Святитель Іоанн Златоуст, пояснюючи значення події Входу Господнього в Єрусалим, як вона викладена в євангеліста Матфея ( Мф. 21:1-10), каже, що під’яремна ослиця, яку разом із ослятком привели учні до свого Господа, символічно означала народ Іудейський. Господь не захотів сісти на неї, даючи тим зрозуміти, що обраний народ відкинутий за свою невір’я, що забране від нього Царство Боже і віддане народові, що приносить плоди його (Мф. 21:43). Молоде осленя, на яке ніхто не сідав, означало, за його словами, всі ті нові, маловідомі в старозавітній історії язичницькі народи, що складали на перших порах молоду Церкву Христову та прийняли легкий ярем Євангелія. Одяг, яким апостоли вкрили апостольське осля, означав Його вчення. Таким чином, уся подія відзначала докорінний перелом у плані Домобудівництва Божого про спасіння людини, коли те виключне, керівне значення, яке мав народ Ізраїльський у Старому Завіті, перейшло від нього до інших народів. Сідаючи на осля, Господь показав, що Він приймає ці народи під Своє керівництво.

Таке тлумачення події, дане святим Златоустом. Нова Церква, що включила в себе молоді язичницькі народи, отримувала права громадянства в Царстві Божому. До цього часу Господь дотримувався того погляду, що треба “перше насититись дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мк. 7:27). Оскільки в сім’ю язичницьких народів, що склали Новозавітну Церкву, входив і руський народ, який пізніше за інших прийняв християнство, то зрозуміло, яке велике значення має вхід Господній до Єрусалиму і для нас, руських.

Але залишаючи осторонь символіку події, треба сказати, що в простому своєму історичному сенсі вона має велике значення. Це найвища точка слави, до якої піднялося життя Спасителя, щоб зараз же після цього завершиться кривавою розв’язкою. Ніколи ще зірка земної величі скромного Галілейського Пророка не сяяла так яскраво! Ніколи ще Його ім’я не вимовлялося з таким захопленням і надією тисячами вуст. Ніколи ще не оточував Його настільки численний натовп, готовий схилитися перед Ним і йти на перший Його заклик, куди Йому завгодно… “Весь… Єрусалим… заметушився” (Мф. 21:10).

Господь не ухиляється цього разу від слави і від бурхливих виразів захоплення і поваги. Зазвичай Він уникав галасу і людської поголоски і ніколи не шукав почестей і поклоніння народу, так як це було абсолютно не потрібно для Його справи. Але цього разу Він не зупиняє радісних вигуків і, коли розлючені фарисеї вимагають від Нього, щоб Він заборонив учням пісню славослів’я, Господь відповідає: “кажу, що коли вони замовкнуть, то каміння заголосить” (Лк. 19:40).

Зрозуміло, що в Нього є якась Своя особлива мета, чому Він допускає цю тріумфальну ходу, і в останньому не можна бачити лише випадковий прояв народного почуття, що нагромадилося і рветься назовні.

Ми можемо здогадуватися про цю мету за тими словами Спасителя, які в цей момент були звернені Ним до Єрусалиму і які збережені у євангеліста Луки.

“Дивлячись на місто, … Він …заплакав над ним і сказав: о, коли б зрозумів ти хоч у цей твій день, що потрібне для твого миру! Але це сховано нині від очей твоїх, бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої обложать тебе окопами і оточать тебе, і стиснуть тебе звідусіль, і зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лк. 19:41-44).

Урочистий Вхід Господній у Єрусалим – це останнє застереження нечестивому місту. Скільки разів Господь проповідував на його стогнах і в його храмі! Скільки разів єрусалимляни були свідками надзвичайної сили Його чудотворення, але жорстокі серця їхні не піддалися привабливості Його захоплюючих промов, не схилилися з побожним збентеженням перед Його могутністю, не впізнали в Ньому Месію. Тепер, в’їжджаючи в місто зі славою, оточений радісним натовпом, Господь знову хоче привернути до Себе увагу його мешканців, прояснити їхні очі, які, бачачи, не бачили, нагадати їм відоме пророцтво пророка Захарії: “Радій від радости, дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі, сині під’яремної” (Зах. 9:9).

На жаль! Усе було марно! І цього разу Єрусалим не впізнав часу відвідин своїх, не впізнав, що служило до миру його!

Не пом’якшилися жорстокі серця, і Єрусалимляни перші взяли участь у найжахливішому злочині, який коли-небудь стався в історії світу, – у розп’ятті Господа.

Попередження не було зрозуміле і не подіяло, і через кілька часу справдилося грізне пророцтво Спасителя: місто зруйнували дощенту.

З іншого боку, в урочистому Вході Господньому в Єрусалим є ще одна риса, безсумнівно не випадкова, що вказує на особливу мету цієї події.

Господь вступає в місто, оточений незліченним натовпом, серед радісних вигуків і загального ентузіазму. Дорогу перед Ним вистилають одягом, під ноги осла кидають пальмові гілки. З усіх боків несуться вигуки радості й захоплення: “осанна! благословен, Хто йде в ім’я Господнє!” (Мк. 11:9). Усе це так нагадує тріумфальну ходу і водночас так відрізняється від звичайних тріумфів полководців і великих завойовників.

Коли римський воєначальник повертався після перемоги над ворогом у вічне місто, він їхав зазвичай на роззолоченій колісниці, запряженій четвіркою білих кровних коней; над його головою статуя перемоги простилала золотий вінок; навкруги гриміла музика полків, що поверталися з ним, а попереду вели натовпи полонених і несли військову здобич.

Як мало схожий був на горду постать римського імператора смиренний і кроткий Спаситель верхи на маленькому ослику, який шкандибав кам’яними плитами єрусалимської бруківки і дивно дисгармоніював з тим ореолом слави, яким народна радість оточила в цю хвилину Великого Пророка. На ослах, звичайно, їздили селяни в місто, на базар, і, звичайно, навмисно наказав Господь Своїм учням привести Йому осла для урочистого в’їзду…

Верхи на ослі, у простому хітоні й плащі, без блискучих військових обладунків, без переможного вінка на голові Спаситель здавався втіленням миру й кротості. У цій картині не було нічого войовничого, нічого такого, що хоча б віддалено нагадувало військові тріумфи римських полководців. Для кожного неупередженого погляду було абсолютно ясно, що цей Пророк із Галілеї ніколи не буде тим блискучим, могутнім завойовником, яким уява євреїв малювала собі майбутнього Месію. Безсумнівно, цю думку і хотів вселити Господь. Його хода була сповнена слави і величі. Але то був блиск моральної величі, а не земної суєтної пишноти. Господь усе життя боровся з цим забобоном, що міцно вкоренився у свідомості народу і навіть його власних учнів, які уявляли Месію не інакше як земним царем на подобу Соломона або Давида, але блискучим і могутнішим. Тепер Він знову дає Своїм послідовникам наочний урок того, що Царство Його – не царство зовнішньої пишноти, подібне до всіх царств світу цього, а Царство суто духовне, велике своєю внутрішньою красою і святістю. На жаль, натовп і тепер не розуміє цього уроку і, засліплений забобонами національної гордості, готовий і в смиренному Равві з Назарету, який їде верхи на ослику, бачити майбутнього славного царя, не помічаючи всієї невідповідності своїх очікувань з Його зовнішнім виглядом. Він уже готовий проголосити Його царем і, припускаючи, що нарешті збуваються його давні сподівання, як божевільний, кричить: “Благословенне грядуще в ім’я Господа царство отця нашого Давида! осанна у вишніх!” (Мк. 11:10).

Але сумний лик Спасителя, і в очах Його – сльози. Він абсолютно самотній зі Своїми думками. Його ніхто в натовпі не розуміє, не розуміють навіть Його найближчі учні, захоплені загальним ентузіазмом. Усі чекають від Нього, що Він оголосить Себе царем, стане на чолі ізраїльських полків і поведе їх славним шляхом перемог до повалення ненависного римського ярма, до незалежності, до влади. Але Він знає, що марно чекають цього від Нього, що Він не може їм цього дати, що не для того Він прийшов, що це та сама спокуса, якою колись на початку Його служіння намагався спокусити Його диявол, що коли б натовп знав це й не обманювався у своїх марних надіях, він був би поміркованішим у прояві своїх захоплень. Він знає, що мине небагато днів, і цей самий натовп відвернеться від Нього як від обманщика через те, що Він не виправдав їхніх сподівань, і хоча Він нічого їм не обіцяв і навіть неодноразово намагався вивести з омани, доводячи марнославство їхніх сподівань, вони все ж таки зненавидять Його за своє розчарування, і ті самі люди, котрі нині із таким захватом вигукують: “Осанна!” – через кілька днів будуть люто волати: “Розіпни Його!”

Ось чому сумний лик Господа Іісуса Христа.

Яка, справді, різка зміна! Ось вони, ці люди, готові, здається, життя віддати за свого улюбленого пророка… Їхні голоси захриплі від криків тріумфу, очі горять захопленням, тисячі пальмових гілок колишуться в їхніх руках, піднімаючись і опускаючись, немов ліс під час бурі, кольорові шати майорять у повітрі яскравими плямами… Це пристрасний, збуджений східний натовп знайшов свого героя!.. Кілька днів по тому картина різко змінюється: ті самі обличчя, але озлоблені; очі, запалені ненавистю; тисячі рук зі стиснутими кулаками, з погрозою підняті догори; прокльони й богохульства на вустах… А перед ними все Той самий спокійний, великий у своїй кротості Спаситель, у серці Якого і їхній захват, і їхня ненависть зустрічають лише скорботу та співчуття.

Натовп непостійний, і багато хто з людей, які, безсумнівно, колись були слухачами й учнями Господа, захоплено слухали Його й були готові йти за Ним усюди, зрадили Його й позбулися вінця вічного блаженства. Їм не вистачило сталості.

У цьому для нас великий урок, особливо для початківців на шляху християнського життя. Непостійність, здається, один зі смертних гріхів руської натури. Ми легко захоплюємося всякою новинкою, із захопленням кидаємося на кожну нову справу, особливо якщо вона має відбиток ідейності, але ці захоплення так само скоро остигають, як і з’являються. Перші ж перешкоди охолоджують наш запал, напруження волі скоро стомлює, і перед довгим шляхом, на якому видно нескінченну низку труднощів, нами опановує зневіра. Навіть не намагаючись боротися, ми безнадійно опускаємо руки.

Особливо згубно позначається ця відсутність сталості в духовному житті. Скільки молодих людей загинуло для Христа від нестачі витримки! Спочатку, коли в сутінках обивательського релігійного незнання перед ними сліпуче яскраво блисне світло євангельської істини, вони не можуть противитися, бо усвідомленій істині не можна противитися. Із захопленням віддаються вони новому життю, де все так радує, так глибоко відчувається і так багато говорить серцю. У них на перших порах так багато старанності, яка майже завжди переходить у порив до подвижництва. Звичайні форми служіння Богові, що не вимагають великого напруження, здаються їм надто слабкими і недостатньо швидко ведуть до мети, і вони навантажують себе зазвичай самовільно нескінченними правилами посту, молитви, поклонів та інших подвигів аскетичного життя. На жаль! Чим більше беруть вони на себе, тим швидше стомлюються, і чим сильніше захоплення першого пориву, тим швидше виникає нестача сталості. За кілька місяців вони йдуть уже тільки за інерцією, почуваються якимись розгубленими, ніби результати їхньої старанності не відповідають їхнім очікуванням, і холод першого розчарування і здивувань уже закрадається в душу. Мало-помалу назріває перший фатальний сумнів, чи правильний обраний шлях, і, почуваючись у своїй старанності правими, вони намагаються пояснити свою невдачу та незадоволеність не невмінням узятися до справи, а об’єктивними причинами, їм починає здаватися, що вони ошукані. Це вже крок до невір’я і, йдучи далі цим шляхом, не маючи ні сили, ні вміння боротися з нашіптуваннями спокусника, вони врешті-решт зрікаються геть зі шляху духовного життя і різко переходять до табору ворогів Євангелія. І буває для людини останнє гірше за перше незнання.

Можливо, подробиці цього процесу і не завжди однакові, але як би там не було, ця непостійність, це невміння стримати своє нетерпіння і сумна здатність піддаватися швидко духу розчарування і зневіри викрадають безліч жертв, особливо серед молоді. Якби можна було містичним поглядом окинути світове поле духовної боротьби, воно видалося б нам як цвинтар, вкритий трупами недозрілих надій і передчасно загиблих захоплень.

А тим часом, постійність до кінця, до смерті, необхідна. Недостатньо лише вступити на християнський шлях, але треба дійти до мети, і якщо християнське життя, порівняно з апостолом Павлом, являє собою біг на ристалищі, де всі ми є учасниками змагання, то зрозуміло, що нагороду отримають лише ті, які добіжать до кінцевого стовпа. Атлет, який припиняє біг на півдорозі, сам себе викреслює зі списку претендентів на переможний вінець, і хоч би як швидко він біг першу половину шляху, це не принесе йому ніякої користі, це втрачена праця.

“І праведник, якщо відступить від правди своєї і буде жити неправедно, буде робити всі ті мерзоти, які робить беззаконник, чи буде він живий? усі добрі діла його, які він робив, не пригадаються; за беззаконня своє, яке робить, і за гріхи свої, у яких грішний, він помре” (Єз. 18:24). “Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2:10) – таке основне правило духовного життя.

Як цього досягти?

Ми не говоритимемо тут про наполегливість у здобутках духовного життя – про тривалу напругу волі та про наполегливу діяльність для подолання зустрічних труднощів. Про це ми вже говорили в одній із попередніх бесід. Тут ідеться тільки про постійність, тобто про вміння зберегти незмінними мету й основний напрямок життя до самого кінця.

Само собою зрозуміло, що вичерпної відповіді на це питання дати неможливо, бо все залежить тут у кінцевому підсумку від волі Божої. Господь сильний врятувати людину в найбезнадійніших обставинах. Але все ж таки можна вказати низку перешкод або хибних кроків, які, спричиняючи розчарування або зневіру, найбільше заважають постійності духовного життя і яких тому треба ретельно уникати!

Самою звичайною перешкодою є тут хибне спрямування основних сподівань на самому початку духовного життя. Чому натовп, готовий майже обоготворити Господа, так скоро Його зрадив? Ми вже бачили, що головна причина цього розчарування полягала в тому, що від Спасителя очікували того, чого Він не міг дати. Натовп хотів нав’язати Йому свою волю і свої надії і розгнівався, коли Він не підкорився йому і пішов Своїм шляхом. У галасливих оваціях, якими він зустрів Господа, виражалася не любов особисто до Нього і не захоплення Його вченням, а надія, що Він здійснить його мрії і його бажання. У цю хвилину радісні люди йшли за Спасителем не тому, що цінували в Ньому образ вищої духовної досконалості і визнавали глибоку істину Його промов, а тому, що очікували від Нього задоволення своєї національної гордості, і, коли вони побачили, що обдурили себе у своїх очікуваннях, неминуче мала настати реакція.

Так буває і в духовному житті. Вступаючи вперше на релігійний шлях, люди часто при цьому ставлять собі власні цілі, абсолютно не запитуючи себе, чого хоче від них Бог? Одні думають, що їхнє матеріальне благополуччя буде користуватися заступництвом Божим, і тому його підйом піде успішніше. Інші мріють про славу, почесті та вплив як релігійні діячі. Треті дивляться на релігію як на засіб зробити кар’єру. Дуже багато хто, можливо, і не підходить до релігії з такими грубими матеріальними розрахунками, але бажає якнайшвидше досягти святості й навіть отримати дар чудотворення. У всіх цих випадках релігія не є метою сама по собі, а лише засобом для досягнення абсолютно сторонніх, майже завжди егоїстичних видів. Людина тут не шукає як щастя схилитися перед величчю Божою з благоговінням і любов’ю, але, суворо кажучи, відводить Всемогутнім Творцеві світу службову, негідну роль, вимагаючи від Нього лише якнайшвидшого виконання своїх бажань.

Можна з упевненістю сказати, що кожен, хто вступає на шлях релігійного життя з такою упередженою метою, ніколи нічого не отримає, ні до чого не дійде і змушений буде рано чи пізно відмовитися від цього шляху, втративши тільки праці і час. Більше того, розчарування викличе в ньому навіть ворожнечу до Бога, а отже, поставить його в гірше становище у справі свого спасіння, ніж те, в якому він перебував раніше, до початку релігійного подвигу.

Один єпископ пише з цього приводу: “Я знав багатьох молодих людей, які загинули таким чином. Пам’ятаю одного талановитого юнака, який захопився мрією бути єпископом. Він став нескінченно багато молитися, вистоюючи цілі довгі ночі на правилі; наклав на себе суворий піст, але оскільки йому було лише 18 років, то він скоро збагнув, що йому занадто довго доведеться нести такий подвиг до того моменту, коли він зможе, за канонічними правилами, отримати єпископську хіротонію. Його старанності вистачило рівно на півроку, а потім він став вести розсіяне життя і скоро опустився на дно розпусти. Знавав і іншого молодого чоловіка, який наклав на себе подвиг юродства. Але це було суто дитяче захоплення: йому просто подобалися ті навіжені фокуси і безглузді, смішні витівки, які він міг проробляти під маскою юродства і які привертали до нього наївну увагу простодушних богомольців. У ньому просто була зачеплена жилка гумориста й актора. Через два роки, однак, йому все це набридло, і він став пиячити. Пам’ятаю і ще одну молоду дівчину з простолюду, яка ледь не заморила себе на молитовному подвигу, днями й ночами читаючи Псалтир і кладучи поклони. Вона весь час метушилася в прагненні подвигу: то забивалася в сире підземелля під церквою, оголошувала себе в затворі й харчувалася тільки хлібом і водою, то юродствувала і тижнями нічого не їла, то накладала на себе важкі вериги… І все це самовільно, всупереч порадам досвідчених старців. З одного боку, це була рисовка перед натовпом, який захоплювався її подвигами, з іншого – її мучила самолюбна жага до святості, бажання бути вищою та кращою за інших і таємна мрія отримати за свої труди дар прозорливості або зцілень знов-таки з тією метою, щоб дивувати своїх шанувальників. Вона закінчила божевіллям”.

У подвизі християнського життя можна встояти до кінця тільки в тому разі, якщо людина не шукає ніяких сторонніх цілей і в самій релігії, в любові до Бога і в єднанні з Ним знаходить своє вище щастя. Ті неймовірні, на наш погляд, подвиги, праці й нестатки, яких зазнавали стародавні пустельники й мученики християнства, неможливо було б витримати, якби в них самих вони не знаходили для себе джерела блаженства.

Кого б ми не взяли з великих світочів християнства, ми незмінно знайдемо, що їхня постійність і твердість у служінні Богові зумовлювалися їхньою глибокою любов’ю до Бога-Творця і до чистої істини Євангелія, вільної від усяких особистих егоїстичних спонукань.

Ось перед нами образ великого борця за православ’я проти аріанської єресі, святого Афанасія, який все життя віддав справі цієї боротьби і встояв у ній до кінця.

Ще зовсім молодою людиною 29-ти років у сані диякона Александрійської церкви він супроводжував свого єпископа на Нікейський собор, де виступив переконаним і красномовним супротивником Арія, який навчав про тварну природу Сина Божого. Аргументи Афанасія і його знання і розуміння священного тексту перемогли: аріанство було засуджено. Але боротьба тільки ще починалася. Переможені на богословському полі, аріани вступили на шлях закулісних підступів і політичних інтриг. Вони домоглися від імператора Костянтина указу про прийняття їх у спілкування з Православною церквою в ім’я миру церковного. Афанасій, який став за цей час уже Александрійським єпископом, не підкорився цьому указу, вважаючи його канонічно неправильним, і був негайно висланий імператором до Франції. Це було його перше вигнання. За синів Костянтина він повернувся на свою єпископію. Але на Александрійську кафедру вже був призначений аріанин Григорій, який вступив у місто з військовим загоном. Афанасій змушений був тікати в Рим. Повернувшись незабаром після цього знову в Александрію, він продовжував викликати ненависть аріан своїм енергійним захистом православ’я. Наказано було видалити його силою, причому він ледь уникнув смерті. Афанасій втік до Єгипетських пустель, де з любов’ю був прийнятий скитськими ченцями. За його голову було призначено премію, а він зі своєї самоти розсилав усюди послання на захист Божества Господа. З Єгипту він знову повернувся до Александрії на велику радість вірних синів Православної церкви, але при Юліані Відступнику було видано новий едикт: гнати Афанасія скрізь, де тільки можна. “Не бентежтеся, діти, – говорив святитель, знову вирушаючи у вигнання, – це тільки хмарка… Вона скоро мине!” Дійсно, Юліан скоро був убитий, і Афанасій повернувся. Але за імператора Валента він знову мусив тікати. Тільки останні роки його життя пройшли порівняно спокійно, але як багато довелося йому витерпіти! І ніщо не могло розтрощити його постійності й непохитної відданості православ’ю. Ця людина любила всією душею Бога й істину, і тільки їм служила він самовіддано. У цьому полягала таємниця його сили і його вірності.

Інша обов’язкова умова постійності християнського життя – це тверда віра в силу і кінцеве торжество добра як в особистому, так і в суспільному житті.

Не вірячи в перемогу добра, не можна взагалі зробити жодного кроку в духовному житті, і всяке добродіяння в будь-якій його формі стає при цьому безцільним і безглуздим. Це не означає, звичайно, що перемоги цієї ми повинні очікувати ще за нашого життя. Ні, це може статися у віддаленому майбутньому, але твердо триматися наміченого шляху і в разі потреби принести себе в жертву можна тільки за непохитної впевненості в кінцевому успіху своєї діяльності.

А всі пророки Старого Завіту, з яких лише деякі померли своєю природною смертю? Хіба не гаряча віра в добро і його кінцеву перемогу звучить у їхніх палких викривальних промовах? І хіба не любов до правди змушувала їх нехтувати всіма небезпеками і йти майже на вірну смерть від руки розгніваних співвітчизників, яких вони викривали?

Але як може з’явитися ця впевненість у торжестві добра, якщо життя дає стільки протилежних прикладів перемоги зла над добром?

У світі існують дві категорії сил – позитивних, творчих і негативних, руйнівних. Сили руйнівні вирізняються бурхливим, ефектним характером, і тому дія їхня особливо помітна і справляє сильне враження стихійної могутності й непереможності. Землетруси, виверження вулканів, бурі, тайфуни, смерчі – всі ці грізні явища природи вражають уяву глядача своєю казковою силою. Але насправді це враження буває, як правило, перебільшене, і, коли гроза мине, майже завжди виявляється, що результати її руйнівної дії не такі великі, як можна було б припускати за її гучним ефектом. Крім того, всі руйнівні сили діють короткочасно, і порушена ними рівновага природи скоро відновлюється. Поряд із цими руйнівними силами існують сили позитивні, творчі. Вони тихі, мовчазні, майже непомітні, але нездоланні у своїй дії. Усі найбільші сили природи – сила тяжіння, сила сонячного тепла і світла, сила органічного росту і т. д. – діють безшумно, без видимих раптових ефектів, але безперервно, неухильно, непереможно. У зіткненнях із руйнівними силами перевага в загальній економії життя завжди залишається за ними. Вулканічні виверження можуть викидатися вгору, але все це падає назад униз, переможене силою тяжіння землі.

Те ж саме відбувається і в духовному світі. І тут руйнівні сили більш бурхливі й ефектні за своїми проявами, і часом здається, що вони перемагають добро. Але це переважання лише тимчасове, і тихі, спокійні сили добра – кротість, смиренність, любов, терпіння, що діють непомітно, але безперервно і вірно, – в кінцевому підсумку світового життя все-таки виявляться переможцями. Ось чому такі тихі сили й цінуються в християнстві як найбільші чесноти, бо вони ведуть до перемоги християнського ідеалу добра.

Ще дві поради щодо збереження постійності в християнському напрямку життя.

Економте сили, або, точніше сказати, користуйтеся ними з розумним розрахунком. Не можна надто перевантажувати й переобтяжувати себе непосильними подвигами, бо ви не витримаєте цієї напруги протягом довгого курсу життя. Але, з іншого боку, не можна надто послаблювати інтенсивність духовного життя, бо неминучим результатом цього завжди буде лінь, апатія і поступовий занепад духовних сил. Необхідно знайти середину, або, як кажуть святі отці, йти царським шляхом. Почуття відомого напруження волі завжди має бути у відчутті, але це не повинно супроводжуватися виснаженням духовної сили. А для того, щоб знайти цей середній, або царський, шлях, необхідна та чеснота, яка в аскетиці називається міркуванням.

Нарешті, що б з вами не трапилося, які б небезпеки не зустрічалися на вашому шляху, які б моральні падіння не довелося вам пережити – не випускайте з рук ризи Христової, тримайтеся неухильно одного напрямку, ведіть свою лінію слідування за Христом. Падіння неминучі, але важливо для людини не випустити з рук ризи Господньої, не втратити з Ним зв’язку, бо тоді все можна виправити.

Будьте як дитя, яке чіпко тримається за сукню матері. Нехай ви спіткнулися, впали, забруднилися в бруді гріха і життєвої твані – в цьому немає ще неминучої загибелі… Вставайте й ідіть далі, можливо, зі сльозами, з глибоким смутком про падіння, але не випускайте з рук ризи Христової!

Мк. 11:11-14

Мк. 11:20-26

Розповідь Євангелія про смоковницю, прокляту Господом і засохлу, часто пробуджує подив читачів: що це означає? Чим винне злощасне дерево, що не принесло плодів? Чим пояснюється ця сувора кара з боку завжди кроткого і милостивого Спасителя?

Зазвичай тлумачі Євангелія під смоковницею розуміють єврейський народ і всій події надають сенс алегоричний. Прокляттям смоковниці Господь передбачав майбутню долю Ізраїлю. Лицемірний, благочестивий тільки зовні, гордий своєю законницькою праведністю і точним дотриманням зовнішніх обрядових приписів релігії єврейський народ уже давно не приносив плодів палаючого духу й істинно праведного життя. Його благочестя було тільки показним, і в цьому відношенні він справді дуже нагадував євангельську смоковницю, вкриту пишним зеленим листям, але яка не має на собі плодів. Прокляття смоковниці знаменувало остаточне відкидання Богом ізраїльського народу і його духовну загибель. Таким чином, у цьому епізоді ми бачимо продовження того самого настрою Господа, коли під час урочистого входу до Єрусалима Він із великим сумом дивився на священне місто, передбачаючи його падіння і пророкуючи про нього. Прокляття смоковниці – те саме пророцтво, але виражене в дії.

Крім того, в цьому випадку вперше позначилася грізна, каральна сила Господа. Дотепер Він поставав перед нами винятково як кроткий, велелюбний пастир, сповнений нескінченного милосердя і всепрощення. Але необхідно було показати людям, що в його руках перебуває влада і карати, і що Його суд може бути не тільки поблажливим, а й суворим і справедливим. Нехай пам’ятають про це ті, котрі надто тішать себе надією на Божественне всепрощення, не дбаючи про власне виправлення і не докладаючи жодних зусиль до того, щоб заслужити це прощення. Коли людина не приносить плодів покаяння і християнського життя, подібно до засохлої смоковниці, її осуд неминучий, і її перебільшені, необґрунтовані надії на милість Божу – це ніщо інше, як псевдонадіяння.

Але найцінніше для нас місце цього євангельського уривка те, де Господь говорить про молитву і вказує умови її дієвості.

“Усе, чого попросите в молитві, вірте, що одержите,– і буде вам. І коли стоїте на молитві, прощайте, якщо щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші. Якщо ж не прощаєте, то і Отець ваш Небесний не простить вам провин ваших” (Мк. 11:24-26).

Зрозуміти всю силу і значення молитви і навчитися молитися так, щоб бути почутим, надзвичайно важливо для кожного вірянина, бо тільки через молитву встановлюється безпосередній зв’язок людської душі з Богом, і тільки через цей молитовний зв’язок людина може отримати від Бога всі благодатні засоби та сили, необхідні для спасіння. Своїми ж слабкими силами людина відродитися і оновитися не може.

“Молитва, – каже о. Іоанн Кронштадтський, – золотий зв’язок людини-християнина, подорожнього і прибульця на землі, зі світом духовним… і найбільше з Богом – Джерелом життя; від Бога вийшла душа, до Бога і нехай йде завжди через молитву.

Доки стоїмо на старанній молитві, доти і спокійно, і тепло, і легко, і світло на душі; тому що тоді ми з Богом і в Бозі; а як з молитви геть, то й пішли спокуси, різні збентеження. О преблаженний час молитви!”

Оскільки Господь є єдиним джерелом усяких благ, то, об’єднуючись із ним у молитві, ми й отримуємо від Нього всі блага.

“Від всеблагого і великодаровитого Бога можна отримати молитвою віри всі духовні й необхідні речові блага, тільки б щиро було бажання цих благ і гаряча молитва. І які молитви Церква вкладає нам у вуста? Такі, що ними зручно можна схилити Господа на всяку милість до нас, на всяке даяння благе.

Старанна, слізна молитва не тільки гріхи очищає, а й тілесні немочі та хвороби зцілює, і все єство людини оновлює і, так би мовити, перероджує (кажу з досвіду). О, який дар неоціненний – молитва!

Молитва, як зовнішнє повітря освіжає тіло, так вона освіжає душу й оживляє її; у ній бадьоріше й веселіше почуваєшся, подібно до того, як, прогулявшись на свіжому повітрі, почуваєшся й фізично, і душевно бадьоріше й свіжіше”.

Молитва – необхідна їжа душі.

“Для чого потрібно і вдома молитися, і ходити в церкву до Богослужіння? А для чого ти їси, і п’єш, і ходиш на свіже повітря щодня, або працюєш щодня? Для того, щоб підтримувати життя тіла і зміцнювати його. І молитися потрібно неодмінно для того, щоб підтримувати й збуджувати життя душі, підкріплювати душу, яка не хворіє на гріхи, очищати її, як і їжу, і питво інше ти вживаєш для очищення від шкідливих мокротиння і нечистот. Якщо, тому, ти не молишся, то вельми нерозумно і нерозважливо чиниш…

Люди впали в безвір’я через те, що втратили зовсім дух молитви або зовсім не мали і не мають його, коротше – через те, що не моляться. Князю віку цього простір для дії в серцях таких людей; він господар у них. Молитвою вони не просили й не просять собі в Господа роси благодаті Божої (а тільки тим, хто просить і шукає, подаються дари Господні), і ось серця, зіпсовані за природою, без цілющої роси Духа Святого пересохли й від крайньої сухоти врешті запилахнули пекельним полум’ям невір’я й різноманітних пристрастей, і диявол знає тільки розпалює пристрасті, що підтримують цей жахливий вогонь, і тріумфує, дивлячись на погибель нещасних душ, викуплених кров’ю Того, Хто зневажив його силу”.

Звичайно, молитва різних людей за своїми якостями і за своєю дієвістю може бути надзвичайно різною. Між молитвою школяра, який просить про благополучний результат іспиту, і молитвою пустельника, який застиг у захваті таємничого споглядання і не помічає нічого навколо, звичайно, величезна різниця. Великі подвижники насамперед вирізнялися Духом гарячої, полум’яної молитви, яка в них була постійною через властиве їм почуття залежності від волі Божої. Але цей дар молитви, як і все в духовному житті, давався їм не відразу, а шляхом тривалих зусиль. Безсумнівно, молитва наших пастирів-молитовників, як, наприклад, преподобного Сергія або о. Іоанна Кронштадтського, у різні періоди їхнього життя була неоднакова за своєю силою, і молитва дитячих років, за всієї своєї щирості та чистоти, не мала тієї дієвості, як у період зрілості, коли дух уже зміцнів у молитовному подвигу.

Який звідси висновок?

Висновок той, що в молитві треба тренуватися і молитві можна вчитися.

“Вчіться молитися, – каже о. Іоанн, – примушуйте себе до молитви: спочатку буде важко, а потім, чим більше будете примушувати себе, тим легше буде; але спочатку завжди потрібно примушувати себе”.

Чого ж слід домагатися в молитві? Якою має бути та молитва, до якої треба прагнути, і за якими ознаками можемо ми судити про досягнуті в цьому відношенні успіхи?

“Треба не тільки молитися, – каже святитель Іоанн Златоуст, – а й молитися так, щоб бути почутим”.

Така відповідь святителя на поставлене запитання.

Коли молитва наша почута, коли Господь прислухається до наших прохань і виконує їх, то це і служить найголовнішою і, можливо, єдиною ознакою істинної молитви.

Ця успішність або почутість молитви може проявлятися двояко: у внутрішньому відчутті нашому, або, як кажуть, суб’єктивно, і об’єктивно, коли наші прохання виконуються в області зовнішніх фактів.

Внутрішні плоди істинної, почутої молитви, згідно із думкою о. Іоанна Кронштадтського, такі: “Іноді… безсила, холодна, безплідна буває душа наша, як та язичницька неплідна Церква; але лише напружимо серце своє до щирої молитви до Бога, звернемо думки і серце своє до нього з вірою живою, негайно оживе, зігріється і заплідниться душа наша; який раптом спокій, яка легкість, яке умиління, який внутрішній святий вогонь, які теплі сльози про гріхи, яке щире почуття жалю про те, що прогнівили ними Владику преблагого, яке світло в серці й у розумі, який рясний потік живої води заструїться в серці, що ллється вільно з язика або з пера й олівця на папір; пустеля душевна процвітає як крін через пришестя Господа в серці”.

На жаль, суб’єктивне визначення успішності молитви не завжди буває правильним, бо люди недосвідчені часто сприймають просте нервове напруження і напади сентиментальної сльозливості за благодатні внутрішні плоди молитви.

Набагато правильніше і безпомилковіше оцінка успішності молитви за її зовнішніми результатами.

У книзі Вихід ми знаходимо такий епізод:

Під час битви ізраїльтян з амаликитянами “Мойсей і Аарон і Ор зійшли на вершину пагорба. І коли Мойсей поднімав руки свої, перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, перемагав Амалик; але руки Мойсеєві обважніли, і тоді взяли камінь і підклали під нього, і він сів на ньому, Аарон же й Ор підтримували руки його, один з одного, а інший з другого боку. І були руки його піднятими до заходу сонця. І знищив Іісус Амалика і народ його вістрям меча” (Вих. 17:10-13).

Тут на підставі перемоги ізраїльтян над Амаликитянами можна з безсумнівною впевненістю сказати, що молитва Мойсея була почута Богом.

Те ж саме обіцяє Господь і кожному, хто молиться з вірою: “кажу вам: усе, чого не будете просити в молитві, вірте, що отримаєте, – і буде вам”.

Ця обітниця Господа виконується і в наші дні. Ми знаємо успішність і майже чудесну силу прохань великого молитовника землі руської о. Іоанна Кронштадтського. Знаємо сотні випадків зцілень за його молитвами найзастарілих і невиліковних хвороб. Господь, мабуть, рідко відмовляв благанням Свого обранця.

Ось одне з таких зцілень за його власними словами: “Хтось, будучи смертельно хворим на запалення шлунка дев’ять днів, не отримавши жодного полегшення від медичної допомоги, – тільки-но причастився в дев’ятий день вранці животворящих Тайн, до вечора став здоровий і встав з ложа хворобливого. Причастився він із твердою вірою. Я молився за нього Господу, щоб Він зцілив його. Господи! говорив я: зціли раба Твого від хвороби його. Достойний є, йому ж даси це… Молився і в церкві біля престолу Господнього за літургією, під час молитви: “Ти загальні ці і співзвучні дарував нам молитви…” і перед самими Тайнами. Я молився між іншим так: Господи! Життя наше! Як мені помислити легко про зцілення, так Тобі зцілити легко всяку хворобу; як мені помислити легко про воскресіння з мертвих, так Тобі легко воскресити всякого мерця. Зціли бо раба Твого Василя від лютої його хвороби і не допусти йому померти, нехай не стануть ридати дружина і діти його, – і благопослушний Владика помилував. А то був на волосок від смерті. Слава всемогутності, благості й благопослуху Твоєму, Господи!”

Що ж потрібно для того, щоб молитва мала силу і могла бути почута Господом? Якими якостями повинна вона володіти?

Господь виразно говорить, що для успішності молитви, перш за все, необхідна віра.

“Майте віру Божу, бо істинно кажу вам, якщо хто скаже горі цій: підведись і кинься в море, і не сумніватиметься в серці своїм, а повірить, що станеться за його словом,– буде йому, що тільки скаже” (Мк. 11:23).

Нам дивно тепер читати ці слова Спасителя: до такої міри те, що Він говорить тут, здається нам неможливим. Така слабка наша віра і так мало ми самі очікуємо від неї! А тим часом, безсумнівно, ці слова Господа слід розуміти в повному і буквальному їхньому значенні. Молитва, поєднана з глибокою вірою, справді робить чудеса.

У чому має полягати ця віра і якими іншими якостями повинна володіти молитва, щоб бути почутою? Надамо говорити про це визнаному авторитету в області молитви о. Іоанну Кронштадтському, бо його свідчення ґрунтується на особистому досвіді та перевірене пастирською практикою всього його життя, безроздільно присвяченого Богу.

Насамперед під час молитви необхідно ясно уявляти собі велич Божу, так, щоб тремтяча душа вся була пройнята почуттям найбільшого благоговіння до Бога.

“Коли молишся Господу, уяви живо, Кому ти молишся? Ти молишся безпочатковому і нескінченному Царю всякого творіння, всесвятому, всеблагому, всемогутньому, премудрому, всюдисущому, всеправедному, перед яким трепещуть мільйони мільйонів Ангелів різних порядків, Якого оспівують воїнства мучеників, стан пророків і апостолів, собори святителів, преподобних і праведних…”

“Молячись, потрібно все творіння уявляти як ніщо перед Богом, а єдиного Бога – усім, все утримуючим, як краплину води, скрізь існуючим, діючим, і таким, що все оживляє”.

“Хтось під час молитви, коли він ставав млявий, розслаблений духом і тілом, і йому хотілося дрімати, пробуджував себе наступним внутрішнім питанням: з Ким ти розмовляєш, душе моя? І жваво представляючи після цього перед собою Господа, починав молитися з великим умилінням і зі сльозами; притуплена увага його витончувалася, розум і серце прояснювалися, і він увесь оживотворявся. Ось що значить жваво представляти перед собою Господа Бога і ходити в присутності його! Якщо, говорив він далі, душе моя, ти не смієш мляво й недбало просторікувати з людьми, які вищі за тебе, щоб не образити їх, то як ти смієш мляво й недбало просторікувати з Господом?”

“Закликаючи на молитві Господа Бога в трьох Особах, пам’ятай, що ти закликаєш безначального Отця всієї тварі, Ангелів і людей, що тобі, закликаючому, дивуються всі Сили небесні та з любов’ю дивляться на тебе за те, що ти з вірою та любов’ю й належним благоговінням закликаєш спільного їхнього та нашого Отця, Творця Вседержителя та Господа, Котрого вони безмежно люблять, перед Котрим міцно трепетують. О, яке високе щастя і блаженство, яка велич, яка гідність закликати вічного Отця! Дорожи постійно і незмінно цим найвищим щастям, цим блаженством, яке надала тобі нескінченна милість Бога твого, і не забувайся під час молитви твоєї. До тебе прислухається Бог, до тебе прислухаються Ангели і святі Божі люди”.

“Пам’ятай… що на тебе найсвітлішими, ніж сонце, очима дивиться Триіпостасний Бог… Молись завжди палаючим серцем, а для цього ніколи не об’їдайся і не впивайся. Пам’ятай, з Ким розмовляєш. Люди забувають часто, з Ким вони розмовляють на молитві, хто свідки їхньої молитви. Вони забувають, що розмовляють з Бадьорим і Всевидячим, що бесіді їхній з Богом слухають усі Сили небесні і святі Божі люди”.

“Молячись Богові, розмовляєш із Ним віч-на-віч: розмовляй же з Ним як із Царем – око на око, і аж ніяк нічим стороннім серце нехай не займається в цей час і ні до чого не приліплюється, бо скажи: чи станеш ти, розмовляючи з царем або царицею, займатися в цей час чимось стороннім чи незначним, наприклад, дивитися у вікно на тих, що проїжджають, чи розглядати речі, які перебувають у покоях, та ін.? І чи не було б це крайньою образою для царської величі? Як же ми, під час бесіди з Господом, робимо подібне і набагато гірше цього?”

Слід жваво уявити перед собою Бога і Його близькість.

“У молитві головне, про що потрібно насамперед подбати – це жива, ясновидяща віра в Господа: уяви Його жваво перед собою і в собі самому, – і тоді коли захочеш, проси про Христа Іісуса, про Духа Святого, і буде тобі. Проси просто, нічого не сумніваючись, – і тоді Бог твій буде все для тебе, в одну мить звершуючи великі і дивовижні справи, подібно до того, як хресне знамення звершує великі сили”.

Пам’ятай, що Господь чує кожне твоє слово і може виконати кожне прохання.

“Під час молитви потрібно мати такий настрій віри, щоб і на одну хвилину не було в серці таємного сумніву або таємної думки, ніби Бог нас не слухає, але щоб впродовж усієї молитви душа уявляла собі Бога перед собою і розмовляла з ним як із Царем”.

“Коли молишся, пам’ятай завжди, що ти розмовляєш із Богом, Отцем щедрот і всілякої утіхи, незмінним, невтомним від наших прохань, з Отцем, Котрий завжди безмежно добрий, премудрий, всесильний, Кому за безмежною милістю, премудрістю й усемогутністю так завжди зручно виконати всі твої прохання, як тобі зручно й легко подумати про них і побажати їх, як легко вимовляти слова прохання, і навіть нескінченно легше. Пам’ятай це і ніколи не сумуй на молитві”.

“Якщо хочеш молитвою випросити собі якогось блага в Бога, то перш ніж молитися, приготуй себе до безсумнівної, міцної віри і прийми завчасно засоби проти сумніву й невір’я. Худо, якщо під час самої молитви серце твоє знеможе у вірі й не встоїть у ній, тоді й не думай, щоб ти одержав те, про що просив Бога, сумнячись, бо ти образив Бога, а лихослову Богові Бог не дає дарів Своїх!”

” Все, – сказав Господь, – , чого попросите в молитві з вірою, отримаєте” (Мф. 21:22), і це значить, що коли ви проситимете без віри або з сумнівом, то не приймете. “Якщо будете мати віру і не матимете сумніву” (Мф. 21:21), – ще каже Він, – то і гори можете переставляти. Отже, якщо засумніваєтеся і не повірите, то не зробите цього. Нехай просить же кожна людина з вірою, “нітрохи не сумніваючись, – каже апостол Яків, – хай не думає така людина одержати щоВнебудь від Господа. Двоєдушна людина не стійка на всіх шляхах своїх” (Як. 1:6-8). Серце, яке сумнівається в тому, що Бог може дарувати прохане, карається за сумнів: воно болісно нудиться і соромиться від сумніву. Не прогнівляй же вседержавного Бога ні тінню сумніву, особливо ти, який випробував на собі Божу всемогутність безліч разів. Сумнів – хула на Бога, відверта брехня серця або духа брехні, що гніздиться в серці, на Духа істини. Бійся його, як отруйної змії, чи ні, – що я кажу, нехтуй ним, не звертай на нього жодної уваги. Пам’ятай, що Бог під час прохання твого очікує ствердної відповіді на запитання, яке внутрішньо Ним тобі пропонуються: чи віриш ти, що я можу це зробити? Так, ти повинен із глибини серця відповісти: вірую, Господи! І тоді буде по вірі твоїй. Твоєму сумніву або невір’ю нехай допоможе таке міркування – я прошу в Бога:

1) існуючого, а не уявного тільки, не мрійливого, не фантастичного блага, а все, що існує, – від Бога отримало буття, бо “без Нього ніщо не сталось, що сталось” (Ін. 1:3), і, отже, ніщо і не буває без Нього, що буває, а все або від Нього отримало буття, або з Його волі чи допущення буває і робиться за посередництвом даних від Нього створінням Його сил і здібностей, – і в усьому сущому та тому, що є і буває, Господь – повновладний Владика. Крім того, Він “називає неіснуюче, як існуюче” (Рим. 4:17); отже, якби я просив і неіснуючого, Він міг би мені дати, створивши його.

2) Я прошу можливого, а для Бога і наше неможливе – можливе; значить, і з цього боку немає перешкод, тому що Бог може зробити для мене навіть те, що за моїми поняттями неможливо.

Щоб мати тобі непохитну впевненість під час молитви отримувати від Господа всілякі духовні блага, вір, що ти, з’єднуючись на молитві з Господом, стаєш “один дух із Ним” (1Кор. 6:17), а Бог всеблагий, всемогутній, премудрий; Він – досконала досконалість; значить, і ти, в міру своєї прийнятності, в міру віри й любові, зробишся учасником Його божественних досконалостей. У з’єднанні душі твоєї з Богом не вважай нічого нездійсненним, неможливим, “все можливо Богові” (Мк. 10:27).

Коли молишся Отцю і Сину і Святому Духу – у Трійці єдиному Богові, – не шукай Його поза собою, а споглядай Його в собі, як такого, що в тобі живе, що досконало тебе проникає і знає”.

Необхідно, далі, вірити в силу самих молитовних слів.

“Коли молишся про що-небудь Господу, або Пресвятій Богородиці, або Ангелам і святим… тоді слова, що виражають твоє прохання, твої потреби, почитай за самі речі, за саму справу, якої ти просиш у Господа, і вір, що ти вже маєш вірну запоруку в отриманні предмета твоїх прохань у самих словах, якими позначається цей предмет. Наприклад, ти просиш здоров’я собі чи комусь: слово – “здоров’я” – май за саму справу; вір, що ти його вже маєш з милості та всемогутності Бога, бо саме слово, назва, в мить у Господа може бути справою, – і неодмінно отримаєш прохане за свою непохитну віру… усе, чого попросите в молитві, вірте, що одержите,– і буде вам”.

“Молячись, потрібно так вірити в силу слів молитви, щоб не відокремлювати самих слів від самої справи, яку вони виражають; потрібно вірити, що за словом, як тінь за тілом, слідує і діло, тому що у Господа слово і діло нероздільні. І ти так само віруй, що ти сказав на молитві, про що просив, те й буде”.

“Молячись, всіляко старайся про те, щоб відчувати серцем істину або силу слів молитви, харчуйся ними, як нетлінною їжею, наповни ними, як росою, серце своє, зігрівайся, як благодатним вогнем”.

“Молячись, міцно слухай слова молитви, відчувай їх серцем, не відволікай від них розуму ні в які думки”.

Потрібна свідомість необхідності прошеного.

“У молитві потрібно, по-перше, щоб предмет молитви був висловлений виразно, або, принаймні, в серці була ясна свідомість і бажання його… (відчувай щиро потребу того, про що молишся); по-друге, щоб це бажання було висловлене з почуттям і жвавим сподіванням на милість Владики й Божої Матері та заклинань святих; по-третє, потрібен твердий намір надалі не згрішати й творити в усьому волю Божу…

Той, хто молиться, як голодний, повинен жадати, міцно бажати тих благ, особливо духовних, прощення гріхів, очищення, освячення, утвердження в чеснотах, яких він просить у молитві. Інакше марно слова витрачати. Те саме розумій про подяку і славослів’я Господа: жадай дякувати і славити Господа безперестанку, бо все від Нього, все – дари Його доброти і милосердя”.

Крім віри і свідомості необхідності проханого, молитва має бути поєднана з глибоким почуттям любові до Бога, смирення, розкаяння в гріхах і йти від серця.

“На молитві треба найбільше старатися про гарячність духу, про гарячність і щирість каяття в гріхах.

Пам’ятай, що Господь дає по серцю: яке серце, такий і дар; якщо молишся з вірою, щиро, всім серцем, безпристрасно, то згідно з вірою твоєю, ступенем гарячності твого серця, подається тобі дар від Господа. І навпаки, чим холодніше твоє серце, чим воно маловірніше, лицемірніше, тим марніша твоя молитва, мало того, тим більше вона гнівить Господа, Який є дух і шукає Собі тих, хто поклоняється духом та істиною”.

“Молячись, ми неодмінно повинні взяти у свою владу серце і звернути його до Господа. Треба, щоб воно не було холодним, лукавим, невірним, двоєдушним… Чи добре чути від Господа гнівний голос: “наближається до Мене вустами своїми, і язиком своїм шанує Мене, серце ж його далеко відстоїть від Мене” (Іс. 29:13). Отже, не будемо стояти в церкві з душевним розслабленням, але нехай горить кожен духом своїм, працюючи Господу. А Бог хоче саме нашого серця. “Сину мій! віддай серце твоє мені” (Притч. 23:26); бо серце – головне в людині, життя її; більше – серце наше є сама людина. Бо хто не молиться або не служить Богові серцем – той все одно, що зовсім не молиться, бо тоді молиться тіло його, яке саме по собі, без душі – те саме що земля”.

“Треба завжди від щирого серця висловлювати Богові і славослів’я, і подяку, і прохання; треба завжди від щирого серця робити всяке діло перед Ним; усім серцем любити Його і сподіватися на Нього”.

“Усі, хто приступає трудитися до Господа в молитві, навчіться бути подібно до Нього кроткими, смиренними, правдивими серцем… Господь подібного до Себе та спорідненого шукає в нас, до чого могла б прищепитися благодать Його”.

“Людина, приступаючи до молитви, повинна смирити горде серце своє, відкинути від нього суєту земну…”

“На молитві будь як дитя, що лепече, зливаючись в один дух із духом вимовленої молитви. Вважай себе за ніщо, молитви приймай як великий дар Божий. Як дитя, будь простий, довірливий, не сумнівний у справі Божій”.

Необхідні далі прямодушність і щирість.

“Якщо хочеш, щоб Господь давав скоріше сердечну віру твоїй молитві, старайся від щирого серця все говорити і робити з людьми щиро і аж ніяк не будь з ними двоєдушним. Коли будеш прямодушним і довірливим із людьми, тоді Господь подасть тобі прямодушність і щиру віру і по відношенню до Бога. Того, хто непрямосердий з людьми, Господь незручно приймає на молитві, даючи йому відчути, що він нещирий у ставленні до людей, а тому не може бути абсолютно щирим і у ставленні до Бога, без душевного злостраждання”.

“Будь вірний Богові завжди і в усьому: чи говориш молитву Отче наш, чи говориш кожне слово щиро, з благоговінням, в єдиного Бога зануривши розум і серце, не звертаючи ні на кого уваги, чи читаєш іншу якусь молитву, читай знову від щирого серця, не двоячись серцем, не звертаючи ні на кого й ні на що недоброзичливої уваги”.

Потрібне потім християнське життя і свобода від пристрастей.

“Молитися не може той, кого розум і серце міцно прив’язані до чогось тілесного, наприклад, до грошей, до честі, – або хто має в серці пристрасті: ненависть, заздрість до інших, бо пристрасті зазвичай зв’язують серце, а Бог розширює його, дарує йому справжню свободу”.

“Той, хто молиться до Господа, Божої Матері, Ангелів і святих, повинен насамперед дбати про виправлення свого серця і свого життя, а потім наслідувати їх, як написано: “будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний, будьте святі … бо Я святий” (Лк. 6:36; 1Пет. 1:16)”.

“Добре іноді на молитві сказати кілька своїх слів, що дихають палкою вірою і любов’ю до Господа… І яким приємним буває для Господа це наше власне лепетання, яке виходить прямо від віруючого, люблячого і вдячного серця, – переказати не можна: потрібно тільки те сказати, що душа під час своїх слів до Бога тремтить радістю, вся розпалюється, оживляється, блаженствує”.

Нема чого й казати, що молитва має виконуватися старанно.

“Не шкодуй себе для сердечної молитви навіть тоді, коли ти весь день провів у трудах… Яке молитовне правило взявся виконати, виконай його з усією сумлінністю (якщо довге молитовне правило, то виконуй добре все правило, якщо коротке – теж), і не виконуй діла Божого серцем роздвоєним, так, щоб одна половина належала Богові, а друга – плоті своїй. Отже, вір слову: поспішиш на молитві для спокою тілесного, щоб відпочити скоріше, а втратиш і тілесний спокій, і душевний”.

“Не твори на молитві догоди ледачій плоті, – не поспішай: плоть, нудьгуючи і тяготячись святою справою, поспішає скоріше до кінця, щоб заспокоїтися або зайнятися справами плотськими, життєвими”.

Предмет молитви має бути гідний Бога.

“Проси у Бога дорогоцінного, – повчає преподобний Ісаак Сирин, – щоб не образити Його нікчемністю і суєтністю прохання свого. Єлисей просив у Бога сугубої благодаті, що була в пророка Іллі, і був звеличений… Ізраїль же просив м’яса єгипетського, і був осоромлений”.

“На молитві відкладіть усяку життєву турботу”, – каже святий Іоанн Кассіан.

Найдостойніший предмет молитви – це молитва про ближніх.

“Коли молишся, намагайся молитися більше за всіх, ніж за себе одного, і під час молитви живо уявляй усіх людей разом із собою єдиним тілом… Молись за всіх так, як молишся за себе… їхні немочі, хвороби вважай своїми немочами та хворобами; їхнє невігластво духовне, їхні гріхи та пристрасті… їхні спокуси, напасті та скорботи багатоманітні вважай своїми. Таку молитву з великою прихильністю приймає Отець Небесний – Цей спільний усіх всеблагий Отець…”

Нарешті, під час молитви має бути повна примиреність з усіма.

“Коли стоїте на молитві, прощайте, якщо щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші. Якщо ж не прощаєте, то і Отець ваш Небесний не простить вам провин ваших” (Мк. 11:25-26).

Так говорить Господь.

Такою має бути молитва християнської душі.

Мк. 11:15-19

Мк. 11:27-33

У цьому уривку Євангелія (ст. 15-19) Господь знову постає перед нами в тому вигляді, в якому так рідко ми зустрічаємо Його на сторінках євангельської історії. Зазвичай кроткий, милостивий, всепрощаючий, в оповіданні XI глави Євангелія від Марка Він двічі проявляє Свій гнів. Але першого разу Його гнів вражає бездушну смоковницю, тепер він обрушується на людей. Начебто Господь хоче попередити людей і дати їм зрозуміти, що не все в Ньому – милість, прощення і довготерпіння, що і в Ньому може спалахнути праведний гнів, і буде час, коли Він з’явиться грізним суддею, що карає.

Причиною раптового гніву, що спалахнув, були Його ревнощі за дім Божий, викликані виглядом тієї потворної картини, яку Він і апостоли застали при вході до храму, що чітко свідчила про повну недбалість до цього святого місця. У притворах храму влаштували справжній базар. Сюди були пригнані цілі гурти жертовної худоби, яка наповнювала повітря своїм ревом, муканням, беканням. Продавці жертовних голубів примостилися на лавках зі своїми клітками, звідки лунало воркування і ляскання крилами переляканих птахів. Тут же виднілися фігури лихварів і міняйл, які обмінювали розхожу монету на священні сикли, якими сплачували подать на храм і приймали пожертви у священну скарбницю. У повітрі стояв безперервний оглушливий шум і гамір крикливого східного натовпу, що торгується до знемоги через кожен обол. Через цей крик навряд чи можна було чути слова священних піснеспівів і псалмів та молитви священників, які приносили жертви.

Частково ця непристойна торгівля майже в самому приміщенні храму була спричинена умовами жертовного ритуалу, як вони визначені були Мойсеєм у книгах Левит і Второзаконня. Тварини, принесені в жертву, повинні були задовольняти відомим суворим умовам ритуалу (Лев. 22), і придатність їх у цьому відношенні могла бути визначена тільки спеціалістами-священниками. Тому, купуючи жертовну тварину на ринку, людина недосвідчена, не втаємничена в тонкощі вимог ритуального Мойсеєвого закону, могла легко помилитися або бути обдуреною і привести до храму тварину, яку після огляду священники могли забракувати як непридатну для жертви. Через це торгівля жертовними тваринами мало-помалу зосередилася біля самого храму, де священники вже заздалегідь оглядали приведену худобу і визначали її придатність, дозволяючи для продажу лише вибраних тварин, які цілком задовольняли вимогам закону. Крім того, і самі священники нерідко бували зацікавлені в такій торгівлі, особливо саддукейські первосвященицькі прізвища. Так, з останніх відоме прізвище Ананів, що мало свій великий голубиний завод на Оливковій горі, який приносив чималий дохід від продажу жертовних голубів при храмі. Ось чому священники, зобов’язані підтримувати порядок під час богослужіння, не тільки не дбали про припинення або про обмеження розмірів та інтенсивності цієї торгівлі, а й заохочували її. У результаті виходили в домі Божому ті потворні сцени базарної штовханини і ярмаркового гамору, свідками яких стали Спаситель і Його учні.

“Іісус, увійшовши в храм, почав виганяти тих, що продавали і купували в храмі; і столи міняльників, і лави тих, що продавали голубів, поперекидав; і не дозволяв, щоб хто переніс через храм будь-яку річ. І вчив їх, кажучи: чи не написано: дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? а ви зробили його вертепом розбійників” (див. Іс. 56:7; Ієр. 7:11).

У цих словах Спасителя позначається Його глибока повага до храму Божого і визнання за ним важливого значення для всіх народів як дому молитви. Для нас у цих словах і вчинку Господа полягає важливий урок.

Існує думка, за якою храм як певне місце богослужіння вважається взагалі непотрібним для християнина.

“Поклонятися Богові можна скрізь, тому що Бог всюдисущий, – кажуть прихильники цієї думки, – і Сам Спаситель у бесіді з самарянкою ясно висловив цю думку, коли сказав їй: “повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві і не на цій горі, і не в Ієрусалимі. Але прийде час і прийшов уже, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві в дусі і істині, бо таких поклонників Отець шукає Собі. Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині” (Ін. 4:21:23-24)”.

Однак у наведених словах Господь тільки розв’язує старовинну суперечку між іудеями та самарянами, з яких перші вважали єдиним і винятковим місцем богослужіння Єрусалимський храм, а останні – храм на горі Гаризим. Для такої виняткової прив’язаності до одного певного місця богослужіння, звісно, не було жодних підстав, окрім національної зарозумілості, і Господь вказує, що поклоніння Богові можливе скрізь, на всякому місці. Але цим зовсім не забороняється будівництво храмів або молитовних будинків. Головний же сенс слів Спасителя в тому, що, де б не молилася людина Богові – в храмі або поза храмом, всюди її молитва повинна складатися не в одних тілесних рухах, а в горінні духу і в піднесенні розуму і серця. Поклоніння ж істиною означає поклоніння не лицемірне, що складається з одних слів, а поклоніння ділами, коли визнання Бога засвідчується в житті благоговійним ставленням до Нього і виконанням Його заповідей.

Таким чином, у бесіді Христа з самарянкою зовсім не можна бачити негативного ставлення до храму. Тут лише з’ясовується духовна сутність Богошанування. Приклад же і життя Спасителя, навпаки, ясно говорять про Його повагу до храму і про те значення, яке Він надавав дому молитви в духовному житті Своїх послідовників. Він Сам часто бував у храмі, молився тут, навчав народ, а епізод XI глави Євангелія від Марка особливо яскраво говорить про те, що Він дивився на храм як на найбільшу святиню.

Це благоговійне ставлення до храму збереглося й у давніх християн. Коли переслідування язичницьких імператорів унеможливили для них відкрите богослужіння в молитовних домівках, вони сховалися в таємничі підземелля своїх усипальниць, де ховалися мученики за віру, але спільної молитви не залишили. І тут, у тиші підземних крипт, у заплутаних лабіринтах катакомб, серед надгробних плит над могилами мучеників, за неясного, хиткого світла смолянистих факелів та мерехтливих лампад, так само палко линули до неба їхні благання і гучно лунали під склепіннями підземель мелодії натхненних гімнів. Катакомби слугували для них храмом, де знаходили вони зміцнення і підтримку в спільних молитвах і таїнствах. Необхідність храму як місця об’єднаних молитов і особливої благодатної сили Божої, що виливається на вірних, які зібралися, усвідомлювалася, таким чином, і в ті важкі часи.

Минули століття. Язичництво вмирало. Християнство було визнано панівною релігією і з таємничих недоступних підземель вийшло на широкий простір Римської імперії. Починалася нова ера розквіту християнської церкви, і храми набули особливого значення як центри просвітницької діяльності та опорні пункти в боротьбі з темрявою язичництва. Цей період особливо багатий пам’ятками християнського храмобудівництва; вінцем пишного розквіту церковного зодчества є знаменитий храм святої Софії в Константинополі, побудувавши який, імператор Юстиніан, кажуть, вигукнув: “Я перевершив тебе, Соломоне!”

Цей храм має виняткове значення для нас, руських, і в його історії, мабуть, найяскравіше можна бачити й оцінити той вплив, який храми мали на поширення християнства і на піднесення релігійного почуття в душі віруючих і невіруючих відвідувачів їх. Саме тут руські посли святого князя Володимира, послані ним для найближчого знайомства та порівняльної оцінки різних віросповідань, пережили той глибокий, захопливий порив, який вони визначили такими словами: “Ми не знали де стояли: на небі чи на землі…”

Цей відгук зіграв вирішальну роль у виборі руської віри, і цим ми значною мірою завдячуємо тому велично-чарівному враженню, яке справив на руських посланців храм Айя-Софія.

А скільки свідчень впливу храму на духовне життя людини, впливу, що справляє часом рішучий перелом у душі, знаходимо ми в житіях святих!

Один іноземний купець мав торговельні зносини з Новгородом і бував там. Імовірно, в душі його був багатий скарб релігійних, ще неусвідомлених почуттів. Йому доводилося бувати в руських храмах, і він переживав там такі незвичайні хвилини, що став ходити в них частіше й частіше. І нарешті дійшов він до такого стану, що не далека батьківщина здавалася йому рідною країною, а ось це місто, населене чужим народом, який говорив чужою для нього мовою.

Якусь силу над його душею здобули ці білі собори і церкви Новгорода з їхніми стовповими дзвіницями, ці темні лики, осяяні палаючими свічками і тихо миготливими лампадами, ці монастирі, які засіяли береги багатоводного Волхова, весь побут православної руської старовини.

Купець прийняв православ’я, роздав маєток бідним і став Христа ради блаженним…

То був початок подвигу чудового у святих Прокопія Устюзького, Христа ради юродивого.

В Орді жив хлопчик, рідний племінник хана Берклая. В Орду в той час приходив Ростовський єпископ Кирило, якого сучасники називали блаженним і повчальним. Приходив він через церковні справи і розповідав про те, як святитель Леонтій проповідував у Ростовській землі християнство і які чудеса відбуваються від його мощей.

Усі розповіді Кирила слухав племінник хана Берклая. Якась солодкість вливалася в його серце від цих розповідей. У його душі відбувався переворот. Він жадав пізнати істинного Бога і задумав іти слідом за Кирилом. Йому пристрасно хотілося бачити ті руські церкви, де відбуваються служіння таїнственному і всесильному християнському Богу і де відбуваються ті чудеса, про які розповідав Кирило.

Частину своїх багатств він роздав нужденним своїм одноплемінникам, частину доручив єпископу Кирилу і слідом за ним таємно пішов з Орди.

І ось він у Ростові, і стоїть у знаменитому своєю пишністю храмі Успіння Богоматері. На двох криласах струнко співають хори. Ікони, ніби відблиском райської краси виблискують дорогоцінним оздобленням, осяяні вогнями незліченних свічок, які тихо тепляться, і клуби фіміаму легкими прозорими хмарами розпливаються над натовпом, що молиться. У ці хвилини в цій незрівнянній красі християнського богослужіння царевич відчув Бога. Він ніби виразно відчув якийсь зв’язок між цим молитовним натовпом, цим храмом, який любов людей спорудила Творцеві світів, і Тим високим і незбагненним, до Кого рвалася молитва цього народу, Кого оспівували хори, Кому горіли вогні й клубочився фіміам.

Сонце правди зійшло в ці хвилини, як каже літописець, у душі царевича: він пізнав Бога християнського і побачив Його очима віри. Упавши до ніг святителя Кирила, він просив хрестити його. У хрещенні він отримав ім’я Петро.

Він залишився жити в домі святителя Кирила, ходив по церквах, навчався руської мови і руської грамоти… Мовчазний, завжди переймаючись у душі то молитвою, то роздумами про вічність, благовірний царевич Петро був батьком усіх бідних і нещасних. У глибокій старості він прийняв чернецтво і мирно відійшов до Бога близько 1280 року. Він дав світові приклад, яку владу церква зі своїми богослужіннями має над душею.

Нехай іноді людина під впливом промов товаришів, під впливом негативних прочитаних нею книжок, говорить проти церкви. А насправді за якоюсь всенічною, під зворушливі наспіви величання, під стогнучі звуки великого славослів’я: “Аз рех: Господи, помилуй мя, исцели душу мою, яко согреших Тебе”, у напівтемній церкві сходить на душу якесь незрозуміле умиління, якесь благодатне заспокоєння, яке ніде так повно, як тут, не переживається…

Де ми можемо бути цілком спокійні, благонадійні, щасливі? Тільки там, де наша справжня сфера, наше постійне покликання. А де ж наше істинне покликання, де та справа, до якої покликані ми назавжди, якій ми служитимемо й тоді, коли й світ зруйнується, й залишаться тільки душі людські з Богом, Який їх створив? У чому ж наша вічна справа як не в прославленні Христа? Але ж храми для того тільки й існують, і все, що в них відбувається, одну мету тільки й має – це постійне славослів’я Христа.

“Чи бували ви майже в порожній церкві за ранньою обіднею і в зимовий день, коли майже весь храм тоне в темряві, і грошеві воскові свічки ледве означають обриси іконостасу того вівтаря, де відбувається служба; чи чули ви деренчливий голос дячка, який самотньо виводить наспіви Херувимської, і в цій вбогій обстановці чи дивувалися ви величі жертви Христової та диву дива, яке відбувається серед цієї вбогості?…

…Присутність Бога на самоті відчувається ще сильніше в храмі, ніж коли він сповнений натовпом” (Е. Поселянин. Ідеали християнського життя).

Ось саме заради цієї особливої присутності Божої церква завжди вимагала і вимагає побожного ставлення до храму і до Богослужіння, що відбувається в ньому.

“Аще хто вчить безперешкодно нехтувати домом Божим, і зібраннями, що відбуваються в ньому: нехай буде під клятвою”, – визначає Гангрський собор п’ятим своїм правилом.

Стародавні християни, вирушаючи до храму на громадське богослужіння, надзвичайно суворо до нього готувалися й стежили за собою, щоб, наскільки можливо, гідно постати перед вівтарем Господнім і приступити до святих таїнств; дбали не просто про те, щоб піднести свої молитви до Творця, а й про те, щоб молитви ці були угодні Богові.

Було потрібне, насамперед, внутрішнє очищення від ворожнечі, злоби, злобажання.

“коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиши там дар твій перед жертовником і піди спершу примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій”, – заповідав Спаситель (Мф. 5:23-24). Тому християни прагнули до того, щоб з умиротвореною душею прийти до храму і тут “святое возношение в мире со всеми приносити”. До цього закликав і дияконський вигук: “Миром Господу помолимся”. До цього ж запрошували нерідко й написи, накреслені на брамі або на фронтоні храму: “Мир тобі, хто б ти не був, якщо ти в мирі, з чистим серцем входиш у цей дім”.

На знак цього внутрішнього очищення при вході до храму відбувалося омовіння, для чого біля церковних дверей поміщалася умивальниця.

Наближаючись до престолу Всевишнього, християнин повинен був забути про всі свої ранги і земні відмінності. Дух глибокого смирення проникав у все богослужіння, незримо віяв під склепіннями храму і наповнював серця тих, хто молився. Перед Всемогутнім не могло бути сильних і могутніх, високих і знатних: усі були однаково рівні й однаково нікчемні. Тому пишні вбрання, дорогоцінні прикраси, емблеми високого становища не допускалися. Переважав скромний одяг, строгий, темний, однотонний. Зброя, військові обладунки, відзнаки – все це залишали біля дверей храму, у притворі. Входячи до храму, віряни схиляли коліна, цілували одвірки дверей, пороги, бо весь храм був великою святинею, і всі частини його освячені благодаттю присутності Божої. Звичай цей частково втримався ще й тепер у Римському соборі святого Петра, де віряни-католики й тепер піднімаються на колінах мармуровими ступенями величних сходів, що ведуть до собору.

Глибоке благоговійне мовчання панувало серед тих, хто молився, яке переривали лише священні піснеспіви та короткі репліки, якими народ відповідав на вигуки священника і на прохання єктеній. За порядком стежили диякони, і вся атмосфера храму і богослужіння була пройнята такою глибокою серйозністю, таким напруженим релігійним почуттям, що мимоволі вражала й підкоряла собі кожного, хто входив до храму.

Коли імператор Валент, аріанин, увійшов одного разу до храму, де звершував літургію святитель Василій Великий, дивовижна картина постала перед його очима: стрункі ряди тих, хто молився, глибока тиша і зосереджена релігійність, яка царювала в храмі, сам святитель, оточений благоговійним ликом дияконів і священників, який стояв перед престолом, – все це було так несхоже на те, що бачив Валент у своїх храмах, що він був приголомшений до глибини душі. Із завмираючим серцем, тремтячою рукою він простягнув своє приношення на один із криласів. Ніхто не ворухнувся, ніхто не підійшов до нього, щоб узяти приношення, бо не знали, як до цього поставиться архієпископ. Присутності імператора начебто ніхто не помічав. Нещасний Валент ледь не втратив почуття. Враження було приголомшливе!

Стежачи за дисципліною тих, хто молиться, церква нерідко карала за неблагоговійну та непристойну поведінку в храмі. Зазвичай це практикувалося в монастирях. Палладій Єлеіопольський, описуючи свою подорож монастирями Нітрійської пустелі, розповідає, що в одному з них він бачив три пальми, до яких прив’язували для покарання ченців, котрі провинилися недбалим стоянням у храмі під час правила і богослужіння. Їх били при цьому досить суворо, і, судячи з того, що стовбури пальм були гладенькі, точно відполіровані, можна було думати, що на покарання такого роду не скупилися і застосовували їх досить часто. Навіть цивільна влада вживала зі свого боку заходів у цьому напрямку. Відомі едикти Гонорія і Юстиніана, що визначали суворі кари за непристойну поведінку в храмі.

Через ту саму глибоку повагу до церков торгівля біля них заборонялася абсолютно. Шостий Вселенський Собор 76-м правилом своїм постановив: “Ніхто не повинен усередині священних оград корчмарню, або різні харчі поставляти, або інші купівлі виробляти, зберігаючи благоговіння до церков. Бо Спаситель наш і Бог, житієм Своїм у плоті повчаючи нас, повелів не творити дім Отця Свого домом купівлі. Він і пеняжникам розсипав пенязі, і вигнав тих, хто творить святий храм мирським місцем. Тому якщо хто буде викритий у згаданому злочині: нехай буде відлучений”.

А з якою ревністю і безстрашністю великі святителі Церкви Христової захищали недоторканність і гідність храмів, стежачи за тим, щоб сюди не проникали люди, опоганені важкими гріхами, і тим не образили б святині дому Божого. Одного разу імператор Візантії Феодосій Великий заплямував себе тяжким злочином: за нікчемну провину він наказав побити тисячі мешканців міста Солуні, які зібралися в цирк на ристалища. Але коли після цього, не очищений покаянням, він надумав увійти в храм для молитви, на паперті його зустрів великий святитель того часу Амвросій Медіоланський і суворою викривальною промовою зупинив імператора, совість якого була заплямована кров’ю невинних жертв. І грізний імператор поступився. Він зрозумів, що увійти до храму, не вимоливши прощення за той тяжкий гріх, який лежав у нього на душі, означало вчинити святотатство і посилити свою провину. Смиренно вислухав він сувору промову Амвросія і приніс покаяння, виконавши важку епітимію, накладену на нього святителем.

Так само непохитно інший великий святитель, Іоанн Златоуст, зупинив на порозі храму св. Софії імператрицю Євдоксію.

Так ревно охороняли святиню храму християни колишніх століть!

Чому так цінували вони свої храми і чому для кожного християнина храм має бути дорогим і святим?

Храм – це земне небо, як висловлюється о. Іоанн Кронштадтський; це – дім Божий, місце особливої присутності Божої. Тут відбувається найбільше таїнство, “в неже ангели желают проникнути”. Ангели тут невидимо служать священнику.

Коли преподобний Серафим Саровський був ще в сані диякона, він часом бачив ангелів, які співслужили братії та оспівували. Вони мали образ блискавичних юнаків, зодягнених у білий златотканий одяг. А те, як співали вони, не можна висловити словами. Згадуючи про це, преподобний Серафим говорив: “Було серце моє, як віск, таючи від невимовної радості”.

А ось що бачив отець Серафим у Великий Четвер, коли служив літургію.

Як відомо, малий вхід на літургії знаменує вступ тих, хто служить, у саме небо, і священник тоді молиться: “Сотвори со входом нашим входу святых ангелов быти, сослужащих нам и сославословящих Твою благость”.

Коли після малого входу ієродиякон Серафим виголосив: “Господи, спаси благочестивыя и услыши ны”, – і, звернувшись до народу і давши знак орарем, закінчив: “и во веки веков”, – раптово він увесь змінився, не міг зійти з місця і вимовити слова. Служителі зрозуміли, що йому було видіння. Його ввели під руки до вівтаря, де він простояв три години, то весь розпалюючись обличчям, то бліднучи, – все не в змозі вимовити жодного слова. Коли він прийшов до тями, то розповів своїм старцям і наставникам о. Пахомію і скарбнику, що він бачив. “Щойно виголосив я, убогий, – “Господи, спаси благочестивыя и услыши ны!” – і, навівши орарем на народ, закінчив: “и во веки веков”, раптом мене осяяв промінь наче сонячного світла, і побачив я Господа і Бога нашого Іісуса Христа в образі Сина Людського у славі, що сяяв невимовним світлом, оточений небесними силами, ангелами, архангелами, херувимами та серафимами, ніби роєм бджолиним, і від західних церковних воріт прийшовший на повітрі. Наблизившись у такому вигляді до амвона і піднісши пречисті Свої руки, Господь благословив тих, хто служить, і тих, хто стоїть. Потім, вступивши у святий місцевий образ Свій, що праворуч від царських врат, преобразився, оточений ангельськими ликами, що сяяли невимовним світлом на всю церкву. Я ж, земля і попіл, зустрічаючи тоді Господа Іісуса, удостоївся особливого від Нього благословення. Серце моє зраділо чисто, просвічено, в солодощі любові до Господа”.

Коли преподобний Сергій Радонезький звершував літургію, бачили, як ангели співслужили йому і як він долучався зі святої чаші вогнем.

Блаженний Нифонт, єпископ Кіпрський, мав чудове одкровення щодо звершуваного під час літургії священнодійства. Одного разу, стоячи зі своїм учнем у церкві під час патріаршого богослужіння, Нифонт ніби прозрів духом. Він побачив вогонь, що йшов із неба і вкрив вівтар та архієрея. Коли заспівали “Трисвяте”, з’явилися чотири ангели і співали разом зі співцями.

Коли святитель Василій Великий виголошував молитви пресуществлення, то колумбарій, або золотий голубок, що висів над престолом, стрясався невидимою силою.

Таким чином, храм є місцем спілкування небесних і земних. Водночас храм є училищем віри і благочестя, бо в ньому рясним потоком – у священних піснеспівах, у читаннях Святого Письма, у проповідях – пропонуються уроки морального устрою життя і душі.

І скільки великих рішень, що змінювали весь характер і напрямок життя, було прийнято під впливом того чи іншого слова або тексту Святого Письма, почутого в храмі!

Початком великого подвижницького життя преподобного Симеона Стовпника були слова євангельських блаженств: “Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне” (Мф. 5:3), що вразили його увагу під час літургії. Те ж саме розповідається про преподобного Антонія Великого в його біографії.

У храмі віряни отримують нерідко зцілення духовних немочей і фізичних хвороб.

Ось чому стародавні християни так дорожили храмом, ставилися до нього з такою глибокою повагою і за будь-якої нагоди з незвичайною ревністю дбали про те, щоб відвідати храм і бути присутніми під час богослужіння. Святий Варсонофій, досягнувши похилої старості й майже не маючи змоги рухатися від слабкості, просив, щоб хоча б у візку його возили в храм, і відвідував богослужіння щодня. Святитель Порфирій, єпископ Газський, не володіючи ногами в старості, повзав на колінах, щоб не пропустити богослужіння в храмі Воскресіння Христового в Єрусалимі.

“я волів би жебракувати біля порогу дому Божого, аніж жити в шатрах нечестивців… Зрадів я, коли мені сказали: «Підемо в дім Господній!»” (Пс. 83:11,121:1), – вигукує псалмоспівець Давид, висловлюючи свій захват і любов до храму, а шостий Вселенський Собор, вважаючи відвідування храму обов’язковим для кожного християнина, постановив:

“Якщо хто, єпископ, або пресвітер, або диякон, або будь-хто із тих, кого зараховано до кліру, або мирянин, не маючи жодної нагальної потреби, або перешкоди, якою б надовго усунуто його було від своєї церкви, але перебуваючи в місті, в три недільні дні впродовж трьох тижнів, не прийде на церковне зібрання, то клірик хай буде вигнаний з кліру, а мирянин хай буде відлучений від спілкування” (VI Собор, пр. 80).

Водночас Православна Церква вселяє тим, хто молиться під час богослужіння, стояти з благоговінням і страхом Божим, не забуваючи, перед Ким ми стоїмо і Кому підносимо свої молитви.

“Горе имеем сердца!” – вигукує священник перед піднесенням Святих Дарів…

Перевірте себе в цю хвилину: де ваше серце? Чи справді “горе”, там, біля престолу Всевишнього, чи, як і раніше, пов’язане життєвою метушнею і земними турботами, і чи не брешете ви Богові, відповідаючи на вигук священника, – “имамы к Господу!”

“У храмі, – умовляє святитель Тихон Задонський, – ти маєш стояти, як на небі перед Царем Небесним… Не оглядайся ж, щоб не з фарисеєм засудитися. А преподобний Авраамій Смоленський, роблячи поетичне порівняння, каже, що ті, хто молиться, повинні бути схожими на ті воскові свічки, що тепляться перед образами. “Дивись на свічку і будь як вона: стій прямо, нерухомо, благоговійно; нехай гаряче палає і прагне до неба молитва твоя, як вогонь свічки, і нехай тремтить і тане, як віск, серце твоє від умиління і радості”.

Бережіться розсіяних думок і неуважності в молитві, бо це ображає Бога.

Одного разу Іоанн Грозний, богомольний, як усі давньоруські царі, слухав літургію в Успенському московському соборі, але неуважними були думки царя: він мріяв про новий палац, який думав збудувати на Воробйових горах, і в думці обговорював план його облаштування.

Після літургії, йдучи до палацу, він зустрів Василя Блаженного, московського Христа ради юродивого.

– Чи був ти біля обідні? – запитав його цар.

– Був, та тебе не бачив! – відповів блаженний.

– Як так? – заперечив цар.

– Цар! – сказав юродивий тихим докірливим тоном. – Ти був на Воробйових горах!

І зрозумів цар свій гріх, викритий прозорливістю блаженного, і низько йому вклонився.

Особливо різко повстають святі отці Церкви проти непристойної поведінки в церкві і проти легковажних, дозвільних розмов у храмі під час богослужіння, що, до речі, трапляється в нас надзвичайно часто і становить важковикорінену звичку.

“Дозвольте мені сказати, – різко зауважує святитель Іоанн Златоуст в одній зі своїх проповідей, – хіба немає у вас будинків для марнослів’я вашого?”

І справді: навіщо йти до церкви, якщо весь час богослужіння проводиш у пустопорожній балаканині, обговорюючи всі базарні новини? По-перше, це недбале ставлення до храму і неувага до богослужіння є образливим для Бога. По-друге, це не тільки грубо й неделікатно стосовно інших молільників, а й є прямим злочином проти них, заважаючи їм молитися, заглушаючи для них святі слова богослужіння, розважаючи їхню увагу, перешкоджаючи зосередитися й позбавляючи їх дорогоцінних хвилин радості та благодатної втіхи, зазвичай пов’язаних зі щирою молитвою. За яким правом крадемо ми в них ці хвилини?

Особливо має оберігатися святиня вівтаря. Тут усе має бути занурене в молитовну тишу, і не повинно бути жодного зайвого чи пустого слова.

“Якщо треба тобі що-небудь сказати у вівтарі, – повчав преподобний Серафим, – то скажи це коротко і тихо, і знову зберігай мовчання; бо тут присутній Сам Бог зі Своїми ангелами”.

У вівтар входити мирянам не дозволяється.

“Нікому з усіх, що належать до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередину священного вівтаря”, – забороняє шостий Вселенський Собор у своєму 69-му правилі.

У практиці духовного життя церковно-громадська молитва вважається взагалі більш дієвою, ніж молитва келійна, усамітнена, хоча цілком можливо, що особисте відчуття того, хто молиться, особливо на перших ступенях його духовного розвитку, схиляється на користь останньої. “Але ми самі, – говорив Оптинський старець о. Макарій, – не можемо судити про гідність своєї молитви, і те задоволення або самовдоволення, яке ми відчуваємо нерідко у відокремленій молитві, може бути обманом і спокусою диявола”.

З життя святої Іуліанії Лазаревської розповідається такий випадок. Одного разу стояла надзвичайно сувора, холодна зима. Земля тріскалася від морозу, і свята Іуліанія, не маючи теплого одягу, залишалася молитися вдома. І був голос священникові в церкві праведного Лазаря від ікони Богоматері: “Іди і скажи милостивій вдові Іуліанії – заради чого не приходить до Церкви? І домашня її молитва приємна, але церковна вища. Почитайте Іуліанію: Дух Святий спочиває на ній”.

І коли за покликом священника Іуліанія прийшла до церкви і зі сльозами молилася та прикладалася до ікони Богоматері, тоді велике благоухання розповсюдилося церквою та всім селом. І стала Іуліанія вже щодня ходити до церкви на молитву.

Закінчимо цю бесіду про значення храму і церковного богослужіння словами великого святителя Іоанна Златоуста: “Як пристань, огороджена від вітрів і хвиль, велику забезпечує безпеку кораблям, які входять до неї, так і дім Божий, убезпечує тих, хто входить до нього, від заколоту життєвих справ, як від бурі, дає їм стояти у великій тиші й безтурботності та слухати слово Боже. Місце це є настрій до чесноти, училище любомудрія, не під час тільки зборів, коли слухають Писання, пропонуються духовні повчання і стоять найповажніші отці, а й у всякий інший час. Увійди тільки в присінок, і негайно відкладеш життєві турботи. Увійди всередину, і негайно віяння якесь духовне обійме душу твою. Тиша, що в ньому панує, виробляє протверезливий трепет і спонукає до любомудрування, пробуджує розум, відбиває пам’ять про все тутешнє і переносить тебе з землі на небо. Якщо ж без зібрання (богослужіння) така користь від присутності тут; то коли чути голос пророків, коли благовістять Апостоли, коли Христос буває посеред, коли Отець приймає жертвоприношення, яке буває тут, коли Дух Святий сповнює духовною радістю, якими благами, наситившись, відійдуть звідси ті, хто тут перебуває!”

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ XI
⇒ 11:1–10
⇒ 11:11–14
⇒ 11:20–26
⇒ 11:15–19
⇒ 11:27–33

Мк. 11:1-10

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ XI ⇒ 11:1–10 ⇒ 11:11–14 ⇒ 11:20–26 ⇒ 11:15–19 ⇒ 11:27–33

Мк. 11:1-10

Розділ XI
⇒ 11:1–10
⇒ 11:11–14
⇒ 11:20–26
⇒ 11:15–19
⇒ 11:27–33