УкраїнськаРосійська

Істинно християнське життя в дії

IV. Заповіді та правила життя, обов’язкові для християнина, як християнина

Істинно християнське життя в дії: тут зображується християнське життя, яким воно має бути, і вказуються правила, яких повинен дотримуватися християнин, щоб воно справді було таким. Правилами для життя християнина служать заповіді Христа Господа, які виконувати дає він обітницю і зобов’язується при хрещенні. Таких правил, або заповідей, два види: одні визначають, як повинен діяти християнин як християнин, у якому б становищі та в яких би стосунках він не перебував; а інші вказують, як християнин повинен жити й діяти в різних становищах і стосунках, у яких доводиться йому бути впродовж теперішнього життя.

Ці останні суть не що інше, як додаток перших до зовнішнього побуту християнина. Отже, ця друга частина має два відділи.

Заповіді та правила життя, обов’язкові для християнина, як християнинаЗдавна заведено розподіляти такі правила за трьома відношеннями: до Бога, до ближніх і до себе самого.Першими вказується, з якими думками, почуттями і прихильностями повинен християнин звертатися до Бога і як служити Йому.Другими визначається образ взаємних внутрішніх і зовнішніх стосунків християн із християнами як членами єдиного тіла Церкви, що мають перебувати в живому союзі.Третіми зображується, як християнин повинен діяти на самого себе, щоб мати можливість як слід тримати себе в перших двох стосунках.Ці три ряди заповідей і правил при виконанні цілковито впливають одні на інші, бо всі християни єдине є тілом під главою Христа, через Якого воно перебуває в союзі з Трієпостасним Богом. Як у тілі жоден член не діє з відокремленням від інших, але і до голови, і до інших членів зберігає належне відношення, так це повинно бути і в живому тілі християн.Зазначивши це, ми, гадаю, не згрішимо, якщо не розподілятимемо правила і заповіді за сказаними рубриками; а, поклавши в основу першу заповідь, потім викладатимемо правила життя, оскільки одні положення будуть зумовлювані іншими, подальші – попередніми.Початок усіх заповідей: “Я – Господь, Бог твій, …нехай не будуть тобі інші боги, окрім Мене”, – говорить Господь Бог (Вих. 20:2-3). Цією заповіддю накладаються на нас два обов’язки: знати Бога і шанувати Його, або, що те саме, приписуються віра і благочестя. Вірою і благочестям обіймаються всі обов’язкові для нас прихильності і справи у ставленні до Бога.11. Віра – глава всього1) Обов’язки віриПід словом віра тут мається на увазі сповідання, або виражений певним чином у поняттях і словах образ богопізнання і богошанування.а) Першим тут обов’язком є мати віру, або релігію, тобто знати певним чином Бога і образ Його шанування, або своє ставлення до Нього, або ще утримувати сповідання… Цей обов’язок – перший безпосередньо відомий, не так, щоб його навіть наказували, як він сам себе виявляє, адже такою є природа духу людського, що він, природно, і потребує Бога, і шукає Його, і ставить себе до Нього у стосунки, які вважає законними. Тому можна сказати, що вона є насіння і зародок усіх обов’язків, як і всього релігійно-морального життя людини. Хто не має ніякої віри, той є людина погана. Немає в неї образу там, де б слід було бути їй у святилищі духу; бо релігія є святиня, що освячує всю природу нашу, так само як відсутність її спотворює і знущає її. Св. Ісаак Сиріанин помічає в людині три стани: один, природний, у якому людина за природою духу свого знає Бога і Його боїться. Із цього стану вона, за відомими умовами, сходить в інший, вищий природний, або благодатний стан. Третій стан утворюється із занурення людини в чуттєвість, або плоть, під час чого згасає в неї світло духу і зневажається плотськими жаданнями. Людина сходить на ступінь тварин, “долучається до худоби нерозумної, і уподібнюється до неї” (Пс. 48:13). З такою людиною і жити не можна. Бо чим її остепенити, коли розлютиться? Тому сюди, власне, слід віднести загальновживані вирази: Бога не знає, Бога не боїться, щоб означити, що з такою людиною справи мати ніякої не можна.б) Обов’язок мати віру ще не визначення самої віри. Тому до цього треба ще додати, що людина зобов’язана мати не якусь віру, начебто будь-яку, без розрізнення, а саме одну, визначену – єдину істинну віру. Бо якщо Бог єдиний є і незмінний, і людська природа одна є, або єдиновластива, то і стосунок між Богом і людиною істинний може бути тільки один, а тому і вираз цього відношення, або сповідання істинне, є єдиним. Це-то єдине і має містити людина. Інакше що вона буде містити? Брехню, примари, мрії. А в цьому яка гідність? Це те саме, що бідний і той, хто нічого не має, якому, проте ж, уві сні мріється, ніби він володіє незліченними скарбами. Хибна релігія є посміховиськом над людьми. Помилково сповідує те саме, що божевільний, який вирує, бо йому бачиться те й те. Але біда цим не обмежується. Тут криється обман не простий, не такий тобто, який розв’язується сміхом, а жалісливий, терзаючий, відчайдушний; бо в релігії всі сподіваються знайти остаточне своє заспокоєння і вічне своє облагородження. У цій упевненості всякий міцно тримає свою віру і дорожить нею. Але відомо, що прихованість брехні можлива тільки тут; після смерті негайно відкриється, наскільки міцне те, на чому хто засновував свою надію… Яким же, жахливим і роздираючим буде стан того, хто побачить тоді, що його обдурили. Тому, поки є час, поки ще ми на шляху до рішучої і незмінної вічності, –

в) Кожному треба випробувати і безсумнівно впевнитися, чи істинна та віра, якої він тримається, і якщо вона виявиться неістинною, відшукати, де та єдина, істинна, яка істинно веде до істинного Бога і дарує, безсумнівно, вічне спасіння. Це так обов’язково і примусово, як тікати з вогню… Господь “не переставав свідчити про Себе” (Діян. 14:17), а так само і єдиної Своєї істинної віри; але коли Він попустив, щоб поруч з нею на цій землі існували інші віри і немов би вступали з нею у суперництво, то тим самим на всіх наклав зобов’язання не безглуздо триматися віри Його, а на непорушних підставах, заради яких із цілковитою впевненістю відкидається все інше. Цим випробуванням віддається честь вірі й утримується справжня гідність людини, особи розумної, свідомої, совісної. Віра наша в нашу віру, тобто переконання в істині православного християнського сповідання, має бути розумною. Тому Господь, щоб привернути до віри в Себе і Своє вчення, говорив: “випробуйте Писання” (Ін. 5:39), переконував до того проповіддю Іоанна Хрестителя і Своїми чудесами. Апостоли в проповіді теж усіх переконували і тільки одним переконанням залучали до віри, а не насильством. Сама твердість сповідання залежить від цього переконання, а далі і все життя в дусі своєї віри. На це вказують незліченні досліди, з яких видно, як сильно інші збуджуються до відповідної з вірою діяльності з хвилини свідомості її істинності єдиної, і, навпаки, як багато хто спить у безтурботності через те, що не привели до ясності цієї свідомості. Стільки підстав для того, щоб випробувати і переконатися, яка віра є віра істинна!Як упевнитися і яким шляхом випробувати! До цього два способи: один – зовнішній, науковий, а інший – внутрішній, шлях віри. Перший пропонується зазвичай у систематичному викладі богослов’я. Він дійсний і для вчених суттєво необхідний; але, очевидно, не загальний, бо в основі своїй містить знання, не для всіх доступні. При всьому тому належало б ці наукові докази з усією широтою, і ясністю, і переконливістю викласти й віддати в загальне вживання з порукою за силу їхнього непорушного авторитету, щоб усякий, хто здатний розуміти, зрозумів цим шляхом істину. Не можна, втім, не бачити, що цей шлях дуже, дуже довгий і важкий, і, що особливо чудово, вміщуючись у голові, залишає серце самому собі, своїй норовливості та свободі. Шлях віри щиріший, внутрішній, жвавіший, багатоплідніший і загальнодоступніший. Це молитва до єдиного істинного Бога про напоумлення. Є Бог істинний. Він сказав волю Свою нам на наше спасіння, з бажанням, щоб вона була зрозуміла і виконана. Тепер мудруваннями людськими вона прихована, або заплутана до того, що той чи інший не має достатньо сил знайти вихід із цього лабіринту. Коли в почутті цієї кровної потреби з криком, стогоном, хворобою сердечною звернеться хто до Бога, істинного Отця всіх людей, до Бога, що бажає, щоб віра Його була дієвою, – хіба може бути, щоб Він не дав такому рішучої вказівки до переконання в істині її? Він ворон, що кричать, живить, за молитвою посилає дощ на спрагу плоті нашої… а людині та ще духу її, Своєму образу, який нудиться і шукає дізнатися, як прославляти Бога, начебто Він не вкаже джерела для втамування цієї спраги духовної? Така молитва анітрохи не є спокусою Бога, хоча може бути перетворена на неї, коли хтось нещиро, з самої лише цікавості, бажав би таких знаків. Приклади переконання у вірі цим шляхом майже повсюдні. Корнилій, сотник, випросив собі віру… Безліч було таких, котрі приходили до пустельників питати про віру, а вони замість усіх доводів змушували їх молитися, і Бог відкривав їм істину, наприклад, святій великомучениці Катерині. У непевні часи єресей Бог споруджував людей з відмінною святістю, наділяв їх силою чудодійною і ставив на очах у всіх, як свічки на свічниці, – нехай світять усім; як вони були вмістилища віри й сили Божої, так і служили для всіх тих, хто сумнівається, рішучими орієнтирами істини. Усі чекали або бажали знати, як сповідує той чи інший святий чоловік, і трималися його сповідання. Бувало, що вкладали в руки нетлінних людей хартії із зображенням сповіді, молилися виправити неправе і отримували по молитві. Але що надто й напружуватися це доводити? Господь сказав, що все можна отримати в Бога, молячись до Нього з вірою, тим більше, молячись про віру, початок і джерело всього. Він Сам у Своїй останній молитві що говорить до Отця Свого? “Освяти їх істиною” (Ін. 17:17), це апостолів, а в особі їхній і всякого віруючого. Навіть те безсумнівно, що як істинна віра за самим походженням своїм є чудодійна, то ці чудодійні свідоцтва повинні в ній і для неї перебувати безперервно. Вони й перебувають. Один говорив про себе: коли я дивлюся на ці нетлінні останки, що випромінюють цілющу Божественну силу, і думаю, що дух, який освятив це тіло, сповідував саме ту віру, яку я утримую, то у мене зникає всякий сумнів, який іноді навіює ворог істини, і я не можу не радіти з того, що Богу завгодно було дати нам такий рішучий і водночас такий доступний спосіб переконання в істині святої віри. Справді так. Тому мощі сучасні християнству і в ньому безперервні та всюдисущі… У нас вони є у всіх межах і в такій кількості! На заході вони припинилися разом із відокремленням його від сходу і відпаданням від істини, а про нові сповідання, що утворилися від папства, годі й казати. Так ось де заспокійлива проповідь про істину віри!.. Але блаженніше за всіх той, хто разом з Ієронімом Грецьким може сказати: “Істинна віра, яку сповідую я, бо нею я сподобився прийняти Божественну деяку силу, що діє в мені відчутно. І язичники мають писання, і храми, і жертви, і вчителів, і книжки, і частково Богопізнання, і деякі добрі справи, і свята, і застосування одягу, і молитви, і всенічні бдіння, і священиків, і багато чого іншого; але цієї потаємної в серці християнина благодаті та дії Святого Духа ніхто на цілому світі не отримує, а отримують вірою тільки ті, що правильно охрестилися в Отця, Сина і Святого Духа” (“Христ. чт.”, 1821). Так ось найпряміший шлях до відкриття істинної віри, а саме: віра ж, молитва, безперервність чудодійності в Церкві та особливо внутрішня сила, яку дають у вірі.

Подивися всяк навколо себе і побачиш, що всі щиро віруючі вірять за цими підставами, а не за науковими… Почитай, якщо хочеш, і наукові підстави віри в будь-якому Православному Богослов’ї. Але сердечні сильніші й зручніші.2) Обов’язки до віриТе, що сказано, треба назвати обов’язками віри, а саме: мати віру і до того ж віру єдину, істинну, з безсумнівним переконанням, що вона є точно істинна. Щойно пізнана віра істинна, негайно починається інша низка обов’язків, саме: обов’язки до віри, або до православно-християнського сповідання.а) Перший і основний тут обов’язок є цілковита покірність вірі істинній. Віра ця йде від Бога, є Його царський указ до нас, підданих, відкрита нам з бажанням, щоб ми прийняли її і спасалися нею. Бо хто не підкоряється їй, противиться Богові, творить гріх хули на Духа Святого. ” Жорстокосердні! люди з необрізаним серцем та вухами! ви завжди противитесь Духові Святому, як отці ваші, так і ви. – докоряє святий Стефан іудеям…” (Діян. 7:51). Апостоли були послані на проповідь “на послух віри у всіх язичниках” (Рим. 1:5) і всім говорили: ось ви були в омані, і ходили в нечесті, а зараз Бог нехтує цими часами невігластва, і через нас “велить… усім усюди покаятися,… віру подаючи усім”” (Діян. 17:30-31). Досить уже жили в “богомерзенних ідолослужіннях”, настав час скоритися Богові та “волі Божій, решту часу життя в плоті” (1Пет. 4:2-3).Послух вірі вимагає зв’язати розум і зобов’язати його на все беззаперечно погоджуватися, що б не проповідувала віра. Але розум-то найбільше і опирається цій покірності. Жорстока вия у невіруючого від завзятості розуму. Не бачу, каже, не розумію: як можу погодитися? “Елліни, – каже апостол Павло, – премудрості шукають, а ми проповідуємо Христа розп’ятого” (1Кор. 1:22-23). Оскільки “світ не розумний премудрістю Божою, то тепер Бог рятує всіх буйством проповіді” (1Кор. 1:21), хоче, щоб усі йшли до свого призначення в затінку віри, щоб той, хто сповідує віру, на будь-яке питання, чому він те й інше сповідує, був більш готовий сказати: бо так Бог звелів, аніж як до мудрості: тому й тому. До непокірних справедливо можна віднести погрози Бога за відкидання премудрості: “Бо кликал я, та відмовились ви, простяг було руку свою, та ніхто не прислухувався!” (Притч. 1:24-31). Преосвященний Тихон каже: “То і є віра – безмовна покірність тому, хто промовляє Богу” (т. 7). Допитливість є руйнування віри. Хто з непокірним і примхливим розумом входить у царину віри, той тать є і розбійник… Зніми зброю розуму свого, як роблять воїни при вході в церкву. І ангели стоять перед престолом Божим, закриваючи обличчя свої, а ти хочеш усе бачити… Бог явив найсокровеннішу премудрість; вдячно і слухняно прийми, кажучи: я мовчазний раб цієї віри.б) Коли такою покірністю покладено міцну основу, слід будувати на ній всю будівлю віри. Висловлено рішучу й мовчазну згоду на все, що містить віра; тепер слід самою справою сприйняти цей зміст, щоб знати свою віру. Інакше що таке вийде – мати віру і не знати її, не знати, у що віруєш! Це є образа і віри, і себе. Якщо віра істинна, чому не ревнуєш збагатитися істиною? Якщо в ній твоє благо, навіщо позбавляєш себе його? Як не соромно залишатися в такому присипленні? І що скажеш запитуваному про надію? Та при цьому і віра не віра. Віра є сукупність істин і здорових про все понять. Яка ж віра у того, хто їх не знає? Господь каже: “Це ж є життя вічне, щоб знали ви єдиного… Бога, і його ж послав Іісуса Христа” (Ін. 17:3). “І немає іншого імені під небом, даного в людях, за яким нам личить спастися”, – додає апостол (Діян. 4:12). Із цього видно, що зміст віри не просто є багатством благості, а разом і умовою спасіння. Той, хто не знає його, вже перебуває в небезпеці. Воно в усьому своєму складі і в частинах є ліки; але хворому треба прийняти лікування і уподібнити його собі, щоб стати причетним до його лікарської сили. Так і все, що сповідується вірою, треба зрозуміти і прийняти, щоб лікувати немочі духу. Афанасій Великий так каже: хто хоче спастися, перш за все личить йому тримати кафолічну віру, якої, коли хто цілий і непорочний не дотримає, навіки загине (див. Символ Афан. Вел. у Псалтирі).Щоб усе, що сюди стосується, було ясніше для вас, пропонується кілька запитань із рішеннями.Що значить пізнати свою віру! Значить – довести себе до стану ясно, точно і виразно споглядати і висловлювати ті істини, які містить свята православна віра; бути здатним “дати відповідь” усякому, як вчить апостол (1Пет. 3:15). “Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1). Зробити треба, щоб ці невидимі речі справді отримали в нас властивий їм вигляд, отримали ім’я, були відомі, як принесена звістка. Не те це означає, що треба розгадувати тайни: ні, тайни назавжди залишаться тайнами, скільки б не напружувався хто розкрити їх. Але, хоча незрозуміла суть предмета і приховані підстави, засвоюй і утримуй його так, як вчення про нього міститься, – точними і визначеними словами. Словом пізнавати означає не мудрування, а смиренне і беззаперечне прийняття уроків святої віри.

Що треба дізнаватися! Усе, що містить свята віра. Коли говориться все, знищується відмінність і предметів, і способів пізнання, і джерел вчення. Усе стороннє має бути віднесено за межі кругозору розумового й усунуто з уваги; у думці має залишатися один образ сповідуваного, який і нехай наповнює її в усьому її просторі. Предмети віри розміщуються в голові, як вони розміщені у сповіданні, і споглядач їх торкається увагою до кожного з них, як спостерігач багатого саду не пропустить жодної квітки, щоб не оглянути її. Жодним чином не слід говорити, а тим паче відчувати; це неважливо, можна залишити або бути до того байдужим, так щодо піднесення свічки, воскуріння фіміаму тощо. Весь вміст вірою в цілому своєму складі є ліками для нашого розтління. Хто не приймає чогось, той применшує силу лікування, а іноді зовсім знищує її. Якщо з рецепта, прописаного лікарем, забрати один якийсь склад і потім приймати по своєму розуму складені ліки, а не як сказано, то замість користі можна отримати шкоду. У вірі нашій складена нам огорожа або фортеця, що убезпечує і захищає нас від ворогів. Тут усе потрібно. Відкинь мале – зробиш пролом у стіні, і підуть вороги один за одним, розорять усю огорожу і тебе згублять. “глядіть, поступайте обережно” (Еф. 5:15).Чи всім це? Усім віруючим, інакше навіщо і вступати в огорожу віри? Усім треба відчувати себе зобов’язаними впізнавати у всій повноті свою віру і потім, на підставі цього почуття, дійсно впізнавати. Віра не є чимось маловажним, наче надлишок понад потреби, а є кровна й суттєва потреба, як дихання, їжа, сон та інше подібне. Знання її є справою найнеобхіднішою, тому й ревність про неї має бути найпершою. Хто інакше робить, той морить дух голодом або позбавляє його найпотрібніших потреб. Спочатку зазвичай знання буває мало як насіння, але потім треба давати простір його зростанню і не залишати насінням. Нехай виросте в дерево. Тут те саме відбувається, що в малюванні, де спочатку роблять один нарис усієї картини, а потім починають розмальовувати частину за частиною. Апостоли, коли проповідували, то в першому оголошенні робили наче цей нарис, а далі, при вторинних відвідинах або в посланнях докінчували всю картину віри, або те робив Божественний Дух. Те саме й тепер. У багатьох, звісно, є один нарис віри; в інших відтінені, можливо, і деякі лики та частини. Але на цьому зупинятися не повинно. Треба і їм докінчувати цю картину. Взагалі, ніхто не звільняється від зобов’язання дізнаватися все якомога більше, хоча насправді можуть бути терпимі різні ступені повноти цього знання. Тому й розрізняють віру усвідомлену і неусвідомлену. Ця остання каже: все утримую, що містить свята віра, хоча не все ще встигла дізнатися, а перша: все утримую і знаю ясно. Силу рятувати має і перша; але хто свідомо не доходить до останньої, через недбальство, той у небезпеці, бо цей сон – ознака смерті.Як впізнавати! Немає потреби для цього підноситися на небо або перепливати моря. Справжня віра не прихована, а явлена всім і багатьма дуже сповідується. Вона не загублена, так щоб слід було кожному самому відшукувати її в джерелах і приводити до ясності, а у явному вигляді перебуває і гласно сповідується. Піди й запитай, як сповідається. Читай Сповідь Православну і Катехізис; не вмієш, іншого попроси; слухай проповіді, бо на священику лежить обов’язок відновлювати тлумачення Катехізису; спитай пастиря, прислухайся до читання Слова Божого і богослужіння. У нас стільки способів дізнатися свою віру, що дивуватися треба, як є ті, хто не знає її. Здається, знання це саме, проти волі, готове впровадитися. Добре для полегшення або утвердження свого знання мати скорочене сповідання всього: витягнути з катехізисів, у коротких реченнях зобразити все і потім часто прочитувати. Це буде те саме, що очищення повітря в покоях або освіження себе прохолодою ранку чи вечора. Є й готові такого роду скорочення: святого Геннадія, Патріарха Константинопольського, святого Димитрія Ростовського і Преосвященного Тихона Воронезького. Це знати – як корисно і збудливо! Тому що все підводить під один огляд, вводить ніби в чудовий храм і сповнює розчулення і благоговіння.в) Коли знайдена й пізнана істинна віра, віра, що веде до Бога, який нескінченно добрий і догоджає, і доставляє нескінченне блаженство, коли все це ясно усвідомлене й прийняте переконанням серцевим, тоді не може бути, щоб християнин залишався байдужим, щоб серце його не сповнилося відповідних до того почуттів, так само як не можна залишатися байдужим, коли набувають у володіння незліченними скарбами. Почуття, втім, ці скільки природні, стільки й обов’язкові. Не приймати тільки їх повинно, коли вони є, а й збуджувати з напруженням, коли немає, шкодуючи і сумуючи про скам’яніння свого серця. Почуття ці освячені прикладами Матері Божої, святих апостолів і всіх святих. Вони суть:

аа) Радісне і вдячне славослів’я. Так Матір Божа оспівала першу християнську пісню: “величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасові Моєму, що зглянувся Він на смирення Раби Своєї, бо віднині ублажатимуть Мене всі роди…” (Лк. 1:46-54); Єлисавета в радості волає: “благословенна ти в жінках, і звідки мені це…” (Лк. 1:42-43); Захарія славословить: “благословенний Господь Бог… яко відвідав… якоже глаголала… пом’янути заповіт” (Лк. 1:68-80). Господь Сам сповідається Богові Отцю заради віри апостолів: “славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих і розумних і відкрив те дітям” (Мф. 11:25) – і в іншому місці догоджає Петру: “блаженний Симоне” (Мф. 16:17). Апостоли часто після викладу істин віри додають: благословенний Бог, що “дав нам світло і розум, щоб ми пізнали” Його і Єдинородного Сина Його (1Ін. 5:20).бб) Почуття заспокоєння або безпеки. Ми гинемо: меч гніву над нами, а під нами пекло відчинено, готове пожерти. Хто увірує, того всі ці біди минуть, не торкнуться. Той, хто усвідомлює це, повинен відчувати, що він ніби з холоду, дощу, сирого й неспокійного вітру вступив у теплий спокій, або, як потопаючий, став на берег, або, як оточений і мучимий звірами, викрадений із середовища їхнього із упевненістю, що вони вже не доторкнуться до нього. Це почуття в апостола Павла зображено під виглядом суботства (Євр. 4). Неспокійний розум усе риється в надії знайти щось краще і нічого не знаходить; віра все дає: і всю мудрість, і всі способи.вв) Любов як узагалі до всієї віри, так і до кожного її догмату, правила і постанови. Треба все прийняти серцем, все зігріти в ньому, скуштувати, засвоїти, леліяти. Що свято, істинно, Божественно, спасительно, як того не любити? Давид святий співає, що йому і прах дому Божого люб’язний… Це урок нам з любов’ю цілувати будь-яку істину, що міститься святою вірою. Це, власне, і означає утримувати віру. Віра в серці, а не в голові; а коли в серці, то зігріває його і любиться ним, бо інакше йому не можна бути там. Істина, поки не увійшла в серце, є те саме, що пил на полірованій дошці: повіє вітер і все знесе. Істина, прийнята серцем, що єлей, що пройшов у кістки. Той, хто любить істини віри, ненавидить те, що суперечить їм, і обличчя, і помисел, тому і безпечний від падіння, і є сам стовп віри. Тому це найсвятіший і найглибший обов’язок: люби віру і всі правила її.г) Хто впізнав і полюбив єдину істинну віру, той не може не свідчити своєї до неї відданості. “Від надлишку серця говорять уста” (Мф. 12:34).Дії, в яких це виражається, суть:аа) Сповідання віри, тобто відкрите, щире і небоязливе ділом і словом свідчення, що містить ця саме свята і єдина істинна віра. Таке сповідання може бути і буває двох родів: одне – загальне і повсякчасне, інше – особливе, яке з’являється під час гонінь. Перше полягає в тому, щоб відкрито, щиро і без остраху говорити, чинити і жити за правилами святої віри в тому місці і за тих обставин, в яких кого поставлено, незважаючи на те, що будуть про нас говорити, як судитимуть і як у ставленні до нас будуть чинити інші. Цього вимагає щирість переконання. Якщо це істина, а то не істина, навіщо я стану змінювати одну на догоду іншій? Або навіщо мені соромитися діяти за своїми переконаннями? Сором, збентеження – знак маловір’я і малопереконання. Цього вимагає небезпека шкоди для віри. Хто боїться жити відкрито за своєю вірою, той приводить у підозру саму віру. Кожен скаже: вірно, слабкість або нетвердість їхньої віри зв’язує йому язик і руки. Особливо не повинно мовчати там, де відкрито принижується іншими віра. Тут прямо треба висловити істину і остепенити зухвалого як богохульника. Ясна заповідь Спасителя про те, щоб не соромитися сповідувати Його перед людьми, відноситься сюди (Лк. 9:26; Мф. 10:33). І чого боятися? Сміятися будуть? Нехай. Це їхня нерозумність. Апостоли раділи тому, що сподобилися прийняти безчестя за ім’я Христове. Треба їх наслідувати. Утискати стануть? Ще корисніше. Тут можна сказати кожному: дерзай! Вінець мученика сходить на голову твою. До того ж людей боятися більше треба чи Бога? Усі такого роду докори в нещирості переконання і в малодушності йдуть тільки до тих, хто, не показуючи своєї віри через острах, залишається сам у байдужості, тож не вгадаєш, вірують вони чи ні. Що ж сказати про тих, котрі за нагоди приймають на себе вигляд невіруючих, побоюючись виявленням віри подати невигідну ніби про себе думку? Це – людиноугодництво, гратися святинею, порожнє лицедійство. На яке схоже через те, що інший нерозумний подумає нерозумно, надягати на себе личину нерозумного?! Треба, втім, пам’ятати, що коли ставиться таке сповідання в обов’язок, то цим анітрохи не виправдовується виконання правил віри тільки напоказ, а саме: ходи в правилах своєї віри по переконанню й любові, не ховаючись, але й не піклуючись про те, що скажуть інші. То є порожнє марнославство, а це – справжня діяльність. І ще: коли бачиш хульника, повстань і викрий його, нечестивця, затули вуста йому, щоб не зневажав святині. Особливе сповідання віри, найурочистіше, богоподібне, апостольське, є сповідання в гоніннях за віру взагалі або за якийсь догмат. Гоніння бували часто і можливі у всякий час. Приклади попередніх живописали нам і правила, як поводитися в цих випадках… Повстало гоніння – мовчи і перебувай у своєму чині, віддаючись Господу всебудівничому, молячись про силу і допомогу. Відчуваєш слабкість і страх, а тим часом маєш можливість сховатися, – сховайся. Багато хто так робив. Цілою церквою віддалялися в ліси і гори. І Господь сказав: “коли… женуть в одному місті, бігайте в інше” (Мф. 10:23). ” сховайся на хвилю малу, поки лютість перейде!”, говорить пророк (Іс. 26:20). Взятий силою і представлений на суд: не осоромся, не залякайся, покажи силу любові до Господа, якого ти сповідуєш, стань за Нього до крові і смерті. Але й без того, хто відчуває себе зв’язаним моральною силою, саме внутрішнім деяким спонуканням до сповідництва, той, благословляючись, за порадою пастиря, якщо можна, або й без того, піднеси голос сповідання. Зроби те саме й тоді, коли бачиш, що ті, яким слід сповідувати, слабшають, або коли буваєш у колі тих, хто ще не поставлений на цю честь, а вже готовий через слабкість зректися істини. Багато мучеників так чинили і не тільки рятували тих, хто вірував, а й невіруючих робили віруючими. Взагалі, сповідництво відкрите ніяк не може бути зайвим, коли робиться за любов’ю, що тягне до Господа, зі здоровим завзяттям, а не буйним фанатизмом. Побоювання й обмеження все вбік… Іди не побоюючись, кажи сповідання: Господь тобі помічник. Всякий сповідник є міцний воїн із воїнства Христового. Слабкий? Біжи, коли є можливість, а коли спійманий, свідчи не боячись. Ніяк собі не повинно дозволити хоч для виду тільки зробити те, що вимагають на знак зречення, бо це те саме, що зречення. Такий дух сповідництва! Його треба й завжди зігрівати в собі; щоби неготовим не застав час негараздів, треба постійно бути готовим страждати й померти за ім’я Христове та віру святу. Це є духовне сповідництво або потаємне мучеництво, коли буває християнин серцем розіп’ятий, хоча тілом живий.

бб) Ревність про поширення віри, або доведення її до відома. Хто переконаний, що свята віра є єдина, істинна, той не може мовчати про неї, особливо на очах або перед обличчям неправди й омани. Хто любить ближнього свого, будь-яку людину щиро і бажає їй істинного, міцного і вічного блага, той чи може втриматися, щоб не сповістити їй істинного шляху до спасіння, що відкривається святою вірою? Хто любить Бога і шукає слави Його, чи може не ревнувати, нехай пізнають Його і “Його ж послав Іісуса Христа” (Ін. 17:3), щоб прославляти та вшановувати Його, як Сам Він бажає та навчає всіх в істинній вірі Своїй. Так переконання в істині, любов до Бога і ближніх вимагають, щоб усякий, хто знає віру і має слово, гучно виголошував усім істинний шлях спасіння у святій вірі. Бо безсумнівно, що гинуть ті, які поза вірою. І славослів’я Богові поза нею є козлогласування, як же можна це бачити і терпіти? Тут немає потреби чекати влади і прав. Коли душа горить ревністю святою, тверезою, любов’ю і благанням, піднімай голос.Питається, хто повинен це робити?Само собою зрозуміло, що переважно обов’язок цей лежить на освячених особах, як на те виключно вчинених. Але й усякому іншому як можна затулити вуста, коли він сповіщає істину, в якій переконаний і яку полюбив душевно? Дозволити проповідувати всяке без розбору переконання згубно; але виголошувати істину, всесвітньо відому, Богом відкриту, точно і ясно визначену як незмінне правило для всіх людей і в усі часи, це і для того, хто діє, і для інших було б спасительно. І не тільки виголошувати, а й діяльно дбати треба про успіхи слова істини.Кому проповідувати? І своїм і чужим, Господь каже: бачиш брата, що грішить, піди, напоуми його. Послухає – “придбав ти брата”, ні – те саме зробіть удвох, а далі вже ” розповісти треба Церкві” (Мф. 18:15,17). Чи мало можна знайти між братами-християнами тих, хто не знає віри і через незнання тримається безглуздостей? Той, хто знає, напоуми і просвіти брата істиною. І це буде настільки ж плідно, сильно, цінно, як іти за море і навертати невірних. Про побратимів у вірі більше треба дбати, за апостолом. І чужих, які між нами, не повинно залишати і немов би зневажати, але і їх зігрій любов’ю, приверни до уваги і цей у сприятливий час. Хто знає, чи не увійде і в його душу істина через слово твоє? У Бога скрізь є знаряддя до перемоги, хоч їх ніхто ясно не знає.Як це робити? І словом, і писанням. Бачиш неправомислячого і вмієш сказати істину – знайди твоєю розсудливістю доступ до його слуху й уваги і звести йому цю істину. Живе слово вимагає, втім, трудівника скільки терплячого, стільки ж і премудрого, але воно рішучіше, бо прямо вступає в боротьбу з душею і, якщо сильно, неодмінно полонить розум у слухняність Христову. Писання легше і залишає в спокої ту й іншу сторону. У ньому торжествує сама істина, обличчя приховане, і в повчальному більше припускає воно свободи і зрілості переконання. На боці писання та ще вигода, що воно всюди має доступ і довговічне. Писання, що висловлює істину віри живе, переконливо, переможно, є істинним скарбом для Церкви і роду людського. Хто може скласти таку книгу, той може стати в ряду всесвітніх проповідників.Справжню, втім, ревність про поширення віри треба відрізняти від буйної, нерозумної, фанатичної. Вона повинна мати такі ознаки: тверде, ґрунтовне, розумне переконання в істині святої віри з повнотою пізнання її. Душа, що стала вмітилищем такої святині, не може не розливати від себе пахощів. Як може вона приховувати від інших скарб цей? Як утримає язик, що від повноти серця природно приходить у рух? Звідси – ким володіє несвідома пристрасть до віри, що затьмарює ясність споглядання її, кому бажано висловити не стільки вміст вірою, скільки свої мудрування про неї – той нехай утримається і перебуватиме спокійним у своїх межах, не торкаючись до святині нечистими руками. Апостол заповідав проповідувати “від чистого серця, совісті доброї, віри нелицемірної”, без яких дехто потрапив на роздоріжжя (1Тим. 1:5).Почуття покірності та рабства істині й Богові. “Не можемо не говорити того, що бачили і чули”, свідчать апостоли ( Діян. 4:20). Ми раби, кажуть вони, працівники Божий. Звідси – хто шукає піднесення, відмінності, переважання і панування над умами і душами інших – у тому немає істини. Істинний ревнитель віри Бога запановує, а хибний – себе.Благальний тон любові й переконання із самопожертвою та приниженням… “За Христом молимо, – кажуть апостоли, – примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). Ти гинеш, піди, я винесу тебе на раменах у безпечну пристань. Дивись, ось істина, ясна як сонце. Звідси лестощі, обман який-небудь, приманки вигодами, погрози невигодами – суть ухилення від правди в проповідуванні віри.

Мужність. У слабких або за розумом, або за силою слова і характеру ця ревність може залишатися ніби мовчазною. Вона може пламеніти, запалювати серце, але виражатися однією молитвою і ревнивим бажанням, щоб свята віра якнайбільше приходила наяву і підносила славу Божу, приводячи до блаженства людей. Така готовність, як і готовність до сповідництва, є наскільки святим, стільки ж і високим, і плідним розташуванням. Коли все можливе зроблено, Бог цінуватиме силу ревності, а не одні плоди, які в Його владі. З цієї нагоди слід пригадати, що справжні, покликані проповідники, призначені для особливих цілей, надзвичайно підносяться Богом, Ним ведуться до мети і під Його заступництвом виконують те, до чого покликані. Таким, наприклад, був святитель Стефан Пермський. Іншим пристойніше смиренно перебувати у своєму колі, гріти і світити тут своїм світлом і теплотою.д) Зберігання віри – і своєї серцевої, або своїх переконань, і сповідуваної віри. Той, хто любить за природним потягом, зберігає кохане як зіницю ока. Те саме й у ставленні до віри. Зберігати віру – значить насамперед відхиляти небезпеки, що їй загрожують. Небезпеки ці бувають внутрішні й зовнішні. До перших належать помисли сумніву, що виникають часом, чи то взагалі у вірі, чи то, зокрема, в якихось її членах. Різні й ступені цих помислів: інші миттєві, як набіг думки або бігла тінь від легкої хмаринки, інші торкаються серця і його вражають, як стрілою; інші знову торкаються таких предметів, чию твердість ми знаємо, а інші – чогось невідомого. Такі помисли і серце саме може кувати, але, вірніше, вони від ворога істини і отця брехні. Як би там не було, їх не слід залишати поза увагою, а негайно проганяти їх, доводячи серце до займання ненавистю проти них, бо ненависть ця є істинним духовним випорожненням отрути, що поставляє поза небезпекою. Поблажливість до них і неувага небезпечні. Що ж стосується того роду сумнівів, які стосуються слабкої сторони, то, окрім обурення, поспішати треба протиставити їм істинні доводи або заповнити в пізнанні те, чого бракувало. Друга внутрішня небезпека – від пристрастей. У злохудожній душі не може міститися істина. Ця посуд погана, все готова випустити, що не поклади в неї. Пристрасті суть відступи від істини і до того ж живі; потім усякий пристрасний уже на шляху брехні стоїть, прийнявши від пристрастей уроки брехні, що суперечить істині. Від порочного життя дуже зручний перехід до безвір’я, холодності й відкидання віри. Тому треба зберігати душу і серце своє в чистоті. Це є незламне найбезпечніше сховище віри. Небезпеки віри зовнішні полягають у читанні книжок, що містять розпусні правила або проповідують брехню й безвір’я, особливо таких, що написані захопливою мовою поезії та наповнені тонкими й хитрими софізмами, які розв’язати не раптом може й міцна голова. Небезпеки цієї уникне всякий, хто нічого не читає лихого або, взагалі, читає тільки за вказівкою досвідчених людей. Спільнота з людьми, сповненими легковажності й зневаги до істини, а також із єретиками та іновірцями хитрими й виверткими. “Лихе товариство псує добрі звичаї” (1Кор. 15:33). “Віддалятися треба від того, хто… ходить не за Переданням” (2Сол. 3:6; Рим. 16:17), щоб “не зотлів розум… від простоти” (2Кор. 11:3), щоб не “спокуситися помилковою філософією” (Кол. 2:8). До всіх таких, зрозуміло, не повинно втрачати любові, жалю, щирого бажання і сприяння до їхнього напоумлення; але ніяк не повинно схилятися до приємності та дружби з ними. Така прихильність зв’язує і язик, і думку, і ніби мимоволі віддає в руки ворогові. Тому у ставленні до таких піклуйся про напоумлення, молись; але віддаляйся негайно, як побачиш свою небезпеку. Якщо відчуваєш, утім, міцність, борися, з Божою допомогою.З таким, утім, негативним зберіганням віри повинно мати в союзі і позитивне. Хто зберігає дерево, той не тільки віддаляє від нього шкідливе, а й постачає потрібне для зміцнення і повноти поживних соків. І віру теж треба живити в собі. Ось що для цього потрібно: слухай Слово Боже, проповіді й повчання, а якщо маєш змогу, й уроки; читай Слово Боже, святих отців, богословів; шукай і запитуй, розмовляй і спілкуйся з вірянами, багатими у вірі; роздумуй про основи віри, особливо про справи й долю її, про її Божественні обітниці та їхнє виконання; молись та взивай до Бога: допоможи моєму невір’ю; живи по вірі і справами прикріплюй до суті своєї те, що містиш у думці, щоб коливати в тобі віру означало те ж саме, що турбувати життя; часто долучайся гідно до Святих Тайн і будеш містити саме джерело істини в серці своєму.

Зберігаючи таким чином у собі віру, не повинно залишатися байдужим і до долі сповідуваної релігії. Тут постійно молися, бажай і сприяй її добробуту, цілісності й безпеці; бачиш загрозливу небезпеку від брехні, омани й хибної філософії – повідомляй, кому треба; боріться й протидійте самій, скільки можете; жалійте, сумуйте та журитеся, що так є, і моліться Господеві, Цареві істини, щоб запанувала істина і проженула морок, що налягає на неї. Коли ж усе вжито з твого боку, віддай себе і святу віру в руки всеправедного Господа, Який смертю Своєю поклав підставу торжеству Своєї віри і не залишить її на рішуче свавілля людей. А якщо залишить, то залишить людей, але не віру, і людей залишить тільки за одну завзятість і нерозкаяний спротив.Так розуміючи, розумій усякі добрі й недобрі настрої та дії щодо святої православної віри нашої. Перші насаджуй, другі, якщо є, викорінити постарайся. Гіркі нині часи. Бережи думку і серце. І від близьких може бути біда. Уважся тому.3) Гріхи проти віриТреба показати і відступи від правди щодо віри, щоб кожен міг бачити яму і не впасти в неї. Будемо йти поруч із переліченими обов’язками і означати можливі ухилення від них.Проти першого обов’язку – мати віру – грішать ті, хто не має віри, хто не знає Бога і свого ставлення до Нього – безбожники. Не місце тут показувати існування безбожників; говоримо тільки, що якщо вони є, то грішать, і гріхом найбільшим, якому і рівного немає. Розрізняти, втім, можна і треба безбожників теоретичних, які і за образом думок своїх допускають небуття Бога, і практичних, які живуть, не думаючи про Бога, або так живуть, нібито не було Бога. До перших можна віднести фаталістів, які кажуть: “Випадково ми народжені” – як у Премудрого (Прем. 2:2). Гріхом цим спокушаються і подумки грішать усі ті, котрі, замислившись над початком і долею світу, над заплутаним перебігом подій роду людського і своїх, у серці своєму думають: невже є Бог? Чи не так все це? Сюди ж відносяться пантеїсти, для яких цей всесвіт є Бог, але той, що не має особи, пов’язаний законом необхідності, невіддільна істота. Вони споріднені з фаталістами. Особливий вид їх – еволюціоністи, за якими світ є розвинений Бог. Це гріх грубий, хоча до нього належать дуже витончені мислителі, як Фіхте, Гегель та ін. Практичні безбожники повсюдніші. У них один характер – життя в богозабутті, у волях серця, без усвідомлення над собою будь-якої вищої влади, без почуття неминучої необхідності відповідати за життя. Про них говорить пророк: “Промовляє божевільний у серці своєму: немає Бога”. А що ця промова від них – додається: “Зіпсулись вони, і обридливий чинять учинок, нема доброчинця!” (Пс. 13:1). Віддавшись чуттєвості та пристрастям, вони придушили кращу частину свого єства і нитку, що зв’язує їх із небом, перервали. Вони вже, за апостолом, “не приймають того, що від Духа Божого” (1Кор. 2:14; про них же: Еф. 2; Рим. 1). Їх можна зустрічати у великій кількості в усякий час і в усякому місці, і що особливо прикро – іноді не зовсім розпусних, а таких, що живуть у природних почуттях серця. Утім, у цей сморід, хоча на якийсь час, занурюються і ті, хто знає Бога, але дні, місяці, а іноді й роки проводять у метушні розуму, немовби без Бога (Еф. 2).Проти другого обов’язку – мати єдину істинну віру – грішать індиферентисти, котрі утримують і проповідують, що все одне: яку не май віру, тільки май. Усяка придатна і приведе до свого призначення – чи то християнська, чи не християнська. Наскільки груба помилка тут, видно з того, що сказано на підтвердження необхідності мати єдину істинну віру. Тут ще додати треба, що після того, як Сам Бог навчив людей наближатися до Нього, Сам приходив, втілився, страждав і помер, послав Духа і стільки чудес робив для утвердження віри, переміг небо й землю, – після всього цього казати, що однаково, чи цю віру тримати, чи іншу, означає не тільки божевілля крайнє, в якому істину ставлять нарівні з брехнею, а й нечестя, в якому наводять деякий докір на людинолюбного Бога, ніби надміру марнував милості, і в якому, брешучи, творять Бога істини, ніби не єдина та віра, яку Він оголошує єдиною. Індиферентизм є, понад те, виразка роду людського. Якщо одна тільки віра веде до спасіння, так що всі іновірства не спасають, а тягнуть за собою пагубу, то хто утримує в них, чи не губить усіх, кого утримує? Коли лютує мор і вправний лікар винайде єдине ліки, то кожен, хто запевняє: нічого, і ті ліки хороші, – губить усіх, хто його послухає. Такий індиферентизм. Він розслабляє і вбиває дух. Той, хто його тримає, майже те саме, що безбожник, бо очевидно, що для нього віра є сторонньою справою, що він тримає її за звичаєм, як наслідування інших, або, ще гірше, ніби якийсь засіб політичний. Усі ці докори падають і на того, хто каже: однаково, аби тільки була християнська віра, а то яка-небудь. Звідки ця думка?!

Апостоли з такою ревністю дбали про однодумність, так діяльно намагалися відновити її, коли її якось порушували, так суворо озброювалися проти різномислячих, що визначили їм відлучення; а нині стало звичним казати: однаково, аби християнська, хоч би то була і єресь. Як же Господь говорив: “Якщо ж Церкву не послухається, будеш ти як язичник і митар” (Мф. 18:17)? І потім як же Церква в усе своє продовження так сильно ратувала і озброювалася проти всіх різнодумців? Ніби все це так? І що Господь виправдовував знаменнями і чудесами єдину істинну віру і досі виправдовує, ніби і це все так?Близько підходить до індиферентизму, або є його різновидом, той розпусний образ думок, за яким проповідують, ніби релігія не що інше є, як засіб у руках уряду. І ті, котрі так думають про уряд, і сам уряд, який так чинить, вкрай нечестиві та безбожні… Ну, якщо придатне для уряду магометанство, чи жидівство, чи інше якесь нечестя, начебто його запроваджувати та йому сприяти повинно? Мета суспільства – звістка людини до мети; мета людини – в Бозі, до Бога ж іти можна тільки так, як Він вказує у святій вірі. Отже, духом суспільства має бути єдина істинна віра. Що за уряд, який, мало чим заспокоюючи своїх підданих у тимчасовому, за це губить їх на цілу вічність! Кажуть: збентеження буде в народі! Хто ж дозволяє насильство? Яви істину, щоб кожен побачив її. І хто до того здатніший, як не правителі? Тому вони безвідповідальні перед Богом, якщо не зберігають і не вселяють у народі істинної віри. Проти третього – випробуй, де істина – грішать ті, хто не випробовує, занурені в сон безтурботності; ті, хто не піклується, котрі тим тільки відрізняються від індиферентістів, що жодної думки не мають за своєї безтурботності або зовсім і не думають про віру, а тому є нехтувачами віри; ті, хто сумнівається, котрі взагалі зупинилися на невирішеному питанні: чи є Бог і чи потрібне Йому поклоніння? – або підозрюють, чи істинна свята віра православна, і, однак же, залишаються байдужими, не шукають розв’язання непорозумінь і в такому нерішучому, хиткому стані продовжують жити за прийнятим порядком. Це ніби повисли на повітрі, виснажують і мучать дух свій. Сила їхнього злочину і в байдужості до істини, до Бога і свого порятунку, і особливо в тому неприродному становищі духу, що тримають його у відомому порядку проти переконання, ідуть проти совісті і вбивають у собі життя. Зупинилися на брехні, всі, хто помиляється у вірі: язичники, магометани, іудеї, особливо натуралісти, ті, хто думає, що для пізнання Бога і свого спасіння достатньо природних сил людини, свого розуму і самодіяльності. Ця помилка інакше називається раціоналізмом. Вона є найбільш очевидна дурість і безумство. Бачити і свої помилки, і помилки інших мислителів, знати з історії, скільки хибних думок і вад заполонили землю від розумної людини, і ще вірити у свій розум! До того ж по сусідству раціоналіст бачить відверту Богом віру, чудодійно затверджену, що представила і представляє досвіди врятованих, і залишається при своїй завзятості! Незрозуміло. Небезпідставно тому деякі підозрюють, чи є ґрунтовно переконані у твердості свого раціоналізму раціоналісти? Більша частина, без твердого, ясного переконання, з мутною свідомістю вірності своїх думок, зарозуміло проповідує хтозна-що, щоб тільки змусити говорити про себе: ось всеосяжний геній!Проти того, що впізнаній святій православній вірі треба підкоритися смиренно, мовчки, цілковито, грішать теж раціоналісти, тільки біблійні, які визнають Одкровення, але приймають із нього тільки те, що узгоджене з їхнім способом мислення. Це горді уми, що підносяться на розум Божий, не підкоряються Йому, не хочуть послухати віри, тому суть те саме, що невіри. Бо невір’я, власне, і є невизнання істинним того, що свята віра визнає істинним. За своїм духом це розбійники в огорожі Божій, які завітали з іншого місця і, увійшовши туди, замість смиренного перебування, свавільно рвуть, розкидають і спотворюють усі Божі скарби. Усі єретики, папісти, протестанти всіх родів та інші – природний плід невір’я і своєдумства, або свавілля розуму у справі віри. Віра вселенська є правило ведення і життя, обов’язкове для всіх. Хто мудрує не так, як вона, в якомусь члені, знаючи, що цей рід мудрування не схвалюється нею і противний їй, і потім далі не підкоряється жодним переконанням, а наполегливо стоїть у своєму мудруванні, той є хульник Духа Святого, Духа істини. Він роздирає цілісність віри і в цьому тим злочинніший, що ясніше усвідомлює порядок вірування, що більше відчуває вагань у совісті й серці проти своїх думок, що більше за себе, а не за істину стоїть у своїй наполегливості заради земних і особистісних якихось цілей. Відступники, ті, котрі або зі страху переслідування, або через надії земні, або через людиноугодництво, іноді через легковір’я і внутрішню чудернацьку примхливість залишають істинну віру і переходять до тих, хто оступається.

З них не вибачаються і ті, котрі уявляють, що роблять це через переконання в істині. Істина явна. Якщо пристрасть не затьмарить розуму, істина не може бути не помічена. Отже, відступлення і в таких неможливе інакше як через пристрасть і гріх… Що відступники – народ загиблий, вчить апостол: “тБо коли ми, одержавши пізнання істини, свавільно грішимо, то не остається більше жертви за гріхи, але якесь страшне очікування суду й лютості вогню, готового пожерти противників” (Євр. 10:26-27). Цьому суду, вочевидь, не підлягають ті, котрі від іновірства переходять до істинної віри. Їх хвалити і за них дякувати Господу повинно, що приводить братію нашу з темряви в дивовижне Своє світло.Нарешті, проти всіх інших обов’язків стоїть холодність до віри, окостеніння духу від занурення в плоть, від турботи, що з’їдає, непомірної гордості й самості, що себе тільки знає. У цьому стані духу не знають ні тих втішних почуттів, які приносить віра, такі як: спокій, радість, подяка і славослів’я, – ні тих справ, що природно випливають із любові до віри, як-от: сповідування її, розширення й піклування про неї, справ, які і дуже цінні тут, і приносять блаженство вічне на небі.Усі зазначені ухилення кому не доводилося зустрічати віч-на-віч? Нехай знає тепер кожен, де їм місце. Якщо хто потрудиться добре затвердити в думці всі показані настрої і справи стосовно віри, і до того ж так, як вони випливають одне з одного, то отримає значну фортецю в розумі й серці, від якої, як від стіни, буде відлітати всякий напад на віру – внутрішній і зовнішній.12. Благочестя – життя в дусі віриТой, хто вступив у царину істинної віри, заспокоюється в ній, відчуває, що він наче в безпечному притулку. Але цей спокій тільки ззовні, усередині ж на нього чекає посилена діяльність і праця в дусі цієї прийнятої, впізнаної й улюбленої ним віри. Це означає, що той, хто прийняв віру, самим прийняттям зобов’язується привести своє зовнішнє і внутрішнє життя у відповідність до її вчення, або утворити себе за нею і вселити в себе її дух. Область віри дихає і сповнена життям і діяльністю; той, хто вступив до неї і, проте ж, не живе за нею – це те саме, що зайва частина в машині або примхливець, який порушує порядок світлої, урочистої ходи. Той не вірує, хто не живе за вірою. “Віра без діл мертва” (Як. 2:26). Коли потопаючий не береться за руку, яку простягають до нього з обіцянкою витягнути, вірно, не вірить обіцянці. Мало того, такий знущається над вірою. Що, якби вдягнув хтось священицький одяг і почав у ньому кривлятися й божеволіти всенародно? Чи не насмішник він? Те саме і у ставленні до віри. Тому в Слові Божому передбачаються великі погрози тому, хто знає і не творить. “Вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються, будучи огидними і непокірними і не здатними ні до якого доброго діла” (Тит. 1:16). Таким чином, той, хто прийняв віру, неодмінно повинен здійснити її у своїй діяльності, утворити себе за нею, представляти її нібито всю у своїй особі на ділі. Постійне, щире, повне і всебічне ходіння в дусі єдиної істинної і святої віри є істинне благочестя.Само собою зрозуміло, що відповідно до різноманітності складу віри і діяльність благочестива повинна проявлятися в різних видах. На цій підставі є і різні обов’язки благочестя. Можна і всі взагалі обов’язки підводити під цей один, або виводити з нього одного, бо всі вони вимагаються християнською вірою і випливають із духу її. Тому, між іншим, і в апостола (Тит. 2:12) виводиться з благочестя життя благочестиве, праведне, цнотливе, тобто, взагалі, діяльність християнська, законна і свята.Що означає християнське благочестиве життя? Життя в єднанні з Богом у Господі Іісусі Христі у Святій Церкві, або за домоуправлінням спасіння нашого. Що це так, дивіться, як була справа. Господь прийшов на землю, постраждав, помер, воскрес, вознісся на небо, послав Духа Божественного на святих Своїх учнів і апостолів, котрі силою Його і спорудили на землі обітовану Церкву, створену на основі Апостолів і Пророків, що має в основі Самого Іісуса Христа, – Церкву, дім віри й спасіння, тіло Господнє, ковчег тих, що рятуються від потоплення у нечесті, гріху й злобі сатанинській. Але що є Церква за духом своїм? Святительство святе, приносьте жертви сприятливі Богові Іісусу Христу. Церква є особою, яка богослужить, жрецює, святительствує безперервно, розумно, духовно, і це – Богові Іісусу Христу. Кожен, хто вступає в неї, повинен стати з нею єдиним духом, бути тим у малому, чим вона у великому вигляді, подібно до того, як і в тілі, кажуть, кожен і малий член має все тіло, тобто, всі його елементи. Інакше: кожен віруючий зобов’язується бути тим, хто приносить Богові жертви, сприятливі Іісусом Христом, а це те саме, що жити в спілкуванні з Богом через Господа Іісуса Христа, за домоуправлінням спасіння. Звідси очевидно, що життя християнське, благочестиве діяльно виражається у сходженні до Бога через Іісуса Христа, у перебуванні в Ньому через Нього, і до того ж не інакше, як у домі, влаштованому для нашого спасіння, або Церкві.

Відповідно до цього й обов’язки благочестя мають три класи, з яких 1) першим визначають почуття і прихильності, які випливають із возз’єднання з Богом в Іісусі Христі, 2) другим – почуття і прихильності, які випливають з перебування в спілкуванні з Богом, 3) третім – почуття і прихильності, які випливають із спілкування з будинком спасіння, Церквою.1) Почуття і прихильності на шляху возз’єднання з БогомПочнемо з тих почуттів і прихильностей, які зустрічає людина на шляху до Бога, коли возз’єднується з Ним у Господі Іісусі Христі. Оскільки повернення до Бога є справою свободи, а не примусу, до того ж відбувається в дусі, а не в чомусь матеріальному, то воно є справою не такою, яку, закінчивши, можна було б відкласти до числа вирішених, а справою, яка в кожну мить повторюється й поновлюється. Тому, хоча вже вступив християнин у спілкування з Богом, ніяк не звільняється і не звільняється він від тих актів, якими це відбулося, а завжди повинен живити і відновлювати їх. Отже, всі вони і перетворюються йому в безперервний обов’язок і обов’язок.Шлях сходження до Бога, або возз’єднання з Ним, пояснено в іншому місці (див. про норму христ. життя). Тепер залишається тільки з’ясувати обов’язки, що випливають з того.Насіння всіх цих обов’язків є віра в Господа нашого Іісуса Христа, Спасителя нашого, що поєднує нас із Ним сердечно. Але інше має відбуватися в нас ще до народження цієї віри, а інше – після народження її. “Ніхто ж не прийде до Отця, як тільки через Мене”, говорить Господь (Ін. 14:6). Треба спершу прийти до Іісуса Христа, щоб від Нього зійти до Бога. Отже, є обов’язкові для нас почуття і прихильності, одні – на шляху сполучення з Господом Іісусом Христом, а інші – на шляху сходження від Іісуса Христа до Бога Триіпостасного.а) Почуття і прихильності на шляху поєднання з Господом Спасителем.Серцеве поєднання з Господом відбувається вірою. Початок віри покладається в пізнанні своєї бідності і пізнанні багатства Іісус – Христового. Віра переносить багатство Христове на свою бідність і заради того поєднує серце з Господом. Для того, щоб підтримувати в силі цю віру і розпалювати все більше і більше поєднання серця з Господом, кожен християнин зобов’язується до таких почуттів і дій:аа) Він зобов’язаний знати і в почутті серця носити свою бідність і своє окаянство. Знанням цим починається і потім постійно підтримується віра. Це те саме, що єлей для вогню в лампаді, який слабшає в міру зменшення єлею. Хто не знає, що дім охоплений вогнем, не втече з нього; так і хто не знає свого окаянства, не подбає про спасіння. Це є перша істина про себе; будь-яка інша має вже домішку брехні і тим більше, чим більше живить самовдоволення. Предмети цього знання самі собою визначаються історією людини. Створена вона за образом Божим, для слави Божої і безперервного блаженства замість відпалих і відкинутих духів, які заснували в собі і з себе пекло. Але заздрістю диявола переступив він заповідь, зазнав осуду і клятви, розладнав свою душу і тіло, підкорився спокусникові і, бідуючи на землі, перебуває в небезпеці після смерті бути в тому самому пеклі, що населений духами, відступниками та їхнім князем – сатаною. Отже, християнин повинен утримувати в думці, що він був у стані занепаду, перебував під клятвою Божою, був безвідповідальним перед Ним і розбещеним сам у собі, підлягав владі, насильству та злобі сатани, був неминучим нахлібником і смерті, і пекла. Усе це і ясно знати, і тримати в пам’яті повинно християнину навіть після того вже, як він врятований від усіх цих бід. Бо сам по собі він дійсно такий завжди. Якщо тепер він стоїть поза цим згубним порядком, то тому, що тримається благодаттю, хоча, як над безоднею полум’я, щомиті готовий відпасти і впасти знову на колишнє. Сукупністю таких думок, що сприймаються серцем, утворюється і підтримується почуття небезпеки свого становища, свого безсилля і безпорадності, якщо не Господь. Це зобов’язує християнина далі перебувати в крайньому самознищенні, смиренні та залишенні себе нижче всякої тварини, навіть бездушної, не тільки одухотвореної; змушує безперервно взивати: Господи, спаси мене, гину. І такі почуття не раз або не два треба відтворити, а мати їх постійно в собі утвердженими й укоріненими, такими, що нібито перетворилися на єство. Той, хто втрачає їх, виходить в мить з ладу тих, хто спасається, бо всі, хто спасається, так думають і так відчувають. Тому обов’язок кожного всіляко зігрівати їх у собі. Робити це може кожен як уміє. Але найкраща і найдійсніша наука їм є саме життя християнське. Це найсильніший і найпостійніший засіб, тож, можна сказати, все життя християнина істинного є нічим іншим, як безперервним сходженням на висоту свідомості своєї бідності й почуття самоприниження. Чим більше хто росте в чеснотах, тим більше усвідомлює, відчуває, що він ніщо. А з цього яка випливає велика кількість чеснот! Тут смиренність, самоукірення, незасудження інших, безгнівність, незворушний спокій.

Але за те від Бога безперестанний приплив таємних духовних тішень і велика кількість благодаті, а від інших християн любов і живе поєднання. Хто ж не має цього, у того і з тим буває все протилежне.бб) Зобов’язаний знати і зростати в пізнанні незбагненного багатства Господа нашого Іісуса Христа, який прийшов у світ грішників спасти. Одне пізнання свого окаянства і безсилля, з безвідповідальністю і страхом за життя і долю вічну, безрадісне. Воно приносить тільки скорботу і тугу, які, якщо не розчиняються іншими втішними почуттями, розслаблюють, а не оживляють, і, що недалеко, воно може ввергнути у відчай невихідний. Хто на цьому одному зупиняється, той зупиняється ніби на половині справи і, отже, не робить нічого. І істини немає тут: бо насправді не бідна тільки є людина, яка гине, і гине, але є і збагачувана, і спасенна – є таке влаштування від Господа і Бога нашого, через яке над людиною, яка гине, простяглося Божественне осяяння благодаті. Тому пізнавати це є неодмінним обов’язком усякого християнина і, оскільки все це зосереджується в Господі Іісусі Христі, пізнавати Його. Предмети цього пізнання теж визначаються самим улаштуванням благодатних дій. Милосердний Бог пообіцяв тому, хто гине, послати Спасителем Сина Свого, Який після сповнення часів справді прийшов, втілився, страждав, хресною смертю приніс жертву за гріхи всього світу, воскрес і всіх воскресив, зруйнував пекло та зв’язав сатану, вознісся, посів по праву руку Бога Отця, де й клопоче за нас і володарює над усім як Цар, що взяв владу на небі й на землі. Так повинно знати і пізнати, що Господь Іісус Христос є жертва за нас, життя наше, Цар наш, що викорінив силу диявола, смерті і пекла. Звідси, далі, пам’ятати й утримувати в думці, що була така чудова і дивовижна справа Божа, були вражені небо і земля; благоговійно міркувати та заглиблюватися в усі звершення спасіння, особливо в страшні страждання і славу Господа, яка настала після цього: що це, як, для чого, яка в цьому сила? Частіше наводити це на думку, особливо в середу, пятницю і неділю, радіти і втішатися тим, що є так. Такими заняттями саме собою зростатиме пізнання Господа; але ревний приєднає до нього часте прочитання Євангелій і пророцтв, а найбільше – молитву за благодатне введення в таємниці спасіння. “Хто зрозуміє розум Господній?” – запитує апостол і ніби у відповідь на те додає: “ми ж розум Христовий маємо” (Рим. 11:34; 1Кор. 2:16). Істинне пізнання Господа відбувається в тайні духу і, можна сказати, не стільки розуміється, скільки відчувається так, що на те немає ні слів, ні зображень. Тільки воно безмежно солодке, як запевняє апостол, який все вважав ні за що “за розуміння Христа Господа, що перевершує” (Флп. 3:8), який всіх спонукає підніматися до такого розуміння і за всіх молився, щоб відкрито їм “глибину, широту і висоту” премудрості, виявленої в улаштуванні нашого спасіння (Еф. 3:18).вв) І таким чином зігрівати в собі віру в Господа Спасителя. Бо коли в одному й тому самому дусі зустрінуться і пізнання свого окаянства і бідності, і пізнання Господа Спасителя, то, природно, вони поєднуються між собою і розчиняються, як вода з сухою землею або як дві споріднені стихії. Почуття безодвітності сходить до Господа, почуття розслаблення і розтління приймає Господа – життя наше; страх смерті, пекла і диявола зцілюється пізнанням Господа, Царя нашого і переможця їх. Кожне почуття скорботне знаходить собі відповідне лікування в Господі. Із цього-то поєднання і народжується, як дочка їхня небесна, істинна віра в Господа Спасителя, яка тому і є не одне пізнання Господа, не одне пізнання своєї нікчемності, а те й інше разом, і не одне поруч з іншим, а одне в іншому. Як у хімічній спорідненості один елемент входить в інший, так і вони співрозчиняються взаємно. Безодвітний вдається до Розп’ятого, як до жертви, і отримує виправдання; розтлінний – до Господа-Життя і оживає; полонений – до Господа-Царя і Переможця і звільняється. Віра є внутрішня благодатна в нас дія, якою на нашу нікчемність і бідність переноситься повнота Христова і засвоюється нам. Це є акт всемогутній, творчий, бо ним відбувається нове створіння в нас, наш дух поєднується з Христом і народжується з того в нас нова, потаємна людина. Із цього видно, що в складі істинної віри ховаються такі, більш відчутні, ніж виражені, злито об’єднані, а не розділені прихильності: я – той, хто гине, загинув би навіки, але Господь Іісус Христос, що забрав усе зло, що лежить на роді людському, сприйняв мене, і Ним я спасаюся. Віра бачить Господа єдиним джерелом свого облагородження, зникає в Ньому серцем, охоплює Його любовно, живе Ним одним і для Нього одного; бо відчуває, що якби не Він, то все б загинуло. Так утримувати і відчувати є постійний обов’язок християнина. Зрозуміло тепер, чому для підтримання і зігрівання в нас такої віри вважаються необхідними, з одного боку, зростаюче пізнання свого окаянства і бідності, а з іншого – пізнання Спасителя і справ Його. Ними гріється дух віри, ними ж народжений і з них складений. Але як крапля води складається з частин кисню і водню переходом крізь них іскри електричної, так і віра вперше народжується таємничим деяким дотиком Господа, до серця, підготовленого до віри через пізнання себе та Господа, як це Він дає зрозуміти словами: “Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” (Об. 3:20). Пізнанням себе і Господа відчиняється серце; потім входить Господь Сам і вечеряє, тобто насичує душу Своїми благами, внаслідок чого і вимовляється в глибині духу людського, як Фомою після дотику Господа: “Господь мій і Бог мій” (Ін. 20:28). Це перший голос віри і вірний її символ.

Але як спочатку народилася віра таємничим дотиком Господа до серця, так і підтримуватися вона може й повинна цим самим дотиком, якого віряни сподобляються в причащанні Святих Тайн і в полум’яній молитві, яка в істинному розумінні та силі є нічим іншим, як безперервним повторенням первісного підношення до Господа і першого Його споглядання. З неї, як із горнила, щоразу християнин виходить оновленим. Ось чому в настановах святих отців, усіх загалом, заповідається безперервно обертати у вустах молитву до Господа: Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене… – обертати так само часто, як часто дихання, до якого дехто й приноровлював її. Звідси, за протилежністю, гасне віра від забуття своєї бідності, від ослаблення пізнання Спасителя і припинення молитви Іісусової.Так відбувається і підтримується поєднання серця з Господом Спасителем вірою. Звідси починається низка інших почуттів, якими дух від Христа Спасителя піднімається до безмежного Бога і поєднується з Ним. Насамкінець пропонується кожному прочитати наступне місце з Апокаліпсису, в якому все сказане перед цим поєднано й вимовляється від імені Самого Бога: “о ти кажеш: «я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби»; а не знаєш, що ти нещасний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий. Раджу тобі купити в Мене золото, вогнем очищене, щоб тобі збагатитися, і білий одяг, щоб одягтися, і щоб не видно було сорому наготи твоєї, і маззю для очей помаж очі твої, щоб бачити. Кого Я люблю, тих викриваю і караю. Отож будь ревним і покайся. Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною. Переможцеві дам сісти зі Мною на престолі Моїм, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух говорить церквам.” (Об. 3:17-22).б) Почуття і прихильності на шляху сходження від Господа Спасителя до Бога Триіпостасного.Коли утворюється віра і серце поєднується з Господом, негайно народжуються з цього інші почуття і прихильності, як промені від сонця, якими, як сходами сходів, утверджених на камені – Христі, піднімається християнин на небо до Бога і вклоняється Йому біля підніжжя престолу Його. Почуття ці та прихильності суть такі:аа) Надія на спасіння в нерозривному зв’язку із самовіддачею. Надія на спасіння настільки суттєва в житті у Христі, що є нібито найкращим визначенням і вираженням віри в Нього. У ньому відчуває себе християнин, що він поза небезпекою, за межами всього зла, що лежало на ньому, що вступив у сферу тих, хто спасається Господом. Хто з потопаючих вхопився за мотузку, кинуту до нього, тягнеться на корабель, піднімається на нього, став на ньому, той не може не мати втішного почуття спасіння або минання небезпек. Такий же дух і християнина, що увірував! Як споріднене вірі це сподівання спасіння, видно зі слів апостола Петра, який вважає його відмінною ознакою віри: “Благословенний Бог… породив нас на надію живу”, – закликає він (1Пет. 1:3). У апостола Павла це уповання іменується “неначе якір безпечний і міцний” (Євр. 6:19). Цим сподіванням заперечується або виганяється з душі головним чином розпач і безнадійність, а й, окрім них, усілякий сумнів, незнання спасіння свого і непереконаність у ньому. Бо як надія на спасіння є обов’язком, так і несподівання його в усіх видах є гріх. Самовідданість, або життя в ньому, є не одне кидання себе під ноги, нехтування і приниження, але більше: воно є самоозлоблення, або така діяльність, якою безперервно озлоблюється й уражається чи то тіло, чи то душа, яка поєднує всі справи всупереч самоугоді, своїй волі й бажанням серця. У святих отців це виражається у двох правилах: не мати своєї волі і не давати спокою тілу – як два способи самоозлоблення. З них складається все подвижництво, яке те саме, що життя в самовіддачі. Про це говорить апостол: ” Але ті, котрі Христові, плоть свою розп’яли з пристрастями й похотями.” (Гал. 5:24), і Господь: ” якщо хто хоче йти за Мною, зречись себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною” (Мф. 16:24). Не такий очевидний зв’язок суворого самозлобивого подвижницького життя з надією на порятунок; але він є, і такий живий, що міра самозлобивості є мірою і надії на спасіння. Як тяжкість повітря піднімає ртуть у барометрі, так і тягота самовіддачі підносить надію спасіння. Підставу цього можна бачити у спасінні нас стражданнями Господніми: ними здійснено спасіння, і кожна людина спастися може не інакше як засвоєнням їх собі. Як же їх засвоїти? Своїми стражданнями. Наші страждання суть точка дотику до страждань Христових, або місце прищеплення їх. Тому апостоли говорять про певне “долучення страстей Господніх через відповідність зі смертю Його” (Флп. 3:10) і хвалять тих, хто встиг “долучитися до Христових страстей” (1Пет. 4:13). Від такого ж повідомлення природним наслідком має бути зростання надії спасіння. Бо якщо стражданнями переходить на нас сила страждань Христових, які здійснили наше спасіння, то водночас не може не вселятися в душу і свідомість порятунку від їхньої сили, що і є суть надії. Але як би це не було, тільки життя самовіддане, суворо-подвижницьке, самозлобиве є єдиною умовою надії на спасіння. Тому, хто спочиває сам, той погашає надію і, отже, заглушає саме зачало, або перший результат надії спасіння. Тому ворогам хреста Христового “кінчина-погибель” (Флп. 3:19).

бб) Мир із Богом у нерозривному зв’язку з безперервним покаянням. “Виправдавшись вірою, мир маємо з Богом Господом нашим Іісусом Христом”, говорить апостол (Рим. 5:1). В іншому місці йдеться про те, що “Бог мир у Христі примирив Собі… і дав апостолам слово примирення”, які й благають усіх: “примиріться з Богом” (2Кор. 5:19-20). Мир цей засвідчується відчуттям благовоління Божого, спогляданням у дусі світлого обличчя Божого, свідомістю вилучення та зміни гніву Його на милість, веселим поглядом на небо. Раніше був ніби меч над головою, і звернутися до Бога, і подумати про Нього було страшно; а тепер зі святою відвагою входять у внутрішнє за завісу. Сподобившись цього світу, треба дбати і про те, щоб перебувати в ньому. Але перебувати в мирі з Богом не можна без безперервного покаяння. Умова до миру з Богом апостол Іоанн ставить таку: “якщо серце наше не засуджує нас, то ми маємо дерзновіння до Бога” (1Ін. 3:21). Якщо немає нічого на совісті, можна мати дерзновення і доступ до Бога в почутті миру; а якщо є, то мир порушується. Буває що на совісті – від свідомості гріха. Але за тим же апостолом ми ніколи не буваємо без гріха, і це так рішуче, що той уже брехун, хто інакше думає і відчуває (1Ін. 1:8). Отже, немає хвилини, коли б хто не мав чогось на совісті – вільного чи мимовільного, а тому немає хвилини, коли б не обурювався його мир із Богом. Звідси випливає, що всім необхідно очищати свою совість, щоб бути в мирі з Богом. Очищається ж совість покаянням. Отже, безперервно треба каятися. Бо покаяння змиває всяку скверну з душі і робить її чистою. “Коли ж сповідуємо гріхи наші, правдивий є і праведний, нехай залишить нам гріхи наші й очистить нас від усякої неправди” (1Ін. 1:9). Покаяння це полягає не в словах тільки: прости, Господи; помилуй, Господи; але за нього неминучі всі дії, що обумовлюють відпущення гріхів, тобто свідомість певної нечистоти помислу, погляду, слова, спокуси або іншого чогось; усвідомлення своєї в тому вини та безвідповідальності без самовиправдання; молитва про відпущення заради Господа до утихомирення духу. Що ж до великих гріхів, то ті негайно треба висповідати духовному отцю і прийняти дозвіл, бо в тих не заспокоїш духа одним повсякденним покаянням. Таким чином, обов’язок безперервного покаяння є те саме, що обов’язок утримувати совість у чистоті й бездоганності: У святих отців скільки на це правил! Скільки вжито турбот, щоб і себе до того налаштувати, і інших навчити! Так і має бути: інакше немає миру з Богом. Проти цього грішать усі несвідомі, які себе в усьому виправдовують і перед Богом, і перед людьми.вв) Почуття любові Отчої від Бога, або синівства Богові, у нерозривному зв’язку з посиленою діяльністю заради Нього. У Господі Іісусі Христі істинно віруючі, відроджені водою і Духом, стали синами Богові Отцеві благодатними заради живого союзу з Господом і уявлення Його в собі. Такий невимовний дар, суттєвий у царстві Христовому, звертає до нас Бога, як батька до дітей, батьківською любов’ю. А це не може не відгукуватися і в самому серці й не залишати там свідомості або почуття батьківської любові Божої та свого синівства Богові. Скільки тому ці почуття суттєві в християнському союзі з Богом, стільки ж і обов’язкові для християн. Християни зобов’язані мати їх і живити, напружуватися, збуджувати і зберігати назавжди, З яким напруженням апостол Павло намагався воскресити ці почуття, коли бачив, що їх було приглушено! Так він каже: “Бо всі, що Духом Божим ведені, є сини Божі. Тому що ви не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страсі, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: «Авва, Отче!» Цей самий Дух свідчить духові нашому, що ми – діти Божі.” (Рим. 8:14-16). “Бо всі ви – сини Божі по вірі в Христа Іісуса;
всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися..” (Гал. 3:26-27).
Господь прийшов, вчить він, “щоб усиновлення сприймемо” (Гал. 4:5). “Бачите, яку любов дав нам Отець, нехай чадами Божими назвемося і будемо” (1Ін. 3:1), – закликає св. Іоанн Богослов. Не називатися тільки, а й “бути чадами дав нам” Господь (Ін. 1:12). Що тепер перебуває в суттєвому зв’язку з цим сприйняттям християн у рід Божий, у спорідненість Божественну, цілком пояснюється характером сина. Не одне те головне в сині, що він діє не як раб, а з певною свободою, як посвячений у таємниці батька; а й те, що все, що стосується батька і дому, він глибоко приймає до серця, нібито воно безпосередньо стосувалося його самого, відчуває, що він, перебуваючи в союзі з батьком і будинком, союзі живому, – коли діє, діє від їхнього імені та заради їхнього, нібито добробут їхній, і честь, і слава лежали на ньому одному. Такого точно характеру і настрою повинен бути і всякий християнин у благодатному християнському царстві, цьому домі Божому. Відчуваючи, що він є Божий – щирий, ближній, він повинен і діяти не інакше, як від імені Бога, за розпорядженнями і намірами Божими заради честі і слави дому Його зовні, заради добробуту всередині; повинен стояти за Господа Бога і за дім Його до крові заради своєї до Нього спорідненості благодатної. Християнин є ніби посланцем і заступником від Бога, який клопоче і діє за Його справами. Такий вихідний початок усієї діяльності християнина! Тому в нього повинні бути нестримна ревність про благо-Церкви і християн, ревність, що з’їдає, болісно відгукується в серці. Як синівство Богові збуджує таку діяльність від Бога і заради Нього, так, навпаки, діяльність такого роду зігріває, підносить і підтримує почуття синівства, так що одне в необхідному зв’язку з іншим. Вони взаємно відбиваються одне в одному. Тому, навпаки, діяльність іншого роду, або недіяльність, погашає почуття синівства, або позбавляє синівства. Це очевидно теж зі звичайного прикладу: син, який не дбає про батька і дім, що за син? І знову: хто втратив синівські почуття, як буде діяти по-синівськи?

Такими є обов’язкові для нас почуття і прихильності, що безпосередньо випливають із возз’єднання з Богом в Іісусі Христі, і ті, що приводять нас до Господа Іісуса, сполучають із Ним і тримають у цьому сполученні, і ті, що від Господа підносять до Бога. Їх, взагалі, можна назвати обов’язками до Бога за умовами спасіння, або обов’язки щодо віри і з віри в Господа і Спасителя. Але тут одразу починається інша низка обов’язкових для нас почуттів і прихильностей до Бога власне, або до Божества. Молитовно зігрівати в собі їх усі нехай допоможе всім Господь, Пречиста Владичиця і всі святі Божі.2) Почуття і прихильності християнина, який перебуває в БозіУ домоуправлінні спасіння Богові завгодно було приймати на Себе інші до нас стосунки, внаслідок яких і наші обов’язки до Бога відповідний тому отримували характер. Але коли, таким чином, ми відновлюємося в перший чин, то водночас відкривається у всій величі безмежний лик Божества, і в ту саму годину воскресає і з силою постає перед свідомістю обов’язкові для нас почуття й прихильності до Бога, оскільки Він є Бог. У попередніх міркуваннях зазначена низка обов’язків вводить у ці таїни Божества, навчає нас їх і разом робить здатними діяти відповідно до них. Споглядання Божества нестерпне для нашої занепалої природи, якщо б зводити її до Нього прямо, без посередництва тих прихильностей. Тому ті можна назвати керівними і виховними правилами, а ці найпотаємніші, найвищі й найтонші почуття до Бога, це плід їх.Ці останні мають, звісно, насамперед узгоджуватися з нескінченними властивостями і діями Божими. Але, з іншого боку, оскільки до них сходимо ми через почуття і прихильності першого роду, що виражають наше возз’єднання з Богом, то вони повинні перебувати і з ними в близькій відповідності. Тепер, оскільки ми споглядаємо Бога а) нескінченним у Своїх досконалостях, б) Творцем і Промислителем і, нарешті, в) Здійснителем усього, – і відповідно до того маємо три класи обов’язкових щодо Нього почуттів і прихильностей. Вони перебувають у прямому співвідношенні із зазначеними перед цим почуттями миру з Богом, надії на спасіння і синівства Богові.а) Почуття і прихильності до Бога, що випливають зі свідомості або споглядання Його нескінченних досконалостей.аа) Бог нескінченний незбагненний у Своєму бутті, у Своїх досконалостях і діях: дивуйся! – тобто відновлюй себе і тримай у такому стані, в якому за живої свідомості найсокровеннішої незбагненності Великого Бога припиняється всякий рух духу й оселяється в ньому глибоке якесь мовчання, ніби завмирання життя. Коли твереза думка мине всі створіння, перенесеться за межі світу і зануриться в споглядання Бога; тоді знаходить, що як безсумнівним є те, що Він є, так безсумнівним є і те, що Він не є чим-небудь зі знаного в створіннях: ні сила, ні світло, ні життя, ні розум, ні слово, ні думка, і взагалі ніщо з того, що уявляється розумом нашим; і потім, коли обведе одним поглядом усі ці заперечення, то вводиться миттєво в Божественний деякий морок, у якому не може бачити нічого, окрім неосяжної, сповненої суттєвостей безмежності, яка вражає глибоко й мовчить на слово й думку. Це стан найвищий, до якого тільки може доходити земне створіння. Людина тоді захоплюється до стану серафимів. Це те саме, як якби хто входив у тронну найвидатнішого з царів: перший погляд на царя – і все вражає його до оніміння. У такий стан людина може підніматися і зі свідомості взагалі незбагненності Божественного єства і кожної Його властивості, бо і кожна Його властивість так само незбагненна і дивовижна, як Він Сам. Апостол Павло закликає: “о глибина багатства премудрості й розуму Божого… хто розуміє розум Господній!..” (Рим. 11:33-37; 1Кор. 2:16). “Дивне знання над моє розуміння, високе воно, я його не подолаю!”, зізнається пророк (Пс. 138:6). Це про розум. Але також незбагненна і всяка Його властивість, і всяке Його творіння, і всяка справа Його промислу. Дивовижні діла Твої, Господи! Підніматися до цього здивування може кожен сам через відчужене й спокійне заглиблення; можуть допомогти в цій справі й зображення цієї властивості у святих отців, як наприклад, у Діонісія Ареопагіта – про таємниче богослов’я, у святого Іоанна Златоустого – слова про незбагненне та ін. Але щоб виховати до того здатність, легше почати зі споглядання справ, сходити до споглядання досконалостей, а врешті-решт піднятися і на самий верх, до свідомості незбагненності єства Божественного. Як хто може, тільки повинно це робити, бо тут відбувається в дусі найсправжнісіньке і найпристойніше поклоніння тварі Творцеві і Господу. Само собою зрозуміло, що почуття це має різні ступені; але кожному своє, і кожен нехай робить справу цю по силам своїм. Мойсей сходить на самий верх гори і ховається в хмарі, інші стоять на півгорі, а треті – біля підніжжя. Це образ трьох станів людей, що сходять до осягнення і свідомості незбагненності безмежного Бога. Отже, ніхто не повинен відмовлятися невмінням або незнанням справи цієї.

бб) Бог нескінченно великий: падай у приниженні, переймайся благоговійним страхом і трепетом, споглядаючи велич Божу. Перше у того, хто увійшов у тронну, як помічено, є мовчазне здивування, в якому немає жодного уявлення роздільного. Той, хто увійшов, не встиг ще озирнутися або розрізнити себе і царя з його величчю. Потім перша думка після того, як він прийде до тями, це – велич царя і своя малість. Те саме у ставленні до Бога. Коли думка зануриться в Безмежного і вийде із себе, то зникає в глибокому подиві. Але лише тільки-но повернеться в себе, то, приносячи із собою свідомість безмежного і в цей самий акт, ніби накладаючи її на свою нікчемність, уражається, наче ударом якимось, цією неспівмірністю і падає в благоговійному тремтінні в прах перед величчю Бога, яку ми бачимо, при усвідомленні своєї нікчемності. Але треба знати, що цей страх не має муки. Ним вражатися солодко, як і взагалі всякий уявний, але істинний дотик духу нашого до Бога, з Якого він є, є солодким і блаженним. Сила цього благоговійного страху велика: він проходить до поділу душі й духу, членів же й мізків, немов би істніває й стоншує духовною дією своєю і душу, і тіло. Той, хто відчуває його, падає ниць, готовий би пройти в утробу землі, крізь усі створіння, у безодню, туди, де немає нічого, від свідомості своєї нікчемності та величі Божої. Але при всьому тому їй приємно перебувати в цьому стані: він розливає втішну прохолоду в єстві її, можливо, тому, що є істинним стоянням створіння по відношенню до Творця, або тому, що тут відбувається істинне, а не уявне проникнення її істоти силою і дією Божества. Тому плодом благоговійного страху завжди буває протверезіння, освіження, очищення духу. Як блискавка, проходячи простори повітряні, спалює там усяку нечистоту і домішки і робить повітря чистим, так і вогонь Божества при благоговійному страху поїдає нечистоту духу і очищає його, як злато в горнилі. Тому всі, хто проходив ступені досконалості, суттєвою умовою до того, а разом наймогутнішим засобом визнають цей благоговійний страх. І в усьому просторі Слова Божого він поставляється і обов’язком суттєвим, і разом відмітною властивістю людей істинно благочестивих. “Бойтеся Бога всі святі Його” (Пс. 33:10). “Працюйте Господеві зі страхом і радійте Йому з трепетом” (Пс. 2:11). Треба, однак, розрізняти страх початковий від цього страху досконалих. Той мучить і завдає жаху і трепету від очікування страти за гріх. І цей істотно необхідний у первісному пробудженні грішника, але як перехідний акт не може бути перетворений на обов’язок і навіть за суттю справи не може бути назавжди утриманий у душі, хоча іноді знаходить і після, і його вважають найдієвішим засобом для приборкання затятих пристрастей. Істинний страх, властивий досконалим, умиляє. Він народжується після споживання любові і перебуває в нерозривному союзі з нею, то освіжаючи, то зігріваючи дух наш. Він повинен бути поставлений метою. До нього зійти і його вкоренити назавжди в дусі є обов’язок, бо в ньому тільки і є істина стояння тварі перед обличчям Творця. Спосіб збудження і виховання його в собі визначається його складом. Напружся усвідомити свою нікчемність і велич Бога в один час у поглибленому і відчуженому стані духу. Роби це частіше, особливо вранці, ввечері, опівночі… Коли ця дія перетвориться на звичай, у дусі вкорениться дія страху Божого, або безперервний страх. Навпаки, неуважність, зарозумілість, богозабуття суть вороги страху Божого. Від них він згасає як вогонь від води і свічка від подиху вітру.вв) Бог вседосконалий: вихваляй і славослови Його. Той, хто увійшов у тронну, продовжимо порівняння, після страху знову звертається до того, що навело його, і де колись нічого не бачив, тепер починає розрізняти одне за одним: і обличчя, і корону, і порфіру, і трон, і всі прикраси його, і, знаходячи все це досконалим, не може втриматися від почуттів, а інколи й знаків схвалення. І ось він у стані віддання розумної слави царю. Те саме буває і у ставленні до Бога. Коли дух, що виник від страху і самознищення, повертається у внутрішній спокій свій і смиренно віддається святому богомисленню, тоді відкриваються його внутрішньому оку і своєю мірою осягаються Божі досконалості, котрі, різнячись у взаємному союзі та дотику, породжують і вражають в розумі одну думку, або один лик вседосконалості Божої. Це є найпіднесеніше і найвитонченіше, що тільки може породити кінцевий і тварний розум. Тому, коли ця думка, або споглядання, відвідає внутрішню храмину нашого духу і сповнить його світлом і величчю своєю, тоді хто пояснить радість його і захоплення? Всі кістки його, тобто всі найменші рухомі частини його істоти, починають у внутрішньому нестримному деякому зітханні вигукувати: як славний Господь і Бог наш! Чудова радість духу, що споглядає в собі вседосконалість Бога, є вже славослів’я, що відбувається всередині, або стан славослів’я, в якому дух із себе і в собі підносить Богові жертву хвали. Славослів’я Богові, що виражається словом, є плід її, завжди, втім, нижчий, або такий, що не відповідає не тільки Богові, а й тому, що відчувається в дусі. Ні єдине слово досить буде до співу чудес Твоїх, повинен зробити висновок і робить висновок кожен, хто складає Богові хвалебні пісні. Богохваління в дусі є найвідрадніший стан і захоплення, і радості, і веселощів духовних, але все це про єдиного Бога і про те, що Він є такий, що Його хвалили і звеличували. Цю хвалу збудити може і всяка досконалість Божа, і всяке Його діло, навіть те, що стосується нас, але в самій дії хвали все інше усувається, бачиться єдиний Бог і досконалість Його дій. Це жертва безкорислива. Можна сказати, що в цьому – життя нашого духу істинне, або істинне причастя життя Божественного. Як у страху Бог проникає в нас і ніби розпалює вогнем Божества, так у цьому богохвалінні наш дух проникає, або сприймається, у Бога і долучається до Його всеблагословення. Підніматися в цей стан або бажати й шукати бути зведеним у нього скільки природно духу й багатоплідно для нього, стільки ж і обов’язково, бо цим віддається належне Господеві й Богові нашому. Тому в Слові Божому в багатьох місцях пропонується хвалити Господа і даються зразки цього хваління. Подібно до них, і всі святі, що піднімалися до цього стану, зображували досконалості Божі в слові й залишили нам свої хвалебні пісні. Прочитувати ці пісні з поглибленням і напруженням необхідно. Це початок або частина виконання обов’язку богохваління. Не інакше як через них сходить людина і до духовного богохваління уявного. Вони суть вихователі її, яких не повинно, однак же, залишати і після вже того, як утвориться своє внутрішнє. Щоб сходити нагору, треба мати сходи. Але й той, хто зійшов одного разу, не відкидає її, бо вона й після буде потрібна. Звичайно починати має славослів’я відданими нам піснями щоразу, а там замовкни, коли почне славословити дух. Саме виробництво славослів’я або зупиняється на всій вседосконалості, або на одній якійсь досконалості, або переходить від однієї до іншої. Але це не є холодне споглядання властивостей Божих, а живе відчуття їх, з радістю і захопленням того заради, що такими вони є в нашому Бозі. Ставити себе в цей стан якомога частіше – спасительно. Не можна краще усунути дух від усякої домішки земної і від усього чуттєвого, ніж так; бо в цій дії він удостоюється скуштувати солодкість, з якою зрівнятися ніщо не може.

гг) Бог скрізь є, все бачить і все сповнює: ходи перед Богом. Коли цар оглядається навколо себе з висоти престолу свого, то кожен із присутніх тримає себе так обережно, ніби цар на нього одного дивиться, так, ніби тут були один тільки він і цар, забуваючи все інше. Цар морального світу, Бог, не тільки все бачить, а й усе сповнює сутністю Своєю – є скрізь увесь і бачить не зовнішнє тільки, а й внутрішнє, і до того ж повніше й досконаліше, ніж те, як бачить себе той, кого Він бачить. Усяке розумне створіння зобов’язане як пам’ятати цю всюдиприсутність і всевідання Боже, так і розташовувати справи свої, і внутрішні, і зовнішні, з почуттям її, стоячи нібито перед очима Бога, під Його поглядом, до того, щоб все інше виходило з думки та уваги, а був лише він, хто діє, і Бог, який бачить його та діло його; або, що те саме, – ходити перед Богом, бо настрій духу діяти, наче перед очима Божими, – це ходіння перед Богом. Воно обов’язкове для всіх, тому що є. Пам’ятай чи не пам’ятай ти, але Бог усе бачить, і діла твої всі відкриті Йому, або звершуються перед лицем Його. Так навіщо приховувати істину і перетворювати її на брехню? Що до цієї думки треба докладати і богопристойне розташування справ, цього вимагає шанування Бога. Коли син перед обличчям батька або підданий перед обличчям царя діють, забуваючи про їхню гідність, то тим ображають їх. Тому ті, хто любить Бога і боїться Його, “Уявляють Господа перед собою постійно,” (Пс. 15:8), тобто роблять це для себе характером і, що б не робили, усвідомлюють, що око Боже звернене на них. На допомогу при цьому, або для виховання цього почуття, вживають різні засоби: дехто бачить Бога праворуч себе, як святий Давид; дехто бачить Боже око, затверджене над собою, споглядає; дехто подумки простягає світло Боже навколо себе, ніби деяку духовну атмосферу, у якій, як у скинії, ховається й витає духом невичерпно, або перебуває, ніби у безпечному пристанищі. Усе це, втім, засоби. Бог же не має вигляду або образу, тому ті, хто любить істину, всіма заходами намагаються підносити себе до стану бачити Господа перед собою без образу, думкою простою, чистою. Це верх досконалості в ходінні перед Богом. Плоди цього ходіння незліченні; але, головне, від нього природно переходить у життя наше чистота і непорочність слів, думок, бажань, справ. “Догоджай переді Мною і будь невинним”, – говорить Бог Аврааму (Бут. 17:1). Св. Давид бачив Господа перед собою, “нехай не посунеться”, тобто щоб не допустити якогось неправого руху (Пс. 15:8). Тут не потрібно й додавати: коли бачиш Бога, ухиляйся від неправди, бо сам зір відверне від неї… Тому, можна сказати, заповідь про ходіння перед Богом є те ж саме, що й заповідь про богоугодність. Інший плід від цього є деяка теплота духу. Зір Бога не може бути холодним, якщо він є істинним. У міру вдосконалення в спогляданні Божому зростає і теплота. Після ж вони зливаються, і як споглядання, так і теплота перетворюються на єдину безперервну дію духу. Такий настрій духу є найкращим приготуванням до майбутнього всеблаженного споглядання Бога. Хто утвердився в ньому, той стоїть уже на порозі раю, дозрів для нього. Усякий же, хто не вміє бачити Бога або, подумавши про Нього, відвертається від Нього, відчуваючи, що це неприємно і страшно і багато до чого зобов’язує, нехай подбає про себе; бо від цього можна зробити висновок і про майбутнє. Звичайний проти цього гріх є богозабуття, або непам’ятовування Бога; у розпусних – навмисне себе розважати, щоб розум не бачив лиця Божого, не турбував їхнього сну і не розганяв мороку гріховного.Подив, побожний страх, радісне богохваління і ходіння перед Богом охоплюють собою переважно життя в Бозі. Це тому, що у всіх їх і людина сама, і всяке створіння зникають з думки, а споглядається один Бог. Тут представлено, що ці розташування народжують себе взаємно, або вироджуються одне з іншого, як і взагалі все в дусі. В інших, можливо, збудження і розвиток їх відбувається не тим шляхом, як тут представлено, але навпаки. Ходіння перед Богом найлегше і найзручніше починається перше і слугує вихідною точкою для інших. Той, хто ходить перед Богом, посвячується у знання досконалості Божої і всієї вседосконалості та набуває навичок богохваління. Той, хто увійшов до цього, ще глибше входить у Божество і набуває благоговійного страху. Хто ж після цього підноситься за все, що можна розрізнити в Бозі, той відчуває подив. Це межа, за яку вже й заходити не можна. Хто пройшов усі ці ступені, той перебуває в блаженному стані і до цього віку живе в ньому, переходячи від подиву до благоговіння, а від цього – до богохваління, ходячи, або духовно рухаючись, як у домі якомусь, у Божественному лиці бачення, сповненого світла і чистоти пренебесної. Ось і життя в Бозі!

Єдиною і неминучою умовою в такому житті є зречення від себе і від усього тварного, або безпристрасність. Дух вийти повинен зі світу цього – у світ премирний, і з собою не вносити туди нічого тлінного. “Як увійшов сюди, не маючи шлюбного вбрання” (Мф. 22:12), скажуть тому, хто увійшов би туди, якби це було можливим, з якою-небудь пристрастю, начебто в пошматованому лахмітті. Але те безсумнівно, що за якої б то не було пристрасті не буває сходження до Бога. Буває, щоправда, брехня в дусі, коли йому здається, що він живе в Бозі. Але як прив’язаний птах і полетить, і знову падає на землю, хоча прив’язаний за найменший член; як замурзане око, і відкриває його, але нічого не бачить ним; так і той, хто має пристрасть, думає, ніби поглибився в Бога, але тим тільки себе обманює. У цьому стані бувають хибні бачення, зваби фантазії, а разом – і чарівності сатани, який любить і вміє користуватися всякою нашою слабкістю. Багато хто від цього здивувався і назавжди загинув. Однак це не повинно служити докором істині або зупиняти старанність і бажання тих, хто шукає. Слід тільки не забувати мудрих правил, залишених богомудрими отцями, тобто, прагнучи до Бога, не забувати й зречення від усього, а суворіше почати з останнього або переважно звернутися до нього, бо перше певною мірою природне для духа, який, зрекшись зв’язк, які тримають його, чуттєвості, не має куди увійти, окрім царини Божественної. У ступенях цього зречення розрізняють спочатку хворобливе відторгнення серця від речей чуттєвих через гнів, потім позбавлення смаку до них, а далі споглядання їх із Бога, що не відводить від Бога. Для зречення від усього, а так само і для життя в Бозі, найкраще обрати охочим, здібним, покликаним особливий рід життя – чернечий, або пустельний. При цьому найзручніше те й інше є в усій своїй чистоті та зрілості. І в порядку звичайного життя це неможливо, але пов’язане з великими труднощами і перешкодами. Краще буває, коли хто, утвердившись жити в Бозі у віддаленні від світу, виходить або викликається потім у загальне життя на діяння. У тому життя за Богом має особливу дію, той є представником Бога для людей, що розносить Його благословення на все… Але знову ж таки, і до пустельництва сходять за певними правилами, отецьким чином, з довгим і небезпечним себе випробуванням.Ось куди сходять через Господа Іісуса Христа, чого нарешті сподобляються і яким чином! Бог і Отець Господа нашого Іісуса Христа “щоб дав вам, по багатству слави Своєї, міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині, вірою вселитися Христові в серця ваші, щоб ви, вкорінені і утверджені в любові, могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою.” (Еф. 3:16-19)!б) Почуття і прихильності до Бога – зі споглядання Його творчості та промислу.Стояти на такій висоті зникнення в Бозі постійно – важко, за умов нашого теперішнього життя. Увага неминуче сповзає звідти в порядок тимчасових відносин життя. Але, дякувати Господу, вона може і при цьому не відторгатися від Бога. Ми і тут на кожному кроці зустрічаємо Його, хоча не безпосередньо, а, так би мовити, у відображеннях. Звідси особлива низка обов’язкових для нас почуттів і прихильностей щодо Бога, що випливає зі споглядання Його відношення до світу і особливо до людини.Бога, нескінченного за буттям і досконалостями, ми споглядаємо не Творцем тільки і Промислителем, а й Здійснювачем світу.Бог є Всеблагий, Всемогутній, Всеправедний і Премудрий Творець і Промислитель усього світу, особливо роду людського і тебе. Отже,аа) Ти весь Його; підкоряйся ж Йому як Володарю життя, у почутті всебічної залежності від Нього. Початок життя і сил та їхнє зберігання – від Бога. Він дав, Він і утримує: «в Ньому бо живемо, рухаємося і є» ( Діян. 17:28). Маємо ж знати й відчувати, що ми в Його правиці. Вона тримає нас над безоднею нікчемності, в яку самі по собі ми щохвилини готові звернутися. Тому зі страхом і дбайливістю ми повинні триматися і самі цієї правиці, не відкидати її від себе і себе не відштовхувати від неї, а, звертаючись то до неї, то до того, над чим висимо, молитовно цілувати її, напружуючись довести себе до відчуття самого Її ніби дотику до нас. Ми вже знаємо, яке важливе це почуття в моральному житті. Воно слугує найглибшою і найтвердішою точкою опори для свободи, схиляючи її на рішучість ходити у волі Божій, або перебувати в законі. А потім і в усякий інший час воно є поновлювачем або освіжувачем цієї рішучості, як, навпаки, ослаблення його є мірою морального розслаблення. Хто бачить перед собою царя, той за покликом його готовий і у вогонь, і у воду. Точно так само і хто відчуває на собі руку Владики свого життя, нестримно поривається до виконання того, що усвідомлює тим, що походить з Його вуст. Почуття залежності своєї від Бога природне нашому духу. Воно і є в ньому, тільки зануренням у чуттєвість, турботами й розвагами так закопане, що не виникає з-під їхнього тягаря, як слабкий вогонь, завалений попелом. Тому потрібно тільки відняти ці перешкоди, щоб дати силу тому почуттю. Усамітнися від розваг зовнішніх у віддалений спокій або опануй вночі, а від розкрадань розуму ввійди у внутрішню храмину; зречися турбот про все, що тіснить почуттям потреби, скасуй багато що, щоб було одне; якщо до того й іншого приєднати і приборкання плоті справою та думкою, то не може бути, щоб не ожило за цього рідне духу нашому почуття залежності від Владики нашого життя. Але це негативні і ніби підготовчі засоби. Почни усвідомлювати собі істини про походження всього від Бога, про своє явище на світ; розміркуй, як життя виникає і скорочується зовсім не за нашими розрахунками, а за іншими деякими правилами та ін… Загалом, усе треба вжити, щоб збудити від присипляння й потім постійно тримати в силі й жвавості це почуття залежності від Бога. Воно варте того, бо саме всепереможне. З ним тільки творяться моральні чудеса. І себе й інших морально правити можна тільки через Нього.

бб) Усе твоє від Нього. Здібності та властивості душі й тіла, обставини життя, стан і звання, місце народження, виховання, служба, засоби утримання, хвороби та здоров’я, скорботи й радощі, піднесення й пониження, відродження, спасіння, царство обіцяне, загалом усе, що тільки є в нас і стосується нас, є від Бога і стосується нас з Його волі. Він є єдиний усього розпорядник, ніхто не може розладнати Його намірів і ніщо не може втиснутися в Його плани проти Його волі. І це як загалом стосовно всього людського роду, так і зокрема стосовно мене, тебе і всякого окремо.Усвідомлюючи це – Дякуй Богові за все. «Про все подякуйте, – вчить апостол, – бо це є воля Божа у Христі Іісусі» Господі нашому (1Сол. 5:18). Коли говорить про все, виключає всяке розрізнення радісного і нерадісного. Значить, за скорботи в усіх видах стільки ж треба дякувати, скільки й за радості; стільки за мале, скільки й за велике, за минуле й теперішнє, за постійне й мінливе. Подяка є радісним почуттям величі милості Божої до нас недостойних. Коли це радісне почуття не пригнічується і скорботами, або коли і скорботи сприймають як благо, то звідси народжується добрий стан – благодушність. Постійна благодушність за тривалих скорботних обставин є християнським терпінням. Остання межа богоугодних настроїв щодо своєї долі, влаштованої Богом, за якою починається вже не просто вдячність, а ще вище почуття, це є задоволеність своїм станом і всім своїм.Усі ці зміни почуттів і прихильність щодо Промислу, який нас улаштовує, наскільки природні у здоровому дусі, стільки ж потребують і підтримки, бо безперервно підлягають небезпеці нападу з боку метушливого й самозакоханого егоїзму. Підтримка їх відбувається за допомогою роздумів або усвідомлення собі деяких істин, свідомість яких сильно і породить показані почуття… Всі вони природно випливають із властивостей самих прихильностей. Так –1) Подяка є почуття милості Божої незаслуженої. Отже, розвивай у думках велику кількість милостей Божих, явлених у творенні, промислі й особливо у спокутуванні, доведи до свідомості, що ти милостями цими всебічно охоплений: що не рух, то милість; що менше дихаєш, аніж отримуєш милостей; що мить більша, аніж відстань милості від милості, – або що ти стоїш у них постійно. Коли потім приведеш на думку, що все це незаслужено, що не тільки малої якоїсь негідний ти милості, а й що, навпаки, не милості, а постійних страт вартий самих по собі, тоді дух не може залишитися нечутливим, не зігрітися теплотою любові Божої і не відгукнутися вдячністю. Взагалі, міра цих двох свідомостей є міра вдячності, її підвищення і пониження, як, навпаки, невдячність сповнює серце там, де або не знають благ, або вважають себе їх гідними, виставляють свої права на них. Невдячний Богові є великий егоїст і разом – невіглас сліпий.2) Благодушність є радісне або вдячне прийняття скорбот і бід всякого роду. Головне у створенні цього почуття – це, крім ясного бачення, як скорботи й біди походять від руки Господньої, є ще яснобачення тих благ, що з них випливають, до того ж благ суттєвих, які випливають не якось випадково зі скорбот, а не інакше і можливих, як за їхньою умовою. Як, наприклад, очищення пристрастей, утвердження смирення, залишення гріхів, міцність характеру, долучення до Христових страстей тощо. Коли це добре буде усвідомлено, тоді не можуть не виникнути в душі спочатку паростки бажання, а далі жага скорбот і лиха. На підкріплення до цих почуттів, що виникають, треба докласти ще ясну свідомість того, що ми варті не тільки таких, а й незрівнянно більших лих, що й життя варто було б забрати, а не тільки якесь благо. І те переконання вже значно применшить хворобу серця, що ми заслужили незрівнянно більше, а посилається нам менше; коли ж ще побачимо і благо від скорбот, то приймемо їх із розпростертими обіймами. А це і є благодушність.3) Терпіння є триваючою благодушністю. Терпіти – значить не тільки не мати скорботи; бо, коли вони знайшли, куди від них втечеш? Але, власне, не мати з радістю і веселощами духу, чому воно і є безперервна благодушність. Тому підтримувати його в собі треба тим самим, чим і благодушність, звертаючи в тому й іншому випадку особливу увагу на тривалість скорботи, доводячи серце до переконання, що чим довша скорбота, тим краще, що нам слід страждати не тільки час, а й вічність. Бо терпіння тим особливо й виснажується, що той, хто терпить, не бачить результату. Коли забереш таким чином можливість розслаблення духу від небачення кінця скорботам, то не буде вже й того, що коливає благодушність. Хто не поспішить влаштуватися так внутрішньо, той скоро втрачає терпіння, потім впадає в нарікання і навіть відчай.

4) Задоволеність є нерухомість серця на скорботу або невидіння й невідчуття позбавлень… У задоволеного скільки не забирай, йому все досить ще, і як мало йому не дай, він усе задоволений. Це ніби зовнішня огорожа для всіх почуттів і прихильностей у ставленні до промислительного про нас піклування Бога. Воно має безпосереднє відношення до руки, що подає, за того самого почуття незаслуженності блага і заслуженності всякого покарання. Бідний приймає все і всяким подаянням задоволений. Це образ задоволеного…Тут вказані сторони, до яких слід прикріплювати свої роздуми під час зігрівання почуттів подяки в усіх видах її; неточним же початком для самих думок у всіх цих випадках повинні служити Божественні властивості: Всемогутність, Благість, Премудрість і Правосуддя. Роздуми про кожну з цих властивостей здатні дати велику кількість радості й розради. Втім, оскільки не кожен сам міцний розумом, то добре мати і знати виклад розрад на різні скорботні випадки і вилиття подяк, складені мужами досвідченими в цій справі. І радості, і скорботи такі всюдисущі! Всюди мала б бути і подяка, і вміння бути поблажливими і терпіти, якби не скам’яніння серця. Хто приймає все очищеним серцем, у того тільки й бувають у всій силі ці почуття. Шукай їх у таких! Скільки їх у святого Златоуста, у святого Димитрія, Ростовського Чудотворця, у святителя Тихона Воронезького! Інші складали цілі книги на втіху нещасним і скорботним.вв) Все, що буде з тобою, від Бога буде. Він веде все до певного кінця; веде і розумні тварини, але тільки за умови покірності їх Його волі. Що Бог приведе до найкращого, це безсумнівно; залишається тільки тобі виявити досконалу покірність Йому, Всерозпоряднику, відмовитися від своєї волі, своїх задумів і способів. Звідси випливають різні настрої щодо свого майбутнього, обов’язкові для кожного, хто вірить у Божественне світоправління. Такі:1) Відданість у волю Божу. Відданий Богові не так говорить: що буде, те буде, наважуючись на невірне, таке, що нічого не обіцяє (у чому вбачається спокуса Бога); але ясно усвідомлює відповідність засобів цілям або прозріває певним чином порядок свого життя за всієї невтомної, тверезої, зрілої та розумної діяльності, не привласнюючи собі знання всього, чим скінчаться його життя і справи, до чого призведуть вони – до блага чи зла для нього самого і для інших; а, бажаючи тільки одного блага і слави Божої, молитовно віддає Богові і себе, і свої сили, і свої справи, щоб Він за мудрою, і доброю, і праведною Своєю порадою улаштував їх, як хоче, інше відсікаючи, інше додаючи, інше змінюючи в перебігу і напрямку. Відданість у волю Божу не є недіяльність. Вона поєднує і посилену діяльність, тільки без пристрасті до неї, без наполегливості, щоб саме було по моїй волі. Не є вона і нехтування своїми справами, але дбає про них, тільки не заради них і себе. Відданий Богові в усьому говорить: воля Господня нехай буде, з упевненості, що вона буде на благо. Бо один Бог знає все й один Він може відвернути зле, якщо захоче.2) Наслідком цього, найближчим і природним, буває заспокоєння в Бозі. Це заспокоєння не є розливом блажності з розлененням, які бувають у плоті від повного задоволення її потреб, а є спокій духу, який випливає з досконалої впевненості в тому, що Бог, Котрому він віддав труди свої й діла, все впорядковує якнайкраще для справжнього й вічного блага. Це є відсікання злої багатотурботливості, що з’їдає душу і тіло, яка не дає спокою людині, якщо вона бере свою долю під свою опіку, м’яте її то сумнівами, то страхом і побоюваннями. Заспокоєний у Бозі не бентежиться так, бо відсік цю злу пристрасть тим, що не сам собою керує своєю участю, а віддав себе Богові.3) На додаток до цих почуттів, щодо свого майбутнього, приходить надія. Вона є дочка двох перших. Відданий Богові впевнений, що Бог доповнить те, чого бракує; заспокоєний у Ньому вірить, що так це й буде. Звідси народжується безсумнівне очікування допомоги Божої в усьому, що Він вважатиме за потрібне для благоустрою нашого, для явлення Своєї слави і для блага людського. А це і є надія. Той, хто сподівається, каже: «Бог не залишить і тільки один Бог. Сили мої змінять, інші люди змінять, князі змінять, один Бог не змінить”. Надія є відрадне почуття, що зцілює хворобливість безпорадності й безсилля, чому й підігрівається цим останнім почуттям за умови впевненості в доброзичливості та доброчинності Божій. Вона не зухвала, не самовільна, але очікує безсумнівно і справді отримує не тільки ті блага, про які вже Бог усім назавжди сказав, що вони потрібні й усякому дадуться, а й усе загалом, у чому відчуває кровну потребу. Надія зростає до такої висоти, що наче має вже те, чого очікує; але й тут знову на волю Божу покладає час, місце і спосіб, тобто з терпінням чекає. Найміцнішою для неї опорою слугує обітниця Господа, що все, що не попросять віруючі з вірою, отримають (Мф. 21:22; Мк. 11:24).

4) Тому під надією зріє прохання або благання, тобто таке піднесення розуму і серця до Бога, в якому, виявляючи кровні свої потреби Богові Всеблагому і Всемогутньому, благають Його послати доброчинну допомогу з безсумнівною вірою, що й отримають, якщо Богові те буде угодне. У молінні є і надія, але не все моління – надія. Надія завершує або стоїть нагорі, наче осіняє моління; моління стоїть унизу і сходить під покровом її на небо. Надія переважно звернена до Бога, благання зводить благість Божу до себе і кровних своїх потреб. Тому першою умовою благоуспішності прохання є щира свідомість крайньої потреби або скорботне і хворобливе почуття крайності, що розчиняється надією. Той, хто молиться, повинен довести себе до прохання: «Господи! Ніде мені немає покрову і допомоги. Ти один помічник!» Потім стояти в цих почуттях крайності і взивати, поки не отримає заради невідступності та безпорадності, бо Бог безмежно милосердний. Він немов би не може бачити тих, хто хворіє, тільки б безпорадні самі являли Йому обличчя своє або приходили до Нього. У молінні є і відданість, і заспокоєння, і надія, але, що головне, це хворобливе відчуття потреби… Таке відчуття є сосуд, влаштований до прийняття милості. Господь чекає, поки воно народиться, і Сам різно допомагає йому народитися, щоб виконалася головна умова до отримання допомоги. При цьому відмінність предметів мало значить. Благодатної просвіти просять так само, як і насущного хліба, і Бог дає.Так, звертаючись у майбутнє, благочестивий християнин просить, сподіваючись, і заспокоюється в Бозі, віддаючись Йому цілком.в) Почуття і прихильності – зі споглядання Бога Совершителя всіляких.Бог є Всемогутній, Благий і Праведний Здійснювач усіляких, чого заради сподіваємося воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Зміниться обличчя неба і землі, і приймуть суд усі, хто живуть за непорушною обітницею Господа. Тоді почнеться життя в істинному його вигляді – вічне і незмінне. Нинішнє ж буття світу і створінь є тільки початкове, підготовче. Господь, що все влаштовує, все веде до призначеного кінця. Коли ж усе здійсниться, тоді Він зробить самою справою те, до чого все веде: відкриє славне Своє вічне Царство. Коли це буде, не знаємо; але знаємо безсумнівно, що буде кінець світу, страшний суд, блаженство одним і мука іншим. Отже…аа) Очікуй другого пришестя Господнього, тобто не тільки вір, що воно буде, а й будь готовим зустріти його на кожен день і годину. Будь, за словом Господа, подібний до рабів, які чекають Господа, але не знають, коли прийде Він. А тому й готуй усе, що вважається необхідним до зрітення Його, подібно до мудрих дів, щоб потім не шкодувати про необачність, і, бажаючи того, молись: «Нехай прийде Царство Твоє!»бб) Не знаємо, чи прийде Господь у межах нашого життя, від цієї години до смерті, чи, можливо, смерть наша випередить Його пришестя. Тому, не сміючи відстороняти або віддаляти явлення Господнього далі за теперішню хвилину, коли ми думаємо про це, маємо однаково мати на увазі і смерть, бути до неї готовими і готуватися до тієї події, коли не Господь до нас прийде, а ми будемо покликані перед Ним відплатити все по надбаннях. Очікування це, втім, не суперечить очікуванню Господньому, а по суті своїй одне й те саме, або є нібито деякий вид його. І воно має бути так само невпинно, так само безсумнівно, так само з бадьорістю. Цієї чи наступної хвилини прийде смерть і покінчить усе наше.вв) Невідомий час, але не невідомо, що буде. Пам’ятай же те, що буде, невпинно: смерть, суд, рай, пекло. Бо якби трапилася тільки одна смерть, за нею негайно послідує і все інше, до того ж із такою різкою рішучістю, що вже й на всю вічність буде так, як буде покладено тут. Можливо, все це буде зараз, в одну мить. Напиши ж у думці твоїй це і споглядай кожну мить, бо споглядаєш чи не споглядаєш, воно вже буде так.гг) Якщо так ненавмисно все може змінитися, і може настати такий вид буття, в якому ніщо з того, що було раніше, не матиме місця; якщо там істина нашого життя, а тут лише початок, приготування, то не запасайся багатьма речами: будь як чужинець… Це зобов’язує жити на землі як на чужій стороні. Не те це означає, щоб нічого не мати, нічого не здобувати, а те, щоб скільки б чого не придбав, скільки б чого не прийшло: честі, слави, багатства, – не докладати до того серця, а тримати його в майбутній своїй вітчизні… Усе тутешнє нехай буде як чуже, як не рідне. Не відкидай того, не нехтуй, але й приймай як чуже, як тягар певний, болячи серцем, що живеш не на своїй батьківщині, і щиро бажаючи та молячись скоріше перейти до своєї вічної оселі. Так, звертаючись до останнього кінця всього, благочестивий християнин чекає Господа, готується до смерті, пам’ятає останнє і живе на землі як чужинець.

Ось весь порядок благочестивого настрою духу в християнстві:Християнин сходить до Бога:Пізнанням свого окаянства і пізнанням Господа приходить до віри в Нього, із цієї віри приймає надію спасіння і дає самовіддачу, приймає мир із Богом і дає покаяння, приймає почуття Отчої любові і дає старанність діяти з волі Його, на славу Його.Живе в Бозі:Піднявшись у такий спосіб до Бога і утвердившись у спілкуванні з Ним, ходить перед обличчям Його в богоугодництві та горінні духу, хвалебно радіє за Нього, Бога Найдосконалішого, побожно падає перед Його безмежною величчю та з подивом занурюється в Його незбагненну безмежність.І перебуває в Божественному порядку:Перебуваючи ж таким чином у Бозі, побожно шанує і Божественний порядок буття і життя. Відчуваючи, що він весь є Божий, покірно підкоряється Богові у свідомості повної залежності від Нього; усвідомлюючи, що все його є Боже, він дякує за це, благословенствує, терпить, вдовольняється; вірячи, що все майбутнє від Бога, він віддається Богові, заспокоюється в Ньому і, сподіваючись, молиться; впевнений, що буде кінець усьому, він чекає на нього, готується до смерті, пам’ятає останнє і утримує себе чужинцем на землі.Так різко позначаються три відділи почуттів і прихильностей, що виражають благочестивий настрій духу і складають християнські обов’язки до Бога. Очевидно, що мета всього – життя в Бозі, сходження ж до Бога і перебування в порядку Його – це засоби, ніби два стовпи, на яких ґрунтується те життя. Не так, однак, слід розуміти це співвідношення, ніби тут є інше потрібне, а інше непотрібне. Ні, тут усе суттєво необхідне в цілісному устрої, і вилучення чого-небудь є збитком для цілого. Тут так усе пов’язано, що малий розлад розлаштовує все. Як наше тіло, забери в нього соки, помре і, забери нерви, теж помре, так і тут усе потрібно. Нічим тому не нехтуючи, молитися треба старанно: «Серце чисте створи в мені, Боже, і дух прав обнови в утробі моїй».г) Молитва – вмістилище і нива життя у вірі та благочесті.а) Значення молитви.Як у ставленні до віри є особливі дії, в яких вона виражається, так є свої дії, що служать вираженням і благочестя. Всеосяжна з таких дій є молитва. Вона є вмістилище або терені всього духовного життя, або саме духовне життя в русі та дії. Бо що є молитва? Є піднесення розуму і серця нашого до Бога. Але це піднесення має місце у всіх показаних перед цим благочестивих почуттях і прихильностях, обов’язкових для християнина. Бо і покаяння, і віра, і мир із Богом, і благоговіння, і терпіння, і сподівання на друге пришестя, і взагалі кожна з тих дій, що необхідна, має відношення до Бога, підносить до Нього й народжується з цього підношення. Тому, щойно починає рухатися будь-яке благочестиве почуття, рухається і молитва, і, навпаки, перебування в молитві є перебування в якомусь із цих почуттів, а перехід від одного почуття до іншого, немовби хвилювання благочестивих почуттів, є розігрівання молитви. Можна сказати, що молитися – значить приводити в рух благочестиві почуття і прихильності, кожне окремо, або всі разом, або одне за одним, або, що те ж саме, збуджувати, оживляти і розігрівати життя і дух благочестя. Хто не молиться, у того немає благочестя, і в кого немає благочестя, тому як молитися?Якщо тепер благочестя є життям нашого духу, то зрозуміло, чому тільки того, хто вміє молитися, треба назвати таким, що має дух. Хтось визначає молитву подихом духу. Вона і є дихання духу… Як у диханні розширюються легені й тим привертають життєдайні стихії повітря, так і в молитві розвертаються глибини нашого серця, і дух підноситься до Бога, щоб прилученням до Нього сприйняти відповідний дар. І як там кисень, прийнятий у диханні через кров, розходиться потім по всьому тілу й оживляє його, так і тут прийняте від Бога входить у внутрішнє наше й оживотворяє там усе…б) Наслідки благі.Звідси самі собою випливають такі благі наслідки молитви. Вона є оживлення духу, деяке ніби його обоження. Хто буває в мироварниці, насичується миром; хто ж підноситься до Бога, сповнюється Божеством… Божественна ж у нас течія, будучи сама по собі простою і поодинокою, розкладається в нас за трьома силами нашого духу нібито на три потоки: одним впливає на розум і просвіщає його, іншим – на волю й надає їй міцність, або освячення й відновлення сил, третім – на серце й підносить життя, або вогонь благодатного життя. Видно, таким чином, що молитва є все для нас, і зрозуміло, чому старанні молитовники скоро здіймаються наверх духовної досконалості, показують зачатки й плоди духу, одухотворяються.

в) Умови.Тепер самі себе виявляють умови руху істинної молитви. Якщо вона є піднесеним життям і діяльністю духу, а ця остання розвивається за рахунок інших життів, що отримали в нас ділянку, то молитва неможлива без умертвіння плоті та згуби душі або взагалі без самовіддачі, так само, як неможливе без них і істинне благочестя. Молитва, за чуттєвості й душевності, те саме, що паління сморідного вигрібка… Ось чому у святих пустельників знаходимо і молитву в найдосконалішому вигляді! Тому що в них сильна була самовідданість. І те й інше в сукупності скоро робило їх духоносцями і здебільшого тільки їх одних. Звичайний порядок життя якось не зовсім сприятливий досконалості в молитві. Бо тоді як у ній треба відрікатися від усього і ніби не існувати для зовнішнього, тут усе викликає геть і скидає дух із висоти, на яку лише тільки-но здійметься він з усіма зусиллями.г) Виховання через молитвослів’я.Судячи з такого походження і значення молитви, їй повинно бути безперестанною, бо безперестанку має бути дух благочестя, до того ж не мертвий, а живий. Тому пропонується: «безперестанку моліться» (1Сол. 5:17), “усякою молитвою і молінням моліться на всякий час духом” (Еф. 6:18). Але до такої безперервної молитви, або прийняття дійства молитовного, доходять не раптом, а переміжними молитовуваннями, що відбуваються у відомі часи, котрі є і необхідним засобом для набуття безперервної молитви, і умовою для її збереження впродовж усього життя.Виконання цих молитов вимагає і особливого порядку зовнішнього, і особливого настрою внутрішнього.Так, для нього потрібне особливе місце, якщо можна відокремлене і до того визначене, перед святою іконою з підняттям свічки або лампади або без того; потрібен особливий час, вранці та ввечері або в інші години, відповідно до годин церковних служб; потрібен особливий стан тіла, прямий чи вколінений, із добропорядком і напруженням.Той, хто приступає до цього молитовного богослужіння, насамперед повинен повернути розум свій із розсіювання і зібратися в себе, позбавитись усіх турбот або, скільки можна, пригамувати їх і поставити себе у найжвавішу свідомість присутності Бога, який є усюдисущим, всезнаючим і всевидющім. Це є ніби створення внутрішньої молитовної «кліті», в яку віддалятися наказав Господь (Мф. 6:6), те саме, що тимчасово поставлена скинія.Влаштувавшись так, здійснюй саме молитвослів’я: тихо, побожно, розумно читай обрані та встановлені молитви, перемежовуючи їх поклонами з хресним знаменням, поясними, або земними, або колінним поклоном, всебічно напружуючись впроваджувати в серце те, що читається, і збуджувати в ньому відповідні почуття. Коли зігріється серце або збудиться якесь почуття, зупинись і не продовжуй читати, поки не наситишся. Ослабне це почуття, знову починай і знову зупиняйся, коли відродиться почуття. У цьому й усе творення молитвослів’я…д) Ступені.Іншим здається, що такий спосіб молитви має в собі багато речового, стихійного; «а “тілесне навчання мало корисне”, – вчить апостол (1Тим. 4:8). А дехто зовсім хоче забрати в молитви все зовнішнє, залишаючись при одному внутрішньому. Ця помилка давня. Вона на самому початку була помічена і відкинута святими отцями. Плоду передує цвіт, цвіту – листок, листку – брунька і оживлення гілок. У речовому необхідна поступовість, необхідна вона і в духовному. Внутрішня молитва є плід: треба багато працювати, поки він зародиться. Можна призначити три ступені молитви. На першому вона буває переважно зовнішня: читання, поклони, бдіння та ін… З цього починають, і деякі досить довго трудяться над собою, поки з’являться зачатки молитви, або легкі рухи молитовного духу… Молитва як вищий дар посилається ніби крапля за краплею малою-малою, щоб навчити людину дорого цінувати її. На другому ступені в ній тілесне з духовним є в рівній силі. Тут кожне слово молитви супроводжується відповідним почуттям, або внутрішні молитовні рухи, внутрішньо рухомі, пояснюються і виявляються своїм словом… Це всюдисуща молитва, загальна всім майже. Вона звичайна в тому, в кому живий дух благочестя. На третьому ступені в молитві переважає внутрішнє, або духовне, коли і без слів, і без поклонів, і навіть без роздумів, і без усякого образу, за певного мовчання або безмовності, у глибині духу відбувається дійство молитви. Ця молитва не обмежується ні часом, ні місцем, ні іншим чимось зовнішнім і може ніколи не припинятися. Чому й називається дійством молитви, тобто чимось, що перебуває незмінно. Ось, власне, внутрішня молитва Але щоб дійти до цієї останньої ступені, необхідно пройти перші й, отже, підняти всю працю тілесного ділання для молитви, як от: пости, поклони, читання молитов, бдіння, преклоніння на колінах. Хто пройде це – вступить на другий ступінь, коли, як каже Макарій Великий, лише поклонишся, і дух уже зігрівається в молитві. Як тому, хто не знає алфавіту, не можна починати складів, бо це буде марною тратою часу, так і тут: хто не вміє плавати мілкою річкою, як того пускати в глибоке море? Але й тоді, як хто зійде до останнього ступеня молитви, зовнішнє моління не припиняється, а також бере участь у внутрішньому. Та тільки різниця, що в першому випадку зовнішнє передує внутрішньому, а тут внутрішнє – зовнішньому. Як же можна братися за одне внутрішнє, коли ще не навчилися працею і досвідом від зовнішнього сходити до внутрішнього!

Видно тепер, де у всій повноті, силі та красі є життя в Бозі? На вищих ступенях молитви. Так велика сила молитви і так високо її значення! Молитва є все: віра, благочестя, спасіння. Отже, про неї настільки можна говорити, що й кінця не буде. Бажано, щоб книгу хтось склав у керівництво до молитви зі святих отців. Це було б те саме, що керівництво до спасіння. Хто вміє молитися, той уже спасається.3) Спілкування з Богом через спілкування зі Святою ЦерквоюТепер треба повернутися трохи назад і пригадати, як почалося в нас роз’яснення почуттів і прихильностей, що становлять благочестивий настрій християнського духу. Дух благочестя християнського полягає у спілкуванні з Богом через Господа нашого Іісуса Христа у Святій Його Церкві, або за домоуправлінням спасіння. Зазначено вже, які почуття і прихильності повинен мати дух наш на шляху поєднання зі Спасителем, які – на шляху сходження від Спасителя до Бога, і якими сповнюватися, перебуваючи в Бозі. Що тепер повинен відчувати він і до яких прихильностей він зобов’язаний, поєднуючись із Господом Іісусом Христом і перебуваючи в Бозі за посередництвом Святої Божої Церкви?Господь наш Іісус Христос, здійснивши наше спасіння в Собі Самому, благоволив заснувати на землі Святу Церкву для застосування і засвоєння цього спасіння до всіх. Церква Свята є єдиний на землі дім спасіння. Хто поза нею, той гине. Господь каже: «будеш ти як язичник і митар» той, хто відокремився непокорою від Церкви (Мф. 18:17). Усі, хто не увійшов у ковчег, загинули під час потопу, і всі, хто не увійде в Церкву, загинуть. Живий союз із Церквою є єдиною умовою спасіння. Перебувати в цьому союзі – суттєвий обов’язок вірянина.Живий союз із Церквою є там, де все, що є в Церкві, визнають і відчувають так близьким до себе, ніби власну свою частину. Оскільки Церква є вмістилищем благодатних засобів до спасіння і водночас – вмістилищем спасенних і тих, хто спасається, то і привласнювати, і жваво сприймати до себе треба то благодатні засоби спасіння, то християн тих, хто спасається. Тому й обов’язкових для нас почуттів, прихильностей і справ по домоуправлінню спасіння нашого два роди.а) Почуття і прихильності зі ставлення до Церкви як вмістилища благодатних засобів до спасіння.Церква є домом спасіння, тому що всі суттєві наші духовні потреби задовольняються тільки в ній. Так, нам потрібна просвіта пізнанням істини: вона є просвітителька; потрібні нам сили для зміцнення слабких сил наших: вона – подателька благодаті; потрібен нам захист від небезпек і ворогів: вона нам ходатайка і покров.Цими трьома відношеннями Церкви до нас визначається і те, що лежить на нас у відношенні до неї.аа) Зі ставлення до осіб, які докладають благодатні засоби до тих, хто спасається Але на чолі всіх стосунків треба ще поставити одне, не для всіх, можливо, очевидне відношення до осіб, через яких Церква, що спасає нас, діє на нас засобами спасіння. Знаємо, що і просвіта, і сила, і захист від Бога подаються нам у Святій Церкві. Питається, як? Не безпосередньо. Оскільки ми тілесно духовні, то у Святій Церкві є відповідні тому, суттєво необхідні для повідомлення нам її спасительних засобів установи; такі установи, без яких не посилаються з неба і не приймаються на землі небесні дари. Але щоб ці установи благодійно діяли на нас, треба, щоб вони були застосовані до нас, або виконувані над нами. А щоб це останнє було здійснено, треба щоб у Церкві були особи, особливо на те визначені.1) Богоустановленість цих осібТак логічно доходимо до того висновку, що в Церкві, яка поєднує в собі благодатні засоби спасіння, повинні бути відомі особи, які б, діючи за її розумом, цими засобами доставляли від її особи іншим потрібне для спасіння. Вони і є. Це пастирі, що становлять священноначальне єпископство і підначальне священство, яке є поділом або розширенням єпископства. Господь сказав святим апостолам: «заповідаю вам, як заповідав мені Отець Мій, царство» (Лк. 22:29), тобто передаю вам будувати його (1Кор. 4:1; 1Пет. 4:10) та берегти (Кол. 4:17; 1Пет. 5:2). Апостоли тоді поєднували в собі все. Потім вони, ставлячи інших на своє місце, їм заповідали стерегти царство в тих, які приступили до нього. Так Господь « І Він поставив одних Апостолами, інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями та вчителями,
на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового» (Еф. 4:11-12). Святі робляться святими через пастирів. Не те це означає, щоб їм належала самоособиста сила, або в них був неточний початок сил; але те, що вони стоять на середині, на переході від землі до неба і то людей підносять до Бога, то Бога до людей схиляють. Що робив Іоанн Хреститель? Людей приводив до Господа. Те саме тепер роблять пастирі з волі Господа (див. Посл. Патріархів, розд. 10). Єпископство – корінь пастирства. Воно благодать від Бога виливає через священство на весь світ, а особливо ж на віруючих. Так, ніхто не приходить до Бога і від Нього не отримує милостей інакше, як через освячені особи за допомогою відомих установ, які утримує Церква. Тому в домоуправлінні спасіння перше, з чим ми зустрічаємося, є ставлення до пастирів. Ось у кількох словах усе, що лежить на кожному християнинові в цьому відношенні.

2) Обов’язкові до них почуття і прихильностіНалежить нам: зберігати переконання у високому значенні пастирства й вірити в нього; бути в сердечному, мирному, любовному спілкуванні з ним і підкоряти себе йому; навертатися через нього до Бога, або справді користуватися пастирством; молитися, щоб Бог берег ці посередники благодаті та всіляко пристосовував їхню діяльність на наше спасіння.Цим не запроваджується багатоголовість, але так влаштовано для того, щоб єдина Глава – Христос через найчисленніші посередництва, єпископів і священиків найчисленніших облагодатствував.бб) У справі користування благодатними засобами Святої ЦерквиТой, хто вступає в Церкву через пастирство, робиться причетним до всіх її відновлювальних благодатних сил і відповідно до того приймає зобов’язання живити в собі відомі почуття і прихильності як член Церкви. Саме:1) до Церкви- просвітительки. Церква просвіщає за допомогою проповіді Слова Божого. І Слово Боже, писане і неписане, і проповідь його постійно перебувають у Церкві. Отже, належить нам утримувати в думці й пам’ятати, що є в нас книга книг, яка містить єдину безпримісну істину, тобто Свята Біблія – неоціненний дар Божий; побожно шанувати її, любити й дякувати за неї Господеві; повчатися в ній день і ніч і утворити за нею життя своє; для цього, приступаючи до слухання і читання її, приступати благоговійно, очистивши розум від думок марнославних; читаючи, уважно слухати й розуміти, докладати до того серце, мати намір виконати і, подякувавши Богові, що нагодував, помолитися за сили здійснити впізнане. І до Слова Божого неписаного, тобто всього відданого і встановленого, слід звертати теж віддане серце; вірувати прихованим тут речам Духа Божого; благочестиво підкорятися; впізнавати й узгоджуватися з тим у почуттях і справах. Проповідь Слова Божого постійно чути в Церкві; треба дякувати за її буття, користуватися всякою нагодою почути, намагатися зрозуміти і засвоїти почуте, бо тут Сам Господь сіє насіння. Крім усної, є письмова проповідь у творах святих отців. Відкритим серцем і розумом треба приникати до цих джерел і пити з них небесну премудрість. Але не слід нехтувати зборами повчань і повчальними книжками, які й не святим отцям належать.Взагалі ж, до просвітництва розуму пізнанням істини, що передається Святою Церквою, слід живити такі настрої: вірити й утримувати серцем, що одна Церква є стовп і утвердження істини; що її просвітництво є єдине істинне просвітництво Божественне; усяке ж інше, зовнішнє, незрівнянно нижче за нього і, як тільки неузгоджене з ним або супротивніше до нього, є брехня й омана, або мудрість бісівська; тому тут переважно шукати просвітництва не самочинно, а через учительство, Богом встановлене, і під його керівництвом, хоча не без власної праці; а після нього й за духом його приймати й просвітництво світське, але тільки потрібне й під тією умовою, якщо воно згідно з безсумнівною істиною, бо все минеться, залишиться одна істина. Визнаючи все це серцем, не можна не шкодувати і не журитися, коли бідніють проповідь істини та її проповідники. Це страта, «глад… Слова Божого» (Ам. 8:11-12). Сумувати треба також і про те, якщо поширюється недбальство і презирство до Слова Божого, а вірянам навіюють вчення, протилежні до нього, бо це знак потьмарення і розширення володарювання темряви і князя брехні (див. свт. Тихона, т. 4).
2) До Церкви-освятительки, або подательки благодаті та виховательки її.
Потрібні нам Божественні сили до життя і благочестя виділяються сімома Божественними таїнствами, ввіреними Святій Церкві. Отже…
Слід нам, утримуючи в думці, що є в нас невичерпні сосуди благодаті, радіти й дякувати Господу за великий і невимовний дар цей; слід благоговіти перед ними як перед великою святинею та явленнями Бога й сили Його і частіше долучатися до тих, яких повинно, вірячи, безсумнівно, у спасенну, приховувану в них силу. Зокрема, у ставленні до кожного таїнства наш обов’язок – приступати до них як слід і зберігати з побоюванням прийняту через них благодать; зберігати нове життя, отримане в хрещенні, пам’ятаючи обітниці, які дано, завіт, в який вступили, блага, на які отримали право в цьому таїнстві; берегти, зігрівати і вживати на благо Церкви прийнятий у миропомазанні дар благодаті; поспішати лікувати всякий гріх свій у таїнстві покаяння, сповідуючись щиро, терпляче несучи епітимію за правилами; часто, і принаймні чотири рази на рік (див. Прав. Ісп.), долучатися до Святих Тайн з належним приготуванням і очищенням совісті і зберігати спокій Господа, прийнятого в цьому таїнстві; до таїнства шлюбу готуватися постом і молитвою, і, прийнявши його, зберігати союз дружній розумно й духовно, як дар благодаті; коли піддається хворобі, не забувати здійснювати над собою таїнство єлеопомазання з вірою та сподіванням, не обмежуючись одними ліками, бо віра не осоромлює.
Взагалі, в різних потребах духовних знати треба й утримувати в думці, що сила приходить тільки від Бога, через таїнства. Ні своя розсудливість, ні поради інших – ніщо не допоможе, коли не отримана сила Божа. Туди, отже, треба звертати всю увагу, і серце, і надію, знаючи, що всі інші засоби мають тільки умовне значення, а ці – рішуче. Потім, прийнявши силу, ніхто нехай не думає самовільно діяти нею. Треба підкоритися керівникові, від Бога визначеному священикові, а інколи й хрещеному батькові, і за його керівництвом обробляти дар, зігрівати і вживати. Що вищий дар, то небезпечніше повинно обходитися з ним; а це найкраще за все з ради того, за посередництвом якого він отриманий. Керівник у вживанні сил або розвитку нашої волі суттєво необхідний. Усі засоби педагогіки нижчі, малосильніші й ненадійніші за цей. Ось чому так скоро стають міцними мужами ті, котрі благодушно проходять послух! Хто хоче задовольнятися одними своїми думками, той стоїть у небезпеці зловживати даром або навіть зовсім втратити його.
Крім цього, ніяк не повинно опускати пропонованих Церквою засобів до розвитку і зміцнення благодатних сил. Перше місце після таїнств посідає піст із говінням. Їхнє значення те, щоб через стриманість давати можливість Духові благодаті сильніше впливати на нас, щоб дати нам час щиро долучатися до таїнств, щоб возочищати й оновлювати ревність у дусі. Це найблагодійніша установа!
Далі йдуть святкування, скасування від усього Господа заради і, отже, на користь духу благодаті. Але й, узагалі, всі чинопослідування церковні призначені для освячення і зігрівання духу благодаті та утвердження благочестя. Отже, всі їх треба утримувати, засвоювати, причетним бути до них, щоб освятитися, зберігати освячення і виховати відповідний дух життя. Ось де Божественний виховний дім!
3) до Церкви-захисниці та заступниці. Звідусіль нас оточують небезпеки. Грішимо невпинно і гнів Божий привертаємо на себе й на інших; а тут різноманітні вороги навколо, видимі й невидимі, внутрішні й зовнішні. Церква стоїть, як добрий страж на сторожі або як воїн хоробрий у всеозброєнні зі щитом сильних, і охороняє чад своїх. Одна вона поєднує найсильніших і найдієвіших заступників і помічників. На небі Сам Господь клопоче за нас, сидячи праворуч Бога Отця, собор ангелів і святих молиться за нас, а особливо ж осіняють кожного з нас покров Пресвятої Владичиці Богородиці, Ангел Охоронець і соіменний святий. І на землі є у неї особливі пункти притікання швидкої небесної допомоги – при святих мощах угодників Божих і чудотворних іконах. Але все це суть тільки способи її охоронні. Сама ж охорона, або власний її охоронний щит, полягає в безперестанній її молитві за нас. Чому вона і називається домом молитви і в усьому своєму устрої переважно носить характер молитовний.
Церква має один загальний для всіх молитовний устрій і приватні молитовування, пристосовані до особливих наших потреб. Щоб у тому й іншому випадку сила молитовного клопотання Церкви перейшла на нас, треба нам брати участь у них або ставити себе в певні до них стосунки, обов’язкові для нас як для членів Церкви.
Загальний для всіх молитовно-заступницький устрій Церкви такий.
Звичайно Церква скликає чад своїх на молитву до храму Божого у відомі часи і тут, священнодійствуючи, зводить на них охоронну силу. Звідси лежить обов’язок на віруючих згуртовуватися на молитву, або збиратися для громадського богослужіння. Спільна молитва має велику силу за обітницею Господа, бути там особливо, «де двоє або троє зібрані в ім’я» Його, і виконувати всяке прохання, про яке «радяться двоє на землі» (Мф. 18:19-20). Молитва одного сильна на стільки, на скільки сильний він один, і то якщо він не відсторонюється від спільної молитви; а якщо навмисне відсторонюється від неї, то його самотня молитва зовсім нікчемна. У молитві ж загальній молитва кожного стільки сильна, скільки сильні разом усі, хто молиться. Історія представляє вражаючі досліди сили спільної молитви в усі часи. Ціла Церква завжди просила допомоги в Господа, проганяла язви, вражала ворогів, зводила дощ, коли стояла перед Богом з єпископом, усім кліром і народом. Тому апостол і зобов’язує «не полишати зібрання», не цуратися його (Євр. 10:25) через побоювання втратити допомогу, яку подає взаємне підкріплення. Але цим не виключається обов’язок і сила приватної молитви.
Поза храмом, у домі, сімейство є союзом тих, хто молиться. І кожного Церква хоче зробити молитовником і сильним у молитві. Тому поклала правила для приватної, усамітненої молитви.
Лежить обов’язок збиратися в храми. Храм є місце освячене, в якому Бог виявляє особливу Свою присутність, місце, за глибокою думкою розташоване і взагалі, і в частинах. Так повинно вірити і радіти про ці оселі Божі; зрозуміти внутрішній сенс їх; перебувати в них, як перед Богом, із побожним страхом і ззовні виявляти до них належну пошану; зберігати їх і всіляко сприяти їхньому благоліптю й прикрашанню; речі священні й усе начиння хай будуть недоторканними, благочестиво шанованими та вживаними нами: свічки, одяг, посудини, ікони, особливо Хрест і Євангеліє. Більшої ж перед усіма честі нехай сподобляються святі мощі, якщо вони є, і чудотворні ікони заради сили Божої, що мешкає в них, усім явленої та постійно виявленої.
Але і будинок на час молитви стає храмом молитовним. Тут ікони, а інде лампада, свічки, Хрест, Євангеліє. Крім того, є каплиці з іконами і хрестами серед осель, і в полі нерідко встановлюються хрести. Видно прагнення всяке місце зробити молитовним, щоб навчити нас усюди молитися – удома, в полі, на шляху.
Лежить обов’язок збиратися в певний час, тобто у відомі дні та години дня. Для спільної молитви призначаються дні недільні та святкові. Треба знати їх і вшановувати як загальні церковні свята за їхнім ступенем, так і приватні – свого храму і найчастіші – свого Ангела, Свято – не бездіяльність, а святкування, тобто відрадне радісне тріумфування духу заради усвідомлення великих милостей Божих. Тому, полишивши речові труди й усяку турботу, у почутті пільги від них і свободи, ніби в передчутті свободи майбутнього віку, проводити має час цей у богохвалінні, богомисленні та благотворенні, загалом – винятково на спасіння, і це від початку свята по кінець, з вечора до вечора. Не можна краще виховати сподівання майбутнього століття. У Церкві Божій і дні тижня мають свій сенс. Пам’ятати треба і поважати значення кожного з них і відповідно до того влаштовувати свої думки і поводитися, особливо в середу і п’ятницю, через спогади, пов’язані з ними. Те саме треба сказати і про години дня. Не треба нехтувати їхнім значенням, а треба знати й поводитися відповідно до їхнього сенсу. Як багато може це сприяти утворенню духу молитовного і скоро навчити побожного ходіння перед Господом! Бо тут треба пригадати то суд, то страждання Господа, то благодать Духа Святого, то блага творіння. Години дня за спогадами суть ходіння в багатобарвному і запашному саду духовному. Тут – можеш? поклади поклон; ні? подумай… Особливо цього не слід забувати, коли та чи інша молитва або дія відбувається в церкві, як сповіщає про це дзвін. Тому видно, що з турботи про нас Церкви весь час життя розподілено на молитву. У святого Іоанна Златоустого є молитовні відозви на кожну годину дня і ночі. Так прикриті й осінені ми молитвами за заповіддю Церкви!
Є обов’язок збиратися на певні, встановлені священнодійства, якими є: вечірня, повечір’я, полунощниця, утреня, часи, обідня. Кожне з них має свій сенс, яким просякнуте, і кожне є єдине ціле, цілісне молитовування. Тому, беручи участь, треба знати, яке священнодійство відбувається; брати участь у ньому духовно, тому що воно для нас; для того глибоко слухати і входити в дух його та сповнюватися ним; бути присутнім на ньому від початку до кінця, випередити благословення священика і перечекати відпуст. Із Церкви молитвослів’я переходить із християнином у дім його, і тут, окрім звершення молитов вечірніх і ранкових, перед столом і після столу, у всякій справі й нагоді треба з молитвою і хресним знаменням підноситися до Бога. Так, за повчанням Церкви, кожна дія християнина має бути огороджена молитовуванням, або він безперестанку повинен перебувати під молитовним осяянням.
Ось загальний обрис молитовного устрою Церкви і ось обов’язки, що звідси випливають! Але ми маємо ще особливі різного роду потреби. Церква готова задовольняти всі їх, щоб захистити і упокоїти нас, і має чим. Наш обов’язок у всякому разі вдаватися до її клопотання. Є молитовні чинопослідування, які, будучи звершені за статутом освяченими особами в Церкві чи поза нею, являють повну над ними доброчинну силу за вірою, з якою приймаються.
Найголовніше клопотання Церкви полягає в принесенні безкровної жертви за гріхи всього християнського світу. Жертва ця безперервно приноситься в Церкві. Як Господь на небі праворуч Бога клопоче про нас, так вона – тут. Хрест ніби не сходить з лиця землі з часу першого його встановлення.
Грішимо ми і прогнівляємо безперервно Бога. Меч над головами… Стоїть у Церкві безперервна жертва Тіла і Крові Христової, всіх очищати сильна. Отже, поспішайте брати участь у принесенні цієї безкровної жертви, нехай очиститеся… тобто бувайте на літургії якомога частіше, подавайте на проскомідію, якщо можете, і потім, під час звершення її, духом упокореним і слізним молінням приведіться до піднесеної жертви. Коли не буваєте в Церкві, то в ту годину, як почуєте дзвін до гідного, моліться про прийняття жертви і заради себе… Це найсильніший захист Церкви, який ніщо замінити не може… Ця ж жертва є і жертва подяки – Євхаристія. Як є обов’язок дякувати, так треба вважати обов’язком і участь у принесенні цієї жертви.
Але крім цього найголовнішого клопотання в жертві безкровній, у всіх інших потребах треба вдаватися до Церкви. У неї на всяку потребу нашу є молитовне клопотання.
Є в нас потреби душевні й тілесні, є біди й скорботи приватні й загальні; в усьому цьому вдаватися треба до захисту Церкви (див. про це в Требнику).
Є потреби душевні: треба вчитися? благословися; вчення не приймається? прийми молитву; тягота, скорбота й туга томлять серце? вдайся до покладеного співу; ворогуєш на когось, але себе здолати не здолаєш – проси помолитися; щось мерзотить? освяти те й заспокой душу.
Є потреби тілесні: потрібен сон, але сон тікає? вдайся до Церкви; спиш добре, але сатана знущається з сонного? прожени його силою церковної молитви; потрібен дім? і фундамент його, і його самого освяти; потрібен колодязь? освяти; потрібен сад і овочі? освяти; потрібна сіль? освяти; потрібен вогонь? освяти; хліб потрібен? і сім’я, і схід освяти; чи плоди нові, чи нову їжу куштувати починаєш, освяти. І взагалі, все, що тільки стосується людини, що входить всередину, повинно бути освячене. Сина немає, нікому бути спадкоємцем, нікому підтримати старість? прийми його від Церкви через усиновлення; в дорогу вирушаєш? піди, Церква помолиться за благоуспіх шляху твого.
Є біди приватні: неміч яка в тілі? лікуйся в Церкві; насилується хто від бісів? уживи заклинання церковні; дім стужається від них? виженуть їх її ж молитвами; нива, чи сад, чи город шкодить від гадів? вдайся до тієї ж зброї.
Є біди загальні: бездощі й безвітря, мор, злорозчинення повітря, землетрус, глад, буря, громи й блискавки, навала ворогів або інша якась біда – від усього цього шукай захисту через молитви церковні.
Чи потрібно, нарешті, мати вдома засоби церковні свої на випадок крайнощів – і в цьому немає відмови… Придбай і, освятивши, внеси в дім немов би дар Церкви – Хрест Господній, освячену ікону, святу воду, особливо водохресну, різні предмети від святих мощів і чудотворних ікон та ін.
Так з усіх боків обкладена людина огорожею і захистом Церкви. Тільки-но виходить вона на світ, зустрічається молитвою Церкви і, коли відходить, її ж молитвою супроводжується за межі гробу.
Хто всіх цих молитовних, клопотань і захисних дій Церкви не цурається, не вважає зайвими і непотрібними, знаючи з досвіду силу їхню, той добро творить.
Для християн усі вони обов’язкові тому вже, що перебувають у Церкві. Християнин повинен зодягнутися церковністю, щоб бути членом Церкви. Що за воїн без військового вбрання і без науки військової? Церква є дім Господній. Не можна ж думати, щоб у неї ввійшло щось і утвердилося противне Богові, Ним не благословенне, Йому неугодне? Кожному, хто заперечується від виконання показаних заповідей і настанов Церкви, чи не слід сказати: друже, як увійшов сюди? До того ж сила всього того, чим клопоче Церква, пізнана багатьма дослідами. За цими дослідами і самі установи, і чинопослідування склалися. Той, хто цурається їх, схожий на того, кому пропонують прості випробувані засоби проти якоїсь зарази, а він через забобони нехтує тим і гине. Цуратися церковності дуже погано. Велике на нас наклеп ворога. Але переважно він діє на нас через речовину і через плоть нашу: є деяка спорідненість у нього з грубою матерією, за зауваженням святого Іоанна Дамаскіна. Можливо, ховаючись у неї, він відчуває деяку відраду, чому так і ллне до неї. Тому, наприклад, біси взивають до Господа: не посилай нас у безодню, а в свиней. Якщо так, то і у воді, і в повітрі, і в усьому він може наближатися до нас і лиходіяти нам. Господь і повелів заснувати в Церкві Своїй те, чим можна б було очищати й освячувати все, щоб звідусіль гнати нечистого і не допустити, щоб він торкався віруючих. Ось хто позбавляє себе цих засобів, той і став, як сад розгороджений, по якому нишпорять звірі і все в ньому гублять. Господь говорить про насіння добра в душі, що входить диявол і краде його. Так обгородити себе має кожен. Нічого так не боїться окаянний, як чогось церковного. Адже ми воїнствуємо, а не спочиваємо. «бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних.
Для цього прийміть повну зброю Божу, щоб ви змогли протистояти в день злий і, все подолавши, вистояти.
Отож станьте, підперезавши чресла ваші істиною і одягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність благовіствувати мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, що є слово Боже.» (Еф. 6:12-17).

На закінчення коротким словом ще окреслюється тут усе досі сказане. Тому, хто вступив до Церкви, ось що заповідається: просвіщаючись, освячуючись, огороджуючись нею під керівництвом мужів, освячених у ній на те Богом, перебувай у молитовному настрої духу, або в безперервній молитві, і через неї збуджуй та насаджуй у душі обов’язкові для тебе почуття й настрої, і ті, якими через Господа Іісуса Христа піднімаємось у спілкування з Богом, і ті, що випливають із порядку Божественного світоуправління; а далі, через ті й інші, постарайся, піднесися до життя в Бозі найпотаємнішого, що підноситься до безмовного занурення в Бога. Хай допоможе кожному Господь так влаштуватися!б) Почуття і прихильності зі ставлення до Церкви як вмістилища спасенних і тих, хто спасається.Церква є і сховищем благодатних засобів спасіння, і домівкою тих, хто спасається, і спасенних. Той, хто вступив у живий із нею союз, і сприймає на себе всю її устрій, і разом вступає в глибоке спілкування з усіма членами її. «Отож ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові, будучи утверджені на основі Апостолів і пророків, маючи наріжним каменем Самого Іісуса Христа, на Котрому вся будівля, складаючись злагоджено, зростає в святий храм у Господі» (Еф. 2:19-21). Це спілкування так само тісне, як і спілкування членів у тілі, бо «єдине тіло ми є у Христі» (Рим. 12:4-5). Оскільки члени Святої Церкви поділяються на два ступені, одні вже перейшли з цього життя, упокоєні в Царстві Небесному і становлять Церкву торжествуючу, інші ще перебувають на землі, прагнуть тільки досягти того стану в боротьбі та становлять Церкву войовничу; то і спілкування в християн одне із членами Церкви, торжествуючими на небі, а інше – із членами Церкви, які на землі перебувають та войовничими.
аа) Зі ставлення до тих, хто відійшов
1) прославлених
Що є спілкування у земних із небесними, про це вчить апостол: «Але ви приступили до гори Сіону і до міста Бога живого, до Ієрусалима небесного і до безлічі Ангелів, до торжествуючого собору й церкви первістків, написаних на небесах, і до Судді всіх – Бога, і до духів праведників, які досягли досконалості; і до Ходатая нового завіту Іісуса, та до Крові кроплення, яка говорить краще, ніж Авелева.» (Євр. 12:22-24). Коли такий є тісний союз, то мають бути й обов’язкові стосунки. Але оскільки стан небожителів зовсім інший, ніж земних, то іншим чином нам слід поводитися у ставленні до них, ніж до тих, з якими живемо тут.
Поняття про їхній стан і про спосіб нашого з ними спілкування визначає обов’язкові для нас у ставленні до них дії, до того ж як загальні для всіх, так і приватні для різних чинів їхніх.
Оскільки вони вже здійснилися, зійшли в блаженну міру віку виконання Христового, досягли вищого призначеного обоження, постали перед Богом і перебувають перед обличчям Його, як діти в домі, з відвагою простягаючи до Нього слово молитви, перешагнули неміч, стали сильними, по благодаті Господній, у їхній дії на створіння видиме й невидиме, то ми повинні:
віддавати їм вшанування не Божеське, але вище людського, і не як Богові, але як найповнішим сосудам Божества, Богом звеличеним і прославленим;
вдаватися до їхнього клопотання, як до молитовників за нас невсипущих і сильних у Бога, за Його людинолюбством і невимовною добротою, і з вірою та надією просити їхньої допомоги та захисту, як сильних за благодаттю Божою.
Оскільки, далі, вони не відокремилися, а перебувають разом із нами членами єдиної Церкви і становлять до того ж зразок і немов би мету, до якої всякий повинен спрямовуватися, то звідси знову випливає, що ми повинні:
пізнавати їхні богоподібні властивості і труди, ними зроблені, і всіма силами намагатися наслідувати їх у почуттях і справах, вважаючи їхнє життя вірним керівним світлом;
приходити з ними, скільки можливо, в найтісніше духовне єднання, насолоджуючись їхньою славою і співчуваючи їхнім трудам і чеснотам.
На виконання всього такого повинно:
згадувати їх у їхні дні і святкувати належні їм свята;
шанувати їхні ікони, молитися перед ними і цілувати любовно, запалювати свічки і служити молебні;
прочитувати їхні житія або тропарі та кондаки;
розмовляти про них і про справи їхні з належною повагою і любов’ю.
І, зокрема, кожному лику святих обов’язкові дії, що лежать на нас, ті самі, з якоюсь тінню зміни і відмінності відповідно до їхнього чину. Тому тут сама думка про чин навчить, як ставитися до них, тільки поясни собі значення чину. У цій небесній ієрархії вища за всіх найчесніша Херувим і найславетніша без порівняння Серафим – Владичиця Богородиця. За Нею чини безтілесних: дев’ять за їхнім порядком; потім святі Божі: пророки і більший з пророків – Предтеча, апостоли і верховні з них – Петро і Павло, святителі, з них великі – Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Златоуст, святий Миколай та: Петро, Олексій, Іона, Пилип; мученики, сповідники, преподобні, безсрібники, Христа заради юродиві. Найближчі з них до кожного християнина – це Владичиця Богородиця, спільна для всіх християн Матір і Заступниця, Ангел Охоронець, святий однойменний, святий храму чи країни, той, чиї мощі є, або за кого є особливе заступництво. Ці особливі стосунки виражені в молитвах, що звертаються до них. За образом їх треба поминати їх у кожній молитві, чи звершується молитва за чином, чи тільки внутрішні підносяться до Бога звернення: Пресвята Владичице Богородице, спаси нас! Ангеле Божий, Хранителю мій святий, моли Бога за мене; потім сповідувати Матір Господню Приснодівою, Богородицею і віддавати Їй вшанування вищу за всіх ангелів та архангелів, як тій, що брала суттєву участь в улаштуванні втіленого домоуправління; повинно Ангела Хранителя слухати і привчатися розуміти його навіювання; святому соіменному змагатися в його саме чеснотах, знати життя його і святкувати день його благочесно; до святого ж храму вдаватися з особливою вірою, бо всі хрещені в тому храмі стають під його опіку; до святого країни ходити до храму, до мощей, до ікони.
Усю ж небесну Церкву треба поминати в головних молитвах за чином їхнім, як у молитві церковній: Спаси, Боже, люди Твої… Або: Владико многомилостивий… та в інших.
Головна мета цих співвідношень є виховати в собі прагнення і жагу вступити в співтовариство тих, хто торжествує на небі. Усі призначені до того, і треба готувати себе: частіше звертатися туди думкою і серцем, напружуючись, скільки можна, осягнути і передчути солодкість їхнього перебування там, щоб нарешті сказати: колись я розрішуся! Частіше розмовляти з ними в молитві й роздумах, щоб, з’явившись туди, не бути чужим для них, а вступити нібито в рідне товариство.
2) До тих, хто відійшов і перебуває в надії життя вічного
Крім, утім, цих прославлених, досконалих, явлених нашими заступниками й захисниками, є ще клас людей, які відійшли від нас у вірі та надії, долі яких, однак же, нам із певною рішучістю невідомі. І вони не відокремлюються від нас і перебувають у тому самому домі Церкви, а тому й наші обов’язки до них не припиняються зі смертю їхньою, хоча вже вони не можуть бути тими самими, якими були колись. Так, треба всякого взагалі померлого брата у Христі посприяти поховати, якщо є потреба, і віддати йому останню шану; за всякого приносити молитви, жертви та милостині; або зовсім не говорити про них, або говорити одне хороше, але аж ніяк не лихословити і не засуджувати; виконувати їхню останню добру волю; з вдячністю згадувати про їхнє добро та намагатися наслідувати їхні повчальні звичаї й підтримувати їх. А щодо рідних, крім усього цього, треба ще не сумувати, подібно до тих, хто не має надії, хоча і не можна бути байдужим; здійснювати за них поминання поіменно завжди, особливо в 3-й, 9-й, 40-й дні, на рік, у дні поминання церковного та у всякій молитві. Померлим одна відрада – молитва старанна, уповальна, сильна. Милостиня теж багато може; але головне – безкровна жертва.
б) Почуття і прихильності до братів у Христі, які живуть з нами на землі і складають тіло Церкви земної
Іншого роду обов’язкові стосунки пов’язують нас із тими християнами, з якими живемо на землі.
Ці стосунки випливають із поняття про християн як єдине тіло Церкви (Еф. 4:16; 1Кор. 12:12,27) і бувають двох родів: одні – до всього тіла Церкви, а інші – до кожного члена її, оскільки він член.
1) До всього тіла Церкви
Перші вказуються відмітними властивостями живого тіла. Відмінні властивості живого організованого тіла – це гармонія, або струнка злагода всіх частин, в одному цілому, живе з’єднання, або співчуття і співстраждання, і розподіл праці між усіма частинами на користь одного цілого, минаючи себе. Відповідно цим трьом властивостям живого тіла є й у християн щодо цілого тіла Церкви обов’язкові почуття і прихильності, які свідомо виховувати в собі неминуче має кожен. Саме:
1а) Бути в злагоді, або подобонастрої, по духу з усією Церквою. Члени в тілі «згодні тому, що всі переймаються одним життям. І кожен християнин повинен напоїтися одним і тим духом, яким сповнена вся Церква. Якщо немає цього, він не від Церкви є: «від нас виходили, але не були від нас», говориться про подібних (1Ін. 2:19). Хоча речового зречення видимого не буде, але воно саме здійсниться всередині над душею, і не мрійливо, а істинно. Ця єдність духу виражається в єдності початків розумових і моральних, або в однодумності та єдиноволії.
Однодумність з такою переконливістю наказується святими апостолами майже безперестанно! Апостол Петро, після інших обов’язків, підсумовує: «І, нарешті, будьте всі однодумні, милостиві, братолюбні, милосердні, дружелюбні, смиренномудрі» (1Пет. 3:8). Апостол Павло заповідав: «Будьте однодумні між собою» (Рим. 12:16), і то Бога молити: «Бог же терпіння і втіхи хай дарує вам бути в однодумстві між собою, за вченням Христа Іісуса, щоб ви однодушно, єдиними устами славили Бога і Отця Господа нашого Іісуса Христа» (Рим. 15:5-6), то самих християн благає: «молю вас, браття, ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, щоб так само промовляли всі, нехай не буде у вас чвар, нехай ви будете ж тверді в тому ж розумінні й у тій же думці» (1Кор. 1:10). «то доповніть мою радість: майте одні думки, майте ту ж любов, будьте однодушні та однодумні» (Флп. 2:2). Це зобов’язує християнина не бути байдужим до того способу мислення, який він живить, і не думати, що однаково, хоч би як він розумів інші речі, він повинен всіляко дбати, наскільки можна щиро і внутрішньо об’єднатися в розумі й думці з усіма, – тому не тільки не ставити собі за честь особливість та індивідуальність поглядів, а й журитися за тим, що вони є, особливо якщо вони встигли так укоренитися, що вимагають боротьби. З цього погляду всі філософствування і самостійні погляди в царині відвертих істин – це злочини. Отці наші не так чинили. Про всякий предмет у них перше було подбати дізнатися, як судили отці… І це повсякчасна практика в Церкві – бути в однодумності з усіма.
Одновілля, або життя з волі Божої, інакше чистота… Це зобов’язує християнина до того, щоб бути чистим, як усі, і нечистотою своєю не поганити святого тіла Церкви… І в Старому Завіті неодноразово було заповідь: «Тож усуньте зло з-поміж себе» (Повт. 17:7), тому що воно не йде в загальному, чистому складі всіх, весь його опорочує і наражає на небезпеку, як це і бувало, що за гріх одного страждали всі. Так само апостол Павло докоряє коринтянам, навіщо терплять вони нечистого, бо як «квас квасить усе змішання», так і він нечистим зробив усю їхню Церкву (1Кор. 5:6). Так, нечистота є посяганням на благо всієї Церкви, тому вимога чистоти є великої важливості. Але, з іншого боку, нечистота в посудині, наповненій водою, або спливає нагору, або осідає на низ, тобто перебуває поза тілом води. Так і всякий нечистий, власне, є поза тілом Церкви, відокремлений він формально чи ні. Отже, член ти Церкви? Будь же чистий, знаючи, що якщо не чистий, то вже й не член.
1б) Члени живого тіла перебувають у живому союзі, завдяки якому те, що відбувається в усьому тілі, відбивається в кожному члені, і, навпаки, стан кожного члена відбивається в цілому складі. Ця властивість інакше є співчуття. Відповідний йому обов’язок теж пристойно назвати співчуттям, за яким живо повинно відчувати, що відбувається з усіма і у всіх братах наших, або в християнському світі. Апостол Павло так великим його ставить і такою мірою приписує, щоб, коли «страждає один член», страждали всі і, коли радіє один, раділи б і всі (1Кор. 12:26), чому сам показав приклад, запевняючи: «хто знемагає, і не знемагаю» (2Кор. 11:29). Отже, стан християнського світу не має бути чужим для кожного християнина, холодним, без участі ним пізнаваним і уявляним, але має бути жваво ним відчутним. Цей союз усіх сердечний у Слові Божому виражається одновольністю… У всіх, говориться про перших християн, була «душа єдина і серце єдине…» (Діян. 4:32), або, як заповідав апостол Павло, нехай усі християни живуть, «старанно намагаючись зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4:3). За цим обов’язком християнин серцем своїм розширюється по всьому простору християн і живе з ними не як чужий, а як свій, подібно до члена сімейства, який, хоч би де був за місцем, серцем завжди перебуває зі своїми… Відсутність такого почуття явно викриває втрату союзу, відрізання від тіла; і якщо в будь-якому місці всі, хто називається християнами, дійдуть до взаємного відчуження, то очевидно, що вони перестали бути членами живого тіла Церкви, вони – гілки, які відламалися.
1в) Між членами живого тіла розподілені праці для цілого так, що кожен член належить цілому, а не собі, не для себе працює, а для всіх. Подібно до цього й усякий християнин повинен так діяти, щоб ця діяльність була жертвою цілому, повинен себе забути, а мати на думці одне благе загальне, відчувати себе й усвідомлювати не початковою особою, а знаряддям у складі цілого тіла Церкви. Отже, нехай кожен усвідомлює, чим може і повинен він діяти на благо всіх, і нехай діє так зі свідомістю обов’язку, тобто, за апостолом, той, хто має обдарування служити, – «служи», навчати – «учи», втішати – «втішай», подавати – «подавай» (Рим. 12:7,8). Взагалі, кожному повідомлено дарування «Духа на користь» (1Кор. 12:7), якими і повинні всі взаємно «служити між собою» (1Пет. 4:10). Це всім діям християнина надає характер відчуженості, де особисті вигоди зовсім зникають з уваги, а на увазі мається одне духовне благо християн, яким би воно не було. Якби всі особи, що діють, мали такий настрій, як скоро піднеслася б і розумова, і моральна досконалість християн! Тут благословення Боже – звідси досконалість або зрілість усякої справи, в яку не дозволено увійти нічому, що може бути некорисним. Скільки зла від забуття цього простого правила! Так, і душу, і тіло принось у жертву благу християн усіх – на всіх простягай турботливі види.
1г) У цих трьох розташуваннях виражається суть і дух християнської любові. Хто має цю любов, той, привівши себе в однодумність і єдність з усіма, а далі, розчинившись і ніби розлившись у всіх своїх почуттях і серці, всього себе, всі сили тіла й духу приносить у жертву благу цілого тіла Церкви, йому себе присвячує із самозабуттям і самопожертвою. Тут трудівники істини, молитовники, охоронці добробуту. Не всім, звісно, можна виконати цю вимогу ділом; але всім можна і треба виконувати її в почутті, в бажанні, в молитві, як і молимося за добробут Божих Церков і за з’єднання всіх. Такий настрій усій діяльності християнина надає деяку незалежність і свободу, що не зв’язується тісними межами стану своєї особи або близьких осіб, нерідко навіть і обставин часу. Любов дає йому змогу стати вище за все, щоб звідти споглядати, куди йде все, як і чим відвернути зло, захистити й зростити добро. Їй притаманна материнська дбайливість, що передбачає, застерігає. Тому часто в діяльності її можна, через непорозуміння, бачити щось незрозуміле, що ніби викриває недалекоглядність, але наслідки завжди її виправдовують. І справедливо цю любов слід назвати духоносною і тому, що вона, безсумнівно, носить Духа, і тому, що сама носиться Духом. Прочитавши житіє такого діяча, мимоволі вигукнеш: ось що означає справжня християнська любов! Усім зрозуміле це почуття. Помолимося, нехай Бог любові все більше й більше зігріває його в серці нашому!
2) До кожної особи, яка перебуває з нами у видимому зв’язку Отже, істинно християнська любов, відрікаючись від усіх обмежень, простягається на весь християнський світ. Так само широко прагне вона поширити і вплив справ своїх, у чому нерідко за допомогою Божою і встигає, але переважно здійснюється вона, або докладається до справи, у своєму тісному колі, перед тими й на тих, з якими мешкає. Той загальний, найглибший, найкорінніший настрій люблячого серця надихає і надає відмінний характер християнській діяльності, або приватній діяльності особи, християнина, у своєму місці, часі й обставинах. Нехай, відповідаючи на запитання: як діяти християнину у ставленні до кожної майбутньої особи, визначаться різні обов’язки до ближніх, але вони всі будуть нічим іншим, як вираженням духу любові, єдиного в різних застосуваннях.
Запитується: в якому настрої треба тримати себе і як діяти у ставленні до християнина, який перед нами? Відповідається: постався так, як вимагає дух любові християнської, і чини так, як вимагає особа, яка стоїть перед нами, відповідно знову ж таки до того ж духу любові.
Таким чином, є в нас обов’язкові до християн розташування, є й обов’язкові до них дії.
2а) Які прихильності має відчувати нам взаємно один до одного?

Немає відмінності: « все одне у Христі Іісусі» (Гал. 3:28), – каже апостол, – як живі члени одного тіла, як рідні члени одного сімейства. Приймай же всякого з почуттям спорідненості, як рідного, як брата. Братська любов – ось справжня прихильність, що панує між християнами! Зустрівши брата по крові, ми все забуваємо і відчуваємо головним чином одне те, що він брат. Такий настрій має бути у нас і у ставленні до всякого християнина. «Братолюбством один до одного люб’язними» бути, заповідає нам апостол (Рим. 12:10). Із цього почуття повинна витікати вся діяльність християнина щодо інших і всі інші до них прихильності, обов’язкові для нього. Але саме воно частіше виражається в таких властивостях:

У прихильності, або відчутті задоволення від присутності, поводження і спілкування з іншим. Якщо брат, то кров повинна говорити. Цим почуттям вказується серцевий союз. Він же є вірний і найтонший свідок і ознака любові істинної, повної, зрілої. Кому неприємно бути з кимось, у тих і любові немає: вони роз’єднані. Байдужість є вже недобрий стан, і в християнині йому не повинно бути. Вона перший крок завмирання любові й ухилення серця від істини у ставленні до інших. Вибачатися може байдужість, навіть і неприємність від зустрічі з іншим, якщо вони мимовільні, – і то тільки за діяльного й посиленого напруження на збудження прихильності до нього. Оскільки серце не раптом налаштовується як треба, то чого посилено шукає людина, то зараховується їй заради шукання, хоча ще не здобуто. У такому разі це буде ніби фізична недосконалість, а не моральна.
У доброзичливості. Кому приємний інший, той бажає йому всього доброго. Доброзичливість – природний плід прихильності. Воно виявляється участю в усьому, що стосується іншого, співчуттям до того, прийняттям до серця, зарахуванням того до свого стану, дізнаванням, що де потрібно, чи добре там, чи погано, з відповідною тому радістю, а також поривами на допомогу і сприяння. Доброзичливість обіймає всі рухи доброго серця для інших. Воно відрадне навіть і за скорботи, дає спокій, розширює серце й очищає його від егоїстичних пристрастей, як вогонь очищає метал. Йому протилежна недоброзичливість – плід байдужості й холодності. Тут буває або відсутність доброзичливості, або бажання протилежного, тобто зложелання. З ними у співдружності нерозривній – зловтіха і заздрість, два мучителі, що терзають бідне серце людини, яка втратила любов.
У благопіклуванні. Щира доброзичливість тішиться благом іншого і поривається на допомогу і сприяння тому, хто її потребує, чому породжує із себе діяльну і дбайливу турботу про благо іншого. Це так неминуче, що припиняється тільки неможливістю сприяти. У всякому ж іншому випадку відсутність його викриває слабкість доброзичливості й відсутність любові! «Не словом любимо…, але ділом та правдою» (1Ін. 3:18). «Один одного тяготи носіть» (Гал. 6:2), заповідають апостоли. При цьому треба пам’ятати, що піклування справою може походити не з доброго серця; так само й те, що і блага доброзичливість може бути плодом нерозбірливого симпатичного природного розташування. Уся справа в тому, як ставиться до цих сторін розум, що розпоряджається ними, або особа внутрішня. Сприяй і без прихильності з тією метою, щоб вона прийшла; і доброзичливості не піддавайся без розбору, щоб із доброго не виросло зло, бо серце сліпе. Взагалі, треба так налаштуватися, щоб сприяння виходило не з догоджання собі, не з догоджання іншим, а з однієї – внутрішньої любові, яка бачить істинне благо і спрямовує до нього все. Міцна, тверда і твереза опіка цим способом і утворюється. Тоді християнин і бажає тільки того, про що повинно попіклуватися, і піклується про те, чого побажати іншому повинно. І це є здоровий стан любові до ближніх, без якого і до якого доброзичливість із піклуванням можуть йти окремо, одне одному заважаючи і навіть суперечачи. Однак же всеначалом його служить дійсне піклування під управлінням вищого начала діяльного, а не одна доброзичливість, яка може бути і безплідною, і неправомірною. До відмінних властивостей благопіклування належить невідкладна, швидка, всепотужна допомога, яку визнано потрібною відповідно до співвідношення з метою. Воно не метушиться в суєті, а йде рівно, поступово, але й не хворіє відкладанням і відстрочками. У неї закон: користуйся всякою нагодою, бо вона вже не повториться; скарбничай і багатій. Йому протилежне і безплідне бажання, що переходить у порожню думку про можливості допомогти; але головним чином те, що народжується з недоброзичливості, тобто не тільки нетурботою та несприятливістю, а й навіть протидією, або перешкоджанням успіхам, і прямим лиходійством. Те й інше – плід егоїстичних пристрастей, які завжди до того ж дратуються і посилюються взаємними неприємностями.
Цими трьома: прихильністю, доброзичливістю і піклуванням – визначається справжня властивість братньої любові. Коли немає якогось із цих рухів серця і до того ж не тільки взагалі, але до кожного, зокрема, немає і любові прямої, або вона не дозріла, а перебуває ще тільки в зародку, зростає. Зростання її і необхідне, по суті справи. Серце, в стані занепалого, не право відчуває. Має оновити в ньому дух правий. Головне, воно упереджене, любить своїх тільки і їх захищає… Тут немає зла, але воно може бути, якщо його залишити так. Християнин повинен усіх християн ввести у свою спорідненість і з усіма жити як з рідними, повинен довести себе до того, щоб усіх обіймати рівною любов’ю, – розрізняти ж тільки діяльність або сприяння, і то не за відчуттям, а за безкорисливою й відчуженою мірою здорового судження.

Апостол Павло образ діяльності на інших виражає так: «будьте братолюбні один до одного з ніжністю; випереджайте один одного шанобливістю» (Рим. 12:10), тобто братерська любов до інших не може не бути з’єднана з повагою до них. Ця ж прихильність прямо народжується і з почуття спорідненості. У кого є це останнє, у того є і повага. Із рідних ми з повагою дивимося навіть на дитя, яке ще не прийшло до самосвідомості. У християнстві ж, цій духовній спорідненості, вона ще природніша для того, хто глибоко усвідомлює значення християнина. Християнин – храм Духа Святого, житло Отче і Синівське. Отже, він сосуд Божества. Прийми ж його, як такого, що приніс до тебе Бога в собі, з благословеннями, подібно до стародавнього ковчега, і до того ж усякого, чи то великого, чи малого, бідного чи багатого, розумного чи ні. У почутті християнської поваги все зовнішнє має бути усунене як чуже і прийшле, що не належить самому християнину, а має матися на увазі одна гідність особи. Зовнішнє за потребою різноманітне, а повага має бути більше або менше однаковою до всіх. Джерело її – внутрішнє значення християнина, з яким може не узгоджуватися зовнішнє. Майже того, кого вшанував Бог.

Властивість або тон поваги визначив апостол Павло словами: честю більша собі роблючи.

Будь-якого іншого в почутті серця треба ставити вище за себе, себе – нижче за нього і не знаками то показувати тільки, але відчувати всередині. Знаки можуть бути інші, як, наприклад, у начальників, а повага – одна. Немає важчої цієї чесноти, бо вона стоїть прямо проти самості. Особливо вона важка для того, хто має відмінності, і щодо того, хто себе принижує чим-небудь. Але закон не скасовується заради труднощів виконання. Важко? – вживи зусилля. Головне в цій справі – усунення з уваги зовнішнього стану християнина і сприйняття ним одного внутрішнього його значення. Останнє, оскільки воно високе, будучи жваво усвідомленим, родить повагу. Протилежне повазі почуття є презирство. За протилежністю воно всіх ставить нижче себе і, ще більше, ставить ні в що. Воно плід гордості, зарозумілості, забуття себе і брата свого.

Той, хто поважає іншого, священним шанує все, що належить йому, і в усьому віддає йому належне. Розташування віддавати всякому належне з поваги і любові є справедливість. Де є повага, там і справедливість, і навпаки… Бо сама повага є першою справедливістю, з якої випливає і якою підтримується вже й уся сфера правди. Правда зазвичай вважається самою зовнішньою огорожею морального життя в тому сенсі, що хто зайшов за її межі, той розоряє основи царства морального, від того нема чого більше очікувати. Але то не істинно, ніби правда може обмежуватися однією тільки негативною стороною, тобто тільки не робити того, що порушує право іншого, або робити тільки те, що може бути витребувано законним порядком. Це не християнська правда, а мирська, зовнішня, судова. Християнська ж обіймає і позитивний бік, робить усе, що повинно, для іншого не через зовнішній страх, а через внутрішню прихильність. Правда холодна, законна тільки і зовнішня – нехристиянська… Ця остання йде від совісті за участю серця… Однак вона відмінна від любові, хоча одушевляється нею. Супротивно їй нехтування прав іншого, несправедливість є плід презирства брата свого. Коли особу поставлено ні в що, як поважати права? Отже, всякого християнина зустрінь як брата рідного, забувши все зовнішнє, будь із ним і при ньому з приємністю, зігрій серце до нього доброзичливими бажаннями, обслужи його благополуччям, скільки є засобів і сил, зберігаючи водночас цілковиту повагу до обличчя його, яке він почав носити у Христі Іісусі, і напружуючись виставити у відношенні до нього всю правду та уникнути всілякої неправди. Усі ці почуття одночасно повинні виникати й у ставленні до кожного християнина. Треба дбати, щоб вони всі були в силі й не відставали одне від одного, щоб у дусі християнина була стрункість. Але очевидно, що останні, нібито зовнішні, межі, видимі для всіх, тут суть сприяння і справедливість. Інші почуття приховані всередині і зріють під прикриттям їх, як плоди під листям, і то передують їм, то слідують за ними, так, однак, що якщо немає їх, то немає істини і в цих останніх. Це добре відшліфований сосуд, призначений для зберігання запашних мастей, але порожній. Так, переважно треба мати повноту любові в серці, щоб у ньому ближній не тісно вміщався, а щоб до нього розширювалося серце, подібно до Павлова.

2б) Які потрібні дії? Коли є істинні прихильності, будуть і дії, бо несократима, неудобозакривна сила прихильностей. Однак справи ці виливаються не без обачності й умов, але як взагалі всяка дія визначається предметом, так і вони змінюються відповідно до властивостей особи, до якої звернені. Особа, яка постає перед нами в християнині, є людиною, що складається з душі й тіла, з відомою мірою добробуту зовнішнього. Кожна з цих сторін брата нашого викликає в нашої любові свого тільки роду дії, які й зобов’язують нас. Звідси само собою видно, що обов’язкові для нас до братів наших, християн, дії бувають трьох родів: одні відносяться до їхньої душі, інші – до тіла, треті – до їхнього добробуту зовнішнього.
1) Щодо душі
Головне тут є а) спасіння душі або взагалі особи братньої, бо коли немає спасіння – все інше нікчемне. Ніяке благо непорівнянне з цим благом вічним. Тому вся і до того ж постійна увага має бути звернена на спасіння душі брата нашого. Отже,
Молися старанно як загалом про спасіння всіх, так і зокрема про спасіння тих, яких більше знаєш і які, за твоїм розумінням, особливо потребують; молися, бажаючи і братам певного дару розуміння, або ревнощів, або молитви та ін., і собі випрошуючи сили й уміння діяти для їхнього спасіння або, краще, самого себе віддаючи в знаряддя Божественні на цю справу; особливо ж молитовно просячи неспокусливої дії перед іншими і молитвою ж очищай себе від колишніх ненавмисних випадків, які можуть бути спокусниками.

Не спокушайся помислом і промовами інших, ніби молитва така ні на що; бо окрім того, що той, хто освятив себе нею, завжди здатніший, налаштованіший до спасенної на інших дії, є таємне спілкування душ, завдяки чому одна, незрозуміло як, може запліднювати іншу або привертати її до запліднення через себе або через інших. Приклад – мати Августина, мученика. Якщо всі взаємно будемо звертати молитовно дух свій на інших, то до кожного прийде стільки зігріваючих променів, скільки є осіб. Отже, всі були б зігріті мірою теплоти, рівною всьому християнству. Тоді ніяка сила не могла б здолати жодного християнина. Само собою зрозуміло, що для цього кожен має бути розкритий вірою до прийняття молитовної допомоги, а без того і сила Божа нічого не зробить у ньому. Але коли йдеться про християнство, йдеться про віруючих. Ось чому самі апостоли просили молитов, бо взаємна молитва є сила на спасіння.
Уявляй у собі живий зразок віри і благочестя. Коли виходиш назовні і з’являєшся в колі християн, нехай усякий бачить у тобі живе християнство, бачить, що ти і розумієш його, і шануєш, і здійснюєш. Це те саме, що створювати брата всім: і словом, і поглядом, і рухами, і справами, і нічим із цього не розбудовувати його і не спокушати. У прикладі і добре, і погане дуже сильно діє, чому скільки одне є обов’язковим, стільки інше є засуджувальним. Якби ніхто не виявляв свого нечестя назовні, не потрібно було б багато повчань, бо здебільшого ми не знаємо не те, що треба робити, а те, як що зробити. Але те й лихо в теперішньому порядку речей, що зло видається назовні, а добро ховається, тому на всі випадки, які нам трапляються, ми бачимо багато прикладів беззаконних, а законних майже не бачимо. Як діло сильніше за думку і слово, то всяке наше вчення – невчення. Ув’язнити б належало всіх розпусників у невидимі місця або самих їх зобов’язати якомога ховатися. Ось випадок, коли слід вважати похвальним навмисне тримання себе зовні невідповідно внутрішнім почуттям, – саме, щоб не захопити на гріх і не розбестити іншого. Розпусника, що діє відкрито і словом, і ділом, треба вважати душогубцем. Він схожий на сліпого, який смертоносною зброєю махає без розбору на всі боки…
Але цього мало – треба і бажати, і дбайливо пориватися на сприяння, і сприяти самою справою спасінню інших, бо що користі казати тільки: грійтеся, а не давати потрібного? Хто істинно любить, той усе зробить для любимого. Любов не дивиться на незручності і не бачить їх. Але якщо і є вони, готова життя своє покласти за други своя; усім, навіть і життям, пожертвувати за їхнє спасіння. Холодність у цьому викриває холодність і про своє спасіння, і про Божу славу, також непереконання у вірі, і самолюбство, і рішучу безпечність. Тому уважно треба стежити за всіма випадками у ставленні до братів наших і шукати між ними, чи не знайдеться якийсь, якому ми за своїми силами можемо щось вкласти в душу, що рятівно сприятиме його спасінню. Справи, до яких це відноситься, суть: приспаного пробудити, готового піти неправо напоумити, слабкого зміцнити. Способом виконання може бути і слово, і діло. Тільки треба пам’ятати, що не можна йти в область іншого духу самовільно. Кожен замкнутий у собі. Тому треба або привертати його, або очікувати привернення. У всякому разі, краще пособляти діяти іншому самому, а не владно визначати його, бо він є живий і вільний дух. Тут, наприклад, у простій бесіді зображують добре і зле, одне – з похвалою, інше – із засудженням; зображають в інших так; однак, щоб той, до кого говориться, не здогадався, що говориться на його рахунок, але водночас отримав і достатнє напоумлення. Любов винахідлива. Але й досвідченість потрібна, бо можна інакше більше шкодити, ніж сприяти спасінню.
б) Зокрема, в турботі про душу іншого треба творити його розум і волю.
У першому – насаджувати тверді, ясні та здорові про все поняття й початки, починаючи з віри, а за її керівництвом простягаючись і в царину всіх інших знань, розвиваючи їх застосовно до неї та, де можна, з неї, так, щоб уся сума пізнання була чимось цілим, нерозрізненим. Роблять велике зло ті, котрі дозволяють собі всяке хитросплетіння свого розуму розголошувати без розбору в тій упевненості, що воно не з царини віри, хоча явно представляє думки й погляди, незгодні з нею. Що не від віри, що не є виведенням із неї, що не покривається нею, не може стояти в царині її благопристойно, все те є брехня знехтувана, яку треба зневажати і викорінювати. Звідси всі теорії у всіх науках, особливо у фізиці та історії, суворо мають бути випробувані і після випробування вже запропоновані християнському світу. Усе ж, узагалі, випробуване і знайдене здоровим: чи то пізнання якесь теоретичне, чи то відкриття в галузі мистецтв, у гуртожитку тощо. – має бути всім оприлюднене; бо навіщо Бог і дав його, як не для того, щоб усі отримали від нього користь. У Господа всі люди – одне сімейство. Що Він дає одному, те дає для всіх. Скупість розумова має бути у стільки злочиннішою за грошову, у скільки дух дорожчий за речовини. Розповсюджуючи позитивні істини, треба звертати увагу і на неістини, на поняття помилкові або омани й упередження. Вони самі собою будуть рідшати в міру розширення світла істини, але можна і прямо діяти на них. Той, утім, благодійніший, хто озброюється проти упереджень серця, ніж той, хто йде проти розумових, особливо якщо ці останні не тільки не спотворюють серця, а й ще, хоча побічно, творять. Упередження серця – це ті, якими тримається людина в гріху, або які складають гріховне засліплення. Кажуть, наприклад: природа вимагає – для виправдання похоті; або: живий живе гадає – для виправдання багатотурботливості та ін. Хто такі упередження відкриває, вказує і від них відводить, той робить для іншого вічне благо. Щодо другої. Бідна воля наша! Їй потрібні правила, яких часто не знає; потрібні спонукання, які часто випадають з думки; потрібне керівництво, бо часто не знає, як почати справу. І так напоуми, зміцни, вкажи. Ми всі взаємно з’єднані, щоб взаємно вчити один одного. Тому життя і називається, між іншим, наукою. Яке зло – байдужість до способу життя іншого! Багато хто обмежується тільки внутрішнім несхваленням, або пересудами і засудженням у кутку. Інші роблять ще гірше: показують знаками схвалення недобрих справ іншого, хоча удаване, і тим роблять його сміливішим і зухвалішим у злі й, отже, нещаснішим, або для нього небезпечнішим. Ні! Помітивши щось в іншому особливо для нього небезпечне, всіляко попікуйся остепенити його і напоумити, як можеш. Сам дій прямо: знайди людей, які можуть на нього діяти, підстерігай випадок, увійди в найближчі стосунки і приверни до себе тощо. Але вже ні під яким виглядом не подавай знака співутіхи, або згоди на ті справи, ні словом, ні ділом… Якби всі, хто оточував несправного, показали йому знаки недоброзичливості, то, здається, він зараз би мусив би порозумнішати, бо куди б йому діватися тоді? Один із найкращих способів напоумлення – це є наведення іншого самого на розум: нехай сам знайде, ти тільки так влаштуй справу, щоб знайшов.
2) У ставленні до тіла
Тіло – орган життя нашого земного і водночас умова утворення нас у громадян майбутнього світу. У такому суттєвому зв’язку воно перебуває з душею, що добрий або поганий його стан відгукується і в душі, і то спонукає її до добра, принаймні не перешкоджає і слухняно служить їй у тому, то захоплює до зла. Тому і ця частина вимагає особливого піклування. Допоможи ж братові твоєму і в цій справі й полегши йому працю доброго влаштування тіла – вірного слуги його і водночас завжди готового ворога. Цей обов’язок вимагає: а) всіляко сприяти добробуту, цілості й здоров’ю тіла братнього і ділом, якщо потрібно, а більше словом; тобто доставити йому спосіб до утримання, подати пораду щодо корисного, вказати на шкідливе й самому запобігти йому; всіляко сприяти цілям тіла, щоб воно було пристосованим знаряддям душі, а не перешкодою їй. Всякий живить і гріє плоть свою, але інший занадто багато, а інший занадто мало. Наставити на розум нерозумного трудівника, а особливо остепенити п’яницю, розпусника, ненажеру, сластолюбця – велике благо. Бо, як із пекла, витягується тоді душа з тиранства плоті в останніх, але й у першого вона побачить світло, як Іоанафан, скуштувавши меду. У цьому відношенні погано чинить той, хто під час порад на догоду тілу забуває про душу. Тому треба бути обережним у порадах живити й покоїти тіло, а більше звертати їх на занепокоєння його; б) небезпеці життя запобігати всіма можливими способами, тим більше самому з братом не чинити так, як можна навести його на розлад здоров’я або небезпеку життю. Це найчастіше буває від зайвого напруження сил душі й тіла: там – збудженням пристрастей, тим гірше, миттєвих: гніву, переляку, радості, печалі; тут – вимогою чи примусом до трудів, недоречними порадами, не знаючи справи, збудженням бійок, кулачних боїв, ігор, які можуть бути небезпечними, тощо; але в) головне, ані справою, ані сприянням, ані згодою, ані явно, ані таємно не зазіхати на життя іншого. Вбивця повстає проти Бога, який визначає міру життя, губить себе і стан убієнного робить сумнівним, бо один Бог знає правий суд. Ми повинні зріти тут. Хто невчасно припиняє життя, перепосилає в цей вік незрілого.
Багато про це годі поширюватися, бо справи такого роду самі собою наводять жах і відвертають від себе. Навчись всяк прописаному і більше тому, що стосується спасіння душ братії наших і роби, що можеш, словом і писанням або поширенням добрих писань.

3) У ставленні до добробуту і щастя. Турбота про душу і тіло ближнього є турбота про досконалості його особи. Але він ще з волі Божої володіє відомою мірою щастя або добробуту на землі. Звертаючись до цього останнього, ми отримуємо особливі, відповідно до нього, обов’язки.
а) Душевного
Щастям звикли називати щось зовнішнє, саме: сприятливий нам перебіг обставин. Але воно не ззовні, а в нас, у стані духу втішному, радісному, благорозчиненому, який рідко узгоджується із зовнішнім, а співається за своїми законами незалежно. Тому сюди і має бути звернена переважна увага. Тут головне: жодним чином не повинно обурювати внутрішній спокій брата, а навпаки, всіляко сприяти його зміцненню і піднесенню. Той, хто чинить інакше, те саме, що грабіжник, який увійшов до чужого городу і винищує там усю зелень і квіти без розбору. Бог дав братові спокій, ти його крадеш. Тільки одне занепокоєння дозволено, саме: занепокоєння грішника, і до того ж як грішника, через пробудження його від сну; цього потряси в усіх підставах, розтрощи кістки його, нехай сумує до відчаю і не знаходить спокою день і ніч. Приклад цьому показав апостол Павло, який привів у скорботу коринтян, що згрішили, бо, каже, «смуток, який за Богом, покаяння нерозкаяне на спасіння робить» (2Кор. 7:10). Побачиш когось сум’ятим від чого б то не було, піди втішати сумного, приклади пластир на рани серця його, вилий відраду словом і ділом. Тут уже одна участь полегшує, тим більше – вміння заспокоїти. Пам’ятати тільки треба, що головне заспокоєння – у Бозі. Туди і треба звести сумного і в Господі обвеселити його, довести його до того, щоб він радий був тому самому, про що сумує. Хто це зробить, той ощасливить людину на все життя, на всі випадки і в один раз зробить усе. Добре для немічного і зовнішнє обнадіяння, але воно – половина справи, і його треба вживати тільки як засіб. Інакше вона буде не в плані Промислу, бо всякою скорботою Бог кличе до Себе. Якщо ти будеш відволікати, а не приводити до Бога, то будеш діяти не по вірі.
б) Зовнішньому
Зовнішнє щастя складають добре ім’я, достаток і сприятливий перебіг справ. Втрата або нестача чого-небудь із цих позбавляє нас спокою. Людина відчуває себе нещасливою. аа) Добре ім’я дає людині вагу в її колі, слугує підставою довіри до неї та розташовує до себе; отже, воно докладає шлях до безперешкодної діяльності, як навпаки, втрата його пов’язує руки й ноги. Тому той, хто любить брата всіма способами, нехай оберігає добре його ім’я, а для того попередньо нехай освятить це ім’я в серці своєму або, що те саме, нехай виконує обов’язок поваги, почуттям своїм завжди ставлячи іншого вище за себе. Така прихильність сама навчить, як берегти честь ближнього і від себе, і від інших. Воно зв’яже і розв’яже язик. Коли є таке почуття, воно вже й робить своє; варто тільки його зберігати, або відхиляти все, чим воно може бути послаблене, а саме: ніяк не дозволяти собі принижувати брата заради природних якихось вад душі й тіла або заради зовнішнього несвітлого стану. Це хула на Бога і несправедливість до брата. Але й побачивши моральні недоліки, треба звертати все незадоволення на гріх і призвідника його, диявола; у братові ж бачити благородство природи і благодаті зменшене, а скарби Божі розкрадані, бачити його вільного – у кайданах, здорового – ураженим хворобою, і пожалкувати за ним, журитися заради нього перед Господом, а не принижувати.
Найкраще найменше звертатися спостережливим оком до вчинків іншого, а більше до себе уважно ставитися. Погано чинить той, хто, через лукавство ока свого, у всякому вчинку іншого бачить одне погане. Це підозрілість, недовірливість, внутрішній наклеп. Тим більше не повинно з цієї нагоди негайно виголошувати рішучий про іншого суд, що-де він такий і такий. Тут уже осуд, що ображає Бога і привертає Його гнів. Трапиться почути лихе про іншого, заткни вуха, а того, хто обмовляє тай щирого свого, вижени або сам від нього біжи.
Приймати всі промови і чутки без розбору є велика необережність: негайно опоганиться своя душа і затьмариться в ній обличчя братнє. Коли, таким чином, буде дотримано ім’я іншого, як святиня, недоторканним у своєму серці, тоді не буде коштувати великих зусиль дотримуватися його і зовні. Тоді буде правилом: про брата або не говорити, або говорити одне хороше, про погане ж усіляко мовчати, не натякаючи на нього ні жартома, ні навіть ніби з жалю. Почувши ж, що ім’я брата страждає, всіляко дбати треба, щоб відновити його – захистити, виправдати, зігнати цей морок наносний; але вже ні під яким виглядом не похвалити порожніх пересудів, жартів, глузувань, гострих слів, тим більше лихослів’я й наклепу, а ще більше – наклепу публічного. Освячення доброго імені ближнього в собі та інших вимагає чималої праці. Засудження внутрішнє і зовнішні пересуди суть перші породження гордості, яка за властивістю своєю принижує всякого брата. Тому вони постійно крутяться – одні в думці, інші на язиці. Утримуватися від цього і боротися з цим треба постійно. Немає гріха звичайнішого за осуд, але й немає небезпечнішого. Одному належало кілька років постити і молитися за один короткий осуд уявний, і це – за особливим Божим визначенням. Тому святі Божий рішуче кажуть: хто не засуджує, той спасенний. Інші й без подвигів одним цим спасалися. Навпаки, в одному засудженні пагуба, бо воно передбачає і забуття Бога, і брехливість, і підступність бісівську. Яких зол уникаєш, хто не засуджує!
бб) Достаток складають майно, пожитки, те, чим задовольняються неминучі наші природні потреби, їжа, одяг, притулок і взагалі дім, або сукупність речей, що їх називають життєвими. Турботу про те отримала людина разом із життям і тому дбає, що життєлюбна, і, коли дбає, покладає на те життя своє. Усе здобувається в поті чола, тратою сил і крові. Зате достаток заспокоює дух, розливає відраду в серці, дає свободу життя. При достатку як у безпечній огорожі. Отже, якщо любиш брата, нехай буде для тебе недоторканною святинею всяка його власність, усе те, про що він може сказати: моє. Для нього це є і дар Божий, і ціна його крові: не торкайся. Якщо знайдеш не свою річ, знайди власника і поверни йому; не знайдеш – віддай бідному або в храм Божий, бо це майно Боже. Інші, втрачаючи, кажуть Господу: нехай буде то часткою бідних. Так треба бути виконавцями волі братньої і разом Того, Хто чув її.

Радісно дивитися на задоволеного: радість на чолі його. Сумний вигляд того, кого обтяжують недоліки: він як убитий, поникли голова його й очі. У Слові Божому найсуворіші покладені суди за образи цього роду, особливо завдані тим, у яких і мало взяти – значить, взяти майже все, як у сиріт, вдів, найманців. Тому цього роду злочинці й судяться Богом як убивці (Сир. 34:21-22).
вв) Сприятливий перебіг справ. Людина діяльна. У кожного є свої справи, або заняття і праці, до яких приставив його Бог народженням і серед яких він коротає вік свій. Разом із добрим ім’ям і часткою достатку вони становлять участь людини, тому не залишаються нею поза увагою, але влаштовуються так, щоб текла добре, щоб мала праця винагороджувалася добрим успіхом, щоб не було великих перешкод і не виснажувалися сили без плоду, щоб не було непотрібних і прикрих зупинок, загалом, щоб усе йшло в неї, як у добре налагодженої машині. У кого це є, той з радістю виходить на справи свої і з радістю повертається до себе і насолоджується миром і безпекою, не сподіваючись зла. До складу перебігу справ входять і праця, і зносини з іншими, навіть звичайний порядок усіх життєвих занять з їхніми часами і місцями, де, як видно, все то завивається, то розвивається. У ставленні до нього є обов’язок всіляко сприяти йому, не ставити перешкод, відновлювати розладнаний, а не тільки самому не розлаштовувати його. Розлад справ іншого є велике лиходійство, що обурює тіло і душу і того, чиї справи, і тих, хто біля нього. Від цього такий уподібнюється загальною мовою споконвічному ворогові. Той, хто сприяє іншому, є благодійник, відрада душі. Це посланник Божий, Його намісник, що розливає відраду навколо себе і, як сонце, всіх зігріває. Очі всіх – на нього. І кожному треба поставити для себе за мету ощасливлювати. Сприяти іншому можна порадою, дією і допомогою, або наданням йому сил, яких у нього бракує. Достав тому, хто потребує, що йому потрібно. Порада, послужливість і позичання, або позички, складають співжиття – чесноту найпотрібнішу і водночас найлюб’язнішу. Ніхто не може мати всього, що потрібно, завжди в належній мірі: один багатий на одне, інший – на інше. Тому й потрібна взаємна товариськість, ніби перелив із посудини в посудину, щоб склалося одне питво, зване щастям. Звідси – будь готовий зробити для іншого все, що можеш. Хто готовий сам, для того й інші готові, і Бог – помічник йому. Помітивши, де потрібна допомога, не чекай прохання, сам прислужися, скільки можеш і чим можеш. Людина послужлива – права рука для всякого у своєму колі. Просять у борг – дай, що можеш, не руйнуючи себе, нічого не сподіваючись, а якщо маєш достатньо віри і міцності духу, не розрізняючи ні того, хто просить, ні того, що він просить… Ти Божий розпорядник. Усі такі справи становлять простір для вдосконалення чесноти безкорисливості та піддатливості.
Якщо й так треба всіляко сприяти братові, то тим паче коли він бажає вступити з нами в певні умови, за якими, бажаючи одержати від нас відомі речі, і сам хоче робити відповідне тому для нас. Звідси мають початок різного роду угоди. Основою їх служить обіцянка. Ця обіцянка має бути щирою; знай, що обіцяєш, і, чого не можеш виконати, не обіцяй, тому що обіцянці треба бути вірним: давши слово, тримайся. Тут зміцнюється довіра і розкривається чеснота чесності.
Ступені щастя в нас визначаються словами: багатий і знатний, задоволений, бідний, убогий. Взагалі, брати наші з усіх предметів добробуту або вищі за нас, або рівні нам. Ці ступені або постійні, наче незмінні, одного разу затверджені назавжди і становлять певний стан брата, або непостійні, але, подібно до приливів та відливів, то підносяться, то знижуються, залежачи від щасливих або нещасливих випадків.
У першому випадку, щодо вищого за тебе, тобто багатого і знатного: радій за нього і дякуй Господу, що не позбавляє таких людей; майже його пристойною честю за те, що він є видимим сосудом милостей Божих, але не лести, коли він принижує себе ділами, а або мовчи й ухиляйся, або кажи за нагоди правду, тільки без норовливості, начебто благаючи; коли кличе, не відмовляйся потрудитися для нього, бо він мусить мати ширше коло діяльності, для чого потрібні способи, – і будь ти йому силою. Благо, що походить звідти, зарахується і тобі. Щодо нижчого: не нехтуй його, але шануй пошаною братньою, за заповіддю; будь завжди до нього прихильний і зігрівай його цією прихильністю, щоб він відчував, що перебуває, як під крилом якимось, під твоєю увагою; допомагай йому всіляко і сприяй піднести його добробут у всіх сферах. Тут особливий клас становлять незаможні – бідні. Усякий, хто має достаток, повинен бути для таких нога, рука, око, подібно до Іова… бо до всякого з них говориться: «На Тебе слабий опирається, Ти сироті помічник» (Пс. 9:35). Отже, голодного напої, спраглого напої, голого одягни, в темниці відвідай, хворому послужи, покинутого упокой, мертвого поховай, будь милосердним, подавай милостиню щедро. Богу і Господу уподібнюються найбільше милостинею, що гріхи очищає. Господь до того сходить до милостивців, що Сам приймає дане ними, а це нескінченно високо…
У другому випадку. Щастя не стоїть, але невпинно то підвищується, то знижується. Тому біля себе бачимо тих, хто то радіє від щастя, то сумує від нещастя, якого б то не було. У цьому відношенні закон – радіти з тими, хто радіє, і сумувати зі скорботними. Таке співчуття природне серцю людському, але пристрасті, що прийшли через падіння, спотворюють його, від чого замість радості за щастя іншого буває скорбота за нього, або заздрість; замість печалі за нещастя буває радість за нього, або зловтіха. Ці бісівські прихильності є в різних відтінках, яких і описати не можна. Почуття співрадості та співчуття і виражати треба, тобто треба виявити одному радість, а іншому співчуття – з розрадою і готовністю сприяти.
Не думай ніхто, що все це зовнішня робота! Ні, не зовнішня тільки, а й внутрішня разом. Вона виходить або повинна виходити зі щиро люблячого серця, тобто з доброї внутрішньої прихильності, і, звертаючись до зовнішньої сторони іншого, гріє його внутрішнє. Віяння братньої любові цілюще, як весняна теплота.
2в) Терен виявлення цих прихильностей і дій – взаємозвернення Такі обов’язкові для християнина до братів своїх прихильності і справи. Усі вони для свого здійснення вимагають безпосереднього спілкування з іншими, без якого, як у насінні, залишаються нерозвиненими, неявленими. Тому взаємозвернення є обов’язком, хоча додатковим, але ж, за широтою застосування, всеосяжним. Воно те саме в обов’язках до ближніх, що молитва стосовно обов’язків до Бога. Отже, –

Кожен християнин зобов’язаний до взаємозвернення. Охоче входь у зносини з іншими, так само і сам себе тримай так, щоб усякий без боязні, з відкритим серцем міг приступити до тебе. Протилежне до цього чинить той, хто чужий для всіх. Відчуженість є потворність серця. Але вона не те, що благословенне усамітнення, або пустельництво. Пустельник, відокремившись від інших тілом, перебуває з ними духом, а цей відчужений від усіх відокремлений духом, хоча живе серед них. Відчужений холоне, бідніє, завмирає духом. Навпаки, той, хто спілкується з усіма, розкривається, багатіє, повнішає, формується, тож тільки одне безперервне спілкування з Богом і ангелами вище за це. Воно ж є і училище самопізнання. Сама по собі окремо людина легко стає зарозумілою, а коли подивиться на інших – навчається смиренності…

Обов’язок взаємозвернення простий, але всеосяжний… Він дає спосіб здійснити всі інші обов’язки до ближніх, а тому розкриває безліч чеснот, котрі, хоч і є нічим іншим, як докладанням загальних, з’ясованих уже прихильностей наших до братів, проте ж, отримують тут і особливі назви, і особливі властивості… Так, тут –

а) Повинно мати щиру привітність, тобто від серця приймати всякого, відчувати себе задоволеним, істинно ощасливленим відвідуванням іншого або зустріччю з ним, радіти тому від душі. Недобре робить, хто при цьому нудьгує або досадує.
б) Люб’язність, тобто треба зробити, щоб іншому з нами було добре, щоб він знаходив у нас приємність, оживав, добре налаштовувався і ніколи не відходив невеселим. Для цього потрібні зговірливість, привітність, ласка і простота при пристойності. Супротивна цьому людина є важка… І сама обтяжується, і інших обтяжує.
в) Скромність. Треба приховувати свої переваги і, навпаки, підносити над собою іншого. Протилежне цьому – педантство, пиха, чванство.
г) Лагідна миролюбність. Ні сам не ображайся, ні іншого не ображай, а вмій утримувати серце своє завжди в союзі з іншими. Миролюбність і сама мириться з іншими, і інших мирить, як миротворення, або навіть не помічає образ, як лагідність. Протилежні цьому образливість, запальність, гнівливість, вимогливість, непримиренність.
д) Поступлива тихість. Зустрічаються розум із розумом, воля з волею. Коли кожен хоче поставити на своєму, народжуються суперечка і розбіжність. Тихонравний не те щоб не любив істини, але, відкривши її, скромно ухиляється від наполегливої настирливості там, де не зовсім люблять істину, заради непорушення миру, чекаючи сприятливого до напоумлення випадку. Протилежні цьому безглуздість, непоступливість, сперечливість, бранчливість.
е) Істинолюбство. Відверто й істинно виставляй речі так, як вони є і як переконаний. Лукава брехня, обман, хитросплетіння – справи суто бісівські.
ж) Розсудливе слово. Мета взаємозвернення не одне задоволення, а, головним чином, взаємне творення на благо. Треба тому не допускати, щоб слово гниле виходило з вуст наших, треба вміти говорити і вміти мовчати. Протилежне цьому дозвільне марнослів’я, одні тільки жарти та дотепи.
з) Зберігання таємниць. При взаємних зустрічах безперервна відбувається обмін думок і відомостей. Для збереження миру, що довідалося від одного, не переводь до іншого без потреби, особливо коли це може бути шкідливим. Так себе тримай, ніби не чув нічого. Кому ж сказано, що ввіряється йому таємниця з умовою мовчати, той, передаючи її будь-кому, не тільки нерозсудливий, але є і безсовісний зрадник.

Ось добрі якості, потрібні при взаємозверненні! Спосіб взаємозвернення головний є взаємне відвідування. Його треба заснувати й підтримувати за любов’ю, за потребою, заради втішного відпочинку. З ким і коли вести це, вкажуть обставини; тільки під час цього всіляко треба дотриматися всіх чеснот взаємозвернення, інакше воно – зло… Особливий вид взаємоспілкування, відкритий і широкий, становлять збори і вечері. Вони корисні, бо приводять у рух розвиток любові, що сповільнюється від невживання, і тому підносять і скріплюють внутрішній союз усіх. Тут відбувається те саме, що у Вольтовому стовпі. Тільки само собою зрозуміло, що засновувати їх треба не на догоду плоті і ворогові, а на користь духу і спасіння. Зразки йому – стародавні вечері любові. Вище цих життєвих бенкетів бенкети Христові, або обіди для бідних. Сам Господь приписав для них правила (Лк. 14:12-14). Вони стають нині маловживаними через вичерпання любові, хоча ще тримаються по місцях. Найбільше вони являються нині у вигляді приймання подорожуючих, що є великою чеснотою, багатою на обітниці, бо і склянка води, подана в нужді, небезбідна, тим більше повне заспокоєння.

Взаємозвернення має на меті здійснення і разом утворення любові істинно християнської. В істинному своєму вигляді воно і виробляє це, в хибному ж замість об’єднання роз’єднує, замість любові поселяє ворожнечу. Це там, де замість чеснот діють пристрасті. Таким чином, із взаємозвернення ми отримуємо благодійників, друзів і ворогів.

До друзів і благодійників ми буваємо сердечно прив’язані. Цього непотрібно вчити і зобов’язувати. Треба тільки застерегти, щоб ця прихильність не робилася винятковою, не виключала інших і не відчужувала від них.
Ми повинні бути вдячними до них. Вдячність – люб’язна і приваблива властивість… Хто до людей вдячний, той дякує і Богові. Подяка – знак духа смиренного і Богові відданого… Вона теж є самородне майже почуття. Треба тільки не зупиняти його на одних людях, а через них завжди зводити до Бога, бо від Нього все. Крім особливих благодіянь, живучи з іншими, ми невпинно отримуємо послуги. За всяку послугу треба бути вдячним.
Друга і благодійника, якого маєш, бережи як зіницю ока, і своїми помилками не доведи себе до втрати його, бо старий кращий за нових. Розрив тут скільки скорботний, стільки й небезпечний і для життя, і для моральності; бо такі, після розриву, рідко сходяться. Звичайно, якщо зміна не з нашого боку, що робити!
Треба пориватися відплатити благодійнику, чим можна: послужливістю, виконанням бажання, пропозицією праці тощо.
Оскільки друзі – особи дорогі, то треба бути дуже обережним в обранні їх.
Що робити нам із ворогами? Християнин не повинен бути ворогом сам нікому і, скільки є сил, «з усіма бути в мирі» (Рим. 12:18; Євр. 12:14). Якщо якимось чином знайдеш того, хто ворогує, не позбавляй його любові, а всіляко намагайся помиритися з ним з усіма поступками; тим більше будь готовий на мир, коли він пропонується. Нехай він і не мириться, ти будь йому брат і роби все, що робиш коханому, і навіть більше: благотвори йому особливо, пам’ятаючи, що любов до ворогів є найвірніша форма любові християнської. Мститися ж ні під яким виглядом не повинно. Це справа сатанинська.
Цим закінчується огляд того, як слід поводитися християнину як члену тіла Христового в союзі з усіма, хто становить це тіло, чи то на небі, чи то на землі. Пам’ятати тільки постійно треба, що турбота про цей союз має бути не заради нього, а заради головної мети християнської діяльності – богоспілкування в Господі Іісусі Христі; бо і сама Свята Церква і як дім спасіння, і як громада тих, хто спасається, існує заради цього єдиного, і тільки тому істинною є, що коли здійснює це єдине. Як у живому тілі всі члени, перебуваючи в живому союзі між собою, перебувають сполученими і з головою – і навіть тому живуть союзно, що сполучені з головою; так у тілі Христовому всі християни міцно сполучені між собою бувають тільки тоді, коли щиро з’єднані з Господом. Про це молився і Господь: «Нехай усі єдине будуть: як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і ті в Нас єдине будуть» (Ін. 17:21). Християнська любов є пряма дочка християнського благочестя й іншого походження не має. Марно тішать себе надією спасіння ті, хто засновує його на одній любові благодійності. Не справи самі по собі спасають, а дух, що приводить у рух усі справи… Дух же християнський приходить від Бога через Господа Іісуса Христа у Святій Церкві. Усе, що тепер бачиться в християнстві, так зчеплено між собою, як ланки одного ланцюга.в) Як повинен християнин самого себе тримати й формувати, щоб бути в живому союзі з Церквою, а через неї з Богом.З поняття про союз християн між собою живий, подібний до того, який є між членами тіла, можна дійти думки, що тому, хто вступив у цей союз, нема про що більше вже піклуватися. Бо як у тілі кожен член, діючи для інших, сам твориться силою всього тіла (освітньою), так і християнин, діючи цілком для тіла Церкви, сам може триматися й утворюватися цілим тілом. Але, з іншого боку, оскільки цей союз є вільним, тобто заснований на свободі й свободою підтримується, то й після того вже, як християнин вступив до складу тіла Церкви, він тримається там не проти волі, ніби за якоюсь необхідністю, а не інакше як сам тримаючи себе. Звідси логічно запитати: як же християнин повинен тримати себе у складі тіла Церкви, щоб не відпасти від союзу з нею? Треба також взяти до уваги, що всякий християнин утворює сам себе, хоча з суттєво необхідною допомогою Божественної благодаті, одержуваної у Святій Церкві. Питається: як же повинен створювати себе християнин, щоб мати право і бути в змозі стояти в живому союзі з такими і такими членами? Відповіді на ці запитання і визначать образ того, як християнин має поводитися із самим собою. Визначити цей образ тим паче необхідно, що така близька до нас і така сильна в кожного з нас головна неміч – самість, яка все силиться втягнути в себе або ж перетворити на знаряддя для своїх видів. Чим важче утримати в належних межах справжню любов до себе, тим необхідніше керівництво для неї, або вказівка їй потрібних правил. Головний тон християнської діяльності у ставленні до себе є самовідданість, але якщо для того, щоб бути з плодом, воно повинно бути з розумом, а не без розбору, то слід вказати, в яких частинах і як саме самість вабить до себе, і як тоді християнин повинен відрікатися від себе, щоб встояти в істині! Ось сенс обов’язкового для християнина способу дії щодо самого себе! Ним визначається, як серед подвигів самовіддачі повинен він тримати себе й виховувати, щоб бути справжнім членом Церкви, не на ім’я, а на дух, і перебувати завжди в істинному, живому з нею союзі, а через неї з Богом.

Видно звідси, що дві є точки, до яких повинен звертатися погляд християнина: це дух віри і Церкви і сам він, у всьому своєму складі і стані. Звідти він запозичує дух дії на себе і нібито ідеал; тут бачить, що саме повинен він робити з собою і з себе, ґрунтуючись на тих засадах. Отже, визначенню в цьому відношенні підлягає, як повинен розуміти і відчувати себе християнин за умовами союзу свого з Церквою під головою Христом, і що повинен він робити з тією чи іншою частиною свого єства, або зі своїм станом унаслідок цього союзу.аа) Почуття і прихильності християнина за умовами вступу в союз із Церквою Усе, що стосується першого пункту, обертається навколо думки про вступ християнина в союз із Церквою як громадою вірян і тих, хто спасається. Різні питання, що природно при цьому постають, наводять на відповідні почуття і настрої, з якими християнину властиво бути зверненим до самого себе. Саме, вступив уже в Церкву: звідки ж? як? для чого?а) Звідки вступив? З безодні пагуби. Перебував у руках сатани, був проданий під гріх, підлягав оброку смерті й пекла. Тепер усе це минулося. Пам’ятай же, звідки ти вийшов, частіше звертайся думкою до тієї темряви безодні, щоб не повернутися туди знову ділом; висловлюй подяку Врятівнику Богові, звертаючись до Нього: Слава Тобі, Боже, Спасителю моєму! – щоб не скоротилася рука, що рятує, і ти знову не поринув туди ж, сходячи думкою в той стан і усвідомлюючи, яке велике накликала на себе зло людина і наскільки велику ціну отримала від Бога за її спасіння, плач і нарікай, що так сталося, тобто плач про падіння. Так скорботна пам’ять про безодню падіння, з плачем про нього і розчуленою подякою Богу Спасителю, суть обов’язкові для християнина прихильності, коли він звернеться назад, до того, чим був. Вони обов’язкові, тому що предмет їх був, стосується живої історії людини, і сліди його залишаються досі і в нас, і поза нами. Християнин не прямо постає перед Богом, але являє себе як з мертвих живим, як в’язень перед Царем. Таким же і нехай себе завжди усвідомлює і відчуває. Користь із цього велика: тут наука смирення і збудження бодрої уваги. Церква керує до цього, призначивши особливий день для спогаду і плачу про падіння, і дає слово для цього. Багато святих отців надовго віддавалися цьому плачу і залишили нам цей плач у піснях. Характер цього плачу є скорбота, туга і досада, що так є і – з нашої вини. Він є плід любові до Бога і до себе, або до своєї природи; жаль, як себе збідніла людина і до чого змусила Бога.
б) Як вступила! Через завіт у хрещенні. Бог позбавляє людину від усіх зол заради обітниці її завжди служити Йому єдиному у Христі Іісусі, з нехтуванням сатаною і всіма справами його. Отже…
1) Пам’ятай обітниці, дані тобою в хрещенні; не людям дав, а Богові, що прийняв їх від тебе і заради них зглянувся вже, і обіцяє ще більше зглянутися.
2) Зберігай вірність їм: у годину порушення вірності все дане забирається і обіцяне стирається.
3) Благоговійно шануй переваги, дані тобі тут, не принижуй імені та сили християнства відступом від умов.
4) Перебувай у цьому чині до смерті. Усі правди не згадаються в годину відпадіння. Кінець вінчає. Тільки постійно вірний і незмінний до смерті вінчається. Будь вірний до смерті і дасться тобі вінець життя.
5) Воїнствуй під прапором Христа. Усвідомлюючи себе воїном, будь як на варті, готовий вражати ворогів. Пильнуй, стережися, будь у напрузі.
Отже, пам’ятаючи обітниці хрещення і дорого цінуючи прийняті в ньому переваги, будь їм вірний до смерті, воїнствуючи під прапором Христовим. Порушення обітниці і в людей безчесне, тим більше – перед Богом… Але тут буває крайня біда. Бо той, хто порушив, потрапляє в ту саму біду, з якої, можливо, і не знайде рятівника.
в) Для чого вступив? Заради спасіння, його тільки шукаючи і, безсумнівно, сподіваючись отримати тут. Такий сенс проповіді Христового Євангелія!…. Ти гинучий. Іди сюди! Ось дім спасіння! Віруючий сповідує це і каже: я, той, хто гине, приступаю заради спасіння, не сподіваючись його отримати ніде, як тут. Спільнота віруючих є домом тих, хто спасається, але ще не спасенних. Сила спасіння має відкритися в майбутньому віці. Тепер же воно тільки стяжується, і сила його діє потаємно, невидимо. Виходить, вступають не для того, щоб пожинати тільки плоди, але ще щоб з надією сіяти. На фронтоні церкви напис: шукай, прагни, домагайся. Зобов’язання до цього приймає християнин при вступі в Церкву або потім і вступає в неї… Запитується: чому так? Ось відповідь: сили прийняті, треба тепер провести їх по всьому нашому єству, як проводиться по всьому тілу через кров кисень, що в повітрі вдихається в легені. Ще: зло глибоко, треба відторгнути його, вивільнити з нього природні сили і розчинити з ними прийняті благодатні сили. Як це робити! Розвиваючи природні та благодатні сили, освячуючи останніми перші й проводячи їх крізь них або даючи їм їх проникнути. Прагнення, властиве християнам, є внутрішнє перероблення їх самих. Чого шукати! Почесті вищого звання, перетворення від слави на славу, від сили на силу; досягнення міри віку виконання Христового, інакше, шукати вищих ступенів досконалості у Христі Іісусі, це собі поставити за мету. Оскільки взірець досконалості для християн є Іісус Христос, а міра цієї досконалості – найдосконаліше уподібнення до Нього, то обов’язок прагнути до досконалості – це те ж саме, що обов’язок наслідувати Господа Іісуса Христа, уявити Його в собі, віддзеркалити Його досконалості на собі. Оскільки, далі, взірець досконалості безмежний, а ми ж граничні, незважаючи на обов’язок наслідувати Його, то ми ніколи не можемо і не повинні казати, що вже досягли того, чого шукаємо, а маємо, «тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваючись вперед, прагну до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі.» (Флп. 3:13). Вкрай небезпечно відчути, що вже досягли. Наслідком цього неминучим буває застій сил і життя. Отже, той, хто шукає спасіння, розкриваючи благодатні та природні сили, прагне до досконалості, відображення в собі Христа Господа, ніколи не кажучи: досить, а завжди простягаючись до вищого, або завжди лише починаючи. Ось корінні почуття і настрої, з якими властиво християнину звертатися до себе самого. Ніхто не дивуйся, що на першому місці тут не поставлено повагу до своєї природи. Ця гідна поваги природа спотворена нашим падінням. Тому нарікати про це треба і плакати разом з усією істотою, яка плаче про це. Зрозуміло кожному й те, чому замість вірності засадам гуманності ставлять обов’язковою вірність обітницям хрещення, а замість прогресу, який прагне в невизначену далечінь, – прагнення до почесті вищого покликання у Христі Іісусі. То мова мораліста-язичника, невідома в Церкві Христовій. Живучи у світі, слід розрізняти язики і не всяке дзвінке слово приймати за істину. Багато брехні й лестощів ходить світом. Слухай всяк Слову Божому. Воно одне є вірний світильник у темряві життя цього.

аа) Як унаслідок того повинен він тримати себе?1) Головний закон:
панування над собою із самопожертвою Богові. Головну увагу при цьому слід звернути на те, що сталося з християнином, коли він став християнином? Називається він новою тварією, знову народженим; що спричинило в ньому це нове народження? Для визначення цього треба звернутися до первісного значення людини і подальшого стану її. На самому початку Бог, даруючи людині свободу, віддав її самій же собі: нехай творить, що вибере душа її; але тим часом у властивості свободи й у сутності духу людського уклав таємний указ віддати себе вільно Богові, щоб користуватися істинною свободою. Цього не виконано, бо не зрозуміло або перетлумачено. Людина не підкорилася Богові і впала в рабство гріха і диявола і служить їм як невольник. У цьому стані вона нездатна робити справи, гідні людини і Бога. Треба відновити її свободу, запанувати її над собою і дати їй силу підкорювати під ноги свої тирана свого – диявола. Це і здійснюється дією нового, дарованого християнину згори, народження. Людина тут запановує над собою і приймає сміливість і силу зневажати диявола. Але знову, щоб не повторився той самий випадок гіркий, цей цар, царюючи над собою, себе повинен підкорити єдиному Богові, повинен виконати первісну умову віддання свободи Богові, або вільно себе всього приносити в жертву Богові. Апостол заповідає тим, котрі приступили до Господа, як «каменя живого», і самим будувати себе «на храм духовний, святиню святу, приносити жертви… сприятливі Богові Іісусу Христу» (1Пет. 2:5). Отже, ось перший закон християнину! Будучи царюючим над собою і облагородженим, володарюй над усім, що в тобі, але себе всього принось у жертву Богові в Іісусі Христі. Ця жертва не смерть, а справжнє життя. Як той, хто виносить квітку на сонце, зігріває і оживляє її, так християнин, який до Бога підносить себе і все своє, долучається до Бога, Ним наповнюється і оживляється. Так у цій саможертві істинне життя і істинна досконалість християнина у всіх частинах, або в усьому, що він віддає Богові. Опануй над своїм внутрішнім і зовнішнім і, як своє, віддай Богові.
Це самовладання і самопожертва християнина простягається на всього нього й на все його. Як ніщо ні в ньому, ні поза ним не повинно бути таким, щоб оминуло його владу, було поза нею і тим менше проти неї, так само і в царині свободи не повинно бути нічого не пожертвуваного і не відданого Богові, такого, що остаточно було б привласнене собі й за собою затверджене. Християнин – невпинний пожертвувач і повна жертва Богові.2) Сторони самопожертви Оскільки в кожному, очевидно, розрізняють два боки: особу її власну і її стан, – то цих двох боків мають стосуватися й обов’язкові для християнина жертви.
Особа людини складається з тіла і душі. Звідси й жертви душевні та тілесні. «Прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших, які є Божі» (1Кор. 6:20). Володарюй над душею і піднеси її Богові; володарюй над тілом і пожни його Тому ж Богові (Рим. 12:1).2а) Жертви душевні
Що стосується душі, то ось закон: занапасти душу свою і спасеш її, не занапастиш – занапастиш; так заповідав Спаситель. Це згублення вже відбувається в справі нового народження; бо де ціле, там і частина. Однак і всякий раз, як схиляється християнин до душі, повинен він мати на увазі, що її треба губити і в цілому, і в частинах. Це є тлумачення самовіддачі. Кинь себе під ноги і попирай без жалю. Хто не має і не зберігає цієї прихильності, той ніяк не впорається із собою. Він може змучитися в трудах, але плоду не побачить. Той, хто не погубив душі, все добро своє губить і всю працю свою робить марною. Це головне. Тепер по частинах.
Належить усе в собі закласти і піднести до Бога в жертву для освячення, або сприйняття істинного життя. Отже…

Принеси в жертву Богові розум, щоб умудритися. «Якщо хто з вас думає бути мудрим у віці цьому, той будь безумним, щоб бути мудрим», говорить апостол (1Кор. 3:18). Богу відданий розум сповнюється від Нього істинною мудрістю. Отже, відніми у свого розуму своємудрість, візьми гору над ним і віддай його Богові. Звідси для християнина обов’язково не мати свого розуму або, як кажуть святі подвижники, не складати свого розуму. Цей обов’язок виконується, коли християнин, визнаючи щось істинним, визнає не тому, що знаходить таким на власний розсуд, а тому, що так написано і передано Богом; коли, приймаючи заповідь і догмат, не допитується чому! – не запитує в подиві: чи не так? – і не пропонує замислено: чи не краще так? – а по-дитячому вірить тому, хто припадає, і упокоюється в ньому.

Коли, таким чином, розум підкорений і зроблений беззаперечним приймачем, слід його наповнювати переданими нам святими істинами. Це – обов’язок мати розум Христовий, або здобути істинну мудрість, що від Бога сходить і все обіймає. Що є все суще, звідки воно, яка доля всього, що людина, чим була, чим стала, що чекає на неї, який шлях до вічного блаженства? – взагалі весь склад віри має вміститися в розумі, співрозчинитися з ним і утримуватися ним свідомо. Видно, що християнин за призначенням своїм є істинним філософом, якого навчають згори.

Оскільки, далі, мудрість християнська не марна, а діяльна, а діяльність вимагає вміння діяти, то з нею завжди стоїть у зв’язку премудрість, знання, як будувати справи свої і як узгоджувати засоби з цілями, інакше християнська розсудливість, до якої зобов’язує Спаситель, коли говорить: «будьте мудрі, як змії» (Мт. 10:16), і апостол: «в премудрості ходіть до зовнішніх» (Кол. 4:5). У святих отців вона називається або благорозглядом, або просто розсудом, і на його руки віддається взагалі правління всіма справами людини: і внутрішніми, і зовнішніми. Це і дар поради, і набуття через увагу – працю. Утім, і не маючи високої сили розсудливості в собі, можна бути розсудливим, якщо, не вірячи собі, будеш завжди шукати порад у людей, відомих своєю мудрістю. Коли пропонується розсудливість, то не заповідується неодмінно бути чоловіком порадником, але те, щоби справи наші були з порадою, хоч би то не власною нашою.Питається, як повинен поводитися християнин у ставленні до зовнішньої мудрості, або до наукової освіти? Із предметів цієї мудрості обирай найпотрібніше за твоїм станом, те особливо, до чого відчуваєш себе прив’язаним, так само як і те, в чому переважно належить потреба братам твоїм, християнам. А в способі дослідження старайся початки кожної досліджуваної тобою науки освятити світлом небесної мудрості або навіть внести їх туди з цієї області; інших же початків, неприязних їй, не тільки не повинно приймати, але треба гнати їх і переслідувати. Взагалі, анітрохи не гидко розширювати коло своїх знань про речі за спостереженнями і міркуваннями розуму… Потрібно тільки, щоб це робилося, коли вже здобуваєш мудрість істинну. Бо ця, як вічна, небесна і Божественна, має бути начальницькою, а та, як гожа тільки на час, має бути підпорядкованою. З цієї ж причини ніколи ні словом, ні думкою не повинно надавати останній певного безумовного значення, не ставити її вгорі, а представляти її плазункою долілиць, як і є, і не дозволяти пишатися ні нею, ні самому заради неї. Ще одне зауваження про міру здібностей. Міра здібностей – від Бога. Тому прийми її з вдячністю і вдоволенням, але ніяк не переймайся, якщо вона не надто висока. Потрібне й суттєве кожен здатен знати. Особливі наукові пізнання не для всіх. На те народжуються особливі люди, яким вони доручаються Богом і з яких стягується їхній добробут і доброта. Утім, нерідко Сам Бог поступається вірі й шуканню тих, хто любить Його, і розгортає благословенням те, що закрив у народженні. Звідси – працюй, бо і працею підносяться сили, а головне, шукай і молись. Хто вірував і посоромився? Але при тому все ж віддавайся Богові, бо Він краще знає, що для нас спасительно. Якщо ж виявиться, що слабкість пізнання і сил залежить від нас, від нашого недбальства і розбещення, то треба посумувати про те, а після суму потурбуватися якомога краще відновити розладнане.

Пожертвуй Богу волю, щоб освятитися і мати силу. Коли відмовляється людина від своєї волі, то приходить Господь і приносить їй святість і силу, тобто святі правила і початки діяльності та силу ходити в них і зберігати їх. Отже, християнину властиво не мати своєї волі. Що не робиш, роби не тому, що хочеться, а тому, що треба, що на те є і того вимагає воля Божа, хоч би яким чином ця воля приходила. У Слові Божому немає ані найменшої поблажливості до тих, хто ходить у своїх волях, і святі отці заповідують не тільки не робити за своїм бажанням, а й, навпаки, завжди чинити наперекір йому.

Тому він повинен наситити свою волю правилами і засадами Божої волі, повинен не тільки знати, що є воля Божа, але й закарбувати її на волі своїй, щоб воля Божа була силою збудливою, що збуджує і рухає волю людську. Це зсередини. Із зовні ж знову треба, стосовно духу внутрішнього, всебічно захистити себе правилами, хоча умовними спочатку, але безумовними за значенням і обранням.На додаток же до цього треба ще зробити, щоб воля наша була рухлива і швидка на виконання волі Божої, постійна в цьому і статечна, сильна і непохитна. Оскільки це досягається працею, то обов’язок цей є тим самим, що і обов’язок до подвижництва, який так слабко усвідомлюють і то далеко не всі.

Пожертвуй Богові своє серце, щоб облагородитися. Серце не може не володіти чим-небудь. Але воно страждає неситістю і тугою, коли володіє створіннями. Треба вирвати його з цих уз пристрасті й віддати Богові. Міра цього жертвування є міра блаженства. Обов’язок цей прямо заповідується в словах: «сину, дай мені серце» (Притч. 23:26), і потайки – у приписах «радіти безперестанку» (Флп. 4:10; 1Сол. 5:16), «мир мати» (2Кор. 13:11; Євр. 12:14). Звідси християнину властиво не мати свого серця для себе, або не потурати своїм почуттям і потягам, не тим тішитись, що нам подобається, а тим, що Бог оголосив благом, радісним, блаженним. Це те саме, що відмежовувати серце від усього. Де не дотримуються цього, там проявляється норовливість серцевих почуттів, тиранська, подібна до норовливості розуму і волі.

Потім треба виховати співчуття з усім святим і Божественним через дійсний відбиток у серці святих почуттів релігійних… Усе це в сукупності становитиме цнотливу чистоту серця, яка випромінює безперервний спокій і солодку теплоту, що їх зберігати в собі то як дар Божий, то як добрий плід праць – великий, хоч і не неважкий, обов’язок християнина.
Цим же прямо визначається і правило щодо почуттів, що навіюються ззовні, навіть найбезневинніших, збуджуваних предметами естетичними. Насолода останніми може бути дозволена тільки в такому разі, якщо їхній зміст узятий зі світу Божого або якщо вони бувають представниками того світу і в такій формі, в якій може бути то терпимо істинним духом благочестя.

Так само й нижчі здібності все повинно спочатку підпорядкувати, або віддати на служіння вищим, а через них піднести до Бога в жертву й освятити в Ньому. Сюди належать уява з пам’яттю та пристрасті з побажаннями. Коли людина впала і втратила владу над собою, то в ній самій свавілля найбільше відбилося в нижчих силах, тож вона, доки не вийде зі стану падіння, є рабинею уяви з пристрастями і побажаннями. Хоча, запановуючи в собі через самопожертву Богові, вона звільняється від їхнього тираноборства, але, як ще дикі, вони й після того потребують приборкання, бо часто обурюються й повстають. Звідси обов’язки: пильнувати над собою, особливо над уявою й рухами пристрастей; перемагати й підкорювати нижчу частину свою, або боротися з нею; спрямовувати її на свої цілі на благо внутрішнього життя, тобто інше в ній зовсім заглушати, а іншому, якщо й дозволяти діяти, то змушувати діяти тільки на власний розсуд.

Ця справа перетворення нижчої частини важка і тривала, але неминуча. Апостол Павло заповідає продовжувати її до самоумертвіння. «умертвіть земні члени ваші: блуд, нечистоту, пристрасть, злу похоть і користолюбство, що є ідолослужіння» (Кол. 3:5). Тут мається на увазі тіло і найближчі до тіла нижчі здібності, які всі звернені до землі і земного. Знищити їх, звичайно, не можна, але можна і треба знищити в них свавілля, недобрі предмети, порочні напрямки. Коли в них буває сум’яття, треба осадити його; коли ухилення від дійсного до порожнього і мрійливого – прив’язати їх до дійсного. Нехай вони діють за вказівкою вищих сил. Потрібно, наприклад, сприяння розуму? Дай образ, згадай. Таким чином, вони будуть мертві для мертвих справ і завжди пробуджуватимуться через примху духу. Треба, наприклад, гніватися на гріх? – розгнівайся.
Оскільки метушливість цих сил збуджується найбільше метушнею зовнішньою, то єдиний засіб проти неї, а отже, і важливий обов’язок – не розважатися, не бути неуважними, усамітнюватися, привчатися до розміреності. Розсіяність є і шлях до погашення духу, і рішуча того ознака. Крім зовнішньої розваги, що лікується усамітненням і розміреністю, інші джерела і разом подразники внутрішнього сум’яття – це зовнішні почуття і мова. Звідси обов’язки зберігати почуття і приборкувати мову. Почуття можуть вносити в душу нечистоту, язик може виснажувати добро душевне і красти. Мусимо, втім, пам’ятати, що під язиком криється балакучість, під почуттями – жага до вражень та ефектів, під розвагами – неуважність. Тому приборканням одного зовнішнього не повинно обмежуватися, а проходити до схильностей і їх викорінювати.2б) Жертви тілесні
Тепер про те, як християнин повинен обходитися зі своїм тілом. Тіло – сосуд душі й духу, орган взаємодії з усім зовнішнім, знаряддя для виконання земного призначення і засіб виховання себе для вічності; тому воно варте всієї уваги, піклування й догляду. Але, маючи таке значення, тіло саме собою не може правити, а все має бути віддане у владу духу. Звідси головна властивість діяти на тіло є володарське ним розпорядження як найпотрібнішим органом. Хто підпорядковується тілу, той і тіло, і душу губить. Про тіло треба дбати, але відчужено, безпристрасно, не простягаючи піклування про нього до « пристрастей» (Рим. 13:14). Не маючи самостійності в нашій особі та мети в собі, воно і розвиватися саме собою не може і не повинно. Виховання його і пристосування до мети належить людині самій. Звідси –

Треба зберігати життя тіла, цілісність його і здоров’я засобами законними доти, поки не знадобиться що-небудь із цього в жертву для останніх і вищих цілей християнина. Довговічність хоча перебуває в руках Божих, проте ж, з волі Божої, не минає і рук людини. Розузнати і виконувати вигадані до того здоровою медициною засоби за можливості слід. Ми живемо для збирання плодів на вічність; дорожити ж треба життям, бо воно – умова. Не зживай життя даремно. У термін життя роби кожну хвилину і не витрачай часу даремно. Дана нам міра сил для роблення. Цієї міри сил треба дотримати і зростити, розподіливши її на весь термін життя. Надмірна трата сил і менше принесе плодів, і плоди ті мало бувають міцні. Життя і сили виснажуються нездоров’ям. Абсолютно здорового немає нікого; кожен якось хворий, тільки не відчуває цього; принаймні, кожен на будь-яку хвилину готовий хворіти до безсилля. Слід берегти здоров’я, запобігати випадкам хвороби і, коли є вже хвороба, лікувати її благодатними і природними засобами. При всьому тому межа життя не в нашому баченні; тому, все вживаючи зі свого боку, повинно рішуче віддавати себе на волю Божу і щохвилини очікувати Його визначення або відозви з цього життя, а отже, щохвилини готуватися до того.

Треба виховати своє тіло і зробити його пристосованим знаряддям до виконання земного свого призначення. Взагалі, зробити треба, щоб воно було жваве, міцне, легке. Тіло недіяльне, слабке, важке – що за знаряддя? Тому, скільки є в руках людських засобів, треба відвертати ці недоліки і зберігати в ньому показані досконалості. Само собою зрозуміло, що це не повинно досягатися за рахунок моральності й чистоти серця. На цей предмет призначаються гімнастичні вправи. Той вихователь злий, який заради міцності й жвавості тіла вбиває душу. Навпаки, якщо кому від володіння цими досконалостями тіла може прийти шкода душевна або хто дістати їх не може без цієї шкоди, тому краще не мати їх. Бо що за засіб, який віддаляє від мети? Зокрема ж, пристосувати маєш своє тіло до свого звання і стану, або набути вміння діяти ним у своєму роді. Де око потрібне, око виховай, де рука – руку, де нога – ногу тощо.

Постійним же предметом уваги при зберіганні й утворенні тіла має бути тримання його, або правління ним, за духом і вимогою християнської досконалості. Сюди належать: а) Безперестанне його напруження, або тримання в такому положенні, в якому тримають себе ті, хто стоїть на варті. Розслаблення і розленення тіла послаблюють моральну силу людини і наближають до падіння, б) Невпинне його занепокоєння. Бігати треба заспокоєння тілесного, в якому б то не було роді. Це стосується їжі і пиття, сну і відпочинку, роздратування нашкірного, температури та ін. Тут не тільки сластолюбство, ненажерливість, сонливість, млість та ін. – це вади й гріхи, а й усяка справа, в якій заспокоєння тіла ставиться за мету, або, як кажуть, поніжитися, прохолодитися, полежати тощо, бо все це означає розслаблений дух і, своєю чергою, спричиняє розслаблення. Такий вплив має кожна окремо така справа тим більше, якщо хто постійно тримає тіло своє в послабі, в жалінні й млості. Може бути дозволено послаблення, але дуже рідкісне, пильне до моральних цілей. Правда, що всяке задоволення потреби тіла приносить йому спокій; але при цьому завжди є можливість відволікатися від нього внутрішньо, що і треба робити. Нехай тіло отримує своє і відпочиває, тільки ти не заспокоюйся в ньому, а дивись на нього як на робочу тварину, що відпочиває.

Є нарешті така справа, в якій поєднуються обов’язки тіла і душі і порушення якої є порушення тих і інших. Це цнотливість. Джерело життєвості тіла – нерви, в них же основи й міцності м’язів. Для кожного тіла призначений свій запас цих нервів і разом нервової матерії. Дотримання її у своїй мірі є умовою здоров’я і свіжості тіла. Хто виснажує її, той себе вбиває або наближає до смерті. Зберігається вона цнотливістю, виснажується нецнотливістю. Нецнотливість розслабляє і піддає тлінню навіть живе тіло, бо забирає цілюще начало. Нецнотливий тим злочинний, що в ньому страждає особистість людська. І це як у душевній, так і в тілесній нецнотливості. В останньому людина спадає і затьмарюється до тваринного, безсоромного, втрачає почуття людяності. У першому, тобто в пристрасному коханні до однієї особи, виходить із себе і живе в іншій, що інколи простягається до сприйняття й особи її, або до усвідомлення себе нею. Любов пристрасна є хвороба душі, що її виснажує і з’їдає. Справи ж нецнотливості, до яких веде вона, виснажують тіло… У сукупності ж вони становлять велику виразку роду людського. Цнотливість вимагає дуже багато чого. Вона зберігає око, слух, дотик, а головне, тверезість внутрішніх почуттів до байдужості й чужості до всього. Нецнотливий негайно липне і віддає душу; і око, і слух у нього на волі. В основі такого роду життя лежить характер закоханості, болісний і вбивчий. Це лихо загрожує переважно юнакам, але небезпечні від нього і мужі зі старцями.

Так діючи щодо свого тіла і душі, християнин воістину буде прославляти Бога в душі й тілі та все творити на славу Божу. Який ладний у собі той, хто обходиться із собою, як того вимагає дух життя у Христі Іісусі! Господь буди всім у цьому помічник!2в) Жертви з того, що поза ним, хоча його є
І все, що поза християнином, але чим він володіє, повинен він принести в жертву Богові. Як приймає він усе від руки Господньої, так Йому ж мусить і піднести те, або посвятити. Тут

Перше, що зустрічає він, відступаючи від своєї особи, – це предмети потреб тіла, або все життєве: притулок, їжа, одяг, загалом: пожитки, утримання, майно. Перший до них у зовнішньому побуті християнина і обов’язок. Він полягає в тому, щоб стяжати, зберігати і вживати все як належить. У святого Дорофея це названо совісністю у ставленні до речей. Всіляко це обов’язково. Кому ж і піклуватися про нас, як не нам же самим? Праця заради цього є смиренним і зрозумілим засобом, призначеним спочатку, відразу після падіння. Тільки повинно при цьому вживати чесні й Богом визначені засоби, з яких головне полягає в праці й дбайливій дії, переважно за своїм званням; вживаючи ж свою працю й клопоти, очікувати всього від єдиного Бога, тому молитися про благословення й успіхи приймати як від руки Божої. Немає обов’язку кожному шукати багатства; але якщо володіє хто засобами підручними, як би Богом зазначеними, бачить особливе благословення, і багатство тече; то, не докладаючи до нього серця, повинно приймати його, множити й зберігати, а вживати все на славу Божу та користь братії, «усвідомлюючи себе та відчуваючи службовцем у домі Божому». Якщо ж або коштів немає, або вони не приносять достатнього доходу, тому відчувається убогість, терпи благодушно, в упевненості, що Бог, який все влаштовує, краще за нас бачить, що краще для нас. Те саме має відчувати і той, хто зазнає втрати. Той незаконно чинить із життєвими благами, хто пристращається до них, мучить себе багатотурботливістю в придбанні, скупістю в зберіганні, марнотратством у вживанні. Найбільший у цьому відношенні подвиг є довільна убогість.

Виходячи зі свого дому і з’являючись у співтовариство інших, – це наче інший крок від своєї особи, – християнин на чолі своєму повинен мати накресленими честь, вагу, довіру до себе, або мати ім’я. Без цього він зробити нічого не може, або очікувати в чомусь успіху. Ім’я кожному належить за природою, і кожен має його, проте ж, тим не менш є й обов’язки до нього. Християнин повинен у цьому відношенні діяти чесно, сумлінно, за вірою своєю і своїм обов’язком, не переймаючись тим, що говоритимуть або думатимуть про нього інші, і анітрохи не бентежачись їхнім судом. Справжня честь є праведне і доброчесне життя. Коли ж хто віддає йому за те честь і виявляє її словом або знаком, він може приймати те, завжди, однак, утримуючи в думці своєму, що це скороминуща зовнішня прикраса, цінна тільки тоді, коли є внутрішня краса. Честь тягне за собою посади. За довірою, нерозлучною з ім’ям, можуть зобов’язати до прийняття посади і з перевагами, що їй належать. Треба прийняти те, бо Бог закликає; але приймати не як підвищення, а як ярмо служіння братії, і приступати не до самозношення, а до праці – нехай будеш раб усім і слуга. Якщо ж незабаром помітиш, що служіння це вище сил твоїх або воно спричиняє розлад твого внутрішнього, завжди смиренно можна відмовитися, не свавіллям, не на догоду лінощам, а за порадою й розглядом суворим. До того ж чим хто вищий, тим більше повинен смирятися і, завжди всю честь і гідності приймаючи від Бога, Йому присвячувати і віддавати те. Що стосується випадків образи честі, то можна без гніву і розбрату з’ясувати свою правоту, можна вимагати і законного відновлення імені, без образи іншим і без порушення миру і любові; але краще терпіти, віддаючи Господу себе, свою долю і тих, кого ображають.

Проти цього грішать ті, котрі ставлять за мету або думку людську, якими є гонорові й славолюбиві, або честь і гідність, якими є честолюбні й владолюбні. Найбільший у цьому відношенні подвиг є святе юродство.

Щоб усе це зручніше могло бути виконуваним, слід подбати про сприятливий перебіг своїх справ, або про влаштування свого зовнішнього життя. Прилаштуй себе сам, якщо не прилаштований батьками. Не хитайся бездіяльно. Візьми справу, до якої бачиш себе здатним. Тому, хто себе прилаштував, працювати має невтомно у своєму колі, не боячись хвороби від праці й занепокоєнь, не зупиняючись безуспішністю, не боячись перешкод. Але всьому голова – порядок. Повинна людина внести регулярність у все своє життя, у свої заняття і стосунки. Це лад життя, або хід справ, де всьому покладено міру і вагу. Міра в їжі та питті, міра в одязі, в оздобленні будинку, у праці та відпочинку, у знайомствах і стосунках. Проти цього грішать ледачі, дозвільні, безладні, п’яниці, гуляки.

Цим закінчуються заповіді та правила, обов’язкові для християнина як християнина. Малося на увазі однією думкою проникнути в усі обов’язкові для нас справи, почуття і прихильності та скрізь воцарити Господа і Спасителя нашого, щоб Він не відходив від ока розуму нашого і від почуттів серця, що б ми не робили. Якщо подібне щось закарбується в душі того, хто читає після прочитання всього, подякуємо Господу. Всіляко працювати треба Господу, і ця робота всього навчить краще за всякі теорії. Благослови, Господи!V. Заповіді і правила життя, обов’язкові для християнина за тими станами і відносинами, у яких доводиться йому бувати в теперішньому життіЄ коло обов’язків, які лежать на християнині не тому, що він християнин, а тому, що до того ж перебуває ще в тому чи іншому стані, у тих чи інших стосунках. Це обов’язки відносні. Вони називаються також взаємними, тому що стосуються людини, яка перебуває в якихось законних зв’язках з іншими, лежать на ній взаємно з іншими особами і, вимагаючи від неї відомого роду дії, водночас взаємної відповідності вимагають і від інших. Сюди відносяться обов’язки християнина, які розглядаються в родині, в Церкві, в суспільстві. Можна бачити, що вони складаються відповідно до обов’язків досі обчислених і становлять ніби терени для тренування і здійснення їх.13. Обов’язки сімейніСімейство є товариство, яке під однією головою, згідним відправленням різних справ влаштовує свій добробут зовнішній для внутрішнього. Звичайно його складають батьки і діти, іноді з іншими рідними, і слуги. У цьому відношенні є загальні для всієї родини обов’язки і є взаємні обов’язки різних членів родини.1) Загальні обов’язки всього сімействаа) Глава.
Глава сімейства, хто б не був ним, повинен взяти на себе повну і всебічну турботу про весь дім, за всіма частинами, і мати невсипущу опіку над ним, усвідомлюючи себе відповідальною особою і перед Богом, і перед людьми за його добро й лихо; бо у своїй особі він представляє його все: за нього отримує сором і схвалення, болить і радіє. Ця турбота, по частинах, має бути спрямована а) на розсудливе, міцне і повне господарство, щоб усі в усьому могли мати посильний достаток, життя нехворобливе, безбідне. У цьому життєва мудрість – чесна, Богом благословенна… У цьому відношенні він розпорядник і правитель справ. На ньому лежить, коли що почати, що кому зробити, з ким у які укласти угоди та ін. р) При увазі до перебігу матеріальних справ і духовні справи теж на ньому. Головне тут – віра і благочестя. Сімейство – церква. Він глава цієї церкви. Нехай же береже чистоту її. Спосіб і години домашнього молитовування на ньому: визнач їх і підтримуй. Способи просвіти сімейства у вірі на ньому; релігійне життя кожного на ньому: настанови, зміцни, остепени, у) Улаштовуючи все однією рукою всередині, іншою повинен він діяти зовні, одним оком дивитися всередину, іншим – зовні. Сімейство за ним. У суспільство являється він, і суспільство за все сімейство бере прямо з нього. Тому всі необхідні зносини і громадські справи – на ньому. Він – знай, він – і приводь у діло, що потрібно. 5) Нарешті, на ньому лежить обов’язок зберігати родинні звичаї, загальні та свої приватні, і в останньому випадку особливо дух і звичаї предків тримати в родинному товаристві й пам’ять про них передавати з роду в рід. Кожна родина має свій характер; нехай він залишається і тримається, в союзі, однак же, з духом благочестя. З їхніх різнорідностей складеться струнке при розмаїтті й повне тіло – село, місто, держава.б) Усе сімейство.
Під головою і все сімейство – всі члени його. Вони насамперед повинні ос) мати у себе главу, не залишатися без неї, ніяк не дозволяти, щоб їх було дві або більше того. Цього вимагає проста розсудливість і благо їх же самих інакше неможливе, р) Потім, коли є глава, їй у всьому коритися, не вносити своїх розпоряджень, свавільно не починати нічого і не опускати наказаного, у) Між собою жити в міцному мирі та злагоді, у союзі сердечному: розрізненість сил розслабляє і зупиняє успіх. 8) З цього миру і взаємна допомога, і взаємосприяння: ти тому допоможи, а той тобі, е) Нарешті, виходячи назовні, не повинно виносити сміття. Зовнішні нехай і знають тільки зовнішнє. Що буває всередині, то має бути священною для всього дому таємницею. Треба і словом, і ділом захищати честь свого дому: сам не сором його справою лихою, не кажи лихого; захисти, коли чуєш щось; Богом же благословенна честь дому – це благопристойне, чисте й благочестиве життя всіх членів його, всім відоме, яке всім відомо, і всіх з повагою й довірою звертає до них.

2) Взаємні обов’язки різних членів сімействаПодружжяа) Загальні обов’язки.
Від шлюбу – щастя тимчасове і навіть спасіння вічне. Тому до нього приступати треба не з легковажністю, але зі страхом і обережністю. Добрим подружжям благословляє Бог. Тому будь благочестивий, відданий Богові, на Якого сподіваючись, молися, щоб Сам Він послав іншу половину, угодну Йому і спасительну тобі. Шукаючи подружнього союзу, не припускай поганих цілей, або пристрасне блаженство, або корисливість, або марнославство; але ту одну, яку Бог визначив, взаємну допомогу в тимчасовому житті заради вічного, на славу Божу і благо інших. Коли знайшов, прийми, як дар Божий, із вдячністю до Бога, скільки з любов’ю, стільки ж і з повагою до цього дару.Коли вибір закінчено, має відбутися поєднання, таємниче від Бога злиття духовно-тілесне. Природний союз, по любові, є союз дикий, похмурий. Тут він очищається, освячується, протвережується за молитвою Церкви Божественною благодаттю. Важко самому одному встояти в союзі міцному і спасительному. Нитки єства рвуться. Благодать нездоланна. Самовпевненість небезпечна скрізь, тим більше тут… Тому смиренно, з постом і молитвою, приступи до таїнства.Сполучені стали одна плоть, тим більше одна душа. На цьому понятті ґрунтуються спільні їхні обов’язки, а саме: міцне кохання, неупереджене, але чисте й тверезе, яке свідчить усередині взаємна прив’язаність і жива участь, так само як швидке та рухливе співчуття, а зовні – взаємне сприяння, через яке око й рука одного там само, де й іншого. Звідси випливають мир непорушний і злагода непорушна, що запобігає невдоволенню і скоро усуває те, що сталося ненавмисно; довіра, через яку, безсумнівно, один в усьому може покластися на іншого, бути спокійним за рахунок його в усьому: таємниць це стосується чи доручень. Вінець же всього вірність подружня, тобто зберігання першої умови союзу – і душею, і тілом належати тільки один одному. Чоловік не свій, а дружини, і дружина не своя, а мужнина. Вірність утверджує довіру; невірність, хоча тільки ймовірна, породжує підозрілі ревнощі, які проганяють спокій і злагоду і руйнують сімейне щастя. Не ревнувати – святий обов’язок, але разом і подвиг, або мистецтво подружньої мудрості та любові. Бо тут завжди втручається самість, яка і вимагає винятковості, і боїться за неї. Вона тут дуже смішна і сама озброюється проти себе.б) Обов’язки чоловіка.
Що стосується особистих обов’язків кожної подружньої особи, то вони випливають з поняття про значення кожного з них. Чоловік – голова дружині. Звідси чоловік повинен мати і виявляти своє панування над дружиною, не принижувати себе, не продавати верховенства через малодушність або пристрасть, бо це сором для чоловіків. Тільки ця влада має бути не деспотична, а любовна. Май дружину подругою і сильною любов’ю змушуй її бути собі покірною. У всіх справах маєш вважати її першою, найвірнішою і найщирішою порадницею, першою повіреною таємниць. Повинен дивитися за нею, дбати про її розумову і моральну досконалість, поблажливо і терпляче відсікаючи недобре і насаджуючи добре, невиправне ж у тілі або характері зносячи добросердно і благочестиво. Але аж ніяк не дозволяти собі розбестити її своїм нехтуванням і вільністю. Чоловік – убивця, якщо смиренна, лагідна і благочестива дружина стає в нього неуважною, примхливою, яка Бога не боїться… Дотримання, однак же, моральності не перешкоджає задовольняти її бажанню поводитися пристойно й мати спілкування із зовнішніми, хоч і не без дозволу чоловіка.в) Обов’язки дружини.
Дружина ж, зі свого боку, повинна в усьому слухатися чоловіка, всіляко вдачу свою схиляти до його вдачі і бути йому цілком відданою, щоб ні ділом, ні думкою навіть не загадувати нічого без його волі. Тому вірно виконувати всі його розпорядження, поради, настанови, і в думці не маючи того, щоб коли-небудь упертися у своє, узагалі ні в чому не бажати і не виявляти верховенства. У разі незгоди бути поступливою і терпляче зносити все, що здасться не до вподоби; інакше не збережеш миру дорогого. Однак це не забирає в неї обов’язку піклуватися про добронравність чоловіка. Своєю мудрістю і впливом вона може змінити його характер, якщо він несправний; принаймні, вона не повинна залишати його в нехтуванні, але, скільки є розуму і сил, діяти на нього і визволяти, як з вогню. Для цього саму себе прикрашати переважно чеснотами, інші ж прикраси мати як щось стороннє, середнє, від чого легко відмовитися, особливо коли цього вимагатиме потреба поправити справи. Нарешті, пам’ятати, що на її частці блюдіння домашніх справ, хоча виконавче тільки… Її обов’язок – робити належне; бачачи якийсь розлад, сказати і відновити, або заповнити.

Батьки і дітиa) Обов’язки батьків.
Подружжя має бути батьками. Діти – одна з цілей подружжя і водночас рясне джерело сімейних радощів. Тому подружжя повинне очікувати дітей як великого дару Божого і молитися про це благословення. Бездітне подружжя справді є чимось скривдженим, хоча іноді це буває і з особливих намірів Божих. Молячись же, вони повинні і себе готувати до того, щоб бути добрими батьками добрих чад; для цього зберігати цнотливість подружню, тобто тверезу відчуженість від хтивості; зберігати здоров’я, бо воно неминуче є спадщиною дітей: хворе дитя – що за радість? Зберігати благочестя, бо як би не походили душі, а вони в живій залежності від серця батьківського, і характер батьків іноді дуже різко відбивається на дітях. Улюблене чадо, коли Бог його дає, треба буде виховати, а для того мати достаток; нехай же дбають про нього заздалегідь не на теперішнє тільки, а й на майбутнє.Коли Бог дарує чадо, радійте й дякуйте, яко людина народилася у світ. Бог повторив перше благословення і через вас: прийміть же дитя як від руки Божої. Але тому ж і поспішіть освятити його таїнствами, бо тут ви присвятите його на служіння Богові істинному, Якому і самі ви, і все ваше має належати. У дитині змішання духовно-тілесних сил, готових прийняти будь-який напрямок: покладіть на ньому печатку Божественного Духа як основу і насіння вічного життя. Звідусіль тисне сатана зі своїм злом: захистіть дитя огорожею Божественною, непроникною для темної сили. Освячене в таїнствах дитя бережіть потім як святиню: не ображайте Духа благодаті й Ангела Охоронця, що оточує колиску, своїм невір’ям, нездержливістю, немиролюбством.Починається виховання – справа батьків найголовніша, важка і багатоплідна, від якої благо сімейства, Церкви і вітчизни. Тут-то і покажіть справжню любов. Батьки, можна сказати, не ви: дитя народилося невідомо для вас як. Виховати ж його – ваша справа. У цій справі на все треба звертати увагу: і на те, що є дитя, і на те, чим бути йому. Потрібно виховати тіло його, довівши його до того, щоб воно було і міцним, і живим, і легким. Мало довіряти все природі; треба й самим діяти за планом з метою, користуючись дослідами інших і посібниками здорової педагогіки. Але ще більше має подбати про виховання духу. Благовихований духом і без міцного тіла врятується. Собі ж залишений буде страждати від тіла міцного. У цьому відношенні треба утворити розум, вдачу і благочестя. Розум, якщо можеш, сам розвивай, а якщо ні – віддай в училище або май учителя. Потрібніше при цьому розсудливість, якої і без наук вчаться, ніж науковість. Але всякого обов’язок – навчити Символу, заповідей молитви, або дати пізнати християнську віру. Вміння нічим так не утворюється, як власним добрим прикладом і віддаленням від худих прикладів сторонніх. Запобігай: серце невинне під дією благодаті зміцніє і добрі його прихильності перетворяться на вдачу. Тим потрібніше своє благочестя для зміцнення благочестя дитини… Бо воно належить до невидимого. Тут справи благочестя домашні здійснюють все по благодаті Божій. Нехай дитя бере участь у молитві ранковій і вечірній; нехай буде якомога частіше в Церкві; якомога частіше причащається по вірі вашій; завжди нехай чує ваші благочестиві бесіди. При цьому немає потреби звертатися до неї: вона сама буде слухати і міркувати. Батькам треба зі свого боку все вжити, щоб дитя, коли прийде до тями, найсильніше усвідомлювало, що воно – християнин. Але знову, головне, власне, дух благочестя, що проникає і торкається душі дитини. Віра, молитва, страх Божий вищі за всяке придбання. Їх насамперед впровадьте. Того, хто навчився читати, треба застерігати від безпутного читання. Жага читання нерозбірлива. Треба вибрати і дати що читати. Дитя, що розвивається, покаже, до чого воно гоже. Тому треба закладати основи майбутньому її міцному, нехитрому, небоязкому діянню на прийнятому терені, приготувати до звання, щоб вона вміла в ньому діяти, і тілом, і душею була споріднена з ним і могла жити в ньому, як у своїй стихії. Якщо при цьому потрібно буде посилити піклування – посиль; якщо потрібно додати предметів навчання – додай. То несхвально, якщо все надають плину обставин. Правда, Господь усе будує, але Він же нам дає розуміти волю Свою в наших здібностях, схильностях і характері. Цій вказівці слухати і на підставі її діяти є обов’язок. Потрібно керувати дитям, щоб воно навчилося пристойності в слові, одязі, положенні стана, тримання себе перед іншими. У молодому віці це тим доречніше, що там діє переімчивість, переважно зовнішня, і що, утвердившись там, може так залишитися на все життя. Пристойність – річ начебто незначна, однак багато турбує й бентежить того, хто не звик до неї. Треба запобігти від цього дитя. Але знову ж таки, треба ставити цю справу в тіні, як придаток, не підносити і навіть не говорити, як це треба, а вчити просто, як учили ходити. Де розсипаються похвали цьому, там пристойність видається з-поміж інших, найважливіших, речей і затуляє їх. А це погано. До того ж тут мається на увазі благопристойність проста, скромна, шаноблива, а не модна, вертка, вишукана. Навчати мистецтв – прекрасна справа, саме: співу, малювання, музики та інших; те саме до майстерностей жіночих і чоловічих. Вони дають приємний відпочинок духу і благонастрій. Але треба, щоб не забувалося головне: творення духу для вічності. Цим має визначитися напрямок штучності, або внутрішній її зміст.

Треба, втім, пам’ятати, що у вихованні не стільки важливий матеріал, скільки сили, або здатність і вміння діставати його. Що повинно винести з виховання в цьому плані – це працьовитість – тяжіння до праці й ненависть до неробства; любов до порядку – регулярність, щоб усе робити вчасно, до місця, не забігаючи і не відстаючи; сумлінна справність – прихильність, не шкодуючи себе, не шкодуючи сил, виконувати по совісті все, що потрібно. Це найщасливіший настрій, який убезпечує на все життя і зовнішнє щастя, і внутрішнє благочестя. Але все ж не слід забувати, що такі настрої становлять тільки зовнішню доброту, внутрішня ж полягає в дусі благочестя християнського.Нарешті, виховане дитя треба прилаштувати: доньку віддати пристойно заміж, синові дістати місце або вставити в порядок життя, до якого він готовий. У цій справі головне те, щоб вони самі могли потім безбідно жити й успішно працювати. Під час вибору другої половини можна мати на увазі прихильність, але не слід поважати примх, що народжуються від спокуси блиском і видимістю, а треба робити те, що розумно бачиться міцним і корисним. Погано роблять, коли залишають дітей потягу серця в цій важливій справі. Утім, і після прибудови дітей не треба забувати їх, але наглядати, скеровувати, керувати, напоумляти. І право, і обов’язок батьків не відстають від них по смерті. Нині інакше на це дивляться. Але не все те законно, що нині запроваджується.Керівник у вихованні дітей – любов. Вона все передбачає і на все винайде способи. Але треба, щоб ця любов була істинна, твереза, розумом керована, а не упереджена і поблажлива. Остання занадто багато жаліє, вибачає і поблажлива. Розсудлива поблажливість має бути; але оскільки вона межує з поблажкою, то суворо треба дивитися за нею. Краще дещо передати на суворість, ніж на поблажку, бо вона з кожним днем більше і більше залишає невикоріненого зла і дає рости небезпеці, а та відсікає одного разу назавжди або, принаймні, надовго. Ось чому інколи суттєва надлежить потреба мати вихователем чужого. Де любов ухиляється від істини, там часто, або майже завжди, через пристрасть впаде вона в несправедливість до дітей – одних любить, а інших ні, або батько любить одних, а мати – інших. Ця нерівність і в улюбленого, і в нелюбимого забирає повагу до батьків, і між самими дітьми з таких ранніх років поселяє деяку неприязнь, яка за обставин може перетворитися на посмертну ворожнечу. Що ж це за виховання? Не слід, зрештою, забувати гамівного і водночас найдієвішого засобу виправлення – тілесного покарання. Душа утворюється через тіло. Буває зло, якого не можна вигнати з душі без ураження тіла. Тому рани і великим корисні, тим паче – малим. «Люблячи сина свого, прискорює йому рани», – каже премудрий Сирах (Сир. 30:1). Але само собою зрозуміло, що до такого засобу треба вдаватися в разі потреби.б) Обов’язки дітей.
Так багато приймають діти від батьків! Від них тимчасове життя; від них же основа, початок, способи і життя вічного. Звідси й діти не природно тільки, а й совісно повинні бути звернені до батьків з особливими почуттями й прихильностями, усвідомлювати себе до них зобов’язаними й зігрівати їх у собі. Головне почуття, якого здебільшого не вчаться, є любов із повагою і покірністю. Треба тільки робити ці почуття розумними і водночас міцними до того, щоб не зникли за ціле життя. Воля батьків що воля Божа, обличчя їхнє – обличчя Боже. Хто не шанує їх, не підкоряється їм, відокремився від них серцем, той спотворив свою природу, відпав і від Бога. Тому всіляко зберігай у серці чесними образи батьків твоїх, ні хульною думкою, ні словом не наводь на їхнє обличчя тіні й не бентеж серця свого. Нехай є приводи до того – не зважай на них. Краще все потерпіти, ніж відокремитися серцем від батьків, бо їм Бог дав силу Свою. Вшановуючи батьків у серці, будеш всіляко остерігатися образити їх словами і вчинками. Хто ненавмисно їх образив, зайшов далеко; хто ж зробив це свідомо і в недобрих рухах серця, той зайшов ще далі. Образа батьків дуже небезпечна. Поблизу неї віддавання сатані, за таємним деяким зв’язком. Той, хто затьмарив вшанування батьків у серці, сам тільки відокремився від них, а той, хто образив їх, може відокремити від себе і батьків. Але як тільки це станеться, відрізаний потрапляє під видиме панування іншого батька, батька брехні і всякого зла. Якщо це не з усяким кривдником трапиться, то тут Божа поблажливість і покров. У всякому разі небезпечна образа, не тільки безчесна і нерозумна. Тому-то завжди треба поспішати відновити тут мир і любов, порушені через образу, чим би то не було. Остерігаючись від образ особистих, треба утримуватися від образ особи батьківської і перед іншими – словами поносними, або лихослів’ям і хулою. Хто вже й геть поніс неповагу, той стоїть на краю зла. Той, хто шанує батьків, буде всіляко піклуватися і поведінкою своєю тішити їх, а перед іншими святити їх, величати і всіляко захищати від неправд і засуджень. Найбільше діти повинні дорожити батьківським благословенням, тому всіляко намагатися здобути його, а для того дбати й про те, щоб серце батьківське було відчиненим до них, а не зачиненим. Благословення батьків схоже на всемогутнє слово Боже. Як те розмножує, так і це. Навпаки, неблагословення і клятва скорочують і ніби висушують. На кому немає його, тому ні в чому і щастя немає, все з рук геть. Пропадає і свій розум, і інші відчужуються. Нарешті, солодкий і рятівний обов’язок – догляд за батьками похилого віку. Тут живиться розлого вдячна любов; цим же залучається і вся сила благословення батьківського, і все блаженство благовоління Божого. Не маючи батьків, замість них можна доглядати чужого старця, бо взагалі особа стареча – Богосвітла особа.

РідніБатьки дають рідних і, ставлячи їх у взаємини за їхнім чином, дають буття різним новим обов’язкам сімейним. Тут перше безпосереднє місце займають брати і сестри, що зачалися в одній утробі, одним молоком харчувалися, виросли під одним дахом, однією турботою і любов’ю. Почуттів спорідненості не вчать, вони самі є. Така і братня з сестринською любов… У чому вона, з’ясувати не можна. Вона не те що любов до батьків або друзів і благодійників… Її тільки відчувати можна, а не висловлювати, відрізняючи одним словом: братня, сестринська. Це глава обов’язків! З неї сам собою народжується мир міцний і злагода – невичерпне джерело взаємних радощів, розваг батьків і всього сімейства. Найбільше нещастя, коли брати й сестри не в ладу. Починають особитися, кожен тягне собі, тому припиняється порядок, взаємна взаємодія й успіх. Сила дому слабшає і нарешті зовсім руйнується. Є брати старші; їхня справа – берегти й налаштовувати молодших, молодших же обов’язок – поважати старших і їх слухатися. Це природно.І між іншими рідними споріднена любов природна і водночас обов’язкова; тільки вона набуває різних видів і відтінків, дивлячись за чином спорідненості. Так, між праотцями й онуками мають бути – у тих бажане піклування, а в цих повага, близька до благоговіння, подяка і бажання дарувати всіляку розраду; між дядьками й племінниками – від тих порада і приклад, а від цих повага й увага. У сиріт і вдів у ставленні до інших – деяке сподівальне більше, ніж бажане, близьке до вимоги ставлення, в інших же до них за поваги – жалісливість, співчуття, розрада, особливо уникнення образ.Інші, випадкові особи, яких приймають у сімействоНерідко належить потреба важку справу виховання дітей по різних частинах батькам розділяти з іншими. Звідси нові в сімействі стосунки, нові й обов’язки між батьками, тими особами, яких приймають, і дітьми. На батьках лежить вибір усіх обачний, уважний, щоб із благонадійністю й довірою можна було повірити їм скарб свій: прийнятих треба пильнувати й наставляти, щоб і самі в собі, і у своїй справі вони були справні; перше – початок останнього; якщо того немає, ні до чого й це. Але при цьому і самим поважати їх, і бути до них справедливими й уважними, і дітям вселяти таку повагу. Особливо на батьках лежить мати план, креслення виховання, і самим діяльно приводити його до виконання або за ним спрямовувати виконавців: інакше не можна, коли справу поділено між багатьма… Шкода від недотримання цього неминуча; але що вона не завжди помітна, то це тому, що вона осідає в душі, а не бачиться назовні. Потім по різних частинах виховання йдуть різні особи.Справу годування немовлят доручають іноді годувальницям. Само собою зрозуміло, що краще, благочесніше і власне по-батьківськи чинять ті матері, які годують самі. Тут єдність соків, або тваринних елементів, для тіла і єдність духу за живої любові вирішують успіх і благонадійність виховання. Немає сумніву, що та мати не без гріха, яка не робить цього за модою, лінню і млості. Але є крайні потреби, що вибачають, коли замість користі може бути шкода для себе і дитини. При ввіренні годування немовлят стороннім помиляються ті, котрі дивляться тільки на тілесну або тваринну частину годувальниці. Вона потрібна, але при ній мають бути добра характер і серце… Дивно, як характер переливається з молоком. Але, крім того, вона безпосередньо перейти може від одного спілкування безперестанного. Годувальницям слід пам’ятати про це; тому, беручись до справи своєї, зберігати благочестя і чистоту і виконувати її з молитвою і любов’ю, подібною до батьківської.Потім дитя йде на руки няні. Тут ще більше обережності, бо більше й небезпеки. Праця няньки триваліша, і дитя тут уже починає розуміти. Можна сказати, тут особливо міцна покладається основа майбутнього характеру, який, сумнівно, змінюється чи колись. Це, звичайно, добре, якщо характер добрий; а скільки зла, якщо поганий! Тут, крім доброти, необхідне ще й уміння поводитися з малими. Скільки в них станів! Скільки бажань, примх! Усе це треба бачити і знати, як нахилити на добро, як вчинити в тому чи іншому випадку, скористатися тим і іншим. Характер няньки читається в очах, у поведінці та поводженні й переймається. З поводження няні може вийти примхливе, завзяте або зніжене дитя, а іноді і з вадами, наприклад, крадіжки, пересмішок, сварливості та ін. Так і няні треба зі страхом і побоюванням ставати нянею, і батькам брати її повинно з такою ж обачністю, а взявши, берегти, керувати, переконувати, благати.До дитяти отрока приставляється вчитель, один або не один. Тут виступає на низку переважно душа. Її починають організовувати. Нема потреби й нагадувати, що їй треба давати справжні елементи, тобто щось духовне, а не мову тільки, і елементи міцні, пройняті істиною, добром, благочестям, і до того ж повні, такі, що мають пройти по всіх частинах її, а не до однієї тільки. Потрібно це, щоб душа не сохла від убогості, не стала хворою від псування і потворою від неповноти. Крім же елементів, треба мати ще вміння прищепити їх як належить. Душа не мертве місце, куди щось вкладають, а живий приймальник. Можна набити її, хоч би навіть і добром, але те, що не засвоєно, не є її. Звідси видно, яким має бути вчитель. Він повинен мати, крім багатства внутрішнього, ще й досвідченість. Такого можна назвати вчителем здібним. Приступаючи ж до справи вчительства, він повинен в основу своїх настроїв учительських покласти щиру, навіть батьківську любов до дітей. Бо хоча в деякій тільки частині він береться замінювати батьків, але дух має бути однаковий і в частині, як і в цілому. У цієї батьківської любові, з одного боку, стоїть винахідлива пильність, яка горить ревністю не позбавити нічого, а все доставити; з іншого ж – розсудливість, яка стежить за пильністю і керує нею. Його справа привертати, помічати початки, дотримуватися тонкої поступовості. Це в розвитку добра. Тільки при цьому воно буде жваво прищеплюватися. Щодо лихого, його треба відсікати без жалю, але й не без поблажливості та обережності. Характер, звання, вік, звичка тут дуже багато значать. Завжди ж при ньому – статечна важливість, яка не височіє, але й не принижує себе, привертає увагу, але не поблажає. Головне ж у наставнику – благочестя, щире, непідробне, і при ньому – Православ’я… У неправославного дух не той, цим духом і він весь просякнутий, і все його знання. Він встигне передати його, хоч би вчив тільки мови.

До всіх цих намісників батьків діти повинні мати любов – інакше ніщо не прищепиться; повагу – інакше прищеплене буде чужим, у презирстві, як наріст, що скоро скинуть, і лихо, якщо це стосується релігії; подяка – святий плід відчуття блага від виховання; в усякий час покірність і терпіння до їх суворості та намагання запобігти її.Переклад Остапчук М. С.

Истинно христианская жизнь в действии
IV. Заповеди и правила жизни, обязательные для христианина, как христианина

Истинно христианская жизнь в действии здесь изображается христианская жизнь, как ей следует быть, и указываются правила, коим следовать должен христианин, чтобы она действительно была такою. Правилами для жизни христианина служат заповеди Христа Господа, какие исполнять дает он обет и обязуется при крещении. Таких правил, или заповедей, два вида: одни определяют, как должен действовать христианин как христианин, в каком бы положении и в каких бы отношениях ни находился; а другие указывают, как христианин должен жить и действовать в разных положениях и отношениях, в каких приходится ему быть в продолжение настоящей жизни.

Эти последние суть не что иное, как приложение первых к внешнему быту христианина. Итак, эта вторая часть имеет два отдела.

Заповеди и правила жизни, обязательные для христианина, как христианина

Издавна принято распределять такие правила по трем отношениям: к Богу, к ближним и к себе самому.Первыми указывается, с какими мыслями, чувствами и расположениями должен христианин обращаться к Богу и как служить Ему.Вторыми определяется образ взаимных внутренних и внешних отношений христиан с христианами как членов единого тела Церкви, долженствующих состоять в живом союзе.Третьими изображается, как христианин должен действовать на самого себя, чтобы иметь возможность как следует держать себя в первых двух отношениях.Эти три ряда заповедей и правил не разделены непреходимым средостением и при исполнении неотложно влияют одни на другие; ибо все христиане едино суть тело под главою Христом, через Коего оно состоит в союзе с Триипостасным Богом. Как в теле ни один член не действует с отособлением от других, но и к главе, и к прочим членам хранит должное отношение, так это должно быть и в живом теле христиан.Указав это, мы, думается, не погрешим, если не станем распределять правила и заповеди по сказанным рубрикам; а, положив в основу первую заповедь, будем потом излагать правила жизни, как одни положения будут вызываемы другими, последующие – предыдущими.Начало всех заповедей: «Аз есмь Господь Бог твой; …да не будут тебе бози инии, разве Мене», говорит Господь Бог (Вих. 20:2-3). Сею заповедью налагаются на нас две обязанности: знать Бога и почитать Его, или, что то же, предписываются вера и благочестие. Верою и благочестием обнимаются все обязательные для нас расположения и дела в отношении к Богу.11. Вера – глава всего1) Обязанности верыПод словом вера здесь разумеется исповедание, или выраженный определенным образом в понятиях и словах образ богопознания и богопочтения.а) Первая здесь обязанность есть иметь веру, или религию, то есть знать определенным образом Бога и образ Его почитания, или свое к Нему отношение, или еще содержать исповедание… Сия обязанность – первая непосредственно известная, не столько даже предписываемая, сколько сама себя выказывающая; ибо такова природа духа человеческого, что он, естественно, и требует Бога, и ищет Его, и поставляет себя к Нему в отношения, какие считает законными. Потому можно сказать, что она есть семя и зародыш всех обязанностей, как равно всей религиозно-нравственной жизни человека. Кто не имеет никакой веры, тот есть человек поганый. Нет у него образа там, где бы следовало быть ему во святилище духа; ибо религия есть святыня, освящающая всю природу нашу, равно как отсутствие ее искажает и низвращает ее. Св. Исаак Сирианин замечает в человеке три состояния: одно, естественное, в коем человек по природе духа своего знает Бога и Его боится. Из сего состояния он, по известным условиям, восходит в другое, вышеестественное, или благодатное состояние. Третье состояние образуется из погружения человека в чувственность, или плоть, при чем погасает у него свет духа и попирается плотскими вожделениями. Человек нисходит на степень животных, «прилагается скотам несмысленным и уподобляется им» (Пс. 48:13). С таким человеком и жить нельзя. Ибо чем его остепенить, когда рассвирепеет? Потому сюда, собственно, должно отнести общеупотребительные выражения: Бога не знает, Бога не боится, чтобы означить, что с таким человеком дела иметь никакого нельзя.б) Обязанность иметь веру еще не определение самой веры. Потому к сему должно еще прибавить, что человек обязан иметь не какую-нибудь веру, как бы всякую, без различия, а именно одну, определенную – единую истинную веру. Ибо если Бог един есть и неизменен, и человеческая природа одна есть, или единосвойственна, то и отношение между Богом и человеком истинное может быть только одно, а потому и выражение сего отношения, или исповедание истинное, есть едино. Сие-то единое и должно содержать человеку. Иначе что он будет содержать? Ложь, призраки, мечтания. А в этом какое достоинство? Это то же, что бедный и ничего не имеющий, которому, однако ж, во сне мечтается, будто он обладает несчетными сокровищами. Ложная религия есть посмеяние над человеками. Ложно исповедающий то же, что сумасшедший, который бурлит, потому что ему видится то и то. Но беда этим не ограничивается. Тут кроется обман не простой, не такой то есть, какой разрешается смехом, а жалостный, терзающий, отчаянный; ибо в религии все чают найти окончательное свое успокоение и вечное свое облаженствование. В сей уверенности всякий крепко держит свою веру и дорожит ею. Но известно, что прикровенность лжи возможна только здесь; по смерти тотчас откроется, как прочно то, на чем кто основывал свою надежду… Какое же, ужасающее и раздирающее будет состояние того, кто увидит тогда, что он был обманут. Потому, пока есть время, пока еще мы на пути к решительной и неизменной вечности, –

в) Всякому должно испытать и несомненно увериться, истинна ли та вера, которой он держится, и если она окажется неистинной, отыскать, где та единая, истинная, которая истинно ведет к истинному Богу и дарует, несомненно, вечное спасение. Это так обязательно и понудительно, как похищать себя из огня… Господь «не освидетельствована Себе оставил» (Деян. 14:17), а равно и единой Своей истинной веры; но когда Он попустил, чтобы близ нее на сей земле существовали другие веры и как бы вступали с нею в соперничество, то тем самым на всех наложил обязательство не без смысла держаться веры Его, а по несокрушимым основаниям, ради которых с полным убеждением отвергается все прочее. Сим испытанием воздается честь вере и удерживается истинное достоинство человека, лица разумного, сознательного, совестного. Вера наша в нашу веру, то есть убеждение в истине православного христианского исповедания должна быть разумная. Посему Господь, чтобы расположить к вере в Себя и Свое учение, говорил: «испытайте Писания» (Ін. 5:39), убеждал к тому проповедью Иоанна Крестителя и Своими чудесами. Апостолы в проповеди тоже всех убеждали и только одним убеждением привлекали к вере, а не насилием. Самая твердость исповедания зависит от сего убеждения, а далее и вся жизнь в духе своей веры. На это указывают бесчисленные опыты, из коих видно, как сильно иные возбуждаются к сообразной с верою деятельности с минуты сознания ее истинности единственной, и, напротив, как многие спят в беспечности от того, что не привели в ясность сего сознания. Столько оснований к тому, чтобы испытать и увериться, какая вера есть вера истинная!Как увериться и каким путем испытать! К сему два способа: один – внешний, научный, а другой – внутренний, путь веры. Первый предлагается обыкновенно в систематическом изложении богословия. Он действителен и для ученых существенно необходим; но, очевидно, не всеобщ, ибо в основании своем содержит знания, не для всех доступные. При всем том надлежало бы сии научные доводы со всею широтою, и ясностию, и убедительностию изложить и отдать во всеобщее употребление с ручательством за силу их непреложного авторитета, чтобы всякий способный разуметь уразумевал сим путем истину. Нельзя, впрочем, не видеть, что сей путь очень, очень долог и труден, и, что особенно замечательно, помещаясь в голове, оставляет сердце самому себе, своему своенравию и свободе. Путь веры искреннее, внутреннее, живее, многоплоднее и общедоступнее. Это молитва к единому истинному Богу о вразумлении. Есть Бог истинный. Он сказал волю Свою нам в наше спасение, с желанием, чтобы она была понята и выполнена. Теперь мудрованиями людскими она скрыта, или запутана до того, что тот или другой не имеет достаточно сил найти исход из сего лабиринта. Когда в чувстве сей кровной нужды с воплем, стенанием, болезнию сердечною обратится кто к Богу, истинному Отцу всех человеков, Богу, желающему, чтобы вера Его была действенною, – может ли быть, чтобы Он не дал такому решительного указания к убеждению в истине ее? Он вранов кричащих питает, по молитве посылает дождь в жажду плоти нашей… а человеку и еще духу его, Своему образу, томящемуся, ищущему узнать, как прославлять Бога, будто Он не укажет источника для утоления сей жажды духовной? Такая молитва нисколько не есть искушение Бога, хотя может быть превращена в него, когда кто неискренно, из одного любопытства, желал бы таких знаков. Примеры убеждения в вере сим путем почти повсюдны. Корнилий, сотник, испросил себе веру… Множество было таких, кои приходили к пустынникам вопрошать о вере, а они вместо всех доводов заставляли их молиться, и Бог открывал им истину, например, святой великомученице Екатерине. В смутные времена ересей Бог воздвигал людей с отличною святостию, облекал их силою чудодейственною и ставил в виду всех, как свечи на свешнице, – да светят всем; как они были сосуды веры и силы Божией, то и служили для всех сумнящихся решительными указателями истины. Все ожидали или желали знать, как исповедует тот и тот святой муж, и держались его исповедания. Бывало, что влагали в руки нетленных людей хартии с изображением исповедания, молились исправить неправое и получали по молитве. Но что слишком и напрягаться сие доказывать? Господь сказал, что все можно получить у Бога, молясь Ему с верою, тем больше, молясь о вере, начале и источнике всего. Он Сам в Своей последней молитве что говорит ко Отцу Своему? «Святи их во истину» (Ін. 17:17), это апостолов, а в лице их и всякого верующего. Даже то несомненно, что как истинная вера по самому происхождению своему есть чудодейственная, то сии чудодейственные свидетельства должны в ней и для ней пребывать непрерывно. Они и пребывают. Один говорил о себе: когда я смотрю на сии нетленные останки, источающие целебную Божественную силу, и помышляю, что дух, освятивший сие тело, исповедал именно ту веру, которую я содержу, то у меня исчезает всякое сомнение, которое иногда навевает враг истины, и я не могу не радоваться тому, что Богу угодно было дать нам такой решительный и вместе такой доступный способ убеждения в истине святой веры. В самом деле так. Потому мощи современны христианству и в нем непрерывны и повсюдны… У нас в России они есть во всех пределах и в таком количестве! На западе они прекратились вместе с отделением его от востока и отпадением от истины, а о новых, образовавшихся от папства исповеданиях и говорить нечего. Так вот где успокоительная проповедь об истине веры!.. Но блаженнее из всех тот, кто вместе с Иеронимом Греческим может сказать: «Истинна вера, исповедуемая мною, ибо ею я сподобился приять Божественную некоторую силу, действующую во мне ощутительно. И язычники имеют писания, и храмы, и жертвы, и учителей, и книги, и отчасти Боговедение, и некоторые добрые дела, и праздники, и применение одежд, и молитвы, и всенощные бдения, и священников, и много другого; но сей сокровенной в сердце христианина благодати и действия Святого Духа никто в целом свете не получает, а получают верою только одни правильно крестившиеся в Отца, Сына и Святого Духа» («Христ. чт.», 1821). Так вот прямейший путь к открытию истинной веры, именно: вера же, молитва, непрерывность чудодейственности в Церкви и особенно внутренняя сила, доставляемая в вере.

Посмотри всяк вокруг себя и увидишь, что все искренно верующие веруют по сим основаниям, а не по научным… Почитай если хочешь, и научные основания веры в каком-либо Православном Богословии. Но сердечные сильнее и сподручнее.2) Обязанности к вереТо, что сказано, надо назвать обязанностями веры, именно: иметь веру и притом веру единую, истинную, с несомненным убеждением, что она есть точно истинная. Коль скоро узнана вера истинная, тотчас начинается другой ряд обязанностей, именно: обязанности к вере, или к православно-христианскому исповеданию.а) Первая и основная здесь обязанность есть всецелая покорность вере истинной. Вера сия идет от Бога, есть Его царский указ к нам, подданным, открыта нам с желанием, чтобы мы приняли ее и спасались ею. Потому кто не покоряется ей, противится Богу, творит грех хулы на Духа Святого. «Жестоковыйнии, – укоряет святой Стефан иудеев, – вы присно Духу Святому противитеся» (Деян. 7:51). Апостолы были посланы на проповедь «в послушание веры во всех языцех» (Рим. 1:5) и всем говорили: вот вы были в заблуждении и ходили в нечестии; ныне Бог презирает сии времена неведения и через нас «повелевает …всем всюду покаятися, …веру подая всем» (Деян. 17:30–31). Довольно уже жили в «богомерзких идолослужениях», пора покориться Богу и «воле Божией, прочее во плоти жити время» (1Пет. 4:2-3).Послушание вере требует связать разум и обязать его на все беспрекословно соглашаться, что ни проповедует вера. Но разум-то более всего и противится сей покорности. Жестока выя у неверующего от упорства разума. Не вижу, говорит, не понимаю: как могу согласиться? «Еллини, – говорит апостол Павел, – премудрости ищут, мы же проповедуем Христа распята» (1Кор. 1:22-23). Так как «мир не разуме премудростию Бога, то теперь Бог спасает всех буйством проповеди» (1Кор. 1:21), хочет, чтобы все шли к своему назначению в примраке веры, чтобы исповедующий веру на всякий вопрос, почему он то и то исповедует, готовее был сказать: потому что так Бог повелел, нежели как любомудрствовать: потому и потому. К непокорливым справедливо можно отнесть угрозы Бога за отвержение премудрости: «понеже звах, и не послушасте, и простирах словеса, и не внимасте: …убо и Аз вашей погибели посмеюся» (Притч. 1:24-31). Преосвященный Тихон говорит: «То и есть вера – безмолвная покорность глаголющему Богу» (т. 7). Пытливость есть разорение веры. Кто с непокоривым и своенравным умом входит в область веры, тот тать есть и разбойник… Сними оружие ума своего, как делают воины при входе в церковь. И ангелы стоят пред престолом Божиим, закрывающе лица свои, а ты хочешь все зреть… Бог явил сокровеннейшую премудрость; благодарно и послушно прими, говоря: я молчаливый раб сей веры.б) Когда такою покорностию положено прочное основание, надлежит назидать на нем все здание веры. Изречено решительное и молчаливое согласие на все, что содержит вера; теперь следует самым делом воспринять сие содержание, чтобы знать свою веру. Иначе что такое выйдет – иметь веру и не знать ее, не знать, во что веруешь! Это есть оскорбление и веры, и себя. Если вера истинна, почему не ревнуешь обогатиться истиною? Если в ней твое благо, зачем лишаешь себя его? Как не стыдно оставаться в таком усыплении? И что скажешь вопрошаемому об уповании? Да при этом и вера не вера. Вера есть совокупность истин и здравых о всем понятий. Какая же вера у того, кто их не знает? Господь говорит: «се же есть живот вечный, да знают тебе единаго …Бога, и егоже послал ecu Иисус Христа» (Ін. 17:3). «И несть иного имене под небесем даннаго в человецех, о немже подобает нам спастися», прибавляет апостол (Деян. 4:12). Из сего видно, что содержание веры не просто есть богатство благости, а вместе и условие спасения. Не знающий его уже находится в опасности. Оно во всем своем составе и в частях есть врачевство; но больному надобно принять врачевство и уподобить его себе, чтобы сделаться причастным его врачебной силы. Так и все исповедуемое верою должно понять и принять, чтобы врачевать немощи духа. Афанасий Великий так говорит: иже хощет спастися, прежде всех подобает ему держати кафолическую веру, еяже аще кто целы и непорочны не соблюдет, кроме всякого недоумения, во веки погибнет (см. Символ Афан. Вел. в Псалтири).Чтобы все сюда относящееся было яснее для вас, предлагается несколько вопросов с решениями.Что значит познать свою веру! Значит – довесть себя до состояния ясно, точно и определенно созерцать и высказывать те истины, которые содержит святая православная вера; быть способным «дать ответ» всякому, как учит апостол (1Пет. 3:15). «Вера есть уповаемых извещение, вещей обличение невидимых» (Євр. 11:1). Сделать надобно, чтобы сии невидимые вещи действительно получили в нас свойственный им облик, получили имя, были ведомы, как принесенная весть. Не то это значит, что должно разгадывать тайны: нет, тайны навсегда останутся тайнами, сколько бы ни напрягался кто раскрыть их. Но, хотя непонятно существо предмета и сокрыты основания, усвой и содержи его так, как учение о нем содержится – точными и определенными словами. Словом познавать означается не мудрование, а смиренное и беспрекословное принятие уроков святой веры.

Что надо узнавать! Все, что содержит святая вера. Когда говорится все, уничтожается различие и предметов, и способов познания, и источников учения. Все стороннее должно быть отнесено за пределы кругозора умственного и устранено из внимания; в мысли должен оставаться один образ исповедуемого, который и пусть наполняет ее во всем ее пространстве. Предметы веры размещаются в голове, как они размещены в исповедании, и созерцатель их прикасается вниманием к каждому из них, как наблюдатель богатого сада не пропустит ни одного цветка, чтобы не осмотреть его. Никак не должно говорить, а тем более чувствовать; это маловажно, можно оставить или быть к тому равнодушным, так относительно возжения свечи, воскурения фимиама и проч. Все содержимое верою в целом своем составе есть врачевство для нашего растления. Кто не принимает чего, тот умаляет силу врачевства, а иногда совсем уничтожает ее. Если из рецепта, прописанного лекарем, отнять один какой состав и потом принимать по своему уму составленное лекарство, а не как сказано, то вместо пользы можно получить вред. В вере нашей составлена нам ограда или крепость, обезопашивающая и защищающая нас от врагов. Тут все нужно. Отвергни малое – сделаешь пролом в стене, и пойдут враги один за другим, разорят всю ограду и тебя погубят. «Блюдите убо, како опасно ходите» (Еф. 5:15).Всем ли это? Всем верующим, иначе зачем и вступать в ограду веры? Всем должно чувствовать себя обязанными узнавать во всей полноте свою веру и потом, на основании сего чувства, действительно узнавать. Вера не есть что-нибудь маловажное, как бы избыток сверх нужды, а есть кровная и существенная нужда, как дыхание, пища, сон и прочее подобное. Знание ее есть дело самонужнейшее, потому и ревность о нем должна быть самая первая. Кто иначе делает, тот морит дух голодом или лишает его нужнейших потребностей. Сначала обыкновенно знание бывает мало как семя, но потом должно давать простор его возрастанию и не оставлять семенем. Пусть возрастет в древо. Здесь то же происходит, что в рисовании, где сначала делают один очерк всей картины, а потом начинают разрисовывать часть за частию. Апостолы, когда проповедовали, то в первом оглашении делали как бы сей очерк, а далее, при вторичных посещениях или в посланиях доканчивали всю картину веры, или то совершал Божественный Дух. То же и теперь. У многих, конечно, есть один очерк веры; у других оттенены, может быть, и некоторые лики и части. Но на этом останавливаться не должно. Надобно и им доканчивать сию картину. Вообще, никто не увольняется от обязательства узнавать все всевозможно, хотя на самом деле могут быть терпимы разные степени полноты сего знания. Потому и различают веру уясненную и неуясненную. Сия последняя говорит: все содержу, что содержит святая вера, хотя не все еще успела узнать, а первая: все содержу и знаю ясно. Силу спасать имеет и первая; но кто сознательно не доходит до последней, по нерадению, тот в опасности, ибо сей сон – признак смерти.Как узнавать! Нет нужды для сего возноситься на небо или переплывать моря. Истинная вера не сокрыта, а явлена всем и многими очень исповедуется. Она не затеряна, так чтобы следовало всякому самому отыскивать ее в источниках и приводить в ясность, а в яве пребывает и гласно исповедуется. Поди и спроси, как исповедуется. Читай Исповедание Православное и Катехизис; не умеешь, другого попроси; слушай проповеди, ибо на священнике лежит обязанность возобновлять толкование Катехизиса; спроси пастыря, внимай чтению Слова Божия и богослужению. У нас столько способов узнать свою веру, что дивиться надобно, как есть не знающие ее. Кажется, знание сие само, против воли, готово внедриться. Хорошо для облегчения или утверждения своего знания иметь сокращенное исповедание всего: извлечь из катехизисов, в кратких предложениях изобразить все и потом часто прочитывать. Это будет то же, что очищение воздуха в покоях или освежение себя прохладою утра или вечера. Есть и готовые такого рода сокращения: святого Геннадия, Патриарха Константинопольского, святого Димитрия Ростовского и Преосвященного Тихона Воронежского. Это знать – как полезно и возбудительно! Потому что все подводит под один обзор, вводит как бы в великолепный храм и исполняет умиления и благоговения.в) Когда найдена и познана истинная вера, вера, ведущая к Богу, бесконечно благому и ублажающему, и доставляющая нескончаемое блаженство, когда все сие ясно сознано и принято убеждением сердечным, тогда быть не может, чтобы христианин оставался равнодушным, чтобы сердце его не исполнилось соответственными тому чувствами, подобно тому, как нельзя оставаться равнодушным, когда вступают в обладание неисчетными сокровищами. Чувства, впрочем, сии сколько естественны, столько и обязательны. Не принимать только их должно, когда они есть, но и возбуждать с напряжением, когда нет, жалея и скорбя об окаменении своего сердца. Чувства сии освящены примерами Матери Божией, святых апостолов и всех святых. Они суть:

аа) Радостное и благодарное славословие. Так Матерь Божия воспела первую христианскую песнь: «величит душа моя Господа… яко… восприят Израиля… помянуты милости» (Лк. 1:46-54); Елисавета в радости взывает: «благословенна ты в женах!, и откуда мне сие…» (Лк. 1:42-43); Захария славословит: «благословен Господь Бог… яко посети… якоже глагола… помянути завет» (Лк. 1:68-80). Господь Сам исповедуется Богу Отцу ради веры апостолов: «исповедаютися, Отче… яко… открыл ecu та младенцем» (Мф. 11:25) – и в другом месте ублажает Петра: «блажен ecu Симоне» (Мф. 16:17). Апостолы часто по изложении истин веры прилагают: благословен Бог, что «дал нам свет и разум, да познаем» Его и Единородного Сына Его (1Ін. 5:20).бб) Чувство успокоения или безопасности. Мы погибаем: меч гнева над нами, а под нами ад отверст, готовый пожрать. Кто уверует, того все эти беды минуют, не коснутся. Сознавший это должен чувствовать, что он как бы с холода, дождя, сырого и беспокойного ветра вступил в теплый покой, или, как утопавший, стал на берег, или, как окруженный и терзаемый зверьми, исхищен из среды их с уверенностью, что они уже не дотронутся до него. Это чувство у апостола Павла изображено под видом субботства (Євр. 4). Беспокойный ум все роется в надежде найти что лучшее и ничего не находит; вера все дает: и всю мудрость, и все способы.вв) Любовь как вообще ко всей вере, так и к каждому ее догмату, правилу и постановлению. Надо все принять сердцем, все согреть в нем, вкусить, усвоить, лелеять. Что свято, истинно, Божественно, спасительно, как того не любить? Давид святой поет, что ему и прах дома Божия любезен… Это урок нам с любовию лобызать всякую истину, содержимую святой верою. Это, собственно, и значит содержать веру. Вера в сердце, а не в голове; а когда в сердце, то согревает его и любится им, ибо иначе ему нельзя быть там. Истина, пока не вошла в сердце, есть то же, что пыль на полированной доске: повеет ветер и все снесет. Истина, принятая сердцем, что елей, прошедший в кости. Любящий истины веры ненавидит противоречащее им и лицо, и помысл, потому и безопасен от падения, и есть сам столп веры. Посему это святейший и глубочайший долг: люби веру и все правила ее.г) Кто узнал и возлюбил единую истинную веру, тот не может не свидетельствовать своей к ней преданности. «От избытка сердца говорят уста» (Мф. 12:34).Действия, в которых сие выражается, суть:аа) Исповедание веры, то есть открытое, искреннее и небоязненное делом и словом показание, что содержится сия именно святая и единая истинная вера. Такое исповедание может быть и бывает двух родов: одно – всеобщее и всегдашнее, другое – особенное, являемое во время гонений. Первое состоит в том, чтобы открыто, искренно и небоязненно говорить, поступать и жить по правилам святой веры в том месте и в тех обстоятельствах, в которых кто поставлен, несмотря на то, что будут о нас говорить, как судить и как в отношении к нам будут поступать другие. Сего требует искренность убеждения. Если это истина, а то не истина, зачем я стану изменять одной в угоду другой? Или зачем мне стыдиться действовать по своим убеждениям? Стыд, смущение – знак маловерия и малоубеждения. Сего требует опасность ущерба для веры. Кто боится жить открыто по своей вере, тот приводит в подозрение самую веру. Всякий скажет: верно, слабость или нетвердость их веры связывает ему язык и руки. Особенно не должно молчать там, где открыто унижается другими вера. Тут прямо надо высказать истину и остепенить дерзкого как богохульника. Ясная заповедь Спасителя о том, чтобы не стыдиться исповедать Его пред человеками, относится сюда (Лк. 9:26; Мф. 10:33). И чего бояться? Смеяться будут? Пусть. Это их неразумие. Апостолы радовались тому, что сподобились приять бесчестие за имя Христово. Надо им подражать. Притеснять станут? Еще полезнее. Тут можно сказать всякому: дерзай! Венец мученика сходит на главу твою. Притом людей ли бояться больше должно или Бога? Все такого рода укоры в неискренности убеждения и в малодушии идут только к тем, кои, не являя своей веры по боязни, остаются сами в безразличии, так что не угадаешь, веруют они или нет. Что же сказать о тех, кои при случае принимают на себя вид неверующих, опасаясь изъявлением веры подать невыгодную будто о себе мысль? Это – человекоугодничество, играние святынею, пустое лицедейство. На что похоже из-за того, что другой неразумный подумает неразумно, надевать на себя личину неразумного?! Должно, впрочем, помнить, что когда поставляется такое исповедание в обязанность, то сим нисколько не оправдывается исполнение правил веры только напоказ, а то: ходи в правилах своей веры по убеждению и любви, не скрываясь, но и не заботясь о том, что скажут другие. То есть пустое тщеславие, а это – истинная деятельность. И еще: когда видишь хульника, восстань и обличи его, нечестивца, загради уста ему, чтобы не попирал святыни. Особое исповедание веры, торжественнейшее, богоподобное, апостольское, есть исповедание в гонениях за веру вообще или за какой-либо догмат. Гонения бывали часто и возможны во всякое время. Примеры предшествовавших живописали нам и правила, как вести себя в сих случаях… Восстало гонение – молчи и пребывай в своем чине, предаваясь Господу всестроящему, молясь о силе и помощи. Чувствуешь слабость и страх, а между тем имеешь возможность укрыться, – укройся. Многие так делали. Целою церковью удалялись в леса и горы. И Господь сказал: «когда… гонят в одном городе, бегайте в другий» (Мф. 10:23). «Укройтеся мало елико елико, дóндеже мимоидет гнев Господень», говорит пророк (Іс. 26:20). Взят силою и представлен на суд: не усрамися, ниже убойся, яви силу любви к исповедуемому тобою Господу, стань за Него до крови и смерти. Но и без того, кто чувствует себя связанным нравственною силою, именно внутренним некоторым понуждением к исповедничеству, тот, благословясь, с совета пастыря, если можно, или и без того, возвысь голос исповедания. Сделай то же и тогда, как видишь, что те, коим следует исповедовать, слабеют, или когда бываешь в кругу тех, кои еще не поставлены в сию честь, а уже готовы по слабости отречься от истины. Многие мученики так поступали и не только спасали веровавших, но и неверовавших делали верующими. Вообще, исповедничество открытое никак не может быть излишним, когда делается по любви, к Господу влекущей, со здравым рвением, а не буйным фанатизмом. Опасения и ограничения все в сторону… Иди небоязненно, говори исповедание: Господь тебе помощник. Всякий исповедник есть крепкий воин из воинства Христова. Слаб? Беги, когда есть возможность, а когда пойман, свидетельствуй не боясь. Никак себе не должно позволить хоть для вида только сделать то, что требуют в знак отречения, ибо это то же, что отречение. Таков дух исповедничества! Его должно и всегда возгревать в себе; чтобы неготовым не застало время невзгоды, надо постоянно быть готовым страдать и умереть за имя Христово и веру святую. Это есть духовное исповедничество или сокровенное мученичество, когда бывает христианин сердцем распят, хотя телом жив.

бб) Ревность о распространении веры, или приведении ее в известность. Кто убежден, что святая вера есть единая, истинная, тот не может молчать о ней, особенно в виду или пред лицом лжи и заблуждения. Кто любит ближнего своего, всякого человека искренно и желает ему истинного, прочного и вечного блага, тот может ли удержаться, чтобы не возвестить ему истинного пути ко спасению, открываемого святою верою? Кто любит Бога и ищет славы Его, может ли не ревновать, да познают Его и «Его же послал еси Иисус Христа» (Ін. 17:3), чтобы славить и чтить Его, как Сам Он желает и научает всех в истинной вере Своей. Так убеждение в истине, любовь к Богу и ближним требуют, чтобы всякий, знающий веру и имеющий слово, громогласно возглашал всем истинный путь спасения в святой вере. Ибо несомненно, что гибнут те, кои вне веры. И славословие Богу вне ее есть козлогласование, как же можно это видеть и терпеть? Тут нет нужды дожидаться власти и прав. Когда душа горит ревностию святою, трезвенною, любовною и умоляющею, возвышай голос.Спрашивается, кто должен это делать?Само собою разумеется, что преимущественно долг сей лежит на освященных лицах, как на то исключительно учиненных. Но и всякому другому как можно заградить уста, когда он возвещает истину, в коей убежден и которую возлюбил душевно? Позволить проповедовать всякое без разбора убеждение пагубно; но возглашать истину, всемирно известную, Богом открытую, точно и ясно определенную как неизменное правило для всех людей и во все времена, это и для действующего, и для других спасительно. И не только возглашать, но и деятельно заботиться должно об успехах слова истины.Кому проповедовать? И своим и чужим, Господь говорит: видишь брата согрешающего, поди, вразуми его. Послушает – «приобрел еси брата», нет – то же сделайте вдвоем, а далее уже «поведать надо Церкви» (Мф. 18:15,17). Мало ли можно найти между братиями-христианами не ведающих веры и по неведению держащихся нелепостей? Знающий вразуми и просвети брата истиною. И это будет столь же плодоносно, сильно, ценно, как идти за море и обращать неверных. О присных в вере более должно пещись, по апостолу. И чужих, кои между нами, не должно оставлять и как бы презирать, но и их согрей любовию, предрасположи ко вниманию и сей в благоприятное время. Кто знает, не войдет ли и в его душу истина через слово твое? У Бога везде есть орудия к побеждению, хоть их никто ясно не знает.Как это делать? И словом, и писанием. Видишь неправомыслящего и умеешь сказать истину – найди твоим благоразумием доступ к его слуху и вниманию и возвести ему сию истину. Живое слово требует, впрочем, труженика сколько терпеливого, столько же и премудрого, но оно решительнее; ибо прямо вступает на борьбу с душою и, если сильно, непременно пленяет ум в послушание Христово. Писание легче и оставляет в покое ту и другую сторону. В нем торжествует сама истина, лицо скрыто, и во вразумляющем больше предполагает оно свободы и зрелости убеждения. На стороне писания та еще выгода, что оно всюду имеет доступ и долговечно. Писание, высказывающее истину веры живо, убедительно, победоносно, есть истинное сокровище для Церкви и рода человеческого. Кто возможет составить такую книгу, тот может стать в ряду всемирных проповедников.Истинную, впрочем, ревность о распространении веры должно отличать от буйной, неразумной, фанатической. Она должна иметь следующие признаки: твердое, основательное, разумное убеждение в истине святой веры с полнотою познания ее. Душа, соделавшаяся сосудом, вмещающим такую святыню, не может не разливать от себя благоухания. Как может она скрывать от других сокровище сие? Как удержит язык, от полноты сердца естественно приходящий в движение? Отсюда – кем обладает безотчетное пристрастие к вере, помрачающее ясность созерцания ее, кому желательно высказать не столько содержимое верою, сколько свои мудрования о ней – тот пусть удержится и пребудет спокойным в своих пределах, не трогаясь до святыни нечистыми руками. Апостол заповедал проповедовать «от чиста сердца, совести благия, веры нелицемерные», без которых некоторые попали на распутия (1Тим. 1:5).Чувство покорности и рабства истине и Богу. «Не можем не говорить того, что видели и слышали», свидетельствуют апостолы (Деян. 4:20). Мы рабы, говорят они, поручники, работники Божий. Отсюда – кто ищет возвышения, отличия, преобладания и владычества над умами и душами других – в том нет истины. Истинный ревнитель веры Бога воцаряет, а ложный – себя.Умоляющий тон любви и убеждения с самопожертвованием и уничижением… «По Христе молим, – говорят апостолы, – примиритеся Богу» (2Кор. 5:20). Ты гибнешь, поди, я вынесу тебя на раменах в безопасную пристань. Смотри, вот истина, ясная как солнце. Отсюда лесть, обман какой-нибудь, приманки выгодами, угрозы невыгодами суть уклонения от правды в проповедании веры.

Мужество. У слабых или по разуму, или по силе слова и характера сия ревность может оставаться как бы молчащею. Она может пламенеть, возжигать сердце, но выражаться одною молитвою и ревнивым желанием, чтобы святая вера сколько можно более приходила въявь и возвышала славу Божию, приводя к блаженству людей. Такая готовность, как и готовность к исповедничеству, есть сколько святое, столько же и высокое, и плодоносное расположение. Когда все возможное сделано, Бог ценить будет силу ревности, а не одни плоды, которые в Его власти. По сему случаю должно припомнить, что истинные, призванные проповедники, назначаемые для особых целей, чрезвычайно воздвигаются Богом, Им ведутся к цели и под Его покровительством исполняют то, к чему призваны. Таков, например, был святитель Стефан Пермский. Другим приличнее смиренно пребывать в своем круге, греть и светить здесь своим удельным светом и теплотою.д) Хранение веры – и своей сердечной, или своих убеждений, и исповедуемой веры. Любящий по естественному влечению хранит любимое как зеницу ока. То же и в отношении к вере. Хранить веру – значит прежде всего отклонять угрожающие ей опасности. Опасности сии бывают внутренние и внешние. К первым относятся возникающие по временам помыслы сомнения вообще ли в вере или в частности в каких-нибудь членах ее. Разны и степени сих помыслов: иные мгновенны, как набег мысли или беглая тень от легкого облака, другие касаются сердца и его уязвляют, как стрелою; иные опять касаются таких предметов, коих твердость мы знаем, а иные чего-нибудь неведомого. Такие помыслы и сердце само может ковать, но, вернее, они от врага истины и отца лжи. Как бы ни было, их не должно оставлять без внимания, а тотчас прогонять их, доводя сердце до воспламенения ненавистью против них; ибо ненависть сия есть истинное духовное изблевание яда, поставляющее вне опасности. Снисхождение к ним и невнимание опасно. Что же касается до того рода сомнений, которые касаются слабой стороны, то, кроме негодования, спешить должно противопоставить им истинные доводы или восполнить в познании то, чего недоставало. Вторая внутренняя опасность – от страстей. В злохудожной душе не может содержаться истина. Этот сосуд худой, все готовый испустить, что ни положи в него. Страсти суть отступления от истины и притом живые; потом всякий страстный уже на пути лжи стоит, приняв от страстей уроки лжи противной истине. От порочной жизни очень удобный переход к безверию, холодности и отвержению веры. Потому должно хранить душу и сердце свое в чистоте. Это есть несокрушимое безопаснейшее хранилище веры. Опасности веры внешние суть чтение книг, содержащих развратные правила или проповедующих ложь и безверие, особенно таких, кои писаны увлекательным языком поэзии и наполнены тонкими и хитрыми софизмами, которых разрешить не вдруг может и крепкая голова. Опасности этой избежит всякий, кто ничего не читает худого или, вообще, читает только по указанию опытных людей. Сообщество с людьми, напитанными легкомыслием и презорством к истине, и также с еретиками и иноверцами хитрыми и изворотливыми. «Тлят обычаи благи беседы злы» (1Кор. 15:33). «Удаляться должно от… ходящего не по Преданию» (2Сол. 3:6; Рим. 16:17), чтобы «не истлел разум… от простоты» (2Кор. 11:3), чтобы не «прельститься ложною философиею» (Кол. 2:8). Ко всем таковым, разумеется, не должно терять любви, сожаления, искреннего желания и содействия к их вразумлению; но никак не должно склоняться до приятства и дружества с ними. Такое расположение связывает и язык, и мысль и как бы невольно предает в руки врагу. Потому в отношении к таким заботься о вразумлении, молись; но удаляйся тотчас, как увидишь свою опасность. Если чувствуешь, впрочем, крепость, борись, с Божиею помощию.С таким, впрочем, отрицательным хранением веры должно иметь в союзе и положительное. Кто хранит дерево, тот не только отдаляет от него вредное, но и снабжает нужным для укрепления и полноты питательных соков. И веру тоже должно питать в себе. Вот что для сего нужно: слушай Слово Божие, проповеди и поучения, а если имеешь возможность, и уроки; читай Слово Божие, святых отцов, богословов; ищи и вопрошай, беседуй и общись с верующими, богатыми в вере; размышляй об основаниях веры, особенно о делах и судьбе ее, о ее Божественных обетованиях и их исполнении; молись и вопий к Богу: помози моему неверию; живи по вере и делами прикрепляй к существу своему то, что содержишь в мысли, чтобы колебать в тебе веру значило то же, что тревожить жизнь; часто приобщайся достойно Святых Тайн и будешь содержать самый источник истины в сердце своем.

Храня таким образом в себе веру, не должно оставаться равнодушным и к судьбе исповедуемой религии. Здесь постоянно молись, желай и содействуй ее благосостоянию, целости и безопасности; видишь угрожающую опасность от лжи, заблуждения и ложной философии, возвести кому должно; борись и противодействуй сам, сколько можешь; жалей, скорби и сокрушайся, что так есть, и молись Господу, Царю истины, да воцарит истину и проженет налегающий мрак. Когда же все употреблено с твоей стороны, предай себя и святую веру в руки всеправящего Господа, Который смертию Своею положил основание торжеству Своей веры и не оставит ее на решительный произвол людей. А если оставит, то оставит людей, но не веру, и людей оставит только за одно упорство и нераскаянное противление.Так разумевая, разумевай всяк добрые и недобрые расположения и действия относительно святой православной веры нашей. Первые насаждай, вторые, если есть, искоренить постарайся. Худые ныне времена. Береги мысль и сердце. И от близких может быть беда. Внимай убо.3) Грехи против верыНадобно показать и отступления от правды относительно веры, чтобы всякий мог видеть яму и не пасть в нее. Будем идти рядом с исчисленными обязанностями и означать возможные уклонения от них.Против первой обязанности – иметь веру – грешат не имеющие веры, не знающие Бога и своего к Нему отношения – безбожники. Не место здесь показывать существование безбожников; говорим только, что если они есть, то грешат, и грехом самым великим, которому и равного нет. Различать, впрочем, можно и должно безбожников теоретических, кои и по образу мыслей своих допускают небытие Бога, и практических, кои живут, не думая о Боге, или так живут, как бы не было Бога. К первым можно отнести фаталистов, кои говорят: «самослучайно рождены есмы» – как у Премудрого (Прем. 2:2). Все, что ни есть и бывает, есть и бывает так. Грехом сим искушаются и мысленно грешат все те, кои, раздумавшись о начале и судьбе мира, о запутанном ходе происшествий рода человеческого и своих, в сердце своем помышляют: неужели есть Бог? Не так ли все сие? Сюда же относятся пантеисты, для коих эта вселенная есть Бог, но не имеющий лица, связанный законом необходимости, неотдельное существо. Они родственны фаталистам. Особый вид их – эволюционисты, по коим мир есть развитый Бог. Это грех грубейший, хотя к нему принадлежат очень утонченные умствователи, как Фихтэ, Гегель и др. Практические безбожники повсюднее. У них один характер – жизнь в богозабвении, в волях сердца, без сознания над собою какой-либо высшей власти, без чувства неизбежной необходимости отвечать за жизнь. О них говорит пророк: «Рече безумен в сердце своем: несть Бог». А что эта речь от них – прилагается: «растлеша и омрзишася в начинаниях» своих (Пс. 13:1). Предавшись чувственности и страстям, они подавили лучшую часть своего существа и нить, связующую их с небом, прервали. Они уже, по апостолу, «не приемлют яже Духа Божия» (1Кор. 2:14; о них же: Еф. 2; Рим. 1). Их можно встречать в большом количестве во всякое время и во всяком месте, и что особенно жалко – иногда не совсем развратных, а живущих в естественных чувствах сердца. Впрочем, в сей смрад, хотя на время, погружаются и ведущие Бога, но дни, месяцы, а иногда и годы проводящие в суете ума, как бы без Бога (Еф. 2).Против второго долга – иметь единую истинную веру – грешат индифферентисты, кои содержат и проповедуют, что все одно: какую ни имей веру, только имей. Всякая пригожа и приведет к своему назначению – христианская ли это или не христианская. Как груба погрешность здесь, видно из того, что говорено в подтверждение необходимости иметь единую истинную веру. Тут еще приложить должно, что после того, как Сам Бог научил людей приближаться к Нему, Сам приходил, воплотился, страдал и умер, ниспослал Духа и столько чудес делал для утверждения веры, подвиг небо и землю – после всего сего говорить, что все равно, сию ли веру держать или другую, означает не только безумие крайнее, в коем истину ставят наравне с ложью, но и нечестие, в коем наводится некоторый укор на человеколюбивого Бога, будто излишне расточал милости, и в коем, лжа, творят Бога истины, будто не единая та вера, которую Он объявляет единою. Индифферентизм есть, сверх того, язва рода человеческого. Если одна только вера ведет ко спасению, так что все иноверия не спасают, а влекут за собою пагубу, то кто удерживает в них, не губит ли всех, кого удерживает? Когда свирепствует мор и искусный врач изобретет единственное врачевство, то всякий уверяющий: ничего, и то-то лекарство хорошо – губит всех, кои его послушают. Таков индифферентизм. Он расслабляет и убивает дух. Содержащий его почти то же, что безбожник, ибо явно, что для него вера есть стороннее дело, что он держит ее по обычаю, в подражание другим, или, еще хуже, будто какое-либо средство политическое. Все сии укоры падают и на того, кто говорит: все равно, лишь бы была христианская вера, а то какая-нибудь. Откуда эта мысль?! Апостолы с такою ревностию заботились о единомыслии, так деятельно старались восстановить его, когда оно как-нибудь нарушалось, так строго вооружались против разномыслящих, что определили им отлучение; а ныне вошло в обычай говорить: все равно, лишь бы христианская, хоть бы то была и ересь. Как же Господь говорил: «аще Церковь преслушает, буди тебе яко язычник и мытарь» (Мф. 18:17)? И потом как же Церковь во все свое продолжение так сильно ратовала и вооружалась против всех разномыслящих? Будто все сие так? И что Господь оправдывал знамениями и чудесами единую истинную веру и доселе оправдывает, будто и это все так?

Близко подходит к индифферентизму, или есть его вид, тот развратный образ мыслей, по коему проповедуют, будто религия не что иное есть, как средство в руках правительства. И те, кои так думают о правительстве, и само правительство, которое так поступает, крайне нечестивы и безбожны… Ну, если пригоже для правительства магометанство, или жидовство, или другое какое нечестие, будто его вводить и ему благоприятствовать должно? Цель общества – весть человека к цели; цель человека – в Боге, к Богу же идти можно только так, как Он указывает во святой вере. Следовательно, духом общества должна быть единая истинная вера. Что за правительство, которое, мало чем успокаивая своих подданных во временном, за это губит их на целую вечность! Говорят: смущение будет в народе! Кто же позволяет насилие? Яви истину, чтобы всякий увидел ее. И кто к тому способнее, как не правители? Потому они безответны пред Богом, если не хранят и не вселяют в народе истинной веры. Против третьего – испытай, где истина – грешат неиспытывающие, погруженные в сон беспечности; нерадящие, кои тем только отличаются от индифферентистов, что никакой мысли не имеют при своей беспечности или совсем и не думают о вере и суть потому веропрезиратели; сомневающиеся, кои вообще остановились на нерешенном вопросе: есть ли Бог и нужно ли Ему поклонение? – или подозревают, истинна ли святая вера православная, и, однако ж, остаются равнодушными, не ищут разрешения недоумений и в таком нерешительном, колеблющемся состоянии продолжают жить по принятому порядку. Это как бы повисшие на воздухе, истощающие и мучащие дух свой. Сила их преступления и в равнодушии к истине, к Богу и своему спасению, и особенно в том неестественном положении духа, что держат его в известном порядке против убеждения, идут против совести и убивают в себе жизнь. Остановившиеся на лжи, все заблуждающиеся в вере: язычники, магометане, иудеи, особенно натуралисты, те, кои думают, что для познания Бога и своего спасения достаточно естественных сил человека, своего ума и самодеятельности. Это заблуждение иначе называется рационализмом. Он есть самая очевидная глупость и безумие. Видеть и свои ошибки, и ошибки других мыслителей, знать из истории, сколько заблуждений и пороков наводнили землю от разумного человека, и еще верить в свой разум! К тому же в соседстве рационалист видит откровенную Богом веру, чудодейственно утвержденную, представившую и представляющую опыты спасенных, и остается при своем упорстве! Непонятно. Не без основания потому некоторые подозревают, есть ли основательно убежденные в твердости своего рационализма рационалисты? Большая часть, без твердого, ясного убеждения, с мутным сознанием верности своих мыслей, заносчиво проповедует не знать что, чтобы только заставить говорить о себе: вот всеобъемлющий гений!Против того, что узнанной святой православной вере должно покориться смиренно, молча, всецело, грешат тоже рационалисты, только библейские, кои признают Откровение, но принимают из него только то, что сообразно с их образом мыслей. Это гордые умы, возносящиеся на ум Божий, не покоряющиеся Ему, не хотящие послушать веры, потому суть то же, что неверы. Ибо неверие, собственно, и есть непризнание истинным того, что святая вера признает истинным. По своему духу это разбойники в ограде Божией, прилазящие отинуде, кои, вошедши туда, вместо смиренного пребывания, своевольно рвут, разбрасывают и искажают все Божии сокровища. Все еретики, паписты, протестанты всех родов и другие – естественный плод неверия и своемыслия, или своенравия ума в деле веры. Вера вселенская есть правило ведения и жизни, обязательное для всех. Кто мудрствует не так, как она, в каком-нибудь члене, зная, что сей род мудрствования не. одобряется ею и противен ей, и потом далее не покоряется никаким убеждениям, а упорно стоит в своем мудровании, тот есть хульник Духа Святого, Духа истины. Он раздирает целость веры и в этом тем преступнее, чем яснее сознает порядок верования, чем больше чувствует колебаний в совести и сердце против своих мыслей, чем больше за себя, а не за истину стоит в своем упорстве ради земных и самостных каких-либо целей. Отступники, те, кои или из страха преследования, или по надеждам земным, или по человекоугодничеству, иногда по легковерию и внутренней причудливости оставляют истинную веру и переходят к заблуждающимся. Из них не извиняются и те, кои воображают, что делают сие по убеждению в истине. Истина явна. Если страсть не омрачит ума, истина не может быть не замечена. Следовательно, отступление и в таких невозможно иначе как по страсти и греху… Что отступники – народ погибший, учит апостол: «волею согрешающим… по приятии разума истины, о гресех не обретается жертва, а страшное… чаяние суда, и огня ревность» (Євр. 10:26-27). Сему суду, очевидно, не подлежат те, кои от иноверия переходят к истинной вере. Их хвалить и за них благодарить Господа должно, что приводит братии наших из тьмы в чудный Свой свет.

Наконец, против всех остальных обязанностей стоит холодность к вере, окостенение духа от погружения в плоть, от снедающей заботы, непомерной гордости и самости себя только знающей. В сем состоянии духа не знают ни тех отрадных чувств, кои приносит вера, каковы: покой, радость, благодарение и славословие – ни тех дел, кои естественно вытекают из любви к вере, как то: исповедание ее, расширение и радение о ней – дел и очень ценных здесь, и приносящих блаженство вечное на небе.Все указанные уклонения кому не приходилось встречать лицом к лицу? Да ведает теперь всяк, где им место. Если кто потрудится хорошо утвердить в мысли все показанные расположения и дела в отношении к вере и притом так, как они вытекают одно из другого, то получит значительную крепость в уме и сердце, от которой, как от стены, будет отлетать всякое нападение на веру – внутреннее и внешнее.12. Благочестие – жизнь в духе верыВступивший в область истинной веры успокаивается в ней, чувствует, что он как в безопасном пристанище. Но сей покой только со вне, внутри же его ожидает усиленная деятельность и труд в духе сей принятой, узнанной и возлюбленной им веры. Это значит, что принявший веру самым принятием обязывается сообразовать свою внешнюю и внутреннюю жизнь с ее учением, или образовать себя по ней и вселить в себя ее дух. Область веры дышит и преисполнена жизнию и деятельностию; вступивший в нее и, однако ж, не живущий по ней то же, что лишняя часть в машине или своенравник, нарушающий порядок светлого, торжественного шествия. Тот не верует, кто не живет по вере. «Вера без дел мертва» (Як. 2:26). Когда утопающий не берется за руку, которую простирают к нему с обещанием вытащить, верно, не верит обещанию. Мало того, такой издевается над верою. Что, если б надел кто священническую одежду и начал в ней кривляться и безумствовать всенародно? Не насмешник ли он? То же и в отношении к вере. Потому в Слове Божием предполагаются великие угрозы ведущему и не творящему. «Бога исповедают ведети, а делы отмещутся Его, мерзцы суще и непокориви, и на всяко дело благое неискусны» (Тит. 1:16). Таким образом, принявший веру непременно должен осуществить ее в своей деятельности, образовать себя по ней, представлять ее как бы всю в своем лице на деле. Постоянное, искреннее, полное и всестороннее хождение в духе единой истинной и святой веры есть истинное благочестие.Само собою разумеется, что соответственно разнообразию состава веры и деятельность благочестивая должна являться в разных видах. На сем основании есть и разные обязанности благочестия. Можно и все вообще обязанности подводить под сию одну, или выводить из нее одной, ибо все они требуются христианскою верою и вытекают из духа ее. Посему, между прочим, и у апостола (Тит. 2:12) выводится из благочестия жизнь благочестивая, праведная, целомудренная, то есть, вообще, деятельность христианская, законная и святая.Что значит христианская благочестивая жизнь? Жизнь в единении с Богом в Господе Иисусе Христе во Святой Церкви, или по домостроительству спасения нашего. Что это так, смотрите, как было дело. Господь пришел на землю, пострадал, умер, воскрес, вознесся на небо, ниспослал Духа Божественного на святых Своих учеников и апостолов, кои силою Его и воздвигли на земле обетованную Церковь, назданную на основании Апостол и Пророк, сущу краеугольну Самому Иисусу Христу, – Церковь, дом веры и спасения, тело Господу, ковчег спасающихся от потопления в нечестии, грехе и злобе сатанинской. Но что есть Церковь по духу своему? Святительство свято, приносите жертвы благоприятны Богови Иисус Христом. Церковь есть лицо богослужащее, жречествующее, святительствующее беспрерывно, разумно, духовно, и это – Богу Иисус Христом. Всякий вступающий в нее должен стать с нею единым духом, быть тем в малом, чем она в большом виде, подобно как и в теле, говорят, каждый и малый член имеет все тело, то есть, все его элементы. Иначе: всякий верующий обязуется быть приносящим Богу жертвы благоприятные Иисус Христом, а это то же, что жить в общении с Богом через Господа Иисуса Христа, по домостроительству спасения. Отсюда очевидно, что жизнь христианская, благочестная деятельно выражается в восхождении к Богу через Иисуса Христа, в пребывании в Нем чрез Него и притом не иначе как в доме, устроенном для нашего спасения, или Церкви. Соответственно сему и обязанности благочестия имеют три класса, из коих 1) первым определяются чувства и расположения, вытекающие из воссоединения с Богом в Иисусе Христе, 2) вторым – чувства и расположения, вытекающие из пребывания в общении с Богом, 3) третьим – чувства и расположения, вытекающие из общения с домом спасения, Церковью.

1) Чувства и расположения на пути воссоединения с БогомНачнем с тех чувств и расположений, кои встречает человек на пути к Богу, когда воссоединяется с Ним в Господе Иисусе Христе. Так как возвращение к Богу есть дело свободы, а не принуждения и притом совершается в духе, а не в чем-либо вещественном, то оно есть дело не такое, которое, окончивши, можно бы было отложить к числу решенных, а дело, в каждое мгновение повторяемое и возобновляемое. Потому, хотя уже вступил христианин в общение с Богом, никак не увольняется и не освобождается он от тех актов, коими сие совершилось, а всегда должен питать и возобновлять их. Следовательно, все они и обращаются ему в непрерывный долг и обязанность.Путь восхождения к Богу, или воссоединения с Ним, объяснен в другом месте (см. о норме христ. жизни). Теперь остается только выяснить вытекающие из того обязанности.Семя всех сих обязанностей есть вера в Господа нашего Иисуса Христа, Спасителя нашего, сочетавающая нас с Ним сердечно. Но иное должно происходить в нас еще до рождения сей веры, а иное – по рождении ее. «Никто же приидет ко Отцу, токмо Мною», говорит Господь (Ін. 14:6). Надо прежде прийти к Иисусу Христу, чтобы от Него взойти к Богу. Следовательно, есть обязательные для нас чувства и расположения, одни – на пути сочетания с Господом Иисусом Христом, а другие – на пути восхождения от Иисуса Христа к Богу Триипостасному.а) Чувства и расположения на пути сочетания с Господом Спасителем.Сердечное сочетание с Господом совершается верою. Начало веры полагается в познании своей бедности и познании богатства Иисус – Христова. Вера переносит богатство Христово на свою бедность и ради того сочетавает сердце с Господом. Для того, чтобы поддерживать в силе сию веру и возгревать более и более сочетание сердца с Господом, всякий христианин обязуется к следующим чувствам и действиям:аа) Он обязан знать и в чувстве сердца носить свою бедность и свое окаянство. Знанием сим начинается и потом постоянно поддерживается вера. Это то же, что елей для огня в лампаде, который слабеет по мере истощения елея. Кто не знает, что дом охвачен огнем, не побежит из него; так и кто не знает своего окаянства, не позаботится о спасении. Это есть первая истина о себе; всякая другая имеет уже примесь лжи и тем более, чем более питает самодовольство. Предметы сего знания сами собою определяются историей человека. Сотворен он по образу Божию, для славы Божией и непрестанного блаженства взамен отпадших и отверженных духов, основавших в себе и из себя ад. Но завистию диаволею преступил он заповедь, подвергся осуждению и клятве, расстроил свою душу и тело, подчинился прельстителю и, бедствуя на земле, состоит в опасности по смерти быть в том же аду, который населен духами, отступниками и их князем – сатаною. Итак, христианин должен содержать в мысли, что он был в состоянии падения, состоял под клятвою Божиею, был безответен пред Ним и растлен сам в себе, подлежал власти, насилию и злобе сатаны, был неминуемым оброчником и смерти, и ада. Все сие и ясно знать, и содержать во внимании должно христианину даже после того уже, как он избавлен от всех сих бед. Ибо сам по себе он действительно таков всегда. Если теперь он стоит вне сего гибельного порядка, то потому, что держится благодатию, хотя, как над бездною пламени, в каждое мгновение готов будучи отпасть и пасть снова на прежнее. Совокупностью таких мыслей, воспринимаемых сердцем, образуется и поддерживается чувство опасности своего положения, своего бессилия и беспомощности, аще не Господь. Это обязывает христианина далее пребывать в крайнем самоуничижении, смирении и оставлении себя ниже всякой твари, даже бездушной, не только одушевленной; заставляет беспрерывно взывать: Господи, спаси мя, погибаю. И такие чувства не раз или не два надо воспроизвести, а иметь их постоянно в себе утвержденными и укорененными, как бы претворившимися в естество. Теряющий их выходит в мгновение из строя спасающихся, ибо все спасающиеся так думают и так чувствуют. Потому долг всякого всячески возгревать их в себе. Делать сие может всякий как умеет. Но лучшая и действительнейшая наука им есть самая жизнь христианская. Это самое сильное и постоянное средство, так что, можно сказать, вся жизнь христианина истинного есть не что иное, как непрерывное восхождение на высоту сознания своей бедности и чувства самоуничижения. Чем больше кто растет в добродетели, тем больше сознает, чувствует, что он ничто. А из сего какое истекает обилие добродетелей! Тут смирение, самоукорение, неосуждение других, безгневие, непрекословие, невозмущаемый покой. Но за то от Бога непрестанное притечение тайных духовных утешений и обилие благодати, а от других христиан любовь и живое соединение. Кто же не имеет сего, у того и с тем бывает все противное.

бб) Обязан знать и возрастать в познании неисследимого богатства Господа нашего Иисуса Христа, пришедшего в мир грешников спасти. Одно познание своего окаянства и бессилия, с безответностию и страхом за жизнь и судьбу вечную, безотрадно. Оно приносит только скорбь и тоску, которые, если не растворяются другими утешительными чувствами, расслабляют, а не оживляют, и, что недалеко, оно может ввергнуть в отчаяние неисходное. Кто на этом одном останавливается, тот останавливается как бы на половине дела и, следовательно, не делает ничего. И истины нет здесь: ибо на самом деле не беден только есть человек и погибающ, но есть и обогащаем, и спасаем – есть такое устроение от Господа и Бога нашего, по которому над человеком гибнущим простерто Божественное осенение благодати. Потому познавать сие есть непременный долг всякого христианина и, поелику все сие сосредоточивается в Господе Иисусе Христе, познавать Его. Предметы сего познания тоже определяются самим устроением благодатных действий. Милосердый Бог обетовал погибающему послать Спасителем Сына Своего, Который по исполнении времен действительно пришел, воплотился, страдал, крестною смертию принес жертву за грехи всего мира, воскрес и всех воскресил, разрушил ад и связал сатану, вознесся, воссел одесную Бога Отца, где и ходатайствует за нас, и властвует над всем, как Царь приявший власть на небеси и на земли. Так должно знать и познать, что Господь Иисус Христос есть жертва за нас, живот наш, Царь наш, истнивший силу диавола, смерти и ада. Отсюда, далее, памятовать и содержать в мысли, что было такое дивное и изумлющее дело Божие, были потрясены небо и земля; благоговейно размышлять и углубляться во все совершение спасения, особенно в страшные страсти и последовавшую затем славу Господа: что это, как, для чего, какая в этом сила? Чаще приводить сие на мысль, особенно в среду, пяток и воскресенье, радоваться и утешаться тем, что есть так. Такими занятиями само собою будет расти познание Господа; но ревностный присоединит к нему частое прочитывание Евангелий и пророчеств, паче же всего молитву о благодатном введении в тайны спасения. «Кто уразуме ум Господень?» – вопрошает апостол и как бы в ответ на то прибавляет: «мы же ум Христов имамы» (Рим. 11:34; 1Кор. 2:16). Истинное познание Господа совершается в тайне духа и, можно сказать, не столько понимается, сколько чувствуется так, что на то нет ни слов, ни изображений. Только оно беспредельно сладостно, как уверяет апостол, который все счел ни во что «за превосходящее разумение Христа Господа» (Флп. 3:8), который всех побуждает восходить к такому разумению и о всех молился, чтобы открыта была им «глубина, широта и высота» премудрости, явленной в устроении нашего спасения (Еф. 3:18).вв) И таким образом возгревать в себе веру в Господа Спасителя. Ибо когда в одном и том же духе встретятся и познание своего окаянства и бедности, и познание Господа Спасителя, то, естественно, они сочетаваются между собою и растворяются, как вода с сухою землею или как две сродные стихии. Чувство безответности восходит к Господу пожершемуся, чувство расслабления и растления приемлет Господа – живот наш; страх смерти, ада и диавола исцеляется познанием Господа, Царя нашего и победителя их. Каждое чувство скорбное находит себе соответственное врачевство в Господе. Из сего-то сочетания и рождается, как дщерь их небесная, истинная вера в Господа Спасителя, которая потому и есть не одно познание Господа, не одно познание своего ничтожества, а то и другое совместно, и не одно подле другого, а одно в другом. Как в химическом сродстве один элемент входит в другой, так и они сорастворяются взаимно. Безответный прибегает к Распятому, как жертве, и приемлет оправдание; растленный – к Господу-Животу и оживляется; плененный – к Господу-Царю и Победителю и освобождается. Вера есть внутреннейшее благодатное в нас действие, коим на наше ничтожество и бедность переносится полнота Христова и усвояется нам. Это есть акт всемогущий, творческий, ибо им совершается новая тварь в нас, наш дух сочетавается со Христом и рождается из того в нас новый, потаенный человек. Из сего видно, что в составе истинной веры сокрываются следующие, более чувствуемые, нежели выражаемые, слитно объединенные, а не разделенные расположения: я – погибающий погиб бы навеки, но Господь Иисус Христос, отнявший все зло, лежащее на роде человеческом, восприял меня, и Им я спасаюсь. Вера зрит Господа единственным источником своего облаженствования, исчезает в Нем сердцем, объемлет Его любовно, живет Им одним и для Него одного; ибо чувствует, что если бы не Он, то все бы погибло. Так содержать и чувствовать есть постоянный долг христианина. Понятно теперь, почему для поддержания и возгревания в нас такой веры считаются необходимыми, с одной стороны, возрастающее познание своего окаянства и бедности, а с другой – познание Спасителя и дел Его. Ими греется дух веры, ими же рожденный и из них составленный. Но как капля воды составляется из частей кислорода и водорода переходом сквозь них искры электрической, так и вера в первый раз рождается таинственным некоторым прикосновением Господа, к сердцу, подготовленному к вере через познание себя и Господа, как это Он дает разуметь словами: «толку, …вниду и …вечеряю» (Об. 3:20). Познанием себя и Господа отверзается сердце; затем входит Господь Сам и вечеряет, то есть насыщает душу Своими благами, вследствие чего и изрекается в глубине духа человеческого, как Фомою по осязании Господа: «Господь мой и Бог мой» (Ін. 20:28). Это первый голос веры и верный ее символ.

Но как первоначально родилась вера таинственным прикосновением Господа к сердцу, так и поддерживаться она может и должна сим же прикосновением, которого верующие сподобляются в приобщении Святых Тайн и в пламенной молитве, которая в истинном смысле и силе есть не что иное, как беспрерывное повторение первоначального возношения к Господу и первого Его присещения. Из нее, как из горнила, каждый раз христианин выходит обновленным. Вот почему в наставлениях святых отцов, всех вообще, заповедуется беспрерывно вращать в устах молитву к Господу: Господе Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя… – вращать так же часто, как часто дыхание, к которому некоторые и приноровляли ее. Отсюда, по противоположности, гаснет вера от забвения своей бедности, от ослабления познания Спасителя и прекращения молитвы Иисусовой.Так совершается и поддерживается сочетание сердца с Господом Спасителем верою. Отсюда начинается ряд других чувств, коими дух от Христа Спасителя восходит к беспредельному Богу и сочетавается с Ним. В заключение предлагается всякому прочесть следующее место из Апокалипсиса, в котором все сказанное пред сим совмещено и изрекается от лица Самого Бога: «Зане глаголеши, яко богат есм, и обогатихся, и ничтоже требую, и не веси, яко ты ecu окаянен, и беден, и нищ, и слеп, и наг. Совещаю тебе купити от Мене злато разжжено огнем, да обогатишися: и одеяние бело, да облечешися: и да не явится срамота наготы твоея: и коллурием памажи очи твои, да видиши. Аз, ихже аще люблю, обличаю и наказую: ревнуй убо и покайся. Се стою при дверех и толку: аще кто услышит глас Мой, и отверзет двери, вниду к нему, и вечеряю с ним, и той со Мною. Побеждающему дам сести со Мною на престоле Моем, якоже и аз победих, и седох со Отцем Моим на престоле Его. Имеяй ухо, да слышит, что Дух глаголет Церквам» (Об. 3:17-22).б) Чувства и расположения на пути восхождения от Господа Спасителя к Богу Триипостасному.Когда образуется вера и сердце сочетавается с Господом, тотчас рождаются из сего другие чувства и расположения, как лучи от солнца, по которым, как по ступеням лестницы, утвержденной на камени – Христе, восходит христианин на небо к Богу и поклоняется Ему у подножия престола Его. Чувства сии и расположения суть следующие:аа) Упование спасения в неразрывной связи с самоотвержением. Упование спасения так существенно в жизни по Христе, что есть как бы самое лучшее определение и выражение веры в Него. В нем чувствует себя христианин, что он вне опасности, за пределами всего зла, лежавшего на нем, что вступил в область спасающихся, спасается Господом. Кто из утопающих ухватился за вервь, брошенную к нему, влечется на корабль, возводится на него, стал на нем, тот не может не питать отрадного чувства избавления или минования опасностей. Таков же дух и христианина уверовавшего! Как сродно вере сие упование спасения, видно из слов апостола Петра, который почитает его отличительным признаком веры: «Благословен Бог… порождей нас во упование живо», взывает он (1Пет. 1:3). У апостола Павла сие упование именуется «котвою души, твердою и благонадежною» (Євр. 6:19). Сим упованием отрицается или изгоняется из души главным образом отчаяние и безнадежность, но и, кроме их, всякое сомнение, неведение спасения своего и неубеждение в нем. Потому как упование спасения есть обязанность, так нечаяние его во всех видах есть грех. Самоотвержение, или жизнь в нем, есть не одно повержение себя под ноги, попрание и уничижение, но более: оно есть самоозлобление, или такая деятельность, которою беспрерывно озлобляется и поражается или тело, или душа и которая совмещает все дела наперекор самоугодию, своей воле и желаниям сердца. У святых отцов это выражается в двух правилах: не иметь своей воли и не давать покоя телу – как два способа самоозлобления. Из них составляется все подвижничество, которое то же, что жизнь в самоотвержении. О сем говорит апостол: «иже Христовы суть, плоть распята со страстьми и похотьми» (Гал. 5:24), и Господь: «иже хощет по Мне ити, да отвержется себе» (Мф. 16:24). Не так очевидна связь строгой самоозлобительной подвижнической жизни с упованием спасения; но она есть, и так жива, что мера самоозлобления есть мера и упования спасения. Как тяжесть воздуха поднимает ртуть в барометре, так и тягота самоотвержения возвышает упование спасения. Основание сего можно видеть в спасении нас страданиями Господа: ими совершено спасение, и каждый человек спастись может не иначе как усвоением их себе. Как же их усвоить? Своими страданиями. Наши страдания суть точка соприкосновения к страданиям Христовым, или место привития их. Оттого апостолы говорят о некотором «сообщении страстей Господа через сообразность со смертию Его» (Флп. 3:10) и хвалят тех, кои успели «приобщиться Христовым страстям» (1Пет. 4:13). От такого же сообщения естественным следствием должно быть возрастание упования спасения. Ибо если страданиями переходит на нас сила страданий Христовых, совершивших наше спасение, то вместе с тем не может не вселяться в душу и сознание спасения от их силы, что и есть существо упования. Но как бы это ни было, только жизнь самоотверженная, строго-подвижническая, самоозлобительная есть единственное условие упования спасения. Посему, кто покоит себя, тот погашает упование и, следовательно, заглушает самое зачало, или первый исход упования спасения. Потому врагам креста Христова «кончина-погибель» (Флп. 3:19).

бб) Мир с Богом в неразрывной связи с беспрерывным покаянием. «Оправдившеся верою, мир имамы к Богу Господем нашим Иисус Христом», говорит апостол (Рим. 5:1). В другом месте говорится, что «Бог мир во Христе примирил Себе… и дал апостолам слово примирения», которые и молят всех: «примиритеся Богу» (2Кор. 5:19-20). Мир сей свидетельствуется ощущением благоволения Божия, созерцанием в духе светлого лица Божия, сознанием отъятия и изменения гнева Его на милость, веселовоззрением на небо. Прежде был будто меч над главою, и обратиться к Богу, и подумать о Нем было страшно; а теперь со святым дерзновением входят во внутреннейшее за завесу. Сподобившись сего мира, надо заботиться и о том, чтобы пребывать в нем. Но пребывать в мире с Богом нельзя без непрерывного покаяния. Условие к миру с Богом апостол Иоанн поставляет такое: «аще сердце наше не зазрит нам» (1Ін. 3:21). Если нет ничего на совести, можно иметь дерзновение и доступ к Богу в чувстве мира; а если есть, то мир нарушается. Бывает что на совести – от сознания греха. Но по тому же апостолу мы никогда не бываем без греха, и это так решительно, что тот уже лжец, кто иначе думает и чувствует (1Ін. 1:8). Следовательно, нет минуты, когда бы кто не имел чего на совести – вольного или невольного, а потому нет минуты, когда бы не возмущался его мир с Богом. Отсюда следует, что всенеобходимо очищать свою совесть, чтобы быть в мире с Богом. Очищается же совесть покаянием. Следовательно, непрерывно должно каяться. Ибо покаяние смывает всякую скверну с души и делает ее чистою. «Аще исповедуем грехи наша, верен есть и праведен, да оставит нам грехи наши и очистит нас от всякия неправды» (1Ін. 1:9). Покаяние сие состоит не в словах только: прости, Господи; помилуй, Господи; но при нем неизбежны все действия, условливающие отпущение грехов, то есть сознание определенной нечистоты помысла, взгляда, слова, соблазна или другого чего-нибудь; сознание своей в том виновности и безответственности без самооправдания; молитва об оставлении ради Господа до умирения духа. Что касается до великих грехов, то те тотчас должно исповедать духовному отцу и принять разрешение, ибо в тех не успокоишь духа одним повседневным покаянием. Таким образом, обязанность непрерывного покаяния есть то же, что обязанность содержать совесть в чистоте и безукоризненности: У святых отцов сколько на это правил! Сколько употреблено забот, чтобы и себя к тому настроить, и других научить! Так и должно: иначе нет мира с Богом. Против сего грешат все несознательные, себя во всем оправдывающие и пред Богом, и пред людьми.вв) Чувство любви Отчей от Бога, или сыновства Богу, в неразрывной связи с усиленною деятелъностию ради Его. В Господе Иисусе Христе истинно верующие, отрожденные водою и Духом, стали сынами Богу Отцу благодатными ради живого союза с Господом и воображения Его в себе. Такой неизреченный дар, существенный в царстве Христовом, обращает к нам Бога, как отца к детям, отеческою любовию. А это не может не отзываться и в самом сердце и не оставлять там сознания или чувства отеческой любви Божией и своего сыновства Богу. Сколько потому сии чувства существенны в христианском союзе с Богом, столько же и обязательны для христиан. Христиане обязаны иметь их и питать, напрягаться возбудить и хранить навсегда, С каким напряжением апостол Павел старался воскресить сии чувства, когда видел, что они были заглушены! Так он говорит: «Елицы Духом Божиим водятся, сии суть сынове Божии. Не приясте бо духа работы паки в боязнь, но… духа сыноположения, о немже вопием: Авва Отче. Самый Дух спослушествует духу нашему, яко есмы чада Божия» (Рим. 8:14-16). «Вси бо вы сынове Божий есте верою о Христе Иисусе: елицы бо во Христа крестистеся, во Христа облекостеся» (Гал. 3:26-27). Господь пришел, учит он, «да всыновление восприемем» (Гал. 4:5). «Видите, какову любовь дал нам Отец, да чада Божия наречемся и будем» (1Ін. 3:1), взывает св. Иоанн Богослов. Не называться только, но и «быть чадами дал нам область» Господь (Ін. 1:12). Что теперь состоит в существенной связи с сим восприятием христиан в род Божий, в родство Божественное, вполне объясняется характером сына. Не одно то главное в сыне, что он действует не как раб, а с некоторою свободою, как посвященный в тайны отца; но и то, что все, относящееся к отцу и дому, он глубоко принимает к сердцу, как бы оно непосредственно касалось его одного, чувствует, что он, состоя в союзе с отцом и домом, союзе живом, – когда действует, действует от лица их и ради их, как бы благосостояние их, и честь, и слава лежали на нем одном. Такого точно характера и настроения должен быть и всякий христианин в благодатном христианском царстве, сем доме Божием. Чувствуя, что он есть Божий – искренний, ближний, он должен и действовать не иначе как от лица Бога, по распоряжениям и намерениям Божиим ради чести и славы дома Его во вне, ради благосостояния внутри; должен стоять за Господа Бога и за дом Его до крови ради своего Ему сродства благодатного. Христианин есть как бы посланник и ходатай от Бога, ходатайствующий и действующий по Его делам. Таково исходное начало всей деятельности христианина! Оттого у него должна быть неудержимая ревность о благе-Церкви и христиан, ревность съедающая, болезненно отзывающаяся в сердце. Как сыновство Богу возбуждает такую деятельность от Бога и ради Его, так, наоборот, деятельность такого рода возгревает, возвышает и поддерживает чувство сыновства, так что одно в необходимой связи с другою. Они взаимно отражаются друг в друге. Потому, наоборот, деятельность иного рода, или недеятельность, погашает чувство сыновства, или лишает сыновства. Это очевидно тоже из обыкновенного примера: сын, нерадящий об отце и доме, что за сын? И опять: кто потерял сыновние чувства, как будет действовать по-сыновнему?

Таковы обязательные для нас чувства и расположения, непосредственно вытекающие из воссоединения с Богом во Иисусе Христе, и те, кои приводят нас к Господу Иисусу, сочетавают с Ним и держат в сем сочетании, и те, кои от Господа возводят к Богу. Их, вообще, можно назвать обязанностями к Богу по условиям спасения, или обязанности относительно веры и из веры в Господа и Спасителя. Но здесь тотчас начинается другой ряд обязательных для нас чувств и расположений к Богу собственно, или к Божеству. Молитвенно возгревать в себе их все да поможет всем Господь, Пречистая Владычица и все святые Божий.2) Чувства и расположения христианина, пребывающего в БогеВ домостроительстве спасения Богу угодно было принимать на Себя иные к нам отношения, вследствие коих и наши обязанности к Богу соответственный тому получали характер. Но когда, таким образом, мы восстановляемся в первый чин, то вместе с тем открывается во всем величии беспредельный лик Божества и тот же час воскресают и с силою предстоят сознанию обязательные для нас чувства и расположения к Богу, поколику Он есть Бог. В предыдущих рассуждениях указанный ряд обязанностей вводит в сии тайники Божества, научает нас им и вместе делает способными действовать соответственно им. Созерцание Божества невыносимо для нашей падшей природы, если б возводить ее к Нему прямо, без посредства тех расположений. Потому те можно назвать руководительными и воспитательными правилами, а эти сокровеннейшие, высочайшие и тончайшие чувства к Богу, поколику Он Бог, суть плод их.Сии последние должны, конечно, прежде всего сообразоваться с бесконечными свойствами и действиями Божиими. Но, с другой стороны, так как к ним восходим мы через чувства и расположения первого рода, выражающие наше воссоединение с Богом, то они должны состоять и с ними в близком соответствии. Теперь, так как мы созерцаем Бога а) бесконечным в Своих совершенствах, б) Творцом и Промыслителем и наконец в) Совершителем всего, – и соответственно тому имеем три класса обязательных в отношении к Нему чувств и расположений. Они состоят в прямом соотношении с указанными пред сим чувствами мира с Богом, упования спасения и сыновства Богу.а) Чувства и расположения к Богу, вытекающие из сознания или созерцания Его бесконечных совершенств.аа) Бог бесконечный непостижим в Своем бытии, в Своих совершенствах и действиях: изумляйся! – то есть восставляй себя и держи в таком состоянии, в коем при живом сознании сокровеннейшей непостижимости Великого Бога прекращается всякое движение духа и водворяется в нем глубокое некое молчание, как бы замирание жизни. Когда трезвая мысль минет все твари, перенесется за пределы мира и погрузится в созерцание Бога; тогда находит, что как несомненно то, что Он есть, так несомненно и то, что Он не есть что-либо из знае-мого в тварях: ни сила, ни свет, ни жизнь, ни ум, ни слово, ни мысль и вообще ничто из представляемого умом нашим; и потом, когда обведет одним взором все сии отрицания, то вводится мгновенно в Божественный некоторый мрак, в коем не может зреть ничего, кроме необъятной, преисполненной существенностей беспредельности, поражающей глубоко и налагающей молчание на слово и мысль. Это состояние возвышеннейшее, до коего только может доходить земная тварь. Человек тогда восхищается до состояния серафимов. Это то же, как если бы кто входил в тронную величайшего из царей: первый взор на царя – и все поражает его до онемения. В такое состояние человек может восходить и из сознания вообще непостижимости Божественного существа и каждого Его свойства, ибо и каждое Его свойство так же непостижимо и изумительно, как Он Сам. Апостол Павел взывает: «о глубина богатства премудрости и разума Божия …кто разуме ум Господень!..» (Рим. 11:33-37; 1Кор. 2:16). «Удивися разум твой от Мене, утвердися, не возмогу к нему», сознается пророк (Пс. 138:6). Это о разуме. Но также непостижимо и всякое Его свойство, и всякое Его творение, и всякое дело Его промышления. Дивны дела Твои, Господи! Восходить к сему изумлению может всякий сам через отрешенное и покойное углубление; могут помочь в сем деле и изображения сего свойства у святых отцов, как например, у Дионисия Ареопагита – о таинственном богословии, у святого Иоанна Златоустого – слова о непостижимом и др. Но чтобы воспитать к тому способность, легче начать с созерцания дел, восходить до созерцания совершенств, а наконец востечь и на самый верх, к сознанию непостижимости существа Божественного. Как кто возможет, только должно сие делать, ибо здесь совершается в духе самое истинное и приличнейшее поклонение твари Творцу и Господу. Само собою разумеется, что чувство сие имеет разные степени; но каждому свое, и каждый пусть совершает дело сие по силам своим. Моисей восходит на самый верх горы и скрывается в облаке, другие стоят на полугоре, а третьи – у подножия. Это образ трех состояний людей, восходящих к постижению и сознанию непостижимости беспредельного Бога. Значит, никто не должен отказываться неумением или незнанием дела сего.

бб) Бог бесконечно велик: падай в уничижении, проникайся благоговейным страхом и трепетом, созерцая величие Божие. Первое у вошедшего в тронную, как замечено, есть молчаливое изумление, в коем нет ни одного представления раздельного. Вошедший не успел еще осмотреться или различить себя и царя с его величием. Затем первая мысль после того, как он придет в себя, это – величие царя и своя малость. То же в отношении к Богу. Когда мысль погрузится в Беспредельного и выйдет из себя, то исчезает в глубоком изумлении. Но лишь только обратится в себя, то, принося с собою сознание беспредельного и в сей же акт, как бы налагая его на свое ничтожество, поражается, как ударом каким, сею несоизмеримостью и падает в благоговейном трепете в прах пред созерцаемым величием Бога, при сознании своего ничтожества. Но должно знать, что сей страх не имеет муки. Им поражаться сладостно, как и вообще всякое мысленное, но истинное прикосновение духа нашего к Богу, из Коего он, есть сладостно и блаженно. Сила сего благоговейного страха велика: он проходит до разделения души и духа, членов же и мозгов, как бы истнивает и истончевает духовным действием своим и душу, и тело. Чувствующий его падает ниц, готов бы пройти в утробу земли, сквозь все твари, в бездну, туда, где нет ничего, от сознания своего ничтожества и величия Божия. Но при всем том ему приятно пребывать в сем состоянии: оно разливает отрадную прохладу в существе его, может быть, от того, что есть истинное стояние твари в отношении к Творцу, или оттого, что здесь совершается истинное, а не мысленное проникновение ее существа силою и действием Божества. Оттого плодом благоговейного страха всегда бывает отрезвление, освежение, очищение духа. Как молния, проходя пространства воздушные, пожигает там всякую нечистоту и примесь и делает воздух чистым, так и огнь Божества при благоговейном страхе поедает нечистоту духа и очищает его, как злато в горниле. Потому все, проходившие степени совершенства, существенным условием к тому, а вместе могущественнейшим средством признают сей благоговейный страх. И во всем пространстве Слова Божия он поставляется и обязанностью существенной, и вместе отличительным свойством людей истинно благочестивых. «Бойтеся Бога вси святии Его» (Пс. 33:10). «Работайте Господеви со страхом и радуйтеся Ему с трепетом» (Пс. 2:11). Надобно, однако ж, различать страх начальный от сего страха совершенных. Тот мучит и наносит ужас и трепет от ожидания казни за грех. И этот существенно необходим в первоначальном пробуждении грешника, но как переходный акт не может быть обращен в обязанность и даже по существу дела не может быть навсегда удержан в душе, хотя иногда находит и после и считается действительнейшим средством для обуздания ярых страстей. Истинный страх, свойственный совершенным, умиляет. Он рождается по вкушении любви и пребывает в неразрывном союзе с нею, то освежая, то согревая дух наш. Он должен быть поставлен целию. К нему взойти и его укоренить навсегда в духе есть обязанность, ибо в нем только и есть истина стояния твари пред лицом Творца. Способ возбуждения и воспитания его в себе определяется его составом. Напрягись сознать свое ничтожество и величие Бога в одно время в углубленнейшем и отрешеннейшем состоянии духа. Делай это чаще, особенно утром, вечером, в полночь… Когда сие действие превратится в обычай, в духе вкоренится действие страха Божия, или непрерывный страх. Напротив, рассеянность, самомнение, богозабвение суть враги страха Божия. От них он погасает как огонь от воды и свеча от дуновения ветра.вв) Бог всесовершен: восхваляй и славословь Его. Вошедший в тронную, продолжим сравнение, после страха опять обращается к тому, что навело его, и где прежде ничего не видал, теперь начинает различать одно за другим: и лицо, и корону, и порфиру, и трон, и все украшение его – и, находя все это совершенным, не может удержаться от чувств, а иногда и знаков одобрения. И вот он в состоянии воздавания разумной славы царю. То же бывает и в отношении к Богу. Когда возникший от страха и самоуничижения дух возвращается во внутренний покой свой и смиренно предается святому богомыслию, тогда открываются его внутреннему оку и в своей мере постигаются совершенства Божий, кои, различаясь во взаимном союзе и соприкосновении, рождают и впечатлевают в уме одну мысль, или один лик всесовершенства Божия. Это есть возвышеннейшее и изящнейшее, что только может породить конечный и тварный ум. Потому, когда сия мысль, или созерцание, посетит внутреннюю храмину нашего духа и исполнит его светом и величием своим, тогда кто изъяснит радость его и восхищение? Все кости его, то есть все малейшие движущиеся части его существа, начинают во внутреннем неудержимом некотором взыгрании восклицать: коль славен Господь и Бог наш! Восхитительная радость духа, созерцающего в себе всесовершенство Бога, есть уже славословие, совершающееся внутри, или состояние славословия, в коем дух из себя и в себе возносит Богу жертву хвалы. Славословие Богу, выражаемое словом, есть плод ее, всегда, впрочем, низший, или не соответствующий не только Богу, но и тому, что ощущается в духе. Ни единоже слово довольно будет к пению чудес Твоих, должен заключить и заключает всякий, составляющий Богу хвалебные песни. Богохваление в духе есть отраднейшее состояние и восхищения, и радости, и веселия духовного, но все сие о едином Боге и о том, что Он есть таков, хвалимый и превозносимый. Сию хвалу возбудить может и всякое совершенство Божие, и всякое Его дело, даже к нам относящееся, но в самом действии хвалы все другое устраняется, видится един Бог и совершенство Его действий. Это жертва бескорыстнейшая. Можно сказать, что в сем – жизнь нашего духа истинная, или истинное причащение жизни Божественной. Как в страхе Бог проникает нас и как бы разжигает огнем Божества, так в сем богохвалении наш дух проникает или восприемлется в Бога и приобщается Его всеблаженства. Восходить в сие состояние или желать и искать быть возводиму в него сколько естественно духу и многоплодно для него, столько же и обязательно, ибо сим воздается должное Господу и Богу нашему. Потому в Слове Божием во многих местах предписывается хвалить Господа и даются образцы сего хваления. Подобно им, и все святые, восходившие в сие состояние, изображали совершенства Божий в слове и оставили нам свои хвалебные песни. Прочитывать сии песни с углублением и напряжением необходимо. Это начало или часть исполнения обязанности богохваления. Не иначе как через них восходит человек и к духовному богохвалению мысленному. Они суть воспитатели его, которых не должно, однако ж, оставлять и после уже того, как образуется свое внутреннее. Чтобы восходить наверх, надобно иметь лестницу. Но и кто взошел однажды, не отбрасывает ее, потому что она и после будет нужна. Обыкновенно начинать должно славословие преданными нам песнями всякий раз, а там умолкни, когда начнет славословить дух. Самое производство славословия или останавливается на всем всесовершенстве, или на одном каком совершенстве, или переходит от одного к другому. Но это не есть холодное созерцание свойств Божиих, а живое ощущение их, с радостию и восхищением того ради, что таковы они в нашем Боге. Поставлять себя в сие состояние сколько можно чаще – спасительно. Нельзя лучше отрешить духа от всякой примеси земной и от всего чувственного как так; ибо в сем действии он удостаивается вкусить сладость, с которою сравниться ничто не может.

гг) Бог везде есть, все видит и все исполняет: ходи пред Богом. Когда царь осматривается вокруг себя с высоты престола своего, то всякий из присутствующих держит себя так осторожно, как бы царь на него одного смотрел, так, как бы тут были один только он и царь, забывая все прочее. Царь нравственного мира, Бог, не только все видит, но и все исполняет существом Своим – есть везде весь и видит не внешнее только, но и внутреннейшее и притом полнее и совершеннее, нежели как видит себя тот, кого Он видит. Всякая разумная тварь обязана как помнить сие вездеприсутствие и всеведение Божие, так и располагать дела свои, и внутренние и внешние, с чувством его, стоя как бы пред очами Бога, под Его взором, до того чтобы все другое выходило из мысли и внимания, а был только он, действующий, и Бог, видящий его и дело его; или, что то же, – ходить пред Богом, ибо настроение духа действовать как пред очами Божиими есть хождение пред Богом. Оно обязательно для всех, потому что есть. Помни или не помни ты, но Бог все видит, и дела твои все открыты Ему, или совершаются пред лицом Его. Так зачем скрывать истину и превращать ее в ложь? Что к сей мысли должно прилагать и богоприличное расположение дел, сего требует почитание Бога. Когда сын пред лицом отца или подданный пред лицом царя действуют, забывая о достоинстве их, то тем оскорбляют их. Потому любящие Бога и боящиеся Его «предзрят Его пред собою выну» (Пс. 15:8), то есть обращают это себе в характер и, что ни делают, сознают, что око Божие обращено на них. В помощь при сем, или для воспитания сего чувства, употребляют разные средства: иные зрят Бога одесную себя, как святой Давид; иные око Божие, утвержденное над собою, созерцают; иные мысленно простирают свет Божий вокруг себя, как бы некоторую духовную атмосферу, в коей, как в скинии, укрываются и витают духом неисходно, или пребывают как в безопасном пристанище. Все сие, впрочем, средства. Бог же не имеет вида или образа, потому истину любящие всеми мерами стараются возводить себя в состояние зреть Господа пред собою без образа, мыслию простою, чистою. Это верх совершенства в хождении пред Богом. Плоды сего хождения бесчисленны; но, главное, от него естественно переходит в жизнь нашу чистота и непорочность слов, мыслей, желаний, дел. «Благоугождай предо Мною и будь непорочен», говорит Бог Аврааму (Бут. 17:1). Св. Давид зрел Господа пред собою, «да не подвижется», то есть чтобы не допустить какого неправого движения (Пс. 15:8). Тут не нужно и прибавлять: когда зришь Бога, бегай неправды, ибо само зрение отвратит от нее… Потому, можно сказать, заповедь о хождении пред Богом есть то же, что и заповедь о богоугождении. Другой плод от сего есть некоторая теплота духа. Зрение Бога не может быть холодным, если оно есть истинное. По мере усовершения в лицезрении Божием возрастает и теплота. После же они сливаются, и как лицезрение, так и теплота превращаются в единое непрерывное действие духа. Такое настроение духа есть самое лучшее приготовление к будущему всеблаженному лицезрению Бога. Кто утвердился в нем, тот стоит уже в преддверии рая, созрел для него. Всякий же, кто не умеет зреть Бога или, помысливши о Нем, отвращается от Него, чувствуя, что это неприятно и страшно и ко многому обязывает, пусть позаботится о себе; ибо от сего можно заключить и о будущем. Обыкновенный против сего грех есть богозабвение, или непамятование Бога; в развратных – намеренное себя развлечение, чтобы ум не видал лица Божия, не тревожил их сна и не разгонял мрака греховного.Изумление, благоговейный страх, радостное богохваление и хождение пред Богом объемлют собою по преимуществу жизнь в Боге. Это потому, что во всех их и человек сам, и всякая тварь исчезают из мысли, а созерцается один Бог. Здесь представлено, что сии расположения рождают себя взаимно, или вырождаются одно из другого, как и вообще все в духе. У иных, может быть, возбуждение и развитие их совершается не тем путем, как здесь представлено, но обратно. Хождение пред Богом легчайшее и удобнейшее начинается первое и служит исходною точкою для других. Ходящий пред Богом посвящается в ведение совершенств Божиих и всего всесовершенства и навыкает богохвалению. Вошедший до сего еще глубже входит в Божество и стяжевает благоговейный страх. Кто же после сего возносится за все, различаемое в Боге, тот вкушает изумление. Это предел, за который уже и заходить нельзя. Кто прошел все сии степени, тот находится в блаженнейшем состоянии и прежде оного века живет в нем, переходя от изумления к благоговению, а от сего – к богохвалению, ходя, или духовно движась, как в доме каком, в Божественном лицезрении, исполненном света и чистоты пренебесной. Вот и жизнь в Боге!

Единственное и неизбежное условие в такой жизни есть отрешение от себя и от всего тварного, или бесстрастие. Дух выйти должен из мира сего – в мир премирный, и с собою не вносить туда ничего тленного. «Како вшел ecu семо, не имый одеяния брачна» (Мф. 22:12), скажут тому, кто вшел бы туда, если б сие было возможно, с каким-нибудь пристрастием, как бы в изорванном рубище. Но то несомненно, что при каком бы то ни было пристрастии не бывает восхождения к Богу. Бывает, правда, лесть в духе, когда ему чудится, что он живет в Боге. Но как привязанная птица и полетит, и опять падает на землю, хотя привязана за малейший член; как запорошивший глаз и открывает его, но ничего не видит им; так и имеющий пристрастие думает, будто углубился в Бога, но тем только себя обманывает. В сем состоянии бывают ложные видения, обольщения фантазии, а вместе – и обаяния сатаны, который любит и умеет пользоваться всякою нашею слабостию. Многие от сего изумились и навсегда погибли. Однако ж это не должно служить укором истине или останавливать усердие и желание ищущих. Следует только не забывать мудрых правил, оставленных богомудрыми отцами, то есть, устремляясь к Богу, не забывать и отрешения от всего и строже начать с последнего или преимущественно обратиться на него; потому что первое некоторым образом естественно духу, который по отрешении от держащих его уз чувственности не имеет куда войти, кроме области Божественной. В степенях сего отрешения различают сначала болезненное отторгание сердца от вещей чувственных через гнев, потом безвкусие к ним, а далее созерцание их из Бога, не отводящее от Бога. Для отрешения от всего, а равно и для жизни в Боге, всего лучше избрать желающим, способным, призванным особый род жизни – монашеский, или отшельнический. При сем удобнее то и другое является во всей своей чистоте и зрелости. И в порядке обыкновенной жизни сие невозможно, но сопряжено с большими трудностями и препятствиями. Лучше бывает, когда кто, утвердившись жить в Боге в удалении от мира, исходит или вызывается потом в общую жизнь на делание. В том жизнь по Богу имеет особое действие, тот есть представитель Бога для людей, разносящий Его благословение на все… Но опять, и к отшельничеству восходят по определенным правилам, отеческим образом, с долгим и опасным себя испытанием.Вот куда восходят через Господа Иисуса Христа, чего наконец сподобляются и каким образом! Бог и Отец Господа нашего Иисуса Христа «да даст вам по богатству славы Своея, силою утвердитися Духом Его во внутреннем человеце, вселитися Христу верою в сердца ваша, …да возможете разумети со всеми святыми, что широта, и долгота, и глубина, и высота… да исполнится во всяко исполнение Божие» (Еф. 3:16–19)!б) Чувства и расположения к Богу – из созерцания Его творчества и промышления.Стоять на такой высоте исчезновения в Боге постоянно – многотрудно, при условиях нашей настоящей жизни. Внимание неизбежно совлекается оттуда в порядок временных отношений жизни. Но, благодарение Господу, оно может и при этом не отторгаться от Бога. Мы и здесь на каждом шагу встречаем Его, хотя не непосредственно, а, так сказать, в отражениях. Отсюда особый ряд обязательных для нас чувств и расположений в отношении к Богу, вытекающий из созерцания Его отношения к миру и особенно к человеку.Бога, бесконечного по бытию и совершенствам, мы созерцаем не Творцом только и Промыслителем, но и Совершителем мира.Бог есть Всеблагий, Всемогущий, Всеправедный и Премудрый Творец и Промыслитель всего мира, в особенности рода человеческого и тебя. Следственно,аа) Ты весь Его; покорствуй же Ему как Владыке жизни, в чувстве всесторонней зависимости от Него. Начало жизни и сил и их хранение – от Бога. Он дал, Он и содержит: «о Нем бо живем, движемся и есмы» (Деян. 17:28). Должно же знать и чувствовать, что мы в Его деснице. Она держит нас над бездною ничтожества, в которое сами по себе мы поминутно готовы обратиться. Потому со страхом и заботливостью мы должны держаться и сами сей десницы, не отревать ее от себя и себя не отторгать от нее, а, обращаясь то к ней, то к тому, над чем висим, молитвенно лобзать ее, напрягаясь довесть себя до ощущения самого Ее как бы прикосновения к нам. Мы уже знаем, как важно сие чувство в нравственной жизни. Оно служит самою глубокою и твердою точкою опоры для свободы в склонении ее на решимость ходить в воле Божией, или пребывать в законе. А потом и во всякое другое время оно есть возобновитель или освежитель сей решимости, как, напротив, ослабление его есть мера нравственного расслабления. Кто видит пред собою царя, тот по мановению его готов и в огонь и в воду. Точно так же и кто ощущает на себе руку Владыки своей жизни, неудержимо порывается к исполнению того, что сознает исшедшим из уст Его. Чувство зависимости своей от Бога естественно нашему духу. Оно и есть в нем, только погружением в чувственность, заботами и развлечениями так зарыто, что не выникает из-под их тяжести, как слабый огонь, заваленный пеплом. Потому нужно только отнять сии препятствия, чтобы дать силу тому чувству. Уединись от развлечений внешних в удаленный покой или овладей ночью, а от расхищений ума войди во внутреннюю храмину; отрешись от забот о всем, что теснит чувством нужды, изпраздни многое, чтобы было одно; если к тому и другому присоединить и обузданы плоти делом и мыслию, то быть не может, чтобы не ожило при сем родное духу нашему чувство зависимости от Владыки нашей жизни. Но это отрицательные и будто приготовительные средства. Начни уяснять себе истины о происхождении всего от Бога, о своем явлении на свет; размысли, как жизнь возникает и сокращается совсем не по нашим расчетам, а по иным некоторым правилам и проч… Вообще, все надобно употребить, чтобы возбудить от усыпления и потом постоянно держать в силе и живости сие чувство зависимости от Бога. Оно стоит того, ибо само всепобедительно. С ним только творятся нравственные чудеса. И себя и других нравственно править можно только через Него.

бб) Все твое от Него. Способности и свойства души и тела, обстоятельства жизни, состояние и звание, место рождения, воспитание, служба, средства содержания, болезни и здоровье, скорби и радости, возвышение и понижение, возрождение, спасение, царство обетованное, вообще все, что только есть в нас и касается нас, есть от Бога и касается нас по Его воле. Он есть единственный всего распорядитель, никто не может расстроить Его намерений и ничто не может втесниться в Его планы против Его воли. И это как вообще касательно всего человеческого рода, так и в частности касательно меня, тебя и всякого отдельно.Сознавая сие – Благодари Бога о всем. «О всем благодарите, – учит апостол, – Сия бо есть воля Божия о Христе Иисусе» Господе нашем (1Сол. 5:18). Когда говорит о всем, исключает всякое различие радостного и нерадостного. Значит, за скорби во всех видах столько же должно благодарить, сколько и за радости; столько за малое, сколько и за большое, за прошедшее и настоящее, за постоянное и изменяющееся. Благодарение есть радостное чувство величия милости Божией к нам недостойным. Когда сие радостное чувство не подавляется и скорбями, или когда и скорби принимаются как благо, то отсюда рождающееся доброе состояние есть благодушие. Постоянное благодушие при продолжающихся скорбных обстоятельствах есть христианское терпение. Последний предел богоугодных расположений в отношении к своей участи, устрояемой Богом, за которым начинается уже не просто благодарность, а еще высшее чувство, это есть довольство своим состоянием и всем своим.Все сии изменения чувств и расположение в отношении к Промыслу, нас устрояющему, сколько естественны в здравом духе, столько же имеют нужду и в поддержании, потому что беспрерывно подлежат опасности нападения со стороны суетливого и самолюбивого эгоизма. Поддержание их совершается посредством размышления или уяснения себе некоторых истин, сознание коих сильно и родит показанные чувства… Все они естественно вытекают из свойства самых расположений. Так –1) Благодарение есть чувство милости Божией незаслуженной. Итак, развивай в мыслях обилие милостей Божиих, явленных в творении, промышлении и особенно в искуплении, доведи до сознания, что ты милостями сими всесторонне объят: что ни движение, то милость; что меньше дышишь, нежели получаешь милостей; что миг больше, нежели расстояние милости от милости – или что ты стоишь в них неисходно. Когда потом приведешь на мысль, что все это незаслуженно, что не только малой какой недостоин ты милости, но что, напротив, не милости, а постоянных казней стоишь одних; тогда дух не может остаться бесчувственным, не согреться теплотою любви Божией и не отозваться благодарностию. Вообще, мера сих двух сознаний есть, мера благодарности, ее повышения и понижения, как, наоборот, неблагодарность исполняет сердце там, где или не знают благ, или считают себя их достойными, выставляют свои права на них. Неблагодарный Богу есть большой эгоист и вместе – невежда слепой.2) Благодушие есть радостное или благодарное приятие скорбей и бед всякого рода. Главное в производстве сего чувства – это, кроме ясного видения, как скорби и беды исходят от руки Господней, есть еще ясновидение тех благ, которые из них истекают, и притом благ существенных и истекающих не как-нибудь случайно из скорбей, а не иначе и возможных как под условием их. Как, например, очищение страстей, утверждение смирения, оставление грехов, крепость характера, приобщение Христовым страстям и проч. Когда это хорошо будет сознано, тогда не могут не возникнуть в душе сначала ростки желания, а далее жажда скорбей и бед. В подкрепление к сим возникающим чувствам должно приложить еще ясное сознание того, что мы стоим не только таких, но и несравненно больших бед, что и жизнь следовало бы отнять, а не только какое-нибудь благо. И то убеждение уже значительно умалит болезнь сердца, что мы заслужили несравненно больше, а посылается нам меньше; когда же еще увидим и благо от скорбей, то примем их с распростертыми объятиями. А это и есть благодушие.3) Терпение есть продолжающееся благодушие. Терпеть – значит не только несть скорби; ибо, когда они нашли, куда от них убежишь? Но, собственно, несть с радостию и веселием духа, почему оно и есть непрестающее благодушие. Оттого поддерживать его в себе должно тем же, чем и благодушие, обращая в том и другом случае особенное внимание на продолжительность скорби, доводя сердце до убеждения, что чем продолжительнее скорбь, тем лучше, что нам следует страдать не только время, но и вечность. Ибо терпение тем особенно и истощается, что терпящий не видит исхода. Когда отнимешь таким образом возможность расслабления духа от невидения конца скорбям, то не будет уже и того, что колеблет благодушие. Кто не поспешит устроиться так внутренне, тот скоро теряет терпение, затем падает в ропот и даже отчаяние.

4) Довольство есть неподвижность сердца на скорбь или невидение и нечувствие лишений… У довольного сколько ни отнимай, ему все довольно еще, и как мало ему ни дай, он все доволен. Это как бы внешняя ограда для всех чувств и расположений в отношении к промыслительному о нас попечению Бога. Оно имеет непосредственное отношение к подающей руке при том же чувстве незаслужения блага и заслужения всякого наказания. Бедный принимает все и всяким подаянием доволен. Это образ довольного…Здесь указаны стороны, к каким должно прикреплять свое размышление при возгревании чувств благодарения во всех видах его; неточным же началом для самых мыслей во всех сих случаях должны служить Божественные свойства: Всемогущество, Благость, Премудрость и Правосудие. Размышление о каждом из сих свойств способно дать обилие радости и утешения. Впрочем, как не всякий сам крепок умом, то хорошо иметь и знать изложение утешений на разные скорбные случаи и излияние благодарений, составленные мужами опытными в сем деле. И радости и скорби так повсюдны! Повсюдно должно бы быть и благодарение, и умение благодушествовать и терпеть, если б не окаменение сердца. Кто принимает все очищенным сердцем, у того только и бывают во всей силе сии чувства. Ищи их у таковых! Сколько их у святого Златоуста, у святого Димитрия, Ростовского Чудотворца, у святителя Тихона Воронежского! Иные составляли целые книги в утешение несчастным и скорбящим.вв) Все, что будет с тобою, от Бога будет. Он ведет все к определенному концу; ведет и разумные твари, но только под условием покорности их Его воле. Что Бог приведет к самому лучшему, это несомненно; остается только тебе явить совершенную покорность Ему, Всераспорядителю, отказаться от своей воли, своих замыслов и способов. Отсюда вытекают разные расположения относительно своего будущего, обязательные для всякого верующего в Божественное мироправление. Таковы:1) Преданность в волю Божию. Преданный Богу не так говорит: что будет, то будет, решаясь на неверное, ничего не обещающее (в чем видится искушение Бога); но ясно сознает сообразность средств с целями или прозревает некоторым образом порядок своей жизни при всей неутомимой, трезвенной, зрелой и разумной деятельности, не присвояя себе знания всего, чем кончатся его жизнь и дела, к чему приведут они – к благу или злу для него самого и для других; а, желая только одного блага и славы Божией, молитвенно отдает Богу и себя, и свои силы, и свои дела, чтобы Он по мудрому, и благому, и праведному Своему совету благоустроил их, как хочет, иное отсекая, иное прибавляя, иное изменяя в ходе и направлении. Преданность в волю Божию не есть недеятельность. Она совмещает и усиленную деятельность, только без пристрастия к ней, без настойчивости, чтобы именно было по моей воле. Не есть она и пренебрежение своих дел, но радеет о них, только не ради их и себя. Преданный Богу во всем говорит: воля Господня да будет, по уверенности, что она будет ко благу. Ибо один Бог знает все и один Он может отвратить злое, если восхощет.2) Следствием сего, самым близким и естественным, бывает успокоение в Боге. Сие успокоение не есть разлив блажности с разленением, какие бывают во плоти от полного удовлетворения ее нужд, но есть покой духа, истекающий из совершенной уверенности в том, что Бог, Коему он предал труды свои и дела, все благоустроит наилучшим образом к истинному и вечному благу. Это есть отсечение злой и съедающей душу и тело многозаботливости, которая не дает покоя человеку, коль скоро он берет свою участь на свое попечение, мятет его то сомнениями, то страхом и опасениями. Успокоенный в Боге не мятется так, ибо отсек сию злую страсть тем, что не сам собою правит своею участию, а предал себя Богу.3) В дополнение к сим чувствам, касательно своего будущего, приходит надежда. Она есть дщерь двух первых. Преданный Богу уверен, что Бог дополнит недостающее; успокоенный в Нем верует, что так это и будет. Отсюда рождается несомненное ожидание помощи Божией во всем, что Он сочтет нужным для благоустроения нашего, для явления Своей славы и для блага человеческого. А это и есть надежда. Надеющийся говорит: «Бог не оставит и только один Бог. Силы мои изменят, другие люди изменят, князи изменят, один Бог не изменит». Надежда есть отрадное чувство, исцеляющее болезненность беспомощности и бессилия, почему и возгревается сим последним чувством при уверенности в благообщительности и благоподательности Божией. Она не дерзостна, не самовольна, но ожидает несомненно и действительно получает не только те блага, о коих уже Бог всем навсегда сказал, что они нужны и всякому подадутся, но все вообще, в чем чувствует кровную нужду. Надежда возрастает до такой высоты, что как бы имеет уже то, чего ожидает; но и здесь опять в волю Божию полагает время, место и способ, то есть с терпением ждет. Самою крепкою для нее опорою служит обетование Господа, что все, что ни попросят верующие с верою, получат (Мф. 21:22; Мк. 11:24).

4) Оттого под надеждою зреет прошение или моление, то есть такое возношение ума и сердца к Богу, в коем, изъявляя кровные свои нужды Богу Всеблагому и Всемогущему, молят Его ниспослать благопотребную помощь с несомненною верою, что и получат, если Богу то благоугодно. В молении есть и надежда, но не все моление – надежда. Надежда завершает или стоит наверху, как бы осеняет моление; моление стоит внизу и восходит под сению ее на небо. Надежда преимущественно обращена к Богу, моление низводит благость Божию к себе и кровным своим нуждам. Потому первое условие благоуспешности прошения есть искреннее сознание крайней нужды или скорбное и болезненное чувство крайности, растворяемое надеждою. Молящийся должен довесть себя до воззвания: «Господи! Нигде мне нет покрова и помощи. Ты один помощник!» Потом стоять в сих чувствах крайности и взывать, пока не получит ради неотступности и беспомощности, ибо Бог беспредельно милосерд. Он как бы не может зреть болезнующих, только бы беспомощные сами являли Ему лицо свое или приходили пред Него. В молении есть и преданность, и успокоение, и надежда, но, что главное, это болезненное чувство нужды… Такое чувство есть сосуд, благоустроенный к приятию милости. Господь ждет, пока оно родится, и Сам разно помогает ему родиться, чтобы выполнилось главное условие к получению помощи. При сем различие предметов мало значит. Благодатного просвещения испрашивают так же, как и насущного хлеба, и Бог дает.Так, обращаясь в будущее, благочестивый христианин просит, надеясь, и успокаивается в Боге, предаваясь Ему всецело.в) Чувства и расположения – из созерцания Бога Совершителя всяческих.Бог есть Всемогущий, Благий и Праведный Совершитель всяческих, чего ради чаем воскресения мертвых и жизни будущего века. Изменится лицо неба и земли, и приимут суд все живущие по неложному обетованию Господа. Тогда начнется жизнь в истинном ее виде – вечная и неизменная. Нынешнее же бытие мира и тварей есть только начальное, приготовительное. Господь, все устрояющий, все ведет к предназначенному концу. Когда же все исполнится, тогда Он произведет самым делом то, к чему все ведет: откроет славное Свое вечное Царство. Когда сие будет, не знаем; но знаем несомненно, что будет кончина мира, страшный суд, блаженство одним и мука другим. Итак…аа) Ожидай второго пришествия Господня, то есть не только верь, что оно будет, но и будь готов встретить его на всякий день и час. Будь, по слову Господа, подобен рабам, ждущим Господа, но не знающим, когда придет Он. А потому и приготовляй всё, что считается необходимым к сретению Его, подобно мудрым девам, чтобы после не жалеть о неосмотрительности, и, желая того, молись: «да приидет Царствие Твое!»бб) Не знаем, придет ли Господь в пределах нашей жизни, от сего часа до смерти, или, может быть, смерть наша упредит Его пришествие. Потому, не смея отстранять или отдалять явления Господня далее настоящей минуты, в которую думаем о сем, должны одинаково иметь в виду и смерть, быть к ней готовыми и приготовляться к тому событию, когда не Господь к нам придет, а мы будем позваны пред Него воздать все по достоянию. Ожидание сие, впрочем, не противно ожиданию Господа, а в существе своем одно и то же, или есть как бы некоторый вид его. И оно должно быть так же непрестанно, так же несомненно, так же бодренно. Сию или следующую минуту придет смерть и покончит все наше.вв) Безвестен час, но не безызвестно, что будет. Помни же то, что будет, непрестанно: смерть, суд, рай, ад. Ибо случись только одна смерть, за нею тотчас последует и все остальное и притом с такою резкою решительностью, что уже и на всю вечность будет так, как будет положено тут. Может быть, все сие будет сейчас, в мгновение ока. Напиши же в мысли твоей сие и созерцай каждое мгновение, ибо созерцаешь или не созерцаешь, оно уже будет так.гг) Если так нечаянно все может измениться, и может настать такой вид бытия, в коем ничто из предлежащего не получит участка; если там истина нашей жизни, а здесь только начало, приготовление, то не запасайся многим: будь как странник… Это обязывает жить на земле как на чужой стороне. Не то сие значит, чтобы ничего не иметь, ничего не приобретать, а то, чтобы сколько бы чего ни приобрел, сколько бы чего ни пришло: чести, славы, богатства – не прилагать к тому сердца, а держать его в будущем своем отечестве… Все здешнее пусть будет как чужое, как не родное. Не отвергай того, не презирай, но и принимай как чужое, как тяготу некоторую, боля сердцем, что живешь не на своей родине, и искренно желая и молясь скорее прейти в свое вечное жилище. Так, обращаясь к последнему концу всего, благочестивый христианин ждет Господа, готовится к смерти, помнит последнее и живет на земле как странник.

Вот весь порядок благочестивого настроения духа в христианстве:Христианин восходит к Богу:Познанием своего окаянства и познанием Господа приходя к вере в Него, из сей веры приемлет упование спасения и дает самоотвержение, приемлет мир с Богом и дает покаяние, приемлет чувство отчей любви и дает ревность действовать по воле Его, во славу Его.Живет в Боге:Восшедши таким образом к Богу и утвердившись в общении с Ним, ходит пред лицом Его в богоугождении и горении духа, хвалебно радуется о Нем, Боге Всесовершеннейшем, благоговейно падает пред Его беспредельным величеством и в изумлении погружается в Его непостижимой беспредельности.И пребывает в Божественном порядке:Пребывая же таким образом в Боге, благоговейно чтит и Божественный порядок бытия и жизни. Чувствуя, что он весь есть Божий, покорствует Богу в сознании полной зависимости от Него; сознавая, что все его есть Божие, он благодарит за то, благодушествует, терпит, довольствуется; веруя, что все будущее от Бога же, он предается Богу, успокояется в Нем и, надеясь, молится; уверенный, что будет конец всему, он ожидает его, готовится к смерти, помнит последнее и содержит себя странником на земле.Так резко обозначаются три отдела чувств и расположений, выражающих благочестивое настроение духа и составляющих христианские обязанности к Богу. Очевидно, что цель всего – жизнь в Боге, восхождение же к Богу и пребывание в порядке Его суть средства, как бы два столпа, на коих утверждается та жизнь. Не так, однако ж, должно понимать сие соотношение, будто здесь есть иное нужное, а иное ненужное. Нет, тут все существенно необходимо в целом устройстве, и отъятие чего-нибудь есть ущерб для целого. Здесь так все связано, что малое расстройство расстроивает все. Как наше тело, отними у него соки, умрет и, отними нервы, тоже умрет, так и здесь все нужно. Ничего потому не пренебрегая, молиться должно усердно: «сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей».г) Молитва – вместилище и поприще жизни в вере и благочестии.а) Значение молитвы.Как в отношении к вере есть особые действия, в которых она выражается, так есть свои действия, служащие выражением и благочестия. Всеобъемлющее из таких действий есть молитва. Она есть вместилище или поприще всей духовной жизни, или самая духовная жизнь в движении и действии. Ибо что есть молитва? Есть возношение ума и сердца нашего к Богу. Но сие возношение имеет место во всех показанных пред сим благочестивых чувствах и расположениях, обязательных для христианина. Ибо и покаяние, и вера, и мир с Богом, и благоговение, и терпение, и чаяние второго пришествия, и вообще всякое из тех действий необходимое имеет отношение к Богу, возносит к Нему и рождается из сего возношения. Посему, как скоро приходит в движение какое-либо благочестивое чувство, движется и молитва, и, наоборот, пребывание в молитве есть пребывание в каком-либо из сих чувств, а переход от одного чувства к другому, как бы волнение благочестивых чувств, есть возгревание молитвы. Можно сказать, что молиться – значит приводить в движение благочестивые чувства и расположения, каждое отдельно, или все совместно, или одно за другим, или, что то же, возбуждать, оживлять и возгревать жизнь и дух благочестия. Кто не молится, у того нет благочестия, и у кого нет благочестия, тому как молиться?Если теперь благочестие есть жизнь нашего духа, то понятно, почему только умеющего молиться должно назвать имеющим дух. Кто-то определяет молитву дыханием духа. Она и есть дыхание духа… Как в дыхании расширяются легкие и тем привлекают животворные стихии воздуха, так и в молитве разверзаются глубины нашего сердца и дух возносится к Богу, чтобы приобщением к Нему восприять соответственный дар. И как там кислород, принятый в дыхании через кровь, расходится потом по всему телу и оживляет его, так и здесь принятое от Бога входит во внутреннее наше и оживотворяет там все…б) Следствия благие.Отсюда сами собою вытекают следующие благие следствия молитвы. Она есть оживотворение духа, некоторое как бы его обожение. Кто бывает в мироварнице, напитывается миром; кто же возносится к Богу, исполняется Божеством… Божественное же в нас втечение, будучи само по себе просто и единично, разлагается в нас по трем силам нашего духа как бы на три потока: одним влияет на разум и просвещает его, другим – на волю и дает ей крепость, или освящение и обновление сил, третьим – на сердце и возвышает жизнь, или огнь благодатной жизни. Видно, таким образом, что молитва есть все для нас, и понятно, отчего усердные молитвенники скоро востекают наверх духовного совершенства, являют начатки и плоды духа, одухотворяются.

в) Условия.Теперь сами себя выказывают условия движения истинной молитвы. Если она есть возвышенная жизнь и деятельность духа, а эта последняя развивается на счет других, получивших в нас участок жизней, то молитва невозможна без умерщвления плоти и погубления души, или вообще без самоотвержения, так же, как невозможно без них и истинное благочестие. Молитва, при чувственности и душевности, то же, что курение смрадного изгребия… Вот почему у святых отшельников находим и молитву в совершеннейшем виде! Потому что в них сильно было самоотвержение. И то и другое в совокупности скоро делало их духоносцами и большею частию только их одних. Обыкновенный порядок жизни как-то не совсем благоприятен совершенству в молитве. Ибо тогда как в ней надобно отрешаться от всего и как бы не существовать для внешнего, тут все вызывает вон и низвергает дух с высоты, на которую лишь только востечет он со всеми усилиями.г) Воспитание чрез молитвословие.Судя по такому происхождению и значению молитвы, ей должно быть непрестанною, ибо непрестанно должно иметь дух благочестия и притом не мертвый, а живой. Потому предписывается: «непрестанно молитеся» (1Сол. 5:17), «всякою молитвою и молением молитеся на всяко время духом» (Еф. 6:18). Но до такой непрестанной молитвы, или приятия действа молитвенного, доходят не вдруг, а перемежающимися, совершающимися в известные времена молитвованиями, кои суть и необходимые средства к стяжанию непрестанной молитвы, и условия к ее сохранению во всю жизнь.Производство сих молитвований требует и особенного порядка внешнего, и особенного настроения внутреннего.Так, для него, необходимо особое место, если можно уединенное и к тому определенное, пред святою иконою с возжением свечи или лампады и без того; необходимо особое время, утром и вечером или в другие часы, применительно к часам церковных служб; необходимо особое положение тела, стамое или коленопреклонное, с благочинием и напряжением.Приступающий к сему молитвованию прежде всего должен возвратить ум свой из рассеяния и собраться в себя отрясть все заботы или, сколько можно, утишить их и поставить себя в живейшее сознание присутствия Бога вездесущего, всеведущего и всевидящего. Это есть как бы создание внутренней молитвенной «клети”, в которую удаляться повелел Господь (Мф. 6:6), то же, что временно поставляемая скиния.Устроившись так, совершай самое молитвословие: тихо, благоговейно, разумно читай избранные и установленные молитвы, перемеживая их поклонами с крестным знамением, поясными, или земными, или коленопреклонением, всемерно напрягаясь внедрять в сердце читаемое и возбуждать в нем соответственные чувства. Когда согреется сердце или возбудится какое чувство, остановись и не продолжай читать, пока не напитаешься. Ослабеет это чувство, опять начинай и опять останавливайся, когда возродится чувство. В этом и все производство молитвословия…д) Степени.Иным кажется, что такой образ молитвы имеет в себе много вещественного, стихийного; «телесное же обучение вмале есть полезно», учит апостол (1Тим. 4:8). А иные совсем хотят отнять у молитвы все внешнее, оставаясь при одном внутреннем. Это заблуждение древнее. Оно в самом начале было замечено и отвергнуто святыми отцами. Плоду предшествует цвет, цвету – лист, листу – почка и оживление ветвей. В вещественном необходима постепенность, необходима она и в духовном. Внутренняя молитва есть плод: надобно много трудиться, пока он зародится. Можно назначить три степени молитвы. На первой она бывает преимущественно внешняя: чтения, поклоны, бдения и проч… С сего начинают, и иные довольно долго трудятся над собою, пока появятся начатки молитвы, или легкие движения молитвенного духа… Молитва как высший дар ниспосылается как бы по капле малой-малой, чтобы научить человека дорого ценить ее. На второй степени в ней телесное с духовным являются в равной силе. Здесь каждое слово молитвы сопровождается соответственным чувством, или внутренние молитвенные движения, внутренно движимые, изъясняются и изъявляются своим словом… Это повсюднейшая молитва, общая всем почти. Она обыкновенна в том, в ком жив дух благочестия. На третьей степени в молитве преобладает внутреннее, или духовное, когда и без слов, и без поклонов, и даже без размышления, и без всякого образа, при некотором молчании или безмолвии, во глубине духа совершается действо молитвы. Эта молитва не ограничивается ни временем, ни местом, ни другим чем внешним и может никогда не прекращаться. Почему и называется действом молитвы, то есть чем-то пребывающим неизменно. Вот, собственно, внутренняя молитва Но чтобы дойти до сей последней степени, необходимо пройти первые и, следовательно, поднять все труды телесного делания для молитвы, как то: посты, поклоны, чтения молитв, бдение, коленопреклонение. Кто пройдет это – вступит на вторую степень, когда, как говорит Макарий Великий, лишь поклонишься, и дух уже согревается в молитве. Как тому, кто не знает алфавита, нельзя начинать складов, потому что это будет бесполезною тратою времени, так и здесь: кто не умеет плавать по мелкой реке, как того пускать в глубокое море? Но и тогда, как кто взойдет до последней степени молитвы, внешнее моление не прекращается, а также участвует во внутреннем. Та только разница, что в первом случае внешнее предшествует внутреннему, а здесь внутреннее – внешнему. Как же можно браться за одно внутреннее, когда еще не научились трудом и опытом от внешнего восходить к внутреннему!

Видно теперь, где во всей полноте, силе и красоте является жизнь в Боге? На высших степенях молитвы. Так велика сила молитвы и так высоко ее значение!.. Молитва есть все: вера, благочестие, спасение. Следовательно, о ней столь можно говорить, что и конца не будет. Желательно, чтобы книгу кто составил в руководство к молитве из святых отцов. Это было бы то же, что руководство ко спасению. Кто умеет молиться, тот уже спасается.3) Общение с Богом через общение со Святою ЦерковьюТеперь надо возвратиться немного назад и припомнить, как началось у нас разъяснение чувств и расположений, составляющих благочестивое настроение христианского духа. Дух благочестия христианского состоит в общении с Богом чрез Господа нашего Иисуса Христа во Святой Его Церкви, или по домостроительству спасения. Указано уже, какие чувства и расположения должен иметь дух наш на пути сочетания со Спасителем, какие – на пути восхождения от Спасителя к Богу и какими исполняться, пребывая в Боге. Что теперь должен чувствовать он и к каким расположениям он обязан, сочетаваясь с Господом Иисусом Христом и пребывая в Боге при посредстве Святой Божией Церкви?Господь наш Иисус Христос, совершив наше спасение в Себе Самом, благоволил учредить на земле Святую Церковь для приложения и усвоения сего спасения ко всем. Церковь Святая есть единственный на земле дом спасения. Кто вне ее, тот погибает. Господь говорит: «буди тебе яко язычник и мытарь» тот, кто отделился непокорностию от Церкви (Мф. 18:17). Все, кои не вошли в ковчег, погибли во время потопа, и все, кои не войдут в Церковь, погибнут. Живой союз с Церковию есть единственное условие спасения. Пребывать в сем союзе – существенная обязанность верующего.Живой союз с Церковию есть там, где все, что есть в Церкви, признают и ощущают так близким к себе, как бы собственную свою часть. Так как Церковь есть сосуд благодатных средств ко спасению и вместе – вместилище спасенных и спасаемых, то и присваивать, и живо воспринимать к себе должно то благодатные средства спасения, то христиан спасающихся. Потому и обязательных для нас чувств, расположений и дел по домостроительству спасения нашего два рода.а) Чувства и расположения из отношения к Церкви как вместилищу благодатных средств ко спасению.Церковь есть дом спасения, потому что все существенные наши духовные нужды удовлетворяются только в ней. Так, нам нужно просвещение познанием истины: она есть просветительница; нужны нам силы для укрепления слабых сил наших: она – подательница благодати; нужна нам защита от опасностей и врагов: она нам ходатаица и покров.Сими тремя отношениями Церкви к нам определяется и то, что лежит на нас в отношении к ней.аа) Из отношения к лицам, прилагающим благодатные средства к спасающимся Но во главе всех отношений должно еще поставить одно, не для всех, может быть, очевидное отношение к лицам, чрез кои спасающая нас Церковь действует на нас средствами спасения. Знаем, что и просвещение, и сила, и защита от Бога подаются нам во Святой Церкви. Спрашивается, как? Не непосредственно. Как мы телесно духовны, то во Святой Церкви есть соответственные тому, существенно необходимые для сообщения нам ее спасительных средств учреждения; такие учреждения, без которых не ниспосылаются с неба и не приемлются на земле небесные дары. Но чтобы сии учреждения благодетельно действовали на нас, надо чтобы они были прилагаемы к нам, или исполняемы над нами. А чтобы сие последнее было совершаемо, надо чтобы в Церкви были лица, особенно на то определенные.1) Богоучрежденность сих лицТак естественно приходим к тому заключению, что в Церкви, совмещающей в себе благодатные средства спасения, должны быть известные лица, кои бы, действуя по ее разуму, сими средствами доставляли от ее лица другим нужное ко спасению. Они и есть. Это пастыри, составляющие священноначальное епископство и подначальное священство, которое есть разложение или расширение епископства. Господь сказал святым апостолам: «завещаю вам, якоже завеща мне Отец Мой, царство» (Лк. 22:29), то есть передаю вам строить его (1Кор. 4:1; 1Пет. 4:10) и блюсти (Кол. 4:17; 1Пет. 5:2). Апостолы тогда совмещали в себе все. Потом они, поставляя других на свое место, им завещавали блюсти царство в тех, кои приступили к нему. Так Господь «дал есть овы убо Апостолы… овы же пастыри и учители к совершению святых в созидание тела Христова» (Еф. 4:11–12). Святые делаются святыми через пастырей. Не то это значит, чтобы им принадлежала самоличная сила, или в них было неточное начало сил; но то, что они стоят на средине, на переходе от земли к небу и то людей возводят к Богу, то Бога к людям преклоняют. Что делал Иоанн Креститель? Людей переводил к Господу. То же теперь делают пастыри по воле Господа (см. Посл. Патриархов, чл. 10). Епископство – корень пастырства. Оно благодать от Бога изливает через священство на весь мир, паче же на верующих. Так, никто не приходит к Богу и от Него не получает милостей иначе как через освященные лица посредством известных учреждений, содержимых Церковию. Потому в домостроительстве спасения первое, с чем мы встречаемся, есть отношение к пастырям. Вот в нескольких словах все, что лежит на каждом христианине в сем отношении.

2) Обязательные к ним чувства и расположенияНадлежит нам: хранить убеждение в высоком значении пастырства и веровать в то; быть в сердечном, мирном, любовном общении с ним и подчинять себя ему; прибегать через него к Богу, или действительно пользоваться пастырством; молиться, чтобы Бог хранил сии посредства благодати и всячески приспособлял их деятельность во спасение наше.Сим не вводится многоглавие, но так устроено для того, чтобы единая Глава – Христос через множайшие посредства, епископов и священников множайших облагодатствовал.бб) По делу пользования благодатными средствами Святой ЦерквиВступивший в Церковь через пастырство делается причастным всех ее восстановительных благодатных сил и соответственно тому приемлет обязательство питать в себе известные чувства и расположения как член Церкви. Именно:1) к Церкви-просветительнице. Церковь просвещает посредством проповеди Слова Божия. И Слово Божие, писаное и неписаное, и проповедание его постоянно пребывают в Церкви. Итак, надлежит нам содержать в мысли и помнить, что есть у нас книга книг, содержащая единую беспримесную истину, то есть Святая Библия – неоцененный дар Божий; благоговейно почитать ее, любить и благодарить за нее Господа; поучаться в ней день и ночь и образовать по ней жизнь свою; для сего, приступая к слушанию и чтению ее, приступать благоговейно, очистив ум от помышлений суетных; читая, внимать и уразумевать, прилагать к тому сердце, полагать намерение исполнить и, возблагодарив Бога, что напитал, помолиться о силах осуществить узнанное. И к Слову Божию неписаному, то есть всему преданному и установленному, надлежит обращать тоже преданное сердце; веровать сокрытым здесь вещаниям Духа Божия; благочестно покорствовать; узнавать и сообразовываться с тем в чувствах и делах. Проповедь Слова Божия постоянно слышится в Церкви; надобно благодарить за ее бытие, пользоваться всяким случаем услышать, стараться понять и усвоить слышанное, ибо здесь Сам Господь сеет семена. Кроме устной, есть письменная проповедь в творениях святых отцов. Отверзтым сердцем и умом надо приникать к сим источникам и пить из них небесную премудрость. Но не должно брезговать собраниями поучений и наставительными книгами, и не святым отцам принадлежащими.Вообще же, к просвещению ума познанием истины, сообщаемому Святою Церковию, надлежит питать следующие расположения: веровать и содержать сердцем, что одна Церковь есть столп и утверждение истины; что ее просвещение есть единое истинное просвещение Божественное; всякое же другое, внешнее, несравненно ниже его и, коль скоро несогласно с ним или противно ему, есть ложь и заблуждение, или мудрость бесовская; потому здесь преимущественно искать просвещения не самочинно, но через учительство, Богом установленное, и под его руководством, хотя не без собственного труда; а после него и по духу его принимать и просвещение светское, но только нужное и под тем условием, если оно согласно с несомненною истиною, ибо все прейдет, останется одна истина. Признавая все сие сердцем, нельзя не жалеть и не сокрушаться, когда оскудевают проповедь истины и ее проповедники. Это казнь, «глад… Слова Божия» (Ам. 8:11-12). Скорбеть должно также и о том, если распространяется нерадение и презрение к Слову Божию и верующим внушаются учения, противные ему, ибо это знак омрачения и расширения владычества тьмы и князя лжи (см. свт. Тихона, т. 4).2) К Церкви-освятительнице, или подательнице благодати и воспитательнице ее.Нужные нам Божественные силы к животу и благочестию источаются семью Божественными таинствами, вверенными Святой Церкви. Итак…Надлежит нам, содержа в мысли, что есть у нас неистощимые сосуды благодати, радоваться и благодарить Господа за великий и неизреченный дар сей; надлежит благоговеть пред ними как пред величайшею святынею и явлениями Бога и силы Его и чаще приобщаться тех, коих должно, веруя несомненно в спасительную, сокрытую в них силу. В частности, в отношении к каждому таинству наш долг – приступать к ним как должно и хранить с опасением принятую через них благодать; хранить новую жизнь, полученную в крещении, помня обеты, кои даны, завет, в какой вступили, блага, на кои получили право в сем таинстве; блюсти, возгревать и употреблять во благо Церкви принятый в миропомазании дар благодати; спешить врачевать всякий грех свой в таинстве покаяния, исповедуясь искренно, терпеливо неся эпитимию по правилам; часто, и по крайней мере четыре раза в год (см. Прав. Исп.), приобщаться Святых Тайн с должным приготовлением и очищением совести и хранить покой Господа, принятого в сем таинстве; к таинству брака приготовляться постом и молитвою и по приятии его хранить союз дружеский разумно и духовно как дар благодати; когда подвергаешься болезни, не забывать совершать над собою таинство елеосвящения с верою и упованием, не ограничиваясь одними лекарствами, ибо вера не посрамляет.

Вообще, в разных нуждах духовных знать надо и содержать в мысли, что сила приходит только от Бога, через таинства. Ни свое благоразумие, ни советы других – ничто не поможет, когда не получена сила Божия. Туда, следовательно, надо обращать все внимание, и сердце, и надежду, зная, что все другие средства имеют только условное значение, а эти – решительное. Потом, принявши силу, никто пусть не думает самовольно действовать ею. Надо подчиниться руководителю, от Бога определенному священнику, а иногда и восприемнику, и по его руководству возделывать дар, возгревать и употреблять. Чем выше дар, тем опаснее должно обходиться с ним; а это лучше всего с совета того, при посредстве коего он получен. Руководитель в употреблении сил или развитии нашей воли существенно необходим. Все средства педагогики ниже, малосильнее и ненадежнее сего. Вот почему так скоро являются крепкими мужами те, кои благодушно проходят послушание! Кто хочет довольствоваться одними своими думами, тот стоит в опасности злоупотребить даром или даже совсем потерять его.Кроме сего, никак не должно опускать предлагаемых Церковию средств к развитию и укреплению благодатных сил. Первое место после таинств занимает пост с говением. Их значение то, чтобы через воздержание давать возможность Духу благодати сильнее воздействовать на нас, чтобы дать нам время искреннее приобщаться таинств, чтобы возочищать и обновлять ревность в духе. Это самое благодетельное учреждение!Далее следуют празднества, упразднения от всего Господа ради и, следовательно, в пользу духа благодати. Но и, вообще, все чинопоследования церковные назначены к освящению и возгреванию духа благодати и утверждению благочестия. Следовательно, все их должно содержать, усвоять, причастным быть им, чтобы освятиться, хранить освящение и воспитать соответственный дух жизни. Вот где Божественный воспитательный дом!3) к Церкви-защитнице и ходатаице. Отовсюду нас окружают опасности. Грешим непрестанно и гнев Божий привлекаем на себя и на других; а тут многообразные враги вокруг, видимые и невидимые, внутренние и внешние. Церковь стоит, как добрый страж на страже или как воин храбрый во всеоружии со щитом сильных, и охраняет чад своих. Одна она совмещает самых сильных и действенных ходатаев и помощников. На небе Сам Господь ходатайствует о нас, сидя одесную Бога Отца, собор ангелов и святых молится за нас, особенно же осеняют каждого из нас покров Пресвятой Владычицы Богородицы, Ангел Хранитель и соименный святой. И на земле есть у нее особые пункты притечения скорой небесной помощи – при святых мощах угодников Божиих и чудотворных иконах. Но все сие суть только способы ее охранительные. Самое же охранение, или собственный ее охранительный щит, состоит в непрестанной ее молитве о нас. Почему она и называется домом молитвы и во всем своем устроении по преимуществу носит характер молитвенный.Церковь имеет одно общее для всех молитвенное устроение и частные молитвования, приспособленные к особенным нашим нуждам. Чтобы в том и другом случае сила молитвенного ходатайства Церкви перешла на нас, надобно нам участвовать в них или поставлять себя в определенные к ним отношения, обязательные для нас как для членов Церкви.Общее для всех молитвенноходатайственное устроение Церкви таково.Обыкновенно Церковь созывает чад своих на молитву в храм Божий в известные времена и здесь, священнодействуя, низводит на них охранительную силу. Отсюда лежит долг на верующих совокупляться на молитву, или собираться для общественного богослужения. Общая молитва имеет великую силу по обетованию Господа, быть там особенно, «где два или три собраны во имя» Его и исполнять всякое прошение, о котором «совещаются двое на земле» (Мф. 18:19-20). Молитва одного сильна на столько, на сколько силен он один, и то если он не отчуждается от общей молитвы; а если нарочито отчуждается от нее, то его одинокая молитва совсем ничтожна. В молитве же общей молитва каждого столько сильна, сколько сильны вместе все молящиеся. История представляет поразительные опыты силы общей молитвы во все времена. Целая Церковь всегда испрашивала помощь у Господа, прогоняла язвы, поражала врагов, низводила дождь или заключала небо, когда предстояла Богу с епископом, всем клиром и народом. Посему апостол и обязывает «не оставлять собрания», не чуждаться его (Євр. 10:25) из опасения лишиться помощи, которую подает взаимное подкрепление. Но этим не исключается обязанность и сила частной молитвы.Вне храма, в доме, семейство есть союз молящихся. И каждого Церковь хочет соделать молитвенником и сильным в молитве. Затем положила правила для частной, уединенной молитвы.

Лежит долг собираться в храмы. Храм есть место освященное, в коем Бог являет особенное Свое присутствие, место, по глубокой мысли расположенное и вообще, и в частях. Так должно веровать и радоваться о сих жилищах Божиих; понять внутренний смысл их; пребывать в них, как пред Богом, с благоговейным страхом и извне оказывать им должное почтение; хранить их и всячески содействовать их благолепию и украшению; вещи священные и вся утварь да будут неприкосновенны, благочестно чтимы и употребляемы нами: свечи, одежды, сосуды, иконы, особенно Крест и Евангелие. Большей же пред всеми чести да сподобляются святые мощи, если они есть, и чудотворные иконы ради силы Божией, обитающей в них, всем явленной и постоянно являемой.Но и дом на время молитвы становится храмом молитвенным. Здесь иконы, а инде лампада, свечи, Крест, Евангелие. Кроме того, есть часовни с иконами и крестами среди жилищ, и в поле нередко становятся кресты. Видно стремление всякое место сделать молитвенным, чтобы научить нас всюду молиться – дома, в поле, на пути.Лежит долг собираться в определенное время, то есть в известные дни и часы дня. Для общей молитвы назначаются дни воскресные и праздничные. Надо знать их и чествовать как общие церковные праздники по их степени, так частные – своего храма и частнейшие – своего Ангела, Праздник не праздность, а празднование, то есть отрадное ликование духа ради сознания великих милостей Божиих. Потому, оставив вещественные труды и всякую заботу, в чувстве льготы от них и свободы, как бы в предвкушение свободы будущего века, проводить должно время сие в богохвалении, богомыслии и благотворении, вообще – исключительно во спасение, и это с начала праздника по конец, с вечера до вечера. Нельзя лучше воспитать чаяние будущего века. В Церкви Божией и дни недели имеют свой смысл. Помнить должно и уважать значение каждого из них и соответственно тому устроять свои мысли и вести себя, особенно в среду и пяток, по соединенным с ними воспоминаниям. То же надо сказать и о часах дня. Не должно пренебрегать их значением, а надо знать и держать себя по смыслу их. Как много может сие способствовать образованию духа молитвенного и скоро научить благоговейному хождению пред Господом! Ибо здесь надобно припомнить то суд, то страдания Господа, то благодать Духа Святого, то блага творения. Часы дня по воспоминаниям суть хождение в многоцветном и благоуханном саду духовном. Тут – можешь? положи поклон; нет? помысли… Особенно сего не должно забывать, когда та или другая молитва или действие совершается в церкви, как возвещает о сем звон колокола. Посему видно, что по заботе о нас Церкви все время жизни распределено на молитву. У святого Иоанна Златоустого есть молитвенные воззвания на каждый час дня и ночи. Так прикрыты и осенены мы молитвами по заповеди Церкви!Есть долг собираться на определенные, установленные священнодействия, каковы: вечерня, повечерие, полунощница, утреня, часы, обедня. Каждое из них имеет свой смысл, коим проникнуто, и каждое есть единое целое, цельное молитвование. Потому, участвуя, должно знать, какое священнодействие совершается; участвовать в нем духовно, потому что оно для нас; для того глубоко внимать и входить в дух его и преисполняться им; присутствовать на нем с начала до конца, упредить благословение священника и переждать отпуст. Из Церкви молитвословие переходит с христианином в дом его, и здесь, кроме совершения молитв вечерних и утренних, пред столом и после стола, при всяком деле и случае должно с молитвою и крестным знамением возноситься к Богу. Так, по наставлению Церкви каждое действие христианина должно быть ограждено молитвованием, или он непрестанно должен пребывать под молитвенным осенением.Вот общее очертание молитвенного устроения Церкви и вот вытекающие отсюда обязанности! Но мы имеем еще особые разного рода нужды. Церковь готова удовлетворять все их, чтобы защитить и упокоить нас, и имеет чем. Наш долг во всяком случае прибегать к ее ходатайству. Есть молитвенные чинопоследования, которые, быв совершены по уставу освященными лицами в Церкви или вне ее, являют полную над ними благотворную силу по вере, с какою приемлются.Главнейшее ходатайствование Церкви состоит в принесении бескровной жертвы за грехи всего христианского мира. Жертва сия непрерывно жрется в Церкви. Как Господь на небе одесную Бога ходатайствует о нас, так она – здесь. Крест как бы не сходит с лица земли со времени первого его водружения.Грешим мы и прогневляем непрерывно Бога. Меч над главами… Стоит в Церкви беспрерывная жертва тела и крови Христовой, всех очищать сильная. Итак, спешите участвовать в приношении сей бескровной жертвы да очиститеся… то есть бывайте на литургии сколько можно чаще, подавайте на проскомидию, если можете, и потом, во время совершения ее, духом сокрушенным и слезным молением привейтесь к возносимой жертве. Когда не бываете в Церкви, то в тот час, как услышите звон к достойному, молитесь о принятии жертвы и ради себя… Это сильнейшая защита Церкви, которой ничто заменить не может… Сия же жертва есть и жертва благодарения – Евхаристия. Как есть обязанность благодарить, так должно счесть обязанностью и участие в принесении сей жертвы.

Но кроме сего главнейшего ходатайства в жертве бескровной, во всех других потребностях и нуждах должно прибегать к Церкви. У нее на всякую нужду нашу есть молитвенное ходатайство.Есть у нас потребности и нужды душевные и телесные, есть беды и скорби частные и общие; во всем этом прибегать должно к защите Церкви (см. о сем в Требнике).Есть потребности и нужды душевные: надобно учиться? благословись; учение не принимается? прими молитву; тягота, скорбь и тоска томят сердце? прибегни к положенному пению; враждуешь на кого, но себя одолеть не одолеешь – проси помолиться; мерзит что либо? освяти то и успокой душу.Есть потребности и нужды телесные: нужен сон, но сон бежит? прибегни к Церкви; спишь хорошо, но сатана издевается над сонным? прогони его силою церковной молитвы; нужен дом? и основание его, и его самого освяти; нужен колодезь? освяти; нужен сад и овощи? освяти; нужна соль? освяти; нужен огонь? освяти; хлеб нужен? и семя, и всход, и гумно освяти; плоды ли новые или новую пищу вкушать начинаешь, освяти. И вообще, все, что только касается человека, что входит внутрь, должно быть освящено. Сына нет, некому быть наследником, некому поддержать старости? прими его от Церкви через всыновление; в путь отправляешься? поди, Церковь помолится о благопоспешении пути твоего.Есть беды частные: немощь какая в теле? врачуйся у Церкви; насилуется кто от бесов? употреби заклинания церковные; дом стужается от них? изгони их ее же молитвами; нива, или сад, или огород вредится от гадов? прибегни к тому же оружию.Есть беды общие: бездождие и безветрие, мор, злорастворение воздуха, трус, глад, буря, громы и молнии, нашествие врагов или другая какая беда – от всего сего ищи защиты через молитвы церковные.Нужно ли, наконец, иметь дома средства церковные свои на случай крайности – и в сем нет отказа… Приобрети и, освятив, внеси в дом как бы дар Церкви – Крест Господень, освященную икону, святую воду, особенно крещенскую, разные предметы от святых мощей и чудотворных икон и проч.Так со всех сторон обложен человек ограждением и защитою Церкви. Лишь только выходит он на свет, сретается молитвою Церкви и, когда отходит, ее же молитвою сопровождается за пределы гроба.Кто всех этих молитвенных, ходатайственных и защитительных действий Церкви не чуждается, не считает лишними и ненужными, зная по опыту силу их, тот добро творит.Для христиан все они обязательны потому уже, что находятся в Церкви. Христианин должен облечься церковностию, чтобы быть членом Церкви. Что за воин без воинского одеяния и без науки воинской? Церковь есть дом Господень. Нельзя же думать, чтобы в нее вошло что и утвердилось противное Богу, Им не благословенное, Ему неугодное? Всякому, кто отрицается от исполнения показанных заповедей и внушений Церкви, не должно ли сказать: друже, како вшел ecu семо? Притом сила всего того, чем ходатайствует Церковь, дознана многими опытами. По сим опытам и самые учреждения, и чинопоследования составились. Чуждающийся их походит на того, кому предлагают простые испытанные средства против какой-нибудь заразы, а он по суемудрию презирает то и погибает. Чуждаться церковности очень худо. Велик на нас навет врага. Но преимущественно он действует на нас через вещество и через плоть нашу: есть некоторое сродство у него с грубою материей, по замечанию святого Иоанна Дамаскина. Может быть, скрываясь в нее, он чувствует некоторую отраду, почему так и льнет к ней. Оттого, например, бесы вопиют ко Господу: не посылай нас в бездну, а в свиней. Если так, то и в воде, и в воздухе, и во всем он может приражаться к нам и злодействовать нам. Господь и повелел учредить в Церкви Своей то, чем можно бы было очищать и освящать все, чтобы отвсюду гнать нечистого и не попустить ему прикасаться к верующим. Вот кто лишает себя сих средств, тот и стал, как сад разгороженный, по которому рыщут звери и все в нем губят. Господь говорит о семени добра в душе, что входит диавол и крадет его. Так обгородить себя должно всякому. Ничего так не боится окаянный, как чего-нибудь церковного. Ведь мы воинствуем, а не почиваем. «Несть наша брань к крови и плоти, но к началом, и ко властем, и к миродержителем тмы века сего, к духовом злобы поднебесным. Сего ради приимите вся оружия Божия, да возможете противитися в день лют, и вся содеявше стати. Станите убо препоясани чресла ваша истиною, и оболкшеся в броня правды, и обувше нозе в уготование благовествования мира: над всеми же восприимше щит веры, в немже возможете вся стрелы лукаваго разжженные угасити: и шлем спасения восприимите, и меч духовный» (Еф. 6:12–17).

В заключение кратким словом еще очерчивается здесь все доселе сказанное. Вступившему в Церковь вот что заповедуется: просвещаясь, освящаясь, ограждаясь ею под руководством мужей, освященных в ней на то Богом, пребывай в молитвенном настроении духа, или в непрестанной молитве, и через нее возбуждай и насаждай в душе обязательные для тебя чувства и расположения и те, коими через Господа Иисуса Христа восходим в общение к Богу, и те, кои вытекают из порядка Божественного миродержавствования; а далее, через те и другие, потщись, востещи до жизни в Боге сокровеннейшей, возвышающейся до безмолвного погружения в Бога. Да поможет всякому Господь так устроиться!б) Чувства и расположения из отношения к Церкви как вместилищу спасенных и спасаемых.Церковь есть и хранилище благодатных средств спасения, и дом спасающихся и спасенных. Вступивший в живой с нею союз и воспринимает на себя все ее устроение, и вместе вступает в глубокое общение со всеми членами ее. «Несте странны и пришельцы, говорит апостол, но сожителе Святым и приснии Богу: наздани бывше на основании Апостол и Пророк, сушу краеугольну Самому Иисусу Христу: о Немже всяко создание составляемо растет в Церковь Святую о Господе» (Еф. 2:19–21). Сие общение так же тесно, как и общение членов в теле, ибо «едино тело есмы о Христе» (Рим. 12:4-5). Так как члены Святой Церкви делятся на две степени, одни уже перешли из сей жизни, упокоены в Царствии Небесном и составляют Церковь торжествующую, другие еще пребывают на земле, стремятся только достигнуть того состояния в борьбе и составляют Церковь воинствующую; то и общение у христиан одно с членами Церкви, торжествующими на небе, а другое с членами Церкви, на земле пребывающими и воинствующими.аа) Из отношения к отшедшим1) прославленнымЧто есть общение у земных с небесными, о сем учит апостол: «приступисте к Сионстей горе, и ко граду Бога живаго, Иерусалиму небесному: и тмам Ангелов, Торжеству, и Церкви первородных на небесех написанных, и Судии всех Богу: и духом праведник совершенных, и к ходатаю Завета нового Иисусу» (Євр. 12:22-24). Когда такой есть тесный союз, то должны быть и обязательные отношения. Но так как состояние небожителей совсем другое, нежели земных, то иным образом нам должно держать себя в отношении к ним, нежели к тем, с коими живем здесь.Понятие об их состоянии и о способе нашего с ними сношения определяет обязательные для нас в отношении к ним действия и притом как общие ко всем, так и частные к разным чинам их.Так как они уже совершились, взошли в блаженнейшую меру возраста исполнения Христова, достигли высшего предназначенного обожения, предстали пред Бога и пребывают пред лицом Его, как дети в дому, с дерзновением простирая к Нему слово молитвы, прешли от немощи, стали сильны, по благодати Господней, в их действии на тварь видимую и невидимую, то мы должны:воздавать им чествование не Божеское, но выше человеческого, и не как Богу, но как полнейшим сосудам Божества, Богом возвеличенным и прославленным;прибегать к их ходатайству, как к молитвенникам о нас неусыпным и сильным у Бога, по Его человеколюбию и неизреченной благости, и с верою и надеждою просить их помощи и защиты, как сильных по благодати Божией.Так как, далее, они не отделились, а пребывают вместе с нами членами единой Церкви и составляют притом образец и как бы мету, к коей всякий должен устремляться, то отсюда опять следует, что мы должны:познавать их богоподобные свойства и труды, ими подъятые, и всеми силами стараться подражать им в чувствах и делах, почитая их жизнь верным руководительным светом;приходить с ними, сколько возможно, в теснейшее духовное единение, соуслаждаясь их славою и сочувствуя их трудам и добродетелям.Во исполнение всего такого должно:воспоминать их в их дни и праздновать положенные им празднества;чтить их иконы, молиться пред ними и лобызать любовно, возжигать свечи и служить молебны;прочитывать их жития или тропари и кондаки;беседовать о них и о делах их с должным уважением и любовью.И, в частности, каждому лику святых лежащие на нас обязательные действия те же, с некоею тению изменения и отличия соответственно их чину. Потому здесь сама мысль о чине научит, как относиться к ним, только объясни себе значение чина. В сей небесной иерархии выше всех честнейшая Херувим и славнейшая без сравнения Серафим – Владычица Богородица. За Нею чины бесплотных: девять по их порядку; затем святые Божий: пророки и больший из пророков – Предтеча, апостолы и верховные из них – Петр и Павел, святители, из них великие – Василий Великий, Григорий Богослов и Иоанн Златоуст, святой Николай и российские: Петр, Алексей, Иона, Филипп; мученики, исповедники, преподобные, бессребренники, Христа ради юродивые. Ближайшие из них к каждому христианину суть Владычица Богородица, общая всех христиан Матерь и Заступница, Ангел Хранитель, святой соименный, святой храма или страны, тот, коего мощи есть или коим явлено особое заступление. Сии особые отношения выражены в молитвах, обращаемых к ним. По образу их надо поминать их в каждой молитве, совершается ли молитва по чину, или только внутренние возносятся к Богу воззвания: Пресвятая Владычице Богородице, спаси нас! Ангеле Божий, Хранителю мой святый, моли Бога о мне; затем исповедовать Матерь Господа Приснодевою, Богородицею и воздавать Ей чествование высшее всех ангелов и архангелов, яко существенно участвовавшей в устроении воплощенного домостроительства; должно Ангелу Хранителю внимать и приучаться понимать его внушения; святому соименному соревновать в его именно добродетелях, знать жизнь его и праздновать день его благочестно; к святому же храма прибегать с особою верою, ибо все крещаемые в том храме становятся под его попечение; к святому страны ходить в храм, к мощам, к иконе.

Всю же небесную Церковь должно поминать в главных молитвах по чину их, как в молитве церковной: Спаси, Боже, люди Твоя… Или: Владыко многомилостиве… и в других.Главная цель сих соотношений есть воспитать в себе стремление и жажду вступить в сообщество торжествующих на небе. Все предназначены к тому, и надобно приготовлять себя: чаще обращаться туда мыслию и сердцем, напрягаясь, сколько можно, постигнуть и предвкусить сладость их пребывания там, чтобы наконец сказать: когда-то я разрешусь! Чаще беседовать с ними в молитве и размышлении, чтобы, явившись туда, не быть чуждым им, а вступить как бы в родное общество.2) К отшедшим и пребывающим в надежде жизни вечнойКроме, впрочем, сих прославленных, совершенных, явленных нашими ходатаями и защитниками, есть еще класс людей, отшедших от нас в вере и уповании, коих участь, однако ж, нам с определенною решительностью неизвестна. И они не отделяются от нас и пребывают в том же доме Церкви, а потому и наши обязанности к ним не прекращаются со смертью их, хотя уже они не могут быть те же, какие были прежде. Так, надобно всякого вообще умершего брата во Христе способствовать похоронить, если есть нужда, и отдать ему последний долг; за всякого приносить молитвы, жертвы и милостыни; или совсем не говорить о них, или говорить одно хорошее, но никак не злословить и не осуждать; исполнять их последнюю добрую волю; с благодарностью воспоминать об их добре и стараться подражать их назидательным обычаям и поддерживать их. А касательно родных, кроме всего сего, надо еще не скорбеть, подобно не имущим упования, хотя и нельзя быть равнодушным; совершать о них поминовения поименно всегда, особенно в 3-й, 9-й, 40-й дни, в год, в дни поминовений церковных и во всякой молитве. Умершим одна отрада – молитва усердная, уповательная, сильная. Милостыня тоже много может; но главное – бескровная жертва.б) Чувства и расположения к братиям о Христе, живущим с нами на земле и составляющим тело Церкви земнойДругого рода обязательные отношения связывают нас с теми христианами, с коими живем на земле.Сии отношения вытекают из понятия о христианах как едином теле Церкви (Еф. 4:16; 1Кор. 12:12,27) и бывают двух родов: одни – ко всему телу Церкви, другие же – к каждому члену ее, поелику он член.1) Ко всему телу ЦерквиПервые указываются отличительными свойствами живого тела. Отличительные свойства живого организованного тела суть гармония, или стройное согласие всех частей, в одном целом, живое соединение, или сочувствие и сострастие, и распределение трудов между всеми частями в пользу одного целого, минуя себя. Соответственно сим трем свойствам живого тела есть и у христиан в отношении к целому телу Церкви обязательные чувства и расположения, кои сознательно воспитывать в себе неминуемо должно всякому. Именно:1а) Быть в согласии, или подобонастроении, по духу со всею Церковию. Члены в теле «согласны оттого, что все проникаются одною жизнию. И каждый христианин должен напоиться одним и тем духом, коим преисполнена вся Церковь. Коль скоро нет сего, он не от Церкви есть: «от нас изыдоша, но не быша от нас», говорится о подобных (1Ін. 2:19). Хотя вещественного отрешения видимого не будет, но оно само совершится внутри над душою, и не мечтательно, а истинно. Сие единство духа выражается в единстве начал умственных и нравственных, или в единомыслии и единоволии.Единомыслие с такою убедительностию предписывается святыми апостолами почти непрестанно! Апостол Петр, после других обязанностей, заключает: «конец же, вси единомудренни будите» (1Пет. 3:8). Апостол Павел завещает: «тожде друг ко другу мудрствовать» (Рим. 12:16), и то Бога молить: «да даст всем тожде мудрствовати друг ко другу о Христе Иисусе: да единодушно едиными усты славят Бога» (Рим. 15:5-6), то самих христиан умоляет: «молю вы, братие, именем Господа нашего Иисуса Христа да тожде глаголете вси, да не будут в вас распри, да будете же утверждени в томже разумении и в тойже мысли» (1Кор. 1:10). «Исполните мою радость, да тожде мудрствуете, ту же любовь имуще, единодушни, единомудренни» (Флп. 2:2). Это обязывает христианина не быть равнодушным к тому образу мыслей, какой он питает, и не думать, что все равно, как бы ни понимал он иные вещи, он должен всячески заботиться сколько можно искреннее и внутреннее объединиться в разуме и мысли со всеми – потому не только не ставить себе в честь особенность и индивидуальность воззрения, но скорбеть о том, что оно есть, особенно если успело так укорениться, что требует борьбы. С сей точки зрения все философствования и самостоятельные взгляды в области откровенных истин суть преступления. Отцы наши не так поступали. О всяком предмете у них первое было позаботиться узнать, как судили отцы… И это повсевременная практика в Церкви – быть в единомыслии со всеми.

Единоволие, или жизнь по воле Божией, иначе чистота… Это обязывает христианина к тому, чтобы быть чистым, как все, и нечистотою своею не осквернять святого тела Церкви… И в Ветхом Завете неоднократно было заповедано: «измите злое от вас самих» (Повт. 17:7), потому что оно нейдет в общем, чистом составе всех, весь его опорочивает и подвергает опасности, как это и бывало, что за грех одного страдали все. Равно апостол Павел укоряет коринфян, зачем терпят они нечистого, ибо как «квас квасит все смешение», так и он нечистою сделал всю их Церковь (1Кор. 5:6). Так, нечистота есть посягательство на благо всей Церкви, посему требование чистоты есть великой важности. Но, с другой стороны, нечистота в сосуде, наполненном водою, или всплывает наверх, или оседает на низ, то есть находится вне тела воды. Так и всякий нечистый, собственно, есть вне тела Церкви, отделен ли он форменно или нет. Итак, член ты Церкви? Будь же чист, зная, что если не чист, то уже и не член.1б) Члены живого тела состоят в живом союзе, по коему происходящее во всем теле отражается в каждом члене, и, наоборот, состояние каждого члена отражается в целом составе. Это свойство иначе есть сострастие. Соответствующую ему обязанность тоже прилично назвать сочувствием, или сострастием, по коему живо должно ощущать, что происходит со всеми и во всех братьях наших, или в христианском мире. Апостол Павел так великим его поставляет и в такой степени предписывает, чтобы, когда «страждет один член», страдали все и, когда радуется один, радовались бы и все (1Кор. 12:26), чему сам показал пример, уверяя: «кто изнемогает, и не изнемогаю» (2Кор. 11:29). Значит, состояние христианского мира не должно быть чуждо каждого христианина, холодно, без участия им знаемо и представляемо, но должно быть живо им ощущаемо. Сей союз всех сердечный в Слове Божием выражается единодушием… У всех, говорится о первых христианах, была «душа едина и сердце едино…» (Деян. 4:32), или, как заповедует апостол Павел, все христиане да живут, «тщащеся блюсти единение духа в союзе мира» (Еф. 4:3). По сей обязанности христианин сердцем своим расширяется по всему пространству христиан и живет с ними не как чужой, а как свой, подобно члену семейства, который, где бы ни был по месту, сердцем всегда находится при своих… Отсутствие такого чувства явно обличает потерю союза, отрезание от тела; и если в каком-либо месте все, именующиеся христианами, дойдут до взаимного отчуждения, то явно, что они перестали быть членами живого тела Церкви, суть ветви отломившиеся.1в) Между членами живого тела распределены труды для целого так, что каждый член принадлежит целому, а не себе, не для себя работает, а для всех. Подобно сему и всякий христианин должен так действовать, чтобы сия деятельность была жертва целому, должен себя забыть, а иметь в уме одно благое общее, чувствовать себя и сознавать не начальным лицом, а орудием в составе целого тела Церкви. Итак, пусть всякий сознает, чем может и должен он действовать во благо всех, и пусть действует так с сознанием долга, то есть, по апостолу, имеющий дарование служить – «служи”, учить – «учи”, утешать – «утешай”, подавать – «подавай” (Рим. 12:7,8). Вообще, всякому сообщено дарование «Духа на пользу» (1Кор. 12:7), которыми и должны все взаимно «служить между собою» (1Пет. 4:10). Это всем действиям христианина сообщает характер отрешенности, где личные выгоды совсем исчезают из внимания, а в виду имеется одно духовное благо христиан, каково бы оно ни было. Если бы все действователи имели такое настроение, как скоро возвысилось бы и умственное, и нравственное совершенство христиан! Тут благословение Божие – отсюда совершенство или зрелость всякого дела, в которое не позволится войти ничему, что может быть неполезно. Сколько зла от забвения сего простого правила! Так, и душу и тело приноси в жертву благу христиан всех – на всех простирай заботливые виды.1г) В сих трех расположениях выражается существо и дух христианской любви. Кто имеет сию любовь, тот, приведши себя в единомыслие и единоволие со всеми, а далее, растворившись и как бы разлившись по всем своим чувством и сердцем, всего себя, все силы тела и духа приносит в жертву благу целого тела Церкви, ему себя посвящает с самозабвением и самопожертвованием. Тут труженики истины, молитвенники, блюстители благосостояния. Не всем, конечно, можно выполнить сие требование делом; но всем можно и должно выполнять его в чувстве, в желании, в молитве, как и молимся о благосостоянии Божиих Церквей и о соединении всех. Такое настроение всей деятельности христианина сообщает некоторую независимость и свободу, не связывающуюся тесными пределами состояния своего лица или близких лиц, нередко даже и обстоятельств времени. Любовь дает ему возможность стать выше всего, чтобы оттуда созерцать, куда идет все, как и чем отвратить зло, защитить и возрастить добро. Ей свойственна материнская заботливость, предусматривающая, предостерегающая. Посему часто в деятельности ее можно, по неразумению, видеть нечто непонятное и как будто обличающее недальновидность, но последствия всегда ее оправдывают. И справедливо сию любовь должно назвать духоносною и потому, что она, несомненно, носит Духа, и потому, что сама носится Духом. Прочитав житие такого действователя, невольно воскликнешь: вот что значит истинная христианская любовь! Всем понятно сие чувство. Помолимся, да Бог любви паче и паче возгревает его в сердце нашем!

2) К каждому лицу, состоящему с нами в видимой связи Итак, истинно христианская любовь, отрешаясь от всех ограничений, простирается на весь христианский мир. Так же широко стремится она распространить и влияние дел своих, в чем нередко с помощью Божиею и успевает, но преимущественно осуществляется она, или прилагается к делу, в своем тесном кругу, пред теми и на тех, с коими обитает. То общее, глубочайшее, самое коренное настроение любящего сердца воодушевляет и дает отличительный характер христианской деятельности, или частному действованию лица, христианина, в своем месте, времени и обстоятельствах. Пусть при ответе на вопрос: как действовать христианину в отношении к каждому предстоящему лицу – определятся разные обязанности к ближним; но они все будут не что иное, как выражение духа любви, единого в разных применениях.Спрашивается: в каком расположении должно держать себя и как действовать в отношении к христианину, который пред нами? Отвечается: расположись так, как требует дух любви христианской, и действуй так, как требует предстоящее лицо соответственно опять тому же духу любви.Таким образом, есть у нас обязательные к христианам расположения, есть и обязательные к ним действия.2а) Какие расположения должно питать нам взаимно друг к другу?

Нет различия: «все одно о Христе Иисусе»(Гал. 3:28), говорит апостол, как живые члены одного тела, как родные члены одного семейства. Принимай же всякого с чувством родства, как родного, как брата. Братская любовь – вот истинное расположение, господствующее между христианами! Встретив брата по крови, мы все забываем и чувствуем главным образом одно то, что он брат. Такое настроение должно быть у нас и в отношении ко всякому христианину. «Братолюбием друг к другу любезными»быть, заповедует нам апостол (Рим. 12:10). Из сего чувства должна истекать вся деятельность христианина в отношении к другим и все другие к ним расположения, обязательные для него. Но само оно частнее выражается в следующих свойствах:

В благорасположении, или ощущении удовольствия от присутствия, обращения и общения с другим. Если брат, то кровь должна говорить. Сим чувством указывается сердечный союз. Он же есть верный и самый тонкий свидетель и признак любви истинной, полной, зрелой. Кому неприятно быть с кем, в тех и любви нет: они разъединены. Равнодушие есть уже недоброе состояние, и в христианине ему не должно быть. Оно первый шаг замирания любви и уклонения сердца от истины в отношении к другим. Извиняться может равнодушие, даже и неприятность от встречи с другим, если они невольны – и то только при деятельном и усиленном напряжении на возбуждение расположения к нему. Так как сердце не вдруг настраивается как должно, то чего усильно ищет человек, то вменяется ему ради искания, хотя еще не снискано. В таком случае это будет как бы физическое несовершенство, а не нравственное.В благожелании. Кому приятен другой, тот желает ему всего хорошего. Благожелание – естественный плод расположенности. Оно изъявляется участием во всем, касающемся другого, сочувствием тому, принятием к сердцу, причтением того в свое состояние, разузнаванием, что где нужно, хорошо ли там или худо, с соответственною тому радостию или болёзнованием и порывами на помощь и содействие. Благожелание обнимает все движения доброго сердца для других. Оно отрадно даже и при скорби, дает покой, расширяет сердце и очищает его от эгоистических страстей, как огонь очищает металл. Ему противоположно недоброжелательство – плод равнодушия и холодности. Здесь бывает или отсутствие благожелания, или желание противоположного, то есть зложелание. С ними в содружестве неразрывном – злорадство и зависть, два мучителя, терзающие бедное сердце человека, потерявшего любовь.В благопопечении. Истинное благожелание услаждается благом другого и порывается на помощь и содействие нуждающемуся, почему рождает из себя деятельное и заботливое попечение о благе другого. Это так неизбежно, что пресекается только невозможностью содействовать. Во всяком же другом случае отсутствие его обличает слабость благожелания и отсутствие любви! «Не любим словом…, но делом и истиною» (1Ін. 3:18). «Друг друга тяготы носите» (Гал. 6:2), заповедуют апостолы. При сем должно помнить, что попечение делом может происходить не из доброго сердца; равно и то, что и доброе благожелание может быть плодом неразборчивого симпатического природного расположения. Все дело в том, как относится к сим сторонам распоряжающийся ими ум, или лицо внутреннее. Содействуй и без расположения с тою целию, чтобы оно пришло; и благожеланиям не поддавайся без разбора, чтобы из доброго не выросло зло, ибо сердце слепо. Вообще, надо так настроиться, чтобы содействие исходило не из угождения себе, не из угождения другим, а из одной – внутренней, истинное благо зрящей и к нему все направляющей любви. Прочное, твердое и трезвенное благопопечение сим способом и образуется. Тогда христианин и желает только того, о чем должно попещись, и печется о том, чего пожелать другому должно. И это есть здравое состояние любви к ближним, без которого и до которого благожелание с благопопечением могут идти врозь, одно другому мешая и даже противореча. Однако ж всеначалом его служит действительное попечение под управлением высшего начала деятельного, а не одно благожелание, которое может быть и бесплодно, и неправо. К отличительным свойствам благопопечения принадлежит неотсрочное, скорое, всеусильное вспомоществование, какое сочтено нужным по соображению с целию. Оно не мятется в суете, а идет ровно, степенно, но и не недугует отлаганием и отсрочками. У него закон: пользуйся всяким случаем, ибо он уже не повторится; сокровиществуй и богатись. Ему противоположно и бесплодное желание, переходящее в пустую мысль о возможностях помочь; но главным образом то, что рождается из недоброжелательства, то есть не только непопечение и несодействие, но даже противодействие, или препятствия успехам, и прямое злодеяние. То и другое – плод эгоистических страстей, всегда притом раздражаемых и усиливаемых взаимными неприятностями.

Сими тремя: благорасположением, благожеланием и благопопечением – определяется истинное свойство братской любви. Когда нет какого из сих движений сердца и притом не только вообще, но ко всякому, в частности, нет и любви прямой, или она не созрела, а находится еще только в зародыше, растет. Рост ее и необходим, по существу дела. Сердце, в состоянии падшего, не право чувствует. Должно обновить в нем дух правый. Главное, оно пристрастно, любит своих только и им покровительствует… Здесь нет зла, но оно может быть, если его оставить так. Христианину должно всех христиан ввесть в свое родство и со всеми жить как с родными, должно довесть себя до того, чтобы всех обнимать равною любовию – различать же только деятельность или содействие и то не по чувству, а по бескорыстной и отрешенной мере здравого рассуждения.

Апостол Павел образ деятельности на других выражает так: «братолюбием друг ко другу любезны: честию друг друга больша творяще»(Рим. 12:10), то есть братская любовь к другим не может не быть соединена с уважением к ним. Это же расположение прямо рождается и из чувства родственности. У кого есть сие последнее, у того есть и уважение. Из родных мы с уважением смотрим даже на дитя, еще не пришедшее в самосознание. В христианстве же, сем духовном родстве, оно еще естественнее для того, кто глубоко сознает значение христианина. Христианин – храм Духа Святого, жилище Отчее и Сыновнее. Следовательно, он сосуд Божества. Прими же его, как принесшего к тебе Бога в себе, с благословениями, подобно древнему ковчегу, и притом всякого, велик ли он или мал, беден или богат, умен или нет. В чувстве христианского уважения все внешнее должно быть устранено как не принадлежащее самому христианину чужое и пришлое, а должно иметься в виду одно достоинство лица. Внешнее по необходимости разнообразно, а уважение должно быть больше или меньше одинаково ко всем. Источник его – внутреннее значение христианина, с коим может не сообразоваться внешнее. Почти того, кого почтил Бог. Свойство или тон уважения определил апостол Павел словами: честию больша себе творяще. Всякого другого в чувстве сердца должно ставить выше себя, себя – ниже его и не знаками то показывать только, но чувствовать внутри. Знаки могут быть иные, как, например, у начальствующих, а уважение – одно. Нет труднее сей добродетели, ибо она стоит прямо против самости. Особенно она трудна для имеющего отличия и в отношении к тому, кто себя унижает чем-нибудь. Но закон не отменяется ради трудности исполнения. Трудно? – употреби усилие. Главное в сем деле – устранение из внимания внешнего состояния христианина и восприятие им одного внутреннего его значения. Последнее, поеликувысоко, будучи живо сознано, родит уважение. Противное уважению чувство есть презорство. По противоположности оно всех ставит ниже себя и, еще более, ставит ни во что. Оно плод гордости, самомнения, забвения себя и брата своего.

Уважающий другого священным почитает все, принадлежащее ему, и во всем воздает ему должное. Расположение воздавать всякому должное из уважения и любви есть справедливость. Где есть уважение, там и справедливость, и наоборот… Ибо само уважение есть первая справедливость, из которой истекает и которою поддерживается уже и вся область правды. Правда обыкновенно считается самою внешнею оградою нравственной жизни в том смысле, что кто зашел за ее пределы, тот разоряет основы царства нравственного, от того нечего более ожидать. Но то не истинно, будто правда может ограничиваться одною только отрицательною стороною, то есть только не делать того, что нарушает право другого, или делать только то, что может быть вытребовано законным порядком. Это не христианская правда, а мирская, внешняя, судебная. Христианская же обнимает и положительную сторону, делает все, что должно, для другого не по внешнему страху, а по внутреннему расположению. Правда холодная, законная только и внешняя – нехристианская… Сия последняя идет от совести с участием сердца… Однако ж она отлична от любви, хотя одушевляется ею. Противно ей попрание прав другого, несправедливость есть плод презрения брата своего. Когда лицо вменено ни во что, как уважать права? Таким образом, всякого христианина встреть как брата родного, забывши все внешнее, будь с ним и при нем с приятностию, согрей сердце к нему благожеланиями, обыми его благопопечением, сколько есть средств и сил, сохраняя при сем полное уважение к лицу его, которое он стал носить во Христе Иисусе, и напрягаясь явить в отношении к нему всю правду и избежать всякой неправды. Все сии чувства одновременно должны возникать и в отношении к каждому христианину. Должно заботиться, чтобы они все были в силе и не отставали друг от друга, чтобы в духе христианина была стройность. Но очевидно, что последние, как бы внешние, пределы, видимые для всех, здесь суть содействие и справедливость. Другие чувства сокрыты внутри и зреют под прикрытием их, как плоды под листьями, и то предшествуют им, то последуют за ними, так, однако ж, что если нет их, то нет истины и в сих последних. Это хорошо отшлифованный сосуд, назначенный для хранения благовонных мастей, но пустой. Так, преимущественно должно иметь полноту любви в сердце, чтобы в нем ближний не тесно вмещался, но чтобы к нему расширялось сердце, подобно Павлову.

2б) Какие требуются действия? Когда есть истинные расположения, будут и действия, ибо несократима, неудобозакрываема сила расположений. Однако ж дела сии источаются не без осмотрительности и условий, но как вообще всякое действие определяется предметом, так и они изменяются соответственно свойствам лица, к которому обращены. Предстоящее нам в христианине лицо есть человек, состоящий из души и тела, с известною мерою благосостояния внешнего. Каждая из сих сторон брата нашего вызывает у нашей любви своего только рода действия, которые и обращаются нам в обязанность. Отсюда само собою видно, что обязательные для нас к братиям нашим, христианам, действия бывают трех родов: одни относятся к их душе, другие – к телу, третьи – к их благосостоянию внешнему.1) В отношении к душеГлавное здесь есть а) спасение души или вообще лица братнего, ибо когда нет спасения – все другое ничтожно. Никакое благо несравнимо с сим благом вечным. Потому все и притом постоянное внимание должно быть обращено па спасение души брата нашего. Итак,Молись усердно как вообще о спасении всех, так и в частности о спасении тех, коих более знаешь и кои, по твоему разумению, особенную имеют нужду; молись, желая и братиям определенного дара разумения, или ревности, или молитвы и проч. и себе испрашивая силы и умения действовать во спасение их или, лучше, самого себя предавая в орудия Божественные на дело сие; особенно же молитвенно испрашивай несоблазнительного действования пред другими и молитвою же очищай себя от бывших ненамеренных и нечаянных случаев, кои могут быть соблазнителями. Не искушайся помыслом и речами других, будто молитва такая ни во что; ибо кроме того, что освятивший себя ею всегда способнее, настроеннее к спасительному на других действию, есть тайное общение душ, по коему одна, непонятно как, может осеменять другую или предрасполагать ее к осеменению через себя или через других. Пример – матерь Августина, мученика. Если все взаимно будем обращать молитвенно дух свой на других, то к каждому придет столько согревающих лучей, сколько есть лиц. Следовательно, все были бы согреты мерою теплоты, равною всему христианству. Тогда никакая сила не могла бы одолеть ни одного христианина. Само собою разумеется, что для сего каждый должен быть разверзт верою к приятию молитвенной помощи, а без того и сила Божия ничего не произведет в нем. Но когда говорится о христианстве, говорится о верующих. Вот почему сами апостолы просили молитв, ибо взаимная молитва есть сила во спасение.Представляй в себе живой образец веры и благочестия. Когда исходишь вне и являешься в кругу христиан, пусть всякий видит в тебе живое христианство, видит, что ты и понимаешь его, и чтишь, и осуществляешь. Это то же, что созидать брата всем: и словом, и взором, и движениями, и делами, и ничем из сего не расстроивать его и не соблазнять. В примере и доброе, и худое очень сильно действует, почему сколько одно обязательно, столько другое осудительно. Если б никто не являл своего нечестия во вне, не нужно бы было много наставлений, ибо большей частью мы не знаем не то, что должно делать, а то, как что сделать. Но то и беда в настоящем порядке вещей, что зло выдается наружу, а добро скрывается, отчего на все случаи, какие нам встречаются, мы видим много примеров беззаконных, а законных почти не видим. Как дело сильнее мысли и слова, то всякое наше учение – неучение. Заключить бы надлежало всех развратников в невидимые места или самих их обязать как можно прятаться. Вот случай, когда должно счесть похвальным намеренное держание себя во вне несоответственно внутренним чувствам, – именно, чтобы не увлечь на грех и не растлить другого. Развратника, действующего открыто и словом и делом, должно считать душегубцем. Он походит на слепого, который смертоносным оружием машет без разбора во все стороны…Но сего мало – должно и желать, и заботливо порываться на содействие, и содействовать самым делом спасению других, ибо что пользы говорить только: грейтесь, а не давать нужного? Кто истинно любит, тот все сделает для любимого. Любовь не смотрит на неудобства и не видит их. Но если и есть они, готова живот свой положить за други своя; всем, даже и жизнью, пожертвовать за спасение их. Холодность в сем обличает холодность и о своем спасении, и о Божией славе, также неубеждение в вере, и самолюбие, и решительную беспечность. Потому внимательно должно следить за всеми случаями в отношении к братьям нашим и изыскивать между ними, не найдется ли какой, коему мы по своим силам можем нечто вложить в душу, спасительно содействующее ему во спасение. Дела, к коим сие относится, суть: усыпленного пробудить, готового пойти неправо вразумить, слабого укрепить. Способом выполнения может быть и слово и дело. Только надо помнить, что нельзя идти в область другого духа самовольно. Всякий замкнут в себе. Поэтому должно или предрасполагать его, или ожидать предрасположения. Во всяком случае, лучше пособлять действовать другому самому, а не властно определять его, ибо он есть живой и свободный дух. Тут, например, в простой беседе изображают доброе и злое, одно – с похвалою, другое – с осуждением; изображают в других так; однако ж, чтобы тот, к кому говорится, не догадался, что говорится на его счет, но вместе получил и достаточное вразумление. Любовь изобретательна. Но и опытность нужна, ибо можно иначе более вредить, нежели способствовать спасению.

Істинно християнське життя в дії

IV. Заповіді та правила життя, обов’язкові для християнина, як християнина

Истинно христианская жизнь в действии IV. Заповеди и правила жизни, обязательные для христианина, как христианина

Истинно христианская жизнь в действии
IV. Заповеди и правила жизни, обязательные для христианина, как христианина