Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ IV
⇒4:1–20
⇒ 4:21–41

Сенс притчі про Сіяча досить докладно пояснений самим Господом. До євангельського пояснення можна ще додати, що Сіяч – це сам Господь, насіння – Слово Боже, поле – все людство, увесь світ, що сприймає у свої надра чудодійне насіння євангельського слова. Подібно насінню, євангельське слово носить у собі початок життя, життя істинного, духовного, бо що таке істинне життя? “Це ж є життя вічне, – відповідає Господь у Своїй первосвященницькій молитві, – щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3). Євангельське слово дає це знання істинного Бога, і тому воно є чудовим насінням спасіння і життя. Кинуте в людське серце, воно за сприятливих умов виростає і приносить плоди – добрі справи і святе життя. Подібно насінню, воно вічно носить у собі цю живу силу.

Нині, як і дев’ятнадцять століть тому, воно: однаково хвилює і зворушує, радує і втішає, судить і упокорює, зачіпаючи найпотаємніші струни людського серця.

Помирають філософські системи, забуваються політичні теорії, блякнуть квіти поезії, але “слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні” (Євр. 4:12). У ньому прихована вічно жива істина.

Але, володіючи завжди цією прихованою живою силою в однаковій мірі, слово Боже не завжди дає однаковий урожай. Це залежить від того ґрунту, в який воно падає, і тут притча набуває для нас особливо пекучого, живого, особистого інтересу, бо ґрунт цей – наше серце. Ми всі, слухачі й читачі слова Божого, отримуємо свою частку святого насіння; ми всі, напевно, хотіли б, щоб у нашому серці був родючий ґрунт, що приносить стократний урожай, і питання, чому цього не буває й чому паростки такі кволі, вбогі та перемішані з бур’яном, – питання це, звісно, для нас далеко не байдуже.

Вдумаймося уважніше в притчу, щоб у її чудових образах і символах відкрити важливі для нас закони душевної агрономії, на які вказує Господь Іісус Христос.

Для того, щоб з успіхом обробляти ниву і застосовувати до неї раціональні способи обробітку ґрунту, необхідно насамперед вивчити ґрунт і знати його склад. Піщаний ґрунт потребує одного добрива, суглинок – іншого, чорнозем – іншого; та й самі прийоми обробітку на різних ґрунтах бувають неоднакові. Так само і в духовному житті. Щоб зрозуміти причини, які зумовлюють для людини безплідність слова Божого, і водночас віднайти правильні способи обробітку й виховання душі, що могли б підвищити врожай святого насіння, посилити вплив і дію на людину євангельського слова, – для цього треба вивчити ґрунт нашого серця і з’ясувати, що саме в цьому серці перешкоджає успішному проростанню насіння. Відповідно до цього ми й можемо вжити тих чи інших заходів.

Говорячи про долю насіння, Господь у Своїй притчі зображує чотири види умов, у які воно потрапляє під час посіву та які по-різному впливають на його проростання. Це – чотири різні види психіки людини, чотири види устрою душі.

“коли сіяв, трапилося, що одне зерно впало при дорозі, і налетіли птахи і поклювали його” (Мк. 4:4).

Це – перший тип. Серце схоже на проїжджу дорогу, а насіння, падаючи на неї, навіть не проникає в ґрунт, а залишається на поверхні і стає легкою здобиччю птахів.

Що це за люди?

По-перше, сюди належать натури грубі, чисто тваринного складу. Це найгірший тип серед людей, і, на жаль, їх нині особливо багато. Вони живуть суто утробним життям: смачно їсти, солодко пити, багато спати, гарно одягатися – вище цього вони нічого не знають. Корито, корм і пійло – цим вичерпується весь їхній зміст. Їхній світогляд виключно матеріалістичний. Питання духу для них не існують. До ідеалів правди, добра і краси, до всього, чому поклонялося людство як найбільшій святині, що вабило й захоплювало героїв, подвижників і найкращих діячів історії, чому ті віддавали самовіддано свої сили і своє життя, – до всього цього люди на кшталт проїжджої дороги ставляться з цинічним глузуванням і відвертим презирством. “Вигода” – ось слово, яке визначає їхню діяльність. Для них бог – черево, і Євангеліє, слово Боже зустрічає в них глуху стіну тупої байдужості. Воно відскакує від них, як горох від стіни, не пробиваючи навіть зовнішньої кори егоїзму і не проникаючи всередину, в серце. Якщо іноді й залишається воно на поверхні пам’яті, то лише до того моменту, коли перший порив розпусти, сластолюбства або грошолюбства налетить, як птах, і поглине все без залишку, а грубе серце залишається, як і раніше, твердим і непроникним.

По-друге, до цієї ж категорії належать люди дуже легковажні, які живуть тільки поверхневими враженнями. Сутність їхньої психіки – дозвільна цікавість, яка легко збуджується, але зовсім не прагне до того, щоб отримані враження пов’язати з глибокими основами душевного життя. Така цікавість не приносить жодної користі: вона безцільна і безпредметна. Враження оцінюються тут виключно за їхньою дією на нерви. Усе, що лоскоче нерви, однаково приваблює людей цього типу. Тому для них абсолютно байдуже: слухати хорошого проповідника або модного тенора, дивитися релігійну процесію або англійський бокс, бути присутнім під час урочистого богослужіння, яке надихає, або котитися зі сміху, дивлячись смішний водевіль. Увесь світ вони розглядають так, ніби він створений винятково для їхньої розваги, і до кожного явища життя вони підходять із цією ж міркою. Якщо вони слухають натхненного проповідника, який говорить про євангельську правду, про осяйний світ чистоти і святості, про Великого Люблячого Бога, вони скажуть на похвалу лише одне: “О, він гарно, гарно говорить!” або: “У нього вишукана, витончена мова!” Це найпринизливіша похвала для проповідника, що зводить його на роль школяра, який демонструє перед екзаменаторами свої літературні та декламаторські таланти. Нехай у проповіді чути ридання й щирі сльози стражденної любові, стогін змученого серця, гіркоту й обурення, побачивши потоптану правду, вони не знайдуть інших слів для оцінки, окрім вульгарної фрази: “О, в нього драматичний талант!” Начебто перед ними артист сцени, який виступає виключно для того, щоб їх розважати і лоскотати їхні потріпані нерви.

Це люди дрібної душі, і життя для них – не серйозне завдання, сповнене глибокого сенсу, а просто фарс. Люди цього сорту євангельське слово слухають так, ніби воно до них не стосується: вони його не сприймають.

Третій різновид людей цього сорту – це натури розсіяні, з розкиданими думками. У них немає нічого основного, постійного, що слугувало б центром їхнього життя. Це люди, як їх називають, без стрижня, тобто в них немає переважної схильності або прихильності до однієї якоїсь справи чи заняття, що визначає напрямок їхнього життя. Чим живуть ці люди? Ви одразу цього не скажете: тут усе так плинно, так мінливо, так непостійно. Сьогодні одне, завтра інше, післязавтра третє. Одна думка змінює іншу, як у калейдоскопі, без жодного порядку і системи. Одне захоплення витісняється іншим, план слідує за планом, зовсім як на проїжджій дорозі, де котяться екіпажі, йдуть перехожі, змінюючи один одного, топчеться бродяча худоба. Вони все починають, все пробують і нічого не закінчують. Мети життя в них немає. Це – раби хвилинної примхи, тростина, що вітром коливається. Їхні захоплення неміцні, ненадійні, швидкоплинні. З легкістю метелика пурхають вони з предмета на предмет. Будь-яка новинка їх приваблює і захоплює, але лише на короткий час. “Що книжка остання скаже, те на серці зверху й ляже”. Вчити їх чогось серйозного, проповідувати слово Боже – майже марно. Це означає писати на воді, сіяти при дорозі: затопчуть перехожі, поклюють птахи, тобто світ з його вічною зміною новинок, диявол з його спокусами і спокусами. Оскільки враження і думки тут постійно змінюються, то жодне з них не проникає глибоко в серце, і саме серце від цього мало-помалу втрачає чуйність, здатність сприймати їх хоч скільки-небудь серйозно, стає сухим, байдужим, жорстким, як дорога, втоптана ногами перехожих і укочена колесами незліченних екіпажів.

Такими є три розряди людей, що належать до типу проїжджої дороги. У всіх у них спільне те, що насіння слова Божого в їхню душу абсолютно не проникає, їх не хвилює, не тішить, не збуджує, а залишається на поверхні, тобто тільки в пам’яті, в головній свідомості, і, не приносячи жодного плоду, скоро гине.

Трохи кращі наступні два роди ґрунту, зазначені Господом Іісусом Христом у Його притчі.

“Інше ж упало на кам’янисте місце, де небагато було землі; і скоро зійшло, бо земля була неглибока; коли ж зійшло сонце, зів’яло і засохло, бо не мало кореня” (Мк. 4:5-6).

Пояснюючи ці слова, Господь додає: “посіяне на кам’янистому місці означає тих, які, коли почують слово, зразу з радістю приймають його, але не мають в собі кореня і непостійні; а потім, коли настане скорбота або гоніння за слово, відразу спокушаються” (Мк. 4:16-17).

Тип, широко поширений і досить нам знайомий. У цих людях є безсумнівне прагнення і любов до добра, і слово Боже знаходить у них жвавий і швидкий відгук, але воно не захоплює їх настільки сильно, щоб заради здійснення його в житті вони знайшли в собі достатньо сили і рішучості трудитися над собою, боротися з перешкодами і перемагати ворожі течії. Почувши євангельську проповідь про правду, любов, самовідданість, вони спалахують одразу, як шведський сірник, але так само скоро гаснуть. Ці спалахи швидкоплинних захоплень бувають дуже сильні, як спалахи магнію, і в цю мить ці люди здатні навіть на подвиг, але мине мить – і все скінчилося, і, як після магнію, залишається лише дим і кіптява – досада на своє боягузтво і в’ялість або ж, навпаки, жаль про своє захоплення. До суворої, наполегливої, тривалої роботи ці люди нездатні, і непереборну перепону представляє для них закон вступу до Царства Божого, даний Господом: “Від днів же Іоанна Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12).

На кам’янистому ґрунті може рости тільки дрібна травичка, так і ці люди за звичайних умов спокійного життя здатні лише на дуже маленькі справи, які не потребують зусиль. Їм не можна відмовити в чутливості: ви побачите їх іноді в церкві, коли вони моляться зі сльозами розчулення на очах, їх надихає гарний спів, чіпають вислови й вигуки Божественної служби, сповнені піднесеного змісту; з почуттям повторюють вони разом з іншими: “Возлюбим друг друга…”, “Друг друга обымем, рцем: братие!”. Але коли настає хвилина, коли від добрих слів треба перейти до діла, ви одразу побачите, що слізне умиління й релігійне піднесення не пом’якшили їхньої холодної душі, що це був лише фосфоричний блиск, який не дає тепла, проста сентиментальність або хибна чутливість, а не справжнє почуття. Вони люблять інколи читати житія святих, як люблять діти читати страшні казки і зворушливі історії, але й тут далі зітхань і словесних захоплень справа не йде. Вони не проти помріяти про це подвижницьке життя і уявити себе в ролі подвижників і мучеників за правду, але ті зусилля волі, які потрібні для цього, їх лякають. Вони нічого не мають проти чесноти, моральності, аскетизму, навіть хотіли б потрапити до Царства Небесного, але за умови, що для цього від них не знадобляться ніякі позбавлення, і щоб це можливо було зробити з повним комфортом і з усіма зручностями. У Царство Небесне вони хочуть в’їхати у вагоні першого класу.

Що заважає цим людям безроздільно віддатися Христу і приносити повний плід? Кам’янистий пласт, який лежить під зовнішнім шаром хорошого ґрунту і не дозволяє Корінням рослини проникнути глибше.

У душі людини таким кам’янистим шаром є себелюбство. Зазвичай воно лише злегка закрите зверху тонким нальотом чутливості й добрих поривів. Але коли необхідно ці добрі пориви поглибити і здійснити в житті, тобто зробити добру справу, яка, власне, і становить плід доброго пориву, проти цього незмінно повстає себелюбство і народжене ним саможаління. Припустимо, вас просять надати допомогу. Ви готові це зробити і пожертвувати що-небудь нужденному, але зараз же ви чуєте голос себелюбства: “А сам-то я з чим залишуся? Мені самому потрібні гроші: у мене їх так мало!” Ваш добрий порив наштовхується на холодну кам’янисту стіну егоїзму і блякне, як нерозпущений бутон.

Себелюбство з нестатками, навіть уявними, не мириться.

Так буває і в духовній, ідейній боротьбі. Люди часто носять християнські переконання, як пристойний костюм, що надає їм вигляду порядності та джентльменства, доки це їх не обмежує і ні до чого не зобов’язує. Але коли за ці переконання доводиться платити стражданнями й поневіряннями, зараз же саможаління шепоче підступно: “Та чи варто так мучитися? Чи не занадто дорога плата? Адже можна і без переконань обійтися!”

У результаті – зрада і відступництво.

Останній тип людей, у душі яких слово Боже лишається безплідним, характеризує Господь у таких словах:

“Інше впало в терни; і виросли терни, і заглушили зерно, і воно не дало плоду”.

“Посіяне в тернах означає тих, що слухають слово, але в яких турботи віку цього, спокуси багатством та інші побажання, увійшовши в них, заглушають слово, і воно буває без плоду” (Мк. 4:7:18-19).

Це люди, які бажають одночасно працювати Богу і мамоні. Бажаючи жити за законами Божими, вони водночас не хочуть відмовитися і від мирської суєти і закінчують зазвичай тим, що цей вир мирських турбот, захоплень, пристрастей поглинає їх без залишку, витісняючи з душі все світле, ідейне, піднесене. Якщо людина не бореться із земними пристрастями в ім’я євангельської правди, вона неминуче стає їхнім бранцем, і одне лише слухання слова Божого її не врятує. Спроби встановити в житті рівновагу між даниною Богові й даниною мамоні та світу цьому ніколи не вдавалися, бо душа – істота проста й двоїтися не може. “Ніхто не може служити двом господарям, – каже Господь, – бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме старанність, а про другого не дбатиме” (Мф. 6:24).

Ці люди також непридатні для Царства Божого. Так багато пропадає насіння слова Божого безрезультатно!

З чотирьох категорій тільки одна приносить плід: інше насіння “впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс; і вродило в тридцять, в шістдесят і в стократ”.

“А посіяне на добрій землі означає тих, що слухають слово і приймають, і приносять плід один у тридцять, другий в шістдесят, інший в стократ” (Мк. 4:8:20).

Це натури цільні, у яких слово не розходиться з ділом і які, слухаючи і сприймаючи слово Боже, намагаються його виконати і жити за його вказівками. Але й у цих людей, чуйне і щире серце яких представляє добрий ґрунт, покірність євангельському слову не буває в усіх однаково повною і досконалою, бо хтось приносить тридцять, хтось шістдесят, хтось сто. Це означає, що один в силах виконати третю частину того, що від нього вимагає вищий ідеал християнської досконалості, інший – майже дві третини, і лише небагатьом вдається виконати все повністю і досконало. Це натури обрані. Це ті, про яких Господь каже: “знайшов Я мужа по серцю Моєму… який здійснить усі бажання Мої” (Діян. 13:22).

Таких людей небагато. Але як яскраво сяють вони на тусклому фоні тепло-холодного ставлення до Євангелія більшості сучасників, млявих, в’ялих, слабких у добрі, і як піднесло та просвітило їхню душу слово Боже, якому вони віддалися самовіддано і яке виконали до кінця!

Ось преподобний Антоній Великий. Два євангельських вислови зробили рішучий перелом у його душі й направили його на шлях, що привів до вищих ступенів святості. Одного разу незабаром після смерті своїх батьків, коли він був ще юнаком 18-20 років, він почув у церкві слова Господа: “коли хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє і роздай убогим… і йди слідом за Мною” (Мф. 19:21). Він прийняв ці слова за пораду, звернену безпосередньо до нього, і виконав її буквально, роздавши майно бідним. Іншим разом, почувши слова Спасителя: “не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:34), він відчув у них владний заклик, якому беззаперечно підкорився: залишив дім і пішов у пустелю, щоб, звільнившись від усяких турбот, у подвигах аскетичного життя віддатися Тому, Чия воля стала для нього вищим законом. Слово принесло в ньому стократний плід.

Ось преподобномучениця Євдокія, спочатку велика грішниця, очищена і преображена словом Божим, подібно до того палаючого вугілля, яке взяв кліщами з жертовника Господнього шестикрилий Серафим, щоб торкнутися вуст пророка (Іс. 6:6-7).

У миру її звали Марією. Вона була дивовижно гарна собою, і в цьому було її нещастя. Успіх, лестощі, загальне поклоніння запаморочили їй голову, Марія вела марнославне, легковажне світське життя, зовні красиве й блискуче, але за змістом порожнє й непристойне. Бенкети, розваги всякого роду заповнювали весь її час, не даючи їй схаменутися, отямитися. Але під зовнішністю світської левиці таїлося добре серце і чуйна душа. Це її врятувало.

Одного разу біля того готелю, де бенкетувала Марія, оточена натовпом шанувальників, зупинилися в нерішучості два старці-іноки. Видно було, що вони прийшли здалеку. Їхні ноги й одяг були вкриті пилом, побите, пошарпане взуття свідчило про далеку дорогу. Вони були стомлені, і їм хотілося відпочити в готелі, але звуки музики і веселе товариство їх лякали. Нарешті вони зважилися увійти. Їх помістили поруч із бенкетною залою в кімнаті, що відокремлювалася лише тонкою перегородкою.
Гучна оргія тривала. Чулися безсоромні промови. Сп’яніла Марія танцювала спокусливий, хтивий танець.

Хтось згадав про старців.

Подивимося, що вони роблять? То-то, мабуть, намоляться!

Залиште їх у спокої, – сказала Марія з усмішкою.

Але вже кілька безпутних гуляк скупчилися біля перегородки, прислухаючись до того, що робилося за нею.

– Тсс… Тихіше! Щось читають! Послухаємо!

Шум замовк. У тиші, що настала, чувся злегка заглушений стіною голос старця, який читав.

Він читав: “І ось, жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром” (Лк. 7:37-38).

– Ось знайшли місце для подібних читань! – вигукнув один із молодих гуляк. – Гей, ви там!..

– Залиш! – вигукнула Марія. Обличчя її ставало дедалі серйознішим у міру того, як розгорталася дивовижна євангельська історія про прощену грішницю. Вона сама не розуміла, що з нею робилося.

Старечий голос продовжував:

“А тому кажу тобі: прощається багато гріхів її за те, що вона полюбила багато” (Лк. 7:47).

– Ну ти-то вже не станеш піклуватися про це! – шепнув Марії наймолодший із гостей.

Гучний крик був йому відповіддю. Усі здригнулися. Марія стояла вся тремтяча. Смертельна блідість вкривала її обличчя. Темні очі горіли полум’ям.

– Геть від мене всі! Залиште мене!..

В її серці горіли ці чудові слова про прощення, про спасіння, про милосердя Боже. Так засохла земля жадібно ковтає вологу весняного дощу.

Збентежені гості розходилися. Марія кинулася за перегородку до здивованих старців. Миттєве здивування останніх змінилося обуренням.

Іди від нас! – сказав один із них суворо. – Чи немає в тобі сорому?!

– Отці, не відкидайте мене! Я – грішниця, але Господь не відкинув блудниці!..

Вона припала устами до запилених ніг старців: грішниця Марія стала святою Євдокією. Слово Боже принесло стократний плід.

Які уроки витягнемо ми з усього сказаного? Якщо ми справді хочемо, щоб євангельське насіння давало в нас рясний плід, і маємо намір серйозно трудитися над цим, то повинні вивчити ґрунт свого серця і з’ясувати, що саме заважає проростанню слова Божого. Подумайте, до якого типу ви належите? Чи є ваше серце проїжджою дорогою або кам’янистим ґрунтом, чи насіння слова Божого гине в ньому, заглушене тернами мирської суєти?

Треба при цьому мати на увазі, що зазначені типи в чистому вигляді рідко зустрічаються. Зазвичай у людському серці є всього потроху, і тип можна визначити лише переважанням тієї чи іншої риси.

Визначивши особливості ґрунту, можна вказати і застосувати особливі прийоми обробітку згідно з кожним родом ґрунту. Звичайно, тут весь час необхідно пам’ятати, що “тому і хто насаджує і хто поливає є ніщо, а все Бог, Котрий вирощує” (1Кор. 3:7), Котрий єдино Своєю силою може найбезплідніший ґрунт зробити родючим і, навпаки, родючу ниву перетворити на пустелю, і що до Нього, отже, насамперед мають бути звернені наші молитви і прохання про успіх роботи. Але за цієї надії на Бога, як на головну умову успіху, ми все ж таки не звільняємося від обов’язку працювати над собою, бо “хто знає, як добро робити і не робить, тому гріх” (Як. 4:17).

Отже, що можемо ми зробити?

Про перший різновид першого типу говорити майже не доводиться, бо психіка людей цього сорту не містить у собі навіть бажання стати морально кращими і чистішими. З тупого тваринного самовдоволення їх може вивести хіба якась катастрофа, послана благодійним промислом Божим. Про них можна тільки молитися, але радити їм що-небудь марно, оскільки за звичайних умов вони ніякої поради виконати не захочуть. Два інші різновиди, як ми бачили, звернені на проїжджу дорогу масою різноманітних строкатих вражень, які, проносячись крізь свідомість, подібно до нескінченної низки екіпажів і перехожих, утрамбовують ґрунт, тобто роблять душу твердою, черствою та несприйнятливою до слова Божого. Зрозуміло, що перша наша турбота тут – поставити загородки, щоб по дорозі не їздили і не ходили. Говорячи простою мовою, це означає затримати або зовсім зупинити той потік незв’язних сприйняттів щоденного життя, який настирливо тісниться в мозку, загромаджуючи його всяким мотлохом.

Подумайте, справді, скільки всякої гидоти проходить щодня через голову середньої так званої культурної людини! Одна ранкова газета чого варта! Тут і брехлива передовиця, що висвітлює події так, як це потрібно редакції; тут і фейлетон, сповнений непристойного зубоскальства; тут і хроніка, яка передає всі базарні новини; тут і оголошення про зниклу моську та про лікаря, який радикально виліковує статеве безсилля. Прочитавши всі ці “корисні” відомості, ви відчуваєте потребу принаймні дві години гуляти на свіжому повітрі, щоб провітритися. Далі, приходите ви на службу й одразу дізнаєтеся низку інших новин: у кого втекла дружина, хто з колег спійманий на крадіжці, хто отримав підвищення і нагороду тощо. Повертаєтеся додому – у вашої дружини вже сидить приятелька, патентована пліткарка, яка вивалює на вас цілий короб найсвіжіших, щойно спечених звісток. Увечері ви йдете до театру, і знову перед вами проходить нова низка подій, промов, монологів, різних осіб, глядачів, акторів, знайомих і незнайомих, старих і молодих, вбраних і погано вдягнених, увесь цей бентежний, галасливий, вічно мінливий натовп, що наповнює місця видовищ. Додайте до цього заключний акорд ресторанної вечері з враженнями електричного світла, розряджених жінок, дешевого оркестру тощо. – і ви зрозумієте, що, поживши місяць у цьому киплячому казані зовнішньої розмаїтості, швидкоплинних ефектів і внутрішньої порожнечі, можна і зачерствіти, і одуріти. Про успіх і вплив на душу слова Божого за таких обставин і мови бути не може. Але поставте рогатки, відмовтеся від цього галасу й метушні, обмежте всіма залежними від вас заходами цей наплив вражень, живіть усамітненим життям, обов’язково забезпечте собі години поглибленої замисленості й тиші – і ви побачите, що ґрунт вашого серця почне постійно змінюватися й глибше сприймати паростки Божого слова.

У людей другої категорії перешкодою до зростання євангельського насіння служить кам’яний пласт себелюбства. Сюди і повинні бути звернені зусилля. Цей пласт треба зламати і видалити. Так обробляють поле у Фінляндії. Щоб приготувати ґрунт для посіву, там необхідно спочатку видалити масу величезних валунів і кам’яних уламків, що загромаджують поле. Це каміння або підривають, або викорчовують із ґрунту, підводячи під нього довгі товсті колоди. І треба бачити цю роботу! Підводячи під велетенський камінь колоду, ціла сім’я селян – власників чи орендарів поля – сідає на вільний його кінець і починає гойдатися. Вони хитаються наполегливо, методично, хитаються вранці й увечері, хитаються день, другий… І нарешті масивний валун починає злегка здригатися і тихо-тихо вивертатися із землі. Це важка, нудна робота, але іншого результату немає: треба очистити поле. Нелегка робота має бути і з самолюбством. Вирвати його і видалити одразу немає ніякої можливості, але можна відламувати його шматками. Не слід тільки жаліти себе.

Припустимо, вас просять надати послугу. Вам не хочеться, бо це пов’язано для вас із втратою часу та іншими незручностями. Ваше себелюбство протестує і бурчить. Не слухайте цього голосу, подолайте себе і, перемігши цього разу своє небажання і саможаління, ви вже відламали шматок себелюбства. Продовжуйте цю роботу наполегливо, завзято, безперервно, як працюють фінські селяни, і мало-помалу ваше егоїзм почне пом’якшуватися, слабшати і зникати, поступаючись місцем кращим почуттям самопожертви і турботи про інших. Тоді коріння слова Божого буде глибше проникати в серце і не загине від першої негаразди.

Нарешті, людям третьої категорії, у яких терни заглушають сходи євангельського посіву, треба пам’ятати, що мамоні й Богові одночасно служити не можна, що треба обирати що-небудь одне, і якщо обрано служіння Богові, то терни й бур’ян суєтних бажань і мирських уподобань треба ретельно виполювати, інакше вони розростуться й заглушать слово Боже. При цьому корисно пам’ятати, що чим раніше робити цю роботу, тим краще. Поки терни тільки в зародку, їх легко виполоти.

Доки гріховні бажання існують тільки в думках і не перейшли ще в справу, їх легше побороти. Але вони вкорінюються, коли здійснюються в дії, і тоді боротьба з ними стає важчою.

Коли ґрунт у такий спосіб хоч трохи підготовлений, то сам обробіток душі, що сприяє успішному проростанню слова Божого, здійснюється за старим правилом аскетів: орати плугом покаяння, удобрювати молитвою, зрошувати сльозами розкаяння і постійно виполювати погану траву пристрастей.

Мк. 4:21-24

Після того як Господь розповів і пояснив притчу про сіяча, відповідно, виникало запитання: що ж робити з насінням слова Божого, яке сприймають слухачі та читачі Євангелія? Чи достатньо обмежитися лише підготовкою ґрунту для його зростання і на цьому покінчити всі турботи?

Господь відповідає на це запитання, вживаючи інше порівняння.

“Чи для того приносять свічку, щоб поставити її під посудину або під ліжко? чи не для того, щоб поставити її на підсвічнику? ” (Мк. 4:21).

Слово Боже, яке раніше Іісус називав насінням, тут порівнюється зі свічкою за його дією на людську душу.

Так, це – свічка в нашому темному житті, це – джерело світла, яскраве, сяюче, що пронизує своїми променями навколишній морок. Ви, слухачі Євангелія, ви отримали цю свічку. Що ви маєте намір із нею зробити? Нічого? Не отримати жодної користі? Залишити без усякого вживання? Хіба це не дивно? Хіба це не означає поставити вашу свічку під посудину або під ліжко, так що світло її не принесе ніякої користі ні вам, ні комусь іншому з тих, хто сидить “у затінку смертній”? Хіба для цього приноситься свічка? Чи не для того, щоб поставити її на свічнику – нехай світить усім у домі?

Така відповідь Господа на поставлене вище запитання. Сприйнявши євангельське насіння, отримавши свічку слова Божого, не можна ставитися до цього великого дару відсторонено і байдуже. Слід користуватися ним у житті.

Яким чином?

“Слово Боже… – каже апостол Павло, – гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні. І нема творіння, прихованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4:12-13).

Ось перша властивість Божого слова. Воно судить, оцінює, визначає моральну вартість наших думок і намірів. Найтонші вигини думки, найпотаємніші почуття, що причаїлися в темних глибинах нашої душі, найінтимніші бажання, у яких ми самі собі не сміємо зізнатися, визначаються словом Божим за їхньою моральною гідністю. Воно проникає на саме дно душі і про все виносить свій безпомилковий вирок, що добре і що погано. Усе відкрито перед ним.

“Нема нічого таємного, що не стало б явним, і нічого не буває захованого, що не виявилося б” (Мк. 4:22).

Гріх боїться світла. Він ховається в темних закутках душі, і диявол, винуватець гріха, докладає всіх зусиль, щоб у ці смердючі куточки не потрапив жодний промінь світла, щоб у такий спосіб не виявили його похмурих діянь, його брехні й підступності. Люди порочні під впливом злої волі диявола терпіти не можуть, щоб до їхньої душі хтось заглядав, і самі не люблять це робити. Ось чому душа часто являє собою темну комору, де безліч усякого мотлоху і де нічого не розбереш: пил, бруд, сміття, злі думки, брудні бажання, затаєні пристрасті… Завалені всі кути. Але часто ми цього навіть не помічаємо в собі, бо свідомість, не просвічена євангельським світлом, не може розібратися в тому, що добре і що погано. Нерідко певний гріх, злегка лише прикритий уявним благородством спонукань або софізмом, кострубато побудованим на священному тексті, сприймають за чесноту, і, на жаль, це явище широкого масштабу. Недарма в нашій літературі з’явилася ця безглузда, спотворена термінологія, що підносить такі перли, як “благородна гордість”, “свята ненависть” тощо. Хоч як дивно, величезна маса людей, які живуть майже два тисячоліття християнським життям, все ще не знає, що таке гріх і де проходить та межа, яка відокремлює морально дозволене від злочинного. Рідко суспільна мораль нашого часу піднімається вище за рівень кримінального кодексу, і, не знаючи ні моральних принципів, ні євангельського критерію, люди, морально безумовно недоброякісні, щиро вважають себе чудовими людьми і цілком спокійні за своє вічне майбутнє, якщо тільки, звісно, вони про нього думають. “Коли я розбираюся у своїх вчинках, я знаходжу, що я хороша людина!”, “Я кращий за багатьох інших!”, “Навіщо скромничати: у своїй душі я не знаходжу морального неподобства!”. Вам доводилося чути такі відгуки? І це кажуть люди, які щойно не вчиняли злочинів, караних у кримінальному порядку тюремним ув’язненням. Справді. Я не скоїв жодного злочину, нікого не вбив, нікого не пограбував, нічого не вкрав! Чого ж іще вимагати? І людина спокійна. Їй здається, що в неосвітленій комірчині її душі все благополучно. У темряві стушовуються обриси пороку і пристрастей і гріх непомітний.

Але внесіть у цю похмуру комору євангельське світло, і картина різко змінюється. Увесь бруд, уся кіптява, усе сміття, накопичене роками, виступають одразу перед очима і викликають мимовільну огиду. Внутрішність душі, що тонула в сірих сутінках і тому здавалася пристойною, раптом відкривається у всьому неподобстві, освітлена нещадним сяйвом євангельського ідеалу. Те, що здавалося раніше морально порядним і навіть доброчесним, виявляється суцільно порочним. У уявній чесноті освічена совість чітко бачить усі плями гріха. Більше того: з глибини спогадів піднімаються давно забуті картини, сцени, події, яким ніколи не надавали жодного значення з морального погляду і які тому мирно дрімали на дні душі, не тривожачи совість. Тепер вони постають абсолютно в новому світлі: виступає назовні й боляче ріже око весь бруд, уся підлість, увесь тваринний егоїзм, яким вони були просякнуті наскрізь. Начебто з гнійної рани зняли пов’язку, що прикривала її досі, і перед очима постала огидна гангренозна язва, що видає нестерпний сморід. Починається повна переоцінка цінностей, і гордовита зарозумілість самовдоволеної людини поступається місцем болісному сорому і каяттю.

Це – перший наслідок осяяння душі євангельським світлом: підвищення морального ідеалу, просвітлення і загострення морального почуття, зниження гордовитої самооцінки, правильніший і смиренніший погляд на власний моральний стан і пробудження совісті. Читаючи або слухаючи слово Боже, і треба насамперед користуватися отриманими знаннями для того, щоб досягти цих наслідків. Найкращий шлях до цього наступний: на підставі вивчення слів Господа і всієї євангельської історії необхідно скласти й виразно намалювати собі так званий євангельський моральний ідеал, тобто образ тієї духовної досконалості або святості, що найяскравіше та найповніше втілився в особі Самого Господа. Склавши хоча б приблизне, початкове поняття про те, яким має бути життя за Євангелієм, життя, сповнене високої святості та чистоти, ми повинні порівняти з ним наше брудне, порочне життя крок за кроком, факт за фактом, дрібниця за дрібницею.

Євангеліє вимагає кротості та смирення. “Блаженні смиренні, …блаженні вбогі духом”, – говорить Господь, який Сам перший явив дивовижний приклад смиренності (Мф. 5:3:5). Покірно ніс Він важкий хрест Свого блукаючого життя, покірно зійшов на Голгофу, покірно терпів усі образи й катування і навіть молився за Своїх розпинателів.

Чи так ми живемо? Чи не гордість і зарозумілість заповнюють нашу душу? Чи немає там дратівливості, злоби, нетерпіння?

Євангеліє вимагає чистоти. Навіть той, хто дивиться на жінку з нечистим бажанням, названий тут перелюбником (Мф. 5:28). А ми не тільки не боремося з брудними пожадливостями, не тільки не женемо від себе збудливі думки й образи, а навмисне розпалюємо себе і шукаємо тільки нагоди задовольнити свою хіть.

Євангеліє вимагає безумовної правдивості. “Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні” (Мф. 5:37), – навчав Господь і у Своїй особі дав зразок такої правдивості: у найважчі критичні хвилини Він не тільки не брехав, але навіть не пом’якшив на догоду людям різкої правдивості Своїх слів, хоч би яка небезпека Йому загрожувала. Спробуйте якось порахувати, скільки разів ми збрешемо протягом дня з найнезначніших приводів, і ви з подивом побачите, як нескінченно далеко відстоїмо ми від цієї висоти євангельських вимог…

Якщо такі порівняння продовжувати далі наполегливо, послідовно, то поступово зблякнуть райдужні фарби, в яких уявлялося нашим очам наше душевне життя, і ми побачимо його недоліки й вади в усьому їхньому неприкритому неподобстві.

Це неприємно, звісно, але це-то й треба. Щоб почати лікувати хворобу, треба поставити правильний діагноз. Виявлена хвороба не така страшна і небезпечна, бо завжди можна знайти способи вилікувати її. Страшно, коли людина не підозрює в собі хвороби і навіть не прагне дізнатися, хвора вона чи здорова. Небезпечне становище може стати тоді безнадійним. І не тільки для себе повинні ми користуватися євангельським світлом, а й ближнім нашим, які не знають і не читають Євангелія, зобов’язані допомогти розібратися в душі та вказати, де гріх, а де правда, бо “засвітивши свічку, ставлять … на підсвічник, і світить всім у домі” (Мф. 5:15).

Постановкою діагнозу, однак, усе не вичерпується. Далі необхідне лікування, тобто виправлення гріховних навичок і зусилля вести євангельське життя.

Про ці зусилля волі, що становлять необхідну умову духовного розвитку, Господь говорить у кількох загадкових словах:

“І сказав їм: зауважуйте, що чуєте: якою мірою міряєте, такою відмірено буде вам і додано буде вам, тим, що слухають. Бо хто має, тому дасться; а хто не має, у того відніметься і те, що має” (Мк. 4:24-25).

Останній вірш здається особливо дивним.

Хто має, тому дано буде. Хіба це справедливо? Хто не має, у того відніметься і те, що має. Як це? Хіба можна відняти в того, хто не має?

Однак сенс цих слів стає для нас більш зрозумілим, якщо ми пригадаємо, що в Євангелії від Матфея вони пов’язані з притчею про таланти, з якої вони представляють моральний висновок (Мф. 25:29).

Притча ця оповідає про господаря, який, вирушаючи на чужу сторону, доручив свій маєток рабам і одному дав п’ять талантів, іншому два, іншому один. Перші два вжили отримані таланти в справу і придбали на них стільки ж прибутку, а третій раб закопав свій талант у землю, де він і пролежав без користі. Коли повернувся господар і вислухав звіт своїх рабів, він нагородив двох перших, а до третього, який закопав талант, звернувся з грізними словами: “лукавий раб і ледачий!.. треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком; отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів, бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має” (Мф. 25:26-29).

Сенс притчі зрозумілий: Господар – Господь, раби – всі ми, таланти – даровані нам Богом сили і здібності, торжище, де примножуються таланти, – весь світ. Господь вимагає, щоб дані нам здібності ми вживали на порятунок нашої душі і на користь ближніх, пускали в оборот на торжищі світу, і тоді вони розвиваються і збільшуються, або, як говорить Євангеліє, “хто має, тому дано буде… і додано буде вам, тим, хто слухає”; причому, чим більше сил і ревності вкладаємо ми в цю справу, тим більшим буває це збільшення й успішніший розвиток.

Той, хто вклав у справу п’ять талантів, отримав і прибутку п’ять талантів; той, хто пустив в обіг два, придбав на них тільки два. “Якою мірою міряєте, такою відмірено буде вам”, – каже Господь.

Але той, хто не користується своїми здібностями для цілей, зазначених Господом, той їх втрачає зовсім. Раб, який закопав свій талант у землю, позбувся його. У цьому сенсі й сказано: “хто не має, у того відніметься і те, що має” (Мк. 4:24-25).

Таким чином, у наведених вище словах Господа наголошується на загальному законі всякого органічного життя, законі зростання й розвитку, законі, який діє з невблаганною обов’язковістю і в застосуванні до духовного життя. Закон цей можна формулювати так: усяка сила і здатність не тільки в людині, а й у всякій живій істоті за умови вживання і вправляння розвивається, без вживання ж відмирає, або, як кажуть, атрофується.

Дію цього закону можна спостерігати скрізь і завжди. Якщо ви хочете розвинути в собі фізичну силу, ви маєте вправлятися з важкими предметами, займатися гімнастикою. Від цього м’язи збільшуються в об’ємі й набувають міцності та пружності. Якщо ви хочете розвинути пам’ять, ви маєте вправлятися в заучуванні напам’ять, у відтворенні почутого, у пригадуванні минулого. Носії на залізницях вражають дивовижною пам’яттю на обличчя, розвиненою завдяки постійній вправі. Вони пам’ятають усіх пасажирів, які до них звертаються, у тисячному натовпі без зусиль знаходять тих, кого їм треба, і тривалий час опісля можуть по пам’яті змалювати зовнішність своїх клієнтів, сказати, скільки з ними було багажу і куди ними був узятий квиток. Якщо хочете навчитися швидко читати, гарно писати, легко розв’язувати арифметичні задачі, ви повинні в цьому вправлятися, щоб розвинути відповідні здібності. І так у всьому.

Навпаки, якщо ви припините свої вправи, ви втратите те, що вами було набуто. Так люди, які пройшли колись школу і вміли непогано читати й писати, живучи в селі, часто зовсім розучуються. Ці так звані рецидиви неграмотності пояснюються саме відсутністю вправ і практики. Закиньте фізичну роботу і гімнастичні вправи, і ваші м’язи стануть млявими і слабкими.

Колись на вулицях Парижа привертав до себе загальну увагу індуський факір, який ходив увесь час із піднятою над головою рукою. Виявилося, що протягом низки років він свідомим зусиллям волі змушував себе тримати руку в цьому неприродному витягнутому положенні. У результаті вийшло, що м’язи, що згинають руку, від тривалого невживання втратили свою силу, рука закостеніла і перестала згинатися і рухатися.

Траплялися випадки, що європейці, викинуті корабельною аварією на безлюдний острів і змушені залишатися там 15-20 років, майже розучувалися говорити, бо через відсутність співрозмовників вони приречені були на мовчання протягом усього цього періоду. Коли корабель, що випадково проходив повз, помічав їх і забирав з острова, вони нерідко не в змозі були розповісти свою історію, тому що майже забули рідну мову і мусили знову її вчитись.

Самий орган мовлення – м’язи язика і голосові зв’язки можуть атрофуватися від невживання. Бували випадки, що люди, які довго перебували в одиночному ув’язненні і весь час мовчали, після закінчення ув’язнення змушені були починати з вправ у вимові членороздільних звуків, звичка до чого була втрачена зовсім.

Розповідають, що в підземних озерах Мамонтової печери в Америці водяться породи риб, ящірок і жаб, які за зовнішньою структурою нічим не відрізняються від порід, що живуть на земній поверхні, але мають одну особливість: у них зовсім немає очей. У деяких ще можна помітити слабкі сліди очних западин, в інших немає і цього. Орган зору атрофувався без залишку. Чому це сталося? Можливо, ми маємо тут справу просто з особливою підземною сліпою породою риб і земноводних? Вчені цього не думають і пояснюють зазначене явище інакше. Колись предки цих тварин, що належали до нормальної наземної породи, потрапили випадково до підземних озер, де є всі умови для існування, але куди не проникає жодне сонячне проміння і де панує вічний морок. За відсутності світла орган зору – око виявився абсолютно непотрібним. У новій обстановці потрібні були для життя слух, нюх, дотик, але око залишалося без вживання, і через загальний закон зір став слабшати. Цей процес поступового слабшання органа зору тривав у цілій низці наступних поколінь тварин, і в результаті після багатьох років від ока не залишилося й очної западини. Воно атрофувалося від невживання.

Той самий закон діє і в духовному житті. Людина може втратити від невживання волю, пам’ять, кмітливість – усі духовні здібності. І найстрашнішим, звісно, є для людини омертвіння духовного життя. А це буває дуже часто. Подивіться на так званих ділових людей, зайнятих цілком торгівлею, баришами, комерційними операціями. Вони так поглинені всім цим, що для духовного життя в них не залишається часу, і духовно вони не ростуть, залишаючись вічно духовними карликами. Мало-помалу втрачається думка про Бога, про моральний закон, втрачається любов до правди, відраза до гріха, сердечна чуйність до моральних питань. Одним словом, цим шляхом легко дійти до того стану, який пророк Ісая характеризує так: “слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитися будете – і не побачите. Бо огрубіло серце цього народу, і вухами важко чують, і очі свої заплющили, щоб не побачили очима, і не почули вухами, і не зрозуміли серцем, і не навернулися, щоб Я зцілив їх” (Іс. 6:9-10). Ми зазвичай вважаємо грішниками тільки тих, хто грішить відкрито. Але хто не користується даними йому здібностями для слави Божої, для користі ближніх, для свого спасіння, для розвитку духовного життя – теж грішник перед Богом, і на Страшному Суді Христовому почує грізний вирок: “негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30).

У результаті нехтування духовними обдаруваннями виходять такі сумні явища:
1. Духовні здібності, як-от: віра, любов, надія, молитва, терпіння, покірність Богові та інші – починають слабшати, стають ненадійними й у вирішальну, важку хвилину можуть зрадити людині. Так у лісі згнилі в серцевині дерева першими падають під натиском бурі.
2. Ми легше піддаємося спокусам і частіше поступаємося чарам спокуси, зраджуючи моральному закону.
3. Страждає сила волі та її моральна стійкість. Зрештою, воля є не що інше, як постійний вибір між різними спонуканнями і можливими напрямками нашої діяльності.
Вас просять, припустімо, надати якусь послугу. Ваша лінь і ваш егоїзм цього не бажають. Але у вас є інші мотиви – мотиви євангельського характеру, мотиви любові до ближніх, які вимагають від вас: “Тому, хто просить у тебе, – дай, і від того, хто хоче в тебе позичити, – не відвертайся” (Мф. 5:42). Вам доводиться обирати між тим і іншим рішенням, між “так” і “ні”, між згодою і відмовою. Задоволення прохання вимагає певного зусилля волі, і, якщо ви себе подолаєте і це зусилля зробите, виконавши те, чого вас вчить Євангеліє, ви здобули перемогу над лінощами й егоїзмом, і воля ваша дещо зміцнилася морально. Якщо ж ви залишилися пасивними й байдужими і, підкорившись лінощам і егоїзму, не зробили потрібного зусилля волі, вас перемогли, і воля ваша дещо ослабла.

Інший приклад: у вас, скажімо, промайнула спокуслива перелюбна думка. Ви можете її затримати у свідомості й тішитися нею або, пам’ятаючи про необхідність чистоти, якої вимагає Господь, можете її негайно прогнати, звернувши увагу на що-небудь інше. Знову має бути вибір, і від того, яке рішення ви приймете – підкоритеся спокусі без опору або твердо відштовхнете її від себе, – залежить і те, ослабне і розпуститься ваша воля або зміцниться.

У цьому постійному виборі, який надає людині щоденне життя, власне, і полягає вправа моральної волі, та діяльність, яка її зміцнює. Звідси зрозуміло, наскільки важлива діяльність для розвитку волі і наскільки шкідлива тут пасивність або неучасть.

Головним засобом зміцнення моральної волі і є безперервна діяльність у дусі євангельських заповітів. Без цієї діяльності, без постійних зусиль, у чому б вони не проявлялися – у молитві, добродійності або аскетичному подвигу, – воля може атрофуватися зовсім, і тоді всякий моральний вчинок представляє неймовірні труднощі.

4. Застій у духовному житті завжди супроводжується далі слабшанням голосу совісті. Спочатку чуйна і реагуюча на всяке моральне зло совість поступово починає завмирати, якщо не звертати уваги на її вимоги. Якщо, завівши будильник, не вставати при його дзвоні, то до цього скоро можна звикнути і спати спокійно, не прокидаючись, як уміють спати церковні сторожі на дзвіниці під дзвін дзвонів. Так і в духовному житті: якщо нехтувати вказівками совісті, то мало-помалу людина перестає чути її голос і морально засинає. До смороду можна принюхатися, до зла можна звикнути, якщо з ним не боротися.
   5. Нарешті, за відсутності духовної діяльності неминучі сумніви, скептицизм, малодушність, духовна апатія. Не може бути ні енергії, ні рішучості.
   Такими є психологічні наслідки духовної ліні і бездіяльності .

Ще важливіші наслідки в області таємничої і благодатної.

1. За бездіяльності ми втрачаємо благодатне життя. “Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя”, – каже Господь юдеям (Ін. 5:40). Він обіцяє це життя, але для цього треба йти до Нього. Хто стоїть на місці, тобто не робить жодних зусиль і рухів, той ніколи не прийде до Христа, джерела життя.
   2. Світло життя здобувається нами, звичайно, практично, тобто шляхом перевірки Євангелія досвідом і діяльним життям за його заповітами.
   3) Не намагаючись жити за Євангелієм, ми відводимо від себе благодатні дари і допомогу Божу, бо благодать Божа сприяє людині за її власних зусиль і без цього спасти її не може.

З усього вищесказаного постараємося твердо запам’ятати головний висновок: духовне життя є діяльність безперервна. Немає більш шкідливої помилки, як уявляти, що зробивши одну або кілька добрих справ, ви вже забезпечили собі блаженство і можете спочивати на лаврах. Так за старих часів багаті купці після безпутно проведеного життя іноді намагалися спокутувати його будівництвом храму або пожертвуванням дзвону вагою тисячу пудів (16 тон – Прим. перекл.). Якщо цей дар не супроводжується щирим каяттям і рішучим переломом життя в дусі Євангелія, то він не може врятувати людину. “І праведник, – говорить слово Боже, – якщо відступить від правди своєї і буде жити неправедно, буде робити­ всі ті мерзоти, які робить беззаконник, чи буде він живий? усі добрі діла його, які він робив, не пригадаються; за беззаконня своє, яке ро­бить, і за гріхи свої, у яких грішний, він помре” (Єз. 18:24).

Життя є вічний рух. Воно ніколи не стоїть.

Духовне життя також рухається постійно: або вгору, або вниз, або до добра, або до зла, але стояти воно не може. Це схоже на плавання в човні вгору по річці. Ви рухаєтеся вперед, лише поки гребете. Щойно ви склали весла, вас одразу ж починає зносити назад.

Але якщо ви сумлінно працюєте над собою, намагаючись жити за заповідями Божими, і, користуючись євангельським світлом, намагаєтеся виправити свої вади, то непомітно для вас у вашій душі зростає Царство Боже, тобто той вищий стан моральної досконалості, коли Господь починає безроздільно царювати в душі над вашими думками, бажаннями і почуттями. Як росте це насіння Царства Божого, за якими законами, – людина цього не знає і часто навіть не помічає, аж доки не визначиться результат зростання і насіння не перетвориться на повноцінний колос. Але коли виростає насіння, воно заповнює всю душу, витісняючи все зайве, непотрібне. Так “мов зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, найдрібніше за всяке насіння на землі, а коли посіяне, сходить і стає більше за всі злаки” (Мк. 4:31-32).

Останній епізод розглянутого євангельського уривка в характерному для святого Марка стилі малює Господа як владного Царя стихій, Якому підкоряються і море, і вітер, і буря.