Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ VI
⇒6:1–13
⇒6:14–19
⇒6:30–56

Мк. 6:1-13

Господь Іісус Христос розпочав Свою діяльність у Галілеї. Тут, біля Генісаретського озера, знайшов Він Своїх перших учнів і послідовників; тут уперше пролунали вічні слова Божественної проповіді; тут здійснені були перші чудеса.

Галілея в той час була квітучою країною з добре розвиненим землеробством і оживленою торгівлею. Її населення становило плем’я сильне і хоробре, землеробське і войовниче, навіть неспокійне і ревниве до свободи. Його пращури із Завулона і Неффалима залишили блискучу сторінку в історії завоювання Ханаанської землі. Попри ці великі спогади, сповнений енергії патріотизм, Галілея, що не мала знаменитих учених і шкіл, не користувалася жодною повагою за цих часів формалізму й релігійної законності, коли повною довірою користувалися тільки книжники й раввини. Жителі Єрусалима і чисті іудеї зневажали її. Галілеянин здавався їм істотою неосвіченою, невігласною, простою і грубою. Вони піднімали на сміх його діалект і вимову.

І однак ця країна заслуговувала набагато кращої репутації. Тут сильна була вірність рідним переказам; любов до свободи не була придушена римським ярмом і підтримувала лише жваві очікування Месії – визволителя; серце народу, незважаючи на зовнішню брутальність, зберегло цнотливу чистоту і було сприйнятливим до правди Божої та до слів життя вічного.

Господь з перших же кроків Своєї проповідницької діяльності мав тут великий успіх. Народ стікався Його слухати натовпами. Багато хто приходив здалеку і тижнями супроводжував Його, впиваючись божественними словами. Готові були слухати Його цілими днями, забуваючи про їжу. Віра в Нього, в Його вчення, в Його чудотворну силу зростала з кожним днем, а разом зростав Його вплив у народі, множилися і чудеса.

Коли з Галілеї Господь захотів перейти до Своєї батьківщини, до Назарету, де жила Його сім’я і де Ним проведені були дитячі роки, Він уже користувався гучною славою.

Чутка про Нього йшла далеко. Про Нього говорили як про Великого Пророка, що володіє великою силою слова і чудотворення. Багато хто готовий був визнати в Ньому Месію. Здавалося, за таких умов назаретяни повинні були зустріти Його з особливою привітністю і захопленням. Адже це був їхній пророк, який вийшов з їхнього середовища, виріс у їхньому місті, їхня слава, гордість, прикраса.

І натомість ми бачимо абсолютно зворотне явище. У рідному місті Господь був зустрінутий повною байдужістю. Ані Його чудова, натхненна проповідь, сповнена сили і премудрості, ані дивовижні чудеса, які Він творив, ані ореол слави, що увінчував Його, не могли збудити в Його співвітчизників віри в Нього, у Його Божественне послання, тож “Іісус дивувався їхньому невір’ю”. Це тим більше дивно, що назаретяни мали повну можливість самі оцінити вплив Його проповіді та чудотворну силу. Не помічати в Ньому цієї незвичайної сили не було жодної можливості.

Але замість того, щоб піддатися чарівності Його вчення і визнати Його, щонайменше, пророком, вони тільки зі здивуванням запитують: “Звідки в Нього це? яка премудрість дана Йому, і як такі чудеса відбуваються руками Його?”

Це питання дозвільної, збудженої цікавості, які ні до чого не зобов’язують і ні до чого не ведуть.

Таке ставлення до Нього співвітчизників викликало скорботне зауваження Господа Іісуса Христа: “не буває пророк без честі, хіба що тільки на батьківщині своїй, і у родичів, і в домі своєму”.

Як ставилися до Господа його домашні та родичі, ми вже знаємо. “Брати Його не вірували в Нього”, – каже євангеліст Іоанн (Ін. 7:5), і вважали просто божевільним. Але й ставлення співгромадян було не кращим. Початкова байдужість і недовірлива цікавість скоро перейшли в лють і відкриту злість, коли проповідь Спасителя зачепила їхню національну зарозумілість. Скінчилося тим, що вони вигнали Його з міста і хотіли скинути з гори (Лк. 4:29).

Чим пояснити це? Як зрозуміти це неймовірне отупіння совісті й потемніння розуму, що призводить до подібних діянь? Адже не могли вони не знати, що виганяють, у всякому разі, незвичайну людину, вже визнану Великим Пророком у багатьох містах?

Ключем для вирішення цієї психологічної загадки є третій вірш VI розділу.

“Чи не тесля Він, – говорили вони, – , син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут між нами Його сестри? І спокушалися про Нього”.

Вони знали всю сім’ю Господа і ніколи не знаходили в ній нічого незвичайного, не помічали ні в кому з її членів навіть особливих обдарувань. Самого Іісуса вони знали давно, з дитинства. Часто бачили Його на вулицях міста або біля водойми джерела разом із Матір’ю. Бачили в майстерні, де Він працював під керівництвом старого Йосиа. Вони знали всю сім’ю Господа і ніколи не знаходили в ній нічого незвичайного, не помічали ні в кому з її членів навіть особливих обдарувань. Самого Іісуса вони знали давно, з дитинства. Часто бачили Його на вулицях міста або біля водойми джерела разом із Матір’ю. Бачили в майстерні, де Він працював під керівництвом старого Йосипа. І ніколи їм на думку не спадало, що з цього хлопчика вийде щось незвичайне. Він здавався їм таким самим, як і всі діти.

Вони занадто давно знали Його, занадто часто бачили Його і занадто звикли до Нього.

Цим пояснюється їхнє ставлення до Нього.

Ми ніколи не цінуємо того, до чого занадто звикли. Звичний предмет уже не збуджує тієї напруженої уваги, з якою ми зустрічаємо новинку. Навіть чудесне через звичку починає здаватися звичайним. Людина, надто добре нам знайома, не може розраховувати на надто високий ступінь нашої поваги і шанобливого здивування, яке ми готові подарувати тому, кого знаємо лише поверхнево, з чуток. Деяка частка невідомості завжди підвищує тон стосунків. Наречений схиляється перед нареченою набагато більше, ніж чоловік перед дружиною, а лакей, кажуть, ніколи не поважає свого пана.

Те саме сталося і з назаретянами: вони настільки звикли до Господа, звикли вважати Його своїм, рівним, що, навіть помічаючи в Ньому дивовижне, тільки дивувалися, знизували плечима і намагалися знайти всьому природне пояснення. Ось чому вони не повірили в Нього як у Месію і не віддалися Йому всією душею, як це зробили багато галілеян.

Але цей же закон діє і тепер у духовному житті.

Для християнина, який присвятив своє життя служінню Господу Богові, завжди є небезпека втратити свіжість свого почуття до Нього завдяки звичці й замінити щире, сердечне служіння формальним, механічним, часто недбалим виконанням релігійних обов’язків.

Це трапилося з єврейським народом, якому пророк Ісая кидає важкий докір: “Ось, у день посту вашого ви виконуєте волю вашу і вимагаєте тяжких трудів від інших. Ось, ви поститеся для сварок і суперечок і для того, щоб жорстокою рукою бити інших; ви не поститеся у цей час так, щоб голос ваш був почутий на висоті” (Іс. 58:3-4). Це ж трапилося і з керівниками єврейства, книжниками, фарисеями та священниками, яким Господь із гіркотою каже: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, анісу і тмину, і залишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру… на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня.” (Мф. 23:23:28). “знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42).

Те ж саме, на превеликий жаль, трапляється нерідко і з нашими священнослужителями. Звикаючи до таїнств і священнодійств, вони перестають у них відчувати віяння Святого Духа, втрачають усяке благоговіння до них і все своє служіння Богу починають обмежувати бездушним і поспішним звершенням служб і треб.

Особливо трагічно позначається цей закон звички на наших півчих, церковних прислужниках і дітях духовенства. Мені ніколи не доводилося бачити більш потворної поведінки в церкві, ніж та, яку дозволяють собі півчі та хлопчики, що прислуговують у вівтарі. Це пояснюється саме тим, що, звикаючи до храму, вони починають почуватися в ньому як удома і зовсім забувають про невидиму присутність у ньому Великого, Всемогутнього, Всеправедного Творця.

Але і з кожним віруючим може трапитися ця втрата живої віри і живого почуття до Бога, і небезпека особливо велика для тих, хто за своїм становищем зобов’язаний нести тривалу і виснажливу працю служіння, не маючи поняття про закони духовного життя і не користуючись вказівками досвідчених людей.

Цей стан духовного огрубіння або здичавіння дуже важкий і небезпечний, бо вийти з нього знову на правильну дорогу набагато важче, ніж встати на цю дорогу новачкові, який тільки-но починає. Перевчати знову неправильно вивчене завжди важче, ніж завчати що-небудь нове, ще незнайоме, бо тут доводиться спочатку розбити вкорінену звичку, що забирає багато сил і часу. Це – абетка педагогіки. Якщо учневі музики від самого початку дано неправильну постановку руки і пальців, то звільнитися від цього недоліку і перейти на правильну методику становить згодом дуже великі труднощі. Читці, які перебили язик на поспішному читанні, ковтають цілі склади до втрати сенсу, часто до кінця життя не можуть навчитися читати виразно і чітко. Точно так само і в духовному житті, і в служінні Богу. Є нещасні батюшки, які до такої міри звикли до недбалого і неохайного звершення богослужіння, що вони вже не можуть, незважаючи на всі старання, виконувати його ревно, чинно, з благоговінням. Закореніла звичка перемагає всі зусилля, коли, усвідомивши небезпеку становища, намагаються з нею боротися. Язик сам собою мчить уперед, стрімко викидаючи слова, думка, що не встигає за ним, стрибає з п’ятого на десяте слово або кидається на всі боки, а руки й тіло самі собою проробляють завчені й засвоєні звичкою жести. Ще гірше, коли людина навіть не усвідомлює, що вона перестала вже бути священником і молитовником, що вона не більш ніж автомат, який говорить. Тут починає вже відчуватися гніт прокляття Божого за недбалість, бо сказано: “Проклятий, хто діло Господнє робить недбало” (Єр. 48:10).

У цьому стані втрати живого відчуття Бога вся зовнішня діяльність, що має, мабуть, на меті наблизити до Нього людину, засуджена на цілковиту духовну безплідність. Насамперед молитва, один із головних засобів духовного життя, перестає бути дієвою. До Бога вона не доходить.

“Пам’ятай, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – що якщо ти під час молитви не марнословиш, а з почуттям говориш слова молитви, то слова твої не повернуться до тебе худі, без сили (як лушпиння без зерна), але неодмінно принесуть тобі ті самі плоди, які містяться в слові, як плід в оболонці. Це справа цілком природна, як природні й звичайні в природі плід і оболонка його… Чим щиріше, сердечніше будеш вимовляти кожне слово, тим більше плоду від молитви; кожне слово, як зернятко, принесе тобі плід духовний, як зрілий колос… Але якщо ти слова кидаєш даремно, без віри, не відчуваючи сили їхньої, як лушпиння без ядра, то порожніми вони до тебе й повернуться; лушпиння кидаєш, лушпиння до тебе й повернеться”.

Є стара легенда, яка наочно показує нам, якими безплідними іноді бувають наші молитви.

Давним-давно жив один святий старець, який багато молився і часто сумував про гріхи людські. І дивним йому здавалося, чому це так буває, що люди до церкви ходять, Богу моляться, а живуть так само погано. Гріха не убуває.

“Господи, – думав він, – невже не слухаєш Ти наших молитов? Ось люди постійно моляться, щоб жити їм у мирі та покаянні, і ніяк не можуть. Невже суєтна їхня молитва?”

Одного разу з цими думками він занурився в сон. І здавалося йому, ніби світлосяйний ангел, обійнявши крилом, підняв його високо-високо над землею… У міру того, як піднімалися вони вище й вище, дедалі слабкішими й слабкішими ставали звуки, що долинали з поверхні землі. Не чути було більше людських голосів, затихли пісні, крики, весь шум метушливого мирського життя. Лише часом долітали звідкись гармонійні, ніжні звуки, як звуки далекої лютні.

Що це? – запитав старець.

Це святі молитви, – відповів ангел, – тільки вони чуються тут!

Але чому так слабо звучать вони? Чому так мало цих звуків? Адже зараз весь народ молиться в храмі?

Ангел глянув на нього, і скорботним було обличчя його.

– Ти хочеш знати? Дивись…

Далеко внизу виднівся великий храм. Чудесною силою розкрилися його склепіння, і старець міг бачити все, що робилося всередині.

Храм весь був повний народом. На криласі видно було великий хор. Священник у повному облаченні стояв у вівтарі.

Йшла служба. Яка служба – сказати було неможливо, бо жодного звуку не було чутно. Видно було, як дячок, який стояв на лівому криласі, щось читав швидко-швидко, шльопаючи і перебираючи губами, але слова туди, вгору, не долітали. На амвон повільно вийшов величезного зросту диякон, плавним жестом поправив своє пишне волосся, потім підняв орар, широко розкрив рота, і… жодного звуку!

На криласі регент роздавав ноти: хор готувався співати.

“Вже хор-то, напевно, почую…” – подумав старець.

Регент стукнув камертоном по коліну, підніс його до вуха, витягнув руки і дав знак починати, але, як і раніше, панувала повна тиша. Дивитися було напрочуд дивно: регент махав руками, притупував ногою, баси червоніли від натуги, тенори витягалися на носках, високо піднімаючи голову, роти в усіх були відкриті, але співу не було.

“Що ж це таке?” – подумав старець.

Він перевів очі на тих, хто молився. Їх було дуже багато, різного віку і становища: чоловіки і жінки, люди похилого віку і діти, купці і прості селяни. Усі вони хрестилися, кланялися, багато хто щось шепотів, але нічого не було чутно.

Уся церква була німа.

Чому це? – запитав старець.

Спустимося, і ти побачиш і зрозумієш… – сказав ангел.

Вони повільно, ніким не видимі, спустилися в самий храм. Пишно вбрана жінка стояла попереду всього натовпу і, мабуть, старанно молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою… І раптом старець побачив її серце і зрозумів її думки.

“Ах, ця противна поштмейстерка! – думала вона. – Знову в новому капелюсі! Чоловік – п’яниця, діти – обшарпанці, а вона форсить!.. Бач видивляється!..”

Поруч стояв купець у гарній суконній піддівці й задумливо дивився на іконостас. Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем одразу ж відкрилися його потаємні думки: “…Яка прикрість! Продешевив… Товару такого тепер нізащо не купиш! Не інакше як тисячу втратив, а може, й півтори…”

Далі виднівся молодий селянський хлопець. Він майже не молився, а весь час дивився наліво, де стояли жінки, червонів і переминався з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав у його серці: “Ех, і хороша Дуняша!.. Усім взяла: і обличчям, і звичкою, і роботою… От би дружину таку! Піде чи ні?”

І багатьох торкався ангел, і в усіх були такі самі думки, порожні, пусті, дозвільні, життєві. Перед Богом стояли, але про Бога не думали. Тільки робили вигляд, що молилися.

– Тепер ти розумієш? – запитав ангел. – Такі молитви до нас не доходять. Тому й здається, що всі вони точно німі…

У цю хвилину раптом чийсь дитячий боязкий голосок виразно промовив:

– Господи! Ти благий і милостивий… Спаси, помилуй, зціли бідну маму!..

У куточку, на колінах, притулившись до стіни, стояв маленький хлопчик. У його очах блищали сльози. Він молився за свою хвору маму.

Ангел доторкнувся до його грудей, і старець побачив дитяче серце.

Там були скорбота і любов.

– Ось молитви, які чути в нас! – сказав ангел.

Таким чином, наші лицемірні, суто зовнішні молитви до Бога не доходять і плоду не приносять.

“Наближаються до Мене люди ці устами своїми, – каже Господь, – і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене, але марно шанують Мене” (Мф. 15:8-9).

Навіть більше: така молитва гніває Бога.

“…Багато хто з нас, – пише отець Іоанн, – здійснюють службу і таїнства, молитвослів’я неохоче, мляво, недбало, поспішно, з пропусками, бажаючи скоріше скінчити святу справу та поспішити на життєву метушню. Яка страшна спокуса і який тяжкий гріх! Мимоволі при цьому згадуєш грізне дієслово Господа недбайливим виконавцям Його справ: “проклятий усякий, хто творить діло Господнє з недбалістю”! Я сказав: яка страшна спокуса! Так, страшна спокуса, тому що ми через сліпоту свою нехтуємо дієсловами Святого Духа, що дихає в молитовних словах таїнств і служб, – нехтуємо тим самим, що для нас слугувало б при справжньому старанні та дбайливому ставленні джерелом пресолодкого миру, радості в Дусі Святому і навіть джерелом здоров’я тілесного, бо слова молитви під час служб і таїнств, які читають із вірою, благоговінням, страхом Божим, спокійно, палаючим духом, мають безсумнівну й дивовижну властивість разом із душею оживотворити, зміцнити й зцілити й саме тіло наше. Це пізнано досвідом. Тяжкий гріх, кажу, тому що, здійснюючи недбало таїнства, ми через те блюзнірствуємо святинею Господньою… Чи думають нинішні християни-лицеміри, що вони лицемірно моляться і лицемірно живуть? – Не думають. Вони моляться щодня, можливо, довго, моляться за звичкою, устами, а не серцем, без сердечного розкаяння, без твердого бажання виправлення, щоб тільки виконати заведене правило, і всякий “буде думати, що тим він служить Богові” (Ін. 16:2), тоді як молитвою своєю вони накликають на себе тільки гнів Божий. Усі ми більше чи менше грішні в тому, що лицемірно молимося, і приймемо за це великий осуд”.

Але якщо довготривале служіння Богові призводить до звички, а звичка може спричинити формальне, суто зовнішнє і лицемірне виконання релігійних обов’язків, то виникає важливе питання: як уникнути цієї небезпеки? Бо якщо цього ми зробити не зуміємо, то сумний кінець нашого духовного життя неминучий.

Відповідь на це запитання полягає частково у вищенаведених словах кронштадтського пастиря: за справжньої ретельності та дбайливого ставлення таїнства, служби, молитви слугують джерелом миру, радості в Дусі Святому і навіть джерелом здоров’я тілесного.

Для одних вони служать, таким чином, благословенням, на інших накликають прокляття. Усе залежить від ставлення до них людини.

Якщо християнин не вкладає у своє служіння Богові всієї уваги, всієї завзятості, всієї сердечної теплоти, на яку здатний, то в ньому незабаром починає розвиватися звичка до недбалого й поверхневого виконання релігійного обов’язку. До цього людина доходить не раптом, а поступово. Спочатку вона, можливо, молилася від серця, але потім, тому що молитися завжди серцем становить значну працю, до якої треба завжди примушувати себе, бо Царство Небесне, сказано, силою здобувається, вона починає більше молитися вустами, поверхнево, а не з глибини душі, бо це набагато легше, і врешті-решт, при посиленій боротьбі плоті й диявола, молиться вустами, не доводячи до серця сили слів молитовних. Що сказано про молитву, то слід сказати і про причащання Святих, Безсмертних і Животворящих Тайн. Часто спочатку людина причащається з живою вірою, з почуттям любові і благоговіння, а потім, за безперервної протидії плоті і диявола істині Божій, поступається їм перемогою над собою і причащається лицемірно… Це ж буває і з таїнством покаяння. Це ж буває і з усіма проявами релігійного життя, якщо християнин не примушує себе до напруження духовних сил.

Так створюється згубна звичка. Але звикнути можна і до поганого, і до хорошого. Можна звикнути до недбалості, і тоді все релігійне життя стає холодним і мертвотно-формальним. Життєдайний дух, що таїться у святих словах молитовних слів, у таїнствах та в інших релігійних формах, не проявляє себе для душі недбайливої, ледачої та холодної і на неї не діє. Але можна, навпаки, створити собі звичку побожного, ревного, сердечного виконання всіх релігійних обов’язків, і тоді для нас відкриється в них невичерпне джерело благодатної сили, що оживляє й укріплює життя духовне. Звідси висновок: якщо ми хочемо уникнути духовного огрубіння, якщо хочемо, щоб молитви, таїнства, обряди, увесь ритуал релігії не втратив для нас від частого повторення Духа життя і не перетворився на порожню формальність, яка нічого не говорить душі, якщо хочемо, нарешті, щоб самі чесноти наші, якщо такі є, не перетворилися на лицемірне святенництво, то засіб проти цього полягає насамперед у тому, щоб від самого початку духовного життя виконувати все, чого вимагає християнський обов’язок, з великою старанністю та увагою, з напруженням усіх духовних і фізичних сил, не дозволяючи собі розлінення і недбалості.

Тут немає дрібниць, які не варті уваги, бо з дрібниць створюється велике, весь тон духовного життя, і тому кожна подробиця вимагає ретельного й акуратного виконання. Бог зневаженим не буває, і найнезначніша недбалість у ставленні до Нього неодмінно відобразиться збитком у вашому духовному житті. Тому що б ви не робили у справі служіння Йому, робіть з усіх своїх сил; те, що зроблено абияк, ніколи не буває зроблено правильно. Потрібне сумлінне роблення.

А для того, щоб підтримувати в собі цю ревність і не слабшати, треба мати завжди живу віру, що Бог наш, якому поклоняються в Трійці, Отець, Син і Святий Дух, завжди з нами, дивиться на нас і за першим словом нашої щирої молитви про допомогу готовий допомагати нам у святій справі. Пам’ятаючи, що Вседержитель завжди з нами, і маючи Його найголовнішою справою в думках своїх, відкидаючи від серця свого всякі помисли, сумніви життєві, піклування і пристрасті, ми завжди гідно звершуватимемо Божу справу. Найяскравішим прикладом такого сумлінного роблення є учні й апостоли Господа, як це видно з 8-9 віршів VI глави. Вирушаючи на проповідь, вони не беруть нічого в дорогу, крім однієї палиці: ні торби, ні хліба, ні міді в поясі, ні двох одеж, взуваються в просте взуття. Ніщо не повинно їм заважати, ніщо не повинно зв’язувати і відволікати від тієї справи, на яку Господь їх посилає. Уся увага, усі сили, уся їхня істота віддається винятково Богові й Божій справі.

Цей приклад повинні і ми постійно мати перед очима і пам’ятати грізне застереження: “Проклятий, хто діло Господнє робить недбало”.

Мк. 6:14-29

В історії страти Іоанна Хрестителя, про яку оповідає святий євангеліст, перед нами постає трагічна постать Ірода, вбивці Великого Пророка.

Це не був Ірод, який побив немовлят у Вифлеємі, в марній надії погубити Іісуса. Той, як ми знаємо, помер ще під час перебування святого сімейства в Єгипті.

Ірод, який убив Іоанна Хрестителя, був так званий Ірод Антипа четвертовласник, або тетрарх Галілеї, людина, можливо, не стільки порочна, скільки слабка за характером. Скоєний злочин терзав його. Він не міг забути Іоанна. Тільки внаслідок своєї слабохарактерності не муки совісті відчував він, а непереборне почуття боязні. Кривавий привид обезголовленого Пророка переслідував його. Коли він почув про Господа, про Якого в народі велися гарячі суперечки, його перша думка, навіяна переляком, була, що це воскрес убитий Іоанн. В особі Пророка, що знову з’явився, він боявся знайти месника за пролиту кров, і цей страх був тим сильнішим, що він цілком усвідомлював несправедливість страти Хрестителя. Тільки фатальне зчеплення обставин привело його до цього злочину, допущеного ним проти волі. Незважаючи на суворі викривальні промови Іоанна, спрямовані проти Іродіади і тетрарха, останній у глибині душі поважав свого викривача, бо знав, що він – чоловік праведний і святий. Тому, навіть ув’язнивши його за наполяганням Іродіади, він беріг його, із задоволенням слухав його і багато робив за його порадою. Коли Соломія, дочка Іродіади, зажадала від нього голову Іоанна Хрестителя, правитель засмутився. Як же сталося це? Як допустив Ірод це вбивство? Як міг дійти він до такого стану, що всупереч своїм сердечним нахилам змушений був погодитися на страшну вимогу Соломії та за її наказом відрубати голову Пророкові?

Спробуємо зазирнути в цю темну душу і простежити, як поступово назрівав тут злочин, спричинений пристрастю, і як розпалювалася і зміцнювалася сама пристрасть. З’ясувати закони розвитку пороку і пристрасті для нас дуже важливо, бо в душі кожної людини вони діють приблизно однаково, і на прикладі Ірода ми можемо з’ясувати умови наших власних падінь.

Справа починається похіттю, нечистою любов’ю до Іродіади, невістки Ірода, дружини його брата Филипа. Анітрохи не піклуючись про те, щоб зупинити злочинну пристрасть, що розвивається, Ірод скоро переходить до справи, легко переступає через першу перешкоду і жінку брата свого робить своєю жінку. Цей перший крок уже досить ясно показує, наскільки розвинулася пристрасть у його душі, бо сила пристрасті вимірюється величиною перешкод, які вона долає; інакше кажучи, чим важчою є перешкода, яку перемагає пристрасть, тим більшою є сила пристрасті, про яку вона свідчить. Але, перемігши першу перешкоду, Ірод зараз же зустрічається з іншою – викривальною проповіддю Іоанна Хрестителя, який говорив Іродові: “Не годиться тобі мати жінку брата твого”. Ці докори, безсумнівно, мали для Ірода більше значення, ніж незручність перед братом і боязнь громадської думки, яку, завдяки підлесливості її керівників – фарисеїв і саддукеїв, легко було змусити мовчати. Примусити до мовчання непідкупного Іоанна або змусити його пом’якшити прямолінійний тон викриттів виявилося неможливим. Крім того, і на совість самого Ірода ці суворі промови мали справити великий вплив, бо Ірод відчував до пророка мимовільну повагу і, безсумнівно, поважав його думку. Але проте і ця нова перешкода не могла примусити його переломити свою пристрасть. Більше того: він не тільки не відступає перед ним, але, підбурюваний Іродіадою, бере під варту пророка, якого поважає, і поміщає до в’язниці – яскравий показник того, як далеко зайшла його пристрасть. Нарешті, у сцені з Соломією він уже майже зовсім не володіє собою. Напружена до останнього ступеня насолода страсті отуманює його, і він дає свою божевільну клятву. Він уже повний раб пристрасті! Так за відсутності опору посилюється пристрасть, захоплюючи у свою деспотичну владу людську душу. Поряд із цим ми помічаємо й інше явище: один вид допущеного гріха викликає безліч інших. У цьому випадку слідом за блудною пристрастю йде зрадництво щодо брата, кровозмішувальний перелюб, несправедливість, жорстокість, насильство щодо Іоанна, суєтна клятва, марнославство перед гостями, неправдиве самолюбство і, зрештою, вбивство. Начебто за першою змією пристрасті, що прокинулася і усвідомила свою силу, одразу починає шипіти і ворушитися ціла зграя інших змійок, які досі мирно дрімали в душі. Нарешті, не можна залишити поза увагою й ту обставину, що спокуси, які постають перед Іродом, стають дедалі серйознішими, а злочини важчими. Начебто йде перевірка, до якої міри падіння може дійти ця людина, що підкорилася пороку.

Таким чином, ми бачимо, як поступово петля гріха затягується дедалі тугіше й тугіше і як дедалі менше й менше залишається надії на те, що людина, яка потрапила в неї, зуміє від неї звільнитися. Становище стає майже безвихідним, коли в душі зникають останні сили і навіть бажання розірвати цю петлю, і вбивство або інший злочин, не менш важкий, є тоді лише природним наслідком, неминучим заключним акордом пристрасті, що розгнуздалася.

Вдивляючись у процес розвитку спокус, як його описано в євангельській повісті про Ірода, можна знайти тут потрійний закон, якому підпорядкований цей розвиток, якщо він не зустрічає протидії у свідомій волі людини.

Перший закон можна назвати законом посилення. Він полягає в тому, що сила пристрасті, її інтенсивність і влада над душею зростає прогресивно, у міру того, як їй робляться поступки. Поступки її не заспокоюють, але роблять лише більш вимогливою і владною. Людина, яка допустила гріх одного разу, морально слабшає і під час повторної спокуси чинить його з більшою легкістю, ніж та, хто встояв у першій боротьбі. Воля людини зміцнюється своїми перемогами і послаблюється поразками – це закон психології. Моральна течія, що просочилася раз у душі, скоро перетворюється на бурхливий потік і руйнує всю греблю морального закону совісті, якщо з нею не боротися.

Доктор Матт розповідає про одного студента, який страждав на ваду рукоблудства, і який зізнався йому, що протягом першого року ваду цю він допустив один раз, на другий рік – тричі, а потім став повторюватися щотижня. Це звичайне явище. Ми часто спостерігаємо його в розвитку пристрасті до пияцтва. Як свідчить народна приказка, “перша чарка колом, друга – соколом, інші – дрібними пташечками”. Поступки і падіння відіграють тут роль сухого хмизу, який ви підкидаєте в багаття. Чим більше кидати, тим більшим і яскравішим стає жадібне полум’я. Чим більше грішити, тим сильніше розгорається пристрасть.

Другий закон – розширення пристрасті. За одним гріхом неминуче слідує низка нових. Одна пристрасть, розпалюючись у душі, викликає до життя й інші пристрасті, ніби між ними існує якийсь незримий, таємничий зв’язок. Успіх однієї пристрасті слугує точно сигналом для інших, і всі вони одразу або одна за одною поспішають накинутися на нещасну душу, ніби бажаючи добити ослабілого супротивника. За блудною похоттю неодмінно з’являються ревнощі, недовіра, брехня, заздрість, гнів і т. д. і т. д. Тут як на війні: прорвано фронт в одному місці – і зараз же ворог масами спрямовується в прорив, щоб розширити і докінчити поразку.

Одного разу давним-давно на одній з голландських верфей будували корабель. Для кіля, або для основної балки, до якої прикріплюють ребра – шпангоути, потрібно було знайти гарну, довгу, міцну колоду. У купах лісу, складеного на подвір’ї верфі, двоє робітників знайшли одну, що здавалася, на перший погляд, підходящою.

– Ось, – сказав один із них, – гарна колода! Візьмемо її…

Але інший уважно оглянув колоду і похитав головою.

– Ні, – заперечив він, – це не годиться!

– Чому?

– Бачиш тут маленьку червоточину? Це ознака, що черв’яки вже завелися тут…

– От дрібниці… Що значить така маленька червоточина для такої величезної міцної колоди. Її ледь помітиш… Візьмемо!

Вони трохи посперечалися. Нарешті обережніший поступився. Колоду взяли і з неї зробили кіль нового корабля.

Кілька років благополучно плавав морями новий корабель. Він був легкий, міцний і не боявся бур. Усі милувалися ним. Але одного чудового дня серед абсолютно ясної і тихої погоди він раптом без жодної видимої причини пішов на дно. Коли в море спустилися водолази, щоб оглянути його, вони знайшли, що дно корабля було проїдено хробаками. За роки плавання черв’яки розмножилися і виснажили все дерево. Маленька червоточина виявилася фатальною для величезного судна.

Так і в душі. Один черв’ячок пристрасті, якщо його не винищити вчасно, може розмножитися у величезній кількості, породжуючи нові вади, захоплюючи всі боки душі й підточуючи її здорові тканини.

Причина цього – в ослабленні віри. Переможена одним гріхом, воля втрачає силу опору і легко поступається іншим. У глибині людської душі завжди існує гріх у вигляді найрізноманітніших порочних нахилів і пристрастей. Ці пристрасті киплять і вирують, як у котлі, шукаючи виходу. Але якщо людина не поступається їм, то її воля відіграє тоді роль важкої свинцевої кришки казана, яка не випускає бурхливу пару. Але варто лише трохи підняти – і в утворену щілину, хоч би якою малою вона була, з силою спрямовуються всі пристрасті, що існують у душі. Поступившись таким чином, людина тим самим розгнуздує й інші пристрасті і впоратися з ними вже майже не в змозі.

Третій закон – поглиблення пристрасті. Дія його полягає, по-перше, в тому, що способи задоволення пристрасті, що розігралася і охопила душу, стають дедалі гіршими і морально потворнішими. Пристрасть стає дедалі вимогливішою, капризнішою, химернішою. Вона вже не задовольняється звичайними формами гріха, але шукає нових, більш витончених, здатних більше збуджувати потріпані й притуплені нерви. Так блудна пристрасть часто ускладнюється жорстокістю, переходячи в садизм. Обжерливість вимагає все нових і нових, більш вишуканих і хитромудрих страв. Крім того, той самий закон поглиблення проявляється іноді й інакше. Заради задоволення зростаючої пристрасті людина починає чинити злочини дедалі важчі. Вона жертвує для неї всім, усіма моральними цінностями, які ще збереглися в її душі.

За борт життя викидається все, що заважає пристрасті: моральні звички, переконання і принципи, веління обов’язку і релігії – все летить геть, починаючи з менш важливого і закінчуючи найбільшими цінностями. Так скнара, охоплений пристрастю грошолюбства, для придбання грошей не шкодує нічого: спочатку припиняє добродійність, потім занурюється в скупість, відмовляючи в допомозі найближчим людям; далі пускається в безчесні афери, жертвуючи правдивістю й порядністю, нерідко доходить до крадіжки, інколи і до вбивства і т. д. Душа поступово спустошується, втрачаючи все, що було в ній цінного, на догоду пристрасті. Людина опускається все нижче і нижче на саме дно гріха і пороку. Розглядаючи закони, що діють у процесі розвитку пристрасті, ми без зусиль можемо помітити, що загальною, головною, основною умовою, від якої залежить увесь цей процес, є відсутність твердих моральних правил і виняткове служіння своєму егоїзму, своєму “я”.

Чому Ірод упав так низько? Безсумнівно тому, що його себелюбство, його особисте “я” було для нього головним кумиром, якому він служив усе життя; іншої вищої волі над собою він не визнавав, окрім власних забаганок і бажань; моральних засад ми зовсім не бачимо в його діяльності, і якщо він слухався Іоанна Хрестителя, то, звісно, не тому, що цінував моральну висоту й чистоту його порад, а, найімовірніше, тому, що вгадував у ньому прозорливця, який найкраще бачить стежини життя, що переплітаються в тумані майбутнього.

Ми докладно зупинилися на з’ясуванні тих способів і шляхів, якими розвивається пристрасть, і тих умов, які її підтримують і живлять, щоб за допомогою цього аналізу полегшити розв’язання істотно важливого в християнському житті питання – про боротьбу з пристрастями. Щоб успішно боротися з ворогом, необхідно знати його прийоми, хитрощі та методи. Звичайно, в даному випадку питання настільки велике і складне, що вирішити його у вичерпній повноті неможливо в одній короткій бесіді, і тому доведеться обмежитися тут лише деякими практичними порадами.

По-перше, як можна бачити з усього сказаного, для успішної боротьби з пристрастю насамперед необхідно мати міцні морально-релігійні підвалини. Без цього боротьба абсолютно неможлива. Де в іншому разі знайде людина точку опори і в ім’я чого вона буде боротися? У своїй власній особистості? В ім’я бажань свого “я”? Але ж тут-то і знаходиться самий осередок пристрасті, і в боротьбі з нею спиратися на власні бажання і схильності – це все одно що, борючись з розпустою, дружитись з повіями і у них шукати моральної підтримки. Намагатися знайти ці підвалини в користі чи вигоді суспільства теж марно, бо “суспільна користь” – поняття надто хитке, розпливчасте, різними людьми розуміється по-різному та підлягає нескінченним змінам залежно від обставин та умов часу.

Моральні закони набувають для людини безумовної обов’язковості й незмінності лише тоді, коли вона усвідомлює їхнє надсвітове походження і чує в них голос Бога. Тільки в цьому разі вони мають абсолютну міцність і незаперечний авторитет. Мовою Церкви такий настрій, що скріплює моральний закон, називається “страх Божий”. Страх Божий є, таким чином, основою моральності та опорою в боротьбі з пристрастю.

Але якщо цей настрій, що змушує душу людини підкоритися моральним правилам, можливий до певної міри в кожній релігії, то інша умова, що підкріплює людину в боротьбі з пристрастями в ім’я морального закону, є в наявності лише в християнстві: це та благодатна сила, та незрима, але постійно відчутна допомога, яку Господь подає грішникові, який бореться і призиває Його Святе Ім’я.

Не знаю, кому належить мальовничо-наочне зображення ставлення різних релігій до людини, яка впала в брудну яму гріха і пороку і бажає звідти вибратися, що кажуть у цьому випадку гинучій, нещасній людині різні релігії, і як вони намагаються їй допомогти і її утішити.

Конфуцій, засновник китайської релігії, прорікає: “Хай буде досвід надалі тобі наукою!”

Брамінізм: “У наступному перевтіленні ти будеш щасливішим!”

Магомет: “На все воля Аллаха!”

А Христос? Христос каже: “Візьми Мою руку!” Наскільки це ставлення до грішника вище за ставлення інших релігій! Наскільки в ньому більше любові і наскільки воно більш плідне і корисніше для людини за ті втіхи, що не виходять із сфери порожньої фрази! Ви хочете вибратися з трясовини пристрасті, яка вас засмоктує? Візьміть руку Христа! Коли вам зраджують сили і гине останній промінь надії на духовне звільнення, зверніться особисто до Господа. Зверніться з теплою сердечною молитвою – і, повірте, ваш заклик не залишиться марним. Не забариться прохана допомога!

Отже, перше правило для боротьби з пристрастю: боротьба ця може вестися успішно тільки на релігійному ґрунті під прапором надії на Господа Іісуса Христа. У цій надії головна опора і сила християнина!

По-друге, боротьбу краще починати тоді, коли пристрасть ще не вийшла з першої стадії свого розвитку – з області думки. Боріться, щойно відчуєте перший позив будь-якої пристрасті, щойно промайнула про неї перша думка. Коли пристрасть почне здійснюватися на ділі і коли, підкоряючись їй, ви вже зробите що-небудь для її задоволення, тоді зупинити її незмірно важче. Навіть у тому разі, якщо ви вже впали, скоївши гріх на ділі, якщо навіть почали звикати до нього, все ж подальша, найенергійніша боротьба має вестися в області думки. Відштовхуйте від себе самий образ гріха і позив до нього, як тільки він з’явиться в думках. Навчіться перемагати пристрасну мрію, бо тут корінь гріха. “Зсередини, із серця людського, – каже Господь, – виходять злі помисли, перелюбства, любодіяння, убивства, крадіжки, корисливість, лихоїмство, злість, підступність, розпуста, заздрісне око, богохульство, гордість, безумство” (Мк. 7:21-22). Зупинити грішні думки так, щоб вони нас абсолютно не турбували, ми не можемо. Це від нас не залежить, бо вони часто навіюються сторонньою ворожою нам нечистою силою, яка не щадить при цьому найсвятіших хвилин і благочестивих настроїв. Вони можливі навіть під час найгарячішої і найнапруженішої молитви.

Одного разу до старця-пустельника прийшов його молодий учень, скаржачись на грішні помисли, що охоплюють його. Старець вивів його в поле.

– Розпахни поли… Відкрий пазуху!

Учень послухався.

Можеш ти зупинити вітер, щоб він не проникав під твій одяг?

Не можу, авва!..

– Так і думки… Ми не можемо зупинити їхній наліт. Ми можемо з ними лише боротися, не дозволяючи затримуватися в душі…

Як краще й доцільніше це робити? Краще боротися з думками не негативними, а позитивними методами. Твердити про себе: “Не буду про це думати! Не хочу! Не допущу!” – це мало допомагає. Краще спробувати думати про що-небудь інше і погані думки замінити хорошими. Корисно на цей випадок що-небудь уже мати напоготові: образи Священної історії, питання віри й моральності, просто благородну мрію в християнському дусі. Святі отці зазвичай користувалися при цьому короткими молитвами, найчастіше молитвою Іісусовою, щоб відвернути думку від спокуси. Іноді наводили на пам’ять тексти Святого Письма, спрямовані проти спокуси і такі, що розбивають її нашіптування. Текстами Святого Письма користувався, як ми знаємо, і Господь, щоб відбити напади диявола, коли той приступив до Нього зі спокусою в пустелі. По-третє, вступайте в боротьбу одразу, не зволікаючи ні хвилини і не роблячи жодних поступок. Компроміси зазвичай ведуть до поразки. Якщо злодій починає міркувати приблизно так: “Цього року я вкраду 10000, наступного – 5000, на третій рік тільки 1000… а там зовсім перестану красти”, – то можна напевно сказати, що він залишиться злодієм. Застарілі курці, які намагаються відмовитися від куріння, поступово зменшуючи кількість щодня викурених цигарок, рідко досягають успіху.

Є стара дитяча розповідь із голландського життя про одного хлопчика, який врятував рідну країну від повені. Голландія розташована нижче рівня моря і захищена греблями. Колись уся країна являла собою дно моря і була покрита водою. Лише крок за кроком, з неймовірною завзятістю і наполегливістю голландці відтіснили море за допомогою гребель і на огрядних польдерах, покритих жирним мулом, обробили свої поля. За такого становища Голландія завжди перебуває в небезпеці повені, достатньо греблям де-небудь прорватися. Усі жителі це знають і греблі ретельно охороняють.

Одного разу вночі морським берегом ішов маленький хлопчик. Дорогу додому він знав добре, і ніч його не лякала. Раптом незвичайний шум привернув його увагу, чувся плескіт і дзюрчання води, наче струмував струмочок. Він постояв, прислухався і кинувся до гребель. Який був його жах, коли він побачив, що в одному місці гребля протікає і жвавий струмочок води, збільшуючись безперервно, бив тут фонтаном. Що було робити? Хлопчик розумів усю небезпеку і знав, що якщо цей струмочок не зупинити, то до ранку він перетвориться на руйнівний потік, який розмиє греблі й затопить країну. Він озирнувся на всі боки. Далеко праворуч і ліворуч тягнулося пустельне узбережжя, на якому в цей час не було ні душі. Допомоги чекати було нізвідки. Найближчі будинки знаходилися досить далеко від берега, і поки хлопчик встиг би добігти до них, небезпека могла незмірно збільшитися… Тоді недовго думаючи, він зняв свою куртку, туго обгорнув нею праву руку і заткнув дірку, майже по плече засунувши туди руку. Течія зупинилася. Ніч була холодна, туманна. У повітрі стояла пронизлива вогкість. Хлопчик скоро став мерзнути. Стара, заплатана сорочка його майже не зігрівала. Він весь посинів, зуби вибивали дрібний дріб, рука затекла й оніміла. Але він мужньо залишався на своєму посту. Він знав, що якщо вийме руку, то вода хлине з новою силою і – хто знає? – можливо, загинуть його батьки, його маленька сестричка, його друзі…

Піти він не міг, хоча б довелося померти… Коли ранковий сторожовий обхід помітив його маленьку фігурку під греблею, хлопчик уже майже не міг рухатися – так він закляк.

“Що ти там робиш, хлопчику?” – крикнув йому один зі сторожів. Малюк глянув на нього і, ледь розтискаючи щелепи, тихо промовив: “Я тримаю море”.

Це була буквальна правда. Маленький герой рятував – свою батьківщину від морської повені і вірної загибелі. Але якби він дещо забарився, то морські хвилі напевно поховали б у своїй холодній безодні всю країну з її працьовитим населенням і квітучими полями. ” Затягування буває смерті подібне”, – говорив Петро Великий про військову тактику. Те саме можна сказати і про духовну боротьбу. Затягування тут часто буває рівносильне духовній смерті. Існує поширена думка, ніби звернення до Бога можливе після найбезпутного життя і в будь-який його період. Тому розважливі грішники в хвилини рідкісних докорів сумління іноді втішають себе таким міркуванням: “Поживемо ще собі на втіху: адже треба перебіситися! А під старість будемо каятися і молитися! Господь пробачить!” Таке міркування справедливе лише умовно. Добре, якщо, незважаючи на всю розпусту життя, людина зуміє зберегти в душі живу віру і любов до Бога. Тоді спасіння для неї ще можливе. Але якщо, падаючи дедалі нижче й нижче, вона дійде до того стану, про який Господь каже: “не має Духа Моєго перебувати в людях цих навіки, бо вони тілесні” (Бут. 6:3), тоді відродження для неї можливе лише як особливе чудо милості Божої, на яке ніхто розраховувати не вправі.

Є багато людей, які перетворилися майже на тварин, для яких духовні переживання абсолютно недоступні і які втратили будь-яку чутливість до духовних впливів. Це вже духовна смерть.

У всякому разі, боротьба з пороком і пристрастями, після тривалого перебування в них, стає неймовірно важкою. Диявол і гріх не так-то легко поступаються своєю жертвою, і спогади бурхливого минулого, погані звички, жалість про втрачені насолоди ще довго хвилюють і розпалюють кров, ваблячи назад і нерідко доводячи до розпачу. Потрібно майже подвижництво, щоб стерти з душі ці брудні плями минулого. Але для подвижництва потрібна сильна воля, а воля до цього часу зазвичай уже розслаблена постійними поступками пороку. До цього треба ще додати, що чим довше перебуває людина в чаді грішного життя, тим міцніше вона з ним зв’язується і тим меншим стає її бажання порвати з таким життям і почати нове, чисте, богоугодне. Ось чому ті “мудреці”, які розраховують на покаяння в старості, зазвичай помиляються і, дійшовши до фатального порога, з жахом бачать, що душа безнадійно заражена вадою, воля розхитана, сил і бажання почати нове життя немає, і покаяння неможливе… Трагічна розв’язка неминуча.

Отже, чим раніше починати боротьбу, тим вірніше перемога. Чим швидше, тим краще. Вступивши в боротьбу, потрібно вести її рішуче, без вагань. “Хто вагається, той пропав”, – каже англійське прислів’я!

Відкиньте всяке саможаління і не робіть жодних поступок егоїзму. Поступки все одно не врятують, і цим шляхом миру з дияволом не купиш. Навпаки: там, де він помічає слабкість, там посилює напад. Зараз же підуть нові спокуси, ще більш серйозні, які вимагатимуть нових поступок. Тому не заспокоюйте себе звичайним софізмом! “Що за біда, якщо я поступлюся в дрібниці! На серйозне я не піду!” Дрібниць у духовній боротьбі немає, бо вони зазвичай тягнуть за собою серйозні наслідки.

Лікування душевних хвороб (пристрастей), – каже о. Іоанн Кронштадтський, – абсолютно відмінне від лікування тілесних хвороб. У тілесних хворобах треба зупинитися на хворобі, попестити хворе місце м’якими засобами, теплою водою, теплими припарками тощо, а в хворобах душевних не так: напала на тебе хвороба, – не зупиняйся на ній увагою, аж ніяк не пести її, не потурай їй, не грій її, а б’єш, розпинаєш її; роби абсолютно протилежне до того, чого вона просить; напала на тебе ненависть до ближнього, – скоріше розіпни її і негайно полюби ближнього; напала скупість, – скоріше будь щедрим; напала заздрість, – скоріше будь доброзичливим; напала гордість, – скоріше упокорися до землі; напала грошолюбність, – скоріше похвали нестяжаніє і поревнуй про нього; мучить дух ворожнечі, – полюби мир і любов; перемагає обжерливість, – скоріше поревнуй про стриманість і піст. Усе мистецтво лікувати хвороби духу полягає в тому, щоб анітрохи не зупинятися на них увагою і анітрохи не потурати їм, але негайно відсікати їх”. Ще дві поради: не грайтеся зі спокусами, намагайтеся уникати їх і не підходьте до них навіть із цікавості. Той, хто тягається бульварами, ходить на вечірки або на вистави, слухає вільні бесіди й непристойні анекдоти й уявляють при цьому, що зуміють зберегти чистоту думки й серця, той глибоко помиляється. Це все одно, що гратися з вогнем у пороховому льосі: вибух може статися щохвилини. Нарешті, користуйтеся для зміцнення волі в потрібному напрямку тими хвилинами перемир’я, які дає вам зла сила. Спокуси не завжди охоплюють людину безперервною хвилею. У ці хвилини потрібно заздалегідь готуватися до боротьби з ними шляхом молитви, читання і роздумів. Поганий той солдат, який почне вчитися стріляти лише на полі бою. Він неодмінно буде переможений. Але альфа й омега боротьби все-таки в надії на Господа Іісуса Христа. “бо нема іншого імені під небом, яким належало б спастися нам” (Діян. 4:12).

Мк. 6:30-56

Не будемо довго зупинятися на доказах можливості чуда збільшення хлібів. Невіруючі скептики все одно не візьмуть жодних доказів, а для віруючих достатньо поміркувати про те, що такі чудеса відбуваються щоліта, коли в полях кожне зернятко перетворюється на стиглий наливний колос, який містить інколи до сотні й більше зерен. Хіба це не те саме чудо збільшення хлібів? І від тієї обставини, що збільшення тут відбувається регулярно, – щорічно, в певні періоди, з певною поступовістю, воно анітрохи не перестає бути дивом. Бо хто зрозуміє і пояснить дію тих сил, які виробляють цей процес? Наука може лише описати, як це відбувається, але відповісти на питання “чому? від чого?” вона безсила. Якщо ми не дивуємося подібним чудесам, розсіяним усюди в Божому світі, то тільки тому, що занадто до них звикли. Якщо ж сила Божої всемогутності творить такі дива постійно, то що дивного в тому, що Господь зробив те саме Своїм благословенням і молитвою, щоправда, в іншій обстановці та за інших умов, але тією самою всемогутністю, притаманною Йому як Богові?

Інше питання цікавить нас: як сталося це чудо? За яких умов? І крім Божественної сили Господа, яка тут частка участі Його учнів? Як узагалі відбуваються великі справи в християнстві і як може проявитися в них участь людини? Великі справи!.. Хто про них не мріяв? Чи пам’ятаєте ви золоті мрії своєї молодості? Як хотілося переробити весь світ, щоб у ньому не було більше злості й бруду, людських пороків, але панувала б лише любов і правда, яскрава, як сонце! Як рвалася душа зробити що-небудь велике, незабутнє, від чого світлішим і щасливішим стало б життя! Іноді здавалося це таким легким і можливим! Але роки йшли. Ви вступили у справжнє життя, і сувора дійсність зустрічала вас. Її холодний подих одразу переконував, що райдужні мрії не так-то легко втілити у життя. Ваші пориви скрізь зустрічали глуху стіну нерухомості, глузування, недовіру. Ви відчували, що ця стіна сильніша за вас… І тьмяніла світла мрія, блякли й обсипалися пелюстки рожевої надії. Холодний розум з уїдливою і жорстокою насмішкою шепотів: “Не можеш! Не тобі переробити життя! Не по твоїх силах це завдання! Кинь смішні дитячі мрії! Чимало дурнів уже розбили собі чоло об цю стіну!” І ви відступали. Спочатку молоде, недосвідчене серце намагалося бунтувати, потім примирялося і мало-помалу звикалося з ненормальностями життя. І все входило у свою колію.

І тепер часто, коли постають перед нами великі завдання життя, ми за звичкою опускаємо руки і безнадійно зітхаємо: “Що можу я?… Я один?..” Один – так!.. Але ви забуваєте, що з вами Христос. “Усе можу в Іісусі Христі, Який мене зміцнює”, – каже апостол Павло (Флп. 4:13). Треба лише знати, за яких умов дається Його Божественна допомога і вміти нею користуватися. Звичайно, перша обов’язкова умова кожної істинно великої справи полягає в тому, щоб вона мала християнську мету і будувалася на християнських принципах. Будь-яка діяльність, хоч би якою ефектною і грандіозною вона була і хоч би яким видимим успіхом вона супроводжувалася, не може бути названа великою, якщо вона має на меті марнославство, славолюбію або вигоду окремої особистості.

Жодна людина, хоч би її й назвали “великою” улесливими від історії, що схиляються перед гуркотом і блиском її кар’єри, насправді не заслуговує на цю назву, якщо з обсфтавин і людей, які її оточують, вона прагнула зробити лише п’єдестал для своєї персони. Господь Іісус Христос творить велике чудо насичення п’яти тисяч п’ятьма хлібами не для того, щоб увінчати Себе в очах натовпу лаврами чудотворця, а тому, що Йому шкода стало голодних людей. Ця ж жалість змушує Його і вчити їх багато, забуваючи про власну втому. “Іісус, вийшовши, побачив багато людей і змилосердився над ними, бо вони були, як вівці, що не мають пастиря” (Мк. 6:34).

Співчуття і любов – ось християнські мотиви всякої істинно великої справи. Велич кожної особистості і кожної справи вимірюється тим, наскільки сильно і повно пройняті вони цими мотивами. Від цього ж залежить значною мірою і довговічність великої справи. Та справа, мета якої задовольнити дрібне самолюбство свого автора, ніколи не буває міцною і, незважаючи часом на запаморочливі успіхи, незабаром розсипається, як яскраво спалахнула ракета, залишаючи за собою лише кіптяву й чад димлячої гільзи. Але навіть і в тому разі, якщо людина керується у своїй діяльності на перший погляд альтруїстичними мотивами, тобто турботою про ближніх, але якщо вона не бере для себе за основу Господа і Його вчення, то зазвичай її діяльність не створює істинного щастя для людей, спричиняє безліч розчарувань і ніколи не витримає того страшного випробування, що чекає на кожну людину та її діла на майбутньому Суді Божому. “Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Іісус Христос” (1Кор. 3:11). Великі християнські цілі вимагають для свого здійснення і християнських засобів. Християнство не знає принципу “” ціль виправдовує засоби “”. Чесні цілі досягаються тільки чесними засобами, і якщо для здійснення високих цілей і великих планів людина допускає обман, брехню, насильство, то можна напевно сказати, що нічого великого або просто хорошого з її діяльності не вийде. Або вона зганьбить свою справу в очах людей, коли відкриється її обман, і справа зруйнується, хоч би якою гарною вона була за задумом, або ж її брехня породить лише нову брехню, яка не містить у собі нічого високого, і насильство викличе лише відповідне насильство. Даремно деякі наївні християнські діячі думають, що для досягнення вищих духовних цілей можна вдатися іноді до лукавого хитрого прийому, хитрощів, “безневинного обману”, як його називають. У Божій справі це абсолютно неприпустимо. Заповіді Божі обов’язкові завжди і за будь-яких умов, і якщо Господь ставить перед вами будь-яке завдання в загальному порядку побудови Царства Божого, то це значить, що для виконання цього завдання є і засоби, узгоджені з Його заповідями, бо вимагати від людини діяльності, що суперечить їм, Він не може. Не слід забувати слів премудрого Іісуса, сина Сирахова: “Не кажи: “заради Господа я відступив”; …бо Він не має потреби в чоловікові грішному. Усяку мерзоту Господь ненавидить, і неприємна вона тим, хто боїться Його” (Сир. 15:11-13).

У діяльності Господа немає ані тіні обману, ані віроломства, ані лукавого загравання з людьми з метою привернути їх до Себе. Не бачимо цього і в здійсненому Ним диві. Усе робиться прямо, просто, відкрито. “Він узяв п’ять хлібів і дві риби, подивившись на небо (тобто здійснивши внутрішню молитву), благословив і переломив хліби, і дав учням Своїм, щоб вони роздали їм…” (Мк. 6:41). Молитва і закликання благословення Божого – ось джерело сили і головні засоби для виконання великої справи в християнському дусі.

Отже, якщо самолюбні мрії затуманюють вам голову, якщо ви хочете бути блискучим героєм на підмостках історії, в п’янкій атмосфері поклоніння раболіпствуючого натовпу, то ніколи нічого істинно великого ви не зробите. Викиньте це з голови. Якщо навіть ви і досягнете тимчасового успіху, то все ж таки свідомість дріб’язковості ваших цілей поступово виступатиме для вас дедалі ясніше, і радість успіху незабаром потьмяніє перед гіркотою думки, що свої сили і таланти ви розтратили на дрібниці. Тільки здалеку здається, що за хмарами успіху і слави криється неодмінно щось справді велике. Підійшовши ближче і перевіривши на досвіді, ви майже завжди знайдете, що це не більше як оптичний обман. Безнадійні також і заздалегідь приречені на більш-менш швидкий провал усі спроби створити щось велике й довговічне, порвавши всілякі зв’язки з Господом Іісусом Христом та Його Євангелієм, адже влаштування Царства Божого, яке складає суть усього світового процесу, здійснюється безпосередньо силою Бога Слова за законами, викладеними в Євангелії, і тому перед вами завжди стоїть альтернатива: або взяти участь у цій розбудові під проводом Господа й у світлі Його вчення, і тоді ви вносите частку своєї праці у вічне майбутнє, або діяти самовільно,

Отже, тільки та справа може бути великою і довговічною, яка рухає вперед будівництво Царства Божого. У цьому сенсі вона завжди має два боки: суб’єктивний і об’єктивний, або, кажучи без іноземних термінів, – роботу над собою і над суспільними відносинами. Якщо кожен християнин повинен являти собою цеглинку в майбутній будівлі Царства Божого, то його перший обов’язок – цю цеглину добряче обпалити, зробити з неї якомога кращий матеріал для споруди, іншими словами – виховати себе і вдосконалити в дусі Євангелія.

Друга частина роботи полягатиме в тому, щоб цей євангельський дух внести в практичне життя суспільства. Обидва завдання, треба зізнатися, незмірно важкі. Ось чому перед ними багато хто безнадійно опускає руки, і навіть у серцях глибоко віруючих народжуються хвилини малодушності, сумніву і слабкості. Зважаючи на це, нам важливо з’ясувати психологічне ставлення учнів і апостолів Господа до того великого чуда, яке сталося на їхніх очах і за їхнім посередництвом, бо в їхній душі ми можемо знайти відповідь на запитання про ті умови, які потрібні від людини для того, щоб велика справа могла здійснитися, і це здійснення великих завдань для неї полегшують. Звичайно, чудо твориться Божественною силою Самого Господа, але Йому благоугодно було закликати до участі в ньому й учнів. Ви дайте їм їсти, – каже Він. Потім наказує учням розсадити всіх відділеннями на зеленій траві й учням же дає благословенний хліб, щоб вони роздали народу.

Таким чином, Господь у цьому чуді робить апостолів наче Своїми асистентами і їхніми руками чудесно насичує народ. Зроблено було це з метою, щоб вони на досвіді починали усвідомлювати себе посередниками благодатної сили, що діє через них, і згодом, вийшовши на велику справу євангельської проповіді, у цій свідомості могли знаходити підтримку й укріплення для себе в труднощах апостольства та впевненість у досягненні поставлених завдань. Які ж були настрої учнів, які створили для них можливість бути посередниками Божественної сили Господа, що творила велику справу їхніми руками? Коли вони повернулися до свого Божественного Учителя після першої проповідницької мандрівки, вони були радісно налаштовані, але голодні й стомлені. Зглянувшись над ними, Іісус сказав їм: “підіть ви одні у безлюдне місце і трохи відпочиньте, бо так багато народу приходило і відходило, що їм ніколи було і їсти” (Мк. 6:31). Але щойно вони відпливли в човні на інший берег озера, як народ кинувся за ними берегом навколо озера до того місця, де мав пристати човен. Коли вони висадилися, величезний натовп чекав на них. Про відпочинок нема чого було й думати. Господь знову почав навчати народ, і в цьому пройшло ще багато часу (ст. 35). Голод і втома учнів мали збільшитися до останнього ступеня. І ось у цю хвилину Господь раптом вимагає від них, щоб останні п’ять хлібів і дві риби, що були в них, вони віддали народу. У кожного з нас ця вимога, напевно, викликала б почуття обурення. “Помилуйте, ми самі голодні! Дайте ж і нам поїсти. Та й чи можливо хіба нагодувати такий натовп п’ятьма хлібами! Вони з’їдять по крихітному шматочку і не відчують. Ситі не будуть, а ми напевно помремо з голоду! Набагато краще відпустити їх, щоб кожен із них купив хліба скільки йому треба!”

Так або приблизно так стали б міркувати ми. Апостоли чинять не так. Втомлені, голодні, забуваючи про себе, вони віддають беззаперечно весь свій хліб для народу, вони впевнені, що якщо цього вимагає їхній Учитель, то значить, так треба. Ні слова скарги, сумніву чи протесту! І чудо твориться. Таким чином учні у своїх стосунках до Господа виявляють з усією визначеністю три риси, завдяки яким вони могли стати апостолами і продовжувачами Його справи: 1) повне самозречення; 2) безумовна довіра до Господа; 3) беззаперечний послух Своєму Божественному Учителеві. Це і є елементи християнської надії, тієї непереборної сили, яка творила в християнському житті великі справи. Так само і нині все велике в християнстві твориться саме через людей, які володіють зазначеними якостями найвищою мірою. Вони необхідні, таким чином, кожному християнину, який бажає: працювати над створенням Царства Божого.

1. Самозречення або повне забуття про свої особисті інтереси та вигоди, необхідне для перемоги головним чином зовнішніх перешкод, яких завжди буває чимало на шляху суспільно-християнської діяльності. Не слід забувати, що на цьому шляху неминуча найжорстокіша боротьба з духом злоби, який буде користуватися всіма засобами, щоб нагромадити перед вами масу найнесподіваніших і важких перешкод. Головним чином, він намагається діяти на ваш егоїзм, збуджуючи у вас почуття жалю до себе, яке і може бути переможено тільки самозреченням. Насамперед виникають перешкоди в зовнішній обстановці вашої справи: протидія людей, які вас не розуміють і вороже налаштовані, неможливість дістати потрібні для справи кошти, труднощі у створенні потрібної обстановки, позбавлення в особистому вашому житті, часто нужда, голод, відсутність найнеобхідніших зручностей. До всього цього треба приготуватися. Якщо ви розраховуєте працювати в повному комфорті і з усіма зручностями, то з цими розрахунками треба покінчити раз і назавжди. Такі працівники на ниві Божій не потрібні, і нічого вони не створять. Завжди майте перед очима великі образи тих служителів Божих, які “зазнали наруги та побоїв, а також кайданів і темниці, були побиті камінням… зазнавали катування, помирали від меча, скиталися… терплячи нестатки, скорботи, озлоблення, ті, котрих весь світ не був достойний, скиталися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі” (Євр. 11:36-38). Але зате вони й здобули велику над світом перемогу і змусили його визнати свої ідеали, свою віру і свої сподівання.
   Далі йдуть спокуси з боку людей. Вас обмовлять, обіллють брудом, осміють “і знеславлять ім’я ваше як зло” (Лк. 6:22). Це неминуче. Порушити проти вас людей і очорнити ваші наміри в їхніх очах для диявола нескінченно легше, ніж створити зовнішні фізичні перешкоди і труднощі вашій справі, бо розпоряджатися обставинами життя він не владний, але в наклепі та в брехні він перший спеціаліст, бо він за своєю суттю “брехня і отець брехні”, і він широко і нещадно користується цим засобом. Про цю гірку долю попереджає Господь Своїх послідовників: “Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене раніше вас зненавидів. Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас” (Ін. 15:18-20). Щоб подолати цю спокусу, їдку гіркоту образи й несправедливості, яка чекає на вас як неминуча винагорода від людей за ваші найкращі й безкорисливі поривання, щоб не озлобитися й не розчаруватися остаточно та не полишити справи незважаючи ні на що, для цього потрібен уже доволі високий ступінь самозречення. Необхідно, щоб любов до справи в Ім’я Христа і свідомість християнського обов’язку нескінченно переважали над особистим самолюбством. “Справа насамперед і понад усе! Вона має бути виконана! А я… Я тільки найнікчемніший зі служителів Христових, і якщо мене зітруть у порошок, то в цьому немає жодної біди, якщо цією ціною можна виграти справу Божу, – такий має бути настрій працівника на ниві Божій. Чому у нас так дивовижно мало справжніх корисних церковно-громадських діячів? Головним чином тому, що ніхто з них не вважає за потрібне придушити в собі самолюбство і Божу справу поставити вище дрібного егоїзму. Беручись за справу, вони найчастіше сприймають її як тягар, як сумну умову для того, щоб здобути пошану, похвалу, повагу людей. Тому й роблять її погано, не вкладаючи в неї душу, і негайно ж від неї відмовляються, щойно побачать, що помилилися в розрахунках і замість похвали отримали лише ганьбу, хоча б і цілком заслужено. Нарешті, найважче випробування, що вимагає самозречення майже безмежного, виникає тоді, коли саме серед тих людей, про благо яких ви дбаєте і для яких працюєте, ви знаходите ворогів і зрадників. Отримувати образи й докори завжди важко, але отримувати їх від людей, про благо яких ви дбаєте і яких ви любите, майже нестерпно. А тим часом часто буває саме так, що від найулюбленіших ви отримуєте найсильніші удари. Мабуть, і це неминуче. Не забудьте, що Іуда знайшовся і серед учнів Господа Іісуса Христа.

За таких умов залишатися на своєму посту і продовжувати любити, піклуватися і служити людям, які вас клянуть, ганьблять, завдають вам усіляких неприємностей, для цього потрібна величезна мужність і повне забуття своєї особистості. І це можливо лише за глибокого внутрішнього переконання, яке проникає в усю душу, що ви працюєте не для людей, а для Бога, Йому дасте остаточний звіт і тільки в Ньому знайдете непредвзятого всезнаючого суддю. Лише надія бути виправданим перед Ним дає вам сили перенести те, що для звичайної людини здається неможливим.

2. Друга якість, яка робить апостолів слухняним знаряддям у руках Господа, – це безмежна довіра до Нього. Звичайні люди на вимогу Господа віддати хліби, напевно, заперечили б: “З цього нічого не вийде: хліба надто мало і всі залишаться голодними! Так принаймні, нехай ми будемо ситі!” І звісно, помилилися б у своїх розрахунках. Вийшло б якраз навпаки, і зі своєю скупістю вони й самі залишилися б голодними, бо п’яти хлібців навіть на невелику групу з дванадцяти учнів було зовсім недостатньо, і не нагодували б інших. Але апостоли сподівалися на свого Великого Учителя. Вони ще не знають, що Він хоче зробити, але коли Він вимагає принести хліб і рибу, вони вже впевнені, що Він Своєю чудотворною силою, яку Він не раз виявляв перед ними, зуміє нагодувати всіх. Їхня надія виправдовується! Ця надія на Христа і на Його Божественну допомогу абсолютно необхідна в християнській діяльності. Завдання, з якими доводиться тут мати справу, такі грандіозні, великі й різноманітні, що впоратися з ними своїми силами неможливо. Підійшовши до них ближче й оцінивши всю їхню складність, можна впасти в цілковиту зневіру, усвідомлюючи своє безсилля, якби не цілюща надія! Тільки вона підтримує енергію і уможливлює всяку велику справу. “Надія не посоромить” (Рим. 5:5). Ось приступають до серця пристрасті, сильний потік їх, важко втриматися, не піддатися їм. Говори: “Борют мя страсти, Владыко, но Сам мя заступи и спаси, Спасе мой. От юности моея враг мя искушает, сластьми палит мя; аз же надеясь на Тя, Господи, побеждаю сие. Только в Боге успокаивается душа моя! Ибо на Него надежда моя! Только Он твердыня моя и спасение мое. В Боге спасение мое и слава моя, крепость силы моей и упование мое в Боге. Народ! Надейтесь на Него, во всякое время изливайте перед Ним сердце свое, Бог нам прибежище! Боящиеся Господа! Уповайте на Господа! Он наша помощь и щит!” Хоч би які труднощі й випробування стояли на вашому шляху, сподівайтеся на Господа, вірте, що якщо Він доручив вам будь-яку справу, то Він дає і сили, потрібні для її здійснення. Господь прислухається до всіх, хто закликає Його з нуждою, і незримо допомагає їм. “Твердо уповав я на Господа, – вигукує псалмоспівець Давид, – , і Він зглянувся на мене й почув благання моє; вивів мене з погибельної розколини та з багнистої твані, поставив на скелі ноги мої і спрямував стопи мої… Блаженний муж, який надіється на ім’я Господа” (Пс. 39:1-3:5). Щоправда, бувають у житті християнина години безвідрадної скорботи і хвороби, в якій так і здається, що Господь зовсім кинув і покинув тебе, бо немає в душі ні найменшого відчуття присутності Божої; бувають обставини настільки важкі, що здаються безвихідними, іноді розлючені хвилі життєвої бурі так люті, що здається – одна мить, і вони підтоплять тебе і зруйнують вщент твою справу, над якою ти трудився. А допомоги немає. Господь зволікає. І все-таки сподівайся! Сподівайся до останньої хвилини. Адже Господь бачить і твою скорботу, і труднощі твого становища. Допомога може прийти в останній момент. Іісус “наказав учням Своїм увійти в човен і переправитись раніше на той бік… І, відпустивши їх, пішов на гору помолитись. Увечері човен був посеред моря, а Він один на землі” (Мк. 6:45-47).

Господь іноді залишає Своїх служителів власним силам. Здається часом, що Він віддаляється від них, залишаючи їх на самоті, без допомоги. Але це тільки здається. Він не зводить з них турботливого, люблячого погляду і завжди готовий прийти на допомогу. “І побачив, як вони терпіли біду у плаванні; бо вітер їм був зустрічний; близько ж четвертої сторожі ночі прийшов до них, ідучи по морю, і хотів минути їх” (Мк. 6:48). Він чекає, щоб людина, охоплена хвилями, звернулася до Нього і покликала Його. І нарешті крізь свист і виття бурі, коли бурхлива безодня загрожує вже загибеллю, чути тихі, ласкаві слова: “підбадьортеся: це Я, не бійтеся! І увійшов до них у човен; і вітер стих” (Мк. 6:50-51). Не забудемо цієї картини. Це саме життя. Коли буря ворожнечі й ненависті здіймає хвилі над вашою головою, погрожуючи поглинути вас, коли свист і виття дикої злості стають приголомшливими, коли з гуркотом валяться ваші плани і, наче гнилі нитки, рвуться снасті ваших проєктів, коли зраджують сили і кермо вже вибите з вашої ослаблої руки, тоді згадайте, що Господь слідкує за вами, Він не забув вас. З гарячим благанням покличте Його, і ви почуєте тихі, ласкаві слова: “підбадьортеся; це Я, не бійтеся”. Він увійде до вас у човен, і вітер стихне. Навіщо Господь допускає такі моменти випробувань і тимчасового залишення? Вони необхідні для нас, для зміцнення наших сил, нашої віри, нашої надії, для виховання нашої самостійності та твердості в боротьбі. Бачили ви, як мати вчить ходити своє дитя? Спочатку вона підтримує його, привчаючи впевнено перебирати ніжками, потім залишає одного десь біля стільця, відходить кроки на три і манить. Малятку страшно. Підтримки немає. Треба залишити стілець і зробити три кроки самостійно. Цілих три кроки! Щоправда, мама близько. Якщо спіткнешся, вона зараз підхопить на руки і не дасть забитися боляче. Але три кроки! Ціла прірва! Малятко мнеться в нерішучості. Але стояти нудно. Мама вабить. Треба до неї. Тихенько виставляє він одну ніжку вперед. Секунда коливання. Потім раптом страшне зусилля, два невірних, швидких-швидких кроки, що спотикаються, і він з розмаху кидається в мамин поділ. Яка радість! Який захват! Так і Господь, як любляча мати, навчає Своїх дітей. Їх необхідно іноді залишати одних, щоб змусити зробити потрібне зусилля, привчити триматися твердо на ногах і власною волею ходити стежками життя в Бозі. Бурями і тимчасовими залишеннями зміцнюється душа.

“Що означає тяжкий сон лінощів і скам’яніле нечуття серця під час молитви?… Значить залишення нас благодаттю Божою, за премудрими і благими намірами Божими, для зміцнення нашого серця до вільних власних духовних діянь. Іноді благодать носить нас, як дітей, або водить і підтримує нас ніби за руку, тоді півсправи нам робити справи доброчесності, – а іноді залишає нас одних у нашій немочі, щоб ми не лінувалися, а трудилися, і працею заслуговували на дарування благодаті: ось у цей час ми повинні, як вільні істоти, добровільно показати своє виправлення та своє старан’я до Бога. Нарікати на Бога, на позбавлення нас благодаті було б божевілля: бо Господь, коли хоче, тоді й бере благодать Свою від нас, занепалих і недостойних. Треба в цей час навчитися терпінню і благословляти Господа: “Господь дав благодать Свою, Господь і забрав… нехай буде ім’я Господнє благословенне!” (Йов. 1:21)” (о. Іоанн Кронштадтський).

3. З християнською надією нерозривно пов’язується християнський послух, також проявлений апостолами в євангельському оповіданні і необхідний для всякої великої справи як умова отримання Божественної допомоги.
   “Довір Господу путь твою; уповай на Нього, і Він здійснить; і явить, мов зорю, правду твою, правоту твою — як полудене сонце. Підкорися Господу і молися Йому” (Пс. 36:5-7). Так вчить пророк Давид. Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, користуються Його сприянням. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, чим повніший послух, тим вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. 3. З християнською надією нерозривно пов’язується християнський послух, також проявлений апостолами в євангельському оповіданні і необхідний для всякої великої справи як умова отримання Божественної допомоги.
   “Довір Господу путь твою; уповай на Нього, і Він здійснить; і явить, мов зорю, правду твою, праведність твою, і справедливість твою, як полудень. Так вчить пророк Давид. Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, користуються Його сприянням. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, чим повніший послух, тим вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. Так вчить пророк Давид. Щоб мати право сподіватися на допомогу Божу, треба віддатися Йому в послуху. Тільки ті справи, які узгоджені з волею Божою і з Його заповідями, користуються Його сприянням. Господь не може допомагати людині там, де людина порушує Його волю і Його закони, діючи самовільно. Навпаки, що повніший послух, то вірніша і могутніша Божа допомога і підтримка. Але не тільки тому потрібен послух християнському діячеві, що він привертає до його справи підтримку Божої сили. Він потрібен психологічно.

Самовільна діяльність людини, яка палає релігійними ревнощами, але шукає утвердження для своїх планів у собі, а не у волі Божій, зазвичай призводить до бісівської спокуси або ж до фанатизму, коли людина свої особисті погляди і бажання починає вважати одкровеннями і веліннями Божими. Лукавий часто користується такими людьми для того, щоб зруйнувати справу Божу. Користуючись тим, що людина не шукає всім серцем волі Божої як вищого закону для своєї діяльності, спокусник починає нашіптувати їй мету і проєкти на вигляд добрі, але в яких насправді завжди прихований підступний розрахунок привести справу до загибелі. Якщо людина шукає мотивів для своєї діяльності в самій собі, то вона зазвичай сприймає ці диявольські нашіптування за свої власні думки і почуття, слідує за ними і губить і справу, і часто себе. І що більше вона при цьому проявляє старанності, ревнощів, палкості, то гірше для неї, то вірніше і швидше загибель. Єдиний порятунок від цієї небезпеки – у щирому шуканні волі Божої і в безумовному їй підпорядкуванні.

Надзвичайно потрібно і корисно послух також у періоди невдач і розчарувань. Без нього легко народжується в душі зневіра, коли людина бачить, що плоди її трудів, інколи важких і тривалих, гинуть без сліду. Ця зневіра неможлива в душі слухняній, яка цілком довірилася волі Божій. Твердо знаючи, що життя являє собою вічну боротьбу добра і зла і що плоди цієї боротьби цілком у руках Божих, людина, віддана волі Божій, і в краху своїх планів і результатів своїх праць бачить також один із незліченних епізодів цієї боротьби, в якій проявляється сила Божа. Якщо його справу спіткає невдача, то для нього це значить, що вона або неприваблива для Бога, або зроблена не так, як належить, або ж, зрештою, зруйнована Божим заступництвом, щоб випробувати або зміцнити його вірність Богові. У всіх цих випадках він може тільки дякувати Богові. Для гіркоти і зневіри тут місця немає.

“Обов’язки твої, а наслідки Божі”, – сказав древній мудрець. За такого розуміння послуху можна завжди бути діяльним і залишатися спокійним. Отже, коли на вашому християнському шляху виростають завдання грандіозні й ускладнені, на перший погляд нездоланні, такі, що пригнічують вас малодушністю й сумнівами, тоді доручіть себе Господу Іісусові Христу з цілковитою довірою, слухняністю, самовідданістю, і ви побачите, що в Його руках ваші таланти, сили і здібності збільшаться безмежно, як збільшилися п’ять невеличких хлібців, і труднощі будуть подолані.