Володимир Миколайович Лоський
Всесвята

📖Книга также доступна на русском

В Православній Церкві маріологія не є самостійною темою: вона є нерозривно пов’язаною з християнським вченням загалом, як своєрідний антропологічний лейтмотив цього вчення. Заснований на христології догмат про Богоматір має яскраво виражений пневматологічний характер, і завдяки подвійній домобудівній ролі Сина та Святого Духа він нерозривно пов’язаний з усією екклезіологічною реальністю.

По суті, якщо ми спробуємо говорити про Божу Матір, базуючись виключно на догматичних даних у найстрогішому сенсі цього слова, тобто на соборних визначеннях, то ми не знайдемо нічого, окрім іменування Θεοτόκος (Богородиця), яким Церква урочисто підтвердила Богоматеринство Пресвятої Діви. Догматична тема Θεοτόκος, затверджена в боротьбі з несторіанами, є темою, в першу чергу, христологічною: на противагу тим, хто заперечував Богоматеринство, тут стверджується іпостасне єднання Сина Божого, Який став Сином Людським. Таким чином, все безпосередньо зосереджено на христології. Але водночас опосередковано отримує догматичне підтвердження і шанування Церквою Той, Яка народила Бога по плоті, а з цього випливає, що всі ті, хто піднімається проти іменування «Богоматір», всі, хто відкидає цю якість Марії, приписувану Їй благочестям, не можуть вважатися справжніми християнами, оскільки вони тим самим піднімаються проти догмату Втілення Слова. Це повинно показати, як тісно пов’язані догмат і культ, які в свідомості Церкви є невід’ємними одне від одного. Однак відомі випадки, коли християни, що визнають, на чисто христологічних засадах, Богоматеринство Пресвятої Діви, з тих самих причин утримуються від будь-якого спеціального шанування Божої Матері, не бажаючи визнавати жодного посередника між Богом і людьми, окрім Боголюдини Іісуса Христа. Ця обставина ставить нас безпосередньо перед незаперечним фактом: христологічний догмат про Богоматір, який сприймається абстрактно, поза живою зв’язкою з тим шануванням, яке надається Матері Божій Церквою, є недостатнім для обґрунтування того виняткового місця – вище за все творіння, – яке відводиться Цариці Небесній православним богослужінням, приписуючи Їй «боголепну славу» (Θεοπρεπὴς δόξα). Таким чином, в богословському вченні про Богоматір неможливо відокремити строго догматичні дані від даних благочестя. Догмат тут повинен освітлювати життя, ставлячи його в зв’язок з основними істинами нашої віри, а життя повинно живити догмат живим досвідом Церкви.

Те ж самі речі ми бачимо, звертаючись до даних Святого Письма. Якщо б ми захотіли розглянути свідчення Писання, абстрагуючись від того шанування, яке надається Богоматері Церквою, ми мали б обмежитися лише кількома місцями Нового Завіту, що стосуються Марії, Матері Іісусової, та однією прямою вказівкою у Старому Завіті: пророцтвом Ісаї про народження Месії від Діви. Однак, якщо ми поглянемо на Святе Письмо у світлі цього шанування або, зрештою, використаємо точний термін церковного Передання, то святі книги Старого та Нового Завітів подадуть нам безліч текстів, які використовує Церква для прославлення Богоматері.

Деякі місця Євангелія на перший погляд, поза церковним Переданням, начебто прямо суперечать цьому найвищому прославленню, цьому безмежному шануванню.

Наведімо два приклади. Христос, свідчачи про святого Іоанна Хрестителя, називає його «найбільшим з народжених від жінок» (Мф. 11:11; Лк. 7:28). Отже, з цього випливає, що саме йому, а не Марії, належить першість серед усіх людей. І справді, ми бачимо Предтечу разом із Богоматір’ю по обидва боки від Господа на візантійських іконах типу «Деісис». Водночас, однак, необхідно зауважити, що Церква ніколи не звеличувала Предтечу вище серафимів, ніколи не ставила його ікону, як ікону Богоматері, на один рівень із образом Христа, безпосередньо поруч із царськими вратами храму.

В іншому місці Євангеліє розповідає нам, як Христос публічно противиться прославленню Своєї Матері. У відповідь на вигук жінки з натовпу: «Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе годували», — Він промовляє: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і виконують його» (Лк. 11:27-28).

І все ж таки саме це місце Євангелія від Луки, де, здається, Богоматеринство Пресвятої Діви ніби затьмарюється перед гідністю тих, хто приймає і зберігає Одкровення, урочисто читається у Богородичні свята, мовби за зовнішньою формою заперечення тут приховано особливе прославлення.

І знову ми стоїмо перед неможливістю розділення догмату і життя Церкви, Святого Писання і Передання. Христологічний догмат зобов’язує нас визнати Богоматеринство Пресвятої Діви. Свідчення Писання говорить нам, що слава Богоматері полягає не лише в Її тілесному материнстві, не лише в тому, що Вона народила і вигодувала втілене Слово Боже. Нарешті, Передання Церкви — священна пам’ять тих, хто «чує і зберігає» слова Одкровення, — дарує Церкві ту впевненість, з якою вона звеличує Божу Матір, приписуючи Їй безмежну славу.

Позбавлене церковного Передання богослов’я нічого не зможе сказати про це, не зможе пояснити цієї вражаючої слави. Тому й ті християнські спільноти, які відкидають будь-яке розуміння Передання, залишаються чужими шануванню Богородиці.

Тісний зв’язок між усім, що стосується Божої Матері, і Переданням Церкви пояснюється не лише тим, що Святе Писання не згадує про такі події Її земного життя, які святкує Церква, як Різдво Пресвятої Богородиці, Її Введення до храму, Успіння. Якщо Євангеліє зберігає мовчання щодо цих фактів, поетична інтерпретація яких сягає апокрифічних джерел — подеколи доволі пізніх, — то головна їх тема належить до таїнства нашої віри і є невід’ємною від свідомості Церкви.

Справді, поняття Передання є глибшим, аніж його зазвичай розуміють. Передання полягає не лише в усному переказі фактів, що можуть щось додати до євангельського наративу. Воно є доповненням Писання і, передусім, свідомим здійсненням Старого Завіту в Новому, що здійснюється в лоні Церкви. Саме Передання дарує розуміння сенсу істини Одкровення (Лк. 24:25), — не тільки того, що належить приймати, але, і що найголовніше, — як слід приймати і зберігати почуте. В цьому ширшому сенсі передумовою Передання є безнастанна дія Святого Духа, яка може цілковито розкриватися та приносити плоди лише в Церкві, після П’ятидесятниці.

Тільки в Церкві ми стаємо здатними відкривати внутрішній, сокровенний зв’язок між священними текстами, завдяки якому Святе Писання — як Старого, так і Нового Завіту — постає як єдине і живе тіло Істини, у кожному слові якого присутній Христос. Лише в Церкві зерно Слова не залишається безплідним: саме це плідне родіння Істини, як і здатність робити її плодоносною, і називається Переданням.

Безмежне шанування Богоматері Церквою, яке з погляду стороннього може здаватися таким, що суперечить даним Святого Писання, розкривається у Церковному Переданні; воно є найдорожчим плодом Передання.

Це не лише плід, але й корінь і стовбур Передання. Справді, можна побачити конкретний зв’язок між особою Богоматері та тим, що ми іменуємо Переданням Церкви. Спробуймо ж, встановивши цей зв’язок, бодай частково побачити славу Божої Матері, приховану за, здавалося б, мовчанням Святого Писання. При цьому будемо керуватися дослідженням текстів у їхній внутрішній взаємопов’язаності.

У паралельному до раніше цитованого нами місці євангеліст Лука згадує про те, як Христос відмовляється бачити Свою Матір і братів, кажучи: «Мати Моя і брати Мої це ті, що слухають слово Боже і виконують його» (Лк. 8:19-21). Контекст цих слів є очевидним: згідно з Євангелієм від Луки, у той момент, коли Пресвята Богородиця бажає побачити Свого Сина, Він щойно виголосив притчу про Сіяча:[1]«Те, що впало на добру землю, це ті, які, добрим серцем і благим слухаючи слово, бережуть його і приносять плід в терпінні. Сказавши це, Він виголосив: хто має вуха слухати, хай слухає!» (8:15). І далі: «Отже, пильнуйте, як ви слухаєте: бо хто має, тому дасться, а хто не має, у того відбереться і те, що він думає мати» (8:18). Але саме ця здатність слухати і зберігати «в доброму і чистому серці» слова про Христа — здатність, яку Сам Христос в іншому місці (Лк. 11:28) ставить вище від тілесного материнства — в Євангелії приписується лише Матері Господа.

Євангеліст Лука з особливою наполегливістю двічі підкреслює це у розповіді про дитинство Христа: «А Марія зберігала всі ці слова, складаючи їх у Своєму серці» (Лк. 2:19 і 2:51). Та, Яка народила Бога по плоті, берегла в Своїй пам’яті всі свідчення про Божественність Свого Сина. Можна було б сказати, що ми маємо тут втілене вираження Передання Церкви — ще до появи самої Церкви, якби євангеліст Лука не підкреслив, що Марія і Йосиф не зрозуміли слів Отрока, Який сказав: «Хіба ж ви не знали, що Мені належить бути при справах Отця Мого?» (2:49–50). Отже, слова, які Богоматір зберігала в Своєму серці, ще не були цілком зрозумілими для Її свідомості.

До звершення подвигу Христа, до П’ятидесятниці, до народження Церкви — навіть Та, на Яку зійшов Дух Святий, щоб зробити Її здатною послужити Воплоченню Слова, — ще не досягла тієї повноти, що мала здійснитися в Її особі. Втім, уже тут можливе порівняння між Богоматір’ю, Яка зберігає і складає у Своєму серці пророчі слова, і Церквою — хранителькою Передання. Тут ми маємо зародок однієї й тієї ж реальності. Лише Церква — продовження людської природи Христа — може зберігати повноту Одкровення, яку, якби її записати, не зміг би вмістити увесь світ (пор. Ін. 21:25). Лише Богоматір, вибрана, щоб умістити Бога у Своєму лоні, може цілком здійснити у Своїй свідомості все те, що пов’язане з фактом Воплочення Слова, що водночас є й фактом Її Богоматеринства.

Слова Христа, які зовні видаються суворими щодо Його Матері, насправді звеличують те Її достоїнство, що спільне з усіма синами Церкви. Але якщо сини Церкви, зберігаючи Передання, можуть усвідомлювати Істину й робити її плідною лише до певної міри, то Богоматір, через унікальний зв’язок, що поєднує Її особу з Богом, Якого Вона може назвати Своїм Сином, — вже тут, на землі, змогла піднестися до досконалого усвідомлення всього того, що Святий Дух повідомляє Церкві, звершивши цю повноту у Своїй особистості.

Це всезагальне усвідомлення Божества, це стяжання повноти благодаті, притаманне майбутньому вікові, може бути звершене лише в істоті, яка обожена. І це ставить нас перед новим питанням, на яке ми й спробуємо дати відповідь, щоб краще осягнути особливий характер шанування Цариці Небесної в Православній Церкві.

Свідчачи про святого Іоана Предтечу, Христос називає його найбільшим серед народжених від жінок (Мф. 11:11; Лк. 7:28), але додає: «та найменший у Царстві Божому більший від нього». Тут святість Старого Завіту порівнюється зі святістю, яка зможе звершитися лише після завершення викупного подвигу Христового, коли «обітниця Отця» (Діян. 1:4) — зішестя Святого Духа — обдарує Церкву повнотою боготворчої благодаті.

Іоан Предтеча — «більший за пророка», бо він хрестив Самого Господа і бачив розкриті небеса та Святого Духа, Який у вигляді голуба зійшов на Сина Людського, — помер, не отримавши обітниці, як і всі ті «свідки віри», «яких увесь світ не був гідний», які, за Божим Промислом, не могли досягти досконалості без нас (Євр. 11:38-40), тобто без Церкви Христової.

Лише через Церкву святість старозавітного людства зможе у прийдешньому віці осягнути своє завершення — ту досконалість, яка була закрита, залишалася недосяжною для людства до пришестя Христа.

Та, Яка була обрана стати Матір’ю Бога, безсумнівно, являє собою вершину старозавітної святості. Якщо Іоан Предтеча названий «найбільшим» серед народжених до Христа, то це тому, що велич Пресвятої і Всесвятої Діви належить не лише Старому Завіту, в якому Вона залишалася прихованою і ще не була явленою, але й Церкві, в якій Вона розкривається у всій повноті, і Її «ублажають всі роди» (Лк. 1:48).

Особистість святого Іоана Предтечі ще цілком належить до Старого Завіту, тоді як Пресвята Діва переходить від Старого до Нового, і саме цей перехід, звершений в Її особі, дає нам змогу зрозуміти, наскільки Новий Завіт є здійсненням, сповненням Старого. Старий Завіт — це не просто низка передобразів Христа, які отримують своє пояснення лише у світлі Євангелія. Він, передусім, є історією приготування людства до пришестя Христа, історією, у якій людська свобода безперервно випробовується волею Божою.

Послух Ноя, жертва Авраама, вихід Божого народу з Єгипту під проводом Мойсея, мандрівка пустелею, дарування Закону, пророки, низка божественних виборів, у яких люди то зберігають вірність обітниці, то впадають у відступництво й терплять покарання (полон, зруйнування першого храму), — усе священне передання юдейського народу є історією повільного і важкого сходження людства, яке впало, шляхом до «повноти часів», коли ангел буде посланий, щоб благовістити обраній Діві Воплочення Бога і отримати з Її уст людське «так» на звершення Божественного Домобудівництва спасіння.

Саме тому, за словом святого Іоана Дамаскина, «іменування Богоматері вміщує в собі всю історію Божественного Домобудівництва у світі» (Про православну віру, III, 12; PG 94, 1029–1032).

Це Божественне Домобудівництво, що готувало людські умови для Воплочення Сина Божого, — не є одностороннім діянням. Божа воля не знищує історії людства. У Своєму Домобудівництві спасіння Премудрість Божа узгоджується з коливаннями людської волі, з відповідями людей на Божественний заклик. Так у поколіннях старозавітних праведників Вона воздвигає Собі дім — найчистішу природу Пресвятої Діви, через Яку Слово Боже стане єдиносущним нам.

Відповідь, дана Марією архангелу: «Ось, Я раба Господня; нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38), розв’язує трагедію падшого людства. У цій згоді звершилося все те, чого вимагав Бог від людської свободи після гріхопадіння. Відтепер уже може звершитися діло Викуплення, яке здатне здійснити лише Воплочене Слово Боже.

У своїй проповіді на Благовіщення Миколай Кавасила говорить: «Воплочення було справою не лише Отця, Його Сили і Його Духа, але також справою волі й віри Діви. Без згоди Пречистої, без співдії віри це Домобудівництво було б так само неможливим, як і без дії трьох Божественних Іпостасей. Лише навчивши й переконавши Її, Бог приймає Її як Свою Матір і приймає від Неї плоть, яку Вона погоджується Йому дати. Він бажав, щоби Його Матір народила Його так само вільно, як і Він добровільно воплотився» (франц. вид. Juge, Patrologie orientale, XIX, 2).

Починаючи зі святого Іустина і святого Іринея, Отці Церкви часто протиставляють «двох дів» — Єву і Марію. Через непослух першої смерть увійшла в людство; через послух «другої Єви» Життєдавець став Людиною і ввійшов у рід Адамів. Але між ними розташована вся історія Старого Завіту — минуле, від якого неможливо відокремити Ту, Яка стала Матір’ю Божою. Вона була обрана для цієї єдиної й виняткової ролі у справі Боговтілення; однак це обрання стало завершенням цілого ряду інших обрань, якими воно було підготовлене.

Недарма Православна Церква у своїх богослужбових текстах називає Давида «богоотцем» і тим самим титулом вшановує Іоакима і Анну — «святих праведних богоотців». Римо-католицький догмат про непорочне зачаття, як видається, порушує це безперервне спадкоємство старозавітної святості, що досягає свого завершення у момент Благовіщення, коли Дух Святий, зійшовши на Діву, зробив Її здатною прийняти в утробі Своїй Слово Отче.

Православна Церква не визнає такого винятку Пресвятої Діви з-поміж усього іншого падшого людства, такої «привілеї», яка нібито робить Її, заради майбутніх заслуг Її Сина, викупленою ще до звершення подвигу Спасіння. Ми вшановуємо Богородицю вище за всяке створіння не за привілей, нібито надану Їй у момент зачаття Її батьками. Вона була святою і чистою від усякого гріха ще в утробі матері, однак ця святість ще не відділяє Її від решти людства до Христа.

Стан Її в момент Благовіщення не був аналогічним стану Єви до гріхопадіння. Перша Єва, яка стала «матір’ю всіх живущих», нахилила слух до слів спокусника, перебуваючи в райському стані — у стані безгрішного людства. Друга ж Єва, обрана стати Матір’ю Божою, почула слова ангела, будучи в стані людства, що впало. Тому це виняткове обрання не відокремлює Її від усього іншого людства, не відриває Її від усіх Її прабатьків і братів — святих чи грішників — бо Вона є втіленням усього найкращого, що було серед них.

Як і інші люди, як і святий Іоан Предтеча, зачаття і народження якого також святкує Церква, Пресвята Діва народилася під законом первородного гріха і разом з усіма несла спільну відповідальність за гріхопадіння. Проте гріх ніколи не зміг здійснитися в Її особистості; згубна спадщина гріха не мала влади над Її праведною волею. Вона являє собою вершину святості, якої коли-небудь досягалося до Христа, в умовах Старого Завіту, ким би то не було з нащадків Адама. Вона перебувала без гріха під загальною владою гріха, залишилась чистою від усякого спокуси в людстві, поневоленому князем світу цього. Для служіння особливому Божому задуму Вона не була поставлена понад історією, але саме в ланцюгу історичних подій, у спільній долі людей, які очікували спасіння, Вона здійснила Своє виняткове покликання.

І все ж, якщо в особистості Богоматері ми бачимо вершину старозавітної святості, цим ще не вичерпується Її особиста святість, бо Вона перевершила і всі вершини новозавітної святості, здійснивши найвищу святість, якої тільки може досягти Церква.

Перша Єва була взята від Адама: вона — особистість, яка в момент свого сотворення Богом приймає природу Адама, щоби служити йому доповненням. У відношенні ж до нової Єви ми бачимо зворотну пропорцію: саме через Неї Син Божий стає «новим Адамом», прийнявши від Неї людську природу. Перший Адам був до Єви, Останній — після нової Єви. Проте не можна сказати, що людство, яке Христос прийняв у лоні Пресвятої Діви, є доповненням до людства Матері; це воістину людська природа однієї з Божественних Іпостасей, «Небесної Людини» (1Кор. 15:47-48). Людська ж природа Богоматері належить створінню, що походить від «людини з землі». Главою нового людства є не Пресвята Богородиця, а Її Син; Він — «вище всього, Голова Церкви, яка є Тіло Його» (Еф. 1:22-23) — доповнення Його людства. Тому лише через Свого Сина, в Його Церкві, Богоматір зможе досягнути досконалості, приготованої для тих, хто має носити образ Небесної Людини (1Кор. 15:49).

Ми вже порівнювали особу Пресвятої Богородиці та Церкву, коли говорили про Передання, яке Вона, так би мовити, уособлює до появи Церкви. Та, що породила Бога по плоті, зберігала також у серці Своєму всі слова, які відкривали Божество Її Сина. Це є свідченням про духовне життя Богородиці. Святий євангеліст Лука зображає Її нам не лише як знаряддя, що добровільно послужило Воплоченню, але і як особистість, що прагне усвідомити Своє Богоматеринство. Дарувавши Свою людську природу Синові Божому, Вона через Нього прагне отримати те спільне з Ним, чого ще не має, — причастя до Божества. В Її Синові Божество перебуває тілесно (Кол. 2:9). Її природний зв’язок із Боголюдиною ще не сповістив особі Богородиці стану обоженого творіння, попри те, що Дух Святий зійшов на Неї в Благовіщенні, щоби зробити Її здатною до виконання Її виняткової ролі. У цьому сенсі Богородиця до появи Церкви, до П’ятидесятниці, ще пов’язана з людством Старого Завіту, з тими, хто очікував «обітниці Отця», хрещення Духом Святим (Діян. 1:4-5).

Святе Передання оповідає нам, що Богородиця була присутня серед учнів у день П’ятидесятниці й разом із ними прийняла Духа Святого, Який зійшов на кожного з них у вигляді вогненних язиків. Це узгоджується зі свідченням Діянь апостольських: після Вознесіння апостоли «всі однодушно перебували в молитві та благанні — з жінками і Марією, Матір’ю Іісуса, та братами Його» (Діян. 1:14). Разом із Церквою Богородиця прийняла той останній дар, якого Їй бракувало, щоби зростати «в мужа досконалого, в міру повного віку Христового» (Еф. 4:13). Та, Яка Духом Святим прийняла у Своєму лоні божественну Особу Сина, тепер приймає Духа Святого, Якого посилає Її Син.

У певному сенсі ці два зішестя Духа Святого на Пресвяту Богородицю можна порівняти з двома зішестями Його на апостолів: у вечір дня Воскресіння та в день П’ятидесятниці. Перше дало їм владу в’язати і розв’язувати — функцію, що не залежить від їхніх суб’єктивних якостей, даровану їм Божественною волею для виконання саме цієї ролі в Церкві. Друге ж дало кожному з них можливість досягти особистої святості, що завжди залежить від внутрішніх, особистісних умов. Ці два зішестя Духа Святого — функціональне й особисте — взаємно доповнюють одне одного, як це видно на прикладі апостолів та їхніх наступників: свої обов’язки в Церкві можна належно звершувати лише тоді, коли людина докладає зусиль досягти святості, і, водночас, важко досягти святості, занедбуючи ті обов’язки, що покладені на неї Богом. І те, й інше повинне дедалі більше поєднуватися впродовж життя: у нормальному перебігу життєвий обов’язок стає тим шляхом, на якому людина досягає особистої святості, забуваючи про себе саму.

Щось подібне можна побачити і в ролі Богоматері, незважаючи на всю Її винятковість: об’єктивне життєве завдання Богоматеринства, покладене на Неї у день Благовіщення, стає також і суб’єктивним шляхом Її освячення. І Вона дедалі глибше усвідомлює та все визначеніше являє у Своєму особистому житті той факт, що Вона носила у Своїх утробі та годувала Сина Божого. І саме тут слова Христа, які, здавалося б, применшують Його Матір перед Церквою (Лк. 11:28), набувають свого істинного змісту найвищої похвали: блаженна Та, Яка не тільки була Матір’ю Бога, але й звершила у Своїй особистості ту міру святості, що відповідає Її винятковому й єдиному призначенню. Особистість Богоматері підноситься вище за Її життєве завдання, а досягнута Нею вершина святості — більше, ніж початок Її шляху.

Факт Богоматеринства вже здійснився в минулому; однак Пресвята Діва, перебуваючи на землі й після Вознесіння Свого Сина, продовжує залишатися Матір’ю Того, Хто з прийнятою від Неї і прославленою людською природою сів праворуч Отця — «вище від усякого начальства, і влади, і сили, і господства, і всякого імені, що йменується не тільки в цьому віці, але й у майбутньому» (Еф. 1:21). Яка ж міра святості, що може бути досягнута тут, на землі, відповідає цьому єдиному і винятковому відношенню між Богоматір’ю і Її Сином, Главою Церкви, Який перебуває на небесах? Це може бути лише цілковита святість Церкви, розширення прославленого людства Христового, що містить повноту благодаті обоження, яку Дух Святий невпинно подає Церкві з дня П’ятидесятниці.

Якщо члени Церкви можуть ставати рідними Христу, Його братом, сестрою, матір’ю (Мф. 12:49) — у міру здійснення ними свого покликання, то лише одна Богоматір, завдяки Якій Слово стало плоттю, може прийняти всю повноту благодаті, досягти безмежної слави, здійснити у Своїй особистості всю ту святість, яка може бути надбанням Церкви.

Син Божий зійшов з небес і через Пресвяту Діву став Людиною для того, щоб люди могли підноситися до обоження благодаттю Духа Святого. «Мати по благодаті те, чим Бог володіє за природою» — ось найвище покликання створених істот, та кінцева мета, до якої прагнуть чада Церкви на землі, в історичному становленні Церкви. Це становлення вже звершене в божественній Іпостасі Христа, Глави Церкви, Який воскрес і вознісся на небеса.

І якщо Богоматір змогла дійсно досягнути у Своїй людській створеній особистості тієї святості, що відповідала Її винятковій ролі, то Вона не могла не досягнути тут, на землі, по благодаті, усього того, чим Її Син володіє за Своєю божественною природою. А якщо це так, то історичне становлення Церкви і світу вже звершилося не лише в нетварній Іпостасі Сина Божого, але й у створеній особистості Його Матері. Саме тому святий Григорій Палама називає Богоматір «межою між тварним і нетварним». Поруч із нетварною Божественною Іпостассю стоїть обожена людська іпостась.

Раніше ми вже говорили про те, що в особистості Богоматері можна вбачати перехід від величнішої святості Старого Завіту до святості Церкви. Але якщо Всесвята досягла найвищої святості Церкви, тобто всієї повноти святості, доступної тварному буттю, то тепер ідеться вже про інший перехід: від світу становлення — до вічності восьмого дня, від Церкви — до Царства Божого. Ця кінцева слава Божої Матері, есхатон, здійснений у створеному бутті ще до завершення світу, вже тепер ставить Її по той бік смерті, воскресіння і Страшного Суду. Вона розділяє славу Свого Сина, царює разом із Ним, поруч із Ним править долями Церкви і світу, які розгортаються у часі; Вона заступається за всіх перед Тим, Хто має прийти судити живих і мертвих.

Останній перехід, завдяки якому Богоматір входить у небесну славу Свого Сина, святкується Церквою в день Успіння — смерті, після якої, за внутрішнім переконанням Церкви, не могло не настати воскресіння Всесвятої і вознесіння Її у плоті. Важко говорити, так само важко і мислити про таїнства, які Церква зберігає у сокровенних глибинах свого внутрішнього досвіду. Усяке слово тут здається спрощенням, кожна спроба сформулювати — зухвалою. Автори апокрифів часто необережно торкалися тих таємниць, які Церква зберігає у мудрому мовчанні — за ікономією, щодо зовнішніх. Про Богоматір апостоли ніколи не проповідували. І якщо про Христа проповідують на дахах, звіщають, щоб Його пізнали всі, у вченні, зверненому до всього світу, то таємниця Богоматері відкривається всередині Церкви — вірним, які прийняли слово Боже і прагнуть «нагороди вищого покликання Божого у Христі Іісусі» (Флп. 3:14). Тут не лише предмет нашої віри, але й щось більше — основа нашої надії: плід віри, що дозрів у Переданні.

Отже, зберігаймо мовчання і не намагаймося давати догматичних визначень усеперевищуючій славі Матері Божої. Не будемо багатослівними, як гностики, котрі у своєму прагненні сказати більше, ніж належить, більше, ніж їм було відкрито, примішали бур’яни своїх єресей до чистої пшениці християнського Передання.

Краще послухаймо святителя Василія Великого, який визначає те, що належить до області Передання, як «учення невиголошуване і невимовне, збережене нашими отцями в мовчанні, недоступному жодному нескромному цікавству, бо вони були мудро навчені оберігати святість таїнства мовчанням. Дійсно, не годиться проголошувати у письмовій формі вчення про предмети, які не мають бути відкриті погляду тих, хто не посвячений у таїнства. До того ж є й інша підстава для незаписаного передання: ті, хто часто звертається до змісту цих учень, можуть через звиклість втратити благоговіння перед ними. Бо одне — вчення, інше — проповідь. Вчення зберігається у мовчанні, проповідь же проголошується відкрито. Відома неясність висловлювань, яка іноді використовується у Писанні, також є видом умовчання, щоб зробити зміст учення важким для розуміння — заради більшої користі для тих, хто читає» («Про Святого Духа», гл. XXVII).

Якщо вчення про Богоматір належить Переданню, то долучитися до того безмежного шанування, яке виявляє Їй Церква, ми можемо лише шляхом особистого досвіду життя у Церкві. І ступінь цього нашого долучення буде мірою нашої приналежності до Тіла Христового.

__________________________

[1] У Євангеліях від  Матфея (Мф. 13:23) та Марка (Мк. 4:1-20) притча про Сіяча йде безпосередньо за епізодом з Матір’ю і братами Господа. Тут також очевидний зв’язок між ними.