Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ IX
⇒ 9:1–13
⇒ 9:14–29
⇒ 9:30–42

Мк. 9:1-13

Чому Господь вважав за потрібне преобразитися перед Своїми учнями і з’явитися їм у цьому сяйві променистого світла, яке засяяло Його як відображення небесної слави? Яка мета преображення?

Кондак свята, що співається Православною Церквою, відповідає на це запитання.

“На горе преобразился еси, и якоже вмещаху ученицы Твои, славу Твою, Христе Боже, видеша; да егда Тя узрят распинаема страдание убо уразумеют вольное, мирови же проповедят, яко Ты еси воистинну Отчее сияние”.

Наставали важкі дні, сповнені горя і муки нез’ясовної, – дні хресних страждань і смерті Господа. Слабка віра Його учнів мала пережити страшне потрясіння: їм належало побачити улюбленого Вчителя, їхню гордість і надію, їхнього Великого Пророка, якого вони щиро визнавали могутнім Месією, на Хресті, скривавленого, пораненого, розіп’ятого як лиходія, оточеного ганьбою й глузуванням. Чи встоїть їхня віра? Чи зуміють вони зберегти відданість своєму Равві? Чи, як і раніше, будуть вони визнавати в цій зганьбленій людині, доведеній до останньої міри страждання і туги, того Месію, якого вони очікували бачити в ореолі слави і земного блиску? Чи не відвернуться вони від Нього з сумом і болем за те, що Він обдурив їхні надії та мрії?

Це було можливо.

І ось для того, щоб зміцнити їхню віру в Месію-переможця, щоб підтримати їх у хвилини випробувань, що насуваються, треба було показати їм хоча б слабкий відблиск майбутньої слави, що чекає на їхнього Вчителя, не тієї слави, що є прикрасою земних царювань, слави позолочених регалій і мішурної пишності, а нетлінної слави Царства Божого з його немеркнущою, вічною красою святості й духовної величі. Переживши незабутні хвилини Преображення, вони впевненіше могли дивитися на жах і ганьбу розп’яття і, відчуваючи в душі лукаві сумніви, що копошаться, легко могли придушити їх спогадом про променисте Фаворське світло. Неминуче мала з’явитися підбадьорлива думка: “Так, Равві помирає в ганьбі й безчесті… Так, Він пригводжений до Хреста, але “ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця” (Ін. 1:14), бачили Його владу і могутність, чули небесний голос, який свідчив про Нього, і безсумнівно знаємо, що Він міг би уникнути цієї ганьби й страждань, якби хотів, користуючись Своєю могутністю й любов’ю, так очевидно виявленою Йому Отцем Небесним, але… Він страждає. Ясно, що Він Сам так хоче. Ясно, що Його страждання добровільні”.

Віра в Учителя, в Його силу і в Його прийдешню перемогу повинна була залишитися непохитною, незважаючи на розп’яття і хресну смерть.

Крім того, після Преображення учні могли з усією рішучістю засвідчити перед усім світом, що їхній Учитель є “Сином Божим улюбленим”, “Світлом від Світла”, “сяйво слави і образ іпостасі Отця Небесного” (Євр. 1:3), що Він є воістину Отче сяйво в сутінках земного, затьмареного гріхом життя, бо вони чули про це свідчення неба.

Зрештою, Преображення відкривало перед учнями куточок майбутнього Царства Божого, тієї слави і того блаженства, що чекає на всіх істинних послідовників Господа. Якщо Він буде у славі, то й вірні учні Його будуть також насолоджуватися цією славою, бо “де Я, – обіцяв Він, – там і слуга Мій буде. І хто Мені служить, того вшанує Отець Мій” (Ін. 12:26). Смертному важко уявити й відчути це блаженство, бо “не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9), але в момент Преображення, принаймні троє обраних учнів Спасителя, безсумнівно, відчули, хоч і не повною мірою, блаженство майбутнього життя, відчуття небесного світу та віяння благодаті Божої, які сповнили їхні серця невимовним щастям і радістю. Недарма рвучкий Петро, який найшвидше відгукувався на враження, засвідчив негайно про цю радість: “Равви, добре нам тут бути, зробимо три кущі: Тобі одну, Мойсею одну, і одну Іллі”.

Випробувавши хоча б одного разу це блаженство, учні, звісно, ніколи згодом не забували, не могли забути цих хвилин і в спогадах про них та передчутті щастя небесного життя знаходили, звісно, опору для переконання в правильності обраного ними шляху та могутню спонуку ревно й неухильно виконувати в житті заповіти Господні, залишаючись вірними Його послідовниками, щоб увійти “в радість господаря свого (Мф. 25:21).

Але таке ж значення має Преображення Господнє і в нашому житті. Учні Господа відчули безпосередньо блаженство цього моменту; ми, довіряючи їхньому свідченню, переконуємося в безсумнівній дійсності того щастя, яке є наслідком і нагородою життя у Христі. Преображення і для нас – запорука і свідчення майбутнього небесного блаженства, його відблиск, що виблискує, як блискавка, серед горя, смутку і туги нашого життя. Воно явило нам образ того, якою буде відроджена, просвітлена, облагороджена людина, коли вона досягне висоти досконалості й відобразить у собі сяйво слави Отчої. Без Фаворського одкровення ми ніколи не мали б поняття про той просвітлений стан праведників, якого можна досягти і проявити зовні до певної міри навіть тут, на землі, але який в усій повноті розкриється в майбутньому, коли “праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43).

Цей образ майбутнього стану і явив нам Господь на Фаворі, коли “лице Його засяяло, як сонце, одежа ж Його стала білою, як світло” (Мф. 17:2).

Ця думка про щастя як результат праведного життя, що приводить до єднання з Богом, має бути особливо дорогою і цінною для людини. Усі люди без винятку прагнуть щастя, хоча по-різному його розуміють, судорожно кидаються з одного боку в інший у марних пошуках і зрештою з розпачем переконуються, що вони ганяються за привидами і все-таки не знають, де ключі їхнього щастя.

Як стародавній витязь на роздоріжжі, людина завжди в подиві стоїть перед вічним питанням: де дорога до щастя?

Преображення відповідає на це запитання.

Як би не сперечалися про можливість факту Преображення і про природу Фаворського світла, безсумнівно одне: промінь вищого щастя осяяв у цю хвилину серця учнів Господа, і причина цього полягала в спогляданні Божественної слави.

Якщо одне споглядання цієї слави сповнило учнів блаженством, то яким має бути щастя людини, яка досягла тісного і щиросердечного єднання з Богом такою мірою, що Господь мешкає в ній, пронизуючи все її єство променями Своєї немеркнучої слави, що немовби струменить з освяченої й освітленої Його присутністю людини!

У цьому і полягає найвище щастя: в єднанні з Богом, що робить людину причасником Божественної слави.

У цьому ж полягає і розв’язання проблеми загального щастя. Адже щастя відчувається кожною людиною особисто, у своєму власному серці. Щастя завжди індивідуальне. Суспільство не має якогось особливого органу, якогось колективного серця, здатного переживати якийсь особливий, специфічно суспільний стан щастя. Тому проблема суспільного щастя не може бути поставлена так, як її часто помилково ставлять: ощасливте суспільство, і кожен член його буде щасливий. Дослідів здійснення цієї програми в такій постановці було багато, і всі вони були невдалі. Тут необхідно зробити абсолютно зворотну перестановку: якщо кожен окремо член суспільства щасливий, то і суспільне життя щасливе. Загальне щастя, як кораловий острів із поліпів, виростає зі складових індивідуального щастя. Щасливе суспільство є сума щасливих людей.

Але в чому полягає особисте переживання щастя, ми вже знаємо тепер з євангельської повісті про Преображення. Через цей самий етап проходить і дорога до загального щастя, ключ до якого все той самий: єднання з Богом.

Висновок для нас дорогоцінний, особливо в теперішній безрадісний, темний час, коли, мабуть, жоден промінь щастя – ні особистого, ні суспільного – не виблискує серед похмурих хмар ненависті та зневіри, що згустилися.

Але для того, щоб досягти блаженства єднання з Богом, необхідно кожному з нас духовно переродитися, перетворитися, бо “Бог є світло, і нема в Ньому ніякої темряви” (1Ін. 1:5), а світло не може мати спілкування з темрявою, і наша похмура душа в її теперішньому вигляді Бога сприйняти не може.

Для загального щастя, таким чином, необхідне особисте відродження, особисте преображення. Щоб змінити, поліпшити життя, необхідно перетворитися нам самим.

На життя тепер скаржаться дуже часто і дуже багато. Задоволених майже немає. Але завжди у відповідь на ці скарги і зітхання проситься мимовільне запитання: “А що ви зробили, щоб поліпшити життя?” Зневіра, скарги і повна бездіяльність справі не допоможуть. Ми всі чекаємо готового щастя: хтось прийде, хтось усе налагодить, хтось влаштує наше життя. Нам належить тільки прийняти ці турботи і насолоджуватися благополуччям, що створилося без нас. Треба зрозуміти, що таке ставлення до життя докорінно помилкове. Хто б не взявся за влаштування нашого життя, і хоч би як талановито він це робив, ми неодмінно зіпсуємо будь-яке життя, якщо не змінимося самі й не працюватимемо над своїм духовним вдосконаленням. З поганого матеріалу завжди вийде погана споруда. Тому на кожному з нас лежить обов’язок розвинути й поліпшити свою духовну природу, і цій роботі над собою не можуть перешкодити жодні зовнішні умови існування.

Духовне перетворення необхідне для кожного з нас як обов’язкова умова особистого і суспільного щастя.

Що ж для цього потрібно?

Насамперед необхідно віддатися Богові цілком. Це перший момент.

Необхідно знайти в собі силу і бажання прийти до Бога і сказати: “Господи! Ось я весь перед Тобою! Я хочу бути Твоїм! Мої думки, мої таланти, мої сили – все, все має належати тільки Тобі! Усього себе цілком, без залишку я віддаю і присвячую Тобі на служіння! Для себе я не залишаю нічого… Тебе любити, Тобі служити, Тобою, для Тебе і в Тобі жити – ось усе, що мені треба і про що я молю Тебе!”

Це не означає, звісно, що ви негайно ж зумієте здійснити у своєму житті цей святий порив, це благання: боротьба буде довга і наполеглива, але треба щиро прийняти це найбільше рішення життя і приректи себе безповоротно на нове життя, життя слухняності й служіння Богові, хоч би якими великими були майбутні труднощі.

Здається, нинішній час особливо сприятливий для такого рішення. Ще так недавно життя здавалося привабливим і чарівно вабило до себе, переливаючись усіма кольорами нехай оманливих, але спокусливих вогнів. Блиск зовнішньої культури, зручності й комфорт, примхи сліпучої розкоші, п’янкі веселощі й дотепність, витонченість самих форм, що прикривають гріх, захопливі злети мистецтва, розмаїття й доступність розумових насолод, збудлива вбраність життя – все це вабило, п’янило, зачаровувало. У цьому потоці строкатих вражень важко було встояти.

Але тепер?.. Що тепер являє собою життя з цього зовнішнього боку? Слава Богу, від цього п’янкого дурману недавнього минулого немає й сліду. Нудно, сіро, безбарвно. Ні блиску культури, ні натхнень мистецтва, ні глибини наукової думки! Суцільна сіра убозтво. Мирське життя тепер як стара вакханка з облізлими рум’янами на щоках. Ще недавно здавалося воно зухвало-звеликодушним, а тепер перед нами тільки відрепана убога в брудних лахміттях. Чого ж шкодувати? Невже важко відмовитися від цієї загрозливої убогості?

Ми всі ясно відчуваємо, що в такому житті немає ні світла, ні радості. Чому ж не спробувати наповнити його новим змістом? Чому не дати йому новий напрямок і новий сенс? Чому не пошукати нових, духовних радощів?..

Наша біда полягає у відсталості, у духовній нерухомості.

Ми занадто зріднилися з відомими умовами життя. Утворилися певні звички не тільки зовнішньої поведінки, а й ставлення до життя, увесь світогляд, настрій, смаки – все відлилося в певні форми, пристосовані до життєвої ситуації, що існувала. Усе було так прилагоджено, так вправно пригнано до довкілля, усе було на своєму місці і відчувалося так затишно і спокійно! У душі не було сумнівів, і гладкою поверхнею обивательської психології не пробігали жодні тривожні хвилі занепокоєння думки. І ось усе це треба змінити і змінити докорінно! Звичайно, це важко.

Щоб розбити старі, вкорінені звички, потрібна рішучість і духовна енергія. Але цього-то й не вистачає. Щоправда, зрушення, що відбулося останнім часом у зовнішній обстановці життя, настільки велике, зміни такі радикальні, що колишній світогляд почувається вкрай незручно і рішуче не пристосований до нових умов. Волею-неволею, поступаючись необхідності, доводиться робити зміни залежно від нових вимог життя. Але, на жаль, у величезній більшості випадків зміни ці йдуть у бік найменшого опору, пристосовуючись до зниженого морального рівня життя. Загальний світогляд опускається і занепадає разом із гнильним процесом, що охопив життя. Замість того, щоб зміцнити моральні засади, правила поведінки і принципи життя, що існували лише через звичку, не спиралися на свідомі переконання і тому легко розхитані бунтівними вихорами останніх подій, їх просто викидають за борт як непотрібні уламки минулого, і тому безідейна убогість життя стає ще більш обтяжливою, а розвал його ще більш невідворотним і сильнішим.

Щоб зупинити цей розвал, необхідно внести в життя струмінь євангельського світорозуміння і християнської моралі. Тільки апостольський подвиг щирих християн, що становлять сіль землі, може зупинити процес гниття життя.

Необхідно згадати те дивовижне, радісне і хвилююче життя перших століть християнства, що представляло безперервний подвиг глибокої віри, безкорисливої любові і беззавітного служіння людям, і на цих принципах далекого, але великого минулого будувати своє особисте і суспільне життя.

Дві головні перешкоди стоять, зазвичай, на цьому шляху оновлення життя. Перша – наш егоїзм, який перешкоджає нам віддатися цілком Богові. Цим пояснюється наша нерішучість і незакінченість добрих поривів. Ми часто готові буваємо віддати Богу багато чого, але завжди в душі залишається заповідний куточок, де панує наше “я” і який ми бережемо для себе. Розлучитися з цим куточком, допустити в нього когось і віддати заповітний ключ від нього ми довго не наважуємося, і в цьому криється велика небезпека, бо егоїзм, який не зламаний досконало і сховався хоча б в одному закутку душі, рано чи пізно розростається знову, як бур’ян, і заглушає добрі сходи. “Двоєдушна людина не стійка на всіх шляхах своїх” (Як. 1:8). Не можна одночасно служити двом господам – собі й Богові, бо в житті людини може бути тільки один центр, і балансувати на слизькому рубежі, що розділяє егоїзм і самозречення, самолюбство і служіння Богові, протягом довгого часу абсолютно неможливо. Якщо людина не зробить над собою зусилля, щоб остаточно й безповоротно схилитися на бік добра й самозречення, вона рано чи пізно обов’язково звалиться в безодню гріха й служіння своєму егоїзму. Це ми вже знаємо.

Іншу перешкоду на шляху відродження ставлять наші відсталість і лінощі, які постійно нашіптують нам лукаву думку: “Навіщо змінювати свої звички, смаки, погляди, весь напрямок життя? Це так важко і вимагає зусиль майже неймовірних. І до чого? Хіба не можна без цього обійтися? Адже жили ж раніше добре, спокійно, благополучно, і нічого не було потрібно… Ніяких зусиль, ніяких змін внутрішнього життя. Можливо, і тепер обійдемося без цього. Можливо, і тепер від нас нічого не знадобиться, і життя саме повернеться до старого і покотиться знову легко і спокійно, як сани по гладко наїждженій зимовій дорозі!.. На жаль! Це тільки софізм лукавої думки. Життя в послуху Богу і Його заповідям, життя, сповнене внутрішньої боротьби, моральних зусиль волі та духовної праці над собою, було потрібне завжди, і якщо ми цього життя не вели і все-таки не відчували над собою грози гніву Божого, то це був лише акт Божественного довготерпіння, готового милувати найзакореніліших грішників, чекаючи на їхнє виправлення. Але і довготерпіння Боже має межі і змінюється гнівом Божим, якщо люди вперто не хочуть розлучитися з грішним життям.

Чи траплялося вам бачити навесні під час розливу високий стрімкий берег річки? День і ніч б’ються в нього і хлюпочуться хвилі, підмиваючи його все більше і більше і захоплюючи з собою пісок, шматочки глини і дрібне каміння. І ось уже нависли над водою зловісні брили, готові обрушитися, але вони деякий час ще тримаються колишньою силою зчеплення. Однак хвилі продовжують свою руйнівну роботу безупинно, і настає нарешті момент, коли з шумом руйнується підмитий берег, здіймаючи бризки й каламуть, і жадібний потік скоро згладжує всі сліди обвалу.

Те саме сталося і з нашим життям. Хвилі гріха і зла вже давно підточували його підвалини, але силою старих звичок і традицій воно ще трималося абияк, і нам здавалося, що небезпеки обвалу ще немає, що довгі роки ми ще можемо жити з колишньою безпечністю. Ми не оцінили як слід зловісну загрозу, і настала катастрофа: звалився звичний уклад життя і звалився безповоротно. Втішати себе думкою, що без жодних зусиль з нашого боку все може повернутися до старого і почнеться знову колишнє ледаче, безтурботне життя, вже неможливо: історія назад не повертається. Так дерево, лісовий велетень із прогнилою серцевиною, що звалилося під напором грози, вже не може піднятися і зеленіти знову.

Для того, щоб знову влаштувати життя і на місці руїн звести нову будівлю, необхідно виконати величезну творчу роботу. Не можна зараз залишатися байдужим і байдужим глядачем в очікуванні, що все влаштується само собою. Життя вимагає в даний момент зусиль і праці від кожного з нас, і насамперед зусиль для зміцнення тих морально-релігійних підвалин в особистому і суспільному житті, на яких воно тільки і може триматися.

Третьою звичайною перешкодою для зміни колишнього шляху життя є боязнь, що в разі звернення до Бога від нас вимагатиметься занадто багато, і непосильний тягар ляже на наші плечі: доведеться відмовитися від усіх радощів життя і взяти на себе важкий ярем випробувань і аскетичних подвигів. Часті пости, довгі молитви, нескінченні поклони, колінопреклоніння, сувора простота одягу тощо. – так зазвичай уявляється істинно християнське життя полохливій уяві, вихованій у розгнузданості й постійній звичці догоджати своїм пристрастям. Але цей страх необґрунтований. У ньому криється образлива недовіра до Бога. Це страх від лукавого, який подібними думками намагається утримати людину від звернення до Бога. Насправді християнське життя зовсім не є життям безпросвітного, похмурого аскетизму і непосильного подвигу. Господь, який дивиться на немочі наші, веде кожного з новонавернених з такою премудрою поступовістю, з такою ніжною турботливістю і любов’ю, особливо на перших порах, що труднощі нового шляху майже не помічаються. Спочатку людина зустрічає і відчуває набагато більше радості й щастя, ніж прикрощів від невдач і стомлення від трудів. Вона летить, як кажуть святі отці, на крилах благодаті. Випробування і труднощі зазвичай починаються пізніше і збільшуються в міру того, як виростають наші моральні, духовні сили, ніколи, втім, не перевищуючи міри нашого терпіння і нашої ревності. Аскетична дисципліна християнського життя так само ніколи не вимагає від людини надсильних подвигів, і досвідчені старці-руководці спочатку намагаються, навпаки, стримати спрагу подвигу і гарячі ревнощі палких неофітів, навмисно роблячи для них ярем нового шляху якомога легшим.

Але подолавши всі названі перешкоди і твердо наважившись вступити на новий шлях, ми зараз же стикаємося з питанням про те, як найдоцільніше вести боротьбу з старою людиною, з вадами і пристрастями, інакше кажучи – перед нами постає питання про метод і способи відродження.

Існує досить широко поширена думка, що боротися з усіма пристрастями разом неможливо, що ворогів ліпше бити по частинах, тобто витравлювати з душі гріховні схильності та звички одну за одною, як виполюють бур’ян на полі, так, щоб у кожну мить боротьбу вели тільки з однією переважаючою пристрастю. Але біда в тому, що життя людини коротке, а ім’я гріху – легіон, і людина, безсумнівно, встигне померти раніше, ніж впорається з останньою пристрастю. Не слід забувати, що застарілі пороки викорінюються дуже повільно і з великими труднощами. Крім того, за висловом одного духовного письменника, види гріха, відтиснуті в одному місці, скупчуються і прориваються в іншому, тобто гріховна енергія переможеної пристрасті іноді незрозумілим чином перетворюється на нову пристрасть або ж іде на посилення попередніх, порівняно слабших вад. Нарешті, боротьба не може вестися одними тільки негативними способами. У дерева з підгнилим корінням марно обривати пожовкле сухе листя й очікувати від цього оздоровлення. Треба лікувати корінь.

Перша умова для цього – найменше розраховувати на свої зусилля і на свою діяльність. Людина, яка уявляє, що вона власними силами може перемогти гріх і відродитися, подібна до утопаючого, який сам себе намагається витягнути з води за волосся. Ясно, що в цьому випадку успіх неможливий. Щоб вирватися з трясовини пороку, потрібна точка опори, і цією опорою може бути тільки Бог!

Тут потрібне не одне тільки молитовне, звернення до Бога з проханням про допомогу.

Апостол Павло такими словами змальовує саму сутність процесу відродження: “А ми всі відкритим обличчям, як у дзеркалі, дивлячись на славу Господню, преображаємось у той же образ від слави до слави, як від Господнього Духа” (2Кор. 3:18).

Що це означає? Як можна преобразитися в образ Божественної слави Господа Іісуса Христа?

Мовою Святого Письма вираз “слава Господня” зазвичай означає “Божественні властивості”. “Небо і земля сповнені слави Твоєї”, тобто небо і земля відображають властивості Божі: велич, премудрість, всемогутність тощо. Преображатися в образ Господній від слави до слави – значить тому поступово перейматися Божественними якостями і втілювати їх у собі, наскільки це можливо для слабкої і грішної душі людини.

Людська душа являє собою чудове дзеркало, яке не тільки відображає предмети зовнішнього світу, а й фотографує їх, тобто затримує в собі.

Обстановка життя, його зовнішні події завжди кладуть свій відбиток на душу. Ось чому за цими слідами-відбитками нерідко можна вгадати минуле людини або визначити ту обстановку, в якій відбувалося її виховання. Зміст душі зазвичай у більшій своїй частині є не що інше, як низка пережитих вражень і образів, отриманих ззовні. Знаючи цей закон, можна виховувати людину і впливати на її душу шляхом певного підбору тих образів і вражень, які вона має пережити і сприйняти. На цьому й ґрунтується наука виховання.

Найсильніше діють на душу і найміцніше в ній зберігаються враження, отримані від живої особистості. Живе від живого – це закон біології. Ці враження живуть роками, часто залишаються на все життя і впливають настільки сильно, що нерідко зовсім перероджують людську душу: людина починає наслідувати тих осіб, які особливо зачепили її почуття й уяву, і мало-помалу стає на них схожою. Вона перетворюється на той самий образ. Ми знаємо, який величезний вплив на російське суспільство мав свого часу англійський поет лорд Байрон і як під цим впливом захоплені читачі копіювали героїв його творів, іноді досить невдало.

Навряд чи ми оцінюємо як належить той вплив, який мали улюблені нами герої літературних творів на склад нашої психології, на наші смаки, прагнення, на весь наш світогляд. Наша біда полягає в тому, що в російській літературі мало позитивних типів, які заслуговують на наслідування. Особливо це погано для молоді, яка завжди схильна до захоплення літературними героями і для якої виховання більш ніж наполовину полягає в наслідуванні. Справді, ось перед нами галерея літературних типів: Онєгін, Печорін, Рудін, Чичиков тощо. Хто з них може слугувати зразком для наслідування? А тим часом за відсутністю позитивних типів молодь свого часу копіювала в житті навіть цих духовно знівечених людей. У результаті серед російського суспільства саме поняття про ідеальний моральний тип стало вельми невизначеним, і рідко хто може сказати про себе, що в нього є чітке уявлення про той ідеальний образ людини, втілити який він хотів би в собі.

Але є один великий образ, що вічно сяє променистим світлом для всіх нас, до висоти якого ніколи не піднімалася людська творчість: євангельський образ Господа Іісуса Христа. Його також можна мати завжди перед розумовим поглядом і прагнути відобразити у своєму житті. Більш ідеального, більш досконалого образу людина не знайде ніколи. І, звісно, жоден інший образ не може так цілковито захопити душу, так підпорядкувати її своїй чарівності й перетворити її на подобу собі.

Тому, якщо ви мрієте про духовне відродження, дивіться на славу Господню і преображайтеся на той самий образ від слави до слави, тобто майте завжди перед своїм розумовим поглядом образ Господа, частіше бувайте в спілкуванні з Ним у молитві, у думках, у почуттях, у добродіяльності, і вплив цього чудового образу не забариться відобразитися в душі вашій. Ви будете сприймати Його якості, ви будете схожі на Нього в силу закону психологічного впливу. Морально сильна особистість завжди підпорядковує собі слабшу душу і відбивається в ній через наслідування. Недарма учні та апостоли Господа так виділялися серед натовпу, який їх оточував, бо вплив Спасителя накладав на них особливий відбиток. Учнів Христа впізнавали відразу.

“Вони були з Ним”, – говорили про них, бо печатка близькості і спілкування з Господом була на них.

Щоправда, немає тепер Втіленого Господа на землі, але те, що впливає на людину в Його образі, – духовне і тому вічне. Тисячі вірних шанувальників Господа відчули цей вплив, перероджуючись у той самий образ. Якщо ми прагнемо відродження, ми повинні поставити себе на шлях впливу особистості Господа Іісуса Христа.

Коли астроном хоче сфотографувати якусь зірку, він наводить на неї свій телескоп і ставить годинниковий механізм, що приводить його в рух, так, щоб апарат рухався слідом за зіркою, відбиваючи її весь час в одній і тій самій точці фокуса. Зірка фотографується сама собою.

Так і в нашому житті: не зводьте духовних очей із Господа, шукайте постійного єднання з Ним у молитві, читанні Євангелія, у роздумах, у причащанні Святих Тайн, і “відобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19).

Безпосередня близькість Господа і спілкування з Ним – ось єдина і головна основа для відродження людини.

Померла одного разу дівчина, яка вражала всіх, хто її знав, надзвичайною красою і чистотою своєї душі. На її грудях знайшли медальйон і в ньому написані слова: “Люблю Того, Кого ніколи не бачила”. Вона преобразилася в образ Того, Кого любила. Отже, будемо частіше з Господом. Нехай Він буде постійним супутником нашого життя. Його образ відіб’ється в нашій душі й переродить її. Відродимося ми – відродиться і наше життя, перейнявшись духом Його Божественної святості, бо океан життя складається з крапель окремих особистостей.

Це – єдиний спосіб преобразити життя, бо життя не є чимось зовнішнім, окремим від нас.

Це – ми самі.

Мк. 9:14-29

Коли після Свого славного Преображення Господь спустився з Фаворської гори, Він побачив залишених Ним учнів у великому збентеженні. Їх оточував величезний натовп, пристрасний, галасливий натовп Сходу, який голосно кричав, жваво жестикулював, збуджений якоюсь подією. Серед цього шуму різко виділялися то глузливі, то обурені голоси книжників, які сперечалися з учнями…

Коли Господь запитав книжників про причину хвилювання, виявилося, що хтось із народу привів до учнів сина свого, одержимого духом німим, і просив зцілити його. Бідний юнак страждав давно і жорстоко: у припадку біснування він падав на землю, випускаючи піну, скреготів зубами і заціпенів; багаторазово кидався у вогонь і у воду. У нещасного батька сина залишалася тепер єдина надія на Великого Галілейського Пророка, який словом виганяв нечистих духів, і на учнів Його, які робили те саме Його ім’ям.

Але цього разу звичайна сила зцілень, отримана учнями ще раніше від Господа, їм зрадила. Незважаючи на всі зусилля, вони не могли вигнати біса.

Ось ця безпомічність і безсилля учнів перед біснуватим отроком і викликали те збудження натовпу, яке застав Господь біля підніжжя гори.

Засмучений, схвильований, убитий горем батько кинувся до Спасителя:

“Учителю…, якщо що можеш, зглянься над нами і допоможи нам. Іісус сказав йому: якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому. І відразу батько отрока викрикнув крізь сльози: вірую, Господи! допоможи моєму невір’ю”.

Навколишнє оточення, в якому все це відбувалося, справді мало могло сприяти збудженню і зміцненню чиєї б то не було віри. Невдача учнів, їхні сконфужені, збентежені обличчя, уїдливі глузування і зловтіха книжників, скептично налаштований, здивований, розчарований натовп – усе це могло похитнути навіть міцну віру.

Мабуть, навіть учні в цю хвилину не виявили великої віри, чим і пояснювалася їхня невдача. Принаймні, коли, залишившись наодинці з Господом, вони поставили Йому пряме запитання: “чому ми не змогли вигнати його? Іісус же сказав їм: через невір’я ваше; бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру з гірчичне зерно… і не буде нічого неможливого для вас”. Так оповідає євангеліст Матфей (Мф. 17:19-20).

Так оповідає євангеліст Матвій (Мф. 17:19-20).

Отже, навкруги панувала атмосфера недовіри і злого глузування, коли Господь наблизився до натовпу. Бідному батькові отрока треба було зібрати всі свої сили, всі крихти своєї похитнутої віри, яка розпадається, щоб отримати від Господа велику милість зцілення сина, бо без цього чудо не могло здійснитися. Яким зрозумілим стає цей відчайдушний крик: “Вірую, Господи! допоможи моєму невір’ю!”

Очевидно, за допомогою Господа батькові отрока вдалося зробити над собою зусилля і напружити свою віру до потрібної міри, бо Господь зцілив отрока.

Урок для нас зрозумілий.

Для того, щоб отримати благодатну допомогу від Бога у всіх наших духовних і матеріальних потребах, насамперед необхідна віра: віра в Бога, у Його всемогутність і доброту, віра в те, що Він може виконати наше прохання й справді виконає, якщо в нас є ревність, тверде бажання проханого і синівська любов до Творця.

“Все можливе віруючому” (Мк. 9:23), і, навпаки, нічого неможливо тому, хто не вірує, бо прохання без віри – образа для Бога. Людина не може тоді розраховувати отримати від Бога ні допомоги, ні укріплення, ні сил духовних, і її духовне життя замре неминуче.

Для духовного життя віра необхідна, бо без неї немає зв’язку з єдиним джерелом життя і духовної сили – з Богом.

Чому так – ми не будемо зараз розглядати. Практично для нас важливо тут інше: як зміцнити віру?

Адже ми часто перебуваємо в становищі нещасного батька євангельського отрока: ми усвідомлюємо необхідність віри, знаємо, що без неї кроку не можемо зробити на шляху духовного життя, і водночас відчуваємо в собі лише холод сумнівів і скептицизму. Ми відчуваємо, що наша тьмяна, млява, нежива віра не в силах зміцнити нас і зблизити з Богом, і мимоволі проситься на вуста: “вірую, Господи! допоможи моїй невір’ю”.

Звичайно, це безпосереднє звернення до Бога з проханням про допомогу за прикладом батька біснуватого отрока і є першим засобом зміцнення віри. Господь є єдине джерело всяких благ. У духовному житті це відчувається постійно, і всякий успіх тут, всякий рух уперед визначається Його волею і від неї залежить. “Без Бога ні до порога” – це особливо вірно стосовно духовного життя.

Молитва не тільки зміцнює віру, як це ми бачимо в цій євангельській повісті, але вона рятує від невір’я в найнебезпечніші хвилини життя, коли злий дух спокушає людину сумнівами в самому бутті Божому. Яку силу має молитва про зміцнення віри, ми бачимо з житія святителя Нифонта, єпископа Кіпрського.

Святий Нифонт народився і був вихований у християнстві.

Але ще юнаком він потрапив у зіпсовану компанію молодих людей і, підкорившись їхньому впливу, став вести розпусне, п’яне життя. Його друг, Василь, людина суворого, благочестивого життя, жалів його і часто говорив йому:

– Що сталося з тобою? Ти живий тілом, але душа твоя мертва… Тільки тінь твоя ходить серед людей! Покайся! Навернися!

– Моя доля вирішена, – відповідав Нифонт із сумом, – покаяння для мене немає!

Він пробував молитися і не міг, а в душі відчувалася гнітюча порожнеча. Засмучені гульбами і розгулом нерви все більше давали про себе знати… Одного разу він прийшов до іншого свого друга, Никодима, і був вражений його мимовільним вигуком.

– Що з тобою? – вигукнув Никодим. – У тебе обличчя зовсім чорне, як у ефіопа! – Із глибоким соромом пішов Нифонт від друга. Йому хотілося сховатися від людей, щоб ніхто не бачив на його зміненому обличчі ясних слідів розгнузданих пристрастей і порочного життя.

Він думав: “Яким покажуся я на Страшному суді, коли тут, на землі, де ще не відкрито всі справи мої, я вже здаюся таким чорним…” Душа його знову жадала молитви, але у вухах лунав спокусливий голос: “Якщо станеш на молитву, то збожеволієш, і люди насміхаються з тебе!” Однак уночі він змусив себе встати з ліжка й помолитися… І раптом він побачив себе оточеним густим мороком; мимовільний жах закрався в душу, і в страху ліг він знову на ліжко. Вранці він пішов до церкви, де давно не бував, і зі стогоном упав перед іконою Божої Матері, Споручниці грішних. “Помилуй мене, Заступниця християн, – молився він, – підніми мене, Уповання і Надія тих, хто кається…” І сталося диво: лик Богоматері просяяв і ожив, очі радісно дивилися на нього, небесна усмішка осяяла лик…

Так відбулося навернення Нифонта. Він прийняв чернецтво і став суворим подвижником. Час проводив у тяжких працях і покаянні; як покарання за минулі гріхи бичував себе так, що тіло відпадало клаптями, часто мучив себе голодом; одним словом, не жаліл себе у своєму покаянному подвигу. Але Господь попустив для нього, можливо, ще важчу спокусу. Майже чотири роки його мучила так звана думкова брань. Йому раптом стало здаватися, що Бога немає, що він марно розраховує на щастя єднання з Ним, що все, у що він вірить і чому поклоняється, не що інше, як фантазія, гра уяви, і що його подвиг не має жодного сенсу. Його всюди переслідував спокусливий голос: “Немає Бога!” “Ні, – заперечив Нифонт у розпачі, – я ніколи не зречуся Христа, якщо навіть впаду в блуд, якщо вб’ю або скоїтиму ще огидніший злочин!..” “Що ти кажеш? – шепотів усе той самий глузливий голос спокусника. – Адже Христа немає!” Тоді Нифонт починав молитися, щоб прогнати жахливі сумніви. “Боже, Боже мій! – говорив він із невимовною тугою. – Навіщо ти мене залишив? Дай мені пізнати, що Ти – Бог і що, крім Тебе, іншого немає!”

І Господь прислухався до гарячого благання. Лик Господа на іконі, перед якою молився подвижник, засяяв, як сонце, і ожив; чудові пахощі полилися від образу. Знову сталося диво, щоб зміцнити падаючу віру святого Нифонта. З цього моменту душа його начебто загартувалася: зникли сумніви і нічим не бентежила тиша та спокій віри, що спустилися в змучену душу.

Таким чином, молитва, безпосереднє звернення до Бога виявилися могутнім засобом зміцнення віри.

Але як же молитися, якщо немає віри?

Так само, як молився святий Нифонт: спочатку примушуючи себе, наче вже маючи віру. Так само, як молився нещасний батько біснуватого отрока, ще не маючи справжньої віри.

“Вірую, Господи! допоможи моєму невір’ю”!

Іншим засобом зміцнення віри служить приклад.

“З ким поведешся, від того й наберешся”, – говорить прислів’я. Приклад завжди заразливий, і глибока, щира віра, поєднана з подвигом і високим християнським життям, мимоволі вселяє повагу і викликає наслідування. Тому для зміцнення віри шукайте добрих прикладів і частіше зупиняйте на них свою увагу. У перші століття християнство поширювалося головним чином завдяки прикладу святих мучеників, тверда віра яких, засвідчена стражданнями, збуджувала загальне здивування і приваблювала до Христа тисячі послідовників. Християнська Церква виростала на мученицькій крові.

Ось один із численних прикладів цього прояву, взятий із житія святого мученика Воніфатія.

Молодий, вродливий Воніфатій у юності був улюбленим рабом багатої порочної римлянки Аглаїди. Незважаючи на розпусне життя, в душі обох ще не заглохло насіння добра, і обидва вони були далеко відомі своїм милосердям і благодійністю. Можливо, саме за цю доброту душі Господь і покликав їх на істинний шлях.

На Сході в той час тривало гоніння на християн, і багато хто з них загинули смертю мучеників. Віряни з великим благоговінням ставилися до тіл мучеників і купували їх у язичників за великі гроші. Мати мученицькі мощі у себе в домі було заповітним бажанням кожного ревного християнина, бо на них дивилися як на святиню. Наслідуючи приклад інших, Аглаїда також вирішила придбати мощі і з цією метою відправила Воніфатія в Кілікію, де відбувалося гоніння.

Прощаючись із ним, вона сказала:

– Постарайся знайти мощі мученика… Ми з благоговінням зберігатимемо їх, спорудимо церкву, і буде цей святий нашим покровителем, захисником і заступником перед Богом.

Воніфатій відповів жартом:

– Що якщо я не знайду мученика, і тобі привезуть моє тіло за Христа замучене, чи приймеш його з честю?

Аглаїда з докором зупинила його:

– Не час жартувати тепер… Адже ти вирушаєш на святу справу і готуєшся служити святим мощам, на які навіть дивитися ми не достойні.

Пам’ятаючи ці слова господині і відчуваючи всю скверну душі своєї, Воніфатій у дорозі почав діяльно готуватися до того, щоб достойно виконати покладене на нього завдання: він багато постився і гірко каявся у своєму колишньому порочному житті. Прибувши в Тару, де лютувало гоніння, він поспішив на площу, де мучили християн. Велика кількість народу зібралася дивитися на жахливе видовище. Християн, єдина вина яких полягала в тому, що вони вірили в Бога і вели благочестиве життя, піддавали найзвірячішим катуванням: їх вішали, палили вогнем, прив’язували до чотирьох стовпів, потім роздирали на частини, перепилювали навпіл, саджали на палицю, їм виколювали очі, ламали кістки, відтинали руки і ноги. З великим терпінням переносили мученики страждання, але що найдивовижніше, не біль і мука відбивалися на їхніх обличчях, а тиха радість і блаженство, начебто перед їхніми очима вже відкривалося світлосяйне, щасливе майбутнє в єднанні з тим, кого вони любили більше за життя.

Вражений їхньою мужністю, Воніфатій дивився на ці радісні, світлі обличчя і сам розжарювався ревнощами за Богом… І раптом його охопило непереборне бажання, подібно до цих мучеників, відкрито сповідати Христа. Він вийшов на середину площі й вигукнув голосно:

– Великий Бог християнський, що допомагає рабам своїм і зміцнює їх у таких муках!

З великою любов’ю він цілував понівечені тіла мучеників, їхні зяючі рани і благав лише про одне: самому сподобитися мученицького вінця. Його помітили, схопили, привели до гегемона. Суд був швидкий і нещадний: Воніфатія вивели за місто і відрубали йому голову. Але 550 осіб із натовпу глядачів того дня стали християнами, захоплені його прикладом.

Тим часом Аглаїда з нетерпінням чекала повернення посланців, постила, молилася, готуючись зустріти святі мощі; і ось нарешті з’явився їй уві сні ангел з такими словами: “Прийми того, хто був колись слугою твоїм, а тепер наш товариш по службі…” Уранці Аглаїда вийшла на дорогу й довго дивилася в той бік, звідки очікувала на прибуття посланців… Далеко з’явився караван. Вона впізнала своїх слуг, але не було Воніфатія з ними. Між сідел двох сильних мулів хитався ковчег, який, очевидно, містив у собі святі мощі… Аглаїда тихо пішла назустріч і благоговійно схилила коліна…

Як ім’я мученика? – запитала вона.

Воніфатій!.. – надійшла відповідь.

А де ж сам управитель?

У ковчезі…

Аглаїда підняла запитальний погляд.

– Госпожа, ми веземо мощі твого колишнього раба, мученика Воніфатія, який прийняв вінець у місті Тарсі.

Аглаїда з честю поклала святі мощі у вибудуваному нею храмі, роздала весь маєток бідним і залишок свого життя – 18 років – провела при цьому храмі в суворих подвигах покаяння і молитви.

Так сильно впливає приклад на душу людини. З гульвіси і марнотратника життя Воніфатій під впливом прикладу святих мучеників став безстрашним сповідником, сповненим полум’яної віри і любові до Христа. А за його прикладом ще 550 язичників прийняли християнство.

Шукайте тому спільноти віруючих, яка може зміцнити вашу віру. Особливо корисним є спілкування і знайомство з людьми, що вирізняються високою духовною налаштованістю: зі старцями, подвижниками, юродивими. Чарівність їхньої віруючої, чистої, доброї і мудрої душі завжди благотворна і може служити опорою у важкі хвилини сумнівів.

З іншого боку, всіма заходами слід уникати суспільства невіруючих і заперечувачів всякого роду, щоб не постраждати від їхнього згубного впливу. “Не обманюйтесь, – застерігає апостол Павло, – лихе товариство псує добрі звичаї” (1Кор. 15:33). “На путі грішних не стояв і в зібранні насмішників не сидів” (порівн. Пс. 1:1), – каже великий мудрець давнини. Особливо це треба пам’ятати в наш час, коли вплив атеїзму, що розкладає, такий сильний і заразливий і коли всіма заходами вороги християнства намагаються зруйнувати віру.

Як багато роз’їжджає тепер так званих лекторів, які, виступаючи нібито від імені науки, намагаються посіяти насіння сумнівів і похитнути основні істини християнської віри. Звісно, ці цехові вчені не мають жодного стосунку до науки, і ті дві чи три лекції, що їх повсюдно пропонують увазі публіки та які становлять увесь їхній науковий багаж, затверджені ними з чужого голосу, але вони й не шукають учених лаврів. Їхня єдина мета – зародити сумніви в народі, який мало знає і, на наш сором, мало розуміє і мало цінує власну віру. Негативні аргументи, докази цих панів надзвичайно слабкі й легко можуть бути спростовані, але заразливий той зневажливий тон, яким вони говорять про найсвятіші істини релігії. Уже одна та обставина, що цю святиню християнства витягують на підмостки й тріпають безцеремонно перед натовпом, позбавляє навіть людей, які твердо вірять, можливості поставитися до цих великих питань із належним благоговінням і серйозністю, а маловірні серця може збентежити остаточно. Самі лектори, мабуть, мало надають значення своїй “вченій” аргументації, але розраховують більше на те враження, яке справляє їхня безцеремонна розв’язність і весь блюзнірський тон лекцій. Іронічні слівця, мерзенні каламбури, іноді богохульство і площадна лайка – все це нерідко западає в душу і пристає, як чіпкий будяк, від якого важко позбутися навіть віруючій людині… І все це іноді пригадується згодом і постає у свідомості незалежно від нашої волі, часом навіть у найсвятіші хвилини – хвилини молитви, бентежачи своїм грубим богохульством і цинічністю спокій віруючої душі. Ось чому найкраще уникати подібних лекцій, бо це не серйозна полеміка, де науково і неупереджено розглядаються питання релігії, а просто прийом агітації, розрахований на те, щоб збентежити совість віруючих.

Від цієї гнилі та бруду треба берегти віру; слід зберігати її в чистоті й цілості, бо це – святиня. Адже ви не підете без потреби в тифозний барак, де легко заразитися; не підете в білій сукні на вугільний склад або на хімічний завод, де виробляють кислоту і де можна забруднитися… Виводите потім плями! Так і душу слід берегти від бруду і не відвідувати зібрань, де ображається віра або переступаються моральні вимоги. “На путі грішних не стояв і в зібранні насмішників не сидів”.

Нарешті, чи не найдієвішим засобом зміцнення віри є перевірка її особистим досвідом. Ніщо не може замінити людині її власного досвіду: ні чужий приклад, ні докази, ні переконання інших людей. Те, що пережила людина сама особисто, є для неї найбільш достовірним. Віра зовсім не є зборами одних умоглядних істин і найменше ґрунтується на розумових даних, хоча так саме і дивляться на віру її противники. Але в цьому-то полягає їхня головна помилка. Їм здається, що варто тільки логічно розібрати і спростувати ті теоретичні істини, які вони приймають за сутність віри, і все буде зроблено: віра розсиплеться сама собою. Тим часом життя спростовує ці міркування, і, незважаючи на постійне, посилене бомбардування найважчими “науковими” снарядами, твердині віри залишаються непохитними.

Якби віра справді була тільки зборами теоретичних, абстрактних істин і мала винятково розумово-головний характер, то, звісно, вона не могла б бути міцною і стійкою, і похитнути її було б легко. Досить було б її теоретичним засадам протиставити твердження, що їх заперечують, і розум легко міг би відмовитися від віри і прийняти інший напрямок. Припустімо, ви почули від якогось мандрівника опис тропічних країн, їхніх мешканців, розкішних лісів, незвичайних звірів, що їх населяють, тощо. Ви все це легко можете собі уявити, але оскільки ці ваші знання не підтверджені вашим особистим досвідом, то всі вони залишаться для вас суто абстрактними, сприйнятими розумом на віру і тому нестійкими. З’явиться інший мандрівник, скаже вам, що ваші уявлення абсолютно неправильні, що насправді немає нічого подібного до того, що малює вам уява, накидає перед вами зовсім іншу картину, і розум так само легко може відмовитися від колишніх понять, як і прийняти нові. Але в сфері релігійної віри ми зазвичай цього не спостерігаємо або ж спостерігаємо в тих випадках, коли віра ще не зміцніла і не вийшла з цієї початкової фази суто головних понять. Причина цього полягає в тому, що справжня віра не є простою теоретичною свідомістю, яку легко видозмінити за бажанням. Віра насамперед є безпосереднє відчуття живої всемогутньої сили, що діє у вашому житті поза вашою волею, відчуття, засноване на досвіді.

У Священних книгах Нового Завіту ми знаходимо три випадки зародження істинної віри, і у всіх цих трьох випадках причиною віри був особисто пережитий досвід.

Коли Господь після воскресіння Свого з’явився учням і коли вони розповіли про це апостолу Фомі, який не був із ними в момент явлення, той не повірив спочатку. Вдруге з’явився Господь учням уже разом із Фомою і, звертаючись до останнього, сказав: “дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, а вірним. Фома у відповідь сказав Йому: Господь мій і Бог мій!” (Ін. 20:27-28). Фома повірив, бо він сам відчував на дотик язви Господа і переконався, що це не привид і не галюцинація. Він повірив своєму досвіду.

Апостол Павло, який спочатку був ревним гонителем Церкви Христової, увірував у Христа теж завдяки особистому досвіду. “Коли ж він ішов і наближався до Дамаска, враз осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, який говорив йому: Савле, Савле! що ти гониш Мене? Він сказав: хто Ти, Господи? Господь же каже: Я Іісус, Котрого ти гониш. Тяжко тобі йти проти рожна. Він з трепетом і жахом сказав: Господи! що повелиш мені робити? і Господь сказав йому: встань і йди до міста… Савл підвівся із землі, і з відкритими очима нікого не бачив. І повели його, взявши за руки, і привели в Дамаск. І три дні він не бачив, і не їв, і не пив” ( Діян. 9:3-6:8-9). Це чудо, пережите апостолом Павлом, і послужило початком його навернення.

Третій випадок навернення до віри, розказаний євангелістами, – це навернення сліпонародженого, зціленого Господом Іісусом Христом.

Іісус “побачив чоловіка, сліпого від народження… Він плюнув на землю, зробив слиною суміш і помазав сумішшю очі сліпому, і сказав йому: іди, умийся в купальні Сілоам… Він пішов і вмився, і прийшов зрячим” (Ін. 9:1:6-7). “Ісус… сказав йому: чи віруєш ти в Сина Божого? Він відповів і сказав: а хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього? Іісус сказав йому: і бачив ти Його, і Він говорить з тобою. Він же промовив: вірую, Господи! І поклонився Йому” (Ін. 9:35-38).

Таким чином, і тут пережите зцілення, тобто особистий досвід, викликав у колишнього сліпця віру в Сина Божого і в Його могутню благодатну силу.

Усе вчення апостолів ґрунтується на особистому досвіді або, як каже апостол Іоанн, “про те, що… ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя… звіщаємо вам” (1Ін. 1:1-2).

Якщо, таким чином, особистий досвід є найнадійнішим підґрунтям релігійної віри, то, вочевидь, необхідно всіма заходами прагнути до того, щоб пережити його у своєму житті для зміцнення віри. Яким чином це можна зробити?

На це запитання відповідає Сам Господь Іісус Христос у Євангелії від Іоанна: “Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене, хто хоче творити волю Його, той довідається про це вчення, чи воно від Бога, чи Я Сам від Себе кажу” (Ін. 7:16-17).

Ось проста відповідь, що містить у собі сенс найглибший. Якщо у вас копошаться сумніви і ви хочете напевно знати, чи від Бога дане євангельське вчення, що містить у собі основи нашої віри, то спробуйте виконати його веління в житті, підкоритися його правилам, увібрати в себе дух його, і ви тоді на досвіді переконаєтеся, що воно від Бога, що в ньому виражається воля Божа, бо ви одразу відчуєте його абсолютну правду і бездонну мудрість, для людини недоступну. Ви одразу зрозумієте, що людина не могла створити подібного вчення, бо вона не володіє таким всезнанням, таким безмежним знанням найтонших звивів людської психіки та її законів, часто схованих у сфері підсвідомого, що так і проглядається майже в кожному рядку Святого Письма.

І не міркуванням, звісно, не безплідним логізуванням і суперечками можна перевірити Євангеліє, бо це – Книга життя, а не підручник філософії і не арифметична задача. Єдиний точний спосіб перевірки тут – досвід. Якщо вам радять відомий метод обробітку полів, дають рецепт приготування якоїсь страви, прописують ліки або визначають курс лікування, то, звісно, ви можете прийняти ці поради на віру, але щоб мати в них безсумнівну впевненість, необхідно їх виконати на ділі. Тоді тільки можна достовірно визначити, чи правильні ці поради.

Але, з іншого боку, якщо дослідна перевірка проведена і вона довела безсумнівну правильність даних рецептів або порад, тоді всілякі подальші міркування або суперечки стають марними, тому що жодні слова, жодні хитрощі розуму вже не зможуть спростувати факту, пережитого самою людиною. Весь єврейський синедріон не міг переконати сліпонародженого, зціленого Господом, у тому, що той, хто зцілив його, – людина грішна і що Бог його не слухає. Професори всього світу не похитнули б апостола Павла в його вірі в Христа після його чудесного навернення.

Те ж саме слід сказати і щодо нашої віри. Якщо ви хочете переконатися в ній і зміцнити її, перевірте досвідом, живіть за Євангелієм. Євангеліє слід не тільки читати, а й виконувати.

Один святий переписувач у задумі пропустив деякі слова в книзі Святого Письма, яку він переписував.

Один із братії помітив це.

– Авва! Є пропуски!..

– Піди, виконай спочатку те, що написано, – відповів святий. – Потім допишу пропущене!

Таким має бути настрій під час читання Євангелія: бажання і готовність його виконати в житті.

“За збереження заповідей, – каже преподобний Ісаак Сирин, – розум сподобляється благодаті таємничого споглядання і одкровень духовного знання”.

Те саме підтверджує і преподобний Симеон Новий Богослов: “За допомогою чеснот і заповідей відкриваються для нас двері знання. Іншим же будь-яким способом досягти його неможливо”.

Отже, життя за Євангелієм, життя доброчесне, виконання заповідей Божих – ось найкращий спосіб зміцнення релігійної віри.

Мк. 9:30-42

У той час, до якого відноситься розповідь прочитаного євангельського уривка, учні Господа були ще далеко не на висоті моральної християнської досконалості. Взяті з простого народного середовища, з маси єврейства, вони, мабуть, не могли відразу вловити високий дух Христового вчення і відмовитися від національних недоліків і упереджень. Безсумнівно, як усі благочестиві євреї, вони з благоговінням ставилися до закону Мойсея і суворо дотримувалися його завітів, але при найсуворішому виконанні Старий Закон не міг підняти людину до рівня християнства, і, мабуть, з найбільшою наочністю його недосконалість порівняно з християнським вченням виявлялася в одному відношенні: він майже не боровся із самолюбством людини, з її гордістю, славолюбістю і марнославством – одним словом, із тим ворогом людського порятунку, який у християнстві визнають найсерйознішим і найнебезпечнішим. Старий Завіт визначав головним чином правила зовнішньої поведінки; християнство вимагає переважно боротьби з внутрішньою людиною, з її егоїстичним “я”. Учні Господа – на перших порах, принаймні, – необхідності цієї боротьби ще не усвідомлювали; для них ще не було цілком зрозумілим, що сутність християнської моральності і водночас її висота саме й полягає в подвигу самозречення і в зламуванні особистого і національного самолюбства. Щоправда, пішовши за Христом, вони відмовилися від усіх зручностей життя, але вони, мабуть, думали винагородити себе за це земними благами майбутнього месіанського царства, і свого колишнього самолюбства у всіх його відтінках вони не втратили. У цьому відношенні їх ще треба було виховати.

У цьому євангельському уривку ми знаходимо три уроки, які Господь дав Своїм учням з певною метою: показати їм марність людського самолюбства і його несумісність із принципами нового вчення.

“Вийшовши звідти, проходили через Галілею, і Він не хотів, щоб хто довідався. Бо вчив учнів Своїх і говорив їм, що Сина Людського видано буде до рук людських і вб’ють Його, і, вбитий, Він на третій день воскресне. Але вони не розуміли цих слів, а запитати Його боялися” (Мк. 9:30-32).

Зрозуміти простий, буквальний сенс слів Господа було, звісно, неважко, й учні, звісно, розуміли, що означає бути відданим і вбитим. Але цей-то простий сенс і не вкладався в їхніх головах. Їм здавалося, що Господь говорить тут притчами, алегорично, і хоче сказати щось інше… Що саме – вони не могли здогадатися, але Його слова в їхньому буквальному розумінні здавалися їм такою мірою жахливими і так мало узгоджувалися з тим, чого вони очікували від свого Вчителя й Месії, що прийняти їх у цьому сенсі було неможливо.

Сама таємничість їхньої подорожі Галілеєю, на чому наполягав Господь, імовірно, їм уже не подобалася. Їм хотілося йти відкрито, привертаючи загальну увагу, хотілося, щоб натовпи народу збігалися з усіх боків до їхнього Вчителя, збільшуючись дедалі більше, щоб їхня подорож перетворилася на тріумфальну ходу, достойну Месії. А далі… Далі їм уже мерещилися перспективи майбутньої слави, гучні перемоги, повалення ненависного римського ярма, царські почесті, велич і могутність влади, шалені овації… І в центрі всього цього блиску їх Равві, і вони, що першими визнали в Ньому Велику Месію, усюди й завжди з Ним, оточені також променями Його слави як Його найближчі співробітники.

Звісно, ці перспективи дражнили їхнє славолюбство, ще не вгамоване стражданнями й істинним розумінням сенсу Христового вчення. Безсумнівно, цієї слави вони очікували і бажали її для себе.

І раптом ці промови про смерть, про зраду… Що ж це означає? Чи всі мрії – обман уяви?

А тим часом Господь навмисно руйнував їхні ілюзії. Навмисно оточував Свою подорож такою таємничістю, щоб вона була схожою скоріше на втечу переслідуваного злочинця, ніж на спокійно-величаве пересування популярного раввина. Навмисно говорив про Свої близькі страждання і смерть, щоб осадити зльоти славолюбної уяви Своїх учнів і дати їм зрозуміти, що їхні пихаті мрії не потрібні для Його справи і безглузді, і що не земна слава, а ганьба та страждання чекають на Нього, а разом із Ним – на Його вірних послідовників, що в цих стражданнях і приниженнях і полягає той подвиг, на який Він їх покликав.

Ось чого не могли зрозуміти учні.

Другий урок послідував негайно за першим. Коли вони прийшли до Капернаума, Іісус “запитав їх: про що дорогою ви міркували між собою? Вони мовчали; бо дорогою міркували між собою, хто більший. І, сівши, покликав дванадцятьох і сказав їм: хто хоче бути першим, хай буде з усіх останнім і всім слугою” (Мк. 9:33-35).

Гордість учнів проявилася тут у наївній суперечці: хто з них більший чи кращий? Безсумнівно, це дитяче вихваляння пов’язувалося при цьому з іншим питанням: хто з них займатиме перше місце в майбутньому царстві Месії? Вони все ще не могли відмовитися від своїх упереджень.

Знову Господу доводиться дати Своїм учням урок смирення. Знову Він вказує їм, що в Його царстві владолюбство – така сама вада, як і славолюбість, що звичайні поняття про велич мають бути докорінно змінені й замінені абсолютно протилежними і що моральна висота й духовна близькість до Нього залежать не від значущості займаного зовнішнього становища, а від готовності покірно схилитися перед усіма і служити всім. Такий ідеал християнина, абсолютно протилежний гордовитому типу язичницької або фарисейської душі.

Нарешті, третім Своїм уроком Господь викорінює самолюбство учнів там, де воно було найнебезпечнішим: у самій справі їхнього майбутнього апостольського служіння, яке повинно бути безкорисливим і стояти поза всяким впливом особистого самолюбства, яке може завдати тут шкоди непоправної.

“Іоанн сказав: Учителю! ми бачили чоловіка, який Твоїм іменем виганяє бісів, а не ходить за нами; і заборонили йому, бо не ходить за нами. Іісус сказав: не забороняйте йому, бо ніхто, сотворивши чудо іменем Моїм, не може скоро злословити Мене. Бо хто не проти вас, той за вас” (Мк. 9:38-40).

Учні забороняють невідомій для них людині виганяти бісів іменем Господа тільки тому, що вона не належить до їхнього тісного гуртка. Вони не кажуть, що він – людина невіруюча або веде ганебне, негідне життя. Їх не зупиняє та обставина, що біси підкоряються йому, і він може виганяти їх ім’ям Христа, що ясно свідчить про його віру і високу моральність, бо в іншому разі він не мав би такої сили. Але вони обурюються на те, що він користується ім’ям їхнього Вчителя, не будучи Його учнем, і в такий спосіб ніби випереджає їхні права. Їм хотілося б, щоб честь поширення справи Христової належала тільки їм, і на несподіваного незнайомця вони дивляться як на прикрого конкурента.

Таким чином, у цій нетерплячій забороні позначається все те ж самолюбство в новій його формі честолюбства.

Якби учні віддані були цілком і винятково справі Господній, то, звісно, вони мали б тільки радіти з того, що ця справа знаходить ще нових працівників, які сприяють їй у міру сил своїх, подібно до того, як радів апостол Павло, чуючи, що інші продовжують його справу: “Як би не проповідували Христа, – пише він, – , удавано чи щиро, я й тому радію і радітиму” (Флп. 1:18).

Зрештою, щирому, ідейному працівникові абсолютно байдуже, чи вийде він сам, і чи віддадуть йому належну частину за його діяльність; йому важливо і потрібно лише одне: щоб та справа, якій він присвятив себе, його справа процвітала. Учні до цієї висоти ще не дійшли. У них ще занадто сильне честолюбство, і свої лаври та очікувану честь майбутнього царювання вони ні з ким не хочуть ділити.

Господь негайно зупиняє цей зліт честолюбства, що набув форми нетерплячої дратівливості, і дає зрозуміти, що в служінні Його справі честолюбство неприпустиме.

“Не забороняйте йому, – каже Він, – бо ніхто, сотворивши чудо іменем Моїм, не може скоро злословити Мене. Бо хто не проти вас, той за вас”. Не біда, що ця людина не ходить за вами і не належить до вашого гуртка. Якщо вона творить чудеса Моїм ім’ям, то вона робить те саме, що й ви: зміцнює віру в Мене. Він – ваш союзник, і забороняти йому його діяльність так, як ви це робите, – означає шкодити справі заради особистого честолюбства.

Цим Господь зачіпає надзвичайно важливе практичне питання: як ставитися до людей, так званих, інакомислячих, до тих, що не належать до нашої Церкви або до нашої громадської організації. Питання для нас важливе з огляду на велику кількість людей, що стоять нині поза церковною огорожею, з якими доводиться так чи інакше стикатися в житті. Невміння ввести у стосунки до них правильний християнський погляд часто веде до взаємної ворожнечі та непотрібного озлоблення.

Насамперед із відповіді Господа учням зрозуміло, що в жодному разі до цих стосунків не повинно домішуватися самолюбство або честолюбство, яке часто перешкоджає людям навіть зрозуміти одне одного. Воно-то і є зазвичай причиною церковних чвар і розділень.

Справді, звідки це нескінченне дроблення християн на католиків, православних, протестантів, баптистів, лютеран, пресвітеріан і т.д. і т.д.? Звідки ці незліченні секти? Адже істина Христова одна, і тому має бути “єдине стадо і єдиний Пастир” (Ін. 10:16). Між тим цього немає.

Головна причина цього дроблення полягає в тому, що до чистої істини Христової домішалося людське самолюбство і плотський елемент внесено в організацію єдиної Христової Церкви. Коли виникала будь-яка богословська думка, незгодна із загальноприйнятою церковною, її прихильники неодмінно хотіли домогтися для неї переваги, як це ми бачимо в історії єресей; іноді до цього домішували ще й політичне честолюбство і бажання влади, як це було під час відокремлення Західної Церкви від Східної; іноді гордість, зарозумілість, пихатість розуму, надто впевненого в собі, який вважав себе вищим від інших, заважали примиренню богословських течій і заспокоєнню церковної хвороби. Але у всіх цих поділах був один основний гріх: забута заповідь про любов.

І в результаті вийшло щось неймовірне: там, де почався поділ і народилися самолюбні ревнощі, там почалася ворожнеча – ворожнеча в ім’я Євангелія, ненависть до “інакомислячих” заради дотримання чистого вчення Христа, який вчив про любов і віддав життя в ім’я любові. Ворожнеча перейшла в страшну жорстокість. Полилися потоки крові… Це була якась жахлива, пекельна іронія, що спотворила християнство.

Нація йшла проти нації. Католицька Іспанія – проти протестантської Англії. Віруючі проти віруючих. Католики проти протестантів. У Франції спалахувало і розгоралося переслідування гугенотів. У Німеччині релігійна Тридцятирічна війна забрала весь цвіт населення, залишивши в живих ледь одну десяту частину. В Іспанії та Нідерландах лютувала інквізиція, яка спалювала єретиків на вогнищах ad majorem Dei gloriam, тобто для більшої слави Божої. У Росії переслідували розкольників-старообрядців і ватажків їх відправляли на заслання, в ув’язнення. Просто неймовірно, як в ім’я Бога люди проливали стільки крові і так люто і пристрасно ненавиділи один одного, не знаючи меж свого озлоблення і жорстокості.

Тепер умови боротьби, щоправда, змінилися. Немає більше релігійних воєн, згасли вогнища інквізиції, не ллється людська кров ad majorem Dei gloriam. Релігійна боротьба набула більш культурної форми диспутів і богословських суперечок. Але й тепер ще демон марнославства і самолюбства жартує свій злий жарт над захисниками Христової істини, і ці диспути часто закінчуються взаємними прокльонами і озлобленням. Розколи і секти не знищуються і навіть не зменшуються в числі, але прірва між різними відтінками християнських віросповідань стає глибшою і непрохіднішою. Ці суперечки не приводять до жодних результатів ще й тому, що весь час обертаються в області теоретичних або догматичних питань, тоді як коріння поділу лежать не тут, а у взаємних антипатіях релігійних товариств, викликаних різними історичними умовами. Отже, не теоретичні суперечки, а тільки любов може зблизити людей різних віросповідань. Суперечки ж з їхнім бажанням перемоги спричиняють тільки так звану odium theologicum, тобто богословську ненависть, безсумнівно, найгіршу з усіх існуючих єресей. Релігія тоді слугує лише маскою для обману, бо “хто каже: я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той говорить неправду; бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить?” (1Ін. 4:20).

У цьому дусі любові діяли і цією любов’ю перемагали всі перешкоди великі місіонери всіх століть.

Близько 1050 року в Ростовській землі, населеній у той час напівдикими і жорстокими язичниками, проповідував слово Боже святитель Леонтій. Вигнавши до Леонтія з побоями і муками двох єпископів, ці варвари недружелюбно зустріли і його. Вони стали всіляко ображати і паплюжити нового святителя і проповідника християнства і нарешті вигнали і його. Але Леонтій не падав духом і не ображався цим; він знав і бачив, що й у цих варварів у глибині душі схована іскра Божественного вогню, яку треба тільки зуміти дбайливо розкрити й запалити.

Леонтію радили залишити дикунів.

– Дивись, які вони завзяті язичники, – говорили йому.

– Не відступлю я від цих язичників, – відповів Леонтій, – вони роблять нам зло, а ми будемо відшукувати в них добро, і цим добром скоро переможемо зло.

І незважаючи на небезпеку, що загрожувала йому, він залишився жити поблизу Ростова, біля потоку. До нього з цікавості заходили спершу діти язичників, а потім і дорослі. Леонтій приймав їх ласкаво і любовно і дарував їм що міг, до того ж, знайшовши хвилинку, розповідав своїм гостям про Бога, Який все створив і про все промишляє, Який любить усіх людей, особливо добрих і мирних; розповідав про Іісуса Христа, Сина Божого, який прийшов у світ, щоб навчити людей любити Бога й одне одного. Така, лагідна, незлобива проповідь скоро привернула до нього багато язичників, і вони стали приходити до нього тисячами. Про це дізналися найзавзятіші і закоренілі язичники. Вони на чолі з жерцями з’явилися до святителя з дреколями і луками, щоб умертвити його. Але Леонтій безстрашно вийшов до них назустріч і став хвалити їхню ревність, з якою вони захищають свою віру.

– За це я вас люблю, – сказав святитель, – і молюся за вас Богу, щоб Він швидше просвітив вас світлом істинної віри.

Бачачи таку лагідність і незлобивість, розлючені язичники незабаром заспокоїлися і теж стали слухати проповідника. Відтоді вплив святителя Леонтія ставав все більш і більш непереборним. А до кінця життя святителя (бл. 1073 р.) цей край вважався вже у числі освічених світлом Христового вчення.

Цю любов і лагідність у відносинах до різнодумців Православна Церква виразно наказує 77-м правилом Карфагенського Собору, який з приводу розколу Донатистів видав таку постанову: “Після дізнання і дослідження всього, користі церковній посприяти здатного, за натхненням і навіюванням Духа Божого, ми обрали за найкраще, чинити з вищезазначеними людьми кротко і мирно, хоча вони неспокійним своїм різнодумством і вельми віддаляються від єдності Тіла Господнього… Може бути, тоді, коли ми з кроткістю збираємо різнодумців, за словом апостола, “дасть їм Бог покаяння для пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх до волі своєї” (2Тим. 2:25-26)”.

Такий люблячий голос Православної Церкви.

Отже, не забудемо головного й основного в законі Христовому: не забудемо любові навіть по відношенню до різнодумців.

Одного разу до великого старця пустелі прийшли три брати і стали говорити про свої подвиги.

Я вивчив весь Новий Завіт на пам’ять, – сказав один.

Ти наповнив повітря словами, – заперечив старець.

А я переписав на пергаменті всі книги Старого і Нового Завіту, – перебив інший.

Ти закрив шкірами вікна, – послідувала відповідь.

А я ніколи не їм вареного і не розводжу вогню, – похвалився третій, – у мене трава виросла на вогнищі…

І тобі не буде від того ніякої користі, – зауважив старець. – Усі ви забули любов до мандрівників…

Майте любов до ближніх – це найголовніше! Без любові ж ніщо не приносить користі…

І це правда. Навіть релігійні ревнощі без любові не можуть вважатися чеснотою, а релігійні ревнощі, поєднані з ненавистю, – прямий гріх.

Там, де взаємна любов віруючих настільки сильна, що єднання духу між ними не порушується відомим розмаїттям думок, останнє цілком припустимо. Уже в давнину в Єрусалимській Церкві існували різні богословські школи, що розрізнялися між собою відтінками думки, але це анітрохи не заважало їм “дотримуватися єднання духу в союзі миру” і складати одну Церкву. Руська Православна Церква нещодавно зняла клятву зі старообрядців Австрійської згоди, що відрізняються від неї лише обрядовими особливостями богослужіння, а так званих одновірців з їхнім доніконівським ритуалом визнає цілком рівноправними своїми членами. З приводу відмінності думок апостол Павло так пише коринфським християнам: “чую, що коли ви сходитесь до церкви, між вами бувають розділення, чому частково і вірю. Бо повинна бути між вами і розбіжність думок, щоб виявились серед вас вмілі” (1Кор. 11:18-19). Він заповідує тут лише одне: щоб усе було “благопристойно і чинно” (1Кор. 14:40).

Але й різнодумство повинно мати свої межі. Там, де вона порушує єднання духу й любові та загрожує розпадом Церкви, там той самий апостол Павло поспішає її припинити і закликати свою паству до однодумності. “Благаю вас, браття, – пише він, – ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділень, а щоб ви з’єднані були в одному дусі та в одних думках. Бо від домашніх Хлоїних стало мені відомо про вас, браття мої, що між вами є суперечки. Я розумію те, що у вас говорять: я – Павлів; я – Аполлосів; я – Кифін; а я – Христовий. Хіба ж розділився Христос? хіба Павел розп’явся за вас? чи в ім’я Павлове ви хрестилися?” (1Кор. 1:10-13).

Апостол Іоанн, апостол любові, той самий, що отримав від Господа урок про поблажливе ставлення до “інакодумців”, проте згодом, перебуваючи в Ефесі, не наважився увійти в лазню, де мився єретик Керінф, який вчив, що Син Божий є створінням, хоча й найкращим. “Біжимо звідси, – сказав апостол своїм супутникам, – баня може загорітися, бо в ній нечестива людина”.

Що це означає? Хіба це не ненависть? І чому така відмінність у ставленні до різних “інакодумців”?

Ні, це не ненависть. Любов зовсім не повинна бути сліпою і закривати очі на язви людської душі. Любов зовсім не вимагає обов’язкового зовнішнього спілкування з людиною, від якої можна духовно постраждати, не принісши їй жодної користі. Любов і на відстані може проявлятися в інших формах, переважно у формах молитви і добродіяння.

Заповідь про любов залишається завжди обов’язковою по відношенню до всіх без винятку різнодумців, як би далеко не пішли вони від Христової істини. Але зовнішнє ставлення до них може бути дійсно різним залежно від того, що ці люди собою являють.

Повернемося до євангельської повісті.

Немає жодної підстави припускати, як думають деякі, що словами не забороняйте йому Господь дозволяє однакову свободу всім формам різнодумства без винятку і утримує від протидії їм Своїх учнів і послідовників. Це межувало б із повною релігійною байдужістю та рівнодушністю, і, зрештою, цього не могло бути. Вочевидь, у тій людині, яку Господь узяв під Своє заступництво, і в її діяльності були особливі риси, що здобули їй благовоління Спасителя. Справді, яким був цей чоловік за євангельською розповіддю?

По-перше, він творив чудеса ім’ям Господнім; по-друге, він не лихословив Господа; по-третє, він не був проти тісного гуртка учнів Христових.

Останні дві умови Спаситель висуває як підставу Своєї відповіді. Якби цей чоловік злословив і був проти Його учнів, тобто заважав їхній справі, відповідь була б іншою. Господь, напевно, погодився б із забороною учнів і залишив би її в силі.

Звідси ми можемо витягти для себе керівне правило: до “інакодумців”, які не злословлять Христа і не йдуть проти Церкви Православної, необхідна найширша терпимість. Там, де в наявності є протилежні ознаки, тобто лихослів’я і ворожнеча проти Церкви, там допустимі заходи духовної протидії, а припинення церковно-молитовного спілкування неминуче, бо цього вимагають канонічні правила Вселенських Соборів Православної Церкви.

Користуючись цим загальним принциповим правилом, можна легко визначити свої стосунки до будь-якої з існуючих нині сект.

Нам доводиться стикатися головним чином із двома формами релігійного різнодумства: з баптизмом і старообрядництвом.

Основний гріх баптизму полягає в тому, що, відкинувши Священне Передання, вони водночас відкинули і всю церковну дисципліну релігійно-морального виховання людини. Маючи певний ідеал святості, даний життям і вченням Господа, Церква Христова вже з перших століть свого існування почала виробляти особливу систему виховання, яка вела б людину до цього ідеалу, полегшувала б її шлях і оберігала від неминучих помилок і падінь. Особливо багато було зроблено для цього, починаючи з IV – V століть, коли Церква стала користуватися свободою і могла виділити кращі свої сили не для боротьби із зовнішніми перешкодами і сором’язливою обстановкою, а для розвитку й улаштування свого внутрішнього життя. Сотні великих подвижників, віддалившись у пустелю, не розважаючись нічим у її величній мовчазності, зосередивши всю свою увагу на внутрішньому духовному житті, перевіряли особистим досвідом з надзвичайною сумлінністю засоби і методи духовного вдосконалення. Ми знаємо, що багато хто з них досягли вражаючих успіхів і такої висоти святості, що набули навіть сили підпорядковувати собі природу.

Протягом століть накопичився величезний, ретельно перевірений досвід, що визначив з можливою точністю так званий аскетизм, тобто духовні вправи, які допомагають людині в боротьбі з гріхом і пристрастями. Цей досвід і ліг в основу аскетичної дисципліни Церкви.

Баптисти відкидають цю дисципліну, а водночас і таїнства – ті благодатні засоби, якими Церква користується для зміцнення людини, що слабшає, і силу яких ми постійно відчуваємо на собі в житті. Не дивно, що серед баптистів немає людей високої духовної досконалості, святість яких об’єктивно була б засвідчена силою чудотворінь, і яких так багато в Православній Церкві, особливо в її минулому.

Але цього мало. У відносинах баптизму до Православної Церкви ясно відчувається дух ворожнечі. Досить побувати на диспутах сектантів із православними,” послухати промови ватажків баптизму, коли вони говорять про Православну Церкву та її священників, щоб зрозуміти, скільки тут таїться глухої, непримиренної ненависті. Що особливо викриває в них цю непримиренність – це їхнє постійне прагнення спокушати у свою секту саме православних. Поле християнської роботи зараз широко відкрите для всіх. Один атеїзм, що розвивається, може поглинути всі сили працівників на Божій ниві. “Жниво велике, а женців мало” (Лк. 10:2). У цьому морі невір’я, що розливається, можна мати такий багатий улов, і, крім того, що може бути благородніше за це завдання – рятувати тих, хто гине в безодні невіри, приводити невіруючих до Христа! Але діячі баптизму туди майже не йдуть і всі свої зусилля докладають лише до того, щоб привернути до себе найбільш віруючих із православних. Ця тактика була б абсолютно незрозуміла, якби вони керувалися лише щирими ревнощами про Бога, про справу Христову, про розширення кола вірян. Але вона цілком зрозуміла, якщо в Православній Церкві баптисти бачать ворога. За таких умов зійтися з ними важко.

Не бракує тут і лихослів’я, і нерідко в маренні нерозумних ревнощів це лихослів’я, спрямоване проти вірувань Православної Церкви, вражає побічно і предмет цих вірувань – Господа нашого Іісуса Христа.

Нам відомий такий випадок.

Одна з православно віруючих проходила повз будинок знайомого баптистського сімейства, спокушеного в сектантство порівняно недавно.

Господиня будинку стояла на порозі.

– Ходи-но сюди, – сказала вона, обмінявшись привітаннями, – я щось тобі покажу…

Перехожа увійшла.

– Дивись-но, – продовжувала господиня-баптистка, – я вашими богами кринки покриваю…

На довгій лавці стояв ряд кринок, вкритих іконами. Особливо впадала в око нова, прекрасного письма ікона Спасителя. Невимовно боляче стало відвідувачці від цього розрахованого кощунства, і мовчки вона пішла…

Звісно, не всякий баптист здатен на таку витівку, але для сектантства вона типова, хоча нічим виправдана бути не може.

По-перше, якщо ти віриш по-іншому, то навіщо ця образа, це навмисне знущання над тим, що для нас святе й дороге? Навіщо робити людині боляче? Хіба цього вимагає любов Христова?

По-друге, подібна вихідка – образа Бога, який зображений на іконах, – Господа Іісуса Христа.

Безчестячи зображення Спасителя, людина висловлює своє презирливе ставлення до живого оригіналу зображення – до Господа. Хто справді любить свого Спасителя і благоговійно ставиться до Нього, той ніколи не посміє так поводитися з Його зображенням, хоча б для себе особисто і не бачив у ньому потреби. Це вже майже те лихослів’я Бога, про яке ми говорили вище і яке ускладнює зближення православних вірян з баптистами.

Що стосується розколу – старообрядництва, то тут єднання більш можливе, особливо з тією його течією, що носить назву “Австрійської згоди” і від якої православ’я відрізняється порівняно небагато обрядовими особливостями богослужбового чину. У якій формі можливе тут церковне єднання – сказати зараз важко, але воно, ймовірно, здійсниться рано чи пізно, тому що зараз усунуто історичні причини розділення. На жаль, зараз ґрунт для такого зближення ще недостатньо дозрів. Фанатизм старообрядництва, його винятковість і нетерпимість, його непоступлива прив’язаність до букви і до зовнішньої форми обряду, відгомони колишньої ворожнечі – все це ще стоїть між нами важко перехідним бар’єром. Але є всі підстави сподіватися, що цей бар’єр поступово обсипатиметься дедалі більше і більше і колись згладиться зовсім.

Дай Бог!

У всякому разі, від усіх нас – християн – тепер вимагається якнайбільше справжньої любові й терплячої поблажливості одне до одного, щоб уможливити взаємне розуміння й наблизити той час, коли “буде одне стадо і один Пастир” (Ін. 10:16).

Грішно витрачати сили у взаємній боротьбі. У нас є спільний ворог: невіра.

“Бо весь закон в одному слові міститься: люби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19:18). Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб ви не знищили один одного” (Гал. 5:14-15).