Знову євангеліст розповідає про велике, дивовижне чудо насичення кількох тисяч людей небагатьма хлібцями. Випадок, майже аналогічний тому, про який оповідає шостий розділ того ж Євангелія. Невелика різниця лише в цифрах: там їли п’ять тисяч, тут – чотири; там вони насичуються п’ятьма хлібами, тут – сімома. Але сутність чуда одна й та сама: і там і тут ми бачимо прояв дивовижної Божественної всемогутньої сили Господа.

Як у першому випадку, так і тепер Господь привертає до участі в чуді Своїх учнів: знову їм доводиться взяти на себе справу роздачі народу благословенних хлібів, знову вони є при цьому посередниками між Христом і Його слухачами, і знову через них Його благодатна сила творить велике чудо.

Це не випадково. Якщо взагалі всі слова і дії Господа ніколи не були випадковою грою настроїв, але завжди мали внутрішній глибокий сенс, то тим паче один і той самий прийом, повторений двічі, говорить про те, що тут криється якась певна мета. Повторення при однакових умовах – це майже система.

У чому полягає ця мета?

У той період, до якого належить описувана подія, Господь дедалі більше переходить від загальнонародної проповіді до більш приватної справи виховання в дусі Свого вчення лише небагатьох обраних. Він дедалі більше замикається у вузькому колі Своїх учнів і їм головним чином довіряє слова життя вічного. Вони повинні бути продовжувачами Його справи, і, щоб бути надійними послідовниками і гідними учнями Свого Великого Учителя, вони повинні ще багато чого навчитися. Ось чому Він так багато приділяє їм уваги, з любов’ю і терплячою наполегливістю виховуючи їх для майбутнього служіння.

Двічі закликаючи Своїх учнів до практичної участі у справі любові, здійсненій Ним у формі дива, Господь, безсумнівно, має на увазі все ті ж виховні завдання. Роздача хлібів голодному народу – це епізод в історії виховання апостолів, це педагогічний прийом, який Господь застосовує з метою викликати в них певні почуття, думки і настрої.

Характер цих почуттів, які Спаситель хоче вкоренити в серцях Своїх учнів, частково з’ясовується далі, у 17-21 віршах тієї ж глави.

Коли слова про закваску учні розуміють як докір у забудькуватості й недбалості (бо вони забули взяти хліба на дорогу) і почуваються при цьому мимоволі збентеженими, Господь поспішає розвіяти їхню оману: “Іісус, зрозумівши, говорить їм: що ви міркуєте про те, що нема у вас хлібів? Чи ще не збагнули і не розумієте? Чи ще окам’яніле у вас серце? Маючи очі, не бачите? маючи вуха, не чуєте? і не пам’ятаєте? Коли Я п’ять хлібів переломив для п’яти тисяч чоловік, скільки повних кошиків набрали ви кусків? Говорять Йому: дванадцять. А коли сім для чотирьох тисяч, скільки кошиків набрали ви кусків, що залишилися? Сказали: сім. І сказав їм: як же не розумієте?”

Сенс слів Господа цілком зрозумілий, і цілком зрозуміло те, що Він хоче сказати посиланням на Свої два чуда насичення народу. Зрозуміло також, до якого висновку з цих чудес Він хоче спрямувати думку Своїх учнів.

Внутрішній зміст Його докорів зводиться до такого:

“О, маловірні!.. Люди зі скам’янілим серцем! Як мало на вас впливають уроки Божественної всемогутності, які Я вам дав, і як у найяскравіших і найдивовижніших подіях ви не бачите тієї турботи, якою Я вас оточив! Що міркуєте ви про те, що немає у вас хлібів? Хіба Я, ваш Учитель, який нагодував тисячі кількома хлібцями, – не можу зробити для вас те саме й нагодувати вас, якби навіть ви зовсім не взяли з собою хліба? Як мало у вас довіри до Мене, до Моєї могутності, і як слабке серце ваше у своїй суєтній турботливості та в постійних думках про життєве!”

Більше довіри до Бога, більше надії на Його Батьківський Промисел і піклування і менше прив’язаності до життєвого, менше занепокоєння через насущний шматок хліба, через засоби підтримання життя – ось що вимагає Господь від Своїх учнів і послідовників.

Два разючих факти чудесних насичень повинні були послужити реальною основою таких почуттів і переконань. Для глядачів і учасників це був урок віри й надії на Бога; урок без страху й збентеження ставитися до загрозливих небезпек і скрути життя і в усьому покладатися на Господа, Котрий дбає про Своїх чад.

“Не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?
бо всього цього шукають язичники; бо Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому” (Мф. 6:31-32). Чудом насичення Господь показав Своїм учням на ділі, що вони повинні і цілком можуть без збентеження і сумніву слідувати цьому правилу, викладеному Ним ще раніше.

“Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас”, – підтверджує один із найближчих учнів Господа апостол Петро, який своїм важким життям перевірив уроки свого Божественного Учителя (1Пет. 5:7).

Але цим далеко не вичерпується весь урок, який Господь бажає вселити учням Своїм.

Доручаючи їм нагодувати голодних, Він вводить їх у самий дух їхньої апостольської справи, яка насамперед і головним чином має полягати в служінні людям. Уперше під безпосереднім керівництвом Свого Учителя і Господа вони вчаться практично служити й піклуватися про ту отару, що незабаром має бути ввірена їхньому пастирському піклуванню.

На них чекають величезні завдання: влаштувати Христову Церкву, привести до ніг Спасителя язичницький, розбещений світ, відродити духовно й освятити грішне людство, грубе, порочне, таке, що забуло про свою небесну вітчизну й загрузло в брудній твані земних пристрастей і турбот. Вони самі – “як вівці серед вовків”, а їм потрібні величезні сили, щоб перемогти цих вовків і поневолити їх Христу.

Де взяти сили для цієї велетенської суспільної роботи?

Господь тепер дає зрозуміти й відчути Своїм учням, у чому має полягати їхня майбутня сила впливу на інших, оскільки вона залежить від них самих, окрім сили Божої благодаті, що діє в них.

Звичайно, справа апостолів була здійснена Божественною силою. Апостоли – тільки її знаряддя. Але знаряддя повинні бути особливим чином пристосовані для того, щоб сила проявила через них всю свою дієвість. Ця-то пристосованість, що дала змогу силі Божій злитися з особистістю апостолів настільки повно і тісно, що вона була від них ніби невіддільна, і може розглядатися як їхня власна сила.

У чому вона полягала?

Питання для нас надзвичайно важливе, тому що на кожному з нас до певної міри лежить обов’язок апостольського служіння – обов’язок дбати про моральне відродження і християнське виховання людей, які нас оточують. Ми покликані Господом не тільки до особистого спасіння, а й до того, щоб сприяти спасінню братів наших. Це обов’язок християнської любові.

“Не можу повірити, – каже святитель Іоанн Златоуст, – щоб той спасіння отримав, хто про спасіння ближнього не дбає”. Ці слова вселенського вчителя любив наводити святитель Тихон Задонський і додавав від себе: “Ніхто не може більше Христа любити, як той, хто спасіння ближнього шукає”. Ту саму думку дещо докладніше пояснює святитель Димитрій Ростовський: “Християнин людина по Божій заповіді є любити ближнього, яко собі. Аще ж любити, яко собі, убо і спасіння йому, яко собі бажати і шукати повинен. Небезтурботний же про спасіння ближнього, не любить того, яко сам собі, нижче не має істинної любові до Бога. Але каже хто: довлеє ми собі дивитися, а не іншого, довлеє ми своєму спасінню внимати, а не про інше спасіння піклуватися. Такому відповідає св. Златоуст, кажучи: аще й все виправить, а ближнього не користає, не ввійде в Царство. Ні єдине виправлення велике бути може, коли набуття інших не подає, тобто не доручає чоловікові доброчесному до спасіння своє виправлення, якщо інших не користується, не виправляє.

Паки хто каже: несмь учитель, ні ієрей, ні духівник, ні пастир душ; не належить я когось навчати, такому відповідає св. Феофілакт: не глаголи: несмь пастир, ні наставник, иныея вчити і користуватися не повиненствую: лжеши, учителі бо не долучаються до повчання всіх до єдиного; хоче Бог, нехай кожне наставляє і будує іншу (1Сол. 5:11:14). Але і в Старому Завіті Давид Святий, цар сущий, чи не має піклування про користь ближніх? Навчу, каже, беззаконних шляхом Твоїм, і нечестиві до Тебе навернуться… Коли ж ми, новоблагодатні, те творити повинні”.

Якщо, таким чином, ми зобов’язані не тільки думати про своє спасіння, а й впливати і на інших, даючи їм відчути тепло і світло Євангелія та привертаючи їх до Бога, то неминуче питання: як це робити? Як перемагати невіруючі уми та порочні серця, і від чого залежить дійсний вплив на людей? Тут також можливі помилки: невмілими прийомами замість навернення можна лише відштовхнути людину і замість любові викликати в ній відразу до Христа і Його Євангелія, а це жахливо. Ми знаємо, що порожня, настирлива, педантично-фарисейська проповідь викликала часто лише негативні результати.

Вольтер, один із найуїдливіших противників християнства, виховувався в духовній єзуїтській школі.

У чому ж справжня християнська сила впливу на людей? Цю таємницю пастирства Господь відкриває Своїм учням, доручаючи їм роздати благословенний Ним хліб голодному народу.

Сила ця – служіння.

У мирському розумінні сильним вважається той, хто має у своєму розпорядженні всі засоби зовнішнього примусу: володар, що спирається на могутню армію та на численний штат адміністративних і поліцейських працівників; багатій, що може купити волю потрібних йому людей та їхніми руками розчистити всі перешкоди на своєму шляху; талановитий оратор чи спритний ділок, що підкоряє собі інших силою свого розуму, красномовства чи інтриг. Але це – сила зовнішня, сила уявна. Можна цим шляхом змусити людей виконувати накази повелителя, примусити їх робити те, що йому треба, але відродити їх не можна.

Це – влада лише над тілом людини, над її зовнішніми вчинками, але не над її душею. Завітні думки людини, її почуття, симпатії й антипатії, навіть напрямок її волі, врешті-решт, від цієї сили не залежать і їй не підпорядковані, і якщо наймогутніший володар її спробує впливати на людське серце моральними й духовними методами, то одними заходами примусового впливу він нічого не доб’ється. Штрафами і покараннями людину не можна зробити святою. Важко сказати, що сталося б із християнством і наскільки великим був би його успіх, якби його спробували поширювати заходами насильства. Такий спосіб, незгодний із самим духом християнства, ставив би його у внутрішнє протиріччя із самим собою і, зумовлюючи тим його слабкість, прирікав би всі спроби поширення на повну невдачу. Принаймні там, де нерозумні ревнощі гірших представників християнства, які не зрозуміли духу своєї віри, вдавалися до таких способів, вони незмінно призводили не просто до невдач, а до найганебніших поразок, що надовго засмічували ґрунт для успішного поширення Христової віри кращими методами. Іслам, який від самого початку зіткнувся з християнством на полі битв, можливо, саме тому залишився назавжди таким замкнутим і малодоступним для християнського впливу. Іспанська пропаганда християнства в Мексиці серед індіанських племен інквізиційними засобами, тобто тортурами та стратами, викликала в тубільців лише страшну ненависть і відразу до нього. Коли одного з них іспанський чернець-місіонер умовляв прийняти християнство, обіцяючи за це звільнення його від тортур і від загрози спалення на вогнищі, а в майбутньому рай з його блаженством, дикун насамперед запитав, чи є в цьому раю іспанці?

Є, – відповів чернець, – але тільки хороші!

Найкращі з них, – заперечив індіанець, – нікуди не годяться… Не хочу з ними зустрічатися і не треба мені вашого раю… Краще спаліть мене!

Такі плачевні результати поширення віри Христової вогнем і мечем.

Навіть негативні результати, коли, наприклад, намагаються розбестити суспільство або окрему людину зовнішніми примусовими засобами, досягаються не цілком.

Не можна не зізнатися, що бути сильним у звичайному мирському розумінні – дуже заманливо для недосвідченого християнина: мати владу над іншими людьми, примушувати їх працювати на себе, не робити нічого самому, бути оточеним натовпом служителів або рабів, готових коритися одному руху руки, наказувати, розпоряджатися – все це так тішить наше самолюбство, наше марнославство, нашу лінь. Недарма навіть найкращі учні Господа не відразу можуть позбутися цих спокусливих настроїв. Припускаючи, що їхній Учитель колись стане великим, могутнім володарем Землі, яким, на їхню думку, має бути Месія, сини Зеведеєви вже заздалегідь просять, щоб у цьому царстві влади, слави і блиску на їхню частку дісталися найкращі місця (Мк. 10:35-37).

Але для творення не такого царства прийшов Спаситель і не таку владу хоче Він дати Своїм учням. Йому потрібна душа людини та її любов, і шлях до цього – служіння.

На противагу мирському розумінню бути сильним у християнському розумінні – значить забути себе для інших, бути всім слугою, віддати свої сили і здібності для загального блага і перемагати не насильством, а смиренним служінням. Світ каже: треба змушувати інших служити собі. У цьому життєва мудрість.

Християнство вчить: треба самому служити іншим. У цьому сила і щастя життя.

Це і є та величезна сила, яка оновила й відродила древній розтлінний світ і змусила його схилитися до ніг Христа.

“не пануючи, …, а подаючи приклад”, за словом апостола Петра (1Пет. 5:3), не панувати, але служити – ось правило, яке не повинен забувати жоден християнин, якщо він розраховує впливати на інших.

“Ми, сильні, – пише апостол Павло, – повинні терпіти немочі безсильних і не собі догоджати. Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання. Бо й Христос не Собі догоджав” (Рим. 15:1-3).

Цю заповідь служіння залишив Господь Своїм учням і послідовникам у зворушливі хвилини останньої, прощальної вечері, коли Він розкривав перед ними все, що було особливо важливим і потрібним для їхньої справи. З якою незабутньою силою дано цей урок:

“Перед святом Пасхи Іісус, знаючи, що прийшов Його час перейти з цього світу до Отця, показав на ділі, що, полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх. І під час вечері… встав… зняв з Себе верхню одежу і, взявши рушник, підперезався. Потім налив води в умивальницю і почав умивати ноги учням і обтирати рушником, яким був підперезаний… Коли ж умив їм ноги і надів одежу Свою, то знову возліг і сказав їм: чи знаєте, що Я зробив вам? Ви називаєте Мене Учителем і Господом, і правильно кажете, бо Я Той і є. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам” (Ін. 13:1,2,4-5:12-15).

Давши таке правило Своїм учням, Господь і Сам усе життя залишався йому вірним. Його життя було суцільним служінням людям. “Син Людський, – каже Він, – не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох” (Мк. 10:45).

У цьому дивовижному житті, можливо, найдивовижніша риса – це його цілковита присвяченість іншим. Особистого життя, окремого і незалежного від служіння людям, у Господа Іісуса Христа не було.

Ми знаємо багато видатних людей надзвичайної моральної висоти і чистоти, які віддали своє життя служінню ближнім. Але ніхто з них не міг для цього служіння забути себе і власні потреби цілком. У їхній діяльності завжди дві спрямованості: одна для інших, інша для себе. Останній рід діяльності може займати найнікчемніше місце в їхньому житті, але зректися його не могли навіть апостоли.

Але в житті Господа немає нічого подібного. У всьому Євангелії ви не знайдете жодної сцени, жодної фрази, яка видавала б турботу Спасителя про Свої особисті потреби та потреби. Цілісність Його життя, суцільно пройнятого ідеєю служіння, вражає. Усе воно наче вирізане з одного шматка найчистішого кристала, де немає ані найменшої плями себелюбних думок.

Але свого вищого вираження цей подвиг служіння досягає на Хресті, у страшній, болісній смерті, і цим Господь Іісус Христос переміг світ.

Свято і з цілковитою самовіддачею виконали заповіт свого Учителя й апостоли, віддавши своє життя справі заповіданого Ним служіння. І саме цим шляхом, шляхом смиренного служіння, приводили апостоли язичників до послуху віри і поширювали Церкву Христову. Ось кілька цитат із послань апостола Павла, які з’ясовують настрої і характер цього переможного служіння.

“Ми як сміття для світу, – пише апостол Коринтянам, – як порох, що усі топчуть донині” (1Кор. 4:13).

“Будучи вільним від усіх, я всім підкорив себе, щоб більше придбати” (1Кор. 9:19).

“у мене щодня наплив людей, турбота про всі церкви.
Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? Хто спокушається, за кого б я не палав?” (2Кор. 11:28-29).

І цим-то саме поневоленням себе всім і досягалася незвичайна сила впливу на людей.

“Ми невідомі, – продовжує він, – але нас впізнають… ми бідні, але багатьох збагачуємо; ми нічого не маємо, але всім володіємо” (2Кор. 6:9-10).

Люди йдуть добровільно тільки під ярем любові. Це закон психології, і боротьба зі злом, що проникло в людське серце, можлива тільки на ґрунті служіння.

Тому й послідовникам своїм той самий апостол заповідав: “Благаю вас, браття, милосердям Божим, віддайте тіла ваші в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого” (Рим. 12:1).

“Не будь переможений злом, а перемагай зло добром” (Рим. 12:21).

Вірні цьому заповіту християни перших століть завжди намагалися перемагати зло добром, і грізний колись язичницький світ змушений був поступитися силі добра християнського життя. Це високе життя – життя самовідданого служіння, в очах язичників завжди було найсильнішим аргументом на користь християнства. “Подивіться, як живуть християни”, – говорили вони, звертаючись до віри Христової. Навіть Юліан-відступник, один із найзапекліших гонителів Христа, змушений був визнати висоту і безкорисливу благодійність християнського життя. “Соромно нам, – писав він в одному рескрипті, – що ці галілеяни дбають не тільки про своїх, а й допомагають і нашим бідним та голодним, тоді як ми залишаємо їх у зневазі”. Поширення християнства і його швидкі успіхи тим і пояснюються, що не зброєю, а любов’ю і турботою безкорисливого служіння поширювали його перші християни.

Ось типовий випадок для того часу з житія святого Пимена. У молодості він був язичником і служив в імператорській армії. Багато труднощів і небезпек довелося йому перенести. Особливо стомлювало похідне життя з його нескінченними маршами важкими дорогами, тому що на той час допоміжних обозів при армії не було, і вся амуніція, необхідна для боїв та облог, навантажувалася на солдатів. Втома збільшувалася ще від поганого харчування і від неспокійних ночівель у нашвидкуруч поставлених таборах. У селищах зупинялися неохоче, бо язичницьке населення ставилося до військ майже вороже, знаючи, що військові постої завжди пов’язані з реквізиціями та насильствами.

Одного разу після довгого, виснажливого походу розпеченими дорогами під пекучими променями південного сонця війська вступили в село, де змушені були зупинитися для відпочинку, і незвичайне явище вразило солдатів.

Зазвичай у всіх селищах, де передбачалася зупинка, незмінно повторювалося одне й те саме: щойно тільки передні шеренги солдатів з’являлися на околиці, як життя на вулицях завмирало, зачинялися вікна, зачинялися на засув двері, і всі намагалися куди-небудь сховатися, щоб не пустити до себе солдатів і не ділитися з ними своїми мізерними запасами.

До таких зустрічей війська давно звикли, цього всі очікували і навіть перестали цим дратуватися. Але те село, в яке вступив тепер легіон, було якесь незвичайне.

Коли загін сягнув центральної площі й зупинився, його оточили селяни, які навперебій пропонували свої послуги: чоловіки й жінки тягли великі кошики з хлібом і плодами; молоді дівчата з милою посмішкою простягали глиняні глечики, повні кришталевої холодної води; навіть діти довірливо підбігали до суворих воїнів, вкритих пилом і потом, і пригощали їх соковитими смоквами.

– Мабуть, тут багато родичів у наших легіонерів! – зауважив молодий солдат, спостерігаючи цю картину.

– Родичів? Ні… – заперечив сивовусий центуріон, який провів у походах півжиття. – Це християни! Їхній Бог велить любити людей і служити всім…

“Який хороший Бог! – подумав юнак. – Наш Юпітер цього не велить!.. Хороша віра! Треба дізнатися її краще… Тільки б закінчити похід…”

Юнак став згодом великим світильником християнства. То був преподобний Пимен.

Так завойовували християни грубі серця язичників. Чарівності любові важко було опиратися. Навіть там, де поставали важчі й складніші завдання, де треба було відродити людину й перевиховати її порочне серце, поганого зробити добрим, злого – добрим, невіруючого – справжнім християнином, і там застосовувався й діяв успішно тільки спосіб служіння.

Святий Серапіон Синдоніт одного разу продав себе в рабство єретикові-маніхею, щоб, врятувати його і навернути в християнство.

Становище рабів на той час було жахливим, але святий мужньо ніс важкий хрест принижень, побоїв, непосильної праці, натхнений своєю великою метою. Завжди старанний, завжди готовий до послуг, завжди привітний і радісний, він привернув до себе увагу свого господаря, мало-помалу завоювавши його повагу, любов і довіру і, користуючись своїм моральним впливом, переконав нарешті відмовитися від маніхейської єресі.

Подвиг служіння як засіб відродження людської особистості не втратив свого значення і в даний час. Якщо ми зовсім не знаємо випадків виправлення людини під впливом насильницьких заходів, то прикладів глибокого, доброчинного, відроджувального впливу подвигу служіння дуже багато.

Ще так недавно славився притулок для бездомних волоцюг Варвари Олександрівни Шкляревич, або сестри Варвари, як її зазвичай називали, яка віддала своє життя служінню найостаннішим покидькам суспільства, безпритульним волоцюгам і злочинцям із вовчими квитками.

Сестра Варвара була глибока християнка з люблячим чуйним серцем. Одного разу за містом вона зустріла групу дивних людей: в опорках на босу ногу, в дірявих лахміттях незважаючи на різкий осінній вітер, з посинілими від холоду обличчями, з червоними кострубатими руками, які вони марно намагалися зігріти, засовуючи у вузькі рукави, насуплених, нещасних…

Вони розговорилися.

Виявилося, що це “колишні” люди, забезпечені за різні проступки так званими вовчими квитками, або прохідними свідоцтвами, що позбавляли їх права надовго залишатися на одному місці, здобувати осілість і прирікали на постійне бродяче існування. Сестра Варвара була приголомшена.

“Які вони жалюгідні, нещасні!.. – розповідає вона. – Тремтять, кутаються у свої лахміття! Голодні, напівроздягнені, багато хворих… Але ж треба ж і їх пожаліти! Адже і в них душа! Адже і за них помер Христос!”

Сестра Варвара вміла жаліти. Вона відкрила для своїх “розбійничків”, як вона їх називала, їдальню, де вони могли б хоч трохи відпочити, вгамувати голод, обігрітися, просушити свої лахміття. І тут, в убогій обстановці цієї їдальні, серед волоцюг і занепалих людей, новачків, які послизнулися, і закоренілих злочинців, нещасних і порочних, розгорнулося і розквітло велике серце цієї жінки. Її любов, привітність, уміння пожаліти й зрозуміти непереборно діяли на обшарпаних, брудних клієнтів її їдальні… І часто перед великим дерев’яним розп’яттям, яке стояло там, під впливом її ласки й участі молився й плакав гарячими, очисними сльозами замордований, здичавілий волоцюга, збираючись розпочати нове життя.

Але не всяке служіння може досягати таких результатів. Щоб мати благотворний вплив на людське серце, подвиг служіння повинен задовольняти відомим обов’язковим умовам, які надають йому внутрішню духовну силу.

По-перше, цей подвиг має бути з’єднаний з любов’ю; служіння тільки зовнішнє, холодне, без внутрішньої участі навряд чи справить доброчинне враження і навіть може бути не оцінене, як не цінуємо ми платних послуг найманої прислуги або послуг чиновників у присутніх установах.

“Якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені в тому ніякої користі”, – каже апостол (1Кор. 13:3).

“Усі жертви і милостині нищим, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – не замінять любові до ближнього, якщо немає її в серці; тому під час подавання милостині завжди потрібно дбати про те, щоб вона подавалася з любов’ю, від щирого серця, охоче, а не з досадою і прикрістю до них. Саме слово милостиня показує, що вона має бути справою і жертвою серця, і подаватися з розчуленням або жалем про тяжкий стан жебрака.

Якщо в справах милосердя потрібна любов, то особливо потрібна вона в справі духовного служіння людям, бо вона-то і є, головним чином, відроджувальною силою в цьому служінні. Кому доводилося бувати у наших старців-подвижників, той знає вплив цієї любові. Вона проявляється в них як “якась благодатна здатність того “засвоєння” собі, своєму серцю кожного ближнього, яке дається християнинові, який досяг найвищого дару християнської любові, і робить його подібним до Пастиреначальника, про Котрого сказав пророк, а потім євангеліст: “Він взяв на Себе недуги наші і поніс хвороби” (Мф. 8:17). Через це благодатне засвоєння кожна душа, що болить гріхами або зневірою, або невір’ям, відчуває, що вона не чужа для старця, що дух його з любов’ю і співчуттям об’єднує її та немовби повідомляє їй своє власне життя, свої власні сили, навіть не особисті власні, а якісь вищі, притаманні їй, і вже не словами, а відчуттями, що безпосередньо передаються, каже: “Тому благаю вас: подібні мені будьте, як я Христу” (1Кор. 4:16). Відчуття ці подібні до тих, які відчуває зовсім знеможений мандрівник, коли добрий силач, що зустрів його, візьме його під руку і дружньо почне спонукати до закінчення шляху, вказуючи на теплий притулок, що видніється вдалині… Звісно, це духовне піднесення, що проявилося в грішнику або в заперечувачу, ще не є його повним наверненням, але воно повернуло йому тепер повну можливість останнього”. Архієпископ Антоній (Храповицький).

Сила впливу цієї проникливої любові величезна і виявляється навіть зовнішнім чином.

Одного разу в Оптину пустинь, що славилася своїми старцями, приїхав невіруючий дворянин. У той час старцем пустелі був отець Амвросій, добре відомий православному народу своїм подвижницьким життям і смиренною любов’ю до всіх.

“Досить підійти до отця Амвросія, щоб відчути, як сильно він любить”, – говорили про нього люди, які знали його. Але дворянин, який приїхав шукати поради й опори у своїх сумнівах, спочатку не хотів звернутися до нього. Щось не допускало, відчувався якийсь внутрішній спротив. З великими труднощами келейнику о. Амвросія вдалося вмовити його переломити себе і прийти в “хибарку”, де відбувалися прийоми старця. З важким почуттям виконав він це, але якоїсь дивної, глухої злоби до подвижника, що піднімалася в серці, подолати не міг, незважаючи на зусилля. Коли відчинилися двері келії старця й о. Амвросій вийшов до народу, що чекав на нього, дворянин із буркотливим роздратуванням відійшов у кут.

Отець Амвросій обвів усіх очима і прямо попрямував до нього. Не кажучи ні слова, він поклав йому руку на голову і подивився в очі своїм люблячим поглядом.

“Що зі мною сталося тоді, – розповідав потім дворянин, – я не розумію, не можу пояснити, але знаю тільки одне, що я опустився на коліна…”

Це не була сила гіпнотизму. Це була сила любові.

Цю чарівність люблячої душі відчув і визнав за о. Амвросієм навіть такий скептик. Амвросієм навіть такий скептик і ворог православного чернецтва, як граф Л. Толстой. Після однієї зустрічі й розмови зі смиренним старцем він не міг утриматися, щоб не зауважити: “Цей отець Амвросій зовсім свята людина. Поговорив із ним і легко стало на душі… Відчуваєш близькість Бога…”

Друга умова плідності подвигу служіння – це смирення. Навіть любов не може відродити людське серце без смирення. Любов горда, любов, сповнена зарозумілості, зазвичай деспотична і вимоглива і може скоріше замучити людину, яка стала її жертвою. У результаті часто виходить взаємне озлоблення.

Смирення в подвигу служіння полягає не стільки в тому, що людина бере на себе найнижчу і найбруднішу роботу, а головним чином у цілковитій безкорисливості та відсутності егоїстичних мотивів любові. Ми всі знаємо, що любити можна або для себе, або для іншого, любимого. Плотська любов, закоханість, любов нареченого до нареченої – ось типовий зразок любові для себе. Людина тут шукає насамперед свого щастя, своєї насолоди, своїх вигод. Думка про щастя іншого, любимого, є звичайно тут другорядною, лише як умова власного щастя, і наявність цього себелюбства в любові найяскравіше проявляється тут у почутті ревнощів з їхньою злістю і мстивістю. Але можна любити, забуваючи себе, любити для іншого, не чекаючи для себе рівно нічого і думаючи лише про щастя любимого, хоча б для цього довелося пожертвувати особистим щастям і засудити себе на безвихідне горе і страждання. Ця смиренна любов, яка “не шукає свого” (1Кор. 13:5), і є велика непереборна сила служіння. У Діккенса в його романі “Давид Копперфілд” є дивовижний зразок такої смиренної, істинно християнської любові в особі простого, зовні грубого рибалки містера Пеготті.

У своєму маленькому убогому будиночку він виховує сирітку – племінницю Еммі, до якої прив’язаний усією душею. Але страшне горе спіткало його. Еммі захоплюється молодим студентом Оксфордського університету Стірфортом, з яким виїжджає потихеньку з рідної домівки за кордон, хоча мало надії, що горда мати Стірфорта, багата аристократка, коли-небудь дозволить синові одружитися з бідною рибалкою.

Ось сцена, коли з листа племінниці містер Пеготті дізнається про її втечу:

“Ніколи мені не забути виразу його обличчя, – розповідає герой повісті, – воно в одну хвилину так страшно змінилося. Не знаю, що потім було; пам’ятаю тільки, що в кімнаті заплакали й закричали жінки, оточивши містера Пеготті; я стояв між ними з роздрукованим листом; містер Пеготті, в розстебнутій куртці, зі струменем крові – з горла, мабуть, – на сорочці; блідий, з побілілими губами, дивився на мене, не ворушиться, не промовляючи жодного слова.

– Прочитайте, сер, – вимовив він нарешті тремтячим голосом, – потихеньку, будь ласка… я не знаю, чи зрозумію відразу…

Я прочитав лист Еммі посеред мертвої тиші в кімнаті. Містер Пеготті все сидів нерухомо, але раптом схопився, схопив капелюх і почав знімати з цвяха каптан. Руки в нього тряслися; він ніяк не міг зняти його.

– Та допоможіть же хто-небудь! – нетерпляче крикнув він.

Йому дістали каптан. Він квапливо накинув його і пішов до дверей.

Куди ти, дядьку Дан? – запитав племінник, загороджуючи йому дорогу.

Пусти… я йду шукати мою племінницю!.. Одне горе, – так, одне горе для неї… Увесь світ обійду, знайду її, бідолаху… Якщо справді на неї чекає несолодке життя, вмовлю її повернутися додому…

Та де ти її будеш шукати?

– Скрізь! – відповідав старий і знову рушив до дверей…”

Він насамперед попрямував до замку Стірфортів, щоб просити матір викрадача благословити сина на шлюб з Еммі і влаштувати їхнє щастя. Його допустили до вітальні аристократки.

Пані, – сказав містер Пеготті, – ми люди прості й думаємо, що одруження без благословення батьків не буде щасливим…

Я вам прямо відповім, – сказала містрис Стірфорт, – низька родинність дівчини унеможливлює шлюб із нею мого сина.

– Пані, – повільним, спокійним тоном сказав рибалка, – ви знаєте, що значить любити своє дитя. І я знаю. Рідну дочку я не міг би любити більше за мою племінницю. Ніякі скарби не замінять мені її. Але, пані, ми всі – її рідні, між якими вона виросла, – даємо вам слово, що ніколи, ніколи в усьому житті не поглянемо більше на її гарненьке личко, якщо ви дозволите вашому синові одружитися з нею. Ми будемо задоволені тим, що вона щаслива, раз назавжди вирішимо у своєму серці, що вона далеко від нас, на іншому краю Божого світу, чекатимемо дня, коли знову побачимо її там, де всі рівні – у Господа!

Містрис Стірфорт, мабуть, була зворушена невигадливою промовою рибалки.

– Мені дуже шкода вас, – відповіла вона, – але я все-таки мушу повторити, що одруження мого сина з вашою племінницею неможливе.

Вона встала, щоб піти з кімнати.

– Не турбуйтеся, пані, – сказав рибалка, зробивши крок до дверей, – я наполягати ні на чому не буду; без надії я прийшов сюди і йду, нічого не втрачаючи.

Ми вклонилися і пішли через скляну галерею, повиту виноградом, освітлену яскравими променями сонця.

Тепер піду споряджатися в дорогу, – сказав містер Пеготті, йдучи зі мною вниз, по схилу пагорба, з вершини якого на нас гордо дивився аристократичний будинок Стірфортів.

Куди ж ви підете? – запитав я.

Шукати мою племінницю, сер… Прощавайте, містер Деві! Якщо трапиться зі мною нещастя в дорозі, запам’ятайте і скажіть колись моїй ненаглядній дівчинці, що я незмінно люблю її і прощаю!

Він дійшов до кута, весь освітлений червонуватими променями сонця, що догоряло, завернув за ріг, і ми перестали його бачити…”

І жодного слова гніву чи роздратування! Ні слова про свої обмануті надії! Жодного слова скарги на зраду і невдячність.

Це істинно смиренна любов, велика своєю безкорисливістю.

Нарешті, третя обов’язкова умова сили християнського служіння полягає в тому, що воно повинно відбуватися в Бозі.

Це означає, по-перше, що вихідним його початком має бути заповідь Божа, а основним мотивом – послух волі Божій. “Я служу ближньому, тому що цього хоче і вимагає Господь”, – ось думка, яка має становити початкову основу служіння. Тільки в цьому разі воно є стійким, постійним і стає незалежним від капризу змінних настроїв та особистих хитких симпатій і антипатій.

По-друге, це означає, що сутність почуття, яке спонукає до служіння, має бути любов до ближнього в Бозі, тобто любов до того безсмертного, незгладимого образу Божого, що є в кожній душі та який може тільки потьмяніти, але не зникнути зовсім. “Я люблю ближнього тому, що він – Боже творіння і носить у собі образ Божий”, – ось формулювання цього почуття.

Якщо наше служіння визначатиметься тим, наскільки нам приємна чи неприємна та чи інша людина, то зі сфери впливу християнського служіння підуть саме ті люди, які найбільше цього потребують, тобто люди порочні, зловредні, бо вони, зазвичай, справляють неприємне враження. У служінні святих, заснованому на любові до образу Божого в людині, завжди помічається протилежний напрямок цьому егоїстичному вибору. Преподобний Серафим з особливою любов’ю і ласкою ставився саме до найбрутальніших, невиправних грішників, і чим морально гіршою була людина, тим більше участі та прихильності зустрічала вона в преподобному. І, звісно, це правильний шлях, бо “не здорові потребують лікаря, а хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння” (Мк. 2:17).

Служіння в Бозі означає, нарешті, те, що кінцевою метою його має бути душевне спасіння людини, приведення її до Бога. “Діти мої, – пише апостол Павло до Галатів, – для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Цей відбиток образу Господа в людському серці завжди був метою апостольського служіння.

Якщо ми засвоїмо цю точку зору, то зрозуміємо, що матеріальні вигоди, які приносять інколи людям християнське служіння, не можуть бути метою самі по собі, а лише допоміжним засобом для спрямування до морального вдосконалення і для досягнення його; зрозуміємо також, що служіння не може бути пустощами або сентиментальним потуранням, бо це зазвичай буває загибеллю для душі, але допускає й суворі заходи, якщо цього вимагає головна мета наближення до Бога.

Ось чому, незважаючи на свою велику любов до новонаверненої пастви, апостол Павло вважає можливим застосування і крутих заходів. “Прошу, – пише він Коринтянам, – щоб мені, коли прийду, не вдаватися до тієї рішучої сміливості, яку думаю вжити проти деяких” (2Кор. 10:2). “Чого ви хочете? з жезлом прийти до вас, чи з любов’ю і духом лагідності?” (1Кор. 4:21). Але, звичайно, суворість допустима лише за щирої любові.

Мк. 8:11-21

Духовні керівники іудейського народу, фарисеї та саддукеї, завжди дуже уважно придивлялися до течій думки і явищ духовного життя народу. Це було необхідно для того, щоб зберегти свій вплив і тримати всі явища такого роду під контролем, не дозволяючи кому б то не було вирвати в себе панування над умами. Зрозуміло, що залишити без уваги Господа і Його проповідь вони не могли. Але, спостерігаючи Його діяльність і вчення, вони неминуче повинні були відчувати дивне роздвоєння думки, якесь внутрішнє здивування: з одного боку, чудеса Господа, незвичайний вплив Його проповіді з незрівнянною очевидністю свідчили про те, що це не проста людина, і що Божественна сила діє в Ньому.

Явища цієї сили були настільки зрозумілі, чарівність особистості Господа і святість Його життя настільки вражаючі, що багато хто не тільки з народу, а й, ймовірно, і з фарисеїв готові були визнати в Ньому Месію. Але, з іншого боку, Його життя, методи Його діяльності, самі основи Його вчення – все це докорінно суперечило сформованим століттями іудейським уявленням про Месію.

Ми знаємо вже, що в прийдешньому Месії іудеї очікували зустріти могутнього політичного діяча, грізного завойовника, блискучого царя, на подобу Соломона або Давида, який визволить свій народ від ненависного римського ярма і поверне славу колишніх царювань. Але в особі Господа з Його смиренням і лагідністю, з Його всепрощенням і любов’ю, в умовах Його блукаючого життя, сповненого поневірянь і самозречення, важко було бачити щось, що хоча б віддалено нагадувало б цей блискучий образ, створений фантазією Ізраїлю. Мимоволі й наполегливо піднімалося питання: Хто ж це?

Залишити це питання без дозволу, просто відмахнутися від нього було абсолютно неможливо. Фарисеї стежили за кожним пророком, за кожною більш-менш видатною особистістю в релігійній сфері й мусили так чи інакше визначити своє ставлення до такого великого явища, як проповідь Господа і збуджене нею в народі релігійне піднесення, тим паче, що їхньої думки з цього питання, поза сумнівом, вимагали їхні друзі та прихильники. Хто ж це? Друг чи ворог? Чи слід Його підтримувати, чи боротися з Ним і з Його впливом, розсіюючи те враження, яке Він викликав у народі?

Як ставитися до Нього? Йти за Ним? Але ж Він вимагає повного самозречення, вимагає, щоб Його послідовники віддалися Йому цілком і залишили все. Але ж це означає залишити спокійне, комфортабельне життя, ту пошану, якою фарисеї були розпещені, значні прибутки, одержувані від шанувальників і прихильниць, обіди, частування, почесні прийоми, пишний одяг – одним словом, усе те, що приносило їм становище визнаних учителів-керівників. І все це проміняти на злиденне, напівголодне існування вічних странників, які не мають даху над головою. І в ім’я чого? Заради чого? Що вони отримають у нагороду за цей подвиг і за ці поневіряння? Чи достатньо великою буде нагорода для того, щоб варто було приректи себе на убогість і відмовитися від зручностей життя?

Не йти?.. Залишитися на своїх колишніх позиціях і з висоти своєї законницької правди і старчих переказів споглядати в величавій самоті швидко розгортаючі події і наростаючий ентузіазм натовпу?..

А раптом це справді Месія?! Яка ганьба для них, народних керівників, не впізнати палко бажаного і давно очікуваного Спасителя, не приєднатися до Нього або залишитися у хвості руху, що зароджується, і поступитися жалюгідним невігласам та галілейським рибалкам біля Нього першими місцями, на які вони мають усі права за своїми знаннями, благочестям і вченістю! Не мати визначного місця при блискучому дворі Месії і в славі Його майбутнього царства – про це й подумати жахливо!

Але, з іншого боку, який ризик! Можна все втратити і нічого не набути… Хоч би там як, треба дізнатися напевно, хто це: Месія чи ні, щоб діяти безсумнівно і не помилитися в розрахунках… Треба змусити Його порушити те таємниче мовчання, яким Він оточує Свою особистість і Свою справу, не оголошуючи Себе відкрито Месією, і водночас виявляючи таку силу, яку не можна припускати у звичайній людині. І якщо це дійсно Месія, то треба переконатися в цьому напевно.

Фарисеї переживали щось на зразок біржової лихоманки з її азартними хвилюваннями і томливо-нервовим очікуванням: виграти чи програти. Зрозумілим стає те нетерпіння, з яким вони вимагали від Господа знамень, що розв’язали б їхні здивування остаточно. “Чи довго триматимеш нас у невіданні? – запитали вони Його одного разу, – якщо Ти Христос, скажи нам прямо” (Ін. 10:24).

Але хіба не було таких знамень? Хіба чудеса Господа не говорили про Нього красномовно і переконливо? Він Сам дивився на них як на свідчення: “діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене” (Ін. 10:25).

Але фарисеї вимагали знамення з неба, знамення незвичайного, можливо, подібного до того, яке дав пророк Ісая цареві Єзекії, змусивши сонце повернутися назад “на десять сходинок” (2Сам. 20:11). Зцілення різних хвороб, що представляли звичайні чудеса в діяльності Господа, були для них недостатньо переконливі. Адже вони ризикували так багато і повинні були отримати безсумнівну гарантію майбутньої нагороди, заради якої вони, мабуть, і не проти були погодитися потерпіти трохи, якщо, звісно, в нагороду вони отримають більше, ніж втратять.

Зрозуміло, чому Господь відкинув їхні вимоги і відмовився дати знамення. Ці торгаші у справі спасіння, які абсолютно не розуміли духу Його вчення, ніколи не могли бути щирими Його послідовниками. Він ніколи не обіцяв Своїм учням земних благ, і не заради матеріальних вигод треба йти за Ним.

Щастя єднання з Богом, любов до Відкупителя, святість і чистота душі як плід доброчесного життя, що співпадало з Його заповідями, – ось ті мотиви, що мають діяти в християнині, визначаючи його рішення, і котрі були чужими для черствої себелюбної душі фарисея. Християнство слід прийняти і любити заради нього самого, а не заради сторонніх нагород і зовнішніх вигод. Воно саме по собі представляє ту “коштовну перлину” притчі, заради якої треба пожертвувати всім (Мф. 13:46).

Фарисеї цього не могли, і всі знамення з неба були безсилі змусити їх прийняти такий погляд і підкоритися духу вчення Христового.

Чи одні тільки фарисеї?

Є багато людей, сам душевний склад яких перешкоджає їм бути справжніми щирими учнями Господа Іісуса Христа і перейнятися вищевказаними мотивами, обов’язковими для успіху християнського життя. У душі часто трапляються ті підводні рифи і мілини, на яких розбиваються найбільш окрилені кораблі християнської надії. Часто устрій серця вимагає докорінних змін, і над ними необхідно багато працювати, щоб зробити душу сприйнятливою до віяння духу і до голосу християнської правди.

Нам треба знати ці мілини. Треба знати, що засмічує фарватер християнського життя, так що рух уперед стає абсолютно неможливим. Тільки тоді ми дізнаємося, як обійти мілини і як вберегти душу від засмічень.

Де лежать найнебезпечніші рифи душевних настроїв?

У тому ж євангельському уривку (Мк. 8:11-21) Господь вказує типи людей, непридатних за душевним складом до Царства Божого.

“Пильнуйте, – сказав Він учням Своїм, – , бережіться закваски фарисейської та Іродової закваски”. А у євангеліста Матфея додано: “і саддукейської” (Мф. 16:6).

Ось три різні світогляди, або, точніше, три типи душевного устрою, нездатних сприйняти слова життя вічного і приречених на повсякчасний розрив із Христом: іродіани, саддукеї, фарисеї.

Що це за люди? І що заважає їм прийняти на себе благе ярмо і легкий тягар Христа?

Іродіани – це люди, які долучилися до партії Ірода-правителя і підтримували його, незважаючи на його чужоземне походження. Багато з них були придворними при царі, домігшись свого становища лестощами, низькопоклонством і різними темними послугами. Це становище вони дуже цінували і дуже боялися його втратити. Кар’єра, високе становище, зручності та розкіш життя – це було для них усе. Ні про що інше вони не дбали. Вимоги релігії, інтереси суспільного життя, страждання рідного народу їх хвилювали дуже мало. Це були опортуністи в найгіршому сенсі слова. Для особистого ситого, безтурботного існування вони готові були пожертвувати всім. Любов до інших не була вимогою їхніх переконань.

Пружиною діяльності й основним тлом їхнього життя був найгрубіший, непідфарбований, тваринний егоїзм. Правила вищої моралі, вчення про необхідність самовіддачі для блага ближніх, усі ідейні устремління душі, що намагається відірватися від землі для неба, могли викликати на їхніх вустах лише посмішку. Ці тонкощі були не для них.

Що могло їм дати вчення Христа і чим могло привернути до себе? Страждання, позбавлення, добровільна убогість і тіснота життя, постійний хрест терпіння, служіння іншим, яке сягає повного забуття власних інтересів, усе, з чим нерозривно пов’язувалося християнське життя, – усе це було якраз протилежне до того, чого вони прагнули і чого домагалися.

Чи їм, розпещеним царедворцям, які любили тільки розкіш і блиск життя, було зрозуміти й оцінити радість бідного, безпритульного існування, багатого лише духовною свободою і чистотою релігійних переживань?

З послідовниками Господа вони, ймовірно, не могли навіть знайти спільної мови, не могли їх зрозуміти і з’єднатися з ними ні подумки, ні духовно, як олія не може з’єднатися з водою. Це були люди двох різних космосів життя і абсолютно протилежних світоглядів; блискучим царедворцям бідні галілеяни з їхнім незбагненним аскетизмом мали здаватися просто божевільними, вартими одного лише презирства.

Якщо вони вступають до лав ворогів Господа, то головним чином тому, що в Його справі вбачають небезпечне політичне явище, з огляду на Його вплив на маси й розділяючи звичайні серед іудеїв забобони про Месію як завойовника й визволителя від римського ярма, у підтримці якого та й загалом всього наявного урядового устрою, що забезпечував їм дозвільне, сите життя, вони, звісно, були зацікавлені.

Таким чином, егоїзм, особисте себелюбство, якими були пройняті їхня натура і життя, непереборно відштовхували їх від Христа.

І до теперішнього часу це людське себелюбство представляє одне з найнебезпечніших підводних каменів християнського життя. Якщо не розламати його і не видалити, то йти за Христом неможливо. Неможливо і з’єднатися з Ним коли-небудь.

“Хто приходить до Мене, – каже Господь, – і не зненавидить… ще й життя свого, той не може бути Моїм учнем… Хто не відречеться від усього, що має, не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26:33).

Щоб бути достойним Господа, треба забути, позбутися себе і відмовитися від усього. Людина, яка дорожить своїми зручностями і не бажає нічим пожертвувати для ближніх, у Царство Боже увійти не може.

Є стара благочестива легенда.

В одному з монастирів жив колись ігумен високого подвижницького життя, який безперестанку молився за братію і невідступно, з великою ретельністю та сльозами просив Бога, щоб усі ченці його обителі удостоїлися Царства Небесного.

Одного разу всю братію було запрошено на свято в сусідній монастир. Ігумена затримали якісь справи, і він обіцяв прийти пізніше. Ченці вирушили без нього.

На дорозі їм трапився подорожній, покусаний звірами. Бідний старий від сильної втрати крові не міг уже рухатися і лежав біля лісової стежки. Братія підійшли до нього, поговорили, розпитали, поспівчували і… вирушили далі, залишивши його лежати в лісі.

До монастиря, куди вони йшли, було далеко, а їм хотілося потрапити туди до служби, і особливо до обіду. Бути в гостях, на святковому обіді – це задоволення так рідко випадало на їхню долю. Треба було поспішати, і затримуватися на дорозі, щоб перев’язати пораненого і віднести його куди-небудь у спокійний притулок, у них не було часу. Годиною пізніше цим же шляхом проходив ігумен. Покусаний старий усе ще лежав нерухомо біля дороги, і, здавалося, життя майже залишило його. Лише зрідка він тихо стогнав. Ігумен підійшов до нього, і серце його стиснулося співчуттям. Він нахилився до нещасного, перев’язав його рани як умів, і підняв його з землі, намагаючись поставити на ноги. Залишити вмираючого в лісі було неможливо.

– Можеш ти йти як-небудь? – запитав він.

Старий тільки глухо стогнав.

– Опирайся на мене, – продовжував ігумен, – будемо рухатися разом, потихеньку… Тут недалеко я знаю житло…

Він обняв старого старезною рукою і намагався змусити його йти. Усе було марно: той не тримався на ногах і повис на його руці, як мішок із потертю. Тоді ігумен став на коліна, поклав пораненого подорожнього на свої старечі плечі, піднявся повільно і потягнув свою ношу, крекчучи, спотикаючись і ледве переступаючи слабкими ногами; для його похилого віку тяжкість була не під силу.

Він майже не сподівався донести. Але серце його розривалося від жалості, і залишити бідняка без допомоги він теж не міг. І дивна річ: у міру того, як він рухався вперед, тягар на його плечах ставав дедалі легшим і легшим, і, нарешті, відчуття його припинилося зовсім.

Ігумен озирнувся і остовпів. На плечах не було нікого! Старий зник!!!

І тільки здалеку пролунав тихий голос: “Неможливо виконати молитву твою, бо справи твоєї братії інші, ніж твої… Спонукни їх іти твоїми стопами, бо інакше не увійти їм до Царства Божого!..”

Таким чином, черствість серця і байдуже ставлення до ближнього є рішучою перешкодою для єднання з Христом. Християнство, насамперед за своїм практичним здійсненням, є служіння ближнім.

Господь прийшов для того, “щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох” (Мк. 10:45). А оскільки Він вимагає від Своїх учнів, щоб вони слідували за Ним, тобто наслідували приклад Його життя, то зрозуміло, що обов’язок служіння лежить на всіх християнах і має становити головну мету їхньої діяльності. “Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною” (Мк. 8:34). “Хто не бере хреста свого і йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10:38). Іншими словами, хто не наслідує Господа в служінні ближнім до готовності покласти за них душу свою, як це зробив Спаситель, той не достойний Його.

Але егоїзм, або себелюбство, відштовхує людину від служіння іншим, і ця відсутність служіння, черствість і байдуже ставлення до ближнього є звичайним зовнішнім проявом егоїзму.

У свідомості ця вада проявляється як відкрито нахабне або лицемірно замасковане правило життя: “Лише мені було б добре, а до решти мені байдуже!..”

Це і є Іродова закваска, свого роду вада серця. У розумовій області, області думки часто зустрічається інша вада, що робить людину непридатною для Царства Божого, вада, яку Господь називає “саддукейською закваскою”.

Точне походження слова “саддукей” не встановлено. Воно походить або від імені первосвященника Садока, або від єврейського слова “уедаках”, що означає “справедливий”. Ця назва, здається, означала насамперед за часів Іоанна Гіркона партію, що складалася головним чином зі священників, яка на противагу перебільшенням фарисеїв задовольнялася справедливістю в тому вигляді, в якому її вимагав текст закону. Це були позитивні уми свого часу. Віддані чуттєвості й пройняті матеріалізмом і сумнівами, вони не вірили в існування іншого світу. Думка про загробний світ здавалася їм божевіллям. Вони невисоко цінували Пророків і приймали закон у тісному розумінні як мудрий устав, що стосується речових вигод і земних предметів. Вони стверджували, що ніщо в законі не доводить безсмертя, чому й воскресіння мертвих заперечували. Будучи розумами обмеженими, вони знаходили безглуздими вчення, які були чужими їхній мудрості, бо спиралися на букву закону. Їх можна назвати скептиками, бо вони негативно або з великим сумнівом ставилися до багатьох питань і явищ духовного світу і духовного життя. Безсумнівними для них були лише явища відчутні, осяжні. Усе, що було недоступне їхньому розумінню або виходило за межі їхнього чуттєвого досвіду і їхньої книжкової вченості, вони просто заперечували. У цьому відношенні вони нагадують реалістів або позитивістів нашого часу гіршого відтінку.

Водночас, складаючись переважно зі священників і людей великої, хоча хибної вченості, саддукеї звикли почуватися керівниками розумового життя народу, до якого, слід сказати, ставилися з великим презирством за його темряву і неосвіченість.

Цим становищем розумових вождів вони нікому нізащо не поступилися б і тому з надзвичайним фанатизмом і нетерпимістю ставилися до всіх думок і навчань, які виходили не з їхнього табору і не узгоджувалися з їхніми поглядами. Вони взагалі вирізнялися розумовою зарозумілістю і любили вдаватися до злого глузування.

Таким чином, їхній основний настрій і їхню головну ваду можна визначити як розумову гордість. Якщо взагалі найбільший недолік і невикорінену ваду в людей становить таємна гордість, то, мабуть, найнебезпечніший її різновид є гордість ума. Її сутність полягає в тому, що людина, схиляючись до самозвеличення перед своєю особистістю і особливо перед своїми розумовими здібностями, починає вважати себе саму єдиним непогрішимим авторитетом у розв’язанні всіх питань і внаслідок цього відмітає все, чого не розуміє, бо у своєму самозвеличенні взагалі не припускає думки, що можуть існувати речі, які перевищують її розуміння. У людях саддукейської складки це неминуче призводить до матеріалізму, скептицизму і невір’я, тому що в сфері віри необхідно визнати обмеженість людського розуму, смиренно схилитися перед таємницею, що оточує людину звідусіль, і багато чого з пояснень цієї таємниці прийняти без власної раціоналістичної перевірки, тому що в багатьох питаннях віри така перевірка абсолютно неможлива. Але цього обмеження самовільно захоплених прав ума розумово горді люди не бажають і не можуть допустити. У свідомості це формулюється так: “Я все можу зрозуміти. Якщо ж я цього не розумію і мені кажуть, що таке розуміння для мене навіть неможливе, то ясно, що це нісенітниця, казка, байка!”. Так неминуче народжується негативне ставлення до духовного світу, недоступного для людського розуму.

Простоти й цілісності віри в таких людях не може бути, бо така віра вимагає від людини вміння абсолютно відмовитися від своїх міркувань і, не довіряючи силі свого розуму, шукати істини тільки в Бозі з повною готовністю прийняти цю істину без усякого сумніву, хоч би у якому вигляді дана вона була людській свідомості Богом. Розумова гордість цьому перешкоджає, і сумніви, що виникають на ґрунті протиріччя даних істин і власних міркувань, тут неминучі. А тим часом, як каже апостол Яків, “той, хто сумнівається, подібний до морської хвилі, яку вітер здіймає і розвіває. Хай не думає така людина одержати що-небудь від Господа. Двоєдушна людина не стійка на всіх шляхах своїх” (Як. 1:6-8).

Гірка іронія і трагічна небезпека становища цих гордих розумників полягає головним чином у тому, що, не бажаючи смиренно схилятися під Боже ярмо простодушної віри і самовпевнено намагаючись
стати господарями і хазяїнами свого розумового життя, вони насправді стають зазвичай безвільними рабами диявола і жалюгідною іграшкою в його руках, слідуючи в усьому його лукавим навіюванням, які вони приймають за власні. Ця сумна історія, що постійно повторюється, має багатовікову давнину і веде свій початок від падіння перших прабатьків. Пригадаймо, що сутність цього падіння саме в тому й полягала, що, відмовившись у пориві хибної гордості від дитячої довіри до Бога та намагаючись власними зусиллями здобути Божественне знання добра й зла, люди опинилися насправді лише посміховиськом та обманутою жертвою змія-спокусника. Хто не хоче бути рабом Божим, той неминуче стає рабом диявола. Цей вічний закон так само непорушний у сфері розумової, як і в усіх інших.

Психологічно це пояснюється просто.

Ми, звичайні люди, без великого духовного досвіду, майже ніколи не усвідомлюємо, що думки, які народжуються в нашій голові, навіяні нам якоюсь сторонньою силою. Вони завжди видаються нам нашими власними, і вже через одну цю обставину вони мають вирішальне значення для напрямку нашої діяльності. “Я виконаю це, тому що це моє бажання”, – ось звичайне навіювання самовільного себелюбства, але люди смиренні, які не надто довіряють своєму розуму, вдивляючись у моральну недоброякісність своїх думок, порівняно легко можуть припустити, що вони є плодом диявольського нашіптування і придушити їх у зародку. Інша справа людина розумово горда. Вона просто не може припустити, що нею володіє диявол, і її міркування, свідоме чи несвідоме, у цьому разі приблизно таке: “Ось моя думка… Вона зародилася в геніальній голові, вийшла від мого “я” і має бути доброю, бо моє “я” прекрасне. А якщо думка гарна, то чи можливо визнати її плодом диявольського навіювання?! Швидше, вона дана Богом, що діє через мене, як вище осяяння духу. У крайньому разі, це моя власна думка, а якщо моя, то, значить, хороша!” І свідомість, затуманена самозвеличуванням, перестає навіть розрізняти справді погане від хорошого: добре все, що моє, що вийшло від мене, – у цьому весь моральний критерій. Диявол майстерно цим користується і, навіюючи погані думки й бажання, які горда людина сприймає за власні, змушує її робити з рабською покірністю все, що завгодно спокусникові, хоча людина весь час упевнена, що творить тільки свою волю і домагається її виконання нерідко із завзятістю і фанатизмом. Ці сліпі люди, які не розуміють, що їх ведуть на поводу, – найкращі слуги диявола.

Цим-то особливо і небезпечна саддукейська закваска розумової гордості. Цих людей важко напоумити, важко відкрити їм очі на їхнє справжнє становище, переконати їх, що “мудрість світу цього – безумство перед Богом” (1Кор. 1:20) і що з усією уявною перевагою свого розуму вони не більше ніж сліпі обдурені дурні. Зізнатися в цьому для них неможливо, бо цьому перешкоджає гордість.

Є гарна турецька байка.

В одному з вілайєтів Оттоманської держави жив колись старий городник Ібрагім. Він непогано знав свою справу і добре торгував овочами. Погано було лише те, що він вважав себе найрозумнішою людиною у вілайєті, а може, й у всьому султанаті. Особливо переконувався він у своїй мудрості, коли розмовляв або радився зі своєю дружиною Фатімою. Її промови настільки були дурнішими за його думки, що він мимоволі захоплювався своєю розумовою перевагою. Тому в нього було навіть правило: “У скрутну хвилину життя запитай поради в дружини і зроби якраз навпаки”.

Одного разу сусід затіяв з ним суперечку, і Ібрагіма викликали до каді для допиту.

Відомо, що правосуддя в усіх країнах, де сяє віра пророка Магомета, з тріщиною і, перш ніж довіритися йому, треба цю тріщину заткнути.

Мудрий Ібрагім знав це добре.

– Дружино, – сказав він, – що мені звезти до каді? Кличе для допиту, хай подовжить Аллаг його дні!

– Віз стиглих кавунів, – відповідала Фатіма. – Каді їх любить.

“Яка дурна! – подумав Ібрагім. – Через таку дрібницю везти кавуни! Гарні будуть і огірки!”

Він поклав у кошик огірків, вибираючи гірші, пожовтіліші, і вирушив.

У воротах будинку каді його зупинив здоровий аскер.

– До каді? – запитав він. – А перепустка де?

Ібрагім показав йому кошик.

Аскер подивився, повільно вибрав із кошика найжовтіший, перестиглий огірок, понюхав і з усього розмаху жбурнув ним у поголену голову Ібрагіма. Звучно тріснув огірок і заліпив соковитою м’якоттю все обличчя “мудрого” городника. За першим огірком пішов інший, третій і так далі, поки весь кошик не був спустошений. А поки аскер займався цим і розплющував огірки один за одним на мудрій голові Ібрагіма, той стояв і думав: “Який я розумний! І як добре, що я не послухався дружини!.. Огірки ще можна терпіти, а якби мою голову стали так обстрілювати кавунами!”

Байка додає: “Найбезсумнівніший дурень той, хто вважає себе найрозумнішим”.

Якщо розумова гордість представляє найбільший порок, що перешкоджає вступу до Царства Божого в сфері думки, то в сфері волі ми знаходимо іншу ваду, не менш шкідливу, яку Господь називає “закваскою фарисейською” і визначає як лицемірство: “остерігайтеся закваски фарисейської, яка є лицемірство” (Лк. 12:1).

У 23-й главі Євангелія від Матфея Господь докладно з’ясовує психологічну сутність лицемірства у Своїй грізній викривальній промові проти фарисеїв, докоряючи їм у тому, що вони “говорять і не роблять: зв’язують тяжкі ноші, які незручно носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть ворухнути їх; всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди; … поїдаєте доми вдовиць і лицемірно довго молитесь; … даєте десятину з м’яти, анісу і тмину, і залишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру; … відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте”. Усе це в результаті й дає тип лицемірного святоші-фарисея, який “на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня, уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти” (Мф. 23:3-5,14,23-24:27-28).

Яким чином зароджується в душі лицемірство?

Іноді воно з’являється внаслідок того викривлення душевного складу, коли головним центром життя для людини є не Бог, а земні вигоди і переваги, і коли релігія служить лише засобом для досягнення цих цілей, втрачаючи свій істинний характер чистого служіння Богові. Безсумнівно, люди такого типу були в середовищі фарисеїв, бо Господь говорить про них, що вони “приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44), та й у своїй вимозі від Господа знамення вони надто явно виявили, як ми бачили, свою прихильність до питань земного благополуччя. Але таких запеклих лицемірів, які одразу починали б своє релігійне життя і діяльність зі свідомого обману, приховуючи в душі свої дійсні низинні життєві цілі, порівняно мало.

Набагато частіше лицемірство є плодом духовної ліні. Річ у тім, що щире служіння Богові та влаштування свого спасіння вимагає постійної праці над собою і безперервного напруження духу. Це завжди становить великі труднощі, і тому не дивно, що в людей, духовно недбалих або ледачих, починає поступово підмінятися суто зовнішнім виконанням релігійних обов’язків, без внутрішньої душевної участі, що незрівнянно легше. Людина, як лукавий найманець, починає обманювати Бога, приносячи Йому в дар замість золота душевних настроїв і любові показну мішуру тілесних подвигів і ритуального служіння. Обманює вона Бога і в молитві, абсолютно не співчуваючи душею молитовним словам і часто навіть не думаючи про їхній сенс. Мало-помалу це зовнішнє, обрядове служіння Богу стає звичкою, і тоді легко створюється ґрунт для лицемірства.

Спочатку виникають докори сумління, бо людина все-таки внутрішньо відчуває, що служіння її нечисте і нещире. На допомогу з’являється тоді лукавий розум, який починає заспокоювати схвильовану душу своїми софізмами, на зразок того, що справа ще не так погано, що досконала святість для людини неможлива, що Бог милостивий і пробачить, що, врешті-решт, і акуратне виконання зовнішніх обов’язків є свого роду типом доброчесного життя, яке все ж таки може принести порятунок. Людина починає заспокоювати й обманювати саму себе.

Але оскільки, незважаючи на всі софізми, зовнішнє служіння Богові не дає духовного задоволення, то бідному лицеміру волею-неволею доводиться замінити цю відсутність найвищої радості, яку Господь посилає лише в нагороду за щиру любов до Нього й сумлінне ходіння перед Ним, чимось іншим; інакше його служіння стає просто нісенітницею через свою божевільність. Цю компенсацію людина і знаходить у мирській славі та життєвих вигодах, які вона отримує від людей як данину поваги своїй уявній святості. З цього моменту в лицеміра на першому плані лише одна турбота: здатися гарним перед людьми, і навіть зовнішні обов’язки, покладені на нього релігією, він починає виконувати старанно лише тоді, коли на нього дивляться інші. Він починає обманювати людей і перетворюється на труну поваплену.

Таким чином, фарисейство, або релігійне лицемірство, є суцільним обманом, оскільки людина тут бреше і Богові, і собі, і людям. У цьому-то і криється головна небезпека цієї вади, що робить її важковиправною. Відкритого, навіть закоренілого грішника легше звернути на шлях правди, бо він внутрішньо все-таки усвідомлює, що справи його погані. Але переконати звичного лицеміра в тому, що він стоїть на хибному шляху, майже неможливо. Він так звик брехати і собі, і людям, так одурманений власним обманом, так багато в його розпорядженні різних софізмів для свого виправдання, що почуття правди в ньому притупилося, якщо не зникло остаточно, і шлях істинного життя для нього безнадійно загублений у лабіринті діалектичних хитрощів.

Ось ті душевні устрої, ті основні вади, які Господь називає “заквасками” і від яких особливо застерігає Своїх послідовників, вказуючи на них як на найнебезпечніші мілини, які загрожують катастрофою кораблю нашого порятунку: Іродова закваска – вада серця, егоїзм та його зовнішні прояви: безпристрасність і байдужість до ближніх. Саддукейська закваска – порок розуму, розумова гордість та її зовнішні прояви: маловір’я і невір’я. Фарисейська закваска – вада волі, духовна лінь і народжене нею лицемірство.

Мк. 8:22-26

Коли читаєш євангельські оповідання про чудеса зцілень, здійснених Господом, мимоволі звертаєш увагу на опис способів цих зцілень. Господь рідко зціляв тільки словом або однією молитвою. Зазвичай зціленню передує який-небудь дотиковий жест або дотик, причому прийоми, вжиті Спасителем, надзвичайно різноманітні, майже ніколи не повторюються і завжди пристосовані до особливостей даного випадку. То Він бере хворого за руку, допомагаючи йому піднятися (Мк. 1:31,5:41,9:27), то вкладає персти Свої у вуха глухого (Мк. 7:33), то кладе руки на очі сліпого (Мк. 8:25), то доторкається до гнійних виразок прокаженого зі словами: “очистися!” (Мк. 1:41). Іноді Він вимагає від хворого зробити якийсь рух (Мк. 2:11,3:5). Своєю чергою, люди, які шукали допомоги від Господа Іісуса Христа, насамперед намагаються доторкнутися до Нього або до Його одягу (Мк. 3:10,5:27-28,6:56).

Звичайно, це пояснюється частково тим, що від Нього походить благодатна, зцілювальна сила (Мк. 5:30), що діє на хворих через дотик, але, з іншого боку, не можна не бачити, що, користуючись різними прийомами зцілення, Господь має на увазі і Свої особливі цілі.

Ми вже знаємо, що неодмінною умовою зцілення хворих служила їхня віра в Спасителя. “По вірі вашій хай буде вам” (Мф. 9:29), – говорив Він зазвичай, і, щоб зробити людину сприйнятливою до благодатної сили зцілення, Він насамперед намагався пробудити в ній цю віру. Ті жести і дотики, які Він вживав при цьому, служать тій самій меті.

Людині незрівнянно легше повірити в можливість одужання, коли вона відчуває дотик до хворого місця. Просте слово або погляд не можуть справити такої дії рівної сили. У деяких випадках, як, наприклад, із глухим, це було чи не єдиним засобом дати хворому зрозуміти і переконати його, що Господь хоче його зцілити. У всякому разі, в області віри незрівнянно переконливіше за слова дотикова дія або реальний факт, особисто відчутий або пережитий людиною. Коли Господь торкався хворого, той бачив і відчував, що його зцілюють. До свідчення слуху долучалося вдвічі сильніше посвідчення зору й дотику, і на цій опорі міцніла слабка віра.

“Віра тільки від слухання” набагато слабкіша за віру від пережитих фактів, у яких людина була активним або пасивним учасником.

З іншого боку, дотик до рани або ураженого органу набагато ясніше і красномовніше говорив про любов і участь Господа до стражденної людини, ніж могло це висловити слово. Любов завжди вимагає великої, дотикової близькості, і лікар, який оглядає свого пацієнта здалека, боячись до нього доторкнутися, ніколи не в змозі викликати до себе великої довіри й прихильності, не кажучи вже про те, що при цьому абсолютно неможливо відчути й повірити у щирість його участі, а скоріше, можна припустити в ньому лише бридливість і огиду. Відповідно до цього і в душі хворого виникають різні почуття, бо душа мимоволі на любов відповідає любов’ю, на байдужість і відразу – ворожнечею. Дотики Спасителя, слугуючи вираженням Його участі до людей, які страждають, і викликаючи в їхній душі відповідне почуття, безсумнівно, скріплювали взаємну любов Божественного Цілителя і Його пацієнтів.

У сфері любові реальні факти також мають більше значення, ніж слова.

Цей закон зародження і зміцнення віри та любові треба мати на увазі, бо він допомагає знайти засоби лікування тих душевних недуг, про які в нас буде мова.

Важка фізична сліпота, яку зцілив Господь. Для сліпця абсолютно закритий величезний світ зорових образів і фарб, що становить майже половину всієї суми тих зовнішніх вражень, якими живе душа. Для нього не існують яскраве сонце, рожеві зорі, блакитне небо, переливи веселки. Немає для нього картин радісного пробудження і сходу сонця, коли перші снопи тріумфуючих променів вириваються з-за обрію, золотячи вершини гір, дерев і хрести церков, або задумливого тихого заходу сонця, коли воно повільно занурюється у сині хмари, вдягаючи все небо в багрянець і пурпур. Недоступні для нього краси природи з темною зеленню лісів, золотистими полями, нескінченним розмаїттям то яскраво, то ніжно забарвлених квітів, строкатих метеликів і комашок. Уся чудова, чарівна принадність Божого світу, оскільки вона виливається у квіткових симфоніях і гамах, для неї закрита. Не бачить вона також близьких людей, дорогих облич, улюблених предметів.

Важко сліпому!

Але ще гірший, ще небезпечніший для людини стан так званої духовної сліпоти, яка зазвичай проявляється у двох видах: сліпоти віри і сліпоти любові. Фізична сліпота завдає людині багато незручностей і прикрощів, але душа у своїх вищих проявах від цього страждає порівняно мало, нестача зовнішніх вражень нерідко сприяє багатству внутрішніх переживань, яке розвивається замість них, і життя духу навіть багато в чому виграє завдяки зосередженості та заглибленості. “Господь умудряє сліпих”, – говорить слово Боже (Пс. 145:8). Нестача зору винагороджується гостротою інших почуттів, силою уваги й думки та глибиною самосвідомості.

Духовна сліпота вражає душу, калічить її, змушуючи жити неповним, половинчастим життям, і зовсім зупиняє її духовний розвиток, веде до загибелі й розкладання.

Перша форма духовної сліпоти, сліпота віри, полягає в тому, що для людини абсолютно закритий і незрозумілий світ духовний, тобто світ духовних істот і духовних переживань у спілкуванні з ними. Людина його не знає, не бачить, не відчуває, бо не вірить і не вміє вірити.

Звичайно, і для віруючих людей неминуча відносна сліпота, бо духовний світ недоступний безпосередньо для наших зовнішніх почуттів, багато чого в ньому видається неясно, багато чого абсолютно закрито для знання. Повне знання можливе для нас лише в майбутньому, коли зруйнується середостіння між нами і цим світом і коли ми самі перейдемо в його сферу. “Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця; тепер я знаю частково, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний”, – говорить апостол Павло (1Кор. 13:12). З невідомої області потойбічного світу Господь відкрив і відкриває нам лише те, що необхідно для нашого спасіння. Або, як каже святий Іоанн Дамаскін, “Бог, як всезнаючий і той, що промишляє про користь кожного, відкрив усе, що знати нам корисно, і промовчав про те, чого не можемо вмістити”.

Проте ці часткові знання в потрібному обсязі все-таки дано віруючій людині, і шлях життя, і кінцева мета його для неї все ж зрозумілі, хоча, можливо, вона і не бачить усіх подробиць і зиґзаґів життєвої стежки. Хтось порівняв шлях віри з дорогою в тумані. Далечінь, застелених туманним серпанком, тут не видно; дорога губиться в імлі, і її повороти не помітні; не видно і тих перешкод, які можуть на ній перебувати. Але ви ясно розрізняєте простір найближчих кроків; стіна туману начебто розступається перед вами, і ви можете йти досить упевнено, щоб не спіткнутися. Ви бачите також сонце, вогненна куля якого просвічує крізь туман; за ним ви визначите свій загальний напрямок і можете судити, наскільки правильно веде до мети та дорога, якою ви йдете. Ви все-таки не сліпі й не губитеся в безпросвітній темряві. Але є багато людей, які страждають на безумовну і тверду сліпоту, які в області віри не в змозі рівно нічого розрізнити.

Одного разу маленький хлопчик Коля загубив свій м’ячик, який закотився під шафу. Він заглянув туди: нічого не видно.

Спробував заплющити одне око – не видно.

Ти подивися рукою! – порадив батько.

Коля з хвилину пошарив під шафою.

Тату! – сказав він. – Рука теж нічого не бачить!

Точно так само багато людей нічого не бачать у духовному світі. Як рука не має органа зору, так у них немає очей віри. Вони сліпі безумовно.

Кроту, який зарився у свою нору, ви даремно стали б тлумачити, що на небі є сонце і що світ далеко не обмежується підземною норою. Ви його не переконаєте і не змусите вам повірити.

Такі бувають люди.

Візьміть, наприклад, фарисеїв. Вони уважно спостерігають за Господом, знають кожен Його крок. Усі незвичайні чудеса Його відбуваються перед ними. І вони не вірять.

Його Різдво супроводжується дивовижними знаменнями, які схвилювали астрономів усього Сходу. Язичницькі вчені, волхви, прийшли здалеку поклонитися Божественному Немовляті, знайшли Його печеру, ясла і повірили. Фарисеї не вірять.
Вони прекрасно знають пророцтва старозавітних книг. Ясно бачать, що ці пророцтва здійснюються в особі Господа. Не можуть цього не бачити, бо Сам Господь постійно наголошує на всіх цих давніх пророцтвах, що здійснилися на Ньому. І, однак, не вірять.

Натовпи народу йдуть за Христом. Хворі кидаються до Нього, щоб тільки доторкнутися до Нього, бо один дотик Його зцілює. Його сила така, що вважати Його простою людиною неможливо. Фарисеї не вірять.

Господь одним словом приборкує бурю, йде по хвилях, як по суші. Хвилі, вітер, море – всі стихії світу Йому підвладні. Він воскрешає сина вдови Наїнської, доньку Яіра, свого друга Лазаря, який вже почав розкладатися після чотириденного перебування в гробі. Враження величезне. Весь народ готовий визнати Господа своїм Месією. Одні фарисеї не вірять.

Вони вимагають нових доказів і знамень із неба. Але з повною впевненістю можна сказати, що вони не повірили б жодному знаменню. Коли людина вирішила нічому не вірити, переконати її неможливо. Найочевидніші, вражаючі факти на неї не діють.

Недарма Господь називає їх “сліпими вождями” (Мф. 23:24), які ведуть сліпих і готові впасти в яму (Мф. 15:14).

Це і є духовна сліпота віри, кажучи про яку Господь Іісус Христос пояснює, що вражені нею “дивлячись, не бачать, і, слухаючи, не чують, і не розуміють; і збувається над ними пророцтво Ісаії, яке говорить: слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитись будете – і не побачите” (Мф. 13:13-14).

Коли великий святитель Константинопольської кафедри Іоанн Златоуст виступив зі сміливими викривальними промовами проти імператриці Євдоксії, розлючена цариця домоглася декрету про його вигнання. Але тієї ж ночі в столиці Візантії стався сильний землетрус. Підземні удари були особливо сильні біля царського палацу і в самому палаці. Серед ночі імператриця Євдоксія в жаху, вся в сльозах вбігла до імператора. “Ми вигнали праведника, – вигукнула вона, – і Господь за те карає нас. Треба його негайно повернути: інакше ми всі загинемо”. Іоанна повернули, але ненадовго. Урок був скоро забутий, і колишня сліпота оволоділа царицею. Їй здавалося, що вона марно піддалася переляку, що не Божий голос гнівно звучав у грохоті землетрусу. Знову почалися інтриги, знову святитель був засуджений на вигнання. І тієї ж ночі в соборі св. Софії спалахнула пожежа, яка зруйнувала храм, будівлю сенату, багаті будинки, що оточували площу, і загрожувала царському палацу. Знамення гніву Божого було очевидним, але сліпота вже щільно змежила духовні очі цариці та правлячих сфер. Вони нічого не хотіли бачити, і святитель залишився у вигнанні.

Коли людина не хоче вірити, вона сліпа до найочевидніших фактів і доказів.

Відома стара розповідь про священника, який намагався переконати одного невіра в можливості чудес.

– Уявіть, – говорив він, – ось ви впали з дзвіниці і залишилися живі… Я знаю такий факт. Хіба це не чудо?

– Ні, це випадок! – заперечив невер.

– Ну, припустімо… Але якщо вдруге сталося те саме, і ви знову залишилися живі. У цьому ви теж не визнаєте дива?

– Ні, це щастя! – сказав невер.

– Але ось ви впали втретє – і знову без жодної шкоди. Що ви скажете тоді?

– Скажу, що це… це – звичка! – знайшовся невер.

Йому легше було припустити, що людина може звикнути літати з дзвіниці, ніж зізнатися в можливості чуда. Такими є всі сучасні раціоналісти, особливо ті, які займаються підробкою євангельської історії: Л. Толстой, Ренан, Штраус тощо. Визнавши заздалегідь як самоочевидну і незаперечну істину, що чудес не буває і бути не може, вони або викреслюють з Євангелія всі місця, де йдеться про чудеса Спасителя, або переробляють їх по-своєму так, щоб витравити всі елементи чудесності.

І ніщо: ні авторитет апостолів, ні свідчення очевидців, ні ретельно збережене церковне передання – ніщо не може переконати їх у протилежному і розсіяти їхню сліпоту.

Звідки ця сліпота?

У тому свідченні пророка Ісаї, на яке посилається Господь Іісус Христос (Іс. 6:9-10), як ми бачимо вище, Він вказує причину цього явища: “бо згрубіло серце людей цих і вухами ледве чують, і очі свої зімкнули, щоб не побачити очима і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх ” (Мф. 13:15).

Отже, дві причини сліпоти віри зазначає Господь:

огрубіння, порочність серця.
2. Свідоме небажання звернутися до Бога по допомогу.
Справді, люди не вірять зазвичай не тому, що вони вважають підстави віри недостатніми й непереконливими, а тому, що вони самі заплющують очі свої, “нехай не побачать очима і не почують вухами”, тобто просто не хочуть бачити правди. А не хочуть вони знати правди Христової, тому що вона заважає їхньому пристрасному, порочному життю, вимагаючи від них чистоти і святості та викриваючи їхнє огрубіле, заплямоване гріхом серце. Таке серце завжди буде відштовхувати і ненавидіти правду, що викриває, як ненавиділа і гнала імператриця Євдоксія святителя Іоанна Златоуста, як фарисеї ненавиділи Господа. Відштовхуючи ж від себе правду, огрубіле серце водночас відштовхується і від джерела всякої правди – Бога, і звернутися до Нього не може і не хоче.

З іншого боку, і Господь не може відкритися такій людині в її порочному серці й темній, зіпсованій душі, звідки вигнано світло віри, бо для цього тут немає необхідних умов. “Бог світло є, і темряви в Ньому немає жодної” (1Ін. 1:5). А якщо так, то яким чином може Він розкритися в темному, порочному серці, бо яке спілкування світла з темрявою? Тільки “чисті серцем… Бога побачать” (Мф. 5:8). Крім того, Господь ніколи не примушує волю людини і простягає руку допомоги лише назустріч її власним прагненням, якщо вона сама цього бажає.

Що ж робити людині, яка страждає сліпотою віри? Де знайде вона зцілення?

Там же, де знайшов його сліпий євангельської розповіді: у благодатному дотику Господа. Але для того, щоб відчути цей зцілювальний дотик, треба прийти до Христа так само, як прийшов до Нього сліпий, із проханням про допомогу (Мк. 8:22). Необхідно звернутися до Бога. Це перше. Тепла молитва, сердечне сподівання на Божу допомогу, внутрішнє споглядання смиренного образу Христа, сповненого любові, – ось перші кроки, які, за словами преподобного Макарія Єгипетського, прояснюють від віри, тобто допомагають прозріти.

Друге зрозуміло з вищенаведених міркувань: необхідно подбати про очищення серця, а цьому сприяє життя за заповідями Божими, можливо повне зречення від світу і примус себе до всього доброго.

Необхідно почати жити так, як цього вимагає Євангеліє.

Але, дозвольте, заперечать мені: і звернення до Бога, і життя за Його заповідями вже припускають віру, а її-то якраз і немає. Адже і питання-то все в тому, як її запалити. А якщо я не вірю в Бога, то як я можу до Нього звернутися і визнати Його волю законом свого життя? Ваша порада містить у собі внутрішнє протиріччя.

Це не так, мушу я заперечити. Жити так, як вимагає віра, можна спочатку і не маючи віри.

Ви пам’ятаєте виведений нами закон про зародження і зміцнення віри? Факти і дія мають більше значення для розвитку віри, ніж слова. Ось і необхідно зануритися якнайшвидше і якнайрішучіше в область фактів і особистих досвідчених переживань, замість того, щоб витрачати час на безцільні й безрезультатні філософствування та суперечки. Особистий життєвий досвід, проведений сумлінно, дасть вам нескінченно більше, ніж усі теоретичні міркування і порожні просторікування. Навіть не маючи віри, але живучи за її вказівками, ви незабаром відчуєте правду законів цього життя, і ця правда, пережита й перевірена вами особисто, найімовірніше переконає вас. Подивіться, якими засобами Сам Господь пробуджує віру в тих людях, які звертаються до Нього по допомогу. Перш ніж вони отримали дійсне зцілення від Нього і перш ніж переконалися, що воно воістину звершується над ними, Він вимагає від них якогось жесту або руху, начебто зцілення вже відбулося, і вони абсолютно здорові. Від сухорукого Він вимагає простягнути зсохлу руку, як здорову (Мк. 3:5); розслабленому каже: “встань, візьми постіль твою і йди до дому твого” (Мк. 2:11); сліпому “велів глянути” (Мк. 8:25).

Скрізь хворий спочатку вчиняє дію по вірі й одночасно виникає сама віра, яка викликає реальний наслідок – зцілення. Цей наслідок як непорушний, очевидний факт, що виправдовує віру, і зміцнює її у свідомості людини, надаючи їй силу міцного, безсумнівного переконання.

Точно так само і в нашому житті. Поступайте по вірі, виконуючи волю Божу, і ви побачите, що наслідки, викликані вашими діями, оправдають вашу віру і доведуть Божественне походження її законів.

“Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене; хто хоче творити волю Його, – каже Іісус Христос, – той довідається про це вчення, чи воно від Бога” (Ін. 7:16-17).

Отже, ось порада людям, які страждають на сліпоту віри: не маючи віри, жити по вірі.

Не менш небезпечна для духовного життя і сліпота іншого роду – сліпота любові. Вона полягає в тому, що людина ніби не помічає своїх ближніх. Вона вся поглинена собою, думає тільки про себе, про свої вигоди, про свої інтереси. Чуже життя її не цікавить. Вона байдужа до чужого горя, повз чужу нужду проходить, не помічаючи її, страждання ближніх її не хвилюють. Він весь замкнутий у своєму егоїзмі, у себелюбних думках.

“Бачу людей, які проходять, мов дерева” (Мк. 8:24), – сказав сліпий, коли Господь поклав на нього руки. Абсолютно так само дивиться на всіх людей і сліпий егоїзм. Для нього люди мають не більше моральної ціни, ніж дерева. Тепер так і кажуть: “людина людині – колода”. Замкнений у собі егоїст не відчуває скорботи ближніх, його не зачіпають їхні лиха, і він абсолютно не дбає ні про моральне, ні про матеріальне їхнє благополуччя. Ближній як істота, яка відчуває, мислить, страждає, для нього не існує. Йому просто немає жодного діла до інших людей.

Якщо від цих сліпих егоїстів ми звернемося до людей високого духовного життя, то відразу помітимо, що в їхній психології турбота про ближніх, особливо про їхнє духовне процвітання, завжди становила головну, основну рису. З численних прикладів цього роду наведемо тут зворушливу історію з життя преподобного Аврамія Затворника, художньо розказану преподобним Єфремом Сиріним у його творіннях.

Блаженний Аврамій, оповідає преподобний Єфрем, “мав у себе єдиного брата, після смерті якого залишилася сирота дівчина. Знайомі її, взявши її, привели до дядька її, коли було їй сім років від роду. А він велів їй жити в зовнішній келії; бо сам зачинився у внутрішній келії. Між ними було вікно, в яке навчав її Псалтиря та інших Писань. З ним проводила вона час у бдінні і псалмоспіві; і як він дотримувався стриманості, так дотримувалася і вона. Старанно ж досягаючи успіху в подвижництві, намагалася здійснити всі чесноти. Бо блаженний багаторазово благав про неї Бога, щоб до Нього був спрямований розум її і не зв’язувався піклуванням про земне; тому що батько її залишив їй великий маєток, а він велів негайно роздати його убогим.

І сама вона щодня благала дядька свого, кажучи: “Прошу, отче, святість твою, і благаю, преподобіє твоє, помолитися за мене, щоб позбутися мене від непристойних і лукавих помислів, і від усіх підступів ворога, і від різних сіток диявольських”. І так старанно подвизалася вона, дотримуючись подвижницького свого правила; а блаженний радів, бачачи прекрасне її житіє, і старанність, і лагідність, і любов до Бога. Провела ж вона з ним у подвигу двадцять років, як прекрасна агниця і нескверна голубиця.

Але після закінчення двадцятого року хитрий на обмани змій, бачачи, як окриляється вона чеснотами чернечого життя, і вся зайнята небесним… влаштовував підступи, щоб уловити її в мережу… і побачив, і знайшов посудину, приготовану на погибель.

Був хтось, хто носив на собі ім’я ченця, і він вельми ретельно ходив до блаженного під виглядом бесіди з ним. Побачивши ж у вікно блаженну діву й затьмарившись розумом, нещасний побажав розмовляти з нею. І довгий час, близько року, підстерігав її, поки не знайшов нагоди і не позбавив її блаженного перебування в цьому справді істинному раю. Бо спокушена вже змієм, відчинила вона двері келій і вийшла, через спокусу лукавого змія втративши велич боголюбезного і чистого дівоцтва.

І як у прабатьків, що скуштували плоду, відверзлися очі і дізналися вони, що були нагими; так і вона після скоєння гріха, жахнулася розумом, прийшла в розпач, роздерла волосяний свій хітон, била себе по обличчю і хотіла задушити себе. Бо з плачем говорила сама собі: “Померла я тепер, згубила дні свої, згубила плід свого подвигу й стриманості, згубила слізну працю, прогнівила Бога; сама себе вбила, преподобного дядька свого ввергла в найгіршу печаль і стала посміховиськом дияволу. До чого ж ще після цього жити мені нещасній? На жаль, що я зробила? На жаль, чого зазнала? На жаль, звідки спала! Як затьмарився розум мій? Як далася я в обман лукавому? Як впала, не розумію; як по-повзнулася, не можу осягнути; як осквернилася, не знаю. Яка хмара покрила в мене серце, і не побачила я, що роблю? Де сховатися мені? Куди піти? Де настанови преподобного дядька мого?.. Не смію більше дивитися на небо; тому що померла я для Бога і для людей; не можу більше звертати поглядів на це вікно. Бо як я, грішниця, заговорю знову з цим святим чоловіком?.. Набагато краще мені піти туди, де ніхто не знає мене, бо немає вже мені надії на порятунок”.

Вставши, негайно пішла вона в інше місто, і змінивши одяг свій, зупинилася в готелі. Коли ж сталося це з нею, преподобний у сонному баченні бачить великого, страшного виглядом змія, який сильно шипів і виходив з місця свого, доповз до його келії, знайшовши голубку, зжертвував її, а потім повернувся знову на своє місце. Прокинувшись же від сну, блаженний вельми засмутився і почав плакати, кажучи: “Невже сатана чинить гоніння на святу Церкву і багатьох відверне від віри? Невже в Церкві Божій станеться розкол і єресь?” І помолившись Богу, сказав: “Людинолюбний Предведець, Ти один знаєш, що значить велике це видіння”. Через два ж дні знову бачить, що змій цей виходить із місця свого, входить до нього в келію, кладе голову свою до ніг блаженного і розсідає, і голубка та виявилася живою, не маючи на собі скверни. І раптом, прокинувшись від сну, раз і два покликав він Марію, кажучи: “Встань, що залінилася нині вже два дні відкривати вуста свої на славослів’я Богові?” Оскільки ж не дала вона відповіді, і другий уже день не чув він, щоб співала псалми за звичаєм, то зрозумів тоді, що видіння, яке було йому, стосувалося Марії, і зітхнувши, голосно заплакав і сказав: “На жаль! Злий вовк викрав агницю мою, і чадо моє потрапило в полон”. Піднявши ж голос свій, сказав ще: “Спасителю світу, Христе, поверни ягня Твою Марію в огорожу життя, щоб старість моя не зійшла з сумом у пекло. Не знехтуй моління мого, Господи!”

Два дні, в які було йому видіння, означали два роки, які племінниця його провела зовні. І він ніч і день не переставав благати про неї Бога. Через два роки дійшла до нього чутка, де вона і як живе, і, покликавши одного знайомого, послав туди в точності довідатися про неї, помітити місце, і як проводить життя. Посланий пішов, дізнався все в подробицях, бачив її особисто і, повернувшись, сповістив про це блаженного, описавши йому все, і місце, і поведінку. Блаженний, упевнившись, що це точно вона, велів принести собі військовий одяг і привести коня. І відчинивши двері келій, вийшов, надівши на себе військовий одяг і на голову високий клобук, що закривав йому обличчя, взяв також із собою одну монету і, сівши на коня, вирушив у дорогу. Як підісланий доглянути місто або країну, щоб сховатися від жителів, носить на собі вбрання тих, хто там живе, так і блаженний Аврамій подорожував у чужому вбранні, щоб подолати ворога.

Отже, прибувши на місце, входить у готель, зупиняється в ньому і дивиться туди й сюди, щоб побачити Марію. Потім, коли минуло досить часу, а він ще не бачив її, з усмішкою каже власникові готелю: “Чув я, друже, що є в тебе чудова дівчина; із задоволенням подивився б на неї”. Власник, бачачи сивину його і похилі роки, засудив його; потім сказав у відповідь: “Є, і вельми красива”. Марія ж була надзвичайно прекрасна. Блаженний запитав його: “Як ім’я їй?” Той відповідав йому: “Марія”. Тоді зі світлим обличчям каже йому: “Поклич її, щоб сьогодні повеселитися мені з нею, бо, за чутками, вельми полюбив я її”. Покликана Марія прийшла до нього, і щойно Аврамій побачив її в цьому вбранні та в образі блудниці, ледь усе тіло його й увесь склад його не звернулися на сльози; але любомудрістю й стриманістю скріпив він себе в серці своєму, як у недоступній твердині, щоб Марія не здогадалася й не втекла геть.

Коли ж сиділи вони й пили, блаженний почав розмовляти з нею, наче людина, що полум’яніє до неї незгасимим вогнем любові.

Так мужньо подвизався цей блаженний проти диявола, і взявши невільницю, повернув її в шлюбний Христовий чертог!

Коли ж блаженний розмовляв із нею, вона, вставши й обійнявши, цілувала вию його; цілуючи ж його, відчула від шкіри його ангельське життя його, одразу ж згадала про своє подвижництво і, зітхнувши, сказала: “Горе мені одній!” Власник готелю з подивом сказав їй: “Два роки живеш уже тут, пані Маріє, і ніколи не чув я твого зітхання або подібного слова. Що ж тепер із тобою сталося?” Вона відповідала: “О, якби померти мені за три роки! Тоді була б я блаженна”. І негайно блаженний, щоб не подати про себе підозри, суворо каже їй: “При мені тепер стала згадувати гріхи свої!” І, вийнявши негайно монету, віддає її власникові готелю і каже йому: “Зроби нам чудову вечерю; ми повеселимося сьогодні з цією дівицею, тому що здалеку йшов я для неї”.

Ось мудрість у справжньому сенсі по Богу! Ось духовне розуміння! Який хитрий прийом проти диявола! Хто протягом п’ятдесятирічного подвигу не їв хліба, той їсть м’ясо, щоб врятувати душу, спійману дияволом!

Коли насолодилися вони вечерею, дівчина сказала: “Встанемо, пане, і підемо спати”. Він відповів: “Підемо”. І увійшли вони в опочивальню. Блаженний бачить високо постелене ложе і з готовністю входить і сідає на нього.

Не знаю, як проіменувати тебе, досконала Христова людина! У п’ятдесятирічний час свого подвижництва спав на одній рогожі, з якою готовністю сів ти на постіль! Усе це зробив ти на славу Христову: пішов один, їв м’ясо, пив вино, зупинився в готелі, щоб урятувати загиблу душу. А ми, малодушні, приходимо в неблагополучну розбірливість, коли потрібно тільки сказати ближньому корисне слово.

Отже, сидів він на ложі. Марія ж каже йому: “Дай, пане, зніму з тебе взуття”. Але блаженний сказав їй: “Замкни двері і тоді приходь і візьми це”. Вона намагалася спершу роззути його, а він не дозволяв цього. Тоді замкнула вона двері і прийшла до нього, і каже їй блаженний: “Підійди до мене ближче, пані моя Маріє”. І коли підійшла вона ближче, Аврамій утримав її, щоб не могла втекти від нього; зняв клобук із голови своєї і, заливаючись сльозами, став говорити їй: “Чи не впізнаєш мене, чадо моє Маріє? Чи не я батько твій, Аврамій? Чи не я виховав тебе? Що з тобою сталося, чадо моє? Де ангельський образ, який мала ти на собі, чадо моє? Де сльози? Де бдіння, поєднане з хворобливістю душі? Як з висоти небесної спала ти в безодню погибелі! Для чого залишила і ввела мене в нестерпний сум?” Вона ж, приведена в жах, заціпеніла, не могла підняти догори обличчя свого і, здивована, подібно до каменя, залишалася в руках його, охоплена соромом і страхом. А блаженний зі сльозами продовжував говорити їй: “Не відповідаєш ти мені, чадо моє Маріє? Чи не для тебе з хворобою прийшов я сюди?! На мені гріх твій, чадо. Я буду відповідати за тебе Богу в день судний. Я принесу покаяння за цей гріх твій”. Так до півночі благав і вмовляв її. Вона ж, наважившись дещо, проговорила йому так: “Від сорому не можу звернути до тебе обличчя свого. Як призову пречисте ім’я Христа мого? Осквернена я нечистотою тінною”. Блаженний каже їй: “На мені гріх твій, чадо моє; у мене з рук затребує Бог за цей гріх твій; вислухай тільки мене, підемо, повернемося в місце своє. Благаю тебе, чадо: помилуй старість мою, зглянься над сивиною моєю. Прошу тебе, чадо моє улюблене: встань, йди за мною”. І вона сказала йому: “Якщо прийме Бог покаяння моє, то йду; але до тебе припадаю і твоє преподобіє благаю, твої святі сліди поклоняюсь, бо так змилостивився ти наді мною і прийшов сюди витягнути мене з сітки диявольської”. І поклавши голову свою біля ніг його, проплакала вона всю ніч, кажучи: “Чим відплачу тобі, государю, за все це?” Коли ж настав ранок, каже їй блаженний: “Встань, чадо моє, підемо звідси”. Вона сказала йому у відповідь: “У мене є тут трохи золота і сукні; що накажеш про це?” Блаженний каже: “Залиш це тут, бо все це – частина лукавого”. І, вставши, негайно вийшли. Її посадив він на коня, а сам, радіючи, йшов попереду неї. І як пастух, коли відшукає загиблу вівцю, бере її на плечі свої, так і блаженний ішов із радісним серцем. І коли прийшли на місце, її зачинив у внутрішній келій, а сам перебував у зовнішній. Вона ж у одязі з грубої і товстої тканини, зі смиренням і багатьма сльозами, у бдінні й стриманості, неухильно і старанно досягла мети покаяння, небоязливо припадаючи до Бога і молячи Його”.

Така любов святих. Така їхня турбота про ближніх, про їхнє спасіння і моральний успіх. О якби ми хоч трохи вміли і хотіли наслідувати їх! Життя було б нескінченно щасливішим, якби ми пам’ятали заповідь Спасителя, дану на прощальній Таємній Вечері: “щоб любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви щоб любили один одного. По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:34-35).

Замкнутий егоїзм з його зневагою до ближніх тим саме й небезпечний, що він є головною перешкодою для виконання цієї основної заповіді Господа Іісуса Христа.

Річ у тім, що в природі кожної людини, створеної за образом і за подобою Божою, разом з іншими богоподібними якостями закладено і зерно природної любові. Але в первісному, нерозвиненому вигляді зародок цей представляє лише невизначену несвідому потребу любити і за межі цієї потреби не виходить. Розвивається цей зародок тільки тоді, коли набуває конкретної форми, інакше кажучи, коли ця потреба любові знаходить для себе живий об’єкт, тобто коли людина, спонукувана цією потребою, застосовує своє почуття до іншої людини, спочатку, звісно, до найближчої – матері, батька тощо. Мало-помалу в це коло, окреслене любов’ю, починають входити й інші особи, більш далекі. Число любимих поступово зростає, і водночас зростає і вроджене зернятко любові, перетворюючись нарешті на велику всеосяжну любов.

Якщо водночас ця любов не лишається тільки невизначеним, недіяльним почуттям, але людина проявляє її активно в добрих справах стосовно ближніх, у турботах про них, в увазі до них, то вона стає інтенсивнішою, гарячішою, міцішою.

Такий закон серця, закон розвитку любові.

Якщо ж людина живе життям вузького себелюбця, не хоче і не вважає за потрібне ні до кого застосувати природне почуття любові й розвивати його практично справами добра й милосердя, то цей Божественний дар любові, даний людині, неминуче атрофується, зникає. Маленький зародок потребує догляду, уваги, без цього він в’яне, сохне, і людину поступово охоплює похмура, духовна сліпота – сліпота любові, коли вона вже зовсім перестає помічати й розуміти своїх ближніх.

Мк. 8:27-38

З терпінням і великою любов’ю продовжуючи справу виховання Своїх учнів, Господь починає потроху розкривати перед ними істинні поняття про Самого Себе, про мету Своєї місії та про способи її здійснення. Наставав час, коли учням треба і можна було довірити цю таємницю, і насамперед відкрити точно і виразно, Хто був їхній Учитель. Подібно до більшості своїх співвітчизників, вони уявляли прийдешнього Месію в образі славного царя-завойовника, який відновить земне царство Ізраїлю і, можливо, підкорить йому весь світ. Це тішило їхнє національне самолюбство, і, не висловлюючи прямо, але вірячи в серці своєму, що в особі улюбленого Вчителя вони знайшли обітовану Месію, учні з таємною радістю і гордістю готувалися розділити Його мирську славу. Цей передчуття треба було викорінити будь-якою ціною; інакше на них чекало важке розчарування в нездійснених ілюзіях, що неминуче похитнуло б і зруйнувало їхню віру в Господа. Треба було показати їм справжній лик Відкупителя-Месії – в Його смиренні, ганьбі, приниженні, щоб, по-перше, вберегти їх від цих гірких розчарувань, по-друге, показати, в чому полягає істинна велич, міць і моральна краса Царства Божого і як все це далеко від їхнього розуміння, і, по-третє, з’ясувати, чого вони повинні дотримуватися як послідовники Месії і продовжувачі Його справи.

З обережністю приступає Господь до цього завдання. Передчуття було наполегливим, і з ним треба було вести наполегливу і тривалу боротьбу. “за кого вважають Мене люди? – запитує Він. За Іоанна Хрестителя, – відповідають учні, – інші ж – за Іллю; а деякі – за одного з пророків. Він каже їм: а ви за кого Мене вважаєте?”

І вперше висловлюючи вголос потаємну думку всього маленького гуртка найближчих апостолів, відповідає Петро за всіх: “Ти Христос”.

Слово виголошено. Господь цього не відкидає, але забороняє говорити про це, щоб не будити хибних надій у народному натовпі, і, користуючись зручною нагодою, починає роз’яснювати учням, якою має бути земна доля Месії – Христа. Які промови! Як це мало схоже на затаєну надію учнів, яку вони плекали в глибині серця! Страждання, ганьба, смерть! Хто б міг це подумати! Месія – не цар переможний і торжествуючий, а відкинутий, невизнаний страждалець, засуджений на страту! Але навіщо це треба? І хіба не у владі Месії змінити цю сумну долю? Адже всемогутність Його безмежна! Чому ж не обрати Йому світлий шлях тріумфатора? Чому не скористатися Своєю силою, щоб уникнути страждань і горя?

Гарячий, захоплений апостол Петро не витримує. Він відкликає Господа вбік і починає Йому докоряти: “Будь милостивий до Себе, Господи! хай, не буде цього з Тобою!” (Мф. 16:22). Не раз уже Господь спокушався подібним чином. На самому початку Свого служіння, ще тоді, коли Він постив серед мовчазних гір Галілейської пустелі, сатана також спокушав Його, намагаючись відволікти Його від хресної дороги страждань і скорботи і пропонуючи для здійснення Його місії інші способи, зручніші й приємніші, такі, що не потребують жертовного подвигу. Ми знаємо вже, що Господь відкинув підступні пропозиції спокусника. І ось тепер з вуст власного улюбленого учня Він чує той самий давно знайомий, спокусливий голос, і хоча вони йдуть від простодушного, люблячого серця, але такі самі підступні за змістом промови, розраховані на людську слабкість. Не дивно, що різка відповідь Спасителя.

“Відійди від Мене, сатана, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мк. 8:33).

Це означає: “Твої слова – бісівське навіювання! Ти пропонуєш уникнути страждань і смерті, тому що цього боїться людська слабкість! Ти думаєш тільки про тіло і його земне благополуччя і тому ти жалієш Мене! Але ти не думаєш про те, що Моя справа – Божа справа, і якщо до цієї мети веде шлях страждань і хреста, то його треба взяти, бо Божа справа вища від усього іншого, і, творячи волю Божу, яка спрямовує людину до своїх цілей, треба забути про себе, бо думати при цьому про свої зручності злочинно!”

Різкий тон відповіді, можливо, свідчить про те, як часто і як глибоко хвилювала ця спокуса Господа і яке напруження духовних сил вимагалося від Нього, щоб протистояти цій тонкій і небезпечній спокусі.

“І, покликавши народ з учнями Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною. Бо хто хоче душу свою зберегти, той загубить її; а хто загубить душу свою заради Мене і Євангелія, той збереже її. Бо яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душу свою занапастить? Або який викуп дасть людина за душу свою?” (Мк. 8:34-37).

Господь прийшов на землю не для того, щоб насолоджуватися зручностями і радістю земного життя, а для того, щоб спасти людину. Засіб для цього був тільки один: стати викупною жертвою за гріх людини, постраждати і померти. Треба було, щоб Він “гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на древо, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися” (1Пет. 2:24). Такою була воля Бога Отця, “Котрий Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас” (Рим. 8:32). Не Сам, як людина, вигадав і обрав наш Спаситель цей шлях, але він був даний Йому волею Отця. Тому Господь і каже, що “Сину Людському належить багато постраждати” (Мк. 8:31). Так вирішено у Вищій Раді, і від Сина Людського залежить не особистий вибір шляху, а лише добровільне підпорядкування передвічному рішенню Бога.

І Він узяв на Себе цей хрест добровільного підпорядкування.

“Я зійшов з небес не для того, – каже Він, – щоб творити волю Мою, але волю Отця, Котрий послав Мене” (Ін. 6:38).

До цього ж Він закликає тепер Своїх послідовників – добровільно, відмовившись від своїх особистих бажань, узяти той хрест, який покладений на кожного з нас Богом, і йти тим самим скорботним шляхом терпіння і самопожертви, яким ішов Він, наш Спаситель.

У цьому добровільному підпорядкуванні лежить і запорука нашого спасіння, бо той, хто, зрекшись себе, цілком віддається керівництву Господа Іісуса Христа та Його Євангелія, той, напевно, не заблукає в лабіринті життя й благополучно досягне квітучих берегів вічних осель; той же, хто жаліє себе, намагається зберегти себе та знайти шлях своїми силами, той неминуче скалічить свою душу або занапастить її геть. Самолюбство і особистий вибір неодмінно захоплять людину на шлях мирських радощів. У цьому-то і криється величезна небезпека, бо ніякі вигоди мирського життя не винагородять за загибель душі. Життя з його хитким ґрунтом, з постійною небезпекою моральних провалів, з його спокусами і вадами, що затягують у свою глибину, як трясовина, нагадує болото.

Ось ви підійшли до цього болота, яке перегороджує вам шлях. Так чи інакше ви повинні через нього перейти. Але як? Минути, обійти навкруги неможливо. Воно тягнеться на всі боки, наскільки вистачає очей. Треба йти прямо. Стежок не видно: купини, очерети, яскраво-зелений мох, місцями поблискує вода, застерігаючи від небезпеки. Напрямок вам невідомий. Відомо лише, що на кожному кроці може загрожувати загибель: легко або загрузнути в бруді, або зірватися в чарусу, що вабить своїм оксамитовим покровом свіжої ніжної зелені, але звідки немає виходу. Варто лише потрапити туди – і болото вас засмокче, затягне у свою підступну, холодну безодню.

Таке життя.

Люди необережні або легковажні, що становлять величезну більшість, ідуть цим болотом, не думаючи багато: з купини на купину, там, де посушливіше, зручніше, і де, здається, пролягає дорога, і не міркують, куди приведе вона… Звично приходять до трясовини, з якої немає виходу…

Люди захоплені, з невгамовною жагою насолод, біжать за блукаючими болотними вогнями, які немов дражнять їх, танцюючи в повітрі та відлітаючи все далі, далі, наче блискучі метелики, заманюючи нещасних божевільних в глиб болота, і зникають раптом у ту саму мить, коли жадібно простягнута рука вже готова схопити оманливий привид. Такою є пристрасна гонитва за земним щастям, за радощами і задоволеннями життя…

Треті намагаються знайти справжній шлях власними силами. Самовпевнено, самонадіяно вступають вони в болото. “О, ми завоюємо життя, – кажуть вони, – своїми руками збудуємо ми своє щастя! Самі знайдемо або прокладемо дорогу до яскравого, прекрасного майбутнього! Нам не потрібно провідників, і ми не потребуємо вказівки! Людина – коваль свого щастя: для цього в неї є гордий і допитливий розум!” І відважно крокують вони болотом, кличучи за собою інших і вдаючи, ніби вони знають дорогу до твердих, спокійних берегів. Ці самовпевнені люди зі своєю впертою зарозумілістю зазвичай закінчують тим, що разом зі стадом своїх послідовників забираються в саму невилазну безодню, де і знаходять свою загибель.

Але в житті ніхто своїх доріг не знає і ніхто не може сказати, що день прийдешній йому готує… Тому розсудлива людина неминуче шукатиме керівництва. Найпростіше, найприродніше і найрозумніше міркування може бути тут тільки одне: болото мені незнайоме. Я не знаю дороги… Йти треба, але йти навмання – це вірна загибель. За будь-яку ціну мені треба знайти того, хто знає шлях. Інакше я загинув…

Таке міркування всякої розумної людини в житті. Боячись безнадійно заплутатися в лабіринті життєвих стежок, що сплітаються і розбігаються, гублячись у таємничому тумані майбутнього, вона завжди відчуває потребу в досвідченому керівництві, і де вона може знайти більш правильне, більш надійне і милостиве керівництво, як не в Господа, Котрий усе знає, перед Котрим усе явно і відкрито? Одного разу Фома запитав Господа: “Господи! …, як можемо знати путь? Іісус сказав йому: Я є путь і істина і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене (Ін. 14:5-6).

Інакше й бути не може. Слабка, обмежена, з розумом, затуманеним пристрастями, людина ніколи сама не знайде справжнього шляху життя.

Їй залишається одне: взяти хрест свій і покірно слідувати за Господом. Інакше небезпека заблукати в житті і духовно загинути для неї неминуча.

Правда, і та дорога, якою Господь веде людину через болото життя, важка і здається часом небезпечною. Трясовина часто глибока, трапляються провали; здається іноді: ось-ось загрузнеш у болоті, і холодна безодня поглине тебе і зімкнеться над твоєю головою. Але і в ці хвилини не випускайте руки Господньої, що веде і підтримує вас, і Він знову виведе вас на рівне, сухе місце. Як би там не було, це єдина можливість пройти благополучно трясовину життя, бо тільки Він знає шлях. “Я є путь…ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”. Іншого шляху немає.

Хоч би якими важкими були випробування, що зустрічають нас на цьому шляху, ми можемо бути цілком упевненими, що Господь не дасть нам спокус, які були б вищими за наші сили, але разом із випробуваннями пошле й утіху, щоб нас підбадьорити, укріпити й дати нам силу перенести тягар життєвого шляху.

Але для цього треба цілком віддатися Богові, підкоритися Його керівництву і відмовитися від своєї волі. Випробування бувають завжди серйознішими і важчими, коли необхідно зломити нашу впертість і придушити наше свавілля, яке повстає і нарікає проти того хреста, який Господь поклав на наші плечі. Якщо ж Господь зустрічає повну покірність з боку людини і якщо всі випробування остання приймає з почуттям щирої подяки, твердо вірячи, що все це надсилається для її користі, тоді спокуси пом’якшуються, і Господь веде людину такою ніжною, люблячою, милостивою рукою, що важкість хреста майже непомітна: до такого ступеню точно співмірні труднощі подвигу, даного людині, з її силами, і так непомітно, з мудрою поступовістю збільшуються ці труднощі в міру розвитку духовних сил людини.

Можна сказати, що хрест кожної людини зроблений точно за її міркою і що тільки наша нетерплячість, непокірність і пристрасність роблять його важким.

Як би там не було, в якому б становищі не перебувала людина і які б випробування їй не довелося перенести, можна з упевненістю сказати, що всі вони безумовно потрібні людині для її духовного вдосконалення, і що Господь посилає їй завжди найкраще, найкорисніше, що тільки потрібно їй, відповідно до умов її внутрішнього розвитку і духовного зростання. Не буває непотрібних, безцільних, зайвих страждань, бо не жорстокість, а любов визначає покарання, які Господь посилає людині. “бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає. Карає на користь, щоб нам мати участь у святості Його” (Євр. 12:6:10). Тому “коли ми, будучи покарані плотськими батьками нашими, боялися їх, то чи не значно більше повинні покоритись Отцеві духів, щоб жити?” (Євр. 12:9).

Хто добровільно бере на себе ярмо Христове, той незабаром пізнає, яке благо це ярмо, і відчує, який легкий Його тягар (Мф. 11:30).

Навіть спокуси іноді необхідні бувають людині і посилаються з виховними цілями. “Бо часто це буває, – каже святий Єфрем Сирин, – щоб ти не звеличувався, але був смиренномудрий. Подивися на цього стовпа Апостолів, як йому, для його користі, дано було “жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався” (2Кор. 12:7). Для чого ж? Щоб не звеличуватися. Якщо такому чоловікові дано був цей урок, щоб не звеличувався, то скільки ж нам, немічним, тим, хто думає “себе чим-небудь” (Гал. 6:3), потрібно терпіти муки (тиранію гріха), щоб не звеличуватися.

Також, якщо спіткала тебе якась скорбота або тіснота, не проси, щоб неодмінно тобі позбутися їх, тому що і це нерідко буває корисно. І ще: якщо просиш про отримання чого-небудь, не проси, щоб неодмінно отримати це. Бо, кажу, що ти, як людина, часто вважаєш для себе корисним те, що нерідко для тебе буває марно. Але якщо залишиш волю свою і наважишся ходити по волі Божій, то будеш безпечний. Багато хто, досягнувши бажаного ними, згодом приходив до каяття, а нерідко потрапляв і у великі біди. Послухай, що говорить Апостол: “не знаємо, про що молитися як слід” (Рим. 8:26). Отже, що корисно і повчально для кожного з нас, знає сам Бог; тому й надай це Йому. Кажу ж це не для того, щоб перешкодити тобі звертатися з проханнями своїми до Бога; навпаки, благаю тебе просити Його про все, і велике, і мале. І ось що кажу тобі: коли молишся і відкриваєш перед Ним, що в тебе на серці, кажи Йому так: “а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде!” (Лк. 22:42). “Відкрий Господу путь твою і надійся на Нього, Він допоможе” (Пс. 36:5). Тому, якщо просиш чогось у Бога, твердо стій у своєму проханні (з усією ретельністю і невідступно молися), але, відкриваючи перед Ним потреби свої, кажи: якщо є, Владико, воля Твоя, щоб відбулося це, то здійсни й зроби успішним, а якщо немає на це волі Твоєї, не дай статися цьому, Боже мій, підкріпи і збережи душу мою, нехай я буду в змозі перенести це”.

Християнин може цілком і безумовно довіритися Богу, бо Бог є вища любов і вища доброта.

Але, на жаль, ми часто буваємо підозрілими й недовірливими, і думка, що Господь “усе сприяє для блага”, часто зникає з нашої свідомості: ми або забуваємо про це й не відчуваємо зовсім Божого керівництва у своєму житті, або ж втручання Промислу в наші плани видається нам недоброзичливим, і ми намагаємося вислизнути, ухилитися від нього та здійснити свою волю, припускаючи, що ми краще знаємо свою користь. Уже в першій спокусі прабатьків диявол зумів у їхніх очах накинути цю тінь несправедливих підозр на волю Творця. Заповідь, що забороняла вкушати від плодів древа пізнання добра і зла, була дана людині для її користі. Лукавий спокусник пояснив її заздрістю. “Знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло” (Бут. 3:5). І уявляючи, що спокусник відкрив перед ними справжній шлях щастя, закритий заздрісним проявленням недоброзичливості Промислу, перші люди збунтувалися проти волі Божої, що обмежувала їхні особисті самолюбні бажання. Який сумний результат мало це надання переваги над волею Божою своєї волі, підбурюваної дияволом, ми знаємо і відчуваємо на собі все своє життя, і тим не менш часто забуваємо цей страшний урок. Зазвичай і тепер ми вважаємо своє розуміння життя і своїх інтересів правильним і безпомилковим і не хочемо змиритися “під міцну руку Божу” (1Пет. 5:6). Всьому виною наша гордість і наша зарозумілість.

Але бажання, керовані зарозумілістю і самолюбством, завжди бувають нерозумні і часто згубні.

Колись давно, розповідає християнський переказ, у пустелях Сходу жив праведний старець-подвижник на ім’я Данило. Його відвідували іноді мешканці ближнього села, які приносили йому їжу, і з них він особливо любив одного, каменотеса Євлогія. Це була людина дуже добра, надзвичайно працьовита, щиро і глибоко віруюча. Цілими днями працював він у поті чола в каменоломнях, відколюючи й обробляючи величезні камені, і завжди був веселий, спокійний і радісно налаштований. Ніхто не чув від нього ні скарг, ні докорів. Повертаючись додому, він неодмінно запрошував до обіду бідних сусідів або нищих, що зустрічалися, і дім його завжди був сповнений убогими і каліками. Майже весь свій мізерний заробіток він ділив між нужденними, залишаючи собі лише трохи на прожиток. Євлогія всі знали і всі любили.

“Ось людина, – думав іноді старець Данило, слухаючи розповіді про нього, – яка так багато робить добра, незважаючи на свої мізерні кошти! Скільки добра він зробив би, скількох ощасливив би, якби був багатий!”

І він молився Богу, щоб Господь послав Євлогію багатство.

Одного разу після молитви в сонному видінні явився йому Господь. “Молитва твоя буде виконана, – сказав Він, – якщо ти поручишся за душу цієї людини, що, ставши багатою, вона не загине, не розбеститься і не забуде Бога”.

Даниїл поручився. Йому здавалося неможливим, щоб багатство зіпсувало доброчесне життя каменотеса і похитнуло християнську налаштованість його душі.

Коли на другий день після цього Євлогій вирушив на роботу, з ним трапилася незвичайна подія.

Ледве вдарив він киркою по скелі, маючи намір відколоти великий шматок каменю, як відчув за звуком удару, що скеля всередині порожня. Він ударив інший, третій раз і пробив невеликий отвір.

Він зазирнув у нього і остовпів від подиву.

У скелі була велика вибоїна, і вся вона наповнена була золотом!..

Пробити серед каміння широку дірку і дістати золото було справою кількох хвилин.

Важко навантажений повернувся Євлогій додому і замкнувся у своїй кімнаті. Уперше за багато років він не запросив нікого до обіду. Він не хотів, щоб рознеслася звістка про його дорогоцінну знахідку.

Євлогій розбагатів. Він перестав ходити на роботу: йому не було потреби працювати більше, щоб заробляти мізерні гроші на їжу.

Життя в селі скоро здалося йому нудним і нецікавим. Його багатство було тут майже марним. Він переїхав до Візантії, до столиці.

Для зіпсованого людства багатство має завжди магічну притягальну силу. Хто багатий, у того завжди буде багато друзів. У блискучій, галасливій столиці у Євлогія також скоро виявилося багато друзів. Вони допомогли йому купити розкішний будинок, ввели у вище візантійське суспільство, представили до царського двору, і незабаром Євлогій став видним вельможею, з головою поринувши в те порожнє, бездіяльне життя, яким жила вища багата аристократія Візантії, життя показного блиску та марнославства.

Про благодійність не було більше й мови. Гроші текли рікою на порожні забаганки, а убогі й нужденні бідняки марно намагалися знайти доступ до нового вельможі, щоб просити про допомогу. Численні слуги в ошатних костюмах, розшитих золотом, гнали їх палицями від воріт пишного мармурового палацу.

Із жахом і сумом дізнався старець Даниїл про зміну, яка сталася з Євлогієм. Занадто пізно зрозумів він, наскільки нерозумною була його молитва і наскільки кращою і кориснішою була для нещасного каменолома те бідне трудове життя, що його призначив йому Бог у Своїй доброті й премудрості. Крім того, він відчував зі страхом, що великий гріх лежить на його совісті і важке покарання йому загрожує: адже він поручився за цю душу і відповідав за неї перед Богом.

Ця відповідальність здавалася йому тепер жахливою. Він не міг більше залишатися спокійним у своїй келії. З важким почуттям покинув він пустелю і побрів у Візантію в смутній надії, що, можливо, йому ще вдасться якось напоумити і врятувати Євлогія.

Але говорити з Євлогієм йому не вдалося. Нарядні, гордовиті слуги не допустили бідного пустельника навіть у двір. Кілька днів прочергував біля воріт будинку старець, голодний, втомлений, з’їдений серцевою тугою, і лише одного разу бачив колишнього каменотесаря, коли той, завитий і надушений, у пишному придворному одязі, сідав у паланкін, що його несли на своїх плечах восьмеро сильних негрів-рабів. Данило кинувся до нього. Високий широкоплечий арап грубо відштовхнув його. Пустельник голосно назвав вельможу на ім’я, простягаючи до нього тремтячі старечі руки. Євлогій оглянув його нудьгуючим, байдужим поглядом і, не зупиняючись, пройшов повз. Не впізнав він старця, або не хотів впізнати, або, можливо, не чув його благальних волань – важко було вирішити, але Данило відчував, що з цього розбещувального життя, яке його захоплює, вирвати Євлогія йому не вдасться, і що загибель його неминуча.

З розбитим серцем повернувся він у пустелю і в безвихідній тузі, обливаючись сльозами, розпростерся в молитві перед Господом, просячи пробачити його важкий гріх і знову повернути Євлогія до бідного, трудового життя.

І Господь у милості Своїй прислухався до його покаянних сліз і пробачив гріх його, гріх зарозумілості, бо уявив він, що краще за Бога знає, як корисніше влаштувати долю ближнього, і тим ледь не занапастив його.

Молитва старця знову була почута.

Колишній каменолом у своїй гордовитості вискочки, що зазнався, наробив багато незручностей при дворі, посварився з кількома наближеними царя і накликав на себе царську опалу. Весь маєток його було конфісковано в казну, і сам він був висланий зі столиці. Друзі ледь врятували його від в’язниці. Ця катастрофа подіяла на нього благодійно. Втративши все, він схаменувся, зрозумів, що покараний Богом за гордість і безсердечність, покірно підкорився своїй долі, повернувся в село і знову взявся за своє ремесло. Знову став він другом жебраків і знедолених і знову став ділити з нужденними свій мізерний заробіток, здобутий важкою працею.

Так грубо обманюється людина, коли вона сама, розраховуючи на проникливість свого розуму, намагається визначити користь навколишніх життєвих умов. Сенс і причини подій, що відбуваються, зазвичай приховані від наших очей, і тому наші судження такі короткозорі й помилкові. Тільки згодом, коли ці події вже відійдуть у сферу минулого, поглянувши назад, ми починаємо розуміти їхню доцільність, розумність і користь. Якщо ці події для нас болючі й приносять із собою низку страждань і прикрощів, наше страждаюче “я” обурюється проти них і вважає їх непотрібними та надмірно жорстокими. Але зачекайте, потерпіть, і, коли вони минуть, ви майже завжди знайдете для них виправдання. Часто вони виявляються тільки гіркими ліками, необхідними для нашого духовного здоров’я. Хінін – гірка, несмачна річ, але незамінний засіб проти лихоманки. Так і страждання в руках Божих є засобом лікування наших пристрастей і вад, найчастіше – нашої гордості, яку необхідно упокорити. Загалом, вони завжди ведуть на краще. Щоб залізо стало м’яким і ковким, його треба розжарити у вогні ковальського горна. Так і людину необхідно провести через горнило страждань, щоб душа її стала м’якшою і сприйнятливішою до молота подій, яким обробляється вона для вічного життя. На жаль, цю істину ми розуміємо завжди пізно. Звідси наше невдоволення, наша малодушність, наш нарікання.

“Що Я роблю, – сказав Господь апостолу Петру, – ти тепер не знаєш, а зрозумієш потім” (Ін. 13:7). Це повною мірою стосується і нас. Ми зазвичай не розуміємо того, що робить з нами Господь, і дізнаємося це лише згодом.

Коли людина намагається жити за своєю волею, це приносить їй безліч прикрощів, розчарувань і занепокоєння.

Подивіться, скільки хвилювань переживає молода людина, коли їй належить вибрати кар’єру або визначити свій шлях життя. Якщо під час цього вибору критерієм для неї є питання про особисті зручності та про вигоду, то душевні муки, спричинені нерішучістю або необізнаністю, нескінченні. На чому б не зупинилася її увага, вона скрізь боїться програти. Там їй здається мало утримання, тут вона буде не на виду і їй доведеться довго чекати підвищень, в іншому місці загрожує нудне життя в провінційній глушині і так далі до безкінечності. Людина метається і кидається на всі боки, хапається за все і ніде не знаходить душевного спокою. Їй усе здається, що вона вибрала найневдаліше місце або заняття, і заздрісним оком оцінює вона вигоди становища своїх однолітків або своїх конкурентів. “Добре там, де нас немає”, – ця приказка створена саме для таких неспокійних заздрісників. Годі й казати, що розчарувань при цьому через помилкові розрахунки надзвичайно багато, і вони спричиняють завжди болісний жаль і досаду на самого себе за свої промахи.

Але покладіться в усьому на волю Божу, відмовтеся від своєкорисливих розрахунків, і на душі стане спокійно і ясно. Ви повірите, що те місце і заняття, яке випало на вашу долю, – найкраще для вас, бо дано Богом, Який краще за вас знає, до чого ви здатні. Ви зрозумієте і переконаєтеся, що нічого іншого шукати вам не треба і що вам залишається лише спокійно займатися своєю справою, намагаючись виконати її якомога сумлінніше. Ви повірите, що в будівництві Царства Божого немає низьких положень і невигідної справи, і що всі заняття однаково важливі й потрібні, якщо вони робляться з одним устремлінням виконати волю Божу. Ви оціните те дорогоцінне правило, яке дає апостол Павло в посланні до Римлян: “як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени мають однакове діло, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени. І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи учитель,– у навчанні; чи утішитель, утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю. Любов хай буде нелицемірна” (Рим. 12:4-9). І ця свідомість, що всі заняття і становища однаково цінні в економії Царства Божого і що всі працівники на Божій ниві однаково дорогі в очах Божих, – ця свідомість примирить вас із вашою справою, якою б низькою чи невигідною вона не здавалася з мирського погляду, і радісною та розумною стане для вас дорога вашого життя.

Отже, не метушіться, не кидайтеся на всі боки, не шукайте того, що, на вашу думку, вигідніше, але довіряючи Богові, “Служіть Господеві зі страхом й радійте перед Ним у трепеті” (Пс. 2:11). Ви відчуєте, що в житті у вас є незламна опора, на яку радісно і спокійно можна покластися.

Навіть більше: ви скоро відчуєте, що цей шлях повного й беззаперечного підпорядкування Богові є для душі єдино правильним і природним шляхом, який цілком відповідає її природі. Тільки на цьому шляху всі сили і здібності душі отримують повне розкриття і природний розвиток. Там, де людина намагається сама керувати своєю долею, вона неодмінно в сліпоті своїй зашкодить собі й скалічить душу свою. Так нерозумне, вперте дитя, залишене наодинці з собою, неодмінно потрапить у біду й скалічить або вб’є себе через нерозумність свою.

“Бо хто хоче душу свою зберегти, той загубить її; а хто загубить душу свою заради Мене і Євангелія, той збереже її” (Мк. 8:35).

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ VIII
⇒ 8:1–10
⇒ 8:11–21
⇒ 8:22–26
⇒ 8:27:38

Мк. 8:1-10

Мк. 8:11-21

Мк. 8:22-26

Мк. 8:27-38

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ VIII ⇒ 8:1–10 ⇒ 8:11–21 ⇒ 8:22–26 ⇒ 8:27:38

Мк. 8:1-10

Мк. 8:11-21

Мк. 8:22-26

Мк. 8:27-38

Розділ VIII
⇒ 8:1–10
⇒ 8:11–21
⇒ 8:22–26
⇒ 8:27:38