Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ V
⇒5:1–20
⇒5:21–43

Мк. 5:1-20

Розповідь п’ятої глави Євангелія від Марка про зцілення біснуватого рішуче спростовує міркування тих раціоналістів, які не вірять в існування нечистих духів і факти біснування намагаються пояснити хворобливим станом людини – епілепсією, нервовим розладом або чимось на зразок цього. Розповідь святого Марка і ті подробиці, які він наводить: перехід бісів у свиней, загибель свинячої отари, зцілення після цього біснуватого, – все це ніяк не мириться з подібними поясненнями. Тут можливо тільки одне: або відкинути євангельську розповідь, визнавши її неправдоподібною, або ж допустити існування злої сили.

Для нас, віруючих у Євангеліє, звісно, можливе тільки останнє.

Але, вірячи безсумнівно в існування бісів, що підтверджується і словом Божим, і духовним досвідом усіх святих подвижників, ми стикаємося далі з надзвичайно цікавим і важливим для нас питанням – про прояви їхньої діяльності та про способи боротьби з ними.

Нам треба знати того ворога, з яким у християнина йде постійна, непримиренна боротьба, знати його виверти, його підступність, його прийоми, уміти розрізнити його підступи там, де він намагається сховатися і діяти з-за рогу. Борючись навпомацки, із зав’язаними очима, ми неминуче впадатимемо в численні помилки й наражатимемось на небезпечні спокуси та чутливі удари з того боку, звідки найменше очікуємо.

Прояви діяльності духа злоби в нещасній одержимій людині, за описом святого Марка, були жахливими: “він жив у гробах, і ніхто не міг його зв’язати, навіть ланцюгами, бо багато разів він був скутий кайданами та ланцюгами, але розривав ланцюги і розбивав кайдани, і ніхто не мав сили приборкати його; завжди, вночі та вдень, у гробах і горах, кричав він та бився об каміння” (Мк. 5:3-5).

Це найсильніша форма біснування, коли людина втрачає над собою будь-яку владу і перебуває цілком у підпорядкуванні в демонів. Її дії викривають втрату не тільки розуму, а й найелементарніших інстинктів, навіть інстинкту самозбереження. У цьому стані він може себе вбити, скалічити; нез’ясовна туга і мука терзають його серце; вночі і вдень він кричить і б’ється об каміння.

Водночас він володіє величезною, неприродно напруженою силою, так що розриває ланцюги, розбиває кайдани, і ніхто не в силах приборкати його. Злий дух не відпускає свою жертву ні на один момент, і за силою нападів можна дійсно бачити, що в нещасному одержимому ховається не один біс, а цілий легіон.

Така форма біснування зустрічається нині порівняно рідко. Але кому доводилося бувати у святих місцях, особливо під час відкриття мощів святих угодників, той, ймовірно, міг спостерігати і такі випадки.

Під час відкриття мощів преподобного Серафима Саровського до раки преподобного привезли з Сибіру біснуватого, зв’язаного ланцюгами, оскільки інакше впоратися з ним не було ніякої можливості. Але в лісі, прилеглому до монастиря, вже майже наприкінці шляху нещасним раптом опанувало сильне занепокоєння. Це занепокоєння незабаром перейшло в напад неймовірного біснування, під час якого він з нелюдською силою розірвав свої кайдани і втік.

Значно частіше трапляються випадки періодичної одержимості, напади якої пов’язують зазвичай із відомими моментами богослужіння або з певними церковними піснеспівами.

Певно, усім відомі так звані кликуші, які під час “Херувимської”, “Тебе поем” і поклоніння Святим Дарам починають гавкати по-собачому, нявкати і кричати диким несамовитим голосом. Ці крики переходять у страшний крик і звірине виття, якщо їх намагаються силою підвести до Святих Дарів. Це пояснюється тим, що “біси зустрічаються з благою силою, їм ненависною і сильнішою за них, яка палить, тіснить, вражає їх праведно, жене їх геть з улюбленого житла” (о. Іоанн Кронштадтський).

Я пам’ятаю одну молоду дівчину, цілком нормальну в повсякденному житті, яка не витримувала двох молитов у богослужінні: читання Євангелія та співу кондака Божої Матері “Не имамы иныя помощи”. Щойно вона відчувала, що час підходить до Євангелія, вона починала тремтіти всіма членами, потім раптом поверталася і стрімко тікала з церкви. Якщо її зупиняли й тримали силою, вона падала на підлогу й уся завмирала, майже без свідомості. Але закінчувалося читання Євангелія – закінчувався і припадок; вона стояла спокійна і старанно молилася.

Зиму 1924 року мені довелося проводити в одному з північних глухих міст Зирянської області, і тут засланий єпископ розповів мені незвичайний випадок, що стався в сім’ї його господаря.

Сім’я ця складалася з чотирьох осіб: самого господаря, Василя Тимофійовича, або, за зирянським способом вимови, Тимовася, його дружини, доньки Лізи, молодої дівчини років шістнадцяти-сімнадцяти, і хлопчика – сина. Ознаки одержимості в більш-менш сильному ступені помічалися у всіх членів сім’ї, за винятком господаря, але найстрашнішої форми вони набули в доньки.

Одного разу вона захворіла, і під час хвороби з нею стався важкий нервовий напад. Ліза билася і металася, так що змушені були зняти її з палат і покласти на підлогу, щоб у конвульсіях вона не впала і не розбилася. Мало-помалу вона почала затихати і, мабуть, заспокоїлася… Аж раптом чистою російською мовою, звертаючись до матері, вона вимовила: “Ти мені не потрібна!”… Пішли за Василем Тимофійовичем!” Треба зауважити, що батька вона ніколи так не називала і російської мови зовсім не знала, завжди говорячи лише по-зирянськи.

Послали за батьком, якого незабаром знайшли в сусідів. Коли Тимовась увійшов до хати, між ним і донькою зав’язалася розмова, яка тривала понад три години, причому говорила переважно Ліза і говорила правильною мовою.

– Здрастуй, Василю Тимофійовичу!.. Що ти став, Василю Тимофійовичу? Підійди сюди…

Ліза лежала нерухомо: губи її не ворушилися й жоден мускул обличчя не рухався. Голос ішов звідкись зсередини.

– Ну, вітаю, Василю Тимофійовичу! Ми приїхали до тебе здалеку… Нас троє: лікар, фельдшер і лакей… Ми приїхали тобі сказати, що ти погано живеш, Василю Тимофійовичу!.. У тебе дружина хороша, Ліза хороша і син Микола… А ти… ти погано живеш: куриш… та й інші гріхи є… Якщо кинеш палити, проживеш ще довго… А якщо не кинеш, то скоро помреш… Син Іван у тебе теж поганий: дурить тебе й курить… Ти надто довірливий, Василю Тимофійовичу! Ось ти любиш дуже брата свого, Григорія, а він поганий: користується твоєю довірливістю й обманює тебе… Стережися також Мар’ї Василівни: вона погана… Ти більше знайся з Мар’єю Єгорівною…

Так звали свояченицю Тимовася.

– Ти мені, здається, не віриш, Василю Тимофійовичу! То ось слухай: Мар’я Єгорівна зараз ставить шаньги (зирянські коржі. – Є. В.) у піч… Пошли до неї хлопчика… Нехай він мені принесе… Я поїм…

– Помилуй, – заперечив боязко Тимовась, – яка тепер піч!.. Шоста година вечора!..

– Ні, ти все-таки пішли! Вони завтра збираються їхати і затопили піч… Пішли!

Хлопчика послали. Він повернувся хвилин за сорок і приніс із собою миску теплих шаньг. Усе сказане виявилося вірним. Чоловік Мар’ї Єгорівни збирався рано вранці їхати, і, щоб напекти йому подорожників, довелося затопити піч.

Далі почалися господарські розмови: про посів, про польові роботи, про домашню худобу. Передбачено було, які корови падуть, скільки їх залишиться, скільки буде телят тощо. Згодом усе це виправдалося.

Потім раптом той самий голос заявив:

– Ти знаєш, мені дана влада над твоєю Лізою… Варто мені тільки натиснути на серце, і вона помре…

Бідний Тимовась благав:

– Пожалій, якщо маєш таку владу… Пожалій дівчину… Вона одна в мене дочка!

– Добре, подумаю!.. – була відповідь. – Ми порадимося!..

Пролунали ще якісь нові, незнайомі голоси, наче разом говорило кілька людей. Потім вони стали поступово затихати, ніби віддаляючись, і нарешті все замовкло.

Ліза заснула.

Наступного дня вона не пам’ятала рівно нічого і не знала жодного російського слова. Єдине, що вона могла розповісти, – це про те, що трапилося з нею за хвилину до нападу: прийшов хтось у чорному, сів їй на груди і сильно стиснув. У неї захопило дихання, і вона втратила свідомість. Далі вона нічого не відчувала.

Дещо схожий випадок я пам’ятаю зі своєї пастирської практики. Одного разу мене запросили причастити вмираючу дівчинку. Коли я прийшов, хвора, дівчинка-підліток років 12-13, перебувала, мабуть, уже в стані останньої агонії. Трупні тіні лягли на обличчя, у горлі було чутно слабке клекотіння, відоме в народі під назвою “колоколец”, як це буває у тих, хто помирає в останні хвилини. Але разом з ним у ній відбувалося щось незвичайне: з напіввідкритих губ раз у раз виривалися жахливі лайливі слова. Вона лаяла свою матір, яка перебувала в кімнаті, лаяла найгидкішою, солдатською, вуличною лайкою.

Це була моторошна картина.

Дівчинка, майже дитина, на порозі смерті – і ця огидна лайка… Голос звучав різко, точно стукали по дерев’яній дошці, слова вилітали з невеликими паузами, але методично, з якоюсь злою наполегливістю. І водночас по очах було видно, що бідна дівчинка навряд чи розуміла, що з нею робиться… Було враження, начебто хтось зсередини смикав пружинку і слова вискакували автоматично…

Причастити хвору виявилося неможливим: у неї вже не було ковтальних рефлексів.

Довелося лише окропити її святою водою і прочитати заклинальні молитви святителя Василія Великого та відхідну. Потроху вона стала стихати.

Але не тільки в таких явно ненормальних проявах позначається одержимість. Є ціла низка явищ, які вважаються у нас звичайнісінькими, ні в кому особливих підозр і тривоги не викликають і які, проте, безсумнівно, пов’язані з діяльністю злого духу. Це так звані афекти, або спалахи різноманітних пристрастей.

Особливо помітна присутність сторонньої ворожої сили в припадках бурхливих, руйнівних пристрастей: гніву, ревнощів тощо. Майже всі вбивці, які прикінчили свою жертву в хвилини роздратування і запальності, розповідаючи про це згодом, кажуть, що вони відчували в цей момент ніби “хтось схопив їх за серце”. Певно, кожен із нас, якщо йому доводилося коли-небудь переживати подібні вибухи люті й гніву, погодиться, що він відчував приблизно те саме і що ним володіла якась сила.

У літературно-художніх описах афектів ви майже завжди знайдете цей момент втрати самовладання і відчуття непереборності чогось сильного, владного.

Майже той самий вплив сторонньої злої сили відчувають самогубці перед фатальним кроком.

Одна вдова-селянка, пригнічена страшенно важким горем, казала, що вона боїться ходити повз млиновий вир.

– Так і тягне! – розповідала вона. – Так і тягне! Боюся, не впораюся із собою – кинуся… Сьогодні проходила повз… Як глянула – ледве втрималася… Серце захопило… На землю вже впала, щоб не дивитися… Згорьована… Насилу відійшла…

Але крім цих важких і різких явищ, які захоплюють нас лише часом, ми постійно перебуваємо під дією якоїсь темної сили, яка людьми чистого серця і праведного життя відчувається виразно як сила диявола, але нами, морально огрубілими, грішними людьми, зазвичай не помічається. Ця сила проявляється головним чином у нав’язливих думках і спокусливих образах, що аскетичною мовою має назву “прилогів диявольських”. Невідомо, звідки з’являються ці думки й образи, які владно захоплюють свідомість і часто керують нашою діяльністю.

Люди, духовно невиховані, зазвичай приймають їх за власні думки й бажання і не тільки не вважають за потрібне з ними боротися, але, якщо вони забарвлені чуттєво-приємним тоном, самі їх знову викликають, коли вони зникають, тішаться ними, затримуючи у свідомості, і напружують свою фантазію, щоб прикрасити їх іще привабливіше новими подробицями. Це не спогади минулого, не побудова свідомої думки, не продукти підсвідомої діяльності уяви, як їх іноді називають (визначення, яке, до речі, не пояснює рівно нічого), це безсумнівне навіювання сторонньої духовної сили. Найчіткіше це відчувається під час молитви, коли нав’язливі думки починають особливо наполегливо тіснитися у свідомості, неначе намагаючись затулити Бога від духовного ока того, хто молиться. Лише великою напругою волі вдається утримати увагу на святих словах молитви. Багатьом, особливо тим, хто не звик до духовної боротьби і напруження, це абсолютно не вдається.

“Коли ми молимося, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – то в думках дивним чином крутяться найсвятіші, найвищі предмети нарівні з предметами земними, життєвими, нікчемними: наприклад, і Бог, і якийсь улюблений предмет, наприклад, гроші, якась річ, одяг, капелюх або якийсь солодкий шматок, солодкий напій, або будь-яка зовнішня відмінність, хрест, орден, стрічка та ін.”.

Але тільки-но скінчиться молитва, всі ці строкаті, незв’язні думки негайно зникають, як хмари, розвіяні вітром. Часто ви навіть не згадаєте про те, про що думали під час молитви і що здавалося тоді надзвичайно важливим і потрібним, що вимагає обов’язково серйозного обговорення.

Ця обставина найкраще доводить присутність у нав’язливих думках сторонньої сили, ворожої щодо молитви.

Нарешті, вплив злої сили, за словами о. Іоанна, позначається і в багатьох інших явищах духовного життя. “Безсумнівно, – каже він, – що диявол у серцях вельми багатьох людей сидить якоюсь сердечною млявістю, розслабленням і лінощами до всякої доброї та корисної справи, особливо до справи віри й благочестя, яка вимагає серцевої уваги й тверезості, взагалі духовної праці. Так він вражає серце млявістю, а розум – тупістю під час молитви; так він вражає серце холодністю та бездіяльністю сердечною тоді, коли потрібно зробити добро, наприклад, співчувати тому, хто страждає, допомогти тому, хто перебуває в біді, утішити сумного, навчити невігласа, наставити на шлях істини того, хто помиляється і є хибним… Диявол сидить у наших серцях ще незвичайно сильною дратівливістю; ми стаємо іноді такими хворими на самолюбство, що не терпимо ні найменшого протиріччя, перешкоди матеріальної або духовної, не терпимо жодного слова негладкого, грубого”.

Таким чином, діяльність злого духу в людстві проявляється надзвичайно різноманітно, починаючи з яскравого вираження одержимості або справжнього біснування, коли людина цілком підпорядковується злій волі аж до втрати інстинкту самозбереження, і закінчуючи майже невловимими віяннями лукавої думки й почуття, де лише пильне око досвідченого подвижника може розгледіти наявність демонської спокуси. Але все це – факти одного порядку, що розрізняються між собою лише ступенем сили злого впливу.

Якщо діяльність злої сили така постійна і невгамовна, то нам доводиться серйозно замислитися над тим, як боротися з її впливом, хоча б ми його і не відчували. В іншому разі наша духовна робота над собою на шляху до християнської досконалості буде серйозно ускладнена і може звестися до нуля.

Перш за все, де знайти опору для цієї боротьби? Прочитаний євангельський уривок відповідає на це питання виразно: у Христі. У Господа знайшов зцілення нещасний євангельський біснуватий, і силою Його божественного слова був вигнаний легіон бісівський. Переможець пекла і смерті, Господь і тепер є нашим швидким і могутнім захисником, перед яким тремтить і якому кориться нечистий дух.

Ось свідчення того ж о. Іоанна з пережитого ним досвіду: “Владико мій, Господи Іісусе Христе! Мій дуже швидкий, Неосяжний Заступник! Дякую Тобі від щирого серця мого, що Ти послухав мене милостиво, – коли я в затьмареннях, тісноті й полум’ї ворожому воззвав до Тебе, – дуже швидко, могутньо, милостиво позбавив мене від ворогів моїх і дарував серцю моєму простір, легкість, світло! О, Владико, як я бідував від підступів ворога, як своєчасно явив Ти мені допомогу і як явна була Твоя всемогутня допомога! Славлю благість Твою, благопослушний Владико, надія зневірених; славлю Тебе, що Ти не посоромив обличчя мого остаточно, але милостиво від потьмарення і безчестя пекельного позбавив мене. Як же після цього я можу коли-небудь впадати у відчай у Твоїй почутості й помилуванні мене окаянного?”

“Ніхто зі святих, – пише святий Іоанн Кассіан, – не міг би витримати злість демонів або встояти проти їхніх наклепів і лютої люті, якби під час нашого ратоборства не був завжди притаманний нам наймилостивіший заступник і подвигоположник Христос, який не зрівнював сили тих, хто бореться, не відбивав і не приборкував безладні набіги ворогів” (Св. Іоанн Кассіан. Боротьба з помислами і духами злоби).

Таким чином, уся боротьба з духом злоби у всіх його проявах тримається на живому зв’язку з Богом і Господом Іісусом Христом. З перших же кроків необхідно твердо пам’ятати, що власними особистими силами жодна людина витримати цієї боротьби не може і неминуче буде переможена, якщо не звернеться по допомогу до Бога. Зарозумілість, самовпевненість тут фатально ведуть до загибелі і заздалегідь приречені на ганебну поразку.

“Браття мої, – застерігає апостол Павло, – зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його. Одягніться в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських, бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6:10-12).

Головним оплотом нашим у духовній брані є, отже, віра і надія на Бога і Господа Іісуса Христа, а головним засобом боротьби – серцеве, зі щирою вірою звернення до Нього. У хвилину зневіри, хвилину збентеження, у хвилину пристрасті, збудженої в тобі демоном, вдихни від глибини душі та звернися серцем до Господа про допомогу, і Господь тебе не залишить і допоможе.

Саме призивання імені Господа Іісуса Христа, якщо воно робиться з вірою, вже страшне дияволу. “іменем Моїм виганятимуть бісів” (Мк. 16:17), – обіцяв Господь Своїм послідовникам, і ця обіцянка непорушна.

З історії Церкви та життєписів святих угодників ми знаємо багато випадків такого вигнання. Уже в перші часи Христової Церкви апостоли користувалися ім’ям Господа як зброєю проти нечистого духа. Коли в м. Філіппах апостола Павла і його супутників переслідувала служниця, одержима духом пророчим, то “Павел, розгнівавшись, обернувся і сказав духові: повеліваю тобі ім’ям Іісуса Христа вийти з неї. І дух вийшов відразу”. Так розповідає книга Діянь святих апостолів (Діян. 16:18).

У стародавній Церкві існували навіть особливі заклинателі, в обов’язки яких входило виганяти бісів ім’ям Господа Іісуса Христа и молитвою.

Іншою зброєю проти диявола, яка також пов’язана з нашою вірою в Господа, є хресне знамення.

“Слава, Господи, силі хреста Твого, що ніколи не знемагає! – пише о. Іоанн Кронштадтський. – Коли ворог тіснить мене гріховним помислом і почуттям, і я, не маючи свободи в серці, зображу кілька разів із вірою хресне знамення, то раптом і гріх мій відпадає від мене, і тіснота зникає, і я виходжу на свободу. Слава Тобі, Господи!”

У житії преподобного Симеона Стовпника передається такий випадок. Коли він ще не досяг вищої досконалості духовного життя, він зазнав одного разу важкої спокуси, якою диявол намагався подіяти на його гордість. Біс з’явився подвижнику в образі світлого ангела і запевнив його, що за святе життя його вирішено взяти живим на небо, подібно до пророка Іллі. Піддавшись спокусі, преподобний Симеон вийшов із келії, слідуючи за своїм спокусником… Блискуча вогняна колісниця, запряжена крилатими кіньми, вже стояла біля дверей келії. Але лише тільки-но святий пустельник заніс ногу, щоб зійти на колісницю, і за повсякденною чернечою звичкою створив на собі хресне знамення, як усе зникло…

Така сила хресного знамення.

Але для того, щоб ми могли застосовувати зазначені засоби в боротьбі з дияволом, для цього необхідна ще одна умова в нашому духовному житті, а саме бдіння, або уважне спостереження за власними думками і настроями.

Як пильний вартовий, наша внутрішня людина повинна стежити за наближенням ворога, щоб знати хвилину небезпеки, що насувається, коли слід братися за рятівну зброю.

Необхідно весь час ясно усвідомлювати, що злий і нечистий дух завжди біля нас і завжди готовий до нападу. На жаль, цього відчуття у величезної більшості людей немає зовсім. Для багатьох, особливо для так званих культурних людей нашого часу, сама думка про існування диявола і про те, що вони перебувають у нього в несвідомій покорі, видасться дивною і смішною. Вони цілком упевнені, що всі думки і бажання, які народжуються в їхній душі, належать їхньому власному “я”, і що в управлінні ними вони абсолютно вільні і самостійні. Звісно, диявол усіма заходами підтримує цю ілюзію, бо сліпих рабів набагато легше тримати в підпорядкуванні. Вважаючи свої думки, бажання і настрої власним надбанням і не усвідомлюючи, що вони значною мірою навіяні сторонніми силами, людина насилу відмовляється від них, бо проти цього повстає її гордість і самолюбство під приводом нібито захисту прав вільної і незалежної особистості. За таких умов про необхідність контролю і свідомого, планомірного відбору думок і бажань ніхто з нас серйозно не думає, тим паче, що думка, хоч би якою мерзенною і поганою не була, злочином не вважається. Ця точка зору змінюється поступово лише тоді, коли людина починає жити справді християнським життям і змушена боротися за моральну досконалість. Доти ми за думками зазвичай не стежимо. Ось чому вони тягнуться через поле нашої свідомості такими незв’язними незлагодженими нестрункими вервечками, то мляві, тьмяні, безцільні, то лукаві, марнославні, зазвичай метушливі, іноді злі і злочинні. А тим часом сюди-то і має бути звернена найспокійніша увага християнина, бо саме в цій області думки і почуття і відбувається зіткнення нечистого духу з душею, і тут-то знаходяться важелі його впливу на волю людини. Сатана не може примусити людину до злої діяльності; він може її тільки спокусити, тобто або обдурити уявною пристойністю мотивів, або захопити думкою про насолоду і приємні наслідки гріха.

Але як розібратися в думках і бажаннях? За якими ознаками відрізнити ті з них, які навіяні дияволом. Як відчути дотик до душі і віяння злого духа?

Люди більш досвідчені в духовному житті відчувають це безпосередньо за якоюсь нез’ясовною тіснотою, збентеженням, важкістю, занепокоєнням у душі. Як каже преподобний Макарій Єгипетський: “Як оцет із вином на вигляд однакові, але гортань відчуттям смаку розрізняє властивість того й іншого, так і душа за самим духовним відчуттям та дієвістю може розрізнити обдарування духу та мріяння диявола”.

Але це на вищих ступенях. Для нашої грубої, затьмареної душі це недоступно. Достатньо, якщо на перших порах ми обмежимося якісним аналізом думок, тобто перевіркою їхньої моральної цінності, і відсікатимемо ті з них, що явно й виразно суперечать заповідям Божим.

Що стосується спалахів грубих пристрастей, то наявність їх відчувається всіма безпомилково, і тоді треба бути особливо обережним. “Коли відчуєш, що в серці твоєму не стало миру через пристрасть до чогось життєвого, а натомість у ньому дихає дратівливість і злість, стань негайно на варті серця і не давай наповнити його диявольському вогню. Молися сердечною молитвою і зміцнюй Божою силою пристрасне, нетерпляче серце своє. Будь твердо впевнений, що розпалення серця, яке дихає злом, є справою ворога” (о. Іоанн Кронштадтський).

“Пильнуйте і моліться, щоб не впасти в спокусу” (Мф. 26:41). Так заповідав Господь Іісус Христос.

Мк. 5:21-43

Знову святий євангеліст Марк малює перед нами Господа Іісуса Христа у всій величі Його сили і могутності. Знову у двох епізодах проявляється Його божественна влада не тільки над людськими недугами, а й над смертю, і, як завжди, чудесні прояви цієї влади пройняті духом діяльної любові до людини, печатка якої лежить на всьому житті Спасителя.

В одному відношенні ці два чуда, за описом євангеліста, характерним чином відрізняються між собою, і ця риса відмінності заслуговує на те, щоб бути відзначеною.

Під час воскресіння доньки Іаїра, начальника синагоги, Господь, слідуючи за Своїм звичаєм, як він проявляється в більшості Його чудесних діянь, прагне дотриматись таємниці.

По-перше, з усього величезного натовпу, який супроводжував Його, тіснячи й хвилюючись, Він бере тільки Петра, Якова та Іоанна, Своїх найближчих і найулюбленіших учнів, і не дозволяє більше нікому слідувати за Собою.

Прийшовши в дім Іаїра, де вже зібралися родичі та знайомі померлої, “Він же, виславши всіх, бере з Собою батька й матір дівчини і тих, що були з Ним, і входить туди, де лежала дівчина”.

Воскресивши померлу, Він суворо наказує, “, щоб ніхто про це не знав” (Мк. 5:40:43).

Таким чином, євангеліст тут тричі наголошує на прагненні Господа здійснити чудо таємно, щоб не викликати галасу й сутичок у народі.

Під час зцілення кровоточивої Господь, навпаки, змушує жінку, яка отримала зцілення і сховалася в натовпі, публічно засвідчити перед усім народом про чудо, здійснене над нею.

Бідна хвора, яка витратила всі свої статки на лікарів, хотіла зцілитися непомітно, у натовпі доторкнувшись до одягу Іісуса Христа, але Господь не дозволив їй сховатися, і, “відчувши Сам у Собі, що вийшла з Нього сила, повернувся в народі і сказав: хто доторкнувся до одежі Моєї?” Учні заперечували Йому, що в тісному натовпі, який стискав їх з усіх боків, питати про це дивно. Але Іісус усе-таки шукав очима ту, яка це зробила.

Тоді жінка, бачачи, що вона не може сховатися, “зі страхом і трепетом… підійшла, впала перед Ним і сказала Йому всю правду” (Мк. 5:30:33).

Господь як серцезнавець, звісно, знав і міг одразу вказати в натовпі того, хто до Нього доторкнувся, але Він хоче, щоб зцілена жінка сама визнала та висповідала перед народом те диво, яке з нею сталося.

Навіщо? Безсумнівно, в даному випадку відкрите сповідання чуда було потрібно для тих, хто супроводжував Господа. Сам Він людської слави не потребував і її завжди уникав, але в натовпі, що оточував Його, необхідно було зміцнити віру. Цього насамперед потребував сам Іаїр, особливо з огляду на майбутнє диво воскресіння його дочки. Слабку віру начальника синагоги чекало велике випробування: смерть улюбленої дочки, яку, йдучи, він залишив тяжко хворою, але ще живою. Звістка про цю смерть мала б повалити його в розпач, і для того, щоб і в цю хвилину в нього міг зберегтися промінь віри в могутність Господа і надія на Його допомогу дочці навіть у таких, мабуть, безнадійних обставинах, для цього треба було, щоб він сам був свідком незвичайної, чудотворної сили Господа.

Ось чому Господь зажадав від кровоточивої жінки відкритого визнання чуда, що сталося над нею.

Можливо, що саме завдяки цьому віра Іаїра витримала випробування, і, коли нещасному батькові, пригніченому сумною звісткою про смерть доньки, Господь сказав: не бійся, тільки віруй, той у спогаді про незвичайну подію з кровоточивою знайшов підкріплення для своєї віри, і чудо воскресіння могло, таким чином, здійснитися.

Цим шляхом сповідування і відкритого свідчення про явлення сили Божої в житті людей і зміцнюється в людстві віра в Бога і в Його промислову діяльність, а разом з тим зростає і розширюється коло осіб, які складають Церкву Христову. “Але як покликати Того, в Кого не увірували? як вірувати в Того, про Кого не чули? як чути без проповідника?.. Отож віра від слухання” (Рим. 10:14:17), – говорить апостол Павло.

Отже, відкрите сповідання віри в Бога в багатьох випадках є для християнина обов’язком, і відмова від такого сповідування часто рівносильна зраді Христа.

“хто визнає Мене перед людьми, – каже Господь, – того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним, а хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:32-33).

Особливо в години загального занепаду віри або переслідування релігії важливе і потрібне сповідництво. Приклад однієї мужньої людини, яка відкрито, незважаючи на глузування і гоніння, сповідує віру в Бога і Господа Іісуса Христа, підтримує її в слабких, хитких серцях і зміцнює боязкі душі на подвиг захисту релігії і страждання за ім’я Христове. У такий важкий критичний час зрада Христа і зречення від Нього стає особливо ганебною.

Яким важким гріхом здається нам зречення від Христа апостола Петра в хвилину небезпеки, коли Господь, узятий під варту, перебував у руках Своїх гонителів, які били по обличчю і ображали Його, і коли серед цих страждань біля Нього не було жодної душі, що співчувала б Йому, окрім двох учнів, які загубилися в натовпі. Таке становище накладало на учнів особливі зобов’язання мужньо і твердо висловити свої симпатії до божественного Страждальця, бо серед загальної ненависті й презирства це було б для нього втіхою і відрадою. Недарма розбійник, який зробив це на хресті, заслужив прощення і милість Господа. А почути в таку хвилину з вуст улюбленого учня зречення від Себе: “не знаю Людини Цієї” (Мк. 14:71), хіба це не означало для Господа знайти у Своїй переповненій чаші страждань ще зайву краплю гіркоти? І коли “Господь, обернувшись, глянув на Петра” (Лк. 22:61), як багато говорив цей сумний погляд! Петро не міг забути цей погляд усе своє життя, і щоразу, коли співав півень, він гірко плакав, згадуючи своє зречення. Його очі були завжди червоні від сліз.

Так само, коли страждає в гоніннях Церква Христова, наша ніжна, любляча матір, яка виховала нас своїм богослужінням і уставами, яка вигодувала нас своїм вченням, яка споїла нас у таїнствах із джерела благодаті Святого Духа, покидати її в ці хвилини скорботи й переслідувань, зрікатися, замість того, щоб захищати, особливо ганебно і властиво душам низьким і маловірним.

Навпаки, яку чудову картину благородства, вірності, чесності представляє сповідництво християнських мучеників перших століть у роки гонінь!

Ось сцена, звичайна для того часу.

Південне місто… На головній міській площі збудований поміст, і на ньому перед привителем іде допит християн. Навкруги пристрасний південний натовп, вразливий, непостійний, мінливий, як море, сповнений змішаних почуттів. Одні дивляться на християн із презирством, як на дурнів і фанатиків, шкідливих для держави; інші – з неприхованим здивуванням, бо ніяк не можуть зрозуміти, що за сила змушує їх іти на катування і смерть; треті сповнені внутрішнього захвату й поклоніння перед мужністю і непохитною твердістю цих людей… А їх, цих дивних, дивовижних людей, багато… Тут і глибокі старці, побілені сивиною, згорблені від років і виснажені суворим життям, тут і зрілі мужі в повному розквіті сил і здібностей, юнаки, що стоять на порозі життя, обвіяні молодими надіями, дівчата, боязкі й ніжні, як лілії, навіть діти… І всі вони повторюють одне слово, яке безповоротно засуджує їх на страту: “Я – християнин! “, “Я – християнка!” І в цьому сповідництві всі вони однаково тверді: і давнішні християни, і щойно навернені до Христа неофіти.

У всіх один порив, одне почуття, одна велика любов до Христа… Одна думка, сповнена захвату: “Пізнати Тебе, Господи, відчути раптом, що немає в житті нікого вищого, вклонитися стражданню Твоєму, тут терпіти тортури короткими годинами, щоб у вічності радіти з Тобою, розділити з Тобою, любимим, страждання Твої – вищого за це немає щастя!”

Їм пропонують за зречення славу, багатство, казкове благополуччя, немов збільшуючи ставку, немов бажаючи випробувати, до якої межі може дійти безумство християн, – ніщо їх не приваблювало. Немає тієї ціни, за яку вони могли б зрадити Христа і продати віру свою.

А з іншого боку лежать знаряддя тортур, розводять багаття, топлять олово, щоб катувати струменем розпеченого металу… Увесь цей жах злості й жорстокості, що виснажив фантазію у винаході найнеймовірніших, найвитонченіших тортур і катувань, загрожував мученикам.

І потрібно ж так небагато: випити фіал вина або кинути дрібку ладану на язичницький жертовник. Ось і все!.. І не хочуть!.. Твердять одне: “Я – християнин!”, “Я – християнка!”. Вище й почесніше за це звання вони не знають нічого. І за це вмирають. Помирають серед страшних мук. Помирають спокійно, з молитвою, з ясною посмішкою на вустах.

Це-то сповідництво і поширювало віру; на крові мучеників росла і розквітала Христова Церква. Століття відкритих гонінь і мук за віру Христову минули. Але розвиток і подальше зміцнення Церкви Христової, як і раніше, вимагав сповідництва мужніх і сильних духом людей, бо боротьба злої сили проти Церкви не припинилася, а набула лише інших форм: до насильства приєдналися підступність і обман. Наставала епоха єресей.

І в цей час ми бачимо знову цілу низку стійких борців за віру істинну, які захищали Церкву сміливим, сильним, прямим словом, незважаючи на небезпеки, які їм загрожували.

Ось Афанасій Великий. Його виставила боротьба з аріанством, першою злісною спробою лукавого розуму спростувати православне вчення про боголюдство Христа, оголосивши Його тварним створінням. Майже все своє життя святий Афанасій боровся з цією єрессю, що набувала часом загрозливих розмірів. Бували моменти, коли гнане православ’я спиралося майже на одному Афанасії. Значну частину життя він провів у вигнанні, але ніщо, ніякі натиски бурі його не розтрощили. Він зберіг і передав прийдешнім вікам вчення віри в непорушній чистоті.

Далі епоха іконоборства. Це було гоніння не тільки проти ікон, а й проти чернецтва, проти церковних установ, проти всього, що накладає вузду на пристрасті. Гоніння, підтримуване кількома імператорами поспіль, велося з озлобленою жорстокістю, без розбору засобів. І тільки маленька жменька вірних Церкві людей, які сміливо піднесли свій голос на захист стародавніх встановлень, відстояла іконошанування.

У цій самовідданій боротьбі за чистоту віри особливо помітні два герої сповідництва: святі преподобні Феодор Студит і Іоанн Дамаскін.

Іоанн Дамаскін був першим міністром дамаського халіфа. Надзвичайно обдарований і полум’яно віруючий, він всю свою ревність і весь свій талант віддав боротьбі з іконоборством. На захист ікон ним написано багато натхненних віршів, які набули надзвичайної популярності в народі й розспівувалися по всьому простору Візантійської імперії, підтримуючи маловірних і зміцнюючи слабких. Головний гонитель ікон – імператор Візантійський Лев. 3 Ісаврянин – до цього часу не міг нічого вдіяти з Іоанном, щоб зупинити його діяльність, бо Дамаський халіфат перебував за межами його влади. Нарешті злість ненависника ікон знайшла підступний засіб: він наказав скласти підроблений лист, отриманий ним нібито від Іоанна, який містив би пропозицію зрадити халіфа, щоб скинути його з трону. Лист цей він переслав халіфу, начебто обурений низькістю пропозиції. Мети наклепника було досягнуто: повелитель Дамаска в страшному гніві на свого першого міністра наказав відрубати йому руку, яка написала нібито зрадницький лист.

Так постраждав святий Іоанн за своє сміливе сповідництво. Так, це були люди! І яким докором віє на нас від цих цілісних, світлих образів у наш час, у нинішній смуті, що повстає на Церкву, на церковні встановлення, на Христа.

А як потрібне тепер сповідництво! Яке велике значення в житті Церкви має іноді відкрите сповідання віри або сміливе слово викриття неправди навіть однією мужньою людиною.

1439 року римо-католицький папа склав план так званої унії, або об’єднання зі Східно-Православною Церквою, прагнучи підпорядкувати її своєму впливу і владі. З цією метою було скликано Собор у Флоренції, на який запрошено було представників Православної Церкви. Чимало знайшлося серед них зрадників, які погодилися прийняти унію, що надавала католицтву владу над православ’ям. Але один отець Східної Церкви, Марк Єфеський, людина всіма шанована за свою щирість, чесність і відданість вірі, відмовився підписати акт про з’єднання Церков. І таким був вплив і повага, якими він користувався, що римський папа, дізнавшись, що в соборних протоколах немає підпису Марка, вигукнув: “Ну, так ми нічого не зробили!” Він мав рацію: флорентійська унія не привела н

і до чого.

Ось що означає іноді стійкість однієї людини! Особливо важливими є приклади стійкої віри і відкритого сповідання для молоді, яка часто шукає і не знаходить опори у своїх релігійних устремліннях. Уявіть собі молоду людину, закинуту в невіруюче середовище. Можливо, в її душі і є правильні підвалини віри, закладені ще в сім’ї, але ж усе це, весь її духовний світогляд перебуває тільки в стані формування і тому нестійкий. Негативні враження повної байдужості до віри або легковажної критики лізуть з усіх боків на незміцнілий мозок, і крапля за краплею зникає дитяча віра. Для такого юнака знайти опору для боротьби з навколишньою релігійною холодністю в прикладі свідомо віруючої людини – велике щастя. Деякі, хоча, на жаль, небагато віруючих, розуміють це і не приховують своїх релігійних переконань.

“Перед молоддю, – говорив якось відомий професор філософ Астаф’єв, – я не приховую, але свідомо наголошую на своїх релігійних віруваннях. Якщо надвечір, у холодну погоду трапиться проїхати повз Іверську, коли там пусто, то трапляється – перехрещуся маленьким хрестом, не знімаючи шапки. Але якщо я бачу студента-учня, то, незважаючи ні на яку погоду, знімаю шапку і хрещуся широким хрестом”.

Якщо від цих образів великих і малих сповідників ми перенесемо увагу на своє життя, то, напевно, знайдемо іншу картину. Ми не тільки не вважаємо за потрібне відкрито сповідувати свою віру, але, навпаки, часто ретельно приховуємо свої християнські переконання, начебто соромлячись і стидаючись їх. Багато, хто звик осіняти себе хресним знаменням, проходячи повз храм, іноді боїться зняти шапку і перехреститися, якщо на нього дивляться або якщо зблизька він помітить знайомого невіруючого насмішника. Якесь дивне боягузтво, навіяне, безсумнівно, духом лукавим, опановує ними іноді! Здатися смішним в очах цього скептика-недоучки, що хизується модним лібералізмом поглядів, – це жахливо! Подумайте, що скажуть: “У XX столітті вірувати! Століття пари та електрики – і віра в Бога, як у середні віки! Яка відсталість! Та ще й по-православному, як старі бабки! Лютеранство – це ще куди не йшло з його раціональним підходом до релігії!.. Але православ’я! Фі, як смішно!” І православна людина, стиснувшись грудочкою і боязко озираючись на насмішника, намагається якнайшвидше прослизнути повз храм, не хрестячись, хоча на серці шкребуть кішки, а рука так і проситься до шапки.

Так велика ця боязнь глузування і побоювання здатися відсталим, що іноді щиро віруючі люди, особливо міського інтелігентного кола, замість хорошої ікони з лампадою на видному місці вішають маленький, ледь помітний образок десь у кутку, та ще й під колір шпалер, щоб одразу й розгледіти було неможливо. Помилуйте! Прийдуть гості, знайомі, інтелігенція… засудять!

Хіба це не зречення? – “Не знаю Людини Цієї”!

Трапляється часом, що у веселому товаристві розповідають так званий смішний анекдот, повний найобурливішого кощунства, і ніхто з присутніх не зупинить оповідача, не висловить свого обурення проти образи релігійного почуття. Кому не доводилося чути блюзнірських пародій на зразок “Створення світу” або “Історії потопу”? І треба зауважити, що ці пародії не з найгірших. Останнім часом з’явилися оповідання та анекдоти, богохульство яких моторошне і страшне. Складені фарси і комедії в такому ж роді, які розповідаються відкрито, на сцені… І православні люди все це слухають мовчки, а іноді хихикають і аплодують…

Не поважаємо ми своєї релігії!

Особливо в теперішній лукавий час, коли проти православ’я ведеться такий запеклий похід, з’ясовується все більше, як мало ми дорожимо вірою своїх предків. Широкою хвилею розливається відступництво, захоплюючи не тільки молодь, а й іноді й старих. Змінюють Православ’я і Церкву надзвичайно легко, з найнезначніших причин. Бажання кар’єри, острах утисків, службове становище, зухвалі глузування, легковажні quasi-наукові доповіді – все це визнається виправдувальним приводом для відступництва, принаймні зовнішнього. Якщо порівняти з цим настроєм силу віри перших християн епохи гонінь, то порівняння це буде далеко не на нашу користь. Як дорожили тоді християнством! Які цілісні, сильні, прямі й чесні натури виробляла ця глибока відданість релігії, і яке в’яле і безсиле сучасне суспільство, що носить християнський ярлик! Як мало в ньому блискіток, не кажу – євангельських, але просто духовних цінностей!

Часто виправдовують себе тим, що зраджують Церкву і Господа Іісуса Христа лише зовні, під тиском обставин, а в душі вірні, як і раніше.

Але ж Господь каже: “хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:33). Апостол Павло свідчить: “Вірне слово: коли ми з Ним померли, то з Ним і оживемо; коли терпимо, то з Ним і царювати будемо; коли відречемся, і Він відречеться від нас” (2Тим. 2:11-12).

Хіба це не страшно?

Гонять Церкву – мусимо й ми нести гоніння. Терпить Христос – мусимо терпіти й ми, розділяючи Його страждання, бо “хто не бере хреста свого і йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10:38), – каже Він.

Отже, сповідництво для православного християнина нині необхідне і неминуче.

Але тут виникає одне важливе і цілком природне запитання: якщо для християнина необхідне відкрите сповідництво, то як узгодити з цим збереження таємниці духовного життя, що також вимагається від нього, як це ми бачили в попередніх бесідах? Адже і Господь, вимагаючи сповіді від кровоточивої жінки, не вимагає цього від Яіра, але, навпаки, наказує йому і його родичам мовчати про чудо воскресіння дівиці. Отже, і сповідництво потрібне не завжди, а лише в деяких, певних випадках.

Цілком правильно, і прочитана євангельська розповідь дає чітку вказівку, коли саме потрібне сповідництво.

Коли виступила зцілена жінка зі своїм публічним визнанням чуда?

Коли зажадав цього від неї Господь.

У цьому полягає відповідь на поставлене запитання і вирішення висловленого здивування.

Сповідництво під час гонінь є обов’язковим для християнина, коли до цього закликає його Господь, тобто коли обставини складаються для нього таким чином, що йому необхідно виявити перед людьми своє ставлення до Бога: за Христа він чи проти Христа. Обставини нашого життя, все, до останньої дрібниці, визначаються волею Божою, і якщо Господь ставить людину в необхідність відкрито сповідувати свої вірування, то це і є заклик Божий.

Коли християн перших століть брали під варту і приводили до ігемона для допиту, вони мужньо сповідували свою віру в Христа, але самі мук не шукали.

Самовільний виклик на подвиг сповідництва зазвичай пов’язаний із почуттям гордості й зарозумілості і ним керується, а тому часто буває покараний, бо “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5). Самовільні сповідники, залишені без благодатної допомоги Божої, своїми силами не можуть витримати випробування і зрештою неминуче закінчують зреченням.

Збереглася від давніх часів скорботна розповідь про одного християнина-відступника, деякого Нарциса, який під час важкого гоніння сам зголосився на сповідництво і, незважаючи на вмовляння духовного отця, з’явився до язичницького правителя, щоб прийняти мученицький вінець за ім’я Христове.

Правитель прийняв його ласкаво.

Що тобі треба? – запитав він.

Я християнин, – твердо відповів Нарцис, – і прийшов тобі сказати, що ваші боги – ідоли, а ви – божевільні, які поклоняються дереву і каменю…

Але ж ти знаєш, що християни за едиктом імператора підлягають смертній карі? Навіщо ти прийшов, дурень? Іди…

– Ми, християни, не боїмося смерті… Вона приводить нас до Христа…

– Мовчи… Відмовся від своїх слів або я накажу тебе катувати…

– Катуй… Нам, християнам, муки за Христа солодкі… За Нього ми все готові перетерпіти! І ніякі муки не змусять мене зректися Його!

Цю самовпевненість непризваного сповідника було жорстоко покарано.

Ігемон покликав катів. Нарцис стійко витримав кілька тортур, увесь час твердячи, що йому не страшні ніякі муки. Але його воля, не підкріплена благодаттю Божою, врешті-решт не витримала і, коли принесено було за розпорядженням правителя нові жахливі знаряддя тортур, він занепав духом, ганебно зрекся Христа і приніс жертву ідолам.

Тому стародавня Церква ніколи не схвалювала цієї ревності не по розуму і завжди радила з обережністю і розсудливістю вичікувати ясних вказівок волі Божої, що закликають до мучеництва.

Навіть єпископи часто ховалися від мучителів, зберігаючи своє життя для користі Церкви, а християни, які самовільно віддали себе на муки, не зараховувалися до лику святих.

Це ставлення Церкви до сповідництва знайшло собі вираження в правилах святого Петра, архієпископа Александрійського, визнаних канонічними, тобто обов’язковими для керівництва в християнському житті. У його 9-му правилі з’ясовується православна точка зору з цього питання.
“Домовладика і Учитель наш, – говориться тут, – часто ухилявся від тих, хто хотів зазіхати на Нього, і якось іноді заради їхнього й не ходив явно, і коли наближався час страждання Його, не Сам Себе віддав, а чекав, аж поки не прийшли на Нього зі зброєю та з киями, і тоді промовляв до них: “ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями” (Мф. 26:55). Вони ж, каже Євангеліст, “відали Його… Пілату” (Мф. 27:2). За подобою Його, постраждали і ті, що йдуть до Його мети, пам’ятаючи Божественні слова Його, в яких Він, підкріплюючи нас, промовляє про гоніння: Почуйте, що “видаватимуть вас на судилища і в своїх синагогах битимуть вас”. Видадуть, каже, а не самі себе видасте: “і поведуть вас до правителів і царів за Мене на свідчення”, а не самі себе поведете. Бо Він хоче, щоб ми й переходили з місця на місце, будучи переслідуваними за ім’я Його, як і знову чуємо Його, що промовляє: “Коли ж гонитимуть вас в одному місті, біжіть у інше” (Мф. 10:17-18:23); Оскільки Він не хоче, щоб ми самі приступали до щитоносців і копієносців диявола, нехай не станемо для них винуватцями багатьох смертей, нібито примушуючи їх до більшої жорстокості та до вчинення смертоносних діл, а щоб ми очікували й уважно стежили за собою, пильнували та молилися, щоб не потрапили у спокусу”.

Отже, християнин не повинен сам шукати мук, напрошуючись на них, щоб тим не ввести гонителів християнства в сугубий гріх жорстокості й нових злочинів, але, вимушений до сповідництва, зобов’язаний прийняти на себе цей подвиг.