дияволу, цей наш рукопис Господь прицвяхав до хреста і винищив його, перемігши водночас начальства і влади гріха і зла, тобто бісів. Богомудрий Апостол благовістить: Господь Ісус Христос винищив “що є на нас рукописання вченнями, що є проти нас, і те взяв від середовища, прицвятивши його на хресті, зваливши” (у сербському тексті: “роззброїти. – Прим. пер.) “начальства і влади, виведячи на ганьбу дерзновенством, перемігши їх на ньому” (Кол. 2:14-15 ).
Ці слова Апостола святий Златоуст пояснює так: “Апостол каже: Христос “дарував нам усі гріхи” (Кол. 2:13 ). Які “гріхи”? Ті, які спричинили смерть. І що ж? Чи дозволив Він їм залишитися? Ні, Він їх винищив, щоб вони ніколи не з’явилися. “Вченнями”, – каже Апостол. Якими “вченнями”? – Вірою. Отже, [для спасіння] віра достатня. І що потім? До відпущення гріхів Апостол знову-таки додає і винищення гріхів. І цей [рукопис], каже, знищив; не зберіг його, але розірвав, прицвяхнувши його до хреста; і роззброївши начальства і влади, піддав їх ганьбі, перемігши їх на ньому. Ось скільки піклування доклав Він, щоб винищити рукописання. Оскільки всі ми були під гріхом і доганою, то Він, зазнавши покарання, звільнив нас і від гріха, і від догани. Покарання ж зазнав Він на хресті. До хреста Він і рукопис пригвоздив, а потім як Той, Хто має владу, його розірвав. Який рукопис? Апостол говорить або про той рукопис, який ізраїльтяни дали Мойсею, кажучи: “Усе, що сказав Господь, зробимо, і будемо слухняні” (Вих. 24:3 ); або якщо говорить не про це, то про те, що ми повинні підкорятися Богові; або якщо й не про це, то про той рукопис, який тримав диявол і який склав (ἐποίησε) Бог, сказавши Адаму: “У день, у який ти скуштуєш від нього, смертю помреш” (Бут. 2:17 ). Отже, цей рукопис мав у руках диявол. І цей рукопис Христос не нам дав, але його Сам розірвав (ἔσχισεν), що властиво тому, хто прощає з радістю. А в словах “совлек начала и силы” (Кол. 2:15 ) Апостол говорить про бісівські сили: або про те, що вони були зодягнені в людське єство, або про те, що Христос тримав їх, як руків’я меча, і, ставши людиною, їх оголив. Це і означають слова “виведи їх на ганьбу” (Кол. 2:15 ). І добре сказано “зведе їх на ганьбу”, тому що диявол ніколи не чинив так зухвало. Бо коли він сподівався заволодіти Христом, то втратив і тих, кого мав; у той час як Христове тіло було прибите до хреста, мертві воскресали. Так диявол зазнав поразки, отримавши смертельний удар від мертвого тіла. Як борець, який вважає, що вбив свого супротивника, сам отримує від нього смертельний удар, так і Господь Ісус Христос показав, що померти спокійно – значить осоромити диявола. Адже, якби міг, диявол зробив би все, щоб переконати людей у тому, що Христос не помер. Але оскільки на посвідчення Воскресіння слугував увесь наступний час, а для доказу смерті не було іншого часу, крім цього, то Христос і помер у народі (δημοσίᾳ), на очах у всіх, але воскрес не в народі, знаючи, що прийдешня епоха засвідчить істину Воскресіння.
Варте подиву те, що перед очима всього світу змій був убитий на хресті. І чого тільки не зробив диявол для того, щоб Христос не помер. Ось що говорить Пілат: “Візьміть Його ви і розіпніть, бо я не знаходжу в Ньому провини” (Ін. 19:6 ). І іудеї Йому говорили: “Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:40 ). Але оскільки Він уже отримав смертельний удар і не зійшов із хреста, то був відданий похованню. Міг Він негайно воскреснути, але не зробив того, щоб упевнилися в Його смерті. Адже навіть воїни не перебили в Нього гомілок (див. Ін. 19:33 ), як в інших, щоб було очевидно, що Він помер. Відомі й ті, хто поховав Його тіло. Для цього і самі юдеї укупі з воїнами запечатують камінь. Тут усі особливо старалися, щоб смерть Його не була прихована. Свідки ж цьому – вороги, іудеї. Ось що кажуть вони Пілату: “Обманщик той, ще будучи в живих, сказав: після трьох днів воскресну. Отже, накажи охороняти труну” (Мф. 27:63-64 ). Це було зроблено. Вони до того ж і запечатали гріб. Тільки послухай, як і згодом кажуть вони про це Апостолам: “Хочете навести на нас кров Тієї Людини” (Діян. 5:28 ). Не дозволив Він Своєму хресту бути осоромленим. На хресті Він робить усе (πάντα ποιεῖ), показуючи, що смертю здійснив велике діяння. Це було схоже на єдиноборство: смерть убила Христа, але Христос, убитий нею, потім її винищив. Мертвим тілом знищено того, хто здавався безсмертним. І це бачив всесвіт”.
У молитовному богослов’ї святою ревністю огороджена Боголюдська істина про те, що Господь Ісус Христос на хресті знищив рукопис наших гріхів. Господь, – благовістить святе богослов’я, – на хресті розірвав наш рукопис. Посланий від Отця на спасіння людського роду Господь Ісус Своїм Чесним Хрестом розірвав рукописання наших гріхів і переміг ним початки і влади темряви. “Христос Спасе наш, що на нас рукописання пригвоздивши, на хресті загладь, і смертну владу скасуй”. Охоплена жалісливою молитвою за всіх і вся, православна душа молиться Найсолодшому Господу: “Іже в шостий день же і годину, на хресті пригвоздивши до раю зухвалий дерзновенний Адамів гріх, і гріхів наших рукописання роздери, Христе Боже, і спаси нас”.
Бо як Господь хресною смертю переміг гріх, смерть і диявола, то хрест став символом єдиної істинної перемоги і назавжди залишився засобом, що всепереможною силою Боголюдської благодаті перемагає і перемагає всі гріхи, будь-яку смерть, усіх бісів.
Дорогоцінна і всезначуща Кров Боголюдини Христа, пролита на хресті на спасіння людського роду, стала для Христових послідовників непереможною зброєю у всіх битвах з гріхами і нечистими силами. Коли духоносний Апостол любові та Одкровення спостерігає за драмою людського роду з висоти апокаліптичних висот, то бачить, що люди в ній перемагають сатану тільки Христовою Кров’ю (див. Об’явл.12:9, 11). Розтрощуючи хрестом сатану, християни перемагають єдиного винахідника і головного творця всякого зла і беззаконня. Недосяжна велич і незбагненна спасенність подвигу Боголюдини і полягає в тому, що Він Своєю хресною жертвою преподав людському єству Боголюдські благодатні сили, якими люди позбуваються від усякого беззаконня, за словами святого Апостола: “Великий Бог і Спаситель наш Ісус Христос, що віддав Себе за нас, щоб визволити нас від усякого беззаконня” (Тит. 2:13,14 ).
Невимовні Божественні сили приховані у святому хресті Спасителя, тому він – і засіб спасіння, і символ спасіння, і знамення спасіння. У ньому – весь Господь Ісус Христос і всі Його сили. Де він, тут і Боголюдина; крім нього і без нього немає порятунку людині від гріха, смерті та диявола. “Голосно сміються над нами язичники, – пише святий Афанасій Великий, – вказуючи на хрест Христовий. Але про них потрібно засмутитися за їхню байдужість, бо, обмовляючи хрест, вони не бачать сили хреста, яка наповнила весь всесвіт, не помічають, що хрестом для всіх стали явні справи богопізнання (боговідзнання). Адже якби своїм розумом вони щиро вникли в Христове Божество, то не насміхалися б так, а, навпаки – пізнали б цього Спасителя світу, зрозуміли б, що хрест Його став не згубним, а подоланням тварюки. Якщо з явленням хреста знищено всяке ідолопоклонство і хресним знаменням проганяється всяке бісівське мріяння; якщо єдиному Христу поклоняються і через Нього пізнається Отець; якщо супротивники соромляться, і Христос день за днем навертає до Себе душі перекослівів, то ми вправі сказати язичникам: як можна вважати це діло людським, а тим більше визнати, що Той, Хто зійшов на хрест, є Боже Слово і Спаситель світу?”. “Спасіння світу – Син від Отця; спасіння світу – хрест від Сина”.
На справжності Христового хреста ґрунтується істина нашої віри, нашого спасіння. Богомудро міркує про це святий Кирило Єрусалимський: “Якщо хтось каже, що хрест – мана (ὅτι δόκησις ὁ σταυρὸς), біжи від нього. Зненавидь тих, хто каже, що Господь був розіп’ятий уявно (κατὰ φαντασίαν). Бо якщо розп’ятий був Він уявно, а порятунок – від хреста (ἐκ σταυροῦ δὲ ἡ σωτηρία), то і порятунок – [лише] видимість (φαντασία). Якщо хрест – ілюзія, то ілюзія – і Воскресіння. “Аще ж Христос не востав, ще є ми в гріхах наших” (1Кор. 15:17 ). Якщо хрест – примара, то примара – і Вознесіння; а якщо Вознесіння – примара, то примара – і друге Пришестя, і все, врешті-решт, позбавляється твердої основи. Отже, нехай буде тобі хрест першою непорушною основою, і на ньому будуй усе інше вчення віри”.
Таємницю хреста не можна укласти ні в слова, ні в символи, ні в порівняння. До всеспасительної сили хреста приступають із вірою, і засвоюється вона тільки вірою. “Коли, полишивши віру, – каже святий філософ, – віддаємо перевагу їй перед силою слова, і достовірність Духа знищимо своїми запитаннями, а потім наше слово відскочить перед величчю предмета, то що тоді буває? Тоді безсилля слова здається нам неміччю самої таємниці, і, таким чином, пишномовність слова обертається на приниження хреста, як про це міркує Павло (див. 1Кор. 1:17 ). Бо віра – це заповнення нашого вчення”.
“Незліченні думки викликає в людській свідомості хрест, – каже святий мислитель, – але всі ці думки, на які наводить нас хрест, через який здійснено таємницю страждання, чи може хто легко пояснити словом? Хіба не було незліченної безлічі шляхів, що ведуть до смерті, за посередництвом яких могло б відбутися домобудівництво нашого спасіння смертю? Але з усіх видів смерті Господь Своєю владою обрав і визначив Собі смерть хресну. А те, що це було необхідно з якоїсь невимовної причини, Він сповістив, кажучи: “Сину Людському багато повинно постраждати, бути відкинутим старійшинами, первосвящениками і книжниками, і бути вбитим, і на третій день воскреснути” (Мк. 8:31 ). Сенс же цього слова “повинно” (δεῖ) полягає в тому, що страждання належало здійснити не інакше, як хрестом. Яка тому причина? Лише великий Павло, навчений невимовним словам, які він, посвячений у таємниці раю, там чув, може пояснити таємницю хреста, що він частково і робить у Посланні до Ефесян, кажучи: “Щоб ви… могли збагнути з усіма святими, що широта й довгота, і глибина, і висота, і збагнути, що перевершує розуміння, любов Христову, щоб ви сповнилися всією повнотою Божою” (Еф. 3:18-19). Недаремно божественне, духовне око Апостола вбачало тут вигляд хреста: цим він виразно показав, що кожен, хто скинув з очей луску невідання, ясно побачить саму істину. Бо знав він, що вигляд хреста, будучи чотирма кінцями, з’єднаними посередині, означає силу і промисел Того, Хто з’явився на ньому, які простягаються на все, і тому кожному кінцю хреста він дає окрему назву: глибиною він іменує кінець, що йде від середини вниз, висотою – той, що піднімається вгору, а шириною та довжиною – [кінці,] що простягаються від середини направо і наліво. Цим Апостол ясно показує, що в тому, що має буття, немає нічого такого, що не утримується Божественним єством, – і небесне, і підземне, і всі істоти аж до меж усього сущого… Тому-то Спаситель і каже, що Сину Людському треба не просто померти, а й бути розп’ятим, щоб для проникливіших хрест був богословом (θεολόγος ὁ σταυρὸς), сповіщаючи своєю формою всемогутню владу Того, Хто з’явився на ньому і Хто є все в усьому”.
В ангельськи чуйній і прозорливій душі боголюбивого Златоуста хрест Христовий викликає невимовне здивування своєю чудотворною і діяльною силою, яка прісно в ньому перебуває і незмінно з нього діє і чудотворяща. “Хрест випрасував гріх, – благовістить золотоверхий поет євангельських радощів, – став очищенням всесвіту, примиренням довготривалої ворожнечі; відчинив браму небесну; людей, ненависних Богові, зробив друзями, підніс наше єство на небо, посадив його по правицю Престолу, дарував нам і інші незліченні блага”.
“Хрест став джерелом великого благословення, захистом (стіною) від усякої небезпеки, смертоносним віддзеркаленням диявола, уздою демонів, грозою опірним силам. Він зневажив смерть, розтрощив мідну браму пекла, зламав його залізні віри, зруйнував твердиню диявола, розсік пута гріха, позбавив увесь всесвіт від осуду, зцілив рану, нанесену нашій природі… Хрест зробив землю раєм і матір’ю багаточадною”.
Хрест, що був раніше символом осуду і покарання, після Христа став знаменням спасіння. “Справді, він став для нас причиною незліченних благ: він звільнив нас від омани, він просвітив тих, хто сидить у темряві, він примирив нас, колишніх у ворожнечі з Богом; він зробив друзями відчужених, він зробив близькими колишніх, що були далеко… Завдяки хресту, ми більше не блукаємо пустелями, бо пізнали істинний шлях; уже не мешкаємо поза царством, бо знайшли двері; не боїмося вогненних стріл диявола, бо побачили джерело… Завдяки хресту, ми не тремтимо перед тираном, бо перебуваємо біля царя”.
Хрест – це символ Небесного Царства. “Христос не залишив його на землі, але підняв його з Собою і підніс на Небо. Звідки це видно? Звідти, що Він має прийти з ним у друге і славне Своє Пришестя” (див. Мф. 24:30 ). “Хрест – глава нашого спасіння (σταυρὸς τὸ κεφάλαιον τῆς σωτιρίας τῆς ἡμετέρας); хрест – причина незліченних благ. Завдяки йому ми, що були раніше знедоленими і нікчемними, прийняті тепер до числа синів; завдяки йому ми вже не залишаємося в омані, але пізнали істину; завдяки йому ми, які поклонялися колись деревам і камінню, тепер пізнали Творця всіх; завдяки йому ми, колишні раби гріха, введені у свободу праведності; завдяки йому, нарешті, земля зробилася небом. Він звільнив нас від омани, він привів нас до істини, він влаштував примирення між Богом і людьми; він, витягнувши нас із глибини пороку, вивів на вершину чеснот; він винищив бісівську оману; він знищив спокусу. Завдяки йому вже не стало диму, смороду і пролиття крові безсловесних тварин, але скрізь – духовні служіння, піснеспіви і молитви; завдяки йому демони змушені тікати; завдяки йому вигнано диявола; завдяки йому людське єство почало змагатися з життям ангельським; завдяки йому на землі запанувала цнота, бо відтоді, як прийшов Той, Хто народився від Діви, людське єство дізналося про цей шлях до доброчесності. Він просвітив нас, що сиділи в темряві… він споріднив нас, що були один одному чужими; він зробив громадянами неба нас, що були мандрівниками… він став для нас опорою світу”.
“Хрест винищив Божу ворожнечу до людей, здійснив примирення, зробив землю небом, перемішав людей з Ангелами, зруйнував твердиню смерті, розтрощив могутність диявола, знехтував силою гріха, позбавив землю від омани, повалив їхні жертовники, винищив сморід жертв, насадив чесноту, заснував Церкву… Хрест розірвав наше рукописання, зробив непотрібною темницю смерті. Хрест – це знак Божественної любові (див. Ін. 3:16 )… Хрест – непорушна стіна, непереможна зброя, опора багатих, багатство бідних, огорожа скривджених, захист тих, хто піддається нападу, смерть пристрастей, основа чеснот, знамення чудова і незвичайна… Хрест відчинив рай, ввів у нього розбійника і людський рід, що перебував на межі загибелі і негідний навіть землі, привів у Царство Небесне”. “Хрест Христовий усладив світ, просочений демонічною гіркотою”. “Коли з нами хрест, тоді біси вже не страшні і не небезпечні, і смерть вже не смерть, а сон. Хрестом спростовано і потоптано все нам вороже”.
“Усе, що має відношення до нас, – каже той самий святий подвижник, – відбувається за посередництвом хреста: чи потрібно отримати відродження – з’являється хрест; чи потрібно бути вигодуваним тією таємничою їжею, чи бути висвяченим у відомий церковний сан, чи зробити щось інше, усюди – символ нашої перемоги. Тому з великою радістю накреслюємо його і в оселях, і на стінах, і на дверях, і на чолі, і в душі (в изд. СПб. Духовної Академії 1897 року замість: “і в душі” стоїть: “в розумі”. – “Прим. пер.”). Це – знамення нашого спасіння і загальної свободи і доказ милосердя Господа нашого”. Спасительне древо хреста знищило всі жахи, які ввело древо пізнання добра і зла. “Те древо ввело смерть, бо за непослухом послідувала смерть, а це – дарувало безсмертя. Те вигнало з раю, а це піднесло нас на небо. То за один злочин піддало Адама такому покаранню; а це звільнило нас від незліченних гріховних тягарів і дало нам дерзновення перед Господом нашим”. “Як через древо мав місце злочин, так через древо з’явилося і спасіння”.
“Щоб хтось не сказав, – каже святий Златоуст, – як можуть врятуватися віруючі в Розіп’ятого, якщо і Сам Він був підданий смерті, євангеліст Іоанн нагадує нам про стародавню історію (див. Ін. 3:14 ). Якщо юдеї рятувалися від смерті, дивлячись на мідне зображення змія, то наскільки більшу благодать можуть отримати віруючі в Розп’ятого. Розп’яття відбулося не через неміч Розп’ятого і не тому, що юдеї нібито здобули над Ним перемогу, а тому, що “Бог полюбив світ”. Ось і причина, через яку Його живий храм зазнав розп’яття, – “щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:15 ). Чи бачиш причину хреста і спасіння, яке походить від нього? Чи бачиш спорідненість між прообразом і істиною? Там іудеї рятувалися лише від тимчасової смерті; тут віруючі рятуються від смерті вічної. Там повішений змій зцілює від укусів змій; тут розп’ятий Ісус лікує від уражень змія духовного. Той, хто дивиться тілесними очима, отримує зцілення; тут звільняється від усіх гріхів той, хто дивиться очима душевними. Там повішена мідь, що зображала подобу змія; тут – тіло Господа, утворене Духом (ὑπὸ Πνεύματος κατασκευασθέν). Там змій кусав, змій і лікував; так і тут: смерть погубила, смерть і спасла. Але змій, який губив, мав отруту, а який спасав – не мав отрути; те ж саме й тут: смерть, що згубила, мала гріх, як змій – отруту, а смерть Господа була вільна від усякого гріха, як мідний змій – від отрути. Бо сказано: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22 )”.
Всеспасительну і всеперемагаючу силу Христового хреста натхненно описує неперевершений поет світлої християнської печалі – преподобний Єфрем Сирін. “Усяке свято, – каже він, – і всяке діяння Господа нашого Іісуса Христа – нам вірним спасіння і похвала. Але похвала похвал – хрест; але свят свято – “коли пожертвували за нас Паску Христову Пасху” (1Кор. 5:7 ), а краще сказати, коли повстав із мертвих “Агнець Божий, що узяв на себе гріх світу” (Ін. 1:29 )”.
“Тому і на двері наші, і на чоло, і на очі свої, і на вуста, і на перси, і на всі члени накладемо собі цей життєдайний хрест; озброїмося цією непереможною зброєю християн, цим переможцем смерті, цією надією вірних, цим світлом землі, цією зброєю, яка відвертає рай, повалює єресі, цією опорою віри, великим охоронцем і спасительною похвалою православних. На жодну годину, на жодну мить не будемо, християни, залишати його, всюди носячи із собою, і без нього не станемо нічого робити; але, спимо, встаємо, працюємо, їмо, п’ємо, йдемо в дорогу, плаваємо морем, переходимо річки, – усі члени свої прикрашатимемо животворящим хрестом. І “не злякаємося страху нічного, стріли, що літає в дні, речі, що в темряві переходить, сряща і біса полуденного” (Пс. 90:5,6 ). Якщо його, брате, завжди братимеш собі на допомогу, то “не прийде до тебе зло, і рана не наблизиться до тіла твого”… Бо сили опору, бачачи його, тремтять і віддаляються. Хрест… просвітив весь всесвіт. Він розігнав темряву і повернув світло. Він скасував ідольські лестощі. Він, від заходу і півночі, від моря і сходу зібравши народи в єдину Церкву, до єдиної віри і єдиного хрещення, зв’язав їх любов’ю… Цією святою зброєю Христос розірвав всепоїдаючу утробу пекла і заградив багатокізні уста дияволу”. “Побачивши це, смерть прийшла в трепет і жах і визволила всіх, ким взяла гору вона з первозданного (тобто з Адама). Ним озброївшись, блаженні Апостоли підкорили всю силу ворожу і, в мрежі свої вловивши всі народи, зібрали їх на поклоніння хресту. У нього зодягнувшись, як у броню, мученики і воїни Христові знехтували всі задуми мучителів і проповідували із зухвалістю. Його взявши і несучи на собі, заради Христа ті, хто зрікся всього на світі, з великою радістю вселяються в пустелях і горах, у печерах і прірвах земних… Скільки благ дарував Бог хрестом людському роду!”.
“Хрест – воскресіння мертвих. Хрест – надія християн. Хрест – жезл кульгавим. Хрест – розрада бідних. Хрест – узда для багатих, повалення гордовитих. Хрест – пам’ятник перемоги над демонами, пестун (вихователь) юних. Хрест – торжище для торжників, надія зневірених, годівниця для плавальників. Хрест – пристань обуреваним, стіна оточеним ворогами. Хрест – батько сиріт, радник правдивих. Хрест – розрада скорботних, хранитель немовлят, слава мужів, вінець старців. Хрест – світло тим, хто сидить у темряві. Хрест – велелепіє царів, любомудрість для варварів. Хрест – свобода рабів, мудрість невігласів. Хрест – проповідь пророків, супутник Апостолів, похвала мучеників. Хрест – цнотливість дів, радість ієреїв. Хрест – заснування Церкви, утвердження всесвіту. Хрест – розорення ідольських храмів, спокуса для іудеїв. Хрест – сила немічних, лікар недужих. Хрест – очищення прокажених, відновлення сил у розслаблених. Хрест – хліб спраглих, джерело спраглим”. Христос “весь… був на хресті і водночас весь був усюди”.
Усі надприродні таємниці й Божественні сили Боголюдини зібрані в хресті й дивом благодаті діють у роді людському. Преподобний Дамаскін розсипає перли своєї мудрості навколо дивовижної таємниці Животворящого Хреста Христового, розкриваючи нам його незамінну цінність і силу для людського роду. “”Слово про хрест для тих, хто гине, юродство є”, – благовістить святий Дамаскін словами святого Апостола, – “а для нас, що спасаються, сила Божа” (1Кор. 1:18 ). Бо “духовна” людина судить “про все”, а “душевна не приймає того, що від Духа” (1Кор. 2:15,14 ). “Слово про хрест” – юродство (безумство) для тих, які не приймають його з вірою і не розмірковують з вірою про доброту і всемогутність Бога, але божественні предмети досліджують за допомогою людських і природних понять. Тим часом усе Боже – вище за природу, і слова, і розуму. Адже якщо хтось почне міркувати, яким чином і для чого Бог привів усе з небуття в буття, і захоче збагнути це за допомогою природних умовиводів, – то не осягне цього. Бо таке знання – “душевне” і бісівське (δαιμονιώδης). Але якщо хто, керуючись вірою, почне міркувати про Божу доброту, всемогутність, істину, премудрість і праведність, то все у нього буде чітко і зрозуміло, і цей шлях – прямий. Бо без віри спастися неможливо. На вірі ґрунтується все – і людське, і духовне. Адже без віри ні хлібороб не орає, ні торговець не повіряє свою душу “малому дереву” в бурхливій морській безодні, ні будь-що інше в житті не буває [без віри]. Вірою пізнаємо, що Божою силою все приведено з небуття в буття; вірою віримо всі справи – і божественні, і людські. Віра ж – це прийняття (схвалення) чого-небудь без зайвої цікавості.
Без сумніву, кожне Христове діло і чудотворення – вельми велике, Божественне і гідне чуда, але найдивовижніше – чесний Його Хрест. Бо нічим іншим, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа було повалено смерть, скасовано прабатьківський гріх, розграбовано пекло, дароване воскресіння, дано нам силу нехтувати речами світу цього і навіть самою смертю, влаштовано повернення до первісного блаженства, відчинено браму раю, наше єство поставлено “праворуч” Бога, і ми стали “чадами” Божими і спадкоємцями. Все це здійснено хрестом. Усі ми, “що хрестилися у Христа Ісуса”, – каже Апостол, – “у смерть Його хрестилися” (Рим. 6:3 ). “Усі ви, що в Христа охрестилися, в Христа зодягнулися” (Гал. 3:27 ). “Христос – Божа Сила і Божа Премудрість” (пор.: 1Кор. 1:24 ). Таким чином, Христова смерть, або хрест, наділяє нас іпостасною Божою премудрістю і силою. А сила Божа – це “слово про хрест”: або тому, що через нього нам відкрилася Божа могутність, тобто перемога над смертю, або тому, що, як чотири кінці хреста утримуються та зв’язуються його центром, так Божою силою утримуються висота й глибина, довжина й ширина, тобто все видиме й невидиме створіння…
Хрестом ми, вірні, відрізняємося від невірних і по ньому нас упізнають. Хрест – це щит, і зброя, і знак перемоги над дияволом… Він – порятунок душі й тіла, відраза від усіх зол, винуватець усяких благ, винищення гріха, насадження (букв. “розсада”. – “Прим. пер.”) воскресіння, древо вічного життя”. “Ми справді освячені (ὄντως ἡγιάσμεθα) відтоді, як Бог Слово став плоттю, уподібнившись нам в усьому, окрім гріха, і незливно з’єднався з нашим єством, і незаперечно обожив плоть через незлияне співпроникнення Того Самого Божества і тієї самої плоті. І ми справді звільнилися відтоді, як Син Божий і Бог, будучи за Божеством нестраждальним, постраждав плоттю, виплатив наш борг, давши за нас цінний і дивовижний викуп, бо Кров Сина – умилостивляюча перед Отцем і чесна”.
Розп’яття Боголюдини, хоча воно й неможливе за законами ураженої гріхом людської логіки, проте є спасительна реальність, у яку вірою проникає облагороджений розум святих православних подвижників. “Христос прийняв розп’яття, – міркує святий Феодор Студит, – щоб змусити повітряних демонів тікати; висів Він на дереві, щоб зцілити людей від гріха, який через древо в давні часи зародився в людях… Кров і вода витекли з Христових ребер, щоб винищити наше рукописання гріхів (див. Кол. 2:14 ) і щоб ми очистилися Його Кров’ю і отримали рай”. “Отже, якщо хтось із невірних скаже: для чого розп’ятий Христос? – відповідай йому: для того щоб розіп’яти диявола… А якщо невірний запитає: для чого Христос пив оцет і жовч? – відповідай йому: для того щоб ми вивергли смертоносну диявольську отруту, бо та жовч стала моєю насолодою і той оцет – моїм лікуванням”. “Кров Господня, що витекла, дала хресту настільки нездоланну силу (δύναμιν ἀμαχωτάτην), що нею перемагаються демони і просвічується світ”.
Пам’ятаючи про все це, святий подвижник має полум’яне відчуття космічної необхідності хреста для всієї тварюки, словесної і безсловесної. Якимось Божественним, таємничим чином (а хрест увесь витканий із Божественної таємничості) спасительна сила хреста проникає в усі істоти, від одного до іншого краю всього сущого. І богоблагословенний філософ хреста благовістить: “Мені здається, що навіть бездушні істоти відчувають у собі радість, а саме: земля, яка, подібно до матері, породила це древо (тобто хрест) як плід своєї утроби; усі лісові дерева, бо удостоєні вони того самого найменування, що й древо хресне; сонце, яке безперестанку сяє; світлий місяць, сяйні зорі та, зрештою, саме величезне й рухоме небо, тому що від хресних страждань Ісуса Христа сталася всеосяжна зміна на краще. .. Тому і Церква нині – ніби рай, що має посеред себе древо життя”.
Якщо хто по-ангельськи глибоко і вник у нескінченну таємницю хресної смерті Боголюдини і побачив у ній багато, вельми багато, то це, безсумнівно, третій із трійці святих Богословів – святий Симеон Новий Богослов. З глибин своїх благодатних споглядань і тайнобачень він благовістить: Єдинородний Син Божий втілився, “щоб дотриматись закону Божого і заповідей Його і щоб вступити в боротьбу і перемогти диявола. Те й інше здійснилося в Ньому само собою. Бо якщо Христос є Той Самий Бог, Який дав заповіді і закон, то як можна було не дотриматися Йому того закону і тих заповідей, які Сам дав? І якщо Він Бог, як і є воістину, то як можливо було Йому бути спокушеним і обдуреним якоюсь хитрістю диявола? Щоправда, диявол як сліпий і безглуздий повстав проти Нього лайкою, але це попущено було для того, щоб здійснилося якесь велике і страшне таїнство, а саме: щоб постраждав Христос безгрішний і через це отримав прощення Адам (тобто рід людський), що згрішив. Для цього і замість древа пізнання був хрест, замість ступання ніг, якими прабатьки йшли до забороненого древа, і замість простягання рук їхніх, що простягали вони, щоб узяти плід із дерева, – були прибиті до хреста непорочні ноги й руки Христові; замість куштування плоду був куштування жовчі й оцту і замість смерті Адама – смерть Христова. Потім що було? Лежав Христос у гробі три дні заради таїнства Пресвятої Трійці, щоб показати, що хоча втілився і постраждав один Він – Син, проте домобудівництво це є діло Пресвятої Трійці.
У чому ж це домобудівництво? Одна Особа Святої Трійці, саме: Син і Слово Боже, втілившись, приніс Себе плоттю в жертву Божеству Отця, і Самого Сина, і Духа Святого, щоб благосклонно прощено було перший злочин Адама заради цього великого і страшного діла, тобто заради цієї Христової жертви, і щоб силою Його звершувалося інше, нове народження та відтворення людини в Святому Хрещенні, у якому й очищуємось ми водою, зрозчиненою з Духом Святим. Відтоді люди хрестяться у воді, занурюються в неї і виймаються з неї тричі, на образ триденного погребіння Господнього, і після того, як помруть у ній усьому цьому злому світові, в третьому витяганні з неї є вже живими, немовби воскреслими з мертвих, тобто душі їхні оживляються і знову приймають благодать Святого Духа, як мав її й Адам до злочину. Потім (хрещені) помазуються святим миром, і за допомогою його помазуються Ісусом Христом, і пахнуть природно. Ставши в такий спосіб гідними того, щоб бути спільниками Бога, вони вкушають Плоть Його і п’ють Кров Його, і за допомогою освячених хліба і вина стають співтілесними і сокровенними тому, хто втілився і приніс Себе в жертву Богові. Після цього вже неможливо, щоб над ними панував і тиранив гріх як над богами по благодаті…
Оскільки в такий спосіб хрест став ніби жертовником цієї страшної жертви, бо на хресті помер Син Божий за падіння людей, то справедливо хрест і вшановується, і вклоняємось буває, і зображається як знамення спільного для всіх людей порятунку, щоб ті, хто вклоняються древу хреста, звільнялись від клятви Адамової й одержували благословення та Божу благодать на творення всілякої доброчесності. Для християн хрест – величання, слава і сила: бо вся наша сила – в силі розп’ятого Христа; вся наша гріховність вмертвляється смертю Христовою на хресті, і вся наша велич і вся слава наша – у смиренні Бога, Який до того змирив Себе, що благоволив померти навіть серед лиходіїв і розбійників. З цієї-то причини християни, які вірять у Христа, осіняють себе хресним знаменням не просто, не абияк, не з нехтуванням, а з усією увагою, зі страхом і з трепетом і крайнім благоговінням. Бо образ хреста показує примирення і співдружність, у яку вступила людина з Богом. Тому й демони бояться образу хреста і не можуть бачити знамення хреста зображуваним навіть і в повітрі, але тікають від цього негайно, знаючи, що хрест є знамення співдружності людей з Богом”.
“Коли чуєш, – каже той самий христолюбивий Богослов, – що Бог, який створив небо і землю, море і все інше, видиме і невидиме, і саму людину, – став людиною, не думай, що це сталося для іншого чогось, окрім того, щоб можливо було Самому Богові підняти якимось чином смерть за допомогою людського єства, і після цього не шукай нічого більш, ніж тільки дізнатися причину, для чого підняв Він смерть. – І ось слухай, – Хреститель Господній Іоанн каже: “Ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу” (Ін. 1:29 ). І пророк Ісая за багато років до того назвав Його Агнцем, що його везуть на заклання, і саме за гріхи наші (див. Іс. 53:7 ). Пізнай же з цього, що Бог, що втілився, підняв смерть заради гріха, і саме того заради, щоб благодаттю Його могли не грішити більше ті, які вірою приймають Христа як Господа, заради позбавлення їх від гріха заколотого, померлого і воскреслого”.
За словами святого Григорія Палами, “у Хресті Господньому явно все домобудівництво спасіння, здійснене під час перебування Господа у плоті, і в ньому міститься вся таємниця цього домобудівництва”.
Молитовна думка Православної Церкви, яку наставляє Дух Святий, бачить у стражданнях і хресній смерті Господа Ісуса силу порятунку і – саме порятунок, силу безсмертя (букв. “безсмертя”. – “Прим. пер.”) і – саме безсмертя (букв. “безсмертя”. – “Прим. пер.”), силу життя і – саме життя. Життя втіленого Бога на землі має на меті спасіння світу хрестом, похованням і Воскресінням. Своїм стражданням безгрішний Господь засудив наш осуд (“наш осуд засуджуючи страстю Твоєю”, ἡμῶν τὸ κατάκριμα κατακρίνων τῷ πάθει σου). Хрест Господа Ісуса – це життя і воскресіння людям.
Силою розіп’ятої Боголюдини хрест набув вселюдського й космічного значення, тому свята думка Церкви говорить: “Спасіння зробив ти посеред землі; на хресті пречистої руці Твої простягнув ти, збираючи всі язики, що кличуть: “Господи, слава Тобі!””. “Розпростертий на дереві, зібрав єси люди; в ребра ж прободений, животворяще всім відпущення випромінюєш, Іісусе”. Боголюдина смертю змінила смертне, похованням – тлінне. “Смертю смертне, похованням тлінне перекладаєш, нетлінно твориш бо, боголепно безсмертно творячи прийняття: плоть бо Твоя зотління не бачила, Владико, нижче душа Твоя в пеклі дивовижно залишена була”. Невимовною силою Спасителя прославився Його хрест, бо “немічне… Твоє паче сили всім явися”. Піднятий на хрест, безгрішний Господь пригвоздив на хресті гріхи людські й занепалих зовоздвигнув. Нестраждальний Бог Слово, безпристрасний Божеством, постраждав плоттю і на дереві хреста притупив жало гріха. Христос – це “Древо тваринне” (τὸ ξύλον τῆς ζωῆς), від Якого, вкушаючи, людина не вмирає. У хресній смерті Спасителя сила обоження простягається на все людське єство за посередництвом людського єства Христового, що перебуває в іпостасній єдності з Його Божественним єством. Хоча обоження людського єства – справа всього Боголюдського життя Спасителя на землі, проте Його хресна смерть у цьому сенсі надзвичайно важлива. Святе богослов’я Церкви благовістить: “На хресті прибиваємось, Христе Боже, яко людина, людське єство обожив єси, і початок злобного умертвив єси змія, нас звільнив єси від клятви, яже від дерева, яко Блаженствуючий, колись клятва”. “На хресті пригвоздився ти, Щедре, обожив ти зотліле наше єство”. Хрест – “вина всіх обоження, τῆς πάντων θεώσεως αἴτιον”. Хрестом люди обожилися.
Господь, що перевищив усяку честь, благоволив бути підданим безчестю, зазнавши ганебної смерті на хресті, але нею людський рід здобув безсмертя (“еяже ради безсмертя, обіймають рід людський”) і сприйняв первісне життя. Воздвигнутий на хрест, Спаситель підніс людей із глибини зол (“вознесл еси нас от глубины злых”). “Розіпнися, Безгрішний, гріхи всіх узяв ти, Христе”.
У молитовному богослов’ї древо хреста завжди протиставляється древу пізнання добра і зла. При цьому древо хреста представляється як древо життя. Як ворог роду людського поневолив людський рід древом пізнання, так Господь поневолив ворога нашого древом хреста і Своїм стражданням: “Так само, Господи, як полонив ворог Адама древом сніговим, так само і Ти, Господи, полонив Ти самого ворога древом хресним і страстю Твоєю”. Древо хреста Господь Ісус явив древом життя: “Древо Хреста Твого древо, Христе Боже, древо тварина показав єси”. Людське єство гріхами і пристрастями скочувалося в смерть і тління, Господь Іісус Христос життєдайною смертю Своєю зупинив “прагнення смертне і тлінь”. Бог Творець, будучи умертвленим, усіх оживив і оновив: “Змилуйся над занепалим образом і воскреси зламаний, Творець Бог і Обновлювач, помертвілий колись, усіх оживи”. “Шкідливо було в Едемі древа гірке куштування, що смерть ввело; Христос же умертвився на дереві, усім живіт источи”.
Уся видима природа затемнена й покалічена гріхом. Як похмура і потворна сила, гріх затьмарив і спотворив богостворену тварюку. Але “на хресті явився, Христе, пригвождемь, змінив єси доброту створінь”. “світ помилуваний бисть Слове, розп’яттям Твоїм, створіння просвітитися, язиці спасіння обретоша”.
Будучи не в змозі за Своїм милосердям бачити людину, яку мучить смерть, Господь прийшов і, ставши людиною, врятував людину Своєю Кров’ю: “Не терпів ти, Владико, за благоутробність, смертю людину бачити мученою, але прийшов і врятував ти Кров’ю Твоєю”. Безсмертний Господь, піднесений на хрест, що вкусив смерть, “безсмертя всім людиною дарував”. Прибитий до хреста і пронизаний списом Спаситель виділив людям безсмертя. “Виразки перетерпів ти, Слове Боже, і поносну смерть, обезсмертствуючи істоту земну, умертвлену пристрастями”.
Своїм хрестом Господь відчинив рай і ввів у нього розбійника, який пізнав Його Царство і багатство Його Божественного милосердя: “Рай відчинив ти хрестом Твоїм, Владико, і розбійника ввів ти, який пізнав Царство Твоє і багатство Божественної Твоєї милосердя”. “Ув’язнює Едем древом древле змій, древо ж хреста відвертає сей усім, хто хоче постом і сльозами очиститися”. “Радуйся, Живоносний Хресте, Церкве червоний раю, древо нетління, що прозябло нам вічної слави насолоду”. “На хрест вознеслася Ти, Спасе, совознесл еси все людське єство”. Своєю Боголюдською силою хрест є хранителем світу, порятунком грішників, великим очисником: “Хресту Твоєму поклоняюся, Христе, Чесному, хранителю світу, порятунку нас, грішних, великому очиснику, Царській перемозі, похвалі всього всесвіту”. “Древо послуху світу смерть прозябе, древо ж хреста живіт і нетління”. Добровільно зазнавши хресної смерті, Спаситель хрестом воскресив первозданну людину і врятував від смерті наші душі (“… хрест волею нас заради сприймемо, імже воскресивши первозданного, врятує від смерті душі наші”).
“Хрест Твій, Христе, якщо і древо видиме є істотою, але Божественною вбрано є силою, і чуттєво світові являємось, розумно наше чудотворяще спасіння, йому ж кланяючись, славимо Тебе, Спасе”. Голгофа стала раєм, тільки-но на ній поставили хрест і розіп’яли Спасителя: “Місце лобне рай був, тільки-но поставили древо хресне, тільки-но виросло гроздь тваринну, на наші веселощі, Тобі Спасе, слава Тобі”. Спаситель і Спокутувач наш, розп’явшись добровільно, як знав і як хотів (“якоже вість і якоже благоволила”), прицвяхнув до хреста людські гріхи, позбавляючи від лестощів людський рід і удостоюючи його Небесного Царства. Перетерпівши розп’яття зі Своєї волі і звільнивши людей від тління, Спаситель просвітив нас силою хреста (“просвітив єси нас силою хресною”). Древо Христового хреста з’явилося спасінням світу (“світу явилося спасіння”). “Зів’янеш гріховне полум’я, розпинаємо, Ісусе, на дереві за благість”. Висячи добровільно на хресті, Спаситель здійснив досконале визволення людських душ (“Душам всеконечне визволення сотворяяяя, Христе… на дереві волею висимь”).
Хрест став засобом порятунку, тому що на ньому розіп’ято Боголюдину, яка назавжди наповнила його чудотворною силою, яка повсякчас спасає тих, хто приступає до нього з вірою: Христос як Бог хрестом спасає людський рід. Тому хрест – це “благочестя непереможна перемога, двері райські, вірних утвердження, Церкві огорожа… зброя непереможна, бісів супротивник, слава мучеників, преподобних яко воістину удобрення, пристанище спасіння”. Своєю чудотворною, Божественною силою Господь Ісус Христос освятив Свій хрест, і тому ним бувають зцілення тих, хто немічний гріхами. “Рай другий пізналася Церква якоже колись, древо, що має живоносне, хрест Твій, Господи, з нього ж дотиком до безсмертя причастихомся”. Христос, Цар слави, добровільно розпростер на хресті Свої руки, повернув людей у перше блаженство і дарував занепалому Адаму “досконале визволення”. Маючи в собі спасительну силу Спасителя, хрест випромінює “сонячну зорю спасіння”.
Всі євангельські блага хрестом робляться власністю людського роду. Тому хрест – це наставник сліпих, лікар недужих, воскресіння всіх померлих. Ним було знищено прокляття, ним процвіло нетління, ним земні люди обожилися і диявол був остаточно скинутий. Хрестом “була вічна правда: праотця бо Адама спокушений древом Хрестом спокушається і падає, повалений падінням дивним, мучительством одержав царську будівлю (тобто Боже створіння). Кров’ю Божою отрута зміїв омивається, і клятва зруйнувалася осуду праведного, несправедливим судом Праведнику засудженого колишньої: Древом бо личило древо зцілити, і пристрастю Безпристрасного, що яже на Древі, розв’язати пристрасті засудженого. Але слава, Христе Царю, що про нас Твоєму мудрому дививству (тобто домобудівництву спасіння), нимже спас еси всіх, яко Благ і Людинолюбець”. “Хрест – хранитель всієї вселенни, хрест – краса Церкви… хрест – вірних утвердження, хрест – Ангелів слава і демонів – виразка”. Древо в раю породило смерть (“смерть прозябе”), а це древо, тобто хрест, – породило життя (“життя процвітає”), “безгрішного майнє пригвождена Господа. Від Ньогоже вси язи́ци нетління вземлюще, кличемо: Іже хрестом смерть скасував і нас звільнив, слава Тобі”. Тому хрест личить цілувати з радістю і зі страхом: зі “страхом, гріха заради, яко негідні сущі”; з “радістю ж порятунку заради, що подає світові на тому, що пригвоздився на Христі Христос Бог”.
Унаслідок усіх незліченних дарів і сил, які Господь Ісус Своєю хресною смертю дарував людському роду, богомудрий Апостол цілковите Євангеліє порятунку зводить до вчення про хрест, до слова про хрест, називаючи його “словом хресним” (ὁ λογος τοῦ σταυροῦ) (1Кор. 1:18 ). Хрест – це і сила спасіння, і символ спасіння. Він – синонім Божої сили, бо Господь Ісус Христос – “сила Божа” (Θεοῦ δύναμις) (пор.: 1Кор. 1:24 ). Христові послідовники спасаються силою Христового хреста (див. 1Кор. 1:18 ). Але внаслідок своєї над-розумної і над-природної чудодійності спасіння хрестом для необлагодаткованого людського розуму незбагненне і неприродне, так що навіть викликає сміх. Хрест – це знаряддя ганебної смерті злочинців; на ньому вмирають, гинуть, – як тоді може він бути спасінням і Божою силою? Премудрим є слово великого Апостола: “Слово про хрест для тих, хто гине, юродство є, а для нас, що спасаються, – сила Божа” (1Кор. 1:18 ).
Для невідродженого, необлагодатствованного, не-о-боголюдяного людського розуму розп’ятий Бог – це абсурд, безглуздя, безумство. Люди подібного розуму створюють найфантастичніші теорії про неможливість і невиправданість порятунку хрестом розіп’ятого Назарянина. Безперестанку кружляючи в темній камері свого затьмареного розуму, вони (немов павуки) прядуть чорні павутини глузливих ідей про розіп’ятого Ісуса. Усі їхні помисли, усі “докази”, усі мріяння зводяться до одного впертого твердження: неможливо вірити в порятунок хрестом; це – нерозум, дурість. Найсміливішим представником цього типу людей, які, побачивши розіп’ятого Спасителя, гинуть у зачарованому колі егоцентричного людинопоклонницького розуму, є Ніцше, який висловив душу всіх хрестоборців у вигуку: “Перший і останній християнин помер на хресті!” – Але факт залишається фактом, і дійсність свідчить про те, що незліченна кількість людей рятується саме вірою в розіп’яту Боголюдину. Сила Христового хреста відроджувала і відроджує мільйони і мільйони послідовників Боголюдини. Звідки ця сила, якщо Він і справді не вмирав, якщо воістину не воскрес, якщо і справді не вознісся на небо, звідки як вічно живий рятує тих, хто вдається до Нього з вірою і молитвою?
Правий, божественно правий христомудрий Златоуст, пояснюючи слова Апостола: “Слово про хрест для тих, хто гине, юродство є” (1Кор. 1:18 ), – таким чином: “Оскільки в язичників хрест піддавався висміюванню, то вони, ймовірно, з цієї причини вважали, що вчення про хрест є протилежним їхній мудрості та суперечить їхньому власному вченню. Тому Павло і дає їм пораду: не вважайте хрест чимось надзвичайним і безглуздим; природа речей така, що ті, хто гине, не можуть осягнути сили хреста, тому що вони втратили розум і збожеволіли. Тому й піднімають вони на сміх, і ненавидять рятівні лікування. Про що говориш ти, людино? Христос заради тебе став рабом, “зрак раба приймемо”, і був розп’ятий, і воскрес; і належало б тобі тому побожно поклонятися Воскреслому і дивуватися Його людинолюбству, тому що Він для тебе, свого ворога й кривдника, зробив усе те, чого не зробив ні батько, ні друг, ні син. Слід було б, значить, дивуватися Йому, а ти називаєш дурістю (μωρίαν) справу, сповнену дещицею премудрості. Втім, це не дивно, бо тим, хто гине, властиво не знати того, що веде до спасіння.
Не треба бентежитися, бо немає нічого незвичайного і несподіваного в тому, що безумці висміюють велике. Таких людей неможливо переконати людською мудрістю; і якщо станеш їх нею переконувати, то доб’єшся зворотних результатів, бо для того, що перевершує розум, потрібна тільки віра. І справді, якщо захочемо ми логічними доводами пояснити нехристиянам, як Бог став людиною і як увійшов Він в утробу Діви, а не вважатимемо це предметом віри, – то вони будуть ще більше насміхатися. Адже ті, хто бажає осягнути це шляхом логічних умовиводів, – це якраз ті, хто гине. Та й що говорити мені про Бога? Адже якщо ми так чинитимемо і щодо істот створених (τῶν κτισμάτων), то і тоді викличемо великий сміх. Нехай же людина, яка бажає пізнати все це з логічних міркувань, попросить у тебе, щоб ти їй пояснив, наприклад, як ми бачимо світло. А ти постарайся пояснити їй це шляхом логічного мислення. Однак це тобі не вдасться. Бо якщо скажеш, що достатньо відкрити очі, щоби бачити, то цим ти не поясниш способу (τὸν τρόπον), як ми бачимо, а тільки констатуватимеш факт (τὸ γινόμενον). Він може тобі заперечити: чому ми не бачимо вухами і не чуємо очима? Чому не відчуваємо носом і не нюхаємо вухами? Отже, якщо він, не отримавши пояснення на своє запитання, засміється, хіба тим паче не будемо осміяні й ми? Ці органи чуття мають своє джерело в одному і тому ж мозку, і один від одного вони вельми недалеко; чому ж тоді не можуть вони зробити одну і ту ж дію? Адже ми не здатні пояснити ні причини (τὴν αἰτίαν), ні способу (τὸν τρόπον) невимовної і складної дії; а якщо і спробуємо – нас піднімуть на сміх. Тому краще, замовкнувши, залишити це Божій силі і Божій безмежній премудрості.
Так само як якщо захочемо і Божественне пояснити за допомогою зовнішньої мудрості, то викличемо великий сміх – не через недоліки, нібито властиві Божественному, а через мудрість людську. Адже жодним словом не можна висловити велике. Зверни увагу: якщо я скажу, що Христос був розп’ятий, – язичник заперечить: як можливо примирити це з розумом? Він не визволив Себе, коли розпинали Його і мучили на хресті; як тоді після цього воскресить Він і визволить інших? Бо якщо здатний був Він до цього, то належало зробити Йому це перш ніж померти (про це говорили й іудеї); а не визволивши Себе, як міг Він визволити інших? Це, скажуть, не можна примирити з розумом. І справді, своєю невимовною силою хрест вищий за розум (ὑπὲρ λόγον). Зазнати мук, і опинитися вище мук, і, будучи зв’язаним, перемогти – це справа безмежної сили… Ісус Христос, скуштувавши і зруйнувавши смерть, явив Себе більш славним, ніж якби не вмирав. Тому не кажи: чому Він не визволив Себе на хресті? Його воля була на те, щоб битися зі смертю. Не зійшов Він із хреста не тому, що нібито не міг, а тому що не хотів. Адже якщо і сила смерті не змогла Його втримати, то як тоді могли втримати Його цвяхи хреста?”.
Порятунок людського єства від гріха, смерті та диявола – справа не людської сили, мудрості чи логіки, а хресної смерті Боголюдини. А це не тільки вище розуму, але всупереч людському розуму і людській мудрості. Одним словом, для людського розуму це – абсурд, дурість, безумство. Яким би власним мірилом і засобом “чистий розум” не приступав до спасенної таємниці Христового хреста з наміром пояснити її логічно, раціоналістично, “суто” по-людськи, це йому ніколи не вдасться, адже таємниця Христового хреста завжди була, є і назавжди залишиться над-розумною і проти-розумною. Щоб принаймні частково проникнути в цю неозору таємницю, потрібен розум облагороджений, відроджений і освячений подвигом живої віри в Господа Ісуса Христа. Рятуючи людський рід хрестом, Господь Ісус відкинув і мудрість мудрих, і розум розумних, адже їхня мудрість і їхній розум були, є і назавжди залишаться нездатними врятувати людину від гріха, смерті та диявола. Тому богоносний Апостол сповіщає: “Написано: Згублю мудрість мудреців, а розум розумних відкину. Де мудрець? Де книжник? Де запитувач віку цього? Чи не звернув Бог мудрість світу цього на безумство? Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то благоволило Богові юродством проповіді врятувати віруючих” (1Кор. 1:19-21 ; пор.: Іс. 29:14 ).
Златоустий філософ Боголюдської мудрості благовістить: “Сказавши: “Написано: погублю мудрість мудреців”, Апостол додає до цього доказ із самого життя і каже: “Де мудрець? Де книжник?” При цьому він має на увазі і язичників, і юдеїв. Справді, хто з філософів, хто з вправних у силогізмах, хто зі знавців юдейства дарував порятунок і пізнав істину? Ніхто, але все це зробили рибалки. Засвідчивши це, докоривши їхній марнославству і сказавши: “Чи не звернув Бог мудрість світу цього на безумство?” – Апостол вказує і причину, через яку це так було. Якщо “в премудрості Божій”, каже, світ [своєю] мудрістю не пізнав Бога, то з’явився хрест. Що значить “у премудрості Божій”? Значить – у премудрості, що з’явилася через Божі справи (διὰ τῶν ἔργων), через які Він хотів, щоб люди Його пізнали (δι᾽ ὧν ἠθέλησε γνωρισθῆναι). Бо для цього Він так влаштував всесвіт, щоб люди, дивлячись на видиме, дивувалися Творцеві, Величезне небо і неосяжна земля – дивуйся ж їхньому Творцеві. І це величезне небо Він не тільки створив, а й зробив це легко, так само як і цю неосяжну землю створив Він, як ніщо. Тому про небо сказано: “Діла руки Твоєї – небеса” (Пс. 101:26 ), а про землю: “Землю, як ніщо, створив” (Іс. 40:23 ). Але оскільки світ не захотів за посередництвом цієї мудрості пізнати Бога, то Бог уявним юродством проповіді навчив людей: не за допомогою логічних висновків, а через віру.
Де Божа премудрість, тут не потрібна мудрість людська. Адже сказати, що Той, хто створив такий чудовий і великий світ, – це Бог, який має якусь безмежну й несказанну силу, означало б судити за людською мудрістю і пізнавати Бога за допомогою творінь. Тим часом зараз потрібні не логічні висновки, а тільки віра. Щоб людина увірувала і переконалася в тому, що Розп’ятий і Похований воскрес і сидить на горі́, потрібна не мудрість і не доводи розуму, а одна тільки віра. Апостоли йшли не з мудрістю, а з вірою, і були мудрішими і вищими за мудреців, мудрих зовнішньою мудрістю; і до того ж настільки мудрішими і вищими, наскільки прийняття Божественного вірою вищим від зайняття логічними міркуваннями, тому що це перевершує людський розум.
Яким чином “погубив” Він “мудрість”? Звістивши нам Себе через Павла і йому подібних, Він показав нам, що людська мудрість марна (ἀνόνητον). Для прийняття євангельської проповіді ні мудрість анітрохи не корисна мудрому, ні некнижність анітрохи не шкодить ненавченому. Ба більше, слід сказати щось незвичайне: неписьменність може прийняти євангельську проповідь набагато швидше і набагато легше, ніж мудрість. Пастух і хлібороб, не пускаючись у логічні побудови і віддаючи себе Господу, швидше приймуть євангельську проповідь. Ось як Бог “погубив мудрість мудреців”. Адже якщо вона насамперед себе саму низринула, то й стала потім абсолютно марною. Бо, коли належало їй показати свою цінність і пізнати Господа з Його справ, вона того не захотіла. Тому нині, навіть якщо й хоче вона цьому сприяти, однак не може, бо стан речей тепер не такий; цей шлях богопізнання набагато кращий за неї. Тепер потрібна проста віра. Її треба всюди шукати, віддаючи перевагу їй перед зовнішньою мудрістю (τὴν ἔξωθεν προτιμᾷν σοφίας).
Апостол каже: “Чи не перетворив Бог мудрість цього світу на безумство?” Що це означає? – Значить, що Бог показав її божевільною для прийняття віри. Оскільки люди мислили про неї високо, то Він негайно її викрив. І справді, яка це мудрість, якщо вона не в змозі знайти основу добра? Бог влаштував так, щоб виявила вона своє безумство, попередньо сама себе викривши. Адже якщо нічого не відкрила вона тоді, коли можна було робити відкриття шляхом логічних висновків (λογισμοῖς), то як можна чекати від неї якогось успіху тепер, коли йдеться про предмети найвизначніші і коли потрібна тільки віра, а не красномовство софістів?
Отже, Бог явив її безумство. І Богу було завгодно рятувати юродством проповіді, але юродством не дійсним, а уявним (τῆς δοκούσης). Тут особливо важливо те, що цю мудрість Бог переміг не введенням якоїсь іншої, найвищої, мудрості, а видимим безумством (τὴν δοκοῦσαν μωρίαν). Відкинув Він Платона не силою якогось іншого, наймудрішого, філософа, а за допомогою невченого рибалки, адже в останньому випадку – і поразка більша, і перемога блискуча”. Спасіння розп’ятим Христом – це спокуса і божевілля для людського розуму: спокуса для іудейського мислення, яке вимагає навіть у Божих чудесах чуттєвої раціональності; божевілля для грецької і взагалі для гуманістичної філософської думки, яка всі явища у феноменальному світі приймає лише настільки, наскільки вони вміщаються у вузьку пробірку евклідівського людського розуму. І в тому, і в іншому випадку антиномія не тільки парадоксальна, а й убивча для людського розуму. Тут можливий тільки один вихід: всупереч протестам скептичного і допитливого розуму щиросердною вірою прийняти розп’яту Боголюдину як одного-єдиного Спасителя, всемогутнього і все-чудотворящого. Якщо людина зробить такий подвиг, то все її єство наповниться почуттям і свідомістю того, що розп’ятий Христос – “Божа сила і Божа премудрість”. Про це богомудрий Апостол богонатхненно благовістить: “І юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв – спокусу, для еллінів – безумство; а для покликаних, і юдеїв, і еллінів, – Христа, Божу силу та Божу премудрість” (1Кор. 1:22-24 ; пор.: Гал. 5:11 ).
“Велика премудрість прихована в цих словах, – вигукує святий Златоуст. – Апостол хоче показати, що Бог переміг за допомогою протилежностей і що проповідь – справа не людська. Його слова означають таке: коли ми говоримо юдеям: “Вірте!” – вони заперечують: воскресіть мертвих, зціліть біснуватих, покажіть нам знамення. Що ж ми на це відповідаємо? Відповідаємо, що Той, кого ми проповідуємо, був розп’ятий і помер. А це не тільки не може привернути тих, хто противляться, але здатне відвернути і тих, хто не противляться, – і все-таки не відвертає, а привертає, утримує і підкорює. Зі свого ж боку, елліни вимагають від нас красномовства і спритності софістів, але ми і їм проповідуємо хрест. Іудеям це здається безсиллям, а грекам – божевіллям. Якщо, однак же, ми не тільки пропонуємо їм те, чого вони не вимагають, але навіть і протилежне тому, бо хрест, якщо оцінювати його людським розумом, не тільки не означає знамення (σημεῖον), але являє собою скасування знамення; не тільки не є засвідчення сили, але навпаки – показує неміч; і не тільки не є вираженням мудрості, але є доказом божевілля; – якщо, таким чином, ті, хто вимагають знамень і мудрості, не тільки не отримують необхідного, але ще й чують від нас протилежне до того, чого вони хочуть, і все ж таки через ці протилежності переконуються, – то хіба це не справа невимовної сили Того, що Проповідується?
Апостоли перемагали не тільки не знаменнями, але тим, що здавалося протилежним всяким знаменням. Так само, як і Христос вчинив зі сліпим від народження. Бо, бажаючи його зцілити, Він забрав сліпоту за допомогою того, що сліпоту спричиняє: поклав йому на очі бріння (див. Ін. 9:15 ). Як сліпого зцілив Він брением, так і всесвіт привернув до Себе хрестом, тобто тим, що збільшувало, а не усувало спокусу. Так вчинив Він і під час створення світу, узгоджуючи протилежне з протилежним: захистив море піском, приборкавши сильне слабким… Так і всесвіт притягнув хрестом. Отже, переконувати протилежним є доказом великої сили. Хрест здається предметом спокуси, проте ж не тільки спокушає, а й приваблює. Пам’ятаючи про це і дивуючись цьому, Павло каже: “Немудре Боже мудріше за людей, і немічне Боже сильніше за людей” (1Кор. 1:25 ). Говорячи про божевілля і неміч хреста, Апостол не вважає, що він і справді такий, але що таким він видається; висловлюючись так, він говорить стосовно думки супротивників. Бо те, чого філософи не могли досягти шляхом силогізмів, зробило уявне безумство, тобто хрест.
Хрест через невчених людей переконав і навернув всесвіт, упевнив його не в малозначному, а у вченні про Бога, про істинне благочестя, про євангельське життя і майбутній Суд; усіх зробив він філософами – і хліборобів, і невігласів. Ось як немудре Боже премудріше за людей, а немічне – сильніше [за них]. Чим сильніше? Тим, що воно поширилося по всьому всесвіту, підкорило всіх своїй владі; і коли нападала тьма ворогів, прагнучи знищити ім’я Розіп’ятого, відбувалося протилежне: це ім’я прославлялося й возвеличувалося дедалі більше, а вони принижувалися та гинули; живі, ратуючи проти Відданого смерті, не могли Йому нічого зробити. Тому якщо еллін (тобто який би то не було нехристиянин) назве мене нерозважливим, то тим самим покаже, що цілком нерозважливим є саме він; адже я, якого він вважає позбавленим розуму, виявляюся мудрішим за мудреців; якщо найменовує мене слабким, то виявить себе набагато слабкішим. Бо те, що Божою благодаттю зробили митарі та рибалки, того ні філософи, ні ритори, ні можновладці, ні весь взагалі всесвіт, докладаючи незліченні зусилля, не могли навіть помислити. Чого тільки не зробив хрест? Він дав вчення про безсмертя душі, про воскресіння тіл, про презирство земних благ, про сподівання благ прийдешніх; людей зробив Ангелами; завдяки йому всі всюди стали філософами, здатними до всякої чесноти”. Бо оскільки високочудний Спаситель усю Свою спасительну й життєдайну силу зосередив у хресті й уніс у нього всю Свою Особистість, хрест став “знаменням Сина Людського” (Мф. 24:30 ): Його знаменням і на землі, і на небі – знаменням, за яким Його розрізняють і розпізнають усі земні та небесні істоти. Оскільки Господь Ісус Христос, з усіма Своїми нескінченними Божественними силами, істинами і таємницями, – весь у Своєму хресті, то Його Чесний Хрест став і назавжди залишився всеперемагаючим переможцем у всіх світах – всепереможним рятівником від усіх гріхів, від усякої смерті, від усіх бісів. У хресті – “невимовне дивлення”, несказанне домобудівництво порятунку, тому таємниця хреста незбагненна: “незбагненне таїнство розп’яття”.
Через незбагненну, але водночас і спасительну таємничість Чесного Хреста всі богослужіння Страсної седмиці, особливо у Великий Четверток і П’яток, сповнені молитовного здивування та зворушливої подяки розп’ятій Боголюдині. І здивування, і вдячність пройняті захопленням, яке завершує кожну молитву риданням: Непостижиме Господи! – Так, воістину незбагненно для розуму, воістину незрозуміло те, що Боголюдина стражданням і хрестом рятує світ і смертю розтрощує гріх, смерть і диявола. Так, незбагненно [це] і незбагненно, але істинно і реально: істинно самою переконливою істинністю і реально самою непереборною реальністю, бо Боголюдська реальність та істинність безмежно ширші від людського розуму і людської логіки. Йдеться про невичерпну таємницю спасіння людського роду Трисвятим Божеством. Вона корениться в Трисонячному Богові, простягається через втілене Слово і розгалужується в людині, у тварі, у всіх істотах. І все це потопає в найсолодшій таємниці Особистості Боголюдини. У ній воістину незбагненні як Бог, так і людина.
5. Таємниця зішестя Спасителя в пекло і таємниця спасіння
Якби Господь Ісус Христос Своїм Боголюдським домобудівництвом спасіння не охопив усі людські істоти в сьогоденні, майбутньому і минулому, то не був би Спасителем людського роду і не мав би права так іменуватися. Самою природою Своєї Боголюдської Особи Він є як Спаситель усього людства, всецілого людського єства, яке як незмінно людське перебуває у всіх людських істотах, від першої до останньої людини на землі. Якби Господь Ісус Христос з’явився Спасителем лише Своїх сучасників та їхніх нащадків, а численних людей, які жили й померли до Його явлення на землі, залишив у темряві й сінині смертній, поза Своїм Божественним світлом, правдою, життям, любов’ю і людинолюбством, – то хіба був би Він Богом світла, Богом істини, Богом життя, Богом любові, Богом людинолюбства? Незліченна безліч людських істот жила в цьому світі до пришестя Спасителя; вони мучилися в гріхах, корчилися в пристрастях, помирали в муках, метушилися в жорстких рамках часу і простору, пориваючись до безсмертного і нескінченного. Хіба милостивий Господь Ісус не є і їхнім Богом і Творцем? Тож хіба не Йому бути і їхнім Спасителем та Відкупителем?
Без сумніву, Наймилосердніший Господь Ісус тією ж мірою їхній Бог і Творець, їхній Спаситель і Відкупитель, якою Він – Бог і Творець, Спаситель і Відкупитель Своїх сучасників та їхніх нащадків. За природою Свого незмінного Божественного Обличчя благий Господь Ісус не міг мати менше співчуття, любові та людинолюбства до них, ніж до власних Своїх сучасників та їхніх нащадків. Адже “Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той самий” (Євр. 13:8 ). Утім, і людське єство у своїй основі завжди одне й те саме: те саме від Адама і аж до останньої людини на землі. Істинно святоотцівське слово і всякого прийняття гідне: “Христос прийшов не тільки заради тих, хто увірував у Нього в епоху кесаря Тиверія, і Отець здійснював Своє промисел не тільки заради тих, що живуть нині, а й заради всіх узагалі людей (sed propter omnes omnimo homines), які від початку боялися Бога і любили Його, і праведно та побожно поводилися по відношенню до ближніх, і бажали бачити Христа і чути Його голос”.
Тому сходження Спасителя в пекло, у місце, де перебували душі всіх людей, які жили і померли до Його пришестя у цей світ, було і природним, і необхідним, і логічним. Без сумніву, зішестя Спасителя в пекло і Його проповідь у пеклі як складова частина Його Боголюдського домобудівництва порятунку людського роду вкриті таємничістю і самою своєю істотою потопають в над-розумній і Божественно-дивовижній загальній таємниці порятунку, сповіщеної та сповненої дивовижним Господом Іісусом. Святе Письмо, що пояснюється Священним Переданням, говорить нам про це стільки, скільки це потрібно для нашого релігійного знання, а головне – для нашого спасіння.
Богоодкровенне вчення про сходження Спасителя в пекло найповніше висловлює верховний Апостол, кажучи: “Христос, щоб привести нас до Бога, одного разу постраждав за гріхи наші, Праведник за несправедливих, будучи вмертвілим за тілом, але оживши духом, яким Він і духам, які перебувають у в’язниці, зійшовши, проповідував, колись непокірним, які чекали на їхнє Боже терпеливість, за днів Ноя, під час будування ковчега, у якому небагато людей, тобто вісім душ, врятувалися від води” (1Пет. 3:18-20 ). Доповнюючи це благовістя, той самий Апостол трохи далі каже: Бо для того й мертвим було благовістили, щоб вони, зазнавши суду за людиною по плоті, жили за Богом духом (1Пет. 4:6 ). А христоносний Павло, наводячи слова псалмоспівця: “Піднявся ти на висоту, полонив ти полон, дав ти дари чоловікам” (у церковносл. “прийняв ти дарунки в людях. – Дод. пер.”) (Пс. 67:19 ), додає як пояснення: “А “зійшов” що значить, як не те, що Він і сходив раніше до потойбіччя на землі? Той, що зійшов, Він же є і Той, що зійшов понад усі небеса, щоб наповнити все” (пор.: Еф.4:8-10). І Своєму улюбленому учневі Сам Спаситель сповіщає в приголомшливому апокаліптичному видінні: “Маю ключі пекла і смерті” (Об’явл.1:18).
У цьому Богоодкровенному, апостольському вченні виокремлюються два аспекти: 1) час і спосіб сходження Спасителя в пекло та 2) проповідь Спасителя в пеклі та наслідки Його сходження в пекло і Його проповіді в пеклі.
1. Як у Своєму житті, так і у Своїй смерті Господь Ісус Христос є істинною людиною. Його смерть, як і смерть будь-якої людини взагалі, полягала в розлученні душі з тілом. Тільки з однією значною відмінністю: навіть у Христовій смерті Його душа, хоча й відлучена від тіла, перебувала іпостасно з’єднаною з Його Божеством; так само як і Його тіло, хоча й відокремлене від душі, перебувало іпостасно з’єднаним з Його Божеством. Бо, за словами святого Афанасія Великого, “Божество не залишило тіло в гробі і не відлучилося від душі в пеклі”. І молитовне богослов’я благовістить: “У гробі тілесно, у пеклі ж із душею як Бог, у раю ж із розбійником, і на престолі був ти, Христе, з Отцем і Духом, що все сповнюєш, Неописаний”. Слова Апостола: “Христос… будучи умертвлений по плоті, але оживши духом, яким Він і духам, що перебувають у в’язниці, зійшовши, проповідував” – показують, що Господь зійшов у пекло під час Своєї триденної смерті “(помертвілий, коли був по плоті)”, і до того ж зійшов Своїм людським духом, тобто душею “(але оживши духом)”. Про дух тут сказано “оживши” не в тому сенсі, що нібито душа померла, бо душа не помирає під час відокремлення від тіла, а як антитеза словами і фактом “будучи вмертвілий по плоті”. Отже, Господь душею зійшов у пекло, тоді як плоттю був мертвий. Те, що це так, підтверджує і месіанський псалом, на який посилається апостол Петро у своїй першій апостольській проповіді в день святої П’ятидесятниці, наводячи слова Месії: “Яко ж не залишив душу Мою в пеклі, не даси Преподобному Твоєму побачити тління” (Діян. 2 ¬ Пс. 15:10 ). З цього випливає, що Господь Ісус Христос зійшов у пекло Своєю людською душею, і до того ж тоді, коли Його плоть лежала у гробі мертвою.
Священне Передання, що наставляється Святим Духом, підтверджує нам це вчення Святого Письма. Так, святий Іриней пише: “Господа дотримав закон мертвих (legem mortiorum servavit), щоб бути Первіснонародженим із мертвих, і пробув до третього дня в підземних місцях землі, а потім, повставши у плоті, зійшов до Отця”. У боротьбі проти аполлінаристів, які заперечували існування людської душі в Господі Ісусі Христі, святий Афанасій Великий особливо виокремлює той факт, що Христос є істинним Богом та істинною людиною, досконалим Богом та досконалою людиною, людиною з людською душею та людським тілом, що Він засвідчив і в Своїй смерті. Святий отець каже: “Тіло Христове досягло лише до гробу, а душа зійшла в пекло. Оскільки ці місця розділені великою відстанню, то труна прийняла в себе тілесне пришестя, і в ній було тіло, а пекло – безтілесну душу”. “Господь став справжньою людиною і прийняв на Себе те, що хотів, тобто народження від дружини, дорослішання, літочислення років, стомлення, голод, спрагу, сон, печаль, смерть, воскресіння. Тому-то де тліло людське тіло, там Христос кладе Своє тіло; і де людська душа була утримувана смертю, там Христос показує Свою людську душу, щоб Йому і як людині не бути утримуваному смертю, і як Богові – зруйнувати владу смерті; щоб там, де посіяне було тління, проросло нетління, і де боролася смерть, Він, Безсмертний, поставши в образі людської душі, явив безсмертя… Бо пекло не винесло б пришестя непокритого Божества”.
“Хоча Христос і помер як людина, – міркує богомудрий Дамаскін, – і Його свята душа відокремилася від пречистого тіла, однак Його Божество залишилося невідокремленим від душі й від тіла; і, таким чином, єдина Іпостась не розділилася на дві іпостасі, бо і тіло, і душа від самого початку смерті мали буття в Іпостасі Слова. І хоча під час смерті душа і тіло відокремилися одна від одної, все ж таки кожне з них збереглося, маючи єдину Іпостась Слова. Тому єдина Іпостась Слова була як Іпостассю Слова, так і Іпостассю душі та Іпостассю тіла, бо ніколи ні душа, ні тіло не мали окремої Іпостасі, крім Іпостасі Слова. А Іпостась Слова завжди одна і ніколи не було двох. Отже, Іпостась Христова завжди єдина (μία ἀεί). Бо хоча душа і відокремилася від тіла місцем (τοπικῶς), проте іпостасно вона була з ним з’єднана через Слово”.
“Господь Ісус Христос як Бог прославляється на небі з Отцем і Духом, і як людина лежить тілом (σωματικῶς) у гробу, і душею (ψυχικῶς) перебуває в глибинах пекла, і розбійника вводить у рай, усюди перебуваючи Своїм неописаним Божеством. Бо хоча свята душа і відлучилася від животворящого і пречистого тіла, проте Божество Слова – після іпостасного нероздільного поєднання двох єств в утробі Святої Діви і Богородиці Марії – перебувало нероздільним і з душею, і з тілом. І таким чином єдина Христова Іпостась перебувала і в самій смерті, тому що Іпостась Бога Слова є водночас Іпостась і душі, і тіла; і після смерті вона залишилася їхньою Іпостассю”.
2. Своє зішестя в пекло Спаситель супроводив Своєю проповіддю Євангелія – того самого Євангелія, яке сповістив на землі. Бо одне й те саме Євангеліє діє для всіх людських істот в обох світах: і в цьому світі земного життя, і в світі смерті – у пеклі. Те саме Євангеліє і те саме спасіння. Богонатхненний Апостол ясно говорить, що Господь Ісус Христос “проповідував духам у в’язниці” (1Пет. 3:19 ). Що проповідував? Євангеліє. – “І мертвим проповідується Євангеліє” (у синод. перекл. “і мертвим було благовістовано”, 1Пет. 4:6 . – “Прим. пер.”). Яке Євангеліє? Без сумніву, Євангеліє спасіння, цілковите Спасове Євангеліє спасіння: про позбавлення людського роду від гріха, смерті та диявола Боголюдським подвигом спокути і спасіння. За премудрим словом святого Ісидора Пелусіота, “Господь зійшов навіть і до пекла, щоб, усюди перебуваючи, усюди всіх спасати”. Своє Євангеліє спасіння Господь проповідував людським душам у царстві смерті з тією ж самою метою, з якою Він сповістив його і на землі: щоб, прийнявши його вірою, вони ним спаслися. Він, за словами Орігена, “душею без тіла проповідував душам без тіл”. Утім, душа Спасителя відрізнялася від інших людських душ у пеклі тим, що була іпостасно з’єднана з Божеством Слова, сяючи Ним дивовижно і чудодійно. Сам образ спілкування душі Спасителя з людськими душами в пеклі нам, зрозуміло, невідомий і недоступний. Судячи з усього, душі, що звільнилися від тіл та їхнього посередництва, здатні до набагато швидших почуттів, думок і настроїв, ніж протягом земного життя у плоті. Три дні проповіді Спасителя в пеклі; часу мало? Так, але потрібно мати на увазі, що тут ідеться про душі безтілесних, які під впливом чудової проповіді Спасителя могли пережити хтозна-які хвилювання і зміни. А якщо врахувати, що душі в пеклі були підготовлені до пришестя Спасителя в пекло святим Іоанном Предтечею, то це робиться ще зрозуміліше. Адже, за проникливою вірою Церкви, святий Іоанн Хреститель був Предтечею і свідком Спасителя не тільки на землі, а й у пеклі. Тому в тропарі йому є такі слова: “…благовістив ти і тим, хто в пеклі, Бога, що з’явився плоттю, що вземлює гріх світу і дарує нам велику милість”.
Людинолюбний Господь, перебуваючи в пеклі, проповідував Євангеліє всім людським душам, не виключаючи і найгрішніших: адже святий Апостол особливо вказує, що Спаситель проповідував душам і тих, хто за свою порочність постраждав від потопу (див. 1Пет. 3:20 ). Безсумнівно, душі в пеклі могли відповісти на проповідь Спасителя або її прийняттям, або відторгненням, бо безсмертні людські душі і в царстві смерті саме тому й людські, що володіють людськими почуттями, людським розумом, людською вільною волею. І до того ж почуттями, розумом і вільною волею, що несуть у собі досвід, слід і відбиток земного життя, що, ймовірно, і вплинуло на їхній вибір або на користь Христової проповіді, або проти неї. Ще дещо: якби людські душі в пеклі не мали здатності до самовизначення, то хіба Спаситель проповідував би їм Євангеліє, яке ні силою не нав’язується, ні механічно не набувається, а приймається добровільно? У такому разі Його проповідь була б недоречною і зайвою. Безсумнівно те, що в Господі Ісусі Христі пізнали Спасителя і Відкупителя і прийняли Його як Такого раніше за інших обрані сини Ізраїлю, які ще за часів життя на землі благочестиво Його чекали і богонатхненно пророкували.
Але буде найкраще, якщо таємницями зішестя Спасителя в пекло і Його проповіді Євангелія в пеклі нас проведуть богомудрі отці і вчителі Церкви. Їхнім святим душам відкрито те, що приховано від нас через нашу гріховність.
“Господь, – каже Климент Олександрійський, – сходив у пекло не заради чогось іншого, як заради проповіді Євангелія”. “Господь зійшов у пекельні [місця] землі, – пише святий Іриней, – і перебував там, проповідуючи і тим, хто там є, Євангеліє про Своє пришестя (evangelizantem et illis adventum suum) і сповіщаючи про відпущення гріхів тим, хто вірує в Нього”.
“Збагачена душа (ψυχὴ τεθεωμένη) Христова сходить у пекло, – благовістить святий Дамаскін, – щоб, як для тих, що живуть на землі, запалилося “Сонце правди”, так і для тих, хто сидить під землею, “у пітьмі й сіні смертній”, засяяло “світло” (Іс. 9:2 ); щоб, подібно до того, як тим, хто на землі, Господь благовістив мир, “полоненим відпущення, а сліпим прозріння” (Лк. 4:18 ) і для тих, хто увірував, став Винуватцем вічного порятунку, а для тих, хто не увірував, – викривачем невір’я, – у такий самий спосіб благовістив Він і тим, хто перебував у пеклі: “нехай в ім’я Іісусово вклониться всяке коліно, що вклонилося б перед небесами, і перед землею, і перед пекельним світом” (Флп. 2:10 ). Вирішивши таким чином від віку пов’язаних, Він знову повернувся з середовища мертвих, проклавши нам шлях у воскресіння”.
Своїм зішестям у пекло Господь скинув смерть, зв’язав диявола і зробив його немічним у всіх світах. “Ми справді стали нетлінними, – вигукує святий Дамаскін, – відколи Господь Ісус Христос, зійшовши в пекло, сповістив від віків зв’язаним душам: полоненим – визволення, сліпим – прозріння, і, зв’язавши міцного (тобто сатану), воскрес за перевершенням сили, зробивши нетлінною нашу плоть, яку на Себе сприйняв”.
Свій спокутний подвиг людинолюбний Господь поширив і на загробний світ, на людські душі в царстві смерті. “Бог дарував світу свободу Кров’ю нашого Відкупителя, – каже святий Афанасій Великий. – Так само як і пекло віддав Він на попрання смертю нашого Відкупителя”. “Божество нашого Відкупителя і в пеклі не відлучилося від Його душі… Тому душею Бога зруйновано державу смерті, і здійснено воскресіння, і душам проповідувано Євангеліє, а Христовим тілом винищено тління і явлено з гробу нетління (ἡ ἀφθαρσία). Так, отже, ні людина не відлучилася від Бога, ні Бог не покинув людину; а умертвіння і відділення духу було не відстороненням Бога від тіла, а розлученням душі з тілом, тому що там була зображена наша смерть. А якщо Бог відлучився від тіла і таким чином відбулося умертвіння, то як тоді тіло, усунуте від нетлінного Бога, виявило в собі нетління? Як у цьому випадку і Слово здійснило зішестя в пекло? Або як явило воскресіння з пекла? Невже Саме воскресло замість нашої душі, щоб на Собі представити образ нашого воскресіння? Але хіба можна щось подібне помислити про Бога?”.
“На хресті сталася смерть Спасителя, тобто відділення душі від тіла. Так померло тіло, але Бог Слово непорушно був у тілі, у душі, і в Собі Самому… У тому тілі, яке в Ньому було подібне до нашого, Він зобразив нашу смерть, щоб у ньому приготувати для нас і воскресіння, повернувши з пекла душу, а з гробу тіло, щоб явленням душі у смерті зруйнувати смерть, а похованням тіла в гробу – винищити тління тіла, явивши з пекла та з гробу безсмертя та нетління і, подібно нашому тілу, проклавши нам дорогу, визволивши нас, які перебували у неволі. Це і було чудовим, у цьому і полягала благодать”.
В одній зі своїх бесід на Велику П’ятницю святий Златоуст каже; “Сьогодні Господь обійшов усі місця в пеклі; сьогодні Він “зламай браму мідну, а залізну – зламай” (Іс. 45:2 ). Яка точність у виразах! Не сказано “відчинив мідну браму”, але “розтрощи мідну браму”, щоб в’язниця стала ні до чого не придатною; і не зняв віри, але “зламай” їх, щоб варта стала безсилою. Де немає ні дверей, ні засувів, там неможливо нікого утримати, хоч би хто й увійшов. Отже, якщо Христос розтрощив, то хто буде в змозі виправити? Що Бог зруйнував, хто потім відновить?…
Бажаючи показати, що смерті прийшов кінець, Христос розтрощив “браму мідну”. Пророк назвав її мідною не тому, що ніби вона була з міді, а щоб показати суворість і невблаганність смерті. А щоб ти переконався, що мідь і залізо означають тут лише жорстокість і непохитність, послухай, що говорить Він одному безсоромному: “Залізні виїмки твої залізні, а чоло твоє мідне” (Іс. 48:4 ). Сказав же це не тому, що той нібито мав залізну жилу або мідне чоло, а тому, що мав вигляд наполегливий, безсовісний і запеклий. Чи хочеш знати, наскільки смерть була вперта, невблаганна і тверда, як алмаз? Протягом такого тривалого часу ніхто не схилив її відпустити когось із тих, хто перебував у її владі, поки Владика Ангелів, зійшовши, не примусив її до цього. Спочатку Він зв’язав сильного, а потім розкрав його посудини; тому пророк і додає: “скарби темні, невидимі” (Іс. 45:3 ; у синодальному тексті: “скарби, що зберігаються в темряві, і приховані багатства. – Прим. пер.”). Хоча ці вирази однакові, але сенс їхній двоякий; бо є місця темні, але нерідко вони можуть стати видимими, щойно буде внесено світильник і світло; а це місце пекла було найпохмурішим і найвідраднішим, і недоступним природі світла, – тому й назвав Він ці місця “темними, невидимими”. І справді, вони були темними, поки не зійшло туди Сонце правди, не освітило їх і не зробило пекло небом.
Він називає пекло “скарбницями темними” (у синод. тексті: “скарбами, що зберігаються в темряві. – Дод. пер.”) – і це справедливо, тому що зберігалося там велике багатство. Усе людське єство, що становить Боже багатство, полонив диявол, який спокусив першу людину і ув’язнив людське єство у путах смерті. А те, що все людське єство було багатством для Бога, виражає апостол Павло, кажучи: “Бог усіх, багатій у всіх, хто кличе Його” (Рим. 10:12 ). Як цар, схопивши ватажка розбійників, що нападав на місто, всюди грабував і приховував багатство в печері, пов’язує цього розбійника і піддає катуванню, а його скарби переносить до своїх царських скарбничок, – так вчинив і Христос: Своєю смертю Він зв’язав ватажка розбійників і тюремну варту – диявола і смерть, а все їхнє багатство, тобто людський рід, переніс до царських скарбничок. Це і Павло висловлює, кажучи: “Позбави нас від влади темної і постав нас у царство” (Сина) “любові Своєї” (Кол. 1:13 ). І то дивно, що з’явився Сам Цар. Тим часом жоден цар ніколи не зволив би зробити це особисто, але зазвичай вони звільняють в’язнів через своїх слуг. А тут не так, але Сам Цар прийшов до в’язнів і не посоромився їх, бо не соромиться Він того, кого створив; розтрощив браму, зламав віри (засуви), з’явився в пеклі, обеззброїв усю його варту і, полонивши темничного сторожа, таким чином повернувся до нас. Мучитель приведений полоненим, сильний зв’язаний, сама смерть, кинувши зброю, з голими руками припала до ніг Царя”. “Син Божий став людиною і помер, – богословствує святий Богослов, – давши Себе на спокуту всього людського єства. Втім, смерть Його була необхідною жертвою і за благочестивих, які померли до Його пришестя у плоті. Бо після злочину Адама ніхто і з праведних не міг врятуватися, бо всі люди підлягали гріху прабатька Адама, тлінню і смерті, і меч вогненний нікого не пропускав до раю, з якого вигнано було Адама, тому що ті святі оселі раю приймають тільки душі непорочні й чисті від усякого гріха, як говорить Апостол, що “тління не успадкує нетління” (1Кор. 15:50 ). Чому необхідно було, щоб нетлінний Син Божий за допомогою тлінної плоті Своєї був даний у жертву, щоб викупити праведних тих від тління. Бо самі собою вони не могли знову прийти в нетління, з якого зійшов Адам; але це було справою великого домобудівництва Христового, здійсненого з судом і правдою”.
За богомудрою філософією святого Григорія Палами, “жертва Спасителя була необхідна не тільки для Його сучасників та їхніх нащадків, а й для всіх людей, що існували до них у світі цьому, душі яких були в пеклі. Тому належало Спасителеві проповідувати Євангеліє і їм у пеклі, явити Своє велике домобудівництво порятунку і, врешті-решт, тим, що були бранцями демонів, дарувати свободу, освячення й обітницю майбутніх благ. Отже, треба було Христу так чи інакше зійти в пекло. І все це Він зробив по правді, бо Бог нічого не робить без неї”.
Зішестя Боголюдини Христа в царство смерті, в пекло, знаменує собою винищення смерті, перемогу над пеклом і дияволом і владу над ними. Про це свідчать слова апостола Павла, що Господь Ісус Христос “полонив полон” (Еф.4:8), і слова святого Воанергеса, що Владика Христос має “ключі пекла і смерті” (Об’явл.1:18). Це означає, що Господь зруйнував царство пекла і звільнив його в’язнів. Святе Письмо, відкриваючи нам, що Господь Своїм хрестом переміг смерть, пекло і диявола, не каже так само конкретно, чи звільнив Господь із пекла всі людські душі, чи тільки старозавітних праведників, що з вірою чекали на Месію-спокутувача, або ж разом із ними ще й тих, що увірували в Христа як Бога й Спасителя завдяки Його триденній проповіді Євангелія в пеклі. Утім, цю неясність частково усуває Священне Передання через вчення святих отців, а особливо – молитовне богослов’я Вселенської Христової Церкви.
Світлозарний вісник Боголюдських таємниць благовістить у своєму знаменитому Слові на Великдень: Христос “плінь пекло, зійшовши в пекло. Засмути його, вкусивши плоті Його. І це предприемий Ісая возопи: “Пекло, говорить, засмутиться, зріже Тебе долі” (Іс. 14:9 ). Засмутись, бо упразднися. Засмутись, бо зганьблений був. Засмутись, бо помертвився. Засмутись, бо низложися. Засмутись, бо зв’язався. Приємно тіло, і Богу приразися. Приємно землю, і зріте небо. Приємно, що бачило, і впаде в те, що не бачило. “Де твоє, смерте, жало; де твоя, аде, перемога?” (1Кор. 15:55 ) Воскрес Христос, і ти скинувся єси. Воскрес Христос, і падоша демони… Воскресе Христос, і мертвий не єдиний у гробі: Христос бо, вставши з мертвих, Начаток покійних був”.
“Затремтіла смерть, – каже святий Кирило Єрусалимський, – побачивши когось Нового, що зійшов у пекло, але не пов’язаного узами пекла. Чому, воротарі пекла, острепетали ви, побачивши Його? Який надзвичайний опанував вами страх? Смерть вдалася до втечі, і ця втеча виявила її боягузтво. Зійшлися святі пророки, і Мойсей законодавець, і Ісая, і Хреститель Іоанн, який, свідчачи, говорив: “Ти Той, Котрий маєш прийти, чи очікувати нам іншого?” (Мф. 11:3 ). Викуплені були всі праведники, поглинуті смертю; бо проповідуваний Цар мав бути Відкупителем благих провісників. Тоді кожен із праведних говорив: “Смерть, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога?” Бо викупив нас Переможець”. Господь Ісус Христос “вирвав жало смерті, – благовістить святий Богослов, – зруйнував похмурі темниці сумного пекла, дарував свободу душам”. “Господь смертю руйнує смерть… сходить у пекло, але зводить із нього душі”.
Богомудрий філософ, святий Григорій Ніський, говорить про триденне перебування Спасителя в пеклі, називаючи пекло, житло диявола, “серцем землі”, а самого диявола – “великим у злі розумом”. “Господь сходить у серце землі, в оселю великого у злі розуму, щоб зробити божевільною його пораду, за словом пророка (див. Іс. 19:11 ), і щоб вловити мудрого в його лукавстві і проти нього самого звернути його підступні задуми (див. Йов. 5:12,13 )… Господь Ісус Христос, істинна Премудрість, сходить у це серце землі, щоб знищити в ньому великий у злі розум і осяяти пітьму, щоб смертне було поглинуте було життям, а зло звернулося на нікчемність, після того, як “останній ворог винищиться – смерть” (1Кор. 15:26 ). І всемогутній Премудрості, Господу Ісусу Христу, було достатньо трьох днів перебування в серці землі, щоб великий у злі розум збожеволів (χαταμωρᾶναι) і щоб всесильна Премудрість за такий короткий час зробила такі й такі великі блага. Чи хочеш пізнати виняткову могутність Сили, Яка за такий короткий термін зробила так багато? Перерахуй усі людські покоління, починаючи від першої появи зла у світі й аж до його винищення; скільки людей у кожному поколінні і скільки тисяч їх можна нарахувати! Неможливо осягнути числом безліч тих, у яких за спадкоємством поширювалося зло. Погане багатство пороку, що приділялося кожному з них, через кожного примножувалося, і, отже, зло, яке плодоносило, безперестанку передавалося наступним поколінням, розливаючись по безлічі людей до нескінченності, доки, досягнувши своєї вершини, не опанувало цілковите людське єство, як і сказав пророк про всіх загалом: “У всі ухилилися, укупі неключими биша” (Пс. 13:3 ); і не було нічого, що не було б знаряддям зла. Отже, після знищення за три дні такої безлічі зла, що накопичувалося від початку буття світу до домобудівництва порятунку, здійсненого смертю Господньою, хіба мале дано тобі тим самим свідчення надзвичайної могутності сили? Чи не найбільше це диво всіх чудес, про які розповідається у Священному Писанні? Те, що Господь без будь-яких зусиль винищив велике зло, є найвагомішим доказом винятковості Його сили… Саме пришестя Світла і просте й незбагненне перебування Життя серед тих, хто сидить у темряві й сіні смертній, спричинили цілковите зникнення і знищення темряви та смерті”.
“Господь зійшов у пекло не плоттю, а духом (spiritu), – каже святий Олександр Олександрійський. – Ясно те, що Він діяв усюди: плоттю воскрешаючи мертвих, духом звільняв душі (spiritu animas liberabat). Бо розп’ятою плоттю нашого Господа труни відчинені, пекло розпечатано, мертвим повернуто життя, душам у світі відпущено гріхи, бо Господь переміг пекло (inferos vicerat), зруйнував смерть, посоромив ворога; тому й душі вийшли з пекла (ideoque animae ex inferos prodierunt), і мертві з’явилися на землі”.
“Смерть схопила Господа Іісуса Христа як мертвого, – каже святий послушник святого Златоуста у своїй бесіді на Велику П’ятуху, – але Він як Бог сильний і могутній полонив пекло… Сьогодні пекло, не відаючи того, проковтнуло отруту. Сьогодні смерть прийняла вічно-живого Мерця. Сьогодні знищено кайдани, викувані змієм у раю. Сьогодні звільнилися споконвічні раби… Сьогодні світло з’явилося в темряві і спустошило всю скарбницю смерті”. “Зішестя Спасителя в пекло стало мостом до оживлення споконвіку померлих”.
“Нині відкривається таємниця, від віку сокровенна, – благовістить святий поет у бесіді на Велику Суботу. – Нині завершується головне в Божественному домобудівництві спасіння. Нині покладається вінець на втілення Бога Слова. Нині відкривається безодня Божественної любові… Нині пекло стало небом, і світлом наповнюється дольний світ, і вигнана темрява, яка раніше виганяла, і сліпим дарується прозріння. Бо тим, хто сидить у темряві й сіни смертної, засяяв Схід згори… А для нас із мороку народилося світло, з гробу сталося життя і з пекла витекло воскресіння, і радість, і радість, і радість, і торжество”.
Як благовістить святий Фотій, з кожного діяння нашого Спасителя виливається велич і виливається на людський рід благодать, а особливо з Його страждання і поховання, адже “страждання і поховання становлять звершення домобудівництва спасіння… Усі чудеса Спасителя випромінюють солодкість, але найсолодші з усіх – Його страждання, що процвітає безпристрасністю, і смерть, що цвіте красою безсмертя. Ніщо так не тішить, як полонене пекло (див. Об’явл.20:13), і вмертвіла смерть (див. 1Кор. 15:26 ), і відчинені труни (див. Мф. 27:52 ), і влада над усіма, – і все це Господь здобуває Своїми подвигами… Гроб Христовий знаменує собою спустошення гробів, руйнування пекла, умертвіння смерті і преславний притулок нашого воскресіння… Велике чудо сталося у вифлеємських яслах, але набагато найбільше цього чудо пропонує нам Христова труна, тому що там починається таємниця Христового домобудівництва порятунку, а тут завершується і здійснюється мета Божого пришестя заради нашої досконалості та відродження, засяваючи все світлом Воскресіння”.
Зішестя Господа в пекло, Його проповідь у пеклі, дія цього зішестя і цієї проповіді отримують своє богонатхненне вираження, витлумачення та висвітлення у Священному Переданні Апостольської Церкви – у Переданні, збереженому й оберігаємому в православному молитовному богослов’ї. На підставі цього богослов’я, пройнятого священною силою молитви, складається враження, що пекло є місцем перебування всіх людських душ, які до пришестя Христа у світ відлучилися від тіл у тілесній смерті. Закон необхідності смерті як наслідок загальної людської гріховності панував над усіма людськими істотами від Адама до Христа (див. Рим. 5:12-18 ), Панував через прабатьківський гріх і загальну гріховність людського єства. Навіть найбільші праведники повинні були померти, бо і вони були під тим самим законом загальної гріховності та вмирання. Ця моторошна сила смерті поширювалася і на стан душ померлих людей, які перебували в пеклі. Утім, хоча пекло і було загальним притулком душ померлих людей, але, зрозуміло, суб’єктивне самовідчуття і стан праведників і грішників у ньому відрізнялися. Судячи з усього, пекло, про яке йдеться, не можна ототожнити з пеклом як місцем вічної муки, плачу і скреготу зубів, про яке Спаситель говорить, маючи на увазі вічну долю людей після Страшного Суду.
Пекло, в яке зійшов Господь, де мешкали і праведники, і куди перш за Господа зійшов і сам святий Предтеча, означає царство смерті – оселю, в якій відчувалися скорбота, неміч, біль і смуток, що опанували людське єство внаслідок і за посередництвом гріха. Адже перед Господом Ісусом Христом люди були рабами смерті; явлення Боголюдини звільняє людське єство від цього рабства, скасовуючи всемогутність і всевладдя смерті у сфері людського єства та його життя, що виражається через тіло і душу. Схильне до закону смерті людське єство за необхідністю перебувало в царстві смерті, що знову-таки означає, що побічно воно було у владі диявола як творця гріха і смерті. Тому зішестя всемогутнього Спасителя в таке пекло, Його в ньому перебування і проповідь знаменують собою руйнування пекла, смерті і диявола.
Але що особливо впадає в око в молитовному богослов’ї Церкви та святих отців, то це твердження про те, що Господь Ісус Христос, зруйнувавши державу смерті та здолавши диявола, звільнив від пекла всі людські душі. Акцентуючи це як об’єктивну реальність і явний наслідок перебування Спасителя в пеклі, Церква не пояснює, якими були суб’єктивні настрої (мотиви) і стани грішних душ, визволених із пекла разом із праведниками. Якщо й доречні тут благочестиві припущення, то можна було б сказати, що визволення [і] грішних душ із пекла було наслідком Божественної проповіді Спасителя в пеклі, яка своєю всеспасительністю та перемогою над дияволом і смертю була очевидною для всіх душ, так що, визначившись за Господа Ісуса Христа, вони увірували в Нього як у Спасителя. Але, безсумнівно, йдеться тут про велику Божественну таємницю, через яку треба ступати з благоговійним мовчанням, зупиняючись думкою лише на тому, що людинолюбний Господь благоволив відкрити людському знанню.
Свої трепетні христолюбні почуття перед нескінченним чудом спокутного подвигу Спасителя Церква молитовно сплітає у вінці, твердо відчуваючи, усвідомлюючи та сповідуючи, що спокутна смерть Спасителя має спасенну силу і значення і для людських душ у пеклі. “Велике чудо, яко Творець світу, в руки беззаконних віддається, і на древо підноситься Людинолюбець, нехай яже в пеклі юзники звільнить”. “Господи, піднімаючи Тебе на хрест, страх і трепет напав на тварюку, і землі бо забороняв ти поглинути тих, хто Тебе розпинає, пеклу ж наказував ти випустити юзники, на оновлення людей”. “Іісусова Божества пребожественна сила, в нас боголепно засяяла є; плотістю бо вкушъ за всіх смерть хресну, зруйнуй пекельну фортецю”.
Боголюдина – одне-єдине і головне благовістя для всіх людських істот у всьому світі. “Сущим у пеклі, сшед Христос благовісти, дерзайте, глаголячи: Нині перемогли, Я воскресіння, Я вас підведу, зруйнувавши смертна брама”. Якби Благий Господь не зійшов у пекло як Спокутувач, то пекло не тільки б царювало, а й вічно володарювало б над людським родом; але, зійшовши в пекло, Господь усім душам проповідував істинне спасіння, ставши Первіснонародженим із мертвих. “Коли у гробі нове за всіх поклався ти, Спасителю всіх, пекло всесміхливе бачачи Тебе жахнулося, віри зламалися, зламалася брама, труни відчинилися, мертві встали, тоді Адам подякуючи, радіючи, вопіяше Тебе: Слава поблажливості Твоїй, Чоловіколюбче”. “Коли в гробі плотськи хоча уклався ти, Іже єством Божества перебуваючи неописаним і невизначеним, смерті уклав ти скарби і пекла вся виснажив ти, Христе, царства”.
Дивовижним і таємничим чином Господь Ісус Своєю смертю, похованням і сходженням у пекло зруйнував силу смерті й визволив із пекла всі душі й увесь людський рід, який часто йменують у церковних молитвах Адамом, бо Адам очолює, уособлює й утримує в собі всю долю людського роду. “Ангельський собор здивувався, бачачи Тебе в мертвих вменишася, смертну ж, Спасе, фортецю розоривша, і з Собою Адама воздвигша, і від пекла вся ворождша”. “Коли зійшов ти до смерті, Життєво Безсмертний, тоді пекло умертвив ти блиском Божества; коли ж і померлих з пекла воскресив ти, всі Сили небесні восклицають: Життєдавець, Христе Боже наш, слава Тобі”. Як невмируще Життя, перебуваючи чудесним чином у гробі, а душею – у пеклі, Господь Ісус зруйнував царство смерті і вивів мертвих із пекла. “Дивується і єство розумне, і множина безтілесна, Христе, таїнства невимовного, і невимовного Твого поховання”. “Землю утримуй дланію, помертвілий плоттю під землею нині міститься, мертвих позбавляючи від пекельного утримання”.
Єдиний і неподільний Боголюдський подвиг Господа Ісуса Христа, і своєю спасительною силою він простягається і на весь загробний світ. Про це свідчить свята думка Церкви: “Розп’януся Ти, Владико Христе, ворога зв’язав бисть, і смерть умертвилася; душі, яже яже в пеклі в пеклі втримувані, від уз розрішахуся”. “Пекло полони Христос, яко єдиний міцний і сильний, і зотлівшия вся совоздвиже, засудження страх зруйнувавши хрестом”. Цю думку натхненно виражено в хрестопоклонній стихирі: “Три хрести постав на Голгофі Пілат, два розбійників і єдиний Життєдавця, його ж бачило пекло, і промовляв тим, що були на місці: о, слуги мої, і сили моя, хто, поставивши цвях у серці моєму, дерев’яним м’я копієм раптово прободіє? і розтерзаюся, внутрішніми моїми болю, утробою уражаюся вивергати Адама, і сущія від Адама, древом дані ми; древо бо ця вводить паки в рай”.
Ранкове богослужіння Великої Суботи занурене в таємницю перебування Спасителя в пеклі, сильно висловлюючи чудотворну дію Його сходження в пекло і перебування людської плоті у гробі. “Якоже світла світильник, нині плоть Божа, під землю як під спуд криється, і відганяє темряву, що є в пеклі”. “Живота камінь у утробі прийме пекло всеїдець, изблева від віку яже поглине мертвих”. “Якоже пшеничне зерно, зайшовши в надра земні, багатоперстний віддав єси клас, возставивши люди, яже від Адама”. “Вознесся ти на дереві, і люди, що живуть, совозносиш; під землею ж бувши, лежать під нею, воскрешаючи”. “Під землею хотєнієм спустившись яко мертвий, возводиш від землі до небесних, звідти падшія, Іісусе”. “Аще й мертвий видний був ти, але живий яко Бог, умертвлені люди оживив ти, мого умертвивши умертвителя”. “Волею зійшов ти, Спасе, під землю, помертвілих людей оживив ти, і підняв ти у славу Отчу”.
Зішестя Спасителя в пекло являє собою складову частину домобудівництва спасіння людського роду, визначеного і досконалого Святою Трійцею. Тому в ньому відбивається не тільки воля Божого Сина, а й воля Бога Отця. “Послухавши, Слове, Отця Твого, навіть до пекла лютого зійшов ти, і воскресив ти рід людський”. “Заснув ти, Христе, природно-тваринним сном у гробі, і від тяжкого сну гріховного воскресив ти рід людський”. “Адова убо, похований, царства, Христе, сокрушаеши, смертю ж смерть умерщвляеши, і тління свобождаеши земнородныея”. Животворяща Христова сила проникає і в найнедоступніші місця в пеклі: “Божа Премудрість, що проливає струми життя, в гріб заходячи, животворять тих, хто перебуває в незахідних пекельних місцях”. “Зайшов єси під землю, Світлоносець правди, і мертвих ніби від сну підняв єси, відгнавши всяку темряву, що є в пеклі”. “Убояся Адам, Богу ходящу в раю; радіє ж, до пекла зійшовши, пади колись, і нині воскресимо”. “Жахається пекло, Спасе, бачачи Тебе, Життєдавця, багатство його скасовує і яже від віків мертвих воскрешає”. “Заснув єси мало, і оживив єси померлих, і воскрес, воскресив єси сплячих від віку, Блаже”. “Піснями Твоє, Христе, нині розп’яття і поховання, всі вірні святкуємо, позбавившись смерті похованням Твоїм”. “Життєдавче Спасе, слава державі Твоїй, що пекло розірвала”.
Ангельським сумом і ангельською радістю сповнене чудо Боголюдської смерті та поховання, в яких корениться руйнування пекла і всерадісне звільнення звідти людських душ. “Господи Боже мій, вихідний спів, і надгробну Тобі пісню заспіваю, що похованням Твоїм життя мого входи входи відчинив, і смертю смерть і пекло умертвив”. “Та Твоєї слави вся сповниш, зійшов єси в нижня землі; від Тебе бо не сховався склад мій, що в Адамі, і похований, зотлівши мене, оновлюючи, Людинолюбче”.
“Законом померлих, що в гробі становище всіх приймає Життя, і цього джерела показує востання, на спасіння нас”. Зішестя Життя в пекло полонило нашого ворога – пекло; у цьому причина того, що все створіння радіє і веселяться всі земнородні. “Днісь утримує труну Содержащаго дланію тварюка… спить Живіт, і пекло тремтить, і Адам від уз розв’язується”. Життя наше лежить у гробі, щоб оживити в гробах тих, хто лежить. Христос, який утримує в єдності всі істоти, благоволив утримуватися в гробі, щоб позбавити людство від погибелі пекла і, воскреснувши як безсмертний Бог, оживити людей. – “Содержаяй концы, гробом содержатися изволил еси, Христе, да от пекла поглинання избавиши человечество; и воскресши, оживиши нас, яко Бог безсмертный”.
Зійшовши в пекло, Боголюдина не могла бути переможена пеклом і підпорядкована законам його існування, але як Бог Вона зруйнувала царство пекла, зламала його силу і звільнила його бранців. Христос Бог зійшов у пекло, перебував Богом і в пеклі та розв’язав пута окованих (зв’язаних). Жах, страх, сум’яття і неміч пекла драматично представлені у великосуботніх стихирах. Так, там ідеться: ” Сьогодні пекло, стеня, кричить: немає мені би було, якби б я від Марії Народженого не прийняв; прийшовши ж на мене, владу мою зруйнуй, браму мідну розтрощи, душі, які втримував колись, Боже сий, воскреси”. “Сьогодні пекло, стоячи, волає: зруйнувалася моя влада; прияла мертвого як єдиного з померлих; Цього бо тримати аж ніяк не можу, але погублюю з Ним, ким я царював; я мав мертвих від віків, а цей всіх воскрешає”. “Днісь пекло, стінячи, волає: пожерта моя бисть держава, Пастир розп’ятися, і Адама воскреси; іміже царствовах, позбавлених, і яже пожрох возмогій, всіх ізблевах; виснаж гробів Розп’ятийся, знемагає смертна держава. Слава, Господи, хресту Твоєму, і Воскресінню Твоєму”.
Чудо нашого спасіння ґрунтується на парадоксах. Це відчувається в усьому Христовому, євангельському, православному. А особливо в православному богослужінні, в якому про всі Христові таємниці мислиться вірою і молитвою: так мислить Церква про все Христове, включно з Його похованням, і Його зішестям у пекло. – Своїм похованням Господь умертвив державу смерті. “Животодавче Христе, волею пристрасть зазнав смертних заради, у пекло ж зійшовши яко Силен, там Твого пришестя очікують, вихитивши яко від звіра міцного, рай замість пекла жити дарував ти”. “Коли зійшов ти до смерті, Життєво Безсмертний, тоді пекло умертвив ти блиском Божества; коли ж і померлих з пекла воскресив ти, всі Сили небесні восклицали: Життєдавець, Христе Боже наш, слава Тобі”. “Переможена була смерть, Мертвий полонить пекельна брама; всеїдцю бо розіршуся, яже паче єства вся ми даровашася”. “Нехай пекло і виспровержене буває смертю Єдиного; що бо багато багатства скарбів, єдиний про всіх нас Христос виснажив є”. “Іже Своєю смертю, смерті державу силою Богу, що скасував смерть, всі вірні поклонимося, яко іже від віків мертвих воскреси, і всім подає живіт і воскресіння”.
“Крепкаго Божеством прийом пекло страшливий, нетління Подателя, душі праведних кричущія изблева, благословенний ти, Господи, Боже отців наших”. “Триденним Твоїм похованням, що в пеклі помертвілі яко Бог оживотворівий, совоздвигл єси, і нетління всім яко Благ вилив єси нам, вірою кличучим завжди: пом’яни і нас у Царстві Твоєму”. “Обоженная Твоя, Спасе, душа, адова скарби полонив, яже від віку совоскреси душі; живоносне ж тіло всім нетління источи”. “До пекла, Спасе мій, зійшов ти, і браму розтрощив яко Всесилен, померлих яко Творець воскресив ти, і смерті жало розтрощив ти, і Адам від клятви позбавлений бисть”. “Твоїм вседетельним сходженням пекло, Христе, зганьблене побльоване зблева вся, яже давніше лестощами вмертвіле, Тебе возвеличуючи на всі віки”. “Небесного кола не залишив єси, і в пекло зійшовши, всього воздвигл єси лежачого на гноїщі, Христе, людини”. Зазнавши розп’яття, Спаситель з’явився в пеклі, волаючи до тих, хто перебуває там: “Увійдіть знову в рай” – … Предстал бо еси, Спасе мій, вопія тим, хто перебуває в пеклі: “Внидите паки в рай”.
…А з усіх Божественних благих звісток гучно промовляє Боголюдська премудрість Церкви: “Розп’ятого ж за нас за Понтія Пілата, і страждала, і похована”.
6. Таємниця Воскресіння Спасителя і таємниця спасіння
Єдина, неподільна і нескінченна таємниця простягається по досточудній Особистості Боголюдини Христа. Жодною Боголюдською дією, або подією, або думкою, або словом не вичерпується вона повністю, але завжди вся, з усіма своїми нескінченностями, присутня у всьому Христовому. Тому все потопає в якійсь Божественній безмірній таємничості, яку не може конкретно охопити ніщо людське: ні почуття, ні свідомість, ні слово, ні єство. Скільки б і як би не містилася вона в людській думці, або в почутті, або в слові, Боголюдська таємниця завжди для них нескінченна. Ця неозора таємниця становить і сутність Воскресіння Спасителя. З незвіданих глибин Особистості Боголюдини струмує ця життєдайна таємниця, виявляючи свою спасительну силу не тільки в Його стражданнях і хресній смерті, а й у Воскресінні.
І страждання, і смерть, і Воскресіння необхідні в Боголюдському домобудівництві спасіння людського роду, необхідні за законом безмірної Божественної любові, якою живе все Христове. Одна й та сама необхідність таїться і в стражданнях, і в смерті, і у Воскресінні Христовому. Тому Господь Ісус Христос рішуче виокремлює єдність цього трійства – страждання, смерті та Воскресіння, ясно стверджуючи, що Йому “повинно” (δεῖ) постраждати, бути вбитим і в третій день воскреснути (Мф. 16:21 ; Мк. 8:31 ; Лк. 9:22 ). Щоб зробити цю необхідність частково зрозумілою Своїм учням, Спаситель у Своєму Боголюдському всевіданні виразно пророкує та стверджує: “Син Людський буде відданий у руки людські, і вб’ють Його, а в третій день воскресне” (Мф. 17:22-23 ; порівн.: Мк. 9:31 ; Лк. 18:32-33 ). І не тільки це, але, чітко споглядаючи майбутнє як сьогодення, Він передає їм і подробиці тих подій: “Ось ми піднімаємося до Єрусалима, і Син Людський буде відданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і віддадуть Його язичникам на поталу, на побиття й розп’яття, і в третій день воскресне” (Мф. 20:18-19 ; порівн.: Мк. 10:33-34 ). А на Таємній вечері, ніби втішаючи Своїх учнів, які ніяк не можуть зрозуміти, чому все це станеться з їхнім улюбленим Учителем, Господь їм ясно сповіщає: “Після ж Моєго воскресіння я вас чекатиму в Галілеї” (Мф. 26:32 ; Мк. 14:28 ).
Воскресіння Господа Ісуса Христа, яке, перш за все, було логічною необхідністю Його Боголюдської Особистості, стало в належний момент історичною реальністю. Бо в силу Своєї Боголюдської Особистості Господь Ісус Христос не міг не воскреснути. Хоча Спаситель справді був мертвий Своєю плоттю, Він явив Себе сильнішим за смерть, бо Його плоть була плоттю Бога Слова, іпостасно з’єднаною з Ним і в гробі; і тому смерть не могла утримати Його у власному царстві як свого бранця. Христос воскрес, тому що смерті “неможливо було утримати Його” у своїй владі (Діян. 2:24 ). А те, що вона утримувала Його три дні, то це було за попущенням Самого Господа Христа.
“Слова “неможливо було” показують, – каже святий Златоуст, – що Христос Сам і дозволив смерті втримати Себе і що сама смерть, тримаючи Його, страшенно мучилася і жахливо страждала… Разом з тим тут виражена думка, що Він воскрес так, що більше вже не помре”.
Оскільки Боголюдина Христос за самою природою Свого Божества – “воскресіння і життя” (Ін. 11:25 ), то Він не міг не воскресити Свою мертву плоть, яка самою своєю смертю зруйнувала смерть. Воскресіння Господа Ісуса Христа було цілком природним для Його Боголюдяної Особистості, бо Його людська душа і Його людська плоть були іпостасно з’єднані з Його Божественною Іпостассю, а це значить – з вічним Життям і з усім тим, що є Божественне й нескінченне. Тому про душу Свою Він говорив: “Маю владу віддати її, і владу маю знову прийняти її” (Ін. 10:18 ), а про плоть Свою – “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19 ).
Немає події, не тільки в Євангелії, а й в усій історії людського роду, яка настільки сильна, настільки достовірно, настільки незаперечно засвідчена, як Христове Воскресіння. Бо християнство в усій своїй історичній даності, подієвій силі та всемогутності засноване на факті Христового Воскресіння, а це означає – на вічно живій Особистості Боголюдини Христа. Про це свідчить уся багатовікова і невпинно чудодійна хроніка християнства. Адже якщо і є така подія, до якої можуть бути зведені всі інші факти з життя Господа Ісуса Христа, і Апостолів, і цілковитого християнства загалом, то ця подія – Христове Воскресіння. Аналогічно цьому, якщо і є така істина, до якої можуть бути зведені всі інші євангельські істини, то ця істина – Христове Воскресіння. І ще: якщо і є така реальність, до якої можуть бути зведені всі моменти новозавітної реальності, то ця реальність – Христове Воскресіння. І нарешті, якщо і є таке євангельське диво, до якого можна звести всі інші новозавітні чудеса, то це диво – Христове Воскресіння. Адже тільки у світлі Христового Воскресіння стають таємничо ясними і Христовий образ, і Його служіння (справа). Лише в Христовому Воскресінні отримують своє вичерпне пояснення всі Христові чудеса, всі Його істини, всі Його слова, всі євангельські події. Бо Боголюдські істини істинні істинністю Його Воскресіння і Його чудеса реальні реальністю Його Воскресіння.
Без Воскресіння все – ілюзія, все – привид: і Христос, і всі Його вчинки, і всеціле Його вчення. Тому Сам Спаситель ще під час життя на землі вказував на Своє Воскресіння як на подію, яка пояснить і Його Особистість, і Його місію. Так, після Свого Преображення Господь наказує Своїм учням: “Нікому не розповідайте про це видіння, аж поки Син Людський не воскресне з мертвих” (Мф. 17 ; пор.: Мк. 9:9 ), – адже лише у світлі Воскресіння стають зрозумілими і подія Преображення, і цілковите життя Боголюдини, і Його вчення (див. Ін. 2:19-22 ). Чому? Тому що лише Своїм Воскресінням із мертвих Господь Іісус Христос неспростовно і всепереконливо засвідчений Сином Божим (див. Рим. 1:4 ). До Свого Воскресіння Господь учив про вічне життя, а Воскресінням показав, що Він воістину є вічне Життя. До Свого Воскресіння Він учив про воскресіння мертвих, а Воскресінням явив, що Він воістину є Воскресіння мертвих. До Свого Воскресіння Він навчав, що віра в Нього переводить зі смерті в життя, а Своїм Воскресінням засвідчив, що переміг смерть, приготувавши тим самим пронизаним смертю людям перехід зі смерті в безсмертя. Одним словом, цілковите вчення Господа Ісуса Христа отримує підтвердження й обґрунтування в Його Воскресінні. Без Воскресіння все – ілюзія, все – привид: і Христос, і всі Його вчинки, і всеціле Його вчення. Тому Сам Спаситель ще під час життя на землі вказував на Своє Воскресіння як на подію, яка пояснить і Його Особистість, і Його місію. Так, після Свого Преображення Господь наказує Своїм учням: “Нікому не розповідайте про це видіння, аж поки Син Людський не воскресне з мертвих” (Мф. 17 ; пор.: Мк. 9:9 ), – адже лише у світлі Воскресіння стають зрозумілими і подія Преображення, і цілковите життя Боголюдини, і Його вчення (див. Ін. 2:19-22 ). Чому? Тому що лише Своїм Воскресінням із мертвих Господь Іісус Христос неспростовно і всепереконливо засвідчений Сином Божим (див. Рим. 1:4 ). До Свого Воскресіння Господь учив про вічне життя, а Воскресінням показав, що Він воістину є вічне Життя. До Свого Воскресіння Він учив про воскресіння мертвих, а Воскресінням явив, що Він воістину є Воскресіння мертвих. До Свого Воскресіння Він навчав, що віра в Нього переводить зі смерті в життя, а Своїм Воскресінням засвідчив, що переміг смерть, приготувавши тим самим пронизаним смертю людям перехід зі смерті в безсмертя. Одним словом, цілковите вчення Господа Ісуса Христа отримує підтвердження й обґрунтування в Його Воскресінні.
Без Воскресіння Боголюдини не можна було б пояснити ні апостольства Апостолів, ні мучеництва мучеників, ні сповідництва сповідників, ні святительства святителів, ні подвижництва подвижників, ні чудотворення чудотворців, ні віри вірян, ні любові люблячих, ні надії сподіваючихся, ні посту пістників, ні молитви молитовників, ні лагідності лагідних, ні співчуття співчутливих і ніякого взагалі християнського подвигу. Якби Господь Ісус не воскрес і як Такий не сповнив Своїх учнів всежиттєвою силою і чудодійною премудрістю, то хто б їх, малодушних утікачів, зібрав і вселив у них дерзновенність, силу й мудрість так безстрашно, сильно й мудро проповідувати й сповідувати воскреслого Господа і так радісно йти за Нього на смерть? І якби воскреслий Спаситель не наділив їх Божественною силою і премудрістю, то як би запалили світ незгасною пожежею новозавітної віри вони – люди прості, некнижні, ненавчені, бідні? Якби християнська віра не була вірою у воскреслого і тому вічно живого і животворящого Господа Ісуса Христа, то хто б надихнув мучеників на подвиг мучеництва, і сповідників на подвиг сповідництва, і святителів на подвиг святительства, і подвижників на подвиг подвижництва, і безсрібників на подвиг безсрібництва, і пісників на подвиг пістництва, і будь-якого християнина на будь-який християнський подвиг? Одним словом, якби не було Христового Воскресіння, то не було б і християнства; Христос виявився б першим і останнім християнином, який відпустив дух і помер на хресті, а разом із Ним відпустила б дух і загинула і справа Його, і Його вчення. Тому Христове Воскресіння – це альфа й омега християнства в усій його Боголюдській висоті, глибині й широті.
Воскресіння Господа Ісуса Христа мало і повік матиме таку всепереможну силу і значення тільки тому, що воно – найочевидніший історичний факт, найвідчутніша історична дійсність. Факт, найпереконливішим чином засвідчений на самому початку і відтоді аж до теперішнього часу засвідчений нескінченне число разів нескінченним числом способів. Учні Спасителя, які були очевидцями Його справ до Його хресної смерті, були очевидцями Його звершень і після Його Воскресіння. Тому й були вони першими свідками, що саме їм Господь Ісус Христос “явив Себе живим, після страждання Свого, з багатьма вірними доказами, протягом сорока днів з’являючись їм, і кажучи про Царство Боже” (Діян. 1:3 ; пор.: Діян. 13:31 ). Деякі з цих явищ описали і самі ці святі очевидці Спасителя, як-от: явлення Марії Магдалині (див. Мк. 16:9 ; Ін. 20:14-18 ), мироносицям (див. Мф. 28:1,5-9 ), Симону Петру (див. Лк. 24:34 ; 1Кор. 15:5 ), двом учням на шляху до Еммауса (див. Лк. 24:13-31 ; Мк. 16:12 ), усім Апостолам (див. Лк. 24:13-31 ; Мк. 16:12 ), усім апостолам. :12), усім Апостолам без Фоми (див. Ін. 20:19-24 ), усім Апостолам із Фомою (див. Ін. 20:26-29 ), кільком Апостолам на морі Тиверіадському (див. Ін. 21:1-22 ), Апостолам у Галілеї (див. Мф. 28:16-20 ), сотням братів (див. 1Кор. 15:6 ), Апостолу Якову (див. 1Кор. 15:7 ), усім Апостолам у день Вознесіння (див. Мк. 16:19 ; Лк. 24:36-52 ; Діян. 1:3-8 ). – “Ретельно дослідивши, – каже святий Златоуст, – ми знаходимо, що Спаситель після Воскресіння одинадцять разів являвся Своїм святим Апостолам, а потім вознісся до Отця. Оскільки мав Він одинадцять учнів – після відпадання Іуди, який втратив своє місце і втратив гідність за свою зраду, то і з’являється Апостолам одинадцять разів”. Справжність, достовірність Христового Воскресіння найкритичнішим методом перевірена самими очевидцями, Христовими учнями. Не легко увірували вони у Воскресіння; навпаки – перевірили його з нещадним критицизмом. Можна сміливо стверджувати: Апостоли засумнівалися в Христовому Воскресінні не тільки за себе, а й за всіх людей усіх часів, за все людське єство взагалі. З найпершої звістки про Воскресіння Спасителя, яку вони почули від Марії Магдалини, що першою бачила воскреслого Господа, Апостоли ставляться до Воскресіння зі скептичною зневірою: “І почули вони, що Він живий, і що вона бачила Його, і не повірили” (Мк. 16:11 ). До цього першого невір’я додається друге: воскреслий Господь з’являється двом учням по дорозі до Еммаусу, “а вони, повернувшись, сповістили іншим, але й їм не повірили” (Мк. 16:12-13 ). Тоді воскреслий Господь, щоб запевнити Своїх невіруючих учнів у Своєму Воскресінні, надає найвідчутніший, найочевидніший і найбезсумнівніший психофізичний доказ Свого воскреслого: показує їм Свої руки й ноги та їсть перед ними. Святий Євангеліст описує це так: “Сам Ісус став посеред них і промовив до них: мир вам. Вони, зніяковівши й злякавшись, подумали, що бачать духа. Але Він сказав їм: Що збентежуєтеся, і для чого такі думки входять у серця ваші? Подивіться на руки Мої й на ноги Мої; це Я Сам; торкніться Мене й роздивіться; бо дух плоті й кісток не має, як бачите в Мене. І, сказавши це, показав їм руки й ноги. Коли ж вони від радості ще не вірили й дивувалися, Він сказав їм: Чи є у вас тут якась їжа? Вони подали Йому частину печеної риби та стільникового меду. І, взявши, їв перед ними” (Лк. 24:36-43 ).
Пречисте тіло Господа “мало нетління після Воскресіння, – каже святий Григорій Палама, – і не потребувало їжі, але Він зробив це, щоб і цим засвідчилося Його Воскресіння і щоб показати, що Його теперішнє тіло є те ж саме, що куштувало з ними їжу перед Страстями. Спожило ж їжу воно не за природою смертних тіл, але – Божественною дією, і ніби сказав би хто: як вогонь споживає віск, але тільки з тією різницею, що вогонь, щоб існувати, повинен бути підтримуваний паливом, а безсмертні тіла не потребують їжі для свого існування. Скуштував Господь риби печеної частину і від бджіл стільників, які є також і символами Його таємниці: бо наше єство, яке подібне до способу життя риби, що плаває в рідині пристрасного й сповненого втіх життя, Боже Слово приєднало до Самого Себе через Іпостась і, Божественним та неприступним вогнем Свого Божества очистивши від усякої пристрасної суміші, сотворило його полум’яноподібним і учасником Божества. Не тільки ж склад, який Він сприйняв заради нас, а й кожного з удостоєних спілкування з Ним Він обожнює (θεοποιεῖ) тим, що робить його учасником того вогню, який Господь прийшов воврещи на землю”.
Вершина нещадного апостольського сумніву в дійсності та істинності Христового Воскресіння – випадок з апостолом Хомою. Коли інші Апостоли, яким з’явився воскреслий Господь, повідомляють Фомі: “Ми бачили Господа”, – він їм скептично відповідає: “Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу перста мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, то не повірю” (Ін. 20:25 ). – І Господь задовольняє бажання настільки наполегливої невіри. Євангеліст оповідає: “Після восьми днів знову були в домі учні Його, і Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: Мир вам! Потім каже до Хоми: Подай перст твій сюди, і подивися на руки Мої; подай руку твою, і вклади в ребра Мої; і не будь невіруючим, але віруючим”. Переконаний настільки явним і безсумнівним чином у справжності воскреслого Господа, Фома з вірою вигукує: “Господь мій і Бог мій!” (Ін. 20:26-28 ).
Воскресіння Господа Ісуса Христа – це основа, на якій Його святі учні будують свою віру і свою проповідь. Всі їхні справи виникають, власне, з цього одного Христового звершення і зводяться до нього одного. Бо, за словами святого Златоуста, “Діяння апостольські якраз і містять у собі доказ Воскресіння, бо тому, хто увірував у Воскресіння, було вже легко прийняти й усе інше”. Адже для Апостолів засвідчити і засвідчити Воскресіння Христове – значить засвідчити і довести, що Ісус Христос – Бог і Господь, Викупитель і Спаситель. Словами, що вимовляються, і чудесами, що творяться в ім’я воскреслого Ісуса, вони безперестанку стверджують, являють і доводять, що через них – Своєю життєдайною і чудодійною силою – говорить і діє воскреслий Господь. Весь свій апостольський заклик вони зводять до свідчення про Воскресіння Владики Христа; бути Апостолом – означає свідчити про Христове Воскресіння (див. Діян. 1:22,2:32,3:15,4:10,33,5:30,32,10:39-41,13:31,17:3,25:19,26:23 ; 1Кор. 15:15 ; 2Тим. 2:8 ). Утім, про істинність Христового Воскресіння мимоволі свідчать і Христові вороги: вони підкуповують варту, щоб та посіяла чутки про те, що учні начебто вкрали Христове тіло, доки вони спали (див. Мф. 28:11-15 ). Про це свідчить і найбільший серед найлютіших ворогів воскреслого Господа Ісуса Христа, Савл. Адже до зілотського серця Савла не могло доторкнутися ніщо Христове: ні вчення, яке Савл чув від Христових учнів, ні чудеса, які вони творили в ім’я Христове. І лише споглядання воскреслого Господа Ісуса могло перестворити найпереконанішого Христового ворога на найвидатнішого Апостола (див. Діян. 9:1-22 ). На цьому баченні, як і на інших спогляданнях, у яких він особисто і безпосередньо приймав одкровення від воскреслого Господа, Павло вибудував усю свою євангельську проповідь. Вона є не що інше, як проповідь з вуст воскреслого Ісуса про воскреслого Ісуса, який є вічно живим і життєдайним, який завжди вражає і творить чудеса (див. Діян. 17:3,18,23:6,26:23 ; Флп. 3:10-11 ; 1Кор. 15:4-57 ).
Христове Воскресіння – це подія космічна, зрима й очевидна і для небесних Сил; тому й Ангели є свідками Христового Воскресіння (див. Мф. 28:2-7 ; Мк. 16:5-7 ; Лк. 24:4-7,23 ).
Воскресінням Господа Ісуса Христа з мертвих закінчено і виконано Боголюдський подвиг спокути і спасіння людського роду. Бо ним Спаситель остаточно переміг смерть, цей найстрашніший і найпроклятіший наслідок гріха, а разом з нею і саме царство смерті – пекло, і його царя – диявола. “Якщо Христос не воскрес”, – сповіщає христоносний Апостол, – “ви ще в гріхах ваших” (1Кор. 15:17 ). “Адже “якщо Христос не воскрес”, – каже златоустий благовісник Христових таємниць, – то, значить, і не помер. А якщо не помер, то і гріх не знищений, бо смерть Його є винищення гріха: “Ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29 ). Яким чином “бере”? – Смертю. Адже й Агнцем названий Він тому, що був закланий. Якщо ж Він не воскрес, то не був і зарізаний; а якщо не був зарізаний, то і гріх не винищений; якщо ж гріх не винищений, то ви ще в гріху… Ще дещо: якщо Христос не воскрес, то смерть перебуває безсмертною. Бо якщо Сам Він утриманий смертю в її владі і не розірвав її пут, як тоді звільнив від смерті і всіх інших?”. Своїм Воскресінням безгрішний Господь виявляє і підтверджує, що Його людинолюбна хресна жертва за гріхи світу прийнята; і тим самим людському єству відкрито шлях у вічне життя.
Лише у Воскресінні Боголюдини людське єство отримало свій справжній, божественний сенс і значення, тому що з нього усунуто тьму гріха і гидоту смерті і воно з’явилося у своїй первозданній безгрішній красі та безсмертному світлі. Тому Христове Воскресіння – це, насправді, єдине виправдання й осмислення людського життя на землі: лише в ньому людське єство ясно відчуває, усвідомлює та бачить, що в цьому й такому світі воно створене для безсмертного й вічного життя у святості, любові та праведності. З цієї причини богоносний Апостол і благовістить, що Христос “відданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4:25 ).
Своїм Воскресінням із мертвих Господь Ісус показав, що Його спокута і спасіння людського роду має на меті вічне життя людей у неминущому блаженстві і що в цьому – вся християнська віра. Бо лише як вічно живий Господь Ісус і може бути вічним Спасителем людей від початку до кінця віку. Своїм Воскресінням Господь раз і назавжди переміг смерть і, “воскреснувши з мертвих, уже не вмирає: смерть Ним уже не володіє” (Рим. 6:9 ). Своїм Воскресінням Господь приготував вічне спокутування і порятунок людей від гріха і смерті, бо як воскресла Боголюдина Він завжди живий сидить праворуч Бога і молиться за нас, “тому й може завжди спасати тих, хто через Нього приходить до Бога” (Євр. 7:25 ; пор.: Рим. 8:34 ; 1Пет. 3:22 ; Євр. 10:12 ). Тому Господь Ісус і сповіщає в Об’явленні: “І був мертвий, і ось, живий навіки віків” (Об’явл.1:18). Як Такий Він приготував Своїм послідовникам святість у цьому світі та вічне життя у вічному блаженстві в цьому світі.
Завдяки своїм дивовижним достоїнствам, Воскресіння Господа Ісуса Христа служить адамантовою основою для творення християнства. Без нього руйнується все Боголюдське домобудівництво спасіння, вся Боголюдська мораль, цілковите християнство. Адже Євангеліє про Ісуса є, власне, Євангеліє про Воскресіння (див. Діян. 17:18,23:6,24:21 ; 1Пет. 3:21 ). Боголюдина Ісус – весь у Своєму Воскресінні, тож у Його Воскресінні – все Його Євангеліє, з усіма небесними істинами, реаліями та чеснотами. Відкидання Христового Воскресіння дорівнює відкиданню Самого Христа. Без віри в Христове Воскресіння неможлива віра в Христа як Спасителя. І ще: неможлива істинна віра в Христа. Одним словом – неможливе християнство, неможливо бути християнином. Тому богомудрий Апостол ясно і рішуче вигукує: “Якщо Христос не воскрес, то і проповідь наша марна, марна і віра ваша” (1Кор. 15:14,17 ). “Усе втрачено, усе пропало, якщо Христос не воскрес, – каже святий Златоуст, пояснюючи ці слова Апостола. – Бачиш, яка таємниця домобудівництва спасіння? Якщо Христос, скуштувавши смерть, був не в змозі воскреснути, то і гріх не знищений, і смерть не переможена, і прокляття не знято”. Тому-то і має рацію святий Полікарп, стверджуючи: “Кожен, хто не визнає свідоцтва Хреста, – від диявола є; і кожен, хто скаже, що немає ні Воскресіння, ні Суду, – первісток є сатани”.
Усе це показує, що Воскресіння Господа Ісуса Христа було природним і необхідним як для Його Боголюдської Особистості, так і для Його Боголюдського діла: для всіх євангельських істин і фактів, для відпущення гріхів, для виправдання, для перемоги над смертю, для спокути, для порятунку, для віри, для надії, для життя, – для всього того, що робить Христа Христом, а християнство – християнством. І ця загальна необхідність Воскресіння в Боголюдському домобудівництві порятунку, що так рішуче стверджувалася Господом Ісусом Христом ще перед Своєю смертю, отримала своє остаточне свідоцтво і досконале пояснення після Його Воскресіння, коли Своїм учням Він сказав: “Так написано, і так належало Христу постраждати, і воскреснути з мертвих на третій день, і проповідувати Його ім’ям покаяння і прощення гріхів у всіх народах” (Лк. 24:46-47 ).
Однак цю загальну необхідність Христової смерті і Воскресіння в Боголюдському домобудівництві спасіння розум Апостолів не міг зрозуміти, доки Сам Спаситель, після Свого Воскресіння, не просвітив їхній розум Своїм Божественним світлом і не наділив його Своєю Боголюдською силою. Про це у святому Євангелії говориться: “Тоді відчинив їм розум до розуміння Писань” (Лк. 24:45 ), Писань про спасительність Його смерті і Його Воскресіння (див. Лк. 24:46-47 ). Просвічуваний і Самим воскреслим Господом, введений у святі таємниці Боголюдського домобудівництва порятунку, Апостол Павло невпинно розкриває й доводить людям, “що Христові належало постраждати і воскреснути з мертвих” (Діян. 17:3 ; пор.: 1Кор. 15:1-58 ). Необхідність смерті і Воскресіння в Боголюдському домобудівництві бачить і богопросвітлений розум святих Ангелів (див. Лк. 24:7 ). Цієї необхідності не відчуває, не усвідомлює, не бачить тільки серце і розум ненародженої, необлагодатствованной людини – людини, до розуму якої не доторкнулася сила воскреслої Боголюдини, а тому цей розум поневолений і затьмарений чуттєвістю. Для таких людей розп’ята і воскресла Боголюдина – “спокуса” і “божевілля” (1Кор. 1:23 ), а саме Воскресіння – предмет для сміху (див. Діян. 17:32 ), до того ж нерідко їх дратує (див. Діян. 4:2 ).
Воскресіння Господа Ісуса, хоча воно є і цілком особистим діянням Боголюдини, проте ж має вселюдське і всекосмічне значення і силу, бо Боголюдина як другий Адам – це Родоначальник нового людства, і все, що стосується Його людського єства, торкається водночас і всього людського роду, представником якого Він є. Воістину і втілення Господа Ісуса Христа, і Його смерть, і Його Воскресіння були необхідні для спасіння людського роду через перемогу над смертю як наслідком гріха. Боголюдина Христос воскресає, щоб Воскресінням Свого людського єства прокласти шлях у воскресіння всьому людському єству. “У Воскресінні нашого Спасителя, – каже блаженний Феодорит, – ми маємо запоруку нашого воскресіння, Він перший зруйнував державу смерті, а за Ним, як за Початком, без сумніву, слідуватиме і все людське єство”. “Господь воскресив Свою плоть і насадив (katspeiren) у людському єстві надію на воскресіння, вручивши всім як запоруку воскресіння Воскресіння власного Свого тіла”. “Господь прийшов і прийняв на Себе образ раба не для того, щоб воскресити тільки Своє тіло, але щоб приготувати воскресіння всім людям”.
На противагу праотцю Адаму, через якого через гріх увійшла смерть у людське єство, стоїть Боголюдина Христос, через Якого входить у людське єство запорука воскресіння, закваска воскресіння. За богоодкровенним словом Апостола, “Христос воскрес із мертвих, Первенець із померлих. Бо як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1Кор. 15:21-22 ). Як у смерті Адама покладено початок і запоруку смерті всього людського роду, так у Воскресінні Господа Ісуса Христа покладено початок і запоруку загального воскресіння. “Зверніть увагу, – попереджає блаженний Феодорит, – на початок людського роду, і ви побачите, що за прабатьком слідували нащадки і всі стали смертними, бо він прийняв смерть (мертвість). Так все людське єство піде і за Господом Ісусом Христом і стане спільником воскресіння, бо і Він – “Первісток із мертвих” (Кол. 1:18 ), як і Адам – первісток. Адже Апостол не даремно назвав тут Христа людиною, хоча й знав, що Він – Бог; зробив же це для того, щоб, вказавши на спів-природність (ὁμοφυὲς), затвердити вчення про Воскресіння”. “Бог Слово, – благовістить отець Православ’я, – принісши в жертву Своє тіло, поклав кінець людиновбивчому закону смерті й оновив нам початок життя, дарувавши надію на воскресіння. Бо оскільки через людину смерть почала панувати над людьми, то знову-таки втіленням Бога Слова настало знищення смерті та воскресіння життя”.
Своїм Воскресінням Господь Ісус Христос став “Первістком із мертвих” (Кол. 1:18 ) для всіх людей. Він – Первісток із мертвих, бо, за словами блаженного Феодорита, “перший воскрес із мертвих, перший розірвав пута смерті і вийшов із її утроби як новонароджений. Втім, апостольське слово вказує і на воскресіння всіх нас, “щоб мати Йому в усьому першість” (Кол. 1:18 )”. “Господь Ісус Христос виплатив за нас увесь борг, викреслив рукопис, який був проти нас, і пригвоздив його до хреста, осоромив бісів, сміливо викривши їх Самим Собою, тобто явивши їм Свою безгрішну плоть і душу і викривши їхній несправедливий Йому вирок; і зробивши це, Він оживив із Собою все людське єство… Зруйнувавши смерть і здійснивши наше спасіння, Він вознісся на Небо”.
“Оскільки Господь Ісус розірвав узи смерті, – каже блаженний Феодорит, – то справедливо і називається Первістком із мертвих. Він воскрес перш за всіх і як Первісток (як Начаток, ὡς ἀπαρχὴ) дарував людям нетління. Хоча й перед Ним інші воскресали, але знову вмирали; Господь же воскрес досконалим Воскресінням… А після того як воскресло одне тіло, то і все єство удостоїлося воскресіння”. Оскільки воскреслий Господь проклав людському єству шлях зі смерті в життя, в якому вже не помирають, і дарував благодатні сили до цього життя, то й названо Його Первістком із мертвих і тим самим позначено (відзначено) як Родоначальника, за Котримкою підуть усі (див. Рим. 8:11 ; 1Кор. 6:14,15:12-23 ; Ін. 5:28-29 ; Діян. 24:15 ; Об’явл.20:12-13; 1Пет. 1:3 ).
Воскреснувши з мертвих, Господь Ісус зробив воскресіння з мертвих обов’язковим для всіх людей: як добрих, так і злих. Підкоряючись всемогутній дії Воскресіння Боголюдини і Його сили, все людське єство перебуває у владі цієї сили як зцілене нею від гніту смерті. І людина як істота, причетна до всезагального людського єства, має воскреснути в останній день. Тоді, за словом всеістинного Спасителя, “всі, хто перебуває в гробах, почують голос Сина Божого, і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:28-29 ). Отже, воскресіння обов’язкове для всіх, але вічне блаженство в раю або вічні муки в пеклі залежатимуть від того, утвердить людина свою волю в добрі чи в злі, створить свою особистість Богом чи дияволом (див. Мф. 25:14-30,25:31-46,5:29-30 ).
Але очевидно, що і після Христового Воскресіння смерть наявна в цьому світі. Як це пояснити? Так, смерть існує, але благодаттю Воскресіння Боголюдини вона перестала бути для людського єства прокляттям, жахом і страхом, а стала тимчасовим і минущим сном (див. Ін. 11:11 ; Лк. 8:52 ; Мф. 9:24 ; Мк. 5:39 ). “Ми і нині вмираємо, – пише святий Афанасій Великий, – але вже не як засуджені, а як такі, що мають повстати, очікуємо спільного для всіх воскресіння, яке свого часу явить Бог, що здійснив його і дарував”. “Не вмираємо ми тепер смертю, як у давні часи, за забороненням закону, тому що такий осуд припинився, але, після того як благодаттю Воскресіння тління зупинене й винищене, ми, через смертність тіла, помираємо лише на певний час, приділений Богом кожному, щоб могли досягти кращого воскресіння. Подібно насінню, кинутому в землю, розрізуючись, ми не гинемо, але, як посіяні, воскреснемо, бо смерть скасована за благодаттю Спасителя”. “Ми і тепер вмираємо колишньою смертю, – заявляє святий Златоуст, – але не залишаємося в ній. А це не означає – вмирати. Влада смерті і справжня смерть – тоді, коли померлий не має більше можливості повернутися в життя; якщо ж після смерті він оживе, і причому кращим життям, то це не смерть, а сон”.
Нескінченна сотеріологічна важливість Воскресіння Спасителя в Боголюдському домобудівництві спасіння натхненно виражена в богоблагодатних думках святих отців і вчителів Церкви, у чому ми можемо переконатися за умови короткого огляду їхнього вчення.
Багатозначне в цьому відношенні богомудре вчення отця Православ’я, святого Афанасія Великого. – “Смерть тлінням, розкладанням царювала над людьми… Оскільки лише Бог Слово був у змозі повернути тлінне людське єство в нетління, то Він приймає на Себе людське тіло і робиться людиною… А оскільки всі ми були схильні до тління смерті, то Він, за всіх віддавши Своє тіло на смерть, приносить його до Отця. Робить же Він це з людинолюбства, щоб, з одного боку, закону нетління людей покласти кінець тим, що влада цього закону виповнилася на тілі Господньому, а з іншого боку, повернути людей із тління в нетління й оживотворити їх від смерті, благодаттю Воскресіння знищуючи в них смерть, як солому вогнем”. “Слово знало, що тління в людях не можна було припинити нічим іншим, як тільки істинною смертю; а Слову як безсмертному і Отчому Синові померти було неможливо. Для цього Він і приймає на Себе тіло, здатне померти, щоб воно, будучи тілом Всевишнього Слова, тяжіло до смерті за всіх, щоб, через те, що в ньому мешкає Слово, [воно] перебувало нетлінним, і щоб, нарешті, у всіх припинено було тління благодаттю Воскресіння”.
“Відновити людську богоподібність не могли люди, тому що і самі вони створені за образом Божим. Не могли Ангели, бо вони – не образи. Це могло зробити тільки Саме Боже Слово, Образ Отчий. І не могло здійснитися це інакше, як тільки знищенням смерті й тління. Тому й належало Слову прийняти на Себе смертне тіло, щоб у ньому могло Воно винищити смерть і відтворити богоподібність у людях… Смертне зробити безсмертним не міг ніхто, крім Самого Життя, Господа нашого Ісуса Христа. Тому й приносить Він Своє тіло в жертву за всіх, явивши у Своєму нетлінному тілі зачаток загального воскресіння”.
“Спаситель прийшов покласти край, і до того ж кінець не Своїй смерті, а смерті всіх людей; тому Він склав із Себе тіло не власною Своєю смертю (бо, будучи Життям, Він не мав смерті), але прийняв смерть від людей, щоб цю смерть, що торкнулася Його тіла, повністю винищити. Адже головною метою Господа Ісуса Христа було воскресіння тіла, яке мав Він здійснити. Бо знаменням перемоги над смертю було: явити всім Воскресіння і засвідчити всіх у тому, що знищив Він тління і дарував тілам нетління. І для всіх у заставу цього нетління і в знамення прийдешнього для всіх воскресіння дотримав Він це Своє тіло нетлінним… Воскресінню мала передувати смерть, бо без попередньої смерті не було б і Воскресіння… Тіло ж Своє Господь не надовго залишив у смерті, але, лише показавши його мертвим від прилучення до нього смерті, негайно й воскресив у третій день, приносячи із Собою і знамення перемоги над смертю – нетління тіла і його непричетність до страждання… І для всіх стало очевидним, що тіло померло не через неміч єства Слова, що живе в ньому, а для знищення в ньому смерті силою Спасителя”.
“До пришестя Господа Ісуса Христа смерть була сильна і тому страшна. Після ж Його пришестя смертю нехтують, бо явно, що вона переможена і винищена розп’ятим Христом… Оскільки ж смерть нехтується і зневажається завдяки спасительному явищу в тілі та хресній смерті Спасителя, то очевидно, що Той самий Спаситель, що з’явився в тілі й скасував смерть, і нині щоденно торжествує над нею у Своїх учнях. Бо коли бачимо, що люди, немічні за природою, спрямовуються на смерть, не побоюючись її руйнівності, але з сердечною готовністю її закликають, не тремтять мук, але йти за Христа на смерть віддають перевагу земному життю; або коли спостерігаємо, що чоловіки, дружини і малі діти з вірою в Христа мчать і поспішають на смерть, – то хто виявився б настільки недотепний, або настільки маловірний, або настільки засліплений розумом, щоб не зрозуміти й не розсудити, що Христос, за Якого люди терплять муки, Сам подає й дарує перемогу над смертю, приводячи її у знемогу в кожному, хто вірить у Нього і носить на собі хресне знамення? Отже, якщо віруючі в Христа насміхаються над смертю і ставлять її ні в що, то нехай ніхто не сумнівається, що Христос скасував смерть, зруйнувавши і припинивши її тління”.
“Хрест Господній – це знамення перемоги над смертю. А те, що Христос, спільний для всіх Спаситель і істинне для всіх Життя, вже здійснив безсмертне воскресіння тіла, абсолютно зрозуміло для кожного, хто має здорове око розуму. Адже якщо смерть скасована і всі з Христовою допомогою її зневажають, то тим паче Сам Він знехтував нею і винищив власним Своїм тілом. Але що мало статися після того, як умертвив Він смерть? Чи не те, що тіло воскресло, сповістивши тим самим перемогу над смертю? Адже якби тіло Господнє не воскресло, то з чого б випливало, що смерть знищена?”.
Те, що Господь Ісус справді воскрес і як Вічноживий невпинно діє, святий Афанасій доводить безперервним впливом Спасителя на моральне відродження людей у всіх народах. “Бо лише жива Особа може діяти і мати вплив на людей, а не мрець. Якщо Спаситель так діє на людей і щодня всюди незримо переконує вельми багатьох приступати до віри в Нього і підкорятися Його вченню, то чи може хтось іще сумніватися, що Христове Воскресіння справді відбулося, що Христос живий, або, краще сказати, що Він Сам є Життя? Чи властиво мерцеві приводити людські душі в таке розчулення, що відрікаються вони від батьківських законів і поклоняються Христовому вченню? Або якщо Христос бездіяльний (бо таким бути властиво мертвому), то яким чином припиняє Він дієвість у тих, хто діє, і в живих, так що перелюбник уже не перелюбствує, людиновбивця уже не вбиває, несправедливий уже не обманює, а безбожник робиться благочестивим? Бо якщо Христос не воскрес, але мертвий, то як тоді неправдивих богів, яких невірні вважають живими, і демонів, яких вони вшановують, виганяє Він, переслідує і скидає з престолу? Адже де лише згадається ім’я Христове і віра Його, там зникає всяке ідолопоклонство і викривається всяка бісівська принада. Жоден демон не терпить навіть імені Христового, але, тільки-но почувши його, звертається до втечі. А це справа не мертвого, а живого, і до того ж – живого Бога…
Спаситель щодня робить стільки справ: привертає людей до благочестя, надихає на доброчесне життя, повчає безсмертя, сповнює серця любов’ю до небесних істин, відкриває їм відання про Отця, вдихає силу проти смерті, являють Себе кожному, винищує ідолопоклонницьке безбожництво… – хіба можна назвати Христа мертвим, якщо все це Він робить? Не властиво мертвому так діяти. А Христос, Син Божий, як живий і дієвий, щоденно діє і звершує спасіння всіх, так що смерть щодня виявляється знеможеною, а ідоли і демони – мертвими; тому ніхто не може сумніватися у воскресінні Христового тіла…
Христове тіло не могло не померти як смертне і за всіх принесене на смерть, для чого Спаситель і приготував його Собі. Але не могло воно і залишитися мертвим, тому що зробилося храмом Життя. Тому хоча і померло воно як смертне, проте ж ожило в силу Життя, що живе в ньому, а доказом Воскресіння служать справи”. “Справи щоденно свідчать про те, що Спаситель воскресив Своє тіло і що Він є істинний Божий Син, який винищив смерть і дарував усім нетління обітницею воскресіння, воскресивши Своє тіло як початок цього воскресіння і в хресному знаменні явивши знак перемоги над смертю та її руйнівністю”.
Воскресіння Боголюдського тіла – природний наслідок втілення Слова. Тіло Бога Слова повинно було воскреснути, бо було тілом Життя – тілом, іпостасно з’єднаним із Божеством Слова. Спасіння ж занепалої людини від смерті, від тлінності тіла і душі за допомогою Боголюдського домобудівництва порятунку і є головна мета втілення Слова. Святий мудрець, Афанасій Великий, богомудро це акцентує. “Порятунок був необхідний занепалій людині, яка гинула в ушкодженні, в тлінні. При цьому треба мати на увазі, що тління, яке оголосило людину, було не поза тілом, а приросло до тіла, тож замість тління треба було прищепити до тіла життя, щоб, як смерть сталася в тілі, так зародилося в ньому і життя. Якби смерть була поза тілом, то й життю личило б бути поза ним; але оскільки смерть зв’язала себе з тілом і, ніби існуючи разом із ним, опанувала його, то й життю належало прищепитися до тіла, щоб воно, наділившись життям, скинуло із себе тління. Інакше кажучи, якби Слово було поза тілом, а не в самому тілі, то [хоча] смерть у цьому разі цілком природно була б Ним переможена (адже смерть не в силах опиратися Життю), але в тілі все ж таки залишилося б тілеснота, яка прищепилася до нього. Тому Спаситель справедливо зодягнувся в тіло, щоб тіло, прищеплене до Життя, не залишалося довше в смерті як смертне, але, будучи зодягнене в безсмертя і воскреснувши, перебувало вже безсмертним. Бо, одного разу зодягнувшись у тління, воно не воскресло б, якби не зодягнулося в життя. І ще: оскільки смерть не могла з’явитися сама по собі, але лише в тілі, то для цього Слово і зодягнулося в тіло, щоб, знайшовши смерть у тілі, винищити її. Та й узагалі як показав би Господь, що Він – Життя, якщо не оживленням смертного (мертвого)?”.
“Тіло Бога Слова прийняло смерть за природою, а Слово за Своєю волею і за Своїм власним бажанням віддало Своє тіло на смерть, щоб і постраждати за нас природно, і воскреснути заради нас Божественно. Так, уся справа народження і смерті Спасителя має на меті наше відтворення (оновлення)”. Як Христовою смертю всі ми померли у Христі, так у Самому Христі ми й воздвигнуті з мертвих. Як Христова смерть була спокутуванням людських гріхів і знищенням смерті, так і Його Воскресіння та Вознесіння мають значення для людей.
“Сказано: “Заради цього й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8 ). Які ж справи диявола зруйнував Син Божий? Оскільки те єство, яке Бог створив безгрішним, диявол спокусив на злочин Божої заповіді та на винахід гріха смерті, то Бог Слово відновив у Собі це єство, недоступне для диявольського спокушання та винаходу гріха. Тому Господь і сказав: “Йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30 ). А якщо князь світу цього не знайшов у Христі жодного свого діла, то тим паче Христос не поступився князю світу цього жодного зі Своїх творінь. Або, коли явив Христос досконале оновлення, диявол не знайшов у Ньому нічого, щоб здійснено було повне спасіння всієї людини, розумної душі й тіла і щоб воскресіння було досконалим”.
“Страждання, смерть і Воскресіння втіленого Бога Слова здійснилися у плоті й душі Бога”. “Коли померло тіло, відокремившись від душі, Бог Слово незмінно перебував і в душі, і в тілі, і в Собі Самому. У тому тілі, яке в Ньому було подібне до нашого, Він зобразив нашу смерть, щоб у ньому приготувати для нас і воскресіння, повернувши з пекла душу і з гробу тіло; щоб явленням душі в смерті зруйнувати смерть, а похованням тіла в труні знищити тління тіла, явивши з пекла і з гробу безсмертя і нетління – у подібному до нашого тілі проклавши нам шлях і звільнивши нас, полонених. Це і було чудовим; у цьому і полягала благодать”. “Воскресінням Спаситель здобув перемогу над смертю, тобто скинув диявола, а нас воскресив із Собою, розірвавши пута смерті та дарувавши нам замість клятви благословення, замість смутку радість, замість смутку великоднє торжество”. “Своїм Воскресінням Спаситель зробив людському єству шлях у нетління”.
З великою кількістю благодатної проникливості, заглибившись у таємницю Христового Воскресіння, спрямований до Бога філософ Святого Духа, святий Григорій Ніський, виголосив багато неминущих істин про нескінченне значення Воскресіння Спасителя в Боголюдському домобудівництві спасіння людського роду. Головна мета пришестя Христа Спасителя у світ полягала в тому, щоб Своєю смертю і Воскресінням повернути людське єство зі смерті в безсмертя. “Вічно живий Господь, – каже богомудрий Отець, – піддає Себе тілесному народженню не тому, що потребує життя, а щоб повернути нас зі смерті в життя. Оскільки, отже, належало повернути все наше єство зі смерті, то Він, немовби простягаючи руку занепалому і для цього схилившись над нашим трупом, настільки наблизився до смерті, що торкнувся мертвоти і власним Своїм тілом дарував єству початок воскресіння, негайно воскресивши Своєю силою всю людину. Оскільки тіло, сприйняте на Себе Богом і у Воскресінні поставлене разом із Божеством, було з нашої речовини, а не з чогось іншого, то як у нашому тілі робота одного з органів чуття викликає співвідчуття в усьому тілі, пов’язаному з цим органом, – так оскільки все єство є немовби одна жива істота, то воскресіння однієї частини переходить на ціле, завдяки взаємозв’язку й з’єднанню єства, передаючись від частини до цілого”.
“Як початок смерті, ставшись в одній людині, перейшов на все людське єство, так само і початок воскресіння через Одного розпростерся на все людство. Бо коли в людському складі, який сприйняв на Себе Господь Ісус Христос, душа після смерті знову повернулася в тіло, тоді, як від якогось початку, з’єднання розділеного в той самий спосіб переходить на все людське єство. І це – таємниця Божого піклування про людину і про воскресіння з мертвих”.
В Особі Боголюдини Христа слід розрізняти смертне і вмираюче, відтворене і таке, що себе принижує. “Божество принижує Себе, щоб людське єство могло Його прийняти; а людське єство оновлюється, роблячись божественним через поєднання з Божеством. Бо як повітря, стиснуте чимось важким і ув’язнене в глибині води, не затримується у воді, а прагне до спорідненого з ним, причому нерідко разом з ним піднімається і вода, оточуючи повітря тонкою пеленою, так і істинне Життя, зодягнуте в плоть, повертаючись після страждань до Себе Самого, Своїм Божественним безсмертям підняло з Собою і тіло, що Його одягало, піднесла його з тління в нетління… Таким чином, Господь вніс цей малий зачаток нашого єства в нескінченність Божественної сили, і чим був Сам, тим зробив і його, тобто образ раба зробив Господом, людину від Марії – [зробив] Христом, розп’ятого через неміч – [зробив] життям і силою, та й усе, що благочестиво споглядається у Бозі Слові, Бог Слово зробив власним людському єству, яке на Себе сприйняв. Так, тлінне єство, сполучившись із Божеством, стало причасником Божої сили, подібно до того, як, можна було б помітити, крапля оцту, змішана з морем, робиться з цього змішання морем”.
“Оскільки смерть є ніщо інше, як розлучення душі з тілом, то Бог Слово, з’єднавши з Собою і душу, і тіло, не відлучається ні від душі, ні від тіла, але, приділивши Себе і тілу, і душі, Він за допомогою душі відвертає рай розбійникові, а за посередництвом тіла зупиняє дію тління. У цьому і полягає руйнування смерті: зробити тління недієвим, винищивши його в животворящому єстві. Адже те, що відбувається з Христовою душею і тілом, стає благодаттю і даром для всього нашого єства взагалі; і, отже, Той, Хто Перебуває і в тому, і в іншому, тобто як у душі, так і в тілі, через Воскресіння з’єднує все роз’єднане”. “Щодо Воскресіння Господа Ісуса Христа не можна думати, що Він, як Лазар або хтось інший з оживлених, повертається до життя чужою силою; навпаки, Єдинородний Бог Сам воскрешає сполучену з Ним людину: спершу відокремивши душу від тіла, а потім знову поєднавши те й інше, – і в такий спосіб звершується порятунок усього нашого єства; тому й іменується Він “Вождем” (у синод. тексті: “Начальником. – Дод. пер.”) “життя” (Діян. 3:15 ). Бо Єдинородний Бог, який помер за нас і воскрес, примирив із Собою світ і всіх нас, які стали Його спільниками по плоті й крові, викупив як якихось військовополонених, через споріднену з нами кров, на що вказує й апостольське слово, яке каже: “Маємо відкуплення Кров’ю Його, а плоттю – відпущення гріхів” (Еф. 1:7 ) (у синод. тексті слово “плоттю” відсутнє. – “Доп. пер.”)”.
“Всевишній, сполучившись із нашим приниженим єством, укупі з образом раба засвоює і немочі раба. І як у нас – внаслідок тісного взаємозв’язку членів тіла – буває, що, якщо трапиться щось із кінцем нігтя, то все тіло відчуває біль, тому що співвідчуття пронизує все тіло, так і Той, Хто сполучився з нашим єством, засвоює, наші немочі, як каже Ісая: “Він узяв на Себе наші немочі, і поніс хвороби” (Іс. 53:4 ), “Він виразковий був за гріхи наші… і ранами Його ми зцілилися” (Іс. 53:5 ). Не Божество було виразкове, а людина, що поєдналася з Божеством через з’єднання, єство якої може приймати виразки. Усе ж це відбувається для того, щоб зло зруйнувалося в той самий спосіб, в який і прийшло. Бо оскільки смерть увійшла у світ через непослух першої людини, то й виганяється вона через послух другої Людини (див. Рим. 5:12-19 ). Тому Господь був “слухняним навіть до смерті” (Флп. 2:8 ), щоб послухом зцілити гріх непослуху, а Воскресінням із мертвих знищити смерть, яка увійшла у світ із непослухом, бо воскресіння людини від смерті – це і є винищення смерті”.
“Хоча Божество в Господі Ісусі Христі не вмерло, проте ж воскресло: не померло, бо нескладне не вмирає, а воскресло, бо Воно, перебуваючи в тому, що вмерло, зробило, щоб разом із Ним повстало те, що за законом людського єства раніше впало, тож Воно, перебуваючи й у тій, й у тій частині (тобто в душі й у тілі), у яких свої особливі властивості, тілом зцілило природу тіл, а душею – природу душ; і знов-таки, з’єднавши Собою роз’єднане, Воно й саме воскресає у спорудженому. І як тростину, розсічену навпіл (адже ніщо не заважає таємницю домобудівництва порятунку, досконалу Воскресінням, пояснити порівнянням, узятим зі світу речовинного): якщо хто-небудь почне верхівки обох половинок складати на одному кінці, то, за потребою, одночасно цілком складеться й уся розсічена тростина, бо через додавання та з’єднання на одному кінці буде водночас звершене з’єднання і на другому, – так і у Христі здійснене Воскресінням поєднання душі з тілом приводить до єдності ціле людське єство, що було роз’єднане, а не роз’єднане. Це і означають слова Павла: “Христос воскрес із мертвих, Первісток із померлих… Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1Кор. 15:20,22 ). Бо, за прикладом тростини, на тому кінці, що від Адама, наше єство було розітнуте гріхом, бо смертю душа відлучилася від тіла; а на іншому кінці, що від Христа, наше єство знову повертається до свого первісного стану, бо розкол, який трапився в нашому єстві, було повністю подолано (букв. “з’єднано”. – “Прим. пер.”) воскресінням людини у Христі”.
У слові на Великдень святий Григорій Ніський говорить про значення Христового Воскресіння: “Про це світле свято “висить увесь закон і пророки” (Порівн.: Мф. 22:40 ), і всяке богонатхненне слово і закон містяться в благодаті Воскресіння. Адже тут і кінець зла, і початок добра. Наприклад, царювала смерть від Адама (див. Рим. 5:14 ), взявши початок тлінної сили; але її зле панування тривало аж до Мойсея, і закон анітрохи не послабив злу силу смерті. Прийшло царство Життя, і зруйнувалося царство смерті; і з’явилося друге народження, інше життя, інший спосіб життя, зміна самого нашого єства”. “”Цей день, йогоже сотвори Господь” (Пс. 117:24 ), бо в цей день Господь творить нове небо і нову землю”. “Благодать Христового Воскресіння знищила смертні муки; вона народила Первістка з мертвих, зруйнувала мідні ворота смерті, розтрощила залізні засуви пекла. Нині відчиняється темниця смерті, нині в’язням сповіщається визволення, нині сліпим дарується прозріння, нині Схід згори відвідує тих, хто сидить у темряві й сіни смерті”. “І під час Христових страждань Бог, через домобудівництво спасіння, не відлучався в Ньому ні від душі, ні від тіла, з якими одного разу з’єднався. Хоча Божество добровільно відокремило душу від тіла, проте ж показало, що перебуває і в тому, і в іншому. Бо тілом, яке не прийняло в себе тління смерті, Воно розтрощило “того, хто має державу смерті” (Євр. 2:14 ), а душею відчинило розбійникові вхід до раю. І те, й інше відбувається одночасно, бо Божество творить добро і в тілі, і в душі: нетлінням тіла винищує смерть, а душею, яка поспішає на свою власну батьківщину, повертає людей до раю. Отже, оскільки людський склад двоїстий, а єство Божества просте й нескладне, то й під час відлучення тіла від душі неподільне не розділяється укупі зі складним, а, навпаки, залишається тим самим. Бо єдністю Божественного єства, що однаково перебуває і в душі, і в тілі, роз’єднані частини знову з’єднуються. Отже, смерть настає від розділення з’єднаного, а воскресіння – від з’єднання розділеного”.
“Господь Іісус Христос страждав не з необхідності, і не був змушений зійти з Неба, і не понад сподівання знайшов Воскресіння як несподівану чесноту, але відав кінець усіх речей і так поклав початок – силою Свого Божества, наперед знаючи, що на Нього чекає. І перш ніж зійти з Неба, бачив Він сум’яття народів, і завзятість Ізраїлю, і Пилата, що судить, і Каяфу, що роздирає свої ризи, і розгніваний народ, що збунтувався, і Іуду, що зраджує Його, і Петра, що захищає Його; знав Він при цьому, що незабаром після того, у Воскресінні, перевтілиться Він у славу нетління. І ясно передбачаючи все прийдешнє, не відклав Він дарування благодаті людині і не відтермінував домобудівництва порятунку, але подібно до того, як ті, хто бачить слабкого, якого тягне бурхливою рікою, через співчуття до нього, не зволікають кинутися в потік, хоч і знають, що забрудняться й зачепляться камінням, – так і людянолюбний наш Спаситель прийняв на Себе образливе та знехтуване, щоб урятувати людину, що гинула в спокусі; зійшов Він у наше життя, бо передбачав і Своє славне сходження; дозволив померти Собі за людством, наперед знаючи про Воскресіння. Адже не як один зі звичайних людей відважно кинувся Він у небезпеку, довіряючи результат підприємства невідомому майбутньому, але як Бог влаштував цю справу, керуючи її до певної і відомої Йому мети”.
“Втілившись від Святої Діви, Господь Ісус Христос спокутував від смерті нас, проданих гріху (Рим. 7:6,14 ), віддавши на викуп за наші душі Свою дорогоцінну кров, яку пролив, перетерпівши хрест, і Самим Собою проклав нам шлях у воскресіння з мертвих”.
Справді, спасіння людини полягає у звільненні людини від смерті. Тому святий Іриней каже: “Спасіння людини – це руйнування смерті. Коли Господь оживотворяє людину, тобто Адама, тоді й смерть зруйнована”. “Завершивши Воскресінням Своє Боголюдське життя на землі, Владика Христос підніс із Собою до Отця і людину, явивши в Собі зачатки воскресіння людини (primitias resurrectionis hominis), щоб як голова воскресла з мертвих, так і решта тіла всього людства, яке знаходиться в житті, після спливу часу його осуду, призначеного за неслухняність, воскресла”. “Господь Ісус Христос втілився, підняв приниження і страждання, щоб Своєю смертю і Воскресінням перемогти смерть… У Собі Самому дарував Він нам воскресіння з мертвих, а потім – вічне життя”.
Христовий Хрест отримує своє пояснення і силу в Христовому Воскресінні. Без Христового Воскресіння Христовий хрест назавжди залишився б знаком ганьби і немочі. Тому святий Кирило Єрусалимський справедливо міркує: “Сповідую хрест, бо знаю про Воскресіння. Адже якби Ісус залишився розп’ятим, я б, можливо, Його не сповідував, а скоріше замовк би разом із моїм Учителем. Але оскільки за хрестом послідувало Воскресіння, то я не соромлюся розповідати про нього”.
У поетичній душі святого Григорія Богослова, о-богомудреній молитвою і постом, Воскресіння Господа Ісуса викликає херувимські захоплення, особливо на Великдень, і він радісно вигукує: “Нині спасіння світу, світу видимому і світу невидимому! Христос із мертвих – воскресайте з Ним і ви! Христос із мертвих, Христос у славі Своїй – піднімайтеся (букв. у сербськ. тексті “піднімайтеся”. – “Прим. пер.”)! Христос із гробу – звільняйтеся від пут гріха; відчиняються врата пекла, винищується смерть, відкладається старий Адам і звершується новий… Великдень! Це – свят свято і торжество торжеств. На стільки перевершує він усі свята, не тільки людські та земні, але навіть і Христові, що здійснюються заради Христа, скільки сонце перевершує зірки”. “Спаситель помер з власної волі, ненадовго поклавши до гробу Своє тіло, щоб, повставши з мертвих, воскресити померлих і привернути їх до Себе, як магніт-камінь притягує тверде залізо. Бо Христос, прийнявши на Себе плоть, народження, людський образ, наругу, труну, гріб, славу, Воскресіння, – сприйняв усю людину, з усіма людськими властивостями”.
По-херувимськи прониклива і чуйна душа святого і Златоустого вчителя всесвіту живе істиною Христового Воскресіння. Нескінченна істина, нескінченна і сила Христового Воскресіння; їх можна відчути і осягнути до кінця тільки вірою і життям по вірі. “У Христовому Воскресінні, – каже святий Златоуст, – показано якийсь новий тип (образ) воскресіння, бо багато мертвих воскресали і до Христа, але так, як Він, – не воскрес жоден. Всі інші воскреслі знову поверталися в землю і, звільнившись від панування смерті на певний час, знову їй підкорялися; але Господнє тіло після Воскресіння не повернулося в землю, а піднеслося на небеса, зруйнувало всю владу диявола, воскресило з собою весь всесвіт і нині сидить на царському престолі. Пам’ятаючи про все це і пояснюючи, що ніякий розум не зможе осягнути настільки багато і настільки великі чудеса, але що пізнати їх і ясно собі уявити може тільки віра, апостол Павло сказав, що силу Христового Воскресіння осягає вірою (“вірою зрозуміти силу воскресіння Його”, Флп. 3:9-10 ). Якщо розум не може зрозуміти і простого воскресіння (оскільки воно вище за людську природу і порядок речей), то який розум здатний збагнути Воскресіння, що настільки відрізняється від інших воскресінь? – Жодний, але нам потрібна тільки віра, якою ми могли б переконатися, що тіло, яке померло, воскресло і перейшло в життя безсмертне, що не має ні межі, ні кінця. Апостол Павло висловлює це і в іншому місці, кажучи: “Христос, воскреснувши з мертвих, уже не вмирає” (Рим. 6:9 ). Тут подвійне диво: воскреснути і воскреснути таким саме чином. Тому апостол Павло і сказав, що сила Христового Воскресіння пізнається вірою”.
Словами: “Неможливо було смерті утримати Його” (Діян. 2:24 ) – Апостол показує, що Христове Воскресіння було не таким, як воскресіння інших людей. “Зі слів Апостола: “Не залишена душа Його в пеклі, і тіло Його не бачило тління” (пор.: Пс. 15:10 ) – видно, що Христове Воскресіння не було схоже на воскресіння інших людей. Смерть утримувала Його і водночас не зробила того, що властиво їй робити”.
“Воістину найвагомішим доказом Христового Воскресіння є те, що вмертвілий Христос виявив після смерті таку силу, що живих людей переконував нехтувати і батьківщиною, і домом, і друзями, і родичами, і самим життям – заради сповіді Його та задоволень світу цього віддати перевагу замість бичування, небезпеки і смерті. Такі справи (букв. “досягнення”, “успіхи”, τὰ κατωρθώματα. – “Прим. пер.”) властиві не мертвому, не тому, хто залишився в труні, а тому, хто воскрес і живий”.
“Чому Господь після Свого Воскресіння з’явився не всім, а лише Апостолам? – Тому що народу, який не відав невимовної таємниці, Він здавався б примарою (φάντασμα). Якщо і самі учні спочатку не вірили, але приходили в збентеження і потребували дотику руками і спільної трапези, то чого слід було б очікувати від народу? Тому-то Воскресіння незаперечно і являє себе за допомогою чудес, щоб було воно безсумнівним не тільки для тих людей, а й для всіх прийдешніх поколінь. Те, що відбувається в тих людях від зору чудес, повинно було у всіх нащадків відбуватися від віри. Тому з цього ми запозичуємо доказ і проти невіруючих. Справді, якщо Господь не воскрес, але залишився мертвим, то яким чином Апостоли творили чудеса Його ім’ям? Чи вони не творили чудес? У такому разі як виник християнський рід? Цього вже, зрозуміло, невіруючі відкидати не будуть, так само як не заперечуватимуть і того, що бачать; а тому коли твердять вони, що чудес не було, то тим самим ще більше ганьблять самих себе. Адже і справді це було б найбільшим дивом, якби весь всесвіт вдався до Христа без чудес, спійманий дванадцятьма бідними і невченими людьми. Не великою кількістю багатства, не мудрістю слова і не чимось подібним перемогли рибалки – щоб люди визнали, що в них була Божественна сила, бо неможливо силі людській коли б то не було стільки зробити. Тому й Сам Христос після Свого Воскресіння перебував на землі сорок днів, з’являючись упродовж такого тривалого часу, щоб учні не вважали Його примарою (φάντασμα)”.
“Ти не бачив тілесними очима воскреслого Господа, – каже святий Златоуст, – але Його, воскреслого, бачиш очима віри. Тілесними очима ти не бачив Самого Воскреслого, але побачиш Його в апостольських чудесах. Явище чудес приводить тебе до споглядання вірою. І те, що Його ім’ям творилися чудеса, було кращим і яснішим доказом Його Воскресіння, ніж явлення Самого Воскреслого. Чи хочеш дізнатися, як це краще підтверджує істину Воскресіння, ніж якби Він Сам з’явився перед очима всіх людей? Слухайте уважно, тому що багато хто запитує про це і каже: чому Господь, воскреснувши, не з’явився негайно юдеям? Це питання зайве і марне. Адже якби була надія на навернення юдеїв до віри, то Господь не забув би після Воскресіння з’явитися всім. А що не було надії на те, щоб Він, з’явившись їм після Воскресіння, навернув їх до віри, видно з випадку з Лазарем. Воскресивши цього чотириденного мерця, що смердів і зотлів, і звелівши йому, оповитому пеленами, вийти перед очима всіх, Спаситель не тільки не навернув їх до віри, а й розпалив ненависть, тому що, зібравшись, вони хотіли навіть убити Його за це. Якщо, отже, не увірували вони тоді, коли Спаситель воскресив іншого, то хіба не розлютилися (букв. “хіба не оскаженіли б…” – “Дод. пер.”) би вони проти Нього знов, коли б Він, воскресивши Себе, їм з’явився? І хоча не могли б вони мати жодного успіху, проте ж показали б своє безбожництво в замаху на Нього.
Тому, бажаючи позбавити їх від зайвого біснування, воскреслий Господь сховав Себе; адже інакше Він зробив би їх винними ще більшому покаранню, якби з’явився їм після хресних страждань. Щадячи їх, Він і сховав Себе від їхніх очей, показавши [Себе] явищем чудес, бо чують вони слова Петра: “В ім’я Ісуса Христа… встань і ходи” (Діян. 3:6 ). Це означало не менше, ніж бачити Самого Воскреслого. А те, що це і справді – найбільший доказ Воскресіння, і що воно легше приводить до віри, ніж саме явлення Воскреслого, і що явлення чудес, які чиняться в ім’я Його, могло краще переконати людський розум, ніж споглядання Самого Воскреслого, – видно з такого: Христос воскрес і з’явився учням, але серед них знайшовся дехто, хто не вірив, Фома, якого звали Дідімом (Близнюком), і йому потрібно було вкласти пальці свої у виразки від цвяхів і доторкнутися до Його ребер (Ін. 20:24-25 ). Якщо, отже, учень, який провів із Ним три роки, брав участь у трапезі Господній, бачив найвеличніші знамення і дива, слухав Господні проповіді, – побачивши Його, воскреслого, не увірував, доки не оглянув виразки від цвяхів і рану від списа, як тоді міг увірувати всесвіт, якби побачив воскреслого Господа?… І не тільки з цього, а й з іншого боку ми покажемо, що чудеса переконували більше, ніж споглядання Воскреслого. Народ, почувши Петра, який сказав кульгавому: “В ім’я Ісуса Христа встань і ходи”, – увірував у Христа; спочатку таких було три тисячі, а потім і п’ять тисяч; а учень, побачивши Воскреслого, не повірив… Побачивши Воскреслого, і власний Його учень не увірував, а побачивши чудеса, увірували й вороги”.
“Апостольські знамення і чудеса були найсильнішим доказом Воскресіння. Тому й Сам Спаситель каже: “Амінь, амінь глаголю вам: хто вірує в Мене, ті діла, що Я творю, і той створить, і більше за цих створить” (Ін. 14:12 ). Оскільки попередній хрест спокушав дуже багатьох, то [після того] і були потрібні великі знамення. Якби померлий Христос залишився в смерті й у гробі, якби не воскрес і не зійшов на небеса, то не тільки б після хреста не відбулися великі знамення, а й раніше скоєні мали б втратити силу… Христос раніше творив чудеса: воскрешав мертвих, очищав прокажених, виганяв бісів; потім Він був розп’ятий і, як кажуть беззаконні іудеї, не воскрес із мертвих. Що ми їм на це скажемо? Ось що: якщо Він не воскрес, як тоді після того [Його ім’ям] були звершені великі знамення? Ніхто з живих, скуштувавши смерть, не творив після смерті великих знамень, а тут після цього були чудеса найбільші і за способом здійснення, і за своїми властивостями. Були вони найбільшими за властивостями, тому що ніколи Христова тінь не воскрешала мертвих, а тіні Апостолів творили багато такого. Були знамення найвищими і за способом звершення, тому що раніше Сам Він творив чудеса [Своїм] велінням, а після хреста Його служителі, закликаючи Його славне і святе ім’я, здійснювали знаменні та найпрекрасніші справи, в яких могутніше і славніше проявлялася Його сила. Справді, набагато значущіше те, коли чудеса творив інший, призиваючи Його ім’я, ніж якби Він Сам робив те ж саме Своїм повелінням… Якби Христос, скуштувавши смерті, не воскрес, то і знамення мали б припинитися; але вони не тільки не припинилися, а стали після того ще більш значущими і славними. Якби Христос не воскрес, то інші не могли б Його ім’ям творити такі чудеса, бо одна й та сама сила чинила чудеса як до хреста, так і після хреста, тільки до хреста вона творила їх через Самого Христа, а після – через Його учнів. А щоб доказ Воскресіння був найочевиднішим і найславетнішим, чудеса після хреста були найграндіознішими і найвищими”.
“Яка ревність, – запитує святий Златоуст, – спонукала Апостолів стояти за мерця? Якої нагороди вони сподівалися? Якої почесті? Вони тікали і від Нього живого, щойно Він був схоплений; а після смерті хіба могли вони настільки мужньо за Нього подвизатися, якби Він не воскрес? Як це зрозуміти? Те, що не хотіли вони й не могли вигадати Воскресіння, якби воно не відбулося, видно з наступного. Багато разів Спаситель говорив їм про Воскресіння, навіть безперестанку повторюючи, що, як і самі вороги сказали, “по трьох днях воскресне” (див. Мф. 27:63 ). Тому якби Він не воскрес, то як обдурені і гнані усім народом, вигнані з домів і міст, вони мали б відректися від Нього; і як спокушені Ним, і як ті, хто зазнавав страшних лих через Нього, вони не схотіли б поширювати про Нього таку чутку. А про те, що вони не могли вигадати Воскресіння, якби воно і справді не мало місця, зайве й говорити. На що, власне, могли вони при цьому сподіватися? На силу свого слова? Але вони були людьми вельми невченими. На багатство? Але вони не мали навіть ні посоха, ні взуття. Або на знатність походження? Але вони були бідними і народженими від бідних. Або ж на знаменитість місця народження? Але вони походили з селищ незнатних. Чи на свою численність? Але їх було не більше одинадцяти, та й то розсіяних. Або ж на обітниці Учителя? Але на які? Якщо Він не воскрес, то й інші Його обітниці не були б для них достовірними. І як могли б вони приборкати лють народу? Якщо верховний з них не витримав слів жінки-служниці і всі інші, побачивши Його зв’язаним, розбіглися, то як тоді наважилися б вони йти в усі краї землі і насаджувати там вигадану проповідь про Воскресіння? Якщо один з них не встояв перед погрозою жінки, а інші не витримали й одного погляду на узи, як тоді змогли вони вистояти перед царями, володарями й народами, де мечі, розпечені казани, печі, незліченні види щоденної смерті, – якби вони не були укріплені силою й допомогою Воскреслого? Були здійснені численні великі чудеса, однак іудеї не посоромилися жодного з них, але розіп’яли того, хто їх здійснив; чи могли вони тоді повірити простим словам учня про Воскресіння? Ні, і ще раз ні! Усе це зробила сила Воскреслого”.
В одній зі своїх бесід на Святий Великдень святий Златоуст благовістить: “Ось, настало в нас багатобажане і спасительне свято, день Воскресіння Господа нашого Іісуса Христа, – заснування миру, початок примирення, припинення ворожих дій, руйнування смерті, поразка диявола. Сьогодні люди змішалися з Ангелами, і зодягнені в тіло разом із безтілесними Силами тепер підносять славослів’я. Сьогодні скинуто владу диявола, сьогодні розірвано узи смерті, скасовано перемогу пекла. Сьогодні доречно повторити пророче слово: “де ти, смерте, жало? Де ти, аде, перемога?” (1Кор. 15:55 ; Ос. 13:14 ). Сьогодні Господь наш Христос “розтрощи браму мідну” (Іс. 45:2 ) і знищив саме обличчя смерті. Та що я кажу: обличчя? Адже і саме ім’я її Він змінив, бо не смертю вона вже називається, а упокоєнням і сном. До Христового пришестя і хресного домобудівництва спасіння саме ім’я смерті було страшним. Так, перша людина як велике покарання почула такий вирок: “у той же день, коли з’їсте, смертю помрете” (Бут. 2:17 ). І блаженний Йов нарік її тим же самим ім’ям, сказавши: “смерть чоловікові” (тобто людині. – “Вставка пер.”) “спокій” (Йов. 3:23 ). І пророк Давид сказав: “смерть грішників люта” (Пс. 33:22 ). І не тільки смертю називалося відділення душі від тіла, а й пеклом. Послухай, що говорить праотець Яків: “зведете старість мою з сумом у пекло” (Бут. 42:38 ) (у синод. перекладі “в труну”. – “Прим. пер.”); так само і пророк: “позбавив ти душу мою від пекла пекла преисподнейшаго” (Пс. 85:13 ). У багатьох місцях Старого Заповіту ти знайдеш, що переселення зі світу цього називається смертю і пеклом. Коли ж Христос Бог наш принесений був у жертву і здійснив Воскресіння, тоді людинолюбний Господь скасував усі ці назви і ввів у наше життя новий чудовий порядок: переселення зі світу цього називається вже не смертю, а упокоєнням і сном. Звідки це видно? Зі слів Самого Христа, Який каже: “Лазар, друг наш, успіх, але йду, щоб розбудити його” (Ін. 11:11 ). Як легко для нас розбудити і підняти сплячого, так і для спільного всіх нас Владики легко – воскресити”.
“Смерть, що мала раніше страшне обличчя, тепер, після Христового Воскресіння, стала такою, що її зневажають… Це – світлий, переможний трофей Воскресіння. Ним доставлені нам незліченні блага, ним розвіяно бісівську спокусу, ним ми насміхаємося над смертю, ним ми зневажаємо теперішнє життя, ним нас надихаємось надією на майбутні блага, ним ми, зодягнуті в плоть, можемо бути анітрохи не нижчими за істот безтілесних, якщо того захочемо. Сьогодні здобуто блискучу перемогу; сьогодні Господь наш, піднісши прапор перемоги над смертю і поваливши владу диявола, Воскресінням дарував нам шлях до спасіння”. “Сьогодні Христос звів людське єство в колишню гідність, звільнивши його від влади диявола”. Воскресіння Христове – це доказ безгрішності Боголюдини, і воно має вселюдське значення. “За що Христос розіп’ятий? Не за власний гріх, – відповідає святий Златоуст, – як це видно з Його Воскресіння. Якби Він був грішний, то як би воскрес? А якщо воскрес, то ясно, що не був грішним. Якщо ж не був грішним, то як тоді був розп’ятий? – За інших. А якщо за інших, то, безсумнівно, воскрес… Він і помер, і воскрес для того, щоб зробити нас праведними”. “Якщо наше тіло – член Христовий (μέλος τοῦ Χριστοῦ), а Христос воскрес, то, без сумніву, і тіло піде за Главою”.
За своїм безмірним значенням і всеспасительною силою Христове Воскресіння “справедливо можна назвати днем народження всього людського єства, бо ним ми, зниклі, знайшли себе, мертві були – і ожили, були ворогами – і примирилися з Богом”.
Те, що Воскресіння Боголюдини Христа має нескінченне значення для всього людського роду, рідко хто так сильно відчуває, усвідомлює і сповідує, як святий ревнитель євангельських істин, Кирило Олександрійський. Наглядаючи за людським родом з боголюдських висот, він у всій повноті бачить його, з одного боку, в Адамі, а з іншого – в Господі Ісусі Христі. “Адам – один корінь людського єства, а Христос – інший [корінь]. У своєму першому корені, в Адамі, людське єство захворіло тлінням. За непослух Своєму Творцеві й Законодавцеві, Богові, воно негайно опинилося під прокляттям і смертю, тож “смерть царювала від Адама до Мойсея” (Рим. 5:14 ), простягаючи на всіх своє насіння й плід – осуд, який на ній перебуває: адже, з’явившись начебто з гнилого кореня, ми, малодушні, перебували тлінними (φθαρτοὶ) і стягнутими путами смерті. Однак Творець, промишляючи про наше благо, забажав охоплене тлінням людське єство повернути в його первісний стан і як друге коріння, яке не могла утримувати смерть, породив нам єдиного Господа Іісуса Христа, Який є Бог Слово з Його сутності, але став, як і ми, людиною, коли народився від дружини. Бог Слово став істинною людиною, щоб, поклавши за нас Свою душу і віддавши за нас на смерть за домобудівництвом порятунку своє тіло, явити нас через Воскресіння з мертвих переможцями тління і найсильнішими від уз смерті”.
“Хоч і стверджується, що втілений Бог Слово постраждав, проте ж ми знаємо, що як Бог Він не страждає, а говоримо, що власною Своєю плоттю Він зазнав смерті за домобудівництвом порятунку, щоб, винищивши смерть і воскреснувши, бо Він є Життям і Животворцем, повернути в нетління тіло, яке смерть тиранічно тримала у своїй владі. Так і в нас простягається сила цього подвигу (букв. у грец. “цього успіху”, “цього щастя”. – “Прим. пер.”), охоплюючи весь людський рід”. “У Господі Ісусі Христі ми вперше опиняємося переможцями над тлінням і смертю, тому що Він оживив нас із мертвих, носячи всіх нас у Собі”.
“Бог Слово Своєю святою плоттю вкусив смерть, щоб, перемігши смерть і знищивши тління, сила Воскресіння увійшла у весь людський рід. Бо – істина те, що як в Адамі всі вмирають, так і у Христі всі оживають”. “Благодіяння Спасителя нашого простягається на все людське єство, бо як брали участь ми в проклятті праотця Адама і всі, як і він, перебували під смертю, так і перемогу Спасителя Христа ми усвоюємо собі, і беремо участь у Його славі, і робимося спільниками Його Царства… Перемога Спасителя нашого є, власне, наша перемога, адже і загибель нашого праотця була нашою загальною загибеллю… Бог Слово заради всього нашого єства взяв на Себе наш зачаток, щоб, увівши його в усі чесноти, викликати супротивника на брань, а цього явити непереможним героєм; і щоб цього, як переможця, увінчати, і зробити явною поразку супостатів, і всіх людей озброїти хоробрістю до ворога”.
“Господь Іісус Христос прославився Воскресінням, тому ми й не соромимося говорити, що Слово Боже постраждало і померло плоттю (σαρκὶ): адже кінець увінчаний належною Богові (боголіпною) славою”.
“Ожививши насамперед Своє тіло і смертю Свого власного тіла скинувши владу смерті, Господь Іісус Христос ставав для людського єства Шляхом у воскресіння і дарував йому сили бути сильнішим за тління”. “Оживши з мертвих, Господь Іісус Христос став для людського єства Шляхом у життя, тому й іменується Він “Первістком з мертвих” (Кол. 1:18 ) і “Первістком з померлих” (1Кор. 15:20 )”.
У бесіді на Святу Пасху святий Епіфаній посипає людські серця євангельськими перлами: “Христос відчинив браму пекла, і мертві повстали, як від сну. Воскрес Христос – Воскресіння занепалих, і воскресив із Собою людський рід. Воскрес Христос – Воскресіння всіх, і Єва розв’язалася від прокляття. Воскрес Христос – Воскресіння, і прикрасив спотвореного, сповнивши його радості… Воскрес Христос і дарував радість усьому створінню; воскрес – і темниця пекла спорожніла; воскрес – і перетворив тління єства на нетління; воскрес – і повернув Адама в споконвічний стан безсмертя”. “Великдень для нас з усіх свят – найвеличніше свято (букв. “найсвятковіше”. – “Прим. пер.”). Це – свято всього світу, відтворення і спасіння в один і той самий час. Це свято – вершина і твердиня. Це день, який благословив Бог і освятив, бо в ньому “спочив від усіх діл Своїх”, завершивши порятунок і тих, що на землі, і тих, що у світі підземному”.
“Христос воскрес із мертвих, – каже святий Феодор Студит, – і весь світ радіє. Своєю життєдайною смертю Христос винищив смерть, і всі, хто перебуває в пеклі, звільнилися від уз; Христос відчинив рай і зробив його доступним для всіх”. “Воскресіння Христове – це мета Господнього Промислу про нас”.
Весь промисел про спасіння людського роду, здійснений смертю і Воскресінням Боголюдини Христа, знаменує собою, за словами святого Симеона Нового Богослова, “якесь велике дивовижне домобудівництво Боже: душа воскрешаєма буває у теперішньому житті, а тіло помирає, і вирок Божий: “земля єси, і в землю підеш”, – не скасовується; у загальне ж воскресіння воскрешене буде і тіло, і воно сприйме також нетління. Смерть не скасовано і не залишено недієвою в теперішньому житті, а тільки зневажено і буває зневажено; тому що якби її тепер же було скасовано, то люди не вмирали б більше”.
“Син Божий і Бог, що став людиною для відновлення єства людського, не благоволив негайно скасувати перше каральне визначення, тобто потребу в усьому і смерть, накладені на Адама і рід наш за злочин заповіді, адже і те, щоб нам у поті чола поїсти хліб свій, і те: “земля єси, і в землю підеш” (Порівн.: Бут. 3:19 ), – перебувають і назавжди перебуватимуть в роді нашому, до кінця світу. Але що зробив і робить Господь наш Ісус Христос? – Те, що віруючих у Його вочеловечене домобудівництво робить причасниками Своєї сили, як Бог сил, і Своєї премудрості, як Бог премудрості, і через те, не скасовуючи справою першого визначення, скасовує тим, що забирає силу його, надихаючи віруючих благодушно переносити всілякі труднощі й скорботи, Сам перший піднявши їх до безславної смерті на хресті й ставши для нас у цьому взірцем і прикладом. Унаслідок цього бачимо, що і Апостоли, і всі справжні християни, отримуючи від благодаті Христової силу, з радістю переносять усілякі скорботи і спокуси і приносять Богові гідні плоди з великим терпінням. Чому ні мученики не просили Христа позбавити їх від мук і мук, ні подвижники не шукали звільнення від праць і потів подвижництва, але ті й інші благали лише дарувати їм терпіння і з цим терпінням трудилися подвигом мучеництва та подвижництва, щоб у майбутньому житті сприйняти нагороду за працю свою”.
З якого б боку ми не приступали до Воскресіння Господа Ісуса, воно нескінченне у своїй таємничості і безмірне у своїй значущості. Але якщо ця таємничість десь і укладена в почуття, і ця значимість десь виражена словами, то, безсумнівно, – в молитовному богослов’ї Православної Церкви. Тільки тут можна повною мірою побачити, і відчути, і осягнути, що означає Воскресіння Господа Іісуса Христа в справі порятунку людського роду, які незліченні Божественні блага в ньому криються, які в ньому містяться рятівні Боголюдські істини і які чудодійні сили в ньому причаїлися. Молитовне почуття Церкви, очолюване непогрішною спрагою Христа, проникає в найтаємничіші глибини Божественного Воскресіння Спасителя, яке вічно супроводжується молитовною думкою Церкви, що зі страхом Божим, вірою й любов’ю вступає в пребагаті скарбниці Боголюдського Воскресіння. Інакше кажучи, святому, апостольському, соборному почуттю і думці Церкви в нескінченній таємниці Христового Воскресіння доступне і відкрите те, що недоступне і закрите для необлагодатствуваного і не-о-молитовного почуття і думки людини ненародженої.
Якщо деінде взагалі, то, без сумніву, в молитовному богослов’ї Церкви людське почуття непереборно відчуває і людська думка все-переконливо усвідомлює, що Господь Ісус Христос Своїм Воскресінням справді умертвив гріх, справді переміг смерть, справді знехтував дияволом, справді зруйнував державу смерті, справді повалив пекло, справді відтворив, справді освятив, справді освітив, справді ввів у безсмертя людське єство, справді врятував світ, справді дав людям вічне життя і, відповідно, дав людям вічний світ. Це стає очевидним навіть при частковому розгляді молитовного і святого богослов’я Церкви, особливо вираженого у великодніх і недільних богослужіннях. Христолюбива душа Церкви, яка завжди і всюди молитовно спілкується з досточудним Господом Ісусом, трепетно відчуває, що воскреслий Господь Своїм незвичайним Воскресінням переміг для нас, людей, смерть і пекло. – “Воста Господь, що умертвив смерть”. На Великдень ми “смерті святкуємо умертвіння, пекельне зруйнування, інше життя вічне початок”. “Христос воскрес, і пекло полонилося”. “Днісь Владика полони пекло, воздвигнувый юзники, яже від віку ім’яше люте одержимия”. Перетерпівши хрест і знищивши смерть, Господь воскрес із мертвих – “Хрест перетерпівши, і смерть скасувавши, і воскресивши з мертвих, упокори наше життя, Господи, яко єдиний всесильний”. “Христос Спас наш, що на нас рукописання пригвоздив, на хресті загладь, і смертну державу скасуй: поклоняємося Його триденному Воскресінню”. Воскресіння – мета хресної смерті. Людинолюбний Господь хрестом скасував смерть, щоб явити людям Своє Воскресіння з мертвих. “Чесним Твоїм хрестом, Христе, диявола посоромив ти, і Воскресінням Твоїм жало гріховне притупив ти, і врятував нас ти від врат смертних”. Перетерпівши смерть, Спаситель смертю погубив смерть. Силою Свого хреста, похованням і Воскресінням Господь винищив смерть і воскресив мертвих. “Ти, злоначального змія зброєю хреста Твого скинувши, Твоїм повстанням розтрощив ти жало смерті, Ісусе”. “Востав Життєдавець і Господь, подолавши пекло і смерть”. “Явися світло неприступне нам, сяючи від гробу червоний Христос Господь; пекло зачароване, сатана зникає”.
“Плотістю смерті вкусив, Господи, гіркоту смерті припинив ти повстанням Твоїм, і людину на ню укріпив”. Як єдиний Всемогутній Господь перетерпів хрест, винищив смерть і воскрес із мертвих, Воскресінням Животворящого і Всемогутнього Спасителя осяяні всі кінці всесвіту, і “праці ворожої всі позбавилися”. “Мертвих востание воскресіння умертвінням был еси; крепость бо від’їдуться умертвіння, взявшися з Життям вічним, що всім панує над втіленим Богом”.
Своїм Божественним Воскресінням милостивий Спаситель винищив осуд за гріхи і розірвав узи смерті. “Воскреслого з мертвих, Христа Життєдавця триденного з гробу, і браму смертну, що сьогодні розтрощив силою Своєю, і пекло вмертвив, і жало смертне стер, і Адама з Євою звільнив, заспіваймо всі земнородні, кричучи хвалити прилежно: Той бо бо бо єдиний Міцний, Бог і Владика, воскресе триденний”. “Смерть прийняв ти плоттю, нам безсмертя клопочучи, Спасе, і в гроб вселився ти, щоб нас від пекла звільнив, воскресивши з Собою, постраждав як людина, але воскрес як Бог”. Своїм Воскресінням Господь звільнив нас від непорушних пут пекла і як Бог дарував світові вічне життя та велику милість – “Уклоняюся, і славлю, і оспівую, Христе, Воскресіння Твоє з гробу, імже воскресив ти нас від пекельних непорушних пут, і дарував ти світу, як Богу, вічне життя, і велику милість”.
Згідно з молитовним почуттям і святою соборною думкою Церкви, Воскресіння Господа Іісуса Христа, хоча воно й особисте Боголюдське діяння, має нескінченне сотеріологічне значення для всього людського єства, Божественно-таємничим чином повністю його охоплюючи. – Своїм Воскресінням Христос Бог звів нас зі смерті в життя і від землі на небо. “Спасе мій, живе ж і нежертвенне заколоття, яко Бог Сам Себе волею привів Отцю, воскресив єси всеродного Адама, воскрес із гробу”. “Аще й до гробу зійшов ти, Безсмертний, але пекельну силу зруйнував ти, і воскрес ти яко Переможець, Христе Боже… занепалим подаяй воскресіння”. Воскреснувши в третій день із гробу, Господь воскресив і мертвих. “Плотію заснувши як мертвий, Царю і Господи, триденний воскрес єси, Адама відродив від тлі, і скасувавши смерть”. Своїм Воскресінням Господь полонив пекло і воскресив людину. “Врата мідна стерла ти, і віри розтрощив ти, Христе Боже, і рід людський занепалий воскресив ти”.
Коли Вождь нашого спасіння, Христос, воскрес із мертвих, світ був врятований від принади, занепалий рід людський повстав, диявол був переможений. “Перемогу маючи, Христе, юже на пекло, на хрест зійшов ти, та в темряві смерті сидячи воскресиши з Собою, Іже в мертвих волю, випромінюючи живіт від Свого світла, Всесильне Спасе…”.
Воскреснувши з гробу в третій день, Господь воскресив із Собою і світ. Всемогутній Спаситель дарує мир людям, воскреснувши з гробу і воскресивши з Собою світ із пекла. Воскреснувши в третій день, Спаситель воскресив із Собою людський рід із тління. “Розіпнися, рай людським відчинив ти, і мертвих совоздвигл ти, Живе наш, і воскресив ти, і смерть полонив силою Твоєю, і совокупив небесним воістину земна”. Воскрес Господь, і Його Воскресінням був полонений диявол, Адам і Єва визволилися від тенет тління – “Воскрес ти, Ісусе, полонений був ворог, Адам визволився, і Єва з ним від тенет тління, Воскресінням Твоїм”. Христос воскрес так, як личить Богові, воскресивши з Собою мертвих, будучи Всесильним; а це значить – воскресивши з Собою весь людський рід. Чудом Воскресіння Боголюдини в людське єство проникла якась таємнича сила обоження. Про це свідчить прониклива душа Вселенської Церкви: “Всю низложив смерті державу Син Твій, Діво, Своїм Воскресінням, яко Бог міцний совознесе нас і обожи”. Добровільно піднятий на хрест, Спаситель дозволив бути похованим як мертвий у гробі і, ожививши всіх укупі мертвих у пеклі, воскресив Божественною силою. “Предразоривый державу смерті, Христе, смертю Твоєю, життя подав еси людиною, у славному востані Твоєму, совоздвигнувый рід людський поблажливістю Твоєю”.
“Смерть умертвися, пекло зачаїлося, сущії в тенетах звільнилися Христовим Воскресінням”. Воскреснувши, Господь воскресив із Собою все створіння. “Смерті скасувавши фортецю, мертвим усім безсмертя подав єси, Воскресінням Твоїм, Спасе, Жизнодавче”.
Боголюдина Христос пригвоздив до хреста наші гріхи і, даруючи життя, умертвив смерть, воскресивши як Людинолюбець людський рід. Безгрішний Спаситель прийняв хрест і смерть, щоб як Людинолюбець дарувати світу воскресіння. “Христос бо Спас наш на хресті пригвозди гріхи наші, і, смерть умертвивши, живіт нам дарував, занепалого Адама всеродного воскресивши, яко Людинолюбець”. Людинолюбство, за своєю неповторністю властиве лише Богу любові, Господь Ісус Христос явив тим, що, воскреснувши з мертвих, воскресив із Собою всіх від віку померлих.
“Підняв нас із пекла, Господи, кита вбивши всеїдця, Всесильне, Твоєю державою, скинувши того силу, Ти бо Живіт, і Світло єси, і Воскресіння”. “Воскрес єси яко Бог із гробу в славі, і світ совоскресив єси… і смерть ізчезе”. “Пекло стоїть, і смерть ридає, світ же веселиться, і всі з ним радіють. Ти бо подав єси, Христе, усім воскресіння”. “Умертвися мерзенна наша смерть із мертвих Воскресінням, Ти бо, з’явився, тим, хто в пеклі, Христе, живіт дарував єси”. “Воскрес єси яко Бог, совоздвигнувый Себе Адама”. “Храм Твій тілесний триденним воскресивий триденним похованням, з Адамом і тих, хто від Адама, воскресив ти, Христе Боже”.
“Від персті за образом мене рукою Твоєю створив ти; і зламаного паки в персті смертній за гріх, Христе, зійшовши в пекло, совоскресив ти”. “Господи… хрестом смерть скасував ти, нехай покажеш людям, що з мертвих Твоє Воскресіння, яко єдиний Людинолюбець”. “Нехай рід наш від смерті, Христе, визволиш, смерть перетерпів ти, і триденний з мертвих воскресив ти, з Собою воскресив ти, хто Тебе, Бога, пізнав, і світ просвітив ти”. “Тілом смертним, Живе, смерті причастився єси пристрасті заради жебраків, і зітхання убогих Твоїх, і, розтливши тліющаго, Препрославленне, всіх воскресив єси”. “Мертві убо, їхже пожере смерть, віддав; розорися ж і пекельне згубне царство, воскреснув Ти з гробу”.
“Воістину воскрес Христос, тим, хто перебуває в пеклі, подаючи життя і воскресіння”. “Воскрес єси яко Безсмертний з гробу, Спасе, совоздвигл єси світ Твій силою Твоєю, Христе Боже, розтрощив єси в кріпості смерті державу”. “Погибе смертю смерть, Померлий бо воскрес, нетління мені даруючи”. “Яко живоносець, яко раю краснейший воістину… показася… Христе, гроб Твій, джерело нашого воскресіння”. До Христового Воскресіння пекло утримувало в собі душі всіх померлих людей як величезне багатство, але, воскреснувши з мертвих, Господь спустошив колишні багатолюдні скарбниці пекла. “Зійшовши до мене навіть до пекла, і всім путесотворячи воскресіння, паки піднявся ти, візьми мене на раму12 Твою, і до Отця привів ти”.
“Рукописання наше на хресті копієм роздер еси, і, вменившись у мертвих, тамтешнього мучителя зв’язав еси, позбавив усіх від пут пекельних Воскресінням Твоїм, імже просвітихомся”. “Вечірнє поклоніння приносимо Тобі, невечірньому Світлу, що на кінець віків як у дзеркалі плотістю засяяло світові, і навіть до пекла спустилося, і там сущу темряву зруйнувало, і світло Воскресіння язиком показало”. “Плотістю ж смерть сприйняв ти, безсмертя нам даруючи; вселивши ж у гроб, нас звільнив ти, воскресивши з Собою славно яко Бог”. “Дивне Твоє розп’яття, і що в пекло зішестя, Людинолюбче, є; полонивши бо його, і стародавні юзники зовоскресивши з Собою славно яко Бог, рай відчинив, сприйняти цього сподобив єси”.
“Собезначальне Слово Отцю і Духу, що від Діви народилося на спасіння наше… благоволи плоттю взити на хрест, і смерть претерпети, і воскресити померлих померлих славним Воскресінням Своїм”. “Хрест Господній похвалимо, поховання святе піснями вшануємо, і Воскресіння Його препрославимо: яко совозстави мертвії з гробу, як Бог, полонивши смерті державу, і фортецю діаволю, і тим, хто в пеклі, світло засяяло”. “Смертю Твоєю, Христе, смертну зруйнував ти силу, і зовоздвигл ти тих, хто від віку померли, Тебе воспеваючи, істинному Богу і Спасу нашому”. Спаситель у третій день воскрес із гробу, воздвигнувши із Собою нашого праотця як носія і батька всього людського єства.
“Зійшов ти в пекло, Христе, якоже забажав ти, испровергл (у сербськ. “полонив”. – “Прим. пер.”) ти як Бог і Владика, і воскрес ти триденний, воскресивши Адама від пекельних пут і тління”. “Воскрес еси з гробу, Спасе світу, і совоздвигл еси люди з плоттю Твоєю”. “У пекло зійшовши, Христе, смерть полонив ти, і триденний воскрес, нас воскресив ти, що славлять Твоє всесильне востання”. Своїм Живоносним Воскресінням Христос Бог воскресив “зотлілу людину”. “Пригвоздив єси на хресті, Щедро, гріхи наші, Христе, і Твоєю смертю смерть умертвив єси, воскресивши померлих із мертвих, тимже поклоняємося Твоєму святому Воскресінню”. “О Владико всіх незбагненний, Творче небес і землі, хрестом пострадавши, мені безстрастість виточив ти; поховання ж прийнявши, і воскресши у славі, воскресив ти Адама рукою всесильною”. “Воскрес від гробу, вся совоскресив еси сущія в пеклі мертвія”.
Христос Бог наш добровільно прийняв розп’яття заради загального спасіння людського роду. “Воскрес Христос і Бог наш, воскресивши єство людське від пекельних скарбів”. “Заснувши паче єства сном природним, і життя воздвигнув від сну і тління, яко Всесильний”. “Волею з’явився ти, Слове, у гробі мертвий, але живеш, і люди, якоже прорік ти, Воскресінням Твоїм, Спасе мій, підносиш”.
Несказанно дорогоцінна благодать, яку досточудний Господь Ісус подав людському роду Своїм Воскресінням, особливо проявляється в тому, що через неї Він дарував роду людському прощення гріхів, нетління, безсмертя і вічне життя. Адже всього цього люди нічим не заслужили. Тому всі ці Божественні дари Христового Воскресіння свята й соборна душа Церкви відчуває й усвідомлює як виняткову справу великої Божої милості, що у своєму молитовному богослов’ї вона багаторазово й натхненно сповідує, називаючи всі ці дарування одним словом: “велика милість”. – Сам великодній тропар істотно виражає той сенс, що справа Христового Воскресіння – це винищення смерті й дарування життя тим, хто перебуває в могилах: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолавши, і тим, хто в гробах, життя дарував”. “Воскрес Ісус із гробу, якоже прорече, даде нам життя вічне і велику милість”. Тому Христова гробниця – це “джерело нетління, ἀφθαρσίας”. Христос, Сонце правди, Своїм Воскресінням вилив на всіх життя. “Врата пекла розтрощив ти, Господи, і смертю Твоєю смертю смертне царство зруйнував ти, рід же людський від тління звільнив ти, живіт і нетління світові дарувавши, і велику милість”. Воскресінням Спасителя “позбулися пекельних непорушних пут, і нетління і життя всі сприйняли”.
“Господи, піднявшись на хрест, прадідну нашу клятву спокутував ти, і, зійшовши в пекло, яже від віків в’язні звільнив ти, нетління даруючи людському роду; цього заради, співаючи, славимо життєдайне і спасительне Твоє воскресіння”. Спасителю, “воскрес же з мертвих, безсмертя подав єси людському роду, яко єдиний Всесильний”. Уся милість і любов Господа Ісуса Христа до людського роду виражена в Його Воскресінні з мертвих: Людинолюбний Спаситель “благоволив… помилувати нас Воскресінням”. Своїм Воскресінням Господь дарував відпущення гріхів. Господь воскрес і наділив нетлінням наші душі. І не тільки це, а й, воскреснувши як Бог, Христос дарував життя всесвіту. Великдень – спасительний, Великдень переводить нас у безсмертне життя. На Великдень Христос, засяявши як Сонце правди з мертвих, усіх нас просвітив нетлінням.
“Воста Христос Бог наш із мертвих яко всесильний, подаяй усім нам нетління, і життя, і просвітлення, і велику милість”. “Тління испровержеся, нетління процвіте… воскресе бо Христос, пленися смерть”. “Воскресе Начальник спасіння нашого, полонив смерть, а світові ж дарував життя вічне і велику милість”. Взагалі у великодніх і недільних богослужіннях гучно звучить радісний приспів: “Воскрес Христос Бог, даруяй мирові велику милість”.
Умертвивши смерть, Господь Своїм Воскресінням дарував усім смертним життя, що вічно перебуває. На Великдень були розорені смерть і пекло, а людський рід зодягнувся в нетління. “Розтерзавши смерті врата силою Твоєю, шляхи життя промовив ти, безсмертя ж двері відчинив ти, вірою кличучи: слава силі Твоїй, Господи”. “Міцністю, Спасе, смертну розірви силу, стежку життя показав єси людиною”. Своєю смертю Господь Ісус Христос позбавив від тління все людство. “Страстю Твоєю, Христе, від пристрастей звільнилися, і Воскресінням Твоїм від нетління позбавилися”. “Смертю смерть розорившись, лежить окаянна бездиханна: живота бо не терпящі Божественнаго додатка, мертва буває міцна, і дарується всім воскресіння”.
“Воскрес Господь, подаючи світові велику милість”. Третього дня Спаситель воскрес, даруючи світові життя. “Воскрес Ісус із гробу, якоже прорече, даде нам життя вічне і велику милість”. Воскрес Господь, “Іже в мертвих волю, і подає світові велику милість”. “Преблагословенна єси, Богородице Діво, Воплощшимся з Тебе пекло плінилося, Адам воззвася, клятва сподобилася, Єва волюбіся, смерть умертвися, і ми ожихом”. “Ти мою смертну ковдру огорнув еси, Щедре, у безсмертя повстанням Твоїм… пожерта бисть воістину смерть перемогою”. “Розп’ятий і похований був ти, Христе, якоже зволив ти, випробовував ти смерть, і воскрес ти у славі, як Бог і Владика, що дарує світові вічне життя і велику милість”. Своїм похованням і Воскресінням людинолюбний Господь визволив світ від тління: “Вклоняємося Твоєму, Владико, похованню і воскресінню, імиже від тління визволив ти світ, Людинолюбче”. “Господи, що від Отця Твоє народження бездітне є і присносущне; що від Діви втілення, невимовне людиною і невимовне; і що в пекло сходження, страшне дияволу й ангелам його; смерть бо подолавши, триденний воскрес єси, нетління подаючи людиною, і велику милість”. “Самовладно воскрес єси триденно яко Бог, даруяй нам нескінченний живіт, і велику милість”. “Іспровержеся смерть, воскресе Христос Бог, даруяй світові велику милість”. “Смертю скасувавши фортецю, померлим усім нетління подав єси Воскресінням Твоїм, Спасе”. “Вольною і животворящею Твоєю смертю, Христе, врата пекла розтрощивши яко Бог, відчинив ти нам стародавній рай, і воскресши з мертвих, позбавив ти від тління живіт наш”.
Бог, Творець людського єства, Господь Іісус Христос, Своїм Воскресінням відкрив нам шлях життя: “Не тому змій мені хибне обоження підкладає, Христос бо Богоробів людського єства, нині безперешкодно дорогу життя мені відверз”. Христос Бог Своїм хрестом зруйнував смерть і Своїм Воскресінням дарував світу велику милість – “Зруйнував ти хрестом Твоїм смерть, відчинив ти розбійникові рай, плач плач преклав ти, мироносицям плач переклав ти, і Апостолом проповідувати наказав ти, як воскрес ти, Христе Боже, даруючи світові велику милість”. “Єже з мертвих Твоє Воскресіння славословимо, Христе, імже звільнив ти адамський рід від пекельної муки, і дарував ти світові яко Бог життя вічне і велику милість”. Своїм славним Воскресінням Господь як єдиний істинний Бог дарував нам вічне життя й очищення гріхів. “З висоти зійшов ти, Благоутробе, поховання прийняв ти триденне, нехай нас звільниш від пристрастей, Живіть і Воскресіння наше, Господи, слава Тобі”. “Воскрес від гробу, якоже від сну, Щедре, всіх позбавив єси від тлі”. “Постраждав єси хрестом, безпристрасний Божеством; поховання прийняв єси триденне, нехай нас звільниш від праці ворожої, і, обезсмертивши, оживотвориш нас, Христе Боже, Воскресінням Твоїм”. “Сьогодні Христос воскрес із гробу, усім вірним даруючи нетління”. “Людиновбивчим, але не богоубийчим був гріх Адама; якщо б і постраждала Твоєї плоті пір’яна істота, але Божество безпристрасно перебуває; тлінне ж Твоє на нетління поклав ти, і нетління життя показав ти джерело Воскресінням”.
Початок безсмертя, нетління, вічного життя, що увійшов Воскресінням Господа Ісуса в людське єство, проявляється як оновлення (відтворення) людського єства в принципі, що Апостольська Христова Церква усім своїм єством відчуває та натхненною промовистістю закарбовує у своєму молитовному богослов’ї. – “Животворящому Твоєму Хресту безперестанку вклоняємось, Христе Боже, триденне Воскресіння Твоє славимо, тим бо оновив еси зотліле людське єство, Всесильне, і іже на небеса сходження оновив еси нам”. “Новия замість старих, замість же тлінних нетлінних, Хрестом Твоїм, Христе, звершивши нас, в оновленні життя жительствувати гідно повелів єси”. “Христос від мертвих востав, Начаток покійних… зотліле сутність роду нашого в Собі Самому обнови”. “Нас заради Іже Безстрасний пристрасний був би людина, і волею на хресті пригвождейся, нас совоскресивши; тимже і славимо з хрестом пристрасть і Воскресіння, іміже возсоздахомся, іміже і спасаємося”. “У гробі новій поклався ти, Христе, і єство людське оновив ти, воскрес боголепно з мертвих”. Слово не мало ні краси, ні вигляду, коли страждало, але, воскреснувши, воно засяяло і прикрасило людей Божественним світлом. – “Доброти, Слове, колись не мав ти, ані вигляду, коли страждав ти, та воскрес, засяяв ти, удобривши люди Божественними зорями Божественними”.
Воскреснувши з мертвих, Господь Іісус Христос дивовижно виявив і показав Своє Божественне світло, яким у Своєму Воскресінні сповнив усе людське єство і всю тварюку. А це означає – просвітив усе це і наповнив святістю, тому що Божественне світло – це і є та сила, яка просвічує і тим самим освячує. Бути наповненим Божественним світлом, світлом Христового Воскресіння, світлом воскреслого Христа – це і значить бути просвіченим і освяченим. Справжнє просвітлення й освячення – в тому, щоб сповнитися недільним світлом Господа Ісуса й освятити ним усі свої думки, усі свої бажання, усі свої почуття, усі свої справи, все своє життя. А все це народжується в людині від полум’яного почуття і незгасимої свідомості того, що вона – особистість безсмертна, яка вже в цьому світі часу і простору живе вічним життям, витканим з неминущих Божественних істин і цінностей.
Таким є головне почуття Церкви в її молитовному богослов’ї – почуття, яке силою своєї життєвості викристалізувалося в рівносильну свідомість, якою живе безсмертна, Боголюдська душа Апостольської Церкви. – На Великдень усі світи наповнилися світлом: “Нині вся сповнилася світла, небо ж і земля, і підземелля, нехай святкує бо вся тварюка воскресіння Христове, в ньому ж утверджується”. На Великдень вічне Світло всім із гробу плоттю засяяло. Своїм Хрестом Господь винищив давнє прокляття, Своїм похованням умертвив державу смерті, а Воскресінням – просвітив людський рід. Воскресінням Спасителя все просвітилося і знову відкрився рай. Світлом Свого Воскресіння Господь усе просвітив.
Лише в Христовому Воскресінні люди ясно усвідомили, що Він, Бог Слово, є світло для всього людського єства, і око для тіла світу цього, і загальний Творець і Зимобудівник очей. Христовим Воскресінням були осяяні й просвічені всі кінці всесвіту. Воскреснувши з гробу, Спаситель відкрив світло Святої Трійці. Коли Господь воскрес із мертвих, то просвітив усе й уся, бо звільнив нас від мучительства пекла і Своїм Воскресінням дарував нам вічне життя і велику милість.
Воскресіння Господа Іісуса Христа – через те, що воно є перемога над смертю, пеклом і дияволом, що воно є воскресіння всього людського єства, що людському єству воно дарує прощення гріхів, вічне життя і велику милість, що воно є оновлення людського єства, світло і просвітництво людського роду, – через все це і в усьому цьому є порятунок людського роду від гріха як єдиного творця смерті в людському єстві, від тління, від потьмарення, від усіх інших лих і злих речей. Боголюдська душа Вселенської Церкви всім єством відчуває і всім серцем сповідує, що Воскресіння Господа Ісуса Христа – це спасіння людського роду. Тому на Великдень вона всім і всьому сповіщає: “Днісь спасіння світу, яко воскрес Христос, яко всесильний”. Воскресіння, Великдень Христовий – це джерело нескінченної рятівної сили, тому й іменується він “Пасхою Божою спасительною”. “Пасха нетління, світу спасіння”. Спасительне Христове страждання – природний предтеча спасительного Христового Воскресіння.
Христове Боголюдське домобудівництво спасіння як єдине і неподільне ціле становлять: втілення Спасителя, хресні страждання і Воскресіння. “Боголепне Твоє поблажливість славлячи, славимо Тебе, Христе: народився ти від Діви, і нерозлучний був ти від Отця; постраждав ти, як людина, і волею перетерпів ти хрест; воскрес ти, як з гробу, як з палацу породився, нехай спасенуєш світ. Господи, слава Тобі”. Господь воскрес із мертвих, даруючи спасіння людському роду. “Єже від Бога Отця Слово… Тоежде от Неискусобрачныя воплощшеся волею, розп’яття смертне перетерпіло, і давнішньої вмертвілої людини спас Своїм Воскресінням”. Усім народам належало пізнати силу страшної таємниці, потаємної в Боголюдському домобудівництві порятунку: адже Христос, наш Спаситель, Безначальне Слово, був розп’ятий за нас, і добровільно похований, і воскрес із мертвих, щоб урятувати всіх і вся, – “Приходьте, усі язики, зрозумійте страшну таємницю, силу: Христос бо Спаситель наш, що був на початку Словом, розп’явся заради нас, і волею поховався, і воскрес із мертвих, щоб спасти всіляка, Тому вклонимося”. Своїм Воскресінням Господь визволив Адамовий рід від мучительства пекла і як Бог дарував світові вічне життя і велику милість. – “Єже з мертвих Твоє Воскресіння славословимо, Христе, імже звільнив єси Адамський рід від пекельної муки, і дарував єси світові як Бог життя вічне і велику милість”. Воскреснувши з гробу, Господь як милостивий і людинолюбний звільнив світ від рабства чужого, тобто гріха, і диявола, і смерті – “Господи, коли б не постало перед судном судилище, від Пилата судимий, та не відступив ти від престолу, що сидить з Отцем; і воскрес із мертвих, мир звільнив ти від чужої праці, як щедрий і людинолюбець”. Пекло було спустошене всеспасительним Воскресінням померлого заради нас Царя.
Втілений Бог Слово “хрест перетерпівши, похованню предадеся, яко Сам забажав, і воскрес із мертвих, спаси мене, людину, що помиляється”. “Воскрес із гробу, і пута розтерзав ти пекло, зруйнував ти осуд смерті, Господи, вся від тенет ворога визволивши”. “Смертю Твоєю, Господи, пожерта була смерть, і Воскресінням Твоїм, Спасе, світ спас єси”. “Хрест і смерть прийняв ти за рід наш, яко Людинолюбець Господь, випробовуючи пекельні врата, триденно воскрес ти, спасаючи душі наші”. “Слава Твоєму воскресінню, Спасе наш, яко нас від пекла, тління і смерті позбавив єси, яко всесильний”.
Воскресіння Христове – це єдина справжня радість на цьому скорботному острові смерті, іменованому землею. Бо немає чудової, немає більш істинної радості для засмученого людського єства, ніж перемога над смертю. За посередництвом численних Божественних дарів, які Господь Ісус Христос дав нам у Своєму Воскресінні, Він вилив у людське єство безсмертну небесну радість. Цю радість захоплено відчуває свята душа Церкви, натхненно висловлюючи її у своєму молитовному богослов’ї. – Вічна радість сповнила світ у Христовому Воскресінні. “Прийдіть, усі вірні, поклонімося святому Христовому Воскресінню: се бо прийшла хрестом радість усьому світові” (“Воскресіння Христове побачивши…”). Великдень – це причина вічної радості, бо він відчиняє нам двері раю й освячує всіх вірних. “Христос воскрес із мертвих, Спасе світу, і сповнився всіляких пахощів”. “Хрестом Твоїм, Христе, стародавні клятви звільнив ти нас, і смертю Твоєю єство наше, що мучить диявола, скасував ти, воскресінням же Твоїм радості вся сповнив ти”.
На Великдень Господь, воскреснувши, подолав смерть і дарував світові радість. “Днісь весна душам, бо Христос від гробу якоже сонце засяяло триденне, похмуру бурю відгнав гріха нашого”. Своїм Воскресінням Господь дарував людям Божественний мир, пріснотекущее джерело істинної радості. Воскресіння Господнє наповнило радістю всіх і вся. “Воскрес Господь, подай нам радість, яко єдиний благоутробний”. “Полонив ти пекло, Спасе мій, Твоїм похованням, і Твоїм Воскресінням радості вся сповнив ти”.
Завдяки винятковим і небаченим Божественним даруванням, якими Своїм Воскресінням наділив людське єство єдиний Людинолюбець, Великдень став винятковим днем серед усіх інших днів, а пасхальна ніч – винятковою ніччю серед усіх інших ночей. Якщо і є такий день, який безпосередньо створив Сам всемогутній і безгрішний Господь, то це, безсумнівно, день Христового Воскресіння, Святий Великдень13. Таке непорушне почуття, і свідомість, і сповідання Христової Церкви, яка захоплено свідчить про це у своєму молитовному богослов’ї. Великдень – це “день, який створив Господь, будемо радіти і веселитися в ньому”. Великодня ніч – це воістину священна, і всесвяткова, і всесвяткова, і спасительна, і світлозарна ніч світлоносного дня. Великдень – це “цей наречений і святий день, єдиний субот цар і господь, свят свято, і торжество є торжеств”. Світлоносний день Христового Воскресіння – це цар часів і днів. Він перший серед усіх днів, і головний, і світлоносний. Він – цар і владика, свято свят, день, який воістину створив Господь. – “Цар і господь, свят свято свят нинішнє є день, йогоже воістину створив Господь”.
За своїми чудовими Боголюдськими властивостями і перевагами Христове Воскресіння знаменує собою найбільше чудо, що зцілило Адама. Зрозуміло, що, через таку його природу, Воскресіння Спасителя не можна до кінця ні осягнути розумом, ні висловити словами. Воно завжди було, і є, і назавжди буде “таїнством незбагненним і невимовним”.
… А скорботи всіх скорботних у царстві смерті, і сподівання всіх старозавітних боголюбців, і радощі всіх новозавітних христопрославців, і захоплення всіх християн – зі страхом Божим, вірою і любов’ю слухають грім небесної істини, що розкочується з серця Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви цим похмурим островом смерті і невпинно сповіщає найрадіснішу Боголюдську істину: “І воскреслий на третій день по Писаннях”…
7. Таємниця Вознесіння Спасителя і таємниця спасіння
Своє земне життя Спаситель завершив Своїм Вознесінням. Усі Боголюдські сили Його життя, усі Його дивовижні діла і всі незвичайні євангельські події зійшлися в заключному епізоді земного життя Боголюдини – у Його Вознесінні на небо. До цього вела вся багатогранна діяльність втіленого Бога. Цілком природно, що здійснюваний Спасителем Боголюдський подвиг порятунку людського роду завершився вознесінням на небо того людського єства, яке Господь у Своєму втіленні прийняв в іпостасну з Собою єдність і назавжди зробив складовою частиною Своєї Боголюдської Особистості. “Ніхто не сходив на небо, як тільки Син Людський, що зійшов з небес, що перебуває на небесах” (Ін. 3:13 ; пор.: Еф. 4:10).
Усі Боголюдські таємниці досточудної Особи Христа остаточно поєдналися в таємниці Його славного Вознесіння на небеса. Таким чином, вся таємниця спасіння знайшла себе в таємниці Вознесіння Спасителя. Бо лише у Вознесінні Спасителя на небо в повноті відкрився Божий задум про людське єство: людське єство створене для того, щоб вічно жити понад усіма небесами, праворуч від Бога Отця, в іпостасній єдності з вічним Божим Сином (див. Еф. 2:6; Кол. 3:1-3 ). Так, лише у Вознесінні Спасителя на небо повністю розкритий і остаточно здійснений вічний Божественний задум про людську природу. Вознесінням людського єства на небо Господь Іісус Христос найяскравішим чином засвідчив Своє безмірне людинолюбство і показав, що все Його Боголюдське домобудівництво порятунку людського роду мало на меті уможливити й здійснити вічне з’єднання людського єства з Богом, яке для цього і було створено богоподібним.
Вознесіння Господа Ісуса Христа на небо – це природне завершення Його Боголюдського життя на землі. Як у всьому Боголюдському взагалі, так і в Його Вознесінні полум’яніє Божественна таємничість. Хоча воно і реальне в самому явному сенсі, Вознесіння Спасителя сповнене загадковості, бо в ньому в заключній земній реальності сходяться всі Боголюдські таємниці Особистості Христа. Тому в очевидців, святих Апостолів, воно викликає і здивування, і радість: здивування, бо Спаситель “із тілом підноситься на небо” (див. Діян. 1:9-11 ); радість, бо, благословляючи їх, Він залишає їм обітницю про ниспослання Святого Духа (див. Лк. 24:51,49,52 ).
Просто й безпосередньо описують святі очевидці Вознесіння Спасителя на небо: на сороковий день після Свого Воскресіння Господь Ісус вивів Своїх учнів на Оливну гору, востаннє сповістив їм, що вони приймуть силу, коли зійде на них Дух Святий, і, піднявши руки Свої, благословив їх. “І, коли благословляв їх, став віддалятися від них і підноситися на небо… І коли вони дивилися на небо, під час сходження Його, раптом з’явилися їм двоє чоловіків у білому одязі, і сказали: “Чоловіки Галілейські, що ж ви стоїте й дивитеся на небо? Цей Ісус, що підноситься від вас на небо, прийде в той самий спосіб, як ви бачили, як Він сходив на небо. І вони повернулися до Єрусалима з великою радістю” (Лк. 24:50-52 ; Діян. 1:8-12 ).
На небо вознісся Той самий воскреслий Ісус, Який найпереконливішим чином явив і засвідчив реальність Свого воскреслого тіла. Прославлене перемогою над смертю, це тіло підноситься на небо, щоб через іпостасну єдність із Божим Сином прісно жити у вічній славі Трисонячного Божества. Це та слава, якою ніхто ніколи – ні з Ангелів, ні з людей – не міг би прославити ні людське тіло, ні людину взагалі. Адже Своїм Вознесінням Господь Ісус Христос не тільки увійшов у “саме небо, щоб постати… за нас перед лицем Божим” (Євр. 9:24 ), а й “пройшов небеса” (Євр. 4:14 ), піднявся “понад усі небеса” (Еф.4:10) “і сів праворуч Бога” (Мк. 16:19 ; порівн.: Дії Діян. 7:55 ).
Людське єство Господа Ісуса Христа, іпостасно поєднане з Його Божеством, Вознесінням Спасителя на небо і сидінням по правицю Бога Отця увійшло до слави і влади, до вічної слави і вічної влади Троїчного Божества. Цю славу і цю владу Господь Ісус Христос завжди мав за Своїм Божеством, але набув її в повноті за Своєю людяністю після того, як здійснив Боголюдський подвиг спокути й спасіння світу. Господь і сповістив це учням при Своєму Вознесінні, сказавши: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі” (Мф. 28:18 ). Так це зрозуміли і богомудрі Апостоли Спасителя. Піднявшись на небо, Господь Ісус Христос “перебуває праворуч Бога”, і Йому покірні Ангели, Влади і Сили (1Пет. 3:22 ). Бог Отець, воскресивши Христа з мертвих, посадив Його “праворуч Себе на небесах, понад усяким начальством, і владою, і силою, і пануванням, і всяким ім’ям, яке зветься не лише в цьому віці, а й у майбутньому, і все скорив під ноги Його” (Еф.1:20-22). Постраждалого і воскреслого Ісуса “Бог возвеличив… і дав Йому ім’я вище всякого імені” (Флп. 2:8-9 ). “Стверджуючи, – каже святий Дамаскін, – що Христос тілесним чином (σωματικῶς) сів по правий бік (по правий бік) Бога і Отця, ми розуміємо правий бік Отця не в просторовому сенсі (τοπικήν). Бо як Безмежний може мати праву сторону, обмежену місцем? Права і ліва сторони належать обмеженому. Але під правою стороною Отця ми розуміємо славу і честь Божества, в якій Син Божий як Бог і єдиносущний з Отцем, що втілився в “послєдок днєй”, перебуває і тілесним чином, тому що і плоть Його бере участь у Його славі. Бо Йому з Його плоттю все створіння віддає єдине поклоніння”.
Цю Боголюдську істину натхненно виражено у віросповіданні, яке єпископ читає під час хіротонії: “Після воскресіння з мертвих піднісся на Небо і сидить по праву руку Отця; кажу по праву руку Отця не місцево чи описано, а кажу, що дісний бік Бога означає безпочаткову й одвічну славу, яку Син, маючи її до вочеловечення, мав і по вочеловеченню. Бо Його святому тілу з Його Божеством поклоняємося гідним поклонінням не тому, що нібито Свята Трійця зросла, – хай не буде цього! – бо Трійця залишилася Трійцею, – а тому, що після з’єднання з Єдинородним Його святе тіло залишилося нерозлучним, і перебуває з Ним ще й повік; бо з ним Він прийде судити живим і мертвим, праведним і грішним”.
Отже, сидіння Спасителя праворуч Бога Отця означає Його продовження спасіння світу шляхом Його заступництва, посередництва перед Богом Отцем за людський рід. Як Заступник Нового Заповіту Він “може завжди спасати тих, хто приходить через Нього до Бога, будучи завжди живим, щоб заступатися за них” (Євр. 7:25,9:15,12:24 ). Сила цього посередництва (клопотання) – у безмірному людинолюбстві, яке Спаситель явив Своєю Боголюдською жертвою за людський рід. “Те, що Спаситель носить тіло, – каже блаженний Феофілакт, – і не скинув його з Себе, – це саме і є заступництво і клопотання перед Отцем. Бо, дивлячись на тіло, Отець згадує ту любов до людей, заради якої Його Син прийняв тіло, і прихиляється до співчуття і милості”.
Завершивши Вознесінням Свій спокутний подвиг, Спаситель міг послати учням Святого Духа й у такий спосіб виконати дану їм обітницю: “Коли ж Я не піду, то Утішитель не прийде до вас, а коли ж піду, то пошлю Його до вас” (Ін. 16:7 ; пор.: Ін. 14:16 ). І ще: “Я йду приготувати місце вам. І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були, де Я” (Ін. 14:2-3 ). У день святої П’ятидесятниці апостол Петро сповіщає: “Він, будучи піднесений десницею Божою, і прийнявши від Отця обітницю Святого Духа, вилив те, що ви нині бачите й чуєте” (Діян. 2:33 ).
Обітницю, яку в момент Свого Вознесіння Спаситель дав Своїм учням, а через них і Церкві: “І оцей, Я з вами в усі дні аж до скінчення віку” (Мф. 28:20 ), – Він міг виконати, виконав і безперестанку виконує тим, що як Боголюдина вічно живе, перебуваючи праворуч Бога Отця і молячись за нас (див. Рим. 8:34 ). Бо як Боголюдина Він є Глава тіла Церкви, вся сила, і міцність, і всемогутність якої походять від Нього, Боголюдини (див. Еф.1:22; Кол. 1:18 ). За словом святого Григорія Палами, “віддалившись від Своїх учнів тілом, Спаситель назавжди перебував із ними Божеством”.
Лише як Глава тіла Церкви Господь Ісус є Спаситель тіла Церкви (див. Еф.5:23). Піднесена Боголюдина, яка незримо з наднебесних висот оживотворяє Боголюдське тіло Церкви, завжди безпосередньо й особисто є “Винуватцем спасіння вічного” для кожної людської істоти, що добровільно відгукується вірою на Його Боголюдську любов (Євр. 5:9 ). Людинолюбний Господь як Спаситель буде так діяти аж до Страшного Суду. Коли ж здійснить заключний Суд над світом і всіх Своїх ворогів: гріх, смерть і сатану, – цілковито й остаточно скорить під Свої ноги, тоді й Сам Син скориться Богові Отцеві, Котрий скорив Йому все. Інакше кажучи, Він передасть царство Богові й Отцеві, тобто завершиться царювання Христа як Спасителя (див. 1Кор. 15:24-28 ). І тоді настане царство Пресвятої Трійці, яке водночас буде і царством Боголюдини Христа, вічного і Єдинородного Сина Божого. І в неминущій реальності здійсниться дане Богом бачення великого боговідця Іоанна Богослова: “Царство світу стало царством Господа нашого і Христа Його, і царюватиме на віки віків” ( Одкр.11:15).
1. Своїм Вознесінням на небо Господь Ісус Христос завершив Свій Боголюдський подвиг на землі. Усе, що Боголюдина повинна була зробити на землі, Він зробив. Всемудрий Божий Промисел проявився у цілковитому Боголюдському домобудівництві спасіння, включно з Христовим Вознесінням. Не могло бути дано більш славного і боголіпного завершення цього домобудівництва, ніж вознесіння людського єства на небо і посадження його праворуч від Бога Отця. Славний і преславний початок Боголюдського подвигу Спасителя на землі, тобто втілення, але не менш славний і преславний і його кінець – Вознесіння. Зробивши у втіленні людське єство складовою частиною Свого Божественного Обличчя, Господь Іісус Христос проніс його через усе Своє Боголюдське життя на землі, щоб на завершення остаточно й досконало піднести й прославити його Своїм Вознесінням.
У Вознесінні Господа Ісуса знайшло своє Боголюдське завершення все, що входить у дивовижне домобудівництво порятунку людського роду: і освячення, і відкуплення, і Преображення, і Воскресіння, і прославлення, і обоження. Тому в Боголюдському житті та свідомості Вселенської Церкви Вознесіння Спасителя – це подія безмірної спасенної сили та значення, подія, яка неухильно звершує свою спасенну дію в серцях віруючих. Спасительна і життєдайна сила Христового Вознесіння безперестанку струмує через усе притаманне Боголюдському тілу Церкви, оживляючи й освячуючи Христових співучасників (спів-тілесників). Це почуття – соборне почуття Церкви, яке особливо жваво знаходить своє вираження у святих отців і в молитовному житті Церкви.
На свято Вознесіння Спасителя преподобний Феодор Студит говорить: “Сьогодні – Вознесіння, і це свято є кінець і завершення домобудівництва порятунку (oeconomiae finis et extremum) Господа нашого Іісуса Христа. Бо, здійснивши все, Він, з волі Отця, “вознісся у славі” (1Тим. 3:16 ), воскресивши нас із Собою і “посадивши на небесах” (Еф.2:6) через Свою святу плоть (per sanctam suam carnem)”.
Запалений вогнем Богоодкровенної істини про Вознесіння Господнє, святий Златоуст на свято Вознесіння благовістить: “Яке сьогодні свято? Важливе і велике, таке, що перевершує людський розум і гідне милосердного Бога, який його влаштував. Нині відбулося примирення Бога з людським родом; нині припинилася багатовікова ворожнеча і закінчилася тривала війна; нині настав якийсь чудовий мир, якого колись не доводилося і сподіватися”. “Тепер розтрощене жало смерті; тепер зведена нанівець перемога пекла; тепер скасована ворожнеча; тепер повалено панування смерті; тепер зневажено недружелюбність; тепер припинена довготривала війна… Спільний усім Господь, примиривши Свого Отця з людським родом, вознісся”. “Коли ж вознісся Він на небо, Йому вклонилися всі Сили, і Він сів по правицю Отця, виконавши тим самим усе домобудівництво спасіння, будучи єдиносущним з Отцем”.
У бесіді на Вознесіння Господнє святий Епіфаній каже: “Голова є прикраса тіла, а прикраса свят – сьогоднішнє Свято. Ми прославляємо Христове Вознесіння з плоттю як свято, що являє виконання Господніх свят”. “Дивне і страшне свято Христового народження по плоті, – продовжує святий Епіфаній. – Друге свято – Богоявлення, в яке Христос явлений Божим Агнцем, який бере гріх світу. Третє свято – Пасха, якою занепалому Адаму дарується вічне життя. Великдень з’явився славнішим за попередні свята, тому що на Великдень Той, Хто умертвив смертю смерть, дарував мертвим безсмертне життя. Але і це свято не містило повноти радості, бо Воскреслий перебував ще на землі… А нині, в день Вознесіння, все і вся наповнилося радістю”. “Нині диявол оплакує свою поразку, дивлячись на наше тіло, що сходить на небо. Нині Вознесінням Ісуса Христа гріх розвіяний, як дим. Нині диявол нарікає, кажучи: що робити мені, нещасному? Усі, кого я, як швидкокрилий сокіл, захопив, віднімаються в мене, і з усіх боків я переможений. Перехитрив мене Син Марії. Не знав я, що в людському тілі криється Бог”.
Святі богослужбові почуття Церкви проникливо бачать і натхненно виражають силу Вознесіння Спасителя як заключної таємниці в домобудівництві нашого спасіння. – “Господи, звершивши таїнство, взяв Своїх учнів і на Гору Оливну привів, вознісся єси”. “Господи, таїнство що від віків потаємне, сповнивши яко благий, прийшов ти з учнями Твоїми на Гору Оливну”. “Що про нас сповнивши догляд, і що на землі з’єднавши небесним, вознісся ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але перебуваючи невідступний, і вопіюючи тим, хто любить Тебе: Я єсмь з вами, і ніхто проти вас”. “Виконавши, Блаже, Отцівське благовоління, з’єднавши ж верхнє з нижчим, вознісся єси у славі до найперших”.
Боголюдське домобудівництво спасіння людського роду від гріха і смерті являє собою Божественно-премудре і узгоджене ціле, що починається втіленням Єдинородного Сина Божого і завершується Його Вознесінням на небо. – “Понеже бо людиною гріх вниде, і гріхом смерть, благоволи Єдинородний Твій Син, що сий у надрах Тебе, Бога і Отця, будучи від дружини, Святої Богородиці та Приснодіви Марії, будучи під законом, осудити гріх у плоті Своїй, нехай в Адамі помирають, оживотворяться в Самій Христі Твоєму; і поживши у світі цьому, дав повеління спасительні, відставивши нас від спокуси ідольської, приведе до пізнання Тебе, істинного Бога й Отця, здобувши нас Собі людьми обраними, царським святом, язиком святим (Порівн. : 1Пет. 2:9 ); і очистивши водою, і освятивши Духом Святим, дав Собі зраду смерті, в ній же тримаючи нас, проданих під гріхом; і зійшовши хрестом у пекло, нехай сповнить Собою вся, розв’яжи хвороби смертні; і воскрес у третій день, і шлях створив усякій плоті до воскресіння з мертвих, бо не б’яше потужно утримуваного тлінням Начальнику життя, бувши Начальником померлих, Первіснонародженим із мертвих, нехай буде Сам уся, у всіх перший; і зійшовши на небеса, сівши по праву величі Твоєї на високих. Іже й прийде воздати кожному за ділом його”.
2. Кожна справа Боголюдини Христа має загальнолюдське значення і сенс, а тому – і всекосмічне. Адже Він у Своєму людському єстві таємничим чином обійняв увесь людський рід, зробив його Своїм, передав йому Свої життєдайні Боголюдські сили і якості. Так і Його Вознесіння на небо, хоча воно є і залишається глибоко і всебічно індивідуальним актом Боголюдини, проте має вселюдське і всекосмічне значення і силу. Особистість Господа Ісуса Христа, у всіх Її Боголюдських подвигах, включно з Вознесінням, завжди є і повсякчас перебуває Особистістю другої Особи Святої Трійці.
У своїй Боголюдській реальності Вознесіння Господа Ісуса Христа на небо є в принципі вознесіння загальної людської природи. Їм людському єству прокладено шлях у вознесіння і тим самим уготовано вічне життя. А оскільки Трисонячний Господь ще під час створення світу поставив долю тварі в залежність від людини, то і вознесіння людського єства має сотеріологічне значення і силу для всієї тварюки. Адже спокутна і спасительна сила Спасителя простягається і на всю тварюку, і до того ж за посередництвом Божих синів, тобто тих, хто Христовою благодаттю усиновив себе Богові (див. Рим. 8:19-23,14-18 ). Піднесене людське єство Господа Ісуса – це зачаток людського єства взагалі; як таке воно є дороговказом для всього людського єства у піднесення і символом людського піднесення.
Це почуття завжди притаманне соборній душі і соборному серцю святої Боголюдської Церкви і як євангельський переказ сильно виражене у святоотцівських працях і церковних богослужіннях. Свято Вознесіння Спасителя все пронизане силою цього соборного і святого почуття Церкви. Про чудотворність цієї сили свята Вознесіння говорить святий Златоуст: “Нині ми, що показали себе негідними землі, піднесені на небо. Ми, недостойні земного панування, піднеслися до горнього Царства, зійшли вище небес, зайняли царський престол. І те саме єство, від якого Херувими охороняли рай, нині сидить вище Херувимів”.
Пояснивши, як Господь Ісус Христос спокутував і примирив нас із Богом, золотоверхий благовісник продовжує: “І підстава всіх цих благ – теперішній день, коли Христос, узявши початок нашого єства, підніс його Господу. Як буває з родючими нивами, коли хтось, взявши трохи колосків, зв’яже їх у невеликий сніп і принесе його Богові – і тим самим приверне благословення на всі ниви, так вчинив і Христос: Своєю плоттю як початком низвів Він благословення на весь людський рід. Але чому не підніс Він усе наше єство? Тому що не було б то початком, якби Він приніс його все, але початок буває тоді, коли хтось, принісши мало, через це мале зводить благословення на все ціле. Але, скажуть, для початку потрібно було б принести первозданну людину, адже початком називається те, що відбувається і виростає першим. Ні, початок не тоді, коли ми приносимо перший плід, незрілий і худий, а коли приносимо зрілий. Оскільки той плід був під гріхом, то і не був принесений, хоча і був першим; а цей плід вільний від гріха і тому принесений, хоча і з’явився після, бо це і є початок…”.
“Отже, Христос приніс Отцеві зачаток нашого єства, і Отець виявив таке захоплення цим даром як за гідністю Того, Хто приніс, так і за чистотою принесеного, що прийняв його Своїми власними руками і помістив поруч із Собою, сказавши: “Сядь праворуч Мене” (Пс. 109:1 ). Якому єству сказав Бог: “Сядь праворуч Мене?” – Тому, якому було сказано: “земля єси, і в землю відійдеш” (Бут. 3:19 ). Чи не досить було для нього піднестися над небесами? Чи не тяжіло б стати в один ряд з Ангелами? Чи не була б невимовною і така честь? Але людське єство перевершило Ангелів, оминуло Архангелів, зійшло вище за Херувимів, піднеслося над Серафимами, пройшло поруч із Начальствами і не зупинилося, поки не досягло престолу Владики. Чи бачиш цей простір між небом і землею? Або краще: чи бачиш, яка відстань від пекла до землі, потім від землі до неба, потім від неба до неба горнього, а від цього до Ангелів, до Архангелів, до вищих Сил, до самого престолу царського? Понад усю цю відстань і цю висоту підніс Спаситель наше єство. Подивися, як низько перебувала людина і як високо піднесена! Неможливо було ні зійти нижче того, куди зійшла людина, ні піднестися вище того, куди підніс її Христос. Висловлюючи це, Павло каже: “зійшовши, Той є і зійшовши” (Еф.4:10). Куди Він сходив? У “найдальші країни землі” (Еф.4:9), а зійшов “понад усі небеса” (Еф.4:10).
Вказавши на те, що Ангели на небі радіють за одного грішника, який кається, святий Златоуст запитує: “Якщо Ангели радіють, дивлячись на одного грішника, що кається, як тоді не відчувають вони найбільшого задоволення, бачачи нині цілковите наше єство, через [його] початок піднесене на небо?”
У піднесеному тілі Владики Христа ми маємо запоруку спасіння. “Спаситель прийшов на землю, – благовістить святий Златоуст, – і, прийшовши, приніс Духа Святого, а підносячись на небо – підніс святе тіло, щоб дати світові запоруку спасіння: силу Святого Духа. Іншою запорукою спасіння для світу цього християнин повинен вважати святе тіло Христове. Говорячи так, я маю на увазі і тебе, і кожну особу християнську. Я християнин і Божий. На якій підставі? На тій, що маю Духа Святого, який зійшов із неба. Чи хочеш інший доказ? Я отримав з неба Духа Божого, я маю вірну запоруку спасіння. Яку заставу? Вгорі – тіло Його, внизу – Духа Його в нас… Небо отримало святе тіло, земля прийняла Святого Духа. Прийшов Христос – і приніс Святого Духа, зійшов – і підніс наше тіло. І ось – образ Адама, похований у гробі, з’являється вже не серед Ангелів, але вище Ангелів сидить з Отцем, щоб і нас посадити з Собою”. “Отже, нехай маємо запоруку нашого життя на небі, куди ми вознесені з Христом”.
“Сьогодні наш “початок” (1Кор. 15:23 ) піднесено на небо, – каже святий Златоуст в одній зі своїх бесід на Вознесіння, – і Той, Хто прийняв на Себе нашу плоть, отримав Отчий престол, щоб примирити рабів із Богом, знищити стародавню ворожнечу й до того ж дарувати тим людям, що живуть на землі, мир Вишніх Сил. Сьогодні у нас спільні нагороди за перемогу над дияволом, спільні відплати за боротьбу, спільні винагороди за подвиги, спільні вінці, спільна слава… На яку висоту раптом підняв Бог людський рід, що зазнав такого великого прокляття! І яким чином ми, що виявилися негідними землі, сьогодні піднесені на небо, і наше єство, яке колись вважалося негідним навіть раю, посіло на небі перше місце; єству, яке раніше було місцем, де гралися демони, нині поклоняються Ангели й гірські Сили”.
Вознесіння, за словами святого Феодора Студита, – це “свято свят і таємниця грандіозна і над-розумна: адже наше єство підноситься вище неба (siquidem trans coelos attollitur natura nostra)… І тепер наше єство на небесах, і йому поклоняється все створіння видиме і невидиме”. “У Вознесінні Спасителя, – каже святий Амвросій, – була піднесена не тільки людина, а й увесь світ зійшов на небо в особі Викупителя всіх (non unus homo, sed totus in omnium mundus intrabat)”.
Вознесіння Спасителя з плоттю – це природний і логічний наслідок Його Воскресіння плоттю. Його плоть воскресла для вічного життя у вічності Троїчного Божества, що настала у своїй божественній повноті після Вознесіння Спасителя на небо. Великдень, за словами святого Григорія Палами, – це “перехід (διάβασις) нашого єства у Христі зі смерті в життя, з тління в нетління. А Вознесіння Спасителя – це перехід (διάβασις) нашого у Христі єства від землі на небо над небесами і на престол Владики всіляких, що існує там”.
Молитовна думка Церкви, священно і трепетно занурюючись у Божественну таємничість святого Вознесіння Спасителя, відкриває нам його невимовну силу і значення для порятунку людини і всієї тварини. У Вознесінні Господа Ісуса людське тіло, а разом з ним і в ньому і вся тварина, вся матерія досягли кінцевої, Богом поставленої мети і призначення. Боголюдський монізм (єдність) людського життя вперше в повноті здійснено Вознесінням Спасителя на небо. До того монізм людського життя був неможливий, тому що фатальна і похмура розколина смерті його розривала і розчленовувала. Вознесінням Спасителя повністю вилікувано в людському єстві страшну ракову виразку смерті, і людське тіло відчуло й назавжди знайшло себе понад смертю, причетним до безсмертя Боголюдською силою всемилостивого Переможця смерті, Господа Ісуса. “На небеса зі славою зійшов ти, – промовляє молитовна думка Церкви, звертаючись до Спасителя, – і підніс ти людську сутність, і славою удобрив ти”. Сам по собі гріх – це хвороба для людського єства і засудження людського єства на прокляття і смерть; Своїм втіленням, Воскресінням і Вознесінням Господь помилував нещасне людське єство. “Воскресе Христос Бог наш, і взиде, отонюдуже сниде до нас людинолюбно, умиротворивши древнє розстояння”. Своїм Вознесінням Господь усунув останню перепону між землею і небом, проклавши шлях тілу у вічне життя і вічну славу Трисонячного Божества.
У день Вознесіння Господь з гори Оливної вознісся у славі і нашу занепалу природу, милостиво піднісши, посадив поруч з Отцем. “Нижче єство Адамове, в дольнейшія країни землі, Боже, новосотворивий Собою, понад усякий початок і владу вивів еси днесь; яко бо возлюбивши, посадив еси, якоже помилувавши, з’єднав еси Собі; яко з’єднавши, страждав еси; як безпристрасний постраждав, і спрославив еси”.
“Вознесся ти… Христе Боже наш… і сів ти праворуч Отця, всіляко сповнюючи Божеством”. “Взиде Бог у вигуку… щоб піднести занепалий образ Адамів”. “Одвічний Бог і безначальний, що прийняв єство людське, обоготворивши таємно, днесь вознесе”. “Зійшовши з небес на земна, і долу лежить у пеклі варти, совоскресив яко Бог Адамів зрак, Вознесінням Твоїм, Христе, на небеса підніс, престолу Отцівському Твоєму сусіда Твого сотворив єси, яко милостивий і людинолюбець”. “Постарілий, Господи, світ багатьма гріхами, оновивши пристрастю Твоєю і востанням Твоїм, піднісся єси носимо хмарою до пренебесних”.
“Піднявся ти, Життєдавче Христе, до Отця, і підніс ти рід наш, Людинолюбе, невимовною милостивістю Твоєю”. Своїм сходженням на землю Господь Ісус Христос поборов ворога, диявола, а Своїм сходженням Він підніс людину. “Візьметься вище за Ангела єство наше, що відпало від давніх часів, і на престолі посаджене було б Божественне, вище за сенс”. “Чудо новолепне, людське бо єство на небеса взиде, що з’єдналося Слову Богу Вседержителю”. Людське єство пройшло нескінченно довгий шлях: від найнижчого падіння до найвищої слави, від диявола до Бога, від смерті до безсмертя. “Піднісся ти до Твого Батька, Щедре… і підніс єси долу лежаче єство”. “Засяяв ясний і всесвітлий день Владики Божественного на небеса сходження, що просвіщає всіляка”.
Через усе Христове, від найочевиднішого до гранично потаємного в Його Боголюдському подвигу, проходить одна думка, один намір, одне бажання – порятунок людського роду від гріха, смерті та диявола через з’єднання з безгрішним і безсмертним Богом. – “Втілився ти за невимовну, Ісусе, благість, і хрест, і смерть, Безсмертнo, волею перетерпів ти, і паки триденний воскрес із мертвих, по днях четирехредесятих вознісся ти, з того місця, де перший раз зійшов ти, втихомиривши земну землю і всіх привів до Отця”. Своїм Вознесінням Спаситель поклав вічний вінець обоження на Своє людське єство і вшанував його сидінням одесную Отця.
…І богоголосні вуста єдиної Святої, Соборної і Апостольської Церкви вигукують євангельське благовістя, яке своєю безмежною таємничістю вражає, а своєю безмірною радістю підкорює і Ангелів на небі, і людей на землі: “І піднесено на небеса, і сидить по праву руку з Отцем”…
8. Таємниця вчення Спасителя і таємниця спасіння
Усі таємниці Боголюдини Христа у своїй сутності зводяться до таємниці Його Боголюдської Особистості. Це стосується і таємниці Його вчення. Велич, Божественність, непогрішність, дивовижність і чудодійність Його вчення випливають з Його величної, Божественної, безгрішної, дивовижної і чудотворної Особистості. Спаситель – Боголюдина; у цьому вся Його таємниця, включно з таємницею Його вчення. Господь Ісус Христос – тим Спаситель, що Він – Боголюдина, і Його вчення спасенне тому, що воно є Боголюдським. Усім Своїм Боголюдським життям Господь являє Себе Спасителем, і Він дійсно є Спаситель. Тому і Його вчення в усьому і по всьому є вченням про спасіння. Спаситель і навчає спасіння, і здійснює спасіння. Його вчення є не що інше, як Його досточудна Особистість, складена в слова, наскільки можливо перекласти Неперекладного і висловити Невимовного.
У своїй основі таємниця слів Спасителя – у Слові, у Бозі Слові. А це означає – у Трисонячному Господі. Велика, і нескінченна, і вражаюча таємниця слова. Настільки велика, настільки нескінченна, настільки вражаюча, що й Сама друга Особа Пресвятої Трійці, Господь Іісус Христос, нарікається і, справді, є Логос (Λόγος) = Слово. Слово є Бог (див. Ін. 1:1 ). Усі слова, що виливаються від цього вічного і вседосконалого Слова, сповнені Бога, наповнені Божественною істиною, Божественною правдою, Божественною вічністю. Той, хто слухає їх, слухає Бога, тому що в усьому вони суть безпосередні слова Божі. Бог Слово став плоттю (див. Ін. 1:14 ), став людиною – і німа людина, що заїкається, вимовила слова вічної Божественної істини і вічної Божественної правди. З вочеловеченням Бога Слова людське єство воістину стало логосним (словесним), говірким, розумним. Це означає, що вічні Божественні цінності стали власними людському єству. Те, що вічно було, є і буде Богом Словом, стало людиною. Тому в словах втіленого, вочеловеченого Слова міститься все Божественне, що Бог повинен був і мав сказати людському роду. Людям як істотам, що носять плоть, втілений Бог Слово за посередництвом плоті повідав усю Божу правду, усю Божу правду, усю Божу любов і відкрив їм Божий задум про світ, Божі наміри щодо світу, Боже піклування про світ.
Бог Слово за допомогою слова сповістив людям Бога, наскільки людські слова можуть осягнути Неосяжного і вмістити Невмістимого. Усе потрібне для спасіння світу цього і людей у світі Спаситель виклав у Своєму вченні. На всі запитання дав Він у ньому відповідь. Немає такого питання, здатного мучити людську душу, на яке не була б дана пряма або непряма відповідь у вченні Боголюдини. Люди не в змозі придумати більше запитань, ніж дано відповідей у вченні Спасителя. Якщо в Боголюдському вченні людина не знайде відповіді на якесь своє запитання, значить, вона поставила запитання без сенсу, на яке Бог Премудрості не відповідає (див. Мф. 21:23-27 ; Лк. 12:13-15 ).
У словах Спасителя міститься нектар безсмертя, що вбирається крапля за краплею в людську душу і підносить (букв. “оживотворяє”. – “Прим. пер.”) її зі смерті в життя, з тління в нетління. Це Спаситель відкриває в таких словах: “Воістину, воістину кажу вам: хто слухає слово Моє і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне… перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24 ; пор.: Ін. 7:37-39 ). – Отже, слухаючи і вивчаючи Боже слово, людина навчається безсмертя і вічності; і якщо вірить вона в Боже слово досконалою вірою – то вже навчилася того, що є вічне життя, вже перейшла зі смерті в безсмертя. Тому Спаситель рішуче стверджує: “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться Моїх словес, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51 ).
Кожне Христове слово наповнене Господом Ісусом Христом, сповнене Богом, насичене Божественною всемогутньою силою, тому, увійшовши до душі людини, воно очищає її від усякої нечистоти. З кожного слова Єдиного Безгрішного виходить сила, що очищає від усякого гріха. Тому на Таємній вечері Спаситель говорив Своїм учням, невідступним слухачам Його слів: “Ви вже очищені через слово, що Я проповідував вам” (Ін. 15:3 ).
Боголюдське вчення, сповіщене новозавітним Об’явленням, Господь Іісус Христос і Його святі Апостоли називають “словом Божим, словом Господнім” (див. Ін. 17:14 ; Діян. 6:2,4,13:46,16:32,19:20 ; 2Кор. 2:17 ; Кол. 1:25 ; 2Сол. 3:1 ).
Кожне Боже слово сповнене Божої істини, істини святої і вічної, яка, увійшовши в душу, вносить у неї Божественне світло й освячує її на всю вічність. Тому Спаситель молитовно звертається до Свого Небесного Отця про Своїх учнів: “Отче… освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина” (Ін. 17:17 ), – тобто “зроби їх святими викладанням їм Духа Святого і правих догматів… Адже сповідання правильних догматів про Бога освячує душу. А те, що Спаситель говорить про догмати, видно з того, що Він додав: “Слово Твоє є істина”, – тобто немає в ньому нічого неправдивого, але всьому сказаному належить неодмінно здійснитися; так само як і немає в ньому нічого образного, нічого тілесного. Так і Павло говорить про Церкву, що Христос освятив її “словом” (“у слові”, ἐν ῥήματι) (Еф. 5, 26). Отже, і слово Боже очищає”.
Якщо людина не приймає Христове слово як слово Боже, як слово Істини, то за її неприйняттям стоїть неправда і батько неправди, в якому немає істини і який не від істини (див. Ін. 8:44,18:37 ). Якщо людина розкриє будь-яке слово Спасителя, то в кожному знайде багато вишеприродного і благодатного. І це те, що підносить над єством і облагороджує душу людини, коли відвідає її слово Христове. Тому святий Апостол усе Боголюдське домобудівництво спасіння людського роду називає “словом” Божої “благодаті” (Діян. 20:32 ), “словом істини” (Еф.1:13), “словом життя” (Флп. 2:16 ). Як жива благодатна сила Боже слово діє в людині чудодійно і життєдайно, якщо людина слухає його з вірою і приймає з вірою (див. 1Сол. 2:13 ). Про цю силу говорить святий філософ Іустин: “Повчання Христові були стислими і ємними, тому що Він не був софістом, але Його слово було Божою силою”. На цю чудодійну силу слів Спасителя вказує святий Симеон Новий Богослов, називаючи їх “боготворящими”.
Усе осквернене гріхом, але все очищається Божим словом і молитвою – все: кожне творіння від людини до хробака (див. 1Тим. 4:6 ). Істиною, яку носить у собі, силою, яку в собі має, слово Боже “гостріше від усякого меча двосічного, воно проникає аж до поділу душі й духу, до складів і мізків, і судить душі й наміри сердечні” (Євр. 4:12 ). Немає такого куточка в людській душі, до якого воно не досягне, і немає настільки потаємного місця або таємного гріха, до якого воно не дійде. Воно пронизує і пронизує всю людину, розсікаючи її до мозку кісток. Для нього і перед ним немає нічого сокровенного.
Оскільки кожне слово Спасителя має в собі (щось) від вічного Божого Слова, то воно і має силу духовно народжувати і відроджувати людей. Народжуючись від нього, людина народжується від Істини. Тому святий апостол Яків пише християнам, що Бог Отець породив їх “словом істини” (Як. 1:18 ), а святий Петро говорить їм, що вони відроджені словом Живого Бога, яке перебуває навіки (див. 1Пет. 1:23 ). А все це означає, що людина народжується від Бога (див. Ін. 1:13 ).
Усі слова, які Бог говорив людям, приходять від вічного Божого Слова, від Логоса, від Єдинородного Сина Божого. Усі вони випливають з одного-єдиного Слова і повертаються в Нього, бо Воно є тим, що оживляє у вічне життя і вічну істину. Тому Апостол любові й Слова все зводить до цього досточудного Слова, називаючи Його Словом життя, Словом Божим, вічним Життям (див. 1Ін. 1:1-2 ; Об’явл.19:13). Живучи цим пресвятим Словом життя, людина животворить себе зі смерті в життя. Наповнюючи себе вічним життям цього чудотворного Слова, людина стає переможцем смерті і “причасником Божественного єства” (2Пет. 1:4 ).
Усі слова Спасителя складають насіння Божественної істини (див. Лк. 8:11 ). Втілений Бог сіє це насіння в людській душі, і воно падає як на її кам’янисті й тернисті місця, так і на добру землю нашого серця – і приносить плід. Коли ж людина побачить плід, що дозрів на землі її душі з посіяного Божого слова, та скуштує від нього, то від радості й захоплення поспішає і кам’янисті, і зарослі терном місця своєї душі розкорчувати, очистити, зорати й засіяти насінням Божого слова.
Оскільки слова Боголюдини містять усю Божу істину і усю Божу премудрість, то ставлення до них людини показує, яка вона: мудра чи нерозважлива. І до того ж мудра чи нерозважлива в очах Самого Господа Ісуса. Адже Він Божественно безгрішно і премудро поділив усіх людей на дві групи: на групу мудрих і на групу нерозважливих. Мудрі – ті, які слухають Його слова і виконують їх, а нерозумні – це ті, хто слухає Його слова, але не виконує (див. Мф. 7:24-27 ).
У кожному слові Спасителя є чудодійна сила і могутність. Людина відчує це, щойно відкриє свою душу Господу Ісусу Христу. Його слово зцілює як від тілесних, так і від духовних недуг. “Скажи тільки слово, і одужає слуга мій”, – благає капернаумський сотник. Спаситель сказав – “і одужав слуга його в той час” (Мф. 8:8,13 ). Як колись, так і нині Господь безперестанку вимовляє Свої чудотворні слова, і вони чудодійні в людських душах, зцілюючи їх від душевних і тілесних немочей. Адже в чудоносному й чудотворному Євангелії зазначено й це: “До Нього привели багатьох біснуватих, і Він вигнав духів словом, і зцілив усіх недужих” (Мф. 8:16 ). Словом Він і понині, як і колись давним-давно, творить чудеса, бо “Ісус Христос вчора, і сьогодні, і на віки вічні Той самий” (Євр. 13:8 ).
Оскільки в кожному євангельському слові рясно присутній Бог (букв. “є багато Бога”. – “Прим. пер.”), то Страшним Судом судитиме Він тих, хто не слухає слова Божого, тож важче буде їм у день Суду, ніж Содому й Гоморрі (див. Мф. 10:14-15 ). Від кожного в день Страшного Суду стягне Він звіт у тому, як вчинив той із Божими словами: слухав їх і виконував чи відкидав їх і противився їм, радів їм чи соромився їх. Якщо ж соромився він їх у роді цьому перелюбному і грішному, то і Господь посоромиться його, коли прийде у славі Отця Свого зі Своїми Ангелами (див. Мк. 8:38 ).
У притчі про сіяча і насіння Сам Спаситель пояснює характер і спосіб проростання Божих слів у людській душі. Під насінням Господь має на увазі слово Боже (див. Лк. 8:11 ). Кожне Боже слово – це насіння, що має в собі життєві сили проростати, сходити, колоситися і дозрівати. Тільки поводитися з ним треба як із насінням природним, у якому присутня надприродна життєва сила та істина. Спаситель відобразив у притчі й те, що, зі свого боку, має зробити людина, щоб Божественне насіння принесло плід. Показав Він, як належить вчинити людині з нивою своєї душі, щоб на ній проросло насіння Божої істини і Божого життя. Треба прибрати з неї терни і каміння, тобто турботи світу цього і похоті цього життя (див. Мф. 13:22 ; Лк. 8:14 ), очистити її від усякої нечистоти, зробити душевний клімат придатним для проростання Божого насіння, одним словом – бути мудрим і майстерним економом власної душі.
Говорячи коротко, у притчі про сіяча і насіння Господь розкрив цілковите відношення Божих слів до людини і дав зрозуміти, чому в одних людях це насіння проростає, а в інших ні.
Коли йдеться про дорогоцінність і силу Божих слів, тут не може бути перебільшень. У кожному слові Спасителя більше вічності й нетління, ніж на небі й на землі в усій їхній історії. Тому Він і сказав: “Небо і земля минуть, але слова Мої не минуть” (Мф. 24:35 ). Це означає: у словах Спасителя – Бог і все Боже, тому вони не можуть застаріти. Якщо людина їх засвоює, то стає непорушнішою за небо і землю, бо в них – сила, що вводить людину в безсмертя і робить її вічною. Але і цього мало. Перед нами чудовий дар і найбільша радість. Вивчаючи і виконуючи слова Спасителя, людина удостоюється честі, що перевищує ангельську й архангельську, – вона стає Христовим братом, і сестрою, і матір’ю. Адже Він, Всеістинний, сповістив, сказавши: “Матір Моя і брати Мої – це ті, хто слухає слово Боже і виконує його” (Лк. 8:21 ). Від слухання і виконання Божого слова по душі невідчутно поширюється якесь невимовне блаженство, не схоже ні на що земне. Про це Спаситель сказав: “Блаженні ті, що чують слово Боже і дотримуються його” (Лк. 11:28 ).
Оскільки Господь Ісус Христос є втілений Бог, то і вчення Його – це вчення Бога про Бога як Святу Трійцю, про світ, про Ангелів, про бісів, про людину, про добро, про зло, про правду, про істину, про любов, про життя, про смерть, про страждання, про Воскресіння, про Вознесіння, про Страшний Суд, про вічне блаженство, про вічні муки, про рай, про пекло, тобто про все, що становить Боголюдське домобудівництво спасіння. Про все це Господь Ісус Христос викладає Боже вчення, бо Він – втілений Бог Слово. І ще: Його вчення – це вчення всієї Святої Трійці. На це вказує Спаситель, кажучи: “Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене” (Ін. 7:16 ); Дух Святий “від Мого візьме і сповістить вам” (Ін. 16:14 ).
Усе, що говорить Спаситель, Він говорить як втілений Бог, як Боголюдина, тому тільки Він у роді людському мав право Своє вчення і Свою справу назвати Євангелієм, Благовістям (див. Лк. 4:18-19 ). Він воістину є єдиний Учитель благих звісток у цьому сумному світі, адже Своїм Боголюдським подвигом Він усунув не тільки найжахливішу гіркоту людського життя – смерть, а й джерело цієї гіркоти – гріх, перемігши водночас і самого батька гріха – диявола. Як Такий тільки Він з усіх людей мав право називати Себе єдиним Учителем людського роду (див. Мф. 23:8-10 ; Лк. 6:40 ). Всі інші по відношенню до Нього суть учні. Учителі ж вони лише настільки, наскільки сповіщають істини свого неперевершеного Учителя з великої літери. Ще дещо: Ісус Христос – це неповторний і унікальний Учитель, тому що Він є водночас Господом і Богом (див. Ін. 20:28,12:13 ); тому-то і вчить Він як Бог. Тому жоден із людських учителів не може зрівнятися з Боголюдиною як Учителем. Оскільки Він є Бог і Господь, то і Його Євангеліє – це “Євангеліє Боже” (Рим. 1:1 ), “Євангеліє Сина Божого” (Мк. 1:1 ), “Євангеліє вічне” (1Пет. 1:25 ; Об’явл.14:6), “слово Істини” (2Кор. 6:7 ; Кол. 1:5 ; Гал. 2:5 ), сама “Істина” (Гал. 3:1 ; 1Тим. 2:4 ).
Боголюдське вчення сповнене Божої істини, Божої премудрості, Божої сили, тому Боголюдина “вчила як той, хто має владу” (Мф. 7:29 ; Мк. 1:22 ), тому Його проповідь була сильною (див. Лк. 4:32 ), тому всі дивувалися й говорили: “Звідки в Нього така премудрість і сили?” (Мф. 13:54 ; Мк. 6:2 ). За Своєю Божественною премудрістю і чудотворною силою слово Спасителя – це абсолютно нове вчення, якого в роді людському ще не було. Тому сучасники Спасителя, слухаючи Його, що вчить, і бачачи те, як Він словом творить чудеса, запитують один одного: “Що це? Що це за нове вчення, що Він і духам нечистим наказує з владою, і вони підкоряються Йому?” (Мк. 1:27 ; порівн.: Мк. 11:18 ); “Що це значить, що Він з владою і силою наказує нечистим духам, і вони виходять?” (Лк. 4:36 ).
Слова Спасителя як слова втіленого Слова Божого творять чудеса, яких рід людський ще не бачив. Варто Боголюдині сказати слово – і відбувається чудо зцілення, чудо очищення, чудо воскресіння. Прикладів тому багато. Людині, яка тяжко хворіла тридцять вісім років, Спаситель наказав: “Встань, візьми постіль твою і ходи. – І він негайно одужав, і взяв постіль свою, і пішов” (Ін. 5:8-9 ). Глухонімому сказав: “”еффафа”, тобто “відкрийся”. – І негайно відверзся в нього слух, і розв’язалися пута його язика, і став говорити чисто” (Мк. 7:34-35 ). Прокаженому ж повелів: “Очистися.” – І щойно йому це сказав, “проказа негайно зійшла з нього, і він став чистим” (Мк. 1:41-42 ; пор.: Лк. 5:13 ). Єрихонському сліпцеві наказав: “Прозри! – І він негайно прозрів, і пішов за Ним, славлячи Бога” (Лк. 18:42-43 ). Сухорукого попросив: “Простягни руку твою! – Він так і зробив, і стала рука його здорова” (Лк. 6:8,10 ).
Скільки Божественної сили міститься в словах втіленого Божого Слова, особливо проявляється у воскресінні мертвих словом. Мертвій дочці Яіра Спаситель виголосив: “Дівчино, встань!” І повернувся дух її, і вона негайно встала” (Лк. 8:54-55 ). Померлому синові наїнської вдовиці Господь сказав: “Юначе! Кажу тобі, вставай!” – Мертвий, піднявшись, сів, і заговорив, і віддав його Ісус матері його” (Лк. 7:14-15 ). Чотириденному Лазареві Спаситель повелів: “Лазарю, іди геть! – І вийшов померлий, оповитий по руках і ногах похоронними пеленами, і обличчя його обв’язане було хусткою” (Ін. 11:43-44 ).
Тому високочудний Учитель справедливо говорив про Своє вчення: “Слова, що кажу Я вам, суть дух і життя” (Ін. 6:63 ), бо вони суть слова Бога Слова. Супроводжуючи свого Божественного Учителя, святі Апостоли прийшли до непохитного переконання, що Його слова сповнені вічного життя, і виразили це соборно, засвідчивши Йому: “Ти маєш дієслова вічного життя” (Ін. 6:68 ).
Вчення Спасителя – це, по суті справи, вчення Святої Трійці. І слова Спасителя суть слова Святої Трійці. Тому Спаситель і каже: “Слова, що кажу Я вам, кажу не від Себе; Отець, що перебуває в Мені, Він творить діла” (Ін. 14:10 ). “Хто хоче творити волю Його, той дізнається про це вчення, чи від Бога воно, чи Я Сам від Себе говорю” (Ін. 7:17 ). Так само як і щодо Боголюдського вчення діє слово Спасителя: “Я і Отець – одне” (Ін. 10:30 ). Тому у Своїй гефсиманській молитві Господь Ісус Христос, пам’ятаючи про Своїх послідовників, звертається до Бога Отця: “Слова, які Ти дав Мені, Я передав їм” (Ін. 17:8 ); “Я передав їм слово Твоє” (Ін. 17:14 ). А Своїм учням Спаситель каже на Таємній вечері: “А Утішитель, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усьому, і нагадає вам усе, що Я говорив вам” (Ін. 14:26 ); “Він… наставить вас на всяку істину, бо не від Себе говоритиме, але говоритиме, що почує… Він прославить Мене, бо від Мого візьме і сповістить вам” (Ін. 16:13,14 ; пор.: Лк. 12:12 ).
Втілившись, Бог Слово приніс таємниці неба й істини неба на землю, і Він є єдиним Учителем серед людей, який знає й розповідає таємниці Царства Небесного (див. Мф. 13:11 ) і те, як виростають вони й утверджуються на землі. Своїм чудотворним діянням і Божественним вченням Боголюдина явила неперевершеність Своєї Особистості та Свого вчення, тому й мав Він право сповістити людям, що для них Його Особистість і Його вчення є “єдиним для потреби” (Лк. 10:39,42 ). Досконалість Господа Ісуса як Боголюдини і Вчителя настільки сильно приваблює багатьох людей, що вони залишають усе, аби стати Його учнями (див. Мф. 4:20,22,9:9 ; Мк. 1:18,20,2:14 ; Лк. 5:11,28 ).
Боголюдське вчення має одне найменування – Євангеліє = Благовістя: Благовістя про Бога, Благовістя про людину, Благовістя про світ, Благовістя про життя, Благовістя про вічну правду, Благовістя про вічну правду, Благовістя про вічне добро, Благовістя про воскресіння, Благовістя про вічне життя, Благовістя про все Боже, що необхідне людині для життя в цьому та іншому світі. Власне кажучи, Благовістя Боголюдини – це вчення про те, як винищується єдина гіркота – смерть, і її батько – гріх, і її праотець – диявол. Наперекір гірко-вістці диявола стоїть Благовістя Боголюдини. А гірко-вістка диявола – це гріх, смерть, зло, неправда, неправда, брехня, заздрість, злість, грошолюбство, блуд і всяка вада, що розмножується шляхом гріха. Коли Боголюдське Благовістя здійсниться в людині, тоді людина врятована: вона перемогла гріх, смерть і диявола і стала істотою богоподібною, боголюдською.
Основна таємниця вчення Спасителя – це Боголюдство; саме в ньому укладені Боголюдська істина і Боголюдська сила. У серці ж цієї таємниці криється ще одна таємниця: як Боголюдською істиною і Боголюдською силою твориться з людини істота богоподібна, істота боголюдська; іншими словами, як людина обоголюднюється. Це Спаситель ясно висловив, поставивши людям як мету божественну досконалість: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48 ), Бог. Те ж саме Господь висловив ще раніше, на самій зорі людської історії, створивши людину богоподібною і поставивши їй за мету уподібнення Богові. Спаситель виділив це особливо чітко, захищаючи іпостасну в Собі єдність Свого людського єства з єством Божественним, посилаючись на слово Боже, яке промовляє до людей: “Ви – боги” (див. Ін. 10:30-38 ). А христоносний Апостол благовістить, що Боголюдина Христос дарував нам усі Божественні сили, щоб за їхньою допомогою ми могли стати “причасниками Божественного єства” (2Пет. 1:3-4 ). Іншими словами, мета вчення Спасителя – це обоження людини. А в обоженні й полягає спасіння. Людина спасається від гріха, зла і смерті, наповнюючи себе Боголюдською святістю, благістю і безсмертям, тобто обоголюдяничуючись, обоживаючись.
Бог втілився, щоб навчити людину і дати їй сили втілити в собі Бога. Бог вочеловечився, щоб людина обожилася. Бог став людиною, щоб наставити людину, як може вона стати досконалою, як Бог. А людина досягає цього, якщо наповнить себе Господом Ісусом Христом, Який є вседосконале Світло, вседосконале Безсмертя, вседосконалий Бог. Адже наповнивши себе світлом, безсмертям і Божеством Спасителя, людина геть витіснить із себе гріх, смерть і диявола. А це означає – врятує себе обоженням, обоголюдненням, уподібненням Христу. Бо кінцева мета Боголюдського подвигу і вчення – це засвоїти і уподібнити людину Христу (див. Рим. 8:29 ).
Гріхом і пристрастю до пороку людина знеособлила себе, бо позбавила себе богоподібності й обезбожила. Сутність же особистості – в її богоподібності. Боголюдина прийшла, щоб Собою і Своїм вченням обоголюднити людину, зробити її подібною до Бога і Христа. Усе, що Він творив і про що вчив, має одну мету – уподібнення людини до Христа, богодосконалість людини. Тому спасіння і полягає у сприйнятті та засвоєнні Христа як свого життя, як сутності свого буття, за прикладом Апостола: “Вже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20 ). Хрещення та інші Святі Таїнства і святі подвиги насаджують і втілюють Господа Ісуса Христа в людині. Справді, процес людського спасіння є не що інше, як процес людського спів-втілення Господа Ісуса (див. Еф.3:6), процес переживання Його Боголюдського життя як свого власного.
Спасительне значення для всіх людей має як увесь життєвий подвиг Боголюдини Христа, так і Його Боголюдське вчення: тут “немає вже ані юдея, ані язичника, ані раба, ані вільного, ані чоловічої статі, ані жіночої” (Гал. 3:28 ), “а все і в усьому Христос” (Кол. 3:11 ). Як Господь Ісус Христос Своєю Боголюдською Особистістю і життям охопив усі світи, так і Своїм Боголюдським вченням обійняв Він людину, де б вона не перебувала. Адже Його вчення – це спасительне благовістя для людини і на землі, і на небі, і в пеклі. Боголюдським вченням охоплено все людське єство у всіх його проявах. Як істинний Бог Господь Ісус Христос – Володар і Вчитель усіх Божественних істин; як істинна людина Він Своїм вченням зробив Свої Божественні істини досяжними для всіх людей усіх часів, усіх кольорів шкіри, усіх станів, усіх вікових груп.
І Боголюдська Особистість Спасителя, і Його Боголюдське вчення дано людям для їхнього спасіння, тобто для їхнього визволення від гріха, смерті та диявола за допомогою обоження, уподібнення Христові, зрощення. Бо не можна забувати, що кінцеве бажання Спасителя полягає в тому, щоб люди, спів-втілюючись Боголюдині та живлячись Ним, як гілки на лозі, відроїчилися, стали між собою єдине, як єдине є три Святі Обличчя Трисвятого Божества (див. Ін. 15:1-10,17:21-26 ). Інакше кажучи, кінцеве бажання Спасителя – це “нехай буде Бог все в усьому” (1Кор. 15:28 ).
У Боголюдині дано ідеально досконалу й абсолютно ідеальну людину як приклад і взірець для всіх людей усіх часів, усіх кольорів шкіри, усіх станів, усіх вікових груп. Представлене в Ньому як життя і як реальність дано з метою, щоб це стало нашим життям і нашою реальністю. Своїм втіленням, Хрещенням, Преображенням, стражданням, Воскресінням, Вознесінням – Боголюдина дала людям і силу, і вчення про те, як людина народжується від Бога, преображається Богом, воскресає Богом, підноситься Богом. Боголюдина не зробила нічого такого, чого не мала б у Собі як Своє життя і Свою істину. Тому Він не тільки найідеальніший, а й найнаочніший Учитель у людському світі. Скрізь і в усьому Боголюдському здійснена найідеальніша досконалість і досягнута найідеальніша рівновага Божого і людського: нічим не применшена досконалість, нічим не порушена співмірність – ні гріхом, ні злом, ні недоречним бажанням. Тут усе в усьому – досконалий Бог і досконала людина, єдина Боголюдина.
Лише Боголюдина є досконалий Учитель досконалого вчення. Своє досконале вчення Він засвідчив, підтвердив і пояснив Своїм досконалим життям. Зрівнятися з Ним у цьому ніхто не може. У всьому Він – неперевершений і непорівнянний. Надзвичайно мудро міркує про це проникливий Лактанцій: “Людина не може бути досконалим учителем, тому що її вчення не здатне виходити зсередини її і бути її власним (propria). Адже дух, ув’язнений у земних органах і скутий тілом, що зотліває, не сильний самостійно ні осягнути, ні прийняти істину, якщо не буде їй навчений з іншого джерела. Та й якби він мав усю цю силу найвищою мірою – і тоді не здатний був би він здобути найвищу чесноту і протистояти всім порокам. Але Вчитель з неба, Якому Його Божественне єство вручає знання і Його безсмертя наділяє [Його] чеснотою (virtutem immortalitas tribuit), повинен і в Своєму вченні, як і в усьому іншому, бути досконалим і ідеальним (perfectus et consummatus). Але цього ніяк не може статися доти, доки не сприйме Він на Себе смертне тіло. І ясно, чому не може це мати місце. Адже якби Він прийшов до людей як Бог (не кажучи вже про те, що смертні очі не можуть бачити і винести слави Його величі в Його власній Особі), то, безсумнівно, Бог не був би в змозі навчити людей чеснот: адже оскільки Він без тіла, то не може вправлятися в тому, чого вчить, і тому Його вчення не буде досконалим (ас per doctrina ejus perfecta non erit).
З іншого боку, якщо найвища чеснота – це терпляче переносити муки за правду й обов’язок; якщо чеснота – не боятися смерті й насильницьку перенести її хоробро, то з цього випливає, що досконалий Вчитель (doctor perfectus) повинен і навчати цього шляхом заповідей, і підтверджувати це ділом (et docere ista praecipiendo, et confirmare faciendo). Адже той, хто викладає норми життя, повинен усунути всякий протиборчий привід, щоб міг він навіяти людям послух не соромом, а почуттям сорому, і щоб здатний був при цьому дотримати їхню свободу, щоб тим, хто слухає, могли присудити нагороду (адже в їхній владі було не слухати, якби вони цього захотіли), а тим, хто не слухає, – визначили покарання (оскільки в їхній владі було слухати, якби тільки виявили вони таке бажання). Але як [у цьому випадку] міг би бути усунутий привід, якби вчитель не вправлявся в тому самому, чого вчить, і якби не йшов він попереду і не простягав руку до того, хто бажає йому слідувати? Але як може хтось вправлятися в тому, чого вчить, якщо не подібний він до того, кого вчить (si non sit similis ei quem docet)? Адже якби вона не зазнавала жодних тягот, то людина б могла сказати вчителеві: є в мене бажання не грішити, але я переможений, тому що зодягнутий у тлінне й немічне тіло: воно заздрить, воно гнівається, воно боїться страждань і смерті. Отже, мене ведуть проти моєї волі; і я грішу не тому, що було б на те моє бажання, а тому, що змушений. Я і сам бачу, що грішу, але мене змушує необхідність, нав’язувана мені моєю тлінністю, і я не в змозі їй чинити опір.
Що відповість на це той учитель правди? Як спростує він це і як переконає людину, яка наводить як виправдання своїх гріхів тлінність свого тіла, якщо сама вона не вбрана в тіло, щоб [тим самим] показати, що і тіло здатне до чеснот? Адже завзятість може бути спростована лише прикладом. Бо те, чого ти вчиш, не може мати значення, якщо сам ти перш за інших у тому самому не вправляєшся; тому що людське єство схильне до похибок і хоче грішити не тільки через недбалість, а й через розум (cum ratione peccare).
Наставнику і вчителю чесноти належало якомога більше бути схожим на людину, щоб, перемагаючи гріх, міг він навчити і людину, щоб і та була здатна взяти гору над гріхом. Але якщо він безсмертний, то жодним чином не може подати приклад людині. Адже встане будь-хто з тих, хто вперто стоїть на своїй думці, і скаже: “Ти й справді не грішиш, бо вільний від цієї плоті; ти не заздриш, бо безсмертному не потрібно нічого, а мені для підтримання цього життя потрібно багато чого. Ти не боїшся смерті, тому що вона не має над тобою влади. Ти зневажаєш страждання, тому що насильство не може тебе гнітити. Але я, смертний, боюся і того, і іншого, бо все це заподіює мені найлютіші муки, які неміч тіла не може понести”.
Тому вчитель чесноти повинен був забрати в людей це виправдання, щоб ніхто не міг приписувати свої гріхи необхідності (necessitati potius adscribat), але відносив би їх до власної своєї волі. Вчителю личило бути настільки досконалим, щоб жодне заперечення з боку учнів не могло бути йому виставлено. Так, якщо трапиться, що цей скаже вчителю: “Ти пропонуєш неможливе”, учитель може йому відповісти: “Подивися, я сам це роблю”. – “Але я зодягнений у плоть, а плоті властиво грішити”. – “Я теж ношу точно таку саму плоть, проте ж гріх мною не володіє”. – “Важко мені зневажати багатство, адже інакше я не в змозі жити в цьому тілі”. – “Ось, і я теж маю тіло, але все-таки пригнічую всяке побажання”. – “Я не в змозі переносити страждання або смерть за правду, бо я слабкий”. – “Поглянь, страждання і смерть мають владу і наді мною; втім, перемагаю я саме тих, кого ти боїшся, щоб і тебе зробити переможцем над стражданням і смертю. Я йду перед тобою в усьому тому, про що ти говориш, що тобі неможливо щось переносити; якщо ж ти не в змозі піти за мною, коли я даю тобі настанови, то йди за мною, коли я йду попереду тебе”.
Так усувається всяке вибачення, і люди повинні визнати, що людина несправедлива через свою власну гріховність, бо не слідує вона за вчителем чесноти, який водночас є і дороговказом. Очевидно, що набагато досконалішим є вчитель, схильний до смерті: адже він більш здатний бути наставником смертному, ніж безсмертний; адже не в змозі навчити стійкості та терпінню той, хто не схильний до немочей. Але в цьому, зрозуміло, я не йду настільки далеко, щоб віддати перевагу людині перед Богом, а хотів би показати, що людина не може бути досконалим учителем, якщо вона водночас і не Бог, щоб небесним авторитетом (auctoritate coelesti) навіяти людям необхідність послуху. Так само як і Бог не може бути досконалим учителем, якщо не вбраний Він у смертне тіло, щоб, підтверджуючи Своє вчення справами, зобов’язувати й інших до непокірного послуху (coeteros parendi necessitate constringat).
З цього ясно випливає, що наставник життя і вчитель праведності повинен мати тіло, і що його вчення може бути повним і досконалим, якщо тільки має воно корінь і підставу і стоїть міцно, будучи затверджене серед людей; і що він сам повинен перетерпіти немочі тіла і виявити в собі чесноту, якої вчить, щоб міг проповідувати одночасно і словом, і ділом. Так само як належить йому бути схильним до смерті і страждань, бо обов’язок чесноти пов’язаний з перенесенням страждань і смерті.
У цьому причина того, чому Всевишній Бог, спрямовуючи Свого Посланця навчити смертних заповідей Своєї правди, хотів, щоб Той був зодягнений у смертне тіло, щоб був мучимий і засуджений на смерть. Оскільки на землі правди не було, то Бог послав Учителя як якийсь живий закон (vivam legem), щоб Своїм словом і прикладом поширював Він по землі справжнє і святе благочестя. Але щоб стало відомим, що послав Його Бог, належало Йому народитися не так, як народжується людина від смертного батька і смертної матері. І на посвідчення того, що Він – з Неба, хоча й в образі людини, Він був народжений без участі батька. Бо мав Отця духовного, Бога. І як Бог був Отцем Його духа без матері, так і Діва була Матір’ю Його тіла без батька. Він, отже, був і Богом, і людиною (fuit igitur et Deus et homo), будучи поставлений між Богом і людиною. Він був Посередником, щоб міг вести людину до Бога, тобто до безсмертя; адже якби Він був тільки Богом, то був би не в змозі дати людині приклад доброти; а якби був тільки людиною, то був би не здатний залучити людей до правди”.
Те, що Боголюдина творила Своїм життям, Він сповіщав і пояснював Своїм вченням. У всьому цьому царює досконала гармонія і досконала єдність: єдина неподільна справа, єдине неподільне органічне ціле. Ні в житті Боголюдини немає жодної зайвої справи, зайвого вчинку, зайвого епізоду, ні в Його вченні немає жодного зайвого слова: все досконале – і життя, і вчення. Господь не вчив людей того, чого Він Сам не виконав. Тому все Боголюдське для людини здійсненне і реальне. Бог весь реальний у людині і людина в Бозі, тому Боголюдина – це досконала реальність Бога і людини. Своє вчення про спасіння людини через відродження, преображення, страждання, воскресіння, вознесіння – Спаситель висвітлив, роз’яснив і уможливив Божественною силою Свого втілення, Свого Хрещення, Свого Преображення, Свого страждання, Свого Воскресіння, Свого Вознесіння. Усе вчення Боголюдини освітлене, пояснене, витлумачене Боголюдським життям.
Боголюдське життя і вчення – це, строго кажучи, два боки однієї й Тієї самої Особистості, однієї й тієї самої дійсності, однієї й тієї самої мети. Вони один одного доповнюють і пояснюють. Розділяти їх не можна в жодному разі, інакше вони будуть спотворені й знецінені. Адже Боголюдське вчення незрозуміле й утопічне без Нього, без втіленого Бога. Мета Боголюдського подвигу і вчення, тобто обоження, обоголюднення, уподібнення людини Христу, безглузда і нереальна без втіленого, вочеловеченого Бога. Вочеловечення Бога – це необхідна попередня умова обоження людини. Боголюдина є неминучою умовою обоголюднення людини. Без втіленого Бога Боголюдське вчення було б фантастичною і беззмістовною ілюзією.
Боголюдина вчить Своїм життям, Своїм народженням, Своїм Хрещенням, Своїм Преображенням, Своїм стражданням, Своєю хресною смертю, Своїм Воскресінням, Своїм сходженням у пекло, Своїм Вознесінням і Своїм вченням. Усе це становить єдине і неподільне Боголюдське вчення. Як Своїм Боголюдським життям, так і Своїм Боголюдським вченням Боголюдина проповідує одне й те саме Євангеліє спасіння. Вчить Він не тільки тим, що говорить, а й тим, що творить, що зазнає, чим володіє. Усім Своїм Він вчить одного й того самого – позбавлення людини від гріха, смерті та диявола через освячення, обоження, уподібнення Христу, обоголюднення людини Боголюдиною. Якби мета спасіння полягала в чомусь іншому, а не в обоголюдненні людини, то Бог не став би Боголюдиною, а врятував би людину від гріха, смерті та диявола будь-яким іншим чином, але не як Боголюдина.
Господь Ісус Христос як Спаситель сповістив вчення спасіння. Однак Його вчення, відокремлене від Його Божественної Особистості, не спасає. Рятує Божественна сила Особистості Спасителя, тобто благодать, якою здійснюється вчення Спасителя. Коли апостол Петро зцілює кульгавого від народження, кажучи йому: “В ім’я Іісуса Христа Назорея встань і ходи”, – і той негайно встає (Діян. 3:6-7 ), то чудо звершується силою Христовою, а не магією слова. Всі чудеса, що творяться словом в ім’я Господа Ісуса Христа, відбувалися і відбуваються силою вічно живої Боголюдини. Усе це знаходить пояснення в ясному і зухвалому слові христоносного Апостола: “Усе можу в Ісусі Христі, що укріплює мене” (Флп. 4:13 ). До того ж надзвичайно чітко ілюструє це притча Спасителя про сіяча і насіння: “насіння є словом Божим” (Лк. 8:11 ); воно залишається безплідним, якщо не впаде “на добру землю”; якщо ж впаде “на добру землю”, тобто в чисте серце (див. Лк. 8:15 ), то “принесе багато плоду” (див. Ін. 15:1-8 ).
Боголюдське вчення спасительне лише як складова частина Боголюдської Особистості, тобто Особистості Ісуса = Спасителя. Істини Христового вчення спасительні тим, що Сам Христос як Боголюдська Особистість є Істина (див. Ін. 14:6 ). Євангельська мораль нездійсненна, а це значить – неспасенна без Господа Іісуса Христа, без Його спасенної Боголюдської сили, яку людина набуває вірою у вічно живу Боголюдину, яка повсякчас спасає тих, хто до Него приходить (див. Євр. 7:24-25 ).
Боголюдська сила слів Спасителя спасає, бо вони суть слова втіленого Бога Слова. Спасає від гріха, бо спасіння – це спасіння від гріха (див. Мф. 1:21 ), а це означає – від сили, що заражає смертю, умертвляє, вбиває. Тому спасіння і здійснює Той, Хто є Життя (див. Ін. 14:6,11:25 ), бо як Такий Він подає життя, оживотворяє і тим самим звільняє людину від умертвітеля – від гріха. Адже спастися – значить ожити з гріховної мертвотності й увійти в життя нове, в життя вічне, в життя боголюдське.
Слова Спасителя “суть дух і життя” (Ін. 6:63 ) тільки в Ньому і тільки з Ним, тобто силою Його Боголюдської Особистості. Відокремлені від Його Животворящої Особистості вони не мають таємничої спасительної сили і не можуть самі по собі здійснити спасіння людини. Бо спасіння є подвиг вельми розлогий і дуже складний: у нього входить вся Боголюдина Христос з усією повнотою Свого Боголюдського життя. Тому ім’я Ісус – Спаситель (див. Мф. 1:21 ) дане Богом Його Боголюдській Особистості, а не Його справам або Його словам. Євангельське вчення приймає спасительні сили від Господа Ісуса Христа як Спасителя, як Боголюдини, розп’ятої, воскреслої і воскреслої. Його слова спасають через те, що вони суть слова Бога. Якщо Він не Бог, то слова Його суть не що інше, як порожні омани і чарівні міражі. Наприклад, Його слова про безсмертя людської душі, про вічне життя, про воскресіння мертвих справжні, якщо Він і справді воскрес і якщо Він справді і вічно живе як Богочоловік, щоб і людям дарувати безсмертя, воскресіння і вічне життя. Те ж саме стосується і всіх інших частин Його вчення. Одним словом, Його вчення – життєдайне і спасительне, якщо тільки Він – Бог, Боголюдина. Без цього людина віддаляється в безплідне протестантське ідолотворчість слова Святого Письма і робиться жертвою безплідних теорій.
Те, що Боголюдина носила в Собі як Боголюдську реальність і як Боголюдське життя, те й сповістила Вона як Боголюдську науку, яку викладають людям для здійснення Боголюдського життя у світі цьому. Усе, що благий Господь сказав і прорік, усе це входить до Боголюдського домобудівництва спасіння, усе це становить Євангеліє спасіння. У всьому вченні Спасителя, від першого до останнього слова, потаємно наявна одна й та сама таємниця – Благовістя спасіння, Євангеліє спасіння. Кожне слово Спасителя має спасительне значення для всього людського єства, для кожної людської істоти. Жодне слово Спасителя не залишається без значення для спасіння світу. У Його вченні все важливо, все – найважливіше. Тут нічого не можна ні додати, ні забрати без нанесення шкоди Боголюдському домобудівництву порятунку, тому що все становить єдине спасительне ціле – Боголюдське вчення про порятунок людини від гріха, зла і диявола через прийняття Боголюдини як життя і життєвої мети. Тому всеціле вчення Спасителя святі отці називають “заповідями спасіння”. Так, святий учитель всесвіту, Василій Великий, говорить у своїй літургії про те, що, поживши у світі цьому, і давши заповіді спасіння, і відлучивши нас від ідольської принади, Єдинородний Син Божий привів нас до пізнання істинного Бога і Отця. “Усі заповіді спасіння дані тому, що вони необхідні для досягнення мети спасіння; інакше вони не були б приписані”.
Вчення Спасителя про спасіння людини від гріха, смерті та диявола передбачає тривалий процес подвигу людини в євангельських чеснотах. Власне кажучи, процес цей єдиний, але має два боки: негативний і позитивний; у негативному ведеться боротьба з гріхом як із силою, що заражає смертю і з’єднує з дияволом (букв. “одіаволюючою”. – “Примеч. пер.”), а в позитивній людина наповнюється Божественною благодаттю, що освячує її, просвіщає, укріплює, оживляє, обожнює, обожнює, обоголюблює, і робить так, що вона “росте віком Божим” (Кол. 2:19 ) “в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового” (Еф.4:13). Іншими словами, подвиг спасіння – це не що інше, як подвиг людського благодатного обоження, обоголюдяності через сприйняття Боголюдини Христа і Його вчення як змісту всього свого життя. А все це наказує людині добровільну вправу в Боголюдських чеснотах, про які безгрішний Господь безпомилково вчить. Ці чесноти суть “віра, покаяння, любов, молитва, піст, лагідність, смиренність, милосердя” тощо. Ці Боголюдські чесноти є творчими, творчими силами новозавітної особистості. Короткий огляд вчення Спасителя про чесноти покаже їхню спасительність у Боголюдському домобудівництві спасіння.
Багато таємниці спасіння полягає у вченні Спасителя про “покаяння”. Дивлячись на людину й увесь людський рід, що загруз у гріху та смерті, Спаситель заповідує покаяння з метою звільнення від гріха та смерті через прийняття Небесного Царства, тобто Його, Господа Ісуса Христа, бо Він у Своїй Боголюдяній Особистості – це Небесне Царство на землі. Тому Він і радить усім і кожному без винятку: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17 ; Мк. 1:15 ), Він, Бог Слово, для того втілився, для того став людиною, щоб усіх людей закликати до покаяння, відродження до нового життя, бо всі люди – грішники (див. Мф. 9:13 ; Мк. 2:17 ; Лк. 5:32 ). Подвиг покаяння має супроводжуватися плачем про власну гріховність, бо сльози очищають душу від гріховної скверни. У цьому важкому подвигу полягає і своєрідне блаженство – блаженство, яке приходить від почуття того, що вселяється Богом, що у всемилостивому Господі Іісусі Христі – прощення гріхів (див. Мф. 5:4 ).
Для порятунку себе від гріха, смерті та диявола людина в подвигу покаяння добровільно піддає себе хворобливим операціям, за заповіддю Господа всецілителя: “А якщо рука твоя або нога твоя спокушає тебе, відріж їх і кинь від себе, бо краще тобі ввійти в життя без руки або ноги, аніж із двома руками та двома ногами бути кинутою у вогонь вічний. І якщо око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе: краще тобі з одним оком увійти в життя, ніж із двома очима бути вверженим до геєни вогненної” (Мф. 18:8-9 ; Мк. 9:43,45,47 ). “Викладаючи цю заповідь, – каже святий Златоуст, – Господь Ісус Христос має на увазі не частини тіла, бо ніде не засуджує Він плоть, а скрізь звинувачує розбещену волю”. Бо вона є головне джерело всякого гріха в людській душі, а тіло – лише знаряддя. За хтивим поглядом стоїть хтива пристрасть, якою вражена одна частина душі. Щоб зараза не поширилася на всю душу, Спаситель заповідає людині вирвати з себе хтиву пристрасть разом з ураженою частиною душі. Кожен гріх є, насамперед, гріх душі, а потім і тіла. Якщо якийсь гріх став для людини дорогим, як око або рука, то людина повинна відсікти його і кинути від себе разом із тією частиною душі, в якій гріх вогнездився, інакше гріх згубить усю душу, усю людську особистість і відведе її в царство гріха і зла – у пекло. Адже гріх за своєю природою тягне людину до свого батька – до диявола і до його царства – до пекла.
Неминучі плоди гріха суть смерть і погибель. Це часом виявляється дуже сильно і наочно, як показує приклад тих, на яких впала Силоамська вежа і побила їх, так само як і випадок із винищеними Пілатом галілеянами. Вказуючи на ці приклади, Спаситель робить висновок: “Кажу вам, якщо не покаєтесь, то так само загинете” (див. Лк. 13:1-5 ). Адже гріх – це причина як тілесної, так і духовної смерті. Єдиний засіб від смерті – покаяння, бо покаяння – це ліки від гріха, що викликає смерть. Покаяння необхідне кожній людині, бо всі люди під гріхом і в гріху. Якщо людина цього не відчуває, значить, вона легковажно ставиться до цього болісного життя у сфері гріха і недбала до своєї душі. Саме такій людині і подібним до неї адресований скорботний і серйозний докір Спасителя: “Горе вам, що сміються нині! Бо поплачете, і заплачете” (Лк. 6:25 ). Через покаяння душа повертається з духовної смерті й оживає з мертвих, тому високочудний Господь говорить про блудного сина, який покаявся: “Мертвий був, і ожив” (Лк. 15:32 ). Людина, що заблукала в гріхах, лише шляхом покаяння приходить до тями, знаходячи себе істинного в богоподібній сутності власної душі, і повертається до Бога. Тому про блудного сина, що покаявся, Господь додав і таке: “Пропадав, і знайшовся” (Лк. 15:32 ). Покаяння грішників настільки важливе і для неба, і для Самого Трійчастого Божества, що невимовна радість вражає небеса і небесні Сили, якщо один грішник на землі кається (див. Лк. 15:7,10,20,23-25,32 ). Тому проповідь Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа зводиться до проповідування покаяння в ім’я Його і до відпущення гріхів усім народам (див. Лк. 24:47 ).
У вченні Спасителя про спасіння “віра” – те саме, що і закваска в хлібі. І до того ж це віра євангельська, віра Боголюдська, що охоплює всю людину в усій її особистості та діяльності і вручає її Боголюдині. Як досі небувала, єдина і неповторна Особистість Боголюдина грандіозною таємницею Своєї істоти перевищує всі людські умопогляди, поняття і знання, тому, в дійсності, Він є предметом віри. Людина може приступати до Нього, пізнавати Його, слідувати за Ним тільки вірою, і до того ж вірою безмежною і беззаперечною. Тому вседосконалий Господь насамперед вимагає від людей віру в Нього як Боголюдину, і Сина Божого, і Бога (див. Ін. 14:1,10-13,9:35-37,5:23-24,6:40,3:15-16 ). Найважливіша справа для людини у світі цьому – вірувати в Боголюдину Христа (див. Ін. 6:29 ). Віра в Боголюдину наповнює людину Боголюдською силою, роблячи її здатною творити діла боголюдські, діла Христові й більші за цих (див. Ін. 14:12 ). Віра в Боголюдину наділяє людей силою і могутністю народитися від Бога і стати синами Божими (див. Ін. 1:12-13 ).
Таємниця людського порятунку від гріха, смерті та диявола – вся у вірі людини у всемогутність Спасителя Христа. Людині, яка всім серцем вірить в Ісуса Христа як Бога і Спасителя, досточудний Спаситель таємничим чином подає невимовну міцність – силу, яка і неможливе робить можливим, тобто робить можливим для віруючого те, що неможливо для невіруючого. Тому Спаситель ясний і рішучий у Своєму слові: “Поправді кажу вам: коли матимете віру, як гірчичне зерно, і скажете горі: “Перейди звідси туди”, – то й вона перейде, і нічого не буде неможливого для вас” (Мф. 17:20 ; порівн.: Мк. 11:23 ; Лк. 17:6 ); “поправді кажу вам: коли матимете віру, і не засумніваєтесь… все, чого не попросите в молитві, вірте, що отримаєте, – і буде вам” (порівн.: Мф. 21:21-22 ; Мк. 11:24 ); “усе можливе тому, хто вірує” (Мк. 9:23 ).
Віра в Євангеліє – умова спасіння (див. Мк. 1:15 ). Той, хто увірував у Євангеліє, – спасеться (див. Мк. 16:16 ). У мірі людської віри – міра її міцності й сили, тому всемогутній Спаситель у багатьох випадках говорив окремим людям: “Як ти вірував, нехай буде тобі!” (Мф. 8:13 ); “віра твоя врятувала тебе” (Мф. 9:22 ; Мк. 5:34,36 ; Лк. 8:41-50 ; Лк. 17:19 ), “по вірі вашій нехай буде вам!” (Мф. 9:29 ); “іди, віра твоя спасла тебе” (Мк. 10:52 ). Іноді людська віра своєю безмежною силою ототожнює волю віруючого з волею Спасителя, тому й каже Він хананеянці: “О, жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі за бажанням твоїм” (Мф. 15:28 ). Скорботному Яіру, віру якого в силу Спасителя похитнула звістка про те, що його хвора донька померла, благий Господь говорить на втіху: “Лише віруй, і спасенна буде” (Лк. 8:50 ). Учням, заляканим хвилюванням на морі, Спаситель, приборкавши бурю, докоряє: “Чого ж ви такі боязкі, маловірні?” (Мф. 8:26 ; Лк. 8:25 ). А Петру, який за покликом Спасителя йде морем, але, засумнівавшись, починає тонути, Спаситель каже: “Маловірний! Навіщо ти засумнівався?” (Мф. 14:31 ). Віра в Боголюдину наповнює людину безстрашною Боголюдською силою; невіра робить людину малодушною і хиткою. Страх у небезпеці – ознака маловір’я, а безмірний страх – ознака невір’я. У цьому відношенні велике значення мають слова Спасителя, адресовані переляканим учням: “Що ви такі боязкі? Як у вас немає віри?” (Мк. 4:40 ).
Якщо таємниця вчення Спасителя про спасіння десь і присутня вся без залишку, то це в Його вченні про “любов”. Він вчить про любов як про спасительний подвиг, за допомогою якого вибудувано все Боголюдське домобудівництво порятунку, бо Сам Він є вседосконала Любов: “Бог є любов” (1Ін. 4:8 ; пор.: 1Ін. 4:16 ). З цієї всебожественної любові Він і прийшов у цей світ заради спасіння світу (див. Ін. 3:16 ), заради спасіння закоренілих грішників (див. Рим. 5:8-9 ). І коли Спаситель навчає про любов, то навчає як втілена, уособлена Божественна Любов, як Бог, другим ім’ям Якого могло б бути – Любов. Оскільки Його вчення про любов є вченням втіленого Бога любові, то любов, якої Він навчає, – виняткова й унікальна у своєму роді. У цьому відношенні, як і в будь-якому іншому, Він є абсолютно нове явище і цілком нова Особистість в історії світу. Тому справедливо Свою любов Він називає новою і заповідь про цю любов – новою заповіддю.
Відкриваючи Своїм учням на Таємній вечері таємницю Своєї любові і Свого вчення про любов, Спаситель говорить їм: “Заповідь нову даю вам; щоб любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви нехай люблять один одного” (Ін. 13:34 ). А новизна любові Спасителя в тому, що вона – Боголюдська, що Він є Богом любові і як Такий містить у Самому Собі сили любові для всіх і вся. Насамперед, для Своїх ворогів. У цій новій заповіді про нову любов головне те, щоб Христові послідовники любили один одного любов’ю Боголюдською – “як Я полюбив вас”.
Боголюдська любов рясніє всіма досконалостями Троїчного Божества, Яке є Любов. Вона проявляє себе в дотриманні Боголюдських заповідей: “Коли любите Мене, дотримайте Моїх заповідей” (Ін. 14:15 ). Оскільки Сама Боголюдина є Любов, то й дотримання Його заповідей наповнює людину Божественною любов’ю, якою і в якій живе Трисонячне Божество. Адже в душу, сповнену Боголюдської любові, вселяється і мешкає в ній Божественна Трійця, за всеістинним словом Господа Ісуса: “Хто має заповіді Мої та виконує їх, той любить Мене, а хто любить Мене, того полюбить Мій Отець, а Я полюблю його, і Я з’явлюся йому Сам…”. Хто любить Мене, той додержиться слова Мого, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю в нього зробимо” (Ін. 14:21,23 ).
І ніби зводячи всі Свої Божественні заповіді до однієї-єдиної, Спаситель каже: “Ця є заповідь Моя, щоб любили один одного, як Я полюбив вас” (Ін. 15:12 ; пор.: Ін. 15:17 ). Тому й відповідаючи людям на запитання: “Яка найбільша заповідь?” – Спаситель сповіщає: “”Возлюби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм”, – ця є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: “возлюби ближнього твого, як самого себе”. На цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки” (Мф. 22:37-40 ; Мк. 12:30-31 ), тобто цілковите Одкровення Троїчного Божества. Понад те, Боголюдська любов перетворює людину на істоту безсмертну і насичує її вічним життям, бо наповнює її Богом (див. Лк. 10:25-28 ).
Ознакою того, що хтось знов народжений від Бога, тобто відроджений, є його любов до Боголюдини Христа як Бога і Спасителя (див. Ін. 8:42 ). Усе в Царстві Христовому, в Царстві Божому ґрунтується на любові до Бога і ближнього. Це найголовніше почуття, і керівництво, і норма (див. Мф. 20:1-16 ). У мірі любові – міра святості й чистоти. Гріхи прощаються людині в міру її любові, бо любов усуває і спалює гріх: “Прощаються гріхи її багато, бо вона багато полюбила, а кому мало прощається, той мало любить” (Лк. 7:47 ).
У своїй Божественній нескінченності та вседосконалій повноті Боголюдська любов дана в Особі Господа Ісуса. Своїм вченням про Боголюдську любов як засіб спасіння Господь Іісус Христос вимагає від людини не більше того, ніж Сам Він явив і зробив Своєю любов’ю. Той, хто має любов, має вкупі з нею і Боголюдські сили творити Христові справи. Оскільки Господь Ісус безмірно любив Своїх ворогів, молився Богові за тих, хто гнав Його, відплачував добром тим, хто чинив Йому зло, то і мав Він право приписати Своїм послідовникам заповіді про таку любов: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благотворяйте тим, хто вас ненавидить, моліться за тих, хто вас кривдить, і за тих, хто вас переслідує” (Мф. 5:44 ; Лк. 6:27,28,35 )… Скрізь і в усьому Боголюдина і Його Божественна любов – це: “як Я полюбив вас”.
Боголюдське вчення Спасителя про спасіння не було б спасительним, якби не містило в собі “молитву” як життєдайну Боголюдську силу. Як Богу Господу Ісусу Христу не було потреби молитися, але як істинній людині, як істинному представнику всього людського роду Йому і молитва була необхідною. Адже молитва – це найприродніший і найдоцільніший спосіб спілкування людського єства з Богом, уособлена вона в найправеднішій або ж у найгрішнішій людині. Молитва – це орган, за допомогою якого людина насичує себе як їжею Божественними істинами. Молитовне ставлення людської істоти до Бога – це ставлення найприродніше і цілком нормальне. Боголюдська молитва охоплює всю людину, знаменуючи собою найлогічніше ставлення людини як істоти богоподібної до Бога як Творця і Отця. Ніде богоспрямованість людської особистості не виражається настільки сильно і повно, як у молитві. Тому молитва – це першорядний євангельський подвиг, якого людину навчає Сам Дух Святий, Дух Істини. Новозавітна молитва є воістину чимось новим у світі цьому, новим тим, що справжні прочани моляться Духом і Істиною (див.: Ін. 4:23 ). У такому важливому і складному подвигу, як новозавітна молитва, Учитель для людини – Сам Дух Святий, Дух Істини (див. Рим. 8:26-27 ). Це жваво відчували учні Спасителя і тому звернулися до Нього з проханням: “Господи! навчи нас молитися” Богу. І як зразок новозавітної молитви Він дав їм молитву Господню: “Отче наш”… (див. Лк. 11:1-4 ; Мф. 6:5-13 ).
Дивлячись на людський рід і при цьому як всевидячий Бог, бачачи всі гріхи всіх людей у всі часи, Господь Ісус майже завжди занурений у молитву за людський рід. Багато разів у святому Євангелії сказано: Ісус “зійшов на гору помолитися наодинці” (Мф. 14:23 ), “вранці, вставши вельми рано, вийшов, і віддалився на пустельне місце, і там молився” (Мк. 1:35 ); “і, відпустивши їх, пішов на гору помолитися” (Мк. 6:46 ); “Він ішов у безлюдні місця і молився” (Лк. 5:16 ); “зійшов Він на гору помолитися, і пробув усю ніч у молитві до Бога” (Лк. 6:12 ); “Він молився на усамітненій місцині” (Лк. 9:18 ). Молитва настільки важлива і настільки необхідна для Боголюдини, що Вона, безгрішна, молиться під час Свого Хрещення на Йордані, і відверзається над Нею небо, і відбувається найбільше чудо – явлення світові Трійчастого Божества, Богоявлення (див. Лк. 3:21-22 ). Та й дивовижне Преображення Спасителя, в якому Він являє Себе як Бога, відбувається тоді, коли Він молився (див. Лк. 9:29 ). Прямуючи на Свій спокутний, жертовний подвиг, Господь увесь перетворюється на молитву, на молитву гетсиманську: молячись, Він багаторазово падає на Своє обличчя; від напруженої молитви, в якій Він весь страждає, Він обливається кривавим потом, який крапає на землю (див. Лк. 22:41-44 ; Мф. 26:39-44 ; Мк. 14:35,38,39 ). Можна сказати, що молитвою Боголюдина врятувала людський рід від прокляття, гріха і смерті. Тому й молиться Він за всіх, хто має спастися (див. Ін. 17:9 ).
Без молитви спасіння неможливе. Це – основний новозавітний принцип, даний Самим Спасителем. Цей принцип особливо проявляється в ясному вченні Спасителя про те, “що треба завжди молитися і не впадати у відчай” (Лк. 18:1-7 ). Без молитви неможливо очистити себе від гріха і зла, а це означає – неможливо врятувати себе від гріха і зла. Для Христового послідовника Боголюдська молитва – єдина сила, що очищає людську істоту від усякої скверни, від усякої нечистоти, від усякого гріха, від усякого бісівського діяння (букв. “від усякого біса”. – “Прим. пер.”), бо всеістинний Господь виголосив благовістя, що рід нечистих духів як справжніх зачинателів усіх духовних і тілесних нечистот виганяється лише молитвою і постом (Мф. 17:21 ; Мк. 9:29 ).
Боголюдська молитва – це природний вираз Боголюдської віри, тому Господь і благовістить: “Усе, що не попросите в молитві з вірою, отримаєте” (Мф. 21:22 ); “якщо чого попросите в Отця в ім’я Моє, те зроблю” (Ін. 14:13,14,15:16 ). Якщо два істинних послідовники Боголюдини погодяться на землі в чому б то не було, то про що б вони не попросили, дасть їм Отець Небесний (див. Мф. 18:19 ). Тому Спаситель і заповідає всім безперестанну і невідступну молитву: “Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Бо кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють” (Лк. 11:9-10 ; Мф. 7:7-8 ). Молитва – це Боголюдська зброя, якою людина захищається від напастей і спокус (див. Лк. 22:46 ). Вона регулює ставлення християнина не тільки до друзів, а й до ворогів, тому людинолюбний Спаситель заповідує: “Моліться” (Богу) “за тих, хто гнає вас” (Мф. 5:44 ).
Молитва – тоді євангельська, коли людина присутня в ній усім своїм єством, всією своєю душею, всією своєю думкою, всією своєю силою; але вона безглузда, якщо складається зі слів, нехай навіть із багатьох слів, у яких немає ні душі, ні серця (див. Мф. 6:7 ). Молитва спасительна, якщо сповнена не тільки любові до Бога, а й любові до людей, що виражається прощенням: “Коли стоїте на молитві, прощайте, якщо що маєте на кого” (Мк. 11:25 ; пор.: Мф. 5:23-24 ). Храм є домом молитви; все, що не молитва, і все, що не від молитви, перетворює храм на вертеп розбійників (див. Мф. 21:13 ; Мк. 11:17 ; Лк. 19:46 ). Кожен християнин – це храм Божий (див. 1Кор. 3:16 ), а це означає: кожен християнин – це дім молитви. Якщо християнин не молиться, то він зробив себе вертепом розбійницьких пристрастей, що винищують у ньому все Боже. Новозавітну молитву не можна собі уявити без новозавітного “посту”. За вченням Спасителя, піст – це необхідний Боголюдський подвиг у спасінні людини від гріха, смерті та диявола. Піст настільки ж необхідний, як і молитва. Насправді, піст і молитва – це близнюки, які разом народжуються, разом міцніють, разом удосконалюються, але якщо слабшають – то разом слабшають, і якщо вмирають – разом і вмирають. Піст і молитва утворюють єдине і неподільне Боголюдське благовістя. Тому безгрішний Спаситель, бажаючи прописати і вручити людям засіб від усіх хвороб, нечистот, зол, гріхів і лукавих духів, розкрив Своє дивовижне благовістя про піст і молитву, сказавши: “Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом” (Мф. 17:21 ; Мк. 9:29 ), тобто рід усіх бісів, усіх гріхів, усіх пристрастей, усіх вад і всякої скверни – виганяється тільки молитвою і постом. Зрозуміло, новозавітною молитвою і новозавітним постом.
Новозавітний піст тим новий, що має в собі Боголюдські сили, які очищають душу від гріхів, від пристрастей, від усякого пороку. Адже новозавітний піст – це утримання тіла від скоромної їжі, а душі – від гріхів. У новозавітному пості бере участь вся душа і все тіло: спільно утримуються вони як від їжі, так і від гріхів. Те, що новозавітний піст новий і за змістом, і за принципом, показує Спаситель, кажучи: “Не вливають і вина молодого в міхи старі, інакше міхи прориваються, і вино витікає, і міхи пропадають. Але вино молоде вливають у нові міхи, і зберігається те й інше” (Мф. 9:17 ; Мк. 2:22 ; Лк. 5:5,37-38 ). Це означає: піст спасенний, якщо одночасно – і з душі, і з тіла – виганяє старі гріхи і пристрасті, зберігаючи тим самим і душу, і тіло для Боголюдського життя як у цьому, так і в іншому світі. Якщо ж піст не такий, то він – фарисейство, що губить людську душу і позбавляє її здатності жити в Бозі (див. Мф. 6:16-18 ). Як і скільки личить істинно постити, показав Сам Спаситель Своїм сорокаденним постом у пустелі (див. Мф.42 ; Лк. 4:2 ).
Будучи зразком досконалого “смирення”, Господь Ісус Христос у Своєму Євангелії спасіння сповістив вчення про смирення як спасительну Боголюдську силу. Людський дух не в змозі навіть собі уявити, який і наскільки великий подвиг особистого смирення, особистого приниження підняв Єдинородний Син Божий і Бог, втілившись, ставши людиною і піддавши себе хресній смерті (див. Флп. 2:5-8 ). Усе життя Спасителя на землі знаменує собою і насправді є небачене смирення. Хіба не є це небачене досі смирення, якщо Він, всемогутній Бог, заради нас підіймає людські немочі (див. Мф. 4:2,21:18 ; Мк. 11:12 ; Лк. 4:2 ; Ін. 4:6:7 ; Ін. 4:7 ; Лк. 4:2 ; Ін. 2:7 ). :6, 7, 11:35; Євр. 5:7 ), терпить спокуси (див. Мф. 4:1 ; Мк. 1:13 , Лк. 4:2 ; Євр. 2:18,4:15 ), бідує (див. Мф. 8:20 ; Лк. 8:3,9:58 ; 2Кор. 8:9 ), стає для людей рабом (див. Мф. 20:20:28 ; Мк. 10:45 ; Лк. 22:27 ; Флп. 2:7 ), омиває ноги учням (див. Ін. 13:4-14 ), дозволяє Себе ображати (див. Мф. 9:34 ; Мк. 15:18-20 ; Лк. 23:35 ; Ін. 7:12 ; Лк. 23:35 ; Ін. 7:12 ; Лк. 15:18-20 ; Лк. 23:35 ; Лк. 15:18-20 ; Лк. 15:18-20 ; Ін. 7:35 ; Ін. 9:34 ). :12, 8:48, 50, 10:20), обпльовувати (див. Мф. 26:67 ; Мк. 15:19 ), бити (див. Мф. 26:67 ; Мк. 15:19 ; Лк. 22:63 ) і віддати смерті (див. Мф. 27:35,50 ; Мк. 15:25,37 ; Лк. 23:33,46 )? Як втілене смирення й уособлене все-смирення Спаситель справедливо говорить про Себе, що Він “смиренним серцем” (Мф. 11:29 ). І все життя Спасителя на землі протікало у вседосконалому смиренні, про яке пророкували пророки і на яке споглядали Його сучасники (див. Іс. 42:3-4 ; Мф. 12:19-20 ).
Оскільки Своєю Пресвятою Особистістю і Своїм безгрішним життям Спаситель явив взірець і приклад Боголюдського смирення, то і від Своїх послідовників вимагає Він такого самого смирення, бо воно є джерелом сили, яка спасає людей від заколоту гріха та вводить їх у спочинок святості: “Візьміть на себе Його Моє ярмо, і навчіться від Мене, бо Я смиренний та смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29 ). “Ви називаєте Мене Вчителем і Господом”, – каже Спаситель учням Своїм, – “і правильно кажете, бо Я – саме те. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив ноги вам, то й ви повинні умивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:13-15 ).
Євангельське смирення – це Боголюдська сила, яка робить людину не тільки великою, а й найбільшою в Царстві Небесному. Коли учні ставлять Господу запитання: “Хто більший у Царстві Небесному?” – Він закликає дитя, ставить його посеред них і каже їм: “Істинно, істинно кажу вам, якщо не навернетесь і не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне. Отже, хто змаліє, як це дитя, той і більший у Царстві Небесному, бо хто з вас менший за всіх, той буде великий” (Мф. 18:1-4 ; Лк. 9:47-48 ; Мк. 10:15 ).
Неперевершена велич новозавітної людини полягає в смиренному служінні іншим: “Хто більший від вас, хай буде вам слуга. Бо хто підносить себе, той буде принижений; а хто принижує себе, той піднесеться” (Мф. 23:11-12 ). Коли учні Спасителя, яких все ще роздирають людські немочі, сперечаються між собою, хто з них більший, Спаситель відкриває їм благовістя: “Хто хоче бути першим, будь з-поміж усіх останнім, і всім слугою” (Мк. 9:35 ); “бо хто з вас менший за всіх, той буде великий” (Лк. 9:48 ).
Боголюдина принесла нову форму влади над людьми – володарювання людьми через смиренне їм служіння. Смиренне служіння людям і становить новозавітний, Боголюдський метод управління народом. Коли брати Воанергес, сповнені безмежної любові до Спасителя, висловлюють полум’яне бажання бути з Ним постійно в Його Царстві, один праворуч, а інший ліворуч, тоді смиренний Цар царюючих кличе Своїх учнів і дає їм сувору заповідь про смирення як принцип їхнього життя й діяльності: “Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі панують над ними, а між вами нехай не буде так: а хто хоче між вами бути більшим, хай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, хай буде вам рабом, бо не для того прийшов Син Людський, щоб Йому служили, а щоб послужити та й віддати душу Свою на спокуту багатьох” (Мф. 20:25-28 ; Мк. 10:42-45 ; Лк. 22:25-27 ).
Смирення рясно вселяє в людину почуття власної гріховності. А поєднавшись із молитвою, воно позбавляє від гріха і диявола. Це Спаситель показує у Своїй притчі про митаря і фарисея. Своєю гордістю фарисей віддалив себе від спасіння, а митар молитовним смиренням отримав виправдання у своїх гріхах перед Богом, тобто врятував себе. Тому Господь і каже: “Кажу вам, що цей пішов виправданим у дім свій більше, ніж той, бо кожен, хто підносить себе, буде принижений, а хто принижує себе, буде піднесений” (Лк. 18:14 ).
Смирення робить душу здатною сприймати Божественні істини і жити в них. Своє Боголюдське вчення Господь Ісус, з волі Свого Небесного Отця, відкрив смиренним, за що і возносить Він молитовну подяку Своєму Отцеві (див. Мф. 11:25 ). Як гордість є початком усіх зол, так смирення – початок усіх благ. Премудрий Спаситель поклав смирення основою, на якій будується новозавітна будівля порятунку і блаженства, бо блаженним смиренням людина здобуває Царство Небесне ще тут, на землі (див. Мф. 5:3 ; Лк. 6:20 ).
Боголюдська “лагідність” – це невичерпне джерело порятунку, бо вона корениться в дивовижному і чудотворному серці Спасителя. Всемогутній Господь Ісус лагідний животворящою лагідністю. Вдивляючись у Своє співчутливе серце, Він бачить у ньому лагідність як царицю всіх Своїх почуттів і думок. Тому й сповіщає, що тільки в Його лагідному серці – порятунок людським душам і в порятунку – блаженний і нескінченний відпочинок (див. Мф. 11:29 ). Лагідність Спасителя, так само як і її спасительна сила – безмірні; тому-то, дивлячись на Нього, лагідного і благого, найбільший серед народжених жінками свідчить про Нього: “Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29,36 ). Хоча Він і Цар Ангелів, Архангелів і всіх видимих і невидимих світів, Господь Ісус живе і чинить у цьому світі надзвичайно лагідно (див. Мф. 21:5 ). Велич, значущість і спасительна лагідність лагідності Спасителя такі, що апостол Павло, навчаючи християн смиренності та лагідності, робить це, переконуючи їх “лагідністю і поблажливістю Христовою” (2Кор. 10:1 ). Безмірна лагідність всемогутнього Спасителя особливо проявилася в Його лагідному перенесенні образ, наклепу, страждань, мук і самої хресної смерті (див. Мф. 26:67,27:26-44 ; Мк. 14:65,15:15-20,30-32 ; Лк. 22:63-65,23:36-39 ).
Будучи Сам невимовно лагідним, Спаситель і вчить про лагідність як засіб спасіння. Відправляючи Своїх учнів на проповідь спасіння, Він заповідає їм бути лагідними, як агнці, серед людей, здичавілих від гріхів і пристрастей: “Ідіть! Я посилаю вас, як агнців серед вовків” (Лк. 10:3 ). І коли сини Громови просять лагідного Спасителя дозволити їм сказати, щоб з неба зійшов вогонь і винищив мешканців самарянського селища, яке не побажало Його прийняти, Він із докором їм відповідає: “Не знаєте, якого ви духа, бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати” (див. Лк. 9:52-56 ). Полум’яному ж Своєму учневі, який спробував захистити Учителя, вражаючи мечем Його ворогів, лагідний Господь заповідує: “Поверни меч твій на його місце, бо всі, хто взяв меч, мечем загинуть” (Мф. 26:52 ).
Боголюдська лагідність у душі Христового послідовника – це невичерпне джерело його блаженства в усіх станах і обставинах. Вона є, власне, Боголюдською силою, за сприяння якої особистості лагідних людей переживуть усяку смерть і стануть владиками на новій землі, на землі, очищеній від гріха й зла вогнем Страшного Суду. Тому лагідний Господь і сповістив спасительну заповідь: “Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю” (Мф. 5:5 ). Боголюдська лагідність приводить людину до раю, тоді як нерозумний гнів робить людину винною у пеклі вогненній (див. Мф. 5:22 ). У самій дійсності досконала “чистота” властива безгрішності, тобто досконалій святості, яку мав тільки Господь Ісус як Єдиний Безгрішний. Безсумнівно, як гріх є джерелом усякої нечистоти, так святість – джерело чистоти. Тому безгрішний Спаситель вчить про чистоту як про рятівну силу. Що святіша людина, то вона чистіша; найсвятіші – найчистіші, тому що святий устрій душі витісняє з неї всі гріхи, поки не вижене їх зовсім і не очистить [тим самим] душу від усякої скверни. Тільки чиста душа – а чиста та душа, яка сповнена Боголюдської святості, – має очищене око своєї богоподібної сутності і бачить ним Бога в Його Божественних досконалостях. У цьому спогляданні Бога і полягає її невимовне блаженство. Про це говорить Всечистий, викладаючи спасительну заповідь: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8 ). Боголюдська святість – це сіль, що зберігає життя Христових послідовників у євангельській чистоті й не дозволяє гріху повернутися в нього. Тому вони – “сіль землі” (Мф. 5:13 ).
Боголюдина вчить, що всякий гріх є нечистота і як такий всякий гріх опоганює душу, а особливо – той, який через навичку перейшов у пристрасть. Засіб від цього один – євангельська безпристрасність. Вона набувається тривалою боротьбою з гріхами, поки душа повністю не очиститься, не стане безпристрасною. Переповнена гріхами душа оскверняє не тільки себе саму, а й тіло, яке носить. Адже тіло перетворює вона на знаряддя своїх гріховних пожадливостей. З хтивого ока проглядає хтива пристрасть душі. Щоб око звільнилося від хтивості, треба вирвати з душі хтиву пристрасть. Якщо людина цього не зробить, то пристрасть може охопити всю душу і все тіло – і ввергнути людину у вічну погибель. Про це Спаситель каже: “Кожен, хто дивиться на жінку з пожадливістю, вже перелюбив з нею в серці своєму. Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло твоє було вкинуте в геєну” (Мф. 5:28-29 ). Те, що стосується ока, стосується і будь-якої іншої частини тіла, яку душа використовує як знаряддя для своїх гріхів і пристрастей (див. Мф. 5:30 ).
Гріх – це єдина сила, що очорнює, оскверняє людину. Гріховність людини простягається і на всю тварюку, що оточує людину, опоганюючи тим самим і її, богозданну і невинну. Але винна в цьому не заражена гріхом тварюка, а людина, через яку гріх увійшов у світ і за допомогою якої він і поширюється на всю тварюку у світі (див. Мф. 15:11-20 ; Мк. 7:14-23 ; Рим. 8:19-22 ). Тому Боголюдський шлях очищення тварі від гріха полягає у вигнанні гріха і головних творців гріха, бісів, із самої людини. Коли людина очиститься зсередини, тоді вона в прямому сенсі чиста. Однак цією чистотою володіє тільки свята людина. Отже, святістю очищається людина, а через людину – і створіння (див. Лк. 11:39,8:2 ). Не має права вчити іншого чистоті той, хто не очистив себе від гріха святістю. Євангельський шлях – це насамперед очистити себе, а потім навчати чистоти іншого. Адже якщо неочищена людина своїми брудними руками почне “очищати” нечистого, то вона його лише ще сильніше вимаже. Тому істинне і спасительне правило Спасителя: треба спершу себе очистити від гріха, а потім іншого (див. Мф. 7:1-5 ; Лк. 6:37,41-42 ).
За Своїм нескінченним “милосердям” Бог Слово втілився заради порятунку людей від гріхів (див. Лк. 1:77-78 ), а Бог Отець, який по любові послав Свого Сина у цей світ, називається “Отцем милосердя” (2Кор. 1:3 ). Бо справжнє, неминуще милосердя приходить від Нього. Справді, адже тільки після втілення Бога Слова світ пізнав істинне і досконале Боже милосердя. Душа Боголюдського подвигу спокути і спасіння людського роду – це нескінченне Боже милосердя. Тому Боголюдина у Своєму спасительному Євангелії сповістила, що милосердя є необхідним засобом у Боголюдському домобудівництві спасіння. Воно становить одну з головних заповідей спасіння, поданих Спасителем. Бо спасіння людини є насамперед справою Божого милосердя, тому людина, що спасається, повинна і до інших бути божественно-милосердною (див. Мф. 18:33,35 ). Ясна і невблаганно рішуча заповідь Спасителя: “Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36 ).
Усі численні зцілення від духовних і фізичних хвороб Спаситель здійснив з милосердя. І причому зі спасительною метою: щоб це Боголюдське милосердя люди перетворили на свою чесноту, на своє життя. Милосердям або немилосердям у світі цьому людина вершить свою вічну долю в цьому світі. У день Страшного Суду милосердний і всеправедний Господь визначить для милосердних людей вічне життя, а для немилосердних – вічну муку (див. Мф. 25:34-46 ). Як порятунок світу залежав від Божого милосердя, тобто від Його людинолюбного втілення і Боголюдського подвигу спасіння, так і порятунок кожної окремої людини залежить від її милосердя щодо інших людей. Тому заповідь про милосердя Спаситель поставив як необхідну заповідь порятунку: “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть” (Мф. 5:7 ). У самому подвигу милосердя відбувається Боголюдська таємниця: душа милосердної людини наповнюється блаженством від невидимого Бога, який нагороджує милосердя Своїм найбільшим даром – вічним блаженством. За своєю суттю, новозавітне милосердя – це гранично внутрішній і найневидиміший подвиг душі, в якому душа, сповнена милосердним Спасителем, проявляє боголюдське милосердя до людей і до всієї тварюки. У цьому причина того, що Спаситель називає цей подвиг таємною милостинею, яку дарує Небесний Отець, якою Він керує і яку Він винагороджує (див. Мф. 6:1-4 ).
Згідно з Божественним вченням Господа Ісуса, вічне життя здобувається Боголюдським милосердям: милосердям до всього і до всіх, що зворушливо викладено в притчі про милосердного самарянина (див. Лк. 10:25-37 ). А приголомшлива притча про багатого і Лазаря ясно показує, що немилосердя зводить у пекло (див. Лк. 16:19-31 ). Істинне новозавітне милосердя проявляється в безкорисливій милостині та любові. Настільки велика його цінність в очах Божих, що винагородити його гідно можна лише у воскресіння праведних, коли їм буде дароване вічне блаженство у вічному житті (див. Лк. 14:12-14 ; Мф. 25:46 ). Найбільшу цінність в очах Бога і Спасителя нашого Господа Ісуса Христа має милосердя, спонукуване непідробною людинолюбністю, без жодної домішки корисливості й вихваляння. Це сповістив милосердний Спаситель, який проголосив милостиню вдовиці в дві лепти найвищим даром, бо вона дала все, що мала, всю свою їжу, тоді як інші давали від свого надлишку (див. Мк. 12:41-44 ; Лк. 21:1-4 ). Та й усе Євангеліє спасіння Всемилостивий Спаситель звів до Боголюдського милосердя, проголосивши священну і всебожественну заповідь: “Блаженніше давати, ніж приймати” (Діян. 20:35 ).
Що таке Боголюдський подвиг спасіння людського роду, якщо не подвиг “прощення” людям “гріхів”? Будучи безгрішним і нескінченно людинолюбним, Господь Ісус Христос має і владу, і право прощати гріхи (див. Мф. 9:6-7 ; Мк. 2:10 ; Лк. 5:24 ). У прощенні гріхів милостивий Спаситель був невтомним (див. Мф. 9:2 ; Мк. 2:5 ; Лк. 5:20,7:48 ). Навіть із хреста прощає Він тих, хто розіп’яв Його і насміхався над Ним, розп’ятим (див. Лк. 23:34 ). Такого ж прощення гріхів іншим благий Спаситель вимагає і від Своїх послідовників: “Коли ж ви будете прощати людям їхні гріхи, то пробачить і вам Отець ваш Небесний; а коли ж не будете прощати людям їхні гріхи, то і Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших” (Мф. 6:14-15 ); “Прощайте, і прощені будете… бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам” (Лк. 6:37-38 ). Молитва тільки тоді має спасенне значення, коли вона наповнена прощенням гріхів: “Коли стоїте на молитві, прощайте, якщо що маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний пробачив вам гріхи ваші” (Мк. 11:25-26 ). Людині прощаються гріхи пропорційно з її любов’ю до Христа: найбільшій любові до Христа найбільше прощається. Хто сильно любить Господа Ісуса Христа, тому й багато прощається; “а кому мало прощається, той мало любить” (Лк. 7:47-50 ).
Заворожене гріхом людське єство схильне до гріха. Однак якщо воно кається, то треба прощати йому гріхи: стільки разів прощати, скільки разів кається. Такою є заповідь порятунку, приписана всемилостивим Спасителем: “Коли ж згрішить проти тебе брат твій, виговори йому, і якщо покається, прости йому. І якщо сім разів на день згрішить проти тебе, і сім разів на день навернеться, і скаже: каюся, – пробач йому” (Лк. 17:3-4 ). На запитання свого учня: “Господи, скільки разів прощати братові моєму, що грішить проти мене? Чи до семи разів?” – Спаситель відповідає: “Не кажу тобі: до семи, але до семидесяти семи разів” (Мф. 18:21-22 ). “Спаситель визначив цим не число, – каже святий Златоуст, – а незліченність (τὸ ἄπειρον). Не визначив Він числом, скільки разів зобов’язані ми прощати ближньому, а показав, що це наш невпинний і повсякденний обов’язок”. При цьому людина повинна брати приклад із милосердя Небесного Отця. Спаситель показує це в притчі про немилостивого раба, якому Бог прощає незліченну безліч великих гріхів, а він не хоче пробачити своєму братові кілька дрібних гріхів. Тому премудра Божа правда, яка постійно супроводжує Боже милосердя, вимовляє над немилостивим рабом свій гранично справедливий вирок (див. Мф. 18:23-35 ). У Боголюдській педагогіці виправлення грішників шляхом милосердного відпущення гріхів останній і остаточний суд належить Церкві як дому Святої Трійці: “Скажи Церкві, а коли й Церкві не послухається, то нехай буде він тобі, як язичник і митар” (Мф. 18:17 ). Бог “миру” (1Кор. 14:33 ; 2Кор. 13:11 ), Господь Іісус Христос воплотився і Своїм Боголюдським подвигом спасіння став “миром нашим” із Богом і людьми (Еф.2:14-19) та “Господом миру” (2Сол. 3:16 ), бо Він усунув гріх як єдину зовнішню і внутрішню ворожнечу людини до Бога й до людей (див. Рим. 5:1,8-10,8:4-10 ). Як Такий Спаситель у Своєму вченні про спасіння проголосив мир і миротворчість необхідною чеснотою в людському подвигу порятунку від гріха і зла. Саме через те, що він є світом Христовим, світом Боголюдським, цей світ відрізняється від усякого світу, створюваного людьми. Боголюдський світ за своєю природою – всеосяжний: він містить людське ставлення до Бога, до людей і до всієї тварюки та набувається святістю. У цьому його винятковість і унікальність. У цьому й причина того, що лагідний Спаситель на Таємній вечері залишає учням Свій світ як щось Божественно важливе і спасительне, і вельми відмінне від світу світського, людського, “хоміністичного” [гуманістичного] (від лат. “homo” – “людина”. – “Прим. пер.”): “Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не бентежиться серце ваше і нехай не лякається” (Ін. 14:27 ; пор.: Ін. 16:33 ).
До Боголюдського, Христового світу людина приходить після тривалої боротьби з гріхами в собі та в навколишньому світі, після боротьби, яку веде вона в ім’я Христа і Христовою силою. По суті справи, це – боротьба за Христа, за воцаріння Христа в душі, Яким і виганяють із неї гріхи: адже тільки в Господі Іісусі Христі людська істота знаходить істинний мир і справжнє спочинок від гріха та зла (див. Ін. 16:33 ; Мф. 11:29 ). Тому Спаситель ясно вказав на ту людську боротьбу з гріхами, яка передує воцарінню Боголюдського миру в душі людини: “Вогню прийшов Я низвести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалився!.. Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, але поділ. Бо відтепер п’ятеро в одному домі стануть розділятися, троє проти двох, і двоє проти трьох. Батько буде проти сина, і син проти батька; мати проти дочки, і дочка проти матері; свекруха проти невістки своєї, і невістка проти свекрухи своєї… І вороги людині – домашні її. Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, не гідний Мене; і хто любить сина чи доньку більше, ніж Мене, не гідний Мене; і хто не бере хреста свого й іде за Мною, той не гідний Мене” (Лк. 12:49,51-53 ; Мф. 10:36-38 ).
Коли людям у мужній боротьбі з гріхами вдається, за сприяння Христової благодаті, запанувати мир у своїй душі, вони робляться справжніми миротворцями і справді блаженними, тому що стали синами Божими. Немає більшого й іншого вічного блаженства для людської істоти, ніж стати сином Божим, адже тим самим вона робиться спільником багатства свого Небесного Батька, і її божеству немає кінця ні у світі цьому, ні у світі горньому. Господь розкрив це благовістя, давши Свою спасительну заповідь про миротворчість: “Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими” (Мф. 5:9 ).
Живучи в цьому світі, Спаситель сповістив Боголюдську істину: Бог – це єдине багатство людини; людина ж, яка проголошує багатством творіння або речі і наживає їх як благо, але не багатіє Богом, гине вічною погибеллю (див. Лк. 12:16-21 ). Оскільки за єством людина є істотою богоподібною, то вона здатна жити не речами і не від речей, а Богом і від Бога (див. Лк. 12:15 ). Своїм Боголюдським життям на землі Спаситель явив і засвідчив, що Боголюдська “убогість” в усьому речовому – це сила, що спасає від гріха і смерті. Убогий маєтком, Господь попереджав тих, хто хотів слідувати за Ним: “Лисиці мають нори, а птахи небесні – гнізда; а Син Людський не має, де прихилити голову” (Мф. 8:20 ; Лк. 9:58 ). Євангеліє спасіння високочудний Господь сповіщає насамперед убогим (див. Лк. 7:22,4:18 ). Посилаючи Своїх учнів на проповідь Євангелія, Він дає їм заповідь про вбогість: “Не беріть із собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні торби на дорогу, ні двох одягів, ні взуття, ні ціпка” (Мф. 10:9-10 ; пор.: Мк. 6:8-9 ; Лк. 9:3,10:4 ). Та й усім Своїм послідовникам заповідає Він євангельське зубожіння, яке всією сутністю спирається на всеблагого Промислителя, на Бога Вседержителя: “Не дбайте про те, що їсти душі вашій, а про те, що одягнутися тілу, – не дбайте про душу вашу, що їсти, а про тіло, що одягнутись. Душа більша за їжу, і тіло – за одяг. Подивіться на круків: вони не сіють, не жнуть; немає в них ні сховищ, ні житниць, і Бог живить їх; скільки ж ви кращі за птахів?…. Подивіться на лілії, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть; але кажу вам, що й Соломон в усій славі своїй не одягався так, як усяка з них. Якщо ж траву на полі, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч, Бог так одягає, то кольми паче вас, маловіри!” (Лк. 12:22-24,27-28 ; Мф. 6:25-31 ). Статки у світі цьому ж дає Бог людям для того, щоб вони перетворили їх на вічне благо, на нетлінне багатство. І вони в цьому досягнуть успіху, якщо вживуть його на милостиню. У цьому відношенні заповідь Спасителя зрозуміла і рішуча: “Продавайте маєтки ваші і давайте милостиню. Готуйте собі вмістилища, що не віють, скарб, що не скупиться, на небесах, куди злодій не наближається, і де міль не з’їдає” (Лк. 12:33 ; порівн.: Мф. 6:19-20 ). Для тих же, хто сподівається на статки світу цього і не перетворює їх на засіб спасіння, збагачуючись через милостиню Богом, всеблагий Спаситель має гірке слово: “Горе вам, багаті, бо ви вже отримали свою втіху. Горе вам, пересичені нині, бо ви вповні” (Лк. 6:24-25 ).
Добровільним “стражданням” Господь Ісус спокутував світ, а Своїм вченням про необхідність страждань за євангельські істини Він зробив страждання за правду непорушним засобом порятунку людей від гріха і зла. Своїм невинним стражданням безгрішний Спаситель став ідеальним зразком страждання за Божественну правду в цьому світі, що лежить у злі. Але Його Божественна сила особливо проявилася в тому, що страждання за Євангеліє перетворив Він для страждальців на блаженство. Зі страждань за Нього Божественний Спаситель зробив джерело невичерпного блаженства. У цьому – дивовижна новизна Боголюдського домобудівництва порятунку, у цьому і його всепереможна сила: адже християни перемагали і перемагають стражданнями за Христа, а не катуванням інших в ім’я Христа. У світі, сповненому несправедливості та сластолюбства, Боголюдському Праведникові та Його послідовникам личить бути гнаними. Але непереборна сила гнаних за Христа полягає в тому, що вони блаженні в стражданні і смерті за Господа Ісуса, бо за допомогою цього вони поспішають до свого Найсолодшого Господа, радіючи вічному життю з Ним на небесах. Такою є обітниця всеблагого Господа: “Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне” (Мф. 5:10 ). І до того ж вигнані не за будь-яку тлінну, відносну і хоміністичну правду або ж за личину правди людської, а за вічну, досконалу і Божественну правду, уособлену в Боголюдині Христі, Який є Божою правдою, що втілилася і стала волюдяною (див. 1Кор. 1:30 ), і тому вона є правдою Божою (див. 1Кор. 1:30 ), і тому вона – джерело всеспасительної праведності для людського роду (див. 2Кор. 5:19-21 ; Рим. 5:18,21,3:21-26 ). Те, що це так, показує Сам Спаситель, адже одразу ж після заповіді про блаженство вигнаних за правду Він сповіщає, що страждання за Божественну правду є, власне, стражданням за Нього, а Він є втілення вічної Божої правди: “Блаженні ви, коли вас ганьбитимуть, і будуть гнати, і будуть усіляко несправедливо злослов’язувати за Мене. Радійте й веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах” (Мф. 5:11-12 ; пор.: Лк. 6:22-23 ).
Носіїв Боголюдської правди, що спасає стражданням за неї, поведуть перед царів і володарів, віддаватимуть на муки, битимуть і вбиватимуть, ненавидітимуть усі, а вони від усього цього захистяться блаженним стражданням до кінця, за словом преблагого Господа Ісуса: “Той, хто терпить, той і спасенний буде” (Мф. 10:18,22,24-26,24:9,13 ; Мк. 13:9-13 ; Лк. 21:12-13,17 ). Не боячись тих, хто вбиває тіло, а душі не може вбити, послідовники Спасителя стануть безстрашно сповідувати євангельську правду і своїм терпінням рятувати свої душі (див. Лк. 21:19,12:5 ; Мф. 10:28 ). У власному подвигу страждання за Божественну правду христоносці не можуть перевершити найбільшого Страждальця за цю правду, Самого Господа правди, Ісуса Христа, за Його всеістинним словом: “Раб не більший за пана свого. Якщо Мене гнали, гнатимуть і вас” (Ін. 15:20 ). Ба більше, сп’янілі спокусливою логікою зла і чарівною солодкістю гріха, поборники неправди вбиватимуть христоносців з упевненістю, що вони здійснюють служіння Богові, про що всезнаючий Спаситель наперед говорив Своїм послідовникам: “Навіть настає час, коли всякий, хто вбиває вас, думатиме, що він тим служить Богові” (Ін. 16:2 ). Утім, христоносці й у цьому разі радісно страждатимуть за незамінного Господа Ісуса, носячи в собі полум’яне відчуття істинності Його слів: “Усякого, хто сповідує Мене перед людьми, того сповідуватиму і Я перед Моїм Небесним Отцем, а хто зречеться Мене перед людьми, того зречусь і Я перед Моїм Небесним Отцем” (Мф. 10:32 ; порівн.: Лк. 12:8 ).
Щоб людина виробила почуття, свідомість, переконання про необхідність безбоязливого і блаженного страждання за Боголюдину Христа і за Його правду, потрібно, щоб вона, перш за все, постраждала в собі самій, у своїй внутрішній істоті. А це буває, коли людина заради Владики Христа євангельським подвигом віри зречеться самолюбного егоїзму, ідолопоклонницького антропоцентризму і чуттєвого раціоналізму, коли заради Господа Ісуса Христа “загубить душу свою”, розіпне себе світові, візьме свій хрест, зречеться не лише світу, а й самої себе, й усім своїм єством безповоротно послідує за найсолодшим Господом Ісусом (див. Мф. 10:38:38 , Мф. 10:38 ). :38-39, 16:24-26; Мк. 8:34-35 ; Лк. 9:24-26,14:27 ). Інакше кажучи, щоб зробити себе здатною бути страждальцем і сповідником Боголюдської істини і правди, людині належить насамперед подвигом самовідданої віри віддати всього себе Господу Іісусу Христу, щоб посіяти себе, тобто зерно власної особистості, у життєдайних глибинах Його Божественного буття, щоб “померти” у Ньому та Його благодаттю приголубити себе Боголюдським плодоношенням, бо всього цього вимагає спасительне слово Спасителя: “Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду. Той, хто любить душу свою, занапастить її, а той, хто ненавидить душу свою в цьому світі, збереже її на життя вічне” (Ін. 12:24-25 ). Лише для такої людини євангельське Христове ярмо робиться благим і євангельський Христовий тягар – легким (див. Мф. 11:30 ). Якщо ж людина захоче сповідувати євангельську істину і правду, не відродивши себе Господом Ісусом Христом, то викличе над собою глузування як така, що почала творити і не здатна закінчити, тому що вона заздалегідь не розрахувала, що для такого подвигу потрібно мати багато Боголюдської благодатної сили (див. Лк. 14:26-30 ).
Господь Ісус Христос, втілений Бог Слово, з’явився досконалим безгрішним Учителем єдиного істинного “богопізнання” і “богошанування”. Він сповістив досконале вчення про єдиного істинного Бога – про Святу Трійцю. Неперевершена перевага Боголюдського вчення про Бога і богошанування полягає в тому, що про істинного Бога вчив Він, являючи у Своєму людському образі повноту Божества тілесно, “бо в Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9 ). Навчаючи про Бога як втілений Бог Слово, Він сповістив досконале вчення про Бога, як ніхто і ніколи з людей (див. Ін. 1:18 ). Вічна новизна Боголюдського вчення про Істину полягає в тому, що Він розкрив і показав, що Істина – це Боголюдська Особистість, тобто Особа, а не поняття, не теорія і не схема: “Я є істина” (Ін. 14:6 ). Оскільки Господь Ісус Христос є втіленим Богом Словом, то Він справедливо вчить і вимагає, щоб усі шанували Його, як шанують Бога Отця (див. Ін. 5:23 ), бо той, хто бачить Його, бачить і Отця (див. Ін. 12:45,14:9 ).
Істинне богошанування виражається в істинному служінні Богу, у Богослужінні. Своєю Особистістю і вченням Господь Ісус сповістив єдиного істинного Бога, тому Він і вимагає, щоб служили тільки Богові істинному і вічному (див. Мф. 4:10 ; Лк. 4:8 ). Тому основний гріх світу – це невіра в Боголюдину. Це – те, за що карає навіть Утішитель, Дух Святий. Так, Утішитель карає (див. Ін. 16:8 )! Після явлення Боголюдини Христа у світі цьому і Його вчення про істинного Бога у людей не може бути виправдання в їхній невір’ї в Бога і в гріхах, що випливають із цього (див. Ін. 15:22 ). Оскільки пришестям Боголюдини явлено і доведено світові й Божество Святого Духа, то хула на Святого Духа не пробачиться людям ні в цьому світі, ні в майбутньому (див. Мф. 12:31-32 ; Мк. 3:29 ; Лк. 12:10 ).
Людська істота створена як єдина і неподільна особистість; тому людина не може розділяти себе на віруючу і невіруючу, бо вона служить або Богові, або не-богові, третього немає і бути не може (див. Мф. 6:24-32 ; Лк. 16:13 ). “Усяке царство, що розділилося саме собі, спорожніє” (Мф. 12:25 ; Мк. 3:24 ; Лк. 11:17 ). Це слово Спасителя стосується насамперед людини, бо за сутністю вона – істота неподільна. Людина – або з Господом Ісусом Христом, або проти Нього; третього не дано (див. Мф. 12:30 ). “Ніхто, хто поклав руку свою на плуг і озирається назад, не є благонадійний для Царства Божого” (Лк. 9:62 ). Істинне, євангельське богошанування і богослужіння охоплює всю людину без залишку. Людина євангельської віри всією своєю істотою віддана Богу. А хибне богошанування і богослужіння – це наближатися до Бога устами, але серцем відстояти від Нього далеко (див. Мф. 15:6-9 ; Мк. 7:6-7 ); казати Спасителю: “Господи, Господи!”, але не виконувати Його Божественної волі (див. Мф. 7:21-23 ).
В істинному богопізнанні та богошануванні полягає і справжня “мудрість”, Бого-мудрість. Оскільки Господь Ісус Христос є втіленим Богом Словом і як Такий Він – “Божа Премудрість” (1Кор. 1:24 ), то Він і є “Єдиний Премудрий” (1Тим. 1:17 ; Іуд.25). Тому Він може дарувати і завжди дарує Своїм послідовникам премудрість, якій ніхто не може ні чинити опір, ні здолати її (див. Лк. 21:14-15 ). Таємниці Божого Царства всемудрий Господь відкриває Своїм вірним послідовникам (див. Мк. 4:11 ; Лк. 8:10 ), які в простоті й чистоті серця вірують у Нього як у Бога і Спасителя (див. Лк. 10:21 ; Мф. 11:25 ). Боголюдське вчення – в усіх відношеннях Божественне, таємниче і досконале, тому повідомляє його або Сам Господь Ісус Христос (див. Мф. 11:27 ; Лк. 10:22 ), або Бог Отець (див. Мф. 16:17 ), або Дух Святий, Дух Істини, який наставляє на всяку Божественну істину (див. Ін. 14:26,16:13 ; 1Кор. 2:10-16 ). Людина ж робиться по-євангельськи премудрою, якщо Боголюдське вчення Спасителя не тільки слухає, а й виконує (див. Мф. 7:24-25 ). Якщо ж людина залишиться за межами Боголюдського вчення і подвигу, то заблукає у власних помислах і почуттях і – що найстрашніше – виявиться в очах Божих нерозважливою (див. Мф. 7:26-27 ).
“Просвітництво” людини Боголюдиною – це вельми значний догмат у вченні Спасителя про спасіння. Справжнє й істинне просвітництво полягає в просвітленні людини Боголюдиною, у наповненні людини світлом Боголюдини. Справді, просвітництво є не що інше, як просвітлення (букв. “просвітлення”. – “Прим. пер.”) Богом. Гріх згустив у людській душі страшну темряву; її може вигнати з людини тільки безгрішний Господь Ісус Своїм Божественним світлом. Адже Господь Ісус є – перш за все – Світло, тому що Він – Бог (див. Ін. 1:1,4 ). Як істинний Бог Слово Господь Ісус Христос є “Світло істинне” (Ін. 1:4,9 ). І це істинне Світло стало плоттю (див. Ін. 1:14 ), стало людиною – і тим самим велике Світло засяяло немічним людям, які сидять у темряві гріха й тіні смерті (див. Мф. 4:16 ). Тому високочудний Спаситель робить явним спасительне благовістя: “Я, Світло, прийшов у світ, щоб кожен, хто вірує в Мене, не лишався в темряві” (Ін. 12:46 ). Це означає: віруючи в Боголюдину, людина насичує себе Його Божественним світлом, просвічує себе Боголюдиною і, завдяки цьому, виганяє з себе гріх і морок гріха. До віри в це чудотворне світло Господь Ісус закликає всіх людей: “Віруйте у світло, щоб бути синами світла” (Ін. 12:36 ). Боголюдське, вічне і невечірнє світло просвічує, освячує, наповнює світлом, спасає людину, витягуючи її з темряви гріха і смерті.
Через гріх і внаслідок гріха весь цей світ потонув у темряві. Тому людина не бачить у ньому, куди йде, не вбачає того, що є, насправді, цей світ, якими є його сенс, призначення і мета. І лише з пришестям Господа Ісуса Христа Божественне світло сповнило цей світ, засяяло його і розкрило його сенс, його призначення і його мету. Тому Господь і сповіщає: “Я – світло світу; хто піде за Мною, той не буде ходити в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12 ; пор.: Ін. 9:5 ).
У світлі – життя, і причому життя неминуще і вічне. Світло і життя суть синоніми. Жити – це, власне, означає світити Божественним світлом (див. Ін. 1:4 ). А втілений і вочеловечений Бог Слово є водночас і Світло, і Життя. Ним світло світить і життя живе. І ще: Ним світло живе і життя світить. Це істинне Світло – Учитель для людини від самого моменту її [тобто людини] появи у світі цьому (див. Ін. 1:9 ). Справжні христоносці – одночасно і світлоносці. Вони суть “світло світу” (Мф. 5:14 ), тому що носять у собі Господа Ісуса. Вони божественно просвічені, тому що просвічені Боголюдиною. А злі люди завжди люблять темряву, бо насолоджуються похотями творця темряви, тобто гріха. Тому й не люблять вони Господа Ісуса, Який є Світло, а тим самим для них – мука і катування. Спаситель сповістив про це, кажучи: “Світло прийшло у світ, але люди більше полюбили темряву, ніж світло, бо діла їхні були злі. Бо всякий, хто чинить зле, ненавидить світло, і не йде до світла, щоб не викрилися діла його” (Ін. 3:19-20 ).
Бог Слово став людиною, щоб сповістити людям, що їхній порятунок від гріха і смерті полягає в нескінченному божественному процвітання до повної “богоподібності”. Створена за образом Божим, людина обдарована прагненням до Бога, яке, будучи керованим Боголюдиною, може звести її до досконалої богоподібності. Незмінний спасительний догмат вчення Спасителя: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48 ). Люди досягають цього, народжуючись від Бога, роблячись Божими дітьми і набуваючи властивостей свого Небесного Отця. Адже всі заповіді Спасителя націлені на те, щоб люди стали синами свого Небесного Отця (див. Мф. 5:43-45 ). Такими вони стають, якщо всім серцем, усім єством народжуються від Бога, виконуючи Божу волю (див. Ін. 1:12-13 ), якщо кожне своє почуття перетворять на богопочуття і кожну свою думку – на богодум. Іншими словами, людина стане сином Божим, якщо стане братом Христа, Єдинородного Сина Божого. Братом же Христовим стає вона, виконуючи волю Небесного Отця (див. Мф. 12:49 ; Мк. 3:35 ; Лк. 8:21 ).
Людина в божественному вдосконаленні нескінченно простягається вперед, якщо всі (свої] думки, всі почуття, всі бажання і всі справи спрямовує Господом Ісусом Христом і в усьому Ним керується. Так збирає вона себе у Христі, зосереджуючи себе для вічного життя через богоподібний подвиг; в іншому випадку, вона марнує свою особистість у тлінні, у смерті, у спокусі (див. Лк. 11:23 ). Людину створив Бог Слово, і її буття у своїй сутності має словесний (логосний) характер, щоб своїм єством жадала вона Бога (див. Ін. 1:3,9 ). Якщо людина усвідомлює цю логосність свого буття, то невпинно тягнеться до Бога, не припиняючи шукати того, що Боже (див. Мф. 7:7-11 ; Лк. 11:9-11 ). У цьому подвигу його наставляє і підтримує досточудний Господь Ісус, тому що Небесне Царство здобувається великою працею (див. Мф. 11:12 ). Господь Ісус Христос і прийшов у цей світ, щоб втамувати вроджену людську спрагу до Бога і Божої правди. Він, Божа правда, прорік благовістя і заповідь: “Блаженні спраглі та спраглі правди, бо вони наситяться” (Мф. 5:6 ; пор.: Лк. 6:21 ). Це – єдина спрага в цьому світі голоду і смерті, що робить людину блаженною, так само як і єдина блаженна спрага.
Людина досягає божественної досконалості, якщо тільки харчується Богом і Господом Ісусом Христом; бо, лише насичуючись Богом, людина робиться богоподібною і живе божественним життям ще тут, на землі. Спаситель вчить про це ясно і безпосередньо: “той, хто їсть Мене, житиме Мною” (Ін. 6:57 ); “той, хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, перебуває в Мені, і Я в ньому” (Ін. 6:56 ). Процес людського спасіння через обоження залежить від того, наскільки людина насичує себе Богом і Господом Ісусом Христом. Лише прищепивши свою особистість до Боголюдини, людина може зростати в божественній досконалості й творити боголюдські справи. Адже тільки живучи Господом Ісусом Христом і в Господі Ісусі Христі, людина отримує Божественні життєдайні сили, якими перемагає все гріховне і смертоносне. Лише органічна єдність людського життя з Боголюдським оживотворяє людину вічним життям і робить її здатною до божественних думок, почуттів і справ. Незамінний Господь висловив це Своїми Божественними словами: “Як гілка не може приносити плоду сама собою, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:4-5 ).
Людина успішно досягає цього своєю безмірною любов’ю до Господа Ісуса Христа. Адже любов подає людині сили вкоренитися в Господі Ісусі Христі, виконувати Ним і за Його сприяння Його заповіді і, таким чином, робить людину гідною того, щоб Трисонячне Божество створило в ній обитель (див. Ін. 14:23 ). Мешкання Троїчного Божества в людині відроїчує людину, наповнюючи її божественними досконалостями, наскільки людське єство здатне їх приймати і жити в них і за ними. До цього відроїчення Господь Ісус Христос і веде Своїх послідовників, які уподібнюють себе Йому. Бо це – остання і кінцева мета Його Боголюдського подвигу на землі: “Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, яких Ти Мені дав, щоб вони були єдине, як і ми… Не про них же тільки молю, а й про тих, хто вірує в Мене за їхнім словом, нехай будуть усі єдині: як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас єдині… Нехай будуть єдине, як Ми єдине. Я в них, і Ти в Мені; нехай будуть досконалі воєдино” (Ін. 17:11,20-23 ).
Незважаючи на всі свої незліченні прояви, “життя”, строго кажучи, єдине, нероздільно єдине, оскільки походить від єдиного Життєдавця – від Бога Слова (див. Ін. 1:4 ). Тому життя у своїй сутності має характер логосний, божественний. Життя живе в силу логосності, яку в собі носить. Там, де ця логосність зникає, справжнє життя завмирає; там неминуче настає духовна або фізична смерть, або та й інша разом. Тому в Божественному Євангелії й говориться, що життя – у Слові (див. Ін. 1:4 ) як щось зумовлене й огороджене Словом. Відповідно до цього таємниця життя міститься в таємниці Бога Слова. Коли ж Бог Слово втілився і став людиною, то у Своїй Боголюдяній Особистості, у Своєму Боголюдяному житті та у Своєму Боголюдському вченні Він розкрив, сповістив і дарував вічне життя. Тому Спаситель і прорік дивовижне благовістя: “Я є Життя” (Ін. 11:25,14:6 ). Сенс і мета Його пришестя у світ і всього Боголюдського домобудівництва спасіння – це дарувати людям вічне життя і навчити їх, як життя вічне здобувається: “Я прийшов для того, щоб ви мали життя, і мали його з надлишком” (Ін. 10:10 ). А життя з надлишком – це не що інше, як життя вічне. Тому Свій Боголюдський подвиг спасіння світу Спаситель визначає як дарування вічного життя людям, за заповіддю Бога Отця (див. Ін. 12:50 ). Мета здійснюваного Спасителем подвигу спасіння – дати всьому життя вічне (див. Ін. 17:2 ).
Усе Боголюдське наповнене вічністю: не тільки Його Боголюдська Особистість, а й кожне Його слово. Тому віра в Нього й у все, що Йому притаманне, наповнює людину вічним життям: “По правді кажу вам, по правді кажу вам, хто вірує в Мене, той має життя вічне” (Ін. 6:47 ), і до того ж іще в цьому світі. Кожен, хто вірує в Сина, має вічне життя (див. Ін. 6:40 ). Бог Слово і прийшов у цей світ, “щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:15-16,36 ). Вчення Спасителя є, насправді, вченням про вічне життя, тому Він і благовістить: “Воістину, воістину кажу вам, той, хто слухає слово Моє, хто вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне, і на суд не приходить, а перейшов від смерті до життя” (Ін. 5:24 ). І справді, Боголюдина пропонує людям вічне життя, яким перемагається смерть і все смертне (див. Ін. 5:40 ). Бо як Спаситель є Життя, то Він – і Воскресіння, тож той, хто вірує в Нього, “коли й помре, оживе” (Ін. 11:25 ). Своїм послідовникам Він дарує вічне життя, і вони ніколи не загинуть, і ніхто їх не викраде з Його руки (див. Ін. 10:28 ).
Ставши людиною, Бог Слово найяскравіше показав, що Він – вічне життя. А подвигом Свого Боголюдського життя і вчення Він зробив це вічне життя доступним для людей. Тому святий Воанергес благовістить: “Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили на власні очі, що роздивлялися і що торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя з’явилося, і ми бачили і свідчимо, і сповіщаємо вам про те вічне життя, що було в Отця, і з’явилося нам” (1Ін. 1:1-2 ; порівн.: 1Ін. 5:11,2:17,25,5:20 ). Утім, не тільки це, але втілений Бог Слово став хлібом цього життя, так що той, хто їсть від Нього, не помре (див. Ін. 6:48,50 ). А хліб, який Він дає, є Його Плоть, і питво, яке Він дає, є Його Кров; харчуючись ними, людина наповнює себе Богом, тобто вічним життям: “Я – хліб живий, що з’явився з небес, той, хто їсть хліб цей, житиме повік, і хліб, що дам Я, є Плоди Мої, що їх Я віддам за життя світу…”. Воістину, воістину кажу вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Крові Його, то не матимете в собі життя. Той, хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне… Той, хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, перебуває в Мені, і Я в ньому” (Ін. 6:51,53-56 ).
Вічне життя, дане в Особистості Господа Ісуса, неминуче виражається і в Його вченні. Тому виконання Його заповідей подає вічне життя. На запитання багатого юнака: “Учителю благий, що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?” – Спаситель відповідає: “Якщо хочеш увійти в життя вічне, дотримайся заповідей” ( Мф.1916 ; Мк. 10:17,19 ; Лк. 18:18,20 ). Врятуватися – значить, по суті справи, здобути вічне життя (див. Мф. 19:25 ), тому що порятунок відбувається через звільнення від гріха як єдиної сили, що умертвляє. А смерть витісняється і винищується життям. І в іншому випадку Спаситель на те саме запитання відповідає, що вічне життя здобувається через дотримання Божих заповідей, які цілком полягають у двох заповідях про любов до Бога і ближнього, і виставляє милосердного самарянина як приклад (див. Лк. 10:25-37 ). Оскільки вічне життя здобувається дотриманням заповідей, то Господь Ісус і називає цей шлях вузьким (див. Мф. 7:14 ). І всім благовістить: “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться Моїх словес, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51 ).
Як Боголюдське домобудівництво спасіння людського роду є ділом і даром Троїчного Божества, так і вічне життя – дарунок Трисвятого Господа. Адже і вічне життя Господь Ісус Христос дарує як друга Особа Святої Трійці, як Особа, єдиносущна з Богом Отцем і з Богом Духом Святим. У цьому беруть участь і Бог Отець, і Бог Дух Святий (див. Ін. 4:14,17:3,7:38,39 ).
Таємниця вчення Спасителя носить у своєму серці вчення про “Істину”, але не про якусь тлінну і відносну істину, а про Істину вічну і досконалу, вічну і досконалу, як Сам Бог. Для того щоб навчити світ цієї вічної Істини, Бог Слово, Який і є ця Істина, втілився і став людиною. Він єдиний у людському роді навчав людей вічної Істини, являючи цю Істину Собою і в Собі. Він перший і єдиний показав, що досконала Істина – це не поняття, не силогізм, не людина і не якесь інше творіння, а Особа – Боголюдська Особистість. Тому справедливо й сповістив: “Я є Істина” (пор.: Ін. 14:6 ). До Боголюдини Христа істини у світі наче й не існувало; вона була уривчастою, роз’єднаною, була присутня у відблисках, у символах, але в усій своїй повноті й вічності з’явилася лише в Особі Боголюдини Ісуса. Тому у святому Євангелії справедливо говориться: “А благодать і істина сталися через Ісуса Христа” (Ін. 1:17 ).
Проповідуючи вічну істину, Господь Ісус Христос перекладав, власне кажучи, Свою Боголюдяну Особистість у слова, у заповіді, у вчення. Тому й говорив: Я сказав вам “істину, яку чув від Бога” (Ін. 8:40,45 ). Мета пришестя Спасителя у світ – “свідчити істину” (Ін. 18:37 ). Той, хто чинить за боголюдською істиною, йде до Світла, звершуючи свої справи Богом і в Бозі (див. Ін. 3:21 ). Будучи єдиносущною зі світлом, Боголюдська істина освячує собою людей (див. Ін. 17:17,19 ). Кожне слово Спасителя – це істина (див. Ін. 8:45 ), сповнена Божественного світла і сили; тому, в яку б душу не увійшла, вона виганяє з неї гріх, а разом із гріхом брехню і рабство злу. Адже пізнання, здобуття і володіння Божественною істиною – це єдиний шлях до свободи від гріха і підпорядкування гріху. З цієї причини всеістинний Господь Ісус благовістить: “Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними” (Ін. 8:32 ). Вільними від чого? – Від гріха. Бо “всякий, хто чинить гріх, є раб гріха… Якщо Син звільнить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:34,36 ). Істинна людська свобода полягає у свободі від гріха і рабства гріху, а це значить – від смерті і рабства смерті; а понад те – у свободі від диявола і рабства дияволові, у якому зовсім немає істини, але який увесь із неправди та в неправді (див. Ін. 8:38,44 ).
Будучи як вічна Божественна Істина, втілений Бог Слово сповіщає вчення, згідно з яким така сама Істина і Бог суть і Дух Святий, і Бог Отець. Іншими словами, Істина – це Трисонячне Божество. У цьому сенсі Спаситель і називає Святого Духа Духом Істини, Який наставить Його послідовників на всяку істину (див. Ін. 14:17,16:13 ).
Своїм Воскресінням із мертвих Господь Ісус Христос показав, що Він Переможець смерті, а Своїм вченням проповідував “воскресіння” мертвих. Таке Його вчення про воскресіння – лише відображення Його власного Воскресіння. Він воскрес, бо завжди був Воскресінням, завжди був Життям. Тому й виголосив благовістя: “Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, той, хто помре, оживе, навіть якщо помре” (Ін. 11:25 ). Спаситель засвідчив це благовістя, словом воскресивши з мертвих Лазаря (див. Ін. 11:43-44 ), сина вдови з Наїну (див. Лк. 7:11-15 ), доньку Яїра (див. Мф. 9:18-25 ; Мк. 5:22-42 ; Лк. 8:41-55 ) та інших мерців (див. Мф. 11:5 ; Лк. 7:22 ). На цих фактах і стверджується істинність і сила вчення Спасителя про воскресіння. Це й дає Йому право говорити про Себе: “Як Отець мертвих воскрешає й оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21 ); “істинно, істинно кажу вам: настає час, і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого, і, почувши, оживуть. Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі… Не дивуйтеся цьому, бо настає час, коли всі, хто перебуває в гробах, почують голос Сина Божого, і ті, що чинили добро, вийдуть на воскресіння життя, а ті, хто чинили зло, – на воскресіння осуду” (Ін. 5:25,26,28,29 ). Адже воскресіння мертвих – це воля Бога Отця, добровільно здійснювана Сином (див. Ін. 6:39 ). Як всезнаючий Бог Господь Ісус у Своєму Боголюдському вченні про воскресіння й вічне життя говорить і про характер життя після воскресіння: “У воскресінні не одружуються, не виходять заміж, але перебувають, як Ангели Божі на небесах” (Мф. 22:30 ; Мк. 12:24-27 ; Лк. 20:35-36 ).
Будучи Сам Воскресінням, і Життям, і Переможцем смерті, Спаситель Своїм вченням пояснив таємницю тілесної людської смерті: тілесна смерть – це сон, яким тіло тимчасово засинає, щоб у день Страшного Суду знову прокинутися до життя вічного. З цієї причини Спаситель і називає смерть сном (див. Мф. 9:24 ; Мк. 5:39 ; Лк. 8:52 ; Ін. 11:11 ). У притчі ж про багатого і Лазаря Господь найяскравіше показав безсмертя людської душі та її життя після тілесної смерті (див. Лк. 16:19-31 ).
Вчення про “Боже Царство” посідає центральне місце у вченні Спасителя про спасіння світу. Як перше новозавітне благовістя Спаситель сповіщає істину про те, що з Ним і в Ньому приходить до людей Царство Боже (див. Мф. 4:17 ; пор.: Мф. 3:2 ; Лк. 10:9,11 ). Здійснюючи Святим Духом незвичайні, Божественні діла, Спаситель вказує на це як на доказ того, що до людей прийшло Царство Небесне (див.: Мф. 12:28 ; Лк. 11:20 ). Цим Спаситель показує, що і Він, і Дух Святий, і Бог Отець суть Царство Небесне, Царство Боже; або, краще сказати, Царство Небесне – це все те, що Вони дарують світові в Боголюдському домобудівництві спасіння. Тому місія Спасителя полягала в проповідуванні “Євангелія Царства” (Мф. 4:23 ; Мк. 1:14 ; Лк. 8:1 ). Своїм учням Господь заповідає проповідувати Царство Небесне, супроводжуючи свою проповідь Божественними ділами: зціленням хворих, очищенням прокажених, воскресінням мертвих, вигнанням бісів (див. Мф. 10:7-8 ; Лк. 9:2 ). Проповідь Євангелія за своєю суттю є проповіддю про Боже Царство. Тому Господь і сповіщає: “Царство Боже благовіствується” (букв. у сербськ. тексті: “проповідується Євангелієм. – Прим. пер.”) (Лк. 16:16 ). Як Своє Боголюдське покликання Спаситель зазначає: “Благовістити Я повинен Царство Боже, бо на те Я посланий” (Лк. 4:43 ). Проповідь Євангелія є не що інше, як благовістя Божого Царства (див. Лк. 9:60 ). Слово Спасителя говорить: “Буде проповідувано це Євангеліє Царства по всій всесвіті, як свідоцтво всім народам” (Мф. 24:14 ). Не тільки перед Своєю хресною смертю, а й після Свого Воскресіння Спаситель протягом сорока днів говорив учням про Царство Боже (див. Діян. 1:3 ).
Оскільки Євангеліє Спасителя – це Євангеліє про Боже Царство Боже, про Царство Троїчного Божества, то Спаситель і визначає шукання Божого Царства як мету людського життя на землі: “А ви шукайте передусім Царства Божого та правди Його” (Мф. 6:33 ; Лк. 12:31 ). А все інше, потрібне людині, додається до Царства Божого як якесь додавання (див. Мф. 6:33 ; Лк. 12:31 ). Драматична доля Небесного Царства на землі. Користуючись недбалістю людей, у неї зі своїм злом втрутився диявол, який невпинно і лукаво трудиться над тим, щоб небесні істини не мали плоду на ниві людських душ. І йому це частково вдається, але кінець зрозумілий: у день Суду праведники, як сонце, засяють у Царстві Отця свого Небесного, а грішників ввергнуть у вогнище вогняне, де буде плач і скрегіт зубів (див. Мф. 13:24-30,36-43 ). Насправді, земля – це підніжжя неба, і люди створені на ній для того, щоб у них росла й дозрівала небесна пшениця, тобто небесні істини; щоб надприродне досягало успіху в природному, небесне – в земному, Боже – в людях. Небесне Царство подібне до гірчичного зерна, і воно, надприродне за своєю природою, плодоносить у людині, якщо землю душі очищено й оброблено (див. Мф. 13:31-32 ; Мк. 4:31-32 ; Лк. 13:19 ).
Така таємниця вчення Спасителя про спасіння: небесним і надприродним істинам належить зростати в людському єстві, щоб піднести його над природою і піднести до небес (букв. “онебесити”. – “Прим. пер.”), тобто зробити надприродним. Небесне Царство подібне до закваски Божої істини в тісті людського єства, вкладеної туди з одною-єдиною метою – щоб усе тісто скисло Богом і Божим (див. Мф. 13:33 ; Лк. 13:21 ). Є якийсь таємничий генетичний зв’язок між істинами Небесного Царства і людиною. Посіяні в людині, ці істини сходять і непомітно для людини зростають, бо земля богоподібної людської душі подає насінню соки, і воно спочатку продукує траву, потім колосся, а після того наповнює колосся пшеницею (див. Мк. 4:26-29 ).
За своєю нескінченною Божественною природою Боже Царство сповнене Божественної таємничості й духовності, так що процес його зростання і процвітання в людському єстві незримий для людського ока. Непримітним чином виростає воно в людині, дозріваючи на обробленій землі богоподібної душі, яка теж невидима. Божественна незримість – у незримості богоподібній; невидимий Бог – у богоподібній людській душі. Тому Сам Цар Божого Царства на запитання фарисеїв, коли прийде Царство Боже, відповідає: “Не прийде Царство Боже прикметним чином; і не скажуть: “ось, воно тут”, або “ось, там”. Бо ось, Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17:20-21 ). Зрозуміло одне: у Боже Царство входять тільки через нове народження від води і Духа (див. Ін. 3:3,5 ).
Боголюдина Христос не був би єдиним Учителем спасіння світу, якби не мав вічних “цінностей”; і не був би єдиним Учителем спасіння, якби ці цінності Своїм вченням не ввіряв людям, аби люди за їхньою допомогою рятувалися від смертоносного тління і помилкових стереотипів. У світі людських зримих реалій втілений Бог Слово, Господь наш Ісус Христос є, власне кажучи, єдина вічна цінність: адже дивовижним подвигом Свого боголюдського життя і вчення Він винищив смерть і гріх і переміг самого творця зла – диявола. Цим Він показав, що Він є найбільша Цінність у всіх світах, у яких обертається людська думка. І цілком справедливо сповістив, що для людей “єдине на потребу” – це Його Боголюдське вчення і Його Боголюдська Особистість (див. Лк. 10:39-42 ).
Коли людям відкривається безмірна велич Особистості Боголюдини, Його подвигу і Його вчення, тільки тоді вони починають усвідомлювати, що це, власне, найбільша й унікальна цінність. А все інше у світі людських реалій цінне і значуще лише настільки, наскільки пов’язане з Ним, із цією єдиною Значимістю. Особистість Боголюдини Христа у світі цьому і є той скарб, прихований на полі людського життя, знайшовши який, людина продає все, що має, і купує те поле (див. Мф. 13:44 ). Дивовижна Особистість Боголюдини Христа – це і та дорогоцінна перлина, побачивши яку, людина продає все, що має, і купує її (див. Мф. 13:45-46 ). Оскільки Господь Ісус усю Свою Особистість і всі Свої багатства вніс у Боже Царство, то Боже Царство і є тією найбільшою цінністю і тим найпрекраснішим багатством, яке, набуваючи, людина отримує разом із ним і всі цінності (див. Мф. 6:33 ).
Своїм Божественним вченням Господь Ісус Христос закликає людей до вічних цінностей, які мають силу і міцність обезсмертити, онебесити, обожити людину, зробити її вічною (див. Мф. 6:19-21 ; Лк. 12:33-34 ) і наділити здібностями відрізняти вічні цінності від тимчасових (див. Лк. 16:15 ; Мф. 8:22 ; Лк. 9:60 ). Притча про таланти ясно показує, як, вирощуючи вічні цінності у світі цьому, люди здобувають вічне блаженство в цьому світі, а нехтуючи вічними цінностями в цьому світі, люди стають винуватцями вічних мук у світі потойбічному (див. Мф. 25:14-30 ; Лк. 19:12-27 ). Кожне слово Спасителя – це вічна цінність, бо воно походить від вічного Бога Слова. Тому все, чого навчав Спаситель, являє собою скарбницю вічних цінностей. Про людську душу Він навчав як про нескінченно велику цінність, найдорогоціннішу з усього речового світу, бо вона має печать образу Божого, образу Христа (див. Мф. 16:26 ; Мк. 8:36-37 ; Лк. 9:25 ). Але людська душа знецінюється, втрачає своє значення, якщо затьмарює, пошкоджує і спотворює своє богоображення. Тому природне її покликання в тому, щоб вона, цілком вступивши в царство вічних цінностей Боголюдини, відтворила і оживотворила себе для вічного життя.
Боголюдина Христос – це Цінність, вища за всі інші цінності, і єдина істинна цінність, бо для людини Вона зробила більше, ніж могли б зробити батько, або мати, або брати, або сестри, або діти, або дружина, або весь людський рід, або все загалом творіння в усіх створених світах. Це – те, що дає Господу Ісусу безперечне право вимагати від людини, щоб та віддала перевагу Йому, Боголюдині і Спасителю, всім і всьому: і батькові, і матері, і сестрам, і братам, і дітям, і дружині, і самій своїй душі. Адже від цього залежить спасіння людини. А в цьому світі гріха і смерті спасіння – найголовніше для людини. Людинолюбний Спаситель благовістить: “Хто любить батька чи матір більше за Мене, той не вартий Мене; і хто любить сина чи дочку більше за Мене, той не вартий Мене… Якщо хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого, і матері, і дружини, і дітей, і братів, і сестер, а до того ж і самої душі” (у синод. тексті: “життя”. – “Прим. пер.”) “своєї, той не може бути Моїм учнем” (Мф. 10:37 ; Лк. 14:26 ).
Вчення Спасителя про спасіння було б неповним і небожественним, якби у Своєму Боголюдському вченні Він не відкрив людському знанню кінець і завершення драматичної історії людського роду на землі, під час якої Він здійснює порятунок людей. Божественно ясно і премудро Він виклав це у Своєму вченні про Страшний “Суд”. Усі людські істоти і всі створіння поспішають до свого історичного кінця – до Страшного Суду. Хочуть вони того чи ні, але всі люди в день Суду повинні будуть з’явитися перед всеправедним Суддею. Страшний Суд здійснить Син Людський, Господь Ісус Христос (див. Ін. 5:27 ), а не Бог Отець і не Бог Дух Святий, щоб бунтівна людина не заперечила їм, що Вони начебто не мають права судити людей, бо не жили як люди серед людей в умовах болісного земного існування.
Пришестя Судді, Сина Людського, буде, “як блискавка”; і прийде Він з усіма святими Ангелами (Мф. 24:27-31 ; Мк. 13:25-27 ; Лк. 17:24 ). Ангели “відокремлять злих із середовища праведних” (Мф. 13:49-50 ). Всеправедний Суддя судитиме всіх на основі сповіщеного Боголюдського Євангелія. Як хто ставився до Євангелія спасіння, такий йому буде і суд. Праведники успадкують вічне блаженство, а грішники – вічну муку (див. Мф. 25:31-46,11:22,24 ; Мк. 6:11 ; Лк. 10:12,14 ). Усім закоренілим грішникам, які добровільно й завзято ототожнили себе зі злом, буде дано вічно жити там, де їм подобається, і в середовищі того, що вони люблять, тобто в царстві зла, де і вічні муки, і непроглядна темрява, і плач, і скрегіт зубів (див. Мк. 8:12,13:41-42,22:13 ; Лк. 13:28 ), і вічний вогонь; де черв’як не вмирає і вогонь не згасає (див. Мк. 9:43,44 ).
Земна історія людського роду завершиться Євангелієм і євангельською правдою: грішникам, які полюбили гріх, дадуть вічно жити з дорогим для них ідеалом – зі злом; а боголюбивим праведникам дарують вічне життя в світлі їхньої єдиної Любові – Найсолодшого Господа Ісуса.
У цьому короткому огляді вчення Спасителя про спасіння це Його вчення не охоплено навіть частково: адже спасительне кожне слово Спасителя. Все сказане Ним сказано в ім’я спасіння світу. Кожне Його слово світиться таємничою силою спасіння. Його вчення про спасіння містить у собі, власне, все Об’явлення Старого і Нового Заповіту. З цієї причини Боголюдське вчення і називається у Священному Писанні “словом спасіння” (Діян. 13:26 ), “благовістям” (Євангелієм) “спасіння” (Еф. 1:13 ), “силою Божою на спасіння кожному, хто вірить” (Рим. 1:16 ; 1Кор. 1:18 ; 1Сол. 1:5 ). Тому святий Кирило Єрусалимський говорить про Святе Письмо, що воно – “наше спасіння (ἡμῶν ἡ σωτηρία)”.
9. Таємниця ділання (діяння) Спасителя і таємниця спасіння
У всьому Своєму земному житті Господь Ісус Христос діяв як Спаситель. Від ясел до Вознесіння Він і жив як Спаситель, і діяв як Спаситель, і вчив як Спаситель. Його діяння і Його вчення – це близнюки: вони живуть одним життям, діють однією і тією ж силою. Діючи словами, Спаситель так само промовляє і справами. Його справи і Його слова суть дві сторони однієї і тієї ж Боголюдської реальності – Євангелія спасіння. Як Своїми словами, так і Своїми справами Спаситель однаково сильно благовістить Євангеліє спасіння. Адже і Його Боголюдські слова, і Його Боголюдські діла суть природне вираження, природне світло Його Боголюдської Особистості. Усе Йому притаманне збирається у велику Боголюдську справу спасіння світу. Бо в усьому Своєму діланні та вченні Спаситель має одну мету – спасіння світу. “Усе, що Господь і Спаситель наш Іісус Христос творив і чого навчав, – каже святий Афанасій Великий, – творив Він і навчав [того] заради нашого спасіння”. Як єдина і неподільна Особистість Господа Ісуса, так і Його діяльність – це єдина, неподільна, цілісна, інтегральна справа спасіння. Як сонцю природно виражати себе світлом, променями, так і Боголюдині Христу природно являти Себе чудесами, Божественними діяннями. Адже Його чудеса для Нього природні й закономірні. Природно і закономірно, що Його Боголюдська Особистість проявляє Себе чудесами, немов звичайнісінькими для Нього діяннями. Тому й чудеса Свої Спаситель найчастіше називає ділами (див. Ін. 5:36,10:25,32,37,38,14:10-11,15:24,17:4 ).
Чудотворити – природний і нормальний стан Боголюдини. Або, краще сказати: чудотворити для Боголюдини – це те ж саме, що й жити, те ж саме, що й природно діяти. Божественна сила Його Божественної Особистості через втілення стала у сфері людського життя природною: надприродне увійшло в рамки людської природи і через цю природу та з неї проявляється як щось природне. Для людей, які гріхом притупили своє природне і нормальне відчуття надприродного і затьмарили свою природну і нормальну здатність осягнення надприродного, Христові дива нерідко здаються не тільки надприродними, а й неприродними і навіть протиприродними. Насправді ж Своїми чудесами Господь Ісус Христос повертає людське єство до того стану, в якому воно перебувало до гріхопадіння, і в якому природним було те, щоб Бог Своєю надприродною силою керував людиною в усіх таємницях і подіях у цьому світі часу і простору. Божественною силою Своїх чудес Господь Ісус подає силу, міцність і здатність людському єству творити справи Божі. Адже Трисонячний Господь створив людину для того, щоб її життя було безперервним добровільним здійсненням Божої волі у світі речовому. А це означає – щоб усе її життя оберталося і перебувало в Бозі, Богом і від Бога (див. Діян. 17:28 ).
Усі справи Спасителя стікаються в одну головну Боголюдську справу – у спасіння світу вірою в подвиг Боголюдини (див. Ін. 6:28-29 ). Усе виходить з Його Боголюдської Особистості і все до Неї зводиться. Справи – це промені спасіння, що сяють із Сонця спасіння. Спаситель – тим Спаситель, що всі справи, які Він творить, – це справи спасіння і всі слова, які Він промовляє, – це слова спасіння. Власне кажучи, справи Спасителя – це здійснені слова Спасителя, а слова Спасителя – це справи Спасителя в потенції, в зерні, в зародку. Кожне слово Спасителя – це чудо Божої премудрості і Божої сили, а тим самим і чудо спасіння. Так само як і кожна справа Спасителя – це чудо Божої премудрості і Божої сили, а тим самим і чудо спасіння. Адже і перед Богом, і перед людьми Він був “сильним у ділі й слові” (Лк. 24:19 ). “Від Нього виходила сила і зцілювала всіх” (Лк. 6:19 ).
Спаситель творив спасіння і повчав спасінню всією Своєю Боголюдяною Особистістю і всім, що від Неї і в Неї: і переживаннями, і подіями, і словами, і чудесами, і мовчанням, і молитвою, і постом, і смиренністю, і лагідністю, і любов’ю, і милосердям, і всім іншим, тому що завжди і в усьому був Він – вся Істина, все Слово, все Життя, все Світло, все Сила, одним словом, – весь Спаситель і в усьому Спаситель. Його діяння – це діяння Бога любові, Бога праведності, Бога милості, Бога премудрості, Бога всемогутності. У кожному Своєму вчинку, як і в усій Своїй діяльності, Він являє Себе Богом досконалої доброти, досконалого милосердя, досконалого людинолюбства. Говорячи коротко – Богом спасіння. Жодну Його справу не можна відокремити від Його Божественної Особистості. У кожній Своїй справі Він присутній весь нероздільно і нерозлучно. Його Особистість ніколи, в жоден момент Його земного життя, не розділялася, але Він завжди був присутній в усьому Своєму: в кожному слові, в кожному русі, в кожній справі. Інакше Він був би царством, яке спорожніє, бо розділився б Сам у Собі (див. Мф. 12:25 ). По всьому і в усьому Господь Ісус Христос – увесь Спаситель = Ісус, тому й у Своєму діланні Він – Ісус, мета в Якого одна – врятувати людей від гріха (див. Мф. 1:21 ). За плодом розпізнається дерево; за спасенною діяльністю впізнається Спаситель, за Боголюдськими справами – Боголюдина. Своє Боголюдське мірило оцінки: “Дерево пізнається за плодом” (Мф. 12:33 ; порівн.: 7:16-20; Лк. 6:43-44 ) – Спаситель застосовує насамперед до Самого Себе. Учням Іоанна, які прийшли до Нього з питанням від Іоанна: “Чи Ти Той, Котрий маєш прийти, чи очікувати нам іншого?” – Він вказує на Свої Боголюдські діла і каже: “Ідіть, скажіть Іоанну, що чуєте й бачите: сліпі прозрівають і кульгаві ходять, прокажені очищуються і глухі чують, мертві воскресають, і вбогим благовістять Євангеліє” (у синод. тексті: “вбогі благовістять. – Прим. пер.”) (Мф. 11:3-6 ; Лк. 7:19-22 ).
Зі справ Ісуса ясно, що Він – Месія, Спаситель, Боголюдина. Усі Його справи вказують на Його Божество, засвідчуючи те, що Він Бог, хоча і в людському тілі. Лише з моменту явлення Господа Ісуса Христа у світі людям було ясно показано, як діє Бог, як творить Він діла у світі цьому. Спаситель Сам пояснює природу Своїх справ: вони – Божественні, бо походять від Єдинородного Сина Божого, єдиносущного з Богом Отцем. Господь Ісус сповіщає таємницю Своїх спасительних діл: “Отець, що перебуває в Мені, Він творить діла” (Ін. 14:10 ). У Своїй діяльності зі спасіння світу Син не відокремлюється від Отця: “Отець Мій донині творить, і Я творю” (Ін. 5:17 ). Тотожність у природі та в образі Їхньої дії очевидна: “Що творить Він” (тобто Отець), “те й Син творить також” (Ін. 5:19 ). У спасінні світу і Отець, і Син діють однією і тією самою Божественною силою: “Як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21 ). Без єдності Спасителя з Отцем ніяк не можна пояснити чудотворної сили Боголюдського домобудівництва спасіння, тому Спаситель рішуче стверджує: “Я нічого не можу творити Сам від Себе” (Ін. 5:30 ). “Той, Хто послав Мене, є зі Мною; Отець не залишив Мене одного; бо Я завжди роблю те, що Йому завгодно” (Ін. 8:29 ).
Про те, що Боголюдина послана у світ для спасіння світу, свідчать Його Божественні справи спасіння. Тому Він благовістить: “Справи… що Я роблю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене” (Ін. 5:36 ). Для неупередженої людини очевидно, що Христові діла коріняться в Бозі Отці та свідчать про Божественність своєї природи, а тим самим і про Божество Ісуса Христа: “Справи, що їх чиню Я роблю в ім’я Отця Моєго, свідчать про Мене” (Ін. 10:25 ). Ясно, що Христові справи можна пояснити лише тим, що Він – Бог. Інакше вони незрозумілі, хоча й очевидні навіть для Його найлютіших ворогів. Тому Спаситель і говорить Своїм ворогам: “Якщо Я не роблю діл Отця Мого, не вірте Мені, а якщо роблю, то, коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм, щоб пізнати й повірити, що Отець у Мені, а Я в Ньому” (Ін. 10:37-38 ; порівн.: Ін. 14:10-11 ).
Божественна і спасительна сила справ Спасителя настільки очевидна, що люди не мають і не можуть мати виправдання своєму невір’ю в Христа як Бога і Спасителя: “Якби Я не вчинив між ними діл, яких ніхто інший не чинив, то не мали б гріха, а тепер і побачили, і зненавиділи і Мене, і Отця Мого” (Ін. 15:24 ). Немає такої справи Спасителя, яка не була б Божественно благою, Божественно спасенною, тому Господь і запитує тих, хто хоче побити Його камінням: “Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого, за які з них ви хочете побити Мене камінням?” (Ін. 10:32 ; порівн.: Мк. 7:37 ; Лк. 13:17,24:19 ).
Справи Спасителя не тільки чудовіші та славніші за справи пророчі, а й настільки Божественні та спасительні, що ті, хто відкидає їх і не визнає Ісуса Богом і Спасителем, гірші за жителів Содому і Гоморри – і в день Страшного Суду їх піддадуть суду, жахливішому, ніж Содом і Гоморру. Про це святий Євангеліст благовістить: “Тоді почав Він” (тобто Ісус) “докоряти містам, у яких найбільше виявлено було сил Його, за те, що вони не покаялися: горе тобі, Горазіне, горе тобі, Віфсаїдо, бо коли б у Тірі та Сидоні виявлено було сили, які були виявлені у вас, то давно б вони в тліні та попелі покаялися. Але кажу вам: Тіру й Сидону буде веселіше в день суду, ніж вам. І ти, Капернауме, що до неба піднісся, до пекла скинешся; бо якби в Содомі виявлені були сили, виявлені в тобі, то він залишався б до цього дня. Але кажу вам, що землі Содомській веселіше буде в день суду, ніж тобі” (Мф. 11:20-24 ; пор.: Мф. 10:12-15 ).
Усі численні справи Спасителя сплавляються в єдину справу – у справу спасіння. Тому саме на цю справу вказує Спаситель у Своїй гефсиманській молитві до Небесного Отця: “Я… звершив справу, яку Ти доручив Мені виконати” (Ін. 17:4 ). Ця справа, так само як і всі справи, що її складають, ясно показує, що Христос є Сином Божим і Богом, який Своєю Божественною силою творить чудотворні діла порятунку, діла, якими зціляє Він від хвороб, відпускає гріхи, воскрешає мертвих, усуває немочі, виганяє бісів, одним словом – спасає людину від гріха, смерті та диявола.
Зцілюючи людей від усякої хвороби й усякої немочі, Господь Ісус повертає людське єство в його первозданний, райський, нормальний стан – у стан здоров’я, безболісності, тобто звільняє його від гірких наслідків гріха – від недуг. У своєму райському стані до гріхопадіння людське єство не знало хвороб. Не буде їх і у вічному блаженстві – “ідеже несть хвороба, ні печаль, ні зітхання”. Вельми значуще й те, що й безгрішний Господь Ісус ніколи не хворів під час Свого життя на землі. Чудеса Спасителя мали на меті показати, що спасіння людського єства полягає в його звільненні від гріха і від його згубних наслідків – від хвороб, мук, смерті. Свою спасительну проповідь Євангелія Спаситель супроводжував спасительними справами. Переходив Він з одного місця в інше, “проповідуючи Євангеліє Царства, і зцілюючи всяку хворобу і всяку неміч у людях” (Мф. 4:23,9:35 ; пор.: Мф. 4:24 ). Вчиняючи так, Спаситель показує, що Він як Єдиний Безгрішний має владу над усіма породженнями гріха і над самим гріхом. Як безгрішний, діючи безгрішно, Господь винищує всі наслідки гріха. Немає такої хвороби, від якої б Він не зціляв (див. Мф. 8:16,12:15,14:14,35-36 ; Мк. 6:56 ; Мф. 15:30,31,19:2,21:14 ; Лк. 4:40,6:18,7:21 ; Ін. 4:46-50,5:5-9,6:2 ; Мф. 8:14-15 ; Мк. 1:29-31 ; Лк. 4:38-39 ). А це свідчить про те, що немає й такого гріха, від якого б Він не міг врятувати.
Благий Спаситель зціляв Своєю Божественною силою, яка не терпить ні гріха, ні його наслідків. Тому в Євангелії спасіння написано: “І весь народ шукав доторкнутися до Нього, бо від Нього виходила сила, і зцілювала всіх” (Лк. 6:19 ). Ба більше, і самі ризи Спасителя випромінювали чудотворну силу порятунку, адже у святому Євангелії написано й таке: “І просили Його, щоб тільки доторкнутися до краю одежі Його, і які доторкалися, зцілювалися” (Мф. 14:36 ; пор.: Мк. 6:56 ).
Від найстрашнішої хвороби, від прокази, Спаситель зцілював силою Свого спасительного слова. Людині, яка була “вся в проказі”, Він каже: “Очистися! – І він негайно очистився від прокази” (Мф. 8:2-4 ; Мк. 1:40-42 ; Лк. 5:12-14 ). Так само, чудотворною силою Свого Боголюдського слова, Господь одночасно зцілює десятьох прокажених (див. Лк. 17:12-19 ). Усе це показує, що Спаситель виганяє гріх із людського єства в його найстрашніших і найжахливіших наслідках.
Божественна сила чудотворної діяльності Спасителя навмисне проявлялася в зціленні сліпих. Господь повертав зір сліпим через дотик (див. Мф. 9:27-30,20:30-34 ; Мк. 8:22-26 ) і слово (див. Мк. 10:46-52 ; Лк. 18:35-43 ). Ба більше, Він подавав зір сліпим від народження (див. Ін. 9:1-7 ). Це – ознака того, що Господь, рятуючи людей від гріха, знищив його глибоко прихований корінь.
Страшна сила гріха пов’язує часом людську істоту неміччю і біснуванням. Від них звільняє і спасає тільки Єдиний Безгрішний. У Святій Книзі зазначено й це: “І, коли біса вигнали, німий заговорив” (Мф. 9:32-33 ; пор.: Лк. 11:14 ). Божественне вчення свідчить про те, що гріх – причина не тільки фізичних хвороб людини (див. Лк. 13:16 ; Ін. 5:14 ; Мф. 9:2 ), а й духовних: духовної сліпоти, духовної глухоти, духовного нечуття до всього Божественного (див. Мф. 13:15 ; Мк. 6:52 ). Від усього цього Спаситель рятує Своєю Божественною силою. Словом дарує Він глухонімому і слух, і мову (див. Мк. 7:32-35 ).
Бог створив людину для того, щоб вона володарювала над природою, однак через гріхопадіння та піддала себе лихам, немощам і рабству. У що тільки не увійшов гріх і над чим тільки не почав він у людині панувати! Воістину стала людина знаряддям гріха (див. Рим. 6:20,5:12,14 ). Утім, за всіма і під усіма гріхами людина в глибині своєї душі залишилася істотою богоподібною, набагато більшою мірою, ніж інші земні істоти. Це Спаситель показує, зцілюючи людині суху руку силою Свого Божественного слова (див. Мф. 12:10-13 ; Мк. 3:1-5 ; Лк. 6:6-10 ), а також зцілюючи людину, що була біснуватою, і німою, і сліпою (див. Мф. 12:22 ). Усіма Своїми рятівними чудесами Господь виконував один намір – врятувати душу від гріха. Це було головною метою, до якої він зводив людей, зцілюючи тіла. Свої духовні чудеса, тобто зцілення душі від гріха, Спаситель засвідчив чудесами фізичними, адже духовні незримі, а фізичні видимі. Найкращий тому приклад ми маємо в зціленні розслабленого, якого друзі спустили через дах перед Спасителем. Господь створив сугубе чудо, але одне спасіння: чудо зцілення душі від гріха: “Дерзай, чадо, прощаються тобі гріхи твої”, і чудо зцілення тіла від розслаблення: “Підводься, візьми постіль твою, і йди до дому твого” (Мф. 9:2-7 ; Мк. 2:1-12 ; Лк. 5:17-26 ). Першим дивом Спаситель показує, що як Бог Він має владу і право відпускати гріхи, а другим – що має Він владу над хворобами, які є нічим іншим, як наслідком гріха. Хвороби слухняні Спасителеві, як раби панові або як воїни воєначальнику. Це показує приклад зцілення слуги капернаумського сотника (див. Мф. 8:5-8,13 ; Лк. 7:2-10 ).
Зцілення жінки від кровотечі – доказ Божественної всемогутності чудодійної сили Спасителя. Дванадцять років страждала жінка від кровотечі крові, зазнала великих мук від багатьох лікарів, витратила все, що мала, і вони їй анітрохи не допомогли, але зробили ще гірше. Але варто було їй лише доторкнутися до одягу Спасителя, як “негайно вичерпалося в неї джерело крові, і вона відчула в тілі, що зцілена від хвороби” (Мк. 5:25-30 ; Мф. 9:20-22 ; Лк. 8:43-48 ).
Своїми чудесами Спаситель рятує людей не тільки від гріха і наслідків гріха, а й від самих творців гріха – від бісів. Адже і над ними виявляє Він Свою безмірну силу, виганяючи їх із людей. Він виганяє їх словом (див. Мф. 8:16 ), рятуючи, таким чином, людей від найрізноманітніших хвороб, які виробляють біси в людському єстві, як, наприклад, від біснування (див. Мф. 17:14-21 ; Мк. 9:14-29 ; Лк. 9:38-42 ; Мф. 8:28-34,15:22-28 ; Мк. 7:24-30 ; Мк. 5:1-15 ; Лк. 8:26-36 ) і від інших недуг (див. Лк. 8:2,13:10-13 ). Важливо те, що біси усвідомлюють свою абсолютну неміч перед всемогутнім Господом Ісусом. Євангеліст благовістить: “І духи нечисті, побачивши Його, падали перед Ним, і кричали: “Ти Син Божий”” (Мк. 3:11 ; Лк. 4:41 ); “Ти прийшов згубити нас” (Мк. 1:23-26 ; Лк. 4:31-35 ; порівн.: Мф. 8:29 ).
Такою своєю поведінкою щодо Спасителя біси мимоволі показують, що, виганяючи їх із людей, Господь має одну мету – позбавлення людей від бісівської одержимості. Адже з видаленням нечистих духів з людського єства в ньому запановує Боже Царство. На це вказує Сам Спаситель, кажучи: “Я Духом Божим виганяю бісів, то, звісно, досягло до вас Царство Боже” (Мф. 12:28 ; пор.: Лк. 11:20 ). Мати владу над бісами – ось характерна особливість всемогутнього Спасителя і звершуваного Ним порятунку, бо спасіння проповідується Євангелієм, вигнанням духів, зціленням від хвороб (див. Мк. 6:7,13,3:15 ; Мф. 10:1,8 ; Лк. 9:1-6,10:9,17,19 ). Як у вченні, так і в чудесах Спасителя головне – це звільнити людину від гріха, смерті та диявола, тобто спасти її. Після вигнання з людини нечистих духів людське єство повертається у свій райський, богоподібний стан. Тому очищення Боголюдиною людини від творця гріха і зла – це і є спасіння людини. Очищена від бісів людина перебуває наодинці з Богом – і живе Богом і в Бозі.
Воскрешаючи мертвих – доньку Яіра (див. Мф. 9:18-25 ; Мк. 5:22-43 ; Лк. 8:41-56 ), сина вдови з Наїну (див. Лк. 7:11-15 ), Лазаря (див. Ін. 11:41-44 ) і багатьох інших (див. Мф. 11:3-6 ; Лк. 7:7:3-6 ; Ін. 7:7:3-6 ) та багатьох інших (див. Мф. 11:3-6 ; Лк. 7:19-22 ), високочудний Спаситель тим самим рятує людину від гріха, бо позбавляє її від найстрашнішої кари за гріх – від смерті. Через воскресіння мертвих і через інші Свої чудеса Господь рятує людину, заблукалу людину і в гріхах, і в хворобах, і в смерті.
Загальна гармонія, що царювала у світі до гріхопадіння, порушена і розладнана гріхом. Внаслідок гріха і через гріх стихії почали воювати як з людиною, так і між собою. У здичавілі від [людського. – Прим. ред.] гріха стихії Господь Ісус входить як миротворець. Своїми чудесами Він частково відновлює порушену у світі гармонію, щоб остаточно відновити її в день Страшного Суду, коли Він повністю усуне гріх і смерть із речової природи і явить нове небо і нову землю (див. 2Пет. 3:13 ). Передувати цьому буде Боголюдська віра багатьох синів Божих, які силою свого христоподібного життя почнуть преображати всю тварюку, яка зітхає і сумує через гріх, а також людей, як носіїв гріха й негараздів у природі (див. Рим. 8:14-22 ).
Будучи безгрішним, Господь Спаситель має владу над природними стихіями. Таємничим чином природа розпізнає в Ньому свого Творця і Владику, слухаючись Його і служачи Йому. Словом утихомирює Він бурю на морі – “і вітри, і море кориться Йому” (Мф. 8:24-27 ; Мк. 4:37-41 ; Лк. 8:23-25 ). Він іде по морю, як по суші (див. Мф. 14:24-33 ; Мк. 6:47-51 ; Ін. 6:16-21 ). Він непомітно перетворює воду на вино (див. Ін. 2:1-11 ). Чудесним чином примножує Він п’ять хлібів і дві риби і насичує ними п’ять тисяч людей, крім жінок і дітей, і при цьому набирається дванадцять повних кошиків шматків, що залишилися (див. Мф. 14:15-21 ; Мк. 6:35-44 ; Лк. 9:12-17 ; Ін. 6:9-14 ). І ще: настільки ж чудово примножує Він сім хлібів і трохи рибок, харчуючи ними чотири тисячі осіб, крім жінок і дітей, і при цьому учні збирають сім повних кошиків шматків, що залишилися (див. Мф. 15:32-38 ; Мк. 8:1-9 ). За Його словом безплідна смоковниця “негайно засохла” (Мф. 21:19 ; Мк. 11:13-14,20-21 ). – Усі ці чудеса свідчать про те, що Спаситель Своєю Божественною силою панує над природою як над Своєю слухняною рабою.
Без сумніву, пряма і непряма мета всіх чудес Спасителя – це порятунок людини від гріха, смерті та диявола. Це спасіння здійснює спасительна Боголюдська сила, яка всемогутньо діє з Особистості Боголюдини; і ще: постійно і всемогутньо діє і чудотворяща в Його Боголюдському Тілі – в Церкві. Спасіння людини і світу являє собою і є нескінченне чудо безперервної дії Боголюдини у світі – чудо, до якого Спаситель приступив під час Свого життя на землі і яке безперестанку звершує у Своєму Боголюдському Тілі, в Церкві. Ясно, що Боголюдина чудодійствує спасіння Своєю Боголюдською силою. Джерело цієї сили – Його вічне Божество. А людина, людство і видима природа суть терені, на яких діє ця чудотворна сила.
Своїми чудесами Спаситель показав, що людське єство – це нива для надприродного, ґрунт для насіння Божественних істин. Небесний Сівач, Господь Ісус, сіє по полю людського єства насіння надприродних Божественних істин, істин вічних і небесних. І за посередництвом спасенних, обоголюднених людей небо завойовує землю, надприродне стає природним. Небесне гірчичне зерно Божої істини, посіяне в людському єстві, зростає у велике дерево, якщо людина живить його соками свого богоподібного буття і христолюбивої діяльності.
Спасительні чудеса Господа Ісуса були настільки очевидними, настільки реальними, настільки безсумнівними, що ніхто з очевидців і сучасників їх не заперечував. Лише деякі злісні книжники і фарисеї приписували їх дії нечистих сил (див. Мф. 12:24 ; Мк. 3:22 ; Лк. 11:15 ; Мф. 9:34 ). Але всю безглуздість цього виявляє Сам Спаситель, засвідчивши, що Божим Духом виганяє Він бісів (див. Мф. 12:28-35 ; Мк. 3:23-30 ; Лк. 11:18-20 ). Народ, очевидець чудес Спасителя, говорив: “Ніколи не бувало такого явища в Ізраїлі” (Мф. 9:33 ). Святий Євангеліст пише: “Весь народ радів усім славним ділам Його” (Лк. 13:17 ). Сліпий від народження, зцілений Спасителем, який навіть не знав Господа Ісуса, каже фарисеям: “Від віку не чули, щоб хто відкрив очі сліпонародженому” (Ін. 9:32 ).
Первосвященики і фарисеї, бачачи чудеса Спасителя, перебували у відчаї. Євангеліст зауважує: “Тоді первосвященики й фарисеї зібралися на раду й говорили: що нам робити? Ця Людина багато чудес творить” (Ін. 11:47 ). І врешті-решт, вони безпомічно скаржаться один одному: “Бачите, що не встигаєте нічого? Весь світ іде за Ним” (Ін. 12:19 ). Треба мати на увазі, що це – свідчення справжності чудес Спасителя, свідчення Його заклятих ворогів.
Очевидці і свідки всіх чудес Спасителя, святі Апостоли, говорять про них у своїх писаннях просто і безпосередньо, точно хроністи. Але навіть після всього того, що про численні чудеса Спасителя було написано в Євангеліях, і в Посланнях, і в Діяннях Апостольських, святий Євангеліст Іоанн каже: “Багато зробив Іісус Ісус перед учнями Своїми й інших чудес, про які не написано в книзі цій” (Ін. 20:30 ). А своє Євангеліє святий Воанергес завершує словами: “Багато чого й іншого сотворив Ісус, але, якби писати про те докладно, то, гадаю, і самому світові не вмістити б написаних книжок” (Ін. 21:25 ). Ці слова Воанергеса робляться ще яснішими, якщо додати до них свідоцтво Діянь Апостольських: учням Ісус “явив Себе живим після страждань Своїх, з багатьма вірними доказами, протягом сорока днів з’являючись їм і говорячи про Царство Боже”. (Діян. 1:3 ).
Сила дії (діяння) Спасителя не менш чудотворна, як чудотворна і сила Його вчення. І в тому, і в іншому однаково міститься життєдайна таємниця порятунку, яку гідно і людинолюбно звершує незамінний Господь і Спаситель наш Іісус Христос.
З вищевикладеного вчення Святого Об’явлення очевидно, що все Боголюдське життя, все в сукупності Боголюдське вчення і вся Боголюдська діяння Господа нашого Іісуса Христа становлять єдине і неподільне Боголюдське домобудівництво спасіння. Розглядаючи з різних боків нескінченні Божественні таємниці, з яких це домобудівництво створене, помічаєш, що насправді воно є “домобудівництвом” єдиної “таємниці”, цілком прихованої в Трисонячному Божестві (див. Еф. 3:9 ), проте втілений Бог Слово відкрив його не лише всім людям на землі, а й усім Ангелам на небі (див. Еф. 3:10 ). В історичній Особистості та земній діяльності Боголюдини Христа розкрита таємниця всіх таємниць. Боголюдська Особистість і Боголюдська діяльність Господа Ісуса повинні привести неупереджену людську думку і неушкоджене людське почуття до неминучого висновку і незаперечного переконання в тому, що Боголюдина Христос – це єдиний Спаситель і єдине спасіння світу. І при цьому завжди панує світле почуття і зворушлива радість від того, що все в Боголюдському домобудівництві порятунку – таємниця, але таємниця свята і найсолодша. Тут немає нічого “по людині” (пор.: Гал. 1:11 ; Кол. 2:8 ), але все – по Боголюдині, Яка для богоспрямованої людської істоти є єдиний Спаситель і єдина радість у всіх світах, видимих і невидимих.
* * *
1 Ймовірно, мається на увазі гріх. – Прим. ред.
2 У св. Григорія Богослова буквально: “змішання” (κράσις) і “розчинення” (μίξις). – Прим. ред.
3 Йдеться про те, що плоть Христова утворена в утробі Діви Марії Самим Богом Словом через натхнення Святого Духа, а не за допомогою природного зачаття. – Прим. ред.
4 Тобто поясом. – Прим. ред.
5 Прп. Іустин Попович має на увазі святоотцівське вчення про причетність тварного світу Богові внаслідок його створення Богом Словом – Логосом (див. “Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”:
6 У цьому сенс вчення св. Іринея про “рекапітуляцію” – очолення Христом людства через коротке повторення Ним основних моментів життя людства загалом і кожної людини окремо. – Прим. ред.
7 “Під кутом зору Христа” (лат.). – Прим. ред.
8 Скверну гріха. – Прим. ред.
9 Порівн: Євр. 5 - Прим. ред.
10 У російському синод. перекладі: Ніхто не забирає її [душу] у Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її. – Прим. ред.
11 “Воанергес”:
12 Рамо (церковнослов.) – плече. – Прим. ред.
13 У день Воскресіння Христового, на Великдень, ми таємниче долучаємося до прийдешнього восьмого дня, який нині перебуває в Церкві прикрито, а після загального Воскресіння відкривається явно. Це “день” нетління і вічного життя. Оскільки Бог смерті не створив, і початок тління увійшов у світ через гріхопадіння Адама, тобто не з волі Божої, а з Його потурання, то, кажучи про нетлінний день Воскресіння, преподобний Іустин зауважує: “Якщо є день, який безпосередньо створив Сам Господь, то цей день є день Воскресіння”. – Прим. ред.
Частина четверта. ЕККЛЕСІОЛОГІЯ
Церква – все-таємниця (всеосяжна таємниця) Христова
Благовістя про Церкву і життя в ній
Найбільше, що Бог міг дати людині, Він дав – зробившись людиною і назавжди залишившись Боголюдиною в усіх світах, видимих і невидимих. Крихітна людська істота вмістила всецілого Бога, Невмістимого і звідусіль безмежного.
Це робить Боголюдину Христа найзагадковішою Істотою всюди, де тільки мешкають під сонцем люди. Святий Дамаскін правий і на землі, і на небі, і в часі, і у вічності, стверджуючи, що Боголюдина Христос – “єдине нове під сонцем”. Я б додав до цього: і присно нове – нове, яке ніколи не старіє ні в часі, ні у вічності. Але в Боголюдині і з Боголюдиною і сама людина стала новою під сонцем істотою – істотою, божественно значущою, божественно дорогоцінною, божественно вічною, божественно складною. Таємниця Бога нерозривно поєдналася з таємницею людини і стала двоєдиною таємницею – всеосяжною таємницею всіх світів. І так почала існувати Церква. Боголюдина = Церква. Друга Іпостась Пресвятої Трійці, Іпостась Бога Слова, ставши людиною, а тим самим – і Боголюдиною, перебувала в нашому земному світі й у всіх світах як Боголюдина = Церква. З вочеловеченням Бога Слова людина як особлива богоподібна істота піднесена Божественною величчю, бо друга Іпостась Пресвятої Трійці стала її Головою, вічною Головою Боголюдського Тіла Церкви. Бог Отець Духом Святим поставив Господа Ісуса Христа – Боголюдину – “над усім, Головою Церкви, що є Тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:17-23).
З Боголюдиною, Господом Ісусом Христом, як своїм Головою, Церква стала найдосконалішою, найціннішою і найважливішою істотою в усіх світах. Усе Боголюдське стало належати їй; усі Його Божественні сили стали її силами: усі сили, що воскрешають, усі сили, що перетворюють, усі сили, що обожнюють, усі сили, що про-Бога-людянічають, усі сили, що засвоюють та уподібнюють Христа, усі сили, що відроджують Його, назавжди стали силами Церкви. А що важливіше за найважливіше і дивовижніше за найдивовижніше і що найбільше вражає, то це те, що Сама Іпостась Бога Слова за Своєю безмірною людинолюбством стала вічною Іпостассю Церкви. Немає такого Божого надбання, немає такої Божої слави, немає такого Божого блага, які завдяки досточудній Боголюдині не стали б назавжди нашими, назавжди людськими.
Усю безмірну велич Своєї міцності, і багатство Своєї людинолюбності, і всемогутність Своєї сили Бог особливо явив у Воскресінні Христа з мертвих, у Вознесінні Його на небо, вище за Херувимів та Серафимів і за всі наднебесні безтілесні Сили, у заснуванні Церкви як Його тіла – тіла, Голова якого – Він, воскреслая і вознесена, і вічно жива Боголюдина. Це безмежне чудо, це воістину Пребожественне все-чудо Бог здійснив у Христі, “воскресивши Його з мертвих, посадивши Його праворуч Себе на небесах, понад усяким начальством, і владою, і силою, і господством, і кожним ім’ям, яке зветься не лише в цьому віці, а й у майбутньому, і все підкорив під ноги Його, і поставив Його над усім, Головою Церкви, що є Тіло Його, повнотою Того, що все в усьому заповнює” (Еф.1 :20-23).
Так у воскреслій і вознесеній Боголюдині здійснено одвічну пораду Трьохсвятого Божества – “все небесне і земне з’єднати під головою Христом” (Еф.1:10), здійснену в Боголюдському тілі – Церкві. Церквою, Своїм Боголюдським тілом, Господь поєднав у єдиний вічно живий організм усі ангельські істоти, усіх людей і всю богозданну тварюку. Таким чином, Церква – це “повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23), тобто [повнота] Христа Боголюдини, Котрий як Бог “наповнює все в усьому”, а як людина і вічний Архієрей дає нам, людям, жити цією повнотою в Церкві через Святі Таїнства та святі чесноти. Це воістину – повнота всього Божественного, всього вічного, всього богоподібного, всього богозданного. Адже Церква є повнота Божественної Істини, Божественної Правди, Божественної Любові, Божественної Життя, Божественної Вічності; повнота всіх Божественних досконалостей, а також і повнота всіх досконалостей людських, бо Господь Іісус Христос, Бого-людина, – це двоєдина повнота Божого й людського. Ця Боголюдська все-єдність повноти є безсмертною й увічненою всього Божественного тим, що Глава її – Сама вічна Боголюдина, друга Іпостась Пресвятої Трійці. Повнота Боголюдського тіла Церкви живе безсмертними і животворящими логосними силами втіленого Бога Слова. Це відчувають усі справжні члени Церкви, а найбільше – святі та Ангели. Ця повнота Боголюдських Христових досконалостей і є “спадщина для святих” (порівн.: Еф. 1:18 ) і “надія” нашого християнського “покликання” (у синод. тексті: “надія покликання. – Прим. пер.”) (Еф. 1:18 ). Церква – не тільки мета і сенс усіх істот і створінь: від ангелів до атомів, – а й їхня єдина все-ціль і Церква – все-ціль і їхній єдиний все-сенс. У ній Бог справді “благословив” нас “усяким духовним благословенням” (Еф.1:3); у ній Він дав нам усі засоби для нашого святого й непорочного життя перед Богом (див. Еф.1:4); у ній Він всиновлює нас через Свого Єдинородного Сина (див. Еф.1 :5-8); у ній Він відкрив нам вічну “таємницю Своєї волі” (Еф.1:9); у ній Він з’єднав час із вічністю (див. Еф.1:10); у ній Він дав змогу во-христовству і о-христовству всіх істот і тварюк, їхньому во-духовству і о-духовству і їхньому во-тройництву і о-тройництву (див. Еф.1:13-18). Унаслідок усього цього Церква становить найбільшу і найсвятішу Божу таємницю в усіх світах. Порівняно з іншими Божими таємницями, вона – Все-таємниця. Кожна Божа таємниця в ній – благовістя і блаженство; кожна з них у ній – рай. Адже кожна з них сповнена Найсолодшого. А Найсолодший? Ним і рай – рай, і блаженство – блаженство; Ним і Бог – Бог, і людина – людина; Ним і Істина – Істина, і Правда – Правда; Ним і Любов – Любов, і Благодать – Благодать; Ним і життя – Життя, і вічність – Вічність.
Ставши людиною і заснувавши Церкву на Собі, Собою і в Собі, Господь Ісус Христос як Боголюдина безмірно возвеличив людину. Своїми Боголюдськими подвигами Він не тільки врятував людину від гріха, смерті та диявола, а й підніс її вище за всіх істот і створінь. Не став Бог Слово ні Богоангелом, ні Богохерувимом, ні Богосерафимом, але [саме] Боголюдиною. Цим Він поставив людину вище за всіх Ангелів і Архангелів, вище за всіх надлюдських істот. При цьому Господь Церквою підкорив Йому під ноги все і вся (див. Еф.1:22). Церквою і в Церкві як у Боголюдському тілі людина зростає до над-ангельських, до над-херувимських висот. І тим самим шлях її сходження, її процвітання довший, ніж ангельський, херувимський або серафимський. Тут у наявності таємниця таємниць. Нехай замовкне всякий язик, бо промовляє невимовна і ненаситна любов Божа, невимовна і безмірна людинолюбство воістину Єдиного Людинолюбця – Господа Ісуса. Тут настають “видіння і одкровення Господні” (пор.: 2Кор. 12:1 ), які не можна висловити ніякою мовою – не тільки людською, а й ангельською. Усе тут вище розуму, вище слова, вище єства, вище створеного. Що стосується таємниці, то тут присутня все-таємниця людини у все-таємниці Боголюдини, Яка є Церквою, і до того ж – тіло Церкви і Глава Церкви. І в усьому цьому, і через усе це: людина воцерковлена і оцерковлена, людина во-христовленна і о-христовленна, людина в-Бого-людяна і о-Бого-людяна, людина в-тройчаста і о-тройчаста, людина – співучасниця (“со-телесниця”) Боголюдського тіла Христового = Церкви, найсвятішої і найзворушливішої Божої таємниці, таємниці таємниць – всесвятої все-таємниці. Церква – це Боголюдина Христос, що простяглася через усі віки і через усю вічність. А з людиною і слідом за людиною – і вся богостворена тварюка: все створене на небі й на землі Богом Словом входить у Церкву як її тіло, якому Голова – Господь Іісус Христос; але Голова – це Голова тілу, а тіло – це тіло Главі: невідлучно одне від одного, повнота одного з іншим: “повнота Того, що все в усьому заповнює” (Еф.1:23). Роблячись через Святе Хрещення членом Церкви, кожен християнин стає складовою, органічною частиною “повноти Того, хто наповнює все в усьому”, сам наповнюючись цією Божою повнотою (див. Еф.3:19), – і тим самим знаходить вседосконалу повноту свого людського буття, своєї людської особистості. У міру своєї віри і свого благодатного життя в Церкві кожен християнин досягає цієї повноти через святі таїнства і святі чесноти. Це стосується всіх християн усіх часів. Усе сповнене повнотою “Того, хто сповнює все в усьому”: усе в нас, людях, усе в Ангелах, усе в зірках, усе в птахах, усе в рослинах, усе в мінералах, усе у всіх створених Богом тварях. Таким чином ми, люди, споріднилися, божественно споріднилися з усіма богоствореними істотами і тварюками. Бо де Його Божество, там і Його людство; там усі вірні всіх часів і всіх істот: Ангели і люди. Так ми, люди, наповнюємося “всією повнотою Божою” (Еф.3:19); Боголюдська повнота = Церква: Богочоловік – її Голова, вона – Його тіло, і ми завжди в усьому своєму житті – у повній від Нього залежності, як тіло від голови. З Нього, з безсмертної Глави Церкви, по всьому тілу Церкви струмують життєдайні благодатні сили, що оживляють нас безсмертям і вічністю. Усі Боголюдські почуття Церкви – від Нього, у Ньому і Ним. Усі святі таїнства і святі чесноти в Церкві, якими ми очищаємося, відроджуємося, преображаємося, освячуємося, усвоюємося Христові, обоголюднюємося, обоживаємося, відроджуємося, спасаємося, – звершуються від Отця через Сина в Дусі Святому, – і це завдяки іпостасній єдності Бога Слова з нашим людським єством у високопочесній Особистості Боголюдини, Господа Іісуса Христа. “Бачиш, – запитує святий Златоуст, – що зробив Бог? Воскресив Христа, – хіба цього мало? Але подивися далі: посадив Його праворуч Себе. Яке слово може це висловити? Того, хто від землі, того, хто безмовніший за риб, того, хто був іграшковим середовищем демонів, – Він раптом поставив на висоту. Воістину безмірна велич Його могутності. Зверни увагу, куди Він його підніс. Поставив його на небесах, понад усяке створене єство, над усяким начальством і владою. Тому воістину потрібен Дух, потрібен освічений розум, щоб ми Його пізнали; воістину необхідне Одкровення. Уяви собі, яка відстань між єством людським і Божественним! Однак людське єство з усієї його нікчемності підніс Він до гідності Божественного. Для цього треба пройти не одну, не дві, не три сходинки. Тому й Апостол не просто сказав “”горе́”” (ἄνω), але: “вище” (ὑπεράνω). А “вище” гірських Сил – тільки Бог. І на таку висоту підніс Він людину, з найнижчого приниження на найвищий щабель влади, за яким не існує жодної вищої гідності. Усе це Апостол говорить про Воскреслого з мертвих, що й варте подиву; але в жодному разі не говорить він цього про Бога-Слово. Бо що комашки порівняно з людьми, то все створіння порівняно з Богом. Та що я кажу: комашки? Адже якщо всі люди перед Богом, як “крапля” і як “порошинка” (Іс. 40:15 ), то невидимі Сили можеш вважати комашками. Отже, Апостол говорить не про Бога Слове, а про Того, Хто від нас (περί τοῦ ἐξ ἡμῶν). Це і справді велике і дивовижне, що воздвиг Його із земного пекла. Якщо всі народи перед Богом, як крапля, то якою часткою краплі є одна людина! Однак Бог підніс Його вище за все не тільки в цьому світі, а й у ньому, і все підкорив під ноги Його… О, воістину діла чудові й вражаючі! Через те, що Бог Слово став людиною, вся створена сила стала для людини рабою. Утім, можливо, існує хтось вищий за Нього, хто, хоча й не має підлеглих, але все-таки має більшу гідність? Але тут і цього не можна припустити, бо Апостол стверджує: “Усе підкорив під ноги Свої”. І до того ж підкорив не просто, а до повного підпорядкування, тож більшого підпорядкування не може й бути. Тому Апостол і сказав: … “під ноги Його, і поставив Його над усім, главою Церкви” (Еф.1:22). Дивись, і Церкву наскільки Він підніс! Ніби якимось підйомним механізмом піднявши її, підняв Він її на величезну висоту і посадив на тому ж самому престолі: адже де глава, там і тіло; немає ніякого розриву між главою і тілом, бо якби зв’язок між главою і тілом перервався, то не було б ні тіла, ні глави. Апостол каже “”вище за все””. Що означає “”вище за все””? Значить, що або Христос вищий за все видиме й уявне, або з усіх благодіянь, скоєних Ним для нас, найбільше – те, що Бог Сина Свого зробив главою Церкви, не залишивши при цьому нікого вищого: ні Ангела, ні Архангела, ні будь-кого іншого. Бог вшанував нас не тільки тією перевагою, що людину Христа звів на гору, а ще й тим, що взагалі весь людський рід підготував прямувати слідом за Ним, триматися за Нього і Йому слідувати. “Яка є Тіло Його” (Еф.1:23). Щоб ти, почувши слово “”главою””, зрозумів це слово не тільки в значенні влади, а й у буквальному розумінні, і щоб Христа вважав не тільки Начальником, а й істинною главою тіла, Апостол додає: “повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23). Що це означає? Значить, що Церква – це повнота Христа. Бо повнота глави є тіло, а повнота тіла – глава. Бачиш, Апостол не пропускає жодного порівняння – щоб тільки висловити Божу славу. Говорить він “”повнота””, тобто (подібно до того] як глава заповнюється тілом, бо тіло складається з усіх частин, і кожна частина необхідна. Бачиш, Апостол показує, що Христу, як голові, потрібні всі взагалі частини; адже якби багато хто з нас не був би: один – рукою, інший – ногою, третій – якоюсь з інших частин, то Його тіло не було б повним. Отже, тіло Його складається з усіх членів. Це означає: тоді наповнюється голова, тоді тіло набуває повноти, коли всі ми міцно з’єднані і пов’язані.
Чи бачиш “багатство славної спадщини” (Еф.1:18)? – благовістить далі Златоустий благовісник. – Чи помічаєш “безмірну велич могутності могутності у віруючих” (Еф.1:19)? Чи бачиш “надію покликання” (Еф.1:18)? Нехай же ми маємо благоговіння до нашої Глави; уявімо, якої Глави ми тіло: адже Їй усе підкорене (див. Еф.1:22). Пам’ятаючи про це, ми повинні бути кращими за Ангелів і більшими за Архангелів, оскільки удостоєні ми більшої, ніж вони, честі. Адже те ж саме говорить Апостол у Посланні до Євреїв: Бог “не Ангелів сприйме… але прийме насіння Авраамове” (Євр. 2:16 ). Не єство Начальства, або Влади, або Панування, або будь-якої Сили, але наше єство сприйняв Він на Себе і посадив його горі́. Та що я кажу: посадив? Зробив його Своїм вбранням; і не тільки це, а й “усе підкорив під ноги Його”… Трепетно дорожимо ми нашою близькістю і спорідненістю з Богом, побоюючись, щоб хтось не відсік себе від усього тіла, щоб хтось не відпав, щоб хтось не виявився недостойним. Якби хтось поклав нам на голову царську корону, золотий вінець, – скажіть, чого б тільки не зробили ми, щоби показати себе гідними цього мертвого каменя? А тут нашу голову вкриває не царська корона, але Сам Христос став нашою Головою, що незрівнянно більше, – однак ми не надаємо цьому жодної важливості. Адже Ангели, Архангели і всі Небесні Сили з благоговійним трепетом шанують нашу Главу; а ми, тіло Її, хіба не будемо з молитовним благоговінням Її шанувати? Яка ж після цього залишається нам надія на спасіння? Поміркуй про цей царський престол, подумай про цю превелику честь. Це має лякати нас паче пекла. Адже якби й не було пекла, то для нас, удостоєних такої честі, а потім виявилися її негідними і злими, позбавлення цієї честі мало б стати найбільшим покаранням, невимовною мукою. Подумай, біля Кого сидить твоя Голова? праворуч Кого перебуває? Сидить вона вище від усякого Начальства, і Влади, і Сили; а Її тіло і біси зневажають? Але нехай не буде цього! Якби це було так, то не було б уже й тіла. Але оскільки йдеться про тіло Господнє, то згадаймо і про те тіло, яке було розіп’яте, пригводжене, принесене в жертву. Якщо ти – тіло Христове, то неси хрест, бо і Він його носив; переноси заплівання, піднімай завушення, терпи цвяхи. Таким було Його тіло, хоча й було воно безгрішним. А якщо вже говоримо про Його Тіло, то, причащаючись його і п’ючи Його Кров, нехай пам’ятаємо про те, що в таїнстві Причастя ми причащаємося Тіла, яке анітрохи – μηδέν – не відрізняється від Тіла, яке сидить на горі́, яке приймає поклоніння Ангелів, яке перебуває поблизу нетлінної Сили, – саме це Тіло ми й вкушаємо. О, скільки шляхів відкрито нам до спасіння! Господь Ісус Христос зробив нас Своїм тілом, дав нам Своє Тіло, – і все це не відвертає нас від зла. О, затьмарення! О, глибока безодня! О, нечуття! – Заповідано нам “думати про верхнє, де Христос сидить праворуч Бога” (Кол. 3:2,1 ). Тим часом одні дбають про багатство, інші гинуть у пристрастях”.
Для чого Боголюдина, Господь Ісус Христос, друга Особа Святої Трійці, у Церкві – все й уся: і Глава тіла Церкви, і Церква – Його тіло? Для того, щоб усі члени Церкви “все зростали в Того, Хто є Глава Христос, доки всі прийдемо… в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового” (Еф.4:15, 13). Це означає: Церква є свого роду “Боголюдська майстерня”, в якій люди за допомогою святих таїнств і святих чеснот обоголюднюються, соусвояются Христу, перетворюються на боголюдей по благодаті, на христів по благодаті, на богів по благодаті. Усе тут відбувається Боголюдиною, у Боголюдині, за Боголюдиною, усе – в категорії Боголюдського і Бого-людського. Своєю Боголюдською Особистістю Він об’єднує, проникає, проходить усі світи, у яких живуть і обертаються людські істоти: сходить у найдальші місця землі, у саме пекло, у царство смерті; сходить вище за всі небеса, щоб наповнити Собою все (див. Еф.4:8-10; Рим. 10:6-7 ).
Усе в Церкві наставляється і керується Главою Церкви – Господом Ісусом Христом. Так зростає тіло Боголюдини. Боголюдина – зростає! І це чудо невпинно звершується заради нас, людей, і заради нашого спасіння та співсвоєння Христу. Зростає тіло Христове – Церква. Зростає з кожною людиною, яка стає членом Церкви – складовою частиною Боголюдського, Христового тіла. Це зростання кожної людської особистості в Церкві походить від Глави Церкви – від Господа Ісуса Христа: від Нього через Його святих, христоносних співпрацівників. Вселюболюбний Господь дарував і Апостолів, і пророків, і євангелістів, і пастирів, і вчителів – “для звершення святих… для творення Тіла Христового” (Еф.4:11, 12). І з Господа Іісуса Христа, як із Глави Церкви, все тіло Церкви зростає, “що складається і сукупляється через усякі взаємно скріплювальні зв’язки, за дії в свою міру кожного члена” (Еф.4:16). У чому “надія” нашого християнського “покликання?” – У нашому сполученні з Господом Ісусом Христом, а через Нього – з тими, що в Ньому, в Його Боголюдському тілі, в Церкві. А тіло Його – “одне тіло” (Еф.4:4), тіло втіленого Бога Слова; і дух у цьому тілі – “один дух” (Еф.4:4), Дух Святий. Це – Боголюдська єдність, досконаліша і повніша, ніж будь-який інший вид єднання. Немає в земному світі досконалішої, всеосяжнішої, безсмертнішої єдності, ніж єдність людини з Богом, і з людьми, і з усіма створіннями. Засоби ж для входження в цю єдність доступні всім і кожному – це Святі Таїнства і святі чесноти. Перше Святе Таїнство – святе Хрещення, а перша свята чеснота – віра. “Одна віра” (Еф.4:5), і немає іншої, окрім неї; і “один Господь” (пор.: 1Кор. 8:6,12:5 ; Іуд. 1:3 ), і немає іншого, окрім Нього (див. Еф.4:5); і “одне Хрещення”, і немає іншого, окрім нього. Лише в органічній єдності з Боголюдським Тілом Церкви, лише як “спів-тілесник” цього дивовижного організму людина приходить до досконалого відчуття, свідомості й переконання, що й справді – лише “один Господь”: Пресвята Трійця; лише “одна віра” – віра у Пресвяту Трійцю (Еф. 3:6,4:4,4:4,4:6,4:4,4:4,4:4,4:4,4:6 ). :6, 4:13, 4:5; Іуд. 1:3 ); тільки “одне хрещення” – хрещення в ім’я Пресвятої Трійці (Мф. 28:19 ); і тільки “один Бог і Батько всіх, Котрий над усіма, і через всіх, і у всіх нас” (Еф. 4:6 ; порівн.: 1Кор. 8:6,12:6 ; Рим. 11:36 ). “Один над усіма Отець, Який через усіх Словом, що є з Нього, і в усіх Духом Святим”. Відчувати це і цим жити – значить “поступати гідно” християнського “звання” (Еф.4:1; пор.: Рим. 12:2 ; Кол. 3:8-17 ; 1Сол. 2:7 ). Словом, це означає – бути християнином.
Лише в Боголюдині Христі людина – “одне тіло, один дух”. Лише в Ньому людина усвідомила себе “одним тілом”, бо воно не розтлінене гріхом, і “одним духом”, бо він не зруйнований злом. Чому це? Тому, що тіло Боголюдини Христа – це, перш за все, безгрішне тіло людське; тому воно одне і тому безсмертне. І воно, у своїй таємничій Боголюдськості, зробилося “одним тілом” Церкви. А ми лише як члени Христової Церкви, благодаттю Святого Духа, сприймаємо і переживаємо цю єдність безгрішного Боголюдського тіла як єдність свою власну – за любов’ю Спасителя до нас і за вірою нашою в Нього.
Лише в Господі Ісусі Христі, Боголюдині, людина вперше відчула себе абсолютно єдиною по суті, триєдиною. І в цій богоподібній триєдності вона знайшла і єдність свого буття, і богоподібне безсмертя, і вічне життя; тому вічне життя – в пізнанні Триєдиного Бога (див. Ін. 17:3 ). Уподібнитися Триєдиному Господу, сповнитися “всією повнотою Божою” (Кол. 2:9-10 ; Еф.3:19), стати “досконалим”, як Бог (Мф. 5:48 ), – ось заклик до нас, у цьому – надія нашого покликання: “покликання святого” (2Тим. 1:9 ), “покликання небесного” (Євр. 3:1 ), “покликання Божого” (Флп. 3:14 ; Еф.1:18; Рим. 11:29 ). Лише в Христовій Церкві ми живо і безсмертно відчуваємо, що [ми] “покликані до однієї надії нашого покликання” (Еф.4:4). Одне “звання” для всіх людей; і одна для всіх людей “надія”. Це покликання усвідомлюється і живуть ним Церквою і в Церкві – “з усіма святими”, через Святі Таїнства і святі чесноти (Еф.3:18-19). Тоді ми і відчуваємо, що ми – “одне тіло і один дух з усіма святими: Так ми, багато хто, складаємо одне тіло у Христі” (Рим. 12:5 ), “бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло… і всі напоєні одним Духом… Членів багато, а тіло одне… Ви – тіло Христове, а порізно – члени” (1Кор. 12:13,14,20,27 ). Надія, що наставляється вірою і євангельською любов’ю, підносить нас до здійснення і досягнення нашого покликання, нашої мети, нашого покликання – до богодосконалості. Відбувається ж це лише в межах Боголюдського тіла Христового за сприяння Його Боголюдських сил, якими і живуть усі члени цього святого і “єдиного тіла”, в якому “один дух”, Дух Святий як Об’єднувач душ усіх християн в одну душу – в соборну душу, і всіх сердець в одне серце – у соборне серце, і всіх духів в один дух – у соборний дух Церкви. Це – власне, об’єднання, і єдність тіла, і єдність духу через благодатне во-троїчення і о-троїчення, в якому все буває від Отця через Сина в Дусі Святому. Бо “Бог один і Той самий, що творить усе в усіх” (1Кор. 12:6 ; пор.: Рим. 11:36 ).
“Так ми, багато хто, – одне тіло у Христі”, лише у Христі (Рим. 12:5 ). Через Святі Таїнства і святе життя у святих чеснотах ми зчленовуємося в одне тіло у Христі; і між нами немає проміжку, віддаленості, всі ми зжилися (зчленилися) між собою і пов’язані одним життям, як пов’язані між собою члени людського тіла. Твоя думка, доки вона “у Христі”, становить “одне тіло” з думками всіх святих членів Церкви; ти і справді мислиш “з усіма святими”, твоя думка благодатно й органічно з’єднана з їхніми думками. Так і твоє почуття, доки воно “у Христі”; так і твоя воля, доки вона “у Христі”; так і твоє життя, доки воно “у Христі”. У нашому тілі “члени… хоча їх і багато, складають одне тіло, – так і Христос” (1Кор. 12:12 ). “Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло” (1Кор. 12:13 ). У Своєму Боголюдському тілі, від якого і в якому – Церква, Господь Ісус Христос хрестом об’єднав усіх людей (див. Еф.2:16). У дивовижному різноманітті вічного і всебожественного в цьому Боголюдському тілі “дари різні, але Дух один і Той самий” (1Кор. 12:4 ): Дух, що діє через усі святі обдарування і мешкає в усіх членах Церкви, поєднуючи їх в один дух і в одне тіло: “Всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло” (1Кор. 12:13 ).
“Що це таке “одне тіло?” – запитує Златоустий богомудрець; і відповідає: – [Це] вірні з усіх кінців всесвіту, ті, що живуть нині, а також ті, хто жив, і ті, що мають жити. Так само як і ті, що догодили Богові до пришестя Христового, становлять одне тіло. Чому? Тому що і вони пізнали Христа. Звідки це видно? Сказано: “Авраам, батько ваш, радий був побачити день Мій, і побачив, і зрадів” (Ін. 8:56 ); і ще: “Коли б ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, тому що він писав про Мене і пророки” (Ін. 5:46 ) (у синод. тексті немає слів “і пророки”. – Прим. пер.”). Справді, не писали б вони про того, про кого не знали, що сказати; але оскільки вони Його знали, то й шанували Його. З цієї причини і вони становлять “одне тіло”. Тіло не відділяється від духу, інакше воно не було б тілом. Крім того, про речі, що між собою зчленовуються і мають міцний зв’язок, ми зазвичай говоримо: вони – одне тіло. Точно так само і ми в поєднанні складаємо одне тіло під однією головою. Але хоча голова одна і тіло одне, проте ж тіло складається з різних членів, більш-менш важливих. Утім, і найважливіший серед них не повстає проти найнезначнішого і не заздрить йому. І хоча не всі члени роблять одне й те саме, але кожен – за природою своєї необхідності, проте саме тому гідні вони однакової пошани. Зрозуміло, одні серед них – найголовніші, інші – найнезначніші: наприклад, голова – найголовніша в усьому тілі, в ній – всі почуття і владика душі, розум, тому без голови ніхто не може жити, а після відсікання ніг багато хто живе ще довго. Отже, голова важливіша за інші частини тіла не тільки за своїм місцем у тілі, а й за своєю діяльністю і значенням. До чого я це кажу? – І в Церкві є такі, які, досягнувши висоти, як голова, спостерігають за небесним, як очі в голові; віддалені вони від землі і не мають з нею нічого спільного. Інші ж займають місце ніг, ступаючи по землі, зрозуміло, здоровими ногами. Адже ногам закидають провину не за те, що вони топчуть землю, а за те, що вони біжать до зла (див. Іс. 59:7 ). Тому нехай ні очі не зневажають ніг, ні ноги не заздрять очам. В іншому разі ті й інші втрачають свою красу і заважають власній дії. І це цілком природно, бо хто сплітає тенета ближньому, той тим самим влаштовує її насамперед самому собі. Так, якщо ноги не захочуть носити голову, коли потрібно перейти з одного місця на інше, то вони цією своєю непокорою і лінощами завдадуть шкоди і самим собі. Так само, якщо і голова не захоче дбати про ноги, то тим самим зашкодить, насамперед, самій собі. Але ні голова, ні ноги, звичайно, не повстають одна проти одної, бо так влаштована їхня природа. Словами “одне тіло” святий Апостол вимагає, щоб ми брали співучасть у радощах один одного; все це висловив він укупі. А тому цілком доречно додав: “а один дух”, показуючи цим, що при одному тілі [має бути] в нас і один дух, бо не може бути одне тіло без одного духу, як, наприклад, якщо хтось – друг єретиків. Або цими словами Апостол хоче заохотити нас до злагоди, ніби кажучи: оскільки ви прийняли єдиного Духа і пили з одного джерела, то нехай не буде серед вас розбрату. Або, ймовірно, під словом “”дух”” Апостол має на увазі тут добру прихильність. Потім Апостол додає: “Як ви й покликані до однієї надії вашого звання”. Тобто: Бог покликав нас до одного й того самого; анітрохи не більше дав одному, ніж іншому; усім дарував безсмертя, усім – вічне життя, усім – вічну славу; усім – братерство; усім – спадок; для всіх став спільним Головою, усіх воскресив, усіх посадив по правиці Бога Отця”.
“Апостол вчить нас, – каже блаженний Августин, – що існує “одне тіло”. І це тіло живе, чи не так? Так, живе. Чим? Одним Духом. Що наша душа для наших тіл, то Дух для Христових членів – для Христового Тіла, для Церкви”.
З явленням Господа Ісуса Христа в нашому земному світі і завдяки Його Боголюдському домобудівництву порятунку, все Божественне стало людським, земним, нашим, і до того ж нашим “тілом”, нашою найбезпосереднішою реальністю. “Слово стало плоттю” = людиною (Ін. 1:14 ) і тим самим вручило нам, людям, найбільший і найдорогоцінніший дар, який може дарувати тільки Бог любові. Що таке “дар Христовий” (Еф.4:8)? Усе, що Господь Ісус Христос як Боголюдина приніс світові й зробив для світу. А приніс Він “повноту Божества”, щоб люди брали участь у ній як у Його обдаруванні, жили нею, сповнили себе “всією повнотою Божою” (Еф.3:19, 4:8-10, 1:23; Кол. 2:10 ). І ще як дар дав Він людям Духа Святого, щоб за сприяння Його благодатних сил вселили вони в себе повноту Божества. А все це становить головний дар Боголюдини Христа світові, дар – все-дар: Церква. У ній – усі дарування Троїчного Божества. Уся ця благодать дана кожному з нас “у міру дару Христового” (Еф.4:7). Але від нас – від нашої віри, любові, смиренномудрия та інших євангельських подвигів – залежить, наскільки ми скористаємося цим даром, наскільки його засвоїмо, наскільки будемо ним жити. За Своєю безмірною людинолюбністю Господь Іісус Христос усім і кожному залишив усього Себе, всі Свої дари, всі Свої святині, всю Свою Церкву. Наскільки людина воцерковиться і оцерковиться, во-христовиться і о-христовиться, настільки вона і матиме частку в Його дарі. А головний дар, який Він ввіряє, – це вічне життя. Тому Апостол і благовістить: “Дар Божий – життя вічне у Христі Ісусі, Господі нашому” (Рим. 6:23 ).
У Боголюдському тілі Церкви подана вся благодать Троїчного Божества, благодать, що рятує від гріха, смерті та диявола, відроджує нас, преображає нас, освячує нас, обожнює нас, робить нас своїми Христу і всій Святій Трійці. Але кожному з нас ця благодать подається “в міру дару Христового”. А Господь Іісус Христос відміряє кожному благодать за його працею (1Кор. 3:8 ): за старанністю у вірі, в любові, в милосерді, в молитві, в пості, в пилюці, в лагідності, в покаянні, в смиренності, в терпінні і в інших святих подвигах і святих євангельських Таїнствах. Передбачаючи Своїм Божественним всевіданням, як хто з нас скористається Його благодаттю і Його обдаруваннями, Господь Іісус Христос так і ділить Свої дари – “кожному за його силою”: одному дає п’ять талантів, іншому – два, третьому – один (Мф. 25:15 ). Між тим, від нашої особистої праці та примноження Божественних Христових дарів залежить наше місце в життєдайному Боголюдському Тілі Христовому – Церкві, що простягається від землі понад усі небеса над небесами. Що досконаліше живе людина повнотою Христової благодаті, то більше в ній Христових обдарувань і то рясніше наповнюють її як Христового співучасника Боголюдські сили Христової Церкви, Христового тіла, – сили, які очищають нас від усякого гріха, які освячують, які обожнюють, які обожнюють, які обожнюють людину. При цьому кожен із нас живе у всіх і для всіх; тому й радіє дарам своїх братів, особливо коли вони вищі за його власні. “Дар Христовий” людям – це Церква, це вічне життя, – у цьому плід цілковитого Боголюдського, Христового подвигу на землі, від Різдва до Вознесіння. Вознесшись із плоттю на небо, людинолюбний Господь завершив спасіння людей від гріха, смерті та диявола: “полонив полон”, тобто полонив для Себе, для вічного життя, людей, які через гріх і смерть були безпомічною здобиччю (церковносл. “полоном. – Дод. пер.) диявола та були у рабстві в цього останнього. Так “дав” Він “дари людям” (Еф.4:8).
“Кого Господь Христос “полонив?” – запитує святоотцівська думка. – Очевидно, нас, прекрасний і корисний трофей “(полон)”. Бо, здолавши в духовній брані диявола, Він захопив нас, полонених, – не для того, щоб поневолити, а щоб звільнити нас від гіркої диявольської муки. “І дав дари”: бо, прийнявши віру, віддає благодаттю”.
Зрозуміло, зробити це могла тільки Боголюдина, але аж ніяк не людина, хоч би ким вона була, хоч би ким вона була, хоч би навіть найвеличнішою і найсвятішою. Адже Боголюдина як Бог з’явилася всюди, де тільки перебували людські істоти, людські душі, щоб позбавити їх від гріха і рабства дияволу. У цьому ніхто не міг Йому перешкодити. Так, хоча плоттю і мертвий Він на хресті й у гробі, але як Бог Своєю людською душею зійшов Він “у потойбіччя землі” (Еф. 4:9 ), тобто в царство смерті, щоб із цього полону визволити людські душі – цих скорботних рабинь диявола, колись створених за образом Божим. Ікуменій каже: “Пекельні місця землі становлять смерть і пекло. Господь Христос сходить у втілення як Бог, а сходить на небо як людина. І сходить у пекло як людина, а воскресає як Бог”.
Аналогічно до цього, як Бог, Він, воскресивши Свою плоть із мертвих, мав і любов, і силу піднести людську плоть “вище за всі небеса” (Еф. 4:10), вище за всіх Ангелів і Архангелів, і настільки возвеличити й прославити людину, як жодна істота в жодному зі світів. Він, один і Той самий Богочоловік, заради людей зійшов у потойбічний світ і “зійшов вище за всі небеса” з однією всеспасительною метою – Собою “наповнити все”: з’єднати в Собі все небесне й земне (Еф.1:10). Так виконав Він предвічну пораду Трисонячного Господа про людський рід. Блаженний Ієронім благовістить: “Ми не можемо знати, як Кров Ісуса Христа була доброчинною і для Ангелів, і для тих, хто перебуває в пеклі; але того, що вона була доброчинною і для тих, і для інших, не можемо не знати. Зійшов Він до пекла і зійшов на небеса, щоб наповнити тих, хто там мешкає, – тією мірою, якою вони були здатні Його прийняти. З цього треба зробити висновок, що перш ніж Христове зішестя і сходження все було порожнім і потребувало наповнення Ним “14 In Ep. ad Еф. 4,10 / PL. T. 26. Col. 499C. – Прим. ред.
Для здійснення Церквою предвічної ради Троїчного Божества про людський рід Господь Ісус Христос “поставив” у Церкві і “апостолів”, і “пророків”, і “євангелістів”, і “пастирів”, і “вчителів” (Еф. 4:11 ). “Поставив” Він їх у Церкві, а їм дарував усі необхідні Божественні сили, завдяки яким вони суть що є. Йдеться про різні дари, але один Господь, що подає їх. Апостол – тим Апостол, що живе, мислить і діє благодаттю апостольства, отриманою ним від Господа Ісуса Христа; пророк – тим пророк, що живе, мислить і діє благодаттю пророка, отриманою ним від Господа Ісуса Христа; так само і євангеліст, і пастир, і вчитель – це євангеліст, пастир і вчитель, бо перший із них живе, мислить і діє благодаттю благовістя, другий – благодаттю пастирства, а третій – благодаттю учительства, яку він отримав від Господа Ісуса Христа (ср. : 1Кор. 12:28,4-6,11 ; Еф.2:20). Для чого Господь усіх їх дав? “На справу служіння, для творення Тіла Христового” (Еф.4:12). У чому полягає справа служіння? – У творенні Тіла Христового, Церкви. У цій святій справі Господь вождями і керівниками поставив виключно святих людей. А християни? Усі християни покликані освятити себе за допомогою святих благодатних сил, що викладаються їм через святі таїнства і святі чесноти. Успіх же християн полягає в освяченні себе; повна ж досконалість полягає в повному освяченні себе, в повній святості. Усі християни святі за покликанням і за заставою Духа Святого, яку вони отримують на самому початку, через святе таїнство Миропомазання як складову частину початкового святого таїнства – Хрещення.
Як відбувається “творення Тіла Христового?” – Примноженням членів Церкви: кожен християнин Хрещенням вводиться, вживається в Тіло Христове, в Церкву, стає її членом, і, таким чином, тіло Церкви збільшується, зростає. Богонатхненний Апостол каже, що християни – це “живе каміння”, що вбудовується в дім духовний, у Церкву (1Пет. 2:5 ). Але є й інший спосіб творення Христового тіла: він зводиться до зростання духовного, до процвітання членів Церкви як співпричасників тіла Церкви. Над творенням тіла Церкви трудиться кожен член Церкви, проходячи той чи інший євангельський подвиг. Адже кожен подвиг входить, вочленяється в Церкву – і так зростає її тіло. Зростає нашою молитвою, нашою вірою, нашою любов’ю, нашою покірністю, нашою лагідністю, нашим милосердям, – усім тим, що є в нас євангельського, що збуджує в нас спрагу до Христа, що запалює нас любов’ю до Христа. Ми духовно зростаємо Церквою, а тим самим зростає і вона сама. Тому “”все… нехай буде на повчання”” (1Кор. 14:26 ), на творення Христової Церкви, бо всі ми покликані “влаштуватися в оселю Божу Духом” (Еф.2:22). Що являють собою християни? – “Божу будову” – οἰκοδομή (1Кор. 3:9 ). Кожним своїм благодатним даром, кожною своєю чеснотою, кожним своїм подвигом, кожним своїм покаянним подихом – християнин “будує Церкву” (пор.: 1Кор. 14:4-5,12,26 ). Усі ми Церквою зростаємо до неба, кожен із нас зростає через усіх і всі через кожного. Тому це благовістя і заповідь звернені до всіх і до кожного з нас, щоб тіло отримувало “прирощення для творення самого себе в любові” (Еф.4:16). А творча, зиждуча сила – це Святі Таїнства і святі чесноти, насамперед – любов: “Любов творить” (οἰκοδομεῖ = “творить”, “улаштовує”, “наставляє”) (1Кор. 8:1 ).
Яка мета творення тіла Христового і нашого в ньому духовного зростання? – Щоб “усі ми прийшли”: по-перше – “в єдність віри і пізнання Сина Божого”, по-друге – “в чоловіка досконалого” і по-третє – “в міру повного віку Христового” (Еф.4:13).
1. У єдність віри і пізнання Христа приходять тільки в спілкуванні з “усіма святими” (Еф.3:17-19), тільки соборним життям “з усіма святими” – під верховним керівництвом святих Апостолів, пророків, євангелістів, пастирів і вчителів. А їх – починаючи з П’ятидесятниці і далі через усі віки, аж до Страшного Суду, – пресвято наставляє і направляє Дух Святий. Дух же Святий – і є Той “один Дух” у тілі Церкви (Еф.4:4). У Ньому і від Нього – і “єдність віри і пізнання Сина Божого”, Господа нашого Ісуса Христа. Уся істина віри в Христа і відання про Христа міститься в Дусі Істини, Який і наставляє нас на всю цю Істину, одну і єдину (порівн.: Ін. 16:13,15:26,14:26 ). Він з’єднує наше почуття Христа з соборним серцем Церкви і наше відання Христа – з соборним віданням Церкви. Тіло Церкви – одне і має “одне серце” і “одну душу” (Діян. 4:32 ). У це одне серце – соборне серце Церкви – і в цю одну душу – соборну душу Церкви – ми входимо і з ними згуртовуємося під благодатною дією Духа Святого, змиряючи свій розум перед святим соборним розумом Церкви і свій дух перед Святим Духом Церкви. І так плекаємо в собі неминуще почуття і відання того, що ми маємо одну й ту саму віру в Господа Ісуса Христа з усіма святими Апостолами, пророками і праведниками – одну й ту саму віру в Господа і одне й те саме пізнання про Господа.
Віра в Господа Ісуса Христа і пізнання про Господа Ісуса Христа утворюють істотну, непорушну єдність. Ці двоє суть одне в Церкві. І як одне викладаються вони Духом Святим за смиренні подвиги, а насамперед – за смиренномудрість. “Єдність віри – це не розрізнятися щодо догматів. Так само як і єдність пізнання Сина Божого означає – не розрізнятися в понятті про Нього”. “Єдність віри означає – якщо всі ми будемо мати одну віру. Бо це і є єдність віри, коли ми всі – одне, коли всі однаково розуміємо цей союз. А доти належить тобі трудитися, якщо отримав ти дар повчання інших. Отже, якщо всі ми однаково віруємо – то це і є єдність віри”. “Єдність віри – значить, щоб усі ми мали одну віру, не розрізняючись у догматах і не маючи взаємних розділень у житті. Істинна єдність віри і пізнання Сина Божого – якщо ми православно сповідуємо догмати (букв. “якщо ми православствуємо в догматах”, ἐν τοῖς δόγμασι ὀρθοδοξῶμεν) і живемо в любові. Адже Христос є любов”.
2. Досягти “в чоловіка досконалого”. Але що таке “досконалий чоловік” і хто такий “досконалий чоловік”? Поки Боголюдина Христос не з’явилася на землі, люди навіть не знали ні що таке – досконала людина (чоловік), ні хто такий – досконала людина. Людський дух не був у змозі сконструювати образ досконалої людини ні як задум, ні як ідеал, а тим більше як реальність. Звідси стільки блукань у пошуках ідеальної людини навіть у найвидатніших мислителів людського роду, таких як Платон, Сократ, Будда, Конфуцій, Лаоцзи, Шекспір та інші дохристиянські, позахристиянські й нехристиянські шукачі ідеальної, досконалої людини. Лише з моменту явлення Боголюдини серед людей люди збагнули, що таке – досконала людина і хто така – досконала людина, бо побачили Його в самій дійсності, у своєму середовищі. І для людського знання немає вже більше сумнівів: Ісус Христос – ось досконала Людина. Якщо взяти істину, то вона вся в Ньому, настільки вся в Ньому, що поза Ним і немає істини, бо Він Сам – Істина: якщо взяти правду, вона також уся в Ньому, і до того ж настільки вся в Ньому, що поза Ним і немає правди, бо Він Сам – Правда. І все найкраще, найпіднесеніше, найбожественніше, найдосконаліше, – все це знайшло в Ньому своє виконання. Немає такого істинного блага, яке б людина забажала і не знайшла в Ньому. Так само як і немає гріха, який придумав би христоборець і зумів у Ньому відшукати. Весь Він – без гріха і весь сповнений усіх досконалостей. По всьому Він – досконала людина, людина ідеальна.
Питання полягає в тому, як можна досягти “в чоловіка досконалого”. Але єдиність Єдиного якраз і полягає в тому, що всім надав Він можливість у єдиний спосіб не тільки прийти в зіткнення з “досконалим Чоловіком”, а й стати Його членами, співучасниками Його тіла, “від плоті Його і від кісток Його” (Еф.5:30). Як? – Тільки разом “з усіма святими”, через святі, євангельські подвиги, через соборне і святе життя Церкви. Адже і Церква є не що інше, як “досконалий муж” на всьому шляху через віки – до кінцевого здійснення Божої ради про світ. Так і найменшим серед нас, і найпрезреннейшим, і найубогішим дана можливість разом з усіма за допомогою євангельських подвигів досягти “до мужа досконалого”. – Сказано: “Доки всі прийдемо… в чоловіка досконалого”. Значить, це дається не гордому одинакові, а смиренному члену Соборної Церкви; дається завдяки його спілкуванню “з усіма святими”. Живучи “з усіма святими” в Боголюдському Тілі “Чоловіка досконалого” – Христа, кожен християнин, у міру своїх доброчесних подвигів, і сам досягає цієї досконалості, і сам робиться “досконалим чоловіком”. Так у Церкві для кожного стає доступною і здійсненною ця Божественна мета й ідеал: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний” – Бог (Мф. 5:48 ). Святий Апостол особливо підкреслює, що мета Церкви – “представити всяку людину досконалою у Христі Ісусі” (Кол. 1:28 ). Боголюдина Самого Себе, “Чоловіка досконалого”, за безмірною і нічим не насичуваною людинолюбністю, перетворила на Церкву, щоб усіх, які стали її членами, перетворити на досконалих мужів. Одна мета всього Боголюдського домобудівництва порятунку: “нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:17 ).
3. Прийти “в міру повного віку Христового (в міру зростання повноти Христової)”. Що це означає? Що становить Христову висоту і повноту? Чим Він сповнений? – Божественними досконалостями. Бо “в Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9 ), мешкає в межах людського тіла. Цим Спаситель і показує, що людське тіло здатне вмістити в себе повноту Божества і що це, власне, – мета людського буття. Тому прийти “в міру повного віку Христового” означає зрости і вживитися в усі Його Божественні досконалості, благодаттю духовно з ними поєднуватися, розчинити себе в них (букв. “розлити себе по них”. – “Докл. пер.”) і в них мешкати. Або: Христа, повноту Божества, яка в Ньому, сприймати й переживати як власне життя, як власну душу, як власну всецінність, як власну вічність, як власну всеосяжну мету та всеосяжний сенс. Сприймати і переживати Його як єдиного істинного Бога і єдину істинну Людину; як досконалого Бога і досконалу Людину, в Якому все людське зведено на вершину своєї людської досконалості. Сприймати і переживати Його як досконалу Божественну Істину, і як досконалу Божественну Правду, і як досконалу Божественну Любов, і як досконалу Божественну Премудрість, і як досконале Божественне Життя, як Життя вічне. Одним словом – сприймати і переживати Його як Боголюдину, як всеосяжний сенс усіх богозданних світів.
Усе це можливо тільки в спільності “з усіма святими”. Бо сказано: “Доки всі прийдемо … в міру повного віку Христового”, – не тільки я, не тільки ти, не тільки ми, але всі, яких ведуть і наставляють святі Апостоли, пророки, євангелісти, пастирі та вчителі. Адже тільки святі знають шлях, знають всі святі засоби і дають їх боголюбцям, щоб і ці зросли “в міру повного віку Христового”. А Христова висота і Христова повнота суть не що інше, як Його святе Боголюдське тіло, Церква. Тому “прийти в міру повного віку Христового” здатний тільки істинний член Церкви. Бо Церква і є “повнота Христова, повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23). Бути членом Церкви означає постійно перебувати “з усіма святими”, а через них – з досточудним і чудотворним Господом Ісусом Христом. Адже з Ним людина вся нескінченна, вся свята, вся вічна, вся – любов, вся – істина, вся – правда, вся – молитва. Усе притаманне такій людині має одне серце й одну душу “з усіма святими”: соборний у неї розум, соборна душа, соборне серце, соборна істина, соборне життя. – Отже, Церквою і лише в Церкві люди досягають своєї мети і все-цілі, сенсу і все-смислу людського буття в усіх світах.
Якби істина була чимось іншим, а не Боголюдиною Христом, то вона виявилася б малою, недостатньою, тлінною, смертною. Саме такою вона б і була, якби являла собою поняття, або ідею, або теорію, або схему, або розум, або науку, або філософію, або культуру, або людину, або людство, або світ, або всю всесвітню вселенну, або щось іще, або все це разом. Але Істина – це Особистість, і причому Особистість Боголюдини Христа; тому вона і досконала, і неминуща, і вічна. Адже в Господі Ісусі Істина і Життя єдиносущні – вічна Істина і вічне Життя (пор.: Ін. 14:6,4:14 ). Той, хто вірує в Господа Ісуса Христа, постійно зростає Його Істиною в її Божественні нескінченності: зростає всією своєю істотою, усім розумом, усім серцем, усією душею. При цьому вона невпинно живе Христовою Істиною, тому що вона становить саме життя у Христі. У Христі живуть, “істинствуючи” = ἀληθεύοντες (Еф.4:15), тому що життя у Христі – це “істинствованіе”, постійне перебування усім єством у Христовій Істині, в Істині Вічної. Це “правдивість” християнина народжується з його любові до Господа Іісуса Христа; в ній зростає він і досягає успіху безперестанку, і вічно живе, і не перестає ніколи, тому що “любов ніколи не перестає” (1Кор. 13:8 ). Любов до Господа Ісуса спонукає людину жити в Його Істині й постійно утримує її в ній. Вона дає змогу християнинові безперервно зростати у Христі, простягаючись у всі Його висоти, широти, глибини (пор.: Еф.3:18). Утім, ніколи не зростає він наодинці, але завжди “з усіма святими”, повсякчас у Церкві та з Церквою, бо інакше й не може він “усе зрощати в Того, Хто є Глава” Церкви, Христос. І коли ми істинствуємо, то істинствуємо завжди укупі “з усіма святими”, і коли любимо, то любимо “з усіма святими”, тому що в Церкві все соборно, все буває “з усіма святими”, адже всі становлять єдине духовне тіло, в якому всі соборно живуть одним життям, одним духом, однією істиною. Тільки “істинствуючи в любові” з усіма святими, ми можемо “все повертати в Того, Хто є Глава Христос” (Еф.4:15). Нескінченні сили, необхідні для такого зростання всіх християн у Боголюдському Тілі Церкви, Церква безпосередньо приймає від свого Глави – від Господа Ісуса Христа. Бо тільки Він, Бог і Господь, має ці безсмертні сили і всьомудро ними розпоряджається.
Наше християнське покликання, наше християнське покликання – “все зростати в Того, Котрий є Голова Христос”: бо тільки так людська істота правильно розвивається і крокує шляхом Свого Божественного призначення, визначеного їй Трійчастим Божеством у вічній совісті, ще до створення світу (порівн.: Еф. 1:4-13 ). Тільки “в усьому” нашому зростаючи у Христі, ми це наше “все” через боголюдськість підносимо в Його зворушливу вічність. Але що таке це наше “все”? Це цілковите наше єство: і душа, і розум, і совість, і воля, і тіло, – все, що їх становить, у всіх їхніх таємницях і загадках. І моя, і твоя душа – лише зростаючи у Христі за допомогою святих таїнств і святих чеснот – слідують шляхом свого богоподобного процвітання і досягають безмежної Божественної досконалості. Сприймаючи і переживаючи Божественну Христову Істину як життя свого життя і буття свого буття, душа і зростає Христом у всі Його Боголюдські істини і досконалості. Твоя совість, якщо не зростає вона цілком у Христі, швидко чахне і в’яне. Але якщо зростає вона в Ньому через святі євангельські подвиги, то вся підноситься (букв. “розростається”. – “Прим. пер.”) у Боголюдські досконалості й усе Христове назавжди стає її власним. А моя і твоя воля, а твій і мій розум? Поза Христом, без Христа вони помирають незліченними смертями у всякій немочі, і омані, і демонізмі, і сатанізмі. Але якщо хочеш наділити їх Божественною силою, і досконалістю, і безсмертям, і вічністю – то зростай у Христі як усім своїм розумом, живучи Його Божественною Істиною, так і всією своєю волею, виконуючи Його Божественні заповіді. І що більше зростатимеш у Христі своєю душею, своїм розумом, своєю волею, своєю совістю, – то більше зажадаєш і жадатимеш більших і більших боголюдських досконалостей, радо забуватимеш “задні речі”, яких ти досягнув, і будеш “простягатися вперед”, і поквапишся “на пошану вишнього покликанні Божого в Христі Іісусі” (Флп. 3:13-14 ), щоб прийти “в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового” (Еф.4:13). Міра ж ця – Боголюдська безмірність. Головне – щоб ніщо твоє не залишилося поза Христом. Якщо ж залишиться, то знай, що воно залишилося в смерті, в незліченній безлічі смертей, в царстві сатанізму = в царстві всіх помилок, неправд і злих; а це є ніщо інше, як царство нескінченних мук, самокатувань, розпачу, божевілля, безвихідних безвихідних глухих кутів, отруйних самотностей, самогубних жахів. Без сумніву, на всіх шляхах поза Христом людина через гріхи, через пристрасті, через хибні уявлення, через брехню, через самообман неминуче дегенерує в під-людину, в напівлюдину, в не-людину. Поза Боголюдиною людина поступово скручується, опускається, поки не стане чоловічком, духовним карликом, яким сили зла зневажають, як безпорадною іграшкою. Очевидна істина: поза Боголюдиною людина жахливо о-без-людяна, щоб, зрештою, скотитися до рас-людини.
Так, людина в Боголюдині, в Його Церкві через проживання “з усіма святими” зростає в благодатну Боголюдину, а поза Боголюдиною вона неминуче дегенерує в добровільну або мимовільну дияволо-людину. Адже здатна людина простягатися вгору, зростаючи до Бога, але може і спадати в прірву, падаючи до диявола. Для того і з’явилася Боголюдина серед нас, людей, щоб у Собі Самій явити нам досконалу Людину і водночас дарувати всі святі засоби і всі Божественні сили, за сприяння яких кожен із нас може вибудувати себе в “чоловіка досконалого”. Усе це дано в Церкві – у Боголюдському Тілі, яке вічно живе і животворяще, Глава якого – Сама Боголюдина, Господь Іісус Христос, що оживляє Своїми Боголюдськими силами всіх членів Церкви за допомогою Святих Таїнств і святих чеснот Духа Святого. У всіх відношеннях організм Церкви – це найскладніший організм, про який тільки знає людський дух. Чому? Тому що це – єдиний Бого-людський організм, у якому всі Божественні й людські сили становлять єдине над-гармонійне тіло. Тільки всемудра і всемогутня Боголюдина, Господь Ісус Христос, могла скласти все це і поєднати в одне тіло, у Своє Тіло, якому Він – Глава, Глава вічна. Усе життя в цьому дивовижному і чудотворному тілі спрямовує і керує Він, досточудний і чудотворний Бог і людина. Кожна частинка цього тіла живе всім тілом, але і все тіло живе в кожній своїй частинці. Усі живуть через кожного і в кожному, але й кожен живе через усіх і в усіх. Кожна частинка зростає із загальним зростанням тіла, але і все тіло зростає зі зростанням кожної частинки. Всі ці численні частинки тіла, всі ці склади, всі ці члени, всі ці чутливі органи, всі ці клітинки – з’єднує в одне вічно живе Боголюдське Тіло Сам Господь Ісус Христос, співвідносячи дію кожної частинки з усім соборним життям Тіла. А кожна частинка трудиться “в міру” своїх сил. Силу ж кожного члена Церкви складають євангельські чесноти. Євангельська діяльність кожного члена Церкви, хоча вона цілком відособлена й особиста, завжди всебічно соборна, спільна, спільна. Бо вона вливається у загальний подвиг усього Тіла. І наскільки своєю євангельською діяльністю людина преображає себе, зростаючи у Христі, настільки Господь Іісус Христос цей її подвиг перетворює на загальну, соборну силу, здійснюючи в такий спосіб те, що тіло “отримує приріст для творення самої себе в любові” (Еф. 4:16 ). Власне кажучи, діяльність кожного члена Церкви завжди особисто-соборна, особисто-колективна. І коли здається, що член Церкви піднімає труди тільки для самого себе (наприклад, усамітнене подвижництво пустельників), насправді він завжди трудиться для всього тіла. Такий устрій Боголюдського організму Церкви, який незмінно наставляє і яким керує Сам Господь Ісус Христос.
Живучи в Церкві як її жива частка, християнин справді живе Самим Господом Христом, Головою Церкви, “від якої все тіло, будучи сполучено і скріплено складами і зв’язками, зростає віком Божим” (Кол. 2:19 ). Так, саме так; це благовістя є вищим за всі благовістя, які є в Церкві, для людської істоти: людина “зростає віком” у Церкві, Христом і у Христі “зростає віком Божим” – зростаючи досконало в досконалого Бога, доки вся не наповниться “всією повнотою Божою”. Цьому зростанню немає ні міри, ні кінця; бо якщо і є кінець, то кінець цей – у незліченних Божественних нескінченностях. Ти – член Церкви? Отже, твоя душа – “зростає віком Божим”, твоя совість – “зростає віком Божим”, твій розум – “зростає віком Божим”, твоя воля – “зростає віком Божим”, цілковите твоє єство – “зростає віком Божим”. Взяти, приміром, святих Ангелів; але ось Пресвята Богоматір виросла вище за них, переросла їх Богом і Господом Іісусом Христом; і людина в піднесеній Боголюдині виросла вище світів ангельських.
Ось – таємниця таємниць, свята таємниця всіх святих таємниць: людина в Боголюдині досягла над-херувимської Божественної висоти, і досконалості, і блаженства, і вічності! І все це відбувається Церквою і в Церкві – у цій найдивовижнішій і найчудодійнішій істоті в усіх Божих світах. У ній – усе життя, вічне Життя; у ній – уся істина, вічна Істина; у ній – уся правда, вічна Правда; у ній – уся любов, вічна Любов; а людина створена, щоб віком Божим зрости і у вічному Житті, і в Істині, і в Правді, і в Любові. У ній – весь Бог, вічний Бог; людина створена, щоб зрости в Ньому віком Божим. Для цього зростання Церква довіряє людині всі засоби, всі сили – і людина все може “у Христі Ісусі, що зміцнює її”. Може своєю всесердечною і безмежною вірою, бо “все можливо тому, хто вірує” (Мк. 9:23 ; пор.: Мф. 21:21-22 ). Доказ? – Нескінченна кількість святих, які пройшли весь шлях цього Боголюдського зростання в “чоловіка досконалого”; незліченна безліч істинних християн у всі часи: кожен з них – живий приклад, і зразок, і стимул до подвигу, і радість. Однак у живому тілі Церкви дотримується ретельна поступовість у зростанні в святості, в освяченні себе, в засвоєнні себе Христу, в обоголюдненні себе. Кожен із нас у Церкві поволі засвоює себе Христу; адже Церква – уся в Господі Ісусі Христі й уся від Нього. Він – безперестанку Створює її і Зрощує; кожного з нас вчленяє Він у живе тіло Церкви – в міру нашої віри і любові, нашої ревності у святому житті за Євангелієм. Жоден подвиг, твій чи мій, включно з найменшим, у Церкві не зникає: все це Сам Господь Іісус Христос вбудовує в живе тіло Церкви та співвідносить у ньому, адже все життя Церкви як єдиного цілого та життя кожного члена Церкви окремо Сам Господь наставляє та керує, а тому нічого не буває без Нього, так само як і без нашої праці, особистого подвигу, і зусиль. У соборному житті Церкви перемішані життя Ангелів і людей, тих, хто кається, і грішників, праведників і неправедників, покійних і тих, що живуть на землі, причому праведніші і святіші допомагають менш праведним і менш святим рости віком Божим у все більшу праведність і святість. Боголюдські святі Христові сили струменіють усіма членами, не виключаючи і найнікчемніших та найнезначніших, – у міру їхнього благодатного вжиття в організм Церкви в подвигах віри, любові, молитви, посту та інших чеснот. Так, усі ми вкупі зростаємо “у святий храм у Господі” (Еф.2:21), будучи благодатно й органічно пов’язані між собою однією вірою, одними святими таїнствами і святими чеснотами, одним Господом, однією Істиною, одним Євангелієм. І всі ми беремо участь у єдиному Боголюдському житті Церкви, кожен зі свого місця в її тілі, яке Господь, Глава Церкви, йому призначив, бо тіло Церкви росте з Нього і Ним – “яке “складається і згуртовується за допомогою всіляких взаємоскріплюючих зв’язків” (Еф.4:16). При цьому Господь кожному визначає місце, відповідне йому за його духовними особливостями і християнськими властивостями, а насамперед – за його святою євангельською любов’ю, яку кожен добровільно в собі зігріває і нею діє. У цьому соборному житті Церкви кожен творить себе за допомогою всіх – і до того ж у любові; і всі за допомогою кожного; тому й Апостолу необхідні молитви рядових членів Церкви.
Кожен новий член Церкви знаменує собою прирощення в тілі Церкви і зростання тіла Церкви. Бо кожен “при дії в свою міру” стає членом у тілі Церкви. І Сам Господь визначає йому відповідне місце в тілі Церкви, роблячи його її складовою частиною. Воістину лише в Боголюдському організмі Церкви всі трудяться для кожного і кожен трудиться для всіх, всі живуть для кожного і кожен живе для всіх. Воістину лише в Церкві досконало вирішено і проблему особистості, і проблему суспільства; і лише в Церкві знайшли своє втілення і досконала особистість, і досконале суспільство. Адже, власне, поза Церквою немає ні справжньої особистості, ні справжнього суспільства.
За цією святою таємницею щедро розсипає небесні перли своєї божественної премудрості й красномовства святий Златоуст. Процитувавши 15 і 16 вірші 4 розділу Послання до Ефесян (Еф.4:15-16), він каже: “Ці слова святого Апостола означають наступне: як дух, спускаючись із головних частин мозку, не просто за допомогою нервів дає всім членам силу відчуття, а й кожному в потрібній мірі: тому, хто може прийняти більше, – більше і ввіряє, а менш здібному – менше (адже дух є корінь життя), – так і Христос. Оскільки наші душі так само залежні від Нього, як члени від духа, то Його промисел і роздавання дарів – узгоджуючись зі здібностями кожного члена – здійснює зростання кожного з них. Але що означають слова “діючи в свою міру кожного члена”? Значить – за почуттям [у свою міру] кожного члена. Бо цей дух, що від глави подається всім членам, торкаючись до кожного з них, у них діє. Можна сказати й так: тіло, приймаючи цю дію духу, пропорційно здатності кожного члена, тим самим і зростає. Або ж так: члени, отримуючи кожен свою міру духу, через це і зростають. А так само і так можна висловитися: дух, виливаючись із глави, зачіпаючи всі члени і розподіляючись по них, наскільки кожен з них може прийняти його в себе, так і виробляє зростання. – Але чому святий Апостол додав слова: “в любові”? Тому, що цей дух інакше не може бути поданий. Адже подібно до того, як якщо трапиться руці відокремитися від тіла, то дух, що витікає з мозку, шукаючи руку на її місці й не знаходячи її там, не відлучається від тіла і не переходить на відтяту руку, але якщо не знайде її на місці, то й не подає їй себе, – те саме буває й тут, якщо між собою не пов’язані ми любов’ю. Любов творить, згуртовує, зближує і пов’язує нас один з одним. Тож якщо хочемо ми отримати Духа від Глави, то нехай перебуватимемо у взаємному зв’язку. Існують два види відлучення від тіла Церкви: один – коли охолоджуємося в любові, інший – коли насмілюємося зробити щось негідне по відношенню до тіла Церкви. У тому і в іншому випадку ми відокремлюємо себе від цілого (= від повноти, τοῦ πληρώματος). І якби навіть здійснили ми незліченні добрі справи, проте ж піддамося засудженню не меншому, ніж ті, хто терзав тіло Господа Ісуса Христа; якщо, тобто, будемо дробити на частини церковну повноту – Τὸ πλήρωμα тό ἐκκλησιαστικόν”.
Блаженний Феофілакт пише: “Святий Апостол сказав про тіло Церкви: “що складається і совокупляється за допомогою всіляких зв’язків, що взаємно скріплюють”, щоб зазначити, що члени цього тіла не просто розставлені один поруч з іншим, а й пов’язані між собою і кожен займає своє власне місце. Отже, наше – це дійти згоди і поєднуватися любов’ю, а Христа, Глави нашого, – послати нам Духа. Слова ж “при дії в свою міру кожного члена” показують, що Дух, подаваний Головою, простягається на всіх. Тіло, отже, росте і твориться в силу того, що за посередництвом Духа простягається на всі члени і що Він діє в них або що Він дає їм силу діяти”.
Святий Апостол благовістить істину: “Ми члени тіла Його, від плоті Його, і від кісток Його” (Еф.5:30). Тому життя в нас і серед нас має бути таким самим, як і в Його тілі: щоб усе воно оберталося, звершувалося й перебувало в Божественній Правді, і Правді, і Любові, і Доброті, і в усьому Боголюдському, євангельському. Кожен окремо і всі разом, ми – завжди члени Його тіла. І як такі ми – складові частини Його тіла, Його істини, Його життя, Його вічності, Його Боголюдськості. Те, що ми – християни, ми можемо виявити і засвідчити тільки одним способом: своєю благодатно-духовною органічною єдністю з Господом Ісусом Христом. Через святі таїнства Церкви ми справді стаємо “членами тіла Його, від плоті Його і від кісток Його”; утверджуємося ж ми в цьому святими чеснотами і благодатними подвигами. Хто такі християни? – Співучасники Христові, “що складають одне тіло” (Еф.3:6); всі вони утворюють Його чудодійний Боголюдський організм, через який, у якому і для якого живе Він, предвічний Бог Слово. Око, вухо, рука, нога, палець, кожна частинка тіла, кожна його клітинка – живуть і розсудливо діють тільки доти, доки всією істотою впроваджені в тіло, у весь Його організм, у всі Його життєві сили. Так і кожному християнину для його християнського життя необхідна вся Церква, весь Господь Іісус Христос, який у ній перебуває, всі її святі, всі властиві їй святі сили, всі її святі засоби спасіння. Тому немає християнства поза Церквою, поза Боголюдським, Христовим тілом. Тому-то Господь Іісус Христос і стверджує, що Він – у кожному християнині: той, хто приймає їх, – Його приймає; той, хто ганяє їх, – Його жене; той, хто живить, одягає, відвідує їх, – Його живить, Його одягає, Його відвідує (див. Мф. 10:40,25:35-40 ; Лк. 10:16 ; Діян. 9:4 ; 1Кор. 8:12 ). Наводячи слова Апостола: … “бо ми члени тіла Його, від плоті Його і від кісток Його”, – святий Златоуст благовістить: “Яким чином? Він створився з нашої речовини – як і Єва стала тілом з тіла Адама. Звичайно, апостол справедливо згадує про кістки і плоть, адже це – найголовніше в нас: плоть і кістки. Одне як основа, інше як будівля. Це, втім, очевидно. А яким чином? Як там, каже Апостол, така близька спорідненість, так і тут. Що значить “від плоті Його”? Значить – істинно від Нього. Але як ми – члени тіла Христового? – Через те, що народилися від Нього (букв. у сербськ. і грец. “по Ньому”, κατ᾿ αὐτόν). А як “від плоті”? – Це знаєте ви, ті, хто бере участь у таїнствах: за допомогою цього ми негайно перетворюємося, відтворюємося – ἀναπλαττόμεθα. Як народився Він від Духа Святого, так і ми народжуємося в Хрещенні; стаємо Його тілом. А якщо ми цим не стаємо, як тоді узгодити з цим слова: “від плоті Його і від кісток Його”? Зверни при цьому увагу: Адам створений, Христос народжений; з ребра Адама відбулося тління, з ребра Христового витекло життя; в раю проросла смерть, на хресті її було винищено. Як, отже, Син Божий – нашого єства, так ми – Його сутності; і як носить Він нас у Собі, так і ми Його в собі носимо”.
Слова святого Апостола: … “бо ми члени тіла Його, від плоті Його і від кісток Його”, блаженний Феодорит пояснює так: “Як Єва створена з Адама, так і ми – з Владики Христа. З Ним ми ховаємося і з Ним воскресаємо в Хрещенні; їмо Його Плоть і п’ємо Його Кров”. Святий Дамаскін благовістить: “Ми робимося членами Христовими життям у Дусі Святому”.
Церква і Христос? – У наявності “велика таємниця” (Еф.5:32), найбільша в усіх наших світах. Людському роду бракує ні розуму, ні слова, щоб, принаймні приблизно, висловити цю пресвяту і превелику таємницю. Христос водночас – Бог Слово і людина, Бог Слово і Церква, Бог Слово з плоттю на небі й у плоті Своїй, у Церкві, на землі. Хіба це не “велика таємниця”? Члени Церкви становлять єдиний організм, єдине тіло, і при цьому повністю зберігається окрема особистість з усіма її богоподібними і боголюдськими нескінченностями. Хіба це не “велика таємниця”? У Церкві – все соборно і однак же – все особисто; кожен живе у всіх і всі – в кожному, і, тим не менш, життя кожного – його власне життя і особистість кожного – його власна особистість. Хіба це не “велика таємниця”? У Церкві живуть маси грішників, але, незважаючи на це, вся вона – “свята й непорочна”, без будь-якої плями та вади (Еф.5:27). Хіба це не “велика таємниця”? І так одне за одним, від найменшого до найбільшого, у Церкві все – “велика таємниця”, бо в усьому цілком присутній дивовижний Господь Ісус Христос з усіма Своїми незліченними Боголюдськими таємницями. Тому Церква знаменує собою найбільше диво для всіх створених світів – диво, якому дивуються і Ангели на небі. В її виняткове благовістя бажають проникнути і Ангели, тому що і їм стала відомою через Церкву багатогранна премудрість Божа (Еф.3:10; 1Пет. 1:12 ).
Боголюдина Христос у Своїй Церкві з’єднав “все небесне і земне” (Еф.1:10); всі таємниці неба і землі поєдналися в єдину таємницю – і так з’явилася “велика таємниця”, все-таємниця, Церква. Ця “велика таємниця” Боголюдською благодаттю сповнює всіх членів Церкви, все їхнє життя, всі їхні взаємини. Тому в Церкві все – чудо, все – таємниця, все – “паче смислу” = вище розуму. Тут немає нічого дрібного, нічого другорядного, нічого малозначущого, бо все – Боголюдське, все – небо-земне, все – благодатне, все співрозмірно пов’язане в єдиний Боголюдський організм, у єдину всеосяжну Боголюдську “велику таємницю” – у все-таємницю = Православну Церкву.
Церква і в ній усе Боголюдське домобудівництво порятунку = обоження має одну мету: усе співсвоїти Слову (букв. “ологосити”), усе освятити, усе втілити в Боголюдське тіло Церкви і, таким чином, усе повернути до логосної всеєдності та логосної доцільності. Іншими словами, все воцерковити і оцерковити, во-христовити і о-христовити, во-боголюднити і о-боголюднити. Щоб люди цього з успіхом досягали, Спаситель дарував і всі необхідні Божественні сили, які Він, як втілений Бог Слово, має в своєму розпорядженні – “бо в Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9 ). Тому головне керівне благовістя і заповідь – це чинити в Церкві “гідно Бога”, втіленого Бога, і рости “віком Божим – у чоловіка досконалого” у Христі Ісусі (Кол. 1:10,2:19 ; Еф.4:13). Бо мета нашого спільного, соборного життя в Церкві – це “представити кожну людину досконалою у Христі Ісусі” (Кол. 1:28 ). Досконала людина! Хіба це можливо? Так, але тільки в досконалій Боголюдині і від досконалої Боголюдини: тільки в Ньому і Ним людина перетворюється на “чоловіка досконалого”. Поза Ним і без Нього людина завжди і назавжди залишається незакінченою і недосконалою, тобто жалюгідною напів-істотою або потворною недо-істотою. Тільки з Ним і в Ньому людина причащається Всебуття і вступає в Царство Вічної Божественної Істини, Вічної Божественної Любові, Вічної Божественної Радості, де немає ні скорботи, ні смерті, ні зітхань. Тільки Христом людська істота переходить зі смерті в життя, з часу у вічність; злітає з землі на небо, прагнучи “горнього, де Христос сидить праворуч Бога” (Кол. 3:1 ). Живучи Господом Ісусом Христом, людина робиться істотою небо-земною і навчається чинити “гідно Бога” – ἀξίως τοῦ Θεοῦ (Кол. 1:10 ), Бога і Господа Ісуса Христа. Адже для того і став Він людиною, щоб як людина показати нам, яким є людське життя, гідне Бога. Жити таким життям, яким Він як людина жив у плоті, – це і значить чинити “гідно Бога”. У такому житті люди роблять тільки одне: невпинно виконують Божу волю. Тому і “приносять плід у всякому ділі благому”, і “зростають у пізнанні Бога” (Кол. 1:10 ). Пізнання про Бога набувається життям у Бозі. З благочестя – пізнання. Яке і скільки благочестя – таке і скільки богопізнання. У цьому вся євангельська гносеологія. Лише гідне Бога життя повідомляє і гідне знання про Бога. І тільки люди, гілками своєї істоти прищеплені до Боголюдської Христової лози, приносять “багато плоду” (Ін. 15:5 ), “приносять плід у всякій справі добрій, і зростають у пізнанні Бога” (Кол. 1:10 ). Життя поза Христом недостойне людини. Адже Боголюдина – єдина справжня людина. Поза Ним – усе смерть і все працює на смерть. Як тоді може це бути гідним людини, створеної для безсмертя і вічного життя в Трисонячному Богові і Господі? Тільки те гідне людської богоподібної істоти, що божественне, безсмертне, вічне. Тому тільки Христо-подібне, тільки богоподібне життя гідне Бога.
Божественні сили для такого христоподібного життя подає людині Сам Господь Ісус Христос. Дарує Він їх кожному, хто вчлениться в Його вічне Боголюдське тіло, хто стане його клітинкою. Чи вчлениться хто – і тоді всі Його Божественні сили почнуть по ньому струменіти, і він почне жити новим життям – життям, гідним Бога. Вчленовані в Боголюдське Христове тіло, християни живуть, “зміцнюючись усякою силою” Його “за могутністю слави Його” (Кол. 1:11 ). Вони зростають Ним із сили в силу, з могутності в могутність. Тому ніхто не має права сказати: не можу чинити “гідно Бога”. – Немає жодного виправдання подібним словам. Бо все необхідне для цього життя Бог рясно дає кожному, хто “відходить від розтління похоті, що панує у світі, і ревнує в євангельських чеснотах” (пор.: 2Пет. 1:3-9 ). І справді, Господь Ісус Христос мешкає в християнах, повторюючи в них Своє життя, переживаючи його в кожному з них – наскільки кожен окремо того бажає і хоче. Для кожного християнина більшою чи меншою мірою діє слово Апостола: “Уже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20 ). У христоподібному житті, у житті, гідному Бога, полягає істинна, неминуща, безсмертна гідність людини. У цьому – і її все-цінність, і її божественна велич. Людина чинить “гідно Бога” і воістину являє собою божественну велич на землі, якщо гідні Бога її думки, її почуття, її справи. Але до цього славного і безперервного євангельського подвигу людина повинна, зі свого боку, безперестанку докладати “всяке терпіння і великодушність з радістю” (Кол. 1:11 ). “Терпіння – з радістю?” Так, бо радісне терпіння – це найдивовижніший Ангел-охоронець на євангельському шляху спасіння. Адже те, що заповідає, людинолюбний Спаситель заповідає усім християнам: “Терпінням вашим спасайте душі ваші” (Лк. 21:19 ). Саме за таке терпіння і дає Він їм зміцнюватися “всякою” Божественною “силою” і тим самим являти силу Його Божественної слави.
На всьому євангельському шляху спасіння християни жваво відчувають, що без безперестанної Божої допомоги вони не можуть зробити нічого у своєму спасінні. Наш багатотурботливий і людинолюбний Небесний Отець – це Той, Хто “покликав нас до участі в спадщині святих у світлі” (Кол. 1:12 ). Взагалі святі сили для святого життя подаються Троїчним Божеством: від Отця через Сина в Дусі Святому. Для соборного життя “з усіма святими” (Еф. 3:18; Кол. 2:19 ) вручається “частка в спадщині святих у світлі”. Бог, Який є Світло, спочиває у святих через їхню святість (1Ін. 1:5 ). Спадщина святих нетлінна (див. 1Пет. 1:4 ), бо вона з усіх боків огороджена неприступним Божественним світлом, до якого не може приступити ніщо смертне або руйнівне. Гріх погасив усі світильники нашого світла – і темрява вкрила всі наші очі й запанувала над нашим світлом. Користуючись упертою прив’язаністю людини до гріха, влада темряви стала верховним володарем у людському світі та за допомогою гріха і смерті всемогутньо царювала над людським родом. Обійняті неміччю і відчаєм, люди “сиділи” в темряві смерті абсолютно безпорадні (див. Мф. 4:16 ; 1Ін. 2:8-9 ). Лише з пришестям Бога Слова серед нас, у нашому мороці гріха і смерті, засяяло істинне Світло. Істинне Світло, Яке ніяка темрява осягнути не може (див. Ін. 1:5,9 ). Він – “Світло світу”, Він – “Світло життя”: світлом царює Він і в світі, і в житті та володіє ними. Де Він – там уже світло і влада світла. Пославши Його у світ, Бог Отець “визволив нас від влади темряви і ввів у Царство Сина Свого Улюбленого” (Кол. 1:13 ) – у Царство світла. Лише йдучи за Господом Ісусом Христом, люди не ходять у темряві, але мають “світло життя” (Ін. 8:12 ). Перехід із влади темряви в Царство світла здійснюється вірою в Христа (див. Діян. 26:18 ; 1Пет. 2:9 ). “Я світло прийшов у світ, щоб кожен, хто вірує в Мене, не залишався в темряві” (Ін. 12:46 ). У Господі Ісусі Христі люди стають “синами світла” і самим світлом – і живуть як сини світла (див. Еф.5:8; 1Сол. 5:5 ; Мф. 5:14 ).
“Владою темряви святий Апостол назвав владу диявола”. “Слова: “Той, хто визволив нас від влади темряви” (Кол. 1:13 ), означають – той, хто визволив нас від омани, від влади диявола, від диявольського мучительства. Апостол сказав не просто “від темряви”, а – “від влади темряви”, тому що диявол має над нами велику владу і панує. Важко бути і просто-напросто під дияволом, а під дияволом із владою – ще важче. Бог явив Своє людинолюбство не тільки в тому, що звільнив нас від темряви. Безсумнівно, велика справа – звільнити від темряви; але ввести в Царство – ще більша. Дивись, який різноманітний дар! Він визволив нас, що лежали на дні прірви; і не тільки визволив, але звів нас і в Царство. І до того ж – “у Царство улюбленого Сина Свого” (Кол. 1:13 ). Святий Апостол каже не просто “в Царство Небесне”, але надає слову великої значущості, назвавши Царство Небесне Царством Сина, бо немає похвали більшої, ніж ця; як і в іншому місці зазначає: “Якщо терпимо, то з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:12 ). Удостоїв Він нас, каже, того самого, чого й Сина, і причому Улюбленого: затьмарених ворогів раптом перемістив туди ж, де Син, в одну й ту саму з Ним славу”.
Спаситель позбавив людей “від влади темряви” і перемістив їх у Царство світла – адже Самим Боголюдським подвигом Він врятував нас від гріха і смерті. Гріхом ми продали себе в рабство смерті. Своєю безгрішною смертю Він нас викупив із цього рабства. Бо Він не міг ні стати, ні перебувати рабом смерті, бо був безгрішний. Будучи безгрішним, Він не повинен був померти, але через безмежну людинолюбність добровільно прийняв на Себе смерть і зійшов у царство смерті, де людські душі є рабами смерті через гріх. Так і смерть, і всі людські душі в її царстві вперше побачили безгрішну Людину – надбання, якого смерть ніколи раніше не мала. Але вона була не в змозі утримати Його у своєму царстві, бо в Ньому не було гріха, щоб можна було їй вхопитися за гріх і полонити Його, як і інших людей. Навпаки, завдяки Своїй присутності в царстві смерті Він Своїм безгрішним і тому всемогутнім людським єством зруйнував царство смерті та гріха. Зробив же Він це для людей і замість людей. Бо як новий Адам, як новий Родоначальник людського роду, як новий носій усього людського єства, Він Свою всепереможну силу переніс у людей і позбавив їх “від влади темряви”, від влади гріха, від влади смерті, від рабства смерті. Викуп здійснений тим, що Себе, Свою безгрішну Боголюдяну всецінність, “віддав” Він смерті і цим позбавив людський рід від рабства смерті. Смерть спокусилася було на таку дорогоцінну Істоту, але Він її скинув – і її царство зруйнувалося. Після такого безприкладного викупу смерть не могла і не мала права надалі утримувати людське єство у своїй владі. Воно викуплено найбільш явним і найбільш достовірним чином. Бо хто коли дав стільки у викуп за яких би то не було рабів? А людинолюбний Господь віддав Себе, безгрішну Боголюдину, пролив Свою дорогоцінну Божественну Кров, кожна краплина якої коштує більше, ніж усі світи, разом узяті. Тому тільки в Ньому “ми маємо відпущення гріхів”, бо тільки Він “має владу відпускати гріхи” (Кол. 1:14 ; Мф. 9:6 ; пор.: Ін. 20:23 ). Господь Ісус Христос – це “образ Бога невидимого” (Кол. 1:15 ). Ось чому Кров Його така багатозначна і всецінна, бо це Кров Самого Бога – Бога, Який став людиною і Кровю Самого Бога ввірив людині все Своє Божество, усі Свої Божественні цінності й сили, назавжди нерозлучно поєднавши їх із людським єством. У Ньому ми бачимо “образ Бога невидимого”, образ Самого Бога – наскільки людський зір може споглядати Бога. Адже побачити Його як Бога і безгрішну людину у своєму царстві – це і для самої смерті виявилося смертю. Звідси – її безсилля утримати у своєму царстві темряви Бога і людські душі, заради яких Він прийшов. Коли ж зійшов Він у її царство і вона побачила в Ньому Бога і безгрішну людину – то вся затріпотіла, вся від Його сили вмерла і, таким чином, не змогла у своєму царстві утримати ані Його, ані людські душі, бо ж саме заради цих душ Він і прийшов (пор.: Діян. 2:24 ).
У Церкві людина вперше в історії свого буття з’єднується з Вічним, з Богом Словом, а через людину – і все створіння. Так час з’єднується з Вічністю, тимчасове з Вічним, час і Вічне створіння з Творцем. При цьому стає зрозумілим всеістинне благовістя: Бог Слово “народжений перед усякою тварюкою” (Кол. 1:15 ). Кожна тварюка має свій початок у часі і з часом, а Господь Ісус Христос не має тимчасового початку. Він народжений від Бога перед усіма часами; безначально народжений у вічності. Він і Сам вічний, як і Бог Отець, що Його народив. Отець – вічний Отець, бо Син – вічний Син. Не було такого моменту у вічності, коли Отець був без Сина. Якби був такий момент і якби Син був пізніше за Божеством від Отця, то не було б Святої Трійці – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого. Це означає – не було б істинного Бога і Господа. Сказано: “народжений перед усякою тварюкою”, щоб Господа Ісуса Христа, всемогутнього Творця, не плутали з творіннями. Всемогутній Творець? Так, “бо Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме й невидиме: чи престоли, чи панування, чи начальства, чи влади, – все Ним і для Нього створено” (Кол. 1:16 ). Хто, крім Бога, може мати таку творчу всемогутність? Ми, люди, навіть близько не підійшли до того, щоб дізнатися, що загалом створено на самій землі, а тим паче – в усьому всесвіті або ж в одному тільки світі невидимому! Які це істоти, і сили, і слави! “Усе, що на небесах”, – але від усього святий Апостол згадує лише дещо: Ангельські Престоли, Панування, Начальства і Влади. А про інше з подивом і благоговінням промовчано. Людський розум не в змозі уявити собі, а тим більше осягнути Боже творіння від його висот до його глибин. З цього апостольського благовістя зрозуміло те, що для нас найголовніше: ніщо не увійшло в буття, минаючи Божу премудрість і Божу волю – досконалу премудрість і всемогутню волю. За своїм походженням усе – від Бога Слова, усе по суті логосне. А за метою? І за метою все логосно, бо “все” не тільки “Ним”, а й “для Нього створено”. Такий наш шлях: починаємо Безпочатковим і завершуємо Нескінченним. Як наш початок, так і наше завершення – у Богові Слові. І не тільки наш, а й усієї світобудови. Було б нелогічним і неприродним, якби метою логосного творіння було щось інше, а не Бог Слово. Божественні логосні сили, насправді, суть єдині творчі сили у світі. Це – походження (букв. “роїння”.- “Прим. пер.”) нащадків із предків, проростання плодів із насіння; це нестримне виникнення (букв. “оживання”.- “Прим. пер.”) життя в нескінченній кількості істот; це вражаючий розвиток усього сущого в безмірному розмаїтті форм, – усе це здійснюється за таємничою дією цих логосних творчих сил, закладених у сутність усіх створінь під час створення.
Логосна доцільність світу і життя порушена гріхом. Звідки гріх у світі, створеному безгрішним Богом Словом? – Від зловживання творчими логосними силами. Логосна сила, що вживається вільною волею на зло – так, щоб не спрямовувалася вона до Своєї мети, до Бога Слова, і діяла не для Нього, а проти Нього, – це і є гріх. І ще: це сила, яка як власну мету проголосила або себе, або якусь іншу тварюку. У цьому – весь диявол, у цьому – і людина, якщо гріхом прямує вона слідом за дияволом. Не Бог Слово – моя мета, а я сам: сам у собі і сам для себе. Така логіка всякого гріха – і найбільшого, і найменшого. Тому гріх – це єдине безсловесність (букв. “алогосність”. – “Прим. пер.”), єдина нелогічність у світі. Бог Слово для того й став людиною і на Собі, Боголюдині, заснував Церкву, щоб визволити людину від цієї згубної нелогічності, спасаючи її від гріха, смерті та диявола. Так відновив Він логосну доцільність у нашому людському світі. Логосна єдина мета (букв. “єдино-цілісність”. – “Прим. пер.”) пов’язує найдрібнішу комашку з найвеличнішим сонцем у всесвіті, людину з Ангелом і атомом. Єдність мети, єдність походження, єдність становлення. Бо всі ми від Нього – від Бога Слова; все і все і вся, крім гріха і зла.А зла немає поза гріхом.Вільна воля, створена богоподібною, щоб бути їй спрямованою до Бога, відвернулася від Бога, рушила в протилежний від Бога бік – і діє проти Бога.Ось у цьому і полягає сутність усякого зла – і диявольського, і людського.У цьому і смерть, бо перервано зв’язок із Богом Словом, від Якого – життя і буття (Ін. 1:3-4 ).Але Боголюдина, Господь Ісус Христос, хоча весь Він – у людині і весь – у Церкві, проте ж весь оточений і весь сповнений Своїми незліченними Божественними, логосними нескінченностями.Звідси й благовістя: “І Він є перш за все, і все Ним стоїть” (Кол. 1:17 ).І ще: Він – “Початок” (Ін. 8:25 ) (у синод. тексті: “від початку Сущий. – Прим. пер.”).Або краще: Він – Початок усякого початку, а Сам – Безпочатковий Початок, Тому Він і логосна всеєдність перш за все створеного.Перш за Нього (букв. “початковіше за Нього”. – “Прим. пер.”) нічого уявити не можна.Початок, першо-початок усякого створіння – у Ньому і від Нього.”І все Ним стоїть”: все живе живе Його життєдайними силами, все суще існує Його істотними силами.Усе оточене Ним.Але і все через Нього.Поза Ним – тільки небуття.Цю логосну всеєдність усього сущого важко відчути людині, бо її душа розбита гріхом.Бог Слово і стає людиною, щоб звільнити людину від гріха і, таким чином, дати їй здатність відчути і пережити цю всеєдність.Для цього й засновує Він Церкву у Своєму Боголюдському Тілі.І люди, втілені в Його Боголюдське Тіло, відчувають і сприймають логосну всеєдність тварі в міру своєї святості, свого співуспішності Христові, своєї обоголюдськості.Найсвятіші відчувають це найсильніше і переживають усією своєю свідомістю.
Лише у втіленні Бога Слова і в заснуванні Церкви як Його Тіла нам відкрито таємницю всіх створінь, усіх істот, усіх світів – таємницю і мету, включно з таємницею Самого Триєдиного Божества.Це – Церква.І в ній – логосна всеєдність і логосна всецільність.Всеєдність насамперед Бога і людини, а потім і всіх створінь – усього, що має буття на небі й на землі.І Він, Боголюдина, друга Особа Пресвятої Трійці, “є глава тіла Церкви” (Кол. 1:8 ); і як Глава Він утримує тіло Церкви в органічній всеєдності.Усі життєдайні та творчі сили приходять від Нього, наповнюючи весь Боголюдський організм Церкви.Як Глава тіла Церкви Він усе в ньому наставляє, усім керує.Так все суще в Церкві сприймає і переживає свою логосну, Божественну таємницю і свою логосну, Божественну мету, бо “все для Нього створено”.Без Нього як Глави всього творіння цей світ і всі світи, цей всесвіт і всі всесвіти є нічим іншим, як безголовими і безсловесними чудовиськами.Тому все, що не входить і не хоче увійти в Його Боголюдське тіло, неминуче зникає і гине в гріху і небутті.Там воно стає божевільним від загальної безглуздості й безцільності.Бо гріх як безсловесна (безлогосна) і протилогосна сила витісняє з людини все в ній словесне (логосне), а через неї – і з навколишнього світу.Таким чином гріх позбавляє сенсу і людину, і весь світ навколо неї.І тоді людина, яка закохалася в гріх, неодмінно відчуває і саму себе, і навколишній світ як невиправдану безглуздість і безцільну комедію або як божевільну трагедію і нав’язану тиранію.Порятунок від цього – у поверненні людини до логосності.А це можливо лише в Церкві, під Христом як Главою.Вочленившись у Боголюдський організм Церкви, людина поступово стає словесною (логосною), живлячись у цьому організмі Церкви її логосними силами.Це становлення людини, повернення людини до логосності розвиває в ній відчуття і свідомість всеєдності світів, істот, створінь – їхньої всецільності, всецілесообразності, вселогічності.Цьому людському логосному сприйняттю всеєдності завжди притаманне почуття її особистого, а також і загального безсмертя.Тому в людей у Церкві настільки живе відчуття єдності з покійними як із реально живими й безсмертними істотами.А посеред усіх, і попереду всіх, і через усіх – Він, “Первенець із мертвих” (Кол. 1:18 ).Так, саме “Первісток”, бо Він – перша людська Істота на земній кулі, Яка воскресла, щоб більше ніколи не вмерти, але жити вічно.”І перед Ним інші воскресали, але знову вмирали; а Він воскрес досконалим Воскресінням”.Він – “Первісток” і “Початківець” істинного безсмертя, за Яким ідуть усі істинні безсмертні землі: християни.У Ньому, Єдиному Безсмертному і Всеживому, всі наші покійні живі й безсмертні.Мертвих немає – це найживіше почуття і найбільш невсипуща свідомість у членів Церкви.Усі взаємопов’язані логосним безсмертям; усі суть “сини воскресіння” (Лк. 20:36 ). Тому слід “мати Йому в усьому першість” (Кол. 1:18 ) – Йому, втіленому Богові Слову, Господу нашому Ісусу Христу, досконалій людині, досконалій Боголюдині. “У всьому першість”: у світі, в житті, в душі, в серці, в совісті, в думках, в намірах, – першість скрізь, у всьому і всюди. Бо “все Ним і для Нього створено”.Якщо Він – не перший у нашій душі, то душа розбещується; якщо Він – не перший у нашій совісті, то гине наша совість; якщо Він – не перший у нашому світі, то руйнується світ наш, потопаючи в хаосі, у стражданнях, у смерті.Усі трагедії всіх світів виникають через те, що якісь істоти – біси і люди – не хочуть, щоб “мати Йому в усьому першість”, але відкидають Його, ставлячи на Його місце або самих себе, або якусь іншу тварюку, або якийсь власний витвір.Тому-то наші світи і загрузли в хаосі, тому-то все в них руйнується, ламається, розпадається і гине. Ніде немає ні порядку, ні мети, бо немає Того, рівняючись на Якого тільки і можуть узгоджувати себе всі істоти і всі створіння, і кожна з них знайти своє справжнє місце у світі та виконувати своє пряме завдання.
Власне кажучи, все створено як Церкву: весь всесвіт, усі світи і всі в них істоти.Усі створіння суть не що інше, як уречевлені думки і сили Бога Слова.Тому Він – і Творець усього, і Мета всього.Втілившись, Він доповнив, довершив творіння; тому Церква – Тіло Його, а Він – вічний Глава цього вічного тіла.Усе в Церкві Ним стоїть, Ним існує.Церква – Його повнота; Він – повнота Церкви.Звідси й багатозначне благовістя святого Апостола: “Бо благоугодно було Отцю, щоб у Ньому перебувала всяка повнота” (Кол. 1:19 ).”Усяка повнота” Життя, Правди, Любові, Правди, Премудрості, Вічності та всього Божественного, що тільки можна уявити, і “усяка повнота” всього створеного, бо створене – “все Ним стоїть” (Кол. 1:17 ).Боголюдина – все-повнота.І ця все-повнота постійно мешкає в Його Боголюдському Тілі, у Церкві, тому що Він весь у ній і вона вся – у Ньому.Цю все-повноту як щось своє відчуває кожен член Церкви, і нічого іншого йому не потрібно, бо, маючи Господа Ісуса Христа, він має все необхідне для вічного життя у всіх світах.Ця Боголюдська все-повнота не має нічого спільного з відомими філософськими теоріями про “все-повноту”, бо всі вони – в абстракціях і мертвих схемах.Боголюдська все-повнота – це жива, досвідчена, відчутна Боголюдська небо-земна реальність.Відчути її може кожен, вчленившись як жива клітинка в Боголюдський організм Церкви. Утім, високочудна Боголюдина, Господь Ісус Христос, більша за цю саму все-повноту, бо сказано: “У Ньому мешкає вся повнота”, а Він довкола неї як Більший за неї, як Найпрекрасніший, як Безкінечний…Без Нього всесвіт перетворюється на величезний неживий і беззмістовний морг; люди в ньому – остаточно померлі мерці, зотлілілі всередині і порожні зовні, – мерці у великій мертвості.
Церква – це втілений Бог Слово.Для чого?- Для того щоб собою відтворила вона первісну логосність світу.Бере участь у цьому Бог Отець Своїм благоволінням, Бог Дух Святий Своїм сприянням, а втілений Бог Слово, Спаситель, – усією Своєю Іпостассю і цілковитим Своїм Боголюдським подвигом.І все це з однією-єдиною метою: врятувати людський рід, а через нього і все створіння, від гріха, смерті та диявола.У Своєму нескінченному людинолюбстві Бог Отець приймає добровільний самопожертвуючий Боголюдський подвиг Свого Улюбленого Сина – “щоб за допомогою Його примирити з Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне, і небесне” (Кол. 1:20 ). Ось для чого Бог Слово став людиною – щоб винищити гріх, цю єдину причину чвар у світі та ворожнечі до Бога, і, таким чином, Кров’ю Свого хреста запанував мир між Богом і всім, що є на землі та на небі. А щоб не насильно нав’язати Себе, Спасителя, людям, але Своєю людинолюбністю налаштувати їх на позбавлення від гріха, Він Своєю добровільною хресною Жертвою винищує найбільшого ворога людського роду – смерть. Своєю добровільною смертю Він знищує нашу смерть.У цьому і полягає Його людинолюбна за нас жертва.Як всемогутній Бог міг Він врятувати людей від гріха і будь-яким іншим способом.Але будь-який інший шлях до спасіння виявився б скоріше вираженням Його Божественної всемогутності, ніж Його Божественної людинолюбності.Для Нього ж головне – те, щоб люди з любові зробили вільне волевиявлення до свого спасіння від гріха. Він добровільно бере на Себе найстрашніше і найубивчіше для людей у світі – смерть і всі муки, що її супроводжують.Та до того ж ще й найганебнішу смерть – смерть на хресті.І Своєю смертю сходить Він у царство смерті тим самим шляхом, що й усі люди.Сходить, щоб і там сповістити спасіння від смерті, бо в царстві смерті незрівнянно більше людських істот, ніж на землі.Увійшов Він у царство смерті, як і всяка людина; але оскільки Його Божество було нероздільно поєднане з Його людським єством: у даному випадку – з душею (хоча і від плоті Своєї Він не відлучався), – то і з’явився Він там як Бог і як людина, як Боголюдина.Це і розкрало смерть, зруйнувавши її зсередини.”Смертю смерть подолав” = смертю зруйнувавши смерть, Боголюдина воскресла з мертвих і звільнила від смерті людський рід.Своїм Воскресінням Він як Боголюдина пов’язав людей із безсмертним життям: дарував їм нове життя і нове, Боголюдське, почуття вічного життя, все-життя в Ньому.І ще – відчуття всеєдності в Ньому: і неба, і землі, і Бога, і людини…і цього, і того життя, і живих, і померлих.Тому хресна смерть Спасителя настільки важлива і настільки необхідна в домобудівництві спасіння світу.Адже без Його смерті не було б і Його Воскресіння, а тому не було б ані спасіння від смерті, ані перемоги над смертю.Понад те, не було б і Вознесіння плоті на Небо – цієї заключної всеславної мети Боголюдського подвигу спасіння.А це все знову-таки означає, що людина залишилася б рабом смерті; не було б відновлено безсмертя, а разом із ним – і логосну всеєдність тварі; гріх і надалі перемагав би над людьми, а за посередництвом його – і смерть, і диявол.І людським мукам не було б кінця в жодному світі.
Наводячи апостольське благовістя: … “щоб за допомогою Його примирити з Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне, і небесне”, святий Златоуст благовістить: “Велике діло – примирення, більше за це – примирення через Христа Господа, а найбільше – примирення Кров’ю Його, і не просто Кров’ю, а, що ще чудовіше, хрестом. Отже, тут маємо ми п’ять чудових істин: примирив нас із Богом, і причому Собою, смертю, Кров’ю, хрестом.О, як усе це Він поєднував!А щоб не подумав ти, що все це одне й те саме і що хрест сам по собі є чимось, Апостол каже: “за допомогою Його”.На основі чого вважає він це важливим?- На основі того, що Син Божий здійснив це не так, що вимовив кілька слів, а що Самого Себе віддав для примирення і цим усе здійснив.Але що означає “все… небесне”? Бо слова “все…земне” – зрозумілі, оскільки на землі все було сповнене ворожнечі і сильно роз’єднане; кожен з нас був у чварах із самим собою і з багатьма.Як же примирив Він “усе… небесне”?Невже і там були чвари і незгоди?І як говоримо ми в молитві “нехай буде воля Твоя, як на небесах і на землі”?Що сказати на це?Земля відокремилася від неба, Ангели ворогували з людьми, бачачи, що вони ображають свого Владику.Саме цю ворожнечу Господь і припинив.Як?Перемістивши людину на небо.Не тільки примирив Він “усе…земне”, але звів людину до Ангелів – людину, яка була ворогом і противником. Ось це – міцний мир! Ангели знову стали з’являтися на землі, адже і людина з’явилася на небі. Бог звів Ангелів у середовище людей, а людей звів у середовище Ангелів. Спочатку звів до нас Ангелів, а потім звів до них людину; земля стала небом, бо небо мало прийняти земних. Тепер небо не відгороджене від нас непрохідною перешкодою; і кожен вірний має свого Ангела. Звідки це видно? – Зі слів Спасителя: “Дивіться, не нехтуйте жодного з цих малих, бо кажу вам, що Ангели їхні на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного” (Мф. 18:10 )”. У Тілі Бога Слова, Церкві, все людське зцілюється від усього гріховного, смертного і диявольського: зцілюється розум, і розум, і совість, і серце, і воля, одним словом – зцілюється цілковита людська істота. Жертва Спасителя, що спокутує, і воскрешає, і преображає, і підносить нас, об’єднує всю людину і всі людські істоти. Боголюдський подвиг примирення людей з Богом через Церкву розпростерся і на язичників, колись відчужених від істинного Бога і таких, що були Богу ворогами. Чим відчужених?Гріхами, життям у “злих справах” (Кол. 1:21 ).За своєю природою зло чуже Богу і тому відчужує від Бога.І людей, які тяжіють до гріха, робить воно ворогами Богу.Адже гріх – тим гріх, і зло – тим зло, що вони суть вороги Богу і всьому Божому.Але найстрашніше буває тоді, коли люди стають Божими ворогами “по розуму”, тобто коли вони свідомо живуть у злі, працюють на користь зла, виправдовують зло.Їхнє зло – розумне, “раціональне”, таке, що стверджується на доводах, “розумне” зло розуму, логіки.Так, воно логічне й логічне.Це відбувається з людським розумом, коли гріх, користуючись порочними схильностями людини, пронизує всю людську істоту: і душу, і серце, і розум, і волю, – настільки з ними з’єднуючись, що бере участь у всій їхній діяльності як їхня внутрішня, природжена творча сила.Тоді гріховні помисли, гріховні прагнення, гріховні почуття стають “природними”, логічно і розумно “обґрунтованими”.”Гріх є певною логічною силою сатани”, – свідчить винятково глибока і надзвичайно важлива думка святого Макарія Великого.Якщо вживеться він у людину, то поступово зіллється з її розумом, з її логікою – і тоді всяке зло стає для людини і “логічним”, і “природним”, і “необхідним”.А Бог і Божественне благо робляться нібито вже нелогічними, неприродними і непотрібними.Ба більше, заражені гріхом логіка і розум твердять: “Немає Бога”, – і наводять на користь цього “логічні обґрунтування”, “докази розуму”.
“Відчужені розумом” від Бога і всього Божого люди стали ворогами Бога через “логічні причини”, через “розум”; своє безбожництво вони виправдовують “логічними” і “раціональними” доводами.І це безбожництво неминуче виражається “в злих справах”.Адже безбожництво і злі справи завжди один одного супроводжують.Живучи логікою гріха, люди вважають, що злі справи є чимось “логічним”, і “необхідним”, і “природним” у нашому людському світі.Зло настільки зріднилося з розумом, що стало його modus vivendi, а тим самим – і modus cognoscendi. Для людей, які “розумом.- у злих справах” (у синод. тексті: “затьмарені в розумі. – Прим. пер.”) і через це “відчужені від життя Божого” (Еф.4:18), зло є “раціональною необхідністю” життя і мислення.У цьому – сутність язичництва і безбожництва; у цьому – їхня апологія зла; у цьому – їхнє “виправдання зла” (какодицея).
І від такого всезгубного зла звільняє нас досточудний Господь Ісус Христос Своєю людинолюбною смертю і Воскресінням.А тим самим як Бог наповнює Він сенсом і людську істоту, і людське життя.І показує, що божественний розум, божественна логосність, божественна логіка – це, власне, єдина логіка і єдиний сенс як людської істоти і людського життя, так і всього сущого.Тому святий Апостол благовістить членам Церкви: “І вас…нині примирив у тілі Плоті Його, смертю Його” (Кол. 1:22 ): примирив вас із Богом, із Божественним благом, із Божественним розумом, щоб ви перестали бути любителями зла і ворогами Бога.Відтепер і самих себе, і весь світ бачите ви в логосному світлі та загальній доцільності.Тепер ви відчуваєте і бачите, що втілений Бог Слово – це воістину єдиний Розум, єдиний Логос, єдина Логіка життя і світу.У Ньому – справжня логосність і розумність людського розуму; у Ньому – справжня логосність і логічність людської логіки.Лише в Ньому і Ним людський розум повертається до себе, до свого істинного буття, до свого справжнього сенсу, до свого справжнього життя – до життя святого.Дати можливість людям жити святим життям, дати їм сили до здійснення цього життя – ось мета Боголюдського подвигу Спасителя зі спасіння світу.Зробити можливим спасіння світу.Людинолюбний Господь добровільно приймає на Себе хресну смерть, “щоб представити вас святими, і непорочними, і непорочними, і невинними перед Собою” (Кол. 1:22 ).А всі сили для цього – в Його Боголюдському Тілі, Церкві.Якщо станете вбудовувати себе в це святе Тіло, то у вас поступово освячуватимуться і совість, і розум, і душа.А з цих освячених джерел природно витікають святі думки, святі почуття, святі бажання – і втілюються у святі справи.Так у святому і соборному житті Церкви ваше святе життя невпинно процвітає, зростаючи з сили в силу.Усе це звершує людинолюбний Господь для того, “щоб представити вас святими, і непорочними, і невинними перед Собою”. “Господь не тільки звільнив нас від гріхів, – благовістить святий Златоуст, – а й поставив у ряду прославлених. Стільки перетерпів Він не тільки для того, щоб звільнити нас від зла, а й щоб звести нас у первісну гідність, як коли хтось не тільки позбавив би засудженого від покарання, а й вивів би його в почесне звання. Нас же Він поставив серед тих, хто зовсім не згрішив, або, краще сказати, – серед тих, хто не тільки не згрішив, а й здійснив найбільші подвиги; і ще більше за це: дарував Він нам святість перед Ним. А слово “невинними” виражає більше, ніж “невинними”, тому що поняття “невинні” застосовується до нас, коли своїми справами не накликаємо ми на себе ні осуду, ні докору”.
Усе це можливо, благовістить святий Апостол, лише за однієї умови:”якщо тільки перебуваєте тверді й непохитні у вірі й не відпадаєте від надії Євангелія” (у синод. тексті: “благовістя. – Прим. пер.), “яке ви чули, що сповіщене усій тварюці піднебесній” (Кол. 1:23 ).Інакше кажучи, якщо ви всією душею, всім серцем, усім життям, усім єством – у Євангелії.Що служить підставою вашій істоті?Якщо Євангеліє, то храмину своєї душі ви затвердили на непорушному фундаменті; тоді ви і “тверді”, і жодна зла сила не зможе вас ні здолати, ні скинути.Тоді по всіх бурях, і спокусах, і ураганах зла веде вас безстрашний дороговказ – євангельська надія.Головне – “не відпасти від надії Євангелія”; нехай же вас ніщо від неї не відлучить.
Сказано: “якщо тільки перебуваєте”.Отже, від вас залежить усе: і непохитність у вірі, і твердість, і євангельська надія.Що таке непохитність у вірі?- Непохитність (ствердженість) у вірі вашого розуму, вашого серця, вашої совісті, вашої волі – всього вашого єства.І ще: непохитність у вірі – це все засновувати на вірі: все своє життя і всі свої стосунки до людей і Ангелів, до рослин і тварин, до неба і землі, до світу цього і до всієї світобудови, до істини і правди, до смерті і життя, до добра і зла, до безсмертя і вічності, до Бога і диявола, одним словом – до всіх і вся.Бо “все, що не по вірі, гріх” (Рим. 14:23 ). “Якщо тільки перебуваєте…у вірі й не відпадаєте від надії Євангелія” у всіх скорботах, і стражданнях, і ранах, і темницях за Христа, присно “дивлячись на Начальника й Здійснювача віри Ісуса” (Євр. 12:2 ), неухильно “прагнучи мети, пошани вишнього Божого покликанні в Христі Ісусі” (Флп. 3:14 ); “якщо перебуваєте… :14); “якщо тільки перебуваєте тверді й непохитні у вірі” – у всіх її істинах, і святинях, і Святих Таїнствах, і святих чеснотах, і святих силах, – то вона вас освятить і “представить вас святими, й непорочними, й непорочними, й непорочними” перед Христом, і до того ж підніме до таких благовістя та радощів, яких ні око людське ніколи не бачило, ні серце не могло собі уявити (див. 1Кор. 2:9 ).
Всеосяжним Боголюдським благовістям Церкви Євангеліє “сповіщене всьому створінню” (Кол. 1:23 ).Так, проповідувано камінню – і воно кричало від болю, побачивши свого гідного Благовісника, який умирає в муках на хресті (див. Мф. 27:51 ); проповідувано морю – і воно впізнавало Бога Євангелія і перед Ним упокорювалося, збуджено носячи Його на хвилях, як на крилах; проповідувано звірам – і вони втихомирювалися перед Господом Євангелія, жили разом із Ним у пустелі, покірно Йому служачи, тому в божественній Книзі розкрито й це благовістя – “і був зі звірами” (Мк. 1:13 ); проповідувано всякій тварі, що бачила, чула й відчувала благого й всемилостивого Господа Ісуса:а бачили Його, і чули, і відчували і птахи, і метелики, і жучки, і квіти, і вітри, і дощі, і рослини, і тварини, і повітря, і світло, і хмари, і сонце, і зірки, – усі Його на землі побачили, усі відчули, усі Йому відчинилися, усі до Нього кинулися, усі до Нього кинулися, усі Йому співчували, всі й уся до Нього поспішили, бо з Нього невпинно виходила дивовижна сила благовістя, яка ніжно наповнювала всю тварюку. Так це було і безперестанно так – доти, доки мешкав Він на землі у Своєму святому Тілі; а коли йшов із землі, то цю благу силу, втілену в Боголюдському Тілі Церкви, передав Своїм святим учням, заповідавши їм продовжити проповідь Євангелія усій тварюці – Церквою – крізь усі віки: “Ідіть по всьому світу, і проповідуйте Євангеліє усій тварюці” (Мк. 16:15 ; порівн.: Мф. 28:19-20 ).
Всеблаговістя Христової Церкви охоплює і подібні до Христових страждання членів Церкви як “співпричасників” (Еф.3:6) Боголюдського, Христового тіла.Бо в цьому пресвятому тілі вони переживають страждання Спасителя як складову частину свого подвигу спасіння.І причому – як необхідну складову частину.Доказ?- Сам Господь і Бог приділив настільки багатозначне місце Своїй хресній смерті і Хресту в Боголюдському домобудівництві спасіння світу.Страждання за Христа, співчуття християн Христу – ось спасіння.Кожен, хто спасається, повинен пережити страждання Спасителя як свої власні: співрозп’ятися з Христом, уподібнитися Йому в стражданнях і смерті, щоб стати Йому подібним і у Воскресінні (див. Рим. 6:5 ; Флп. 3:10-11 ). Що ревніший християнин, то глибше й повніше (букв. “всебічніше”. – “Прим. пер.”) сприймає він спасительні страждання як свої власні. Їй ніколи не достатньо страждань за Христа. “Я співрозп’явся Христу”, – стверджує святий Апостол (Гал. 2:19 ). А до колосян пише: “Нині радію в стражданнях моїх за вас” (Кол. 1:24 ). Спасительні страждання мають бути вистраждані.І навіть багато постраждавши за Господа Ісуса Христа, христолюбивий Апостол “заповнює – нестачу в плоті своїй скорбот Христових”.Яким чином?- Страждаючи за колоссян, які суть “Тіло Його”, тобто Тіло Христове = Церква (Кол. 1:22-24 ).А в Церкві невпинно переживається все життя Спасителя, від початку до кінця.Кожен спасенний обов’язково його відчуває, бо в цьому і полягає спасіння.Подвиг сприйняття Христа досягає вершини в переживанні Його спасительних страждань. Ревний християнин безперервно “заповнює” їх у своїй плоті; їхня спасительна сила постійно потрібна кожному християнину на всьому шляху спасіння.Тому христоносний Павло ніколи не насичений стражданнями за Христа.Беручи приклад зі Спасителя, він радісно страждає і за інших, і замість інших, щоб своїми стражданнями якнайбільше посприяти їхньому спасінню, тобто їхньому життю в Спасителі.Адже спасіння є не що інше, як безперестанне життя в Спасителі, для Спасителя, заради Спасителя.Подібно до святого Апостола – в силу самої природи подвигу спасіння – і всі Божі святі не насичуються стражданнями за Христа.Відомим чином вони постійно відчувають, що мало вистраждали за Христа, і намагаються невпинно заповнювати “нестачу в плоті своїй скорбот Христових”.Прагнучи цього, вони невпинно як члени Церкви над цим трудяться, і, таким чином, їхні страждання завжди бувають “за Тіло Христове, що є Церква”.Радіють вони кожному євангельському стражданню як винятковій Божій милості та Божому благовістю. Власне “радість спасіння” досягає вершини в радості Воскресіння, але проходить і через радість страждань (Пс. 50:14 ). Наводячи слова святого Апостола: “Відшкодовую нестачу в плоті моїй скорботами Христовими”, – святий Златоуст богонатхненно благовістить: “Очевидно, Апостол сказав щось велике, але не через самовихваляння – ні! – а з сильної любові до Христа; бо ці страждання приписав він не собі, а Христу. Висловився ж так, бажаючи залучити своїх слухачів до Христа. Він ніби каже їм: що страждаю я – страждаю заради Нього, тому дякуйте не мені, а Йому – бо це Він страждає в мені. Так, Апостол не соромиться і ці страждання приписувати Христові: бо Христос не тільки за нас помер, а й після смерті готовий заради нас страждати. Святий Апостол усіма силами намагається показати, що Христос і нині власною Своєю плоттю наражає Себе на небезпеку заради Церкви. І хоче сказати колосянам таке: не ми приводимо вас до Нього, а Він приводить вас до Себе, хоча робимо це ми – адже ми взяли на себе не свою, а Його справу. А про те, що Апостол і справді піднімає це за Христа, послухай, що говорить він сам: “за Тіло Його”, бажаючи цим сказати: я догоджаю не вам, а Христові, бо терплю замість Нього те, що належало б терпіти Йому. Зверни увагу, як сильно Апостол це висловлює і наскільки велику виявляє любов! Як писав він коринтянам: “Усе ж від Бога, що Ісусом Христом примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення… Отже, ми – посланці від імені Христового, і немовби Сам Бог вмовляє через нас” ( 2Кор. 18:20 ), так і тут, щоб якомога ближче привернути колосян до Христа, Апостол каже те ж саме: заради Нього я страждаю. Тобто хоча Той, Хто винен вам, і відійшов через Вознесіння на небо, але, ось, я виплачую за Нього. Тому Апостол і говорить про себе: “заповнюю нестачу”, щоб показати, що, на його погляд, Христос ще не все перетерпів. Заради вас, каже, Він і після смерті страждає – якщо в тому чогось бракує. Те ж саме іншим чином говорить він і в Посланні до Римлян: “Він і ходатайствує за нас” (Рим. 8:34 ), – показуючи цим, що не вдовольнився Він тільки смертю, а й після того робить для нас безмежно багато. Так говорить він, не себе звеличуючи, а бажаючи показати, що Христос і нині про них піклується. А щоб те засвідчити, він своїми словами додає і це: “за Тіло Його”. Те, що це і справді так і що тут немає нічого неймовірного, видно з того, що все це відбувається “за Тіло Його” – за Церкву”.
Поза Церквою немає апостольської Бого-мудрості. Хто такий Апостол? – Служитель Церкви. А апостольство? – Служіння Церкві. Так це “за домобудівництвом Божим” (Кол. 1:25 ). Таким є Боголюдське домобудівництво спасіння світу. Бо спасіння – це служіння Церкви. А служіння полягає в послуху Церкві. Адже в ній – усі святі сили спасіння, невичерпне Божественне Джерело яких – Сам Господь спасіння: Боголюдина Ісус Христос. Тому Церква – це унікальна, найвинятковіша істота в усіх світах. Вона – Божественно дивовижним і таємничим чином – це Боголюдина Христос у всій повноті всіх Боголюдських властивостей і досконалостей. Тому вона – таємниця таємниць, святиня святинь, благовістя благовість благовість – все-таємниця, все-святиня, все-благовістя. Вона утворює “таємницю, сокровенну від віків і родів, а нині відкриту святим Його” (Кол. 1:26 ). Приховану Богом через темряву гріха і нашої смерті; а нині? – Нині відкриту Господом Ісусом Христом “святим Його”. Вона, всесвята таємниця, сповіщена “святим”. “Свята – святим”. Завжди так. Не кидають перлів перед свинями. Свині – це пристрасті, які не відрізняють святинь від нечистот. Закохані в гріхи і смертоносні похоті люди, всі люди всіх поколінь і всіх віків, темрявою зла приховували від себе єдину спасенну святиню, благовістя, таємницю – Бога Слова. Та й Сама ця пресвята Таємниця приховувала Себе від істот несвятих. “Нині ж відкриту”: втіленням Бога Слова, Його життям, стражданням, смертю, Воскресінням, Вознесінням, сходженням Святого Духа, – відкриту як Церкву і ту, що залишилася у світі як Церква. А Церква – це Божественна мета і сенс усіх світів, усіх істот, а насамперед – людей; Божественне святилище, Божественне “Святе святих”, що, освячуючи, спасає від усього несвятого: від гріха, зла і диявола; Божественна обитель Пресвятої Трійці, в якій мешкають від Отця через Сина в Дусі Святому – мешкають, і хрестяться, і перетворюються, і освячуються, і спасаються, і воскресають, і підносяться, і робляться єдине із Христом, і обоживаються, і обоголюбляться, і отроічуються. Воістину – пресвята таємниця, все-таємниця; воістину – пресвята святиня, все-святиня; воістину – пресвяте благовістя, все-благовістя. Таке багатство цієї самої святої Божої все-таємниці – Церкви. Немає нічого ні багатшого, ні славнішого, ніж вона, ні на небі, ні на землі. Це відчувають ті, в яких розвинене почуття святого, Божественного, вічного, Бого-людського. Перш за інших і найбільше – святі. Та й усі християни – кожен у міру своєї святості. Адже всі християни – святі за покликанням і призначенням. Святим душам Господь розповідає Свою святу таємницю. Тому всі вони – настільки безстрашні проповідники і сповідники цієї святої таємниці. Церква – це єдине “багатство слави” в цьому світі ганьби і смороду від гріха, смерті, диявола. У цьому “багатстві слави” – єдина істинна і безсмертна слава людської істоти, бо вона позбавляє від того, що ганебно і вбиває людину, – від гріха, смерті і диявола. Тому для людей, для всіх людей Церква – це “надія слави”, єдине істинне “надія” єдиної істинної слави. Це “багатство слави” людина відчує, коли вірою вчлениться в Боголюдське тіло Церкви, і Христос вселиться в неї через святі таїнства і святі чесноти; тому святий Апостол і каже: “багатство слави, багатство таємниці – Христос у вас”. Із Христом у собі люди збагатилися стяжанням нетлінним – Богом і Божественними досконалостями (див. Лк. 12:21 ; Рим. 10:12 ; 2Кор. 8:9 ; 1Кор. 1:5 ; 2Кор. 6:10 ; Рим. 11:33 ). Це багатство незнищенне: його не може ні моль зотліти, ні іржа зіпсувати, ні злодії вкрасти (див. Мф. 6:19-20 ; Лк. 12:33 ). Воно зберігається в душі за допомогою євангельських чеснот і життя в них – життя, яке можна вести тільки в Церкві, за сприяння її благодатних сил. А вони рясно і невпинно струмують і через найменшу клітинку її Боголюдського організму. Слава, справжня слава для людини – бути в ній хоча б найменшою частинкою.
Витлумачуючи богонатхненні слова Апостола: “яке багатство слави в таємниці цій для язичників” (Кол. 1:27 ), – херувимський благовісник землі, святий Златоуст, каже: “Людей, нечутливіших за камінь, негайно піднести до гідності Ангелів, і до того ж просто за допомогою одних тільки слів і віри, без жодних зусиль, – це й справді слава та багатство таємниці; це подібно до того, нібито хтось голодного й паршивого пса, бридкого та огидного, що викинутий, і здихає, і більше не в змозі рухатись, раптово перетворив на людину й помістив на царський престол. Зверни увагу, язичники поклонялися каменю і землі, були бранцями і в’язнями диявола, і ось – раптом наступили йому на голову і стали над ним панувати і його бичувати; служителі й раби демонів стали тілом Владики Ангелів та Архангелів; ті, хто не знав, що є Бог, раптово стали Божими співпрестольниками. Чи хочеш бачити незліченні щаблі, через які вони перескочили? Їм належало зрозуміти: по-перше, що каміння – це не боги; по-друге, що вони не тільки не боги, але що і земля, і тварини, і рослини, і людина, і небо, і те, що вище неба, – все це теж не Бог; по-третє, що ні каміння, ні тварин, ні рослини, ні стихії, ні те, що вгорі, ні те, що внизу, ні людину, ні демонів, ні ангелів, ні архангелів, ні якусь іншу з цих вишніх сил – людське єство не повинно обожнювати. Ніби почерпаючи з якоїсь глибини, їм слід було пізнати, що Владика всього – [це] і є Бог, що тільки Йому одному личить поклонятися, що чудове влаштування життя є благом, що нинішня смерть не є смертю, що поточне життя не є життям, що тіло повстане, зробиться нетлінним, зійде на небо, удостоїться безсмертя, вселиться з Архангелами. Людину, яка стояла так низько, після того, як перескочила вона через усі сходинки, Господь Іісус Христос посадив на небесах на престол; людину, яка була нижчою за камінь, поставив Він вище за Ангелів, і за Архангелів, і за Престоли, і за Панування. Святий Апостол і справді дивовижно сказав: “Яке багатство слави в таємниці цій!””.
Оскільки Господь Ісус Христос становить таке “багатство слави” для людей, святі Апостоли невпинно проповідують Його всім, “напоумляючи всяку людину і навчаючи всякої премудрості”. З якою метою? – Щоб “представити кожну людину досконалою у Христі Ісусі” (Кол. 1:28 ). Адже тільки у Христі Боголюдині людське єство може зійти до своєї повної досконалості, бо в нашому земному світі тільки Він має і роздає людям усі потрібні для цього Божественні сили. Винятків немає: кожна людина може стати досконалою у Христі Ісусі, якщо тільки захоче. Бо віра дана всім; Церква завжди відкрита для всіх. Усім доступні святі таїнства і святі чесноти, а в них – усі Божественні сили, за допомогою яких людина перетворюється “на чоловіка досконалого”. Зразок досконалої людини – Сама Боголюдина, Господь Ісус Христос. Той, хто втілився в Його Боголюдське тіло, перебуває немовби в Божественній “майстерні”, в якій він поступово переробляється, поступово “зростає віком Божим – у чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового” (Кол. 2:19 ; Еф.4:13). Кожну людину створено і послано в цей світ як істоту, якій призначено і відкрито шлях Божественного процвітання – щоб розвинула вона себе “в чоловіка досконалого”. У цьому перешкоджає йому всякий гріх, всяке зло, а сприяє – кожна євангельська чеснота, кожне євангельське благо. Тому на цьому шляху потрібна йому “всяка премудрість”, щоб мудро вона його наставляла і проникливо зводила до божественної досконалості. Це дуже складний процес і подвиг: у ньому беруть участь вся людина і всі євангельські чесноти. Не відразу і не легко можна стати “чоловіком досконалим”. Досконалість набувається поступовим сходженням. Не є це ні механічна дія, ні нав’язаний дар. Не є це також дар, пропонований у готовому вигляді. Ні, тут подаються благодатні сили для процвітання в міру ревнощів – і людина вдосконалюється, поєднуючи даровані сили з силами власного єства: з душею, з серцем, з розумом, з совістю, з волею. Це процвітання відбувається за співпрацівництва Божої благодаті та вільної людської волі, поки, нарешті, не досягне людина “в чоловіка досконалого”.
Пам’ятаючи про все це, святий Апостол і каже: “Для чого я й труджуся, і подвизаюся силою Його, що діє в мені могутньо” (Кол. 1:29 ). “Намагаюся не просто і не абияк, але труджуся і борюся з великою ревністю, спільна дія з великою пильністю”, вживаючи різного роду подвиги, воюючи з ворогами видимими і невидимими. Утім, укріплений Божою благодаттю, я залюбки підніму всяку працю, докладаючи всіх зусиль до того, щоб вченням євангельської проповіді зробити всіх людей досконалими.
Такий Боголюдський закон Бого-людського спів-робітництва в Боголюдському Тілі Церкви. Святий Апостол трудиться всім своїм єством – і Христова сила “діє в ньому могутньо”. Так і тільки так звершується подвиг євангельського, боголюдського успіху людини. Людське – трудитися, а Христове – подавати сили. Це завжди відбувається в неложній пропорційності. Якби такої пропорційності не було, то або людина стала б автоматом, або Бог – непотрібним. Людина стала б машиною, якби благодатні Христові сили без участі її волі та праці влаштовували її вдосконалення, її спасіння, її єднання з Христом, її обоголюднення; а Бог став би непотрібним, якби людина захотіла без участі благодатних Христових сил, лише власною працею досягти досконалості та спасіння. Але оскільки процвітання і спасіння – це подвиг боголюдський, то потрібне і те, і інше: Боголюдська рівновага в Боголюдській спів-працівництві. Цей боголюдський подвиг усовершення себе є невпинна боротьба: боротьба з гріхами, з пристрастями, з бісами. У цій брані християнин завжди здобуває перемогу, якщо бореться силами, які посилає йому Господь Ісус Христос. Але бореться і він сам, вводячи в дію всю свою душу і всю волю. Від себе дає він власне воїна, тобто самого себе, а зброю отримує від Владики Христа. У цій брані невпинно трудяться і її душа, і її совість, і її тіло, і її воля – і по праці приймають вони силу від Господа, яка “діє” в них “могутньо”.
Немає ратоборства більш значущого і грізного, ніж брань за спасіння душі. Боротьба тут невпинна і запекла. З ким вона ведеться? – З усіма найстрашнішими людськими ворогами: зі спокусами, з гріхами, з пристрастями, зі смертю, з бісами. Усі вони, не знаючи перепочинку, кровожерливо воюють проти християн та їхнього спасіння. Тому християни постійно при зброї і на полі бою; воюють вони без зупинки і перемир’я. Тут – рани, тут – крики, тут оступаються, падають і навіть гинуть. Але головне – одне: не знесилитися, озброївшись понад усе терпінням, – і перемога забезпечена. Особливо якщо в нас, християн, – “серця, з’єднані в любові” (Кол. 2:2 ). Тоді ми, християни, складаємо християнське військо, всепереможне в усіх битвах із гріхом, смертю і дияволом. Тоді кожен бореться за всіх і всі за кожного, і до того ж кожен – разом “з усіма святими” (Еф.3:18). Тому від цієї християнської раті без оглядки тікає всякий гріх, усяка смерть, усякий біс. Або перед очима всіх у передсмертній агонії видихають переможена смерть, повалений гріх, повалений диявол. Лише “серця, з’єднані в любові”, досягають “усякого багатства досконалого розуміння, щоб пізнати таємницю Бога, і Отця, і Христа” (Кол. 2:2 ), тобто Церкви. І серце, яке любов’ю поєдналося “з усіма святими”, із серцями всіх їхніх, із соборним і святим серцем Церкви, набуває повної віри у всеістинність і всезначущість Христа і Його все-таємниці – Церкви. Це і становить найвищу досконалість людського розуму в цьому світі, його “все-знання” (всезнання). Бо, засвоївши себе Христу і оцерковившись, вона безпосередньо і досвідчено знає все, що потрібно їй знати для її вічного життя і на цьому, і на тому світі. І яке знання не засвоєного Христу, не освяченого людського розуму може зрівнятися з цим? Чи не є всяке таке знання насправді замаскованим незнанням або ж знанням, яке неминуче дегенерує, регресує в незнання? Очевидний факт людського життя: доки людина “розумом” ворог Христу Богові, вона живе в “злих справах” (Кол. 1:21 ) і розпадається, розкладається в низинних (букв. “черв’якоподібних”. – “Прим. пер.”) помислах і в приземлених (букв. “в тих, що плазують по землі”. – “Прим. пер.”) ідеях. Такий розум богомудрий Апостол справедливо називає “розумом зотлілим” (у синод. тексті: “розумом ушкодженим, розумом розбещеним. – “Дод. пер.”) (1Тим. 6:5 ; 2Тим. 3:8 ). Лише співвтілюючись з Боголюдським розумом Церкви, людський розум настільки очищується, преображається, освячується, вдосконалюється, що досягає найвищого процвітання. Тоді, тільки тоді, він розуміє і себе, і навколишній світ, і Бога, і Його творіння, і Боголюдину, і Його пресвяту таємницю – Церкву – і починає відчувати логосну всеєдність тварі, логосну всецільність, логосну всецілесообразность. Тоді розум приходить “до повного переконання” в тому, що в Церкві “сховані всі скарби премудрості та відання” (Кол. 2:3 ), – у Церкві, яка тут, у нашому людському світі, і за посередництвом якої наш світ органічно пов’язаний зі світом небесним. Бо своїм Боголюдським організмом вона охоплює всі світи. Немає такої вічної мудрості і безсмертного знання, які б у ній не перебували. Тільки все це “приховано” від розчиненого з гріхом, не освяченого людського розуму, який не поєднався з Христом. Кому ж тоді відкрито? – Розуму освяченому, сполученому з Христом, вочлененному у святий соборний розум Церкви.
У Церкві “приховані всі скарби премудрості, і знання”: про Бога, про світ, про життя, про вічність, про всі Божі світи. Бо все Боже Церквою стає людським. Лише опосередковане Боголюдиною все Божественне робиться людським, і до того ж – у Його Боголюдському Тілі, у Церкві. “Усі скарби” – а хто знає, скільки їх! Звісно, саме стільки, скільки потрібно для насичення премудрістю і віданням усіх святих душ, спраглих Христа, через усю вічність.
Тільки Церква має і сказує головну таємницю і головну істину всіх світів. Все, що поза нею, яким би не здавалося воно привабливим і солодким, – обман. Що до премудрості – вона вся в Церкві; що до відання – воно також все в Церкві. Якими б привабливими й привабливими не були б слова людської мудрості або людського знання, однак якщо не мають вони на собі Боголюдської печатки, то вони не від Істини і не повідомляють Істину.
“Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не беріть у дім” (2Ін. 1:10 ). “У Христі приховано все багатство премудрості і знання, бо Він є сама премудрість і саме знання. Тільки Христос знає все. А будь-який інший, як би дивовижно він не ораторствував, якщо не говорить він про Христа, то насправді несе нісенітницю і викладає вигадки”.
Любов соборності в Церкві з’єднує, Бого-людськи з’єднує між собою членів Церкви. Всі вони і кожен з них живуть соборним життям Церкви. Ця свята любов соборності залежить від їхньої віри в Христа і життя у Христі. Якщо їхня віра тверда і їхнє життя влаштоване і впорядковане Христом, то своїм земним життям у Христі вони готують собі вічне життя на небі. Жваво відчувають вони істинність цієї істини: (лише] коли люди живуть у Христі й заради Христа, [лише] тоді їхнє життя на землі набуває свого неминущого, божественного сенсу і своєї нетлінної, божественної цінності. Тому богомудрий Апостол і благовістить християнам: “Тому, як ви прийняли Христа Ісуса Господа, так і ходіть у Ньому” (Кол. 2:6-5 ). Не змінюйте нічого в Господі Іісусі Христі й нічого до Нього не додавайте: Такий, Який є, Він і Божественно, і по-людськи вседосконалий. Саме такого Господа Ісуса Христа, Боголюдину, ми вам проповідували і довірили; саме такого ви Його “прийняли. Так і ходіть у Ньому” – у Ньому, в Боголюдині, а не в собі, не в людині і не по людині, і не в чомусь іншому. Усе, що з вашої душі, з вашої істоти, з вашого життя не “в Ньому”, не в Боголюдині, – знайте, що все це в смерті, у тлінні, у гріху, у злі, у пеклі. А життя “в Ньому” – все в Божественному безсмерті: у безсмертній Божественній Правді, у безсмертній Божественній Любові, у безсмертній Божественній Правді та в інших безсмертних Божественних властивостях і досконалостях. Господь і Бог Ісус Христос став людиною, Боголюдиною, щоб ми, люди, жили в Ньому як у земній Боголюдині, а не дивилися б на Нього здалеку, дивуючись Йому та про Нього філософствуючи.
“Ходіть у Ньому” – це заповідь усіх заповідей. І до того ж ходіть, не Його пристосовуючи до себе, а себе до Нього, не Його переінакшуючи по собі, а себе по Ньому, не Його перестворюючи за своїм образом, а себе за Його образом. Лише гордовиті єретики й нерозумні вороги власних душ намагаються перестворити, переінакшити, змінити Боголюдину Христа за своїми забаганками й мудруваннями. Звідси – стільки “лжехристів” у світі і стільки лжехристиян. Але істинний Господь Ісус Христос, у всій повноті Своєї євангельської, Боголюдської реальності, – увесь у Своєму Боголюдському Тілі, у Церкві, як за часів святих Апостолів, так і тепер, і так до віків. Його Боголюдське життя триває в Боголюдському Тілі Церкви через усі віки і всю вічність. Живучи в Церкві, ми живемо “в Ньому так”, як христоносний Апостол нам і заповідає. Найповнішою ж мірою так живуть святі. Звідси і їхня чудотворна святість: усім єством живучи в Господі Іісусі Христі, вони Ним освячуються, робляться єдине з Ним, обоголюблюються, обоживаються, стають всемогутніми, як колись в апостольській і ранній християнській давнині, так і згодом, і вчора, і сьогодні, і донині – “до скінчанія віків”. Боголюдського, Христового образу дотримуються вони в Його всеживотворенні, всеістинності та всечудодійності.
Як можуть жити люди в досточудній Боголюдині Господі Ісусі? – Так, що вони “вкорінені й утверджені в Ньому” (Кол. 2:7 ). А “вкорінені” вони в Ньому, якщо корінням своєї істоти цілком у Ньому перебувають; якщо, подібно до лози, прищеплені до Його Боголюдської істоти й почерпають із Нього всі життєві сили. “Укорінені” в Ньому, Всесвятому, корені нашого єства освячуються, стають святими. Тоді освячується, робиться святим і все наше життя. Свята душа народжує святі думки, святі почуття, святі наміри і творить святі справи. Святий Апостол каже: “Якщо корінь святий, то й гілки” (Рим. 11:16 ). У Господі ж Ісусі Христі ми вкорінюємося святими таїнствами і святими чеснотами, а насамперед – святою вірою як чеснотою споконвічною та всеосяжною (див. Кол. 2:7 ). Коли все коріння нашого єства – у Христі, тоді й усе наше життя – від Христа.
“Утверджені в Ньому”: Він – Тіло Церкви, в яке ми вживляємось і в якому ґрунтуємось подвигами святих таїнств і святих чеснот, утверджуючись як живі частки, живі клітинки, живі члени. Він – основа нашого єства, а тому й наріжний камінь нашого спасіння, на якому за допомогою чеснот ми утверджуємося і через обогоолюднення, через співпричастя себе Христові, досягаємо спасіння (див. 1Кор. 3:10-11 ). Або: Він – будівля спасіння, “дім духовний”, а ми – “живе каміння”, вбудоване в Нього, що утверджується на Ньому (1Пет. 2:5-6 ). Будучи так у Нього вбудованими і на Ньому утверджуваними, ми живемо Ним, у Ньому і від Нього.
“Укріплені у вірі”, у вірі в кого? – У Боголюдину Христа (див. Кол. 2:7 ). А такими ми стаємо, якщо наше серце, наш розум, нашу совість, наше єство наповнимо духом віри, щоб усе, що з них виходить, народжувалося від віри і зростало вірою. Віра вводить нас у всі святі таїнства і святі євангельські чесноти, розкриваючи їх для нас; а вони, якщо ми в них живемо, укріплюють нас, у свою чергу, у вірі. Кожне святе таїнство – це таїнство віри, і кожна свята чеснота – це чеснота віри. Віра – душа кожного святого таїнства і кожної святої чесноти, а вони суть її тіло, її здійснення (втілення). Без них віра була б мертвою, без віри їх не було б узагалі. Сказано: “Віра, що діє любов’ю”… (Гал. 5:6 ). Але точно так само діє вона і молитвою, і постом, і іншими євангельськими подвигами. Подібно до того, як душа проявляє себе у всіх почуттях і в усіх частинах тіла, так і віра діє через усі святі чесноти та святі таїнства як через своє тіло, бо всі вони утворюють єдине духовне тіло, в якому віра діє як душа. Віра Христової Церкви має свою особливу філософію – Боголюдську. Тому святий Апостол застерігає християн таким благовістям і заповіддю: “Дивіться, браття, щоб хто не захопив вас філософією і порожньою оманою, за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом” (Кол. 2:8 ). У нашому людському за Боголюдиною світі існують, власне, лише дві філософії: філософія за людиною і філософія за Боголюдиною. Це – два світорозуміння, два світогляди. В одній філософії все і вся – людина, в іншій – Боголюдина.
Філософія за Боголюдиною є не що інше, як Боголюдське Євангеліє. А що становить Його Євангеліє? – Він Сам і все Його: Його життя, Його вчення, Його смерть, Його Воскресіння, Його Вознесіння, Його Церква. Усе з Нього виводиться і все до Нього повертається, зводиться. Саме Він робить Євангеліє Євангелієм. Бо Він – його живе втілення і досконале здійснення. Усе, що становить благовістя для людської істоти, – усе це в Ньому досконало втілено і по-людськи виконано. Найболючіші питання людського духу вирішив Він Божественно-досконало і по-людськи реально, і, таким чином, кожну нашу муку перетворив на благовістя. Найбільшу муку для людського роду, смерть, Він Своїм Воскресінням перетворив на благу звістку, бо всім нам проклав шлях у безсмертя і вічне життя – і тим самим розв’язав найзлободеннішу проблему людської істоти: проблему життя і смерті. Болісну проблему добра і зла розв’язав Він Своїм Боголюдським життям: все зроблене Ним є єдиним істинним, безсмертним і вічним благом у людському світі; а зло – це все, що не від Нього і що Йому всупереч. Нерозв’язне питання людського пізнання: “Що є істина?” – Він вирішив конкретно і реально: явив і засвідчив, що в Ньому втілена й уособлена вся Божественна Істина. Тому й став Він непогрішним мірилом Істини. Лише від Нього і Ним ми, люди, чітко знаємо, що є істина, а що неправда в нашому людському світі. А проблема Бога і людини? Тільки Він розв’язав її абсолютно й остаточно: явивши в Собі Самому, Боголюдині, єдиного істинного Бога і єдину істинну людину, тому ми знаємо, хто є істинний Бог і хто є істинна людина. Так всі по порядку питання знаходять своє логосне і благовісне вирішення у втіленому Богові Слові. Тому основний початок філософії “за Христом” – такий: Боголюдина – мірило всіх істот і речей. Боголюдина завжди жива і завжди присутня в людському світі – і всім доступна. Адже не тільки Свою Боголюдську філософію, а й Себе Самого залишив Він у нашому земному світі як Боголюдське тіло, як Боголюдське життя, як Церкву – Церкву, Глава якої – Він, друга Іпостась Пресвятої Трійці. Істина, засвідчена досвідом, говорить: Боголюдська філософія – вся в Боголюдському житті. Той, хто живе цим життям, має цю філософію. Категоричний імператив Боголюдської гносеології: переживи, щоб пізнати. Тому кожен християнин за самим своїм покликанням – філософ. Бо, мешкаючи в Боголюдському тілі Церкви, кожен у міру своєї віри і ревності в чеснотах переживає і життя, і смерть, і добро, і істину, і любов, і правду, і Бога, і людину – так, як переживав їх втілений Бог і Господь. Бо як святі найбільшою мірою все це сприймають і переживають, то вони і є справжніми, істинними філософами. Відають вони таємницю Бога і людини, істини і блага, життя і смерті. За вченням Церкви, вони суть “філософи Духа Святого”, “святі філософи”. Бо філософія “за Христом” набувається святим життям, і люди, які проводять таке життя, стають філософами Духа Святого.
На противагу Боголюдській філософії “за Христом” стоїть людська філософія “за людиною”. Вона охоплює всі філософії, в яких мірилом істини служить людина. Усі проблеми життя і пізнання в них вирішуються людиною і по людині. Тому всі вони – “гуманістичні”, “по людині” або, краще сказати, “хоміністичні” (від лат. “homo” – “людина”. – “Прим. пер.”). Їхній головний принцип: людина – мірило всіх істот і речей. І причому така людина, яка вона є у своїй конкретній психофізичній даності: з усіма недоліками, вадами, гріхами, пристрастями, злими силами. Очевидно, гріх і зло – це творчі сили в людині, що беруть участь у всьому її житті. Діють вони і в її думках, і в її почуттях, і в її судженнях. Отже, принцип “людина – мірило всього” має означати і: “гріх – мірило всього”, “зло – мірило всього”. Адже для святих, для більш проникливих людей очевидна істина про те, що людина – це “делателище диявола”, бо вона – виробник гріха і зла. А гріх і зло завжди суть справа сатани, його робота. У всякому гріху і у всякому прояві зла завжди частково присутня диявольська логіка, диявольська душа. Тому вся філософія “по людині”, зрештою, – це “порожня спокуса”, голе “передання людське” (Кол. 2:8 ). І справді, яка філософія “по людині” вирішила проблему людського життя? – Жодна, бо не вирішила вона проблему смерті. Адже задовільно вирішити проблему смерті можна лише воскресінням. – Яка хоміністична філософія вирішила проблему істини? Жодна, тому що проблема істини може бути вирішена, якщо істина з’явиться як жива і безсмертна реальність у нашому людському світі. – І ще: яка хоміністична філософія вирішила проблему Бога і людини? – Жодна, бо не могла показати нам ні істинного Бога, ні істинної людини.
Деякі хоміністичні філософії розв’язують проблеми “за стихіями світу”; зокрема, окремі стихії світу, як-то: вогонь, воду, повітря, ефір, матерію, атом, електрон, фотон, – проголошують сутністю світу, або споконвічною всетворчою силою світу, або його першопричиною. Але все це не тільки не розв’язує поставлених проблем, а навіть їх ускладнює, залишаючи нас у безпросвітній темниці людського знання та в затхлому сталевому яйці людського гріха, зла і смерті. І людина, якщо вона щиро і старанно заглиблюється в головні проблеми життя і знання, повинна погодитися з найбільшим Боголюдським філософом Святого Духа, святим апостолом Павлом, і визнати: всі ці філософії “за людиною” є “переказами людськими”, тобто людськими вигадками, мареннями, мудруванням; через них із галасом проривається “порожня спокуса”. І якщо полонять вони людину, то остання, наділена ними, і справді стає вельми нещасною.
Не людина, а Боголюдина знаменує собою вирішення всіх людських проблем і втілення всіх людських благовістя, – благовістя, що починаються у світі цьому, а в повноті розквітають і вічно бувають у світі цьому. Бог Слово, ставши людиною, все людське перетворив на вічне благовістя. Яке невимовне благовістя – бути людиною, відколи нею став Бог Слово! Мати людську душу – яке чудове благовістя, відколи людська душа стала душею Боголюдини Христа! Яке дивовижне благовістя – жити людським життям, відколи ним жив втілений Бог Слово! Усе людське в Ньому Бог воістину “благословив усяким благословенням” (Еф.1:3) – і все це процвіло Божественним безсмертям. “Бо в Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9 ): уся повнота Божественної Істини, уся повнота Божественної Правди, уся повнота Божественної Життя, уся повнота Божественної Вічності, всіх Божественних досконалостей, словом – уся повнота другої Іпостасі Пресвятої Трійці. І причому мешкає “тілесно” = σωματικῶς: у межах людського тіла, реально, видимо, відчутно – “що ми чули, що бачили на власні очі, що розглядали й що відчували руки наші” (1Ін. 1:1 ). Так, Безмежний в обмеженому, Вічний у тимчасовому, Бог у людині. “Хоча і весь Він втілився, Бог Слово весь і з Отцем; обмежений тілом, не обмежений Божеством”. Що Божественне, чого люди могли б побажати, не дано їм у Господі Ісусі Христі, і до того ж – “тілесно”, відчутно, переносимо? Що Вічне, чого захотіли б вони побачити, не бачать вони в Господі Ісусі Христі втіленим, здійсненим, “тілесно” = σωματικῶς? З Ним і в Ньому ми воістину і маємо, і бачимо Божественне, Безмежне, Вічне у всіх їхніх досконалостях. І досвідчено, спираючись на особисте сприйняття, знаємо. Адже в Боголюдині Христі немає нічого абстрактного: у Ньому весь Бог тілесно присутній у нашому світі, тілесно поданий і пізнаний. Тому Боголюдська філософія, філософія “за Христом” – і справді єдина реалістична, і емпірична, і експериментальна, і прагматична, і досвідчена. У Христі все Божественне і Вічне стало по-людськи реальним, емпіричним, досвідченим, доступним, сприйманим. Уся ця повнота Божества мешкає “тілесно” – у тілі Христовому, у Церкві. І християни, живучи в Церкві, у повноті Божественного життя, все Христове переживають як своє власне. Наповнюють вони себе Його Боголюдською повнотою (див. Ін. 1:16 ; 2Пет. 1:3-9 ). Тому святий Апостол і свідчить християнам: “І ви сповнені в Ньому” (у синод. тексті: “і ви маєте повноту в Ньому. – Дод. пер.”) (Кол. 2:10 ). “О, які слова! Володієте ви нітрохи не меншим, ніж Він Сам, бо і ви сповнені Його Божеством. Адже оскільки єство наше з’єднане з Богом, то і ми в Ньому стали “причасниками Божественного єства””. Господь Ісус Христос – “уся повнота Божества”, а ви, християни, ви – Його, тому і ви сповнені цією повнотою. Людина більше не труп, порожній зсередини і в беззмістовному світі. Вона вся наповнена Богом. Адже її богоподібна душа, з її нескінченностями, якраз і може бути сповнена тільки Богом, повнотою Божества. Усі видимі світи, якщо вони в неї вмістяться, не зможуть її наповнити. Настільки божественно грандіозні і її глибина, і її висота, і її широта. Тому людська душа дійсно лише в Господі Ісусі Христі знаходить свій істинний мир. Божественний мир, і спокій, і радість. Бо в Ньому знаходить вона божественну повноту своєї богоподібної істоти і в ній – своє безсмертя, свою вічність, свою божественну досконалість, своє повне здійснення.
Як людина – Христом Господом – сповнюється “повнотою Божества”? – Лише живучи Ним і в Ньому. А де Він? – У Своєму Боголюдському Тілі, у Церкві. Лише будучи членами Церкви, люди поступово наповнюються Господом Ісусом Христом, доки не стануть “сповненими в Ньому”, бо Церква, бо вона – “Тіло Його”, і є Його “повнотою, повнотою Того, Хто все в усьому сповнює” (Еф.1:23). Отже, тільки в Церкві люди сприймають все-повноту Божества як дещо людське, дещо своє, і до того ж – невід’ємно своє, і робляться благодатними боголюдинами, виконуючи заповідь святого Апостола – “щоб ви були сповнені усієї повноти Божої” (Еф.3:19). Справді, немає різниці між Христом і Церквою: Він – усе і вся в ній, вона – Його тіло, Він – її Глава. За Своєю безмірною людинолюбністю ставши людиною, Він зробив, щоб усе це належало нам, людям. І це, без сумніву, нам належить, щойно ми євангельськими подвигами вживемось у святе Його тіло і почнемо жити в ньому святими Боголюдськими таїнствами і силами. Тоді “всю повноту Божества” переживаємо ми найреальнішим чином, тілесно, як щось наше (порівн.: Флп. 3:8-14 ). І всім єством відчуваємо і усвідомлюємо, що Господь Ісус Христос для нас, людей, – воістину все і вся у всіх світах. А інше, все інше – “сміття”. І тоді всі наші сподівання зливаються в єдине всеосяжне бажання, яким горів і апостол Павло: о, тільки б здобути нам Христа, тільки б знайти себе в Ньому і вічно в Ньому перебувати.
Лише в Церкві людина – досконала: у ній має вона все, що їй потрібно, для вічного життя на землі й на небі. У ній вона цілком засвоюється Христу, вся обоголюднюється, вся облагороджується, вся робиться безсмертною. А поза Церквою людина – лише людина-схема, людина-тінь, привид, мрія, робот. Відчуває вона в собі порожнечу, незаповненість. І справді, в її серці й немає серця, бо немає [в ньому] Бога; в її душі й немає душі, бо немає [в ній] Бога; в її сумління й немає сумління, бо немає [в ньому] Бога. Совість! Які в ній жахливі безодні, поки не наповниться вона Богом. Душа! Яка безмежна пустеля, поки не наповниться вона Богом. Людина! Яка мертвечина, поки не наповниться вона Богом і Спасителем нашим Господом Ісусом.
Християни безсмертні в цьому світі, тому і думки їхні, і турботи мають бути про безсмертне, про Божественне, про неминуще. Та й усе у світі цьому повинні вони звіряти тією ж мірою безсмертного і божественного. Тільки так знайдуть вони справжню цінність і справжній сенс усього земного, швидкоплинного, швидкоплинного. І зможуть відрізняти і відсікати міраж від істини, тимчасове від вічного, тлінне від нетлінного. І триматися за нетлінні істини і цінності, на них створюючи самих себе і вибудовуючи своє життя. Точно так само потрібно дивитися і на Старий Заповіт: відокремлювати в ньому тіні від реальності. Власне кажучи, весь Старий Заповіт був ніби тінню Бога Слова. Весь світ простував перед Ним як якась величезна примарна фігура, що йде перед своїм тілом. Уся старозавітна релігія – це релігія тіней, за якими ступає її тіло: втілений Бог Слово, Його Боголюдське Тіло, Церква. І це справді так; адже весь видимий світ є нічим іншим, як уявним силуетом, який сповіщає і виявляє те, що за ним слідує, тобто втілення Бога Слова. Тільки в Його втіленні і в Церкві, яка є Тіло Його, розкривається справжня реальність створених світів: їхній зміст, сенс, мета. У Боголюдському Тілі Церкви не тільки зримі, а й незримі світи знаходять своє “тіло”, свою саму непорушну і логосну дійсність. І все, що в стародавньому, дохристиянському світі славилося найвищим: віра обраного народу, ідеали його праведності та святості, тобто пророки й патріархи, – все це були лише приречення тієї єдиної істини, яка ще тільки мала з’явитися – і з’явилася з утіленням Бога Слова: Його Тілом, Церквою. Усе Десятислів’я, усі закони, усі заповіді, усі богослужіння – вели до цієї єдиної реальності, до Церкви, були “дитовідводом до Христа” (Гал. 3:24 ), вихователем, наставником, який підводить до Боголюдини Христа як до Все-Биття, як до Все-Смислу, як до Все-Цілі всіх світів (див. Кол. 2:16-17 ). Боголюдина Христос у світі: вся Божественна Істина у світі, весь Бог у світі, “вся повнота Божества” як тіло у світі, σωματκῶς. Немає більше вагань, сумнівів, двозначності: ми маємо і знаємо Істинного Бога і Господа в нашому людському світі; а з Ним маємо ми і знаємо все необхідне нам для нашого тимчасового життя у світі цьому і вічного життя у світі іншому. Якщо як божество люди оберуть собі когось іншого або щось інше, то впадуть в ідолослужіння, що вбиває всі душі і занурює всі знання в морок, вершина і дно якого – саме пекло. Навіть обожнювання, ідолопоклонство Ангелів є ідолопоклонством, бо хоча вони й найсвятіші після Бога, проте в жодному разі не можуть замінити істинного Бога і Господа Ісуса Христа. Адже будь-яка праця і подвиг, будь-яке приниження і стриманість, що їх підносять служителі фальшивих богів, є нічим іншим, як засобами, якими свідомо чи несвідомо спокушають вони самих себе і своїх адептів. В ідолопоклонство зазвичай впадають усі люди, у яких дороговказом у житті є їхній чуттєвий розум, їхній “плотський розум”. Це й природно, бо чуттєвий розум усе чуттєвий розум і все міряє своїм коротким аршином. Але хіба може цим розумом бути виміряний Безмірний? Але ж Він тут, поруч із ним – у Своєму Боголюдському Тілі, в Церкві. Раби ж чуттєвого розуму гинуть і вбивають себе своїми власними ілюзіями, “нерозважливо пишаючись тілесним своїм розумом” (Кол. 2:18 ). Тим часом кожна людина може пізнати істину і зрости в усій її безмежності, якщо всім єством вбудує себе в Боголюдяне Тіло Церкви і буде присно триматися за її Главу, за Боголюдину Христа. Бо, “тримаючись Глави, від Якої все Тіло, з’єднане та скріплене складами та зв’язками, зростає віком Божим” (Кол. 2:19 ), зростають цим віком і всі, хто становить це Тіло. Рухомі цим зростанням, усі члени Церкви, кожен у міру своєї ревності, зростають “у чоловіка досконалого, у міру повного віку Христового” (Еф.4:13). Сам Глава Церкви, Господь Ісус Христос, наставляє всіх членів Церкви в усьому цьому таємничому і святому сходженні. Головне – триматися Глави, бо без Неї немає життя ні тілу як єдиному цілому, ні їм як складовим частинам тіла. У цьому зростанні все людське “росте віком Божим”, а насамперед – розум, який поступово, за сприяння благодаті, сполучається з розумом Христовим, тому справжні християни мають “розум Христовий” (1Кор. 2:16 ). Тільки так людський розум сходить до Все-Істини, сприймає її як сутність свого буття і досягає свого божественного і вічного призначення.
Як можемо ми триматися Глави – Христа? Живучи Його святими думками, святими почуттями, святими силами, святими благовістями; виконуючи Його святу волю, висловлену у Святому Євангелії; керуючись Ним у всьому житті. Інакше кажучи, тримаємося ми Глави тоді, коли всім єством бутуємо в Його тілі й цілком живемо Його життям. Саме так кожен із нас перебуває своїм розумом у Христі – в Істині, тож нездатна полонити його ніяка “філософія… за переказами людськими, за стихіями світу”, тому що негайно він побачить, що будь-яка з них є не що інше, як “порожня спокуса” (Кол. 2:8 ). А в Церкві, у Христі Боголюдині вся Істина втілилася, втілилася і олюднилася, стала людиною. Істина = людина. Ось хто є Христос і що є Христос. А якщо вся Істина могла втілитися і втілилася в людину – значить людина створена для того, щоб бути тілом Істини, втіленням Істини. Головне благовістя Боголюдини полягає в наступному; бути людиною є не що інше, як бути втіленням Істини, втіленням Бога. Для цього Бог і став людиною, і назавжди залишився Боголюдиною.
“Христос як Творець і Улаштовувач – Глава і Ангелів, і людей. Від Христа – все тіло Церкви. Сказавши: “тіло”, святий Апостол згадує і про властиве тілу. Усе тіло, каже він, за допомогою зв’язків і складів наділяється від Христа всією благодаттю, зростає віком по Богу. Яке ж це зростання по Богу? Зростання не тілом, а життям по Богу – τῆ πολιτείᾳ κατὰ, Θεόν”. “Владика Христос – Глава всієї Церкви; а Церква – тіло Його. Так, з Нього все тіло Церкви має і саме своє буття – τὸ εἶναι, і своє благобуття – τὸ εὖ εἶναι. Той, хто відпав від Нього, негайно гине. Бо як чуттєвий дух із мозку передається всьому тілу по нервах і з глави народжується кожне почуття і кожен рух – так і все тіло Церкви постачається від Христа, тобто приймає життя і духовне зростання. Коли ж має воно це? Коли з’єднане з Ним. Бо в цьому випадку Дух Святий повідомляє тілу зростання. Адже якщо тіло не пов’язане і не сполучене з Головою і з самим собою, то не буває ні напоєння Духом, ні зростання Богом, тобто найпрекраснішого життя по Богу”. Життя у Христі = життя в Церкві – це життя у всецілій Істині. Ті, хто проводить таке життя, не живуть ні світом, ні заради світу; не служать ні світу, ні його стихіям. Людина – вся у Христі, тому вона вся померла для “стихій світу”: не вважає вона їх ні джерелом життя, ні джерелом істини, ні джерелом пізнання. Відома їй гідність і місце кожної тварюки; ніколи не обожнює жодну з них, хоча й ставиться до всіх як до творінь Слова. Людина у світі для того, щоб Богом Словом володарювати їй над світом, над усіма його стихіями. І до цього вона здатна, якщо наповнена життєдайними і Божественними силами Бога Слова. Ними вона з надлишком наділяється, мешкаючи у святому Тілі Бога Слова, у Церкві. Поза Церквою люди рабствують стихіям світу, а не володіють ними. В окремих стихіях вбачають вони свою долю або провідників своєї долі, приписуючи їм сили творчі та промислительні: шанують створіння, не вшановуючи Творця; служать створінню, відкидаючи Творця (див. Рим. 1:21-25 ). “”Не торкайся”, “не їж”, “не доторкайся””. Усе це приписи, за допомогою яких здійснюється рабство стихіям світу як чомусь сильнішому, розумнішому і божественнішому, ніж люди. Насправді ж, “все це на погибель тому, хто творить” (у синод. тексті: “все зотліває від уживання. – Прим. пер.”), бо цим він виявляє в собі шанувальника речей, ідолопоклонника, служителя тварі, а не Творця. Якщо втілений Бог Слово в нашому світі, то тут і вся Божественна премудрість, і вся сила, і вся могутність. Наскільки ж має бути сліпою, і дурною, і божевільною, і мертвою людина, щоб і надалі жити “за заповідями і вченням людським”. Що в них? Хіба не те, що – лише “на погибель тому, хто творить” (Кол. 2:21,22 )?
Ідолослужіння – це служіння стихіям світу або заповідям і вченню людському як верховним, божественним цінностям, які люди ставлять на місце єдиного істинного Бога і Господа Ісуса Христа. Багато самолюбства і гріховної сваволі в тому, щоб проголошувати божеством те, що жодною мірою і за жодною ознакою ним не є. Так люди вигадали і створили багатьох хибних богів – усіх за власним образом і подобою. Саме на цьому утвердили вони свої хибні вірування і довільні релігійні системи. І коли в ім’я цих самовгодливих містичних станів люди віддаються примарно “богоугодним” подвигам фальшивого смирення, посту тощо, – то все це буває “на погибель тому, хто творить”. Воістину всі людські заповіді і теорії “мають тільки вигляд мудрості”, а всередині – порожнеча і смерть. Бо не мають вони ні Божественної істини, ні Божественної могутності, щоб врятувати нас від зла, від гріха, від смерті. Яка тоді від них нам користь, якщо не позбавляють вони нас від того, у чому найтяжча мука, найбільший жах – та й саме пекло – для людської істоти? Усе це, зрештою, – ідолопоклонство, але ніяк і ніколи – не богошанування; усе це – поклоніння тваринам замість поклоніння Творцеві, служіння тваринам, а не Творцеві. Без сумніву, в цьому головне безумство чуттєвого людського розуму (див. Кол. 2:23 ).
Чого хоче Бог від цього світу? Яка Божа мета в ньому закладена? Який Божий намір про людський рід? Про людину? Чому Бог створив такий світ і таку в ньому людину? Це невідомо і недоступно ніякій людській мудрості, ніякому людському розуму. Це можуть знати і, дійсно, знають лише мудрість і розум, наділені Христовою благодаттю. “Багатство” Своєї “благодаті” Трисонячний Господь вилив на нас, “відкривши нам” в Особі Владики Христа і в Його боголюдському подвигу спасіння “таємницю Своєї волі” (Еф. 1:7, 9): таємницю Своєї волі про наш земний світ і про всі світи, про людину й про всі людські істоти. Без сумніву, таємниця всіх світів – у таємниці Божої волі. Якби Він нам її не сповістив, то ми, люди, ніколи не пізнали б і не відкрили цієї таємниці, а тим самим не дізналися б і таємниці нашої людської волі: для чого дано нам волю, чому вона повинна служити і як нею керувати. За Своїм предвічним благоволінням Бог нам відкрив ту таємницю, яку зберігав у Собі про світ і про всі світи і про людину в них. Це благовоління всією своєю сутністю витікає з Божої безмежної любові, якою Бог від вічності визначає все Своє ставлення до людського роду (див. Еф.1:5-9).
До пришестя Господа Ісуса Христа в наш земний світ людський рід був у жалюгідній убогості, бо не знав “таємниці Божої волі” і не знав, що хоче Бог зробити з нами, людьми, з Ангелами, з зірками, з тваринами, з рослинами, зі всесвітами. Про все це він дізнався після явлення Боголюдини Христа на землі. У чому полягає “таємниця Божої волі”? У тому, “щоб усе небесне і земне з’єднати під головою Христом” (Еф.1:10). А Христос – Глава чого? Церкви. Отже, Він як Глава Церкви об’єднує в тілі Церкви все і вся. Христос – всеєдність, Христос – Усе-об’єднувач: у Ньому, Боголюдині = Церкві, з’єднуються Бог і людина, небо і земля, Ангели і люди, істоти і тварюки, атоми і всесвіти, все, що на небі, і все, що на землі, все – окрім гріха, смерті і диявола. Боголюдина все це об’єднала, заснувавши і в Собі, і на Собі Церкву, яка є Тілом Його, а Він – її Главою, і таким чином вона – Його повнота, повнота Боголюдини, “повнота Того, Хто все в усьому заповнює” (Еф.1:22-23).
Свою первісну єдність із Богом Словом, своїм Творцем, людський рід порушив гріхом: гріхом він відокремив себе від Нього, відторгнув себе від Нього і ухилився на поза-Божі, поза-логосні, поза-логічні шляхи, які через нескінченне число смертей відводять у царство смерті, у царство чистого демонізму, дияволізму, сатанізму. Адже кожен гріх своїм головним життєвим нервом незримо пов’язаний із серцем, із всезлим серцем вселукавого сатани. Внісши в себе гріх, цю руйнівну, віддаляючу від Бога силу, людина віддалилася від Бога, відокремила себе від Бога і з собою заманила в смерть і безодні сатанізму все підвладне їй, за словом Божим, створіння. Тим самим він і всю тварюку кинув у рабство тління, у тяжкі страждання і муки, внаслідок чого і “вся тварюка сукупно стогне і мучиться” укупі з нами, людьми, під ярмом гріха і смерті (Рим. 8:20,22 ). Позбавити людський рід, а через нього й усю тварюку, від рабства гріху і смерті не міг ніхто з людей, ніхто зі створених істот і тварюк, але тільки Бог Слово – Творець: як Єдиний Безгрішний і Єдиний Безсмертний. І тим самим [міг Він] відновити єдність тварі з Творцем, єднання людського роду з Богом Словом і повернути людській істоті божественний сенс і божественну цінність буття й життя. Досточудний Господь Ісус Христос зробив це Своїм втіленням і всім Своїм Боголюдським домобудівництвом спасіння, а особливо Своєю дорогоцінною Кров’ю. Він знищив гріх і смерть і, таким чином, Собою об’єднав усе суще на землі або на небі – і все повернув до чудової логосної всеєдності. Бо Він – кінцевий і всеосяжний Сенс усіх створінь і істот і всього створеного, “бо Ним створене все, що на небесах і що на землі, видиме й невидиме: чи престоли, чи панування, чи начальства, чи влади, – все Ним і для Нього створене, і Він є насамперед, і все Ним стоїть. І Він є глава тіла Церкви; Він – початок, первісток із мертвих, щоб мати Йому в усьому першість, бо благоугодно було Отцеві, щоб у Ньому мешкала всяка повнота, і щоб за допомогою Його примирити із Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне, і небесне” (Кол. 1:16-20 ).
У Церкві, у Своєму Боголюдському Тілі, Господь Ісус Христос звершує об’єднання всіх істот і створінь, усього в них логосного, відсікаючи гріх і смерть від усіх істот і створінь, відтворюючи єдність тварини з Творцем, а за допомогою цього – і єдність кожної тварини з іншими подібними до неї. Так Церквою здійснилася єдність Ангелів і людей: усі вони – члени Його Боголюдяного Тіла, якому Він – Голова, тому всі ми: і Ангели, і люди, – під однією і тією самою Божественною Головою, під Господом Іісусом Христом. Це натхненно виражено в каноні Безтілесним Силам: “Тебе, невимовно совокупившаго небесним, Христе, земна, і єдину Церкву звершивши Ангелом і людиною, безперестанку величаємо”. Одна Церква: і в ній один і Той самий Господь і для Ангелів, і для людей, одна і та сама Божественна Правда, одна і та сама Божественна Правда, одна і та сама Божественна Любов, одне і те саме Божественне Життя, одна і та сама Божественна Вічність, одне і те саме Божественне Царство. Тому святі Ангели, ці наші небесні, святі й безгрішні брати, у радісному людинолюбстві стали добровільними служителями нашого спасіння (див. Євр. 1:14 ).
У Церкві здійснюється єдність людей і з іншими створіннями: бо люди, стаючи через освячення й обоголюденіння синами Божими, поступово звільняють і створіння навколо себе від рабства гріху та смерті й приводять його, безгрішне, до Єдиного Безгрішного (див. Рим. 8:19-21 ). Найдосконаліші члени Церкви, святі, найсильніше відчувають цю всеєдність усіх створінь у Христі: будучи ангелами на землі, вони і проводять життя ангельське: вони суть одне зі святими Ангелами – істиною, правдою, Євангелієм, молитвою, любов’ю; і вони суть одне з іншими тварюками – сумом, несказанним зітханням; разом з ними відчувають вони Духом Святим, як тварюка зцілюється Церквою від гріха, робиться безгрішною, і зворушеною, і здатною до сприйняття благовістя. Усе становить єдиний Боголюдський організм, а вони суть чутливе осередок усього цього і тому все відчувають як частину себе самих. “До втілення Бога Слова, – каже святий Златоуст, – небесне і земне були відокремлені одне від одного і не мали єдиної глави. Але з втіленням Господа Іісуса Христа Бог поставив єдину Главу для всіх, для Ангелів і людей, тобто дав єдине верховне начальство і Ангелам, і людям: одним – Христа по плоті, а іншим – Бога Слово. Як якби хтось сказав про дім, що в ньому є щось застаріле, а щось міцне, і відновив би той дім, тобто затвердив би його, укріпивши його фундамент; так і тут усе підвів Він під єдину Голову. Тільки тоді й можливе єднання, тільки тоді й буде досконалим союз, коли все, маючи згори певний необхідний зв’язок, буде зведено під єдину Главу”.
“Таємницю Своєї волі – щоб усе небесне і земне з’єднати під головою Христом” (Еф.1:9, 10) – Трисонячний Господь сповістив і виконав втіленням Господа Іісуса Христа та заснуванням Церкви в Ньому та на Ньому, і до того ж тоді, коли за Божим Промислом настала “повнота часів”. А “повнота часів” настала, коли гріх у людському роді досяг усіх вершин своєї руйнівної і смертоносної дії та погрожував повністю розчинити людський рід із дияволом, із сатаною, переступивши через усе божественне, все спрагле до Бога (див. Гал. 4:4-5 ; Рим. 3:9-19 ). Таємниця часу – в таємниці Божої волі: час повинен був освятитися втіленням Бога Слова і Його Боголюдським домобудівництвом спасіння, бо і час створено через Бога Слово і заради Бога Слово (див. Кол. 1:16 ; Ін. 1:3 ): тільки в Бозі Слові – логос, зміст, логіка і значущість часу, а також уся його ікономія. Бог Слово веде ікономію часу; і все, що передує втіленню Бога Слова, Його зішестю в наш земний час, спрямоване “в дивлячись на виконання”, тобто до “влаштування повноти часів” (Еф.1:10). І справді, верховну владу над часом і часами, над терміном і термінами має Господь Вседержитель, Господь Всеосмислитель. Він керує і часом, і часами, і часом, і терміном, і термінами, шляхами Свого Божественного Промислу, а людям із цієї превеликої таємниці відомо лише дещо, та й до того ж настільки, наскільки це їм потрібно для спасіння (див. Еф.1:10; Гал. 4:4 ).
Живучи повнотою Свого Божества у Своєму Тілі – Церкві, Господь Іісус Христос невпинно оживляє людей, умертвілих від гріхів, піднімає їх із могили гріховності, воскрешає з мертвих і саджає на небесах. Це невпинний Боголюдський подвиг Єдиного Людинолюбця, Господа Ісуса Христа, яким Він спасає всіх вірних, подаючи їм у Церкві засоби лікування проти всякого гріха. Адже гріх – це богопротивна сила, що вбиває в людині все Боже: вбиває в ній і саму здатність жити в Бозі, і розум – так що не відає він і забуває Бога, і серце – так що не відчуває воно Бога, і совість – так що людина не виправляє себе Богом, і волю – так що не бажає вона Бога. Своїми злочинами і вадами люди вбирають у себе стільки смертей, що й справді робляться духовними мерцями, безперестанку ховаючи себе гріхами в нескінченній безлічі могил і занурюючи в незліченну кількість смертей. Бо гріх тим гріх, що, відлучаючи людину від Бога як Джерела життя, він наповнює її [всім] смертоносним. Коли ж гріх дозріє в людині і людина в нього впаде, то ось – у ній народилася смерть: від одного гріха – одна смерть, а від багатьох – багато. Незаперечна істина вічного Божого Євангелія: “зроблений гріх народжує смерть” (Як. 1:15 ). Хоч би як людина тому противилася, але розплата за гріх – це завжди смерть, тільки смерть (див. Рим. 6:23 ). Перебуваючи в гріхах і не каючись, людина добровільно загрузне в багатьох смертях, тож вони наполегливо й нещадно вмертвляють у неї і душу, і серце, і розум, і совість, і волю до сприйняття всього Божого: Божої Істини, і Правди, і Любові, і Життя. Гріхи, власне, тільки те й роблять, що знебоджують людину, заражають її смертю і умертвляють. Кого з людей гріхи не спокусили в незліченні духовні смерті? Хто з людей не вмирав у гріхах багаторазово? Немає тут винятків, усі люди під гріхами, під їхніми страшними ударами. Справді, гріх невимовно страшніший за саму смерть, тому що тільки він продукує і народжує смерть. Бажання всіх людей – знищити смерть. Але це означає, що потрібно насамперед винищити гріх. Однак цього не в змозі зробити жодна людська сила, а тільки сила божественна; і не тільки божественна сила, а й увесь Бог, бо всякий гріх є сила диявольська, і ще: всякий гріх – це весь диявол. Розглянь гріх з будь-якого боку і з усіх боків укупі: в ньому ти знайдеш одне – диявола, тільки диявола і нікого іншого. Оскільки гріх настільки сильний – сильний дияволом, у наш земний світ і зійшов увесь Бог, “уся повнота Божества” (Кол. 2:9 ), щоб визволити нас від гріха і тим самим – від смерті, а через усе це – і від диявола. Для того, тільки для того Господь Ісус Христос і зійшов у наше середовище, і як Церква весь залишився серед нас, – щоб нас, мертвих у гріхах, оживити і воскресити з усіх наших смертей. Зробив Він це і робить невпинно, з віку в вік, з усіма, хто приступає до Нього з вірою: адже Він – весь у Своїй Церкві, у Своєму Тілі, Він – її Глава. Він – “повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23): все у всіх вірних, все в їхній душі, в їхньому серці, в їхньому житті (Еф.2:1, 5-6). А якщо в них Він, весь Бог, як тоді можуть залишитися в них гріхи і через гріхи – весь диявол?
Гріхи мають свого бога; це – диявол. Він і є їхнім головним творцем; а люди, творячи гріхи, стають співробітниками дияволу, і слугами, і рабами. Гріхи мають своє царство, свій світ; це – пекло. Та й цей наш земний світ теж належить їм, утім – лише через наше добровільне життя в гріхах; настільки він їм належить, наскільки ми, люди, охоче коримося гріхам. Адже саме гріхом, через людину, увійшов диявол у наш земний світ; гріхами він і взявся цей світ завойовувати; гріхами, за посередництвом людей, він повністю ним опанував; так само як гріхами взяв гору він і над людьми і почав панувати над ними смертю; і зробив людей своїми безпорадними рабами, і став “богом віку цього” (2Кор. 4:4 ). З цієї причини Сам Господь Ісус називає диявола “князем”, володарем “світу цього” (Ін. 12:31,14:30 ). Тому цей світ – “лежить у злі” (1Ін. 5:19 ) і іменується “лукавим віком” (Гал. 1:4 ). Усе це було так до пришестя в наш світ Господа Ісуса Христа, до Його втілення і дивовижного Боголюдського домобудівництва спасіння. Адже спасіння і полягає в перемозі Спасителя над дияволом і над його всесилою – смертю. До Владики Христа, і без Нього, і поза Ним люди живуть у гріхах і смерті, простують через гріхи, як через свої дні й ночі, або, краще сказати, як через свої незліченні ночі в царстві світу цього. A світ цей, у якому диявол панує за допомогою гріхів, має власний спосіб буття, свій хід розвитку, свій шлях, свою течію; гріх зумів стати способом життя, modus vivendi у цьому світі: настільки у світі цьому увійшов він у вжиток, настільки став “природним”, настільки з ним зріднився, настільки глибоко проник у природу цього світу, настільки в неї вжився і з нею зжився, і до того ж відтоді, від незапам’ятних часів, що він не є чимось швидкоплинним або ефемерним, а, навпаки, – чимось довготривалим, довговічним, цілим “еоном” (αἰών), а до того ж – і всією тимчасовою вічністю світу цього. Він і справді такий: адже світ цей вбачає в гріху своє життя, своє безсмертя, свою вічність. Звідси богомудре благовістя святого Апостола: “Жити за звичаєм світу цього” (Еф.2:2) – це і означає жити у “звичайному”, усталеному прагненні до гріха, вважати гріх чимось “природним”, “логічним”, “необхідним” у світі цьому – і навіть “одвічним” світу. Насправді, живучи гріхом, людина умертвляє себе для всього високого, святого, Божественного, безсмертного, вічного і врешті-решт стає духовним мерцем.
Але “жити за звичаєм світу цього” означає і ще щось більш конкретне: жити “за волею князя, що панує в повітрі” (Еф.2:2), – за волею диявола. Людський гріх не є чимось самородним у людському світі: всією своєю сутністю він походить від диявола, будучи завжди і цілком пов’язаний з дияволом і від нього залежний. Гріх – винятковий винахід диявола; люди ж лише згодом приєдналися до диявола, почали користуватися його патентом, стали його добровільними спільниками. Адже кожним своїм гріхом люди справді співпрацюють із дияволом, свідомо чи навіть не усвідомлюючи того. Оскільки гріх походить від істоти, незрівнянно сильнішої, ніж людина, то він і являє собою силу, потенційно набагато міцнішу за людину. У цьому причина того, що люди аж ніяк не в змозі своїми власними силами позбавити, врятувати себе від гріха і зла. Адже диявол – володар повітряних, піднебесних сфер (див. Еф.6:12; Об’явл.12:9); його сфера набагато ширша й просторіша за землю; земля – лише острів у його величезному царстві. Чим панує диявол у своєму [земному] царстві? Гріхом. Чим – у повітрі? Знову-таки гріхом, тільки уособленим у занепалих ангелах – у бісах. Адже біси суть не хто інші, як колишні ангели, які всім своїм єством живуть у гріху і заради гріха. І тому, де б вони не знаходилися, вони служать гріху і панують гріхом. “Не повітрям володіє диявол, а нечистими, злими духами”.
Звідки ми, люди на землі, це знаємо? – З досвіду свого власного гріха. Що по суті є наш людський гріх? Те саме, що й гріх диявола, – противлення Богові. Тому святий Апостол і каже: “З волі князя… духа, що діє нині в синах противлення” (Еф.2:2). Князь повітряних просторів, диявол – дух – і в нашому людському світі вершить свої справи: збуджує людей проти Бога, підбурює їх до богоборства. Робить він це за допомогою різних гріхів; адже всякий гріх насправді є протистояння Богу, боротьба з Богом, тобто богопротив, богоборство. І диявол, користуючись схильністю людини до гріха, настільки взяв гору над людьми, що фактично усиновив їх собі – і вони стали “синами противлення. “Сини противлення” – це рідні діти свого батька, диявола, першого і головного Божого супротивника (див. Ін. 8:44 ). Його постійна робота – чинити опір Богові, Його заповідям, Його Правді, Його Правді, Його Євангелію, Його владі, Його буттю; боротися проти Бога і всього Божого; не бажати Бога жодним чином. Гріх завжди і всюди один і той самий – богоборство, богопротивлення. “Того, що діє нині”: так, диявол і “нині діє”, і причому прикрито, таємно, через “синів супротиву”; він, дух, незримо діє в душах, у совістях, у серцях, у волях, у думках, у тілах “синів супротиву”. Бо не любить виступати відкрито й демонструвати своє огидне й гидке обличчя. Будучи дуже лукавим, він майстерно себе приховує, настільки успішно себе маскуючи, що дехто з його “синів супротиву” стверджує, що диявола, мовляв, не існує, що диявола начебто й узагалі немає. А диявол якраз того й хоче, щоб люди вважали його таким, що не існує, адже від “такого, що не існує”, вони не будуть ані захищатися, ані боротися з ним. Тактика, стратегія – по-диявольськи геніальна, хіба не так?
А Церква Спасителя? На противагу всьому цьому, вона народжує “синів воскресіння” (Лк. 20:36 ), цих боголюдських непереможних переможців гріха, смерті та диявола, переможців усіх гріхів, усякої смерті, усіх бісів. З Христовою Церквою в цьому світі все змінюється: “сини супротиву”, за безмірною людинолюбністю Спасителя, стають “синами воскресіння”. Разом з тим і завдяки цьому їхньою власністю стають: безсмертя, вічне життя, вічна правда, вічна любов і всі Боголюдські багатства Всемилостивого Спасителя.
Досвід, загальний досвід людського роду, свідчить про те, що всі люди суть “сини противлення”, бо всі вони живуть у гріхах і пороках. Осяяний Трисонячним світлом Апостол зараховує і себе до них, і свідчить: “Між якими і ми всі жили колись за нашими тілесними потягами, виконуючи бажання плоті й помислів, і були по природі чадами гніву, як і решта” (Еф.2:3). – Коли ми, люди, живемо в гріхах і пороках? – Коли чинимо “за нашими плотськими похотями”. А що таке плотські похоті? – Гріховні втіхи. Хоча плоть і створена Богом безгрішною і святою, але своїм довільним і наполегливим гріховним сластолюбством ганебні похіть перетворила вона на щось своє: на свою волю, на своє бажання, на своє життя, на свою логіку, на свій розум, на свою радість, на свою мету, на свій сенс. Гріховні пристрасті, а через них і гріхи, стали в нас нашою волею: волею і нашої плоті, і нашого розуму; саме це христоносний Апостол і стверджує, кажучи, що живемо ми в гріхах і вадах, “виконуючи бажання плоті й помислів”. “Творячи волю плоті, ми грішимо тілесно; а творячи волю розуму, грішимо душею – ψυχικῶς”. Як якась жива сила гріх розтікається по всій людській істоті: по душі, по розуму, по серцю, по волі, по тілу, – і бере участь у всьому, про що людина думає, що відчуває, що хоче, бажає, робить. Хоче вона того чи ні, але людина, яка закохалася в гріх, коли мислить – багато в чому мислить гріхом, коли відчуває – багато в чому відчуває гріх, коли бажає – багато в чому бажає гріх, коли діє – багато в чому діє гріх (див. Рим. 7:14-20 ; Кол. 3:7 ). Гріх настільки зріднився з людським єством, настільки став для нього “природним”, хоча він і не від його сутності, що всі люди – “за природою чада гніву” (Еф.2:3). Як “чада гніву” вони постійно гніваються на все те, що не є гріх або гріховна хіть, не перестаючи дратуватися на все Боже. Вони й справді є рідними братами “синів противлення”: всі вони озлоблюються на Бога і на все Боже, і противляться Богу і всьому Божому. Діти гріха суть “чада гніву”. Бо єдине в людях, на що гнівається Бог, – це гріх (див. Рим. 1:18 ). До того ж Божий гнів із гріха переноситься і на людей, коли вони вперто ототожнюють себе з гріхом, добровільно перебуваючи чадами гріха – “чадами гніву” (порівн.: Рим. 2:8-9 ; Кол. 3:6 ), “синами супротиву” (Еф. 5:6). Живучи в гріхах, ми справді мертві й далекі від Бога, ми у своєму маленькому земному пеклі, яке, втім, має всі якості й ознаки пекла вічного, і в якому через усі наші пристрасті й пожадливості мешкає верховний, хоча й невидимий, владика й пан: диявол і його чорні ангели.
“Бог, багатий милістю, за Своєю великою любов’ю, якою полюбив нас, і нас, мертвих через злочини, оживив із Христом, – благодаттю ви врятовані, – і воскресив із Ним, і посадив на небесах у Христі Іісусі” (Еф. 2:4-6). – Тільки превелика до нас Божа любов, здійснена і втілена в Боголюдському Христовому Тілі, в Церкві, є причиною нашого Христом воскресіння з мертвих, нашого Христом вознесіння на небо, нашого життя у Христі, яке є вищим за всі Херувими і Серафими. Немає тут ніяких наших заслуг; тут ми занурені в безмежний океан Божої всемилості; ми і справді врятовані благодаттю, яка і дихає, і живе, і буває усім милосердям Всемилостивого. Мертві в гріхах, ми ніколи не змогли б самі себе ні оживити, ні воскресити, ні піднести на небо, ні жити вічним життям у над-херувимській Божественній славі. Усе це – справа безмежної Божої любові до нас у Христі Ісусі, справа безмежного Божого людинолюбства. Богоносний Апостол показує, що наше спасіння полягає в нашому поєднанні з Христом і нашому співсвоєнні Христу (букв. “у во-христовлінні та про-христовлінні”. – “Прим. пер.”), тобто в нашому воскресінні з гріховної смерті воскреслим Христом і в нашому постійному мешкання з піднесеним Христом та у піднесеній Христі. Порятунок є не що інше, як життя в Спасителі і Спасителем. Це – подвиг, у якому людина все життя Спасителя переживає в Дусі Святому як своє власне, через святі таїнства і святі чесноти: від духовного народження і аж до вознесіння. Тут людина постійно живе у воскреслому Спасителі, який воскрес і вознісся: бо, хоча ми й на землі, “наше житло – на небесах” (Флп. 3:20 ); хоча ми й мешкаємо серед людей, наше “життя… приховане з Христом у Бозі” (пор.: Кол. 3:3 ), і “думаємо” ми “про гірське”, а не про земне (Кол. 3:2 ). Ми, християни, тим християни, що ми Христові: що ми однакові з Христом однаковою смертю, однаковим воскресінням, однаковим життям (див. Рим. 6:4-14 ). – Так, кожен християнин переживає в малому ту Боголюдську повноту і ту Боголюдську всеєдність, яку Господь Ісус Христос здійснив у Своєму Тілі, в Церкві. І він (християнин) робиться церквою в малому. Адже спасіння є не що інше, як воцерковлення і о-церковлення, тобто безперестанне життя в Боголюдському Тілі Церкви через Святі Таїнства і святі чесноти.
“Чи бачиш, – благовістить златоречивий благовісник Спасителя, – безмірну велич Христової могутності в нас, віруючих? Нас, мертвих, нас, синів гніву, Він оживотворив. Чи бачиш “надію покликання”? Із Христом Бог воскресив нас і посадив праворуч Себе. Чи бачиш “славу спадщини” Його? Так, скажеш ти: явно, що Бог воскресив нас із Ним; але чим доводить Апостол, що Бог і посадив нас на небесах у Христі Ісусі? Тим самим, чим засвідчує, що Він і воскресив нас із Христом: адже ніхто ніколи не воскрес би, якби не воскресла Глава; а оскільки Глава наша воскресла, то воскресли й ми. Ось, саме так і посадив Він нас праворуч Себе на небесах. Коли Глава сидить на горі, сидить разом із нею і тіло. Тому святий Апостол і додав – “у Христі Ісусі”. Або, якщо подивитися з іншого боку: воскрешає Він нас через купіль Хрещення; але як після того посадив Він нас на небесах? “Якщо терпимо з Ним”, – каже святий Апостол, – “то з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:12 ). Якщо ми разом померли, то разом і оживемо”.
Усе це Бог за безмірним людинолюбством здійснив через Господа Ісуса Христа, “щоб явити в прийдешніх віках багатство благодаті Своєї, багатство, багатство благодаті Своєї, благодаті до нас у Христі Іісусі” (Еф.2:7). – Благість Свою до людей Бог виявляє незліченними способами: через весь всесвіт, від атома до сонця, від бджіл до Ангелів. Але нічим і ніким так, як через Господа Ісуса Христа. У Ньому ця благість отримала свою зворушливу і приголомшливу Боголюдську всеповноту. У Ньому Божественна благість явила себе безмежною Всеблагою = Церквою; і з усіма Своїми Боголюдськими досконалостями Він увесь перебув у ній – і на небі, і на землі. Це відчувається в усьому Йому притаманному: з усього витікає, всіх утішає і зігріває ця втішна, ця милуюча, ця зворушлива, ця жаліслива всеблагость: світить вона з Його дивовижного Різдва, з Його дитинства, з Його Хрещення, з Його Преображення, з Його страждань, з Його Воскресіння, з Його Вознесіння, з Його П’ятидесятниці; сяє з кожного Його дива, вчинку, слова, – з усього Його Євангелія. Тому доречне і запитання; що в Ньому – не всеблаго? Він, тільки Він, дарував нам усі Божественні блага: Божественну Істину, Божественну Любов, Божественну Правду, Божественну Милість, Божественну Премудрість, Божественну Благодать, Божественне Світло, Божественне Безсмертя, Божественне вічне Життя. І понад усе того дарував Він нам Себе, Бога, у Своєму Боголюдяному Тілі – у Церкві. Хіба це не всеблагість? Хто з людей чи з Ангелів міг би нам це дарувати? Воістину – “ніхто не благий, як тільки один Бог” (Лк. 18:19 ): Ісус Христос, єдиний істинний Бог у всіх світах. Ніхто – бо ніхто, крім Христа Бога, не може вручити людині ту істинну, ту справжню, ту нетлінну, ту єдину благость – вічне життя і те, що вічне життя із собою приносить: усі Божественні досконалості й усі Божественні блаженства. Тому Христова благість – це в усіх відношеннях безмежна Божественна всеблагость. Після явлення Боголюдини в нашому земному світі не можна з жодної виправданої причини дорікнути Богові в тому, що Він начебто не виявив достатньо доброти до людського роду. Якщо не явив Він стільки благості, створивши таке небо, або таке сонце, або таку землю, або таку людину, або такий всесвіт, то, безсумнівно, у Христі явив усю Божественну всеблагость. Те, що це і справді так, у цьому може переконатися кожен, якщо він щиро зустрінеться з Господом Ісусом. Він, тільки Він, знаменує собою виправдання Бога, Він – єдина теодицея; Він – і єдине виправдання людини, єдина антроподицея; а до того ж Він – і єдине виправдання світу, єдина космодицея.
Лише безмежна Божественна Христова всеблагость мала любов і силу врятувати світ: оживити духовних мерців, воскресити їх і піднести у вічне, Божественне життя понад усі Святі Небесні Сили. Від початку і до кінця спасіння – це дар Божої всеблагості; воно жодною мірою не є справою людських заслуг, або сил, або вчинків. Усе Боголюдське домобудівництво порятунку: усі Божественні, Боголюдські сили, які вніс у нього Господь, так само як і всі дари та блага, які Він дарував нам у ньому, – і становлять благодать порятунку. Тому Євангеліє Спасителя й іменується “Євангелієм благодаті Божої” (пор.: Діян. 20:24 ). До цієї чудодійної благодаті ми маємо доступ вірою (див. Рим. 5:2 ), але аж ніяк не знанням, не маніпуляціями, не наукою, не багатством, не титулом, не чим би то не було іншим. А віру людина може здобути, якщо тільки того захоче: віра залежить від її доброї волі (див. 1Тим. 1:16 ). Але через те, що ми від Христа “під благодаттю” (Рим. 6:14 ), і самий подвиг нашої вільної віри осяяний цією благодаттю. Тому святий Апостол благовістить: “Благодаттю ви врятовані через віру, і це не від вас, Божий дар, не від діл, щоб ніхто не хвалився” (Еф.2:8-9). Немає такої людської справи, яка б могла врятувати людський рід від смерті та диявола. Та й усі людські справи, якби були вони спрямовані до цієї мети і сплавилися в єдине грандіозне починання, не змогли б тут ні в чому досягти успіху. Порятунок від гріха, смерті та диявола безмірно перевершує всі людські сили й досягнення: в усьому, цілком і повністю він є справою Христової всеблагості, вселюбові та всемогутності. Якщо ж це так, то люди не мають права хвалитися жодним своїм звершенням – ні індивідуальним, ні колективним, бо тут нічого не значать ані культура, ані цивілізація, ані наука, ані техніка, ані філософія, ані мистецтво; так, саме нічого не значать, бо вони, наче комаха, немічні та жахливо безпорадні перед страхітливою реальністю смерті. Єдина людська справа, яка могла б мати тут значення, – це віра в Боголюдину, віра в справу порятунку, здійснену Ним, яку Він безперестанку здійснює в Церкві. У цьому весь наш внесок у наше спасіння від гріха, смерті та диявола. Та й для цього нашого діла потрібно нам багато Божої благодаті, щоб могло воно зростати в досконалості. Христовий Боголюдський подвиг спасіння настільки безмежний і неозорий, що наша віра завжди мала, завжди надто мізерна, щоб осягнути його й осягнути, тому разом з Апостолами ми часто молимося: “Господи, примнож у нас віру!” (Лк. 17:5 ), а іноді й відчайдушно волаємо: “Вірую, Господи! допоможи моєму невір’ю” (Мк. 9:24 ). На всіх щаблях наша віра – завжди “за дією державної сили” Божої (Еф.1:19), що невблаганно діє в Боголюдському Тілі Церкви від утілення Бога Слова в нашому земному світі.
“Щоб не загордився ти величчю благодіянь, – благовістить святий Златоуст, – подивися, як святий Апостол упокорює тебе, кажучи: “Благодаттю ви врятовані”. Але щоб не викреслити в цьому і твоєї частини, він додає і необхідне від нас: “через віру”. Потім він ніби знову тебе принижує і каже: “І це не від вас”. І віра, каже він, не від вас: бо якби Христос не прийшов і не покликав би вас, як тоді могли б ми увірувати? Сказано: “як увірують, коли не почують?” (пор.: Рим. 10:14 ). Отже, і віра не є чимось нашим; вона – “Божий дар”. Віра, каже святий Апостол, не є достатньою для спасіння; але, щоб не спасати нас без усякої нашої участі, Бог вимагає від нас віри. Сказав, що віра спасає, але не сама по собі, а Богом; Бог хоче – і віра спасає. Але скажи мені, як спасає віра без справ? Сама вона – дар Божий, “щоб ніхто не хвалився”, але щоб кожен був вдячний благодаті. Чи означає тоді, запитаєш ти, що Апостол заборонив виправдання справами? Ні в якому разі, але він лише говорить, що справи нікого не виправдовують; говорить же це для того, щоб показати Божу благодать і людинолюбство. Бог не відкидає тих, хто має справи, але тих, які загинули б і зі справами, Він спасає благодаттю, так що після цього ніхто не має права хвалитися”.
“Благодаттю ви спасенні” – благодаттю, яка через віру. “І це не від нас” (у синод. тексті: “І це не від вас. – Прим. пер.”) (Еф.2:8). Від нас віра, але і її причина – Бог. Адже якби Він не втілився, то як могли б ми вірувати? Бо сказано: “Як би вірили, коли не чують?” Тому святий Апостол і називає віру справою Божою. Віра ще й тому – Божий дар, що сама по собі спасати не може, якби Бог не захотів спасати через віру. Отже, наше вірування є дар Божий, і спасіння вірою – теж дар Божий. “Не від справ, щоб ніхто не хвалився”. Не те, що Бог не хотів спасати ділами, а що ніхто не може спастися ділами, окрім як через віру. Тому, якщо ніхто не може спастися ділами, то нехай і не хвалиться”.
Дар Божий – не тільки наше спасіння, а й саме наше життя, і сама наша душа, і саме наше тіло, і наше буття, – все це дар Божий. Тому богонатхненний Апостол благовістить: “Ми – Його творіння” (ποίημα – “творіння”, “діло”, “праця”, “витвір”), “створені у Христі Ісусі на добрі діла, що їх Бог призначив нам робити” (Еф. 2:10 ) (букв. у сербськ. ми – “рукотворєніє Божіє… на добрі справи, в яких Бог призначив нам ходити. – Прим. пер.”). Ми, люди, – і справді “Боже рукотворіння”, “Божа справа”. Ми й справді були такими аж до того, як диявол гріхом не втрутився в наше життя. Відтоді ми стали і його справою. Адже кожен наш гріх показує, що ми гинемо в ньому, що він вершить у нас свою справу, що і він через гріх живе в нас як сила творча і жива (Рим. 7:17-20 ). У цій пристрасті до гріха деякі люди настільки забувають своє божественне походження і входять у настільки тісну спорідненість із дияволом, що стають “дітьми диявола” (1Ін. 3:10 ), бо “хто робить гріх, той від диявола” (1Ін. 3:8 ). Але Своїм Євангелієм втілений Бог Слово, увесь перебуваючи і діючи в Боголюдському тілі Своєї Церкви, повертає нас до Бога і до усвідомлення того, що ми – “створіння Боже, діло Боже”, Божі створіння. Ще при створенні ми створені Богом Отцем через Сина в Дусі Святому. І нам дана Бого-подібна, Троїце-подібна душа, тобто подібна і до Отця, і до Сина (Христа), і до Духа. Своїм пришестям у наш земний світ, Своїм вочеловеченням, Своїм Боголюдським домобудівництвом спасіння Бог Слово як Глава Церкви в Боголюдському тілі Церкви відтворює нас, творить заново. Для чого? – “На добрі діла, які Бог призначив нам виконувати”, бо створив нас Бог для безсмертя і вічного життя (пор.: 2Кор. 5:4-5 ). Адже Господь Іісус Христос і прийшов у наш земний світ, щоб для реалізації цієї Божественної мети вручити нам усі необхідні Божественні засоби і Божественні сили: Святі Таїнства і святі чесноти. І ось – вони в Церкві, всім доступні. Без сумніву, від Господа Ісуса Христа ми ясно знаємо й істинне походження людей, і істинну мету їхнього буття: походження їхнє – від Бога, вони – “творіння Боже”, а їхня мета – життя в Христі, добрі діла в Христі, бо вони й “створені в Христі Ісусі на добрі діла”, й життя в них “приховано з Христом у Бозі” (Кол. 3:3 ).
“Хто у Христі, той нове створіння; давнє минуло, тепер усе нове” (2Кор. 5:17 ). Якщо людина перебуває у Христі через святі таїнства і святі чесноти, то в ній неминуче відбувається оновлення цілковитої її істоти: все стародавнє в ній тане й зникає, а виникає і приходить у буття все нове: зникає стара совість, твориться нова; зникає стара воля, приходить нова; зникає стара людина, народжується нова; зникає стара людина, народжується нова. А нова людина: чим вона нова? Новими почуттями – Бого-почуттями, новими думками – Бого-думками, новими бажаннями – Бого-хотінням, новими справами – Бого-справами, новим життям – Бого-життям.
Усе це стало можливим для кожного з нас після зішестя Бога Слова в наш світ, після Його вочеловечення. Своїм вочеловеченням Він уможливив наше обоження: від Нього – вочеловечення, від нас – обоження. Він вочеловечився, щоб людина обожилася. І це – справа Його благодаті спасіння, Його Боголюдського домобудівництва спасіння. Обожнена, обоголюднена людина, сповнена в Боголюдській істоті Церкви – через Святі Таїнства та святі чесноти – “всією повнотою Божою” (Кол. 2:10 ; Еф. 1:23), – ось яким є християнин. Так, християнин – це людина, що стала єдиною з Христом, обожнена, обоголюднена. І нітрохи не менше цього. Роблячись через Хрещення членом Христової Церкви, цього вічно живого Боголюдського Христового Тіла, християнин починає обожнюватися, обоголюднюватися, наповнюватися святими, Божественними, Боголюдськими силами, і так – безперервно, протягом усього життя і всієї своєї вічності. У ньому постійно твориться все нове, все Христове. А те, що Христове, – завжди нове, бо воно безсмертне і вічне. Безсмертне ж і вічне тим безсмертне і вічне, що воно вічно нове і з дня на день оновлюється. Адже досточудний Господь Ісус Христос – не тільки Спаситель, і Вседержитель, і Промислитель, а й вічний Творець, а тим самим – і вічний Чудотворець. Тому й говорить Він: “Се, творю все нове” (= “Се, все й уся творю новим”) (Об’явл.21:5).
“Хто у Христі” – той християнин; і оскільки він у Христі, то він – “нове створіння”. Якщо людина живе у Христі за допомогою святих таїнств і святих чеснот, то вона – вже вічна, вже боголюдська, а тим самим – уся нова і завжди нова, тож жодна смерть не може її осягнути й звести до старості; вона неминуче приносить “багато плоду” – святі й безсмертні думки, святі й безсмертні почуття, святі й безсмертні діла. Мешкаючи в християнині благодаттю Своїх святих таїнств і святих чеснот, Господь Іісус Христос і робить його єство плідним, тож творить воно діла Христові – “добрі діла”, народжує “багато плодів”, бо “кожне дерево добре приносить і плоди добрі” (Мф. 7:17 ; Ін. 15:5 ). Тоді все це цілком природно. Адже благодаттю все надприродне стає природним, все Божественне – людським, все Христове – таким, що належить християнину, все Боголюдське – притаманним людині. І справді, для богоподібного людського єства Божественне і не є чимось надприродним, бо воно споконвіку йому вроджене, іманентне, природне. Природа нашої богоподібної душі створена по суті з божественного, з богоподібного, з надприродного. Своєю богоподібною сутністю вона цілком зі світу оного і в світі оному. Тому всеістинні вуста Всеістинного і прорекли про істинних людей таке: “Ви не від світу” цього (Ін. 15:19,17:14 ). Наше єство природно надприродним, божественним, богоподібним. Справді, все єство людської істоти надприродне: і єство тіла, і єство душі, бо і те, і інше створене Богом, так що і те, й інше – власне, не наше, а Боже (див. 1Кор. 6:20 ). Коріння цілковитого людського єства – у світі цьому. Тому внутрішня сила людської істоти і тягне людину до неба, до світу горнього, до Бога і всього Божественного. Тому й логічно, що Господь Ісус Христос сприйняв на Себе людське єство і підніс його вище за всі небеса, посадивши праворуч від Бога, вище за Херувимів і Серафимів. Без сумніву, людина покликана до того, щоб вірою і добрими ділами у Христі стати “богом по благодаті”, боголюдиною по благодаті; такою вона стає за даром Христової вселюбові у Христовій Церкві, яка тягнеться від землі понад небеса і всіх небес над небесами. Завдяки їй і нею ми, Христові вірні = Христові “співвіряни”, живемо й існуємо одночасно в обох світах, бо життя наше “сховане з Христом у Бозі” (пор.: Еф.3:6; Кол. 3:3 ), бо житло наше – на небесах навіть тоді, коли з тілом своїм ми ступаємо землею (пор.: Флп. 3:20 ). Ми, християни, – “народ вибраний, ревний до добрих справ” (у синод. тексті: “”народ особливий”. – Прим. пер.”) (Тит. 2:14 ). Бо вселюболюбний Господь “обрав” нас “перед створенням світу, щоб ми були святі й непорочні перед Ним” (Еф.1:4). А такими ми можемо бути тільки Тим, Хто є освячення наше і наша праведність (1Кор. 1:30 ). “Щоб ти, – каже святий Златоуст, – почувши апостольські слова про те, що спасіння звершується “не від діл”, не залишився недбайливим, подивися, що святий Апостол говорить далі: “Ми – Його творіння, створені у Христі Іісусі на добрі діла, які Бог призначив нам робити” (Еф.2:10). Зверни увагу на те, що проповідує Апостол: тут він прикровенно говорить про нове народження (τὴν ἀναγένννησιν). І справді, наше спасіння – це і є друге створення (κτίσις ἑτέρα): з небуття ми приведені в буття. Чим були ми раніше, тобто старою людиною, – тим померли; а чим раніше не були, тим почали бути. Отже, справа ця воістину є створенням, і до того ж створення дорогоцінніше за перше; бо першим створенням ми покликані до життя, а цим навчені життя в добрі, створені “на добрі діла, які Бог призначив нам виконувати”; не тільки за них братися, а й ходити в них: бо від нас вимагають чеснот непорушної доброчесності, що триває до останньої години нашого життя. Бо подібно до того, як, вирушивши до царської столиці, ми не матимемо жодної користі, якщо, здолавши більшу частину дороги, зледащіємось і зупинимося, не закінчивши шляху; так і “надія покликання” не приносить нам жодної користі, хоча б ми нею і володіли, якщо не живемо ми достойно того, хто покликав. Ми, покликані до добрих справ, повинні бути наполегливими в усьому їхньому здійсненні. Бо як маємо ми п’ять почуттів і повинні користуватися ними як годиться, так належить нам вправлятися і в святих чеснотах. Якщо хтось цнотливий, але немилостивий; або милостивий, але скупий, – то все робить він марно. Бо не досить лише одного доброго діла, щоб із відвагою постати нам перед престолом Христовим, але потрібні нам багато і різні чесноти всякого роду, або, точніше сказати, – всі чесноти. Послухай, що Христос говорить учням: “Ідіть, навчіть усі народи… навчаючи їх дотримуватися всього, що Я повелів вам” (Мф. 28:19-20 ). Отже, ми повинні дотримуватися всіх заповідей”.
Хто не визнає Господа Ісуса Христа, той не відає ні істинного походження, ні істинної мети людського буття. Така людина – в повному розумінні язичник, бо не знає вона ні що є Бог, ні що є людина; ні хто є істинний Бог, ні хто – істинна людина. Така людина – воістину ἄθεος: без Бога, безбожна; але водночас вона і без людини, нелюдяна. Може вона визнавати богами незліченну безліч ідолів, але все це – боги помилкові, серед яких немає істинного Бога; так само, як здатна вона всі творіння, всіх тварин вважати предками людини, а саму людину – найдосконалішою твариною, але все це не розкриває справжньої людини і не дає її. І лише коли людина пізнає істинного Бога – Господа Ісуса Христа, лише тоді вона з Його допомогою пізнає і істинну людину. Лише в пізнанні Христа – істинне богопізнання. Це так, тому що Господь Ісус Христос – Боголюдина: істинний Бог і істинна людина, досконалий Бог і досконала людина. Без Христа світ цей, та й усі світи, які людина мислить без Христа, є нічим іншим, як темницями розпачу, монстрами-людожерами, у яких для людей немає жодної надії, бо ці чудовиська мучать їх, пожирають і винищують (пор.: Еф.2:11-12).
З Господом Ісусом Христом усе змінюється: християни знають, Хто є істинний Бог, Хто є істинна людина, що є істинний світ. Усе це дано їм як очевидна реальність у досточудній Особистості Боголюдини, у Його Святому Євангелії, у Його Боголюдському Тілі – у Церкві. Хто в Церкві, той усе це знає і відчуває. А членом Церкви може стати кожен. Будучи безмежно людинолюбним, Господь Ісус Христос заснував Церкву для всіх людей: для обрізаних і необрізаних, для євреїв і язичників. Так, Церквою зрівняні всі люди, усунуто поділ на обраних і необраних, бо Боголюдина зробила Собою нову людину, в якій цей поділ знищується і настає все нове. Ефесянам, колись язичникам, далеким від пізнання істинного Бога і відчуженим від суспільства Ізраїльського, святий Апостол пише: “Тепер же ви, колись далекі, стали близькі Кров’ю Христовою у Христі Іісусі. Бо Він є мир наш, що зробив з обох одне і зруйнував перешкоду, що стояла посередині, скасувавши ворожнечу Плоттю Своєю, а закон заповідей – вченням, щоб із двох створити в Собі Самому одну нову людину, улаштовуючи мир, і в одному тілі примирити обох із Богом за допомогою хреста, вбивши ворожнечу на ньому. І, прийшовши, благовістив мир вам, далеким і близьким; бо через Нього і ті, і інші маємо доступ до Отця, в одному Дусі” (Еф.2:13-18). Кров Боголюдини Христа – це нова творча і всеоб’єднавча сила. Вона, перш за все, в Особистості Боголюдини вседосконало примирила Божественне і людське єство, Бога і людину, і, таким чином, людина, віддалена гріхом від Бога, стала близькою Богові, єдиною з Богом. За безмірною любов’ю проливаючи Свою Божественну Кров за людський рід, Господь Іісус Христос Своєю Божественною силою винищив гріх, смерть і диявола – цю триєдину перепону, що відокремлювала людський рід від Бога, так що всі люди стали близькими Богові та один одному, і дарував людському роду безсмертя й вічне життя, заснувавши Собою та у Собі Церкву; тому ми, християни, – “члени тіла Його, від тіла Його, від плоті Його та від кісток Його” (Еф.5 :30). У Тілі Своєму, в Церкві, Він органічно – Духом Святим через Святі Таїнства та святі чесноти – згуртовує всіх членів у найближчу єдність із Собою та між собою. І людський рід не знає більш істинної, безсмертної і вічної, ніж ця, єдності з Богом і [єдності] людини з людьми і людей між собою. Що ближче за кровну спорідненість? А через Боголюдину, Господа Ісуса Христа, ми вступаємо в кровну спорідненість із Богом. Кров Його – джерело нашого вічного життя, нашого безсмертя, бо вона найтіснішим чином з’єднує нас із Ним, з істинним Богом, у Якому і є вічне життя (див. 1Ін. 5:20 ). Божественна Кров Господа Ісуса Христа – це сила, що освячує, очищає, преображає, засвоює Христу, обоголюдну, обожнюючу, обожнюючу, відроїчуючу, спасаючу. Тому Новий Заповіт – це Заповіт у Крові Боголюдини Христа: не в слові, не у вченні, не в законі, не в заповіді, не в чомусь іншому, а в Крові Божественній, Боголюдській, яка і є джерелом усіх життєдайних та чудодійних сил, які здійснюють Боголюдське домобудівництво спасіння. Поєднуючи людину з Боголюдиною, ця Пресвята Кров – через Нього – поєднує нас і з усіма людьми. Бо справжнє, істинне, безсмертне єднання людини з людьми буває через Боголюдину: Бог ближче до кожної людини, ніж людина сама до себе; ближче Він і до всіх людей, ніж вони самі до себе, тому немає єдності людини із самою собою та з оточуючими людьми без Бога, без Боголюдини, без кровного з Ним споріднення. І ця кровна спорідненість людини з Богом і ця кровна боголюдська спорідненість людини з іншими людьми відбувається в Боголюдському, Христовому Тілі, в Церкві. Через неї з Божественного, Христового серця по всьому організму, по всіх членах Церкви струмує Його Божественна Кров, яка творить чудеса порятунку від усякого гріха, від усякої смерті, від усякого біса і наповнює кожного свого співпричасника (“сотелесника”) усіма Божественними, життєдайними та боготворимими силами (див. Еф.2:13).
Кров Боголюдини цілком оновлює людину, бо в ній – Божественна сила вічного життя: вона з’єднує людину з Богом, як на Голгофському хресті, так і в Боголюдському тілі Церкви – через життєдайну і божествотворящу Кров святого таїнства Причастя. І ще: оскільки це Кров Боголюдини Христа, а Церква – Його Тіло, то вона і є тією єднальною силою, яка згуртовує всіх членів Церкви в одне життя, в одну душу, в одне серце, і тим самим усуває колишню колишню роз’єднаність між людьми, руйнує стіну, що роз’єднує їх. Своїм Божественним Тілом, яке приніс у жертву і яким заснував Церкву, Єдиний Людинолюбець винищує ворожнечу між людьми (див. Еф.2:14). “Бо якби Він за нас не помер, то не знищив би гріха, що відчужував нас від Бога”. Своїм вченням, Своїми настановами, Своїм Євангелієм Господь скасував закон старозавітних заповідей, тому що в Євангелії вони отримали своє Божественне завершення і Божественне заміщення. Усім цим Боголюдина зробила в Собі нову людину. До Нього стара людина, раб гріха і смерті, зотлівала в немочі та відчаї. Лише гріхом людське єство старіє і лише гріхом помирає: гріхи споживають його життєві сили, і воно поволі чахне, поступово меркне, доки, нарешті, постарівши та виснажившись, не помре. Бо “гріх народжує смерть” (Як. 1:15 ). Нова людина – це воістину тільки Боголюдина, а також і всі, які Його Духа, тобто складові частини Його вічно живого Тіла, Церкви. Ця нова, ця христоносна і христоподібна людина – єдина безсмертна людина, вічна людина в людському роді, і вона не старіє, бо не старішає ані вічність, ані боголюдськість (див. Еф.2:15). Так, тільки христоподібна людина – це людина нова, бо вірою в Боголюдину вона “перейшла від смерті в життя” (Ін. 5:24 ). Боголюдина Христос – “мир наш” (Еф.2:14): мир наш, перш за все, з Богом, а потім і з людьми. Він примирив нас із Богом, винищивши наші гріхи, які невпинно воюють проти Бога. Примирив Він нас і з людьми, бо показав нам, що гріхи запалюють і живлять ворожнечу між людьми; відкрив нам новий образ спілкування з людьми – любов, і наділив нас самою силою цієї Божественної миротворчої любові. Своєю безмірно людинолюбною хресною жертвою Господь Іісус Христос розтрощив гріх, убив силу гріха і тим самим винищив нашу ворожнечу до Бога і до людей. Так примирив Він нас із Богом і між собою. І показав, що людина може жити і з Богом, і з людьми без посередництва гріха. Усе це Господь зробив у Своєму тілі – розп’ятому, воскреслому і вознесенному. Усе це Він і надалі творить у тілі Своєму – у Церкві, Своєю благодаттю преображаючи в ній людей зі старих на нових і подаючи їм Божественні сили до нового життя. Бог Слово став плоттю (тілом) і все домобудівництво спасіння світу здійснив тілом і в тілі. Так тілом Його стала Церква, в якій безперестанку триває все домобудівництво спасіння світу від гріха, смерті та диявола. Тому христомудрий Апостол постійно наголошує, що Спаситель звершив усе це “плоттю Своєю”. У цьому – все новозавітне благовістя, у цьому й мир, благовіщений [Ним] усім – “далеким і близьким” (Еф.2:16-17), тобто як язичникам, які через незнання Бога тримали себе вдалині від Месії-Спасителя та Його Євангелія спасіння, так і євреям, які через святих пророків наблизилися до Месії-Спасителя та Його Євангелія спасіння. Це завжди реальне і всеживе благовістя, як для очевидців Господа Ісуса Христа дві тисячі років тому, так і нині, так і навіки, і до того ж для всіх людей усіх часів і народів: адже через Христа Господа всі люди – і євреї, і язичники – мають “доступ до Отця в одному Дусі”, бо до Отця приходять тільки через Христа (Еф.2:18; пор.: Ін. 14:6 ). Своїм домобудівництвом спасіння Боголюдина і нам, і всім узагалі відкрила шлях і доступ до Троїчного Божества (пор.: Рим. 5:1-2 ; Еф.3:12; 1Пет. 3:18 ). У Боголюдському домобудівництві спасіння все відбувається від Отця через Сина в Дусі Святому. Це – верховний закон у Боголюдському Тілі Церкви, вищий закон життя Церкви, чільний закон у житті кожного члена Церкви. Що таке спасіння? – Життя в Церкві. Що таке життя в Церкві? – Життя в Боголюдині. А що таке життя в Боголюдині? – Життя у Святій Трійці, бо Боголюдина – друга Особа Пресвятої Трійці, присно єдиносущна і єдиножиттєва з Безначальним Отцем і Животворящим Духом (див. Ін. 14:6-9,16:23,26,15:24-26,16:7,13-15,17:10-26 ); тож порятунок є, власне, перебування у Святій Трійці. Зрештою, спасіння – це благодатний подвиг во-церковлення і про-церковлення, во-боголюднення і про-боголюднення, во-троїчення і про-троїчення. Усе в Церкві – боголюдське і троїчне; усе це через Боголюдину прісно зводить до Троїчного Божества (див. Еф.1:17-23).
Вчленовані через Боголюдину у святе Тіло Церкви колишні язичники живуть укупі зі святими; вони співмешканці святих: вони мешкають тим самим життям, тими самими Божественними силами, тими самими святими таїнствами, тими самими святими чеснотами, тим самим Євангелієм, тим самим Коханням, тією самою Любов’ю, тією самою Істиною, тією самою Правдою, Тим самим Духом. Це наближає їх до Бога, споріднює з Богом, і вони стають “своїми Богу” (Еф.2:19), членами святої Божої сім’ї: небо – їхній дім, як і земля, бо Церква – істота небесно-земна, і в ній – “вічний дім” (порівн.: 2Кор. 5:1 ). Ніщо Боже їм уже не чуже: все Боже – їхня власність, бо вони – Божі діти, Божі сини; а якщо Божі сини, то й Божі спадкоємці, Христові співспадкоємці (див. Гал. 4:7 ; Рим. 8:17 ).
Життя в Церкві завжди соборне, завжди “з усіма святими” (Еф.3:18, 2:19), тож людина у своїх євангельських подвигах має підтримку від святих. Якщо вона молиться, вони беруть участь у її молитвах; якщо постить, вони роблять те ж саме; якщо страждає за віру, вони їй співчувають. У всьому і по всьому він – їхній співмешканець, а вони – його. Тому ніхто і ніщо не може йому зашкодити: ні гоніння, ні голод, ні голість, ні голість, ні голість, ні голість, ні голість, ні голість, ні голість, ні голість, ні голість, ні меч, ні страх, ні смерть, ні смерть, ні життя, ні сила, ні теперішнє, ні майбутнє, ні будь-яка інша істота, – бо в усьому цьому перемагає він “з усіма святими” за сприяння Господа Іісуса Христа (порівн.: Рим. 8:35-39 ).
Церква – духовна будова: наріжний камінь – Господь Іісус Христос, підстава – Апостоли і пророки. Усе воно, утверджуючись на Христі, зростає Христом, зростає Його творчими Боголюдськими силами. Господь Ісус Христос присутній у ній усюди. Він – апостольство Апостолів, Він – пророцтво пророків, Він – святительство святителів, Він – віра віруючих. Він – любов люблячих, Він – праведність праведних, Він – лагідність лагідних, Він – смиренність смиренних, Він – усе і вся в кожному, хто подвизається і спасається. Християни суть “живі камені”, що вбудовуються в духовну будівлю Церкви (1Пет. 2:5 ), і до того ж завжди “з усіма святими”, на основі Апостолів і пророків (пор.: 1Кор. 3:9-17 ). Бо не можна стати Христовим, “своїм Богу”, якщо не жити спільно з усіма святими і не вірувати, не мислити і не відчувати спільно, соборно з Апостолами, пророками та іншими праведниками. Щоб зростали ми в усі Христові висоти, треба нам, перш за все, бути утвердженими “на основі Апостолів і пророків” (Еф.2:20): жити їхнім життям, вірити їхньою вірою, любити їхньою любов’ю, молитися їхньою молитвою. Адже без них ми не пізнали б Христа. Якби їх не було, то не було б і Церкви; бо Церква стала Церквою через них, і Дух Святий через них став душею Церкви і назавжди відданий Церкві, і Господь Ісус Христос через них сповістив світові Себе і Своє Євангеліє. На цій підставі Церква зростає Христом, Його Божественною силою, зростаючи як непорушний “святий храм у Господі” (Еф.2:21). Кожен, хто апостольською вірою вбудовує себе в цей святий храм, – і сам стає “житлом Божим у Дусі” (у синод. тексті: “Духом. – Прим. пер.”) Святої Трійці (Еф.2:22). Так, у Дусі Святому. Бо тільки в такому святому житлі мешкає Трисвяте Божество. Отже, тільки в Церкві людина досягає свого вічного призначення – робиться обителлю Святої Трійці (див. 1Кор. 3:16-17 ). Святий Апостол особливо виділяє: “На Котрому і ви влаштовуєтеся в оселю Божу в Дусі” (пор.: Еф.2:22). Чим вірні творять себе, чим влаштовуються? – Святими євангельськими подвигами віри, молитви, любові, посту, надії, лагідності, смирення, терпіння та іншими чеснотами, а також Святими Таїнствами. Але і це “улаштування себе в житло Боже” здійснюють вони не поодинці, а завжди укупі з усіма святими.
Усе, що в Церкві, і все, що їй належить, становить найбільше Боже Все-благовістя і найбільшу Божу Все-таємницю. Це богомудро відкрив нам, і явив, і засвідчив христоносний Апостол усіх світів – святий Павло. Особливо в Посланні до Ефесян. Воно – все з Неба і належить до виняткових “видінь і одкровень Господніх” (2Кор. 12:1-4 ), яких святий Павло в надлишку удостоювався. Благовістя, що міститься в ньому, – не від людей, і не від Ангелів, та й не може бути від них, але все – від Господа Іісуса Христа, все від Його вічності, від Боголюдяності; і тому все воно премудре, все спасительне, все світлоносне. Його глибини – це воістину “глибини Божі”, τὰ βάθη τοῦ Θεοῦ (1Кор. 2:10 ), так само як і його висоти, і його широти. А головне, всеосяжне благовістя цього Послання – споконвічна порада Троїчного Божества “все небесне і земне з’єднати під головою Христом”, тобто все во-христове і о-христове; все об’єднати в єдине тіло, в тіло Христове – в Церкву, тобто все во-церковини і о-церковини, все зробити Церквою і, таким чином, досягти вічної Божественної мети, бо Церква – це “Тіло Христове, повнота Того, що Наповнює все в усьому” (Еф.1 :5, 10, 23; пор.: Кол. 1:14-19 ). Це благовістя, все-благовістя і ця таємниця, все-таємниця, – розповідається пресвятому Апостолу через одкровення; він свідчить: “Мені через одкровення сповіщено таємницю” (Еф.3:3; пор.: Гал. 1:12 ).
Це благовістя, ця всесвята таємниця Трисонячного Господа розкриває весь сенс неба і землі, всіх істот, які на них і в них, усіх створінь, що їх утворюють. Все і вся, що на небі і на землі, має свій Божественний сенс тільки в Господі Ісусі Христі; поза Ним і без Нього все і вся позбавлене сенсу і значущості. Поза Ним і без Нього перший світлоносець-херувим перетворився на сатану; як тоді людині не перетворитися на біса, а кожній іншій істоті – на стогін, на крик, на муку, на страх, на жах, на божевілля, на смерть, на пекло? Якщо людина відлучить себе від Христа, то відокремиться від єдиного розумного сенсу своєї істоти, свого життя, свого буття; і ще: вона відсіче себе від єдиного розумного сенсу своєї душі, свого розуму, своєї совісті, своєї волі, свого тіла. Що таке розум людини без Христа, якщо не крик, що заїкається; що таке її душа, якщо не жахлива примара; що таке її сумління, якщо не відчайдушний сліпий; що таке її тіло, якщо не огидний черв’як; що таке її воля, якщо не безпомічний паралітик; що таке взагалі людина, якщо не моторошна примара? Так і будь-яке інше творіння, чи то херувим, чи то комар, втрачає всякий розумний сенс свого буття, якщо своїм єством не тримається за Господа Ісуса Христа.
Заради всього цього апостол Павло – радісний “в’язень Ісуса Христа” (пор.: Еф.3:1) для всіх людей. Так, він сповнюється радістю від усвідомлення того благовістя, того багатства, яке Господь Іісус Христос приніс з неба для всього людського роду. Бо, зійшовши з неба, Він Собою приніс найбільшу і найдорогоціннішу таємницю вічності та предвічності: Божу Церкву, а в ній і з нею – всі вічні Божественні, наднебесні, надхерувимські багатства, і покликав до неї людей, щоб усе це стало й зробилося їхнім надбанням, їхньою вічною власністю в житті цьому та в житті майбутньому, у всіх їхніх вічностях. Тільки уявіть собі, чого удостоїлися люди: з Христом через Церкву бути піднесеними вище за всі небеса, вище за всіх Херувимів і Серафимів, Ангелів і Архангелів, і посадженими праворуч Бога. І причому хто? – Колишні язичники. Ось найбільше і найприголомшливіше диво всіх світів! Ось диво не тільки для людей, а й для безгрішних Небесних Розумів, святих Ангелів: Христова любов до людей взагалі. Немає більшого дива, ніж це; якщо і є взагалі все-чудо, то ось воно – вічне все-чудо! Дивіться, ми, люди, що були колись чужими всьому Божому, стали через Церкву своїми Богові, рідними Богові, увійшли в Божу сім’ю, безсмертну і вічну. Нині ми безсмертні, і вічні, і совічні Христу, бо ми – Божі сини, ми – Христові співспадкоємці; і все Христове стало нашим! – Чи є для нас, людей, благовістя більше за це? Та й чи може взагалі бути для людей найбільше, ніж це, благовістя? Ні, звичайно ні! І опинитися в’язнем за це пресвяте благовістя – це радість усіх радостей. В’язень Христової любові радіє в’язницям за Христа; радіє цьому як найвищій нагороді, найвищій почесті. Ці узи за Господа Ісуса Христа – наші найдорогоцінніші намиста, і браслети, і моніста, і вінці! Ними купується небо. І ще щось більше, незрівнянно більше: ними купуються небеса над небесами, всі вічні багатства, якими тільки єдиний істинний Бог і Господь Ісус Христос може володіти і обдаровувати; і ось – Він дарує їх і мені, і вам, і всім, дарує через Свою сповнену чудес Церкву.
Савл – полум’яний христоборець, Савл – несамовитий христовбивця; безсумнівно, христовбивця, бо він люто жадав винищити Христа і все Христове в душах усіх християн; Савл – верховний гонитель Христа; Савл – запеклий христоненависник; і як такий Савл став найбільш натхненним шанувальником і найбезстрашнішим сповідником Христа як єдиного істинного Бога, і Господа, і Спасителя, і Його найревнішим Апостолом! Як прийшов він до того, щоб заради Христа все відкинути; і все і вся, крім Христа, вважати збитком, марнотою, сміттям (пор.: Флп. 3:7-8 )? – Тільки чудом Божої вселюбові, що процвіло в незліченних чудесах Божої благодаті: адже слідом за першим дивом, коли на шляху в Дамаск з’явився йому воскреслий Господь Ісус у Божественному сяйві і перевернув йому всю душу і всю істоту, було дуже багато приватних і безпосередніх явищ воскреслого Господа, Який Сам відкривав йому всі таємниці Своєї Боголюдської Особистості, всі таємниці Свого Євангелія, всі таємниці порятунку, всі таємниці всіх світів, а понад усе того – всі таємниці Свого Тіла, Церкви, і особисто в одному з цих “видіннях і одкровень” доручив йому апостольство серед язичників, сказавши: “Іди: Я пошлю тебе далеко до язичників” (Діян. 22:21 ). Негайно після Свого першого з’явлення Савлу воскреслий Господь з’являється апостолу Ананії, наказує йому хрестити Савла і каже: “Іди, бо він – Мій вибраний посудину, щоб сповіщати ім’я Моє перед народами, царями, синами Ізраїлевими” (Діян. 9:15 ).
Усе це – справа і домобудівництво Божої благодаті. Святий Апостол і іменує свою проповідь Христового Євангелія “служінням благодаті Божої” (ἡ οἰκονομία τῆς χάριτος τοῦ Θεεοῦ = “ікономія благодаті Божої;” у синод. тексті: “домобудівництво благодаті Божої. – Прим. пер.”) (Еф.3:2), бо служить він Божому: святим і спасительним Божим таємницям. У Євангелії – все Боже, все – святе, все – спасительне, все – благодатне; все від Бога, все – Божий дар, все – Божа благодать. Жодним чином воно не від людини і “не по людині” (Гал. 1:11 ). Усе в ньому від Боголюдини і за Боголюдиною: і святині, і сили. Святий же Апостол лише служить їм усім своїм єством; це дано йому від Самого Бога. Тому своє апостольство і називає він “служінням благодаті, служінням таємниці” (Еф. 3:9): служить він святому Боголюдському Одкровенню, яке – все в Божественних таємницях, і дарах, і святинях, все з неба, але все для людей на землі, тому що і їхнє походження – з неба. “Служіння благодаті” – це “служіння таємниці”, предвічної Божої таємниці, яка з утіленням Бога Слова зійшла в наш земний світ як Церква і перебуває в ньому як Церква, яка об’єднує в собі небо й землю, Ангелів і людей, Бога й людину, а тим самим – усі таємниці всіх світів і істот. Тому служіння Церкви – це і є “служіння таємниці, служіння благодаті” (Еф.3:2); у Церкві все – таємниця і все – благодать. Та й саме життя в Церкві кожного її члена – це “служіння таємниці і служіння благодаті”: бо кожен із нас – істота: небо-земна: через те, що Церквою і в Церкві він – Христовий “співтелесничий” (Еф.3 :6); і ще: він – благодатна боголюдська істота, яка тим і існує, що безперестанно переживає себе як боголюдське ціле, повнота буття якого – у повноті Боголюдського тіла Христового, Церкви, і повнота життя – також у повноті Церкви: бо кожен член Церкви живе через усіх членів Церкви, через усіх Ангелів і людей, а насамперед – через Саму Боголюдину, Господа Ісуса Христа, Який у Своєму безмежному людинолюбстві заради нас став Церквою і нею преподав нам усі Божественні й Боголюдські дарування та сили. І християни, живучи в Церкві та Церквою, живуть “як добрі домобудівники” (= “економи”) “багатоманітної благодаті Божої” (1Пет. 4:10 ).
Хоч би як ми дивилися на Ісуса Христа, Боголюдину, для людського пізнання Він являє собою найбільшу таємницю, більшу, ніж будь-яка особистість в історії землі. Внаслідок цієї її винятковості та унікальності святий Апостол називає її “таємницею Христовою” (пор.: Еф.3:4). Серед інших таємниць, що переповнюють наш світ, “таємниця Христова” настільки грандіозна, що являє собою все-таємницю. Вона і справді така, тому що вона – Христос, Боголюдина; і в Ньому конкретно дана і явлена вся таємниця Бога і вся таємниця людини. У Боголюдині втілені всі Божественні досконалості: “у Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9 ), тобто мешкає в людській істоті, в межах людського тіла, мешкає як людська, земна, очевидна реальність. Тому в Боголюдині таємниця людини розрослася в таємницю Бога: мале, найдрібніше людське тіло, і в ньому – вся таємниця Божа, “вся повнота Божества”. Так і склалася “таємниця Христова”, Христова все-таємниця. І як таку не можна її осягнути ніякими зусиллями людського духу, людського розуму, людського розуму. Тут потрібна Божа допомога, щоб Він Своєю благодаттю “відчинив розум” людський (Лк. 24:45 ), щоб зробити його здатним сприймати ці пресвяті таємниці, і щоб Він Сам відкрив йому її глибини, показав її висоти і наповнив його святими логосними силами. Так, тільки через Боже одкровення сповіщається людині таємниця Христова. Не могла її осягнути і людина настільки виняткового розуму, як святий апостол Павло. Він вигукує: “Мені через одкровення сповіщена таємниця” (Еф.3:3).
Що ж сталося з розумом Павла, з розумом Павла? Він весь занурився в нескінченність цієї святої таємниці, злився з нею в подиві й радості і став найобдарованішим її глашатаєм і благовісником. Це видно з його благовістя, з його Послань, тому й заповідає він ефеським християнам читати це його благовістя: “Ви, читаючи, можете угледіти моє розуміння таємниці Христової” (Еф. 3:4). Душа цієї таємниці – Христове Євангеліє про Церкву як предвічну і пресвяту Божу таємницю, до якої превеликий Апостол прийшов через грандіозні й виняткові “видіння і одкровення Господні” (2Кор. 12:1-4 ). Для чого? – Для того щоб “відкрити всім, у чому полягає служіння” (у синод. тексті: “домобудівництво. – Дод. пер.”) “таємниці, що ховалася від вічності в Бозі” (Еф.3:9), і “показати, яке багатство слави в таємниці цій” (Кол. 1:27 ), і проповідувати “таємницю Христову” (Кол. 4:3 ).
“Таємниця Христова” відкривається людському духу тільки Духом Святим. Це – непорушне євангельське правило пізнання Христа (пор.: 1Кор. 2:10-12 ). Воно діє і для всіх Апостолів, і для всіх пророків, і для всіх людей у всі часи. А оскільки Христова таємниця раніше за інших “відкрита святим Апостолам Його і пророкам Духом Святим” (Еф.3:5), то Духом Святим через них відкривається вона й іншим людям. Для чого? – Для того “щоб і язичникам бути співспадкоємцями, що становлять одне тіло – σύσσωμα, і співучасниками – συμμέτοχα – обітниці Божої у Христі Ісусі” (Еф.3:6). Живучи Христовим Євангелієм, люди стають Божими синами, а тим самим – і спадкоємцями всіх Божественних, Христових багатств (див. Гал. 4:7 ; Рим. 8:17 ). Живучи Христовим Євангелієм, люди робляться Христовими співпричасниками “(” співтелесниками “)”: вони совоплощаються Христовому тілу, Церкві, стають живими членами, частками, клітинами, органами її Боголюдського організму, живуть у ньому соборно, разом “з усіма святими” (Еф. 3:18,2:19 ), живлячись тими самими Божественними святинями і силами. Одне тіло, а співпричасників незліченна безліч: одна Церква, але міріади віруючих. Тому Церква – це не звичайне людське співтовариство, в якому члени відомим чином взаємопов’язані, а Боголюдський організм, живе тіло, в якому члени є один одному співпричасниками, пов’язаними всім життям, всіма життєвими силами й діями. У них одне тіло, одна душа, одне серце, одна совість, одна істина, одна правда, одна любов, одне життя, один рай, одна вічність. – Живучи в Церкві Христовим Євангелієм, люди стають співучасниками Божих обітниць, які цілком сповнені у Христі, “бо всі обітниці Божі в Ньому “так” і в Ньому “амінь”” (2Кор. 1:20 ). Тому, за словом святого Афанасія Великого, “ми спасаємося як співтелесники Бога Слова”.
Апостол Павло став служителем такого Божественного Євангелія “за даром благодаті Божої” (Еф.3:7), а не за своїми людськими заслугами. Для такого Божественного служіння людині потрібні Божественні сили, які через працю безперестанно подає їй і докладає Сам Господь Євангелія. Служитель Божого Євангелія може успішно здійснювати своє “служіння благодаті Божої” (Еф. 3:2 ) лише за постійної допомоги і сприяння Божої благодаті. Найбільший трудівник і ревнитель Христового Євангелія все своє служіння Євангелію приписує Божій благодаті, стверджуючи, що воно дане йому “дією сили Його” (Еф. 3:7 ). Цей рівноангельний Божий служитель смиренно свідчить: “Благодаттю Божою є те, що є, і благодать Його в мені не була марною, але я більше за всіх, їхніх, потрудився: не я, втім, але благодать Божа, що зі мною” (1Кор. 15:10 ).
Святий Апостол вважає себе найменшим серед християн. Чи не применшує він себе надмірно? Ні. Бо, зіставляючи себе з Христом, людина ніколи не може в достатній мірі себе применшити. Утім, для чогось такого і не потрібно порівнювати себе зі всечистим і всесвятим Господом. Досить просто розглянути себе у світлі Христовому. Якщо людина освітить себе Христом, розгляне і оцінить себе Ним, то їй одразу ж буде ясно, чому превеликий Апостол так себе принижує. І не тільки він, але так само чинять і всі без винятку святі, від першого до останнього. Зрозуміло, Боголюдина Господь Христос – це норма, і взірець, і ідеал, здійснений ідеал “чоловіка досконалого”, людини, якою має бути кожна людина взагалі і всі люди разом (Кол. 1:28 ; Еф. 4:13). Тому й найчистіша людина відчуває себе перед Ним нескінченно поганою, найсвятіша – нескінченно грішною, найкраща – нескінченно поганою, найдосконаліша – нескінченно недосконалою, найвеличніша – нескінченно малою. Тому серед святих немає жодного гордого; тому ні грана гордості немає в жодному святому; нескінченне смирення – ось душа кожного святого. Багатство Христове настільки “невимовне”, настільки “незбагненне – ἀνεξιχνίαστον”, що кожна людина порівняно з Ним – достеменно жебрак. Утім, радість наша – в тому, що досточудний Господь Своє “невимовне” багатство приніс у наш земний світ, щоб ми, люди, ним збагатилися. Цьому вчать нас і цьому служать Його святі Апостоли, а передусім і найбільше – святий апостол Павло.
Що становить “незбагненне багатство Христове” (Еф.3:8)? – “Таємниця Христова”. А її? – Боголюдина. А Його? – Церква. Боголюдина приносить із Собою цілковитого Бога, з усіма Його незліченними й нескінченними досконалостями, із Царством Небесним, із Небом, із раєм, із наднебессям. І все це, втілене у Своєму Боголюдському тілі – у Церкві, Він назавжди залишає в нашому земному світі. Церквою предивний Господь з’єднав у Собі “небесне і земне” (Еф.1:10) і, таким чином, виконав вічну Божу раду про все творіння (див. Еф.1:10; Кол. 1:16-19 ). Тому Церква – це “невимовне багатство Христове”, невимовне, бо недосліджуване. У ній – уся Божа таємниця про всіх істот і створінь у всіх світах. До явлення Боголюдини на землі вона була “прихована в Бозі” (Еф.3:9). Від часу Його явлення і заснування Церкви Він через Церкву сповіщає її людському роду, свідчачи, що Церква є не що інше, як служіння цій таємниці. А в Церкві цій таємниці служать передусім і найбільше святі Апостоли. Їм і подається велика благодать сповіщати цю таємницю і відкривати всім, “у чому полягає служіння таємниці, що ховалася від вічності в Бозі” (Еф.3:9).
Але лише тут настає те, чому й самі святі небесні Ангели дивуються Церкві на землі. Що ж це таке? – Те, що і їм лише через Церкву сповіщається і проповідується ця вічна Божа таємниця, потаємна від початку буття світу, ця “різноманітна премудрість Божа” (Еф.3:10). Церква на землі своїм невимовним багатством збагатила і святих Ангелів на небі: збагатила і їхнє життя, і їхнє знання про Бога, про світ і про Божі наміри у світі цьому. Так, і Божі Ангели на небі живуть Боголюдським тілом Христовим, яке – на землі, Церквою. Бо і вони – члени Христової Церкви. Ними стали вони тоді, коли Боголюдина Своїм земним подвигом заснувала Церкву і з’єднала в ній “все небесне і земне” (Еф.1:10). Значить, і Ангелів? Так, і Ангелів. І всі вони з нескінченним смиренням і полум’яною ревністю служать пресвятій таємниці Церкви. Тому всі вони суть “службові духи” і служать тим, хто спасається в Церкві (Євр. 1:14 ). Істина неба і землі полягає в такому: у Церкві перемішані Ангели з людьми і для всіх діє те саме Євангеліє, те саме Життя, та сама Правда, та сама Правда, та сама Любов, той самий Бог і Господь Ісус Христос, а з Ним – Безначальний Отець і Животворящий Дух, Трійця Пресвята і Єдиносушна, і Нероздільна. Церква – це школа, в якій і Ангели навчаються багатьох Божих істин (див. 1Пет. 1:12 ).
Отже, все це становить Боже “предвічне визначення”, яке Бог Слово виконав Своїм втіленням і Боголюдським домобудівництвом спасіння (пор.: Еф.3:11). Від початку до кінця все в цьому “визначенні” вічне і логосне, з надлишком сповнене “різноманітної премудрості Божої”. А відтоді як Бог Слово став людиною і живе і діє як Боголюдина, все в ній Боголюдське. Але й доступно людям. Ставши людиною, Бог Слово нам як людським істотам відкрив доступ до Себе (див. Еф.3:12). Досі далекий для людей через їхні гріхи, вочеловечившись, Він став для них близьким, доступним, своїм, спів-людиною і побратимом – і врятував нас від гріха, смерті та диявола (див. Євр. 2:14-18 ). Відтоді й ми маємо свободу та доступ до Нього “вірою Його” (у синод. тексті: “через віру в Нього. – Прим. пер.”) (Еф.3:12) (Еф.3:12). Чому “Його?” Тому що під вірою мається на увазі все Боголюдське домобудівництво порятунку світу, яке від початку до кінця здійснив особисто Він як Боголюдина – “Засновник” (у синод. тексті: “Начальник. – Прим. пер.”) “і Здійснювач віри” (Євр. 12:2 ). Сміливість до Нього вселяє в нас Його безмежну людинолюбність: адже Він нескінченно милостивий, особливо до грішників; і що грішніший будь-хто, то проникливішим є Його милосердя, адже воно – Божественне й безмірне; і то зворушливішим, розчуленішим, безболіснішим є Його співчуття.
Тому віра в такого Бога і Господа – воістину найрадісніший подвиг для людської істоти в цьому світі. Головне в цьому подвигу – здобути Господа Ісуса Христа, внести Його в себе і жити Ним. Бо Він – усе і вся і для істот на землі, і для істот на небі: “усяка вітчизна на небі”, а це – Ангели, і “усяка вітчизна на землі”, а це – люди, іменуються від Нього; Він – Глава цієї величезної родини. Адже відтоді, як почала існувати Церква, Його Тіло, і Він став Главою Тіла Церкви, Ангели і люди становлять одну сім’ю, Його сім’ю. Чи є найбільша честь, найбільша радість, найбільше благовістя, ніж це (див. Еф.3:14-15)?
У Церкві – все Боголюдське: Бог завжди на першому місці, а людина завжди на другому. Без Божественної сили християни не можуть ані жити Божественним, євангельським життям, ані вдосконалюватися в ньому. Для всього Боголюдського людині потрібна Божа допомога. Якщо людина хоче здійснити щось Боголюдське, то може це зробити лише в спілкуванні з Богом, лише з Божою допомогою. Лише наділені “силою згори” (Лк. 24:49 ; Діян. 1:8 ), Божественною силою Святого Духа, люди можуть жити на землі по-євангельськи. Тому Спаситель і сповістив велику Божественну істину на Таємній Вечері про Дух Святий як Здійснювача і Здійснювача спасіння людей через Євангеліє (див. Ін. 14:16-17,26,15:26,16:7-13 ). Дух Святий у Боголюдському Тілі Церкви подає людям благодатні сили, щоб могли вони терпляче жити у Христі Його Євангелієм і зміцнюватися у внутрішній людині, Христо-подібній і вічній. Внутрішня, подібна до Христа людина народжується в людях від їхнього благодатного поєднання з Господом Ісусом Христом: їхній дух з’єднується благодаттю з Його Духом, з Духом Святим; Ним він мислить, Ним живе, Ним вершить усі свої вчинки (див. Еф. 3:16 ). І так “зростає віком Божим” (Кол. 2:19 ), зміцнюючись усякою Божою силою у внутрішній людині (див. Кол. 1:11 ). Без Духа Святого людський дух розпадається і гріхами розсипається на незліченні смерті, на незліченну безліч не-істот і псевдоістот. Бо тут діє те всеістинне слово Спасителя: “Хто не збирає зі Мною, той марнує” (Лк. 11:23 ): марнує душу, марнує совість, марнує волю, марнує всю свою істоту. Наша внутрішня людина, створена за образом Божим, слабшає, висушується, в’яне, вмирає від усього гріховного, смертного, демонічного. Зміцнюється ж вона і входить у безсмертя, якщо євангельською вірою наблизиться до Господа Духом Святим. Тоді вона збирається, зцілюється і поступово, благодаттю Святих Таїнств і святих чеснот, укріплюється Христом Богом: укріплюється її душа, укріплюється розум, укріплюється совість, укріплюється воля до всепереможної Божественної кріпості, здійснюючи євангельське благовістя та заповідь: “Зміцнюйтесь Господом та силою сили Його” (Еф. 6:10 ): бо в цьому світі, у якому є й диявол, ви, якщо хочете його перемогти, маєте бути сильні Христом Богом. А зміцнюючись євангельським життям у Господі й у могутності сили Його, “зміцнюючись усякою силою по могутності Його” (Кол. 1:11 ), ви робитеся сильнішими від усякої смерті й усього смертного, сильнішими від усякого гріха й усього гріховного, сильнішими за усякого біса й усього демонічного. Тоді ніщо гріховне і демонське не може вас побороти і скинути в смерть, після якої не буде воскресіння. Бо “хто з’єднується з Господом, той є один дух із Господом” (1Кор. 6:17 ). І що тоді для нас пригоди, бурі й урагани всіх смертей? – Не більше за легкі вітерці, від яких душа наша не згинається і не підкоряється ні страху, ні скорботі, ні мукам, а тим паче – ні смерті, ні відчаю, ні пеклу.
Єдина радість для людського роду – те, що ми, люди, в Церкві гідночудний Христом Богом зростаємо до неба; і ще вище й далі – вище від небес і небес над небесами! І навіть іще далі: вище Херувимів і Серафимів – до Трисонячного Бога і Господа і Пресвятої Богоматері. Часи, віки, вічності! Усі наші часи, усі наші віки, усі наші вічності суть служителі вселюдяного Господа Ісуса, служителі світлі й всерадісні. З них молитовно випромінюється одне невпинне все-бажання: щоб усе обожилося, засвоїлося Христу, обоголюднилося, о-трійнилося, о-церковилося і, таким чином, було досягнуто Божественної все-цілі людського життя і буття; а нею – Божественне Все-благо, Божественна Все-істина, Все-любов, Все-правда, Все-вічність, Все-боголюдськість; а в них – Вічна Божественна радість буття, Все-радість; і у Все-радості – Вічне Все-благовістя Троїчного Бога і Господа.
Дух Святий завдяки Христу і Христом прийшов у світ і став душею в Тілі Церкви; лише Христом і завдяки Христу подається Він людям. Це означає, що Дух Святий лише завдяки Христу і Христом мешкає в людях. Де немає Боголюдини Христа, там немає і Духа Святого; там немає Бога, бо немає Троїчного Божества. Як здобувається Господь Ісус Христос? – Вірою, тільки вірою. Чому не знанням? Тому що в Своєму Обличчі приніс Він людям такі Божественні досконалості, які в усьому нескінченно перевершують усі людські здібності пізнання й умопостижения. Взагалі кажучи, в цьому – причина того, що спілкування з Ним завжди, на всіх щаблях євангельського життя, від початкового до найдосконалішого, завжди здійснюється вірою. І навіть тоді, коли про Господа Іісуса Христа ми відаємо все, що найдосконаліша віра в Нього може дати нам як знання (відання) про Нього, Він, як і дотепер, – з причини Своїх безмежних Божественних досконалостей, у які до кінця, через свою людську обмеженість, не можуть проникнути і святі розуми святих людей, – залишається предметом нашої віри. Ось апостол Павло. З одного боку, він благовістить про християн: “Маємо розум Христовий” (1Кор. 2:16 ), а з іншого: Христос вірою вселяється в наші серця, вірою мешкає і живе в нас (див. Еф.3:17). Віра – немов якась божественна атмосфера людини, в якій тільки й може жити Владика Христос.
Коли Господь Іісус Христос вірою вселяється в наші серця, тоді наша внутрішня людина утверджується Ним у Вічній Божій Істині, і Правді, і Любові, і Житті. Своїми Боголюдськими силами Він живить у нас нашу внутрішню людину: насичує її Собою, Своїм буттям, Своїм безсмертям, Своєю істиною, Своєю вічністю. І тим самим робить її божественно-могутнім переможцем смерті в усіх світах: сильнішим за всяку смерть, і зло, і диявола. А до цього і без цього людська істота слабка, немічна, тож коливає її й захоплює всякий вітер вчення “за переданням людським” (Кол. 2:8 ) і ніспровергає будь-який подих смерті. Але Церквою і досточудним Господом кожній людині дається в ній можливість зрости до неба, до вершини, найвищої з усіх небес, змужніти у всепереможного велетня, що все смерті скидає в небуття, в пекло, в смерть. І в цьому спасительному подвигу всією душею волати: “Вірую, Господи, допоможи моєму невір’ю” (Мк. 9:24 ); волати так і стогнати на всіх щаблях віри, бо віра наша завжди мізерна, бо предмет нашої віри – вседивний Господь Ісус Христос, весь істинний Бог і Господь, весь безмежний в усіх Своїх властивостях, в усіх Своїх досконалостях, у всіх Своїх істинах. Тому людська віра завжди мала, щоб осягнути Його всього, цілковитого, щоб володіти Ним у всіх Його безмежності; і що більше вона Його об’ємає, то більше Його жадає, бо дедалі сильніше відчуває, і пізнає, і бачить Його Божественні нескінченності. Адже богоподібна людська душа, невичерпна у своїй богоподібності та спрагла до Бога, хоч і сповнена вона вірою, проте ж завжди, саме завдяки цій повноті та саме цією повнотою, ненаситно жадає Бога й Господа: “Царю Небесний, Втішаюче, Душе Істини, Хто скрізь є та всюди сповнює, Скарб благ і життя Подателю, приди, й вселися в нас, та очисти нас від усякого непотребу, та спаси, Блаже, душі наші”. Знову і знову: “Ісусе… не розлучайся від душ наших у скорботах, не віддаляйся від думок наших в обставинах, але присно нас передуй. Наблизися нам, наблизися, скрізь Сий, якоже з Апостолами Твоїми завжди єси, так само і тим, хто бажає тебе, з’єднай Себе, щедро нехай поєднає Тебе, співаємо й славословимо Всесвятаго Духа Твого”.
Віру в Христа завжди супроводжує і любов до Христа. Якщо зростає наша віра в Господа Ісуса Христа, то одночасно примножується і наша до Нього любов. Бо віра невпинно розкриває (нам] у Христі все нові й нові досконалості, і багатства, і краси, через які ми любимо Його все більше й більше. І як немає меж нашій вірі в Христа, так немає міри і нашій любові до Нього, Тільки люди великої віри “вкорінені й утверджені в любові” (Еф.3:18). А вкорінений і утверджений у Христовій любові вірою зростає в усі Божественні нескінченності; він і справді “зростає віком Божим” (Кол. 2:9 ) “на чоловіка досконалого, на міру повного віку Христового” (Еф. 4:13) і стає живим храмом Пресвятої Трійці (див. Ін. 14:23 ), бо “Христос мешкає в серцях тих, хто вірить, хто стверджується, і хто не вагається в любові до Нього”.
У подвигу віри й любові людина ніколи не самотня, але завжди в співтоваристві “з усіма святими” (Еф.3:18). Адже і віра, і любов підносять до Господа Ісуса Христа і до тих, що в Ньому, – до святих подвижників віри й любові та поєднують із Господом Ісусом Христом і “з усіма” “святими”, що перебувають у Ньому. Іншими словами, віра і любов об’єднують людину з усіма істотами, що мешкають у Боголюдському, Христовому Тілі, у Церкві. Роблячись вірою і любов’ю співпричасником тіла Христового, людина і живе “з усіма святими”, і мислить “з усіма святими”, і вірує “з усіма святими”, і любить “з усіма святими”, і молиться “з усіма святими”. Одним словом, він живе соборним життям Церкви. У такому благодатно-доброчесному життві “з усіма святими” в людини очищується і зміцнюється духовний зір, і вона дедалі ясніше розпізнає і бачить невимовні багатства Господа Іісуса Христа та Його Боголюдських досконалостей, сокровенних у чудесному Боголюдському домобудівництві спасіння і втілених у Боголюдському Тілі Церкви. Тут і Божественна глибина, і висота, і широта, і довгота. А це означає, нескінченні і перша, і друга, і третя, і четверта.
Як можна пізнати Господа Христа, Боголюдину, Його невимовне домобудівництво спасіння світу? – Тільки “з усіма святими”. У цьому домобудівництві спасіння і широта Божественно нескінченна і безмежна, і довгота, і глибина, і висота. “Той, що зійшов, Він же є і Той, що зійшов понад усі небеса, щоб наповнити все” (Еф.4:9-10). Таким є тільки Господь Іісус Христос, Боголюдина; втіленням зійшов Він у потойбічні місця людського єства; похованням – у потойбічні місця пекла; Воскресінням і Вознесінням – зійшов з людським єством вище за всі небеса, і підніс із Собою всіх святих, усіх Своїх вірних послідовників, і підносить їх Церквою через святе життя у Святих Таїнствах і святих чеснотах. У Боголюдському домобудівництві спасіння, яке здійснює Господь Ісус Христос, присутні “глибини Божі” (1Кор. 2:10 ): вони притаманні і його широті, і довготі, і глибині, і висоті. У ці “глибини Божі” вводять нас і ведуть ними лише святі духоносці (порівн.: 1Кор. 2:10-16 ), дух яких увесь сповнений Духа Свята, і наставляємо, і керуємо Ним. Збагнути ж це ми можемо лише в благодатно-доброчесному спілкуванні “з усіма святими”, і до того ж поступово – у міру нашої віри і наших євангельських подвигів. А ці святі духоносці, де вони? – У Боголюдському Тілі Христовому, у Церкві: в її нескінченних глибинах, і широтах, і висотах, і довготах. Цілком поєднані з Боголюдиною благодатно-подвижницьким союзом, вони живуть тим, що Його, і мають те, що Його, і знають Його знанням, бо мислять соборним розумом Церкви, і відчувають соборним серцем Церкви, і бажають соборною волею Церкви, і живуть соборним життям Церкви; все, що їм притаманне, – насправді, перш за все, перш за все, і принагідно притаманне Йому, а вони для себе завжди свої лише через Нього і Ним. І ця невичерпна Божественна глибина, і ця безмежна Божественна висота, і ця безмежна Божественна широта, і ця нескінченна Божественна довгота домобудівництва спасіння і Боголюдського буття Церкви можуть вмістити в себе всі людські й ангельські істоти, але тільки за умови їхньої віри в Господа Ісуса Христа і любові до Господа Ісуса Христа як Спасителя, і Творця, і Судієві.
Від усього цього душа подвижника віри наповнюється чудовим розчуленням, і він усім своїм єством радісно відчуває це Боголюдське благовістя й істину: любов Христова вища від усякого знання, бо вона дарує душі такі блага, такі радощі, такі блаженства, яких жодне знання не може навіть і передбачити, а тим паче – знайти їх, мати їх і дати їх людському створінню. Це почуття і свідомість безцінності Христової любові, що живе в ньому, – дар Божий, Боже одкровення для соборного проживання в Церкві “з усіма святими”. Адже благодатно-подвижницьке життя в Церкві “з усіма святими” вводить нас у пізнання над-розумне, над-людське, вищо-природне. У пізнання чого? – Божественної, Христової любові, що виражається Його Боголюдським домобудівництвом спасіння, Церквою, що те ж саме. Справді, який людський розум, і людський розум, і людське знання можуть пізнати, усвідомити, проникнути в пресвяту таємницю Церкви Спасителя, яка і є нічим іншим, як усією Боголюдиною Христом в усіх Його Божественних і людських досконалостях та істинах? Людський розум, людський розум, у будь-якій власне людській даності та реальності, не можуть навіть частково собі уявити, а тим більше осягнути безмежні істини Боголюдського домобудівництва порятунку, яке все – в таємничому Боголюдському Тілі Христової Церкви. Тут одна таємниця поруч з іншою, і кожна з них безмірно і неосяжно перевершує всякий людський розум і розум. Ці святі й Божественні таємниці Боголюдського домобудівництва спасіння і Його Боголюдського Тіла Церкви цілком виткані з Божественної, Христової любові, нескінченної й безмежної у всіх істинах її буття. Ця Божественна, ця Боголюдська любов – завжди і в усьому над-розумна, незбагненна і неозора. Від неї людське єство тане в незліченних розчуленнях і виливається в нескінченні “Осанна”. Ця любов є водночас і джерелом справжнього, Божественного, Боголюдського пізнання і відання. Звідси і винятково новозавітний гносеологічний принцип: той, хто любить Бога, знає Бога (див. 1Ін. 4:7-8 ): знає Бога над-розумним, над-розумним знанням – знанням, у якому бере участь уся наша внутрішня, богоподібна людина, яка прагне Бога і прагне до Бога. Цю любов людина набуває і плекає в собі до небаченої міри, лише живучи в Церкві “з усіма святими” через Святі Таїнства і святі чесноти. Бо таким благодатно-боголюдським життям виліковує вона від гріховних пожадливостей і пристрастей і душу, і розум, і серце, роблячи їх здоровими Божественним здоров’ям, тож вони, зцілені Христом, робляться здатними до істинного богопізнання і відання, над-природного і над-розумного.
Людина, що насичується цією Божественною любов’ю в спілкуванні “з усіма святими”, укупі з ними сповнюється, власне, “всією повнотою Божою” (Еф.3:19). Усе Христове стає його власним. Христос – Боголюдина, і “в Ньому мешкає вся повнота Божества” (Кол. 2:9 ); і як Такий Він – Церква, так що кожен член Церкви робиться “причасником Божественного єства” (порівн.: 2Пет. 1:4 ), обоживається, обоголюднюється. У ньому ніби втілюється вся предивна Боголюдина. І справді, вселюдолюбивий Господь, всеціло сущий у Боголюдському Тілі Церкви, втілюється в кожному члені Церкви через святе Причастя. І людина, що носить у собі любов Христову, сприймає повноту Церкви як щось своє, бо “з усіма святими” стала вона її складовою частиною, її співпричасником “(співтелесником)”. А в тілі кожна частинка відчуває себе всім тілом. Так і подвижник любові: все тіло Церкви – його, і він – увесь її; уся її повнота належить йому, і він увесь належить їй. Таким чином він особисто і дієво “з усіма святими” жваво відчуває здійснення вічної Божої ради і наміру про світ: Господа Ісуса Христа як Церкву, що є “Тілом Його, повнотою Того, Хто все в усьому заповнює” (Еф.1:23). “Сповнитися всією повнотою Божою” (Еф.3:19; Кол. 2:10 ) – це і є мета, Богом поставлена мета всім людям на чолі з християнами. Мешкаючи в Боголюдському Тілі Церкви, ми, християни, вбираємо в себе цю Божу повноту і наповнюємося нею (див. Ін. 1:16 ). Бо, втілившись, Господь Ісус Христос сприйняте Ним на Себе людське єство цілком сповнив “всією повнотою Божою”. Як Такий Він заснував Церкву і Таким перебував у Церкві як у Своєму Боголюдяному Тілі, Вічна Голова якого – Він, друга Іпостась Пресвятої Трійці, вічно Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної.
Щоб кожен із нас сповнився цією повнотою Божества, треба нам жити Господом Ісусом Христом: Ним вірити, Ним любити, Ним молитися, Ним мислити, Ним почувати, Ним хотіти, Ним існувати, Ним жити як люди, Ним вступати в безсмертя, Ним буттяствувати у вічності. І таким чином – врятувати себе від гріха, смерті та диявола. Адже спасіння – це і є безперестанне досвідчене сприйняття Спасителя, який спасає нас [так] від усякого гріха, від усякої смерті, від усякого біса. Тому наше спасіння є не що інше, як наше засвоєння Христу Спасителеві, наше обогоолюднення Ним, наше обоження Ним, наше освячення Ним, наше просвітління Ним, наше преображення Ним, наше воскресіння Ним, наше вознесіння Ним, наше о-тройчання Ним, одним словом – наше о-церковлення Ним = наше сповнення Ним, Його Божественною повнотою та всіма Його життєдайними силами.
Спасіння – це двоякий подвиг і процес: визволення себе від гріха, смерті та диявола і сповнення себе Христом Богом – Спасителем. Це водночас і суто подія: входячи в нашу душу і наповнюючи її Собою через святі таїнства і святі чесноти, Спаситель позбавляє нас від гріха, смерті і диявола, знищуючи їх силою Свого Божества. Тому спасіння – це не тільки відпущення гріхів, а й обоження = наповнення всього єства Христом Богом, Спасителем. Спасенний тим спасенний, що живе Спасителем Богом, Який тільки й має силу винищити в нас усякий гріх, усяку смерть, усякого біса, – і Він, дійсно, їх у нас винищує. І ця спасенність, ця спасенність завжди проявляється як життя святе, життя у Христі Бозі, життя в Дусі Святому. Сповнена благодатними, Божественними силами через Святі Таїнства та святі чесноти, людина-християнин цілком природно живе святим життям, повсякчас беручи приклад із Бога у плоті (див. Еф.5:1; Кол. 1:10 ), із Господа Іісуса Христа, Котрий завжди й увесь – у Церкві, а через Церкву – в кожному члені Церкви, “вчора й сьогодні, і на віки вічні Той самий” (Євр. 13:8 ). Так приємно і легко з Христом Спасителем бути людиною.
А до Христа Спасителя і без Христа Спасителя? – Ми робимо тільки одне: насичуємо себе гріхами і пристрастями, а тим самим невидимо наповнюємо себе самим дияволом, його “повнотою”. Бо через гріхи і пристрасті він незримо і таємно в нас мешкає, невидимо і прикрито бере участь у наших помислах, у наших почуттях, у наших бажаннях, у наших настроях, у наших вчинках, у наших справах, а особливо – у наших гріхах і падіннях. Невідчутно й потаємно бешкетує він через нашу неправду, спокушає через наші пристрасті, бреше через нашу неправду, спокушає через нашу неправду, спокушає через нашу хіть, шкодить через наше зло, ненавидить через нашу ненависть, чинить лиходійство через наші злочини, грішить через наші гріхи. Так ми, люди, і стали духовними “дітьми диявола” (пор.: 1Ін. 3:10 ), а він став нашим духовним батьком (див. Ін. 8:44 ), запанувавши на всіх престолах людської істоти: і на престолі розуму, і на престолі серця, і на престолі совісті, і на престолі волі. Через гріхи і пристрасті він весь духовно втілився в єстві людини. І оскільки весь диявол перебував у нашій земній, у нашій людській істоті, то Господь Ісус Христос і прийшов через втілення в наш світ, і став людиною. Понад те, ніхто, крім Бога, єдиного істинного Бога, не міг і не може перемогти й обеззброїти диявола та його головні сили – гріх і смерть. Зробити це міг, і справді зробив, і завжди робить тільки Він – Господь і Бог Ісус Христос. Зробив же Він це, наділивши людську істоту “всією повнотою” Свого “Божества” і незмінно подаючи її у Своїй Церкві через Святі Таїнства і святі чесноти.
Наше людське життя – це або “подвиг” наслідування дияволу, або подвиг втілення в собі Бога: я, ти, всі ми наслідуємо диявола гріхами та пристрастями, нашим сластолюбством і ганебними прагненнями, або ж – через Святі Таїнства та святі чесноти – ми втілюємо в собі Бога й Господа Іісуса Христа. Бог для того і став людиною, щоб вигнати диявола з людини і Самому вселитися в людину (див. 2Кор. 6:16-17 ; Євр. 2:14-3,16 ; Ін. 14:23 ). Тому зрозуміла, і природна, і необхідна євангельська заповідь: “Щоб ви сповнилися всією повнотою Божою” (Еф.3:19; пор.: Кол. 2:9-10 ) – саме “всією повнотою”. Тому денно-нічний обов’язок християнина – це подвиг невпинного очищення душі й тіла Божественними силами Святих Таїнств і святих чеснот, а насамперед – молитвою й постом, бо ними виганяється всякий рід диявольської скверни, всякий біс і всі біси вкупі (див. Мф. 17:21 ; Мк. 9:29 ; 2Кор. 7:1 ). А все це є не що інше, як безперервний святий подвиг обожнювання себе, обоголюднення себе, внесення в себе Божественних сил і проживання в них та за їхнього сприяння, а через них – і проживання в Самому Бозі, бо гідночудним Господом і Спасителем ми до того й покликані, щоб стати “причасниками Божого єства” – θείας κοινωνοί φύσεως (2Пет. 1:4 ). Коли ж робимося ми “причасниками Божого єства”? – Коли живемо Христовою Правдою, бо в ній – весь Він, істинний Бог і Господь; коли живемо Христовою Правдою, бо в ній – весь Він, істинний Бог і Господь; коли живемо Христовою Любов’ю, бо в ній – весь Він, істинний Бог і Господь. Через них і мешкає в нас, християнах, уся повнота Христова, що подається нам за святі труди у святих таїнствах Церкви. Особливо – у святому таїнстві Євхаристії.
“Це неможливо”, – здатний із цього приводу заперечити кожен, хто не відчув Христа і Його силу. Але для людей, які відчули Господа Ісуса Христа і скуштували сили Його віри, це не тільки можливо, а й більше того – цілком природно і логічно. Адже якщо було можливе найбільше диво: Богу стати людиною, то абсолютно природно і логічно і всьому Йому притаманному стати нашим, людським, досяжним в умовах нашого земного життя і поточних подій. Протест зрозумілий: як це нам – людям, нам – нікчемним черв’якам, нам – грішникам, нам – смертним – сповнитися “всією повнотою Божою!”? Так, ми саме такі. Але велич Христового людинолюбства якраз і полягає в тому, що нам, п’явкам, які приліпилися до гріха, Він дав силу і міцність сповнитися “всією повнотою Божою”. Доказ? – Всі святі і кожен, хто живе і вірує у Христа разом “з усіма святими”. Адже Божа благодать допомагає йому в усьому. І неможливе робить вона можливим. Це відчуває кожен, хто живе в Церкві, бо в ній все – благодатне і тому все дивовижне й чудодійне: що більше зусиль докладає християнин, то ясніше відчуває, що робить це в ньому благодать, безпосередня вічна Божественна Христова сила, яка безперервно оживляє все Тіло Церкви й безперестанку творить чудеса в ньому та в кожному, хто перебуває в Церкві всією своєю сутністю (див. Кол. 1:29 ; Еф. 3:7).
Невимовні, неозорих і незліченні блага, даровані нам Господом Ісусом Христом у Його Боголюдському домобудівництві порятунку, настільки грандіозні, що перевищують людське осягнення та й саму нашу думку про них; і не тільки це, а й перевершують і наші молитви за них: бо жодною нашою молитвою, хоч би якою досконалою та всеохоплюючою вона була, ми не в змозі охопити Божественні невимовні блага, що даруються нам Господом Ісусом через Свою Церкву. Усе надходить у наше єство через незліченні незримі капіляри в Боголюдському організмі Церкви; живемо ми, що перевершує всяку думку і молитву, милістю всемилостивого і всеспівчутливого Господа, Котрий Своїми благодатними Божественними силами таємничо “діє в нас”, будуючи наше спасіння, наше обоження, наше преображення, наше обоголюдяне, наше оцерковлення, наше освячення, наше о-тройчання. Людська думка ніколи не може до кінця осягнути святу таємницю Христової Церкви як дивовижної виконавиці спасіння, обоження, преображення, воскресіння, обоголюднення: бо завжди безмірно більше залишиться немислимого, аніж того, що ввійде в нашу думку як уявне. З цієї причини віра – і справді єдиний вождь через усе це; віра – це зір нашої воцерковленої і оцерковленої істоти, що перевершує всяке мислення. І через цю віру “діє в нас” над-мислима благодать вселюдяного Владики Христа, невпинна боготворяща сила, сила, що освячує, вбирає у Христа, обожнює, о-тройчує – повністю витікає з Христа, а всіх нас піднімає і підносить до Христа через незліченні таємниці Святого Духа в Святій Христовій Церкві, підносить не тільки нас, а й усі покоління; і в них – усіх, хто прагне в Нього вірувати, до спасіння і життя вічного (див. 1Тим. 1:16 ). Бо Христос Духом Святим – у Церкві; і Церква Духом Святим – у Христі. Христос – Глава Церкви; Дух Святий – серце Церкви.
Пам’ятаючи про все це, святий Апостол благовістить: “А Того, Хто силою, що діє в нас, може зробити незрівнянно більше за все, чого ми просимо, або про що мислимо, Того слава в Церкві у Христі Іісусі на всі роди, від віку до віку. Амінь” (Еф.3:20-21).У чому покликання християнина? – Сповнитися “всією повнотою Божою” (Еф.3:19; Кол. 2:10 ), зодягнутися у Христа Господа (див. Гал. 3:27 ; Рим. 13:14 ). Досконалий приклад тому – святий апостол Павло. Він і справді весь сповнився “всією повнотою Божою”, весь зодягнувся в Христа Господа, весь – у Ньому: усім серцем, усією душею, усім єством. Ніщо його не перебуває поза Христом; але і він весь живе у Христі, і весь Христос у ньому. Тому цілком справедливо і вигукує: “Уже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20 ). На його прикладі найкраще видно, що значить жити, чинити гідно християнського звання (див. Еф.4:1-2). Християни покликані жити “гідно благовістя Христового” (букв. у сербській мові – “гідно Євангелія Христового. – Прим. пер.”) (Флп. 1:27 ), “гідно Бога, Котрий покликав” їх “до Свого Царства та слави” (1Сол. 2:12 ; порівн.: Кол. 1:10 ). Інакше кажучи, християни покликані жити у втіленому Богові та втіленим Богом, Господом нашим Ісусом Христом; жити в Церкві та Церквою, бо вона – “Тіло Його” та “повнота Його, повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23). Покликання християн – реалізувати в собі вічну Божу раду про людину (див. Еф.1:1-5, 10). І вони її здійснюють, живучи Христом і у Христі, Церквою і в Церкві.
Церква – це повнота Боголюдини, Господа Ісуса Христа. Як жити в ній християнину? Християнин тим християнин, що Святим Хрещенням став він живою, органічною частиною Боголюдського Тіла Церкви, її співучасником, оточеним Богом з усіх боків ззовні і зсередини, втіленим Йому, Його Божественній повноті. І живе він Ним як око тілом, як око головою; і живиться Кров’ю цього Тіла і серцем його: серцем Бога Живого і Істинного, і душею Бога Живого, і волею, і духом, і всім, що Його. Усе своє втілює він Йому: серце своє – Його серцю, душу свою – Його душі, волю – волі, життя – життю, щоб благодатно з Ним сполучитися і стати одним духом із Господом. Бо “той, хто з’єднується з Господом, є один дух із Господом” (1Кор. 6:17 ): одне серце, одна душа, одна воля, одне тіло під одним Головою. А все це і є Церква.
Устрій людського тіла якщо в чомусь і має божественне походження, то це у своїй таємничості та досконалості. Адже за всієї різноманітності й численності елементів, що утворюють тіло, воно все-таки – одне-єдине гармонійне органічне ціле (див. 1Кор. 12:12-30 ). Органічне, бо всі частини тримаються одна за одну, вростають, зчленовуються, перетікають одна в іншу. Повітря, що вдихається, перетворюється в тілі на плоть і кістки, а їжа, що вживається, – на духовні сили душі й розуму. Організм людського тіла – це найдивовижніша і найчудодійніша “майстерня”: мертве в ній стає живим: мертвий хліб, сіль і вода в ньому оживають. У людському тілі відбувається таємничий перехід мертвого в живе і відбувається воскресіння мертвих. Усе в тілі пов’язане в єдиний дивовижний, чудотворний організм: око з серцем, серце з мозком, мозок з нервами, нерви з кістками; кожна частка – в усьому тілі, і все тіло – у кожній частці. Усе тіло, від першої до останньої клітинки, пронизане єдиним і неподільним самовідчуттям. З таємничого організму людського тіла Бог Слово через втілення влаштував Свій храм, власне тіло. Так людське тіло стало тілом Божим. І це не дивно. Адже і людське тіло колись було створене Богом Словом із праху та божественного дихання. Тому в устрої тіла все логосно і божественно-логічно, все божественно-досконало і доцільно. Ця божественна і свята таємничість тіла досягла своєї досконалості в тілі Боголюдини Христа і назавжди залишилася святою і нетлінною в Боголюдському Тілі Христової Церкви. Владика Христос як Церква – це і є Боголюдське Тіло, в якому насамперед Бог і людина пов’язані в органічну єдність, а потім і всі люди, які вірять у Христа. Вчленовані в Боголюдське Тіло Церкви, вони органічно пов’язані з Богом і один з одним. У цьому аж ніяк немає нічого незвичайного або неприродного, адже ту ж саму картину, тільки в меншому масштабі, ми маємо в тілі людському: члени, кожний сам по собі, окремі й цілісні, і проте ж вони органічно, життєво згуртовані між собою в єдине ціле. Але і в цьому органічному єднанні вони все-таки залишаються, кожен сам по собі, окремими і цілісними: око залишається оком, хоча його життя і діяльність залежать від усього тіла; так само і вухо, так само і рука, і нога, і кожна частина тіла. Те ж саме й у Христі Боголюдині: всі ми з’єдналися в одне Тіло Церкви, але при цьому кожен із нас залишається окремою і цілісною особистістю (див. 1Кор. 12:12 ).
Це буває і відбувається Духом Святим, “бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло. Юдеї чи Елліни, раби чи вільні; і всі напоєні одним Духом” (1Кор. 12:13 ). Своєю Божественною силою Дух Святий згуртовує всіх вірних в одне тіло, Церкву. За богонатхненним словом святого Василія Великого, “Дух Святий творить Церкву – οἰκοδομεῖ τὴν Ἐκλλησίαν”. Духом Святим ми вбудовуємося, імплантуємося, вчленовуємося в Тіло Церкви; Ним ми хрестимося в одне тіло, в тіло Церкви, стаємо Христовими “співтілесниками” (Еф.3:6). І справді, саме Духом Святим люди робляться Христовими, тобто християнами, членами Церкви. Він поєднує [вірних] із Христом і вбирає [їх] у Христа, Він воцерковлює і о-церковлює, Він стирає всі відмінності між євреями як народом обраним та іншими народами, язичниками, з’єднуючи їх в одне тіло, в єдиний організм. Духом Святим почало існувати і невпинно твориться святе, Боголюдське, соборне Тіло Церкви, відтепер єдине і неподільне. У цьому соборно-єдиному тілі кожна людина – іудей або еллін, раб або вільний, багатий або убогий, вчений або некнижковий – робиться людиною новою: людиною Христовою, для якої Христос – усе й уся на землі й на небі. Усе в людській істоті, що прагне Божественного і вічного, напоюється в тілі Церкви Духом Святим, і до того ж так, що вже не жадатиме і не жадатиме. Безсумнівно одне: тільки Духом Святим люди стають Христовими. Бо де Дух Святий, там і Христос; а де Христос, там і Дух Святий. Одним словом – там уся Свята Трійця.
А від Неї – все і в Неї – все. Доказ – Святе Таїнство Хрещення: ним людина потроюється, щоб їй, євангельськими подвигами, протягом життя повністю потроїтися, тобто жити від Отця через Сина в Дусі Святому. Приймаючи Святе Таїнство Хрещення, людина вбирається в Господа Ісуса Христа, а через Нього – у Святу Трійцю. Її життя після Хрещення є ніщо інше і не повинно бути чимось іншим, як тільки безперестанним сприйняттям Христа і всього Христового, сприйняттям Святої Трійці і всього Троїчного. Життя в Церкві – це благодатно-подвижницьке о-троїчення, що починається з во-троїчення при Хрещенні. Тертулліан сповіщає основне християнське благовістя, стверджуючи: “Де Трійця, тобто Отець і Син і Дух Святий, там Церква, яка є Тіло Святої Трійці – corpus Trium”. У цьому святому Тілі наша споконвічна, троїчна богоподібність отримує всі Божественні благодатні засоби, за допомогою яких досягає успіху й удосконалюється до своїх кінцевих можливостей і, таким чином, здійснює своє Божественне призначення: сприймає свою божественну повноту, свою божественну вічність, свою божественну досконалість і блаженство. А Божественне призначення кожної людини у світі цьому – це сповнитися всією повнотою Божества, яка у Христі Ісусі мешкає тілесно (див. Кол. 2:9-10,1:19 ; Еф. 1:22-23).
Як у тілі – одна душа, і саме вона утримує в єдності тіло, складене з найрізноманітніших елементів, так і в Боголюдському Тілі Церкви одна душа – Дух Святий, що Своєю благодаттю утримує в єдності всіх вірних, які складають тіло Церкви. У тілі Церкви благодаттю Святого Духа всі хрещені душі стікаються в єдину душу, але водночас кожна залишається при своїй окремій і самостійній індивідуальності та особистості. Тому в Церкві Духом Святим кожна охрещена душа відчуває себе заодно “з усіма святими” (Еф.3:16-19), відчуваючи при цьому єдине тіло. Духом Святим ми всі складаємо одне тіло – Тіло Христове. Спілкування і єдність кожного члена Церкви з усіма іншими членами опосередковано в ній Духом Святим, Який присно один, присно святий, присно Божественний. “Усі ми… напоєні одним Духом” (1Кор. 12:13 ) і Ним ми стали одне: тому в нас одна душа – соборна душа, одне серце – соборне серце, одне життя – соборне життя, одне безсмертя – соборне безсмертя, одна вічність – соборна вічність, одне блаженство – соборне блаженство. Єдині в нас і водночас соборна і віра, і любов, і надія, і істина, і правда, і благість, і кожна чеснота. У всьому цьому кожен із нас бере участь у міру своєї євангельської ревності. Завжди так: у розмаїтті – єдність, у єдності – розмаїття.
А що Тіло? – “Тіло ж не з одного члена, але з багатьох” (1Кор. 12:14 ). Кожен член – це член у тілі й член тілом. Але й тіло є тілом завдяки єдності багатьох членів. Усі члени підкоряються цій єдності. У єдності у них і життя, і буття, і сенс; поза цим – смерть, руйнування, розпад. Кожен член смиряється перед цілісністю тіла як перед життєдайним джерелом. І ще: кожен член упокорюється перед іншими членами і всі перед кожним, бо кожен своїм життям залежить від усіх, від спілкування з ними, від запозичення в них усього необхідного для власного буття. Кожен член необхідний усім і всі кожному. Якщо якийсь член відлучає себе від тіла, то відриває себе від життя і занурюється в смерть. Око – варто йому відсікти себе від тіла – помирає. Так і нога, і рука, і кожен орган, і кожна частинка. Те, що стосується людського тіла, стосується і Церкви як Боголюдського Тіла Христа. У ній усі члени благодатно й органічно взаємопов’язані та взаємозалежні. Ніхто не може сказати, що інші йому не потрібні. Якщо відокремиться він від них і відпаде – то скинеться в духовну смерть. Кожен член має своє місце в тілі Церкви і тому залежить від усього тіла: йому необхідне все тіло, і він необхідний тілу. Кожен здійснює своє богоданне служіння в Церкві, заповнюючи тим самим повноту Церкви. Те, що Апостол говорить про тіло і про члени, говорить він і про тіло людське, і про Тіло Христове – про Церкву. Органічний зв’язок і залежність притаманні і тому, і іншому.
“Якщо нога скаже: я не належу до тіла, бо я не рука, то невже вона тому не належить до тіла?” (1Кор. 12:15 ). Хоча вона виконує й іншу, ніж рука, роботу, нога в тілі не менше, ніж рука. І так кожен орган по відношенню до інших органів і кожне почуття в порівнянні з іншими почуттями. “І якщо вухо скаже: я не належу до тіла, бо я не око, то невже воно тому не належить до тіла? Якщо все тіло око, то де слух? Якщо все слух, то де нюх?” (1Кор. 12:16-17 ). В устрої людського тіла проявляється не менша, ніж в облаштуванні всесвіту, Божа премудрість і сила. Ба більше, людське тіло за своєю загадковістю перевершує всесвіт. Бо в ньому більше незрозумілого, ніж у всьому видимому світі. У ньому повніше присутні Божественні сили, ніж у матеріальному всесвіті. Елементи, розсіяні по матеріальному всесвіті, приведені в тілі до такого буття, яке зростає в безсмертя і вічне життя. Так, у тілі смертне стає безсмертним, переходить зі смерті в безсмертя. Доказ – тіло Боголюдини Христа. Воно цілком перейшло зі смерті в безсмертя і вічне життя. У ньому людське тіло досягло своєї повної досконалості, свого безсмертя, своєї вічності, свого благовістя, свого блаженства. Воно пройшло весь визначений Богом шлях людського тіла: від небуття до Всебуття. У всьому воно – істинне людське тіло, тільки освячене, обожнене, безгрішне, без домішки чого-небудь гріховного. У ньому збереглися всі різноманітні елементи, притаманні людському тілу, тільки – в нескінченній Боголюдській співмірності. Бо в ньому реалізована досконала гармонія людського тіла з Нескінченним, з Безсмертним, з Божественним, з Вічним. Ставши плоттю, Бог Слово не змінив фізичного устрою тіла, але сприйняв його таким, яким воно є у всій своїй природній даності, тільки без гріха. Це доводить, що устрій людського тіла божественно-досконалий і доцільний. Цю божественну досконалість і доцільність відчує кожен, якщо поставить собі завдання придумати аналогічний або подібний до цього організм. Скільки різноякісних елементів і таємничих сил входить до складу людського тіла! І все це необхідно скласти, узгодити, оживити і з різномаїття влаштувати настільки чудову єдність, за якої різномаїття залишилося б різномаїттям, хоча й органічно зведеним в одне життєдайне ціле. Тому святий Апостол благовістить: “Але Бог розташував члени, кожен у складі тіла, як Йому було завгодно. А якби всі були один член, то де було б тіло? Але тепер членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: ти мені не потрібна; або також голова ногам: ви мені не потрібні. Навпаки, члени тіла, які здаються найслабшими, набагато потрібніші, і які нам здаються менш шляхетними в тілі, про тих більше докладаємо піклування, і негарні наші більш пристойно вкриваються, а пристойні наші не мають у тому потреби. Але Бог вирівняв тіло, вселивши про менш досконале більшу турботу, щоб не було поділу в тілі, а всі члени однаково дбали один про одного” (1Кор. 12:18-25 ).
Бог настільки премудро і доцільно склав тіло, що найважливіші органи смиренно дбають про найменші, а найменші радісно служать найпрекраснішим. Око піклується про все тіло, ведучи його через цей світ і життя. Але і про око піклуються всі інші частини тіла, включно з найменшими і другорядними. Що залишилося б від ока, якби не захищали його вії та брови? Як же зобов’язане око, цей божественний чудотворець, бути вдячним цим найдрібнішим волосинкам, що покривають його і зберігають! Що залишилося б від ока, якби для нього не працювали руки й не йшли ноги? Так, усі органи тіла однаково піклуються один про одного. Не може бути ні більшого розмаїття членів, ні найбільшої гармонії! І все це лише завдяки премудрому устрою тіла Богом. Усі члени пов’язав Господь почуттям органічної єдності та життєвого спілкування. Те, що трапляється з одним, завдяки почуттю всеєдності переноситься на всіх інших і на все тіло. Тому богомудрий Апостол благовістить: “Чи страждає один член, страждають з ним усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени” (1Кор. 12:26 ). У тілі єдиний комплекс почуттів (сенсоріум): єдине самовідчуття і самосвідомість. Єдність самовідчуття тіла нічим порушити не можна. У цьому – сутність тіла, основа його буття. І радість, і біль завжди належать усьому тілу і всій душі. Укол голкою в мізинець усе тіло відчуває як власний біль. Так і радість, так і будь-яку емоцію вся душа відчуває як щось своє. Усе з однієї частини тіла або з однієї частини душі завдяки єдності самовідчуття і самосвідомості переноситься в усе тіло і в усю душу. Тіло єдине єдністю самовідчуття і самосвідомості. Це і робить єдиним і життя тіла, і радість, і печаль, і будь-яке переживання. Усе сказане святим Апостолом про тіло сказано ним заради тіла Христового – Церкви. Щоб хтось не заявив, що, внаслідок розмаїття і численності як членів Церкви, так і дарів у Церкві, єдність тіла Церкви – не земна, а тому, мовляв, вона неприродна і недосяжна, святий Апостол вказує на те, що кожна людина відчуває в найбезпосереднішій даності й реальності, – на тіло людське. Усі дари в Церкві, усі служіння, усі її служителі: Апостоли, пророки, вчителі, чудотворці, управителі, єпископи, священики, миряни, – складають одне тіло, тіло Церкви. Усі вони потрібні кожному, і кожен потрібен усім. Усіх їх пов’язує в єдине, соборне, Боголюдське тіло Дух Святий, Об’єднувач і Упорядник Церкви. Кожен член спасається лише за допомогою всього Тіла Церкви, за допомогою всіх членів Церкви, як земних, так і небесних. Благодатно-таємничим чином усі члени Церкви беруть участь у спасінні кожного члена Церкви. Хто знає, скільки кожен із нас у своєму подвигу спасіння зобов’язаний небесним і земним членам, їхнім молитвам, їхнім милостиням, їхнім постам, їхнім сльозам, їхнім смуткам, їхнім чеснотам! Якщо ти член Церкви – значить, ти органічно пов’язаний зі святими Апостолами, і мучениками, і сповідниками, і чудотворцями, і з усіма небесними Силами: Херувимами і Серафимами, Архангелами та Ангелами. Якщо ми – я, або ти, або хтось інший – цього не відчуваємо, значить, щось порушилося в нашій системі почуттів, у нашому самовідчутті та самосвідомості; своєю пристрастю до гріха ми порвали нерви, які зв’язують нас зі святим і соборним серцем Церкви та зі святими й соборними очима Церкви, так що не відчуваємо ми того, що відчуває вона, і не бачимо того, що бачить вона. Для чого ми – одне тіло? Для того щоб жити нам єдиним, святим і соборним життям Церкви, святою і соборною душею Церкви, святою і соборною совістю Церкви, святим і соборним розумом Церкви, святою і соборною волею Церкви, щоб усе в нас було спільним: і любов, і праведність, і віра, і молитва, і піст, і істина, і смуток, і радість, і біль, і спасіння, і обоження, і обогоолюднення, і безсмертя, і вічність, і блаженство. А через усе це веде нас і керує нами, керує і об’єднує нас благодать Святого Духа. Ми – не свої: ми належимо всім у Церкві, а насамперед – благодатній душі Церкви: Духу Святому. У цьому і полягає головне і безперестанне євангельське почуття кожного істинного члена Церкви. Нікому в Церкві не належить усе, але кожному лише стільки, скільки Дух Святий визначив у міру віри – за Своїм всемодрым Божественним Промислом про кожного окремо і про всіх вкупі. Святий Апостол благовістить християнам: “Ви – тіло Христове (σῶμα Χρίστοῦ), а порізно – члени (καὶ μέλη ἐκ μέρους). І інших Бог поставив у Церкві, по-перше, Апостолами, по-друге, пророками, по-третє, вчителями; далі, деяким дав сили чудодійні, також дари зцілення, допомоги, управління, різні язики. Чи всі Апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілень? Чи всі говорять язиками? Чи всі тлумачі?” (1Кор. 12:27-30 ).
Дух Святий розділяє духовні дари “кожному особливо, як Йому завгодно” (1Кор. 12:11 ). Розділяє завжди по силах і ревнощах кожного (пор.: Мф. 25:15 ): нікому не нав’язує і не звалює, як тягар, але завжди подає, узгоджуючи з внутрішніми устремліннями людини. Зрозуміло, за сприятливих умов духовні дари множаться, зростають, розвиваються, удосконалюються. Хіба не вдосконалюється дар віри? Дар молитви, дар милосердя, дар любові, всі дари по порядку, – хіба всі вони не примножуються працею, хіба не зростають якістю? Найяскравіший приклад тому – апостол Павло, який безперестанку примножував свої рясні дари Духа Святого денно-нічними працями і подвигами (див. 1Кор. 15:10,9:26-27 ; 2Кор. 6:1 ; Флп. 3:12-16 ). Кожен духовний дар подібний до небесного Божественного насіння, посіяного на ґрунті людської душі. Насіння животіє, росте і приносить плід, якщо тільки земля душі чиста від терня гріха і плевел пристрастей; але воно гине, якщо душа заросла тернами і вовками гріхів пристрастей і зробила себе тернистим тернистим поприщем для різних злих і вад (див. Мф. 13:3-23 ; Лк. 8:5-15 ). За ревність і труди Дух Святий прирощує дар до дару, більші дари до менших. Дари – від Духа Святого, а від нас – старання, зусилля, подвиг.
У цьому світі людина завжди перебуває між дияволом і Богом; друг вона або того, або іншого і живе або в тому, або в іншому. Дружить вона і живе з дияволом, якщо плазує в гріхах і пристрастях; адже гріхи і пристрасті – це душа і серце диявола. А з Богом живе вона і дружить, якщо чинить за святими Господніми заповідями, ставши співпричасником Боголюдського, Христового Тіла – Церкви, в якій, як дорогоцінні скарби, зберігаються всі блага всіх Божих вічностей. Так, у світі цьому людина завжди або за трапезою сатани, або за трапезою Господа Ісуса Христа, Єдиного Істинного Бога.
Щоденний досвід людського роду у світі цьому свідчить про те, що люди гинуть або від невідання, або від невизнання єдиного істинного Бога і Господа, Ісуса Христа. Іншими словами, гинуть вони від язичництва, від ідолопоклонства. Це незнання або невизнання Господа Ісуса Христа тягне за собою незнання або невизнання єдиного істинного блага в цьому світі – Христового Євангелія. Такі люди живуть “у нечистотах, похотях… пияцтві, надмірності в їжі й питті та безглуздому ідолослужіннях” (1Пет. 4:3 ) (сербською: “у богомерзенних ідолослужіннях. – Доп. пер.”). Так, “у богомерзенних ідолослужіннях”, тому що ідолопоклонство завжди у множині. Людина, яка не визнає Єдиного Істинного Бога, хоче вона того чи ні, визнає незліченну безліч інших нікчемних божеств, фальшивих божків, ідолів. Такі суть похоті й пристрасті, яким немає ні числа, ні кінця. Якщо спокусить людину одне з цих дрібних кепських божеств, то втягує її і в інші похоті й пристрасті, і тоді багато неправдивих і ненаситних божків розривають і пожирають людину. А людина виявляється не в змозі захистити себе від цієї орди диких зол і шалених спокус. Мала пристрасть втягує у більшу, і так по зростаючій; і людина занурюється у все більш тяжкі й невгамовні пристрасті, так щоб, врешті-решт, ніколи вже з них не вибратися. Адже всяка пристрасть має незліченну кількість ідолів, така й усяка похіть: тому-то всюди одні поруч з іншими тільки ідоли, і ніде немає їм кінця. Ідоли – немов живий вогонь: у ньому згорають у людини і совість, і душа, і серце, і воля. Тому святий Апостол любові просто заклинає християн: “Діти! бережіть себе від ідолів” (1Ін. 5:21 ).
Від ідолів походить усе зло – і велике, і мале. Кожна людина – ідолослужитель, якщо не вірує вона в єдиного істинного Бога, Господа Ісуса Христа. Адже так чи інакше вірить вона в когось або в щось: у певні істоти або речі, у певних видимих і невидимих кумирів, якими є: сонце, місяць, зірки, люди, тварини, рослини, ідеї, культура, цивілізація, техніка, мода, людство, раса, клас, пристрасті, похіть і… ім’я їм – легіон. Усе одно: і перше, і друге, і третє, і всі по порядку – все це ідолослужіння. А будь-яке ідолослужіння, безумовно, вбиває те, що робить людину людиною, тобто все в ній богоподібне, все звернене до Бога, все безсмертне, божественне, вічне. Тому святий Апостол і перестерігає християн, заповідуючи їм: “Отже, улюблені мої, тікайте від ідолослужіння” (1Кор. 10:14 ). Через усі різноманітні види ідолослужінь, опосередковано або безпосередньо, люди жертвують себе бісам, тобто приносять себе їм у жертву. Зрештою, будь-яке ідолопоклонство є поклонінням дияволу, будь-яке ідолослужіння – служіння сатані. Хіба не поклоняється дияволу, хіба не служить сатані, хіба не приносить душу свою в жертву бісам той, хто живе в пристрастях і похабних пристрастях, чому б і кому б він не служив, якщо тільки не служить він єдиному істинному Богу і Господу, Ісусу Христу? Це гранично ясно для кожного розсудливого. Тому богомудрий Апостол і повчає колишніх ідолопоклонників, коринтян: “Я кажу вам, як розсудливим, а ви розсудіть самі, що кажу. Чаша благословення, яку благословляємо, чи не є прилученням Крові Христової? Хліб, який переломлюємо, чи не є прилучення Тіла Христового? Один хліб, і ми багато одне тіло; бо всі причащаємося від одного хліба. Подивіться на Ізраїля по плоті: ті, що їдять жертви, чи не учасники жертовника? Що ж я кажу? Чи те, що ідол є що-небудь, або ідоложертвенне означає що-небудь? Ні, але що язичники, приносячи жертви, приносять бісам, а не Богові. Але я не хочу, щоб ви були в спілкуванні з бісами. Не можете пити чашу Господню і чашу бісівську; не можете бути учасниками в трапезі Господній і в трапезі бісівській. Невже ми наважимося дратувати Господа? Хіба ми сильніші за Нього?” (1Кор. 10:15-22 ).
Християни мудрі премудрістю всемудрого Господа, якою наповнене Його Святе Євангеліє (див. 1Кор. 2:6-7,10,12 ). Божественне благовістя Спасителя – ось мудрість християн. Ця мудрість відає істинного Бога і Господа, Ісуса Христа. Ця мудрість – уся з Бого-мудрості; вона – сама Бого-мудрість. Тому християни знають усе, що личить знати людській істоті і що буде для неї достатнім на землі і на небі. Головна ж істина цієї Бого-мудрості – така: Бог став людиною і як людина мешкає серед людей; Себе, Боголюдину, перетворив Він на Свою Церкву, якою спасає людей від гріха, смерті та диявола, роблячи їх спільниками (співтелесниками) Свого Боголюдського тіла – Церкви (див. Еф.3 :6), щоб жили вони Його Боголюдською Кров’ю, Його Боголюдською Плоттю, Його Боголюдським життям і, таким чином, прийшли “в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового” (порівн.: Еф.4:11-13).
“Чашею благословення” = Святим Причастям ми стаємо причасниками, спільниками Боголюдської “Крові Христової” (1Кор. 10:16 ). А вона, Божественна, і Всесвята, і всежиттєва, винищує в нас усе гріховне, смертне, диявольське, наповнюючи нас Божественним життям Боголюдини, Його святими силами. Чи є щось найближче за кровну спорідненість? Але тут у наявності наша кровна спорідненість із Богом, із Боголюдиною! Ось наше Божественне життя, безсмертне, вічне, Боголюдське! І це тільки половина нашої слави, нашого блаженства, нашої вічності й боголюдськості. А ось і друга половина: “Хліб, який переломлюємо, чи не є причащання Тіла Христового?” (1Кор. 10:16 ). Бог Слово стало плоттю, щоб ми, люди, істоти тілесні, стали співпричасниками, членами цього Пресвятого Тіла і мали спілкування в цьому спасительному Тілі. У Тілі Божому! У Тілі Боголюдському! Чи є щось найпрекрасніше цього для нашої людської істоти, для нашого нещасно вмертвілого, пронизаного смертю тіла? Ось, зі смерті переходить воно в безсмертя! зі смороду – в Божественні пахощі! з часу – у вічність! з людяності – в Боголюдськість! Чи не є це кровне спілкування з єдиним істинним Богом і Господом? Спілкування органічне, порівняно з яким нічого більш спорідненого, більш відчутного, більш вічного не можна навіть припустити. Святе Причастя! – Адже ми й уявити собі не можемо, а тим паче осягнути і виміряти його силу і могутність, адже для цього бракує нам і уяви, і розуму, і серця. У ньому “прилучення Тіла Христового” – наше прилучення! Якщо ми того не знали – а й справді не знали, то ось воно – Тіло безгрішне, ось – Тіло безсмертне, ось Тіло, яким личило б бути тілу людському, якби тільки не впало воно в гріх, і через гріх – у смерть, і через смерть – у пекло. Наше спілкування в Тілі Христовому рятує нас від усього цього. Хліб, який їмо, чи не перетворюється на наше тіло? Святе Тіло Христове, Яким ми у Святому Причащанні причащаємося, чи не вводить нас у живе й органічне спілкування з Його Пресвятим і Животворящим Тілом? Чи не з’єднує воно нас чудесно з Ним, єдиним Богом і Спасителем? Але і це не все. Ось Божественне, Боголюдське доповнення:
“Один хліб, і ми багато хто одне тіло; бо всі причащаємося від одного хліба” (1Кор. 10:17 ). Святе Причастя з’єднує нас не тільки з Ним, Незамінним, а й між собою. Вкушаючи Його Тіло, ми всі стаємо “багато одного тіла”. Поєднуючись із Ним, ми святим єднанням сполучаємося і між собою. Як Боголюдина Він з’єднує людину і з Богом, і з людьми. Це – свята єдність людей у Христі, єдність Боголюдська, єдина істинна і єдина вічна єдність людей. Бо в Боголюдині Христі ми не тільки вічно живі, а й вічно одне, і до того ж так одне, як одне тіло. Чи є найближча єдність, ніж ця? І ще: чи є інша вічна єдність, окрім як ця, коли тіло – вічне? Так – у Боголюдському Тілі Христовому, у Церкві; тут ми “багато одне тіло”: Ним, Боголюдиною, ми “багато одне тіло”. Бо Він, перш за все, Своїм втіленням поєднав у Собі Бога і людину у вічну єдність. І все це передав нам, людям. Передав як і личить Боголюдині. Адже Церкву заснував Він на Своєму Боголюдському Тілі, на земній реальності Свого Боголюдського життя в нашому світі. Втілився Всеблагий, щоб нас Себе співвтілити (див. Еф.3:6) і тим самим обожити, обоголюднити, дарувати нам усе Своє. Святоотцівська богомудра думка говорить: Бог став людиною, щоб і ми Ним стали “богами по благодаті”. Його – вочеловечення, і від Нього – наше обоження. Бог став людиною, залишаючись Богом, щоб людина стала богом, залишаючись людиною.
“Багато хто одне тіло”, бо ніхто з нас не становить усього тіла, але кожен – лише його частку, щоб ми завжди відчували й знали, наскільки тісно залежні ми одне від одного: всі від кожного і кожен від усіх; і наскільки потрібні ми одне одному: всі кожному і кожен усім; і ще: кожен кожному. Наша сила, і могутність, і життя, і безсмертя, і блаженство – лише в тій єдності, яку дає нам хто? – Тіло Христове, Тіло Боже. Досточудний Господь Ісус Христос – наша справжня їжа, наше істинне пиття (див. Ін. 6:55-56,48 ). Бо Він – той “один хліб”; адже Ним “ми всі… причащаємося від одного хліба” (букв. у сербськ.: “всі в одному хлібі маємо спілкування. – Прим. пер.”). Він – і саме це спілкування, і сила цього святого спілкування, святої соборності Церкви. Причащаючись Святим Хлібом і Святою Кров’ю Господа Ісуса Христа, ми причащаємося Його Святої Плоті, яка завжди одна і всюди одна. “Так ми, багато хто, складаємо одне тіло у Христі, а порізно один для одного члени” (Рим. 12:5 ; пор.: 1Кор. 12:27 ). Таким чином, Христом і у Христі ми “одне тіло” з усіма святими Апостолами, пророками, мучениками, сповідниками і взагалі з усіма святими. Чи є краща, або найсвітліша, або найдорогоцінніша, або інша вічна і найзворушливіша спільність, ніж це спілкування “з усіма святими” (див. Еф.3:18, 4:11-16)? Бути “з усіма святими одним тілом”, і до того ж – “Тілом Христовим” (1Кор. 12:27 )! Які якості цього тіла? Воно – Боже, і все Боже належить йому (тілу). А це – найпіднесеніше, найкраще, найбезсмертніше, найдосконаліше, що тільки може уявити собі й побажати людська істота.
Блаженний Феофілакт, наслідуючи святого Златоуста, богомудро міркує: “Що таке хліб у Євхаристії? – Тіло Христове. А чим стають причасники? – Тілом Христовим: не багатьма тілами, а одним Тілом. Бо як хліб із багатьох зерен стає одним, так і ми, будучи багатьма, стаємо одним Тілом Христовим. Бог для того й подає нам Своє Тіло, щоб з’єднати нас і з Собою, і між собою. Адже оскільки первісна природа нашого тіла стала тлінною і позбавленою життя, то Господь дав нам Своє безгрішне і живе Тіло, подібне до нашого, щоб ми, причащаючись ним, змішалися з Його Тілом (πρὸς αὐτὴν ἀνακραθῶμεν = з’єдналися з Його Тілом) і жили безгрішно – ἀναμαρτήτως, наскільки це можливо”.
Боголюдина як Церква – все і вся у всіх світах для вельми складної, вельми загадкової, вельми таємничої істоти, іменованої людиною. У цьому, безсумнівно, і вся таємниця, вся всеосяжна таємниця Нового Завіту. У цьому і вся його [тобто Боголюдини] незамінність. Але якби всі таємниці Нового Заповіту, Заповіту Боголюдського, могли б бути зведені до однієї таємниці, то ця таємниця – святе таїнство Причастя, святе таїнство Євхаристії. Воно і являє, і презентує нам цілковитого Господа Ісуса Христа в усій дивовижній багатогранності Його Боголюдяної Особистості: відкриває і дарує всі Його сили і всю Його любов. Адже Святе Причастя – це саме Його Божественне Тіло, це – сама Його Божественна Кров, це – весь Він у невимовній повноті Свого Божества, Свого Боголюдства. Нова Угода нова воістину унікальним і винятковим чином: це – Угода в Божій Крові, Угода в Божій Плоті. Таким є Боголюдський союз Бога і людини, здійснений дивовижною Боголюдиною: Бог Своєю Боголюдською Плоттю і Кров’ю поєднує з Собою людей і, таким чином, найвідчутніше і найтісніше споріднює їх із Собою, Богом і Господом. І справді, Святою Божою Кров’ю ми стали Божими спорідненими по крові, здійснилася кровна спорідненість Бога з людьми. Тому ми – діти Божі, Божі сини, а Він – Отець наш Небесний (див. Ін. 1:12-13 ; Рим. 8:15-16 ; Гал. 3:26,4:5-7 ; 1Ін. 3:1-2 ). Своєю Святою Плоттю Господь і нас, людей, пов’язує між собою святою кровною спорідненістю, святим братерством, бо ми “багато хто – одне тіло”, і до того ж – “Тіло Христове, один для одного члени” (порівн.: 1Кор. 10:17,12:27 ; Рим. 12:5 ). Так Святе Причастя ріднить і з’єднує нас спочатку з Богом, а потім у Бозі – і між собою. Святе Причастя – це присно Тіло всеживого Господа Ісуса: Це є Тіло Моє (Мф. 26:26 ); і ми ним і через нього – присно Його, присно знову Його. А також і тих, які цьому Святому Тілу причащаються. Так усі ми складаємо єдину святу Боголюдську спільноту. І справді, у Святому Причащанні – вся Церква, всі її Таїнства і всі її святині. Адже у Святому Таїнстві Причастя – весь Господь Ісус Христос. У цьому Таїнстві – весь Новий Заповіт, Заповіт у всеживотворящій Божій Крові: “Новий Заповіт у Моїй Крові” (1Кор. 11:25 ). А кров – це джерело життя, все-життя. Святим Причастям ми постійно оновлюємо свій заповіт із Господом Іісусом Христом, постійно в ньому утверджуємося; і це для нас, справді, – вічно новий союз, Новий Заповіт у Боголюдині Христі. У цьому – весь Новий Заповіт. Цього ніколи не можна забувати. Про це завжди потрібно пам’ятати, невпинно оновлюючи цей союз і тим самим прісно знову оживотворяючи себе Боголюдським життям. Тому Спаситель і залишив заповідь благовістя: “Це робіть на згадку про Мене” (Лк. 22:19 ; 1Кор. 11:24-25 ). Адже цей “спогад” – святотаїнственний, літургійний, євхаристійний – нагадує про весь Боголюдський подвиг спасіння світу, здійснений Господом Ісусом Христом. Нагадує, подаючи нам Самого Господа Христа у цілковитій повноті Його Боголюдства. Бо ніщо новозавітне не дає нам усього Господа Ісуса Христа так, як Святе Причастя. Щоправда, все новозавітне нагадує нам про Нього, слугує Його “спогадом”, але Святе Причастя подає нам Його цілковитого: Вічного, Всеживого і Всеживотворящого, від початку Єдиного і від початку Того самого – вчора, і сьогодні, і на віки вічні (див. Євр. 13:8 ). У цьому “спогаді” – весь Бог з усіма Своїми нескінченними і вічними силами і досконалостями, весь Його Боголюдський образ і подвиг. Святий Дамаскін богонатхненно свідчить: “Звершення Святих Тайн (на Літургії) виконує все духовне і надприродне домобудівництво втілення Бога Слова”. Бо через Святе Причастя ми сприймаємо весь Його Боголюдський подвиг спасіння як свій власний, досвідчено переживаючи насамперед Його всеспасительну смерть і Воскресіння. Адже вони досконало вводять нас у саме серце і в саму вічність Боголюдського подвигу спасіння. Тому святий Апостол і благовістить: “Бо щоразу, коли ви їсте цей хліб і п’єте цю чашу, то ви звіщаєте про смерть Господню, аж поки Він прийде” (1Кор. 11:26 ). А Він справді прийде: бо Він воскрес зі смерті й вознісся на небо з тілом: з тілом новим, дивовижним, вічним, всецінним. Бо в цьому Боголюдському тілі – все: з нього почалося спасіння, ним воно здійснилося, ним і завершилося. З ним Господь і прийде вдруге у світ цей, щоб остаточно явити нам Свою невимовну силу і славу Свого Боголюдського тіла. Тому на реальності Боголюдського тіла Спасителя все і ґрунтується: і Церква, і Причастя, і порятунок, і братство, і безсмертя, і вічне життя. Все залежить від цього Пресвятого Тіла, і все до нього зводиться. Тому причащання необхідне, “доки Він прийде”. А потім? Та й потім Святе Причастя буде потрібне людській істоті у вічному Царстві Господа слави. Тому на святій літургії, після Святого Причастя, ми і молимося зворушливо і з любов’ю: “О, Великодню велике і священне, Христе! О, Мудросте, і Слове Боже, і Сило: подавай нам истее Тебе причащатися в невечірньому дні Царства Твого”.
Нескінченна таємничість і потенційна святість людського тіла: воно створене Святою Трійцею, заради Святої Трійці. Тому друга Особа Пресвятої Трійці, Бог Слово, і приймає у Свою вічну Іпостась людське тіло на всю вічність. І в ньому Він зберігає найбільші й найважливіші таємниці та Божественні святині: таємницю Церкви, таємницю людини, таємницю світу. Увесь шлях Христового тіла виявляє і доводить наступний факт благовістя: наше людське тіло створене для того, щоб прямувати дорогою пресвятого воскреслого і піднесеного тіла Христового. Цю небесну, Божественну істину сповіщає богомудрий Апостол, благовістячи про людське тіло: “Тіло… для Господа, і Господь для тіла. Бог воскресив Господа, воскресить і нас силою Своєю. Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові?…. А той, хто з’єднується з Господом, є один дух із Господом… Чи не знаєте, що тіла ваші суть храм Святого Духа, що живе у вас, Якого маєте ви від Бога, і ви не свої? Бо ви куплені дорогою ціною. Тому прославляйте Бога і в тілах ваших, і в душах ваших, які є Божими” (1Кор. 6:13-15,17,19-20 ).
Для чого людині дано тіло? – Щоб бути святим Божим храмом, у якому богоподібна душа вдень і вночі служила б Богу Живому й Істинному. “Тіло… для Господа, і Господь для тіла”. Ось – Божественне призначення тіла. Хоч і виглядає воно тлінним, бо гріх вразив його смертю і зробив смертним, тіло було створене Богом для безсмертя, для вічності, для Божественного благовістя і радості – “для Господа”. А що й справді людське тіло створене “для Господа”, найкраще й найпереконливіше показує той факт, що Господь сприйняв на Себе тіло, “став тілом” (порівн.: Ін. 1:14 ), жив у тілі, воскрес із тілом, вознісся в тілі й назавжди лишився в тілі, сидячи праворуч Бога Отця, понад усіма небесами. Так досточудний Господь Ісус, Бог у плоті, розкрив вічне благовістя Боже про тіло і незаперечно засвідчив, що тіло – “для Господа”, що його Божественне призначення – бути Божим храмом. Людина і справді створена з тілом, щоб боголюбивим життям поступово наповнити його Господом і зробити безсмертним Господнім храмом. Тут, у земному світі, воно для того, щоб цілком сповнитися Господом, Його святими Божественними силами, Його Божеством, так само, як і тіло Господа Ісуса було сповнене всією повнотою Божества. Тому й покликання християн полягає в тому, щоб сповнити вічне благовістя Боже про тіло: щоб тіло своє сповнити Господом Іісусом Христом, цілковитим Його Божеством, всією повнотою Божества (див. Кол. 2:10 ; Еф. 1:23; 2Кор. 6:16 ). Християнин зобов’язаний день і ніч говорити собі: тіло моє – “для Господа” і ні для чого іншого. У всьому і в усьому личить йому бути гідним Господа: чистим від усякої скверни гріха і пристрасті.
“Тіло для Господа” – це перша половина вічного Євангелія Спасителя про тіло; а друга – “і Господь для тіла”. У цьому все Боголюдське благовістя, вся євангельська антропологія. Ставши тілом і назавжди перебуваючи в тілі, Господь Ісус Христос найвиразніше показав, що воістину “і Господь для тіла”. У жодному разі тіло не є чимось, що зневажається, зневажається, відкидається Господом. Навпаки, Собою настільки Він освячує, обожнює, наповнює безсмертям тіло, що воно стає і вічно перебуває складовою частиною Його Бого-людського Обличчя. Більшої честі й влади людське тіло не приймало ні від кого й прийняти не може. Як “Господь для тіла”, так “для тіла” і Його Святе Євангеліє, і Його Свята Церква. У цьому причина – Божественна, Боголюдська причина – того, що і Його Свята Церква є не що інше, як Його Боголюдське Тіло. Без сумніву, в тому все Євангеліє Спасителя, що “тіло для Господа” і “Господь для тіла”. Отже, ми знаємо вічну таємницю людської істоти: Господь Ісус Христос – Спаситель усієї людини: не тільки її душі, а й тіла. Тому тіло християнина має бути святим храмом, у якому мешкає свята душа у світі цьому і в якому вона вічно житиме після загального воскресіння мертвих. Тіла християн святим Хрещенням, святим Причастям, євангельським життям стали складовими частинами Боголюдського Тіла Христового. Вони вже й не їхні власні, а Його. Усе, що сталося з Його святим Тілом, має статися і з ними.
Тому святий Апостол благовістить: “Бог воскресив Господа, воскресить і нас силою Своєю. Хіба не знаєте, що тіла ваші суть члени Христові?” (1Кор. 6:14-15 ). Своєю всемогутньою силою Бог воскресить із мертвих наші тіла до вічного життя, як воскресив і тіло Господа Ісуса Христа. Бо тіла наші суть “члени Христові”, члени Його Боголюдського тіла; вони живуть Ним, від Нього і в Ньому. І все Його переживають як своє власне. Справді, ми і не свої, а Його. Своє вічне життя ми починаємо Ним ще тут, на землі: всі Його Боголюдські святі й життєдайні сили безперестанку струменіють по нас як по складових частинах Його єдиного й неподільного Боголюдського тіла. Як “члени Христові” ми живемо Його Божественним життям, Його Божественною Правдою, Його Божественною Істиною, Його Любов’ю, Правдою, Правдою, Благодаттю і всіма іншими Його Божественними святинями і силами. Якщо наші тіла суть “члени Христові”, то треба нам бути святими, як святий Він Сам, і чистими, як чистий Він Сам (див. 1Пет. 1:15-16 ; 1Ін. 3:3,2:6,1:7 ). Тому й молимося ми на святій літургії святого Василія Великого про оголошених: “Сотвори їхні уди чесні Святої Твоєї Церкви”.
Спасіння – в безперестанному благодатно-подвижницькому сприйнятті Спасителя. Сприймаємо ж ми Спасителя святими таїнствами і святими чеснотами. Насамперед – святим таїнством Хрещення. Йому передує віра. Віра і є споконвічна звернена до Бога сила, що привертає до Господа всю людину, приводить і приліплює її до Нього, відлучивши її заздалегідь від усіх несправжніх богів і фальшивих цінностей світу цього. Вірою людина відривається від усього тлінного, несвятого, гріховного, смертоносного, диявольського і припадає до Господа – всечистого, всесвятого, безгрішного, безсмертного, вічного. І так тримається за Господа Святими Таїнствами та євангельськими подвигами молитви, любові, посту, смиренності, лагідності, терпіння та іншими. Хіба молитва не підносить людський дух до Господа і не приліплює його до Нього? А любов? Хіба з її допомогою християнин не припадає до Господа всім своїм серцем, всією своєю душею, всією своєю думкою, всією своєю силою? А надією хіба не злітає він весь до Нього і не перебуває в найтіснішому з Ним єднанні? А терпінням хіба не змикається він настільки з Ним, що відчуває себе з Ним співрозп’ятим? А святе Причастя, хіба не наповнює воно всю людину Господом, цілком поєднуючи її з Ним, так що вона – і справді “один дух із Господом” (1Кор. 6:17 ) і одне тіло? Так, усе це, безсумнівно, приводить до Господа, співвтілює Господу, з’єднує з Господом. Іншими словами, все це нас воцерковлює і оцерковлює, робить складовими частинами Боголюдського тіла Господнього, Церкви. Ми – “один дух із Господом”, якщо ми – “члени Христові” і як такі живемо в Його Боголюдському тілі, в Церкві: її життям, її благодаттю, її Духом, її душею.
Гріх – єдина сила, що відчужує від Господа, і до того ж настільки, що сполучає вона людину з дияволом, перетворюючи її на духовне чадо цього останнього (див. Ін. 8:44 ; 1Ін. 3:8-10 ). А Божественне Євангеліє Спасителя – це знову-таки єдина сила, що підносить і приводить до Господа, а з Господом поєднує і згуртовує. З усього євангельського випромінюється сила, що приводить до свого Джерела – до Господа Ісуса. Тому й сповістив Він безсмертне благовістя: “Слова, що кажу Я вам, суть дух і життя” (Ін. 6:63 ). Виконуючи Господні заповіді, людина наповнюється Його Духом і справді стає “один дух із Господом”. Так живе вона в Господі й Господь у ній. Бог Слово і став людиною, цілковито, нерозлучно і вічно з’єднавшись із людським єством, щоб показати нам, що це – єдиний правильний шлях, єдина істинна мета, єдиний природно-надприродний спосіб існування людського єства взагалі – єства, розгалуженого в усі людські індивіди всіх часів. Відокремити людей від сатани, відректися від сатани і від усіх діл його, спрямувати людей слідом за Господом Іісусом Христом і поєднати їх із Ним – ось сенс і мета пришестя Боголюдини у світ і всього Його домобудівництва спасіння, тобто Церкви. Це передусім досвідчено переживається у святому таїнстві Хрещення, а потім міцніє і здійснюється через усе життя за сприяння інших святих таїнств і всіх святих євангельських подвигів. Будь-яка пристрасть, всякий гріх порушує цю єдність із Господом. Якщо поступиться християнин пристрастям – то, ось, він уже відокремив себе від Господа і повернувся до сатани, творячи його справи. А справи сатани, які вони? – Гріхи. Кожен гріх – справа сатани. І всі вони мають одну й ту саму мету: відторгнути людину від Господа і повернути її сатані. Адже всі гріхи – як найтяжчі, так і найменші, та й усі інші серед них – невпинно над цим працюють. Гріхом же, що відчужує людину від Господа і ввергає її безпосередньо в обійми сатани, є, насамперед, блуд.
Тому святий Апостол заповідує: “Уникайте блуду; усякий гріх, який чинить людина, є поза тілом; а блудник грішить проти власного тіла” (1Кор. 6:18 ). Зазвичай кожен гріх зачинається в душі і якщо ми його підтримуємо, то прогресує в ній так, що або перетікає в тіло, або цілком залишається в душі. Наприклад, гордість, самолюбство, заздрість, злопам’ятство, ненависть – здатні цілком залишитися в душі й не проявитися за допомогою тіла. Блуд же оскверняє все тіло і душу. А головним чином – тіло, оскільки він переважно – гріх тіла. Блудник “грішить проти власного тіла”. Як це? Так, що і тіло за своєю природою богозданне, святе; воно – носій богоподібної душі, її святий храм. “Грішить проти власного тіла”, бо “тіло для Господа” (1Кор. 6:13 ), а не для блуду, не для гріха, не для диявола. Воно дане людині для того, щоб Господь у ній втілився, а не для того, щоб гріх позбавляв її святості, опоганював, вражав смертю, споріднював із дияволом. Вносячи гріх у власне тіло, людина грішить проти свого тіла, а також і проти своєї душі. Кожним своїм гріхом грішить вона як проти душі, так і проти тіла. Внаслідок єдності своєї особистості людина кожним своїм гріхом “грішить проти власного тіла”, згрішає проти своєї душі, проти своєї совісті, проти свого розуму, проти всієї своєї істоти, проти всієї своєї природи. Це особливо буває через гріх блуду. Бо ніщо в людині, ніщо, що становить людину, – не для гріха, включно з тілом. Усе це створено Богом і ввірено людині, щоб зберігала вона все це в божественній святості й чистоті, а до того ж і вдосконалювала. Так і тіло було створене для того, щоб бути храмом богоподібної душі, її вірним співробітником і безсмертним супутником, щоб і те, й інше сповнилося Богом і жило Ним вічно. Це показує нам і Сам Господь Ісус Христос, зробившись як Бог Слово плоттю. Його Пресвяте Тіло чи не є досконалий храм Божества? Та й усе Його Боголюдське домобудівництво порятунку світу зводиться до того, щоб уся людина – і душа її, і тіло – наповнилася Богом, зодяглася в Господа Іісуса Христа, стала Божим храмом, у якому через святі таїнства і святі подвиги мешкало б Трьохсвяте Божество – Отець, Син і Святий Дух, Трійця Єдиносущна і Нероздільна. Тому святий Апостол і благовістить:
“Чи не знаєте, що тіла ваші – це храм Святого Духа, що живе у вас, Якого маєте ви від Бога, і ви не свої?” – καὶ οὐκ ἐστὲ ἑαυτῶν (1Кор. 6:19 ). Відмінність християн від нехристиян полягає в тому, що тіла християн суть храм Святого Духа. Дух Святий з’єднався з їхньою душею. І став їхньою душею. Так, усе життя християн є не що інше, як життя в Дусі Святому і Духом Святим: безперестанне служіння, безперестанне богослужіння Духові Святому всім серцем, всією душею, всім розумом, усім єством. Дух Святий мешкає в них так, що бере участь у всьому їхньому житті: Ним відчувають вони і себе, і Бога, і світ; Ним мислять і про Бога, і про світ, і про себе; все, що роблять, – роблять Ним: Ним моляться, Ним люблять, Ним вірять, Ним діють, Ним рятуються, Їм освячуються, Ним безсмертять. Серце їхнє – Їм їхнє, і душа їхня – Їм їхня, і життя їхнє – Їм їхнє. Від Нього до них приходить усе: і життя, і безсмертя, і вічність, і всі істини, і всі благовістя, і всі радості. Бо весь подвиг спасіння звершується Духом Святим. Він – Той, Хто в Ісусі відкриває нам Господа; Він – Той, Хто вірою вселяє Господа Ісуса Христа в нашу душу; Він – Той, Хто в благодатних подвигах сполучає нас із Ним; Він – Той, Хто наш дух настільки тісно з Ним з’єднує, що ми стаємо “одним духом із Господом”; Він – Той, Хто за Своїм всемодрістю Божественним Промислом поділяє і роздає нам Божественні дарування; Він – Той, Хто утверджує і вдосконалює нас у цих дарах; Він – Той, Хто у святому таїнстві Хрещення відроджує нас, оновлює й освячує; Він – Той, Хто через Святі Таїнства та святі чесноти наділяє нас Христом і робить нас із Ним єдиними; Він – Той, Хто очищає нас, освячує, спасає, обожнює, вводить у безсмертя і, таким чином, і нашу душу, і наше тіло перетворює на Божий храм, на обитель Пресвятої Трійці. І ще: Він – Той, Хто в людському світі здійснює все євангельське, все Христове, все Боголюдське домобудівництво спасіння, бо Він – душа в Боголюдському Тілі Церкви. Тому Господь Ісус Христос і сповістив, що хула на Святого Духа не пробачиться людям ні в цьому віці, ні в майбутньому (див. Мф. 12:32 ; Мк. 3:29 ). Тому й життя Церкви як Боголюдського, Христового Тіла почалося зі сходження на неї Святого Духа і триває з віку в вік завдяки Його в ній перебуванню, бо Церква – Ним Церква. Він наставляє на всяку істину спасіння; Він навчає спасіння; Він звершує спасіння кожного. Усе тут належить Йому, а через Нього – Богу Отцю і Богу Сину. Усім, що мають, християни зобов’язані Йому, тому святий Апостол і каже їм: “Ви не свої”. Подивіться на добре в собі: все у вас святе, піднесене, благе, божественне, безсмертне, вічне, євангельське – чи не від Нього, чи не від Духа Святого? Ваше очищене й освячене тіло – чи не Ним очищене й освячене, чи не Ним перетворене на храм Божий? Ваша очищена й освячена душа і ваша очищена й освячена совість чи не Ним очищені й освячені? Ваше очищене й освячене серце і ваш очищений і освячений розум – чи не Ним отримали очищення й освячення? Все це так, тому що Дух Святий “живе у вас”.
Але при всьому цьому ніколи не слід забувати про те, що все це ми, християни, маємо від Духа Святого, та й Самого Духа Святого – лише завдяки високопочесному і вселюдяному нашому Спасителеві, Найсладшому Господу Ісусу. – “Його ж заради і Дух Святий у світ прийшов”, його ж заради і продовжує Він у Церкві Його спасенну, Боголюдську справу. Адже якби Господь Ісус Христос, воістину “Єдиний Людинолюбець”, не прийшов у наш земний світ і не здійснив уселюдолюбного подвигу спасіння світу, то і Дух Святий не зійшов би в наш світ. Як безмірно дорогоцінне і невимовно людинолюбне все те, що всемилостивий Господь Ісус зробив заради нас, людей, і заради нашого спасіння! Вершина ж усього цього – те, що Себе Самого приніс Він у жертву за спасіння світу. Себе! А хто Він? – Єдинородний Син Божий, Сам Бог Слово, найдорогоцінніший паче за всі разом видимі й невидимі світи, якби навіть ці останні були безмежно помножені на нескінченне число. І як Такий Він – воістину єдина Всецінність у всіх світах – зійшов у наш смердючий світ, став людиною, жив у нашому затхлому звіринці, добровільно прийняв за порятунок світу невимовні муки і найганебнішу смерть на хресті, – для чого? Тільки для того, щоб нас, людей, сластолюбних і гріхолюбних земних кліщів, врятувати від гріха, смерті та диявола і дарувати нам вічне життя і неминуще блаженство. Чи є щось більш людинолюбне, більш дорогоцінне, більш значуще, ніж це? Якою дорогою ціною ми врятовані! Ми, люди, жалюгідні клопи, які полюбили гріх, не маємо ні такого розуму, щоб у достатній мірі уявити собі, ні такого серця, щоб як годиться відчути всю безмірну значущість несказанної подвигу Спасителя. Святий Апостол має на те Божественне право, адресуючи християнам такі слова: “Ви не свої. Бо ви куплені дорогою ціною. Тому прославляйте Бога і в тілах ваших, і в душах ваших, які є Божі” (1Кор. 6:19-20 ). І справді, куплені ми дорого. Благий Господь Своєю Божественною всеспасительною жертвою викупив нас для раю, для вічності, для божественного життя, для божественного блаженства, для божественних досконалостей. Якими тоді належить бути нашим тілам і душам? Хіба не святими храмами, де безперестанку оспівувався б і прославлявся предивний Господь і Спаситель наш Ісус Христос? Але як Його, Всеславного, можемо ми прославляти в наших тілах і душах? – Тільки святістю і чистотою. Адже тільки цим прославляється Всесвятий і Всечистий. А тому і тіла наші, і душі [наші] повинні бути святими і чистими, щоб стати гідним Божим храмом, в якому безперестанку звершувалося б богослужіння єдиному істинному Богу і Господу нашому Іісусу Христу. Тільки так виконають своє призначення і наші душі, і наші тіла, бо і те, і інше – від Господа і для Господа. “Боже” в нас має належати Богу і прославляти Бога. Якщо будь-хто взагалі, то саме Господь Ісус Христос, ставши плоттю і сприйнявши в Себе людську душу, ясно показав, що як людське тіло, так і людська душа є чимось “Божим”. Тому наш перший обов’язок – віддати Богові “Боже”, служити Йому цим і прославляти Його. І тоді для нас стане зрозумілим благовістя святого Апостола: “Ви не свої”, бо все, що маємо: душу і тіло, – все це не наше: це від Бога і для Бога. Жодним чином ні душа наша, ні тіло не призначені для гріха, або для смерті, або для диявола, або для пекла. Адже і гріхом, і смертю, і дияволом, і пеклом – безчестимо ми не тільки наші душі й тіла, а й Самого Творця і Спасителя наших душ, Господа Ісуса Христа. Прославляємо ж ми Його гідно і в тілах наших, і в душах, якщо Його благодатною силою і своїми святими чеснотами очищаємо їх від усякого гріха, смерті і диявола і наповнюємо тільки святим, божественним, безсмертним і вічним. Найзручніше ми це зробимо, якщо дослухаємося до богомудрої святоотцівської поради: “… роблячи все з Богом Словом, за Богом Словом, заради Бога Слова”.
Святий Златоуст благовістить: “Святий Апостол постійно нам нагадує, що і тіла наші, і душі суть Божі. Такі вони не тільки тому, що їх створив Бог, а й тому, що дорогоцінною Кров’ю Сина Свого повернув їх до Себе, коли вони від Нього віддалилися. Зверни увагу на те, як Апостол усе наше приписує Христу, як підносить нас на небо. Ви, каже Апостол, “члени Христові”, ви – “храм Духа Святого”; не будьте членами розпусти; ви безчестите не власне тіло, бо це тіло не ваше, а Христове. Цим Апостол вказує на людинолюбство Владики Христа, який зробив наше тіло Своїм і тим самим припинив нашу над ним порочну владу. Апостол каже особливо: якщо тіло ваше – не ваше, то ви й не маєте права ганьбити тіло іншого, особливо якщо належить воно Господу, або ж оскверняти храм Духа Святого”.
У цьому земному світі, в якому потрійний шквал гріха, смерті та диявола невпинно спустошує наші людські світи, чим ми, раби смерті, раби гріха, раби диявола, можемо справедливо хвалитися? Тільки Боголюдиною, Господом Ісусом Христом – єдиним під небом Спасителем від цієї всеруйнівної бурі (див. Діян. 4:11-12 ). Так, саме так: хвалимося ми Христом Ісусом (див. Флп. 3:3 ; Рим. 8:32 ; 1Кор. 1:5 ), Господом нашим, бо від Нього і завдяки Йому – у нас усе: і Дух Святий, і спасіння, і воскресіння, і обоження, і засвоєння Христу, обоголюднення, і всі незліченні дари, які всещедрий Бог доброти й людинолюбства міг дарувати людському роду. Ми хвалимося Ним, бо Він не тільки врятував нас від гріха, смерті та диявола, а й дарував нам вічне життя і всі вічні Божественні блага. Ми хвалимося Ним, бо Він як Бог абсолютно і по-людськи доступно розв’язав для нас усі питання життя і світу, які споконвіку терзали людський дух. Ми хвалимося Ним – і не сподіваємося на плоть (див. Флп. 3:3 ). Та й як нам сподіватися на плоть, якщо Бог – тут, поруч із нами, у нашому людському світі? Сподіватися на плоть, яка, немов сухий пісок, нестримно обсипається в море смерті? Так само як не сподіваємося ми ні на людський дух, ні на сонце, ні на всесвіт, ні на будь-що інше, створене і створене, бо з нами Він – Сам Бог і Творець, Спаситель і Спокутувач, досточудний Господь наш Ісус Христос.
Найдосконаліша віра старого світу не могла принести світові порятунок від гріха, смерті та диявола. Вона лише спрямувала до Спасителя і спасіння (див. Гал. 3:24 ), привела старий світ до Хрещення покаяння і вручила його Спасителеві, який спасає Хрещенням спасіння в Дусі Святому (див. Мф. 3:11 ). Уся праведність, яка могла бути нею набута, представлена в Савілі: “по правді законній він непорочний” (Флп. 3:6 ). Це найбільша “перевага” для старозавітної людини. Але коли Савл зустрівся з воскреслим Христом і пізнав Христа, то ця “перевага” негайно перетворилася на ніщо. Ревний гонитель Христової Церкви – варто було йому тільки прозріти душею і побачити всю Істину світів: Боголюдину Христа, Спасителя і Спокутувача – перетворився на її найпалкішого Апостола. Тоді перестав він “сподіватися на плоть”, тобто на людину і людське, і всього себе віддав Богу і Боголюдському. Боголюдина стала його єдиною похвалою: “хвалимося ми Христом Ісусом” (пор.: Флп. 3:3 ), адже тільки Він дарує спасіння. А людина, а всі люди, а все людське – чи не суть всі вони раби смерті, і гріха, і диявола? Та й чи розумно “сподіватися на плоть”, тобто на те, що зіштовхує тебе і скидає в смерть, у царство зла і мук? Ніщо “по плоті” не рятує, тому ніщо людське і не заслуговує на те, щоб зайняти в житті людей місце істинного Бога. Тіло без духу мертве. Це очевидний закон людського життя. Але точно так само мертвий і дух людський без Духа Божого. Це теж зримий закон людського буття. Адже жодна людина не може власним духом врятувати себе від смерті, гріха і диявола. Якщо людський дух не з’єднається у Христі з Духом Божим, то назавжди залишиться безпорадним рабом смерті, гріха і диявола. Тому врятувати людину може тільки Бог. І до того ж Бог, Який настільки тісно і цілком поєднався з людиною, що весь став людиною. Такою є Боголюдина. Тому Він – єдиний Спаситель людської істоти. Найщиріший і найдостовірніший свідок цього – апостол Павло, чоловік “по правді законній – непорочний”. Але і при всьому цьому як він безнадійно безпорадний! Не приносять тут користі ні людський дух, ні людське тіло, ні весь людський рід. Без Спасителя Христа і людський дух, і людське тіло є нічим іншим, як двома мертвими крилами на померлій людській істоті. Савл відчув це всім єством, щойно пізнав воскреслого Христа Господа і Його силу, і весь знайшов себе в Його Боголюдському тілі – в Церкві, і безстрашно сповістив усім мешканцям усіх світів: Христос – усе і вся, а все інше – чистий збиток і величезний нуль (див. Флп. 3:4-8 ).
Ось приголомшливе сповідання воскреслого з усіх смертей апостола Павла: “Що для мене було перевагою, то заради Христа я вважав марністю” (Флп. 3:7 ). Марнотою навіть і те, що становить виняткову перевагу віри обраного народу, – вся законна правда і праведність. Якщо ж найбільше надбання дохристиянського світу порівняно з Христом виявляється втратою, які ж тоді інші цінності: релігійні, філософські, культурні? Усі вони, від першої до останньої, хоч би які прибутки вони людям приносили, – варто їх тільки зіставити з єдиною Всецінністю всіх світів, з Господом Ісусом Христом, – стають збитковими. Боголюдина Христос настільки вища за всі людські цінності, що й справді Він – єдина Божественна і людська Всецінність у всіх світах. Що суть всі так звані боги, скільки б їх не було в пантеоні людської історії, порівняно з дивовижною Боголюдиною? Воістину – лише марнота. А герої світу і його генії? І вони – марна трата. А так само і всі філософи, і всі вчені, і всі реформатори, і всі люди, великі й малі, окремо і вкупі, всі до єдиного: без Христа вони суть ніщо інше, як марнотратство, один тільки збиток як для себе самих, так і для навколишнього світу. Адже не здатні вони дати людині того, що для неї у світі найважливіше: позбавити її від смерті, від гріха, від диявола, від пекла. Утім, багато хто з них або самі хочуть, або інші їм те навіюють, а саме: зайняти своєю горезвісною “величчю” місце єдиного істинного Бога неба і землі – Господа Ісуса Христа, Боголюдини. Чи не криється в цьому згубна шкода для їхніх адептів, які через них або на догоду їм не бажають Христа, або не визнають Його, або не шукають, або навіть женуть? У тому, що це так, легко може переконатися кожен: нехай спробує без Христа достеменно розв’язати проблему свого людського буття, відшукати його споконвічний, неминущий сенс; іншими словами – нехай спробує без Христа звільнити себе від смерті, від гріха, від зла, від диявола, і до того ж істинно і досконало. Без сумніву – успіху в цьому не буде. Тому цілком зрозумілим і виправданим є настільки гучне і безприкладно сміливе твердження святого апостола Павла: Христос – все і вся, а все інше порівняно з Ним – явний збиток.
Щоб затвердити істинність євангельського вчення про цінності, потрібна загальна перевірка. Що для мене, для тебе, для кожної людської істоти найбільша цінність у світі, що для нас “перевага?” Це треба визначити про цінності і порівняти з тим, що Собою представляє, приносить і пропонує кожній людській істоті Боголюдина Христос. Якщо людина це зробить, нехай навіть і з нещадною критикою, але тільки неупереджено, то муситиме дійти до павлівського переконання та висновку: найбільша її цінність, її “перевага” у зіставленні з Христом Господом – суща безцінь, воістину марнування, втрата. Такого висновку і переконання дійшли всі справжні страждальці людської думки, всі справжні дослідники неминущого сенсу людської істоти, життя і світу: Божі святі. Адже це – єдині справжні люди; бо побороли вони в собі всі гріхи, всі смерті, всіх бісів – сповнивши себе Богом і Господом Іісусом Христом, Його Божественними святинями та святими силами. Вони суть найбільш красномовне підтвердження і найдостовірніше свідчення істинності павлівської віри, павлівської філософії цінностей, павлівської аксіології.
Але ось павлівський грім віри і грім Істини: “Та й усе вважаю марнотою заради переваги пізнання Христа Іісуса, Господа мого, – для Нього я від усього відмовився, і все вважаю сміттям” – σκύβαλα (= помиї, сміття, кал, кал), – “щоб здобути Христа і знайтись у Ньому” (Флп. 3:8-9 ): “все” – не тільки те, “що для мене було перевагою; все” – не тільки на землі, а й на небі: всі істоти і всі світи, від першого до останнього… Немає нічого такого в жодному з існуючих світів, що можна було б виокремити і сказати: ось, це могло б зрівнятися з Христом, замінити Христа, посісти Христове місце у світі, в людині, серед людей. Порівняно з Ним усе неповноцінне, усе й справді шкідливе. Зіставте своє благо, тобто те, що вважаєте ви благом, із благом Христовим; і якщо воно виявиться не таким, як Його, то, безсумнівно, це саме ваше “благо” завдає шкоди і вам самим, і навколишньому світу. Або ось – ваша істина, заради якої ви живете і помираєте; поставте її поруч з істиною Христовою: якщо вона не з неї випливає і їй чужа, то вона також заподіює шкоду і вам самим, і світу навколо вас. Або ваша любов: якщо вона не з тих самих Божественних якостей, що й любов Христова, то вона вб’є і вас самих, і тих, кого ви любите. Або якщо порівняти ваше і Його життя: чи не є ваше життя, власне, поступовим вмиранням, що віддає вас смерті, яку ви не в змозі перемогти? Але тоді хіба ваше життя не завдає вам шкоди і чи не є воно нескінченною безглуздістю, і мукою, і пеклом?
Пізнати Христа, істинно усвідомити, хто Він і що приносить людині й людському роду, – ось знання, яке з радістю перетворюється людиною на всезнання. У ньому вона споглядає все. Особливо якщо поставить його поруч із будь-яким іншим людським знанням про кого б і що б то не було. Досвід святих людей свідчить про те, що істинне пізнання Христа є, по суті, всезнанням. Бо коли людина пізнає як належить Христа, то вбере в себе все необхідне не тільки для світу цього і для життя в цьому світі, а й для світу іншого і для вічного життя в світі горньому. Хто ще здатний дарувати людям таке пізнання: хто з богів, хто з людей, хто з героїв, хто з геніїв? Ніхто, ніхто і ще раз ніхто. Лише пізнання Христа наділяє людину єдиним вірним знанням про Бога, про світ, про людину, про життя, про смерть, про зло, про диявола, про гріх, про істину, про правду, про любов, про велике й мале, про головне й другорядне, про вічне й тимчасове. Тому святий первоверховний Апостол з такою захопленою любов’ю і полум’яною ревністю називає Христа своїм Господом. І справді, ніхто не гідний бути Господом для людини, крім Боголюдини. Це відчуває кожен, хто чесно мучився проблемою людини; не Бога, а людини. Адже проблема людини має привести її до Бога, єдиного істинного Бога і Господа – до Боголюдини Христа Ісуса.
Як єдиний істинний Бог і Господь Боголюдина Христос знаменує Собою єдиний істинний сенс людської істоти і буття. Тому святий Апостол відкладає все: і свою колишню душу, і свою колишню совість, і своє колишнє серце, і свою колишню істину, і свою колишню праведність. Залишає і сім’ю, і вітчизну, і народ, і віру, і філософію, і науку, а понад те – і землю, і небо, і небо над небесами, і все, що в них і на них. Адже все це нескінченно мало, щоб бути сенсом і метою людської істоти і життя. Від усього цього святий Апостол з радістю відмовляється заради Господа Ісуса Христа, бо в Ньому він знайшов щось незрівнянно величніше і дорогоцінніше за все це. Що ж це таке? – Всі досконалості й блага істинного Бога. А вони можуть стати і стають людськими, тому що і Сам істинний Бог став людиною і Себе, Боголюдину, перетворив на найдивовижніше і найзворушливіше Боже чудо – на Церкву. Усе ж це для того, щоб люди, роблячись співпричасниками (співтілесниками) Боголюдського Тіла Христового – Церкви, могли в ній за допомогою Святих Боголюдських Таїнств і святих Боголюдських подвигів плекати себе “на чоловіка досконалого, на міру повного віку Христового”, досягаючи тим самим Божественної мети свого людського буття: спасіння = обоження = засвоєння Христовому = обоголюдяніння = оцерковлення = отроіченія (порівн.: Еф.3 :6, 4:13; Кол. 2:19,1:10-11 ).
А щоб до кінця висловити Христову незрівнянну велич і всецінність, Христову незрівнянну унікальність і незамінність, Апостол, який не насичується любов’ю до Христа, вигукує, що заради Христа він вважає “все за сміття” – σκύβαλα: за сміття, за помиї, за гній. Що це? Нігілізм, досі нечуваний і небачений в історії світу? Так, безсумнівно, це – нігілізм, якого світ ще не бачив. Але – святий нігілізм. Бо все не Христове, все, що не від Христа, святий Апостол вважає сміттям, брудом, помиями, сміттям. Немає більше подиву, немає сумніву: нині ми знаємо всю істину про світ і про все, що входить у рамки людського пізнання, буття, почуття. Повідав же нам її найсміливіший, найчесніший, найбільш змучений житель планети. Адже ніхто щиріше, палкіше і безстрашніше, ніж він, не боровся проти Христа і всього Христового, але світло воскреслого і вічно живого Христа перевернуло і змінило все це дощенту. Від грандіозної сили цього світла він спочатку осліп, але через три дні прозрів. І побачив у Христі всю істину всіх світів. У світлі цієї все-істини що суть всі людські релігії, науки, філософії, культури, цивілізації, якщо не сміття, не гній, не покидьки? У гнойовій купі й живуть і харчуються нею черв’яки, п’явки, мошкара, тобто люди подібного духу. А орли людської думки, людської совісті, ось – усі вони поблизу Христа, з Христом і за Христом. Генії? герої? полководці? вчені? філософи? першовідкривачі? Хіба смерть не перетворює кожного з них на гній? Ось деякі ставлять їх в один ряд із досточудним Богом і Владикою Христом, інші зрівнюють їх із Ним, а є й такі, що хочуть ними навіть Його замінити, – чи не загрузли такі своєю совістю в нечистотах? Чи не живуть душею в гнойовій ямі? Чи не борсається їхнє серце в розсаднику черв’яків? Адже людину і все, що від людини, смерть перетворює на перегній, робить їжею черв’яків. Але та ж сама людина, і до того ж усяка людина, варто їй тільки почати жити Христом, перетворюється на істоту безсмертну і вічну, на істоту божественно-велику і піднесену, яка мешкає в безсмертних світах невимовних Божих досконалостей: у раю. Так, відстань зафіксовано: гнойова купа і рай, людина і Боголюдина. Без Боголюдини людина – сміття і гнойова купа; з Боголюдиною вона – рай і святилище, і ще: бог по благодаті, боголюдина по благодаті.
Внаслідок усього цього, найважливіше для людини – стяжати Христа (див. Флп. 3:8 ). Це – те, що від людини ніколи не відніметься; тому це і є “єдине на потребу” (пор.: Лк. 10:42 ). Усе втратити – придбати тільки Христа. Ціною всього, будь-якою ціною. Адже Господь Ісус Христос – це та “дорогоцінна перлина” на звалищі земного світу, знайшовши яку, людина з радістю продає все, що має, і купує її (порівн.: Мф. 13:45-46 ). Якщо придбала людина Христа, то отримала все необхідне для людського єства до досконалого, божественного життя в часі й у вічності, на землі й на небі. Дивовижне все-бажання Апостола, а через нього – і моє, і твоє, і кожного: “…і знайтися в Ньому” (Флп. 3:9 ). Знайтися у Христі! Яка радість, і блаженство, і захоплення: тут усе виткано з Божественних чудес. Людина перебуває посеред дивовижних Божественних досконалостей, яким немає кінця. З одного боку сяє Божественна Істина, вся досконала й нескінченна; з іншого – Божественна Любов, теж вся досконала й нескінченна; з третього – Божественна Благодать, знов-таки вся досконала й нескінченна; і так усюди, з усіх боків, виблискують і полум’яніють незліченні Божественні довершеності, сповнені невимовної краси та розчулення, і все це солодкими хвилями безперестанку наповнює людську душу, серце, розум, совість, переливаючись по всьому єству. І тоді людина всім своїм “я” захоплено відчуває і радісно бачить, що вся вона – у найтаємничішій та найчудотворнішій істоті, яку називають Церквою, і що поза Христом – все воістину сміття, воістину скверна. Якщо людина “знайдеться” у Христі Боголюдині, то знайде і істинного Бога, і істинну людину, і істинного себе. А до того вона ніби поза собою: блукає бездоріжжям, блукає прірвами, голодує пустелями, харчується тінями, дружить із міражами. Всюди спокушають її і не перестають зачаровувати неправдиві боги, неправдиві вчителі, неправдиві мудреці, самозвані вожді. Від цього розтлівається совість, гине душа, до чорноти затьмарюється розум. Але раптом уся його совість “знайшлася” у Христі. Якою ж тоді личить їй бути? – Цілком світлою, святою, чистою, боголюбивою. А душа? – Лише у Христі знаходить вона все своє зворушливе безсмертя, сповнене Божественними досконалостями і блаженствами, знає шлях і відає сенс як себе самої, так і всього їй притаманного. Тоді поступово всі її думки і почуття освячуються, зодягаються в Христа, обоживаються, обоголюднюються, стають безсмертними і вічними, кожна думка – Христо-думка; кожне почуття – Христо-почуття. Тоді Христова думка стає її думкою, Христове почуття – її почуттям, Христове сумління – її сумлінням. Усе Христове стає її власним: і Істина, і Правда, і Любов, і Життя, і Вічність. І вона, спрагла Христа, робиться подібною до Христа. Усе притаманне їй поступово перетворюється у Христі та співвідноситься з Христом Господом, уявляючи себе в Нього, аж поки не зобразиться в ній Христос – μέχρις οὗ μορφωθῇ Χριστός ἐν ὑμῖν. Тоді, тільки тоді радість ця, і блаженство, і благословення, і благовістя – бути людиною, і причому радість нетлінна, блаженство неминуще, благословення непорушне, благовістя вічне.
Якщо “знайдеться” людина у Христі, то опиниться у світі абсолютно новому, у світі Боголюдському = у Церкві, в якому його мешканці живуть абсолютно новим життям: життям святих таїнств і святих чеснот, тобто святих Боголюдських сил. Перша з них – віра. А укупі з нею і слідом за нею і всі інші таїнства і святі подвиги: Хрещення, Миропомазання, Причастя, любов, надія, молитва, піст, лагідність, смиренність, милосердя, співчуття, милосердя, добрість (доброта), праведність, покаяння, сповідь та інші. Всіма ними людина живе одночасно, всі піднімає, піднімаючись усіма їхніми стежками, причому незмінно всьому передує і все наставляє своїм Боголюдським світлом віра. Це проживання у святих таїнствах і святих чеснотах утворює нову правду, нову праведність, Бого-людську і євангельську, про яку світ поза Христом не знає і знати не може, бо не має святих сил, що творять цю правду і цю праведність. Євангельська праведність – це праведність “через віру в Христа”, праведність “від Бога по вірі” (Флп. 3:9 ). Віра тут означає всі святі таїнства і святі чесноти, бо саме вона вводить у всі євангельські, Боголюдські святині й сили. Якщо праведність Христових праведників розкласти на основні складові, то ними завжди виявляться: молитва, любов, надія, лагідність, смиренномудрість, смиренність, піст, терпіння, милосердя, покаяння і всі інші євангельські сили. Якщо однієї з них бракує – то немає і євангельської праведності. Корінь кожної чесноти – у Христі Бозі, тому й справжня праведність – уся “від Бога”. А людина, що дає вона від себе? – Віру. Віру, яка тим віра, що живе разом з усіма іншими Боголюдськими Святими Таїнствами і святими чеснотами.
Пізнати Христа – це насамперед пізнати силу Його Воскресіння і Його смерті. Як? Переживаючи їх як свої власні. Адже і християнином людина робиться, переживаючи Христа. Іншого шляху немає. Усе Христове через особисте переживання перетворити на своє власне – так стають християнами і так пізнається Христос. Пізнання Христа – завжди від переживання Христа. Ти пізнаєш Христову любов, якщо досвідчено її переживеш; точно так само і Христову істину, і Христову правду, і Христову смиренність, і Христове страждання, і Христову смерть, і Христове Воскресіння – ти пізнаєш їх, якщо переживеш. Це стосується всього Христового, від найменшого до найбільшого. “Силу” Христового “Воскресіння” (Флп. 3:10 ) людина пізнає, якщо воскресить себе з гробу гріховних прагнень і стане ходити в новому житті, як той, хто ще в цьому світі воскрес із Владикою Христом і живе Ним воскреслим (див. Кол. 3:1 ). Він – воскреслий, вічно живий і всемогутній – подає людям сили, тож на землі живуть вони в новому житті, у житті святому й богоподібному, бо лише “у Христі Іісусі, Господі нашому, люди мертві для гріха, а живі для Бога” (пор.: Рим. 6:11 ). Спасительну силу Христових страждань ми пізнаємо, якщо їх переживаємо, якщо беремо в них участь, якщо маємо з ними “спілкування” – τὴν κοινωνίαν. Це необхідно, бо вони нескінченно важливі в Боголюдському домобудівництві спасіння. Що входить у Христові страждання? – Усе Його життя, від Різдва до Воскресіння. Для Нього, безгрішного і лагідного Божого Агнця, страждання полягало не тільки в тому, що Його обпльовували, били, висміювали, розп’яли, зневажали, а й у тому, що тридцять три роки жив Він серед здичавілих та осквернених гріхом людей. Тому якщо хоче людина пізнати “участь у стражданнях Його” (Флп. 3:10 ) та їхню спасительну силу, то повинна пережити все Його життя, а особливо Його хресну смерть, всежертовну і всеспасительну. У неї необхідно вжитися всім єством, співвідноситися з нею і відобразити її в собі настільки, щоб людина стала “співзвучною смерті Його” (пор.: Флп. 3:10 ) і, таким чином, відчула її як щось необхідне для себе: для свого людського єства і для свого спасіння. Цього людина досягне, якщо разом зі святим Апостолом зможе сказати: “Я співрозп’явся Христу” (Гал. 2:19 ): розіп’яв себе світові і світ собі; я мертвий для світу і його гріховних похотей, і світ з усіма своїми смертоносними пристрастями і спокусами мертвий для мене; живу я тільки тим, що властиве розп’ятій Боголюдині, але аж ніяк не тим, що належить одержимому гріхом світові; заради Христа “для мене світ розіп’ятий, а я для світу” (Гал. 6:14 ). Тоді людина силою всепереможної Христової смерті перемагає будь-яку смерть як у собі самій, так і в навколишньому світі, а тим самим – і всякий гріх, бо гріхи – це єдина сила, яка породжує та продукує смерть (див. Як. 1:15 ; Рим. 6:23 ). Над цією страшною силою людина і бере гору лише всеспасительною силою смерті Христової, Боголюдської, а тому – всемогутньої і чудотворної. А спільниками всеспасительної Христової смерті та її всепереможної благодатної сили ми стаємо через перше, споконвічне святе таїнство – таїнство Хрещення: бо всі ми, хто хреститься в Христа Ісуса, у смерть Його хрестимося, а коли ми єдині з Ним у [тій самій] смерті, то будемо єдиними і у воскресінні (див. Рим. 6:3,5 ).
Для чого все це він робить, христолюбивий Апостол усім серцем сповідує: “…щоб досягти воскресіння мертвих” (Флп. 3:11 ). – Ось мета, до якої спрямовані всі євангельські подвиги, в яких узгоджуємося ми з Христовим життям і смертю. Нею завершується Боголюдський шлях спасіння. Через усі євангельські події, через усі страждання за Христа, через усі вмирання за Христа – християнин, що наставляється вірою, прямує з молитовним терпінням, бо знає, що тільки так можна досягти воскресіння мертвих. Чи постить християнин – піднімає цей подвиг із молитовним терпінням: чи не досягне цим добровільним мучеництвом і вмиранням за Христа воскресіння мертвих. Чи творить він милостиню, чи молиться, чи упокорює себе, чи страждає за євангельську істину, служить ближнім, любить ворогів, благословляє тих, хто гнає, робить добро тим, хто його ненавидить, – усі ці євангельські подвиги християнин проходить із молитовним терпінням: чи не досягне він цими блаженними самокатуваннями і радісним умиранням за Христа воскресіння мертвих. Подвиги – це шлях, воскресіння – кінець шляху. Але до кінця шляху не можна дійти, якщо не пройти всього шляху. Воскресіння – вершина піраміди спасіння; подвиги – сама піраміда. Вони потрібні для того, щоб можна було досягти мети спасіння. Як те, що стоїть під вершиною піраміди, потрібне вершині, щоб вона і справді була вершиною, так і для воскресіння потрібні всі євангельські подвиги, що передують йому. Якщо ж витягти те, на чому утверджується вершина піраміди, то і сама вершина падає і перестає бути такою.
Праведність від Бога стає нашою через віру; так само як вірою досягається і наша праведність перед Богом, і наше спілкування в спасительних Христових стражданнях, і наше пізнання та відчуття Христового Воскресіння; та й взагалі всі Христові сили ми вбираємо в себе вірою. Рівноапостольний Златоуст, воістину п’ятий євангеліст, благовістить: “Добре Апостол сказав: “не зі своєю праведністю”, тобто не з набутою по́том і працями, а з отриманою від благодаті – з тією, “яка через віру в Христа, з праведністю від Бога по вірі”. Мабуть, філіппійці говорили, що праведність, набута працями, важливіша; тому святий Апостол і показує, що ця праведність, порівняно з праведністю від Бога, – сміття, нечистота. Праведність від Бога буває від віри в Бога, тобто подає її Бог: ця праведність від Бога – цілком Божий дар. А Божий дар набагато перевершує малозначущість добрих справ, що здійснюються нами власним старанням. А що віра? У вірі – пізнання Христа Бога; вірою набувається знання про Бога – адже без віри неможливо Його пізнати. Яким же чином? Вірою треба пізнати силу Його воскресіння. Бо яке мудрування може переконати нас у воскресінні? Ніяке, а тільки одна віра. Якщо ж Христове воскресіння по плоті пізнається вірою, то якими домислами можна зрозуміти народження Бога Слова? Адже воскресіння менше за народження. Чому? Тому що прикладів воскресіння було багато, тоді як ніхто ніколи не народився від Діви. А тому якщо і менш важливе, ніж народження по плоті, личить прийняти вірою, як тоді умовиводами можна осягнути набагато більш важливе, тобто те, що безмірно і незрівнянно важливіше? Це становить праведність. Бо належить вірити, що це могло бути; а як це могло бути, пояснити не можна. Від віри залежить і “участь у стражданнях”. Як? Так, що якби ми не вірили, то й не страждали б; якби не вірили, що, страждаючи з Христом, будемо і з Ним і соцеркв’язуватись, то не терпіли б страждань. Отже, і Христове народження, і Христове воскресіння засвоюються вірою. Бачиш, що потрібна не одна віра, але віра, поєднана зі справами. Без сумніву, той вірує, що Христос воскрес, хто сміливо піддає себе небезпекам, хто бере участь у Його стражданнях, бо спілкується він із Воскреслим, із Живим… Апостол каже: “згідно зі смертю Його”, тобто щоб ми в ній брали участь, бо як Він постраждав від людей, так і я. – З іншого приводу Апостол свідчить: “Відшкодовую нестачу в плоті моїй скорбот Христових” (Кол. 1:24 ); тобто гоніння проти мене і мої страждання становлять образ Христової смерті, адже Апостол шукав користі не для себе, а для багатьох. Тому-то і гоніння, і скорботи, і тяготи не тільки не повинні вас бентежити, а й, навпаки, – тішити, бо за допомогою їх ми співвідносимося, уподібнюємося до смерті Владики Іісуса і відомим чином зображуємо Його в собі, за словами святого Апостола: “носитимемо в тілі мертвість Господа Іісуса” (2Кор. 4:10 ). Але й це буває від великої віри, бо віримо ми не тільки в те, що Христос воскрес, а й у те, що й після воскресіння має Він величезну силу: тому й ідемо ми тим самим шляхом, яким ішов Він, тобто завдяки цьому ми робимось Йому братами, стаємо Христами – Χριστοί γινόμεθα. О, яка величезна цінність страждань!…”
Боголюдина Христос, ставши людиною, став Церквою і тим самим для кожної людської істоти відкрив шлях нескінченного боголюдського процвітання: Церквою і в Церкві стати досконалим, як Боголюдина Христос (див. Еф.4:11-15). До досягнення цього людинолюбний Господь Іісус Христос подає нам у Церкві всі засоби. Подвиг цей вельми розгалужений і в усіх відношеннях нескінченний і безмежний, Бого-людськи нескінченний і Бого-людськи безмежний. Усвідомлюючи це, християнин, хоч би як і скільки б не досяг успіху на цьому шляху до Боголюдської досконалості, усім серцем погоджується з апостолом Павлом, смиренно з ним сповідуючи: “Не тому, щоб я вже досягнув, або вдосконалився” (Флп. 3:12 ). – Хто це говорить? Апостол Павло. Людина, яка євангельськими подвигами досягла всього з надлишком, проте вважає, що вона ще не прийшла до мети, що вона ще недосконала. Утім, до неї і не приходять, поки живуть на землі. Адже кожен новий день – це нова боротьба: нові битви зі смертю, зі спокусами, з напастями, з духами злоби піднебесними, які всіма силами намагаються перешкодити порятунку людей. Кожен новий день і кожна нова ніч – це продовження життєвої стежки і всіх притаманних їй євангельських подвигів, адже християнин постійно живе у всіх подвигах, у всіх чеснотах. Якщо залишить він один подвиг, одну чесноту – то наражається на небезпеку впасти, а може бути і загинути. Тому-то християнин ніколи і не зупиняється, ніколи не зволікає на подвижницькому шляху, завжди вважаючи себе неповноцінним, недосконалим. Святий апостол Павло – видатний тому приклад, а разом із ним – і всі без винятку святі. Хоч вони й найдосконаліші християни, проте жоден із них не вважав свій шлях завершеним. Святий Златоуст, святий Василій Великий, преподобний Іоанн Дамаскін, преподобний Симеон Новий Богослов – безсумнівно, великі святі та найдосконаліші християни, але картають вони себе як найгрішніших і засуджують себе як найгірших серед людей. Щоб у цьому переконатися, треба прочитати не їхні твори, а лише ті їхні молитви, які складають наше Послідування до Святого Причастя. Євангельське, православне правило полягає в такому: що святіша людина, то грішнішою вона себе бачить; що досконаліша людина, то недосконалішою вона себе вважає.
І така людина всім єством погоджується з апостолом Павлом, який вигукує: “…але прагну, чи не досягну і я, як досяг мене Христос Ісус” (Флп. 3:12 ). Він досягає мене на шляху в Дамаск і відкриває переді мною шлях, у вельми далекому кінці якого – воскресіння з мертвих, повна перемога над смертю. Відтоді я постійно на цьому шляху. Я не просто потихеньку йду, не зупиняючись і не сповільнюючи кроку, а біжу по ньому – і все-таки ще не досяг. А належить мені досягти Його – Боголюдини, дивовижного і єдиного Бога і Господа Ісуса Христа. А Він: Він, ставши людиною, досяг кожного з нас. Утім, і ми можемо Його досягти, якщо в Його Боголюдському Тілі – у Церкві – станемо, “як Він” (1Ін. 3:2 ), якщо ходитимемо, “як Він ходив” (1Ін. 2:6 ) (у синод. тексті: “як Він поводився. – Дод. пер.”), якщо станемо богами за благодаттю, боголюдинами за благодаттю. Але хто може і сміє стверджувати це про себе, доки він ще в цьому житті і в цьому світі? – Ніколи жоден справжній християнин. Ось, христоносний Апостол сповідує це від імені всіх і замість усіх істинних християн: “Браття, я не вважаю себе таким, що досягнув, але тільки, забуваючи заднє і простягаючись уперед, прагну до мети, до пошани вишнього Божого покликанні у Христі Іісусі” (Флп. 3:13-14 ).
Християнину через євангельські подвиги личить постійно “бігти (прагнути)” до небесної мети, безперервно тягнучись до того, що попереду, горіти, понад усіма небесами у Христі Ісусі. І справді, християнин старанно поривається до Владики Христа через молитву, любов, піст, надію, милостиню, терпіння, словом – через усі євангельські чесноти. Тим часом голод його душі за досточудним Господом усе більше й більше посилюється. І в ньому зароджуються настільки сильні христолюбні почуття, що він і справді забуває все, чого досягнув у житті за Євангелієм, і віддається все найбільшим і найдосконалішим євангельським подвигам. Навіть виконавши все заповідане, він щиро вважає, що не зробив нічого. Спаситель ясно і рішуче сказав: “Коли виконаєте все, що наказано вам, кажіть: “Ми раби, що нічого не варті, бо зробили те, що мали зробити” (Лк. 17:10 ). Це – єдиний шлях до того, щоб християнин не зледащів, не загордився, не сказав собі: ось, я досить попрацював, досить зробив, багато чого досяг, час перепочити. Так, але якщо під час перепочинку ти випустиш дух? Чи не вийдеш осоромленим перед Найсолодшим Господом? Тому треба постійно мати в розумі й серці євангельську істину: християнин ніколи не буває достатньо досконалим. І коли він молиться, то ніколи не може вдосталь намолитися; і коли творить милостиню, ніколи не може її вдосталь роздати; і коли любить, ніколи не може досягти межі любові; і коли вірує – ніколи не може дійти до остаточної досконалості віри. Завжди потрібно зробити більше, ніж уже зроблено. Загибель, духовна смерть для християнина сказати собі: “Я досконалий”. Бо мета успіху християнина – досконалість Божественна: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” – Бог (Мф. 5:48 ). Адже шлях християнина – найдовший з усіх шляхів, що належать будь-якій істоті в якому б то не було світі: це шлях від землі до вершини небес і вище за всі небеса – “до пошани високого покликання Божого у Христі Іісусі” (Флп. 3:14 ), що сидить праворуч від Бога Отця, вище за всі ангельські начальства, і Влади, і Сили, і Панування (див. Еф. 1:20-21). Якщо наша мета – там, то наскільки святими личить нам бути в усьому нашому житті на землі (пор.: 2Пет. 3:11 )! Щоб туди зійти, треба зв’язати всі євангельські драбини, які тільки й можуть із землі туди досягти. Ці драбини суть святі таїнства і святі подвиги. Необхідно постійно в них жити, щоб могли ми прийти “до мети, до почесті вищого покликання Божого у Христі Ісусі”. Тільки Господь міг і смів поставити людській істоті таку мету, тому що тільки Він подає сили до її досягнення. “Бо Христова допомога звершує все – і без Його сприяння шлях пройти неможливо”.
Всією душею молитовно занурений у це благовістя христоносного Апостола, святий Златоуст благовістить: “Ніщо так не знецінює наші подвиги і не надміває нас, як спогад про те добро, яке ми зробили. Це породжує двояке зло: робить нас недбалими і гордими. Тому святий Павло, знаючи, що наше єство схильне до безтурботності, попередньо багато похваливши філіппійців, тепер їх стримує, кажучи: “Браття, я не вважаю, що я досягнув” (Флп. 3:13 ). Адже якщо навіть Павло не досяг і не цілком упевнений у своєму воскресінні, то наскільки важче це для тих, котрі не підхопили й найменшої частини його подвигів. Апостол дає зрозуміти: я не вважаю себе таким, що досяг повної досконалості, бо ще не все закінчив. Щоправда, святий Апостол в іншому місці каже: “Добрим подвигом подвизався я, подвиг я звершив, віру я зберіг” (2Тим. 4:7 ), а тут: “Не вважаю я себе таким, що досягнув”, – але той, хто прочитає ці два місця, здогадається, чому він так говорить: ці слова сказані набагато раніше, а ті – перед смертю. “Я не вважаю”, – каже, – “себе таким, що досягнув”, а думаю тільки про одне: прагнути до того, що попереду. Бо це означають його слова: “забуваючи заднє і простягаючись уперед, прагну до мети, до пошани вищого покликання Божого у Христі Ісусі” (Флп. 3:13-14 ). Подивися, як цими словами він ясно показав, що заохочує його простягатися вперед. Без сумніву, той, хто вважає себе досконалим і думає, що немає того, чого б йому не вистачало до повноти чесноти, припиняє подальший біг, як такий, що нібито всього досягнув; а той, хто вважає себе ще далеким від мети, ніколи не перестає до неї простягатися. Про це повинні думати і ми, хоча б і зробили дуже багато добра. Бо якщо Павло після незліченних смертей і стількох небезпек так про себе думає, то тим більше ми повинні так про себе думати. Не знесилився я духом, каже Апостол, і не впав у відчай від того, що все ще, після такого бігу, не досяг мети, але я ще біжу, ще борюся. Тільки одне маю я перед очима: як і справді цієї мети досягти. Так і ми повинні чинити: забувати свої добрі справи, залишаючи їх позаду себе. Бігун думає не про те, скільки він пробіг, а про те, скільки йому ще залишається. І ми розмірковуємо не про те, скільки добрих справ ми зробили, а про те, скільки нам ще личить їх зробити. Бо яка нам користь від зробленого, якщо не виконаємо і того, що ще нам належить? Адже святий Апостол не сказав: не думаю, не пам’ятаю, але: “забуваючи” – щоб зробити нас більш уважними. Бо тоді стаємо ми ревними, коли всім серцем беремося за те, що ще залишається нам зробити, забуваючи вже зроблене. Ще Апостол каже: “простягаючись”; це означає: ми намагаємося взяти перш, ніж досягнемо. Бо той простягається, той витягується вперед, хто намагається перегнати свої ноги, які ще біжать, кидаючись вперед іншими частинами тіла і простягаючи свої руки. А це буває від гарячого завзяття і великого душевного піднесення. Саме так, отже, має бігти той, хто біжить, з таким старанням і з такою наснагою, щоб не ослабнути. Наскільки ж той, хто біжить, відрізняється від того, хто лежить лежачи, настільки ж і ми відрізняємося від святого Павла. Він щодня вмирав і щодня заслуговував на славу; не було такого часу, не було такої години, коли не прискорював би він свого бігу; хотів не прийняти, а схопити нагороду, тому що саме так вона і приймається. На небі перебуває Той, хто подає нагороду, на небі перебуває і нагорода. Подивися, який простір належить подолати; подивися, на яку висоту личить злетіти на крилах духу; бо інакше і не можна досягти висоти. Туди треба перейти з тілом; і це можливо, адже “наше житло – на небесах” (Флп. 3:20 ). Там наша почесть… Напруж свої ноги, навчи їх ступати твердо, бо багато слизьких місць; і якщо впадеш – багато втратиш. Утім, якщо й упадеш – підведись! Адже й у цьому випадку можна перемогти. Ніколи не наступай ногою на слизькі предмети – і не впадеш; біжи твердими й надійними місцями, з головою до неба, дивлячись на небо. Дивись вгору, до неба, де перебуває нагорода: один погляд на нагороду зміцнює рішучість, а страх від поразки не дає відчувати втоми, роблячи короткими навіть найдовші шляхи. Яка ж це нагорода? Не пальмова гілка, а що? Царство Небесне, вічний спокій, слава з Христом, незліченні блага, які не можна передати словами. Благоліпність цієї нагороди описати неможливо: це осягає тільки той, хто її отримав. А також і той, хто має її отримати. Не із золота вона і не з дорогого каміння, але набагато дорогоцінніша: золото порівняно з нею – бруд, дорогоцінне каміння – шматки глини. Якщо ти, удостоївшись її, зійдеш на небо, то будеш оточений там великими почестями; за неї вшановуватимуть тебе й Ангели; з великою відвагою будеш ти спілкуватися з усіма”.
Загальне благовістя і заповідь: “Отже, хто з нас досконалий, так повинен мислити” (Флп. 3:15 ). Це означає: ми, християни, – за своїм покликанням, за своїм “вищим званням” – досконалі. Адже наше покликання, визначене для нас Богом Творцем і нашим Спасителем, – це щоб стали ми досконалими, як Бог (див. Мф. 5:48 ; Еф.4:13-15). Від самого початку, від святого Хрещення, ми – на цій дорозі досконалості, на дорозі, що підносить до досконалості на подобу Христа: “Будемо, як і Він” (у синод. тексті: “Будемо подібні до Нього. – Прим. пер.”) (1Ін. 3:2 ), тобто як і сама Боголюдина, Господь Іісус Христос. “Так повинен мислити”, тобто мислити ми повинні так, як повідав про це святий Апостол: Христос і життя в Ньому – це все й уся, а все інше – сміття, гній, шкода. Якщо ж ми так не мислимо, то й не усвідомлюємо, Хто така Боголюдина, що є Церква, що таке християнство, що воно нам дає і чого від нас вимагає. Будь-яке применшення, укорочення, спрощення, антропоморфізування християнської мети губить християнство, позбавляє його солі, прибиває до землі, перетворює на звичайну людську, гуманістичну релігію, гуманістичну філософію, гуманістичну етику, гуманістичну науку, гуманістичне об’єднання, гуманістичне творіння. І тому, лише розмірковуючи так, як це робив святий апостол Павло, ми правильно мислимо про Христа і християнство. “Якщо ж ви про щось інакше мислите, то і це Бог вам відкриє” (Флп. 3:15 ). Інакше кажучи, якщо десь у поглядах ви й розрізняєтеся, але щиро й нелицемірно, то Бог наставить вас і відкриє вам істину. Власні думки потрібно завжди перевіряти думками Божими. А вони – ось: у Господі Ісусі Христі; а Господь Ісус Христос – ось: Він у Своєму Боголюдяному Тілі – у Церкві, де мешкає Дух Святий, “Дух Істини”, який наставляє – вустами святих Апостолів і святих Отців – будь-якого ревнителя віри на будь-яку істину щодо Владики Христа та нашого спасіння (порівн.: Ін. 16:13-16,14:16 ).
Витлумачуючи цей 15-ий вірш (Флп. 3:15 ), святий Златоуст каже: “Властиво досконалому не вважати себе досконалим. А хто мислить інакше, тобто думає, що здійснив усі чесноти, такого Бог напоумить, Бог йому (це) відкриє. Святий Апостол сказав: “Бог відкриє”, – щоб показати, що така думка про себе виникає головним чином із невідання. Це сказано не про догмати, а про досконалість життя і про те, що не слід вважати себе досконалим, бо той, хто думає про себе, що він уже досяг усього, нічого не має”.
Усе досі сказане Апостолом становить “правило” (κανών), обов’язкове для всіх християн усіх часів. Воно завжди і для всіх одне й те саме. Духоносний Апостол прописує його всім християнам як ідеал життя і зразок мислення: “Ми… так… повинні мислити і за тим правилом жити” (Флп. 3:16 ). Лише мислячи за цим правилом і живучи за ним, ми можемо досягти “воскресіння мертвих, мети, почесті вищого звання Божого у Христі Ісусі”. Головне – постійно прагнути до мети. Як? Через святі таїнства і святі чесноти. Це статут нашого життя на землі. “Чого ми досягли” до цього часу – досягли, мислячи і живучи за цим правилом. Щоб досягти й іншого, потрібно й надалі “так… мислити і за тим правилом жити”. Правильно мислити і правильно жити можна тоді, коли все наше єство спрямоване “до мети, до почесті вищого звання Божого у Христі Ісусі”. Ми живемо на землі, постійно дивлячись на мету, вищу за всі небеса, і поспішаємо до неї всіма своїми думками, почуттями, бажаннями і справами. Таким чином, на землі ми живемо Небом.
Але щоб не подумали, що на землі небесним життям жити не можна, святий Апостол тут же наводить приклади такого життя. – “Наслідуйте, браття, мене, і дивіться на тих, котрі чинять за образом, який ви маєте в нас” (Флп. 3:17 ). А ми? Адже і ми – люди, з тієї ж речовини, з якої і ви, – пропонуємо вам саме те, що, як бачите, ми й самі робимо. Ми – ваші сучасники, які живуть із вами на тій самій землі, під тим самим небом, у тих самих умовах. По всьому ми – родичі, брати. Ви скажете: Господь Ісус Христос Божественно високий, неповторно великий; як можемо ми, слабкі й незначні, жити Ним і в Ньому? Так, але я не вимагаю, щоб ви наслідували Його; Він – Бог і Господь; наслідуйте своїх братів і мене: адже і ми – люди, як і ви. І хочемо ми тільки одного, і про одне тільки молимося – “щоб себе самих дати вам у зразок для наслідування нам” (2Сол. 3:9 ). Наслідувати Христа нескладно: від нас вимагається лише ревна віра, а Сам Він щедро подасть усі благодатні сили, необхідні для небесного життя в Ньому. Для такої віри потрібна тільки наша рішучість. Скажіть, хіба багато від нас вимагається? Адже це настільки мало, що кожна людська істота може дати це від себе. І за таке мале зусилля вона отримує – яке багатство, яку силу! Ось я “все можу в Ісусі Христі, що зміцнює мене” (Флп. 4:13 ); “наслідуйте мене, як я Христа” (1Кор. 4:16 ). Потрібна тільки ревність, якомога більше ревнощів! А ревним людинолюбний і всемогутній Господь безперестанку докладає благодатні сили, в міру їхньої ревності, щоб могли вони з радістю вправлятися в євангельських подвигах на своєму шляху до небесної мети, “до почесті високого покликання Божого у Христі Іісусі”. Якщо проявите безмірну ревність, то й Святого Духа отримаєте без міри, “бо не мірою дає Бог Духа” (Ін. 3:34 ). Тоді ви всім єством відчуєте і побачите, що християнство – це наслідування Христа, наслідування втіленого Бога, Бога у плоті. Тому “наслідуйте Бога” (Еф.5:1): живіть так, як жив Бог у плоті. Бог, який став людиною. Для того й став Він людиною, щоб навчити нас такого життя й обдарувати до того силами. Бо якби не це було метою Його вочеловечення, то й іншим якимось чином врятував би Він нас від гріха, смерті та диявола, а не так, що став людиною і назавжди як Боголюдина перебув з нами в Боголюдському Тілі Церкви.
Це наслідування Христа – не зовнішнє, стигматичне, уявне; це – внутрішнє всебічне проживання у Христі, всебічне переживання Христа, всебічне співставлення Христу. Одним словом, всебічне вбирання в Христа і єднання з Христом і через це – всебічне уподібнення Христу. Людина всім єством вживається в Христа, втілюється Христу, вчленяється в Його Боголюдське Тіло і вся живе Ним, у Ньому, від Нього. Це не зовнішнє наслідування, а внутрішнє сприйняття. Це не зовнішнє маскування себе під Христа, а внутрішнє себе у Христі творення. Все це відбувається і все це з нами відбувається в Боголюдському Тілі Христовому – в Церкві. У ній ми благодатно-підвижницьки беремо приклад із Владики Христа, сприймаючи Його як наше життя – як вічне життя, як нашу любов – як вічну любов, як нашу істину – як вічну істину, як наше благовістя – як вічне благовістя, як нашу радість – як вічну радість, як наше все і вся на небі і на землі.
На противагу життю у Христі стоїть життя без Христа і поза Христом. Ним живуть противники Христа, “вороги хреста Христового” (Флп. 3:18 ). Хіба вони є; хіба можуть вони бути? Адже хрест Христовий – це спасіння світу від смерті, від гріха, від диявола, від пекла. Хрест – “сила Божа” і Божа слава, а тому – і сила, і слава людська. Хрест Христовий – вісь нового життя, вічного життя на землі: основа апостольства, мучеництва, сповідництва, подвижництва, святительства, одним словом – стрижень усього євангельського: і віри, і надії, і любові, і молитви, і посту, і лагідності, і терпіння, і смиренності, і безпристрасності, і обоження, і обогоочеловеченія. Так, це – “сила Божа”, якою люди перемагають усяку смерть, усі гріхи, будь-яке зло. І бути проти хреста? Це воістину гідно плачу. Тому святий Апостол зі сльозами говорить про “ворогів хреста Христового” (пор.: Флп. 3:18 ). Адже вороги хреста Христового – це насамперед вороги самим собі, а потім і іншим, тому що вбивають вони себе не однією смертю, а сотнями, і скидають себе не в одне пекло, а в тисячу. Ясно, що вони – вороги власного безсмертя, власного раю, власного спасіння, власного божественного призначення. А тим самим вони суть вороги спасіння і безсмертя ближніх, бо можуть їх спокусити, спокусити зі шляху порятунку і зіштовхнути в прірву духовної смерті.
Свідомо чи несвідомо, але “вороги хреста Христового” – це спільники диявола. Адже він – головний ворог Христового хреста; він і підбурює людей до цієї ворожнечі, поневолюючи їх через це собі. Цим він і утримує їх у рабстві смерті, гріха і зла. Бо він, “людиновбивця від початку” (Ін. 8:44 ), через “ворогів хреста Христового” вершить свої споконвічні справи: гріхами вбиває одну людину за одною. Не може він тільки вбивати християн, які Христовим хрестом захищаються від нього, перемагають його у своїх бранях і, таким чином, рятують себе від усякого гріха, від усякого зла, від усякої спокуси.
Антіохійський Златоустий “євангеліст” благовістить: “Ніщо так не ганебне і не чуже християнину, як шукати собі відпочинку та спокою; ніщо так не противно його покликанню і войовництву, як бути міцно прив’язаним до цього життя. Твій Господь був розіп’ятий, а ти вимагаєш відпочинку? Твій Господь був прибитий, а ти віддаєшся насолодам? Чи це справа благородного воїна? Тому святий Павло і каже: “Багато хто, про яких я часто говорив вам, а тепер навіть зі сльозами кажу, чинить як вороги хреста Христового”. – Святий Апостол говорить це, тому що багато було людей, які лицемірно тримаються християнства, але жили в неробстві й задоволеннях, що противно хресту. Адже хрест – це обладунки душі, яка вступила в бій, готова на смерть і не вимагає собі ніякого відпочинку; а вони живуть якраз наперекір цьому. Тому, хоч і називають себе християнами, вони все-таки – вороги хреста; адже якби любили хрест, то намагалися б жити життям Розп’ятого. Чи не був розп’ятий Господь твій? Якщо не можеш ти бути розп’ятий так само, то наслідуй Його інакше: розп’ятий себе – не для того, щоб себе знищити (не дай Боже! бо це безбожно), а за словом Павла: “За мене світ розп’ятий, а я – за світ” (Гал. 6:14 ). Якщо любиш Господа свого, то помри Його смертю: пізнай, якою грандіозною є сила хреста, скільки благ він здійснив, скільки творить і яка він підмога життя. Хрестом звершується все і вся: Хрещення – хрестом, висвячення – хрестом; і взагалі, хоч би де ми були: на дорозі, чи вдома, чи в якомусь іншому місці, хрест – велике благо, спасительна зброя, нездоланний щит проти диявола. Так, отже, борючись із дияволом, ти вже несеш хрест, не просто творячи хресне знамення, а й зазнаючи хресних страждань. Страждання Христос зазвичай називає хрестом; наприклад, коли каже: “Хто не бере хреста свого, той іде за Мною” (Мф. 10:38 ), тобто хто не готовий [іти] на смерть. А вороги хреста – це люди підлі, які люблять життя і плоть; та й кожен, хто прагне насолод і земного спокою, – ворог хреста”.
Що чекає на ворогів хреста? “Їхній кінець – погибель” (Флп. 3:19 ). Бо, відкидаючи хрест Христовий, вони відкидають від себе єдину зброю, якою можуть здолати гріх, смерть і диявола, а отже, врятувати свою душу від загибелі в гріху і вічної смерті. Адже саме гріхом диявол вбиває людей. Бо гріх є смерть душі. Усяка смерть, скільки їх не є, входить у людей через гріх. “Вороги хреста Христового” – це, по суті справи, друзі власної погибелі, бо всіма силами вони на неї працюють. Божевілля? Так, бо це найбожевільніше самогубство. Будь-яке самогубство нерозумне; а це – найбезрозсудніше. Ворожнеча до хреста – вже самогубство, якому за нерозсудливістю немає рівного.
Людина така, який у неї Бог. Адже і “вороги хреста Христового” мають свого бога. “Їхній бог – черево” (Флп. 3:19 )! Немає ні більш огидного божества, ні більш дурного ідолопоклонства. “Черево – бог”. Це означає: похоті, і пристрасті, і скверна – проголошені божеством. Чи не є це кінцеве, заключне збочення людського буття? Останнє дно, на яке людина може впасти? Найлютіший ідіотизм, який тільки може вразити людське єство? Адже нічого більш огидного, ніж це, люди не могли обрати собі богом. Менше безумство – обожнювання каменю, дерева, птаха, кішки або якоїсь іншої тварини, ніж свого черева. Усе звести до черева: і душу, і совість, і думку, і почуття; черевом мислити, черевом мудрувати, заради черева бути людиною, в ім’я черева жити, у череві вбачати все, черево проголошувати богом, – о, чи є щось нерозважливіше за це? Черево – бог! Воістину це гідне плачу і ридань…
Слава “ворогів хреста Христового” – “в” їхньому “соромі” (Флп. 3:19 ). У утробі бачити бога – хіба не найбільша це ганьба для богоподібного людського єства? Слава для людини – в тому, щоб врятуватися Христом від гріха, від його смороду, від його нечистот, і здобути безсмертя і вічне життя. А “вороги хреста Христового” – противники цієї істинної людської слави і друзі його ганьби: гріха і всіх зол. Адже ними вони насолоджуються і їх прославляють. Слава їхня – у цьому злосмрадному “срамі”. Гріх – це “срам” для людського єства, і смерть – “срам”, і диявол – “срам”. Відкидаючи хрест, люди відмовляються від єдиного засобу, яким знімається ганьба з людського єства, і людина засяває Божественною славою, і живе в цій славі. Ганьбу вважають вони славою – настільки спотворені й понівечені логіка, і душа, і розум, і серце у “ворогів хреста Христового”. Усе неприродне і ненормальне стало для них природним і нормальним. Утім, усі їхні аномальні збочення випливають із головної їхньої аномалії – з того, що черево вважають вони богом. Загрузнувши в хтивості й жадаючи гріха, їхня істота з плином часу закипає нечистотами, і ми маємо перед собою людей, які “піняться соромом своїм” (Іуд. 1:13 ) і хваляться ним: бачать у соромі славу, у гріху – блиск, у пеклі – рай.
“Вороги хреста Христового мислять про земне” (мислять по-земному, мислять про земні предмети) (Флп. 3:19 ), бо свій богоподібний розум зробили вони земним (букв. “оземлили”. – “Дод. пер.”), перетворили на прах, поневолили гріхам. Душа в них увібрала в себе багато земного, тому вся й смердить землею. Тому й земний світ вважають вони всім і вся. Розкрийте, розгребіть будь-яку їхню думку або почуття – все вони віддають тяжким чадом землі. Але ж думка за походженням – з неба; вона дана людині, щоб пов’язувати її з небом, зі світом гірським, з Богом, з вічністю. Але вони її опошлили, ущемили, змішали із землею, тож вона, наче якийсь плазун, повзає по землі і харчується земним. Тому не цікавить їх ніщо небесне, ніщо безсмертне, ніщо Божественне. Вони навіть цього і не визнають. Вони суть повна протилежність християнам. Адже у християн основне правило – думати “про верхнє”, про небесне, “де Христос сидить праворуч Бога”, і жити небесним життям у Христі (Кол. 3:1-4 ). Яка думка, таке й життя. Якщо мислить людина про земне, то й живе земним і для земного; якщо думає про небесне, то й живе небесним і для небесного. Ті, хто мислять про земне, ненавидять хрест Христовий, тому що тягне він людину у світи небесні – у світи Божественні, вічні та світлі.
“Ніщо не може сильніше ганьбити, – каже Златоуст, – і бути більш докірливим, ніж слова: “їхній бог – чрево, і слава їхня – у ганьбі” (Флп. 3:19 ). Хто ж це такі? Ті, хто “мислить про земне” і каже: побудуємо будинки. Де? На землі. Купимо поля – теж на землі. Придбаємо владу. – Знову-таки на землі. Завоюємо славу. – І це на землі. Збагатимося, – зрозуміло, на землі. Ось ті, чий “бог – черево!” Ті, хто не думає ні про що духовне, а зайнятий лише турботами й думками про земне; і справді мають вони богом черево, кажучи: “Станемо їсти й пити, бо завтра помремо!” (1Кор. 15:32 ). – І після цього ти нарікаєш, що тіло в тебе з землі, хоча це анітрохи не заважає тобі в сенсі чесноти. Тим часом скажи мені, ти смієшся і бавишся, задоволеннями закопуючи душу свою в землю і взагалі про це не думаючи? Яке ж отримаєш ти прощення, зануривши себе в таку нечутливість, якщо і саме тіло треба зробити духовним? Адже і це можливо, якщо ти того захочеш. Черево дано тобі для того, щоб ти його живив, а не (щоб) розширював; щоб керував ним ти, а не воно над тобою володарювало; щоб воно слугувало тобі для насичення інших частин тіла, а не [щоб] служив йому ти, переступаючи межі. Навіть море, вийшовши зі своїх берегів, не приносить стільки зла, скільки шкодить черево і тілу нашому, і душі: море затоплює всю землю, а черево – все тіло. Признач йому міру: скільки за природою йому достатньо – як огородив Бог море піском. Якщо ж буде воно обурюватися, якщо буде шаленіти – заборони йому силою, яка в тобі. Подивися, Бог обдарував тебе розумом, щоб ти Його наслідував, а ти цього не хочеш, але, бачачи, як твоє перенасичене черево губить і заболочує все твоє єство, не смієш заповідає йому стриманість і загнати його в межі поміркованості”.
Самою природою своєї істоти людина покликана жити одночасно у двох світах: на землі, бо її тіло – із землі, і на небі, бо її душа – з неба. Це особливо значуще для людини відтоді, як Боголюдина стала Церквою; бо Церква – це Боголюдський організм, який об’ємно охоплює собою і земний світ, так що кожен член Церкви одночасно живе в обох світах: і на землі, і на небі. Тому богомудрий Апостол і розкриває благовістя: “А наше житло – на небесах, звідки чекаємо і Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа” (Флп. 3:20 ). – Ось таємниця християнського життя: на землі християни живуть небом; ступаючи по землі, вони проводять небесне життя. Як? Так, що живуть вони Владикою Христом. А Він – Боголюдина – весь із Неба, весь – небесний і весь на Небі. Втілившись, приніс Він людям правила і сили небесного життя, і все це усокроіснував у тілі Своєму – у Церкві. Тому, хоча християни і на землі, їхнє проживання – це проживання на Небі, за небесною Правдою, за небесною Правдою, за небесною Любов’ю – за Богом і Господом нашим Ісусом Христом. Так християни, живучи Церквою і в Церкві, землю перетворюють на небо: на землі по-небесному мислять і по-небесному живуть. Вони – земні ангели і небесні люди. Бо одне Євангеліє, одна Істина, одна Любов, одне Життя, один Бог, одна Церква – і для Ангелів на Небі, і для людей на землі. Якщо людина дотримується євангельських заповідей, то вона вже живе небесним життям на землі, вона вже певною мірою – земний ангел і небесна людина. Коли ж вона цілком почне життя за Христовим Євангелієм – то вся стане земним ангелом і небесною людиною. Наше небесне життя починається тут, на землі, щоб воно без кінця і краю тривало на небесах, “звідки ми очікуємо і Спасителя, Господа нашого Іісуса Христа” (Флп. 3:20 ). Знаємо ми, де Він: тілом на Небі, вище за всі небеса, а Божеством – у Церкві: у ній усій, бо вся вона – Його, вся – Божа, вся – Свята, вся – Святого Духа.
І “наше принижене тіло” має пройти шлях, який пройшло тіло Христове: від землі до верхівки небес, вище всіх небес, “де Христос сидить праворуч Бога” (Флп. 3:21 ; Кол. 3:1 ). Близнюк душі, наше тіло, укупі з душею, прагне через євангельські подвиги до небесної мети, “до почесті вищого покликання Божого у Христі Ісусі” (Флп. 3:14 ). Бо Господь зійшов у наш земний світ, щоб урятувати і прославити всю людину: не тільки душу, а й плоть. Тому й став Він “плоттю” (Ін. 1:14 ). Перемігши світ воскресінням плоті й піднісши плоть вище за всі небеса, щоб вічно сиділа вона праворуч Бога, Господь Христос і плоть прославив вічною Божественною славою – з тією метою, щоб так прославити будь-яку людську плоть, яка б захотіла вірити в Євангеліє й жити за Євангелієм. І коли вдруге Він прийде в наш світ, то прийде з плоттю Своєї слави, щоб прославити Своїх послідовників. Тоді у Своєму нескінченному людинолюбстві Він “принижене тіло наше перетворить так, що воно буде згідно зі славним тілом Його” (Флп. 3:21 ). Адже наше тіло було принижене гріхом і смертю; і в цьому – найбільше приниження, яке могло з нами трапитися. Але, перемігши гріх і смерть силою Христовою, воно удостоюється слави Христового тіла – вічного і блаженного життя у вічному Царстві Трисонячного Божества. І всього цього наше тіло, тобто тіло людське, досягає, будучи співпричасником Боголюдського Тіла Христового, Церкви.
Владика Христос – весь у Церкві, а християнин – весь у Владиці Христі – Церквою, бо тільки в Церкві досвідчено сприймає він усього Владику Христа, особливо Воскресіння Спасителя, цей дорогоцінний вінець звершуваного Спасителем Боголюдського домобудівництва спасіння світу. Тому христоносний Апостол благовістить і заповідає християнам: “Отже, якщо ви воскресли з Христом, то шукайте верхнього, де Христос сидить праворуч Бога” (Кол. 3:1 ). Сидить як Боголюдина, з людським тілом. А де Він, тут має бути і кожен християнин, адже християнство – і є не що інше, як безперестанне сприйняття Христа, тобто досвідчене переживання Його життя від початку до кінця. Християнин такий, якщо в кожну хвилину переживає щось Христове, щось євангельське. Його покликання – повсякчас жити як воскреслому з Христом із мертвих, повсякчас чинити як безсмертному (Кол. 3:3 ). Безсмертний тим безсмертний, що в цьому світі смерті живе він безсмертним і вічним. Невпинно шукає він безсмертного і вічного, харчуючись ним, бо безсмертний насичується тільки безсмертним. Весь перебуваючи в почутті і свідомості того, що воскрес він із Христом, він і шукає “горнього”. А це не є чимось неясним і неясним, але Божественно визначеним і ясним, як і Сам Господь Христос, Боголюдина. Бо це “гірське” там, “де Христос сидить праворуч Бога”. Це – Саме Трисонячне Божество з усіма Своїми Божественними досконалостями. Християнин жадає не якоїсь туманної, абстрактної, трансцендентної, порожньої нескінченності, а нескінченності, сповненої Владикою Христом і Його невимовними Боголюдськими досконалостями та благовістя. Нескінченність без Христа? Хіба це – не нескінченні муки для людського духу? Адже пекло і є не що інше, як нескінченність без Христа, безсмертя без Христа. Жити безсмертно без Господа – ось у чому вічні пекельні муки. Тут людина постійно і вічно переживає себе лише як саму себе, одним тільки собою насичуючи своє безсмертя і вічність, – яка туга, яке пекло! А християнин? Всі його світи, все його безсмертя і вічність наповнює досточудний Господь Ісус Христос; у них він постійно вбирає в себе Його безсмертні благовістя і вічні радості, – яке розчулення, який рай! У цьому світі серйозно і радісно живе вона як людина, що воскресла з Христом із мертвих, повстала з могили самолюбства і самозамкненості, здолала будь-яку смерть і вступила в нове, широке, боголюдське життя, в якому живе вона безсмертними Божественними силами Воскреслого і Вічноживого (див. Рим. 6:13 ).
Якщо людина – християнин, то вона буде шукати того, що має і дає своїм послідовникам вознесений Господь. А Господь хоче, щоб усі вони були там, де і Він (див. Ін. 17:24 ). Це означає, Він хоче, щоб ти зробив своїм те, що Він як Боголюдина дарував нам, ставши Церквою, тобто щоб Його любов стала твоєю любов’ю, щоб Його істина стала твоєю істиною, щоб Його Преображення стало твоїм преображенням, щоб Його смерть, і Воскресіння, і Вознесіння стали твоїми смертю, і Воскресінням, і Вознесінням; словом, щоб усе Його Євангеліє і все Його Боголюдське життя стали твоїми. Адже християнство полягає в засвоєнні себе Христу через безперестанне сприйняття і досвідчене переживання Христа і всього Христового: “Уже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20 ). Так, християнство – це проживання Христом. У міру своєї ревності це переживає кожен християнин. Якщо ж він цього зовсім не переживає, то хіба він християнин? Не кажи: не можу, я немічний. – Як тоді могли це так багато християн у минулих до тебе довгих століттях, та й сьогодні навколо тебе? Адже і вони – люди, з того ж складу, з якого і ми. Бракує нам рішучості та віри. Якщо ж ми їх проявимо – то отримаємо сили для сприйняття і переживання Христа. Ось – ці сили для кожного з нас рясно присутні в Його Церкві. Вони завжди в надлишку: як за днів святих Апостолів, так і за днів святого Сави, так і в наші дні. Ба більше, у нас менше виправдання в нашому нехристиянському житті, ніж у наших ближніх і далеких предків по вірі. Адже ми маємо більшу кількість свідків про Господа Ісуса, ніж наші предки за днів святого Сави, і незрівнянно більшу – ніж перші християни в епоху святих Апостолів. Скільки нових святих, скільки нових праведників просяяло в Церкві з того часу до наших днів! Хіба не причина це і не привід для нас, щоб ми ще рішучіше і мужніше за наших предків слідували за Владикою Христом? Адже праведність тих праведників полягає в тому, що вони безперестанку вбирали в себе Христове Євангеліє і жили Його Боголюдським життям у Його Боголюдському Тілі, у Церкві, постійно прагнучи “верхнього, де Христос сидить по правицю Бога”. І стали Христовими безсмертними, і понині живуть у Христовій Церкві, тільки діяльніше, і досконаліше, і повніше, і з більшою відвагою, ніж за днів своїх земних подвигів. Щедро допомагають усім, хто кличе їх у поміч, щоб і ті могли проводити життя євангельське.
З цією метою богомудрий Апостол заповідує: “Про горнє думайте, а не про земне” (Кол. 3:2 ). Ось філософія “за Христом: думати про гірське”, про те, що у Христі, який вознісся і прославився. Філософія “за Христом” набувається тільки життям у Христі: Христом жити, Христом мислити – це і означає бути християнином. Заповідуючи нам “про гірське думати”, святий Апостол у попередньому вірші пояснив нам, що це значить – мислити про те, що “Христове”. Адже “Христове” – це мета думки, її завершення, її досконалість, її верх; далі шляху немає і бути не може. Бо що може бути досконаліше і нескінченніше за Нього, Бога Слова і людину, Боголюдину? У Ньому – всі найвищі вершини для людської думки; сюди не досягає жодна смерть; тут думка долучається до Бога, вступає в безсмертя і блаженство. Це найвища позначка, до якої зійшла людська істота, яку носить і піднесена єдиним, воістину єдиним істинним Людинолюбцем – Боголюдиною Христом. З дна земної прірви до вершини небес і вище всіх небес – ось масштаб, ось розмах, ось діапазон людської думки. Тому думка християнина постійно воскресає із земного, зі смертного, з праху і занурюється в небесне, у безсмертне, у вічне. Співжиття Христу, співчуття, спів-воскресіння, спів-вознесіння, словом – співвтілення Христу, – ось шлях як життя християнина, так і його думки. Земля і те, що на ній, – це піщинка для нашої думки, її вихідна точка. Адже думка наша – вся захоплена воскреслою Боголюдиною в Його незліченні небесні світи. І там, горі́, “де Христос сидить праворуч Бога”, наша думка вся сяє в усі Божественні нескінченності й безсмертя. Немає для неї безодні між цим і тим світом, між землею і небом: Владика Христос з’єднав їх, бо Своїм Боголюдським тілом – як якоюсь драбиною Якова, якою сходять і піднімаються не лише Ангели, а й люди, Христові люди, – зв’язав Він усі світи земні й небесні. Не дарма людинолюбний Спаситель сказав: “Воістину, воістину кажу вам: відтепер будете бачити небо відкритим і Ангелів Божих, що сходять і сходять до Сина Людського” (Ін. 1:51 ). А в Церкві Ангели перемішані з людьми; та й люди стали земними ангелами, і безперестанку, шукаючи “верхнього”, піднімаються вони до Владики Христа, що сидить по правицю Бога. Кожна христолюбна думка подібна до ангела, що злітає з землі у відчинені Христом небеса, понад якими Він царює і панує над усіма світами і нездоланно привертає до Себе все, що пробудив Він до свого божественного призначення. Для думки християнина немає смерті; всі смерті він перемагає силою Воскреслого. Тому-то вона, власне, і є єдина вільна думка, бо вона безсмертна Божественним безсмертям. Думка людська за природою розумна (логосна); вона не від землі, тому і спрямована вона до Неба, до Христа. І святий Апостол, заповідаючи нам думати про “горнє”, вимагає того, що відповідає природі людської думки, тобто щоб думка завершувалася Христом Богом, щоб перетворювалася вона на Христо-думку, на богодумство; щоб вічно перебувала в Господі Іісусі Христі (див. Флп. 4:7 ). У цьому – її природна досконалість, у цьому і її вічне блаженство. Лише як Христо-думка людська думка знаходить саму себе, своє справжнє життя, своє божественне безсмертя, і тоді вона – справжнє благовістя. А доти вона – не інше що, як вісник скорботи (букв. “гірко-вістка”. – “Прим. пер.”). Занурена в смертне, у гріховне, у земне, у демонічне – хіба не перебуває вона в пеклі, де немає кінця гіркоті? Але ж Богом Словом вона створена словесною (логосною), щоб служити для людини першим благовістям, першоєвангелієм. Але насамперед вона – благовістя для самої себе. Владика Христос як Боголюдина перша і єдина розкрив нам божественну таємницю людської думки: людська думка, по суті, є першо-благовістя, протоєвангеліє.
З Христом, Який як Боголюдина став Церквою, людське єство вступає в благодатно-доброчесний подвиг обоголюднення, засвоєння себе Христу, оцерковлення. Усе Христове поступово стає нашим. Тому святий Апостол і благовістить християнам: “Ви померли, і життя ваше заховане з Христом у Бозі” (Кол. 3:3 ). “Померли” смертю Христовою у Хрещенні і Його спасительною смертю перемогли смерть; і паки – у Хрещенні ви воскресли Його Божественною силою у вічне життя. Відтоді таємниця вашого життя – в Ньому, так само як і сила, і безсмертя, і вічність. Бо християнин – тим християнин, що він увесь у Христі, всією таємницею свого єства. Смерть не має більше над ним влади; навпаки, він над нею верховенствує, бо він – увесь у Єдиному Безсмертному і Безгрішному. “Померли” світу, померли смерті, померли гріху, померли всьому скороминущому, тлінному, земному і воскресли з Христом, ожили з Ним для всього Божественного, безсмертного, вічного. Доки людина не помре і не воскресне з Христом, усе її життя оточене і поневолене смертю. Якщо ж охреститься вона Христовим Хрещенням, то всією істотою зробиться Христовою; тоді все її життя “сховане з Христом у Бозі”: сховане від усякої смерті, від усякого зла, від усякого демона. І ще на землі живе вона вічним життям.
“Життя – з Христом у Бозі”. Таким, власне, і має бути людське життя. Для цього люди і створені; для цього і Боголюдина прийшла в наш світ і сприйняла на Себе наше життя, щоб привести його до його божественного призначення і мети. А його божественне призначення – це Бого-життя. Таким, тобто Бого-життям, було наше життя в раю. Гріх відлучив його від Бога і поєднав із ким? – З дияволом. Відтоді наше життя стало свого роду дияволо-життям. Боголюдина і прийшла для того, щоб звільнити наше життя від гріха, смерті, диявола – і тим самим з дияволо-життя повернути його до Бого-життя. Зробити це могла тільки Боголюдина, бо в Собі Самій поєднав Він наше життя з Богом, тож життя наше знову стало Бого-життям – “життям, схованим із Христом у Бозі”. Ставши людиною, Бог Слово став нашим життям і Своїм життям Він показав, що таке – Бого-життя. Боголюдина = Бого-життя: все життя в Бозі, від Бога, для Бога, Богом. Боголюдське, Христове життя – це єдине справжнє, єдине нормальне людське життя. Тому й Церква – це Боголюдське Тіло з Боголюдським життям. У ній життя наше – Бого-життя, і воно “приховане з Христом у Бозі”. У ній ми, люди, і проводимо своє людське життя як життя боголюдське. Життя наше в ньому – це і справді “наше проживання на небесах” (пор.: Флп. 3:20 ).
Бог Слово з’явився на землі як Боголюдина, як Церква і усокровічнив у ній Себе, єдине Святе Святих, а разом із Церквою і в Церкві – і всі невимовні Божественні блага. І в Боголюдському Тілі Церкви християни Божою благодаттю переживають життя Владики Христа від початку до – нескінченного кінця. Тому богославний Апостол благовістить: “Коли ж з’явиться Христос, життя ваше, тоді і ви з’явитеся з Ним у славі” (Кол. 3:4 ). Від початку до кінця життя християнина – це життя у Христі. І не тільки у Христі, а й “Христос – життя наше”. Ось найдосконаліше визначення життя, ось що таке життя: Христос = життя. Якщо людина це пережила, то вона – християнин. У цьому – неминуща значущість і божественна велич людського життя. Ви розіп’ялися з Христом, померли з Христом, воскресли з Христом, піднеслися з Христом, тож “ви з’явитеся з Ним у славі”, коли прийде Він у наш світ. Життя ваше – невпинне переживання Його життя, від початку до кінця. І справді, в нашому християнському житті немає нічого нашого, але все Христове. Усе, що маємо ми євангельського, божественного, безсмертного, вічного, – хіба це не від Нього? Без сумніву, все наше – Ним наше і від Нього наше: і думка – Христо-думка, і почуття – Христо-чуття, і життя – Христо-життя. Вічну істину сповіщає святий Апостол, благовістячи християнам: “Ви не свої” (1Кор. 6:19 ). Усе ваше – Христове; але й усе Христове – ваше: “Усе – ваше; а ви – Христові, а Христос – Божий” (1Кор. 3:22-23 ).
По-херувимськи ревно заглиблюючись в апостольське благовістя, святий Златоуст благовістить: “Апостол поспішає піднести християн-колосян із землі, щоб показати їм, що перебувають вони вгорі, на небі, що вони вже мертві для світу цього. Якщо ви мертві, то не слід шукати тутешнього; якщо ви на небі, то не личить шукати земного. Не є Христос? Значить, життя ваше ще не настало, – воно в Бозі, гори на Небі. Отже, що ж? Коли ми будемо жити? – Коли з’явиться Христос, Життя ваше, тоді шукайте і слави, і життя, і радості… Зверни увагу, як Апостол переніс їх на саме небо. Невпинно намагається він їм показати, що вони мають те саме, що й Христос. У всіх своїх посланнях говорить він про це, щоб засвідчити їм, що вірою вони спілкуються в усьому Христовому. Тому міркує він і про голову, і про тіло, і робить усе, щоб це роз’яснити. Отже, якщо з’явимося ми тоді з Христом у славі, то не будемо засмучуватися, що нині славою не насолоджуємося. Якщо це теперішнє життя не є життям; якщо наше “життя сховане з Христом у Бозі”, то це життя повинні ми проводити, як мертві. Тому, коли ображають нас або щось інше ми терпимо, не відповідатимемо, адже це життя – не наше; ми – мандрівники і гості. Апостол каже: “померли”. Хто ж тоді настільки божевільний, щоб для мертвого і похованого тіла купувати рабів, або будувати будинки, або готувати дорогоцінне вбрання? Ніхто. Тоді давайте не будемо і ми так чинити. Зазвичай хочемо ми лише одного: щоб не опинитися нам голими. Тому тут, на землі, ми й шукаємо тільки одного цього. Нашу першу людину поховано: не в землі, а у воді Хрещення; не смерть її перемогла, а поховано її Переможцем смерті: не за законом єства, а за велінням влади, сильнішої за єство. Радіють йому всі: і Ангели, і люди, і Господь Ангелів. Для цього поховання не потрібно ні покрову, ні могили, ні будь-чого подібного”. “Життя справжніх християн – це життя прийдешнє”. “Християни перебувають горе́, на небесах, і живуть іншим життям, життям у Бозі – незримим для тілесних очей”.
Як втілений Господь стає всім і вся в людині? Щоб це зрозуміти, що повинні робити християни? Ось що: заповідь дуже проста і ясна: “умертвіть земні члени ваші: блуд, нечистоту, пристрасть, злу похоть і любостяжання, що є ідолослужіння” (Кол. 3:5 ). “Умертвіть” їх, бо вони живі, діють, працюють. Вони утворюють певний рід вашого тіла, в якому ви живете й органи якого, підкоряючись вашій волі, чинять за мотивами вашого прив’язаного до гріха серця, за помислами вашого зараженого гріхом розуму. Ними ви приросли до землі, до її здрібнілого світу, який “весь лежить у злі” (1Ін. 5:19 ). Будучи живими частинами вашої душі, вони ніби складають ваші почуття: ваш зір, яким ви відшукуєте зло; ваш слух, яким ви до цього зла прислухаєтеся. Доки їх не умертвите, ви не зможете ні мислити про “гірське”, ні жити “з Христом у Бозі”. Умертвіння цих пристрастей і становить початок нашого життя у Христі. Адже спершу потрібно повисмикувати бур’ян, терни і вовчки з ниви наших душ, а потім посіяти на ній насіння євангельських, небесних чеснот. Тоді всім єством ми станемо рости до неба і “шукати горнього, де Христос сидить праворуч Бога”.
Насамперед треба умертвити блуд, хтивість, бо це пристрасть, яка жахливо приковує нас до земного, до смертного, до тлінного. Як цього досягти? – Творячи євангельські чесноти на чолі з молитвою і постом. Кожна євангельська чеснота витісняє блудні пориви і руйнує пристрасні прагнення і хтиві розпалювання, а молитва, поєднана з постом, повністю їх умертвляє і винищує. І якщо відтоді й виникають вони як спокуси – то виявляються подібними до забитих і немічних привидів, розриваних силою Чесного Хреста, як павутиння.
Після блуду святий Апостол згадує про “нечистоту”. Нечистота зароджується від будь-якого гріха і від будь-якої пристрасті. Своїм жалом кожен гріх впорскує в душу скверну: адже скверна – кров будь-якого гріха. Але в кінцевому рахунку вся нечистота приходить від нечистих духів. Вони й називаються “нечистими”, тому що будь-яке зло – і найбільше, і найменше – є за своєю природою нечистотою і поширює нечистоту людською істотою, щойно в ній з’явиться. Тому що виходить вона від нечистих духів, нечистота – це жива сила, яку необхідно умертвити. Умертвляється ж вона лише тоді, коли ми умертвимо її творців – гріхи, а також нечистих духів, що стоять за гріхами. Цього ми можемо досягти, якщо зодягнемося у “всеозброєння Боже”, тобто в усі божественні чесноти (порівн.: Еф.6:11-18). Тим, хто озброївся чеснотами, святий Апостол пише: “Ви сильні… і ви перемогли лукавого” (1Ін. 2:14 ).
Потім потрібно умертвити “пристрасть = πάθος”. Пристрасть – це закоханість у який би то не було гріх. Це гріх, перетворений на приємну навичку. Пристрасть – це хтивість у найширшому розумінні: пристрасна любов до гріховних насолод і похотей. Така хтивість, таке прагнення гріха зазвичай спустошує душі тих, хто не має Бога в думках і в совісті й не живе за Його законами (див. Рим. 1:21-32 ). Щоб умертвити це чудовисько, нам потрібна віра в єдиного істинного Бога і Господа – Ісуса Христа і життя за Його святими заповідями. Наділення себе у Христа – ось засіб від усіх пристрастей. Тому святий Апостол благовістить: “Ті, що Христові, розіп’яли плоть із пристрастями і похотями” (Гал. 5:24 ).
Християни зобов’язані умертвити “злу похоть”. Зла похіть – це вираз зараженої гріхом волі. Воля, що гріхо-любов’ю зріднилася зі злом, природно бажає зла. Зло в ній стало життєстійкою, творчою силою, що жадає за посередництвом волі гріховного і злого. Засіб від цього? – Замінити любов до гріха любов’ю до Христа. Недуги волі виліковуються, якщо ми нашу людську волю прив’яжемо до волі Божої і цілком підпорядкуємо її Божій волі, так що верховним і керівним началом в усьому буде для нас наступне: “Не Моя воля, але Твоя нехай буде” (Лк. 22:42 ). Воля Божа вся виражена в Господі Ісусі Христі та Його Святому Євангелії (див. Еф.1:9). Виконуючи євангельські заповіді, ми творимо волю Божу і тим самим виліковуємо свою волю від її хвороб – від злих пожадливостей, винищуючи в ній любов до гріха і зла. А волю Божу творить лише любов до Бога. Тому Бого-любов – єдиний засіб від гріхо-любові та зло-любові, а тим самим – і єдина чеснота, що поєднує людську істоту з безсмертям і вічністю. “Усе, що у світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, не є від Отця, але від світу цього. І світ минає, і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває навіки” (1Ін. 2:16-17 ).
“Любостяжання” – це вбивча хвороба душі. Тому наш євангельський обов’язок – умертвити “любостяжаніє, яке є ідолослужіння”. Любостяжання – це пристрасна прихильність до речей світу цього, що доходить до їх обожнювання. Це любостяжання може бути двояким: матеріальним і духовним. Матеріальне відноситься до видимих предметів світу цього і людських творів; духовне – простягається на ідеї, думки, пристрасті, гріхи. Апостол називає любостяжання ідолослужінням. Чому? Тому що, полонена любостяжанням, людина замість єдиного істинного Бога і Господа проголошує для себе сенсом, метою, божеством, ідолом свого життя: золото, або природу, або науку, або культуру, або техніку, або дружину, або дітей, або суспільство, або народ, або людство, або похіть, або пристрасть, або ідеї, або героїв, або геніїв, або вождів, або когось і будь-кого, або що б там не було – все одно. Така людина і справді – ідолопоклонник, а її життя – ідолослужіння: служіння богові фальшивому; а одному чи багатьом – значення не має. Багато фальшивих богів вигадали люди, тому й існують різні прояви ідолослужіння, від найбрутальніших до найвитонченіших, від найварварськіших до найбільш “культурних”. Але засіб від усіх один: віра в єдиного істинного Бога і Господа – Ісуса Христа і життя за цією вірою. І все це – в Боголюдському Тілі Церкви.
Загрузнувши в пристрастях, у похотях, у різних видах ідолослужіння, люди мешкають у тому, що огидно Богу. Таке життя є не що інше, як безперестанний виклик Богу. Але в цьому своєму протистоянні Богу люди суть лише слухняні сини, якого батька? – диявола. Бо він – перший і головний Божий противник. Усією істотою своєю він – протилежність Богу. Чим диявол – диявол? Гріхом і злом. І люди, які живуть у гріху і злі, через це неминуче всиновлюються дияволу і стають синами супротиву, богопротивостояння. І блуд усиновляє людину дияволу, і нечистота, і пристрасті, і злі пожадливості, і любостяжання, тобто взагалі будь-який гріх, будь-яка пристрасть робить людину сином диявола. Якщо хтось – раб якогось гріха або якоїсь пристрасті, то він – син противлення, богоненависник. А Бог, хоча Він і Вселюбов, і єдиний Людинолюбець, не може любити гріх і зло, бо вони – власне протилежні Його буттю, Його природі. Для них у Нього лише гнів – “гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду” (Рим. 1:18 ). І коли люди свідомо й уперто настільки зрідняться з неправдою, що стануть синами опору, тоді – “гнів Божий гряде на синів опору”, бо ці останні ототожнили себе з гріхом і злом та з їхньою вічною долею.
“Сини супротиву” – це насамперед язичники та безбожники. Вони постійно опираються істинному Богові, служачи богам неправдивим і живучи в їхній брехні, пристрастях і пристрастях. Не маючи істинного Бога у своїй свідомості, вони, пристрастившись до гріха, настільки звикли до зла і пороку, що останні здаються їм чимось природним. Заражена гріхом свідомість вбачає у злі та гріху щось “логічне” і “нормальне” (див. Кол. 3:7 ). І лише віра в Христа пробуджує людей, так що вони починають бачити, який жах являють собою гріх і зло для людської істоти. Віра в Христа – це нове життя, життя в єдиному істинному Богові. І в цьому новому житті – нова свідомість, очищена від язичницької і безбожної логіки і мірила речей.
Тому святий Апостол і заповідає колишнім язичникам: “А тепер ви відкладіть усе: гнів, лють, злобу, злореччіє, лихослів’я уст ваших” (Кол. 3:8 ). Як це відкласти? – Так, щоб гнів замінили ви лагідністю, лють – добротою, злобу – добротою, лихослів’я – прославлянням Бога, лихослів’я – євангельськими благовістями. Якщо ж не відкинете ви всього цього, то й надалі перебуватимете синами богопротиву, на яких “гряде гнів Божий”. Гряде вже в цьому світі: у вигляді різних скорбот і мук, а в іншому – у вигляді пекла і вічних мук. Гнівом, люттю, злобою, лихослів’ям, лихослів’ям вуст люди свідчать, що вони – слухняні чада верховного богопротивника, диявола. Бо всім цим творять вони його волю. Адже чию волю вони творять, того вони й чада, того й сини.
Сюди відноситься і брехня: “Не кажіть брехні один одному” (Кол. 3:9 ). Якщо ви брешете, то духовно народжуєтеся від того, хто є “брехун і батько неправди”, і стаєте його духовними дітьми (Ін. 8:44 ; 1Ін. 3:8-10 ; Ін. 14:6 ). Брехня, будь-яка брехня своєю сутністю прив’язана до “батька брехні”. Адже диявол робить тільки одне: постійно вигадує, говорить і поширює брехню про Бога. Це для нього і природно, “бо немає в ньому істини”, бо не має він Бога, Який є Істина (Ін. 8:44,14:6 ). Говорячи неправду, диявол “говорить своє” (Ін. 8:44 ), тобто те, що становить сутність його буття; те, що, власне, і робить його дияволом; те, чим робить він бісами (букв. “одіаволіває”. – “Дод. пер.”) усі розумні й вільні істоти, які йому служать. Тому богоподібні творіння, люди, коли брешуть одне на одного, насправді, свідомо чи не усвідомлюючи того, займаються не чим іншим, як вершать у світі цьому справу диявола.
Усі ці гріхи, ці пристрасті, ці похіть, уся ця брехня – настільки вжилися в людину, чужу Христові, настільки увійшли в її плоть і кістки, настільки в ній реалізувалися й оформилися, що утворили особливу людину – “стару людину” (Кол. 3:9 ). А Христова людина – це людина нова, вся “створена, за Богом, у праведності та святості істини” (Еф.4:24). Тому святий Апостол і заповідає: “Відкиньте стару людину зі справами її, і зодягніться в нову, що оновлюється в пізнанні за образом того, хто створив її” (Кол. 3:9-10 ). “Стара людина” своїми злими помислами, почуттями, побажаннями, настроями, справами – затьмарила і спотворила все в собі богоподібне: і совість, і душу, і волю, і розум. Усе це в пристрастях і гріхах знемогло, занедужало, постаріло. А щоб [все] це оновилося й омолодилося, потрібно зіпхнути [з себе] стару людину, нав’язану богоподібній душі, богоподібній совісті, богоподібній волі, богоподібному розуму, яка замурувала їх у собі, як у тілі. Чим совлекається стара людина? – Відкиданням злих справ, що її складають: гніву, люті, злоби та інших гріхів і пристрастей. Якщо все це відкинути, то стара людина цілком помре і її не стане. А нова? Нова народжується з богоподібної душі, совісті, волі та розуму, поступово відтворюючись Христом Богом, Який і створив її за образом Бога, за образом Христа. Це відтворення цілком природне, бо відбувається воно на підставі богоподібного людського єства, яким і було воно створене на початку. А Господь Ісус Христос – “образ Бога невидимого” (Кол. 1:15 ) – це і є той вічний Образ, тобто Першообраз, за яким ми оновлюємося. За Ним і Ним ми відновлюємо богоподібність своєї душі. І не тільки відновлюємо, а й далі підносимо її до нескінченної боголюдської досконалості – “аж доки всі прийдемо до єдності віри та пізнання Сина Божого, до досконалої чоловічої статі, до міри повного віку Христового” (Еф.4:13). Таким чином, це оновлення є не що інше, як наше зодягання у Христа і засвоєння Христу. Адже для того ми створені і врятовані, щоб бути подібними до Творця і Спасителя нашого – Владики Христа. І ми, дійсно, Йому подібні, якщо тільки живемо Ним. Наш ідеал цілком природний: уподібнення Христу, Христо-подібність. Адже і створені ми з христоподібною душею. Вона і несе в зародку, в потенції всю нашу боголюдську Христо-подібність. Господь Ісус Христос, ставши людиною, явив у Собі досконалу Христо-подібність людини. Як Боголюдина Він володіє всіма Божественними силами і подає їх Своїм христолюбивим послідовникам, щоб у своєму уподібненні Христу поступово сходили вони до повної досконалості. А оскільки дарує Він усім і кожному ці сили, що вбирають у Нього і уподібнюють Йому, у Своєму Боголюдському Тілі, у Церкві, то й вимагає від усіх Своїх послідовників Божественної досконалості: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48 ). Це наше засвоєння і уподібнення Христу є водночас і здобуття істинного богопізнання. У нашому людському світі лише пізнання Христа наділяє людей справжнім і істинним Богопізнанням. Хто в Боголюдині Христі не знайде істинного Бога і Господа, той ніколи і ніде – у жодному з існуючих світів – Його не знайде і назавжди залишиться жалюгідним рабом несправжніх богів, хибних знань і умопоставлень.
Нова людина, що уподібнилася Христу, – це людина по Богу. Вона не старіє, а завжди процвітає до пізнання Бога і Божественного, і постійно – що більше набуває знань і що рясніше удостоюється найбільших істин – робиться дедалі молодшою і сильнішою. Не чекайте, що нова людина постаріє. Навпаки, чим довше вона живе, тим ближче [вона] не до старості, а до юності – кращої, ніж колишня. Адже що більше вбирає вона в себе знання і що найбільших істин сподобляється, то більше цвіте молодістю і то рясніше наділяється силами: не тільки від молодості, а й від Образа, до Якого наближається. Ось, найкращим життям іменується творіння – за образом Христовим (κατ᾽ εἰκόνα Χρίστοῦ), що значить – “за образом того, хто створив його”, тому що і Христос помер не у старості, а тоді, коли був у розквіті такої краси, що цього і висловити не можна. “Такий характер життя в євангельських чеснотах: людина з плином часу стає дедалі молодшою – ἀεὶ νεάζει; хоча на вигляд, тілесно вона і старіє, але духовно – постійно процвітає”.
Зодягнутися в нову людину, в Боголюдину, – значить стати людиною справжньою – такою, якою вийшла вона з Божих рук при створенні. І до того ж – Боголюдськими, Христовими силами піднесеною до повноти, сповненою “всією повнотою Божою” (Еф.3:19). Для Нього кожна людина – істота богоподібна; тут “немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос” (Кол. 3:11 ). Ставши як Боголюдина Церквою, Владика Христос охопив усі Божі світи й усі в них творіння, наповнив Собою все й уся і для кожного творіння став “усе й уся – в усьому”, якщо, звісно, ці самі творіння своєю добровільною пристрастю до гріха не виженуть Його із себе й не відкинуть. Відтоді як Христова Церква у світі, все, що розділяє людей, зникає. І нова людина, тобто людина Христова, справді має новий погляд на людину, на всіх людей, на світ, тобто має філософію “за Христом” (пор.: Кол. 2:8-10 ). Він відчуває, що логосна, Христова сила пов’язує всіх людей, усі істоти, усі світи. І в творінні як загалом, і в кожній тварюці окремо він відчуває Христа як творчу, промислительну і згуртовуючу силу. Куди б не пішов, він зустрінеться з Христом; на що б не глянув, він побачить Христа. Усім єством відчуває вона, що Христос – це Життя життя, Буття буття, Світло світла (див. Ін. 1:3-4 ); Він насамперед, через усе і в усьому; “усе сповнює в усьому” і “все Ним” (Кол. 1:16-17 ; Еф. 1:23). Воістину “все і в усьому Христос, Христос все і вся” (τὰ πάντα); на противагу Йому – порожнє ніщо; з одного боку – Всебуття, з іншого – небуття. Якщо немає в людині Христа, то вона ніщо, нуль, труп, небуття. Якщо немає Його у всесвіті, то і всесвіт – мрець, ніщо, небуття. Христос – це Всебуття і всеєдність. Він все виконує і все з’єднує; без Нього – все порожньо і незв’язно. Якщо витягти Його з людини, із сонця, із всесвіту, із бджоли – все скидається в хаос, у небуття, у ніщо, у смерть. Тільки Він Своїм Боголюдським Тілом, Церквою, з’єднує все і вся, наповнює все і вся в усіх світах (див. Еф.1:20-23, 10; Кол. 1:16-20,3:15 ). З Нього постійно витікає всенаповнювальна і всеоб’єднуюча Божественна, благодатна сила, яка логосністю все й уся виконує і з’єднує. Якщо людина вживеться в Боголюдське Тіло Христове, то наповниться почуттям всебуття і всеєдності; для неї немає більше смерті, але всюди благовісна всеповнота, безсмертя і вічність. У це багатство вводить нас святе таїнство Хрещення, тому що ним ми вчленяємося у вічно живе Тіло Церкви. Тут зникають усі відмінності, бо Христос – “все у всьому. Всі ви, у Христа хрещені, у Христа зодягнулися. Немає вже юдея, ні язичника; немає раба, ні вільного; немає чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви одне у Христі Ісусі” (Гал. 3:27-28 ). “Христос нехай буде для вас усім і вся: і надбанням, і родом, і у всіх вас – Він. Бо всі ви стали єдиним Христом, бо ви – тіло Його (πάντες Χριστὸς εἶς ἐγένεσθε, σῶμα αὐτοῦ ὂντες)”. – “”Усе і в усьому Христос”, бо всі ми – одне тіло, маючи Христа головою. Тому Христос справедливо для нас – усе і вся: і Спаситель, і Господь, і Бог, і Глава, і Архієрей, і Жертва”.
Що значить це вбрання у Христа, це благодатно-подвижницьке уподібнення Христу для нашого щоденного життя? Христоносний Апостол говорить нам: “Зодягніться, як вибрані Божі, святі й улюблені, у милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12 ), словом, – у євангельські чесноти. Вдягаючись у них, ви вдягаєтесь у Христа, у нову людину. “Милосердя” – це серце євангельських чеснот, оброблене, удобрене, розчулене, перетворене молитвою і любов’ю, яке буває у Христі. Скорботу і муки кожного воно відчуває і співчутливо відчуває як свої власні; молитовною любов’ю живе у всіх і в кожному, бо всім своїм єством перебуває в соборному серці Церкви. Воно невпинно співчуває всій тварі, яка, поневолена смертю і тлінням, постійно “стогне і мучиться” (Рим. 8:20-22 ). Шкодує воно кожну пташку, кожну травинку, що звивається і корчиться в муках тління. А понад усе – оплакує воно найбільшого винуватця, тобто людину, кожну людину, бо вона – рабиня смерті та гріха, і саме вона все створіння підпорядкувала смерті та тлінню (див. Рим. 8:19-23 ). Це співчуття найбільшою мірою властиве святим. Немає нікого, хто відчував би або співчував би більше за них; ніхто й не мешкає в більшій кількості істот, ніж вони, і не відчуває за них і замість них. Своїм молитовним співчуттям їхня душа охоплює всю світобудову. До цього ж покликані і всі християни, бо вони – “обрані Божі, святі й улюблені”. Кожен із них – у міру своїх сил і подвигів. Милосердя набувається євангельським життям: життям у євангельських подвигах, а насамперед – у молитві, і любові, і пості. Правду кажучи, людина й не знає, яка перша, яка друга, а яка третя серед євангельських чеснот: настільки кожна з них і важлива, і необхідна. Насправді всі вони – перші; перша – кожна з них, оскільки кожна з них безмірно необхідна кожному християнину. Своїми святими преображаючими силами вони поволі завойовують серце, насичуючи його милістю і співчуттям, роблячи його серцем новим, серцем нової людини, людини христоносної і подібної до Христа. Без них же серце – лише раб скам’янілого нечуття; воно гине в егоїзмі, себелюбстві, замкнутості. Тому необхідна молитва святого Златоуста: “Господи, визволи мене від скам’янілого нечуття”. Такий розмах: без Христа – скам’януте нечуття, з Христом – євангельське все-співчуття. Людина зі скам’янілим байдужістю несприйнятлива і неспівчутлива насамперед до самої себе, до того, що для неї найважливіше: до своєї богоподібної душі, до її безсмертя і вічності. А слідом за тим нечутливий він і нещадний і до інших, до їхньої вічної долі. Нечуття завжди проявляється як самолюбна неспівчутливість, а євангельське співчуття – як людинолюбне співчуття. Владика Христос за Божественним милосердям, за співчуттям став людиною і прийняв найбільші муки за спасіння людського роду. Тому в церковних молитвах Він і називається “Богом милосердя”. Від Нього ми навчаємося євангельського милосердя, від Нього ми й отримуємо благодатні сили для нього. Бог Отець – це “Отець милосердя” (ὁ Πατὴρ τῶν οἰκτιρμῶν) (2Кор. 1:3 ). Він такий, щоб і ми були такими (див. Мф. 18:27,33,35 ). Притча про милосердного самарянина – це, власне, притча про самарянина співчутливого (див. Лк. 10 - ἐσπλαγχνίσθη). Його милосердя – плід його співчутливого серця. Завжди по-євангельськи нове благовістя і заповідь: “Будьте співчутливі” (1Пет. 3:8 ).
“Добрість” – це друга чеснота, що наділяє християнина людиною новою. Вся вона від Христа і вся приводить до Христа. І завжди наповнює людину Христо-подібним ставленням до інших людей і до безсловесних створінь. До грішних людей Господь Ісус Христос виявляє “багатство доброти” (Рим. 2:4 ). Християни покликані перебувати “в благості” (Рим. 11:22 ). Велике багатство Божої благості розкривається у здійсненому Спасителем подвигу спасіння людського роду (Еф.2:7). “Благість” (у синод. тексті: “благодать. – Прим. пер.”) “і людинолюбство Спасителя нашого Бога” – спасли нас (Тит. 3:4 ).
“Смиренномудрість” – це ангельська чеснота серед усіх інших собі подібних. Тому вона необхідна людині і на цьому, і на тому світі. “Смиренномудрість” – це постійне смирення людського розуму перед безгрішним і досконалим розумом Божим, який – у Христі Іісусі, Господі нашому: Ним розум свій наставляти й Ним керуватися, про все думати смиренно й завжди добровільно та радісно підкорятися розуму Боголюдини. При створенні людині дано від Бога розум богоподібний – щоб бути їй завжди зверненою і простягнутою до Бога, і у вседосконалому Божому розумі знаходити свою мету, своє життя, свою досконалість, своє безсмертя, свій всежиттєдайний першообраз і ідеал. Заповідь вічного Євангелія говорить: “Будьте смиренномудрі” (1Пет. 3:8 ). Смиренномудрість наділяє нас новою людиною, новим розумом, і людина про все мислить за Христом, “за образом Того, Хто створив її”. Смиренномудрість – головна якість християнської святості, головна сила філософії “за Христом”. Смиренномудрий завжди мислить Христом, Христом про все міркує. А стара людина – вся в гордо-умії (у гордості розуму): розум свій підносить вона понад усе, вище Самого Бога. Але в цьому – весь диявол і всі ті, які з ним. Тому завжди добре і завжди – вдень і вночі – потрібно молитися великопісною молитвою святого Єфрема, вимовляючи її від серця, що скрушно волає: “Господи… дух… цнотливості, смиренномудрия, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму”. Якщо філософію свого життя людина будуватиме на твердій і дорогоцінній основі смиренномудрия, то за мудрістю виявиться подібною до святого Златоуста, богомовні вуста якого сказали цю божественну істину: “Смиренномудрість – основа нашої християнської філософії”.
На здичавілій від гріха землі “лагідність” – це чеснота, досконалим, Боголюдським втіленням якої серед людей служить Сам Господь Ісус Христос, бо Він – “лагідний серцем” (Мф. 11:29 ). Зодягнутися в лагідність за подобою лагідності Христової – значить зодягнутися в нову людину. Без сумніву, лагідність – найяскравіша відмінність справжніх християн, святих і праведних. Чи не є вона головною і всепереможною зброєю святих мучеників, і святих сповідників, і святих подвижників, і всіх святих, від першого до останнього? Нею новозавітна людина завжди нова. Це тому, що дивовижне життя Владики Христа на землі є від початку до кінця безприкладна лагідність. Лагідність – при Божественній всемогутності. А святі Апостоли? Хоч і володіли вони Божественно-всемогутньою чудодійною силою, але на грубості і заборони своїх гонителів і мучителів завжди відповідали лагідністю. Тому й заповідають вони християнам “виявляти всяку лагідність до всіх людей” (Тит. 3:2 ). Що є основою всіх євангельських чеснот? Очевидно, “довготерпіння”. Немає такої євангельської чесноти, яку б могла здобути людина, якщо не озброїлася вона довготерпінням. Адже кожна з них являє собою тривалий і болісний подвиг. Тому, хто має довготерпіння, уготований успіх у новому житті, у житті за подобою Христа, так що поступово зодягнеться він у нову людину. Довготерпіння – відмітна ознака Бога Людинолюбця, Господа Ісуса Христа, і Його послідовників (див. Рим. 2:4 ; Як. 5:11 ; Еф.4:1-2; 2Кор. 6:6 ). Без довготерпіння немає спасіння: “Довготерпіння Господа нашого вважайте спасінням” (2Пет. 3:15 ).
Мільйонами своїх членів Церква свідчить: людина, що уподібнила себе Христу, вся виткана зі святих чеснот. Християни достовірно про це свідчать, “поблажливі один до одного, прощаючи взаємно, коли хто на кого має нарікання, бо Христос пробачив їх, як і вони їх (Кол. 3:13 ). Немає сумнівів, найбільший обов’язок християн – у всьому бути, “як і Христос”. Не сміють вони керуватися ніким і нічим меншим, ніж Боголюдина і Спаситель, Господь наш Ісус Христос. Особливо в “прощенні”. Як і скільки прощати – питання апостольське (див. Мф. 18:21 ). А ось і свята апостольська відповідь: прощайте один одного, “як Христос простив вас” (Кол. 3:13 ). Подумати тільки: наскільки Владика Христос випередив кожного з нас у прощенні, наважившись прийти на землю як Боголюдина і врятувати людський рід у такий безприкладно самопожертвний і людинолюбний спосіб. Здійснивши наше спасіння від гріха, Він і простив нам усі гріхи. І сьогодні як спасаємося ми від будь-якого гріха, якщо не Його людинолюбним прощенням (див. Еф.1:7; Кол. 1:14 )? Адже тільки Він має владу прощати гріхи, бо тільки Він має силу гріхи відпускати і згладжувати (див. Мф. 9:6 ). Всемилостиво робить Він це через Святі Таїнства і святі чесноти (див. Ін. 20:22-23 ; Мф. 18:18 ). Пристрасні до гріха і немічні, ми завжди перебуваємо під гріхами і тому маємо постійну потребу в здійсненому Христом прощенні гріхів. У цьому й причина того, що і ми повинні безперестанку прощати один одного, якщо навіть хтось на когось і має скаргу. Ображений, ти зводиш звинувачення на брата свого за той чи інший проступок. Але подумай, яке звинувачення міг би щодня і щогодини пред’явити тобі всезнаючий Господь, якби всемилостиво і всеспівчутливо не прощав Він гріхи! “Прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37 ). “Будьте один до одного добрі, співчутливі, прощайте один одного, як і Бог у Христі пробачив вас” (Еф.4:32). Цим ви покажете, що скинули з себе стару людину й зодягнулися в нову.
Але яка головна чеснота, що засвоює і уподібнює нас Христу? – “Любов”. Тому святий Апостол заповідує християнам: “Понад усе те” (у синод. тексті: “понад усе. – Прим. пер.”) “зодягніться любов’ю, що є сукупність досконалості” (Кол. 3:14 ). Любов – головне вбрання нової людини, людини за подобою Христа. Зодягнутися в неї – значить зодягнутися в чесноту всеосяжну. Бо всі чесноти пов’язує вона, поєднує, згуртовує в єдине тіло. Так сили всіх чеснот робляться її силами, так само як і сама вона стає складовою частиною кожної чесноти. Як “сукупність досконалості” любов знаходить і об’єднує все досконале в усіх істотах. Сама по собі вона є не тільки Божественною силою, а й самою Божою істотою: “Бог є любов” (1Ін. 4:16 ). Будучи вся від Бога, любов з’єднує людину насамперед із Богом, Джерелом усіх досконалостей, а потім – і з усім досконалим, що тільки є в людях і в усіх інших істотах і створіннях. Наділена нею людина наділяється наймогутнішою Божественною силою, що усуває, перемагає, долає все, що не від Бога. Кожна чеснота підносить до досконалості, а любов подає її в повноті, бо як “сукупність досконалості” вона все досконале в інших чеснотах сполучає в досконалість єдину, яка перебуває вічно, бо “любов ніколи не припиняє” (1Кор. 13:8 ). “Усе, що не назвав би ти благом, якщо відсутня в ньому любов, – не має ніякої цінності, швидко пропадає”.
Будучи “сукупністю досконалості”, любов за самою своєю природою відшукує, знаходить і пов’язує воєдино все досконале в усіх істотах і створіннях. Що ж це таке? – Те, що в них божественно, логосно. Тому християнин боголюдською любов’ю сприймає світ як логосну всеєдність, а людський рід – до того ж і як всеєдність богоподібну. Вона – та свята, Божественна сила, яка як Боголюдська даність у Боголюдському Тілі Христової Церкви наділяє людину силами, так що усім єством відчуває вона, що Христос “усе в усьому” і що в Ньому – в Боголюдині, в Церкві – “немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного”. Без сумніву, вона є те, що все збирає в єдине тіло – в Церкву. Збирає і Ангелів, і людей, і все досконале у всіх створіннях, від першої до останньої, від найбільшої до найменшої. Всезиждительна і всеоб’єднуюча, логосна, Боголюдська сила – любов – з’єднує нас у Церкві з усіма її досконалостями, а перш за все – “з усіма святими” (Еф.3:17-19). І все логосне, Боголюдське, святе сприймаємо ми як безсмертну і вічну всеєдність “в одному тілі” – у тілі Церкви (Кол. 3:15 ). Євангельською любов’ю ми і відчуваємо Церкву єдиним тілом: тілом Боголюдським, для якого друга Іпостась Пресвятої Трійці, Боголюдина Господь Ісус – Голова і все і вся. Євангельська любов робить те, що “в серцях” наших “панує мир Божий” (Кол. 3:15 ). Бо відчуває вона і знає, що над усяким гріхом, смертю і злом її перемога уготована Богом, Який є любов. Бог любові і панує в людських серцях боголюбством і людинолюбством. Тільки цією Боголюдською любов’ю вселяється в людське серце “мир Божий, який вище всякого розуму” і який зберігає людські серця і думки “у Христі Ісусі” (Флп. 4:7 ). “Покликавши нас до миру, Христос зробив нас єдиним тілом, Сам ставши Главою цього тіла. Адже для чого ми одне тіло, якщо не для того, щоб, будучи членами один одному, зберігати нам між собою мир і не розділятися?”.
Святі чесноти в новій, Христо-подібній, людині – немов небесно-земні бджоли, що складають у стільниках людської душі мед безсмертної, вічної премудрості (Кол. 3:16 ). “Мудрістю святий Апостол називає чесноти, – каже богомудрий Златоуст. – І справедливо, адже і смиренномудрість, і милостиня, і все таке інше є мудрість; як і все протилежне до того є нерозсудливістю, божевіллям (ἄνοια), бо від божевілля походить грубість. Тому-то божевіллям нерідко іменують будь-який гріх: “Говорить божевільний у серці своєму: нема Бога” (Пс. 13:1 ); “возсмердеша і согниша рани моя від лиця божевілля мого” (Пс. 37:6 )”. Ця мудрість наповнює ціле людське єство невимовним розчуленням, що робить усю душу молитовною, так що душа радісно поспішає з однієї молитви в іншу. Молитовний же настрій до Найсолодшого Господа проявляється в євангельських вчинках із людьми. “Слово Христове”, насіння небесної, Божественної Істини, багато множиться в людському серці, якщо останнє перетворене молитвою, якщо невпинно звернене воно до Бога і жадає Бога. Адже ця молитовність – найкращий клімат для небесного насіння. Таке серце багато розквітає божественною мудрістю, божественною любов’ю, божественним милосердям. Безперестанною молитовністю перетворюється воно на храм, у якому постійно перебувають Божественні святі сили й досконалості, а в них – і Сам Господь. Таке серце і таке серцеве життя – це і наш найкращий виховний засіб для всіх братів, які нас оточують, і наймудріший учитель усього божественного, і наймудріший світильник усього євангельського, безсмертного, вічного. У молитві людське серце багато насичується благодаттю. А благодать як сила Божественна завжди тяжіє до Бога, тягнучи до Нього всі думки і почуття. І вся душа спрямовується до Бога через псалми, славослів’я і духовні піснеспіви, бо все це заохочує до життя в Бозі та до постійного сходження і простягання до Господа і до всього Божественного, святого, нетлінного (див. Кол. 3:16 ).
Безперестанна молитовність набувається соборною молитовністю Церкви. Життя в Церкві – це насамперед участь усім єством у соборній молитовності укупі “з усіма святими”. Тоді, завдяки цій молитовній атмосфері, всі взаємини влаштовуються легко, по-євангельськи. Людина з постійним молитовним настроєм завжди по-євангельськи ставиться до братів, до людей, до всіх створінь. Люди з молитовним горінням радісно дають один одному настанови, навчаючи один одного всього Божественного, безсмертного, євангельського. Кожен для кожного – дорогий учитель і порадник, бо кожен смиряється перед кожним, вважаючи себе нижчим за іншого і навчаючись його євангельських чеснот.
У Церкві – все в Господі й заради Господа. Тому святий Апостол заповідує: “Усе, що ви робите, словом чи ділом, усе робіть в ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Богові й Отцю” (Кол. 3:17 ). – Ось євангельське правило щоденного життя. Усе має бути охоплено Владикою Христом. Все має бути заради Нього, від Нього, через Нього. Що б то не було людське, якщо воно не “в ім’я Господа Ісуса Христа”, – то, неминуче, в ім’я смерті, гріха, зла і диявола. Бо поза Ним – тільки це: гріх, смерть і диявол; неодмінно – тільки це; так само як тільки це і тоді, коли людина трудиться в ім’я якогось генія, чи героя, чи вождя; чи заради науки, цивілізації, культури; чи на благо чого б то не було людського, тлінного, тварного. Адже все це врешті-решт вводить у гріх, від якого без Христа немає порятунку, заманює в смерть, з якої без Христа немає воскресіння, приводить до диявола, від якого без Христа немає порятунку. “Усе, що ви робите, словом чи ділом”, бо кожне слово і кожна справа має вирішальну важливість для всього нашого життя і на цьому, і на тому світі. І справді, ніщо людське не є ні другорядним, ні маловажним: усе має своє безсмертя. Ні по чому ми, люди, не смертні. Добро наше безсмертне, так само як і зло; безсмертна наша чеснота, але також і гріх. І сама смерть наша безсмертна: бо безсмертний носій нашого зла і гріха – душа.
Якщо всі свої вчинки людина робить “в ім’я Господа Ісуса Христа”, то від цього її душа поступово наповнюється Божественною радістю, бо вона ясно відчуває, що все це насправді творить у ній Божа благодать, яка дедалі рясніше збільшує її за труди і зусилля. Тоді і найтяжчі євангельські подвиги стають легкими, так що христолюбивий євангельський ділок, євангельський подвижник усе піднімає з радістю “в ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Богові й Отцю”. Адже все це через Господа Ісуса Христа духовно з’єднує його з Трисонячним Богом, з Його безсмертям і вічністю.
Наводячи ці апостольські слова, святий Златоуст благовістить: “Якщо ми будемо так чинити, то нічого кепського, нічого нечистого не знайдеться там, де закликається Христос. Їж чи їж, чи п’єш, чи одружуєшся, чи вирушаєш у дорогу, – все роби в ім’я Боже, тобто закликаючи Бога на допомогу. Берися за справу, помолившись насамперед Богу. Чи хочеш щось сказати? – Спочатку помолися Богу. Чи їси? Дякуй Богові в рішучості робити це й надалі. Чи спиш? Дякуй Богові, примушуючи себе робити це і згодом. Чи йдеш на торжище? Роби те ж саме. Нехай не буде нічого світського, нічого життєвого: все твори в ім’я Господнє – і все будеш вершити з успіхом. Все, що почнеш з ім’ям Божим, вийде благополучно. Адже якщо ім’я Боже виганяє демонів, зцілює хвороби, то тим більше полегшить воно звершення справ. Послухай, як Авраам в ім’я Бога послав раба, Давид в ім’я Боже умертвив Голіафа. Дивне і велике ім’я Його! Цим ім’ям обернено всесвіт, скинуто мучительство, потоптано диявола, відчинені небеса. Та що я кажу? Цим ім’ям відроджені ми. І якщо ми за нього тримаємося, то засяємо. Воно народжує, творить і мучеників, і сповідників”.
Бог Слово стало плоттю (див. Ін. 1:14 ): став людиною = став Боголюдиною = став Церквою. Цим Він явив і сповістив усім істотам на всякому місці всеспасительне благовістя: Бог Слово – все і вся і для плоті, і для людини, і для Боголюдини, і для Церкви. Він – уся Істина і весь сенс і плоті, і людини, і Боголюдини, і Церкви. І ще: Він – усе Благо, вічне Благо, уся Правда, вічна Правда, уся Життя, вічне Життя, увесь Шлях, вічний Шлях, усе Світло, вічне Світло, уся Правда, вічна Істина – і плоті, і людини, і Боголюдини, і Церкви. А через усе це, і в усьому цьому Він – Альфа і Омега, Початок і Кінець, Перший і Останній (див. Об’явл. 1:8, 10, 17, 21:6): і плоті, і людині, і Боголюдині, і Церкві. Він – вічний Бог Слово, друга Іпостась Пресвятої Трійці – робиться і плоттю, і людиною, і Боголюдиною, і Церквою, щоб Собою і в Собі о-голосити, обожити, спасти, засвоїти Собі, обоголюдинити, відроїчити: і плоть, і людину, і Боголюдину, і Церкву. Без Нього, без Боголюдини, і плоть, і людина, і Церква суть лише тінь і сон, привид і міраж, смерть і пекло – і всякий жах, який тільки може уявити собі людська думка. У наш земний світ і в наше людське життя лише з Боголюдиною увійшли і вічна Божественна Істина, і вічна Божественна Правда, і вічна Божественна Любов, і вічне Божественне Добро, і вічне Божественне Життя, словом – увесь Бог, уся повнота Божества з усіма Божественними довершеними сторонами (див. Ін. 1:14,16-17 ; Кол. 2:9,1:19 ; Еф. 1:23, 3:19). І все це втілено і вседосконало уособлено в досточудній Особистості Боголюдини, Владики Христа, і нам, людям, преподносять як найбезпосереднішу земну реальність у Боголюдському Тілі Христовому – у Церкві, яка за сутністю своєю є Тілом Його, а Він – її вічним Головою. Звідси всеістинне благовістя коханого Христом євангеліста: “А благодать і істина походять від Ісуса Христа” (Ін. 1:17 ). До Нього їх ніби й не було в нашому земному світі. Однак з явленням Боголюдини на землі все це серед нас, людей, присутнє своєю Боголюдською всеповнотою в Боголюдському Тілі Церкви, і ми, як співучасники цього тіла, живемо цією всеповнотою більшою чи меншою мірою, відповідно до наших ревнощів у вірі та інших святих, євангельських подвигів.
Тіло Боголюдини, Владики Христа, яке Він прийняв від Пресвятої Богородиці і Духа Святого, і Тіло Його у Святій Євхаристії, а також Тіло Його як Церква, – все це, врешті-решт, одне Тіло, єдине і всеспасительне. Бо Господь Ісус Христос “вчора і сьогодні і на віки Той самий” (Євр. 13:8 ). Бог Слово як друга Особа Пресвятої Трійці – вічно, і незмінно, і невмируще Той самий. Він втілився, став Боголюдиною, щоб стати Церквою, і звершити в ній, і безперестанно звершувати подвиг спасіння світу і людей, які живуть у світі, від гріха, смерті та диявола. Як? – Собою, за допомогою святих Боголюдських таїнств і святих Боголюдських чеснот, одягаючи тих, хто спасається, в Себе, обоголюднюючи їх, відроїчуючи. І справді, в Боголюдському тілі Христової Церкви безперестанку діють усі Боголюдські сили втіленого Бога Слова і спасають усіх членів Церкви в міру їхньої віри та інших святих подвигів, які вони здійснюють.
Тіло втіленого Бога Слова – це і є основа Церкви, і в ньому – всі Божественні цінності та істини. Бог стає людиною, щоб людина за сприяння Боголюдини стала Богом. У цьому – все благовістя Боголюдини і Його Церкви. Лише з втіленням Бога Слова Бог і Боже робляться всебічно доступними для нас, людей, утворюючи основу нашого людського життя, головну категорію нашого буття, мислення, поведінки. Бо як Церква – Тіло Бога Слова, то вона – Церква благодаттю та істиною і всім тим, що належить Боголюдині. Благодать і істина в ній єдиносущні; вони суть близнюки – безсмертні, вічні, вседосконалі. З безмірного Боголюдського багатства в Церкві ми отримуємо все необхідне нам для спасіння, для освячення, для поєднання з безсмертям, для обоження, для обоголюднення. Бог і все Боже в Церкві – органічно й реально як тіло. “Вся повнота Божества” мешкає в Церкві “σωματικῶς” = “тілесно” (Кол. 2:9 ). Тому й струмують із неї всі Божественні, життєдайні сили, що проходять по кровоносних судинах наших євангельських чеснот, очищають нас від усякого гріха, від усякої смерті, від усякого біса та обоголюдяніють нас усіма чеснотами Спасителя. Як співпричасники Боголюдського Тіла Христової Церкви, ми з Божественної повноти Спасителя вбираємо все, що нам необхідне для вічного життя на цьому і на тому світі: приймаємо благодать на благодать і всю Божественну істину з усіма її нетлінними скарбами (див. Ін. 1:16-17 ).
Нам, людям, як найбезпосередніша речова даність ввірена плоть. Для того Бог Слово і став плоттю, щоб ми, люди, у найбезпосереднішій людській реальності та близькості могли упевнитися в Ньому Самому і в усьому Йому притаманному. Боголюдина Сама по Собі і за Своїми Боголюдськими властивостями – це і є в земному світі та Істота, Яка людьми перевірена скрупульозно і нещадно, в найближчій людській дійсності. Він, за свідченням святих Апостолів, – Те, “що було від початку, що ми чули, що бачили на власні очі, що роздивлялися і що торкалися руки наші” (1Ін. 1:1 ). У досточудній Особистості Боголюдини Христа нам дано вічне життя, і ми Ним і через Нього беремо участь, спілкуємося в цьому вічному житті, яке – все в Церкві, в Тілі Його; а Він як Голова цього Тіла керує і керує всіма святими силами Свого Боголюдського організму (див. 1Ін. 1:2-3,5:11,12,20,2:25,3:15 ).
Як для людської істоти, так і для всього людського роду втілений, вочеловечений Бог Слово, Боголюдина Господь Христос – все і вся в усіх світах. Бо Своєю Особистістю Він – не тільки вічна Істина, а й вічне Життя: Він – “Бог істинний, і Життя вічне” (1Ін. 5:20 ). Як істинний Бог Він і має, і дарує людям вічне життя Церквою і в Церкві, Яка є Його Боголюдське Тіло, і Він – весь у ній на всю вічність. Тому Спаситель і вимовляє таке благовістя: “Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, той має життя вічне; перейшов від смерті в життя” (Ін. 11:25,6:47,5:24 ). Бог Слово для того і став Боголюдиною, і став Церквою – “нехай усьому… дасть Він життя вічне” (Ін. 17:2 ).
У своїй сутності й у всіх своїх Божественних нескінченностях “життя” – від Бога Слова і в Бозі Слові (Ін. 1:3,4 ). Логосність і логіка життя – всією своєю сутністю від Бога Слова. До втілення Бога Слова життя на землі під впливом і через гріх стало безсловесним і позбавленим будь-якої логіки, безглуздим і безцільним, смертоносним і страхітливим. Адже гріх – це сила, яка все позбавляє логосності, Божественної логіки й логічності, Божественного сенсу й осмисленості. Взагалі кажучи, тільки гріх позбавляє життя сенсу і розчиняє його зі смертю. Тим часом те, що для людської думки – чи то грецької, чи то римської, чи то індійської, чи то ще якоїсь – було й залишилося ідеалом чи ідеєю, абстракцією та категорією потойбічного, маренням та мрією, з утіленням Бога Слова стало життям, нашим земним життям, яке цілком твориться за всіма законами наших земних реалій. Тому за Логосом і за Логікою життя не потрібно йти у світ горній, бо Логіка і Логос життя – тут, на землі, серед нас: у Боголюдському, Христовому Тілі – у Церкві. У ній маємо ми Слово (Логос) життя, тому відомі нам і логіка життя, і мета життя, і сенс життя.
До втілення Бога Слова життя ніби й не було на землі. А якщо воно і зустрічалося, то було лише сурогатом, фальсифікатом життя, його зворотним боком, а попросту – псевдожиттям. Бо яке це життя, якщо носить воно в собі смерть і закінчується смертю? Насправді, це – послідовне вмирання, безперервна агонія. Тільки те життя гідне іменуватися життям, яке не має кінця і не завершується смертю, але перемагає смерть і воскресінням творить перехід у безсмертя і життя вічне. І справді, тільки вічне життя є життя істинне. А воно вперше з’явилося в нашому людському світі з утіленим Богом Словом – з Боголюдиною Христом і все перебуває з Ним у Його Боголюдяному Тілі – в Церкві. Тому святий Богослов благовістить: “Бо життя з’явилося, і ми бачили, і ми свідчимо, і сповіщаємо вам про це вічне життя, що було в Отця, і з’явилося нам” (1Ін. 1:2 ).
Звідки у святого Богослова настільки зухвале свідчення? З особистого, з всеапостольського досвіду: бо він сам скуштував вічного життя, вступив з ним у спілкування і ним почав жити за посередництвом Владики Ісуса. Жити “співпричасником (спів-тілесником)” Боголюдського тіла Господа Ісуса, мати спілкування з Ним – це і значить перебувати у вічному житті і мати вічне життя. Таке життя є, по суті, спілкування з Троїчним Божеством. У-троїтися і о-троїтися через Боголюдину – це і є не що інше, як почати жити вічним життям, від Отця через Сина в Дусі Святому. При цьому людина в собі самій відчуває і бачить вічне життя і постійно перебуває у спілкуванні з вічними людськими істотами. Адже християни тим і відрізняються від інших людей, що мають вічне життя і живуть ним ще тут, на землі; кожен християнин – це безсмертний серед безсмертних. Тому вони і являють [собою] вічне життя. У цьому сенсі все в них ґрунтується на власному досвіді, на особистому спілкуванні з Вічним, з Боголюдським. Тому святий і христоносний очевидець благовістить: “Про те, що ми бачили й чули, сповіщаємо вам, щоб і ви мали спілкування з нами, а наше спілкування – з Отцем і з Сином Його, Ісусом Христом” (1Ін. 1:3 ).
Життя християн – це життя в Божественній Трійці: спільність, спілкування з Нею, з Її життєдайними, творчими, вічними силами і святинями. Адже саме спілкування з Вічним і дарує людям вічне життя. Це не якесь зовнішнє спостереження, а внутрішнє сприйняття Святої Трійці. Це воістину κοινωνία = спілкування людини з Богом, спів-втілення Богу (див. 2Пет. 1:4 ; Еф.3:6). Усе тут особисто, досвідчено, життєво, ново, Бого-людяно і тим самим – людяно. Заради цього весь Бог Слово втілився – став плоттю, став людиною, став людиною, і утворилася Боголюдина; і як Боголюдина Він увесь перебуває в Церкві, що є тілом Його, а Він є її Головою. Церквою Він весь з нами, і серед нас, і в нас; а з Ним – і все вічне Життя, і вся вічна Правда, і вся вічна Любов, і все вічне Світло, і всі Його вічні чесноти, щоб через Нього мали ми спілкування з усіма Божественними, вічними досконалостями. Святий Богослов говорить ясно: життя християн у Боголюдській Церкві – все у Святій Трійці: від Отця через Сина в Дусі Святому; це – спільність зі Святою Трійцею.
Господь Ісус Христос – увесь у Церкві: усією Своєю істотою, Логосною і Боголюдською; увесь: усією Своєю істиною, усім Своїм життям, усією Своєю правдою, всією Своєю любов’ю, словом – усією повнотою Свого Божества і всією повнотою Своєї людяності. Лише від Нього, Боголюдини, ми, люди на землі, а також і Ангели на небі, знаємо, що Він є Істина. Всеістинно благовістя: “Істина походить від Ісуса Христа” (Ін. 1:17 ). Отже, Істина – це Боголюдина, Господь Ісус Христос; Істина – це друга Іпостась Пресвятої Трійці; Істина – це Особистість Боголюдини Христа. У нашому земному світі Істина нітрохи не менша за всецілу Особистість Боголюдини Христа. Вона – не поняття, не розумове уявлення, не сила логіки, не людина, не ангел, не людство, не будь-що людське, не будь-що тварне, не всі разом видимі й невидимі світи, а дещо незрівнянно і безмірно вище за все це: Істина, вічна і вседосконала Істина в нашому земному світі, а за його посередництвом – і в усіх видимих і невидимих світах, – це друга Особа Пресвятої Трійці, Сама всеціла Особистість Боголюдини, Господа Ісуса Христа. Тому Господь Ісус і відкриває людському роду святотроїчне про Себе благовістя: “Я є Істина” (Ін. 14:6 ; порівн.: Еф.4:21). А оскільки Він – Істина, то й тіло Його, Церква, – Істина, для якої Він – Глава. Так, Глава Істини. Звідси – дивовижне й радісне благовістя святого Апостола: Церква Бога Живого – це “стовп і утвердження Істини” (1Тим. 3:15 ). Тому Церкву та її Істину не може зруйнувати, знищити, знесилити, винищити ні якась неправда і самого першотворця і батька неправди – диявола, ні всі злі сили всіх родів лукавства світу земного і пекельного. Боголюдиною Христом Церква вседосконала, всемогутня, всепереможна, всебезсмертна, всебожественна. Як така вона і звільняє всяку людську істоту від гріха, смерті та диявола – від цієї триєдиної неправди, готуючи і даруючи безсмертя і вічне життя кожному християнину окремо і всім християнам укупі. Робить же вона це, освячуючи, зодягаючи у Христа, обоголюднюючи людські істоти за сприяння святих таїнств і святих чеснот. Звідси – і всеспасительне благовістя з Божественних вуст Спасителя: “І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними” (Ін. 8:32 ) і від гріха, і від смерті, і від диявола; сполучить вона вас із собою, тож станете ви справжніми, і дарує вам усі блаженства Неба.
З усіх цих причин втілення Бога, Бог у плоті, Боголюдина, Владика Христос – це Істина всіх новозавітних істин; Ним стоїть або падає вся Церква, все Боголюдське домобудівництво спасіння. Це – душа спасіння. Це – душа всіх новозавітних і церковних діянь, подвигів, чеснот, подій, благовістя всіх благовість; а точніше – Всеблаговістя. Ба більше, цей факт, це Всеблаговістя – це мірило всіх мірил. Ним як найнадійнішим критерієм вимірюється все і вся в Церкві, у християнстві. Іншими словами, хто не визнає втілення Бога, Боголюдини Ісуса Христа, той – не член Церкви, не християнин. Ба більше, той – антихрист.
Це непогрішне мірило міститься в благовісті святого, улюбленого Христом боговідця і тайнознахаря Іоанна Богослова: “Улюблені, не всякому духу вірте, але випробовуйте духів, чи вони від Бога, бо багато псевдопророків з’явилося у світі. Духа Божого (і духа неправди) розпізнавайте так: усякий дух, що сповідує Ісуса Христа, Який прийшов у плоті, є від Бога; а усякий дух, який не сповідує Ісуса Христа, Який прийшов у плоті, не є від Бога, а є дух антихриста, про якого ви чули, що він прийде, і тепер вже є у світі” (1Ін. 4:1-3 ; порівн.: 1Ін. 2:22 ; 1Кор. 12:3 ).
Насправді всі духи, які населяють наш земний світ або відвідують його, поділяються на два види: на тих, які від Бога, і тих, які від диявола. Від Бога – ті, які визнають і сповідують, що Ісус – втілений Бог Слово, Господь і Спаситель; від диявола ж – ті, які цього не визнають. Філософія диявола вся в тому й полягає, щоб не визнавати ні присутності Бога Слова у світі, ні Його втілення, вочеловеченія у світі; стверджувати й проповідувати, що Бога нема ані у світі, ані у людині; що нема Бога і в Боголюдині; що нісенітниця – вірити, що Бог утілився в людину і що Він може жити в людині; що людина – вся без Бога, істота, в якій немає ні Бога, ні будь-чого Божого, ні будь-чого божественного, безсмертного, вічного; що людина – вся тлінна, вся смертна; що в усьому належить вона світові тварин і майже нічим від них не відрізняється, тому й природно їй жити, як тварини, що є її законними предками й прабатьками, а також і природними побратимами. Такою, власне, є філософія антихриста, який будь-що-будь бажає замінити Христа, зайняти Його місце у світі та в людині. Протягом усіх століть у людському світі була величезна кількість предтеч, сповідників і прихильників антихриста. “Всякий дух”, а духом може бути особистість, або вчення, або ідея, або думка, або людина. І всяке вчення, всяка особистість, всяка ідея, всяка думка, всяка людина, яка не визнає, що Ісус – Бог і Спаситель, втілений Бог і Богочоловік, – походить від антихриста і належить антихристу. Такі особи, і вчення, і ідеї були у світі від самого явлення в ньому Владики Христа, тому святий тайнознавець і говорить про антихриста, що він “і тепер є вже у світі”. Усяка людина, всяка у світі ідея, що заперечує Боголюдину Христа і Його Церкву, – від антихриста, який і є, опосередковано або безпосередньо, творець будь-якої антихристиянської ідеології. Взагалі всі ідеології можна звести до двох видів: ті, які за Христа, і ті, які за антихриста. Зрештою, людина і живе в цьому світі для того, щоб вирішити одне-єдине питання: бути їй за Христа чи проти Христа. І кожна людина, хоче вона того чи ні, тільки й робить, що вирішує цю проблему, яка охоплює все її єство. А тому кожен із нас – або христолюбець, або христоборець; третього бути не може. Так, кожен із нас – або служитель Христа, або служитель диявола; третього не дано.
Відмінність кожного християнина – почуття соборності, почуття особистої за все відповідальності. Знає він: якщо падає, то тягне за собою й інших; якщо встає – то разом із собою й інших піднімає. Його життя не є лише його власне, але воно витончено вплітається в життя інших братів по вірі, бо всі ми складаємо одне Тіло, Церкву. А в Церкві у нас все спільне: і Бог, і святині, і душа, і совість, і серце. Молитовно і благодатно кожен у всіх і всі в кожному. Наскільки егоїстично тоді і себелюбно піклуватися тільки “про себе” (див. Флп. 2:4 )! Адже чинити по-євангельськи – це докладати піклування і про інших як про себе самого, дивитися на своє, як на їхнє, і на їхнє, як на своє (Флп. 2:21 ; 1Кор. 10:24 ; Мф. 7:12 ; Лк. 6:31 ). Хто знає, наскільки зобов’язаний ти Божим святим і їхнім молитвам і самою своєю душею, і самою своєю вірою, і самим своїм спасінням! Не кажучи вже про майно. Воно – повністю Боже: тобі ж ввірене воно від Бога як кредит; воно позичене тобі, щоб і ти не від свого власного, а від позиченого тобі давав у борг іншим. І справді, всі ми живемо виключно від Божих щедрот. “Що ти маєш, чого б не отримав?” (1Кор. 4:6-7 ). Бог дав тобі і душу, і серце, і тіло, і думку, і почуття. Усе це – Божа власність. Дана вона тобі, щоб ти її обробляв. Так з нею і чини. Так дивись і на своїх братів навколо тебе. Адже і їм Бог приділив від Свого надбання: комусь більше, комусь менше. Май же піклування про це Боже надбання, чи тобі воно ввірене, чи твоїм ближнім. Піклуйся про їхню душу, як про свою власну, і про їхнє спасіння, як про спасіння самого себе. “Не про себе тільки кожен піклуйся, але кожен і про інших” (Флп. 2:4 ). Бачиш, богоносний Апостол заповідає: “кожен”, – винятків немає. Якщо ж ти так не чиниш, то віддаси Богові відповідь за марнування Божого маєтку, або за нехтування ним, або за його втрату. “Якщо кожен, залишаючи своє, дбає про благо іншого і в них буває: я про твоє, а ти про моє, – то це вже життя не людське, а ангельське”. “Якщо дбаю я про те, що благо для тебе, а ти – про те, що благо для мене, то тут немає місця ні славолюбію, ні сварці, ні будь-якому злу взагалі; це просто життя ангельське і божественне”.
Думка в людині? – Це головний незнайомець у нашій людській істоті. У Євангелії ж (преп. Іустин нерідко так називає весь Новий Заповіт. – “Прим. пер.”) нам як головна мета думки, як її всеосяжне призначення заповідатиметься – мислити “що й у Христі Ісусі” (Флп. 2:5 ; пор.: Кол. 3:1-2 ). Отже, кінцева мета і найвища межа людської думки – це думка Христова, а людського почуття – почуття Христове. Лише з Христом ми, люди, пізнали, що таке досконала людська думка і досконале людське почуття. Це – Христова думка і Христове почуття. Лише в Боголюдині Христі людська думка зійшла до свого божественного безсмертя і вічності і стала Бого-думкою; а також і людське почуття стало Бого-почуттям. Боголюдина; і в Ньому – Бого-думка, і в Ньому – Бого-чуття.
Думка Боголюдини – це божественно безсмертна і божественно вічна думка людська; почуття Боголюдини – це божественно безсмертне і божественно вічне почуття людське. Будь-яка людська думка, якщо вона не перетвориться на думку Христову, на Бого-дум, – засохне, згниє; а від гнилих думок зачервіє в людині душа. Так само як і від прогнилих почуттів. Адже всі наші почуття гнилі й червиві, якщо не перетворили ми їх на Христові почуття, на Бого-почуття.
Мислити “що й у Христі Ісусі”. Що це таке? – Усе, що має Він і містить у Собі як Бог Слово: усі Божественні властивості й досконалості; і все, що має Він і містить у Собі як людина: усі Його людські якості, думки, почуття, подвиги, переживання, діла; усе Його життя від Різдва і до Вознесіння, і від Вознесіння аж до Страшного Суду, і від Страшного Суду – через усю Божественну вічність, безмежну, безмежну, безмежну, безмежну. Думати про все це – наш найперший денно-нічний християнський обов’язок. Вчиняючи так, ми нескінченні й безсмертні в кожній думці, у кожному почутті: нескінченні й безсмертні у Христі, Боголюдині. Тоді – немає більше смерті ні для нашої думки, ні для нашого почуття. Бо кожна наша думка і кожне наше почуття – силою Воскреслого Господа – перемагають всяку смерть і все смертоносне. Взагалі кажучи, у нас, християн, життя в цьому світі є не що інше, як безперестанне наслідування Владики Христа через сприйняття і переживання в Боголюдському Тілі Його Церкви всього Йому притаманного, а передусім – Його всеперемагаючої недільної сили, благодаттю якої ми беремо гору над усілякою смертю і над усім смертним у нас і в оточуючому нас світі.
Якщо людина не мислить про людей “еже” [про них] “і у Христі Ісусі”, тобто того, що думає про них Христос, то хіба ця людина – християнин, хіба брат, хіба взагалі людина? Якщо не бажає вона їм, якщо не відчуває до них того самого, що й Владика Христос, то вона – ще не християнин, ще недолюдина. Що у Христі для кожної людини, те має бути і в нас. Тоді ми – християни, і брати, і люди. Як думати про світ цей? Якщо не думає людина про світ думкою Христовою, то, значить, вона заблукала в безвихідних лабіринтах – і ніколи не знайде справжнього сенсу світу. Якщо розмірковує вона про людину, про бджолу, про птаха, про квітку – то і тут діє аналогічне правило. Адже і найдрібніша квітка настільки загадкова, що в нетрях її таємничості може безповоротно загубитися будь-яка людська думка, що не наставляється Богом Словом. Якщо думає людина про життя, про смерть, про добро, про зло, про істину, про оману, про правду, про неправду, і якщо її думка про все це не розвинеться в Христо-дум, то вона приречена на безглузде і трагічне самокатування. І про суспільство, про сім’ю, про націю, про людство – якщо не мислить вона Христом, то ніколи не знайде їхнього істинного сенсу і не розв’яже правильно жодної їхньої проблеми.
Мислити про все Христом – ось головна заповідь для кожного християнина, ось наш християнський категоричний імператив, ось наша християнська гносеологія. Але Христом можна мислити, якщо маєш “розум Христовий”. Святий Апостол стверджує про християн: “Ми маємо розум Христовий” (1Кор. 2:16 ). Як ми його здобули? – Живучи в Його Боголюдському тілі – у Церкві, для якої Він Глава. Житло в Церкві, за сприяння Святих Таїнств і святих подвигів, згуртовує все наше буття з буттям Церкви, поєднуючи і розум наш із Боголюдським соборним розумом Церкви та навчаючи нас мудрувати за Христом, мислити “як і у Христі Іісусі”. Адже тільки мислячи розумом Христовим, тобто соборним розумом Церкви, християни і здатні “те саме мислити”, те саме відчувати, “ту саму любов мати” і бути однієї душі та одного серця, “одностайними й однодумцями” (Флп. 2:2,3:16,4:2 ; Рим. 15:5 ; 1Кор. 1:10 ).
Бог і Владика Христос зійшов до людини і навіть Сам став людиною, щоб люди могли мислити “що й у Христі Ісусі” і чинити “гідно Бога” (Кол. 1:10 ). Бог став людиною, щоб зробити людину богом, як про це найчастіше говорять святі Отці. Або: Бог вочеловечився, щоб обожити людину. Ставши людиною, Владика Христос і надалі перебував Богом, бо про це говорять слова духоносного Апостола “в образі Божому сый” (Флп. 2:6 ). Бути “в образі Божому” означає бути Богом. Таке богомудре пояснення святих Отців. Хоча Він і Бог, але, ставши людиною, Владика Христос “не вважав розкраданням бути рівним Богові” (Флп. 2:6 ), але жив смиренно, як ніхто інший. “Бог Слово – за єством Бог. Будучи в образі Бога, Він не прагнув (букв. у сербськ.: “не боровся за те, щоб…”. – “Прим. пер.”) зрівнятися з Богом, бо мав цю рівність за єством”. Проводячи земне життя в невимовному смиренні, Бог Слово, що вочеловечився, показав, що смиренність – це шлях нового життя – того [життя], яким живуть утілений Бог і всі Його справжні послідовники. Смирення – це найбільш очевидно і є “що й у Христі Ісусі”.
Ставши людиною, Бог Слово, безсумнівно, нескінченно “зменшив Себе” (виснажив Себе, ἑαυτὸν ἐκένωσε), так що просто неймовірно, як Він і надалі міг постійно і незмінно перебувати Богом, мешкаючи в крихітній і нікчемній людській істоті. Адже за самою своєю природою людина – істота незрівнянно менша і нижча, ніж Бог. Понад те, свою природу людина гріхом і смертю настільки морально знищила й опоганила, що лише нескінченне людинолюбство могло спонукати Бога стати людиною. Це – смирення і приниження, якому немає подібного, а тим більше рівного. “Богу стати людиною – це велике, невимовне і невимовне смирення, приниження”. В’язкого приниження Бог не міг для Себе обрати. Але без цього не міг Він явити і Свого безприкладного людинолюбства. Тому святий Апостол, щоб висловити це чудо ні з чим незрівнянного смиренності й людинолюбства, вживає винятковий і незвично сильний вираз: “виснажив себе” (ἑαυτὸν ἐκένωσε); тобто Бог Слово, ставши людиною, немовби спустошив Себе від усього Божественного. І справді, якби Бог міг упасти, тобто перестати бути Богом, то найбільшим для Нього падінням було б – стати людиною. Однак Бог Слово робиться людиною, не перестаючи бути Богом, і живе як людина, присно залишаючись незмінним Богом. Він, “образ Бога невидимого” (Кол. 1:15 ), приймає на Себе образ видимої людини, щоб Собою піднести людину до Бога. А це означає – щоб позбавити її від гріха, смерті та диявола. Він, вічний Бог, як істинна людина вступає в наш світ гріха, смерті та диявола, і живе в ньому як істинна людина, і найяскравішим чином показує, як у світі гріха можна жити без гріха, а у світі смерті – перемогти смерть і розтрощити диявола. Так робиться Спасителем і спасінням Він, істинний Бог і істинна людина, Боголюдина. І в Ньому – Церква з усіма своїми Боголюдськими таїнствами і святинями. Ясна і відчутна істина: спасіння – у Спасителі; людина спасається від гріха, смерті та диявола, живучи Богом і Спасителем нашим Ісусом Христом у Боголюдському Тілі Його Церкви. А в цьому всечудодійному і всеспасительному Тілі християни живуть святими таїнствами і святими чеснотами. Спасіння нікому не нав’язується насильно. Спаситель пропонує його і подає. Він став “подібним до людей” (Флп. 2:7 ) і в усьому був істинною людиною, щоб людям доступним, людським чином вручити через Церкву всі засоби і сили спасіння, подаючи їх як брат братам по плоті й крові (див. Євр. 2:14-18 ). І справді, настільки був Він справжньою, тобто звичайною, людиною, настільки з вигляду став “як людина” (Флп. 2:7 ), що Його сучасники, дивлячись на Його Божественні діла й сили, з подивом запитували: “Звідки в Нього це? Що за премудрість дана Йому, і як такі чудеса відбуваються руками Його? Чи не тесляра Він, син Марії, брат Якова, Йосипа, Іосії, Іуди та Симона?” (Мк. 6:2-3 ; пор.: Мф. 13:55 ). “Ставши подібним до людей” (Флп. 2:7 ), Бог Слово творив Божественні діла і виявляв Божественну всю мудрість, бо не переставав бути Богом. “Ставши подібним до людей” у всьому, крім гріха, Він без участі гріха здійснював усі людські справи, без найменшої домішки пороку мислив усіма людськими думками, без жодної тіні скверни відчував усіма людськими почуттями, словом – не вчинивши гріха, прожив усе людське життя.
І Себе, настільки піднесеного, досконалого, безгрішного, Він принизив, “будучи слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8 ), – щоб, будучи істинною людиною, від імені всіх людей, і за всіх людей, і замість всіх людей перемогти смерть і врятувати всіх людей від смерті. Своїм мертвим тілом Безсмертний спустився у смерть, у її бездонну прірву, щоб Йому як всемогутній безгрішній людині, як Боголюдині, позбавити людський рід рабства смерті (див. Євр. 2:14-15 ). І справді безмірне приниження для безгрішної Боголюдини – зійти в задушливу безодню смерті, де розклалося і гниє стільки людських істот, де сморід гріхів нестерпний, де люта влада і сморід злосмрадних нечистих духів нестерпні. “Будучи слухняним навіть до смерті”, – слухняним кому, чому? – Божественній любові і наміру про спасіння світу хресною смертю Сина Божого, “слухняним” Своїй безмежній любові до людини, Своєму співчуттю, Своєму милосердю. Адже смерть – це приниження навіть для богоподібної людини, а тим більше – для безгрішної Боголюдини. Людина, пристрастившись до гріха, звела себе в смерть і поневолила себе їй. Жадаючи гріха без усякого пересичення, людина не могла позбавити себе від смерті, бо власними своїми гріхами, як нерозривними узами, сама утримувала себе в рабстві смерті. Адже гріхи – це сила смерті. Безгрішна Боголюдина і справді померла як людина, проте смерть не могла утримати Її у своєму рабстві, бо не було в Ньому гріха – тієї єдиної сили, за допомогою якої смерть тримає під своїм гнітом людські істоти. Так безгрішна Боголюдина Своєю смертю винищила смерть. Увійшовши в неї добровільно, Він зсередини зруйнував її Своєю Боголюдською безгрішністю і всеправедністю і, таким чином, врятував від неї людський рід. Всеправедна і Всесвята, безгрішна Боголюдина освятила і найганебніше знаряддя смерті – хрест, передавши йому чудотворну, спасительну силу Своєї Боголюдської Особистості. Тому хрест – не тільки знамення спасіння, а й сама сила спасіння, сама “сила Божа” (1Кор. 1:18 ).
Себе, Всеправедного і Всесвятого; Себе, безгрішну Боголюдину, добровільно принизити до смерті, і до того ж до ганебної смерті на хресті, – це воістину смирення, якому немає рівного в жодному з існуючих світів. Тому в Церкві, в цій Боголюдській упорядниці спасіння і єднання з Христом, смирення і стало необхідною євангельською чеснотою і святою силою порятунку, яку лише Бог подає людям за їхнє безмежне приниження себе перед безгрішним і всесмиренним Господом Іісусом. Спасительної смиренномудрості та всемогутнього смирення християни навчаються від Самого Господа Ісуса (див. Мф. 11:29 ; Лк. 22:27 ; Ін. 13:5,13-15 ). За такий єдиний у своєму роді й безмежно спасительний подвиг Бог надзвичайно возвеличив Христа, тобто возвеличив Його як людину, бо як Бог Слово Христос в усьому дорівнює Богові Отцю, не виключаючи й Божественної величі. Підносячи Його як людину, Бог показав, для якої Божественної величі і слави створене людське єство. Так відкрився весь шлях людського єства: від безодні смерті – до висоти небес, від диявола – до Бога (див. Флп. 2:9 ). Бо поки перебуває воно в гріхах і в рабстві смерті, людське єство сидить по праву руку диявола; а з Христом і у Христі воно, піднявшись над Херувимами і Серафимами, сидить по праву руку Бога. Цей шлях із безодні смерті понад небеса першим пройшов Сам Господь Ісус Христос, Боголюдина, і приготував його Церквою і в Церкві для всіх людей, залишивши нам у Церкві і приклад, і сили слідувати за Ним. Так, і приклад, і сили. Адже тільки Він подає благодатні сили для такого дивовижного і величного подвигу. Пам’ятаючи про нескінченну людинолюбність Спасителя, святий Апостол велить нам мислити “що й у Христі Іісусі” і шукати “гірського, де Христос сидить праворуч Бога” (Флп. 2:5 ; Кол. 3:1 ).
Боголюдина, Владика Христос як Церква являє собою найбільш вражаючу і найграндіознішу велич, що перевищує всі мислимі поняття про гідність. Тому Бог Отець “і дав Йому ім’я, що вище за всяке ім’я” (Флп. 2:9 ), настільки вище, що – “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися” (Діян. 4:12 ). Боголюдина Христос – настільки унікальна і виняткова Істота в усіх світах, що – “немає ні в кому іншому порятунку” (Діян. 4:11 ). І справді, Боголюдина – єдина справжня велич серед усіх істот у всіх світах, єдина Істота, яка заслуговує на те, щоб перед Ним “преклонилося кожне коліно небесних, земних і потойбічних” (Флп. 2:10 ). Людям же дано супроводжувати Його в цій Його славі, якщо підуть вони за Його подвигом, тобто якщо як співучасники Боголюдського тіла Його Церкви спасають себе Ним від гріха, смерті та диявола. Щоб полегшити самий подвиг спасіння, у Церкві подає Він їм усі Божественні сили, необхідні їм для того, щоб стати “причасниками Божого єства”, а тим самим – і співучасниками невимовної Божої слави (2Пет. 1:3-9 ). “Небесних” – це Ангели і душі праведників; “земних” – це людські істоти в земному світі; “пекельних” – це душі грішників в областях дольних. Усім надається можливість поклонитися Господу Ісусу як Спасителю людського роду.
Після всього того, що Ісус Христос зробив для людського роду, кожна нормальна людина повинна визнати, що Він – воістину Бог і Господь, воістину Спаситель і Церква. Бо чого Він як Господь і Спаситель не зробив, а повинен був зробити? Яке благо міг нам дати, а не дав? Яку істину міг сповістити, а не сповістив? Усе, чому належало бути заради нашого порятунку, – сталося; усе, що мав Він сприйняти й пережити, сприйняв і пережив; усе, що належало зробити, зробив; усе, що мав нам дарувати, дарував; і, таким чином, усім Своїм життям Він найочевидніше виявив і твердо засвідчив, що Він – справді єдиний Бог і Господь світу та єдиний Спаситель і порятунок світу. А найважливіше за все найважливіше те, що Себе як Такого Він цілком залишив нам у Своєму Боголюдському тілі – в Церкві. Він – її вічний Глава.
Властивості Церкви
Властивості Церкви незліченні, бо її властивості – це, насправді, властивості Боголюдини, Господа Ісуса Христа, а за Його посередництвом – і властивості Троїчного Божества. Але святі й богомудрі Отці Другого Вселенського Собору, наставлені й керовані Духом Святим, звели їх у дев’ятому члені Символу Віри до чотирьох: “Вірую… в єдину Святу, Соборну і Апостольську Церкву”. – Ці властивості Церкви: єдність, святість, соборність і апостоличність – випливають із самої природи Церкви та її призначення. Вони ясно і точно визначають характер Христової, Православної Церкви, яким вона як Боголюдська установа і спільнота відрізняється від будь-якої людської установи і від будь-якої людської спільноти.
1. Єдність і єдиність Церкви
Як Особистість Боголюдини Христа – одна і єдина, так і Церква – Ним, і в Ньому, і на Ньому заснована – одна і єдина. Єдність Церкви неминуче випливає з єдності Особистості Боголюдини Христа. Будучи одним і єдиним Боголюдським організмом на небі і на землі, Церква, за всіма небесно-земними законами, не може розділятися. Будь-який поділ означав би її смерть. Уся – в Боголюдині, вона насамперед і в усьому – Боголюдський організм, а потім – Боголюдська організація. У ній – усе Боголюдське: і життя, і віра, і любов, і Хрещення, і Євхаристія, і кожне її святе таїнство, і кожна її свята чеснота, і все її вчення, і все її життя, і все її безсмертя, і вся її вічність, і весь її устрій. Так, саме так: у ній усе Боголюдськи єдине і неподільне: і єднання з Христом, і освячення, і обоження, і преображення, і отроїчення, і спасіння. У ній все органічно і благодатно пов’язано в єдине Боголюдське Тіло під єдиною Главою – під Боголюдиною, Владикою Христом. Усі її члени, хоча як особистості вони завжди цілісні, вільні й недоторканні, згуртовувані однією благодаттю Святого Духа через Святі Таїнства та святі чесноти в органічну єдність, становлять одне тіло та сповідують одну віру, яка сполучає їх взаємно і з Господом Ісусом Христом.
Христоносні Апостоли богонатхненно благовістять про єдність і єдність Церкви, стверджуючи свою проповідь на єдності та єдності її Засновника – Боголюдини, Владики Христа, і Його Боголюдяної Особистості, “бо ніхто не може покласти іншого підґрунтя, окрім того, що покладено, що є Іісус Христос” (1Кор. 3:11 ).
Святі Таїнства і святі чесноти своєю зверненою до Христа, христолюбною силою з’єднують із Господом Ісусом Христом усіх членів Церкви з усіх народів і часів, тож “усі єдине у Христі Ісусі” (Гал. 3:28 ; пор.: Кол. 3:11,15 ). Ця єдність вірних зароджується з початкового таїнства – зі святого Хрещення, продовжується і зміцнюється через інші святі таїнства і досягає вершини у святій Євхаристії, що здійснює найдосконалішу єдність вірних із Владикою Христом, а також їхню єдність одне з одним (див. 1Кор. 10:16-17,12:12 ). Єдина за всією своєю Боголюдською істотою, Церква водночас множинна за особистостями. У цьому вона якоюсь мірою являє в собі образ Пресвятої Трійці: єдність у потрійності, потрійність в єдності. І це завдяки тому, що друга Особа Святої Трійці – Бог Слово – стала людиною і Собою уподібнила [тим самим] Церкву Святій Трійці. Власне кажучи, Церква Господа Ісуса Христа – це благодатно-доброчесні образ і подоба Пресвятої Трійці на землі, цілком сповнені благодатних, Божественних сил зрощення і обоголюднення. У Церкві виконується Первосвященицька молитва Спасителя: “Нехай будуть усі єдині, як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас єдині… Нехай будуть єдині, як Ми єдині. Я в них, і Ти в Мені; нехай будуть досконалі воєдино” (Ін. 17:21-23 ). Такою є Боголюдська єдність віри, такою є і Боголюдська єдність Церкви; онтологія віри, онтологія Церкви: в усьому і в усьому вони взаємозалежні, причому і те, і інше – цілком від Боголюдини, у Боголюдині, по Боголюдині.
Єдність і єдиність Боголюдської віри – ось основа, фундамент усієї Христової Церкви. А в цій вірі все і вся – Боголюдина, Господь Іісус Христос, Який Собою як Церквою назавжди поєднав небо із землею, Ангелів із людьми і, що найважливіше за все найважливіше, – Бога з людьми. Історично очевидно і безсумнівно те, що в Боголюдській вірі містяться всі Боголюдські святі таїнства та святі чесноти, які здійснюють наше вбрання у Христа, наше обоголюднення, наше обоження, наше троїчення, а через усе це – наше спасіння. З віри як з першої чесноти витікають усі святі чесноти і всі святі таїнства. Вони за посередництвом досточудної Боголюдини, втіленого Бога Слова, і з’єднують нас із Трисвятим Божеством. Для нас, людей, – це найдосконаліша і найповніша єдність, тобто всеєдність.
Святий Максим Сповідник благовістить Боголюдську істину: “У Церкві, за Промислом Божим, усі люди робляться як одне єство і як одна воля, Духом Святим поєднані з Богом і між собою”. Ця істина вся притаманна, вся жива, вся явна, вся життєдайна і безсмертна в богослужінні Православної Церкви, в її Боголюдському благодатно-подвижницькому житті. Нам, людям, Боголюдська віра Христова подає все і вся, що тільки потрібно для нашої людської істоти для вічного життя на землі й на небі.
Без неї людська істота – жах понад усі жахи, прокляття над прокляттями. Цією вірою ми стоїмо і вічно існуємо в Церкві Спасителя. Вона – вся від Церкви і вся в Церкві. Одна і єдина з вершини до основи, ця віра “одного разу віддана святим” (пор.: Іуд.3): Боголюдиною, Владикою Христом через Його Боголюдське домобудівництво спасіння – через Православну Церкву.
Божественну істину благовістить святий Іоанн Кассіан: “Без сумніву, поза Церквою – той, хто не містить віри Церкви”. Наслідуючи святих Апостолів, святі Отці і вчителі Церкви по-херувимськи богомудро і по-серафимськи ревно сповідують єдність і єдиність Православної Церкви. Тому зрозуміла ревність святих Отців Церкви за будь-якого відокремлення і відпадання будь-кого від Церкви та їхнє суворе ставлення до єресей і розколів. У цьому сенсі виняткову Боголюдську важливість мають Святі Вселенські та Святі Помісні Собори. Їхній мудрий у Христі дух свідчить про те, що Церква – не тільки єдина, а й єдина. Як у Господа Ісуса Христа не може бути кілька тіл, так у Нього не може бути і кілька Церков. За своєю Боголюдською суттю Церква – одна і єдина, як і Боголюдина Христос – одна і єдина. Звідси випливає, що поділ, поділ Церкви онтологічно, істотно неможливий. Розколу Церкви ніколи не було і бути не може, а були й будуть лише відпадання (відколи) від Церкви, як добровільно безплідні гілки засихають і відторгаються від вічно живої Боголюдської Лози – від Господа Ісуса Христа (див. Ін. 15:1-6 ). Від однієї-єдиної нероздільної Христової Церкви в різні часи відокремлювалися і відпадали єретики і розкольники – перестаючи тим самим бути членами Церкви і співпричасниками її Боголюдського Тіла. Так, раніше за інших відпали гностики, потім аріани, потім духобори, потім монофізити, потім іконоборці, потім римокатолики разом із протестантами, що відокремилися від них, потім уніати, потім… по порядку всі інші прихильники єретично-розкольницького легіону.
2. Святість Церкви
За своєю Боголюдською сутністю, Церква – безсумнівно, унікальна організація в земному світі. У такій її природі укладена і її святість. По суті, вона є Боголюдська звершувачка освячення людей, а через них – і інших створінь. Вона свята як Боголюдське, Христове тіло, для якого Сам Владика Христос – безсмертна Голова, а Дух Святий – [як] безсмертна душа. Тому в ній усе святе: і вчення, і благодать, і таїнства, і чесноти, і всі її сили та засоби, які усокоматеріалізовано в ній для освячення людей і створінь. За Своєю безприкладною людинолюбністю зробившись через втілення Церквою, Бог і Господь Ісус Христос освятив Церкву Своїми стражданнями, Воскресінням, Вознесінням, вченням, чудотворенням, молитвою, постом, таїнствами, чеснотами, одним словом – усім Своїм Боголюдським життям. Тому й сказано це богонатхненне благовістя: “Христос полюбив Церкву, і віддав Себе за неї, щоб освятити її, очистивши водою в лазні за допомогою слова, щоб уявити її Собі славною Церквою, яка не має плями, чи пороку, чи чогось подібного, а щоб, щоб вона була святою та невинною” (Еф.5:25-27).
Але в усі історичні епохи [буття Церкви] по-євангельськи достовірним є той факт, що Церква повна і переповнена грішниками. Чи применшує, чи шкодить, чи знищує їхня присутність у Церкві її святість? – Анітрохи і жодним чином. Бо незмінно і непорушно святі Господь Ісус Христос – її Глава, і Святий Дух – її серце, так само як і її Божественне вчення, і її таїнства, і її чесноти. Церква терпить грішників, збираючи їх, як птаха, під крила і наставляючи – чи не пробудить їх і чи не заохотить до покаяння, до духовного одужання і преображення; так що не заважають вони Церкві бути святою. І лише грішники нерозкаяні, які наполягають на злі та богоборчій лукавій волі, відсікаються від Церкви або видимою дією церковної, Боголюдської влади, або незримою дією Божого суду, тож і тут святість Церкви дотримується. “Викиньте розбещеного з-поміж вас” (1Кор. 5:13 ).
Святі Отці і в своїх творах, і на Соборах по-апостольськи ревно і богомудро сповідували святість Церкви як її істотну і незмінну властивість. Отці ж Другого Вселенського Собору догматично закріпили це в дев’ятому члені Символу Віри. І решта Вселенських Соборів підтвердили це печаткою згоди.
3. Соборність Церкви
– кафолічність = καθολίκότης Церкви – кафолічність = καθολίκότης Церкви.
Боголюдська істота Церкви сама по собі – всеосяжна, вселенська, кафолічна, цілісна, соборна: Боголюдсько-вселенська, Боголюдсько-кафолічна, Боголюдсько-цілісна, Боголюдсько-цілісна, Боголюдсько-соборна. Боголюдина, Господь Ісус Христос, Собою і в Собі найдосконаліше і найповніше зібрав, поєднав Бога і людину в єдине кафолічне ціле; а через людину – всі світи і всю тварюку. Доля створіння істотно пов’язана з людиною (див. Рим. 8:19-24 ). Своїм Боголюдським організмом Церква охоплює “все, що на небесах і що на землі, видиме й невидиме: чи престоли, чи панування, чи начальства, чи влади” (Кол. 1:16 ). Усе – у Боголюдині, а Він – Глава тіла Церкви (див. Кол. 1:17-18 ). У Боголюдському організмі Церкви кожен вірний живе повнотою своєї особистості як жива, богоподібна, Троїце-подібна клітинка. Закон Боголюдської соборності охоплює все і діє через все. При цьому завжди дотримується Боголюдська рівновага між Божим і людським. Ми, люди в Церкві, будучи співпричасниками її Тіла, переживаємо всю повноту свого буття, у всіх його боголюдських масштабах, у всій широті. І ще: у Боголюдській Церкві людина сприймає своє буття як її все-буття, переживаючи себе не тільки як все-людину, а й як все-тварюку, все-творіння. Одним словом – сприймає і переживає вона себе як благодатну боголюдину.
Боголюдська соборність Церкви – це, по суті справи, безперестанне благодатно-доброчесне засвоєння людини Христу: все збирається у Христі Боголюдині і все переживається в Ньому як своє власне, як єдиний і неподільний Боголюдський організм. Адже життя в Церкві – це Боголюдське долучення до всього соборного, це благодатно-доброчесний подвиг обоголюднення, сполучення себе з Христом, обоження, відроїчення, освячення, преображення, спасіння, сполучення з безсмертям і вічністю, оцерковлення. Боголюдське прилучення до соборності (букв. “соборнування”. – “Прим. пер.”), Боголюдська соборність у Церкві дотримується і здійснюється вічно живою Особистістю Боголюдини Христа, яка найдосконаліше з’єднує Бога, і людину, і все створіння, яке вседорогоцінна Кров Боголюдини і Спасителя омиває від гріха, зла і смерті (див. Кол. 1:19-22 ). Особистість Боголюдини, Владики Христа, – і є душа соборності Церкви. Саме Боголюдина завжди підтримує Боголюдську рівновагу між Божим і людським у соборному житті Церкви. Церква вся сповнена і сповнена Господом Ісусом Христом; бо вона – “повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23). Тому-то і вселенська вона в кожній особистості, яка в ній живе, у кожній своїй частці. Ця Вселенськість, ця соборність, ця цілісність, “καθολικότης” – промовляє про себе особливо ясно через святих Апостолів, через святих Отців, через святі Вселенські та Помісні Собори.
У всіх відношеннях організм Церкви – найскладніший, про який тільки відає людський дух. Чому? Тому що це унікальний Бого-людський організм, у якому всі Божественні таємниці, всі Божественні й людські сили утворюють єдине тіло. Лише всемудра і всемогутня Боголюдина, Владика Христос, могла все це скласти і зчленувати в одне тіло, у Своє тіло, якому Він – Глава, вічний Глава. Усе життя в цьому дивовижному і чудодійному Тілі веде і керує ним Він, досточудний і чудотворний Бог і людина. Кожна частинка цього Тіла живе всім Тілом, так само як і все Тіло живе в кожній своїй частинці. Усі живуть через кожного і в кожному, але й кожен живе через усіх і в усіх. Кожна клітинка зростає зі спільним зростанням Тіла, а так само і все Тіло зросте зі зростанням кожної клітинки. Всі ці численні частинки Тіла, всі ці склади, всі ці члени, всі ці живі органи, всі ці клітинки – з’єднує в одне вічно живе Боголюдяне тіло Сам Господь Ісус Христос, співвідносячи діяльність кожної частинки з усім соборним життям Тіла, тоді як кожна частинка працює “в міру” своїх сил. Силу ж кожного члена Церкви складають євангельські чесноти. Євангельське життя кожного члена Церкви, хоча воно особливе й особисте, – завжди всебічно соборне, спільне, спільне. Бо вливається воно в сукупну діяльність усього Тіла. І в міру того, як своїми євангельськими подвигами людина преображає себе, зростаючи у Христі, Владика Христос ці її труди перетворює на загальну, соборну, Бого-людську силу, і так “тіло… отримує прирощення для творення самого себе в любові” (Еф.4:16). Взагалі кажучи, діяльність кожного члена завжди особисто-соборна. І коли здається, що член Церкви трудиться тільки для самого себе (наприклад, подвиг пустельників), насправді він завжди трудиться для всієї Церкви. Такий устрій Боголюдського організму Церкви, яким завжди керує і наставляє його Сам Господь Ісус Христос – Глава Церкви.
У соборному житті Церкви переплелися життя Ангелів і людей, тих, хто кається, і грішників, праведників і неправедників, спочилих і тих, що на землі живуть, причому більш праведні та святі допомагають менш праведним і святим зростати ростом Божим у все більшу праведність і святість. Боголюдські, святі Христові сили струменіють по всіх членах [Церкви] – не виключаючи і найменших і незначних, у міру їхнього благодатного вживання в організм Церкви в подвигу віри, любові, молитви, посту, покаяння та інших святих чеснот. Так всі ми вкупі зростаємо “у святий храм у Господі” (Еф.2:21), будучи благодатно й органічно пов’язані між собою однією вірою, одними Святими Таїнствами і святими подвигами, одним Господом, однією Істиною, одним Євангелієм. І всі ми беремо участь у єдиному Боголюдському житті Церкви, кожен зі свого місця в цьому Тілі, яке йому Господь – Глава Церкви – призначив, бо тіло Церкви зростає з Нього і Ним, “яке складається і з’єднується за допомогою всіляких взаємоскріплюючих зв’язків” (Еф.4:16). При цьому Господь кожному визначає місце, відповідне йому за його духовними якостями і християнськими властивостями, а особливо ж – за його святою, євангельською любов’ю, яку кожен добровільно зігріває в собі та діє нею (див. Еф.4:15-16). У цьому соборному житті Церкви кожен будує, творить себе за допомогою всіх, і до того ж у любові, і всі за допомогою кожного, тому навіть Апостолу потрібні молитви найменших членів Церкви.
Члени Церкви, які цілком поєдналися з Боголюдиною в благодатно-подвижницьку єдність, живуть тим, що Його, і мають те, що Його, і знають Його знанням, бо мислять соборним розумом Церкви, відчувають соборним серцем Церкви, бажають соборною волею Церкви та живуть соборним життям Церкви; все, що їм належить, – це, насправді та передусім, – Його, і віднині Його, а вони завжди собі свої тільки через Нього та Ним.
Усі ми, вірні в Церкві, складаємо одне тіло; для чого? – Щоб жити нам одним, святим і соборним життям Церкви, святою і соборною вірою Церкви, святою і соборною душею Церкви, святою і соборною совістю Церкви, святим і соборним розумом Церкви, святою і соборною волею Церкви. І так все в нас буває соборно і спільно: і віра, і любов, і праведність, і молитва, і піст, і істина, і смуток, і радість, і біль, і порятунок, і обоження, і обогоолюднення, і безсмертя, і вічність, і блаженство. А через усе це веде нас і керує, управляє нами і об’єднує нас благодать Святого Духа. Ми не свої; у Церкві ми належимо всім, а насамперед – душі Церкви, Святому Духу. Це почуття – головне і безперестанне євангельське почуття кожного істинного члена Церкви. Нікому в Церкві не належить все, але кожному лише стільки, скільки Дух Святий визначив за його місцем у Боголюдському тілі Церкви і в міру його боголюдської віри.
Кожен новий член Церкви знаменує собою прирощення в тілі Церкви і зростання тіла Церкви. Бо кожен, піднімаючи відповідний для себе подвиг, стає співпричасником тіла Церкви. І Сам Господь визначає йому відповідне місце в тілі Церкви, роблячи його її складовою частиною. Воістину лише в Боголюдському організмі Церкви всі трудяться для кожного і кожен для всіх. Воістину лише у святій Боголюдській соборності Христової Церкви досконало розв’язано і проблему особистості, і проблему суспільства; і тільки в Церкві реалізовано як досконалу особистість, так і досконале суспільство. Власне кажучи, поза Церквою немає ні істинної особистості, ні істинного суспільства. Святий Дамаскін благовістить: “Христос, Голова наш, подає нам Себе (μεταδίδωσιν ἡμῖν ἑαυτὸν), з’єднуючи тим самим нас із Собою та один з одним; як наслідок цього маємо ми взаємну згоду, співмірність, хоча кожен отримує допомогу від Духа настільки, наскільки здатний умістити”.
Як Боголюдське Тіло Церква не обмежена в часі та просторі. У ній завжди присутні всі Боголюдські нескінченності та безмежності Спасителя. Тому вона – соборна, вселенська, вседієлостна, кафолічна (καθ᾽ ὅλον) як за часів святих Апостолів і в будь-який післяапостольський час, так і сьогодні, і завтра, і назавжди, і на віки віків, і через усю Боголюдську вічність. Як Боголюдська за своєю сутністю Церква призначена для всіх народів, для всіх людей і для всіх часів (порівн.: Мф. 28:18-20 ). Ба більше, призначена вона і для “всієї тварюки” – πάσῃ τῇ κτίσει (Мк. 16:15 ), бо в ній, тільки в ній – Божественний зміст кожного творіння, кожного створіння. Понад усе того, у Христовій Церкві богоподібні людські істоти, воцерковлені й оцерковлені, відчувають себе і справді є боголюдсько-всецінними, безсмертними, вічними, так що в ній “немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, а все і в усьому Христос” (Кол. 3:11 ). Незліченні історичні факти свідчать про цю істину: тільки в Боголюдині, у Господі Ісусі Христі як Церкві, всі люди суть “одне” (пор.: Гал. 3:28 ). І лише як такі вони Боголюдськими силами перемагають і гріх, і смерть, і диявола. Насправді людинолюбний Владика Христос Сам через них творить і зводить Свою Церкву, тож не можуть здолати її навіть усі сили пекла (пор.: Мф. 16:18 ). Бо тут, зрештою (букв. “наприкінці всіх кінців”. – “Прим. пер.”), точиться боротьба між Богом і дияволом, а люди є ратниками або у війську Христа Спасителя, або у війську вселукавого диявола. Історія свідчить про те, що ніякі злі люди, навіть найкровожерливіші дияволо-носці, не змогли взяти гору над Церквою; вона завжди через своїх Христо-носців здобувала перемогу над усіма ворогами, які ополчилися проти неї. Соборність – осередок християнства. У християнстві все – центр; тут немає периферії. Що не чіпай – ти торкаєшся Христового серця. У Господі Ісусі Христі немає нічого другорядного, але все головне, все центральне. Ні у святому Євангелії, ні у святій літургії немає жодного слова, яке для істинно православного християнина могло б стати зайвим або нудним, хоча б і повторював він його щомиті. Так йде справа і зі словом “соборність”. Воно стоїть у Символі Віри, невсипно повторюваному, але, незважаючи на це [повторення], залишається таємничим і незбагненним: адже кожне його слово містить абсолютну, і тому непізнавану, над-розумну Істину.
Щоб зрозуміти реальність соборності, ідею соборності, потрібно рушити від загального центру – від Святої Трійці. Адже Свята Трійця – це і є ідеал і досконалість соборності. Потрійність у єдності, єдність у потрійності. У ній досконало здійснено ідеал соборності, а також соборно реалізовано ідеал досконалості. У перших восьми членах Символу Віри йдеться про Святу Трійцю, а в дев’ятому члені – про Святу Церкву, бо Церква – це образ і подоба Святої Трійці на землі. Церква – земний аспект Святої Трійці, в неї стікається все, що належить до Святої Трійці. Тому в ній – усе троїчне, усе святе, усе соборне. Але не можна забувати й того, що її соборність огороджена дивовижним благодатним потрійністю: єдністю, святістю та апостольством, – бо сказано: “У єдину Святу, Соборну і Апостольську Церкву”. Справжньої, православної, істинної, Святотроїчної, Боголюдської соборності немає без Боголюдської єдності, без Боголюдської святості, без Боголюдського апостольства (апостоличності). Соборність, якщо не свята вона і не апостольська, – то й не православна, не євангельська.
Вельми часто поняття соборності римокатолицизується, гіпертрофується в просторово-географічному сенсі. Але за православним розумінням соборність – це поняття не топографічне і не географічне, а внутрішнє, субстанціональне, психологічне. Справжня соборність ідеально здійснена у Святій Трійці. Хто істинно, по-євангельськи сповідує Святу Трійцю, той істинно соборний, апостольськи соборний, святительськи соборний.
Таке розуміння соборності виправдовує саме слово “соборна”, яке грецькою говорить: “καθολική”. Воно складено зі слів “καθ᾽” і “ὅλου”, а не зі слів “καθ᾽” і “ὅλα”, бо це друге означає “повсюдна”, має географічний сенс, а те, перше, – “всецілісна”, заснована на цілісності, неутисках сповідання віри, на святій і апостольській єдності віри. Так, саме так, це слово означає: “всеосяжна”, “всесоборна”, “всезбірна”, “всезбираюча”, кафолічна. Боголюдська сила Христової Церкви, вічно творча і діяльна, вічно всепереможна і непогрішна, переконливо засвідчена всією історією Православної Церкви. Ось вона – “Визволися Духу Святому і нам” (Діян. 15:28 ). У цьому – вся Боголюдська прагматика і Боголюдська методика першого Святого Апостольського Собору і всіх після нього – Святих Вселенських Соборів і Святих Помісних Соборів; прагматика і методика Боголюдської соборності Святої Православної Церкви, безсмертно апостольської, однієї та єдиної. Без сумніву, в цьому – і вся соборна, кафолічна, вселенська гносеологія Православної Церкви. У ній – усе Бого-людське: Бог Дух Святий і слідом за Ним, з Ним, у Ньому – люди; Бог завжди на першому місці, людина – завжди на другому; усе в категорії Бого-людської Особистості та дії Спасителя. Бог Дух Святий – це і є соборна, кафолічна, вселенська, Боголюдська сила Церкви, бо Він – душа в тілі Церкви.
У своїй сутності соборність є не що інше, як Боголюдськість, бо Бог Слово, Боголюдина, Господь Ісус Христос, що вочеловечився, – це той, хто Поєднує і Збирає в Собі всі тварюки воєдино із Собою як Творцем і між собою, так само, як і Той, хто влаштовує їхню соборність, Вселенськість. Входження в цю соборність і життя в ній відбувається з вільної волі за допомогою святих таїнств і святих чеснот. У цій Боголюдській соборності не має частки той, хто не бажає її за своєю невимушеною волею. Такими є сатана і всі з ним біси; а серед людей – усі закоренілі, свідомо наполегливі і злісно нерозкаяні грішники, богоборці, безбожники, невіруючі, розбещувачі, єретики.
Кожен християнин, через те, що він – “співпричасник (со-телесник)” Тіла Церкви, є володарем Боголюдської, Святотроїчної соборності. Так, він — образ і подоба цієї соборності. У цьому і полягає вся божественна велич людської істоти, вся глибина і висота і широта богоподібності людини і її боголюдськості. Усе в ній, зрештою, відбувається від Отця через Сина в Дусі Святому. А це і є не що інше, як безперервний подвиг відродження і подвиг обоголюднення. З однією метою: стати “обителлю Святої Трійці”. Нею стали і понині стають святі подвижники, яких Церква радісно величає і славить у своїх молитвах. Зрозуміло, і кожен християнин стає “обителлю Святої Трійці” в міру своїх ревнощів і трудів у святих таїнствах і святих чеснотах.
Про Троїчну соборність Церкви богонатхненно говорить і Нікео-Цареградський Символ Віри. Перші вісім членів благовістять таємницю Святої Трійці і Боголюдську в Неї віру. Дев’ятий член благовістить таємницю Боголюдської Церкви і віру в неї. Так, уся Свята Трійця вселяється в Церкву і мешкає в ній, так що все в Церкві буває від Отця через Сина в Дусі Святому. Про це богомовно свідчать численні Троїчні вигуки, якими зазвичай завершуються всі молитви Церкви і все її богослужбове життя, а насамперед – свята літургія, це її Боголюдське серце. У Церкві невпинно діє, так само як і священнодіє, вся Пресвята Трійця. Всеістинно слово Спасителя: “Отець Мій донині чинить, і Я чиню” (Ін. 5:17 ): Отець робить через Сина в Дусі Святому. Така природа і незмінна категорія Боголюдської віри. Церква повна і сповнена Владикою Христом, Боголюдиною. А завдяки Йому і через Його Боголюдське домобудівництво спасіння – сповнена і Святою Трійцею. Так, сповнена Святою Трійцею, бо сповнена Богом Сином, а завдяки Сину сповнена і Духом Святим, а через це сповнена і Богом Отцем. Богонатхненним є слово вчителя Церкви Оригена: “Церква сповнена Святої Трійці”.
У Боголюдськості Церкви – її Троїчна соборність, і в цьому її особлива вічність: вічність її вічної Істини, її вічної Правди, її вічної Любові, її вічного Життя. Виняткова вічна новизна Нового Заповіту полягає в тому, що Церква – це Боголюдина, Владика Христос, вічне Його тіло, а Він – її вічний Глава. У ній невпинно діє всесамостійна друга Особа Пресвятої Трійці; і до того ж діє “троїчно”, соборно з іншими двома вседосконалими і всесамостійними Особами Пресвятої Трійці. У Боголюдсько-соборному Тілі Церкви, що налічує мільйони і мільйони особистостей як співпричасників Спасителя, кожна особистість володіє своєю богоподібною все-свободою і через святі таїнства та святі чесноти живе Боголюдською любов’ю у вільній Боголюдській гармонії та в злагоді з незліченними членами Церкви, напоєна життєдайними силами Троїчної соборності, яка вся присутня в Церкві через Боголюдину, Господа Іісуса Христа. У цьому і вся новизна, і унікальність, і досконалість Боголюдського, Христового суспільства. У цьому і свята таємниця всіх Боголюдських особистостей у Церкві вкупі, а також і кожної особистості окремо. Тут все життя струмує і звершується через святі таїнства і святі подвиги, від Отця через Сина в Дусі Святому. Така природа і незмінна категорія Боголюдської віри. Церква повна і сповнена Владикою Христом, Боголюдиною. А завдяки Йому і через Його Боголюдське домобудівництво спасіння – сповнена і Святою Трійцею. Так, сповнена Святою Трійцею, бо сповнена Богом Сином, а завдяки Сину сповнена і Духом Святим, а через це сповнена і Богом Отцем. Богонатхненним є слово вчителя Церкви Оригена: “Церква сповнена Святої Трійці”.
У Боголюдськості Церкви – її Троїчна соборність, і в цьому її особлива вічність: вічність її вічної Істини, її вічної Правди, її вічної Любові, її вічного Життя. Виняткова вічна новизна Нового Заповіту полягає в тому, що Церква – це Боголюдина, Владика Христос, вічне Його тіло, а Він – її вічний Глава. У ній невпинно діє всесамостійна друга Особа Пресвятої Трійці; і до того ж діє “троїчно”, соборно з іншими двома вседосконалими і всесамостійними Особами Пресвятої Трійці. У Боголюдсько-соборному Тілі Церкви, що налічує мільйони і мільйони особистостей як співпричасників Спасителя, кожна особистість володіє своєю богоподібною все-свободою і через святі таїнства та святі чесноти живе Боголюдською любов’ю у вільній Боголюдській гармонії та в злагоді з незліченними членами Церкви, напоєна життєдайними силами Троїчної соборності, яка вся присутня в Церкві через Боголюдину, Господа Іісуса Христа. У цьому і вся новизна, і унікальність, і досконалість Боголюдського, Христового суспільства. У цьому і свята таємниця всіх Боголюдських особистостей у Церкві вкупі, а також і кожної особистості окремо. Тут все життя струмує і звершується через святі таїнства і святі подвиги, від Отця через Сина в Дусі Святому. Так, тут досвідчено переживається і здійснюється відроїчення всіх вірних через обоголюднення, через засвоєння їх Христу. Бо все людське відроджується тільки через Боголюдину і завдяки Боголюдині. Така вічна категорія Церкви, її буття, її життя, її Боголюдського безсмертя і її Боголюдської вічності.
У Боголюдському Тілі Церкви всі ми серцем в одному серці – в соборному серці Церкви, розумом в одному розумі – в соборному розумі Церкви, душею в одній душі – в соборній душі Церкви, життям в одному житті – в соборному житті Церкви. Чому це? – Тому, що всі ми – в одному Тілі Церкви, в одному Христі, в одній Боголюдині, Яка і є вічна Глава цього предивного Тіла. Усі члени Церкви, як у світі земному, так і у світі небесному, пов’язані цією святою, всеосяжною і життєдайною Боголюдською соборністю. Через святі таїнства і святі чесноти кожен з нас мешкає у всіх і всі в кожному. Інакше не було б єдиного Тіла, і до того ж під єдиною Главою. Наша думка, якщо вона соборна, якщо вона “з усіма святими”, то вона – Христова (Еф. 3:17-19); точно так само і почуття, і бажання, і все наше життя в Церкві. У Церкві всі ми благодатно-органічно пов’язані через святі таїнства і святі чесноти. У цьому завжди творчо бере участь наша вільна, вперта у Христа воля. Звідси у нас, православних, – та сильна і непереборна жага до цієї святої Боголюдської соборності і життя в ній. Звідси в щоденних богослужіннях у нас настільки часта молитва і молитовний крик: “Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу, Богородицю і Приснодіву Марію з усіма святими пом’янувши, самі себе, й один одного, і все життя наше Христу Богу віддамо”. – Це означає: віддати Христу Богу все наше єство, все в нас богоподібне, богозданне, богоспрямоване і все наше життя. Тому що в Ньому, у воскреслому і вознесеному Боголюдині, – і є єдина вічна Радість для богоподібного людського єства, а також і єдина вічна Істина, і Правда, і Блаженство, і Рай, і всяка досконалість. Про це нам свідчить усе життя Ісуса Назарянина, та й уся історія людського роду. Без сумніву, Боголюдина Ісус Христос – це і досконалий Бог, і досконала людина. Це нарочито сильно засвідчують нам незліченні послідовники Його святої Боголюдської віри, а насамперед – послідовники святі, які досягли уподібнення Христу. Адже тільки у святості – істинна, непорушна, безсмертна свобода, боголюдська свобода людської особистості, і в ній – божественна всецінність людської істоти. Святий шлях Боголюдської віри – це “з усіма святими” соборно мислити, соборно відчувати, соборно жити, соборно вірити, соборно молитися, соборно трудитися, соборно долучатися до безсмертя – і так зростати “досконало до чоловіка досконалих, до міри цілковитого віку Христового” (Еф. 3:17-19, 4:13), – віку, якому немає кінця ні в часі, ні у вічності. Що глибше воцерковлена людина, то святіше й соборніше відчуває вона, що відбувається в Боголюдському Тілі Церкви та в її Божественному Главі. Адже кожне святе таїнство і кожна свята чеснота, а насамперед – молитва, з’єднує людину, вводить її в соборну спільність насамперед із “Богом чесноти” – з Господом Ісусом Христом, з Боголюдиною, а через Нього – із Пресвятою Богородицею, і “з усіма святими”, і з кожною клітинкою Боголюдського Тіла Церкви. Цей молитовний собор (букв. “молитовне соборнування”. – “Прим. пер.”), ця молитовна соборність – безперестанку тривають через усе Боголюдське життя Церкви. Справді, саме цією молитовною соборністю найпевніше і найвиразніше свідчить про себе сутність Православ’я. Молитовне життя Церкви постійно обертається в колі Собору святих Ангелів і Архангелів, Собору святого Предтечі, Собору святих Апостолів, Собору святих Отців, Собору всіх Святих, Собору всіх православних.
Порівняно з Тілом втіленого Бога Слова, з Тілом Боголюдини Христа, тобто з Церквою, всі людські та земні реальності – одна лише тінь. Боголюдина як Бог у плоті, як Тіло Боже, як людина – і є єдина безсмертна і вічна реальність, тому що Він – єдина реальність Боголюдська. Точніше – все-реальність. Таким став Він завдяки перемозі над смертю, гріхом і дияволом, тобто завдяки всьому Своєму Боголюдському домобудівництву спасіння. Лише Боголюдиною Христом і Його життям, смертю, Воскресінням, Вознесінням = Церквою єдиний істинний Бог став у людських світах очевидною реальністю – все-реальністю; а понад те, очевидною реальністю, тобто все-реальністю, стала і Свята Трійця, і вічне Життя, і вічна Любов, і вічна Істина. Словом – усе Боже, “уся повнота Божества” Боголюдиною Христом стала σωματικῶς, тобто тілесним, речовим, дотиковим, явним чином, – все-реальністю в усіх людських світах (Кол. 2:17 ). До Боголюдини Христа, до історичного Ісуса, до Його Церкви всі так звані реальності були лише тінню (σκιὰ). З Його пришестям усе змінюється: Тіло Христове – Церква стає всеосяжною історичною дійсністю. Про це гучно сповіщає нам апостольське благовістя про те, що все було тінню порівняно з тим, що повинно було прийти, тобто порівняно з Тілом Христовим (див. Кол. 2:9-10,17 ; Еф.1: 17-23, 3: 17-19; 1Ін. 1:1-3,5:20,4:9 ; 2Пет. 1:16-18 ; Євр. 10:1 ). Тіло ж Христове – це Церква. Отже, Боголюдина = Церква – це найяскравіше і найвідчутніше виконання всього Божого: “у Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно – σωματικῶς” (Кол. 2:9 ), мешкає як тіло = як людина. Ні людська істота, ні людський рід не можуть уявити собі нічого більш речового, істинного, безсмертного, ніж це Тіло, ніж ця реальність. Так у Тілі Христової Церкви досягнуто ідеалу всього найпіднесенішого в людському роді. Історична дійсність зрозуміла: нічого досконалішого, милостивішого, зворушливішого, прекраснішого, людянішого, ніж Боголюдина, Господь Ісус Христос, не можна собі уявити, а тим паче втілити в людському світі.
У Боголюдині Христі й Боголюдині Христі людські горизонти розширилися до Боголюдських нескінченностей і вічностей. У Христі весь Бог Слово, перебуваючи Богом, стає плоттю – Бого-плоттю, робиться людиною – Боголюдиною. А цим, і через це, і в цьому: і вся Істина, і вся Правда, і вся Краса, і вся Любов, і всяка досконалість, словом – “вся повнота Божества”. Без сумніву, в цьому – і безсмертя, і вічність Церкви, і всіх її членів; у цьому й уся її здатність незмінно перемагати, її непереможність, тож ані врата пекла, ані весь пекло з усіма демонами не можуть їй зашкодити, а тим паче її винищити. Боголюдиною Христом, Його Боголюдськістю, нам, людям, стала доступною вся Божественна вічність; вона стала нашою (див. 1Ін. 5:20,11,1:2 ). Без Нього ми, сліпі й жалюгідні раби всякої смерті, не могли її споглядати. Завдяки Йому ми прозріли і побачили всю вічність: і вічність життя, і вічність істини, і вічність правди, і вічність людини. І не тільки її побачили, а й – за посередництвом Його, воістину єдиного Людинолюбця, – отримали її всю без винятку.
Людина створена як Церква в малому, тому вона – істота соборна, вельми складна, загадкова й таємнича; одним словом, людина – це єдина психофізична істота, тобто одночасно і одинична, і множинна. Як особистість вона богоподібно єдина, богоподібно вільна, богоподібно цілісна, богоподібно самостійна. Тіло ж його складено з величезної кількості речових елементів: в одному тільки мозку є понад дванадцять мільярдів клітин; але самосвідомість у нього все-таки єдина, “я” у нього все-таки одне. А душа її? – Богоподібна, Христо-подібна, Духо-подібна = Троїце-подібна. І тим самим вона одночасно і особиста, і соборна, з незліченними творчими силами, і думками, і почуттями, і намірами. Утім, хоча вона і настільки невимовно складна, людина відчуває себе єдиною істотою, особистістю. Боголюдина – це Церква в широкому сенсі, у всіх нескінченних масштабах, просторах, величинах. Бог стає людиною і тим самим збільшує, розширює до Божественних розмірів людську істоту, людину. Адже тільки Боголюдська соборність Церкви пролила світло на соборність людської істоти. Лише в Церкві = в Боголюдині людина вперше всебічно усвідомлена, пояснена, висловлена у своїй божественній, Трійце-подібній соборності та єдності. Причащаючись Боголюдському тілу Церкви, людська Троїчна соборність знаходить свою досконалість; при цьому її єдина і неповторна особистість піднімається “в чоловіка досконалого, в міру віку висоти, повноти Христової” (Еф.4:13). Тому людина Боголюдської віри, Христовий співпричасник у Тілі Церкви, відчуває себе безсмертною і вічною в усіх психофізичних частках своєї істоти. Так, вона безсмертна і вічна, бо боголюдська. У Церкві немає мертвих, бо Боголюдське Тіло Христової Церкви перебуває під верховенством воскреслого Владики Христа. “У Бога всі живі” (Лк. 20:38 ). “Христос для того і помер, і воскрес, і ожив, щоб панувати і над мертвими, і над живими” (Рим. 14:9 ). У Боголюдині, Господі Ісусі Христі = в Церкві все знову приходить у свою повноту, знову стає цілісним, відтворюється, повертається до своєї логосної єдності, співвтілюється усьому Божому, бо кожна людська істота своєю Боголюдською вірою стає Христовою “співпричасницею (співтілесницею)” (Еф. 3:6 ), спільницею всіх воскрешаючих сил воскреслого Господа. Вселюболюбний Господь Своїм Боголюдським Воскресінням дарував людському роду Боголюдське безсмертя і вічне життя. По суті справи, смерті більше немає: кожен безсмертний боголюдським безсмертям і має вічне життя.
У Христовій Церкві соборний і час: апостольський час у повному обсязі живий і діяльний і в нашу епоху. І всі часи, від апостольських до нинішніх, – живі й діяльні як Священне Передання Церкви; своїм безсмертям вони живуть і діють через нас – аж до Страшного Суду. Минуле минуле Церкви – цілком у нашому сьогоденні. У Церкві кожен час, будь-який період вчленовується, вживається у вічність – через Боголюдськість як сутність всієї Церкви і всього церковного. Ми й справді – нащадки всіх часів і всіх членів Церкви, які жили раніше за нас. Від усіх їх є щось і в нас. Це ті частинки безсмертя, які на своєму шляху до вічності постійно втілюються в усяку сучасність, носячи в собі все минуле. Що таке Христова Церква в часовому відношенні? Усе минуле [в ній] присутнє й понині: через сучасність воно прямує в майбутнє, що завершується вічністю. А у вічності всі часи Церкви соборні, кафолічні; вони цілісні як у просторовому, так і в часовому сенсі. І ще: Церква – це свого роду Боголюдська “кузня”, в якій час перековується в безсмертя, стікаючись у вічність. Власне кажучи, в Церкві існує лише сьогодення – вічне сьогодення.
Боголюдська соборність Церкви вся виливається з Боголюдської Особистості Владики Христа. Іпостасне з’єднання в Господі Ісусі Христі двох єств, Божественного і людського, – це, власне, “собор” (σύνοδος) двох єств. У цьому, як кажуть святі Отці, – основа Боголюдської соборності: її вічна категорія, і вся сутність, і вся природа, і вся дія, і вся гносеологія, і вся досконалість. Це благовістя Богом удостоєний виректи преподобний Максим Сповідник: “Іпостасне з’єднання, за святими Отцями, – це собор двох єств в одній Іпостасі (ἡ τῶν ἑτέρων οὐσιῶν (φύσεων)15 εἰς μίαν ὑπόστασιν σύνοδος)”.
Отже, як сама соборність, так і мірило соборності – це Сама Боголюдина, Господь Ісус Христос, друга Іпостась Святої Трійці. Це благовістять нам і про це свідчать і святі Апостоли, і святі Отці, і Святі Вселенські Собори. Так благовістять вони і свідчать: Боголюдина – це Церква, Боголюдина – все й уся в Церкві; Ним вона бутує й стоїть, Ним безсмертно живе, Ним спасає й обожнює, Ним обоголюднує та засвоює Христу, Ним освячує й отроює, Ним Церква – й Істина, вічна Істина; й Правда, вічна Правда; й Життя, вічне Життя; й Любов, вічна Любов. У силу всього цього Церква Ним як своїм Главою – і непогрішна. А найбільш красномовний орган її непогрішності – це Святі Вселенські Собори, які діють за даним Богом апостольським правилом Боголюдської соборності: “Визволися Духу Святому і нам” (Діян. 15:28 ).
Самосвідомість Христової Церкви у своїй основі – завжди соборна, завжди Боголюдська. Боголюдина, Владика Христос – це і сутність, і запорука єднання і єдності церковної самосвідомості, бо Він – єдиний Глава Церкви. У Церкві все соборно: і розум, і серце, і совість, і воля, і життя, і молитва, і кожне святе таїнство, і кожна свята чеснота. Це благовістя богонатхненно висловлює святий апостол Павло: “Ми маємо розум Христовий” (1Кор. 2:16 ). У цієї всебічної соборності – своя Божественна мова зі Святими Вселенськими Соборами. Це найдосконаліша охоронниця соборної свідомості й самосвідомості Церкви; а понад те – і її соборної Боголюдської совісті, сумлінності. Бог у святих мешкає, “на святих спочиває”; і в них обожнене, обоголюднене самосвідомість і совість Церкви. Церква як втілений Бог Слово, а тим самим – і втілена Істина, є внаслідок цього і верховним мірилом Істини, і верховним судом Істини (пор.: Мф. 18:17 ), а також і мовою Істини. Вселенські Собори, в усьому і в усьому Боголюдські, і знаменують собою цю богомовну мову і уста Істини. Всім своїм єством будучи від Боголюдини і Його Духа Істини (Ін. 15:26,16:13 ), вони знають, мають і сказують всю Боголюдську, Святотроїчну Істину Церкви. Святотроїчна Істина сповіщає Себе через соборних святих Отців, цих святих христоносців, які свято глаголють нам про Христа.
Усе досі сказане про Церкву як Боголюдину і становить Боголюдську, євангельську віру – віру, завдяки якій Церква, перемагаючи все і вся, перебуває в безсмерті. Ця євангельська, ця Боголюдська віра – і є віра святих Апостолів, святих Отців, Святих Вселенських і Святих Помісних Соборів. Нею і Церква – Церква, Боголюдина, втілена друга Іпостась Святої Трійці. Завдяки цій Боголюдській вірі, “одного разу відданій святим” (Іуд. 1:3 ) Боголюдиною, Владикою Христом, Церква і є соборною, кафолічною, вселенською.
Про це по-сповідницькому всепереконливо благовістить святий Максим Сповідник: “Православне і спасительне сповідання віри становить Кафолічну (= Соборну, Вселенську) Церкву (καθολικήν ἐκκκλησίαν)”. Цю апостольську істину безстрашно і всьомудро свідчить апостольський учень, святий Ігнатій Богоносець, благовіствуючи Богоодкровенну апостольську аксіому про Церкву: “Де Христос Іісус, там і Кафолічна Церква – ἡ καθολικὴ ἐκκλησία”. Святий Климент Римський по-апостольськи вигукує: “Церква сповіщена в тілі Христовому”. “Тринадцятий апостол”, святий Афанасій Великий, благовістить: “Церква – це відображення (відбиток) і образ (τύπος καὶ εἰκών) Христовий”.
Ця Боголюдська віра є, власне, першою і єдиною істинною вірою: Бог став Боголюдиною, став Церквою і тим самим – став спасінням, освяченням, обогоолюдненим, перетворенням, обожіванієм у Христі, відродженням роду людського. Саме про цю Боголюдську віру як вседосконалу, всеспасительну і єдино істинну свідчить усе благовістя христоносного і мудрого у Христі апостола Павла, особливо Послання до Галатів (Гал. 3:22-29 ) і Послання до Євреїв. Цю віру святий Ігнатій Богоносець називає “незмінною вірою”. До цієї віри нічого не можна ні додати, ні вилучити з неї; вона досконала в усіх аспектах. А Святі Вселенські Собори суть богонатхненні свідки, сповідники і хранителі цієї Боголюдської віри.
Святі Отці Третього Вселенського Собору проголошують: “Цей святий Собор явив своїм головою і своєю главою Самого Христа. Спільною згодою всіх святих Отців Собор засудив Несторієве вчення і засвідчив чистоту і перевагу євангельського і апостольського Передання”. Ті ж Отці благовістять: “Що вміщує втіленого Бога Слова? Церква. А чим є Він Сам? Главою тіла Церкви”. “Церква – це зодчий, бо керує поняттями нашої віри”. Святі Отці Четвертого Вселенського Собору благовістять: Церква – це “тіло вірних”. “Усі, хто Христові суть, зв’язуються в єдине Христове тіло”. “Христос є глава, а ми, отже, члени і повинні складати єдине тіло в силу нашого однодумства і єдиновір’я”.
Святі Отці Шостого Вселенського Собору свідчать: “Ми члени між собою і складаємо одне тіло Христове за допомогою однодумності по відношенню до Нього і один до одного і віри”. Ті ж Отці говорять про святий Символ Віри, що в Нікеї, на великому і знаменитому Соборі, Свята “Трійця Сама продиктувала Символ Віри і засудила Арієве зловживання”.
Сповідувати і зберігати неушкодженою апостольсько-святоотцівську віру – це і є турбота над турботами всіх Святих Вселенських Соборів. Так, головне піклування Святих Отців Шостого Вселенського Собору – таке: “зберігати в цілості й неушкодженості апостольське і євангельське правило правої віри”. Святі Отці П’ятого Вселенського Собору наказують слідувати тому, “що на захист віри визначено” попередніми Вселенськими Соборами. Бо “одна й та сама віра, яку проголосили чотири Святі Собори”, а вкупі з ними і п’ятий. Святі Отці П’ятого Вселенського Собору сповідують: “Додержуємося ж у всьому святим Отцям і вчителям Святої Божої Церкви, тобто Афанасію, Іларію, Василію, Григорію Богослову та Григорію Ніському, Амвросію, Феофілу, Іоанну Константинопольському, Кирилу, Августину, Проклу, Льву, і приймаємо все, що написано й розтлумачено ними щодо правої віри та на осуд єретиків… Ми завжди зберігали і зберігаємо віру, від початку віддану великим Богом і Спасителем нашим Ісусом Христом святим Апостолам, і ними проповідувану в усьому світі, і пояснену святими Отцями, і особливо тими, що збиралися на чотирьох Святих Соборах; яких ми в усьому й цілковито наслідуємо і яких приймаємо… Після таких подій ми оголошуємо, що зберігали і зберігаємо все, що вирішено і визначено вищезазначеними чотирма Святими Соборами; тому що чотири вищезазначені Святі Собори, хоча й у різні часи були відкриті, проте ж зберегли й проголосили одне й те саме сповідання віри… Бо для більшого встановлення миру і злагоди в церквах необхідне, після припинення всякого розбрату, дотримання повної поваги до Святих чотирьох Соборів і недоторканне зберігання того, що ними визначено”. “Отці ж Святі приписали це під керівництвом Святого Духа, Котрий і промовляв у них” (преп. Юстин, букв. переклав: “… Котрий і промовляв із них”. – “Прим. пер.”).
Догмати – це вічні Боголюдські святині. Людський розум не може в повному обсязі ні осягнути їх, ні вигадати. “Святая святим!” Догмати можна зрозуміти лише частково, і до того ж розумом Христовим, розумом, що поєднався з Христом. Святі Отці Сьомого Вселенського Собору гучно промовляють: “Догмати – це справа не царів, а архієреїв, бо ми маємо розум Христовий”. Голова Сьомого Вселенського Собору, святий патріарх Тарасій, стверджує на Соборі: “Що стосується догматів, то чи погрішити в малому, чи у великому, це однаково, тому що в тому й в іншому випадку порушується закон Божий”. “Отці ні в чому не розходяться в думках; навпаки, всі, маючи нібито одну душу, одне й те саме проповідують, одного й того самого вчать”. “Усе, що тільки встановлено в церквах Божих на славу і на честь Його, все це святе і має бути шановане”. Святі Отці наші – це вартові Вселенської Церкви; вони безперестанку пильнують над її уявними твердинями; вони відігнали всі ворожі війська і мечем Духа винищили стародавні єресі й омани. Святий Сьомий Вселенський Собор проголошує: “Нехай виправлять нас вчення богоглаголівих Отців. Почерпаючи з них, ми напоїлися істиною; слідуючи їм, ми прогнали брехню; будучи навчені ними, ми з любов’ю приймаємо чесні ікони. Отці проповідують, а ми залишаємося слухняними чадами і хвалимося перед обличчям матері Переданням кафоличної Церкви. – Віруючи в єдиного Бога, що в Трійці поклоняється, ми з любов’ю приймаємо чесні ікони, а ті, хто не приймає цього вчення, нехай будуть під анафемою… і нехай будуть далеко вигнані з Церкви. Ми слідуємо давньому законоположенню кафолічної Церкви. Ми дотримуємося заповідей Отців. Ми анафематствуємо як тих, хто додає що-небудь, так і тих, хто забирає що-небудь (у вченні) кафолічної Церкви… Ми ж, у всьому тримаючись вчення цих богоносних Отців наших, проповідуємо це вчення єдиними устами і єдиним серцем, нічого не додаючи і нічого не збавляючи з того, що віддано нам, а навпаки, затверджуємося і зміцнюємося в ньому. Ми сповідуємо і вчимо так, як визначили і затвердили Святі і Вселенські шість Соборів”.
Після того як Сьомий Вселенський Собор ухвалив необхідні рішення і кожен учасник поставив свій підпис, сказавши: “Визначив і підписався”, Святий Собор проголошує: “Всі ми так віримо, всі так думаємо, всі ми в цьому згодні і підписалися. Це віра апостольська, це віра православна, ця віра утвердила всесвіт”.
У Посланні, яке про свою діяльність на Соборі святі Отці Сьомого Вселенського Собору надсилають цареградським ієреям і клірикам, йдеться: “Ми послідували Переданню кафоличної (= вселенської = соборної) Церкви і нічого не збавили, не додали, але за повчанням Апостола утримуємо передання, що одержали, і допускаємо та з любов’ю приймаємо все, що відпочатку прийняла неписемно й письмово Свята кафоличная (вселенська) Церква, зокрема й мальовничі іконні зображення. А що відкидали божественні Отці наші, то відкидаємо і ми, і вважаємо це ворожим Церкві… Істинний і найправильніший суд церковний полягає в тому, щоб не допускати в ній нововведень, а також і не відкидати нічого. Отже, дотримуючись батьківських законів і отримавши благодать від єдиного Духа, ми все, що стосується Церкви, зберегли незмінно і без зменшення, як зрадили Святі шість Вселенських Соборів; і що тільки вони залишили в Церкві гідного шанування, все це ми приймаємо без усякого коливання… Тих, хто додає що-небудь до (вчення) кафоличної (= вселенської = соборної) Церкви або забирає що-небудь від нього, ми анафематствуємо… оскільки це так і оскільки це засвідчено нам, то ми з радістю… і з любов’ю приймаємо Божественні правила і утримуємо цілком і непохитно постанову цих правил, викладених сурмами Духа, святими, всеславними Апостолами, і шістьма Святими і Вселенськими Соборами, а так само і Соборами, що помісно збиралися для видання таких заповідей, і, нарешті, святими Отцями нашими. Всі вони були просвічені одним і тим самим Духом і узаконили корисне. І кого вони піддають анафемі, тих і ми анафематствуємо, а кого виверженню, тих і ми відлучаємо; кого ж вони піддають епітимії, тих і ми точно так само піддаємо”.
Вселенські Собори – це, безсумнівно, совість Христової Церкви. Вони найбільш досконало і мають, і знають, і бачать, і сповідують Христову Істину. І захищають її. Оскільки Боголюдина, Владика Христос є втілення Істини = Все-істини, то для них будь-який відступ від неї та виступ проти неї є, власне, відступ від Христа та виступ проти Христа. А таким є все діяння антихриста і його предтеч. Святі Отці, ці найсвятіші і найпрозорливіші очі Церкви, наскрізь бачать і стверджують, що єретики – це “предтечі антихриста”. Як пришестя і діяльність антихриста будуть “за дією сатани” (2Сол. 2:9 ), так і дія будь-якої єресі присно відбувається за наклепом диявола. Богоносні Отці Першого Вселенського Собору сповіщають, що єретики – це одержимі дияволом; здійснюють вони свою божевільну і душогубну роботу, підкоряючись силі диявола, яка діє в них. Святоотцівське свідчення полягає в наступному: у всякій єресі і за всякою єрессю таїться і ховається диявол. Тому Святі Отці Соборів виступають настільки непримиренними противниками будь-якої єресі. Тому вони так одностайно і одноголосно анафематствують єретиків.
Після того як усі присутні Отці Шостого Вселенського Собору підписали Соборні рішення, “Святий Собор вигукнув: “Всі так віруємо; одна віра; всі так думаємо; всі ми підписали за згодою і співчуттям. Всі віруємо православно. Ця віра Апостолів, ця віра Отців, ця віра православних… Несторію, Євтихію, Діоскору анафема. Аполлінарію і Северу анафема. Однодумцям їхнім анафема. Феодору Фаранському анафема. Сергію і Гонорію анафема. Пірру і Павлу анафема. Кіру і Петру анафема. Макарію, Стефану і Поліхронію анафема. Усім взагалі єретикам анафема””.
Святий Вселенський Собор у Халкідоні ухвалив таке визначення: “Не дозволяти нікому вимовляти або писати і складати іншу віру, окрім визначеної святими отцями, що зі Святим Духом зійшлися в Нікеї. А хто наважиться або скласти іншу віру, або вимовляти… то такі, якщо вони єпископ або клірики, нехай будуть відлучені – єпископ від єпископства, клірики від кліру, а миряни нехай піддадуться анафемі”. Суд Церкви завжди вважав таким, що заслуговує на відлучення того, хто або щось забирав із віри, або щось до віри докладав. “Бо віра, повно і ясно віддана нам Апостолами, не допускає ні додатка, ні зменшення”.
Єресь – це душогубна сила, що потоплює людину у всіх смертях, бо відлучає вона її від Христової Церкви, в якій тільки й перебуває безсмертя і вічне життя для людської істоти. Святі Отці Сьомого Вселенського Собору благовістять: “Єресь відокремлює від Церкви всяку людину”. Єретики зазвичай беруть деякі місця з богонатхненного Священного Писання і своїми безбожними міркуваннями перекручують те, що правильно сказано Духом Святим. На це вказує апостол Петро, кажучи, “…що невігласи і незатверджені, на власну свою погибель, перетворюють” на власний розсуд (2Пет. 3:16 ), “бо єретикам властиво спотворювати за своїм бажанням зміст істинних і божественних догматів”.
“Немов діти, хочуть [вони] застрахати християн своїми софізмами”. Вони захворіли нерозумінням церковних переказів і, підкорившись цій смертоносній хворобі, пошкодили свій розум”. “Відпадання від істини є осліплення розуму і розуму”. Слова Спасителя: “врата пекла” (Мф. 16:18 ), за тлумаченням Святих Отців П’ятого Вселенського Собору, означають “смертоносні уста єретиків”.
Святі канони – це святі стражі святих догматів, святі хранителі Боголюдських святинь Боголюдської, Православної віри. У Боголюдській істоті й житті Церкви вони необхідні й обов’язкові. Про це свідчать і це підтверджують усі Святі Вселенські Собори, усі Святі Помісні Собори і взагалі святі Отці. Перше правило Святого Четвертого Вселенського Собору говорить: “Від Святих Отців, на кожному Соборі донині викладених правил дотримуватися визнали ми справедливим”. Тільки так може бути збережена істинна і неспотворена Боголюдська, Православна віра. Святі Отці Святого Шостого Вселенського Собору в першому правилі наказують: “Зберігати недоторканну нововведенням і змінам віру… нижче додавати що-небудь, нижче збавляти”. У другому правилі ті самі святі Отці наказують: “Згодою нашою запечатуємо і всі інші священні правила, викладені від Святих і блаженних Отців наших”. “Нікому нехай не буде дозволено вищезазначені правила змінювати, або скасовувати, або, окрім запропонованих правил, приймати іншу, з підробленими написами складену якимись людьми, які дерзнули корчемствувати істиною”. Святі Отці в 21-му правилі Гангрського Собору кажуть: “Бажаємо, нехай бувають у Церкві всі прийняті від Божественних писань і Апостольських переказів”. У своєму Першому Канонічному Посланні святому Амфілохію Іконійському, Правило 1, святий Василій Великий каже: “Ті, хто відступив від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо збідніло преподаяння благодаті, тому що припинилося законне спадкоємство”.
Святі Отці в першому правилі Святого Другого Вселенського Собору наказують: “Нехай піддається анафемі всяка єресь”. Правило 33 Лаодикійського Собору наказує: “Не личить молитися з єретиком або відщепенцем”. Правило 45 святих Апостолів заповідує: “Єпископ, або пресвітер, або диякон, що з єретиками молився тільки, нехай буде відлучений”. Правило 10: “Аще хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б це було в домі: нехай такий буде відлучений”. Правило 46 святих Апостолів говорить: “Єпископа або пресвітера, які прийняли хрещення або жертву (= Євхаристію) єретиків, вивергати велілимо”. Святий Василій Великий у Першому Канонічному Посланні до святого Амфілохія Іконійського, Правило 1, каже: “Від початку колишнім Отцям завгодно було хрещення єретиків зовсім відкидати; хрещення розкольників, нібито ще не чужих Церкві, приймати”.
Соборність Церкви? – Вона цілком залежить від Боголюдського апостольства (апостоличності), від Боголюдської святості, від Боголюдської єдності. І ще: від нашої боголюдської віри, від нашої боголюдської любові, від нашого боголюдського життя, від нашої боголюдської молитовності, від нашого боголюдського подвижництва, від нашого боголюдського єднання з Христом. Одним словом – уся соборність Церкви залежить від Боголюдини, Господа Ісуса Христа: “все і в усьому Христос” (Кол. 3:11 ), “все… одне у Христі Ісусі” (Гал. 3:28 ).” Бо Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме і невидиме… Усе Ним і для Нього створено. І Він є перш за все, і все Ним стоїть. І Він є глава тіла Церкви… щоб мати Йому в усьому першість” (Кол. 1:16-18 ). “Церква… є Тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все в усьому” (Еф.1:23).
У Христовій Церкві, яка є Тіло Христове, все має своє боголюдське місце; все узгоджено, все боголюдським чином влаштовано і зчленовано. Владика Христос – Глава Церкви – містить у Боголюдській соборності всі світи, видимі й невидимі. І справді, Боголюдина, Господь Ісус Христос – це і є вся глибина, вся висота, вся широта соборності. Він – все в нас і все в усьому нашому: все у вірі, все в любові, все в будь-якому нашому подвигу, все в кожному нашому святому таїнстві. Завдяки Йому і Ним кожен наш подвиг стає Боголюдсько-соборним, Боголюдсько-апостольським і святоотцівським. Завдяки Господу Іісусу Христу ми – істоти небо-земні; хоча й живемо ми на землі, “наше житло – на небесах” (Флп. 3:20 ).
Усе наше Владика Христос Своєю Боголюдською силою робить соборним. У Церкві, в Тілі Христовому, ми завжди живемо соборно – “з усіма святими” (Еф.3 :18); кожне наше молитовне зітхання Христовою благодаттю перетворюється на зітхання соборне; кожен наш подвиг перетворюється на подвиг соборний, боголюдський; все наше в Боголюдському, соборному Тілі Церкви перетворюється на життя апостольсько-світлоотецьке; все за допомогою життєдайних Боголюдських сил входить у спілкування та єднання з Христом, обоголюдяничується, обоживається. У Церкві кожен християнин робиться істотою боголюдсько-соборною, тобто свого роду благодатною все-людиною, все-людиною боголюдською. Одним словом, він стає благодатною боголюдиною. У Боголюдському, Христовому Тілі, в Церкві, все творіння сприймається у всіх його логосних, боголюдських масштабах. І в усьому цьому соборному подвигу обоголюднення досвідчено переживається благовістя – євангельське все-благовістя: Боголюдина, Господь Ісус Христос – “Альфа і Омега, Початок і Кінець, Перший і Останній, Вседержитель” (Об’явл. 1:8, 10, 17, 21:6).
Такою Боголюдиною – “Вседержителем” – у Церкві й через Церкву здійснюється Боголюдська соборність Церкви; звершується ж це силами Священного Переказу, силами апостольсько-святоотцівськими. А понад усе того – найдивовижнішою і найдосконалішою Особистістю цієї планети: Боголюдиною Христом Ісусом. Звідси і спасительна порада святого благовісника: “Тож і ми, маючи навколо себе таку хмару свідків, скинемо з себе всякий тягар і гріх, що заважає нам, і терпляче будемо проходити шлях, який нам належить, дивлячись на Начальника й Здійснювача віри Ісуса, Котрий замість радості, яка була перед Ним, перетерпів хрест, нехтуючи ганьбою, і сів праворуч Божого престолу” (Євр. 12:1-2 ). – І тим самим здійснив Боголюдську соборність усіх Боголюдських благовість і всіх Боголюдських істин у тілі Своєму – у Своїй Церкві. Боголюдина і є Та всемогутня і вседосконала соборна Сила, яка Своїм тілом, Церквою, робить абсолютно соборними все створіння і Творця. Але точно так само робить Він соборними і всі світи, видимі й невидимі. Адже найдосконаліша соборність у нашому людському світі здійснена, власне, в Боголюдині Христі, в Його Боголюдському тілі – в Церкві. Душа ж цієї соборності – Священне Передання, апостольське і святоотцівське. У Боголюдині Христі представлена вся тварина. Тому вся таємниця тварини – в Боголюдині Христі, а також і вся таємниця Бога. Без сумніву, людина – це людина Боголюдиною, але й Бог – Бог Боголюдиною. Таким чином, у Боголюдині – єдина істинна антроподицея; але точно так само – і єдина істинна теодицея. У Ньому, тільки в Ньому – і досконалий Бог, і досконала людина. Поза Ним, Боголюдиною, немає ні істинного Бога, ні істинної людини.
4. Апостоличність Церкви
Святі Апостоли – це перші боголюдини за благодаттю. Усім своїм життям кожен із них, подібно до апостола Павла, свідчить про себе: “Уже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20 ). Кожен із них – це повторений Христос, або, краще сказати, продовжений Христос. Усе в них – Боголюдське, бо все – зі святих подвигів віри, любові, надії, молитви, посту та інших. А це означає: все людське живе в них Боголюдським, мислячи Боголюдиною, відчуваючи Боголюдиною, діючи Боголюдиною, бажаючи Боголюдиною. Історична Боголюдина, Господь Ісус Христос для них – і верховна все-цінність, і верховне всемірило. Усе в них від Боголюдини, для Боголюдини і в Боголюдині. І це завжди так і всюди так. Це їхнє безсмертя і в земному часі, і в земному просторі. Цим вони ще на землі пов’язані з усією Боголюдською, Христовою вічністю.
Ця Боголюдська апостоличність уся в повноті продовжена в земних спадкоємцях христоносних Апостолів – у святих Отцях. Між ними, по суті, немає жодної різниці: у них однаково безсмертно і вічно живе і діє одна і та сама Боголюдина Ісус Христос, Який “вчора, і сьогодні, і на віки вічні Той самий” (Євр. 13:8 ). Через святих Отців продовжуються святі Апостоли з усіма своїми боголюдськими багатствами, боголюдськими мірами, боголюдськими святинями, боголюдськими таємницями, боголюдськими подвигами. Святі Отці, насправді, невпинно апостольствують і як окремі обоголюднені особистості, і як єпископи Помісних Церков, і як члени Святих Вселенських Соборів та Святих Помісних Соборів. Для всіх їх – одна Істина, одна Все-істина: Боголюдина, Господь Ісус Христос. Адже Святі Вселенські Собори, від першого до останнього, сповідують, захищають, благовістять і всебодрствено бережуть тільки одну Все-цінність: Боголюдину, Господа Ісуса Христа, і в Нього вірять.
Головне Передання, всеосяжне Передання Православної Церкви – це і є жива Боголюдина Христос, що весь перебуває в Боголюдському тілі Церкви, якому Він – безсмертна, вічна Глава. У цьому не тільки благовістя, а й усе-благовістя святих Апостолів і святих Отців. Вони нічого не знають, окрім Христа розп’ятого, Христа воскреслого, Христа вознесеного. Всі вони всім своїм життям і вченням одностайно і одноголосно свідчать, що Боголюдина Христос – весь у Своїй Церкві як у Своєму тілі. Кожен зі святих Отців може по праву, укупі зі святим Максимом Сповідником, сказати: “Я в жодному разі не кажу нічого свого, але кажу те, чого навчився від Отців, нічого не змінюючи в їхньому вченні”. І з безсмертного благовістя святого Іоанна Дамаскіна з галасом долинає соборне сповідання всіх святих богопрославлених Отців: “Усе, що передано нам через закон, і пророків, і апостолів, і євангелістів, ми приймаємо, і відаємо, і вельми шануємо, крім того, більше нічого не вимагаючи… Нехай задовольнимося ж цим цілком і нехай перебуватимемо в цьому, “не пересуваючи вічних меж” (Притч. 22:28 ) і не переступаючи Божественного Передання”. А ось зворушливий святоотцівський заклик святого Дамаскіна до всіх православних християн: “Тому, браття, станьмо на камені віри і в Переданні Церкви, “не пересуваючи меж, покладених” святими Отцями нашими, і не даючи місця тим, хто хоче запроваджувати нововведення і руйнувати будівлю Святої Божої Вселенської і Апостольської Церкви. Бо якщо дати волю кожному, то мало-помалу розориться все тіло Церкви”.
Священне Передання – все від Боголюдини, все від святих Апостолів, все від святих Отців, все від Церкви, в Церкві, Церквою, все – Церква. Святі Отці суть не хто інші, як лише “стражі апостольського Передання”. Всі вони, як і святі Апостоли, – лише свідки однієї-єдиної Істини = Все-істини: Боголюдини Христа. Її вони безмовно сповідують і проповідують; вони суть “всезлата уста Слова”. Боголюдина, Владика Христос – одна, єдина і неподільна. Точно так само і Церква – одна, єдина і неподільна, бо вона є втілення Боголюдини Христа, продовжене через усі віки і через всю вічність. Як така за своєю природою і в своїй земній історії Церква не може розділятися. Від неї можна лише відпасти. Ця одиничність і єдність Церкви від початку, через усі віки і через всю вічність має Боголюдський характер. Безсмертна думка святого Григорія Богослова, сприйнята й оспівана від Бога, благовістить цю Боголюдську істину: “Єдиний Христос, єдина глава Церкви”.
Апостольське спадкоємство, апостольська спадщина – від основи до вершини має Боголюдську природу. Що святі Апостоли передають своїм наступникам як надбання? – Саму Боголюдину, Господа Ісуса Христа з усіма нетлінними багатствами Його дивовижної Боголюдяної Особистості; Христа як Главу Церкви, як її єдиного Главу. Якщо це не передається, то апостольське спадкоємство перестає бути апостольським, і тут по суті немає вже ані апостольського Передання, ані апостольської ієрархії, ані Апостольської Церкви.
Священне Передання – це благовістя Господа Іісуса Христа, а також і Сам Господь Іісус Христос, Який силою Святого Духа привноситься в кожну віруючу душу і у всю Церкву. Все Христове силою Святого Духа стає нашим, людським, і до того ж – у тілі Церкви. Дух Святий – Творець Церкви: кожного вірянина, як клітинку, вбудовує Він у тіло Церкви, роблячи його “”спів-тілесником”” Боголюдини (Еф.3:6). І справді, Дух Святий благодаттю святих таїнств і святих чеснот обоголюднює кожного вірянина. Адже що таке життя в Церкві? – Ніщо інше, як благодатне обоголюднення кожного вірянина через його особисті євангельські подвиги; його вбрання у Христа і буття у Христі через воцерковлення і оцерковлення. Усе життя християн – це безперервна Христо-центрична П’ятидесятниця: Дух Святий через святі таїнства і святі чесноти викладає Христа Спасителя кожному вірянину, роблячи Його живим Переказом, нашим живим життям: “Христос – життя наше” (Кол. 3:4 ). А тим самим і все Христове: і Його Істина, і Його Правда, і Його Любов, і Його Життя, і вся Його Божественна Іпостась, – стають нашими, нашими на всю вічність.
Священне Передання? – Це Сам Господь Ісус Христос, Боголюдина, з усіма багатствами Своєї Божественної Іпостасі, а через Нього і завдяки Йому – і вся Свята Трійця. Це найповніше дано і виражено у Святій Євхаристії, в якій заради нас і заради нашого спасіння відбувається і знову звершується всеціле Боголюдське домобудівництво спасіння, підняте нашим Спасителем. Тут вся Боголюдина, з усіма Своїми чудесами і чудотворними дарами, – тут, так само як і взагалі в молитовному, в богослужбовому житті Церкви. По всьому цьому невпинно лунає вселюдяне благовістя Спасителя: “І ось, Я з вами в усі дні до кінця віку” (Мф. 28:20 ) – весь в апостольстві і через апостольство з усіма вірними до кінця віку. Це і є цілковите Священне Передання Православної, Апостольської Церкви: життя у Христі = життя у Святій Трійці: обоження у Христі та відродження (порівн.: Мф. 28:19-20 ).
Надзвичайно велике значення має наступне: у Православній, Христовій Церкві Священне Передання, вічно живе і животворяще, складають: Святе Письмо, свята літургія, усі святі богослужіння, усі святі таїнства, усі святі чесноти, уся вічна Істина, уся вічна Правда, уся вічна Любов, уся вічне Життя, уся Боголюдина, Господь Іісус Христос, уся Свята Трійця, уся Боголюдське життя Церкви в усій її Боголюдській повноті, з Пресвятою Богородицею і з усіма святими.
Особистість Боголюдини, Владики Христа, преображена в Церкву, занурена в молитовне, богослужбове безмежне море благодаті, і вся в Євхаристії, і вся в Церкві, – ось що таке Священне Передання. Цю істину благовістять і сповідують святі Апостоли, святі Отці та Святі Вселенські Собори. Молитвою і благочестям відгороджується Священне Передання від усякого демонізму і диявольського гуманізму, і в ньому [у Священному Переданні] – весь Господь Іісус Христос, Який і є вічне Передання Церкви. “Велика благочестя таємниця: Бог з’явився у плоті” (1Тим. 3:16 ): з’явився як людина, як Боголюдина, як Церква – і Своїм вселюдяним подвигом порятунку й обогоочеловеченія людини звеличував і возніс людське єство вище за Пресвятих Херувимів і Всесвятих Серафимів.
Сама апостоличність Церкви – усім своїм єством від Самого Господа Ісуса Христа. Бо Господь Ісус Христос – це “Апостол і Архієрей” (у синод. тексті: “Посланець і Первосвященик. – Дод. пер.”) віри нашої (Євр. 3:1 ). Він – Апостол (= Посланець) Бога Отця, Апостол Святої Трійці; Він = Спаситель, з усім Боголюдським домобудівництвом спасіння. Він – Апостол і Первосвященик, Який Самим Собою священнодіє і звершує все богослужіння нашого спасіння, нашого обоголюднення, нашого в Собі обожнення, нашого відродження. Він – Першоверховний Апостол і робить апостолами всіх наступних апостолів; Він і Архієрей, Предвічний Архієрей, і поставляє архієреями всіх наступних архієреїв у Своїй Церкві. Він Собою і наповнює, і надихає всіх апостолів; Він, Першоапостол, – і є Апостол у них, Він апостольствує з них і через них, і робить їх апостолами “у небесному покликанні” (Євр. 3:1 ). Він, спонукуваний Своєю безмірною людинолюбством, у Боголюдському подвигу зрівнює Себе з ними. Тому і промовляє їм, і свідчить це благовістя та істину: “Хто приймає вас, той приймає і Мене” (Лк. 10:16 ; Мф. 10:40 ). Власне кажучи, вся апостоличність – від Всеапостола, від Владики Христа, від Боголюдини. І тут усе витікає з Боголюдини, Господа Ісуса Христа і все до Нього зводиться. Звідси в Церкві – і Боголюдська святість, і Боголюдська єдність, і Боголюдська соборність, і Боголюдська апостоличність.
Боголюдина = Спаситель, Боголюдина = порятунок – це і є весь зміст апостоличності: і апостольського життя, і апостольського вчення, і апостольського безсмертя, і апостольської всемогутності, і апостольських чудотворінь, і апостольської вічності, і апостольської боголюдськості. І справді, апостоличність є не що інше, як Боголюдство Спасителя з усіма притаманними цьому Боголюдству всеперемагаючими силами. Святі Апостоли як такі суть підвалини Церкви, “маючи Самого Ісуса Христа наріжним каменем”, на Якому і зростає вся Церква своїм Боголюдським ростом (Еф.2:20-21; Кол. 2:19 ). І ще: святі Апостоли – це, згідно з благовістям христолюбивого боговідця й тайнознахарця, дванадцять основ Церкви Спасителя; “і на них імена дванадцяти Апостолів Агнця” (Об’явл.21:12-19). Звідси випливає вічна істина: наскільки Бог більший за Ангелів, настільки більшим за Ангелів є і боголюдське апостольство (див. Гал. 1:8 ). У земному світі Апостоли суть більш значущі і достовірні свідки Христової Істини і Христової Церкви, ніж Ангели (див. Гал. 1:6-9 ).
У всіх відношеннях апостоличність – Боголюдський дар від Бога, сприйняття від Бога всіх Боголюдських сил і могутності цілковитого Боголюдського домобудівництва порятунку, цілковитої благодаті порятунку (див. Діян. 1:25 ). Апостоли = посланці, чиї? – Божі, Боголюдські. Вони послані з цілковитим домобудівництвом Боголюдського домобудівництва порятунку, з цілковитою Церквою: з усіма її Святими Таїнствами і святими чеснотами, в яких і з якими – увесь Спаситель, увесь Господь порятунку: Боголюдина Іісус Христос. Тільки та Церква Апостольська, яка має апостольське спадкоємство: насамперед – апостольську ієрархію, вірну всьому апостольському Переданню (див. 2Тим. 1:6,12-14 ; 1Тим. 4:12-14,6:20 ; 2Сол. 2:15 ). Від Боголюдських Апостолів – Духом Святим – єпископи; єпископи для того, щоб пасти Церкву Господа і Бога, “яку Він здобуває Своєю Кров’ю” (пор.: Діян. 20:28 ). У Боголюдському, апостольському Переданні міститься Боголюдське вчення і Боголюдське управління Церквою. І справді, в Церкві – все і вся від Боголюдини, від Владики Христа, бо вона – втілений Бог Слово; вона – Ним Істина, Ним “стовп і твердження Істини” (Ін. 14:6,1:17 ; 1Тим. 3:15 ; Еф.4:21). І в ній – усна і письмова Біблія і всі святі Боголюдські таємниці всіх світів.
Уся непереможність і [вся] всепереможність святих Апостолів – від Господа Ісуса Христа; уся їхня чудодійність і всемогутність – теж від Нього (див. Мф. 10:1-42 ). Він дає їм “владу над усіма бісами” і силу “зцілювати всяку хворобу і всяку неміч у людях” (Лк. 9:1 ; Мф. 4:23 ). Превеликий Апостол благовістить: через Владику Христа – “ми одержали благодать і апостольство, щоб ім’ям Його підкоряти вірі всі народи” (Рим. 1:5 ). Апостольство святих Апостолів – це завжди “апостольство в Господі” (1Кор. 9:2 ). Один і Той самий Господь Ісус Христос діє в усіх Апостолах і через усіх Апостолів (див. Гал. 2:8 ). Дванадцять Своїх учнів Господь “найменував Апостолами”, бо все в них – від Нього (Лк. 6:13 ). Тому життя в Церкві є не що інше, як “постійне перебування у вченні Апостолів” (пор.: Діян. 2:42 ). Безсмертними є благовістя й істина: “Інших Бог поставив у Церкві, по-перше, Апостолами, по-друге, пророками, по-третє, вчителями” (1Кор. 12:28 ). Святі Апостоли невсипуще свідчать, що вони “покликані до апостольства” і “послані” (Рим. 1:1 ; 1Кор. 1:1 ), що вони – “Апостоли, Ісуса Христа” (2Кор. 1:1 ; 1Пет. 1:1 ; 2Пет. 1:1 ). Чудоносна і чудодійна сила Владики Христа: людську нікчемність перетворює Він на всемогутнє Боголюдське апостольство (пор.: 2Кор. 12:9-10 ; Флп. 4:13 ; 1Тим. 1:12 ; Кол. 1:29 ). Чудесним чином покликаний в апостольство Самим Господом Ісусом Христом, святий апостол Павло розкриває благовістя: “Павло Апостол, обраний не людьми і не через людину, але Ісусом Христом” (Гал. 1:1 ). До всіх Апостолів відноситься така істина: таємниця Христова відкрилася Духом Святим Його святим Апостолам, а через них – і всім їхнім спадкоємцям і послідовникам (пор.: Еф.3:5-10).
Наступники всього Боголюдського апостольства – святі Отці. Усі апостольські святині суть душа їхньої душі, життя їхнього життя, безсмертя їхнього безсмертя, вічність їхньої вічності, благовістя їхнього апостольського, Боголюдського Євангелія. А через усе це і в усьому цьому – вся Боголюдина, Господь Ісус Христос з усіма багатствами Свого буття; Він – Спаситель, Він – Воскрешає, Він – Рай, Він – Істина, Він – Правда, Він – Любов; Він – Благо, Він – Воскресіння, Він – Церква, Він – Засновник і Звершувач Боголюдської віри, Він – усе і вся для людського єства на землі і на небі. Він – Той самий у святих Апостолах, Той самий і у святих Отцях, словом – завжди Той самий у Своєму Боголюдському тілі, у Церкві; Він – Боголюдина, Господь Іісус Христос, “вчора, і сьогодні, і на віки вічні Той самий” (Євр. 13:8 ).
Преподобний Максим Сповідник благовістить: “Той, хто приймає святих Апостолів, приймає Христа, приймає Бога; той, хто відкидає їх, відкидає Самого Христа. На противагу святим Апостолам стоять лжеапостоли = єретики; той, хто приймає їх, приймає диявола”. Святий Іриней свідчить: “Хто не згоден зі святими Апостолами, той відкидає Самого Владику Христа, відкидає і Отця, і сам себе засудив, противлячись власному спасінню; а це і роблять усі єретики”. “Передання святих Апостолів зберігається в Церкві шляхом спадкоємства, спадщини єпископів. Єпископи суть спадкоємці Апостолів… Шляхом такого спадкоємства дійшли до нас від Апостолів Церковне Передання і проповідь істини. І це служить найповнішим доказом того, що одна й та сама життєдайна віра зберігалася в Церкві від Апостолів дотепер і передана нам в істинному вигляді”. Апостоли та їхні учні вчили так, як проповідує Церква, і, навчаючи так, були досконалими. “Істинне пізнання (γνῶσις ἀληθής) – це вчення Апостолів, і споконвічне влаштування Церкви в усьому світі, і ознака Тіла Христового (character corporis Christi), що полягає у спадкоємстві єпископів, яким Апостоли передали Церкву, яка є повсюдно, і вона в усій повноті дійшла до нас із правильно збереженим Святим Писанням”. Святий Іриней ще вчить: “Усі, хто поза Церквою – поза Істиною”. “Вчення Апостолів, древній організм Церкви в усьому світі, особливий знак Тіла Христового (= Церкви) – спадкоємство єпископів”. Небесна, апостольська, херувимська думка святого Іринея благовістить: “Церква влаштована згідно з виглядом Сина Божого”.
Непереможний світоч Православної віри, святий Афанасій Великий, благовістить: “Ми маємо віру від Спасителя через святих Апостолів”. “Звернемо увагу на саме первісне Передання, на вчення і віру Вселенської Церкви – віру, яку нам преподав Господь, проповідували Апостоли, дотримувалися Отці. Бо на ній засновано Церкву, і той, хто відпав від неї, не може бути і навіть іменуватися християнином”. “Від цієї віри Вселенська Церква нічого не відбирає… Така віра Церкви, така основа Церкви, покладена Господом”.
Святий філософ, святитель Григорій Ніський, каже: “Доказ нашого вчення про віру – Передання Отців, що дійшло до нас як спадкоємство. Воно сповіщене нам Апостолами через наступних святих”. Той самий святий Григорій повчає: “Згадайте святих Отців, яких ми, по благодаті Божій, удостоїлися бути наступниками. Не переступайте кордонів, встановлених нашими Отцями, і не віддавайте перевагу тому найпізнішим вченням, але приведіть себе в згоду з давнім правилом віри”.
Без сумніву, святі Апостоли – найдосконаліші христоносці: Христом вони живуть, Христом мислять, Христом відчувають, Христом кажуть, Христом діють, Христом підносять подвиги, Христом благовістять, Христом перебувають у безсмерті. Владика Христос ближче їм, ніж вони самі: вони свої, вічно для себе свої – Ним, через Нього. Рівноапостольний христоносець, святий Златоуст, нескінченну кількість разів повторює: “Павло мав у собі Христа”; “через Павла говорить Христос”; “Павло мав у собі того, хто говорить Христа”. Це більшою чи меншою мірою стосується і інших святих Апостолів. І вельми справедливо, тому що святий апостол Павло стверджує про себе: “Уже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20 ). З Господом Ісусом Христом – у ньому і в кожному святому апостолі вся Христова Істина (2Кор. 11:10 ). Бог став людиною, щоб людина, кожна людина, жила Ним (пор.: 1Ін. 4:9 ). Святий Златоуст благовістить: “Говорить не Павло, а Христос, що рухає його душею. Це тільки голос Павла, а думка і вчення – Христа”. Оповідаючи про Перший Вселенський Собор, святий Златоуст каже: “Якщо Христос перебуває посеред двох або трьох, зібраних в ім’я Його (див. Мф. 18:20 ), то тим паче перебував Він, усе визначав і ухвалював там, де було більш ніж триста отців”. Святий Златоуст благовістить: “Коли кажу “Павло”, я розумію Христа, бо Він керує душею Павла”. “Павло Апостол – посудина обрана, храм Божий, вуста Христові, сопілка Духа Святого, учитель всесвіту”.
Про святого апостола Павла златоустий рівноапостол каже: “Божественний Апостол присно промовляє божественним і небесним язиком і з великим мистецтвом розповідає євангельське слово, виголошуючи правила віри не від власного розуму, а за своєю царственою владою. Цей великий учитель за єством своїм був людиною, а з волі – Божим служителем; тому й говорить він ніби небесною мовою, віщаючи ніби з самих небес”.
Справжня Боголюдська віра носить на собі печать апостольства. За святим, богомудрим Златоустом, “укупі з правою вірою йде і правильне розуміння істини”. Він підкреслює, що, розмірковуючи про святого апостола Павла, він одночасно говорить і про апостола Петра, і про апостола Якова, і про апостола Іоанна, і про весь собор святих Апостолів. “Бо як на одній арфі різні струни, а гармонія єдина, так і в соборі Апостолів хоча й різні особи, але вчення все-таки одне, бо один був Художник – Дух Святий”. “Церквами Божими керують не люди, але Сам Бог усюди керує Церквами”.
Через святих Апостолів і святих Отців благодать Святого Духа вчить: “Єпископ Церкви повинен дбати не тільки про Церкву, ввірену йому Духом Святим, а й про всю Церкву у всьому всесвіті”. Святий Златоуст благовістить: “Святі Апостоли – це влада найбільша, найдуховніша, найвища… З усіх духовних влад влада апостольська – найпревосходнейшая… При цьому апостольство – не тільки початок інших влад, а й основа і корінь. Що голова в тілі, так і апостольство – початок і корінь дарів… Уся сукупність обдарувань зосереджується в апостольстві, як у голові… Апостоли – це начальники, висвячені Богом… усім їм разом ввірений всесвіт… Якби апостольство перервалося, то все б розбудувалося і зруйнувалося”. Маючи в собі Владику Христа, цього єдиного Переможця смерті і Того, Хто воскрешає [зі смерті], святі Апостоли мали владу над смертю і над життям. “Наслідуючи апостола Павла, ми будемо неодмінно слідувати за Христом, тому що і він писав усе, слідуючи не самому собі, а Христу”. Докази істинного апостольства суть безперестанні подвиги, невимовні страждання за Господа Ісуса Христа, турбота про всі Церкви. “Святі Апостоли суть стовпи Церкви, що підтримують її і носять склепіння (покров) віри; вони суть і щити, і очі тіла Церкви, і джерела благ, і скарбниці, і притулки. Утім, як би ми їх не називали, ми ніколи не зможемо гідно висловити їхню велич, їхню значущість”. “Як голові личить бути у зв’язку з тілом, так і Церкві – зі священиком. Це апостольський закон і заповідь Господня”.
Говорячи про апостольство апостола Павла, святий Златоуст благовістить: “Як той, хто вимовляє видіння і слово Боже, говорить не своє, так і той, хто називає себе Апостолом, викладає не своє вчення, а те, яке велів йому Той, Хто послав. Гідність Апостола (посланця) – не додавати нічого від самого себе. Тому й Христос говорив: “Не кличте наставника на землі, бо єдиний є наставник ваш, Хто є на небесах, Христос” (Мф. 23:9,10 ), показуючи, що початок усіх наших догматів походить згори, від небесного Владики, хоча люди служать для їхнього викладання”. Святий Златоуст каже: “Я знаю вчителя догматів Церкви – Павла. Згадуючи про Павла, вказую на Христа, бо в Павлі говорить Він Сам”.
До всіх Апостолів відноситься свідчення святого апостола Павла: “Ми не себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа” (2Кор. 4:5 ). Святий Златоуст говорить про святого Іоанна Богослова: “Сам Бог через нього благовістить людському роду… Євангеліє, ним написане, – не його власний твір, а справа Божественної сили, що діяла в його душі… Благовістить він із самих глибин Духа… Має він у собі Самого Господа, що говорить… У його вченні очевидно немає нічого людського… Його догмати ясніші за сонячне проміння і тому вони доступні всім людям… Догмати, що дійшли до нас через його божественну душу, – Божественні й небесні”.
Святий Златоуст розкриває і наступну євангельську істину: “Апостолам послана велика і рясна благодать Святого Духа; і вони своїми чеснотами засвоїли собі цей дар”. Тобто облагородили вони свої чесноти і наповнили чеснотами (букв. “схвалили”. – “Докл. пер.”) свою благодать. Благодать і чесноти одна одну пронизують, прісно залежать одна від одної і завжди одна одну зміцнюють – згідно з вічною істиною, вираженою превеликим Апостолом Павлом про безсмертну цінність і важливість як благодаті, так і особистої праці (див. 1Кор. 15:10 ). Марна як благодать без подвигів, так і подвиги без благодаті (див. 2Кор. 6:1,11:23 ). “Тому-то Апостоли, – підкреслює святий Златоуст, – перш за все, самим життям являли Євангеліє Спасителя, а потім вже вчили словами”. “За самим життям святих Апостолів, за їхньою могутністю, за їхніми чудесами і за всім, чим вони володіли, – земля вже стала небом. І люди дивувалися їм, як Ангелам: адже ні найменшої уваги не звертали вони ні на глузування, ні на погрози, ні на небезпеки”. “Ми послані, – свідчить апостол Павло, – не для того щоб вигадувати теорії, а щоб передати те, що ми чули, нічого від себе не додаючи”. Святий Златоуст благовістить: “У голосі апостола Павла був присутній Сам Христос і всюди з ним простував… Я б бажав, – з любов’ю вигукує святий Златоуст, – побачити прах цих вуст, через які Владика Христос прорік великі й невимовні таємниці… побачити і прах серця Павлова, яке, не грішачи, можемо ми назвати серцем всесвіту, джерелом незліченних благ… Ба більше, це серце було вищим за небеса, ширшим за всесвіт, світлішим за сонце, полум’янішим за вогонь, твердішим за алмаз… Так, серце Павлове було серцем Христовим, скрижаллю Духа Святого, книгою благодаті”.
Святий Златоуст благовістить: “Святі Апостоли нічого не говорили від себе, але [проповідували] те, що брали від Бога; це і передали вони всесвіту. Так і ми нині пропонуємо не щось своє, а те, що прийняли від них; це ми всім і сповіщаємо”. “Чому врата пекельні не здолали Церкви? Тому що Христос завжди перебуває з нами. Без жодного сумніву, якби Він не був із нами, то Церква не здобула б перемоги”. Оскільки весь Господь Ісус Христос у Церкві, то вона і перемагає завжди Ним, тож ніхто і ніщо не може їй зашкодити. Все в нас у Церкві від Господа Ісуса Христа: і розум, і серце, і життя. Святий Златоуст благовістить: “”Ми маємо розум Христовий” (1Кор. 2:16 ), тобто розум у нас духовний, божественний, який не має в собі нічого людського. Серце Павлове було воістину серцем Христовим, обителлю Духа Святого і книгою благодаті”. Апостольська віра – вся Боголюдська; так само як і “єдність віри” (пор.: Еф.4:11-13). Святий Златоуст благовістить: “Єдність віри означає: якщо всі ми маємо віру зі святими Апостолами, якщо всі ми одне; якщо всі ми віруємо однаково”.
Апостольська, святоотцівська віра – це вірувати згідно з Переданням Святої Вселенської Церкви. Без цього не можна бути християнином. Святий Іоанн Дамаскін сповіщає Боголюдську, небо-земну істину: “Хто вірує не за Переданням Вселенської (= Кафолічної = Соборної) Церкви, той – невіруючий”.
Що від святих Апостолів, те й від Господа. “Хто насмілюється, – запитує святий сповідник, Феодор Студит, – відняти або додати щось до апостольського Передання? Шлях євангельський, шлях апостольський – це шлях царський. Це і шлях святих. Крокуючи їхніми стопами, ми досягнемо вічного життя у Христі Ісусі, Господі нашому. Апостольське вчення ми прийняли від наших святих Отців. Це вчення – Духом Святим, що живе в нас, – повинні ми зберігати цілісним і неушкодженим. Життя наше – за Переданням святих”. Сповідник, якого наставляє Бог, благовістить: “Ми утверджуємося на Апостольському вченні, а так само і на вченні святих Отців наших: адже і вони, згідно з Апостолами, кажуть одне й те саме”. “Мирська влада не може бути суддею у справах Божественних догматів. Натхненна Духом Святим влада в справах Божественних догматів, їхніх положень і здивувань, що виникають з приводу їхніх, належить святим Апостолам. Точно так само належить це і їхнім наступникам – святим Отцям. Взагалі кажучи, всі святі це підтверджують”.
По-херувимськи світло і глибоко переживаючи Боголюдські істини Православної, Апостольської віри, святий Симеон Новий Богослов благовістить: “Кожний ревно той, хто ревно вправляється в подвигах і добрих ділах, належить до сонму Апостолів”. Безсумнівно, апостольська благодать більшою чи меншою мірою життєдайною мірою присутня в кожному члені Православної Церкви – пропорційно його життю в Боголюдських подвигах і Святих Таїнствах. Апостольська віра – це серце благодаті. Завдяки їй все приймається від єдиного Людинолюбця, а насамперед – Істина і вчення Істини про Істину. Святий Ісидор Пелусіот, оповідаючи про Перший Вселенський Собор, каже: “Треба триматися вчення Святого Собору в Нікеї, нічого не додаючи і не забираючи, бо він, натхненний Богом, преподав істинне вчення”.
Апостоличність (апостольство) – це соборна Боголюдська святиня Христової Церкви; вся вона всюди і в усьому, що становить Боголюдське Тіло Церкви. Всіма своїми Боголюдськими силами вона присутня у цілковитому житті небесно-земної істоти Церкви. Без неї не можна собі й уявити Христової Церкви. У Боголюдському Тілі Церкви і єдність Церкви апостольська, і святість апостольська, і соборність апостольська. Чотири властивості Церкви єдиносущні між собою; кожна у всіх і всі в кожному. Про це нам свідчить усім своїм єством і сама природа Боголюдської Христової віри, особливо через Святі Вселенські Собори. Святі Отці Третього Вселенського Собору, після прочитання Символу Віри, ухвалюють таке рішення: “Не дозволяти нікому вимовляти або писати і складати іншу віру, окрім визначеної святими Отцями, зі Святим Духом, що зійшлися в Нікеї; а хто наважиться або скласти іншу віру, або вимовляти, або пропонувати… то такі, якщо вони єпископ або клірики, нехай будуть відлучені – єпископ від єпископства, клірики від кліру, а миряни нехай піддадуться анафемі”. “Істина не закрита ні від кого, – кажуть святі Отці, – з тих, хто звик мудрувати по-православному”. “Усі, хто має непорочний розум, намагаються слідувати думкам Святих Отців, тому що і самі вони, наповнюючи розум свій апостольським і євангельським Переданням… були світилами у світі… (див. Флп. 2:15,16 )”. “Святий Вселенський Собор позбавив влади Несторія, дотримуючись у всьому церковного порядку”. Святі Отці Третього Вселенського Собору сповідують: “У всьому цьому дотримуємося думок Святих Отців… щоб не зробити ухилення в чому-небудь найменшому… Рішуче терпіти не можемо, щоб хто-небудь потрясав віру або Символ віри, виданий колись Святими Отцями нікейськими. І рішуче не дозволимо ні собі, ні будь-кому іншому змінювати хоч одне слово, там поставлене, ні пропасти хоч одному складу, пам’ятаючи слова того, хто сказав: “не перекладай межі вічного, що поставили твої батьки” (Притч. 22:28 ). Бо не самі вони говорили, а Сам Дух Бога і Отця (див. Мф. 10:20 )”. “Відступити від правоти святих догматів є не інше що, як явно “заснути в смерть”; від такої правоти відступаємо, коли не слідуємо Писанням боговдохновенним і святим Апостолам, а захоплюємося або забобонами, або старанністю й прив’язаністю до тих, що містять віру несправедливу, коли починаємо схиляти силу нашого розуму та шкодити насамперед своїм душам. Маємо тому узгоджуватися з тими, котрі ретельно досліджували праву віру з розуму священних проповідей, котрі й передали нам Духом Святим, котрі спочатку самі бачили та були наставниками слова; стопам котрих слідувати навчалися навіть святі Отці наші, котрі, зібравшись колись у Нікеї, склали шановний вселенський Символ, з котрими сидів і сам Христос, котрий сказав: “Якщо двоє або троє зібралися в Моє Ім’я, то я є серед них” (Мф. 18:20 ). Бо як можна сумніватися в тому, що Христос головував на Святому і Вселенському цьому Соборі? Бо тут деякий базис і підстава тверда, незламна підстава покладалася і навіть поширювалася на весь всесвіт, тобто це святе і бездоганне сповідання. Якщо це так, то хіба міг бути відсутній Христос, коли Він є підстава, за словами премудрого Павла: “підстави іншої ніхто не може покласти більше за ту, що лежить, яка є Христос Іісус” (1Кор. 3:11 ). Чому викладену і визначену ними віру свято зберігали і ті, які слідували після них, святі Отці, і Пастирі народу, і світила Церкви, і наймайстерніші будівничі таїнств”.
Священне Апостольське Передання у своїй цілісності незмінно присутнє в будь-якій епосі (букв. “у будь-якій сучасності, у кожному сьогоднішньому дні”. – “Дод. пер.”) Христової Церкви крізь усі віки. Взагалі кажучи, Церква і мислить, і живе, і поєднується з безсмертям (букв. “невмирущає”. – “Прим. пер.”) за допомогою Передання. Свідки тому – святі Отці. Думки святих Отців завжди на Боголюдському шляху Священного Апостольського Передання, на якому так часто трапляються джерела живої води, джерела вічного життя (див. Ін. 4:14 ). Святі Отці Четвертого Вселенського Собору свідчать: “Ми міркуємо за Переданням Отців”. Обґрунтовуючи свої рішення про догмати віри, ті ж Отці благовістять: “Почерпнули ми це з писань Божественних і Передання Святих Отців, нічого рівно не додаючи до віри, викладеної Святими Отцями в Нікеї… У ваших Церков віра згодна з Божественними Писаннями і переказами Святих Отців”. “Ми… віруємо за викладом Святих Отців… Невіруючих вченню Отців ми анафематствуємо і вважаємо чужими Святій Церкві… Отже, всякий, хто не узгоджується з викладеннями Святих Отців, сам себе відчужує від усякого священного спілкування і присутності Христової”. “Бажаємо, щоб і вчення про предмети віри було правильним, і всякий сумнів було усунуто однодумністю, єдинослав’ям і узгодженим викладенням і вченням усіх Святих Отців… Ми дотримуємося православної віри, відданої нам трьома сотнями вісімнадцятьма і ста п’ятдесятьма, так само й іншими Святими і славними Отцями, і за нею віруємо… Отці навчили, і викладене ними зберігається в письмені, більше цього ми не можемо говорити”. У відповідь на виклад віри Першого Вселенського Собору і Другого Вселенського Собору Отці Четвертого Вселенського Собору вигукнули: “Це віра православних! Нею всі віруємо… ця віра істинна, ця віра вічна, в неї ми хрестилися, в неї хрестимо. Усі так віруємо”. Ті самі Отці свідчать: цей Собор має “апостольську владу”. Святі Отці П’ятого Вселенського Собору благовістять: “Ми сповідуємо перед усіма, що утримуємо та проповідуємо ту віру, що спершу дарована великим Богом і Спасителем нашим Ісусом Христом святим Апостолам і ними була проповідувана в усьому світі, що її сповідували, і вияснили, і передали Святим Церквам Святі Отці, а особливо ті, що збиралися на чотирьох Святих Соборах, і їх ми дотримуємося цілковито та в усьому, і приймаємо їх… При цьому ми робимо відомим, що зберігали і зберігаємо все, що… визначено чотирма вищезгаданими Святими Соборами щодо правої віри і що, на підставі канонів, покладено ними щодо церковної практики”. Чотири Святих Вселенських Собори і святі Отці “зберегли і проголосили одне й те саме сповідання віри”. “Отже, оскільки у святій кафолічній [(= соборній = вселенській) – тут і далі вставка преп. Юстина. – “Прим. пер.”] апостольської Церкви Божої повинно бути збережено і проповідувано це праве сповідання, то якщо хто-небудь віддаляє себе самого від нього, мудруючи протилежне йому, така людина, як така, що віддаляє себе саму від правої віри і вступає в спілкування з єретиками, справедливо засуджується і анафематствується святою Церквою Божою”. Усім своїм христолюбивим єством відстоюючи Боголюдську Істину Церкви, святі Отці П’ятого Вселенського Собору свідчать і печаткою згоди скріплюють і цей Переказ Церкви: “Має бути анафематствувано єретиків і після смерті”. Чому? – Щоб отрута їхніх єретичних помилок не отруювала людських душ і не позбавляла їх Небесного Царства. Чистота апостольської віри – це всеосяжне лікування для всіх людей. Отці П’ятого Вселенського Собору благовістять: “Віра, повно і ясно віддана нам Апостолами, не допускає ні додатка, ні зменшення”.
Апостоличність – це серце Боголюдської, Христової віри. Це благовістя гукають нам, поряд із попередніми п’ятьма Вселенськими Соборами, і святі Отці Шостого Вселенського Собору. Вони свідчать: “Наш Святий і Вселенський Собор, відкинувши омани нечестя від колишніх часів дотепер і неухильно йдучи прямим шляхом Святих і славних Отців, у всьому благочестиво приєднався до голосу п’яти Святих і Вселенських Соборів… відновив без усяких нововведень визначення благочестя і відкинув самовигадані догмати нечестя (преп. Юстин переклав як “…догмати безбожництва”. – “Прим. пер.”). І Символ, викладений 318-ма Отцями і знову богомудро затверджений 150-ма Отцями, який охоче прийняли й підтвердили й інші Святі Собори для знищення всякої душевредоносної єресі, і наш Святий і Вселенський Собор богонатхненно закарбував”. – Після того як рішення були прочитані й підписані Отцями, присутніми на Шостому Вселенському Соборі, святі Отці вигукнули: “Всі так віруємо; одна віра; всі так думаємо… Усі віруємо православно. Ця віра Апостолів, ця віра Отців, ця віра православних”.
Апостоличність – це совість Христової Церкви, її Боголюдської віри. Богоносні отці Сьомого Вселенського Собору благовістять: “Догмати – справа не царів, а архієреїв, тому що ми маємо розум Христовий (2Кор. 2:14-17 )”. “І нехай не буде розколу і розділення в єдиній святій кафоличній і апостольській Церкві, глава якої є Сам Христос, істинний Бог наш”. “Єресь відокремлює від Церкви всяку людину”. Голова Сьомого Вселенського Собору, святий Тарасій, сповідує на Соборі: “Ми знаходимо, що Отці ні в чому не розходяться в думках, навпаки, всі, маючи нібито одну душу, одне й те саме проповідують, одного й того самого вчать”.
Боголюдська соборність – це істотна властивість апостольської віри. Про це свідчать усі Святі Вселенські Собори. Отці Сьомого Вселенського Собору свідчать: “Приймаємо, підтверджуємо і від душі вітаємо шість Святих і Вселенських Соборів, що збиралися в різних місцях і в різні часи, під проводом Духа Святого, проти кожної єресі. Їх гучно проповідують і православні церкви, що знаходяться по всьому всесвіту, і на їхньому правому і богонатхненному вченні ґрунтуються, коли приймають тих, кого вони приймають, і коли відкидають тих, кого вони відкидають”. “Вартові кафолічної (= соборної = вселенської) Церкви, Святі Отці наші, що постійно пильнують над уявними стінами її, проголосили (свою думку про цей предмет)… Нехай виправлять нас вчення богоглаголівих Отців. Почерпаючи з них, ми напоїлися істиною; слідуючи їм, ми прогнали неправду; будучи навчені ними, ми з любов’ю приймаємо чесні ікони. Отці проповідують, а ми залишаємося слухняними чадами і хвалимося… Переданням кафолічної (= соборної = вселенської) Церкви… Ми слідуємо давньому законоположенню кафолічної Церкви. Ми дотримуємося заповідей Отців. Ми анафематствуємо як тих, хто додає що-небудь, так і тих, хто забирає що-небудь (у вченні) кафолічної Церкви… Ми ж, у всьому тримаючись вчення цих богоносних Отців наших, проповідуємо це вчення єдиними устами і єдиним серцем, нічого не додаючи і нічого не забираючи з того, що віддано нам… Ми сповідуємо і вчимо так, як визначили і затвердили Святі і Вселенські шість Соборів”. Святі Отці Сьомого Вселенського Собору благовістять: “Коли ж з’являлися єресі, сповнені жовччю і гіркотою проти Церкви, то, по натхненню Божому, в різні часи збиралися для повалення їхніх шість Вселенських Соборів, і Отці Соборів підтверджували та відновлювали все письмово й неписемно від найперших часів віддане в кафоличній (= вселенській = соборній) Церкві”. “Те, що зберігається в кафоличній Церкві за Переданням, не допускає ні додавання, ні зменшення; а хто додає або збавляє що-небудь, тому загрожує велике покарання, тому що сказано: “проклятий той, хто перекладає межі” Отців “своїх” (Повт. 27:17 )”. У своїх визначеннях отці Сьомого Вселенського Собору кажуть: “Ми недоторканно зберігаємо всі церковні перекази, затверджені письмово або неписьмово… Ми, що прямуємо царським шляхом і слідуємо Божественному вченню Святих Отців наших і Переданню кафолічної (= соборної = вселенської) Церкви, – бо знаємо, що в ній мешкає Дух Святий”. У кафоличній Церкві “Євангеліє спадкоємно переходило від одного отця до іншого”.
Після того як усі присутні Отці підписали рішення Сьомого Вселенського Собору, Святий Собор вигукнув: “Всі ми так віримо, всі так думаємо, всі ми в цьому згодні і підписалися. Це віра апостольська, це віра православна, ця віра утвердила всесвіт. Ті, хто чинить інакше, нехай будуть анафема! Ті, хто думає інакше, нехай будуть вигнані з кафолічної Церкви!… Ми зберігаємо визначення Отців. – Тих, хто додає що-небудь до (вчення) кафоличної Церкви або віднімає від нього, ми піддаємо анафемі… Усім єретикам анафема!.. Хто принижує будь-який переказ церковний, писаний він чи неписаний, тому анафема!.. Христос є глава, а ми, отже, члени… Коли ми зібралися сюди, керуючись пресвітлим вченням Отців, то твердо зупинилися на одній думці, прийшли до одного переконання, не забуваючи пісні, якої навчив Мойсей, що говорить: “запитай у батька твого, і сповістить тобі, старійшини твої і промовлять до тебе” (Повт. 32:7 ). Отже, ми послідували Переданню кафоличної (= вселенської = соборної) Церкви, і нічого ні відняли, ні додали, але за повчанням Апостола утримуємо передання, що одержали, і допускаємо та з любов’ю приймаємо все, що від самого початку прийняла неписемно або письмово свята кафолична (= вселенська = соборна) Церква… А що відкидали божественні Отці наші, то відкидаємо і ми і вважаємо це ворожим Церкві… Істинний і найправильніший суд церковний полягає в тому, щоб не допускати в ній нововведень, а також і не відкидати нічого. Отже, дотримуючись батьківських законів і отримавши благодать від єдиного Духа, ми все, що стосується Церкви, зберегли незмінно і без зменшення, як зрадили Святі шість Вселенських Соборів; і що тільки вони залишили в Церкві гідного шанування, все це ми приймаємо без усякого коливання”.
Усе в Церкві апостольсько-соборно, Боголюдсько-соборно. Соборність – у Боголюдському апостольстві, і апостольство – у Боголюдській соборності. “Правила Святих Апостолів” наказують: “Двічі на рік нехай буває собор Єпископів, і нехай міркують вони один з одним про догмати благочестя, і нехай розв’язують церковні суперечності, що трапляються”. Перше Правило Четвертого Вселенського Собору говорить: “Від Святих Отців, на кожному Соборі, донині викладених правил дотримуватися визнали ми справедливим”. Правило 19 того ж Собору говорить: “…визначив Святий Собор, згідно з правилами Святих Отців, щоб у кожній області Єпископи двічі на рік збиралися воєдино… і виправляли все, що відкриється”. Правило 1 Сьомого Вселенського Собору свідчить: “Божественні правила зі втіхою приймаємо, і цілковите і непохитне утримуємо постанову цих правил, викладених від всіхвальних Апостолів… і від Шести Святих Вселенських Соборів… і від Святих Отців наших. Бо всі вони, від єдиного і того ж Духа будучи просвічені, корисне узаконили. І кого вони піддають анафемі, тих і ми анафематствуємо; а кого виверженню, тих і ми вивергаємо”. Правилом 21 Святого Гангрського Собору святі Отці благовістять: “…і, нехай скажемо стисло, бажаємо, щоби бували в Церкві всі прийняті від Божественних Писань і Апостольських Передань”.
Апостольськи невмируща євангельська істина: лише благими засобами можна здійснити істинне благо. Правило 90 святого Василія Великого свідчить: “Аще хто чинить зло, під прикриттям добра, такий гідний сугубаго покарання: і за те, яко творить недобре, і за те, яко вживає добре, та такою мірою говориш, що він є поплічником собі для вчинення гріха”. У своєму Правилі 91 той самий богомудрий Отець каже: “Зі збережених у Церкві догматів і проповіді, деякі ми маємо від письмової настанови, а деякі отримали від Апостольського Передання, через спадкоємство в таємниці… І цьому не заперечить ніхто, хоча мало обізнаний в установленнях церковних”. Зрозуміло, що святі канони суть святі догмати віри, застосовані в практичному житті християн. При цьому вони свято пробуджують і спонукають членів Церкви застосовувати в щоденному житті святі догмати – ці сонцесяйні небесні істини, які присутні в земному світі за допомогою Боголюдського Тіла Христової Церкви.
Молитовне Богослов’я про Церкву
Церква красномовніше і виразніше за все висловлює себе через своє молитовне життя. Молитва – це її мова, її ставлення до Троїчного Божества, Яке нам максимально можливою мірою прорекло Себе через втіленого Бога Слова. А для богоподібної і тому тяжіє до Бога істоти, для людини, ніщо не є більш природним і необхідним, ніж постійно відчувати молитовну спрагу Бога, припадаючи до Бога в молитві, добровільно перетворюючись на молитовну стрілу безсмертної спрямованості до Христа. Тому навіть побіжний погляд на безмежний океан церковної молитовності наповнює людське єство безсмертними небесними пахощами, цим життєдайним повітрям святих Херувимів і Серафимів. І розкриває нам, наскільки це потрібно для людського єства, таємницю Церкви. А таємниця Церкви звідусіль невичерпна і безмежна, бо втілення другої Особи Пресвятої Трійці ніколи не може цілком уміститися в людські поняття, в людські слова і вирази. Адже останні суть лише невиразне бурмотіння про цю Божественну все-таємницю. Тільки віра всередині нас, віра з усіма святими таїнствами і святими чеснотами – напише в нашій душі цю дивовижну таємницю і образ Боголюдського тіла, тобто Церкви.
Через Боголюдську нескінченну таємничість істоти Церкви, святоапостольське і святоотцівське вчення про Церкву завжди смиренномудренне, завжди пов’язане з молитвою і уклінним поклонінням. І в еклезіології, і в христології, і в сотеріології, і в усьому, що стосується Боголюдини, Господа Іісуса Христа і Його Боголюдського Тіла, Церкви, для всіх і вся безсмертно діє жива богомудра істина і благовістя святого Златоуста: “смирномудрість – основа нашої філософії”, філософії Боголюдської, апостольської, святоотцівської, православної. Якщо до цього додати богонатхненне благовістя святого Максима Сповідника: “Без смиренномудрия істина сліпа”, – то вийде повна православна гносеологія. При цьому молитовне богослов’я відкриває нам безсмертну все-істину: свята Євхаристія – це все-повнота Церкви; це – висота понад усіма висотами, повнота понад усякою повнотою. Вона – жива, вседосконала Боголюдина, Владика Христос, весь через усі віки Своєю Боголюдською все-повнотою присутній у Церкві. Церквою і в Церкві дослідно переживається все життя Боголюдини Христа на землі і на небі. У ній Він – усе й уся; Він – “Приносящий, і Принесений, і Приймаємий, і Роздаємий”; Він – і Спаситель, і Хреститель, і Жертва, і Переможець смерті, і Воскрешаючий, і Той, Що підносить, і Бог, і Людина = Богочоловік; Він – і Церква крізь усі віки й крізь усю вічність. Він – досконалий Бог і досконала Людина, досконала Боголюдина; Він – Усе-істина, Він – Усе-любов, Він – Усе-правда, Він – Усе-мудрість, Він – Усе-благо, Він – Усе-радість, Він – Божество, Він – Усе-жертість, Він – Усе-архієрей, Він – Усе й уся для людської істоти на землі й на небі. Він – Такий, вічно Такий у святій Євхаристії; вічно Такий для кожного причасника і в кожному причаснику. І через усе це Він – наше освячення, наше преображення, наше спасіння, наше обоження, наше обоголюднення, наше відроїчення, наше все, все без винятку. І це сприймається і досвідчено переживається в Боголюдському Тілі Церкви через Причастя Святим Євхаристійним Тілом і Кров’ю Спасителя. Переживається і досягається. Як Тіло Христове Євхаристія є Церквою, і Церква є Євхаристія: бо нею і в ній ми – в соборній єдності з усіма святими, а перш за все – з Пресвятою Богоматір’ю, яка породила нам плоть Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа і тим самим народила Церкву.
Всі інші богослужіння в Церкві Спасителя суть приготування до святої Євхаристії – [вони суть] стежки, що ведуть до все-цілі людського життя: до євхаристійного єднання зі Спасителем, Владикою Христом. І взагалі цьому служить уся молитовність Церкви. Це головне почуття кожного істинного члена Церкви. Без сумніву, люди в Церкві живуть насамперед молитвою; молитва – це і її серце, і її мова, і її життя, тобто її Бого-життя.
Молитовна думка Церкви безсмертними перлами обсипає Пресвяту Богородицю як таку, що породила нам Бога, що дала Йому Його [одухотворену. – “Вставка пер.”] плоть. Таким чином, і Спаситель, і спасіння дані нам Пресвятою Богородицею. Тому без Пресвятої Богородиці не можемо ми мати ні Боголюдину, Господа Іісуса Христа, ні Церкву, ні спасіння, що відбувається в них. По суті, все Боголюдське домобудівництво спасіння відбувається за посередництвом Пресвятої Богородиці. Бо Церква – Нею Церква; і спасіння – Нею спасіння. На це вказують усі звернені до Неї молитви і всі присвячені Їй стихири.
Молитовна думка Церкви благовістить: коли Господь вселився у Святу Діву, Вона стала Церквою, освяченою Богу. Церкву зберігають молитви Пресвятої Богородиці, коли ми Її православно славимо. Оскільки Богородиця – Обитель (“Житло”) Бога Слова і Церкви, то Вона – і наше Очистилище від гріхів. Богородиця – воістину Мати Творця, Вона і Ковчег Заповіту, Вона – воістину і свята Трапеза, Вона і Очистилище наше, і Церква Божа одухотворена (одухотворена), і всезлатий Свічник. Пресвята Богородиця – єдина радість для людського роду, Вона вимолює мир церквам Спасителя.
Ось чудовий молитовний крик до Пресвятої Богородиці: “Церкву Тебе Божу ведуще, Діво Мати, старанно молимося Тобі почитаючи: не затвори рабам Твоїм, Богородице, Твоєї милості дверей”. Пресвята Богородиця – це “Церква всесвітла Божа”. “Церква освячена Богові з’явилася єси, в Тебе всельшемуся, Діво, паче розуму: Того моли, гріхів наших скверну очистити: яко та храми покажемось, і оселі Духу”. Богородиця – це “Церква і священне Житло Слова”. “Церква освячену Тебе показала, вселився в Тебе Бог, Діво пренепорочна”. “Єдину Іпостась у двоє сущій, Богородице, Христа єдиного без Семени народила ти, страшне звершуючи дивлення, Бога отців наших”.
Пресвята Богородиця – “вселенныя всея велике скарб, яко спасіння в Неї соделася мирові, і залишення давніх гріхів”. Народивши Боголюдину, Яка є Церквою, Пресвята Богородиця з’єднала колись розділених: Бога і людину, небо і землю, Творця і створіння. – “Явилася єси розстоящимся сукупна: Тобою бо Ангелів односельниці на небесах люди були воістину, і свідчать чинове всіх святих, що нині з нами співаючи Твоє Різдво, Діво Богородице, у вічних піснях”.
Животворящий Хрест Христовий, присно сповнений усіма Боголюдськими силами, – це [і є] воістину непорушний хребет Боголюдського, Христового Тіла, тобто Церкви. Якщо Хрест – Церква і можна знайти якесь уособлення всецілої Боголюдини, Владики Христа, то ним виявиться Його Чесний Хрест. Тому й диявол може прийняти на себе будь-яке обличчя, але тільки не образ Хреста. Молитовне богослов’я Церкви винятково багате і красномовне в прославлянні Хреста і його рятівної чудодійності.
Молитовна думка Церкви благовістить: “Хрестом Твоїм, Христе, єдине стадо є Ангел і людина, і єдина Церква, небо і земля веселиться, Господи, слава Тобі”. Хрест – це сила Спасителя, що творить Церкву; сила, що всіх об’єднує; сила, що зиждить церковну соборність. “Твоїм Хрестом, Христе, єдине стадо буває Ангелів і людей, і в єдиному соборі небо і земля веселиться, волаючи: Господи, слава Тобі!”. “Руки розпростер на хресті, язики всі зібрав ти, і єдину явив ти, Владико, Церкву, що оспівує Тебе, земну і небесну”. “Сяє яко зірка на небесах, у Церкві божественний воістину Хрест Твій, Христе, обпалюючи бо біси, вірні ж просвіщаючи”. Хрест – “хранитель всея вселенныя, хрест – краса Церкви, хрест… – демонів язва”. Хрест – “утвердження Церкви Христової”, так що її не можуть здолати ні люди, ні демони.
Молитовна, свята думка Церкви сповіщає радісну істину: Хрест – “Церкві червоний рай”. А сама Церква – це рай другий: вона має в собі древо життя – хрест Господній, від дотику до якого ми робимось співучасниками безсмертя – “Рай другий пізналася Церква, якоже колись древо, що має життєдайне, хрест Твій, Господи, від нього ж дотиком до безсмертя причастихомся”. “Як древле в Едемі в раю, древо снідне прозябло є посеред садів; Церква ж Твоя, Христе, хрест Твій процвітає, виділяючи всьому світові життя”. “Хрестом Твоїм, Христе, єдине стадо є Ангел і людина, і єдина Церква, небо і земля веселиться”. “Водою боготворною і Кров’ю Твоєю, Слове, світло Церква прикрашається, яко Наречена, Хреста славу співаючи”.
Своїм Боголюдським Тілом, Церквою, Господь Ісус Христос найдосконалішим чином поєднав Ангелів із людьми, звів Ангелів на землю, підняв людей на небо – і вони воістину стали один для одного безсмертними братами. І що найважливіше – вони стали єдиним тілом, Боголюдським Тілом Церкви. І свята думка Церкви благовістить цю істину: “Тебе, що невимовно з’єднав небесне, Христе, земна, і єдину Церкву, що зробила Ангелом і людиною, безперестанно величаємо”. Створена Владикою Христом, Церква цілком звернена і спрямована до Христа, вся Христо-центрична: “Іже мир розумний всесмисличним чином за чином по чину прикрасив невидимо, сему уподібнятися благочинію, чесну Церкву благоволи”. “Нині збережи ополченні архангельськими Церкву Твою, що Тобі славляться православними гласами, Іже від Діви невиреченно народися, і люди від тлі позбавляючи”. Господь Ісус Христос невимовно прикрашає світлом Ангелів, а вони утверджують Його Церкву – “Прикрашаючи невимовною світлістю Ангели, Христе, і тими утверджуючи Церкву Твою, Милосерде…”.
Церква непереможна не тільки тому, що вона є втілений Бог Слово, а й тому, що охороняють її і захищають безсмертні і богоносні Ангели. Молитовна думка Церкви, звертаючись до святих Ангелів, благовістить: “Дарами різноманітними ангельського чину, яко чиноначальниці являемимі Архістратизі, прикрашаеми, Христові Церкви твердо зберігайте предстательствами вашими”. “Велика ангелів Твоїх, Христе, сила: безтілесно бо існуючи, світ протичуть, зберігаючи Церкви силою, яже від Тебе, Владико, і до Тебе моляться за всесвіт”. Один і Той самий Господь Бог і Ангелів, і людей; одне і те саме Євангеліє, одна і та сама Істина, одна і та сама Правда, одні й ті самі чесноти. У подвигу святих чеснот люди уподібнюються святим Ангелам, своїм небесним братам і побратимам. Тому ми молитовно закидаємо себе перед досточудним Спасителем: “Ликом безтілесних нині Твою Церкву доброчесністю, що наслідує, покажи, захищаючи Ангели, Христе, стадо Твоє”.
Святі христоносні Апостоли суть і основа Церкви, і зиждителі Церкви, і благовісники Церкви, і совість Церкви. Усі їхні діяння – в усьому і в усьому боголюдські, всі вони від Господа Ісуса Христа; або, краще сказати, – [всі вони] від Отця через Сина в Дусі Святому. Цю боголюдську апостоличність Церкви свята молитовна думка Церкви вимовляє і сповідує численними і різноманітними способами. Вперта у Христа совість Церкви благовістить: “Явистеся купно в основі церковній, яко чесне каміння, зорею світлою всесвіту сяюче, що блищить богорозумність відома, Апостоли божественні, Трійці предстоятелі і молитовниці за душі наші”. “Духа почалохітростієм створивши всю Церкву, Апостоли Христові, в ній благословіть Христа на віки вічні”. “Умудривши паче ритор ловці, і пославши якоже проповідники по всій землі, незглаголанною людинолюбністю Твоєю, Христе Боже, тими утверди Церкву Твою, і вірним ниспосли благословення Твоє, єдиний Милостивий і Людинолюбче”. “У днях, Христе, чотиридесятих, з мудрими і чесними Апостолами яве оселившись, довірив ти Божественне дивлення, нимже спас ти світ, що співає Тебе”. “Земля божественними освячується потугами благословенних Апостолів, Божественним Духом; першороджених же вища Церква духами цих світлішає безперестанку: їх же заради, Спасе, всіх зглянься”. “Господи, Ти, Апостоле, молитвами відгородив єси стадо Твоє це [тобто Церкву], від ворогів спокуси неушкоджено зберігаючи: бо Чесною то спокутував єси Кров’ю від праці чужої, яко Щедрий і Людинолюбець”.
Святі Апостоли, створивши Святу Церкву майстерною дією Святого Духа, благословляють у ній Христа на всі віки. Святі Апостоли, “Церкві нерозоріма підвалини суть і стовпи непохитні”, охороняють Церкву догматами віри”. “Яко самовидці і свідки Слова втілення, учениці пребогатії ублажаєтесь; яко блискавка бо сяюща світові з’явистеся, і яко гори уявної солодощі шукаєте, яко приснотекучії річки райські, що розділилися, язичницькі Церкви божественними напояєте водами”. “Всечесне Апостолів свято приспіло Церкві Христові, що клопоче спасіння всім нам”. Молитовна думка Церкви сповіщає і цю святу істину про святого апостола Іоанна Богослова: “Язик твій буває писемника тростиною Всесвятаго Духа, що богописанно знаменує чесне твоє і Божественне Євангеліє”. І ще додає до цієї істини: св. Іоанн Богослов – це “Церкві світле око”.
Святі мученики суть всепереможні свідки Церкви воскреслого Владики Христа, вічно сильніші за всяке людське і демонське пекло, хоч би яким пеклом не ополчалися люди або демони проти Церкви Воскреслого [Господа]. Свята молитовна думка Церкви розкриває і розповідає нам їхню христолюбну душу, бо своїм мучеництвом породили вони повноту Церкви: “Мученик божественний лик, Церкві підставу, благовістю завершення, ви ділом Спаса дієслово виповните: вами бо врата пекла, на Церкву отверзшаяся, заключишася, кров’ю вашою літіє ідольські жертви изсуши, заклання ваше породу церковне виконання, безтілесних удивуєтесь, Богові вінценосці стоїте; егоже безперестанку молите за душі наші”. “Воїнство священне, святим Ангелам подібно вибране, рай, посеред якого є тварина древо, Христа, богокрасного Церкви стан чесний, всеславні страстотерпці Спасові з’явилися”. Святі священномученики і пастирі, “прикрасившись добривами першого добротворення, і з’явившись яко непрелестні світила, онебесите Церкву Христову, святі, від’їнуду інакшого ту по-різному прикрасивши”. “Знаменувавшись Божественною Агнця і Пастиря Кров’ю, славні божественні страждальці, загартовані тішилися, нібито незлобиві агнці, і нині всю первородних Церкву Святу, воістину на небесах просвіщають”. Святі мученики суть “церковні стовпи непохитні”. “Світлішає присно чесна Церква подвиги світлими подвигами Господніх страждальців”.
Страждання святих мучеників суть по-апостольськи могутні і достовірні благовістя, що полонять небесною радістю людські серця і приводять їх до єдиного істинного Бога і Господа – до Ісуса Христа. Молитовна думка Церкви богомудріє: “Распалающеся Христовою любов’ю, святі мучениці, злочестя вогонь зрошенням подвиг угасіть, і світильниці багатосвітлі Церкви з’явилися, відганяючи благодаттю тьму недуг і скорбот від душ наших. Тимже повинно похваляємо вас”. “Єрусалима вишнього вільного сини були, мучениці, просвещающе первородних Церква, і превозносяще Христа на віки вічні”. “Церковна сило, благочестя передні стовпи, захист від ворогів, Господні мученики, думкою чистою в піснях ублажимо”. “Яко ягнята, яко агнці словесні, всі загартовувані і на вуха немилостиво січені, прехвальні мучениці, і принесені були б ви Закланому, яко вівчата, і нині Церкву Святу первістків просвіщаєте”. Святі мученики суть “Церквам благоліпність”. Святі мученики “і нині первородних Церкву просвіщають, веселячись”. Святі мученики, “яко світильниці, небо просвіщають церковне”. Святі мученики, як благовістить свята думка Церкви, суть “істинної віри пресвітла церковна добрива (тобто прикраси)”. “Чесну твердь церковну, яко зорі найвеличніші, просвіщаєте повсякчас і вірні осяваєте, мучениці, божественні Христові воїни”. Священномученики, “яко зірки багатосвітлі, подумки засяявши на церковній тверді, все створіння просвіщаєте, темряву проганяючи подвигом світла і чудес сяйвами”. “З’явившись святі [мучениці], яко зірки багатосвітлі, церковне небо уясняєте різними даруваннями і різними добротами, у правді, цнотливості, мужності, розумі”.
Синаксар усіх святих розповідає нам таке євангельське благовістя: у Неділю Всіх Святих святкують усіх святих, бо “личить по частині по частинах на всякий день святих, яких святкують, і на єдиний день зібрати, щоб з’явиться, що яко за єдиного Христа подвизалися, і всі тією самою доброчесною чеснотою пройшли шлях. І так усі як єдиного Бога раби гідно вінчані биша, Церкву ці склали, гірський світ наповнюючи, заохочуючи ж і нас рівний подвиг цим творити, різний сущий і багатовидний, до якого ж кожен має сили, всією ретельністю старанно старатися… Відомо ж буди, яко вся нині святкуємо, що благодатно освятив Дух Святий; глаголю убо найвищі й найосвячуваніші Уми, дев’яти яве чинів; праотці й патріархи, пророки й священні Апостоли, мученики й священноначальники, священномученики й преподобномученики, преподобні й праведні, і всі святі жони радість, та інші всі безіменні святі, з ними нехай будуть і ті, хто хоче бути. Перш за всіх, і у всіх, і з усіма, святих Святу, Пресвяту і тих пребеззрівнянно кращу ангельських чинів, Госпожу нашу і Владичицю, Богородицю Марію Приснодіву”.
Святі [угодники] – це живі, дієві святі чесноти. У подвигу чеснот святі набувають Духа Святого, набувають Бога Сина, набувають Бога Отця. Одним словом, вони відроїчуються, обоголюднюються, піднімаються “в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового” (Еф.4:13). Свята, молитовна думка Церкви благовістить: “Святий Господь, хто є на землі, дивись: Того бо рани і страждання в плоті сприйняв, в цих фарбуючи, і Божественними добривами явно удобрюючи, яже споминємо, як нев’янучі квіти, як зірки бездоганної Церкви, як вільна заколота”. “Божественні святителі, яко корабель виправивши Церкву Христову, непотоплюваного ту дотримали, спокуси уникнувши воістину злих хвиль”.
Кожен святий сповнений благодатно-доброчесних, Боголюдських сил, за допомогою яких він преображає чеснотами, освячує, обоголюблює, оцерковлює кожного вірянина, в міру його віри і ревності. Молитовна думка Церкви навчає нас, прославляючи святого Іоанна Предтечу: “Ти не був ти тростиною, що протилежні вітри премудрі хитають, а божественне наше утвердження і непохитно Церкві укріплення, якої молитвами твоїми дотримуйся неухильно, вгамовуючи всяку спокусу”. Лише “з усіма святими” ми зміцнюємося у святих чеснотах і Боголюдським Православ’ям вводимо себе в безсмертя. Тому молитовна ревність Церкви закликає нас: “Радостію серця всі взиграім, Священныя Собори Отець совокупльше: тих бо заради світло бачимо Православія. Світильниці бо з’явилися, вся наставляючи до правих вчення набуттям”. “Усе зібравши душевне мистецтво, і Божественним Духом розглянувши, небесний і чесний Символ Віри, чесні Отці богописанне – θεογράφως – начерташа: у ньому ж явственнейше Рождшему собезначальнаго Слова навчають, і всеістинно единосущнаго, апостольським послідуючим проявленим вченням, благословенні й пребогатії істинно, і богомудрії”; тобто навчають вони того, що собезначальне Слово найочевиднішим чином, всеістинно единосущно з Батьком. “Усі прийнявши розумне сяйво Святого Духа, найприродніше богослов’я, стислими дієсловами, і багатьом розумом богодухновенно провіщали; яко Христові проповідниці, євангельських предстательки вчень, блаженнійші, і благочестивих переказів, згори прийнявши цих одкровення явно, і, просвітившись, виклали віру богонаучену”. “Усе зібравши пастирське мистецтво – ποιμαντικὴν ἐπιστήμην (= наука, знання), і лють спонукаючи нині праведну, мстиво тяжко відганяючи та згубних вовків, пращею Духа вивергаючи від церковного виконання, павши як до смерті, так і до незцілющої недуги; божественні пастиріє, і яко раби найістинніші Христові, і божественного проповіді таїнниці священніші”. “Святих Отців лик, від кінців всесвіту зійшовся, Отця і Сина і Духа Святого, єдиної істоти навчив і єство, і таємницю богослов’я ясно передав Церкві; їх же, хваливши, вірою ублажимо, глаголючи: О, божественний полче, богоглаголівие зброєносці ополчення Господнього, зірки багатосвітлі тверді (= неба духовного) – τοῦ νοητοῦ στερεώματος, таємничого Сіона необоримії стовпи, миродохновенніє цвітіння райстії, всезлата уста Слова, Нікейська похвала, вселенния прикраса, старанно моліться за душі наші”.
Святі Отці на Нікейському Соборі “лютаго Арія безбожне веління благочесномудренне скинули, і від Кафолічної (= від соборної, від вселенської) Церкви соборно того вигнали”. Православна віра – завжди апостольсько-святоотцівська. Тому Православна Церква з подякою молиться Господу Іісусу Христу: “Препрославлений єси, Христе Боже наш, світила на землі, Батьки наші, заснований, і тими до істинної віри вся ни наставив; Многоблагоутробне, слава Тобі”. “Світлиці пресвітлі істини Христової світу явилися на землі воістину, блаженнійший Отці боговєщаніі…”. Прислухаймося ж до Божої Церкви, яка гучно волає “з високим проповідуванням”: “Спраглий нехай гряде до мене і п’є чашу, що тримаю, чаша є премудрості, це пиття істини словом почерпнув, воду… сповідання, юже п’ючи, нинішній Ізраїль, Бога бачить, що вірить: Бачите, бачите… Аз Бог перший, Аз же і по сих, і хіба Мене несть іншого віднюд. Звідси ті, що причащаються, наситяться, і вихвалять благочестя велике таїнство”. “Апостольських переказів відомі хранителі були, Святі Отці”.
Молитовна думка Церкви благовістить: “Седмими Соборами Священними Святих Отців чесну Церкву усвідомив ти, Христе, нібито седмим світильником світлом, оманливої тьми прогнавши далечінь”. “Сім убо духів, іже почиша на Христі, Ісая це промовляє: на сьомих же Соборах почиває Христос, з Отцем і Божественним Духом”. “Закону послухущеся Твоєму блаженних [Отець] Собори, різноманітними чеснотами просвітившись, успадкували обителі небесні, Владико, радіючи…”. “Сім стовпів утверди Премудрість Божа, Твою Церкву, Владико, сідмочисельними Соборами Святих Отців, неухильно дотримувану від усяких єресей”.
Божественне, недоторканне, незмінне, святе правило Церкви говорить: “Не личить докласти або залишити що Священного Передання православної нашої віри: в ній же бо вірно хрестимося. А хто зраджує цю віру, справді зраджені будуть до прокляття прокляття”. “Радістю серця всі взиграім, Священныя Собори Отців совокуплине (тобто з’єднавшись зі Священними Соборами Отців): тих бо заради світло бачимо Православія. Світильниці бо з’явилися, вся наставляючи до правих вчення набуттям”. “Душам випросимо очищення і благочестиво житіє препроводити потщимся: яко так да причасниці будемо Святим Отцем, іже приховали правих вчень багатство нам, чадом їхнім”. Цар Костянтин, “просвічений… будучи променями Духа, всю усвідомив… Церкву Христову, собори вірних звідусіль зібравши”.
Отже, Церквою = Боголюдиною сповіщено всю таємницю Бога і всю таємницю людини, і до того ж – через Боголюдину. Завдяки цьому стала відомою вся таємниця всіх Божих світів. Одним словом – повідана вся таємниця Боголюдини, тобто Все-таємниця. Бо в Ньому, в Його Боголюдському Тілі = Церкві, явлена Все-таємниця всіх світів: від Все-таємниці Пресвятої Трійці до таємниці найдрібнішого жучка. Відкриті нам і всі їхні шляхи, і всі їхні істини. І все це богонатхненно і богомудро, на всі часи і на всю вічність, виражено в дев’ятому члені Символу Віри: Вірую “в єдину Святу, Соборну і Апостольську Церкву”. – І в цій дивовижній Боголюдській істоті, іменованій Церквою, розкрито всю істину як найвеличнішої, так і найменшої таємниці: від таємниці Святої Трійці до таємниці крихітної, але логосної та святої фіалки, до таємниці будь-якої непримітного творіння, до таємниці найдрібнішої комашки.
* * *
14 “Hieron.”:
15 У грецькому тексті PG. Т. 91. Col. 484А замість τῶν ἑτέρων οὐσιῶν (φύσεων) стоїть τῶν ἑτεροουσίων, тобто буквально “різносущних”. – Прим. ред.
Джерело: Собрания творений преподобного Иустина (Поповича) Т. 3 Под общ. ред. проф. Моск. Духовн. Акад., д-ра церк. истор. А. И. Сидорова, пер. С. П. Фонова — М.: «Паломник», 2006.
Часть третья. ДЕЛО БОГОЧЕЛОВЕКА. СОТЕРИОЛОГИЯ
Господь Иисус Христос как Спаситель
Божественная Личность Господа Иисуса Христа всесовершенна и неделима. Это сильно ощущается во всем, что Христово. В каждой Его мысли, и слове, и деле присутствует вся Его Богочеловеческая Личность – и причем всецело и нераздельно. Во всех Своих внешних и внутренних, зримых и сокровенных выражениях Личность Богочеловека едина и неделима. Отсюда и вся жизнь Христова на земле составляет одно неразрывное органическое целое. Единством и нераздельностью Его Богочеловеческой Личности определено единство и нераздельность Его Богочеловеческого дела, свершения. Нет ничего ни в Личности, ни в жизни, ни в деятельности Господа Иисуса Христа, что можно было бы отбросить как излишнее или ненужное. Он весь – во всем Своем.
Ни о чем Богочеловеческом нельзя сказать: в этом нет необходимости, этим можно пренебречь. Когда апостол Петр предложил Спасителю устранить страдание из Его Богочеловеческого подвига спасения человеческого рода, Спаситель нарек его сатаной: «отойди от Меня, сатана!» (Мф. 16:23 ). Всё Христово: и воплощение, и Крещение, и Преображение, и страдания, и крестная смерть, и Воскресение, и Вознесение, и дела, и учение – вошло как необходимая составная часть в грандиозное, космическое, Богочеловеческое дело спасения людей, и это нельзя отвергнуть, не повредив Богочеловеческой Христовой Личности. Одна и та же безмерная Богочеловеческая значимость и сила проникает всё Христово, так что из этого неразрывного, Богочеловеческого целого нельзя выделить одну часть и сказать: вот именно этим Господь Иисус Христос спас мир, искупил человеческий род. В Богочеловеке и Его жизни и учении всё бесконечно важно и нужно, Божественно важно и Божественно нужно. Поэтому Господь Своим святым ученикам и оставил как заповедь спасения призыв о соблюдении всего заповеданного: «Шедше убо научите вся языки, крестяще их во имя Отца и Сына и Святаго Духа: учаще их блюсти вся, елика заповедах вам» (Мф. 28:19-20 ).
Всей Своей Богочеловеческой Личностью и всей Своей Богочеловеческой жизнью Господь Иисус Христос совершил спасение человеческого рода, поэтому Ему и наречено имя Иисус, что означает Спаситель. Это имя было дано не какой-то Его части и не Его учению, а Его нераздельной Богочеловеческой Личности. Он весь – Иисус, весь – Спаситель во всём, что составляет Его Богочеловеческую Личность и Его Богочеловеческое дело. Богоданным именем Иисус (См. Мф. 1 – Примеч. ред .) Спаситель определено, обусловлено и Его дело – спасение.
Вследствие безмерного богатства Своей Богочеловеческой Личности и разнообразных даров и благ, которые Он принес миру, Спаситель называется разными именами: Пастырь, Учитель, Свет, Путь, Истина, Жизнь, Первосвященник, Пророк, Лоза, Господь, Сын Божий, Христос, Камень, Агнец. Многие имена, но одна Личность и одно дело, ведь и как Пастырь Он – весь Пастырь, и как Учитель Он – весь Учитель, как Свет Он – весь Свет, и как Истина Он – весь Истина. Посему Его дело искупления и спасения мира и человека – это не только Его дело как Пророка, Первосвященника и Царя, но и Его дело как единой и неделимой Богочеловеческой Личности – такой, какой описывают Ее и являют все имена, усвояемые Ей в Святом Откровении.
Во всем искупительном и спасительном Господь Иисус Христос присутствует весь – во всецелой полноте Своей Богочеловеческой Личности. При этом Его спасительная сила и действие отчетливее всего проявляются в некоторых Его делах, как, например, в Крещении и Преображении, и достигают своей вершины в крестной смерти, Воскресении, Вознесении и сошествии Святого Духа. Но всё это суть составные части Его Богочеловеческой жизни и подвига как единого и неделимого органического целого. Крест верховенствует лишь на фундаменте всего того, что ему предшествует. Крест – это пик пирамиды спасения, но как вершина он стоит на всём, что под ним, а то, что Спаситель встроил в пирамиду спасения, было либо словом, либо мыслью, либо молитвой, либо воздыханием, либо чудом, либо событием. Вершина без основания и без того, что воздвигнуто между ней и основанием, не была бы верхней точкой. Основание пирамиды спасения – это воплощение Сына Божия; на нем Господь Иисус Христос Своей земной жизнью выстроил Богочеловеческий дом спасения и на его вершине поставил крест и Воскресение. Господь Иисус возвестил спасение всем тем, чем Он как Богочеловек был, и всем тем, что Он как Богочеловек соделал.
В самом имени Иисус представлено всё Богочеловеческое дело Христово. Владыка Христос спасает, ибо Он – Спаситель. Только как воплощенный Бог Господь Иисус – и Спаситель, и спасение. Его Богочеловеческая Личность – это и есть всё и вся в спасении, отчего Господь Иисус Христос и делает спасение каждого человека зависимым от Себя как Богочеловека, говоря: «Я есмь дверь: кто войдет Мною, тот спасется, и войдет, и выйдет, и пажить найдет» (Ін. 10:9 ). Всё входящее в Личность и в дело Богочеловека составляет Евангелие спасения. Поэтому ничто Богочеловеческое не может быть ни опущено, ни отвержено. В Спасителе всё спасительно, всё сотериологично. Что это такое, что можно бы было устранить из Господа Иисуса Христа как якобы неспасительное? Все слова Спасителя «суть дух и жизнь» (Ін. 6:63 ). Но они «суть дух и жизнь» лишь Его Божественной Личностью. Всегда и во всем Он – одна и Та же Личность. В Свою Божественную Личность Он внес и тело. Что тогда в Нем неспасительно? Он – Спаситель и как Пастырь, и как Первосвященник, и как Истина, и как Свет, и как Жизнь, ибо Его Личность всегда едина и неделима. Бесконечности Его Личности соответствует бесконечность Его Богочеловеческого подвига.
Во всех моментах Своей земной жизни Господь Иисус Христос – непрестанно Спаситель, только Свою спасительную силу Он проявляет иногда сильнее, иногда слабее, подчас более явно, а временами более прикровенно. Со всех сторон Его Богочеловеческой жизни текут и прибывают спасительные силы, дабы наконец сосредоточиться и слиться в крестную смерть и Воскресение как всеобъемлющий источник спасения. Богочеловеческий подвиг спасения человеческого рода достигает своей конечной и совершенной полноты в крестной смерти и Воскресении Спасителя – оттого-то человеколюбивый Господь и спешит к этому через все Свои дни и ночи: «вот, мы восходим в Иерусалим, и совершится все, написанное через пророков о Сыне Человеческом, ибо предадут Его язычникам, и поругаются над Ним, и оскорбят Его, и оплюют Его, и будут бить Его, и убьют Его: и в третий день воскреснет» (Лк. 18:31-33 ). Впрочем, и прежде Своих спасительных страданий и Воскресения Господь Христос есть Спаситель, непрестанно спасающий людей Своей Богочеловеческой силой. А если бы это было не так, то разве мог Он прежде Своей крестной смерти сказать Закхею: «Ныне пришло спасение дому сему» (Лк. 19 Примеч. ред .), и расслабленному: «чадо! прощаются тебе грехи твои» (Мф. 9:2 ; Мк. 2:5 ; Лк. 5:20 ), и многим: «Вера твоя спасла тебя»?
Спасение человеческого рода, совершенное досточудным Богочеловеком Иисусом, знаменует собой бесконечную Богочеловеческую тайну, В ней спасительно сопряжена тайна Бога и тайна человека, жизнь Бога и жизнь человека. Поэтому в ней всё – Богочеловеческое, от начала до конца. Никакая людская мысль, сколько бы ни была она укрепляема благодатью, не способна всецело проникнуть в эту святую Богочеловеческую тайну. Вознесенный над ней своим величественным умом апостол Павел заканчивает свои размышления о подвиге спасения, подъятом Спасителем, восхищением и изумлением: «О, бездна богатства и премудрости и ведения Божия! Как непостижимы судьбы Его и неисследимы пути Его» (Рим. 11:33 ). В Богочеловеческий подвиг спасения человеческого рода Господь Иисус внес «премудрость Божию, тайную, сокровенную, которую предназначил Бог прежде веков к славе нашей» (1Кор. 2:7 ). «Тайну Своей воли» Трисолнечный Господь явил нам в Богочеловеческом домостроительстве спасения, совершенном Богочеловеком Иисусом (Еф.1:9 ).
Единая и неделимая Божественная тайна пронизывает Богочеловеческую Личность Господа Иисуса Христа и Его дело. На всех путях Богочеловеческого подвига спасения благая и кроткая Христова тайна встречает и ведет человеческую душу, наполняя ее Божественной благостью и бесконечной радостью. Дело Богочеловека Христа – спасти людей, погибших в грехе (см. Мф. 18:11 ), избавить людей от греха и смерти (см. Ін. 4:34,6:40,17:4 ). Другими словами, Его дело – обновить, возродить человека (см. Ін. 3:1-10 ), просветить его (см. Ін. 1:9,8:12,9:5 ; Еф.5:8 ; 1Сол. 5:5 ), усовершить его (см. Еф.4:13 ), сделать его подобным Христу (букв.: «охристоподобить». – «Примеч. пер».), обожить (см. Ін. 10:34 ; 2Пет. 1:4-5 ), соделать бессмертным и овековечить (см. Ін. 5:21-24,6:47,11:25 ). В это Свое таинственное дело Спаситель ввел всю Свою Богочеловеческую Личность со всеми Ее бесконечными совершенствами. Исполнил Он это дело Божественно и совершенно всем подвигом Своей Богочеловеческой жизни на земле, от яслей до Вознесения. В Личности и деле Богочеловека Христа весь Бог преподан всему человеку. Это – средство к исцелению человека от греха и смерти, средство к освящению, к уподоблению Христу, к обожению, к усвоению бессмертия и к уготовлению человека для вечной жизни на этом и на том свете. В этом – примирение человека с Богом, в этом – искупление, в этом – спасение, и совершенство, и блаженство. Этим Богочеловек соделался и навсегда пребыл Главой спасения, «Вождем, спасения» (ср.: Євр. 2:10 ); оттого и обратился Он к Богу Отцу со словами: «дело соверших, еже дал еси Мне да сотворю» (Ін. 17:4 ). Как и Его Богочеловеческая Личность, Богочеловеческое дело Христово не менее та́инственно и невыразимо. Но как Личность, так и дело Богочеловека Христа составляют единую и неделимую «великую благочестия тайну» (ср.: 1Тим. 3:16 ), великую тайну спасения.
О том, что спасение человеческого рода уготовано, совершено и обусловлено Богочеловеческой Личностью и Богочеловеческим подвигом Господа Иисуса Христа, выразительно свидетельствует нам Святое Откровение через Священное Писание и Священное Предание. В Божественную истину Личности Спасителя и Его подвига спасения рода человеческого ничто так не вводит человеческий дух, как Священное Предание, опирающееся на Священное Писание, и Священное Писание, освещаемое Священным Преданием.
Первая благая весть, с которой начинается новозаветное Откровение, – это благовестие Святой Деве посланного Богом Архангела: о том, что Она родит Сына, Которому нарекут имя Иисус, то есть Спаситель (см. Лк. 1:31 ). Этим первым благовестием объята вся Личность и вся деятельность Богочеловека Христа. В самом данном от Бога имени “Иисус” предсказан и возвещен весь совершенный Спасителем Богочеловеческий подвиг спасения людей. Весьма значительно то, что Бог не наименовал Господа Иисуса Христа ни учителем, ни пастырем, ни царем, ни первосвященником, ни пророком, но – Спасителем, ибо это имя шире всех прочих имен и все их в себе содержит. И когда родился воплощенный Бог, Ангел Господень возвещает пастырям, что «родился… Спаситель… Христос Господь» (Лк. 2:11 ). А это как раз и означает, что воплощенное Слово есть Спаситель мира как Богочеловек всей Своей Богочеловеческой Личностью и деятельностью.
Как Спаситель Господь Иисус Христос есть в то же время и спасение. Праведный Симеон, исполненный Духа Святого, принимая на руки младенца Иисуса, называет Его «спасением» (τὸ σωτήριον) (см. Лк. 2:30,3:6 ). Богочеловек Христос во всей полноте Своей евангельской, Богочеловеческой данности – это и есть спасение. Посему в Священном Писании и говорится, что в Богочеловеческой Личности Господа Иисуса «спасение Божие послано язычникам» (Деян.28:28 ). Очевидцы Господа Иисуса и Его дел с восхищением говорят о Нем: мы «сами слышали и узнали, что Он истинно Спаситель мира, Христос» (Ін. 4:42 ). И Бог, и люди именуют Господа Иисуса Христа Спасителем, ибо как Богочеловек Он объемлет Собою все Божественные и человеческие совершенства, необходимые для спасения человека от зла и смерти.
Во всей истории человеческого рода Бог никого не нарек Спасителем, потому что все без исключения люди – под грехом и смертью. И лишь безгрешный Господь Иисус Христос удостоен этого имени как единственная историческая Личность, в Которой не обрелось ни крупицы греха, ни атома зла. Во всесовершенной полноте Своей Божественной Личности воплощенный Бог Слово – абсолютная полнота всеобъемлющей жизни и света (см. Ін. 1:4 ) и лишь как Таковой Он есть победа над грехом, смертью и тьмой (см. Ін. 8:12,12:35,46,11:25 ). Как только Господь Иисус вышел на проповедь, великий Предтеча Духом Святым возвещает, что Он есть «Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ін. 1:29 ), берет всей Своей Богочеловеческой жизнью.
Лишь как Богочеловеческая Личность Господь Иисус Христос соделался для всего человеческого рода «премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением» (1Кор. 1:30 ). Он явился как Богочеловек, «чтобы взять грехи наши» (1Ін. 3:5 ), то есть освободить нас от греха и сделать способными к жизни в Божией святости и правде. Соблазненной духом зла и уничтожения, человеческий род в своей истории творил больше дела его, нежели свои, – «для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола» (1Ін. 3:8 ). Богообразная красота человеческой души была сплошь осквернена и загрязнена грехами, поэтому Бог послал Сына Своего очистить наши грехи (в синод. тексте: «в умилостивление за грехи наши. – Примеч. пер».) (1Ін. 4:10 ).
Иисуса Богочеловека во всей Его исторической действительности «возвысил Бог десницею Своею в Начальника и Спасителя, дабы дать людям» (в синод. тексте: «Израилю. – Примеч. пер».) «покаяние и прощение грехов» (ср.: Деян.5:31 ). Хотя Он и Божественно совершенен, Спаситель по-земному осязаем и по-человечески доступен. Богомудрый Апостол это четко выражает следующими словами: «От семени Давидова» (в синод. тексте: «из его-то потомства. – Примеч. пер».) «Бог по обетованию воздвиг Израилю Спасителя Иисуса» (Деян.13:23 ). Спаситель соделался реальным человеком, дабы как человек спасти человека. Если бы не явился Он как истинный человек, то можно было бы сказать, что Он – некий небесный призрак и наваждение, механически и насильно навязывающее людям спасение. Своей безгрешной человеческой реальностью Владыка Христос привлекает к Себе человеческие существа, лицезрящие в нем естественного и необходимого Спасителя человеческого естества.
Лишь как подлинно совершенный Бог и подлинно совершенный человек Господь есть «Спаситель» людей и “надежда” человеческого рода (ср.: 1Тим. 1:1 ). В Своем бесконечном человеколюбии Он «хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины» (1Тим. 2:4 ). Своим Богочеловеческим подвигом спасения Господь Иисус Христос стал единым и единственным Спасителем человеческого рода, поэтому – «нет ни в ком ином спасения, ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись» (Деян.4:11–12 ). Своей животворящей силой Богочеловеческая Личность Владыки Христа есть в то же время и Спаситель, и спасение (см. 2Тим. 2:10,3:15 ). «Познание спасения есть познание Сына Божия, Который действительно есть и нарицается и спасением, и Спасителем, и совершением спасения (salus, et Salvator, et salutare)… Он – Спаситель, ибо Он – Сын и Слово Божие; Он – совершение спасения, ибо Он – Дух… Он – спасение, ибо Он – плоть: «Слово стало плотию и обитало с нами» (Ср. Ін. 1 – Примеч. ред .).
Потому как в Богочеловеке «обитает вся полнота Божества телесно» (Кол. 2:9 ), то Он – Спаситель человеческого рода всей Своей Личностью и всем тем, что в Ней, от Нее, с Ней. «Не Себя пришел спасти бессмертный Бог, – говорит святой Афанасий Великий, – но умерщвленных; не за Себя пострадал, но за нас; и посему-то воспринял на Себя наше уничижение и нашу нищету (убогость), чтобы даровать нам Свое богатство. Ибо Его страдание есть наше избавление от страдания; Его смерть – наше бессмертие, Его слезы – наша радость, Его погребение – наше воскресение. Его Крещение – наше освящение… Язвы Его – наше исцеление… Наказание Его – наш мир… Бесславие Его – наша слава… Сошествие Его – наше восшествие».
«В том и состоит чудо, что Господь стал человеком, и причем человеком без греха; поэтому и совершилось всецелое обновление (καινότης ὅλη), дабы обнаружилось Его могущество. И из того, что Он Сам по Своей воле установил в естестве, Он восприял на Себя то, что хотел, то есть: рождение от жены, возрастание, исчисление лет, труд, голод, жажду, сон, печаль, смерть, Воскресение. Поэтому где истлевало человеческое тело, там Иисус полагает Свое собственное тело, и где душа человеческая была удерживаема смертью, там Христос показывает, что и Его душа – человеческая, дабы Ему как человеку не быть держимым смертью и как Богу разрушить державу смерти: чтобы, где было посеяно тление, произросло нетление; дабы, где царствовала смерть, Он, Бессмертный, представ в образе человеческой души, явил бессмертие и таким образом учинил нас причастниками Своих бесстрастия и бессмертия в надежде на воскресение из мертвых».
Всецелым Своим Богочеловеческим существом Господь Иисус спас человека. Он, по слову богомудрого отца Православия, «дал тело за тело, и душу за душу, и совершенное бытие за всего человека». Богочеловек Христос спас нас всем Своим бытием; «спасение миру – Сын от Отца». «Имя Иисус значит – и Спаситель, и спасение; от Спасителя – спасение, как от света – освещение».
Тайна спасения – вся в Богочеловеческой Личности Господа Иисуса. Личность Спасителя и Его подвиг спасения человеческого рода составляют одно неделимое живое целое. С целью обожения человека через спасение Бог Слово и стал человеком, явился и жил как Богочеловек. Воплотившись, Владыка Христос привнес [с Собой] в человеческое естество бесконечные силы Божества, которые и совершают спасение человеческого рода через Его Богочеловеческую Личность и Богочеловеческую жизнь. «Господь Христос – Богочеловек, – говорит святой Григорий Богослов. – В Нем соединились Бог и человек, которые были удалены один от другого. Всё соединилось в одно за всех и за одного праотца: душа за душу непослушную, тело за тело, покорившееся душе и с нею осужденное; Христос, Который без греха, – за Адама, который был под грехом. Ради этого старое заменено новым: страданием призван страдалец в первоначальное состояние, каждый наш долг возвратил Сущий над нами, – и открылась новая тайна: человеколюбивое Божие домостроительство спасения падшего через непослушание. Для этого – и рождение от Девы, для этого – ясли и Вифлеем; рождение вместо сотворения, Дева вместо жены, Вифлеем вместо Едема, ясли вместо рая, малое и видимое вместо великого и сокровенного. Для этого – Ангелы, прославляющие Небесного, ставшего земным; пастыри, зрящие славу Агнца и Пастыря; звезда – путеводитель, мудрецы – поклонники и дароносцы, чтобы уничтожилось идолопоклонство. Ради этого Иисус крещается и принимает свидетельство Свыше; ради этого Он постится, бывает искушаем и побеждает победителя. Ради этого изгоняются демоны, исцеляются болезни и малым поручается великое дело проповеди, и они его совершают. Ради этого «шатаются язы́цы, и людие поучаются тщетным» (Пс. 2 – Примеч. ред .). Ради этого древо за древо и руки за руку: руки, мужественно распростертые, за руку, невоздержно протянутую, руки пригвожденные – за руку самовольную. Ради этого: воздвижение на крест – за падение, желчь – за вкушение запрещенного плода, терновый венец – за худое распоряжение, смерть – за смерть, тьма – за свет, погребение – за возвращение в землю. Воскресение – за воскресение. Всё это было для нас неким Божиим воспитанием и врачеванием нашей немощи, которое ветхого Адама возвращало туда, откуда он ниспал, и приводило его к древу жизни, от которого нас удалил плод древа познания, несвоевременно и неразумно вкушенный».
Проказа греха обезобразила и лишила святости всё человеческое. Спаситель должен быть всем, что и человек, – всем, кроме греха, и освятить Собою всё человеческое. Поэтому святой Григорий и говорит о Спасителе: «Он иногда предается и сну, чтобы и сон благословить; иногда утомляется, чтоб и труд освятить; иногда плачет, чтобы и слезы учинить достойными похвалы».
Великая тайна совершается во имя спасения человеческого рода. «Обновляются естества, и Бог становится человеком… Сын Божий благоизволит стать и именоваться и Сыном Человеческим, не изменяя того, чем был (ибо то – неизменно), и приняв то, чем не был (ибо Он человеколюбив), дабы Невместимый (Необъемлемый) стал вместимым (объемлемым), вступая в общение с нами через плоть, как через завесу; ибо рожденное и тленное естество не в состоянии переносить Его чистое Божество. Для этого соединяется несоединимое: не только Бог с рождением во времени, и ум с плотию, и надвременное с временным, и безграничное с ограниченным, но и рождение с девством, и величайшее всякой славы – с бесславием, и неподверженное страданию – со страданием, и бессмертное – с тленным. Поскольку изобретатель зла мечтал быть непобедимым, уловив нас надеждою на обожение, то сам бывает уловлен покровом плоти, чтобы, набросившись как будто на Адама, встретить Бога. Так новый Адам спас ветхого, и снято осуждение с плоти после умерщвления смерти плотию».
Через всё Богочеловеческое струится спасительная сила, но сильнее всего она проявляется в страдании Спасителя за мир. Когда Господу Иисусу Христу «надлежало пострадать за мир спасительным страданием, – говорит святой Богослов, – тогда нужно было присоединить к страданию всё относящееся к страданию, как-то: явление в мир, Крещение, свидетельство с неба, проповедь, стечение народа, чудеса, – и из всего составить (как бы) одно целое (ὥσπερ ἕν σῶμα) (Букв.: «словно единое тело». – Примеч. ред .), неразрывное и не разделимое временными промежутками. Ибо от Крещения и проповеди произошло движение народа (см. Мф. 21:10 ), а от множества людей – явление знамений и чудеса, приводящие к Евангелию; от чудес же – зависть, от зависти – ненависть, от ненависти – сговор и предательство, а от сего – крест и всё, чем мы спасены».
Когда Господь Иисус Христос «увидел, что душепагубный грех истребил в человеческом теле всё небесное, что было вложено в него, и что лукавый змий царствует над людьми, тогда Он, чтобы возвратить Себе Свое достояние, не послал против болезни иных помощников (ибо в великих страданиях слабое врачевство недостаточно), но Сам, истощив славу, которую имел как безматерний (ἀμήτωρ) Сын Бессмертного Бога Отца, явился без отца необычайным для нас Сыном, даже не необычайным, ибо Он, Бессмертный, став смертным, пришел через Матерь-Деву, чтобы целому спасти целого человека. И так как через пагубное вкушение пал весь Адам, то, по человеческим и в то же время не человеческим законам воплотившись в честной утробе жены – Девы… пришел Бог, и вместе – смертный, сочетав в одно два естества: одно сокровенное, а другое видимое для людей, из которых одно было Бог, а другое родилось ради нас в последние дни. В двух естествах единый есть Бог – Христос, ибо Он соединен с Божеством и из Божества стал человеком, дабы, явившись среди людей как второй, Новый, Адам, уврачевать Адама прежнего. Но Он явился, покрывшись отовсюду завесою, ибо иначе было невозможно приблизиться к человеческим немощам, и притом нужно было, чтобы змий, почитающий себя мудрым, приступив к Адаму, неожиданно встретил Бога и о крепость Его сокрушил свою злобу, подобно тому как бурное море разбивается о твердую скалу».
«Христово вочеловечение – это второе создание человека, – говорит святой Григорий Богослов, – ибо Бог во плоти (σαρκικῶς) пострадал нашим страданием. Он полностью воздал за все наши долги. По милосердию к Еве Он родился от жены, но от Девы; ибо и первое Его рождение – от единого Отца… Повитие пеленами было взамен Адамовой наготы… Шествующая (путеводная) звезда – это поклонение твари. Пришествие волхвов – это вступление язычников в Церковь. Крещение Христово было очищением вод (ὐδάτων) для нас. Дух – это засвидетельствованное родство. Пост – приготовление на борьбу с врагом, искушение было испытанием Божией премудрой силы. Терновый венец и облечение в багряницу – это отъятие власти (державы) у диавола в открытой борьбе. Крест – знамение победы… Гвозди – это пригвождение нашего греха. Распростертые на кресте руки означают то, что Христос объемлет всё. Вкушение желчи противоположно вкушению Адамом запрещенного плода. Один из разбойников спасся – это уверовавший Адам, а другой был худ, хотя и пригвожден ко кресту. Тьма от шестого часа – это плач о Страдальце… Воскресение мертвых и вхождение во град – это препровождение умерших на небо. Кровь и вода, вместе истекшие из ребра, – это двоякое крещение: в купели и в страдании. Это второе приносят опасности во время гонений. Мертвость Иисусова – это истребление мертвости в человеке. Воскресение Христово из мертвых – это освобождение человека из ада. Вознесение Христово на небо возносит и человека в горняя».
Тайна спасения человеческого рода содержит в себе всецелую тайну истины, явленную в воплощенном Боге и Его Богочеловеческой жизни. В эту тайну истины и спасения, по словам святого Григория Нисского, как составные части входят «человеческое рождение Спасителя, возрастание с детства до совершеннолетия, пища, питие, труд (утомление), сон, скорбь, слезы, оклеветание Спасителя, суд над Ним, крест, смерть, положение во гроб, Воскресение».
Спасение – это бесконечно сложный подвиг, настолько непростой, что только Бог может знать, что в целом должно войти в этот подвиг, и только Он может иметь силы его совершить. В Своей досточудной Богочеловеческой Личности Господь Иисус Христос объял и охватил как всю тайну Божественной жизни в ее бесконечном разнообразии, так и всю тайну человеческой жизни в ее загадочной сложности – и тем самым стал Спасителем и спасением рода человеческого. В Его Богочеловеческой Личности Бог послал нам и Спасителя, и спасение, посему ни самое понятие Спасителя, ни подвиг спасения не могут быть обособлены от исторической Личности Богочеловека Иисуса.
Рассматриваемая в исторической хронологии, через Богочеловеческий подвиг совершенного на земле спасения, Личность Богочеловека Христа получает различные наименования, которые Ей действительно все принадлежат и в которых, несомненно, Она вся, но, тем не менее, они не являются выражениями нашего понимания неизреченной тайны воплощенного Бога. Во всем Своем Богочеловек, без сомнения, присутствует всей Своей Личностью. Поэтому всё, что Он, – это Спаситель, и всё, что Его, – это спасение. Богочеловеческой бесконечностью Своей Личности и жизни Господь Иисус для нас, по словам святого Афанасия Великого, – это «Пастырь и Первосвященник, Путь и Дверь и всё во всём». «Он стал всем ради нас (pro nobis omnia factus est) и самыми различными способами осуществляет наше искупление. Хотя ради нас и терпел Он голод, и жаждал, но все-таки насыщает и напояет нас Своими спасительными дарами. В том – Его слава, в том – чудо Его Божества, что природу наших страданий изменил (букв.: “переиначил». – «Примеч. пер».) Он Своей благостью. Ибо Он, Жизнь, умер, чтобы нас оживить; Он, Слово, стал плотию, чтобы словом научить плоть».
По причине многогранности Богочеловеческой деятельности Господа Иисуса в подвиге спасения человеческого рода Он различно и разнообразно проявляет Себя, но всегда как одну неделимую и неизменную Богочеловеческую Личность, нарицаемую разными именами. «Различны наименования, – говорит святой Григорий Богослов, – которые усвояются Христу, как принадлежащие Ему по Божеству, так и принадлежащие Ему по человечеству, а именно: Бог, Сын, Образ, Премудрость, Истина, Свет, Жизнь, Сила, Дыхание, Излияние (см. Прем. 7:25 ), Блистание, Творец, Царь, Глава, Закон, Путь, Дверь, Основание, Камень, Жемчужина, Мир, Правда, Освящение, Искупление, Человек, Раб, Пастырь, Агнец, Первосвященник, Жертва, Перворожденный всякой твари, Первенец из мертвых. Каждым из этих имен Господь Христос является и называется».
Богочеловек именуется «Сыном, ибо тождествен со Отцом по сущности; и не только тождествен, но и от Отца. Называется Единородным, ибо не только Единый от Единого и единственно Единый, но и единственным образом (μονοτρόπως) Единый, а не так, как тела! Называется Словом (см. Ін. 1:1,14 ), ибо так относится к Отцу, как слово к уму, не только по бесстрастию рождения, но и по соединению с Отцом, равно как и потому, что возвещает Отца… Называется Премудростью (см. 1Кор. 1:24 ), ибо Он – ведение (ἐπιστήμη) Божественных и человеческих вещей… Называется Силой (см. 1Кор. 1:24 ), ибо Он – Хранитель созданных тварей и Податель силы, удерживающей их в бытии. Называется Истиной (см. Ін. 14:6 ), ибо по естеству – одно, а не много… потому что Он есть чистая печать и всеистинный Образ Отца… Называется Образом (см. 2Кор. 4:4 ), ибо единосущен с Отцом, потому что Он от Отца, а не Отец от Него, ведь сама природа образа состоит в том, чтобы образ был подражанием первообразу, образом которого именуется… Называется Светом (см. Ін. 8:12 ), ибо Он – свет душ, очищающихся в разуме и жизни… Называется Жизнью (см. Ін. 14:6 ), ибо Он – свет, устройство и осуществление всякого разумного естества. “Ибо мы Им” (в сербск. тексте «в Нем. – Примеч. пер».) «живем и движемся и существуем» (Деян.17:28 ) по сугубой силе вдохновения: по дыханию жизни, которое Он вдохнул всем, и по Духу Святому, Которого вдыхает в могущих Его принять, в той мере, в которой отверзают они уста разума. Называется Правдой (см. 1Кор. 1:30 ), ибо подразделяет людей по достоинству, праведно судя и тех, которые под законом, и тех, которые под благодатью, и душу, и тело, чтобы душа властвовала, а тело находилось под властью, дабы лучшее господствовало над худшим и худшее не восставало против лучшего. Называется Освящением (см. 1Кор. 1:30 ), ибо Он есть чистота, дабы чистотою усвоялось (вмещаемо было) Чистое. Называется Искуплением (см. 1Кор. 1:30 ) как освобождающий нас, порабощенных грехом, и как давший Себя за нас в искупление, в жертву очищения за вселенную. Называется Воскресением (см. Ін. 11:25 ) как переселяющий нас отсюда и умерщвленных грехом вводящий в жизнь.
Эти имена – общие Тому, Кто выше нас и Кто ради нас (общие Сущему выше нас и ради нас); а наименования, особенно свойственные нам и принадлежащие человеческому естеству Богочеловека, – следующие.
“Человек” (1Тим. 2:5 ), и – для того, чтобы Невместимый (Необъемлемый) телом, по причине необъятности естества, не только стал для тела вместимым, но и освятил бы Собой человека, соделавшись как бы закваской для всецелого теста, дабы освободить человека от осуждения, соединив с Собой осужденное, для всех став всем тем, что мы есть, кроме греха, то есть став телом, душой, умом – всем тем, что было проникнуто смертью. «Сын Человеческий» (Ін. 3:13 ) – и через Адама, и через Деву, от которых родился (от Адама как от праотца, от Девы – как от Матери) и по закону и не по закону (сверх закона) рождения. “Христос” – по Божеству, так как самое помазание освящает человечество, не собственным действием, как у других помазанников, а присутствием всецелого Помазующего. Следствием же этого помазания является то, что Помазующий именуется человеком, а помазанное делается Богом. “Путь” (Ін. 14:6 ), ибо ведет нас Собой. “Дверь” (Ін. 10:9 ) как Вводящий. “Пастырь” (Ін. 10:11 ), потому что пасет «на месте злачне» и воспитывает «на воде покойне» (Пс. 22:2 ), возводит отсюда, защищает от зверей, возвращает заблудшего, отыскивает потерянного, обвязывает уязвленного, сохраняет крепкого и наставлениями пастырского учения собирает в тамошнюю ограду. “Овца” (Іс. 53:7 ) как жертвование (заколение). “Агнец” (1Пет. 1:19 ) как Совершенный. “Архиерей” (Євр. 4:14 ) как Ходатай (Посредник). «Мелхиседек» (Євр. 7:3 ) как рожденный без матери по естеству, превосходящему наше, и без отца – по естеству нашему; как царь Салима, то есть царь мира, и как царь правды… «Иисус Христос вчера и сегодня» телесно (σωματικῶς), “Тот же” духовно (πνευματικῶς) и во веки».
Каждое имя, относимое ко Господу Иисусу Христу в Его Богочеловеческом подвиге, имеет свое сотериологическое значение. «Господь Христос делается всем для всех, – говорит святой Григорий Богослов, – чтобы всех приобрести… Ибо не только становится иудеем, не только принимает на Себя всякие не подобающие Ему и уничижительные наименования, но, что более всего неприлично, – называется самим грехом и самим проклятием (αὐτοαμαρτία καὶ αὐτοκατάρα) (см. 2Кор. 5:21 ; Гал. 3:13 ). Хотя Он и не таков на самом деле, однако же так именуется. Ибо как может быть грехом Тот, Кто и нас освобождает от греха? И как – проклятием Тот, Кто и нас искупает от проклятия закона? Но Он так называется, чтобы и до сей степени показать Свое смирение и этим научить нас смирению, возводящему к высоте. Таким образом, Он становится рыбарем, ко всем снисходит, забрасывает сети, всё переносит, дабы только извлечь из глубины рыбу, то есть человека, плавающего по непостоянным и соленым волнам жизни».
Господь Иисус Христос нарицается Словом, но Сам Он выше слова. Он превыше света, но именуется светом. Называется огнем, не потому что подвержен чувствам, а потому что очищает тончайшее и сквернящее вещество1 . Называется мечом, ибо отсекает худое от доброго; лопатой, ибо очищает гумно и, отвергая всё пустое и легкое, слагает в небесные житницы всё полновесное; секирой, ибо после многого долготерпения срубает бесплодную смоковницу, отсекая самые корни зла; дверью – по причине входа (ввождения); путем, потому что Им мы шествуем прямо; Агнцем, ибо Он – жертва; Первосвященником, ибо приносит в жертву тело; Сыном, ибо Он – от Отца.
Таинственное дело спасения человеческого рода совершено единственной и неповторимой Личностью Богочеловека Христа и Его единственной и неповторимой Богочеловеческой жизнью. «Поэтому Священное Писание, – говорит святой Василий Великий, – повествуя о Господе Иисусе Христе, дает Ему не одно имя и не только те имена, исключительно относящиеся к Его Божеству и величию, но иногда употребляет названия, являющие отличительные признаки естества. Ибо Священное Писание знает имя Сына, которое «выше всякого имени» (см. Флп. 2:9 ), нарицает Его «истинным Сыном» (ср.: 1Ін. 5:20 ), «Единородным Богом» (ср.: Ін. 1:18 ), «Божией силой и премудростью» (ср.: 1Кор. 1:24 ) и “Словом” (ср.: Ін. 1:1 ). И опять-таки по причине разнообразия даров благодати, которые от богатства благости, по Своей многоразличной премудрости Он преподает нуждающимся, Священное Писание обозначает Его несметным числом других имен (μυρίαις αὐτὸν ἑτέραις προσηγορίαις ἀποσημαίνει), называя Его Пастырем, Царем, Врачом, Женихом, Путем, Дверью, Источником, Хлебом, Секирой, Камнем. Ведь эти имена означают не естество, а различные образы действия, которые Он, по милосердию к Своему собственному созданию, являет нуждающимся соразмерно свойству их потребности. Ибо тех, которые прибегли к Его заступлению и незлобивым терпением окрепли в великодушии, Он называет овцами, а Себя признаёт Пастырем таких овец, которые слушают голос Его и не внимают учениям чуждым, ибо говорит: «Овцы Мои слушаются голоса Моего» (Ін. 10:27 ). А Царем нарицается Он для тех, которые взошли уже высоко, и им нужно законное владычество. Называется Дверью, потому что правотой Своих заповедей приводит к делам достославным, а к тому же безопасно вводит во двор Свой тех, которые через веру в Него прибегают к благу познания (ведения)… Именуется Камнем, потому что для верных Он защита сильная, непоколебимая и несокрушимая…
Когда непорочную душу, «не имеющую пятна или порока», Он «представляет Себе» (ср.: Еф.5:27 ) чистой девой, то называется Женихом. А когда принимает душу, изъязвленную ужасными ранами от диавола, и исцеляет ее от тяжкой болезни греха, тогда именуется Врачом… Когда Господь нарицается Путем, мы мыслью восходим к высшему смыслу. Ибо под словом “путь” разумеем преуспеяние в совершенстве, которое постепенно и в известном порядке достигается делами правды и просвещением разума, когда мы непрестанно желаем того, что перед нами, и стремимся к тому, чего нам недостает, пока не достигнем блаженной цели – познания Бога, которое Господь дарует Собою уверовавшим в Него. Ибо Господь наш действительно есть Путь благий, надежный и непогрешительный, возводящий к истинному Благу – к Отцу. Посему и говорит Он: «никто не приходит к Отцу, как только через Меня» (Ін. 14:6 )…
Господь просвещает сидящих во тьме неведения, и потому Он есть Свет истинный. Он судит, отмеряя воздаяние по достоинству дел, и потому Он – праведный Судия… Он воздвигает из пропасти поползнувшихся с высоты жизни в грех, поэтому Он – Воскресение (см. Ін. 11:25 ). Всё это Он производит, действуя прикосновением (наитием) силы и изволением благости. Пасет, просвещает, питает, путеводствует, врачует, воскрешает, приводит не-сущее в бытие, поддерживает сущее. Так от Бога приходят к нам блага через Сына, Который в каждом действует быстрее, чем это может выразить слово».
«Господь наш Иисус Христос в словах, в которых говорит о Себе, открывая людям человеколюбие Божества и благодать домостроительства спасения, обозначил эту благодать свойствами, усматриваемыми в Нем Самом, именуя Себя дверью, путем, хлебом, виноградной лозой, пастырем, светом, – не потому что Он многоименен, ведь не все имена имеют между собой одно и то же значение. Одно значение света, другое – виноградной лозы, одно – пути, другое – пастыря. Но, будучи по субъекту одним и единой простой и несложной сущностью, Он нарицает Себя в одном месте так, в другом иначе, прилагая к Себе имена, различающиеся по смыслу. Ибо усвояет Он Себе разные имена, учитывая различие действий и разнообразие отношений к тем, кому Он творит добро. Называет Он Себя светом мира, знаменуя этим именем неприступность Божией славы и показывая, что светом знания (ведения) Он озаряет тех, у которых очищено око души. Именует Себя виноградной лозой, потому что укоренившихся в Нем верой – взращивает плодоношением добрых дел. Называет Себя хлебом, ибо Он – пища разумных творений, самая подобающая для поддержания состава души и сохранения ее качеств: присно восполняет Он Собою всё недостающее, не допуская душе впадать в немощь, происходящую от неразумия (ἐξ ἀλογίας). Итак, если рассмотрит человек каждое из этих имен, то найдет в них разный смысл, но в сущности – один и Тот же субъект.
Господь Иисус Христос «назвался человеком и сыном человеческим, – проповедует святой Златоуст, – нарек Себя путем и дверью, наименовался камнем… Для чего Он назвался путем? Для того, чтобы ты узнал, что через Него мы восходим к Отцу. Для чего нарек Себя камнем? Для того, чтобы ты познал истинность и непоколебимость веры. Для чего назвался основанием? Для того, чтобы ты осознал, что Он носит всё (ὅτι πάντα βαστάζει). Для чего наименовался корнем? Чтобы ты знал, что в Нем мы произрастаем и цветем. Почему назвался пастырем? Потому что Он нас пасет. Почему нарек Себя овцой? Потому что за нас принес Себя в жертву и стал умилостивлением. Почему назвался жизнью? Потому что воскресил нас, мертвых. Почему нарек Себя светом? Потому что освободил нас от тьмы. Почему наименован мышцей? Потому что единосущен с Отцом. Почему назван Словом? Потому что родился от Отца. Ибо как мое слово рождается из моей души, так и Сын родился от Отца. Почему наименован одеянием? Потому что, крестившись, я облекся в Него. Почему наречен трапезой? Потому что я вкушаю Его, причащаясь Таин. Почему назван домом? Потому что я в Нем обитаю. Почему наименован обитателем? Потому что мы делаемся Его храмом. Почему наречен главой? Потому что я стал Его членом (ὅτι μέλος αὐτοῦ κατέστην). Почему назван женихом? Потому что избрал меня Себе в невесту. Почему наречен непорочным? Потому что взял меня, деву. Почему назвался Владыкой? Потому что я – Его раб».
«Единородный Бог, – по слову святого Григория Нисского, – ради нас соделался много чем. Будучи Словом, Он стал плотью; будучи Богом, соделался человеком; будучи бестелесным, стал телом. А сверх того, соделался Он и грехом, и проклятьем, и камнем, и секирой, и хлебом, и овцой, и путем, и дверью, и многим тому подобным, не будучи ничем из этого по естеству, но ради нас став всем этим по домостроительству спасения».
«Апостол Павел указал нам на значение имени Христос, сказав, что Христос есть Божия сила и Божия премудрость. Нарек он Его также и миром, и неприступным светом, в котором обитает Бог, и освящением, и искуплением, и великим Архиереем, и Пасхой, и очищением душ, и сиянием славы, и образом сущности, и Творцом веков, и духовной пищей и питием, и камнем, и водой, и Образом невидимого Бога, и великим Богом, и Главой тела Церкви, и Перворожденным новой твари, и Первенцем умерших, и Перворожденным из мертвых, и Первородным между многими братьями, и Посредником между Богом и людьми, и Единородным Сыном, увенчанным славой и честью, и Господом славы, и Начатком тварей; сверх того – Царем правды, и Царем мира, и Царем всяческих, и многими другими такими именами, которые по причине множества неудобно и перечислять. Вместе взятые, все эти наименования, из которых каждое представляет свой смысл в объяснение того, что оно обозначает, дают нам известное понятие о значении имени Христос, настолько показывая нам несказанное величие, насколько мы в состоянии своей душой его постигнуть».
Через все Свои многочисленные действия Господь Иисус Христос совершает Богочеловеческий подвиг спасения человеческого рода Своей единой и неделимой Личностью. «Веруй во Единого Господа Иисуса Христа, Сына Божия Единородного, – поучает святой Кирилл Иерусалимский, – во Единого Господа Иисуса Христа, чтобы Сыновство было Единородным; во Единого, чтобы не представлял ты другого; во Единого, дабы Его действование, выраженное многими именами, не распространил ты безбожно на многих сынов. Он называется Дверью… это наименование обозначает дверь разумную, живую, распознающую входящих. Называется Путем… ведущим к Отцу Небесному. Называется Агнцем… Честной Своей Кровью очищающим вселенную от грехов… Этот Агнец именуется также и Пастырем, ибо говорит о Себе: «Аз есмь пастырь добрый» (Ін. 10:11 ). Агнец Он по естеству человеческому, а Пастырь – по Божественному человеколюбию… Также именуется Он Львом… ибо как сильный Лев из колена Иудина спасает верных и попирает врагов. Нарицается Камнем краеугольным; “верующий” в Него «не постыдится» (1Пет. 2:6 ; ср.: Пс. 33 – Примеч. ред .).
Именуется Он Христом, не руками человеческими помазанным, а превечно помазанным от Отца на первосвященство, высшее человеческого. Называется Мертвым, который не остался во аде, как все прочие мертвецы, но – единым свободным среди мертвых (см. Пс. 87:6 ). Называется Сыном Человеческим, получившим бытие не от земли, как каждый из нас, но грядущим на облаках судить живых и мертвых. Нарицается Господом, не в обыкновенном смысле, в каком называются люди, но как Имеющий владычество естественное и вечное. Соответственно самой природе дела, называется Он Иисусом, получив это имя от спасительного врачевания (ἐκ τῆς σωτηριώδους ἰάσεως). Называется Сыном, не по усыновлению, а по естественному рождению.
Многие наименования имеет наш Спаситель. Впрочем, дабы множество имен не навело нас на мысль, что существуют многие сыны, как говорят заблуждающие еретики, что один – Христос, второй – Иисус, третий же – Дверь и т. д., вера предостерегает нас, правильно говоря: “во единого Господа Иисуса Христа”, ибо хотя и многие суть имена, но лицо одно».
Всеобъемлющая и неделимая Личность Богочеловека Христа вся в полноте и неделимо присутствует во всецелом Богочеловеческом подвиге спасения человеческого рода земной жизнью Спасителя. Органическая целостность Богочеловеческого подвига спасения нарочито чувствуется и вдохновенно выражается в молитвенном сознании Вселенской Церкви. А сверх всего этого – в святой литургии, ибо она – сердце Церкви, сердце, которым живет чудотворный организм Церкви как животворящее тело Богочеловека Христа. Это чрезвычайно сильно ощущается и выражается в литургии святого и богоносного отца нашего Василия Великого, когда перед самим освящением Святых Даров мы молимся Богу Отцу: «Егда же прииде исполнение времен, глаголал еси нам Самем Сыном Твоим, Имже и веки сотворил еси, Иже сый сияние славы Твоея и начертание Ипостаси Твоея, нося же вся глаголом силы Своея, не хищение непщева еже быти равен Тебе, Богу и Отцу; но Бог сый превечный, на земли явися и человеком споживе; и от Девы Святыя воплощься, истощи Себе, зрак раба приемь, сообразен быв телу смирения нашего, да нас сообразны сотворит образу славы Своея; понеже бо человеком грех вниде в мир, и грехом смерть, благоволи Единородный Твой Сын, сый в недрех Тебе, Бога и Отца, быв от жены, Святыя Богородицы и Приснодевы Марии, быв под законом, осудити грех во плоти Своей, да во Адаме умирающе, оживотворятся в Самем Христе Твоем; и пожив в мире сем, дав повеления спасительная, отставив нас прелести идольския, приведе в познание Тебе, истиннаго Бога и Отца, стяжав нас Себе люди избранны, царское священие, язык свят; и очистив водою, и освятив Духом Святым, даде Себе измену смерти, в нейже держими бехом, продани под грехом; и сошед крестом во ад, да исполнит Собою вся, разреши болезни смертныя; и воскрес в третий день, и путь сотворив всякой плоти к воскресению из мертвых, зане не бяше мощно держиму быти тлением Начальнику жизни, бысть Начаток умерших, Перворожден из мертвых, да будет Сам вся, во всех первенствуяй; и возшед на небеса, седе одесную величествия Твоего на высоких, Иже и приидет воздати комуждо по делом его».
Так как Личность Богочеловека Христа Божественно и космически грандиозна, то и вся Его Богочеловеческая жизнь на земле имеет космическое и всечеловеческое значение. Из всех событий жизни Спасителя, из всех Его слов, дел, мыслей, чувств, поступков источается одна и та же Божественная сила спасения, изливающаяся через человеческое естество на всю тварь, зараженную грехом и многострадальную. Единая и неделимая тайна спасения пронизывает всё Богочеловеческое, таинственно объемля всех людей во все времена, а через них – и всю тварь.
1. Тайна Боговоплощения и тайна спасения
Тайна спасения во всем согласуется с тайной Боговоплощения. Всё составляющее тайну спасения сводится к жизни Сына Божия во плоти. Бог во плоти – это и есть Спаситель. Это не бог некой философской абстракции или религиозной трансценденции, а Бог непосредственной, земной, исторической действительности, Бог среди нас и с нами, Бог в человеке, Бог, соделавшийся человеком, Богочеловек.
Своей жизнью на земле воплощенный Бог Слово создал исключительную и небывалую историческую Богочеловеческую реальность, в которой присутствуют и спасение, и искупление, и освящение, и обожение человека. Поэтому Боговоплощение – это самое величайшее событие вслед за сотворением мира и человека. При сотворении человека Бог Свой лик, Свой образ, заключил в человеческое тело, и получилось существо богообразное – человек, а при воплощении Сам Бог входит в человека, становится человеком, и получается Богочеловек. Там указана цель человеческого бытия, а здесь она полностью осуществлена. Через воплощение Бога Слова человек – Богочеловеком – завершен и доведен до совершенства. Поэтому рождение Бога во плоти – это самый грандиозный переворот в истории нашей планеты и самый судьбоносный перелом. В замкнутый трехмерный мир входит Бог со всеми Своими бесконечными совершенствами. Поэтому Богочеловек – единственное под солнцем чудо, имеющее начало, но не имеющее конца. Здесь в самом удивительном совершенстве дано единство Божиего и человеческого, сверхъестественного и естественного, потустороннего и посюстороннего.
По причине исключительного и неповторимого Богочеловеческого совершенства Личность воплощенного Бога и Ее жизнь не могут никогда достаточно быть ни выражены, ни высказаны человеческим языком. Все человеческие сравнения, и символы, и названия, и имена, усвояемые Личности и делу Богочеловека, лишь частично сказуют сущность дела, которое всеми своими бесконечностями утопает в невыразимых Божиих таинствах. Всё присущее Богочеловеку нельзя полностью вместить ни в меру человеческой мысли, ни в меру человеческого слова, ни в меру человеческой деятельности. Всё с каждой стороны – бесконечно чудесно и дивно. Повсюду и во всем – таинственный Богочеловек. А это значит – повсюду и во всем – одна бесконечность рядом с другой.
Бог во плоти – это не что иное, как полнота Божественной жизни во плоти (см. Кол. 2:9 ; Еф.1:23 ), полнота Божественной истины во плоти, полнота Божественного блага во плоти, полнота Божественной любви во плоти, полнота всех Божественных совершенств во плоти. Воплощением Бога Слова все эти Божественные совершенства вочеловечены, то есть перенесены в категорию человеческого бытия и жизни; этим и совершен великий подвиг спасения человека от греха, зла и смерти.
Сочетание человеческого естества с Божественным в Личности Господа Иисуса Христа – это и есть спасение человеческого естества, и его освящение, и обожение, и совершенство. Лишь в Нем человеческое естество обрело свою абсолютную святость, свою абсолютную благость, свою абсолютную истину, свою абсолютную любовь, свое абсолютное совершенство. Вне Его – оно не на своем пути, а на пути смерти, тления, относительности. С Ним и в Нем оно полностью и совершенно обрело себя, свой вечный смысл, свое вечное осуществление и свою вечную жизнь. Без Него и вне Его оно истлевает до безумия во мнимых реалиях, непрестанно умирая бессмертной смертью. Лишь соединение с Богом как вечной Истиной и вечной Жизнью могло дать и дало человеческому естеству спасение от греха, смерти и диавола. А в спасении – и преображение, и освящение, и обожение, и соединение человеческого естества с бессмертием.
Путь человеческого естества в Личности Господа Иисуса Христа, с момента зачатия Его во Святой Деве и вплоть до Воскресения и Вознесения, составляет Богочеловеческое домостроительство спасения, совершенное Спасителем. Рождество как день, в который родился воплощенный Бог Слово, и есть по преимуществу день Божия воплощения, по причине чего он и имеет огромное сотериологическое значение. Это – основание, на котором воздвигнуто всё Богочеловеческое домостроительство спасения человеческого рода, – оттого-то и столько радости при вести о рождении Спасителя и среди Ангелов, и среди людей.
Всё беспримерное величие тайны спасения, а значит и тайны искупления, обновления, преображения, освящения, обожения, соединения человеческого естества с бессмертием, заключается в историческом факте – «Бог явился во плоти» (1Тим. 3:16 ). А с Богом – и всё Божие: Божия истина, Божия благость, Божия любовь, Божия премудрость, Божия сила, Божий свет, Божия жизнь, Божия вечность. В воплощенном Боге Слове людям даны все Божественные силы, необходимые для спасения и вечной жизни; усвояя их и преобразуя в свое естество путем благодатной веры, люди делаются «причастниками Божеского естества» (2Пет. 1:3,4 ). Процесс спасения – это, собственно, процесс обожения человеческого естества с помощью Божественного, процесс присоединения к Богу, процесс вхождения в общение с телом Богочеловека Христа (сопричащения телу Богочеловека Христа – см. Еф.3:6 ). А этим достигается вхождение в «вечное Царство Господа… нашего Иисуса Христа» (2Пет. 1:11 ). Ибо только в Личности Богочеловека Христа человеческому естеству уготован вход в Божию вечность.
Отсюда спасение – это возрастание в благодати и познании воплощенного Бога, Господа нашего Иисуса Христа (см. 2Пет. 3:18 ). Всем домостроительством Своей Богочеловеческой жизни Владыка Христос самым убедительным образом засвидетельствовал, что Он, Сын Божий, пришел в мир, стал человеком, чтобы быть Спасителем миру (1Ін. 4:9,14 ). И действительно, Он явил в Себе «Бога живаго, Который, есть Спаситель всех человеков» (1Тим. 4:10 ). Всем новозаветным домостроительством спасения Господь Иисус неопровержимо засвидетельствован Спасителем мира (см. Деян.5:31, 13:23 ). Беспристрастное рассмотрение Его дел и внимание Его учению неминуемо приводит человеческое сердце к выводу: «Он истинно Спаситель мира, Христос» (Ін. 4:42 ).
Всё Богочеловеческое домостроительство спасения – это и есть «день спасения», непрерывный день, начавшийся с рождения Спасителя в мир и продолжающийся до Страшного Суда (2Кор. 6:2 ). В Лице воплощенного Бога всем людям явилась «спасительная благодать», научающая нас отречься от безбожия и похотей мира сего и праведно и благочестиво жить в этом мире (Тит. 2:11 ).
Цель воплощения Бога Слова – это спасение человеческого рода. Бог Слово пришел в мир «взыскать и спасти погибшее» (Мф. 18:11 ; ср.: Лк. 19:10 ). В Своем безмерном человеколюбии «не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него» (Ін. 3:17 ; ср.: Лк. 9:56 ): через Него, не только через Его дело или подвиг, но через всю Его Богочеловеческую Личность и через всецелую Его Богочеловеческую жизнь. Современным Ему неверующим и сомневающимся Спаситель ясно и определенно раскрывает цель Своего пришествия в мир: «Я пришел… спасти мир» (Ін. 12:47 ). Тайна Боговоплощения объясняется новозаветным домостроительством спасения: «Верно и всякого принятия достойно слово, что Христос Иисус пришел в мир спасти грешников» (1Тим. 1:15 ). Сокровенное прежде сотворения мира в неисследимых глубинах Трисолнечного Божества о человеке и человечестве возвещено в воплощенном Боге Слове, Господе нашем Иисусе Христе: Христос спас нас и призвал «званием святым, не по делам нашим, но по Своему изволению и благодати, данной нам во Христе Иисусе прежде вековых времен» (2Тим. 1:9 ).
Воплощение Бога Слова воздвигло человеческое естество и мысль из чувственного в над-чувственное, из земного в небесное, из человеческого в Божественное. Оно вернуло человека к Божественным источникам жизни и бессмертия, вывело его из пустыни человекоцентричного одиночества и замкнутости и ввело в дивные бесконечности Божественной истины и свободы. «Так как человеческая мысль однажды ниспала в чувственное, – рассуждает святой Афанасий Великий, – то Бог Слово благоизволил соделать Себя видимым посредством тела (διὰ σώματος), чтобы, став человеком, привлечь к Себе людей, обратить на Себя их чувства (τὰς αἰσθήσεις) и чтобы людей, взирающих на Него как на человека, делами, которые Он творит, убедить, наконец, что Он – не только человек, но и Бог, Слово и Премудрость истинного Бога. Желая это выразить, апостол Павел и говорит: «чтобы вы, укорененные и утвержденные в любви, могли постигнуть со всеми святыми, что широта и долгота, и глубина и высота, и уразуметь превосходящую разумение любовь Христову, дабы вам исполниться всею полнотою Божиею» (Еф.3:18–19 ). Ибо Слово, распростершись повсюду, и вверх и вниз, и в глубину и в ширину: вверх в творении, вниз – в вочеловечении, в глубину – в аду, в ширину же – в мире, – всё наполнило знанием о Боге. В этом причина того, что Он не сразу по Своем пришествии принес жертву за всех, предавая тело на смерть, и воскрешая его, и делая Себя невидимым телесно; напротив, Он соделал Себя видимым посредством тела, пребывая в нем, и творил такие дела, и являл такие знамения, которые показывали, что Он – не только человек, но и Бог Слово. Ибо Спаситель Своим вочеловечением явил сугубое человеколюбие: уничтожил в нас смерть и обновил нас, и Себя, неизвестного и невидимого, явил делами и показал, что Он – Отчее Слово, Вождь и Царь вселенной».
Грех уводит, удаляет от Бога; он – сила, изгоняющая из человека Божественное, сила, обезбоживающая человека, созданного с целью – достигнуть Божественного совершенства путем личных подвигов, уподобляясь Богу под руководством богообразной сущности своей души. Владыка Христос для того и вочеловечился, чтобы вновь возвратить человека к Богу, чтобы исполнить его Богом, соделать его богоподобным, обожить. «Слово Божие вочеловечилось, – говорит святой Афанасий Великий, – чтобы мы обожились, Оно посредством плоти соделало Себя видимым, дабы мы приобрели понятие о невидимом Отце; Оно претерпело поругание от людей, дабы мы наследовали бессмертие. Само Оно не претерпело никакого ущерба, ибо как сущее (истомное) Слово и Бог – нестрадательно и нетленно; страждущих же людей, ради которых это и претерпело, Оно сохранило и спасло Своею нестрадательностью. И вообще дела Спасителя, которые Он совершил Своим вочеловечением, столь велики и многочисленны, что желать описать их – значит походить на человека, который устремляет взор на морскую пучину и хочет перечесть ее волны. Как невозможно охватить взглядом все волны, потому что перед глазами наблюдателя они непрестанно возникают все новые и новые, так и желающему умом объять все то, что совершил Христос во плоти, невозможно этого достигнуть, ибо его мыслям всегда представляется более того, нежели он уразумел».
Через воплощение Бога Слова бесчисленные волны Божией благодати с избытком заполнили всю тварь, явив тем самым, что изливаются они из необъятной пучины человеколюбивого милосердия нашего Господа. Так как человек согрешил и вовлек себя и всю тварь во тьму и смерть, то человеколюбивый Бог решил воплощением Сына Своего спасти человека от окончательной погибели. «Бог Отец передал человека Сыну Своему, Слову, – говорит святой Афанасий Великий, – чтобы Само Слово стало плотию и, восприняв на Себя плоть, во всем обновило человека. Ибо человек был передан Слову как Врачу, чтобы Он излечил его от угрызения змия; как Жизни, чтобы (Жизнь) воскресила мертвого; как Свету, чтобы Он осиял тьму, и как Разуму, чтобы Он обновил разумное существо. Как только, следовательно, Слову было «предано все» (См.: 1Кор. 15 – Примеч. ред .) и Оно стало человеком, тотчас всё было обновлено и усовершено: земля вместо проклятия получила благословение, рай отверзся разбойнику, ад ужаснулся, гробы открылись воскресшим из мертвых и взялись врата небесные, чтобы вошел Грядущий из Едома (см. Пс. 23:9 ; Іс. 63:1 )… Отец всё передал Сыну, чтобы в Нем всё могло обновиться, подобно тому как через Него всё начало быть. Ибо всё было Ему передано не для того, чтобы из бедного Он стал богатым, и принял Он всё не для того, чтобы, не имея власти, получить ее (Боже упаси!), но чтобы Ему как Спасителю всё обновить. Ибо приличествовало, чтобы как в начале сотворения через Него, так и при обновлении в Нем всё пришло в бытие, с тем только различием, что в начале всё через Него пришло в бытие, а впоследствии, когда всё пало, Слово стало плотию и облеклось в тело, дабы в Нем всё обновилось. Ибо, Сам страдая, Он нас упокоил; Сам претерпевая голод, Он нас напитал и, сойдя во ад, Он нас оттуда вывел. Итак, в начале, при сотворении мира, всё начало быть по заповеди: да будет! да произведет! (см. Бут. 1:3,20,24 ), а при обновлении подобало, чтобы всё было передано Слову, чтобы Оно стало человеком и чтобы в Нем всё обновилось. Ибо, пребывая в Нем, человек оживотворился. Ведь Слово для того и сочеталось с человеком, чтобы проклятие не имело более над человеком власти. Для того и в семьдесят первом псалме молящиеся Богу за род человеческий говорят: «Боже, суд Твой цареви даждь» (Пс. 71:1 ), чтобы смертное осуждение, бывшее против нас, было передано Сыну и Он его истребил в Себе, умерши за нас. Указуя на это, Он и Сам сказал в восемьдесят седьмом псалме: «На Мне утвердися ярость Твоя» (Пс. 87:8 ), ибо Он понес на Себе бывший против нас гнев, как и в сто тридцать седьмом псалме говорит: «Господь воздаст за Мя» (Пс. 137:8 )».
«Если бы Господь не стал человеком, мы не были бы избавлены от грехов и не восстали бы из мертвых, но пребывали бы мертвыми под землею; не были бы вознесены на небеса, но остались бы во аде». Пришествие Слова уничтожило смерть, и «мы уже не умираем все во Адаме, но все оживотворяемся во Христе». Ибо когда ««Слово плоть бысть и вселися в ны» (Ін. 1:14 ), когда Оно пришло послужить и всем даровать спасение, тогда Оно “бысть” для нас спасение, “бысть” жизнь, “бысть” очищение; тогда Его домостроительство спасения соделалось лучше ангельского, и Слово стало для нас путем, стало воскресением».
К воплощению и ко всей Богочеловеческой жизни в этом мире Бог Слово был побужден бесконечной любовью к падшему человеческому роду. Воплотившись, Господь поясняет причину, по которой Он это сделал. Ибо тому, что Он стал человеком, «предшествует нужда людей», без которой Он не облекся бы во плоть. Объясняя же, какова была нужда, по причине которой Он стал человеком, Он говорит: «Я сошел с небес не для того, чтобы творить волю Мою, но волю пославшего Меня Отца. Воля же пославшего Меня Отца есть та, чтобы из того, что Он Мне дал, ничего не погубить, но все то воскресить в последний день» (Ін. 6:38-39 ). И еще: «Я свет пришел в мир, чтобы всякий верующий в Меня не оставался во тьме» (Ін. 12:46 ). И еще добавляет: «Я на то родился и на то пришел в мир, чтобы свидетельствовать об истине» (Ін. 18:37 ). А Иоанн пишет: «Для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола» (1Ін. 3:8 ).
«Итак, Спаситель пришел, чтобы свидетельствовать, чтобы принять за нас смерть, чтобы воскресить людей и чтобы разрушить «дела диавола». В этом – причина Его пришествия во плоти. Иначе не было бы и Воскресения, если бы не было смерти. А как быть смерти, если бы Он не имел смертного тела? Научившись этому от Господа, Апостол и сказал: «А как дети причастны плоти и крови, то и Он также воспринял оные, дабы смертью лишить силы имеющего державу смерти, то есть диавола, и избавить тех, которые от страха смерти через всю жизнь были подвержены рабству» (Євр. 2:14-15 ). «Ибо, как смерть чрез человека, так чрез человека и воскресение мертвых» (1Кор. 15:21 ). И еще: «Как закон, ослабленный плотию, был бессилен, то Бог послал Сына Своего в подобии плоти греховной в жертву за грех и осудил грех во плоти, чтобы оправдание закона исполнилось в нас, живущих не по плоти, но по духу» (Рим. 8:3-4 ). А Иоанн говорит: «не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него» (Ін. 3:17 ). Спаситель к тому же засвидетельствовал о Себе: «на суд пришел Я в мир сей, чтобы невидящие видели, а видящие стали слепы» (Ін. 9:39 ). Итак, Господь пришел не ради Себя, а ради нашего спасения, чтобы истребить смерть, чтобы осудить грех, чтобы слепым даровать прозрение, чтобы всех воскресить из мертвых».
«Бог Слово вселился в плоть, чтобы полностью изгнать грех из плоти и чтобы наше мышление стало свободным». «Так как Господь облекся во плоть и стал подобен нам по телу, то Он по праву именуется и нашим братом, и первенцем (первородным). Ибо хотя и после нас соделался Он ради нас человеком и нашим братом по подобию тела, однако же и при этом нарицается Он среди нас Первенцем, и действительно есть таков. Ибо так как после преступления Адама все люди погибали, Его тело прежде других спаслось и освободилось, ибо стало телом Самого Слова, и мы уже после него спасаемся как сопричастники тела Слова. Ибо в этом теле Господь становится нашим Вождем в Царство Небесное и к Своему Отцу, говоря: «Я есмь Путь» (ср.: Ін. 14:6 ) «и Дверь, и Мною должны входить все» (ср.: Ін. 10:9 ).
Оттого-то называется Он и Первенцем из мертвых, не потому что будто бы умер прежде нас (прежде умерли мы), а потому что, приняв за нас смерть и уничтожив ее, первым воскрес как человек, воскресив для нас Свое тело. А так как Он воскрес, то и мы вслед за Ним и благодаря Ему восстаем из мертвых».
Явлением во плоти Бог Слово возвращает человеческое естество на путь к Богу, который оставил Адам. «После того как первоначальный путь через Адама был потерян, – рассуждает богомудрый Афанасий, – и вместо рая мы уклонились в смерть и услышали: «земля еси, и в землю отъидеши» (Бут. 3:19 ), человеколюбивый Бог Слово, по благоволению Отца, облекается в созданную плоть, чтобы ту плоть, которую первый человек умертвил преступлением, оживотворить Кровию Своего тела и обновить нам путь новый и живой завесою, то есть плотию Своею, как об этом говорит Апостол (см. Євр. 10:19,20 )».
Бог Слово совершил подвиг спасения человеческого рода Своей Богочеловеческой жизнью на земле, ибо в Своей всесовершенной Божественной Премудрости Он нашел это самым целесообразным и лучшим. Как Творец Он совершенно знал, что в совокупности вложил Он в человеческое естество при сотворении человека; как Спаситель Он лучше всего знал, как это естество обновить, вернуть к Богу, усовершить до конечных возможностей и обожить, не отнимая того, что делает его естеством человеческим. Как один только Бог мог быть Творцом мира, точно так же только Бог мог быть и Спасителем мира. «Род человеческий, – говорит святой Афанасий, – как в начале получил бытие от Бога Слова, так Им и обновляется и усовершается и еще при большей благодати, то есть благодати спасения; ибо, воскреснув из мертвых, мы уже не убоимся смерти, но будем во Христе всегда царствовать на небесах. Произошло же это потому, что Само Слово Божие облеклось во плоть и стало человеком. Ибо если бы Слово, будучи тварью (κτίσμα ὤν), стало человеком, то и человек остался бы тем, чем был, не соединившись с Богом. Ибо как человек, будучи созданием, мог бы через посредство создания (διὰ ποιήματος) сочетаться с Творцом? Или какова была бы помощь подобным от подобных, которые и сами нуждаются в этой помощи? Если бы Слово было тварью (κτίσμα), то как имело бы Оно силу отменить Божий приговор и отпустить грех, если у пророков написано, что это принадлежит Богу? «Кто Бог, как Ты, прощающий беззаконие и не вменяющий преступления» (Мих. 7:18 )? Бог сказал: «земля еси, и в землю отъидеши» (Бут. 3:19 ), – и люди стали смертными. Посему как возможно, чтобы существо сотворенное разрешило грех? Напротив, разрешил его Сам Господь, как и возвестил об этом: «если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36 ). И освободив нас, Сын действительно удостоверил, что Он – не творение и не одно из созданий, а собственное Слово и образ Отчей сущности, ибо Отец и в начале осудил грех, и Он один отпускает грехи. Поскольку Словом было изречено: «земля еси, и в землю отъидеши», – то, согласно сему, Тем же Самым Словом и в Нем совершается освобождение и отмена осуждения.
Но говорят: “если Спаситель и тварь, то Бог может сказать только слово и тем самым разрешить клятву”. То же самое может быть сказано и еретикам: если бы и вовсе не приходил Спаситель, то Бог мог бы сказать только [слово] и разрешить клятву. – Но необходимо иметь в виду полезное для людей, а не пускаться в размышления о том, что Богу всё возможно. И прежде Ноева ковчега Бог мог истребить развращенных людей того времени. И без Моисея мог сказать только слово и вывести народ из Египта, но было полезным, чтобы Он сделал это через Моисея. Мог Бог и без судей спасти народ, но для израильтян было полезным иметь на известное время судей. Да и Спаситель мог прийти еще вначале или, придя, – не быть преданным Пилату; но Он пришел при скончании времен и, когда Его искали, ответил: “Аз есмь” (Ін. 18:5 ). Ибо что делает Господь, то и полезно для людей; а иначе тому быть и не подобало. Что полезно и потребно, о том Он и промышляет. Оттого-то и пришел Он не для того, чтобы Ему послужили, но чтобы послужить (Мф. 20:28 ) и совершить наше спасение.
Без сомнения, Бог и с неба мог преподать закон, но Он знал, что для людей полезно возвестить его с Синая, и учинил это, чтобы и Моисей мог взойти, и они, слыша слово вблизи, могли сильнее уверовать. Кроме того, премудрую причину, по которой всё это так совершено, можно видеть и из следующего. Если бы Бог по Своему всемогуществу произнес слово и клятва была разрешена, то в этом было бы явлено могущество Повелителя, а человек соделался бы таким, каким был Адам до преступления, приняв благодать совне и не приспособив ее к телу (ибо таковым и тогда человек введен был в рай), но при этом он, может быть, сделался бы еще худшим, потому что [уже] научился преступать закон. А в таком состоянии (будучи таковым), если бы вновь был обманут змием, то опять возникла бы нужда Богу изрекать заповедь и разрешать клятву. Так эта потребность продолжилась бы в бесконечность, а люди и впредь были бы виновны, рабствуя греху. Непрестанно согрешая, люди непрестанно имели бы нужду в прощении и никогда не освободились бы от вины, будучи сами по себе плотию и по немощи плоти всегда побеждаемы (одолеваемы) законом.
И еще: если бы Сын был тварью (κτίσμα), то человек и далее остался бы смертным, не сочетавшись с Богом. Ибо тварь (κτίσμα) не могла бы сочетать тварей (τὰ κτίσματα) с Богом, так как и сама тварь нуждалась в сочетавающей; и ни одна часть твари не может быть спасением всей твари, если и сама она имеет нужду в спасении. Итак, чтобы этого не случилось, Бог посылает Своего Сына, и Он соделывается Сыном Человеческим, взяв на Себя созданную плоть, чтобы поскольку все повинны смерти, то Ему Самому – иному, чем все остальные, – принести Свое собственное тело в жертву смерти за всех; и таким образом – как будто бы мы все через Него умерли – исполнился бы изреченный против нас приговор (ибо, действительно, все умерли во Христе); а к тому же чтобы все через Него стали свободными от греха и от проклятия за грех и действительно пребыли во веки, воскреснув из мертвых и облекшись в бессмертие и нетление. Так как Слово облеклось во плоть, то этой плотию всецело истреблено всякое угрызение змия. А если бы и появилось какое-то зло вследствие телесных движений, то оно бы было отсекаемо, а тем самым уничтожалось бы и следствие греха – смерть, как и Сам Господь говорит: «идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30 ). И как написал Иоанн: «Для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола» (1Ін. 3:8 ). Поскольку все эти дела разрушены Его плотию, то все мы через это освободились по сродству плоти и сочетались уже со Словом. А сочетавшись с Богом, мы более не останемся на земле, но, как сказал Сам Господь, где Он пребывает, там и мы будем (см. Ін. 14:3 ) и уже не убоимся змия, ибо попрал его Спаситель плотию Своею и изгнал, сказав ему: «отойди от Меня, сатана» (Мф. 4:10 )».
В человеческое естество с воплощением Бога Слова вошла Божественная сила света и бессмертия, делающая его безгрешным и бессмертным. «Поскольку Слово стало человеком и усвоило Себе свойственное плоти, то это уже не касается тела – по причине пребывающего в теле Слова, но уничтожено Словом, и люди более не остаются грешными и мертвыми вследствие своих страстей, но, воскреснув силою Слова, навсегда пребывают бессмертными и нетленными. Поэтому когда рождается плоть от Богородицы Марии, то родившимся называется Дающий бытие другим, чтобы на Себя перенести Ему наше рождение и чтобы мы, которые – как сама земля, не отошли в землю, но, сочетавшись со Словом, Которое с неба, были возведены Им на небеса. Равно как не без причины перенес Он на Себя и другие немощи тела, чтобы мы, уже не как люди, а как свои Слову, получили удел в вечной жизни. Ибо мы более не умираем по прежнему происхождению в Адаме, но, так как бытие наше и все телесные немощи перенесены на Слово, мы восстаем от земли, разрешенные от клятвы за грех Тем, Кто в нас и за нас соделался клятвою. И это вполне справедливо. Ибо как все мы, сущие от земли, умираем в Адаме, так, возрожденные свыше водою и Духом, все оживотворяемся во Христе, потому что плоть наша уже не земная, а приведенная в тождество со Словом (букв. в сербск. тексте “о-словленная”. – «Примеч. пер».) Самим Божиим Словом, Которое ради нас стало плотию».
Своим человеколюбивым воплощением Бог Слово ввел в подвиг спасения всё человеческое естество. «Слово, Сын Отчий, сочетавшись с плотию, плоть бысть и совершенный человек, чтобы люди, соединившись с Духом, стали одним Духом. Следовательно, Он есть плотоносный Бог (Θεὸς σαρκοφόρος), а мы – духоносные люди (ἄνθρωποι πνευματοφόροι). Ибо, взяв начаток от сущности людей, то есть от семени Адамова (сущность которого – образ раба), и став в подобии человека, Он даровал нам от Отчей сущности начаток Святого Духа, дабы соделались мы сынами Божиими в подобии Сына Божия. Итак, Он, истинный и по естеству Сын Божий, носит в Себе всех нас, чтобы все мы носили в себе единого Бога».
Всецелый Бог Слово стал всецелым человеком и поэтому спас всего человека. «Так как Спаситель поистине, на самом деле, стал человеком, то совершено спасение всего (целого) человека… Наше спасение – это не пустое воображение и не спасение одного тела, но, действительно, спасение всего человека, то есть души и тела, спасение, совершенное в Самом Слове».
Слово стало плотию не для того, чтобы нечто добавить к Своему Божеству, а чтобы воскресить тело. «Слово произошло от Марии не для того, чтобы усовершиться, а чтобы искупить человеческий род… Впрочем, человеческое тело имело огромное приобретение от общения и соединения с ним Слова: из смертного стало бессмертным, из душевного (ψυχικὸν) соделалось духовным (πνευματικὸν), составленное из земли – прошло через небесные врата». Плоть не только не нанесла Слову бесчестья, но, напротив, сама прославлена Словом. Сын, сущий во образе Отца, не умалил Своего Божества, приняв на Себя образ раба, но, напротив, «стал Избавителем всякой плоти и всякой твари». «Не желающие поклоняться Слову, ставшему плотию, оказываются неблагодарными к Его вочеловечению. Отделяющие же Слово от плоти не признают того, что совершено избавление от греха и уничтожение смерти».
Превечный Бог Слово явился как человек, родившись от Девы Марии и Духа Святого и восприняв от Девы всё, что Бог в начале ввел в состав человека и сотворил, – всё, кроме греха. «Этим Он не изменил Божество, но по Своей воле обновил человечество, чтобы язычники стали составляющими одно тело и сопричастниками Христовыми (см. Еф.3:6 ), дабы человек истинно был Богом и Бог истинно – человеком… потому что Единородный Бог благоизволил полнотою Своего Божества во утробе Девы восстановить Себе природу (устроение) человеческого первообраза и новое создание естественным рождением и нерушимым соединением, дабы совершить спасительное дело для людей, осуществив спасение людей страданием, смертью и Воскресением».
«Разумный по естеству, свободный мыслью, не познав опытно зла, ведая только доброе… но преступив Божию заповедь, человек впал в греховные помыслы, не потому что якобы Бог сотворил эти помыслы, пленившие его, а потому что диавол обманом посеял их в разумном человеческом естестве, сделавшемся преступным и отверженным от Бога, так что диавол в естестве человеческом учредил закон греха (νόμον ἁμαρτίας) и смерть, царствующую через дело греха. «Для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола» (1Ін. 3:8 )…
Грех произвел диавол, всеяв его в разумное и духовное естество человека. Поэтому невозможно было разумному естеству, добровольно согрешившему и находящемуся под осуждением смерти, самое себя вернуть в свободу, как говорит Апостол: «закон, ослабленный плотию, был бессилен» (Рим. 8:3 ). Посему Сын Божий пришел лично, чтобы естество человеческое восстановить в Своем естестве из нового начала и досточудным рождением. Не разделил Он первоначального состава, но отверг всеянное приложение, как свидетельствует пророк, говоря: «Прежде неже разумети Отрочати благое или злое, отринет лукавое, еже избрати благое» (Іс. 7:16 ). А если бы безгрешность явилась не в согрешившем естестве, как тогда был бы осужден грех во плоти, если ни плоть не совершила греха самим делом, ни Божество не ведает греха? Почему же Апостол говорит: «А когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» (Рим. 5:20 )? Не место описывая, а подразумевая естество, говорит он: «как одним человеком грех вошел в мир, и грехом смерть… так и благодать воцарилась через праведность к жизни вечной одним человеком Иисусом Христом, Господом нашим» (Рим. 5:12,21 ), дабы через то же самое естество, через которое было преспеяние (развитие) греха, свершилось и явление правды и дабы, таким образом, по освобождении человеческого естества от греха разрушены были «дела диавола» и был прославлен Бог».
«Как это Христос не спас мир, соделавшись человеком, если очевидно, что в том же естестве, в котором учинен грех, явилось изобилие благодати? Какое же это изобилие благодати? – То, что Слово стало человеком, оставаясь Богом, дабы, став человеком, исповедуемо было Богом, ибо Христос и как человек – Бог: ведь как Бог Он стал человеком и в образе человека спасает верующих. «Ибо если устами твоими будешь исповедывать Иисуса Господом и сердцем твоим веровать, что Бог воскресил Его из мертвых, то спасешься» (Рим. 10:9 ). Но Бог недоступен умерщвлению и не имеет нужды в воскресении, а Сам воскрешает из мертвых. Посему было необходимо, чтобы и Бог имел нечто, что мог бы принести за нас, в смерти ли то или в жизни. Оттого-то Слово тем паче и спасает, что стало Оно человеком».
«Образ раба, явившийся в Божестве Слова, не по необходимости, а по естеству и силе, являет свою безгрешность, разрушив преграду необходимости и закон греха и пленив пленившего его тирана, по словам пророка: «Восшел еси на высоту, пленил еси плен» (Пс. 67:19 ). Выставив против врага образ раба, Слово одерживает победу через некогда побежденного. Иисус оттого и прошел через всяческие искушения, что принял все, чем искушение изведано на опыте, и этим одержал победу за людей, говоря: «Я победил мир» (Ін. 16:33 ). Ибо диавол воздвиг брань не против Божества, Которого в Иисусе он не распознал (на это он бы и не осмелился, потому и сказал: «Если Ты Сын Божий»… (Мф. 4:3,6 – Примеч. ред .)), а против человека, которого древле сумел прельстить и через обманутого распространил свое зло на всех людей. Поскольку душа Адамова была содержима в осуждении смерти и непрестанно взывала к своему Господину, а также и души угодивших Богу и оправдавшихся естественным законом содержимы были вместе с Адамом и с ним скорбели и вопияли, то Бог, умилосердившись над человеком, которого сотворил, благоволил тайною Своего явления соделать человеческому роду новое спасение, низложить врага, обольстившего по зависти, и явить несравненное возвышение человека естественным и действительным единением и общением его с Вышним.
Слово, Бог и Создатель первого человека, пришло, чтобы стать человеком – для оживотворения человека и попрания злобного врага. Оно родилось от жены, восставив в Себе от первого создания образ человека, и в обновленном образе явило плоть без плотских желаний и человеческих помыслов. Ибо в Нем – воля Единого Божества и всецелое естество Слова в явлении человеческого образа и видимой плоти второго Адама, не в разделении лиц, а в бытии Божества и человечества. Поэтому диавол приступил к Иисусу как к человеку, но, не находя в Нем признаков своего древнего посева и не добившись успеха в этом начинании, он, посрамленный и побежденный, уступил над собою победу, в изнеможении сказав: «Кто Сей пришедый от Едома», то есть из земли человеков, «наступающий зело с крепостию»? (Іс. 63:1 ). Потому и Господь сказал: «идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30 ), хотя мы знаем, что второй Адам имел и душу, и тело, и всего первого Адама. Ибо если бы слово “ничего” относилось к бытию человеческому, то каким обрел бы видимое тело Сказавшего “ничего”? Но в Нем он не нашел ничего из того, что произвел в первом Адаме. Так во Христе истреблен грех, потому и Священное Писание свидетельствует: «Он не сделал никакого греха, и не было лести в устах Его» (1Пет. 2:22 )».
Через воплощение Бога Слова ради спасения человеческого рода все незримые Божии истины соединились с видимыми реалиями человеческого тела, но все-таки сохранили свою Божественную таинственность, которую человек постигает только подвигом евангельской веры. «Вера в очевидное, – говорит богоносный Афанасий Великий, – не может назваться верою, но та вера истинная, которою невозможное признается возможным, немощное сильным, подверженное страданиям не подверженным ему, тленное нетленным, смертное бессмертным. «Тайна сия велика», как возвещает Апостол, – «я говорю по отношению ко Христу и к Церкви» (Еф.5:32 ). Бог пришел не Себя оправдать, ибо Он не грешил, но, «будучи богат, обнищал ради нас, дабы мы обогатились Его нищетою» (2Кор. 8:9 ). Как же обнищал Бог? Так, что воспринял на Себя обнищавшее естество и предложил его в собственной Своей правде как за человеков страждущее и выше человеков сущее, от человеков явившееся и всецело соделавшееся Божиим. Ибо если бы Он не стал первенцем (первородным) между многими братиями, то как явился бы перворожденным из мертвых?»
Человеческое естество, изъеденное неправдою и злом, могло спасти и исцелить только самое тесное единение с Богом. Растерзанное грехами, оно всем своим существом, сознательно и бессознательно, взывало о воплощении Бога. «Поскольку человеческое естество, – учит богоблагодатный Афанасий Великий, – претерпев изменение, оставило правду и возлюбило беззаконие, то Единородный стал человеком, чтобы, исправив в Себе Самом человеческое естество, побудить его любить правду и ненавидеть беззаконие. Это и было причиной вочеловечения».
Пришествие Бога Слова в мир и Его Богочеловеческое пребывание в мире повсюду в Священном Писании называется спасением. Богоозаренный ум святого Афанасия зрит это особенно ясно. Богочеловеческим спасением человеческое естество возвращается в свою прежнюю, безгрешную, Богочеловеческую красоту. ««Господь воцарися, в лепоту облечеся» (Пс. 92:1 ). Так как человеческий род, отвергнув Бога, подпал под тиранию сатаны, то пришел Единородный, чтобы вновь подчинить его Своему владычеству, что и свершилось. “Лепотою” Божией именуется спасение человеческого рода. Ведь если бы Господь не воплотился, взяв на Себя наше естество, кроме греха, то ясно, что не было бы нам спасения». «Когда псалмопевец богодухновенно говорит: «Сказа Господь спасение Свое» (Пс. 97:2 ), – то словом “спасение” обозначает пришествие Господне во плоти, по словам Симеона: «Видесте очи мои спасение Твое» (Лк. 2:30 )». «Псалмопевец взывает к Богу: «Возжелах спасение Твое, Господи» (Пс. 118:174 ). Слова «спасение Твое» означают Христа, ибо “Иисус” значит – “спасение Божие” (Θεοῦ σωτηρία)… Наше дело – желать Божия спасения, ибо многие желают плотского. Божие же дело – спасти нас в Себе, упокоить нас, дабы унаследовали мы святое. Ибо Божие спасение – это вечная жизнь».
Причиной того, что Благий Господь употребил Свое воплощение в качестве средства спасения, является Его безмерное и всемудрое человеколюбие. Захотел Он восприять и охватить всё человеческое естество, всецело внести его в Свою Божественную Ипостась и таким образом спасти его от безбожного и языческого (букв.: «вне-Божия». – «Примеч. пер».) растления, делая способным к Богочеловеческому бессмертию и вечности. Ведь погибель и поражение человека смертью есть не что иное, как обезвоживание, удаление человека от Бога как Источника жизни и бессмертия. Спасение же человека состоит в приближении его к Богу, в сочетании с Богом, в обожении. Господь Иисус Христос стал человеком, чтобы в Себе Самом наиболее тесно и неразлучно соединить человека с Богом, явив всем людям в обожении спасение человеческого естества от языческой и безбожной порочности, смерти и тления.
«Ради нас Господь стал человеком, – восклицает святой Григорий Богослов, – и принял на Себя образ раба, и за наши беззакония был веден на смерть. Так поступил Спаситель, Который как Бог мог спасти единым хотением, ибо одним повелением сотворил всё. Соделал же Он то, что для нас важнее и что нас более всего постыжает, – стал подобным нам и одинаковой с нами чести (равночестным)».
Господь ради человека «истощил Себя и воплотился, а еще вернее – вочеловечился, дабы человек, уничтожив в помыслах своих все плотское и влачащееся по земле, научился быть возвышеннее и восходить умом к Божеству… Господь воплотился, и дольний человек стал богом, после того как соединился с Богом и стал с Ним едино, ибо возобладало лучшее, дабы настолько я стал богом, насколько Он стал человеком».
«Какова причина того, что Бог ради нас восприемлет на Себя человеческое естество? Конечно, чтобы нас спасти… Ради нашего освобождения послужил Он плоти, рождению, немощам нашим и всему, чем спас порабощенных грехом. А для убожества человеческого что выше сего, как соединиться с Богом и через такое соединение стать богом».
«Вечный Бог Слово становится ради нас человеком, чтобы Даровавший нам бытие (τὸ εἶναι) даровал и благобытие (τὸ εὖ εἶναι); или, лучше сказать, чтобы мы, грехом отпавшие от благобытия, снова были возвращены в благобытие воплощением… Пришествие Бога к людям через воплощение имеет целью возвратить нас к Богу, чтобы мы, отвергнув ветхого человека, облеклись в нового (см. Еф.4:22–23 ) и как умерли в Адаме, так ожили во Христе (см. 1Кор. 15:22 ), со Христом рождаясь, распинаясь, спогребаясь и воскресая. Ибо человеку необходимо претерпеть этот спасительный перелом (изменение), чтобы как из приятного произошло скорбное, так и из скорбного вновь возникло приятное. Ибо «когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» (Рим. 5:20 ). И если вкушение от запрещенного плода явилось виною осуждения, то тем паче Христово страдание служит оправданием».
«По причине страшного умножения греха и зла и сильной поврежденности человеческого естества, – говорит святой Богослов, – стало, наконец, необходимым самое сильное средство против ужасных болезней: человекоубийства, прелюбодеяния, клятвопреступления, муженеистовства, а также первого и последнего из всех зол – идолопоклонства и служения твари вместо Творца. Так как всё это требовало величайшей помощи, то таковая и подается. Она заключается в следующем: Само Божие Слово, превечное, невидимое, непостижимое, бестелесное, Начало от Начала, Свет от Света, Источник жизни и бессмертия, отпечаток первообразной Красоты, непереносимая печать, неизменяемый Образ, определение и слово Отца, – приходит к Своему образу, носит плоть ради плоти, соединяется с разумной душой ради моей души, очищая подобное подобным; делается человеком во всем, кроме греха. Хотя и зачат Он от Девы, душа и тело Которой предочищены Духом, однако же происшедший от Нее есть Бог и с человеческим естеством, един из двух противоположностей – плоти и Духа, из которых Одно обожает, а другое обожается. О, новое соединение! О, чудное сочетание!2 Вечный начинает существовать, Несозданный созидается, Богатый обнищавает – обнищавает до моей плоти, дабы я обогатился Его Божеством, Исполненный истощается, истощается ненадолго в славе Своей, дабы мне стать причастником Его полноты. Какое богатство благости! Что это за таинство обо мне? Я получил образ Божий и не сохранил его; Он воспринимает мою плоть, чтобы и образ спасти, и плоть соделать бессмертной. Он вступает во второе с нами общение, гораздо чудеснее первого, поскольку тогда даровал Он нам лучшее, а теперь восприемлет худшее; но сие боголепнее первого, сие выше для имеющих ум!».
Воплотившись, Бог Слово принес на землю всё богатство неба, все Божественные истины и достоинства, весь рай. Поэтому богомудрый Богослов говорит, что Вифлеем вновь привел людей к раю. «Поскольку «завистью диавола вошла в мир смерть» (Прем. 2:24 ) и овладела человеком через обольщение, то Бог, став человеком, страждет как человек и обнищавает до восприятия плоти, чтобы мы обогатились Его нищетою. Отсюда – смерть, и гроб, и Воскресение. Отсюда – новая тварь».
В вопросе спасения основная истина гласит: в Боговоплощении – спасение, а спасение – в обожении. В Личности Богочеловека «Бог вочеловечился и человек обожился». «Ибо то, что Господь не воспринял на Себя, то и не излечил (невосприятое не уврачевано – ὁ γὰρ ἀπρόσληπτον, ἀθεράπευτου); а то, что соединилось с Богом, то и спасается. Если Адам пал одной половиной, то воспринята и спасена одна половина. А если пал всецелый (ὅλος), то соединился со всецелым Рождшимся и весь спасается. Посему да не завидуют нам во всесовершенном спасении и да не приписывают Спасителю только кости, жилы и человеческий облик».
«Любовь Божия к нам не могла бы быть выражена иначе, кроме как через упоминание о плоти, ибо Бог Слово ради нас нисшел и до худшего. Всякий здравомыслящий человек признает, что плоть маловажнее души. Посему слова: «Слово стало плотию» (Ін. 1:14 ) имеют то же значение, как и те, в которых говорится, что Он стал “грехом” (см. 2Кор. 5:21 ) и “клятвою” (Гал. 3:13 ), не потому, что Господь в сие претворился (как сие возможно?), а потому, что через восприятие на Себя плоти Он взял наши беззакония и понес болезни».
Своим воплощением Бог Слово спустился во все пропасти человеческого греха, чтобы Своей Божественной силой и любовью вывести и вынести оттуда людей. Когда Господь Иисус Христос «увидел, что душепагубный грех истребил в человеческом теле всё небесное, что было в него вложено, и что лукавый змий царствует над людьми, тогда Он, дабы возвратить Себе Свое достояние, не послал против болезни иных помощников (ибо в великих страданиях слабое врачевство недостаточно), но Сам, истощив славу, которую имел как безматерний (ἀμήτωρ) Сын Бессмертного Бога Отца, явился без отца (δίχα πατρὸς) необычайным для нас сыном, даже не необычайным, ибо Он, Бессмертный, став смертным, пришел через Матерь-Деву, чтобы целому спасти целого человека. И так как через пагубное вкушение пал весь Адам, то, по человеческим и в то же время не человеческим законам воплотившись в честной утробе жены-Девы (о, невероятное чудо для немощных!), пришел Бог, и вместе смертный, сочетав в одно два естества: одно сокровенное, а другое видимое для людей, из которых одно было Бог, а другое родилось ради нас в последние дни. В двух естествах единый есть Бог – наш Царь и Христос, ибо Он соединен с Божеством и из Божества стал человеком, дабы, явившись среди людей как второй, Новый, Адам, уврачевать Адама прежнего. Но явился Он, покрывшись отовсюду завесой, ибо иначе было невозможно приблизиться к человеческим немощам, и притом нужно было, чтобы змий, почитающий себя мудрым, приступив к Адаму, неожиданно встретил Бога и о крепость Его сокрушил свою злобу, подобно тому как бурное море разбивается о твердую скалу… Здесь нет ничего постыдного, потому что постыден только грех. Во Христе же нет места ничему позорному, ибо Его создало Слово3 , а не от человеческого семени Он стал человеком. Из плоти Пречистой Девы-Матери, которую предварительно очистил Дух, вышел самосозданный человек и принял очищение ради нас. И Он исполнил все по закону, чтобы закону воздать и награду как детоводителю (воспитателю), и погребальные почести как отмененному».
На достоверности воплощения Спасителя зиждется всё домостроительство спасения. «Если бы не было Господня пришествия во плоти, – говорит святой Василий Великий, – то Искупитель не дал бы смерти возмещение за нас и не упразднил бы Собою царство смерти. Ведь если бы смерть обладала чем-то одним, а Господь воспринял на Себя другое, то смерть не прервала бы своего действования, страдания богоносной плоти не принесли бы нам пользы, Господь не умертвил бы грех во плоти, мы, умершие в Адаме, не были бы оживлены Христом; не было бы ни восстановлено падшее, ни воздвигнуто сверженное и не стало бы близким к Богу отчужденное от Него обманом змия. Ибо всё это упраздняют те, кто говорит, что Господь пришел, имея плоть небесную».
«Господь принял на Себя естественные страдания, дабы подтвердить истинность, а не призрачность вочеловечения; все же страсти, проистекающие от зла и оскверняющие чистоту нашей жизни, Он отверг как недостойные Пречистого Божества. Поэтому сказано, что Он родился «в подобии плоти греховной» (Рим. 8:3 ); не в подобии плоти, а «в подобии плоти греховной». Посему хотя и воспринял Он на Себя нашу плоть с ее естественными страданиями, однако же «не сделал греха» (1Пет. 2:22 ). Но как смерть, переданная нам Адамом во плоти, потреблена была Божеством, так и грех уничтожен праведностью, которая во Христе Иисусе, поэтому при воскресении мы примем плоть, которая не будет подлежать ни смерти, ни греху».
Господь воплотился, чтобы люди, совоплощаясь Ему, спасались от греха и смерти. «Промышление Бога и Спасителя нашего о спасении человека, – благовествует святой подвижник Василий Великий, – это воззвание человека из падшего состояния и возвращение его в общение с Богом из состояния отчуждения, произведенного преслушанием Божией заповеди. Для этого – пришествие Христово во плоти, для этого – правила евангельской жизни; для этого – страдания, крест, погребение, Воскресение, чтобы человек, спасаемый через подражание Христу, восприял то прежнее усыновление. Поэтому для совершенства жизни необходимо подражание Христу, то есть не только подражание показанным в жизни Христовой примерам негневливости, смиренномудрия и долготерпения, но и смерти Христовой, как говорит об этом подражатель Христов Павел: «сообразуясь смерти Его, чтобы достигнуть воскресения мертвых» (Флп. 3:10-11 )».
«Тайна воплощения Бога – это спасение всей совокупной твари». «Воплощение Единородного, Его снисхождение – это начало (главизна; в сербск. тексте букв.: “сущность”. – «Примеч. пер».) спасения». «Он, Бог, воспринял на Себя нашу плоть и ради спасения человеческого рода стал человеком».
Истинность и реальность спасения основывается на истинности и реальности воплощения. Ибо, по богомудрому слову святого Кирилла Иерусалимского, «если воплощение – призрак (φάντασμα), то и спасение – призрак (φάντασμα καὶ ἡ σωτηρία)». «Если Христос есть Бог, как то и есть на самом деле, но не воспринял на Себя человеческого естества, то мы чужды спасения. Итак, должно поклоняться Ему как Богу, веруя, что Он и вочеловечился. Бесполезно говорить, что Он – человек без Божества; равно как и нет спасения без признания в Нем человечества и Божества. Надобно, значит, исповедовать пришествие Царя и Врача. Ибо Царь Иисус, желая уврачевать, исцелил больное, препоясавшись лентием4 человечества».
«Когда на опыте проявилась человеческая немощь, Господь воспринял на Себя то, в чем человек имел нужду. Так как человек требовал слышания только от [лица,] себе подобного, то Спаситель взял на Себя человеческое естество, дабы легче научить людей. А вот и другая причина Его воплощения: Христос пришел креститься и освятить крещение, пришел чудотворить, шествуя по водам морским. Так как прежде явления Его во плоти «море виде и побеже, Иордан возвратися вспять» (Пс. 113:3 ), то Господь воспринял на Себя тело, чтобы море, узрев Его, остановилось и чтобы Иордан принял Его без страха. Есть и еще одна причина. Через деву Еву пришла смерть; посему надлежало, чтобы через Деву – или, лучше сказать, из Девы – явилась жизнь, чтобы как ту прельстил змий, так Сей явил благовестие Гавриил. Люди, оставив Бога, сделали себе идолов в человеческом облике; и когда они человекообразным идолам ложно поклонялись как Богу, Бог истинно стал человеком, чтобы уничтожить ложь. Ведь диавол употребил против нас нашу плоть, и Павел, зная это, говорит: «но в членах моих вижу иной закон, противоборствующий закону ума моего и делающий меня пленником закона греховного» (Рим. 7:23 ). Каким, следовательно, оружием диавол побеждал, тем же оружием мы и спасены. Господь принял от нас наше подобие, чтобы спасти человечество; принял наше подобие, чтобы оскудевающему даровать великую благодать, дабы грешное человечество сделать общником Богу. Ибо «когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» (Рим. 5:20 ). Господу надлежало за нас пострадать, но диавол не осмелился бы приступить, если бы это знал. Итак, Тело [Его] стало ядом для смерти, чтобы змий (дракон), надеясь его поглотить, изверг бы и тех, которых поглотил ранее: «Поглотит смерть Могучий, и отрет Господь Бог слезы со всех лиц» (Іс. 25:8 )».
Богочеловеческим делом спасения воплощенный Бог объясняет дело сотворения мира. Слово является как Спаситель, дабы раскрыть людям Себя как Творца. В свете воплощенного Бога Слова становятся очевидными разумность5 . – Ін. 1:3 ). Эта причастность осуществляется посредством «логосов», укорененных в Боге Слове – Божественных волений и мыслей, составляющих сущность и Божественный замысел о всем мире в целом и о каждой части мира в отдельности. – Примеч. ред . (букв.: «логосность». – «Примеч. пер».) и логичность такого мира и такого человека. «Человек – это дивное Божие дело, – рассуждает святой Григорий Нисский, – и он приведен в бытие для еще прекраснейшего и лучшего… Но, удалившись от Божественных благ, он постепенно отверзает дверь всем видам зла: отвращением от жизни введена смерть, лишением света навлечена тьма, отсутствием добродетели воцарен порок, одним словом – места разнообразных благ заняли разнообразные виды зла. И человека, по неразумию впавшего в такие и толикие бедствия (ибо невозможно было остаться разумным – ἐν φρονήσει – отвратившемуся от благомыслия и возжелать чего-то мудрого удалившемуся от мудрости), кто должен был вновь воззвать к первоначальной благодати? Кому подобало исправить падшего, воззвать погибшего, руководствовать заблудшего? Кому другому, как не Господу естества? Ибо лишь Даровавшему в начале жизнь возможно было и приличествовало вновь возратить жизнь с пути погибели. Это и слышим мы, научаемые таинством истины, что Бог сотворил человека в начале и спас его, когда тот пал».
«Бог по человеколюбию явился среди людей как человек. Нашему занедужившему естеству был нужен Врач; падшему человеку – Восставляющий; заблудшему от жизни – Оживотворяющий; отпавшему от добра – Возвращающий к добру; заключенному во тьме – пришествие Света; плененному – Искупитель, заключенному – Защитник, содержимому под игом рабства – Освободитель. Этого было достаточно, чтобы побудить Бога снизойти и посетить человеческое естество, когда оно было в таком жалком и тяжком положении».
«С воплощением Бога Слова Божественная сила, как огонь, уничтожила в человеческом естестве всё противоестественное, то есть смерть, тление, тьму и прочие ростки зла, и нетлением оказала естеству великую благость. В величественной тайне Божия вочеловечения Господь тем самым, что соединился с человечеством, приняв на Себя всё свойственное человеческому естеству: рождение, воспитание, возрастание и самую смерть, – освободил человека от зла и исцелил от болезни».
«Богу Слову, сочетавшемуся с нашей природой, естественно было общаться с нами через все ее свойства. Ибо как смывающие грязь с одежды делают не так, чтобы одни пятна удалить, а другие оставить, но всю ткань, с одного края до другого, очищают от пятен, чтобы одежда была равно драгоценной во всех частях своих, став после омытия одинаково чистой, – так и очищающая сила, поскольку жизнь человеческая была осквернена грехом и в начале, и в конце, и в середине, должна была пронизать всё это, а не нечто уврачевать очищением, а другое оставить неуврачеванным. Так как наша жизнь ограждена двумя граница ми, то на обеих их пребывает сила, исправляющая естество, которая и начало затрагивает, и на конец простирается, и охватывает всё, что находится между началом и концом».
Желая спасти всё существо и жизнь человека, человеколюбивый Господь становится совершенным человеком, объемля всё, что человека делает человеком, всё – кроме греха. «Однако некоторые насмехаются над нашим естеством, – говорит святой Григорий Нисский, – осыпая поношениями образ нашего рождения и думая тем самым сделать достойной смеха тайну воплощения, так как якобы не приличествует Богу таким путем вступать в общение с человеческой жизнью. Но по своей природе позорно только зло и нечто, состоящее в сродстве с пороком. А естественный порядок, установленный Божией волей и законом, далек от укоризны в порочности. Иначе порицание пало бы на Творца природы, если [то есть] похулить в ней нечто как срамное и непристойное. Итак, если Божество чуждо лишь порока, а естество не есть порок, тайна же сказует, что Бог был в человеке, но не в пороке, и если один путь человека в мир, которым рождаемое входит в жизнь, – то по какому это закону определяют Богу иной способ вступления в жизнь, хотя и считают истинным, что Божественная сила посетила изнемогшее в пороке естество? Таким людям не нравится образ посещения, ибо они не знают, что каждое устройство тела само по себе имеет одинаковую ценность и что ничто способствующее в нем поддержанию жизни не заслуживает порицания как нечто постыдное или худое. Ведь совокупное устройство органических частей направлено к одной цели, а цель эта – та, чтобы человек пребыл в жизни».
Некоторые могут заметить: если во Христе столько силы, что в Его власти – истребление смерти и введение жизни, почему тогда не творит Он желаемого единым действием Своей воли, но окольным путем совершает наше спасение: рождается, воспитывается, претерпевает смерть, спасая человека, если мог Он не подвергаться этому и спасти нас? «На это замечание, – говорит святой Григорий Нисский, – людям благонамеренным достаточно следующего ответа: больные не указывают врачам метод лечения, и не спорят с благодетелями о способе уврачевания, и не говорят, почему врач прикоснулся к больному месту и почему для остановки болезни он изобрел такое средство, когда нужно было другое, – но, напротив, взирая на цель благодеяния, они принимают всё это с благодарностью».
Желая уничижить и оболгать учение о спасении людей посредством воплощения Бога Слова, некоторые говорят: если дивно и прекрасно то, что Бог сотворил, почему Он тогда медлил с этим благим поступком? «На это, – говорит святой Григорий Нисский, – у нас есть краткий ответ: отложение благодеяния было делом премудрости и промышления о том, что полезно для нашего естества. Ибо и при телесных болезнях, когда некие вредоносные соки вольются в тело, то, пока на поверхности не покажется всё противоестественное, вошедшее внутрь, опытные врачи не дают средств, стягивающих тело, но ждут, чтобы вышло наружу скрывающееся внутри и только тогда применяют лекарства против обнаружившейся болезни. Так и после того, как болезнь греха однажды поразила человеческое естество, всеобщий Врач ждал, чтобы никакой вид зла не остался в естестве скрытым. По сей причине не тотчас после Каиновой зависти и братоубийства дает Он человеку уврачевания, ибо еще не обнаружились ни развращение современников Ноя, ни ужасная болезнь содомского беззакония, ни богоборчество египтян, ни гордость ассирийцев, ни Иродово беззаконное избиение детей, ни что-либо иное, о чем повествует нам история и что учинили последующие поколения, когда корень зла многообразно (πολυτρόπος) пророс в человеческих волях. Итак, поскольку зло достигло вершины и не было такого вида порока, на который бы люди не осмелились, то Он, дабы врачевство распростерлось на всякую немощь, излечивает болезнь не в начале, а когда она достигла своей наивысшей силы.
«Когда наступила полнота времен, воплотился Единородный Сын Божий и, став человеком, совершил всё домостроительство человеческого спасения. Как всесовершенный человек Богочеловек Христос вновь собрал воедино человеческое естество, и пришел в бытие Новый Адам, в Котором светом спасения обновляется человечество и начинается поколение новых людей, богообразных и христообразных. «Воплотившись и став человеком, – говорит святой Ириней Лионский, – Сын Божий в Себе вновь начал длинный ряд человеческих существ и сокращенно6 даровал нам спасение (in compendio nobis salutem praestans), чтобы потерянное нами в Адаме, то есть бытие по образу и подобию Божию, мы опять получили во Христе Иисусе. Ибо невозможно было, чтобы человек, который однажды был побежден и погублен преслушанием, сам себя воссоздал (replasmare) и стяжал награду за победу; невозможно было и то, чтобы получил спасение подпавший под власть греха. И то, и другое сделало Слово Божие, Которое воплотилось и, низойдя до смерти, совершило домостроительство нашего спасения (et dispensationem consummans salutis nostrae)».
Воплощенный Сын Божий «сражался и победил, ибо Он был человек, подвизавшийся за отцов и послушанием прекративший непослушание; ибо связал Он крепкого, и освободил слабых, и даровал спасение Своему созданию… Итак, Он соединил человека с Богом. Ведь если бы не человек победил врага человеческого, то враг не был бы побежден справедливо (δικαίως). И, опять-таки, если бы Бог не даровал нам спасения, мы не имели бы его прочно. И если бы человек не соединился с Богом, то не смог бы стать причастным нетления. Ведь Посреднику между Богом и людьми надлежало Своим родством и с Богом, и с человеками привести обоих в дружество и согласие и представить человека Богу, а людям открыть Бога. Ибо каким образом могли мы стать причастными Его усыновления, если бы через Сына не вступили с Ним в общение и если бы Его Слово, соделавшись плотию, не вступило в единение с нами? Посему и прошел Он через каждый возраст, всем возвращая общение с Богом».
Лишь реальностью Своего воплощения Господь даровал миру подлинное спасение. Только как истинный человек Господь Иисус Христос совершил спасение человеческого рода. «Тому, Кто взял на Себя убить грех и искупить человека, повинного смерти, – восклицает святой Ириней, – надлежало стать тем же, чем был и тот, то есть человеком, который грехом был уведен в рабство и находился под властью смерти, – дабы грех был умерщвлен человеком и человек вышел (ушел) из смерти (et homo exiret a morte). Ибо как через непослушание одного человека, первоначально созданного из невозделанной земли, многие стали грешными и потеряли жизнь, так надлежало, чтобы через послушание одного Человека, Который первый родился от Девы, многие оправдались и получили спасение. Итак, Слово Божие сделалось человеком, как и Моисей говорит: «Бог, истинны дела Его» (Повт. 32:4 ). Если же Он, не став плотию, лишь казался как бы плотию (parebat quasi caro), то дело Его не было истинным. Но каким Он казался, таким и был – Богом, восстанавливающим в Себе древнее создание человека, чтобы убить грех, и истребить смерть, и оживотворить человека, – и посему дела Его истинны».
«Слово Божие стало человеком и Сын Божий – Сыном Человеческим, чтобы человек, сочетавшись со Словом и приняв усыновление, стал сыном Божиим. Ибо мы не смогли бы иначе получить нетление и бессмертие, если бы не были соединены с Нетлением и Бессмертием. Но как могли бы мы сочетаться с нетлением и бессмертием, если бы прежде Нетление и Бессмертие не стали тем, что и мы, чтобы тленное было поглощено Нетленным и смертное – Бессмертным, дабы мы получили усыновление».
Воплощение Бога Слова и вся Его жизнь во плоти имели целью спасти людей от греха и научить их жить во плоти божественным образом. Сам Господь «сделался «в подобии плоти греховной» (Рим. 8:3 ), – говорит святой Ириней, – чтобы осудить грех и после осуждения изгнать его из плоти и воззвать человека в Свое подобие (in similitudinem suam), соделывая его подражателем Богу и учреждая ему закон Отца – дабы видел он Бога, а также даруя ему силу принять Отца. Ибо Слово Божие стало человеком и обитало в человеке, чтобы научить человека принимать Бога, а Бога – обитать в человеке (ut assuesceret hominem percipere Deum, et assuesceret Deum habitare in homine), согласно с волей Отца».
Явившись как Спаситель, Богочеловек Христос не заново во всей полноте сотворил человека, который не имел бы никакой связи с человеком древним, но в Себе Самом обновил древнего человека и всю прежнюю тварь. «Ибо как непослушанием одного человека вошел грех и грехом утвердилась смерть, так и послушанием одного Человека была введена праведность, чтобы сделать плодоносной (fructificet) жизнь людей, бывших дотоле мертвыми. И как первозданный Адам получил свое вещество из невозделанной и еще девственной земли (virgine) (Бут. 2:5 ), и был создан рукою Божиею, то есть Божиим Словом, (ибо «все через Него на́чало быть». – Ін. 1:3 ), и Господь взял персть от земли и сотворил человека, так и Сам Он, Слово, восстанавливая в Себе Адама, вполне справедливо получил для обновления Адама рождение от Марии, Которая была Девою. Если бы первый Адам имел отцом человека и родился от семени мужеского, то можно было бы говорить, что и Второй Адам родился от Иосифа. А если первый Адам был взят от земли и создан Словом Божиим, то было нужно Самому Слову, восстанавливающему в Себе Адама, иметь сходство с его рождением. Для чего же тогда Бог не взял опять персть, но устроил, чтобы создание было от Марии? – Для того, чтобы не было другого создания и не иным было то создание, которое имело быть спасенным, но чтобы один и тот же Адам был восстановлен с соблюдением подобия».
«Погрешают те, которые говорят, что Слово ничего не приняло от Девы: ведь они, дабы отвергнуть наследство плоти (τὴν τῆς σαφκὸς κληρονομίαν), отвергают и подобие (τὴν ὁμοιότητα) между Ним и Адамом. Ибо если один получил вещество от земли и создан Божией рукою и художеством, а другой не создан Божиим художеством и рукою, то он уже не сохранил подобия человека (similitudinem hominis), сотворенного по образу и подобию Самого Бога, и Божие художество окажется непоследовательным, не имея в чём обнаружить Свою премудрость. А это значит сказать, что как человек Он явился призрачно (мнимо), тогда как на самом деле не был человеком, и стал человеком, не приняв от человека ничего. Ибо если не принял Он от человека существа плоти (substantiam carnis), то не сделался ни человеком, ни Сыном Человеческим. А если не стал Он тем, чем были мы, то в том, что пострадал и претерпел, не совершил ничего великого. Всякий согласится, что мы состоим из тела, взятого из земли, и души, получающей дух от Бога. Этим и сделалось Слово Божие, восстанавливая в Себе Самом Свое создание, и потому признаёт Он Себя Сыном Человеческим. И апостол Павел говорит: «Бог послал Сына Своего, Который родился от жены» (Гал. 4:4 ); и еще: «о Сыне Своем, Который родился от семени Давидова по плоти и открылся Сыном Божиим в силе, по Духу святыни, через воскресение из мертвых, о Иисусе Христе Господе нашем» (Рим. 1:3-4 ).
Кроме того, в этом случае излишне Его сошествие на Марию. Ибо для чего Он сошел в Нее, если не хотел ничего от Нее принять? И если Он ничего не принял от Марии, то не вкушал бы земной пищи, от которой насыщается тело, взятое от земли, и не взалкал бы, постившись, как Моисей и Илия, сорок дней; потому что Его тело требовало бы собственной пищи; и не сказал бы ученик Его Иоанн о Нем: «Иисус, утрудившись от пути, сел» (Ін. 4:6 ); и не плакал бы Он о Лазаре; и не падали бы с Него кровавые капли пота; и не произнес бы Он: «душа Моя скорбит смертельно» (Мф. 26:38 ); и не истекли бы из Его прободенного ребра кровь и вода. Ибо всё это – признаки плоти, взятой от земли, которую Он обновил (восстановил) в Себе Самом, спасая Свое создание.
Оттого-то евангелист Лука и показывает, что родословие с рождения Господа нашего до Адама содержит семьдесят два колена, соединяя конец с началом и давая уразуметь, что в Себе Самом Он восстановил все народы, распространившиеся от Адама, и все племена, и весь человеческий род вкупе с самим Адамом… Как Ева, быв еще девой, явила непослушание и стала причиной смерти (causa mortis), так и Мария, имея предназначенного мужа, но оставаясь Девою, через послушание стала причиной спасения Себя и всего человеческого рода (et sibi, et universo generi humano causa facta est salutis)».
Памятуя обо всех богочеловеческих задатках человеческого существа, Господь Иисус Христос добровольно прошел Свой Богочеловеческий подвиг на земле, чтобы спасением возвратить человека на путь, возводящий к Божественному совершенству, и оправдать Бога, сотворившего человека существом богоустремленным. «Необходимо было, – рассуждает богомудрый Ириней Лионский, – чтобы Господь пришел к погибшей овце и, совершив столь великое восстановление, взыскал Свое создание, дабы спасти того самого человека, сотворенного по Его образу и подобию, когда исполнилось время его осуждения, постигшего его за непослушание, ибо всё устроение спасения человека было по воле Отца – чтобы Бог не был побежденным и Его премудрость уничиженной. Ведь если бы человек, созданный Богом для жизни, покинув жизнь через поражение от повредившего ему змия, не возвратился уже к жизни, но полностью был предоставлен смерти, то Бог был бы побежден (victus esset Deus) и развращенность змия возобладала бы над Божией волей. Но так как Бог непобедим и долготерпелив, то Он и явил Свое долготерпение в деле исправления человека и испытания всего. Посредством же второго Человека Он связал сильного (то есть диавола), расхитил его сосуды и упразднил смерть, оживотворяя умерщвленного человека. Ибо первым сосудом в диавольском владении сделался Адам, которого диавол и держал в своей власти, то есть злобно внося в него грех и под предлогом бессмертия причиняя ему смерть. Ибо, обещая им, что они станут, как боги (что для него совершенно невозможно), он произвел в них смерть. Посему поработивший человека справедливо (juste) и сам порабощен Богом, а порабощенный человек разрешен от уз осуждения. А этот человек и есть Адам – тот первозданный человек, о котором Господь сказал: «сотворим человека по образу Нашему и по подобию Нашему» (Бут. 1:26 ); мы же все – от него, а так как мы от него, то и унаследовали мы его имя. Когда совершается спасение человека, то надлежит спасать того человека, который первоначально создан. Ибо весьма неразумно говорить, что сей, которому жестоко повредил враг и увел его в рабство прежде всего, не освобождается Победителем врага, а освобождаются сыны его, которых он родил в том же рабстве. И враг не будет казаться побежденным, если останется у него первая добыча».
«С пришествием Бога Слова во плоти, по благоволению Отца, свершилось сочетание и общение Бога и человека, ибо Слово Божие еще издревле предвозвещало через пророков, что Бог станет видимым для людей, и будет жить с ними на земле и говорить, и окажется близ Своего создания, спасая его, и становясь ему доступным, и освобождая нас из рук всех ненавидящих нас, то есть от всякого духа преступления, и делая нас способными к служению Ему в святости и праведности во все дни наши, чтобы человек, исполненный Духом Божиим, вошел в славу Отчую». «Невозможно жить без жизни, а само бытие жизни происходит от общения с Богом; общение же с Богом состоит в познании Бога и в наслаждении Его благостию».
Зло, которое по метафизической сущности бестелесно, имеет сильную тягу к воплощению через посредство человека в мире вещественной реальности. И этого оно отчасти достигло, завладев в большой мере человеческим телом через человеческую душу. Поэтому Спаситель человеческого рода должен был стать плотию, чтобы Своим безгрешным Божеством спасти от греха человека и всё, что делает человека человеком. Господь Иисус Христос «Сам Себя называл Сыном Человеческим, – говорит святой Ириней, – чтобы подтвердить спасение нашей плоти. Ведь если бы плоть не имела быть спасенной, то и Слово Божие не сделалось бы плотию… И Господь не обновил бы в Себе Самом плоть и кровь, если бы Сам не стал плотию и кровию, сообразно с первоначальным созданием, в Себе Самом спасая в конце то, что в начале погибло в Адаме (salvans in semetipso in fine illud, quod perierat in principio in Adam)».
«Если же Господь воплотился не ради спасения, а ради чего-то другого, и если принял плоть из другой сущности (ex altera substantia), то Он не восстановил бы в Себе человека и не мог бы называться плотию… Но спасительное Слово стало тем, чем был погибший человек, через Себя Самого производя общение человека с Собою и совершая человеческое спасение. Ведь древле погибшее имело плоть и кровь. Ибо Господь, взяв персть из земли, сотворил человека; и ради него было всё устроение пришествия Спасителя. Итак, Он Сам имел плоть и кровь, восстанавливая в Себе не иное какое, а первоначальное творение Отчее, взыскуя погибшее. Посему Апостол и говорит: «Вы примирились (с Богом) в теле плоти Его» (ср.: Кол. 1:22 ), то есть праведная плоть (justa caro) примирила с Богом плоть, бывшую под грехом, и ввела ее в дружбу с Богом».
«Мы преступили заповедь Творца и стали Его врагами. Своим воплощением Господь нас возвратил в дружбу с Богом, сделавшись «посредником между Богом и человеками» (ср.: 1Тим. 2:5 ), умилостивляя за нас Отца, против Которого мы согрешили, и Своим послушанием покрывая наше непослушание и даруя нам покорность и общение с нашим Творцом. Поэтому и научил Он нас говорить в молитве: «и остави нам долги наша» (Мф. 6:12 ), ведь Он – Отец наш, должниками Которого мы стали, преступив Его заповедь. Кто же Он? Неведомый ли какой Отец, никогда не дававший никому заповеди? Или же Бог, проповедуемый Священным Писанием и в отношении к Которому мы были должниками, преступив Его заповедь? Заповедь же была дана человеку через Слово: ибо “услышал”, сказано, «Адам голос Господа Бога» (Бут. 3:8,10 ). Посему хорошо Слово Его говорит человеку: «прощаются тебе грехи твои» (Мф. 9:2 ), ибо Тот, против Которого мы согрешили в начале, дарует нам прощение грехов в конце. Если бы мы преступили заповедь одного, а «прощаются тебе грехи твои» сказал бы нам другой, – то таковый не был бы ни благим, ни истинным, ни справедливым. Ибо каким образом благ тот, кто дает не из своего? Или каким образом справедлив присвояющий себе чужое? И каким образом грехи были бы истинно отпущены, если бы Сам Отец, против Которого мы согрешили, не даровал нам прощения через Своего Сына?»
«Истинное Слово Божие – это Творец мира; Он – и Господь наш, Который в последние дни стал человеком и обитал в мире сем; незримо же Он содержит всё сотворенное и укоренен в совокупной твари, ибо Слово Божие всем управляет и располагает; и для этого видимым образом пришел Он к своим, и стал плотию, и простерся на кресте, чтобы всё и вся в Себе восстановить (uti universa in semetipsum recapituletur)».
««Когда пришла полнота времени, Бог послал Сына Своего… родившегося от жены» (Гал. 4:4 )… И Он восстановил всё, и вступил в войну с нашим врагом, и сокрушил того, кто в начале поработил нас через Адама. Ведь враг не был бы побежден справедливо (juste), если бы Победивший его не был человеком от жены. Ибо через посредство жены завладел он в начале человеком и поставил себя врагом человеку. Поэтому и Господь исповедует Себя Сыном Человеческим, восстанавливая в Себе первозданного человека, от которого была создана жена, чтобы как через человека побежденного наш род нисшел в смерть, так снова через Человека-Победителя мы взошли в жизнь; и как через человека смерть одержала победу над нами, так опять через человека мы получили победу над смертью. Но Господь не восстановил бы в Себе ту древнюю и исконную вражду против змия, исполняя обетование Творца и совершая Его заповедь, если бы пришел от другого Отца. А поскольку Один и Тот же сотворил нас в начале и послал Своего Сына в конце, то Господь, родившийся от жены, исполнил Его заповедь, попирая нашего супостата и совершая человека по образу и подобию Божию. Потому-то и Он сокрушил его не иным чем, как изречениями закона, воспользовавшись Отеческой заповедью к низложению и посрамлению отпавшего ангела.
Постясь сорок дней, подобно Моисею и Илии, Спаситель взалкал, прежде всего, для того, чтобы мы познали в Нем истинного и действительного человека, ибо постящемуся человеку свойственно взалкать, а также и для того, чтобы враг мог вступить с Ним в борьбу. Ибо как в начале он человека, не страдавшего от голода, через вкушение прельстил преступить заповедь Божию, так в конце не мог он терпящего голод склонить к принятию пищи, которая от Бога. Когда, искушая Господа, он говорил: «если Ты Сын Божий, то скажи, чтобы камни сии сделались хлебами», – Господь отразил его заповедью закона, говоря: «написано: не хлебом одним будет жить человек» (Мф. 4:3,4 – Примеч. ред .)… Так Господь, претерпевая лишения в мире сем, уничтожил повреждение, причиненное человеку в раю через вкушение прародителями запрещенного плода. И при втором искушении Господь опровергал искусителя словами закона. Так надмение разума, бывшее в змие, развеяно смирением человека. При третьем искушении Господь, изобличая искусителя, сказал: «отойди от Меня, сатана; ибо написано: Господу Богу твоему поклоняйся и Ему одному служи» (Мф. 4 – Примеч. ред .). Этим именем Господь разоблачил его и в то же время явил Себя, Кто Он есть. Победив его, таким образом, в третий раз, Господь окончательно прогнал его от Себя как законно побежденного (quasi ligitime victum); и нарушение Божией заповеди, бывшее в Адаме, уничтожено посредством заповеди закона, которую соблюл Сын Человеческий, не преступив заповеди Божией.
Кто же Господь Бог, о Котором свидетельствует Христос, Которого никто не должен искушать, Которому все должны поклоняться и Ему единому служить? Это, без сомнения, Тот Самый Бог, Который преподал и закон. Ведь это было предсказано в законе, и Господь изречениями из закона показал, что закон от Отца возвещает Слово Господне, а отпавший от Бога ангел посрамляется Его гласом и побеждается Сыном Человеческим, сохранившим Божию заповедь. Так как в начале он склонил человека преступить заповедь Творца, по причине чего и имел его в своей власти, а его власть состоит в преступлении и отступничестве, которыми он и связал человека, то, с другой стороны, ему надлежало быть побежденным человеком (per hominem) и связанным теми же самыми узами, которыми он связал человека, чтобы человек, освободившись, возвратился к своему Господу, оставляя те узы, которыми был связан, то есть преступление (transgressionem). Ибо связание диавола стало освобождением человека, потому что «не может кто-либо войти в дом сильного и расхитить вещи его, если прежде не свяжет сильного» (Мф. 12:29 ). Господь, следовательно, изобличает его в противоречии Богу, всё сотворившему, и побеждает посредством заповеди, а заповедь Божия есть закон. Как человек Он показывает его беглецом и преступником закона и отступником от Бога, а затем как Слово Он, крепко связав его как Своего беглеца, “расхитил” его “сосуды”, то есть людей, над которыми тот властвовал и которыми неправедно (injuste) пользовался. И справедливо (juste) отведен в плен тот, кто несправедливо (injuste) пленил человека. А прежде плененный человек исторгнут из власти обладателя по милосердию Бога Отца, Который сжалился над Своим созданием и даровал ему спасение, восстановив его через Слово, то есть через Христа, дабы человек опытно познал, что он не сам по себе, а по дару Божию стяжал нетление».
Во всем Богочеловеческом таится сила спасения. Всем, чем воплощенный Бог был, Он был ради спасения людей. «В тайне воплощения – спасение мира, – утверждает святой Кирилл Александрийский. – Ведь даже кажущееся незначительным, неважным, как-то: плач, страх, – Владыка Христос подъял ради нас. Он плакал как человек, чтобы отереть человеческие слезы; скорбел, по домостроительству спасения, попуская плоти претерпевать ей свойственное, чтобы сделать нас мужественными; отвергал чашу, чтобы крест осудил безбожие иудеев. Как говорится, Он был немощен по Своему человеческому естеству, дабы прекратилась людская немощь. Молился Он и приносил моления, чтобы человеческие молитвы сделать доступными Отцу».
«Воплощение Бога Слова было чрезвычайно неотложно для спасения людей, ибо так осудил Он грех в нашей плоти. Ведь если бы Слово не стало плотию, то свойственное человеку осталось бы неисправленным и мы плотию рабствовали бы закону греха, так как никто не смог бы истребить живущий в нас грех. Потому-то и говорим, что ипостасное соединение Слова с плотию, с человеческим естеством, было необходимым».
«Дабы всех соединить под главою во Христе и возвратить человеческое естество в то, чем оно некогда было, Бог поступил весьма премудро: «послал Сына Своего… родившегося от жены» (Гал. 4:4 ), чтобы, восприняв на Себя плоть, подобную нашей, и сделав ее Своей собственной, Он явился на земле как человек, не ведающий греха, и как во всем послушный Богу Отцу оправдал в Себе человеческое естество, разрешив его от уз смерти и увенчав бессмертием».
«Воплощенный Бог Слово именуется Иисусом, то есть Спасителем, – а Таков воистину и есть Родившийся по плоти от жены. Ибо Он спасал людей не как человек, присоединенный к Богу, а как Бог, сделавшийся подобным тем, которые пребывали в опасности, дабы в Себе восстановить человеческий род в первозданном состоянии. Ибо всё в Нем было новым».
««Бог не сотворил смерти и не радуется погибели живущих… но завистью диавола смерть вошла в мир» (Прем. 1:13,2:24 ). Впрочем, мрачная держава смерти не могла пасть никак иначе, как только вочеловечением Единородного. Посему и явился Он как человек, и сделал Своим собственное тело, подверженное тлению, чтобы, поскольку Он – жизнь (ибо рожден из жизни Отца), насадить в теле Свое собственное благо, то есть жизнь».
В покрытое греховным мраком человеческое естество Бог Слово – Своим воплощением – излил безмерный Божественный свет и восстановил помраченное и обезображенное человеческое существо. «Так как люди, – говорит богоблагодатный Кирилл Александрийский, – по причине собственных ужасных грехов и зол стали невосприимчивыми к Божиим благам, которые Он по Своему Промыслу в изобилии им посылал, то совершается великая и неизреченная тайна воплощения: Само Божие Слово, Творец всех тварей, бесконечное, неописанное, неизменное, Источник жизни, Свет от Света, живой Отчий образ, блистание славы – воспринимает человеческое естество, новотворит Свой собственный образ, растленный грехом, и обновляет человеческое существо, состарившееся от сынов зла, являя его первозданную красоту, творя его не от земли, как когда-то, но принимая его Сам в Себя, не претворяя Божественное естество в [естество] человеческое, а соединяя человеческое с Божественным; ибо, пребывая Тем, Кем был, Он взял на Себя то, чем не был».
В силу того, что Он был совершенным человеком, со всеми свойствами человеческого естества, Богочеловек совершил спасение человеческого рода, вполне удовлетворив и Божией правде, и нуждам человеческого существа. Вочеловечившееся Слово имело и человеческую душу, и человеческое тело, и человеческий ум, и человеческую волю. «Если бы Владыка Христос не имел человеческого ума, – говорит святой Кирилл Александрийский, – а вместо него – Слово, как учит Аполлинарий, то в пустыне с диаволом боролся Сам Бог и Бог одержал победу. Если же победил Бог, то человек не получает от этой победы ничего, ибо он никак ей не посодействовал. И диавол бы мог хвалиться, что его победил Бог, и справедливо мог себя оправдывать: я, Господи и Творче мира, не брался бороться против Тебя, так как знаю Твою силу, сознаю Твою власть, мне известно Твое владычество. Признай свое рабство, хотя я и отступник, а к тому же уступаю и победе Ангелов и всех небесных Сил, к которым я, несчастный, некогда принадлежал; брань же я воздвиг против человека, которого создал Ты из брения и сотворил по образу Твоему, и почтил его разумом, и сделал жителем рая, и провозгласил господином земли и моря. Его до сего дня я побеждал, и уязвлял, и предавал смерти… Не столь дерзок я и не настолько обезумел, чтобы вступать в борьбу с Тобою, Творцом. – Именно это диавол справедливо сказал бы Спасителю Христу, если бы Тот был не человеком, а Богом, сражавшимся вместо человека. Ведь если в Нем не было человеческого ума, то свойственное уму творил Бог, сущий в Нем вместо ума, а это значит: Бог алкал вместе с плотию, Бог жаждал, и утомлялся, и переносил все прочие человеческие тяготы. Если Бог боролся и победил, то человек лишен победы».
«Бог Отец благоволил спасти человеческий род в Сыне Своем, и причем путем воплощения, или вочеловечения, которое так или иначе должно было произойти через рождение от жены, чтобы подобием, которое имеет с нами рожденное от Бога Слово, осудить в удах нашей плоти закон греха; а подобием смерти Его, не знающего смерти, истребить смерть. «Ибо если мы соединены» (букв. в сербск. тексте “срослись”. – «Примеч. пер».) «с Ним подобием смерти, то должны быть соединены» (букв. “срастемся”. – «Примеч. пер».) «и подобием воскресения» (Рим. 6:5 ). Итак, надлежало, чтобы Вечный (ὁ ὤν) и Имеющий бытие (Бытийствующий, ὁ ὑπάρχων) родился по плоти, перенеся в Себя наше (τὰ ἡμῶν), дабы порождения плоти, то есть мы, растленные и погибшие, обрели в Нем обитель: ибо наше сделал Он Своим, дабы и мы сделали своим Ему свойственное (τὰ αὐτοῦ). «Он, будучи богат, обнищал ради нас, дабы мы обогатились Его нищетою» (ср.: 2Кор. 8:9 ). Утверждающие же, что Слово Божие не стало плотию, то есть не родилось по плоти от жены, уничтожают всё домостроительство спасения. Ведь если Он, будучи богат, не обнищал, снизойдя до нас по человеколюбию, то и мы не обогатились тем, что Его, но погрязаем в нищете, и над нами господствуют проклятие, смерть и грех. Ибо самим тем, что «Слово стало плотию», разрешается и истребляется постигшее человеческое естество вследствие проклятия и осуждения. Итак, если исторгается корень нашего спасения и разрушается основание нашей надежды, то что нам остается? Ведь если Слово не стало плотию, то и держава смерти не разорена, и вообще грех не уничтожен, но мы еще виновны в преступлении праотца Адама, не получив от Христа, Спасителя всех, никакого улучшения».
Абсурдно отрицать рождение Бога Слова по плоти от жены. «Ибо как мог Он оживить Свое тело, если оно не Его собственное, то есть не [тело] Того, Кто есть жизнь? Как Кровь Иисусова может очистить нас от всякого греха, если это кровь обычного человека, и причем человека под грехом? Как “Бог” Отец «послал Сына Своего, рожденного от жены», рожденного «под законом» (Гал. 4:4 )? Как «осудил Он грех во плоти» (ср.: Рим. 8:3 )? Ведь осудить грех – не принадлежит обычному человеку, имеющему вкупе с нами естество, обладаемое грехом. Но так как плотию стал Неизведавший греха, то сим Он удобнее всего низложил мучительство (тиранию) греха, и плоть обогатилась свойствами Слова, неизреченно с ней сочетавшегося, и стала святой, и животворящей, и исполненной Божественной силы».
«Слово Божие, по естеству Бог, соделалось истинным человеком, чтобы и мы стали родом (γένος) не первого, земного (перстного), человека, которому от Бога было речено «земля еси, и в землю отъидеши» (Бут. 3:19 ) и который был предан смерти, а Человека второго, вышнего и небесного, то есть Христа, приводящего нас к непорочной жизни, показующего раба смерти бессмертным и разрешающего от грехов связанное пленицами прегрешений».
«Мы веруем, – возглашает святой Кирилл Александрийский, – что Слово Бога Отца, родившееся через (διὰ) Святую Деву плотию, имеющей разумную душу, сочеталось с этою плотию; и сие несказанное и во всем таинственное соединение сделало плоть животворящей; ибо Слово, Которое как Бог по естеству есть жизнь, учинив нас Своими общниками (ἑαυτοῦ μετόχους) не только духовно, но и телесно (σωματικῶς), явило нас лучшими тления, уничтожив Собою закон греха в членах нашей плоти и, как написано, «осудив грех во плоти» (Рим. 8:3 )».
Божественной силой Своего воплощения Слово «очистило грехи всего человеческого естества», – пишет святой Исидор Пелусиот. И добавляет: «Неизреченное соединение Слова с человеческим естеством взяло, как то подобает Богу, грехи всего мира».
«Восприняв на Себя человеческое естество, но не подвергшись человеческим падениям, Господь вернул человеческому роду первозданную красоту и в самом естестве уничтожил силу проклятия».
Воплощением Бога Слова в человеческое естество внесена Божественная закваска, которой должен вскиснуть весь мир. «Царство Небесное, – говорит святой Исидор, – подобно закваске в безгрешном воплощении Бога и Спаса нашего, которой вскиснул весь мир, и составом единой плоти, восприятой от нашей сущности и от Богородицы Марии, восстановлено в новом рождении всё от века человечество».
Своим воплощением Бог Слово вошел в самую утробу человеческой жизни и обессилил действо диавола в области всего человеческого естества. «Так как пророк Исаия, – говорит святой Исидор, – пророческими очами провидел неизреченное пришествие Спасителя во плоти, стяжавшего человеческому роду бесчисленные и предивные блага, а тирана (то есть диавола) лишившего всякой крепости, то громко возглашал: «Научитесь делать добро, вы, живущие на земле, ибо прекратился нечестивый» (Іс. 1:17,26:9,10 ), то есть перестал мучитель нападать на мужей и жен. Все теперь вне опасности, кроме только тех, которые сами себя добровольно подчиняют и подвергают его соблазну, ибо прельщать он может, но не способен принуждать насильно».
Своим воплощением Господь излил Свою спасительную силу на всё человеческое естество, растленное грехом и смертью. «Небесный Царь, – говорит святой Ефрем Сирин, – Бессмертный Владыка, Единородный Сын, возлюбленный Отцу, Который по единой благости, Своею властию создал человека из земли, побежденный щедротами благоутробия Своего, ради того самого человека, которого создали пречистые руки Его, сошел с неба спасти и исцелить всех страждущих. Ибо по действию лукаваго все изнемогли во зле: повреждение стало тяжко и неисцельно; ни пророки, ни священники не в силах были совершенно уврачевать язвы. Посему-то Святый, Единородный Сын, видя, что все естество изнемогает во зле, по воле Отца снисшедши с неба, воплотился во утробе Святой Девы и, по благоволению Своему родившись от Нее, пришел благодатию и щедротами уврачевать одержимых разнообразными немощами и словом Своим исцелить все болезни. Всех избавил Он от зловония собственных язв их».
Всё, что в человеке от Бога, – естественно; только грех не от Бога, поэтому он есть нечто противоестественное. «Через преступление, – говорит святой Дамаскин, – мы из естественного (согласного природе – ἐκ τοῦ κατὰ φύσιν) впали в противоестественное (противное природе – εἰς τὸ παρὰ φύσιν). Владыка же Христос, будучи Богом и начав Божественно существовать по плоти, то есть сочетавшись с плотию ипостасно, возвратил нас из противоестественного в естественное. Ибо сие означают слова «по образу и по подобию». Ведь и подвижничество, и аскетические труды даны не для стяжания добродетели как чего-то приходящего извне, а для того, чтобы мы отвергли зло как чуждое и противное естеству. Так, с усилием удаляя с железа покрывающую его ржавчину, ему не естественную, но приставшую по небрежности, мы добиваемся естественного блеска железа».
«Сын Божий для того стал человеком, чтобы вновь даровать человеку именно то, для чего Он его сотворил. Ибо Он сотворил его по образу Своему, разумным и свободным, и по подобию, то есть совершенным в добродетелях, насколько это доступно человеческому естеству. Ведь отсутствие забот и беспокойства, чистота, благость (доброта), премудрость, праведность, свобода от всякого зла – это и есть как бы признаки Божественного естества. Поставив тем самым человека в общение с Собою (ибо “созда” Он его «в неистление». – Прем. 2:23 ), Он через сие общение с Собою возвысил его до нетления. А так как, преступив заповедь, мы помрачили и изуродовали черты образа Божия в себе, то, став злыми, лишились общения с Богом и, оказавшись вне жизни, подверглись тлению смерти. Но поскольку Сын Божий даровал нам лучшее, а мы того не сохранили, то Он восприемлет на Себя худшее, то есть наше естество, чтобы Собою и в Себе восстановить богообразие и богоподобие, а нас научить добродетельной жизни, сделав ее через Себя Самого для нас легкодоступной; и чтобы освободить нас – через общение с жизнью – от тления, сделавшись Первенцем (Начатком) нашего воскресения, – дабы обновить негодный и разбитый сосуд, и избавить нас от тирании диавола, призвав к богопознанию, и, укрепив нас, научить терпением и смирением побеждать мучителя».
Когда на земле родился воплощенный Бог, чудоносная сила спасения проструилась по всему человеческому естеству. «В том воплощенном рождении, – говорит святой Симеон Новый Богослов, – в коем Пресвятая Богородица родила Сына Божия и Бога воплощенного, совершилось таинство воссоздания рода человеческого и спасения всего мира – таинство, которое есть Господь наш и Бог Иисус Христос, соединивший в Себе расстоящиеся естества – Бога и человека и понесший грех мира».
Тайну воплощения Бога как тайну спасения Православная Церковь богодухновенно ощущает через молитвенное преображение души и богомудро выражает своей благодатной словесностью. Особенно в богослужениях на Благовещение и Рождество. Здесь ее чувство воплощенного Бога как Спасителя отражено наиболее трогательно и проникновенно. Ее святая вселенская душа жительствует животворящей истиной Святого Откровения, согласно которой спасение рода человеческого в полноте дано и ознаменовано в воплощении Бога Слова.
Преисполненный умилением первого благовестия, возглашающего о рождении Сына Божия в мире сем, дух Христовой Церкви глаголет: с Благовещения начинается ниспадение змия, его умирание; а проклятие, лежащее по причине греха на роде человеческом, разрешается и снимается дивной спасительной силой первого и единого истинного благовествования, ибо сие означают слова: «Днесь змиино омрачается шатание, клятвы бо праотчи разрешися соуз». Грехом вторгся и воплотился в человеке смрад лжи и обмана, а воплощением Господа в человека вселяется Божественное добро, а вкупе с ним – благоухание вечной истины и правды, поэтому на Благовещение Святой Деве открывается, что из Нее воплотится Господь, «яко да проженет злосмрадие прелести благостию». Созданный по образу Божию, человек грехом обезобразил сей Божий образ в себе; страсти безбожной жизни сокрушили человеческий род, а Господь воплощается – дабы избавить человеческий род от страстей безобразия и даровать первозданную красоту.
По Своему несказанному милосердию Господь воплощается, чтобы, исполнив человека Божественною благостию, истиной и жизнью, вернуть его в исконное блаженство безгрешности. В этом смысл слов благовестника Святой Деве: «Приимеши во утробе Твоей Бога воплощаема, и Тобою человечество, на древнее блаженство, за благоутробие призывающа». В тайне Благовещения через Личность воплощенного Господа выражена вся тайна спасения. В Боговоплощении подается миру спасение, ибо Господь вочеловечивается «во спасение душ наших». Благовещение – это святой день, в который возвещается превечная Божия тайна о спасении мира воплощением Бога Слова, посему сей день и нарицается «главизной нашего спасения».
Рождаясь от Девы, Господь Иисус Христос приносит благословение всему человеческому естеству, делаясь «разрешением клятвы». Господь рождается, чтобы как единый Сильный возвратить человека «в первое достояние». В святой день Благовещения произошел великий космический и всечеловеческий переворот и возрождение: Дева приемлет радость, земля стала небом, мир освободился от первоначального проклятия. Человеческое естество, которое в день Святого Благовещения Бог Слово принимает в Свое ипостасное единство, обновляется в своем начале и через обновление впервые причащается истинной небесной радости. Прежде святого Благовещения человеческий род жил среди теней реальности, блуждая среди соблазнительных призраков; на Благовещение он через Бога Слова возвращается к единственной Реальности – к Богу, освобождаясь тем самым от мнимых истин. В этом – чудо, но вполне естественное, ибо Творец природы не рабствует законам природы.
Рождество – это воистину Божий день, в который Господь совершил великое Божественное дело для человеческого рода. Это день, в который время становится временем нашего спасения. Рай, дотоле затворенный людским богоборческим грехом, Господь отверзает Своим рождением во плоти, и причем – всем людям как потомкам Адама. Рождая Господа Иисуса, Пресвятая Богородица рождает избавление, и просвещение, и жизнь, и спасение, ибо всё это нераздельно соединено в Его Богочеловеческом Лице.
Самое рождение Бога во плоти имеет таинственное и спасительное значение, влияя на всецелое человеческое естество: делаясь человеком, милосердный Господь разрешает узы греха и сбрасывает их с человеческого существа. Своим добровольным рождением во плоти Господь возвращает нас в первоначальное, райское состояние. До воплощения Бога Слова вся тварь рабствовала греху; с рождения Его во плоти вся тварь освобождается от рабства первородному греху. Творец избавляет мир, добровольно рождаясь от Святой Девы.
Грехом человек умертвил (букв.: «о-смертил». – «Примеч. пер».) себя, и смерть стала для человеческих существ законом; рождаясь как человек, Господь Иисус Христос изгоняет из человеческого естества начало смерти – грех и соединяет с бессмертием (букв.: «о-бессмерчивает». – «Примеч. пер».) весь человеческий род. Человеческое естество, ставшее через первородный грех тленным, исцеляется в новорожденном Богомладенце и предстает воссозданным.
В досточудном рождении Бога во плоти одновременно совершились четыре славных тайны: открыт рай, восстановлен человеческий род, уничтожено проклятие, процвело спасение миру. Рождением Спасителя в вертепе всем народам отверсты райские врата. Род человеческий прежде грехом осудил себя на смерть и проклятие, а Бог Слово, родившись плотию, разорвал ризы древнего осуждения и облек нас в нетление. Да и само повивание в пелены сего дивного Богомладенца имеет сотериологический смысл и силу, ибо означает и есть облачение нашего естества в первозданную красоту.
Грехами отчужденный от Бога человек, благодаря рождению Слова от Святой Девы, становится гражданином неба. Своим грехопадением человечество увлекло всю тварь в смерть и тление, но, рождаясь плотию, Господь обновляет тварь, истлевшую в злых преступлениях, – в этом причина того, что рождению Спасителя радуются и горы, и холмы, и долины. Творец, Превечный Царь, рождается в Вифлееме: и Едем отверзается, и пламенное оружие убирается, и ограда разрушается, и Небесные Силы соединяются с земными творениями, Ангелы с людьми составляют могучее славословие. Бессмертие человеческой жизни, пресеченное в раю грехом, восстанавливается воплощением Бога Слова, Который есть Жизнь вечная, ибо «Древо живота» процвело в Вифлеемской пещере.
Своим Рождением на земле Господь Иисус Христос дарует людям возрождение и возводит их к первоначальному благородству. Бог Слово таинственным образом соединился с людьми неслиянным соединением, и восприятием на Себя человеческой плоти Он вводит в бессмертие и спасает человеческий род во всей его полноте. Благодаря пришествию Христа во плоти была уничтожена и разрушена вражда между человеком и Богом, человек истинно причащается едемского древа жизни и становится возделателем сада бессмертных древ, то есть бессмертных мыслей, чувств и свершений. От Адама до Христова пришествия вкупе с грехом царствует и ад, но бесстыдная тирания зла истребляется, когда плотию рождается Избавитель из колена Давидова, воцаряясь на престоле навеки.
Из всех событий жизни Богомладенца Христа на человеческий род изливается животворящая и спасительная сила; поэтому [даже] Его повивание в пелены и полагание в ясли даруют человеческому роду свободу. Своим рождением Христос как Бог подает необычное возрождение потомкам Адама. Творец, рождаясь как дитя, воссоздает всю тварь и приводит ее к первозданному благолепию.
На Рождество произошло самое трогательное событие в этом мире: воплощенный Бог призвал к Себе человеческий род из соблазна и мрачной, диавольской прелести, обновил его и Своим рождением от Девы свергнул с него проклятие.
Рождение Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа по плоти – это тайна, содержащая в себе спасение человеческого рода: истребляется вражда между Богом и людьми, отверзается рай, Херувим отступает от древа жизни, и человеческий род приступает и насыщается райской пищей.
Ненасытным пристрастием ко греху люди создали между землей и небом ужасную пропасть; лишь благодаря Христову рождению эта бездна преодолена, земля и небо соединены, человек воплощенным Богом вознесен на небо. Бог Слово, родившись как человек, очевидно явил в Своем Богочеловеческом Лице единого истинного Бога и Господа, обнажив в то же время всю лживость и ничтожество языческих идолов. Явление Бога через рождение во плоти наносит диаволу поражение, прекращает осуждение человеческого рода и отверзает рай.
Своим вочеловечением Премудрый Творец воссозидает богообразного человека, отпавшего преступлением от дивной, Божественной жизни и сопрягшегося со смертью. И не только это, но в самом Господнем рождении плотию совершается таинственное обновление твари, погрязшей в тлении через злые преступления. Творец, взирая на гибнущего человека, которого создал Своими руками, преклонив небеса, сошел и истинно воплотился от Девы, божественно чистой. Премудрость, Слово и Сила, Сын Отчий и Сияние, Христос Бог, вочеловечившись, – соделал нас новыми. После того как Господь родился в Вифлееме, Вифлеем отворил Едем – рай, заключенный грехом.
Добровольно воплотившись, Господь спасает людей, обезумевших от порока в развращенном мире, от сетей греха. Рождением воплощенного Бога от Девы возвещена неизреченная тайна спасения; Пресвятая Богородица, родив Спасителя, упразднила первоначальное проклятие Евы.
В день Своего Рождества от Девы Господь Иисус Христос вводит – Своей Богочеловеческой Личностью – в мир сей Свои небесные тайны и истины, совокупно сливающиеся в единую изумительную тайну спасения мира и человека: Бог становится человеком и тем самым обновляет естество, не переставая быть Богом.
Всецело облекшись в человека рождением от Святой Девы, Бог Слово по Своему великому милосердию воссозидает человека. Господь рождается как человек, чтобы воздвигнуть падшую богообразную сущность человеческого существа. Рождение Бога во плоти просветило Божественно-таинственным образом всю тварь – и она прозрела и познала Творца.
По непостижимому Промыслу Трисвятого Божества бесплотное Слово рождается плотию, Неописанный описуется телом и спасает человеческий род. Рождением Бога Слова от Святой Девы люди избавились от Адамова проклятия и приняли благословение, жизнь и избавление.
На Рождество свершилась досточудная тайна: восстановлено естество – благодаря тому что неизменный Бог стал человеком. Люди, спасенные Христовым рождением, величают Богородицу. Бог, рожденный плотию от Святой Девы, соделал нас сынами Божиими и принявшим Его даровал первоначальное достоинство. Один взор на Бога, рожденного плотию в Вифлееме, наполняет все создания некой таинственной, воссозидающей силой, и вся тварь «новотворится» и становится новой. Святая Дева родила Солнце – Христа; Им всё разумное естество просвещается светом совершенного познания, удостаиваясь нетления. Грех и зло далеко отринули всю тварь от Бога; Своим рождением Господь Иисус Христос всё это вновь возвращает к Богу.
Безгрешный Господь рождается от Чистой Девы, вводя тем самым в бессмертие весь человеческий род, разрешая проклятие праматери Евы. Всецело облекшись в человека, милосердный Господь возрождает и пересозидает человека, которого сотворил по образу Своему. Господь исцелил наше заболевшее естество, через Свое воплощение соединив с ним самое надежное врачевание – Свое преславное Божество.
Рождением от Девы Владыки жизни и смерти остановлено «смертное устремление». Рождением от Святой Богородицы Господь умертвил врага, явственно разорил ад и освободил людей.
Богомудрая душа Православной Церкви усматривает многозначительное сотериологическое событие и в обрезании Спасителя, объясняя его как органическую часть новозаветного домостроительства спасения. Господь всяческих терпит обрезание и как Бог обрезывает человеческие согрешения, подавая тем самым спасение миру. Всеблагий Бог не постыдился ради людей обрезаться плотским обрезанием, ибо Он, Творец закона, исполняет то, что прорекли о Нем закон и пророки.
Будучи бездной человеколюбия, Господь облекся в образ раба и плотию обрезался, даруя всем людям Свою великую милость.
Обрезание прекратилось, так как Владыка Христос добровольно обрезал Себя, благодатию спасая множество народа. Господь Иисус явился как Исполнитель закона и тем самым положил ему [закону] конец; приняв обрезание, Он разрешил людей от проклятия закона. После того как явился Владыка Христос и воссияла весна благодати, прекратилось иудейское субботство и обрезание. Творец закона, исполняя закон, добровольно обрезывается плотию, совершая этим обрезание зимы греха. Терпя обрезание по плоти, Слово, Бог от Бога, пребывает неизменным по Божеству; так Превысший закона поступает по закону, избавляя тем самым всех от проклятия закона и даруя вышнее благословение.
Сколь велико сотериологическое значение рождения Спасителя по плоти, воплощения, вочеловечения, видно из того, что Православная Христова Церковь Святую Деву, родившую Спасителя, именует спасением.
а) Обожение человеческого естества
Господь Иисус Христос – Спаситель, потому что Он Богочеловек и в силу того что Он Богочеловек. В Его Лице Бог вочеловечился и человек обожился. Своей Богочеловеческой Личностью Господь Иисус Христос являет в Себе сугубое чудо; воплощение Бога и обожение человека. Это – основное благовестие, синтезирующее весь Новый Завет; этим благовестием живет Богочеловеческое Христово Тело, Церковь. Это свое самое умилительное благовестие и вечно живое Божественное Откровение Церковь красноречиво возвещает через святых отцов и через свои молитвы и прошения.
Как в Новом Адаме, Родоначальнике нового человечества, в Господе Иисусе Христе обожено человеческое естество в принципе. В самой действительности, спасение человеческого естества – это не что иное, как его обожение в Лице Богочеловека Христа. Обожение человеческого естества в Господе Иисусе Христе проистекает от его ипостасного единения с Богом Словом; но при этом человеческое естество не теряет своей ограниченности и того, что делает его человеческим. «Бог Слово, – по богомудрому слову святого Дамаскина, – воспринимает на Себя всего человека, чтобы всему человеку даровать спасение». «Христос воспринял на Себя всего человека и всё свойственное человеку, кроме греха, чтобы всё освятить».
Обожение человеческого естества в Лице Богочеловека Христа совершено так, что «Божественное естество Слова проницает человеческое и переносит на него Свои совершенства». «Так обоженная плоть (ἡ σὰρξ θεωθεῖσα) (у прп. Иустина стоит; «человеческое естество». – Примеч. ред .) не изменила ни своей природы, ни своих естественных свойств. Человеческое естество Господа Иисуса Христа, по причине весьма тесного, то есть ипостасного, соединения с Богом Словом, обогатилось Божественными силами, нисколько не утратив своих природных качеств».
То, что Бог стал человеком, выражается словом «воплощение», «вочеловечение» (σάρκωσις, ἐνανθρώπησις); а то, что человек во Христе обожен, – словом «обожение», «обоготворение» (θέωσις, θεοποίησις). Обожение человеческого естества – естественное следствие Божия воплощения. Воплощение Бога – это средство, которым Бог возвещает смысл и цель человеческого бытия – обожение и подает Богочеловеческие средства для ее достижения. Сделавшись человеком, Господь Иисус Христос определил назначение человека; войдя в плоть – поставил цель для плоти; войдя в материю – указал цель материи. Кроме того, став человеком, Владыка Христос наполнил смыслом всё человеческое: и рождение, и жизнь, и смерть. В Нем человеческое естество прозрело и увидело свою вечную значимость и предназначение. До Него человеческое естество было грехом отторгнуто от Бога, между ним и Богом зияла непреодолимая пропасть; со времени Его воплощения и в силу совершенного Им спасения (букв.: «от Него и Им». – «Примеч. пер».) эта бездна преодолена: Бог вошел в плоть, в человеческое естество, сочетался с плотью самым тесным соединением, сделал ее Своей на всю вечность.
Своим воплощением Бог стал общником естества человеческого – дабы люди сделались «причастниками Божеского естества» (2Пет. 1:4 ). Благодаря Боговоплощению, человеческое естество из временного стало вечным, из малого великим. Или, по вдохновенному слову святого Григория Нисского, «человек превосходит свое собственное естество: из смертного становится бессмертным, из тленного – нетленным, из временного – вечным; одним словом, из человека – богом.
Богочеловеческое домостроительство спасения, совершенное Спасителем, имеет целью спасение человека через обожение. Это – Божественная истина, впервые возвещенная человеческому роду и впервые осуществленная в воплощении Бога Слова. Обожение человека, по святому Иринею, – это смысл и цель Боговоплощения: «Сын Всевышнего стал Сыном Человеческим, чтобы человек стал Сыном Божиим». «По Своей безмерной любви Иисус Христос, Слово Божие, стал тем, что мы, дабы соделать нас тем, что Он (uti nos perficeret esse quod est ipse)». Особо указывая, что спасение, то есть обожение, невозможно без воплощения Бога Слова, святой Ириней говорит: «Каким бы образом человек перешел в Бога, если бы Бог не перешел в человека?»
Спасение человеческого естества невозможно без обожения, а обожение невозможно без воплощения истинного Бога. Своим воплощением Бог Слово ввел в процесс обожения всё человеческое естество, в его основе. «Бог Слово, – говорит святой Афанасий Великий, – воспринял на Себя человеческое тело, чтобы как Создатель, обновив это тело, обожить его в Себе и таким образом всех нас, по подобию Своего тела, ввести в Небесное Царство. Но не обожился бы человек, сочетавшись с тварью, если бы Сын не был истинным Богом. Человек не приступил бы к Отцу, если бы Облекшийся в тело не был истинным по естеству Отчим Словом. И как не освободились бы мы от греха и проклятия, если бы плоть, в которую облеклось Слово, не была по природе человеческой (потому что с чуждым для нас не было бы у нас ничего общего), так не обожился бы человек, если бы Соделавшийся плотию не был по естеству сущим от Отца, истинным и собственным Словом Отчим. Для того и совершилось такое соединение, чтобы тот, кто по естеству – человек, сочетался с Тем, Кто по естеству Бог, и дабы тем самым спасение и обожение человека стало надежным и твердым». «Как Господь, облекшись в плоть, стал человеком, так и мы, люди, воспринятые Словом, обоживаемся Его плотью и уже наследуем вечную жизнь». «Ибо Бог Слово соделался человеком, чтобы в Себе нас обожить; вочеловечился от жены и родился от Девы, чтобы перенести на Себя наше повинное греху рождение, и нам соделаться уже родом святым и «причастниками Божеского естества» (2Пет. 1:4 )».
Всё Христово имеет общечеловеческое значение. Своим воплощением Бог Слово объял всё человеческое естество и повел его по пути Божия сыновства. «Для того Сын Божий соделался Сыном Человеческим, – говорит отец Православия, – чтобы сыны человеческие, то есть сыны Адамовы, соделались сынами Божиими».
Соделавшись человеком, Бог Слово открывает человеческому естеству горизонты бесконечного божественного преуспеяния и по пути спасения возводит [людей] к самому совершенному обожению. «Бог Слово воплотился, – говорит святой Григорий Богослов, – чтобы человек настолько стал богом, насколько Бог стал человеком». Вочеловечением Бога становится возможным и осуществляется обожение человека. Как совершенный Богочеловек Господь Иисус Христос обоживает человека, не лишая человека того, что делает его человеком. «Бог Слово, – рассуждает святой Богослов, – становится человеком по всему, кроме греха. Бог обожил, человек был обожен».
Господь воплотился, чтобы воссоздать и возвести к конечному совершенству богообразие человеческого естества. «Христос соединил Свой образ с нашим, говорит святой Григорий, – чтобы страждущий Бог и моим страданиям оказал помощь, и меня соделал богом через Свой человеческий образ». «Слово Отчее было Богом, но стало человеком, чтобы, сочетавшись с земными [людьми], сочетать с нами Бога. Обоюду Оно – единый Бог; насколько [Оно] человек, настолько меня, человека, делает богом».
Человек был создан по образу Божию, чтобы усилием своей свободной воли возрастать в бесконечном божественном совершенстве, все более и более становясь богом по благодати. «Но когда человек не стал богом, – говорит мудрый Богослов, – то Сам Бог стал совершенным человеком, чтобы посредством воспринятого на Себя воссоздать ранее дарованное, уничтожить осуждение всецелого греха и через Умершего умертвить умертвителя… Бог Слово от начала был Богом, Творцом всяческих, превысшим времени, страданий и тела. Когда же человек был уязвлен древом познания и зависть поразила всё наше естество как удобоуловимое и подвергшееся осуждению, тогда Слово Божие рождается ради нас, дабы низложить превозношение зависти и восстановить поврежденный образ, ибо зачинается в чистой Деве и появляется на свет Бог, всецелый Бог и человек, спасающий всего, целого человека».
Обезбоженное грехом и лишенное святости человеческое естество лишь воплощенным Богом освящено и обожено. ««Слово стало плотию», – говорит святой Амвросий, – чтобы плоть могла стать богом (caro fieret Deus)». «Сын Божий уничижил Себя, чтобы Ему, Чью полноту человек не мог подъять, влить Себя в человека, насколько сей мог Его вместить (pro eo quod capere possem, infunderetur)».
По богомудрому учению святого Максима Исповедника, «Бог Слово Своим воплощением даровал человеческому естеству сверхъестественный дар – обожение (τὴν θέωσιν)». «Воплощение Бога настолько соделало человека Богом, насколько Бог соделался человеком». «Ибо ясно, что Тот, Кто без греха стал человеком, обожил (θεοποίησε) человеческое естество, не изменив Своего Божества, и настолько возвысил его ради Себя, насколько Сам уничижил Себя ради человека».
Своими по-херувимски проницательными очами Церковь видит в воплощении Бога Слова обожение человеческого естества и в обожении – спасение. Особенно четко она это выделяет в своем непогрешимом понимании рождения Бога во плоти и в праздник Рождества Христова сильно и вдохновенно славословит сию благую весть: «Днесь Бог на землю прииде, и человек на небеса взыде». «Слава и хвала на земли Рожденному и Обожившему земнородным существо». Рождаясь от Девы, Владыка Христос приносит людям «богатство обожения». «Бог человеком от Девы явися, вообразився якоже мы и обожив плоть». «Весь же по нам обнищав, и перстнаго от самаго единения и общения богосоделал еси».
Обожение человеческого естества, восстановление его богозданной целости, здравия, красоты, целесообразности – вот цель человеколюбивого воплощения Бога Слова. «Всесовершенный раждается, – возвещает всемудрый дух Церкви в молитвенном рождественском богословии, – и Безначальный от Девы приемлет начало, обожити приятие иский». «Дева Содетеля естества родити идет в вертепе, плоть из Нея по Ипостаси несказанно преестественне понесшаго, яко да обожит человечество». «Да Божественному причастию земнородных соделаеши, от Девы плоть нашу, Ты обнищал еси, приемь». «Да обожит человечество, Бог бысть человек из Тебе, Дево Чистая, паче слова и смысла». «Рождеством Твоим, Дево, обожихомся смертнии».
В самом рождении Господа от Святой Девы таинственным и несказанно Божественным образом совершается обожение человеческого естества и разрешение его от грехов. Воплотившись и приняв образ раба, Господь обожил смертное человеческое естество и прославил его Собою и вместе с Собою. Желая обожить древле истлевшего человека, Бог стал человеком. Родившийся от Девы был Богом, дабы обожить смертных людей. Мы обожены через Богородицу, ибо Она плотию родила Бога Слово. Тем самым и Богородица обожила людей, ибо родила воплощенное Слово.
Всё относящееся к Богочеловеческой жизни Господа Иисуса Христа имеет силу боготворящую, таинственно пересозидающую человеческое естество из несовершенного в совершенное и делающую человека богом по благодати. Человеколюбивый Бог Слово стал человеком и был распят, чтобы сделать человека Богом. Бесконечная Христова благость проявляется в Его Божественном намерении Своим вочеловечением сделать человека Богом по благодати. Желая обожить всецелого человека, Бог Слово соединяется со Святой Девой, и совершается непостижимая тайна: Дева рождает, оставаясь Девой, и Бог является во плоти. «Да обожит человечество, Бог бысть человек».
Приняв удел в человеческом естестве, Бог Слово дарует человеку Свое Божество; и, явившись человеком без греха, Он подобным очищает подобное. Воплощение Бога Слова имеет одну цель – обожение человека; в этом заключается всё Богочеловеческое домостроительство спасения: «Да обожит нас, Бог воплотися… и бысть человек». В момент зачатия Спасителя во Святой Деве таинственной силой обожения объято все человеческое естество: Христос вселился в Пресвятую Богородицу и обожил все человеческие существа. Воплощаясь, Господь Иисус Христос обоживает человека как особый род существ.
Грех – это обезбоживающая, лишающая святости сила; безгрешное и всесвятое Божие Слово принимает на Себя истлевшее от греха человеческое естество, освящает его, обоживает и возводит к его райской, безгрешной святости, богоподобию и божественности. Бог Слово явился из Святой Девы как совершенный человек, чтобы обожить людей. Дав Богу плоть Своей девической кровию, Святая Дева обожила человечество. – Из Святой Девы рождается Бог, дабы обожить человека.
2. Тайна Крещения Спасителя и тайна спасения
Крещение Господа Иисуса Христа на Иордане имеет всечеловеческое значение. Оно – составная часть Богочеловеческой жизни Спасителя на земле и естественное следствие Его воплощения. Взяв на Себя человеческое естество, Бог Слово пронес его и провел через все Богочеловеческие подвиги, с помощью которых совершил спасение человеческого рода. Промыслительно провел Он его и через Свое Крещение от святого Иоанна. Будучи безгрешным, Господь Иисус Христос не имел потребности креститься Иоанновым крещением покаяния. «Но как Новый Адам, как новый родоначальник человечества, взявший на Себя все грехи мира (см. Ін. 1:29 ), Он крещается ради спасения людей, οἰκονομικῶς. Ибо подобно тому, как ради людей стал Он человеком, чтобы сокрушить диавола, прежде низложившего людей, так ради людей Он и крещается, чтобы в воде была погребена нечистота тех, которые имели возродиться водою и Духом».
Свое крещение от Иоанна безгрешный Господь считает необходимым для спасения человеческого рода, именуя его исполнением всякой правды (см. Мф. 3:15 ). Когда Предтеча, сознавая свою греховность по Адаму, с волнением просит Спасителя: «Мне надобно креститься от Тебя, и Ты ли приходишь ко мне?» – Господь ему отвечает: «Оставь теперь, ибо так надлежит нам исполнить всякую правду» (Мф. 3:14-15 ). «Под правдою разумеется закон, – говорит блаженный Феофилакт. – Естество человеческое было проклято, говорит Спаситель, ибо не могло исполнить закон. Я исполнил и другие предписания закона, так что остается Мне сие – креститься. Совершив это, Я освобожу естество от проклятия. Ибо сие подобает Мне».
«Иоанн Креститель полагал, – говорит святой Златоуст, – что никак не приличествует Спасителю принять крещение от раба. А Спаситель ему отвечает, что это Ему весьма прилично. Почему же сие Ему прилично? Потому что нам необходимо исполнить весь закон. Это Спаситель и обозначил словами – «всякую правду» (Мф. 3:15 ), ибо правда – это исполнение заповедей. Так как мы, говорит Спаситель, уже исполнили все другие заповеди и остается нам только эта, то и ее надо прибавить. Я пришел разрешить вас от клятвы, лежащей на вас за преступление закона. Посему должен Я сначала Сам исполнить весь закон и освободить вас от осуждения – и тем самым упразднить закон. Итак, Мне надлежит исполнить весь закон, потому что должен Я разрешить вас от проклятия, написанного против вас в законе. Для того-то Я и принял на Себя плоть, и пришел в мир».
Своим Крещением Господь Иисус Христос освободил человеческое естество от проклятия и повел его по пути Богочеловеческого благословения и спасения. В этой бесконечной тайне участвует вся Святая Троица – Отец, Сын и Святой Дух, возвещая Себя миру как единое Божество. Поэтому Крещение Спасителя – это, в действительности, самое совершенное Богоявление: Отец возвестил о Себе и явил Себя как Бога, Сын возвестил о Себе и явил Себя как Бога, Дух Святой возвестил о Себе и явил Себя как Бога. А этим раскрыто и показано, что дело сообщения людям благой вести и спасения человеческого рода есть, собственно, дело Троичного Божества.
Согласно святому чувству и апостольскому сознанию Вселенской Христовой Церкви, в день Богоявления возвещена и отчасти совершена тайна спасения. Разумеется, в каждый момент Своей земной жизни Спаситель Своей Богочеловеческой Личностью совершает спасение мира, но в Своем Крещении на Иордане Он проявляет это с особенной силой. Богоявление не было бы полным, если бы в нем не раскрывалось и домостроительство спасения и если бы оно не имело исключительного сотериологического значения. В конечном итоге, сам факт явления Троичного Божества имеет целью освящение и спасение человека. Ибо в этом – весь смысл и пришествия Спасителя в мир, и явления миру Троичного Божества. Крещение Спасителя – это органическая, составная часть Его человеколюбивого подвига спасения человеческого рода. В Богочеловеческом домостроительстве спасения мира оно представляет собой естественную, неминуемую, необходимую и неопустительную священную тайну, из которой непрерывно источается всемогущая сила спасения.
В Крещении Господа Иисуса Христа таинственным образом крещается всё человеческое естество, ибо всё принадлежащее Богочеловеку переносится на человеческий род силою Его Божественного Лица. Досточудная тайна Крещения Спасителя, рассматриваемая святыми отцами – этими светлыми очами Церкви, являет себя тайной спасения человека и мира от греха, зла и диавола. Всем существом погруженный во вселенское чувство и сознание Христовой Церкви, святой Афанасий Великий во всем Христовом видит сотериологический смысл и значение для всего присущего человеку. – «Сошествие Святого Духа на Богочеловека Христа при Крещении на Иордане было Его сошествием и на нас, потому что Он носит на Себе наше тело… Ибо когда Господь как человек крестится во Иордане, мы в Нем и Им омываемся; и когда приемлет Он Духа, мы через Него становимся духоприимцами… Духом помазуется не Слово, поскольку Оно – Слово и Премудрость, но в Нем и Им помазуется взятая Им на Себя плоть, чтобы освящение, совершенное над Господом как над человеком, совершилось Им над всеми людьми». «Воплощенное Слово и дает, и приемлет: дает как Божие Слово, приемлет как человек; усовершается не Слово, ибо Оно всё всегда имело и имеет, но усовершаются люди, в Нем и через Него имеющие начаток приятия. Ибо когда теперь О Нем сказуется, что Он помазуется как человек, – в Нем помазуемся мы; и когда крещается Он, крещаемся в Нем мы».
Для тайновидца, святого Григория Богослова, Богоявление – это день нашего спасения, ибо Крещение Господа Христа во Иордане имеет всечеловеческое и космическое значение. Крещением Спасителя освящается вода, а с ней – и вся тварь; освящается человек и с ним – весь человеческий род. «К Иоанну Крестителю приходит Иисус, – говорит святой Богослов, – Иисус, освящающий, может быть, самого Крестителя, несомненно же, всего ветхого Адама чтобы погребсти в воде, а прежде них и для них Он освящает Иордан и как Сам был дух и плоть, то совершает Он сие Духом и водою». Крещение Спасителя во Иордане было «очищением вод» для людей. «Иисус, очищающийся во Иордане, есть очищение человека, или, лучше сказать, этим очищением Он делает чистыми воды, ибо не нужно было очищение Вземлющему на Себя грех мира (см. Ін. 1:29 )… Он ходит по морю, и предается, и распинается, и сраспинает человеческий грех; приводится, как агнец, и приводит как Иерей; как человек погребается и восстает как Бог, а потом восходит на небо, и придет со славою Своею. Сколько торжества для человека в каждой Христовой тайне! Во всех же в них главное одно – человеческое совершенство, воссоздание и возвращение к первому Адаму».
Господь Иисус Христос «крещен как человек, но разрешал грехи как Бог; крещен не потому, что Ему было нужно очищение, а чтобы освятить воды». «Выходя из воды после Крещения, Иисус возносит с Собой весь мир и видит «разверзающиеся небеса» (Мк. 1:10 ), – небеса, которые Адам для себя и для своих потомков так же затворил, как и рай пламенным оружием».
Крещение Спасителя, по святому Ипполиту, надо понимать в сотериологическом смысле. «По Своему человеколюбивому снисхождению Господь не скрыл от естества вод того, что сделал тайно: ибо “видеша” Его «воды и убояшася» (Пс. 76:17 ). Они чуть было не выступили и не побежали из своего русла. Оттого-то пророк, задолго до сего провидя это событие, и спрашивал: «Что ти есть, море, яко побегло еси? И тебе, Иордане, яко возвратился еси вспять?» (Пс. 113:5 ). А воды на это ответили: мы видели Творца всяческих в «образе раба» (ср.: Флп. 2:7 ), и потому как не ведали мы тайны домостроительства спасения, то нас объял страх».
Слова Спасителя святому Крестителю: «Оставь теперь; ибо так надлежит нам исполнить всякую правду» (Мф. 3:15 ), – святой Ипполит изъясняет следующим образом. «Оставь, Иоанн; ты не мудрее Меня. Ты смотришь как человек, а Я провижу как Бог… Я – Исполнитель закона и не желаю оставить в нем чего-либо неисполненным, чтобы после Меня Павел мог громко возвестить: «Конец закона» (в сербск. тексте букв. «полнота закона. – Примеч. пер».) – «Христос, к праведности всякого верующего» (Рим. 10:4 ). Крести Меня, Иоанн, чтобы никто не пренебрегал крещением. Я принимаю крещение от тебя, раба, чтобы никто из царей и власть имущих не презирал принять крещение от смиренного священника. Допусти Меня сойти во Иордан, чтобы люди могли слышать Отчее свидетельство и познать силу Сына. – Тогда Иоанн допустил Его. – «И, крестившись, Иисус тотчас вышел из воды; и се, отверзлись Ему небеса, и увидел Иоанн Духа Божия, Который сходил, как голубь, и ниспускался на Него. И се, глас с небес глаголющий: Сей есть Сын Мой возлюбленный, в Котором Мое благоволение» (Мф. 3:16-17 )».
«Скольких многочисленных и разнообразных даров имели бы мы лишиться, если бы Господь уступил Иоанну и отказался от Крещения! И действительно, до Крещения Спасителя небеса были заключены; вышняя область недоступна. Мы нисходили в дольние места, но не восходили в горние. Но, как только Господь крестился, Он тут же воссоздал ветхого человека и вновь доверил ему скипетр усыновления. Ибо Ему немедленно отверзлись небеса (см. Мф. 3:16 ). И совершилось примирение видимого с невидимым; небесные Чины исполнились радости, земные немощи исцелились, открылись неизреченные истины, враги стали друзьями».
В святой день Богоявления совершено великое таинство очищения человеческого естества через Крещение Господа Иисуса. «Ныне Господь Иисус Христос крещается Иоанном, – говорит святой Григорий Нисский, – чтобы очистить оскверненного, свыше низвести Духа и вознести человека на небеса; чтобы падший восстал, а ниспровергнувший его посрамился».
«Крестившись Сам, Иисус освятил крещение, – говорит святой Кирилл. – Однако крестился Он не для того, чтобы получить прощение грехов (ибо Он был безгрешен), но, будучи безгрешным, крестился для того, чтобы крещающимся даровать Божественную благодать и достоинство. Ибо как по примеру людей, имеющих плоть и кровь, Он и Сам воспринял на Себя это, дабы мы, став участниками Его пришествия во плоти, причастились вместе с тем и Его Божественной благодати, – так Иисус и крестился, чтобы мы через это опять стали с Ним общниками и получили вкупе со спасением славу. По словам Иова (см. Йов. 40:18,19 ), в водах был дракон, могущий поглотить Иордан. Поскольку, следовательно, надлежало сокрушить главы дракона, то Он, сойдя в воды, связал сильного, чтобы мы получили от Него власть наступать на змиев и скорпионов (см. Пс. 73:14 ; Лк. 10:19 )».
«Почему, – спрашивает святой Златоуст в своей беседе на Богоявление, – Богоявлением (Ἐπιφάνεια) называется не день, в который Господь Христос родился, а [день] в который Он крестился? Сегодняшний день – это день, в который Он крестился и освятил природу вод. Поэтому в сей нынешний праздник все берут воду, приносят ее в дома и сохраняют в течение всего года, ведь сегодня воды освящены; и совершается явное чудо: вода сия не портится от долгого времени, но, взятая сегодня, она весь год, а часто и два, и три года, остается неповрежденной и свежей и после столького времени не уступает воде, только что взятой из источников. Почему, значит, день сей называется Богоявлением? – Потому что Господь Иисус Христос стал известен всем не тогда, когда родился, а когда крестился. До сего дня Он не был известен многим».
Освятив воду Своим Крещением, Господь таинственным, Божественным образом освятил всю тварь в начатке (в принципе). На это нам указывает по-херувимски проницательная мысль святого Златоуста: «Господь Ангелов сошел в воды Иордана и, освятив естество вод, исцелил всю вселенную».
Спасительная сила Крещения Богочеловека проникает во всё человеческое естество, изгоняя из него всё греховное и порочное. «Господь крестился, – говорит святой Исидор Пелусиот, – чтобы сделать человека чистым от преступления. Его Крещение освобождает людей от греха и [оно] есть символ их бессмертия в Нем».
«Господь Иисус крещается на Своем тридцатом году, – говорит блаженный Феофилакт, – поскольку этот возраст принимает в себя все грехи. Ибо в первом, детском, возрасте – много неразумия; во втором же, юношеском, – много пламенной похоти и гнева; а когда человек делается совершенным мужем – много любостяжания. Господь, следовательно, дождался этого возраста, чтобы во всех возрастах исполнить закон и освятить нас».
«Господь крестился не для того, – говорит святой Дамаскин, – что Ему Самому нужно было очищение, а для того, чтобы, сделав Своим мое очищение, «стереть главы змиев в воде» (Пс. 73:14 ), смыть грех, погребсти в воде всего ветхого Адама, освятить крестителя, исполнить закон, открыть тайну Троицы, стать для нас образцом и примером крещения».
Всечеловеческую и всекосмическую силу и значение Крещения Спасителя на Иордане во всей неисчерпаемой глубине и необъятной широте проницательно раскрывает и богомудро объясняет молитвенная мысль Церкви, особенно в богослужениях на Богоявление. Наставляемая святыми чувствами Вселенской Церкви, молитвенная мысль Церкви истаевает в восхищенной радости, взирая на Божественное богатство, которым Спаситель наделяет несчастный человеческий род Своим Крещением на Иордане. Благодаря Крещению Спасителя на Иордане, сила спасения, вошедшая в мир с воплощением Господа, бесчисленными волнами изобильно изливается на человеческий род и на всю тварь.
Рождение Господа Иисуса Христа от Святой Девы – это тайна, полная сотериологического значения и силы; но и Его Крещение от Иоанна – это тоже тайна, опять-таки изобилующая сотериологической значимостью и силой: «Неизреченное Зиждителя сошествие, первее от Девы возсиявша, мир озарило есть; Сам же паки Христос, другое таинство ныне совершая, грядет на Иордан земным во странное возрождение». Своим Крещением в Иордане безгрешный Господь очищает наши грехи, сокрушает главу змия, отверзает рай, ранее затворенный преступлением от соблазна змия, одним словом – совершается самое главное в необычайной тайне спасения («таинства страннаго главизна» μυστηρίου ξένου тὸ κεφάλαιον). По Своему безмерному милосердию Господь Своим Крещением дарует верным избавление. Крещается Благодетель всех, потопляя в водах множество безмерных согрешений наших.
Церковь именует Богоявление праздником «Просвещения», праздником просветления, озарения, потому что Господь Иисус Христос через Свое Крещение светом Троичного Божества просветил, осветил, озарил потемневшее от греха, омраченное, почерневшее человеческое естество. В Христовом Крещении просвещается человеческое естество, избавляясь от тьмы греха, и облекается в Божественное одеяние нетления. Крестившись, Господь даровал нашим душам просвещение.
Крещаясь от Иоанна, Господь Иисус Христос весь мир – снаружи и изнутри – наполнил Божественным светом. Христос явился нам в Иордане и просветил мир. В Господнем Крещении к нам пришло просвещение, явилась благодать, настало избавление, просветился мир.
Крещение Спасителя – это источник Божественной силы, спасающей людей от греха и воссозидающей их. Своим Божественным Крещением Господь Иисус Христос обновляет нас, состарившихся во многих грехах. Всецелое потомство Адама обветшало под действием грехов и смерти; Своим Крещением Господь обновляет, омолаживает весь человеческий род (“Адама обновляет” = τὸν Ἀδὰμ ἀνακαινίζει)».
Цель Крещения Спасителя во Иордане – потопить змия-диавола и смыть Адамово преступление. По великой Своей милости Господь иорданскими водами потопил человеческие грехи. Входя в воду Иордана, Господь иссушает реку зла. Своим Божественным светом Господь Иисус Христос возжег Свою человеческую плоть, как светильник, и посреди Иордана взыскал божественный образ, погребенный страстями и грехами, и, найдя его, Своим Крещением даровал ему красоту.
Крещение Спасителя имеет космическое значение: им Господь разрушил грех мира. Зараженные Адамовой греховностью люди до поразительного сходства уподобились греху, каким-то фантастическим образом придав ему человеческие черты; вочеловечившийся Бог крещается в Иордане, чтобы всех людей очистить от Адамова греха, чтобы иорданскими водами омыть грехи праотца. Так как за всеми человеческими грехами стоят бесы как главные творцы грехов, то Господь Иисус Христос при Своем Крещении сокрушил Своим Божеством главы невидимых змиев, то есть нечистых, лукавых духов.
Тайна Христова Крещения утопает и растворяется в грандиозной тайне Его Богочеловеческой Личности, делаясь ясной Ею и в Ней. Единородный Сын Божий как человек просит крещения от смертного, а как Бог берет на Себя грех мира и дарует всем великую милость. Воплощенный Бог, наше Просвещение и Очищение, входит в иорданские воды, чтобы смыть скверну человеческого зла и воссоздать нас, сокрушенных. Крещаясь, Владыка Христос дарует всем жизнь, не подвластную умерщвлению. Христово Крещение направлено к тому, чтобы [Крещением] сделать многих чад Церкви.
Своим Крещением во Иордане Господь Иисус Христос безболезненно пресекает страшные недуги человеческих душ, обновляя обветшавших людей новым рождением. Творец и Искупитель принимает крещение от Иоанна для воссозидания людей. На Богоявление людям открывается глубина премудрости сокровенной тайны и бездна Божия Промысла, ибо Бог на земле явился с плотию для восстановления человеческого рода.
Господь Иисус Христос – это новый Адам, и Своим Крещением Он исправляет всепагубное падение Адама [древнего], даруя людям преславное освобождение в новом рождении («свобождение пакибытия»). На Богоявление Спаситель всех людей освобождает человека от рабства диаволу. День Крещения Спасителя называется Богоявлением, то есть явлением Христа, потому что в этот день Господь Иисус Христос раскрыл, возвестил Себя и Свое дело миру.
Своим Крещением Господь возносит на высоту спасения нас, истлевших страстями. Смиренный Господь крещается в реке, омывая тем самым человека от скверных страстей. Крещаясь в иорданских водах, Господь Иисус Христос потопляет человеческие согрешения и извлекает людей из глубины зол.
Падением в грех человек извергнул из себя и сбросил с себя много божественного, поэтому после своего грехопадения со стыдом ощутил себя нагим пред Богом. Памятуя об этом, Церковь [в своей богоявленской гимнографии] объявляет: соблазном змииным человек был обнажен, а Господь Своим честным Крещением облекает его в спасительную одежду. Грех источает из себя смерть, а Христово Крещение источает жизнь.
Своим воплощением Божие Слово восприняло на Себя человеческое естество, удалившееся от Бога; Своим же боготворящим Крещением Оно усвояет его Себе так, как это подобает Богу, и возводит к первообразному достоинству. Своим Божественным Крещением Господь Иисус развеивает темные облака греха, покрывающие наши сердца.
На Иордане совершилась потрясающая тайна: крещаясь, Владыка Христос облек человека в одеяние Небесного Царствия. Непостижимо для ума то, как Господь водою и Пресвятым Духом очищает людей; это – тайна Его домостроительства спасения, тайна над-умная, высота которой недосягаема и глубина неизмерима. Крещаясь в Иордане, Владыка Христос Сам совершает великую тайну. Великая и страшная тайна совершается в Иордане: Господь всех людей крещается рукою раба ради очищения всех и по Своему великому милосердию совершает начаток спасения.
Господь Иисус Христос крещается, чтобы огнем и Божественным Духом очистить наше естество. Своим Крещением Господь Иисус Христос примирил нас с Отцом. Творец воплотился от Чистой Девы сугубо, как Бог и человек, – желая Адама, то есть весь человеческий род, воссоздать Крещением. Господь Иисус Христос, единый по естеству невиновный, не подлежащий ответу, требует крещения, ибо Он пришел для того, чтобы, будучи крещенным в воде, потопить «вины человеческие».
Спасение – в Лице Спасителя. Где только Он появляется, там тотчас сияет спасение. Поэтому о Спасителе и говорится, что приходит Он на иорданские воды спасти человеческий род. Нося образ раба, Бог Своим боготворящим Крещением освобождает нас от рабства диаволу.
Грехи низринули человеческое естество в пропасти зла; страсти сбросили его в бездны пороков, и оно стремительно низвергается во все ужасы ада. Господь воплотился, чтобы остановить его падение, воздвигнуть его и устремить к Небу. Это сделал Он особенно на Иордане, ибо, когда крестился в Иордане, наше естество, побежденное страстями, обратилось к Небу и поклонилось Господу. Крещением Господа Иисуса ко всем пришло очищение, избавление, обновление (воссозидание), просвещение.
Единый Благодетель и Безгрешный благодатью очищает греховную скверну в водах Иордана. Крещаясь от Иоанна, Спаситель совершает великую тайну, ибо человечество, униженное грехами, Он несказанным образом возвеличивает Своим Крещением. В реке Иордане Богочеловек потопляет человеческие согрешения. Спаситель, Полнота всех благ, говорит Крестителю: подойди, крести Меня, ибо Я хочу наполнить естество людей святостью и чистотой. Своим бессмертным чувством Церковь сильно ощущает, что Господь Иисус Христос Своим Крещением омывает Адама и весь человеческий род от первого падения. Святая мысль Вселенской Церкви драматично и трогательно описывает очищение и спасение мира Крещением Спасителя; Спаситель говорит Предтече: «Ныне десницу твою Мне взаимствуй, да омыю во Мне мира прегрешения», «на се бо приидох, Мене крести, во Мне человеков очищающа прегрешения».
Божественным светом Господь очищает в водах Иордана скверну наших душ. Крещаясь, Спаситель дарует людям спасительное освобождение, очищая огнем Крещения скверну душ.
Христос Бог приходит на Иордан ко Иоанну креститься, чтобы Своим Божеством стереть главы невидимых змиев, то есть злых духов. Своим Крещением в Иордане Господь избавляет нас от рабства древнему греху, освящает и просвещает.
Приняв Крещение, Господь Иисус Христос возродил нас Божественным Богоявлением и возвел к Божественному свету. В древние времена Господь через пророков являл символы Своего Богоявления, а при Крещении в Иордане Он людям ясно и наглядно возвестил сокровенные тайны, даруя им новое [божественное – θείαν] возрождение. Своим Крещением Спаситель подает великое средство спасения духовно зрящим Его Божественное блистание. Вся тварь на земле и на небе воспринимает явление Богочеловека как свое освящение и спасение. Посему Церковь и благовествует: «Явльшуся Тебе телом, освятися земля, воды благословишася, небо просветися, род же человеков горькаго мучительства вражия избавися».
На Богоявление Господь Иисус Христос огнем Духа совершает в иорданских водах очищение людских грехов. Будучи новым Адамом, Создатель и земнородных делает новыми, совершая огнем, Духом и водой необычайное возрождение и дивное воссоздание, обновляя их боготворящим Крещением. Владыка Христос Духом созидает души новыми, водою освящает тело, оживотворяя человека; по Своему премудрому Промыслу Он приносит сотворенному из души и тела человеку двойное (сугубое) уврачевание, соответствующее недугу.
Грехопадением Адама разрушено человеческое богосыновство; Господь Иисус Христос восстанавливает его Своим Богочеловеческим подвигом спасения. Крещаясь от Иоанна, Господь Иисус Христос освободил нас, проданных дотоле законом греха, и удостоил нас усыновления. Своим Крещением Господь очищает человеческий род, воздвигает падшего, посрамляет некогда победившего тирана, отверзает небеса, низводит Божественного Духа и дарует причастие бессмертия.
Грандиозно и необозримо сотериологическое значение всего совершившегося со Владыкой Христом на земле. Каждое событие Его жизни спасительно влияет на весь человеческий род и на всю тварь. Святым Христовым Рождеством была освящена земля, а Его Крещением благословилось естество вод и человеческий род вернулся к своему первоначальному благородству. Господь Иисус Христос приходит на Иордан, дабы Своим Божественным Крещением очистить и спасти человеческий род. Крещаясь во Иордане, благий Господь Иисус Христос погребает в воде наши грехи. Грех навлек на всех людей смерть; Своим Божественным Крещением Господь Иисус Христос дарует всем бессмертие. По Своему великому милосердию Христос Бог водою потопляет наши грехи и Крещением воссозидает нас, истлевших в грехах.
В иорданских водах Господь Иисус Христос Своим Божественным огнем истребил всецелое вещество грехов («попали вещь всю греха» – συμφλέξεται ὕλην πᾶσαν ἁμαρτιῶν). Крестившись, Он даровал бессмертие нашим душам и облек человеческое естество в одежду нетления.
Господь ради нас принял на Себя наше и, крестившись плотию, удостоил нас отпущения грехов. Крещением Спасителя в Иордане его воды стали водами прощения наших грехов. Крестившись в Иордане, Господь просветил всю тварь.
Грех заразил (букв.: «о-греховил». – «Примеч. пер».), осквернил всю тварь, подчинил ее тлению и разложению, так что и сама вода, служащая для омытия нечистоты, лишилась святости. На Богоявление Господь и Спаситель наш Иисус Христос проявляет Свою спасительную силу особенно в том, что освящает естество вод: «Днесь вод освящается естество». Своим Крещением в Иордане Владыка Христос как Бог освятил естество воды, ниспослал с Неба Своего Святого Духа и сокрушил главы змиев, то есть бесов, там гнездившихся. В великий и святой день Богоявления Спаситель раскрыл величие Божия домостроительства спасения: Бог Слово ради нас, грешных, стал человеком; Он, единый Чистый и Бессмертный, «нашим очищением очищается во Иордане», освящая человека и воды и сокрушая главы змиев в воде.
В Своем Крещении Господь Своей Богочеловеческой Личностью совершает для людей возрождение, делающее их из нечистых чистыми, из смертных – бессмертными. Не только человеческое естество и человеческий род, но и весь мир объемлет Господь Своим Крещением, и Собою воздвигает, и видит отверзшиеся Небеса, прежде затворенные Адамом для себя и для своих потомков.
Взирая на крещающегося Спасителя, проницательная душа Церкви чувствует, что спасительная сила Его Божественного Крещения безмерна по значимости, ибо тогда возвестил Он Себя Богом, совершающим всё домостроительство спасения и спасающим мир. Поэтому в день Крещения Спасителя просвещается вся тварь, радуются «небесная вкупе и земная», смешиваются Ангелы и человеки, ибо туда, куда приходит царь, следует и его свита; в тот день явилась Божия благодать, спасающая всех людей и очищающая от всякого греха. В святой день Богоявления безгрешный Творец неба и земли приходит плотию на Иордан, прося крещения, чтобы очистить мир от соблазна диавола, и Господь мира крещается рабом, даруя человеческому роду очищение водою.
Своим Крещением Господь освятил иорданские воды, разрушил державу греха и, преклонив Свою главу пред Предтечей, спас от прелести весь человеческий род. Царь веков, Господь, воссозидает иорданской водой человеческий род, истлевший во грехах, и сокрушает главы гнездившихся там злых духов. Крещается с нами Христос, превысший всякой чистоты, подавая освящение воде, и это становится для душ очищением. Господь крестился, чтобы очистить тварь от всякой скверны.
Господь Иисус Христос совершает подвиг спасения: крещаясь. Он, непорочный по естеству, обновляет (воссозидает) человеческий род, разрушенный грехом. «Ослепшему Адаму во Едеме, явися Солнце из Вифлеема, и отверзе ему зеницы, омыв сия иорданскими водами; очерневшему и омраченному свет возсия неугасимый. Уже ему несть нощь, но всегда день». В святых иорданских водах Спаситель обновляет (восстанавливает) не только человеческий род, но и весь мир.
В вочеловечении Бога – обожение человека, а в обожении – спасение. Поэтому тайна спасения содержится в тайне воплощения Бога Слова.
3. Тайна Преображения Спасителя и тайна спасения
На Своем Богочеловеческом пути в мире сем Господь Иисус Христос провел Свое человеческое естество и через Преображение как через необходимое событие Своего Божественного домостроительства спасения человеческого рода. Преобразившись на Фаворе, Господь показал, что преображение человеческого естества Божественным – непременное условие в Богочеловеческом подвиге спасения мира от греха, зла и смерти. Ведь спасение невозможно без преображения человеческого естества Богом из греховного в святое, из худого в доброе, из смертного в бессмертное. Спасение, собственно, и состоит во всестороннем преображении человеческого естества Богом.
Как и всё присущее Спасителю, Его Преображение имеет общечеловеческое значение, ибо Он, по слову святого Прокла, «преобразился не просто так, а для того чтобы явить нам грядущее преображение естества. Как новый Родоначальник Спаситель на Фаворе показывает, через какое преображение должно пройти человеческое естество на своем пути освящения, обожения, спасения. Как Новый Адам Богочеловек Христос Своим Преображением чудесным образом объемлет весь человеческий род и в Своем человеческом естестве, совершая преображение всего человеческого естества в принципе. Живя Господом Иисусом Христом как своей непрестанной и вечной Жизнью, Православная Церковь всем своим существом чувствует незаменимое значение Преображения Спасителя в деле спасения человеческого рода и всей твари.
Рассматривая sub specie Christi7 Адамово естество человеческого рода, проницательное сознание Вселенской Церкви видит в Преображении Спасителя Его желание изменить человеческое естество, преобразив его Своим Божеством. Своим Преображением Господь преобразил состав нашего естества, озарив его Своею Божественною плотию, и дал ему первоначальное достояние бессмертия. В день Преображения Спасителя всё человеческое естество божественно заблистало Божественным преображением, ибо, преображаясь, Христос спасает всех. Своим Божественным Преображением наш Творец извлек из тления богообразное человеческое существо, древле грехом предавшееся тлению, и обожил человеческий разум; Христос преображается, спасая всех. Огнем Божества Владыка Христос преобразил наше человеческое естество и осиял его первообразным бессмертием.
Светлый день Христова Преображения – это день просвещения и обожения человеческого естества. В тот день Богочеловек Христос Своей всемогущей и спасительной силой объял почерневшее от греха человеческое естество и, просветив его, обоготворил. Блистая сиянием ослепительного света Своего преславного Божества, Владыка Христос на Фаворе просветил мир. Своим величественным Преображением Господь Иисус Христос возвестил предвечную тайну, бывшую дотоле сокровенной, и человеческие очи узрели невиданное: тело земное – блистает Божественным сиянием, тело смертное – излучает славу Божества. Это оттого, что «Слово стало плотию» и плоть – Словом. «Слава приходила плоти не снаружи, а изнутри, из пребожественного Божества Бога Слова, ипостасно с плотию сопряженного невыразимым образом. Как смешивается несмесимое и остается неслиянным? Как в одно может сочетаться несоединимое? Это – следствие ипостасного единства. По причине единства ипостаси и взаимного неслиянного проникновения, свойства Божественного естества τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως (путем взаимообмена. – «Примеч. пер».) становятся человеческими, а свойства человеческого естества – Божественными».
На горе Фавор Господь преобразился, осияв всю вселенную Своим светом, чтобы избавить мир от преступления. Преображение Спасителя – это «бездна неприступного света», света, безмерно излившегося на Фаворе и наполнившего всю тварь, а прежде всего – человеческий род. Ибо, по словам святого Анастасия Антиохийского, «блистание одежд Спасителя означает изменение наших тел. Ибо мы соделались одеждою Спасителю, когда Он облекся в наше тело».
Между Крещением и распятием Спасителя стоит Преображение, в котором Он возвещен Господом и Ветхого, и Нового Завета и вновь засвидетельствован Сыном Божиим. Так накануне голгофского Креста удостоверено Божество Господа Иисуса Христа, а тем самым – и спасение мира, ибо только Бог может спасти мир от греха, зла и смерти. Вся жизнь Спасителя на земле, включая и Святое Преображение, знаменует собой единый и неделимый подвиг спасения человеческого рода, одно нераздельное органическое целое. В центре всего стоит Пресвятая Троица, Которая Божественно и совершает спасение. Прежде Своего крестного страдания Господь совершил всё потребное в домостроительстве спасения и на Фаворе таинственно явил образ Троицы.
Бог Слово стал человеком, чтобы объяснить [то], для чего сотворил Он человека словесным (букв.: «логосным». – «Примеч. пер».) и богообразным. В день Своего досточудного Преображения Господь Божественным, совершенным образом преобразил Свое человеческое естество, явив его в его богоподобной красоте и выспренности. Этим Он раскрыл божественное величие человека и логосный характер его существа, наглядно удостоверив, что смысл человеческого существа – исполниться Божественным светом и жить, сияя этим светом. В воплощении Господь принял в Себя человеческую сущность, а преобразившись на Фаворе – явил первообразное великолепие образа.
Всё присущее Богочеловеку одновременно принадлежит и всему человечеству, ибо как Богочеловек Господь Иисус Христос объемлет весь человеческий род. Поэтому и Его Преображение имеет всеобщее значение. Этим преисполнено вселенское чувство Церкви: преобразившись на Фаворе, Спаситель, претворив почерневшее от греха человеческое естество в свет и славу Своего Божества, сделал то, что оно снова заблистало. «Своим Преображением Господь открыл сокровенную от века тайну, явив непреходящую и вечную славу человеческого естества». «Благодаря ипостасному единству плоти с Богом Словом, плоть совершенно обогатилась славою невидимого Божества, ибо – одна и та же слава Слова и плоти. Эта слава незримо присутствовала в видимой плоти Спасителя, а во время Преображения явилась ученикам. Спаситель преобразился, не приращая Себе чего-либо, чего не имел, а являя то, что в Себе имел. Ибо едино Солнце правды, един Христос в двух нераздельно соединенных естествах».
Какая-то величественная Божественная сила чудесным образом пронизывает человеческое естество в момент Преображения Спасителя. Обветшавшее и помрачившееся в грехах человеческое естество вступило в таинственный процесс преображения и обожения, будучи всецело объято Фаворским светом Христова Божества: облекшись во всецелого Адама, Христос прежде почерневшее человеческое естество, преобразившись, просветил и обожил его Преображением Своей плоти. Своим досточудный воплощением и славным Преображением Господь обожил человеческое естество. «Своим Преображением Господь изменил человеческое естество, к которому некогда были обращены слова: «земля еси, и в землю отъидеши» (Бут. 3:19 ). В день Преображения Спасителя мы славим обожение человеческого естества, его перемену к лучшему, его естественное возвышение и вхождение в сверхъестественное. Спаситель сделал это Своим Божеством».
«Невыразимо явив на Фаворе неприступный свет, Владыка Христос наполнил тварь радостью и обожил человеков. Преобразив Божественным изменением Свой образ на Фаворе, Господь просветил всё человеческое естество, ибо весь облекся в Адама, то есть в человека, в человеческое естество. Всей своей Божественной чудодейственностью Преображение Спасителя входит в невыразимое домостроительство спасения (τὴν ἀπόῤῥητον οἰκονομίαν = «неизреченное смотрение»), которым Господь спас мир, погибавший во грехе. Являя в Своем Преображении Свое Божество, Господь разрешил нас от смертных уз.
Своим Преображением благий Господь пре-образ-ил Божий образ в человеке, и тот заблистал своим первообразным, божественным сиянием и лепотой. Ибо смысл и цель Преображения Богочеловека – вернуть человека и всё человеческое к образу Божию как к [изначальной] сути человеческого естества, удалить греховный нарост8 с богообразной души человека, восстановить богообразие человеческого естества в его поразительной безгрешной красоте и всю жизнь человека подчинить богообразной сущности и силе как богоданному началу, которым надежнее всего уготовляется вечность. Обновленный Преображением Спасителя Божий образ в человеке воссиял, как солнце, а тело стало подобным свету. В своей исконной сущности богообразная человеческая душа представляет собой далекий отблеск Божественного света, – света, который в полную силу заблистал на Фаворе через пресвятую плоть Богочеловека Христа. Своим Преображением Господь показал, что смысл, и достоинство, и нетленная, божественная красота плоти, вещества, материи заключаются в том, чтобы наполниться Божественным светом, излучать его и жить им, ведь свет – это синоним жизни и бессмертия (см. Ін. 1:4 ), подобно тому как тьма – синоним смерти и разрушения.
Изуродованный и обезображенный грехом Божий образ в человеке Спаситель в Своем Преображении осиявает Божественным светом, воссозидая его красоту и благолепие. «При сотворении человека из земли, – говорит святой Дамаскин, – Господь почтил его Своим собственным образом и подобием, учинив его жителем Едема и другом Ангелов. Но так как подобие Божественного образа мы помрачили и замутили тиной страстей, милостивый Господь предоставил нам иной образ общения с нами, гораздо надежнее и удивительнее первого. Пребывая в величии Своего Божества, Он вземлет удел в худом, то есть в человеческом естестве, обоготворяя в Себе человеческое естество, соединяя Первообраз с образом и ныне [то есть в день Преображения] являя в нем Свою собственную красоту. И сияет лицо Его, как солнце, ибо по ипостаси уравнивается с невещественным Светом, и из него блистает Солнце правды».
По Своему безмерному человеколюбию Бог Творец, восприняв на Себя образ раба, избавляет в Своем Преображении этот образ от прежнего помрачения, заблистав лицом и явив свет Божества в Своей плоти. Будучи Светом мира, Господь чудесным образом всегда присутствует в мире Своим светом, но на Фаворе Он этот Свой свет, которым спасает мир от греха, показал в изобилии. Желая изменить человеческое естество из худого [состояния] в доброе, из несвятого в святое, из помраченного в светлое, Владыка Христос взошел на Фавор и показал ученикам Свое Божество, Которым и спасает естество человеков.
Преображение Спасителя – это источник неиссякаемой преображающей силы, которая преображает всю тварь и все существа, посему и восклицаем мы досточудному Спасителю: «Преображается тварь ясно Твоим Преображением, Христе».
4. Тайна страданий, крестной смерти Спасителя и тайна спасения
а) Необходимость спасительных страданий Богочеловека
Все чувства и все состояния Богочеловека Христа божественно бесконечны, хотя и по-человечески реальны. И бесконечность у них богочеловеческая, и реальность у них богочеловеческая, поэтому они безмерно превосходят всё человеческое. Но богочеловеческие страдания знаменуют собой для человеческого ума исключительно загадочную и потрясающую тайну, ибо в них присутствуют все богочеловеческие бесконечности, печально осязаемые и трогательно спасительные для всей твари. Всё богочеловеческое чудодейственно и спасительно, ибо Он – Спаситель Иисус – весь присутствует в каждом Своем чувстве, в каждом Своем состоянии, в каждом Своем деле, в каждом Своем слове. Это особенно относится к Его страданиям, ибо в них сопряжены самые сложные и самые глубокие богочеловеческие чувствования, в которых Спаситель присутствует всецелой полнотой Своей богочеловеческой Личности. Но, хотя они и по-человечески реальны, богочеловеческие страдания Божественно непостижимы для человеческой мысли. Аналитический, человеческий разум не в состоянии до конца проникнуть во внутреннее устройство (архитектонику) страданий Богочеловека и полностью постичь их аксиологичность, ведь своей таинственной сущностью они удаляются в такие богочеловеческие бесконечности, в которые человеческий ум не способен даже заглянуть.
Страдания Спасителя, реальные простой, но неопровержимой евангельской наглядностью, суть тем самым богочеловеческая потребность и богочеловеческая необходимость в домостроительстве спасения мира. Человеческая логика может против этого протестовать, но богочеловеческая логика Спасителя – вся в этом. Господь Иисус Христос ничто так решительно не отстаивает и не подчеркивает, как потребность и необходимость Своих страданий. Лишь тогда, когда Его божественные ученики, по Божию откровению, узрели в Нем Сына Божия, Он вводит их в великую тайну предстоящих Ему страданий. «С того времени», – повествует святой евангелист, – «Иисус начал открывать ученикам Своим, что Ему должно идти в Иерусалим и много пострадать от старейшин и первосвященников и книжников, и быть убиту, и в третий день воскреснуть» (Мф. 16:21 ; ср.: Мк. 8:31 ; Лк. 9:22,17:25,13:33,24:7 ; Мк. 9:12 ).
С какой решительностью Спаситель говорил о потребности и необходимости Своих страданий за спасение мира, особо видно из слов, которыми евангелист Марк сопровождает это утверждение Спасителя: «И говорил о сем открыто» (παῤῥησίᾳ, церковнослав. не обинуяся. – «Примеч. пер».) (Мк. 8:32 ). Но как бы решительно и ясно ни говорил Спаситель о необходимости Своих страданий, человеческий рассудок не может этого ни понять, ни смириться со страданиями всеправедного, всеблагого и безгрешного Сына Божия. И вот этой превеликой тайной соблазнился первоверховный Апостол. Евангелист пишет: «И, отозвав Его, Петр начал прекословить Ему: будь милостив к Себе, Господи! да не будет этого с Тобою» (Мф. 16:22 ; ср.: Мк. 8:32 ). И тогда произошло нечто, что наиболее явно показало всю неспособность людской логики в ее человеческой ограниченности уразуметь потребность и необходимость Богочеловеческих страданий в деле спасения мира. Евангелист продолжает: Иисус же, «обратившись, сказал Петру: отойди от Меня, сатана! ты Мне соблазн! потому что думаешь не о том, что Божие, но что человеческое» (Мф. 16:23 ; ср.: Мк. 8:33 ).
Такой ответ Спасителя содержит в себе самую красноречивую апологию необходимости Богочеловеческих страданий ради спасения человеческого рода. Это особенно наглядно проявляется в том, что Благий Господь называет сатаною ученика, которого незадолго до того нарек блаженным как удостоившегося откровения тайны Личности Богочеловека от Небесного Отца (см. Мф. 16:16-17 ). Мысль сатанинская – это желать и хотеть, чтобы Богочеловек спас мир без страданий. Нет более пагубного соблазна для человеческого ума, чем мысль: безгрешному Господу Иисусу Христу не нужно и бессмысленно страдать. Дело сатаны – отговаривать Богочеловека от страданий, ибо этим он отвращает Его от креста и Воскресения, а в них заключена сущность спасения. Если бы Спаситель не пострадал и не умер, то самая мучительная проблема человеческой жизни – страдание и смерть – осталась бы неразрешенной, а тем самым и самое ужасное мучение – необлегченным и самое большое зло – неистребленным. Людской рассудок не в состоянии до конца оправдать наличие страданий и смерти в этом мире. Нас окружает скорбная и страшная действительность, полного смысла которой человеческая мысль отыскать не может. Смысл страданий и смерти раскрывается лишь тогда, когда они станут Божиими, когда через них пройдет Богочеловек.
Спасение мира от греха, зла и смерти – это столь сложный и величественнный подвиг, что только Бог может знать, из чего этот подвиг должен состоять. То, что страдания и смерть Богочеловека суть необходимая составная часть Его подвига спасения мира и что это так по неисследимым причинам Божия человеколюбивого Промышления о мире, показывают решительные слова Спасителя апостолу Петру: «думаешь не о том, что Божие, но что человеческое» (Мф. 16:23 ). Божие – то, что принадлежит Божию Промыслу, а именно: то, что за спасение мира Богочеловек страдает и умирает; человеческое, диавольское – это исключить страдания и смерть из Богочеловеческого подвига спасения мира, рассматривая их как нечто такое, чего Спасителю надобно избежать. «Если верховный Апостол, – говорит святой Златоуст, – и причем до того, как всё ясно уразумевал, наименован сатаной за то, что постыдился креста, [то] какое извинение найдут те, кто после такой очевидности отвергает сие домостроительство спасения? Ведь если такой упрек получает нареченный блаженным и исповедавший Христово Божество, то подумай, чему подвергнутся те, кто и теперь отвергает тайну креста! Господь Иисус Христос не сказал: сатана говорит твоими устами, но: «отойди от Меня, сатана!» Ибо враг как раз того и желал, чтобы Христос не пострадал. Посему Он так резко обличил Петра, ибо знал, что Петр и прочие больше всего боялись именно этого и не могли об этом спокойно слушать. По сей причине Господь обнаруживает и тайные его помыслы, говоря: «думаешь не о том, что Божие, но что человеческое» (Мф. 16:23 ). Петр, заключая об этом деле по людскому и земному рассуждению, помышляет, что страдание для Христа постыдно и неприлично. Христос же, проникая в его мысли, говорит: для Меня страдание не неприлично, но ты так рассуждаешь по чувственному разуму; а если бы ты, освободившись от чувственного разума, выслушал Мои слова по Богу, то понял бы, что сие Мне весьма подобает. Ты считаешь, что Мне страдать недостойно; а Я тебе говорю, что мысль о том, чтобы Я не страдал, – от диавола».
По этому поводу блаженный Феофилакт говорит: «После того как ученики исповедали, что Он – истинный Христос, Господь открыл им и тайну креста, но не вполне, ибо они не уразумели Его слов и не поняли, что значит – воскреснуть, а думали, что лучше Ему вовсе не страдать. Оттого-то Петр и начинает противиться, говоря, что напрасно предавать себя на смерть, если можно и не подвергаться страданиям. Но Господь, показывая, что Его страдание будет во спасение и что только сатана не хочет, чтобы Он пострадал и спас людей, называет Петра сатаною за его мудрования, свойственные сатане, – за то, что он не хотел, чтобы Христос пострадал, и прекословил Ему… Петр, по словам Господа, думал «о том, что человеческое», ибо мыслил низкое и плотское, желая, чтобы Господь остался в покое, не предавая Себя на распятие и не подвергаясь напасти за спасение мира».
«Богочеловек избрал крестную смерть как необходимую и неминуемую в домостроительстве спасения человеческого рода». Тайна этого – в неисследимых глубинах вечной Божией Премудрости. Крестное Богочеловеческое страдание сделалось, по человеколюбивому Божию Промыслу, средством, которым Богочеловек дарует людям вечную жизнь. Спаситель выделяет это особо: «как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому, дабы всякий, верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:14-15 ; ср.: Ін. 8:28,12:32-33 ).
Страдание Богочеловека совершается по неиспытуемой премудрости Божией воли и по спасительному Божию Промыслу (см. Деян.2:23, 4:26–28 ; Чис. 21:8,9 Ін. 3:14,12:32-33 ; 1Пет. 1:20 ; Об. 13:8 ). Это – чаша, которую Небесный Отец дает Своему Божественному Сыну – Богочеловеку Христу: «неужели Мне не пить чаши, которую дал Мне Отец?» (Ін. 18:11 ). Воплощенный Божий Сын предает Себя на это спасительное страдание добровольно, по собственному произволению. Он Сам полагает Свою душу: «Никто не отнимает ее у Меня, но Я Сам отдаю ее. Имею власть отдать ее и власть имею опять принять ее» (Ін. 10:18 ; ср.: Іс. 53:12 ; Мф. 20:28,26:53 ; Гал. 1:4,2:20 ; Еф.5:2 ; Флп. 2:8 ; 1Тим. 2:6 ; Євр. 9:14 ). «Христос никогда не пострадал бы без Своей на то воли. Посему, повинуясь смерти только по собственному изволению, Он имеет и большее право: опять принять душу. «Сию заповедь» – умереть за мир – «получил Я от Отца». Я, говорит, не противник Богу, и причем в такой степени, что и самую сию смерть предписал Он Мне как заповедь. После того как Спаситель предварительно изрек о Себе высокое: власть имею принять Свою душу (этим Он показывает Себя Господином смерти и Начальником жизни), Он вновь добавляет и смиренное: «Сию заповедь получил Я от Отца Моего» (Ін. 10 – Примеч. ред .). Так Он поразительно соединяет одно с другим, чтобы не считали мы Его меньшим Отца, и Отчим рабом, и противником Богу, но – одной с Ним силы и одной воли».
«Говоря, что заповедь умереть за мир Он «получил от Отца», Господь Иисус выражает не иное что, как то, что совершаемое Им угодно Отцу, дабы, когда Его убьют, не считали, что умертвили Его потому, что Отец Его оставил». Эту свою добровольную смерть Спаситель именует заповедью еще и для того, чтобы показать, сколь значима она для спасения мира. Если в этом и есть какая-то нужда, то это – нужда Божественной любви, символически выражаемой через ветхозаветных пророков и богодухновенных вестников Божией воли. Весь Ветхий Завет предвещает, прообразует и сказует, а Новый Завет провозглашает, открывает и являет, что смерть Мессии нужна и необходима в деле спасения человеческого рода. Настолько нужна и необходима, что Спаситель называет несмысленными Своих учеников, не верующих в это и этого не понимающих: «о, несмысленные и медлительные сердцем, чтобы веровать всему, что предсказывали пророки! Не так ли надлежало пострадать Христу и войти в славу Свою?» (Лк. 24:25-26 ; ср.: Лк. 22:37 ; Деян.17:3, 26:23 ).
Даже в момент Своего Преображения на Фаворе, когда Он наиболее очевидно являет Свое Божество и Божественную славу, Господь Иисус Христос говорит с Моисеем и Илией именно о Своем спасительном страдании в Иерусалиме, которое Ему подобало совершить (см. Лк. 9:31 ). Этим Господь неопровержимо свидетельствует, что тайна страдания ради спасения людей неотделима от тайны Его Богочеловеческой Личности. С какой бы стороны мы ни приступили к этой тайне, она всегда окружена неисчерпаемой загадочностью. Богочеловеческое «должно пострадать Христу» в своей таинственности столь бесконечно и неисследимо, что никаким человеческим разумом не может быть постигнуто и никаким человеческим мерилом объято. Речь идет о тайне, возвышающейся над всеми вершинами человеческой мысли и утопающей в неизведанных глубинах всемудрого Божия Промысла. Из Евангелия нам известно одно: страдание Богочеловека необходимо для спасения человеческого рода. Это так, потому что Премудрый Творец лучше всех знает, что нужно человеческому роду, заболевшему грехом и смертью, для исцеления и выздоровления. Идя на страдания за спасение мира, Богочеловек Христос всю Свою земную жизнь сводит к этой цели – «Сего ради приидох на час сей» (Ін. 12:27 ).
Все пути Богочеловеческой жизни Спасителя на земле ведут в Иерусалим на крестные страдания. Многозначительную важность сего Спаситель особенно акцентирует Своим ученикам после Своего Преображения, после того как Он явил им Свою Божественную славу. На этом Он желает сосредоточить всё их внимание (см. Мф. 17:22-23 ), наедине вводя их в сию тайну: «вот, мы восходим в Иерусалим, и Сын Человеческий предан будет первосвященникам и книжникам, и осудят Его на смерть; и предадут Его язычникам на поругание и биение и распятие; и в третий день воскреснет» (Мф. 20:18-19 ; ср.: Мк. 9:31 ).
Некий священный трепет охватывает учеников, когда они взирают на кроткого Спасителя, решительно спешащего в Иерусалим: «Когда были они на пути, восходя в Иерусалим, Иисус шел впереди их, а они ужасались и, следуя за Ним, были в страхе. Подозвав двенадцать, Он опять начал им говорить о том, что будет с Ним: вот, мы восходим в Иерусалим, и Сын Человеческий предан будет первосвященникам и книжникам, и осудят Его на смерть, и предадут Его язычникам, и поругаются над Ним, и будут бить Его, и оплюют Его, и убьют Его; и в третий день воскреснет» (Мк. 10:32-34 ; ср.: Лк. 18:31-33 ). – Впрочем, всё это в логической оценке человека невозрожденного выглядит неразумным, неприемлемым и ненужным. Посему святой евангелист и замечает об учениках Спасителя: «Но они ничего из этого не поняли; слова сии были для них сокровенны» (κεκρυμμένον), «и они не разумели сказанного» (Лк. 18:34 ).
Более того, тайна Богочеловеческих страданий кроется в Божиих замыслах, существовавших прежде сотворения космоса. Начинается она прежде бытия мира, таясь в безднах Божией премудрости и любви – в глубинах, недоступных для человеческой мысли. По несказанным определениям Троичного Божества, спасение мира должно было совершиться страданиями и смертью Богочеловека Христа; посему о Нем и говорится как о невинном и пречистом Агнце, «предназначенном еще прежде создания мира» (ср.: 1Пет. 1:20 ) и даже «закланном от создания мира» (ср.: Об. 13:8 ).
Спасительные страдания Господа Иисуса Христа начинаются с Его рождения в мир сей и простираются до Его смерти на кресте посреди разбойников. Всемогущий и безгрешный Богочеловек родился в вертепе (см. Лк. 2:7 ) – разве это не страдание? Жизнь Богомладенца Иисуса с самых пелен находится в опасности от свирепого Ирода, хотевшего Его погубить (см. Мф. 2:13-14 ). Воплощенный Бог трудится и утомляется, как обычный ремесленник-древодел (см. Мк. 6:3 ); разве в этом нет страдания? Он, досточудный Господь небес и небес над небесами, живет на земле, как настоящий бедняк (см. Лк. 8:2-3 ), и скитается по миру, как бездомный, не имеющий где приклонить голову (см. Мф. 8:20 ; Лк. 9:58,21:37 ). Он терпит голод и бывает искушаем (см. Мф. 4:1-11 ; Мк. 1:13 ; Лк. 4:2-13 ; Євр. 2:18,4:15 ). Он страждет от голода (см. Мф. 21:18 ; Мк. 11:12 ), от жажды (см. Ін. 4:7,19:28 ), от усталости (см. Ін. 4:6 ). Его, Бога во плоти, безмерно оскорбляют, говоря, что Он силою бесовского князя изгоняет демонов (см. Мф. 9:34,12:24 ; Мк. 3:22 ; Лк. 11:15 ); Его называют «веельзевулом» (Мф. 10:25 ), «ядцей и винопийцей» (ср.: Мф. 11:19 ; Лк. 7:34 ); заявляя, что в Нем бес (см. Ін. 8:48,7:20,10:20 ), что Он безумствует (см. Ін. 10:20 ). Он, единый Безгрешный, претерпел страшные поношения и поругания от грешников (см. Євр. 12:3 ; Лк. 23:11 ). Его жизнь постоянно в опасности от иудеев (см. Лк. 4:28-30,13:31,20:19-20 ; Ін. 7:1,19,10:31-33,39,11:53-54 ); Его, воплощенное Человеколюбие, мир ненавидит и гонит (см. Ін. 15:18-20 ). Он страдает из-за неверия евреев и их духовного ослепления (см. Мф. 23:37 ) и плачет из-за этого (см. Лк. 19:41-44 ). Он оплакивает смерть Лазаря (см. Ін. 11:33,35 ). Его предсмертные страдания трогательны и потрясающи (см. Мф. 26:37-45 ; Мк. 14:32-41 ; Лк. 23:39-46 ; Євр. 5:7 ). Как кроткий и непорочный Агнец, Он носит на Себе грехи мира и мучится (см. 1Пет. 2:21-24 ; Євр. 5:7 ; Іс. 53:6,8 ). В Своих страданиях Он с горечью чувствует Свою богооставленность (см. Мф. 27:46 ; Мк. 15:34 ; Пс. 21:2 ). Он сильно скорбит от того, что ученик предает и продает Его (см. Мф. 26:21,46-50 ; Мк. 14:18-21,42-45 ; Лк. 22:21-22,47-48 ; Ін. 13:21,18:1-5 ).
Разве мало страданий [было] Богочеловеку, если люди, ослепленные богоненавистничеством, выходят на Него, как на разбойника, вооруженные мечами и кольями (см. Мф. 26:47,55 ; Мк. 14:43-49 ; Лк. 22:47-54 ), и связывают Его (см. Ін. 18:3-12 )? Сколько мук перенесло любящее сердце милостивого Господа, когда от Него троекратно и решительно отрекся верховный Апостол, упорно и настойчиво перед Ним клявшийся, что никогда от Него не отречется (см. Мф. 26:69-75,33-35 ; Мк. 14:29-31,66-72 ; Лк. 22:34,55-62 ; Ін. 13:37,18:25-27 )? Разве Божественное сердце Господа Иисуса не надрывалось от боли, когда ученики оставили Его, разбежавшись кто куда (см. Мф. 26:56 ; Мк. 14:50 ; Ін. 16:32 )? Неимоверные страдания истощали душу Спасителя, когда первосвященники и старейшины попирали и расточали всю свою совесть, чтобы найти лжесвидетелей, которые бы Его оклеветали (см. Мф. 26:59-62 ; Мк. 14:55-60 ; Лк. 23:10 ).
Разве мало страданий ощущал кроткий и незлобивый Богочеловек, когда Его бичевали и заушали (см. Мф. 27:26 ; Мк. 15:15 ; Лк. 23:22 ), когда на Его главу возложили терновый венец (см. Мф. 27:29 ; Мк. 15:17 ; Ін. 19:2 ), когда над Ним издевались и насмехались (см. Мф. 27:29 ; Мк. 15:18 ; Лк. 22:63-65 ), когда на Него плевали и били Его по голове (см. Мф. 27:30 ; Мк. 15:19 ; Лк. 22:64 ; Ін. 19:3,18:22 ), когда Его, изнемогшего, принуждали нести тяжелый крест (см. Мф. 27:32 ; Мк. 15:21 ; Лк. 23:26 ), когда пригвождали Его ко кресту (см. Мф. 27:35 ; Мк. 15:24 ; Лк. 23:33 ; Ін. 19:18 ), когда Его распяли посреди двух разбойников (см. Мф. 27:38 ; Мк. 15:27-28 ; Лк. 23:33 ; Ін. 19:18 ), когда Ему, жаждущему, подносили уксус, смешанный с желчью (см. Мф. 27:34,48 ; Мк. 15:23,36 ; Лк. 23:36 ; Ін. 19:28-30 ), когда Его, распятого, поносили и хулили архиереи, книжники, старейшины народа и воины (см. Мф. 27:39-43 ; Мк. 15:29-32 ; Лк. 23:35-39 ), когда в предсмертном крике испустил Он дух (см. Мф. 27:50 ; Мк. 15:37 ; Лк. 23:46 ; Ін. 19:30 )?
Вся жизнь Спасителя на земле представляет собой единый непрерывный подвиг страданий за спасение мира. Не мог непрестанно не страдать и не скорбеть Богочеловек, в каждую минуту имевший перед Своими всевидящими очами все грехи, все пороки, все преступления всех Своих современников, а также всех людей во все времена. Без сомнения, истинно печальное предание о том, что Господь Иисус Христос никогда не смеялся, но Его часто видели плачущим. «Нередко случалось, – говорит святой Златоуст о Спасителе, – что Его видели плачущим, но никто никогда не видел Его смеющимся или хотя бы усмехающимся. Поэтому ни один из евангелистов об этом не упоминает».
Все страдания незлобивого Господа Иисуса достигают своей страшной, но и спасительной, вершины в Его крестной смерти. В этом причина того, что Он всем существом порывается к этому как к свершению спасения мира: «Сего ради приидох на час сей» (Ін. 12:27 ) – пришел на страдания в мир сей ради спасения мира – «Я пришел на час сей, чтобы принять смерть за всех».
Всё составляющее Богочеловеческую жизнь Господа Иисуса Христа на земле одновременно входит и в Его домостроительство спасения мира. Но в крестной смерти Спасителя Его безмерная любовь к человеку и Его страдания за человека достигают вершины; посему Крест выделяется как пик Богочеловеческого подвига спасения мира. Крестная смерть Богочеловека есть в то же время и искупление мира, и спасение мира, и победа над грехом, смертью и диаволом. Крест – синтез всего этого: и искупления, и спасения, и победы. Это лишь три стороны одного и того же подвига, Богочеловечески целостного и нераздельного. Ведь невозможно дробить на части единое и неделимое дело спасения, совершенное единым и неделимым Спасителем. В этом деле всё бесконечно важно, но апогей всего – крестная смерть Спасителя. Это подчеркивает и Сам Господь, возвещая: «Сего ради приидох на час сей» (Ін. 12:27 ).
«Если кто-либо спросит меня, – восклицает богомудрый Златоуст, – что дивного совершил Христос, то я опущу небо, землю, море, воскресение многих мертвецов и прочие сотворенные Им чудеса… и укажу только на крест, который – славнее прочего». «Каждое Христово дело и чудо весьма велико, и Божественно, и дивно, но Его честной крест удивительнее всего».
Всё входящее в подвиг спасения и искупления человеческого рода Господь Иисус Христос совершил как единый и неделимый Богочеловек, Спаситель и Искупитель. Это относится и к Его крестной смерти. Оттого и имеет она столь бесконечное сотериологическое значение. Об этом значении говорит Сам Господь Иисус Христос, а после Него и вкупе с Ним – Его святые Апостолы, святые отцы и всецелое соборное чувство и соборная мысль единой Святой, Вселенской и Апостольской Православной Церкви. Крестная смерть Богочеловека Христа знаменует собой самую изумительную и грандиозную тайну неба и земли, насколько вообще тайны неба и земли доступны человеческому чувству и мысли. Укореняясь своей незримой сущностью в неизведанных, предвечных и предвременных глубинах Божия Промысла, тайна крестной смерти Спасителя снисходит в наш трехмерный, временно-пространственный мир, наполняя его своей трепетной Божественной загадочностью. Человеческое чувство может вместить лишь крупицу этой тайны, да и человеческая мысль постичь из нее крайне мало, а прочее утопает и исчезает в безмерных глубинах Божия всеведения и Божия красноречивого молчания.
Через все Свои богочеловеческие страдания Господь Иисус Христос ведет человеческое естество к спасению от греха, зла и смерти. Как представитель всего человечества, как истинный Бог и [истинный] человек – как истинный Богочеловек Он во всех Своих борениях и муках подвизался и страдал за спасение всецелого человеческого рода. Он, собственно, в корне выстрадал все человеческие страдания и перенес все человеческие муки. Этот [абсолютный] максимум страданий Он сильнее всего испытал в Гефсимании и на Голгофе. Впрочем, и до Гефсимании, но особенно в Гефсимании, человеколюбивый Господь пережил все ужасные терзания человеческого естества, захлестнувшие его [человеческое естество] по причине греха; выстрадал все скорби, которым подверглось оно от Адама и вплоть до последнего его потомка; лично подъял все человеческие боли, вынес (букв.: «выскорбел». – «Примеч. пер.») как Свои собственные все человеческие печали и в Себе Самом претерпел все людские бедствия; и в то же время Своими всевидящими очами Он видел все миллиарды человеческих существ, изнемогающих от мук в судорогах смерти, болезней и пороков – по причине греха. Оттого-то вопиял Он и горько сетовал: «душа Моя скорбит смертельно» (Мф. 26:38 ).
В Своем бесконечном человеколюбии Всемилостивый Господь пережил за нас и вместо нас все мучения и горести, опустошавшие человеческое естество вследствие его падения в грех и смерть. Претерпевая это за всех людей и вместо всех людей, Он плакал и скорбел о грехах всего мира, молясь до кровавого пота (см. Лк. 22:44 ). Всё это делал Он не ради Себя (Лк. 23:27-38 ), а ради человеческого рода, грехи, страдания и смерть которого Он добровольно на Себя подъял. Все страдания, всякую смерть и наказание, навлеченные грехом на человеческий род, со всеми их ужасными последствиями, неудержимо поразившими человеческое естество в виде бесчисленных мук, болезней и скорбей, милостивый Богочеловек взял на Себя. Безмерная людская греховность и все ее жуткие спутники: недуги, бедствия, печали, многообразные виды смерти, временные и вечные муки, – надрывали милостивое сердце Иисуса и, как горькая чаша, представали Его глазам, указывая на страшную ответственность человеческого рода перед Богом. В Нем, истинном Богочеловеке, плакало и рыдало человеческое естество, взирая на всё то, что сделало оно своим низвержением в грех и смерть. Вместо всех нас и за всех нас ужасалось оно всеми своими грехами и падениями. И всё это слилось как бы в единую чашу горечи: «Отче Мой! если возможно, да минует Меня чаша сия» (Мф. 26:39 ).
Значит, лишь в Господе Иисусе Христе человеческое естество пришло к полному осознанию ужаса и адского свойства греха и смерти. Ведь до того оно пребывало в своеобразном греховном восторге, в каком-то бреду, в полусне, в опьянении злом и страстями. Дабы пробудить его, отрезвить и избавить от греха и смерти, человеколюбивый Господь как истинный человек, как обладатель истинного человеческого естества добровольно прошел через все страдания и смерть, очищая и освящая человеческое естество от греха и смерти. При этом действовал Он как истинный Бог: накануне крестной смерти не изнемог и не устрашился, но, переживая всю трагичность человеческого рода, добровольно всё претерпевал и шел на смерть, чтобы Своими Богочеловеческими страданиями и смертью его спасти. Отсюда – «Впрочем, не как Я хочу, но как Ты» (Мф. 26:39 ).
Ощущая все муки человеческой жизни, зараженной грехом и смертью, Господь Иисус единственный из всего человеческого рода вполне осознавал наше безмерное падение и безысходное отчаяние, отчего за всех нас и вместо всех нас со слезами и великим воплем молился Он Небесному Отцу и Своим благоговением вымолил у Него спасение людям от греха и смерти. Это Апостол выражает в словах: «Он, во дни плоти Своей, с сильным воплем и со слезами принес молитвы и моления Могущему спасти Его от смерти; и услышан был за Свое благоговение» (Євр. 5:7 ). Господь Иисус был услышан, ибо Ему как истинному Богочеловеку, как истинному представителю всецелого человеческого рода было дано Своим Богочеловеческим страданием и смертью за людей и вместо людей спасти человеческий род от греха и вечной смерти. По толкованию святого Златоуста, Апостол говорит: «услышан был за благоговение»9 , дабы показать, «что это было скорее дело Христовой заслуги, нежели Божией благодати».
Перенести человеческое естество из вечной смерти в вечную жизнь мог только Бог, а сделать вечную жизнь свойством этого естества мог только человек – поэтому только Богочеловек может быть и есть наш Спаситель. Своим Богочеловеческим страданием Господь освятил человеческие страдания, усладил их и наполнил умилением – так что для христоносцев стали они радостью (см. Деян.5:40–41 ; 1Кор. 4:12 ; Євр. 12:5-13 ). Поэтому о Господе Иисусе говорится, что Он пострадал не только ради нас, но и вместо нас. Его страдание имеет спасительное и животворящее значение для всего человечества, потому что оно – Богочеловеческое и Он через него переводит человеческое естество из рабства в свободу, из смерти в жизнь. «Из раба стать свободным, – говорит святой Василий Великий, – наименоваться сыном Божиим и из смерти перейти в жизнь не чрез иного кого можно, а только чрез Того, Кто по естеству Свой Богу и свободен от рабского состояния. Ибо как сделает своим Богу тот, кто чужд Ему? Как освободит тот, кто сам под игом рабства?».
Как Богочеловек Спаситель в полноте выстрадал все мучения человеческого духа, грехами и страстями удалившегося от Бога, оставившего Бога и тем самым – оставленного Богом. Глубину этой человеческой богооставленности Спаситель ощутил как человек и исцелил как Богочеловек Своим предсмертным криком: «Боже Мой! Боже Мой! Для чего Ты Меня оставил?» (Мк. 15:34 ; ср.: Мф. 27:46 ). «Страдать, плакать, вопиять – свойственно человеческому естеству, а не Божественному, – говорит святой Афанасий Великий. – В бесплотном Слове не было бы свойственного телу, если бы Оно не восприняло на Себя тленного и смертного тела; ибо смертной была Святая Мария, от Которой было тело. А потому как был Он в страждущем, и плачущем, и подверженном страданиям теле, стало необходимым усваивать Ему вместе с телом и свойственное плоти. Так, значит, когда плакал Он и возмущался, плакало и возмущалось не Слово как Слово, но это было присуще плоти; и когда молился, «да минует Его чаша», то не Божество страшилось, но и эта немощь была свойственна человечеству. И слова «для чего Ты Меня оставил» евангелисты приписывают Ему, хотя как Слово Он нисколько не страдал, ибо Слово не подвержено страданию (ἀπαθής). Но так как Господь стал человеком, то всё это происходит с Ним и всё это говорит Он как человек, дабы, облегчив сии страдания плоти, освободить от них плоть… Но при размышлении над словами Спасителя: «если возможно, да минует Меня чаша сия» (Мф. 26:39 ), – нужно обратить внимание на то, что Говорящий это упрекнул Петра за то же самое, сказав: «думаешь не о том, что Божие, но что человеческое» (Мф. 16:23 ). Он молился, чтобы миновало Его то, чего Он Сам желал и ради чего пришел. Но как Ему было свойственно хотеть сего, ибо на сие Он и пришел, так и плоти было присуще устрашаться; посему как человек Он и произнес эти слова. И опять-таки то и другое было сказано Им, чтобы удостоверить, что Он, Бог, Сам хотел сего, но, став человеком, имел боязливую плоть, по причине которой волю Свою смешал (срастворил) с человеческой немощью, дабы, истребив и эту слабость, снова соделать человека бесстрашным перед смертью… И блаженные Апостолы после Него, благодаря этим словам, настолько презирают смерть, что не обращают внимания на судей, но восклицают: «Должно повиноваться больше Богу, нежели человекам» (Деян.5:29 ). И другие святые мученики были столь безбоязненными, что их скорее нужно почитать переходящими в жизнь, чем претерпевающими смерть… Это доказывает, что не Божество устрашалось, но что Спаситель уничтожил наш страх. Ибо как смертью попрал Он смерть, так и мнимым страхом истребил нашу робость, сделав то, что люди уже не боятся смерти».
«Слова: «Боже Мой! Боже Мой! для чего Ты Меня оставил?» (Мф. 28 – Примеч. ред .) – Спаситель произносит от лица человечества, и, дабы положить конец проклятию и обратить к нам Отчее лицо, Он молит Отца взглянуть (призреть) на нас, так как наше взял Он на Себя, ибо за преступление Адама мы были отвержены и оставлены, а теперь приняты и спасены… Лицо человечества во Христе молится об освобождении от своих падений и согрешений».
«Так как Спаситель взял на Себя наши грехи и «о нас болезнует» (Іс. 53:4 ), то вполне естественно и молится об избавлении от искушений, но делает это от лица человеческого естества».
Воплощенный Бог Слово «претерпел всё не ради Себя, а ради нас, чтобы мы, облекшись Его страданиями в бесстрастие и нетление, пребывали в вечной жизни».
Страдальческие слова Спасителя: «Боже Мой! Боже Мой! для чего Ты Меня оставил?» – по истолкованию святого Григория Богослова означают не то, что «Он был оставлен или Отцом, или собственным Божеством… но что в Лице Своем представляет нас. Ибо ранее мы были оставлены и презренны, а теперь восприняты и спасены страданиями Нестрадального… Тот же смысл имеют и слова «страданиями навык послушанию» (Євр. 5:8 ), а также и те, которые говорят о слезах, вопле, молитве, благоговении Спасителя (см. Євр. 5:7 ). Ибо Сам Он как Слово не был ни послушным, ни непослушным, но как «образ раба» (Флп. 2:7 ) Он снисходит к сослужителям и рабам, воспринимает на Себя чужое подобие, нося в Себе всего человека и всё человеческое, чтобы в Себе истощить то, что в человеке худо, как огонь истребляет воск или солнце – земной пар, и чтобы человек – через соединение с Ним – приобщился Ему свойственного. Посему собственным Своим примером возвышает Он цену послушания, испытывая его в страданиях: ведь не было достаточным одного хотения, как не довлеет его и нам, если мы не сопровождаем его делами, ибо дело – вот доказательство хотения».
«Чего хочет Господь, говоря: «Боже Мой! Боже Мой! для чего Ты Меня оставил?» – спрашивает святой Кирилл Александрийский; и отвечает: – Когда праотец Адам попрал данную ему заповедь, презрев Божественный закон, тогда человеческое естество было как-то покинуто Богом и по сей причине стало про́клятым и подвластным смерти. А так как Божие Единородное Слово пришло воссоздать падшее в нетлении, и воспринять семя Авраамово, и «во всем уподобиться братиям» (Євр. 2:16,17 ), то нужно было вкупе с тем древним проклятием и навлеченным тлением прекратить богооставленность, в которой издавна пребывало человеческое естество. Итак, будучи одним из покинутых, ибо и Сам, подобно нам, стал причастным плоти и крови (см. Євр. 2:14 ), Он и произнес: «Для чего Ты Меня оставил?» – чем явно упразднил постигшую нас оставленность и сим умилостивил Отца по отношению к Себе, призывая на Себя потребную нам милость. Ведь Христос стал для нас Источником и Подателем всякого блага. Поэтому, хотя и говорится о Нем, что как человек Он принимал нечто от Отца, но делал Он это ради нашего естества, ибо Сам как Бог совершенен и ни в чем не оскудевает».
Страдая как человек, Богочеловек в принципе – в силу нераздельного ипостасного единства двух естеств – воссоздал всё человеческое естество. «Через Христовы страдания мы воссозданы, – говорит святой Григорий Богослов. – Не говорю: один воссоздан, а другой нет, но все мы воссозданы, все мы, участвовавшие в том же Адаме, и змием обольщены, и грехом умерщвлены, и небесным Адамом спасены, и древом бесчестья (то есть крестом) возвращены к древу жизни, от которого прежде отпали». Одним словом, Христос спасает Своими страданиями, ибо «страданиями Своими Он обожил (ἐθέωσεν) человека, сочетав человеческий образ с небесным». Посему Новый Завет, новозаветный закон святой Григорий называет «тайной страдания (τοῦ πάθους μυστήριον)».
Некая чудодейственная спасительная сила изливается на весь человеческий род в страданиях безгрешного Богочеловека. Здесь совершается невыразимое таинство спасения человека, погибшего и изнемогшего во грехах. «Слово Божие, – говорит святой Ипполит, – будучи бесплотным, восприняло на Себя святую плоть (τὴν ἁγίαν σάρκα) от Святой Девы, как жених одежду, исткав ее Себе для времени крестных страданий, чтобы, сочетав нашу смертную плоть со Своею силою и смешав тленное с нетленным, немощное с сильным, могло спасти погибшего человека». «Мы не могли, – восклицает Тертуллиан, – иначе победить смерть, как только Христовым страданием, и иначе восстановить в себе жизнь, как только Христовым Воскресением». Сильно ощущая всеспасительность Богочеловеческих страданий Спасителя, святой Златоуст благовествует: «Христос страданиями победил смерть».
Своей Богочеловеческой Личностью Господь Иисус Христос объемлет всё человеческое, кроме греха. Поэтому и страдания Его имеют всечеловеческое значение и силу. Всё с Ним происходящее отражается на всем человеческом естестве вообще. «Став человеком чрез восприятие образа раба, – говорит святой Григорий Нисский, – Всевышнее Слово делает Своими собственными страдания раба. И подобно тому как это бывает в нас, благодаря связи, существующей между частями тела, что если нечто случится с концом ногтя, то всё тело чувствует боль вместе со страждущей частью, поскольку все тело пронизано со-чувствием (со-ощущением), так и Господь, сочетавшись с нашим естеством, усвояет наши страдания, по словам пророка Исаии: «Он взял на Себя наши немощи и понес болезни» (Мф. 8:17 ), «и изъязвлен был за грехи наши… ранами Его мы исцелились» (Іс. 53:4,5 ). Раны понесло не Его Божество, а человек, который чрез соединение сочетался с Божеством, ибо человеческое естество может быть доступно ранам. А происходит сие, чтобы зло было истреблено так же, как оно и пришло. Поскольку смерть вошла в мир чрез непослушание первого человека, то и изгоняется она послушанием второго Человека. Для этого Господь бывает послушным даже до смерти (см. Флп. 2:8 ), чтобы послушанием исцелить грех непослушания и воскресением из мертвых низложить смерть, которая вошла в мир через непослушание, ибо воскресение человека из смерти – это уничтожение смерти».
«Бог сотворил нас «в неистление» (ἐπ’ ἀφθαρσίαν), но, когда мы преступили Его спасительную заповедь, Он осудил нас на тление смерти, чтобы зло не было бессмертным; но как многомилостивый, снизойдя к Своим рабам и соделавшись подобным нам, Он Своим страданием избавил нас от тления; из святого и непорочного Своего ребра извел Он нам источник прощения: воду для нашего возрождения и омытия от греха и тления, а Кровь как питие, подающее вечную жизнь».
Каждое страдание Спасителя – это неиссякаемый источник Богочеловеческой, спасающей силы. И подобно тому как за каждым человеческим страданием стоит грех, так за каждым Богочеловеческим страданием стоит уврачевание. «Адам был осужден за грех, – говорит святой Кирилл Иерусалимский, – и Бог изрек осуждение: «Проклята земля за тебя… терния и волчцы произрастит она тебе» (Бут. 3:17,18 ). Владыка Христос для того принимает терны, чтобы освободить от сего осуждения; и в землю погребен Он для того, чтобы проклятая земля вместо проклятия получила благословение». «Люди через грех претворили свое естество в терние, – говорит святой Григорий Нисский. – Владыка Христос домостроительством Своей спасительной смерти соделал Себе венец, Своим страданием обратив терны в честь и славу». «Без сомнения, – восклицает святой Кирилл Александрийский, – весь мир спасен, ибо за него умер Еммануил», «ведь Его смерть освящает всё и вся».
Истина о всеспасительности Христовых страданий составляет главное содержание молитвенного чувства и благодатной мысли Вселенской Церкви. Господь пришел в мир пострадать за грехи наши, чтобы освободить нас от рабства врагу рода человеческого – диаволу. Господь Иисус Христос добровольно родился во плоти и претерпел в ней все страдания, дабы спасти мир. Перенесением страданий Господь таинственно изливает во всех людей силу бесстрастия. Человеколюбивый Господь, как Агнец, идет на заклание и приемлет язвы, и бичевания, и заплевания, и осуждается на позорную смерть; и всё это Он, Безгрешный, добровольно подъемлет, чтобы всем даровать воскресение из мертвых. Иудеи осудили на смерть Господа – Жизнь всяческих; пригвоздили Его ко кресту перешедшие Его силою Чермное море; желчь предлагали Ему евшие из камня мед; но Христос Бог всё добровольно выстрадал, чтобы освободить нас от рабства диаволу. Претерпев всё, безгрешный Господь спас всех. Своими Богочеловеческими страданиями Спаситель освобождает нас от страданий, от горечи, от бессмысленности страданий и возносит на Свои Божественные высоты.
Человеческое естество Господа Иисуса Христа, навсегда ипостасно соединенное с Его Божеством, спасло нас от тления Своим страданием и погребением. Спаситель Своими Божественными страданиями избавил человека от тлетворных страстей. Своими страданиями Спаситель даровал нам бесстрастие, освободив нас от горечи и тлетворности страданий, вовлекающих в вечную смерть.
В страдании Богочеловека открывается удивительная картина: Царь вечности Своим страданием совершает домостроительство спасения. Своим страданием Господь Иисус Христос освобождает всех людей от страданий и тления. Из Христовых страданий источается животворящая сила, бессмертной жизнью оживотворяющая людей, зараженных (букв. «о-смерченных». – «Примеч. пер.») грехами. Бог Слово, став человеком, страждет, как смертный, и Своим страданием облекает смертные существа в красоту нетления.
Страданием Своей плоти Господь Иисус Христос соделался силой для немощных, воскресением для падших и нетлением для умерших. Своим страданием Господь совершил спасение вселенной. Пригвожденный ко кресту Господь пригвоздил прародительский грех, претерпевая удары – даровал свободу всем людям; Его страданием мы избавились от тьмы страстей. Пострадав Своей плотию, безгрешный Господь таинственным образом, Божественно оживил смертных людей, оживотворив их бессмертной жизнью.
Людей, уязвленных грехом, отравленных смертью и задушенных ужасными скорбями, Господь спас страданиями честно́й Своей плоти. Человеколюбивый Господь Своими Божественными страданиями остановил наши болезни и привел нас к жизни, в которой болезнь есть не бессмысленный кошмар и не бесцельное мучение, а спасительное лекарство. Воплотившись во всецелого человека, Господь Своим крестным страданием даровал всецелому человеку спасение.
Господь Иисус Христос Своими пречистыми страданиями избавил от нетления всего падшего человека, которого воспринял на Себя, сочетавшись с ним всецело во утробе Святой Девы, однако же не причастившись его греха. Господь как Врач недугующих и зараженных смертью Своим крестным страданием исцелил человеческое естество, заболевшее грехом и пораженное смертью. Оттого-то Церковь радостно Ему восклицает: «Страстию Твоею, Христе, от страстей свободихомся». А отпуст в Великий Пяток, в котором богодухновенно заключены все бесчисленные чувства Церкви о спасительности Христовых страданий, ясно подчеркивает, что всё это Господь претерпел «нас ради, человек, и нашего ради спасения».
б) Искупление Богочеловеком
Новый Завет – весь в священной и неизреченной тайне Христова креста. Все новозаветные истины и все новозаветные блага коренятся в тайне Богочеловеческого креста, почерпая из нее свою спасительную и животворящую силу, а также свою Божественную таинственность. Очевидно одно: спасительная сила Христова креста простирается за человеком во всех его безднах, страстях, пороках и грехах – объемля его всецелого, спасая, искупая, очищая, освящая.
Досточудный Спаситель на Тайной вечери наиболее полно открыл тайну Своей крестной смерти и фактически свел к ней Свой Новый Завет. Ибо Новый Завет – в Крови Богочеловека Христа, проливаемой во оставление грехов, а это значит – для спасения от смерти, зла и диавола. Таинственно-спасительный смысл и животворящую силу Своей смерти человеколюбивый Спаситель раскрывает в словах: «сие есть Тело Мое, еже за вы даемо и сия бо есть Кровь Моя, Новаго Завета, яже за многия изливаема во оставление грехов» (Лк. 22:20 ; Мф. 26:28 ; ср.: Мк. 14:22-23 ; 1Кор. 11:25 ; Євр. 9:22 ). Тайну креста Господь навсегда соединил со Святым Таинством Причащения. «Сие Таинство есть основание всех благ, – говорит святой Златоуст, – ибо Господь и спасает им, и научает». На Тайной вечери Господь совершил спасительные таинства, относящиеся ко всему человеческому роду. По блаженному Феофилакту, слова Спасителя «за вы даемо, за вы изливаема» означают, что Его Тело дается и Кровь проливается не только за Апостолов, но и «за весь человеческий род, за всё вообще человеческое естество».
Свою жертву за человеческий род Сам Спаситель называет искуплением, выкупом (λύτρον): «Сын Человеческий не для того пришел, чтобы Ему служили, но чтобы послужить и отдать душу Свою для искупления многих» (Мф. 20:28 ; Мк. 10:45 ). По толкованию святого Златоуста, эти слова Спасителя означают, что Господь не остановился лишь на служении другим, но и душу Свою отдал для искупления, и причем за врагов, попустив быть распятым на кресте. А по изъяснению блаженного Феофилакта, «слова за многия означают “за всех”, ибо многие суть все».
Всей Своей Богочеловеческой жизнью на земле, а особенно Своей добровольной крестной смертью, Господь Иисус Христос показал, что Он воистину – безгрешный «Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ін. 1:29 ), и причем весь грех во всей его физической и метафизической реальности и полноте.
Как безгрешный Богочеловек Господь Иисус Христос взял на Себя весь грех мира и не подвергся ему, потому что ни в Его Божестве нет места греху, ни в Его человеческом естестве, ипостасно соединенном с естеством Божественным. «Ясно, – говорит блаженный Феофилакт, – что Тот, Кто настолько чист, что берет на Себя грех мира и истребляет грех, не мог иметь греха». «Христос нарицается Агнцем Божиим либо потому, что Бог отдал Его на смерть за нас, либо потому, что Бог принял Его смерть за наше спасение. Как мы обыкновенно говорим: это – жертва такого-то, вместо того чтобы сказать: эту жертву принес такой-то; так и Господь называется Агнцем Божиим, потому что Бог и Отец по любви к нам отдал Его на заклание за нас». «Агнцы, закалаемые в Ветхом Завете, не уничтожали полностью греха, но сей Агнец берет на Себя грех всего мира, то есть истребляет, изглаживает.
Взяв на Себя весь грех мира во всей его безмерной пагубности и ужасе и принеся Себя как незлобивого и непорочного Агнца в жертву за людей, Господь Иисус Христос исполнил всю Божию правду, справедливо и вполне естественно осудившую согрешившего человека на смерть. По своей природе Божия правда не терпит греха, включающего в себя смерть; от богообразного человеческого естества она требует жизни святой, безгрешной. Своим Богочеловеческим домостроительством спасения Спаситель всецело удовлетворил Божией правде и как новый Адам, как представитель нового человечества стяжал право, которое как Бог всегда имел, – отпускать людям грехи, освящать их Своею Кровию и вводить в вечную жизнь.
Безгрешный во всей данности Своей Богочеловеческой Личности Господь Иисус Христос, по непреложным Божественным законам, не мог умереть, ибо смерть – это последствие греха, расплата за грех (см. Рим. 6:23 ). Он, новый ради нас Адам и Бог, стал, по словам святого Григория Богослова, «страждущим в борьбе со грехом». Хотя по природе Своей Божественной безгрешности Он бессмертен и превосходит смерть, человеколюбивый Господь добровольно принял смерть за людей, которых за грех и всеобщую порочность опустошала смерть, и Своей искупительной Жертвой Он сделался Искупителем и Спасителем человеческого рода от греха и смерти.
Положив как добрый Пастырь Свою душу за овец, Господь Иисус Христос искупает и спасает людей от греха и смерти, уготовляя им вечную жизнь с избытком (см. Ін. 10:11,10:15,3:14-15 ). Искупительный характер Своей добровольной смерти Спаситель особо выделяет, изъясняя смысл Святой Евхаристии: «Я хлеб живый, сшедший с небес; ядущий хлеб сей будет жить вовек; хлеб же, который Я дам, есть Плоть Моя, которую Я отдам за жизнь мира» (Ін. 6:51 ). А на Тайной вечери, как бы подтверждая эти Свои слова, Господь говорит о святом хлебе Евхаристии: «Сие есть Тело Мое, которое за вас предается» (Лк. 22:19 ).
«Один Господь Иисус, – говорит святой Афанасий Великий, – и умер, за людские беззакония ведо́мый на смерть (см. Іс. 53:8 ), и, когда Он был мертв, пребывал свободным, ибо не имел греха, который сделал бы Его повинным смерти; посему и сказал: «Имею власть положить» душу Мою «и власть имею опять принять ее» (ср.: Ін. 10:18 )». «Жизнь не может умереть, но, более того, она сама оживляет мертвых. Следовательно, по Божеству от Отца Господь – Источник жизни, а умер и воскрешен из мертвых Человек, сущий от Девы Марии, Который и ходатайствует о нас и ради Которого восприняло нас на Себя Божество Слова… Господень же Человек умер не против Своей воли и не От болезни, но по Своей воле исшел на домостроительство смерти [которой совершил спасение], укрепляемый Богом Словом, вселившимся в Него и рекшим: «Никтоже возмет душу Мою от Мене, но Аз полагаю ю о Себе. Область имам положити ю, и область имам паки прияти ю»10 (Ін. 10:18 ). Следовательно, Божество Сына и полагает, и приемлет душу человека, которого Сын понес на Себе, ибо Он воспринял всего человека, чтобы и оживотворить всего человека, а с ним и мертвых. Сын как Всемогущий и Создатель всего (Зиждитель всяческих) приуготовляет Себе в Деве храм – тело, делает его Своим как орудие, вселяясь в нем и через него подавая о Себе познание. Для того и принимает Он на Себя тело, способное умереть, чтобы оно, став телом Бога Слова, вместо всех было достаточным [для] смерти и – благодаря обитающему в нем Слову – пребыло нетленным».
Смерть Господа Иисуса Христа «была не по подобию нашей природы, так как Его тело не было подвержено греховному закону, чтобы понести смертное наказание ради греха, но Он был мучен ради грехов других… Он умер не за Свои грехи, но за грехи других, – смертною природою, но не живою».
«Адам согрешил и – умер; Христос не согрешил и – тоже умер. Это необычно и дивно; Адам согрешил и умер, а Христос не согрешил и тоже умер. Почему это и для чего? – Для того, чтобы согрешивший и умерший мог с помощью Несогрешившего и Умершего освободиться от уз смерти. Так часто бывает и с денежными должниками: если кто-либо должен кому-то ту или иную сумму и не может ее вернуть, то за это остается в руках поручителя; а кто-то другой, хотя он и не должник, но, имея возможность заплатить, платит и освобождает виновного. Так случилось и с Адамом и Христом. Адам стал должником, повинным смерти, и был в руках диавола; Христос не был должником и не был во власти диавола, но пришел и заплатил смертью за того, кто был в диавольских руках, чтобы освободить человека от уз смерти».
«Христос «умре единою» (Рим. 6:10 ); из этого не следует делать вывод, что Он смертен. Напротив, как раз по сей причине и пребывает Он бессмертным, ибо Его смерть стала смертью смерти, и так как Он умер, то и не умирает. Это и означают слова Спасителя: смертию «греху умре» (Рим. 6:10 ). Что значит “греху”? Значит, что Сам по Себе Он не был повинен смерти, но умер за наш грех. Для того Он и умер, чтобы истребить грех, перерезать ему жилы и отнять у него всю силу».
Одно и То же неделимое Лицо есть и Спаситель, и Искупитель, поэтому единый Господь Иисус Христос и спасает, и искупает (выкупает). «Какая разница между спасением и избавлением? – спрашивает святой Василий Великий. И отвечает: – Та, что собственно спасение нужно немощным, а избавление – содержимым в плену (в рабстве). Посему кто имеет в себе немощь, но находит в себе и веру, тот собственной верой направляется ко спасению, ибо сказано: «Вера твоя спасе тя» (Лк. 7:50 ); и еще: «Якоже веровал еси, буди тебе» (Мф. 8:13 ). А кто имеет нужду в избавлении, тот ожидает, чтобы другой внес за него должное возмещение (τιμὴν). Поэтому тот, кому угрожает смерть, зная, что один Спаситель и один Искупитель, говорит: «на Тя уповах, спаси мя» от немощи «и избави мя» (Пс. 7:2 ) от рабства».
Тайна искупления человеческого рода отовсюду окружена бесконечностями Божественной любви: безгрешный Богочеловек, будучи по естеству бессмертным, добровольно умирает, чтобы Своей Богочеловеческой смертью искупить людей от смерти. Разумеется, речь здесь идет о страшной антиномии веры, но именно в ней заключена бесконечная тайна, к спасительной реальности которой приступают в изумлении веры: «О чудесе! Како смерти вкуси всех Жизнь?»
Божественная истина об искупительном значении и силе смерти Спасителя является составной частью ветхозаветного и новозаветного Откровения. По-евангельски ясно благовествует об этом богодухновенный пророк Исаия. Согласно его пророчеству, Мессия – безгрешный Страдалец – Своим невинным страданием и добровольной смертью за нас является искупительной жертвой, которой мы исцеляемся от греха и смерти: «Он взял на Себя наши немощи и понес наши болезни» (в сербск. тексте «взял на Себя наши грехи». – «Примеч. пер.»); «Он изъязвлен был за грехи наши и мучим за беззакония наши; наказание мира нашего было на Нем, и ранами Его мы исцелились; Все мы блуждали, как овцы, совратились каждый на свою дорогу; и Господь возложил на Него грехи всех нас» (в сербск. тексте «Господь предал Его за грехи наши». – «Примеч. пер.»). «Он истязуем был, но страдал добровольно и не открывал уст Своих; как овца, веден был Он на заклание; Он понес на Себе грех многих и за преступников сделался ходатаем» (в сербск. тексте «и за беззакония человеческие был предан на смерть». – «Примеч. пер.»).
Искупительная смерть Спасителя не только предвещена, но и прообразована в Ветхом Завете, потому что ее прототипами являются ветхозаветные жертвы. Конечной целью всех ветхозаветных жертв было очищение людей от греха, примирение с Богом. На жертвенных животных переносились грехи, а тем самым – человеческая вина и ответственность (см. Лев. 4:1-35,7:1-38,16:1-34 ; Єз. 45:23 ). Но ветхозаветные жертвы и их действия были лишь древними символами, тенью Христовой жертвы, которой Он раз и навсегда искупил людей от греха и смерти (см. Євр. 10:1-14 ).
Исполненные Духом Святым и наставляемые Им через все тайны Откровения, святые Апостолы единодушно чувствуют, знают и исповедуют, что Господь Иисус Христос Своей крестной смертью совершил искупление и спасение человеческого рода.
Верховный Апостол имеет космическое ви́дение о безмерной значимости Богочеловеческой Христовой Крови, которой Господь искупил нас от суетной и грехолюбивой жизни и исполнил бесконечными Божественными ценностями, которые мы должны тщательно и мудро хранить. Посему он и заповедует: «Со страхом проводи́те время странствования вашего, зная, что не тленным серебром или золотом искуплены вы от суетной жизни, преданной вам от отцов, но драгоценною Кровию Христа, как непорочного и чистого Агнца, предназначенного еще прежде создания мира, но явившегося в последние времена для вас» (1Пет. 1:17-20 ; ср.: 2Пет. 2:1 ).
Ясна мысль, или, лучше сказать, богомысль, Апостола: человеческая жизнь без Богочеловека Христа и Его вечных, Божественных ценностей, пребывая под властью греха, полна ничтожной суеты и отчаянной погибели, к тому же и скоротечна, как жизнь мотылька. Такова жизнь всех людей, всех отцов и праотцов, начиная с Адама и Евы. Пустота и тление суть неизбежное наследие, неминуемо переходящее от предков к потомкам. Но из этой горькой, греховной пустоты и отчаянного, смертоносного тления безгрешный Господь искупил человеческий род Своей крестной смертью как Божественным богатством и воцарил в этом мире вечную жизнь. Христова Кровь, добровольно пролитая за людей, имеет перед Богом бесконечную значимость, потому что это Кровь Богочеловека. И только как таковая она искупает человеческий род от греха и смерти, переводя его в бессмертие и вечную жизнь.