Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ I
⇒1:1–13
⇒1:14–34
⇒1:34–45

Мк. 1:1-13

Євангеліє – слово грецьке. У перекладі на українську мову означає ” блага звістка”.

Блага вість! Як це оцінити?

Де-небудь далеко-далеко в холодній, негостинній чужині, можливо, в суворому ворожому полоні, нудиться дорога вам людина. Ви нічого про неї не знаєте. Пропав – як у воду канув. Де він? Що з ним? Чи живий? Здоровий? Можливо, збіднів, потребує всього… А кругом холодні, байдужі чужі люди… Нічого не відомо. Нудиться серце, тужить. Хоч би одне слово: живий чи ні? Ніхто не знає, ніхто не скаже. Ах, яка туга! Господи, пошли звісточку!

І ось одного чудового дня стукають у двері. Хто там? Листоноша приніс листа! Від кого? Боже правий… Невже? Так, так… На звороті листа знайомий милий почерк: неправильні великі літери, його почерк. Вісточка від нього. Що він пише? Ви поспішно розриваєте конверт і читаєте із завмиранням серця. Слава Богу! Усе добре: він живий, здоровий, усім забезпечений, збирається приїхати на батьківщину… Серце наповнюється вдячною радістю. Господи! Який Ти милостивий! Ти не забув, Ти не залишив, Ти не відкинув убогої молитви! Як дякувати Тобі, Творче?

Таке враження від благої звістки. Але в особистому житті це має порівняно слабкий вигляд.

Чому ж Євангеліє називається Євангелієм? Чому воно є благою звісткою?

Це звісточка з потойбічного світу на грішну землю. Звістка від Бога людині, яка страждає, нудиться в гріху; звістка про можливість відродження до нового, чистого життя; звістка про світле щастя і радість майбутнього; звістка про те, що все вже для цього зроблено, що Господь віддав за нас Свого Сина. Людина так довго, так пристрасно, так тужливо чекала цієї звістки.

Послухайте, я розповім вам трохи про те, як жили люди до приходу Спасителя, як вони томилися й напружено чекали звісточки, що вказала б їм новий, світлий шлях і вихід із брудного болота пороку й пристрасті, у якому вони борсалися, і ви зрозумієте, чому з такою захопленою радістю вони зустріли цю звістку, чому назвали її доброю, і чому для людини не було й не могло бути іншої, радіснішої, благішої звістки, ніж Євангеліє.

Увесь світ перед тим часом, коли мав прийти Спаситель, стогнав у залізних лещатах Римської держави. Усі землі, розташовані навколо Середземного моря, що становили тодішній європейський цивілізований світ, були завойовані римськими легіонами. (Говорити про життя людства того часу – це означає говорити майже про один Рим.) Це був розквіт римської могутності, епоха Августа. Рим зростав і багатів. Всі країни слали свої дари сюди або як данину, або як товари торгівлі. Незліченні скарби збиралися тут. Недарма Август любив казати, що він перетворив Рим із кам’яного на мармуровий. Неймовірно багатіли вищі класи – патриції та вершники. Щоправда, народ від цього не вигравав і під золотою мішурою зовнішньої пишності імперії таїлося багато горя, злиднів і страждань. Але, як не дивно, і вищі багаті класи не почувалися щасливими. Багатство не рятувало їх від зневіри, нудьги і часом від туги відчаю. Навпаки, цьому сприяло, народжуючи пересиченість життям. Подивимося, як жили тодішні багатії.

Розкішна біломармурова вілла… Витончені портики, між стрункими колонами розміщені статуї імператорів і богів з білосніжного каррарського мармуру різьблення найкращих майстрів. Розкішні мозаїчні підлоги, якими з дорогих кольорових каменів викладені вигадливі малюнки. Майже посередині великої центральної кімнати, що слугує для прийомів (так званий атріум), – квадратний басейн, наповнений кришталевою водою, де плескаються золоті рибки. Його призначення – поширювати приємну прохолоду, коли повітря розпечене спекою південного дня. На стінах – позолота, фресковий живопис, орнаменти густих тонів, що химерно переплітаються. У сімейних кімнатах – коштовні меблі, позолочена бронза, на всьому оздобленні лежить печать багатства і витонченого смаку. У надвірних будівлях – маса навчених рабів, завжди готових до послуг господаря. Так і відчувається по всьому, що нега, лінь і насолода звили тут собі міцне гніздо.

Амфітріон (господар будинку), римський вершник з жирним подвійним підборіддям, з орлиним носом, гладко поголений, готується до вечірнього бенкету. У цьому будинку бенкети майже щодня. Величезні статки, нажиті на відкупах, дозволяють витрачати на це колосальні суми. Він зайнятий зараз у своїй домашній бібліотеці: треба вибрати поему для розваги гостей. Повільно й ліниво своїми пухкими руками, прикрашеними важкими золотими перснями із самоцвітним камінням, перебирає він футляри, де зберігаються дорогоцінні сувої фіолетового й пурпурного пергаменту, на якому золотими літерами переписані останні новинки римської поезії. Його губи гидливо стиснуті: все це йому не подобається. Усе так плоско, нецікаво, так приїлося!

У сусідній великій кімнаті метушиться й бігає ціла юрба рабів різних відтінків шкіри: білі блакитноокі свеви, жовті смагляві фригійці й перси, чорні арапи й негри. Готують столи й ложі для гостей. Їх буде небагато, тільки обрані друзі, чоловік тридцять. Але тим паче треба все приготувати для них і пригостити якнайкраще…

Бенкет у розпалі. За довгими столами на ложах, вкритих віссонними тканинами і дамаськими килимами, лежать гості в легких туніках, з рожевими і помаранчевими вінками на головах. Столи заставлені наїдками і фіалами з дорогоцінним вином. Минула вже тридцять п’ята зміна страв. Щойно прибрали жирну тушу смаженого кабана, і маленькі невільники, чарівні хлопчики з завитими кучериками, у прозорих рожевих і блакитних туніках, розносять розписні глечики з рожевою водою для обмивання рук гостей. Змішана говірка стоїть у залі. Гості вже досить напідпитку: очі блищать, обличчя розчервонілися, а рослі арапи ще вносять величезні амфори дорогих фригійських і фалернських вин, пропонуючи охочим наповнити спустошені кубки.

Незважаючи на спекотний вечір, у кімнаті прохолодно: по кутах б’ють фонтанчики і дзюрчать струмочки запашної води, наповнюючи повітря пахощами. Звідкись зверху, наче великі пластівці снігу, повільно падають пелюстки троянд і жасминів, вкриваючи все в кімнаті ароматним килимом. Звідкись здалеку лунають тихі звуки сумної музики: стогне сопілка, дзюркотливими каденціями розсипається арфа і томно воркує лютня.

А гостям подають тридцять шосту переміну: смажені солов’їні язички з пряним східним соусом – страву, що коштувала неймовірних грошей.

Це був якийсь культ черева й обжерливості. Їли з уважною урочистістю, за всіма правилами гастрономії, наче здійснюючи священний обряд; їли повільно, нескінченно довго, щоб продовжити насолоду насичення. А коли шлунок був сповнений і не вміщав більше нічого, приймали блювотне, щоб звільнити його і почати знову.

У бенкетній залі з’являється домашній поет амфітріона, один із нескінченного натовпу його дармоїдів. Під звуки лютні він декламує вірші власного твору. Його змінюють міми й танцівники. Починається дикий, хтивий вакхічний танець.

Але господар, як і раніше, невеселий. На його обличчі нудьга, пересичення. Все набридло! Хоч би що нове винайшли! А то щоразу одне й те саме!

За нові розваги, за винахід задоволень платили великі гроші. Але важко було винайти що-небудь нове, достатньо сильне, щоб збудити притуплені нерви. Неминуча нудьга насувалася, як болотний туман, сповнений задушливих міазмів. Пересичене життя переставало бути життям.

Один з перших багатіїв того часу, сам імператор Тиверій, представляє чи не найсумніший зразок цієї пересиченої нудьги. Він – на острові Капрі в дивовижній мармуровій віллі; навкруги хлюпочуться блакитні хвилі Неаполітанської затоки; дивовижна, яскрава південна природа посміхається йому й говорить про щастя й радість життя, а він пише сенату: “Я вмираю щодня… і навіщо живу – не знаю”.

Так жила римська знать, бездіяльна, пересичена, що втратила смак до життя, незадоволена ні своїм багатством, ні своєю могутністю.

Народ, або, вірніше, міський клас, той натовп, що наповнював вулиці Риму, навряд чи почувався цілком щасливим. Щоправда, і тут життя із зовнішнього боку могло здаватися іноді святом. Ті золоті потоки багатства і розкоші, які стікалися до Риму з усіх країн, хоча й невеликою мірою, але досягали і римської черні. Від імператора і сановних патриціїв у дні урочистих подій і фамільних свят перепадали іноді значні подачки. Нерідко практикувалася дарова роздача хліба. Римські громадяни, крім того, могли торгувати своїми голосами під час виборів у сенат або на муніципальні посади.

Для натовпу влаштовувалися в цирках і театрах дармові чудові видовища. Усе це створювало умови легкого, бездіяльного життя і приваблювало з провінції маси гулящого люду. Мало-помалу в Римі та інших великих містах скупчилися величезні натовпи людей байдикуючих, неспокійних, ледачих, які звикли жити державним коштом, єдиним бажанням і постійним воланням яких було: “Хліба і видовищ!”

Але, виплачуючи цьому натовпу подачки зі своїх колосальних багатств, імператор і римська знать ставилися до нього з неприхованим презирством і варварською жорстокістю. Траплялося іноді в цирках, де переважали криваві видовища гладіаторських боїв і цькування людей дикими звірами, всі жертви, призначені для звірів, були роздерті, а спрага крові і у звірів, і в глядачів ще не була насичена. Тоді імператор наказував викинути на арену до звірів кілька десятків безоплатних глядачів із простолюду, які заповнювали амфітеатр. І цей наказ виконувався під гучний регіт і аплодисменти знаті.

Одного разу напередодні кінських перегонів, у яких мав узяти участь чудовий породистий жеребець одного знатного сенатора, величезний натовп цікавих роззяв оточив стійло знаменитого скакуна, щоб помилуватися на нього. Щоб розігнати цікавий натовп, що порушував спокій благородної тварини, сенатор наказав своїм рабам висипати на роззяв кілька великих кошиків, повних отруйних змій.

Ці маленькі ілюстрації показують, наскільки незабезпеченим і непривабливим було життя громадян цього класу, незважаючи на зовнішній покрив удаваної легкості й безтурботності.

Якщо суспільними сходами ми спустимося ще нижче, у клас рабів, то тут ми знайдемо тільки безперервні страждання і безпросвітне горе. Раб не вважався навіть людиною. Це був просто інструмент, річ, господарська приналежність. Убити, понівечити раба господар міг цілком: за це він ні перед ким не відповідав, як не відповідав за зламану лопату або за розбитий горщик.

Життя рабів було жахливим. Якби ми могли прогулятися ввечері вулицями Риму того часу, то, напевно, почули б важкі стогони, плач і глухі удари, які линули з підвалів багатих будинків, де утримували рабів, – там відбувалася звичайна вечірня екзекуція рабів за денні провини. За найменшу помилку їх карали жорстоко: били бичами або ланцюгами до втрати свідомості. Затискали шию в розщеплене поліно і в такому положенні залишали на цілі дні. Ноги забивали в колодки. Одного разу під час прийому імператора Августа в будинку відомого багатія того часу, Мецената, раб розбив ненавмисно дорогу вазу. Меценат наказав кинути його живим у басейн на поживу рибам-муренам. На ніч рабів зв’язували попарно і саджали на ланцюг, наглухо приклепаний до кільця, угвинченого в стіну. А вдень на них чекала нескінченна, дурманна, виснажлива робота під бичем наглядача, майже без відпочинку. Якщо доведені до відчаю раби піднімали бунт проти свого пана, їх розпинали на хрестах – страта, яку вважали найганебнішою і найболючішою. Коли раб ставав старим або вибивався з сил і не міг більше працювати, його відвозили на маленький безлюдний острівець серед Тибру, де і кидали, як падаль, на волю долі.

Таким чином, у всіх класах римського суспільства життя було важке, безрадісне, гнітюче: пересиченість життям, нудьга, розчарування у вищій знаті, безправ’я, гноблення, страждання в нижчих верствах. Шукати радості, заспокоєння, розради було ніде. Язичницька релігія не давала людині жодного полегшення. У ній не було тієї благодатної таємничої сили, яка одна тільки може заспокоїти, підбадьорити і зміцнити стражденне серце і знемагаючий дух. Крім того, римська релігія часів пришестя Христа Спасителя дуже багато запозичила зі східних культів, сповнених хтивості та розпусти. У божевільних, безпутних оргіях Сходу можна було знайти сп’яніння, тимчасове забуття, але після цього скорбота ставала ще гострішою, розпач ще глибшим.

Язичницька філософія також не могла задовольнити людину, тому що вона навчала тільки про земне щастя і не звільняла бентежний дух від кайданів світу й матерії. Два напрямки панували в тогочасній філософії: епікурейство і стоїцизм. Епікурейці говорили: наука бути щасливим полягає в тому, щоб створювати для себе приємні відчуття; усяка надмірність спричиняє хворобливі відчуття, тому треба бути поміркованим у всьому, навіть у насолодах, але ця поміркованість, так само як і сама чеснота, не становить мети для людини, а слугує лише якнайліпшим засобом для насолоди. Стоїки брали найкращі сторони в людині. Ти вільний, говорили вони, отже, ти єдиний пан собі. Воля твоя повинна цілком належати тобі; щастя полягає в пануванні над самим собою. Скорботи, гоніння і смерть для тебе не існують: ти цілком належиш собі і ніхто не забере тебе в тебе самого, а це все, що потрібно мудрецю.

Чого не вистачало філософії – це божественного елемента. Той бог, якого вони називали природою, не має жодних переваг перед богами, проголошеними язичницькою релігією і міфологічними оповідями. Бог філософів – не живий, особистий Бог, а доля, невблаганна і сліпа, під ударами якої людина впадає у відчай і гине.

Крім того, філософія була абсолютно недоступна народному розумінню і становила долю лише невеликого числа обраних мудреців. Тому шукати в ній втіхи маса не могла.

Можна було б очікувати, що вказівки нового шляху і засоби відродження життя знайдуться в іудейському народі – єдиному народі, який зберіг істинну релігію і піднесені поняття про Бога і життя. Але іудейство саме переживало важку кризу. Навряд чи колись в історії єврейського народу трапляються темніші сторінки релігійного і морального занепаду, ніж у період, що передував появі Христа Спасителя. Коли читаєш пророчі книги і суворі промови пророків, які викривали єврейське життя, малюється важка, похмура картина.

Ось низка витягів із книг пророка Ісаї, що зображують безрадісний морально-релігійний стан ізраїльського народу того часу, його невдячність і зраду Богові, його невір’я, його розпусту, його жорстокість і кричущу несправедливість.

“Слухайте, небеса, і слухай, земле, бо Господь говорить: Я виховав і підніс синів, а вони обурилися проти Мене. Віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого; а Ізра­їль не знає [Мене], народ Мій не ро­­­зуміє. На жаль, народ грішний, на­род обтяжений беззаконнями, плем’я лиходіїв, сини погибельні! Залишили Господа, знехтували Святого Ізраї­левого, — повернулися назад…Як зробилася блудницею вірна столиця, сповнена правосуддя! Правда жила у ній, а тепер — убивці. Срібло твоє стало окалиною, вино твоє зіпсоване­ водою; князі твої — законопорушники і спільники злодіїв; усі вони люблять подарунки і ганяються за мздою; не захищають сироту, і справа вдови не доходить до них.” (Іс. 1:2-4,21:23).

“І у народі один буде пригнічуваний іншим, і кожен — ближнім своїм… Язик їхній і діла їхні – проти Господа, огидні для очей слави Його… Народ Мій, вожді твої вводять тебе в оману, і дорогу стежок твоїх зіпсували” (Іс. 3:5,8:12).

“Бо огрубіло серце народу цього, і вухами насилу чують, і очі свої зімкнули, нехай не побачать очима, і не почують вухами, і не зрозуміють серцем, і не навернуться, щоб Я зцілив їх.” (Іс. 6:10).

“Тому за юнаків його не порадіє Господь, і сиріт його і вдів його не помилує: бо усі вони — лицеміри і лиходії, і вуста­ усіх говорять нечестиво. При усьому цьому не відвернеться гнів Його, і рука Його ще простерта. (Іс. 9:17). …священик і пророк спотикаються від міцних напоїв; переможені вином, збожеволіли від сикери, у видінні помиляються, у судженні спотикаються. Бо усі столи наповнені гидкою блювоти­ною, немає чистого місця.” (Іс. 28:7-8).

“Бо це народ непокірний, діти неправдиві, діти, які не хочуть слухати закону Господнього” (Іс. 30:9). “Але беззаконня ваші зробили розділення між вами і Богом вашим, і гріхи ваші відвертають лице Його від вас, щоб не чути. Бо руки ваші осквернені кров’ю і пальці ваші — беззаконням; уста ваші говорять лжу, язик ваш вимовляє неправду. Ніхто не підносить голосу за правду, і ніхто не заступається за істину; сподіваються на пусте і говорять неправду, зачинають зло і породжують злодійство… діла їхні — діла неправедні, і насильство у руках їхніх. Ноги їхні біжать до зла, і вони поспішають на пролиття невинної крови; думки їхні — думки нечестиві; спустошення і загибель на стежках їхніх. Путі миру вони не знають, і немає суду на стеж­ках їхніх; путі їхні викривлені, і ніх­то, який іде ними, не знає миру. Тому-то і далекий від нас суд, і правосуддя не досягає до нас; чекаємо світла, і ось темрява, — осяяння, і ходимо у мороці… Бо злочини наші численні перед Тобою, і гріхи наші свідчать проти нас; бо злочини наші з нами, і беззаконня наші ми знаємо. Ми зрадили і сказали неправду перед Господом, і відступили від Бога нашого; говорили наклеп і зраду, зачинали і народжували із серця неправдиві слова… і чесність не може увійти. І не стало істини, і той, хто віддаляється­ від зла, піддається образі.” (Іс. 59:2-4,6-9:12-15).

Таким чином, і тут, серед обраного народу Божого, та сама картина морального мороку і занепаду.

Зло згущувалося всюди. У цій атмосфері безправ’я і насильства, обману і лицемірства, невір’я і марновірства, розпусти і гонитви за насолодами ставало важко дихати. Світ, поневолений римською політикою, принижений і доведений до відчаю неправдивими релігіями, що даремно запитує філософію про таємницю життя і чесноти, цей світ стояв на краю могили.

Саме іудейство, що зрадило своє призначення, перебувало при останньому подиху. Ніколи ще не було більш критичного моменту в історії людства. Відчувалося, що людство зайшло в глухий кут і без сторонньої допомоги Когось Великого і Сильного вийти звідти не може. І ось серед найкращих людей того часу дедалі наполегливішим і напруженішим стає очікування появи Великого Пророка, який вкаже людині нові шляхи і врятує світ від загибелі й розкладання.

В іудействі це очікування існувало вже давно і живилося передбаченнями пророків, але і поза іудейством у найкращих людях язичницького суспільства відчувається трепетне відчуття і пристрасне бажання пришестя Спасителя і Визволителя світу. Увесь світ перебував у напруженому стані, і в цю-то велику й урочисту хвилину народжується Господь Іісус Христос і проповідує людям Своє Євангеліє, це Одкровення нових шляхів відродження й істинного життя.

Це одкровення було тією звісткою Неба, яка виводила людей з глухого кута гріха і відчаю і на яку так пристрасно і так марно чекало людство. Ось чому воно і було названо благою звісткою, або Євангелієм.

Але й тепер, коли стільки століть минуло після появи Євангелія, воно не втратило свого значення і, як і раніше, є для нас доброю звісткою, яка говорить нам про високе, чисте, святе життя; як і раніше, як маяк у бурхливу темну ніч, воно показує нам єдиний правильний шлях до вічного щастя і до Бога.

Де цей шлях? Язичництво і майже весь стародавній світ шукали його в служінні своєму самолюбству, у самоугодництві, у самоусолодженні. Особистий егоїзм язичництва, національний егоїзм єврейства – ось ті наріжні камені, на яких люди давнини хотіли збудувати будівлю свого щастя. Вони не побудували нічого, і їхній досвід довів тільки те, що обраний ними шлях хибний і веде не в чертоги щастя, а в трясовину відчаю.

Євангеліє намітило новий шлях: самозречення.

Уже перша велика постать, що з’являється в євангельській історії за Марком, постать Іоанна Хрестителя, овіяна цим новим духом.

“Явився Іоанн, який хрестив у пустині і проповідував хрещення покаяння для прощення гріхів. І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни; і всі хрестились від нього в річці Іордані, сповідаючи гріхи свої. Іоанн же носив одежу з верблюжого волосу і пояс шкіряний на чреслах своїх, і їв акриди та дикий мед” (Мк. 1:4:6).

Усім своїм виглядом він ніби говорив слухачам: “Не в багатстві, не в розкоші, не в людській славі, не в земній могутності треба шукати шляхи до Бога і до щастя. Усе це брехня, обман, привид! Пустеля краща за царські палаци, бо її вічна тиша й одноманітність не розважають розум і дають змогу цілковито зануритися в споглядання справ Божих і Божої величі. Волосяниця краща за тонкі тканини і дорогий одяг, бо вона не розніжує тіла, але, виснажуючи його, робить покірним рабом духу. Мізерна їжа пустелі краща за вишукані страви, бо вона не будить у людині хтивості й похоті. Суворе життя серед природи краще за дозвільне ледаче існування багатіїв, бо воно загартовує волю для подвигу. Зречення від світу краще за прихильність до світу, бо нічим не пов’язана, вільна духом людина може служити Богові всім єством своїм”.

“І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни” (Мк. 1:5), очікуючи знайти в Іоанні давно бажаного пророка, Спасителя світу. Але це був тільки Його предтеча.

Найсильніший за нього йшов за ним.

Мк. 1:14-34

Євангеліст Марк майже завжди зображується з левом. Це його емблема. Емблема влади, сили, царственої величі. В ореолі цієї сили і величі хотів євангеліст зобразити Господа Іісуса Христа. Ось чому йому присвоєно цю емблему. Дійсно, в оповіданні святого Марка особистість Господа Іісуса Христа особливо часто і яскраво виступає з цими рисами – Божественної величі і духовної сили.

У першому ж розділі Євангелія кілька разів наголошуються ці риси. Владичне правдиве слово Господа Іісуса Христа, чуже підлещування і догідництва: “І дивувалися вченню Його, бо Він учив їх, як Такий, що має владу, а не як книжники” (Мк. 1:22). Книжники шукали тільки успіху і слави і, щоб заслужити аплодисменти натовпу, часто догоджали його пристрастям і виправдовували його забобони. Господь був чужий цієї слабкості.

Його спокійна, впевнена влада над злими духами: “Іісус заборонив йому, кажучи: замовкни і вийди з нього. Тоді дух нечистий, стряснувши його і скрикнувши гучним голосом, вийшов з нього” (Мк. 1:25-26).

Те незвичайне враження, яке справляв прояв Його сили на глядачів: “І вжахнулися всі, так що один одного питали: що це? що це за нове вчення, що Він і духам нечистим наказує владно і вони слухають Його?” (Мк. 1:27).

Його величезна сила зцілень, що діє миттєво і лікує радикально: “Теща ж Симонова лежала в гарячці; і зразу сказали Йому про неї. І, підійшовши, Він підняв її, взявши її за руку; і гарячка зразу ж залишила її, і вона стала служити їм” (Мк. 1:30-31).

Багатосторонність цієї цілющої сили, що виліковувала найрізноманітніші хвороби: “Надвечір, коли заходило сонце, приносили до Нього всіх недужих і біснуватих… І Він зцілив багатьох, що страждали всякими недугами; вигнав багатьох бісів” (Мк. 1:32:34)…

Таким чином, уже в наведених небагатьох віршах Господь Іісус Христос постає перед людьми як незвичайний пророк, “сильний у ділі й слові” (Лк. 24:19).

Його сила дійсно незвичайна. Вона дається взнаки в усьому. У Його словах, у Його вчинках і найбільше в Його впливі на інших людей. Йому достатньо лише сказати Симону й Андрію, рибалкам: “ідіть за Мною! …І вони відразу ж, покинувши свої сіті, пішли за Ним (Мк. 1:17-18). Досить покликати братів Зеведеєвих, Якова та Іоанна, зайнятих лагодженням сіток, “І вони, залишивши батька свого Зеведея в човні з робітниками, пішли за Ним. ” (Мк. 1:20). Чарівність особистості Господа Іісуса Христа, та духовна сила, яка непереборно привертає до Нього серця чистих і чесних людей, величезна.

Ми не ставимо тут питання, у чому секрет цієї сили. Для нас дорогоцінне інше зауваження Спасителя в Євангелії від Іоанна, де він обіцяє Своїм послідовникам, що кожен із них може набути цієї духовної сили. “хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він сотворить, і більше цих сотворить” (Ін. 14:12).

Яка велика обітниця!

Мати силу, яку мав Христос! Силу, якої не витримують і бояться демони! Боротися з ними і перемагати, очищаючи своє життя і свою душу від їхнього отруйного, згубного впливу, що постійно затьмарює шлях до досконалості! Більше того: залучати й інших людей до Господа Іісуса Христа, робити й інших учасниками вічного блаженства! Хіба це не велика радість і щастя?

Але як набути цієї сили?

Строго кажучи, все вчення Господа Іісуса Христа є відповіддю на це запитання. Євангеліє в послідовних оповіданнях розкриває перед нами той довгий і важкий шлях, яким повинен пройти вірянин, щоби виконати заповіт Христа: “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48).

Велика духовна сила, яку Господь обіцяє вірним Своїм учням, здобувається лише наприкінці того шляху, на вищих ступенях досконалості. Але перший ступінь, перший крок, який має для цього зробити людина, цілком виразно зазначають слова цього уривка: “Покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:15).

Цим починається проповідь Спасителя. Про це ж проповідував Його великий Предтеча. З цього має починати кожна людина, яка довірила себе керівництву Господа Іісуса Христа.

Як перший крок і як обов’язкова умова можливості вдосконалення потрібні два зусилля волі: 1) “покайтеся”! і 2) “віруйте в Євангеліє”!

Ми знаємо, що покаяння в глибокому сенсі цього слова не є простим розкаянням у гріхах або відразою до свого гріховного минулого, ще менше означає воно формальну сповідь: сенс слова набагато глибший. Це рішуче переведення життя на нові рейки, повна перестановка всіх цінностей у душі й серці, де за звичайних умов на першому місці стоять мирські турботи й цілі тимчасового, переважно матеріального життя, а все високе й святе, усе, що пов’язане з вірою в Бога та служінням Йому, відтиснуте на задній план. Людина не відмовляється зовсім від цих високих ідеалів, але згадує про них і служить їм крадькома, боязко, в рідкісні хвилини духовного просвітлення. Покаяння передбачає докорінну перестановку: на першому плані завжди, скрізь, у всьому – Бог; позаду, після всього – світ і його вимоги, якщо тільки їх не можна зовсім викинути геть із серця. Інакше кажучи, покаяння вимагає створення нового, єдиного центру в людині, і цим центром, куди сходяться всі нитки життя, має бути Бог.

Коли людина зуміє спаяти всі свої думки, почуття і рішення з цим єдиним центром, тоді з цього і створиться та цілісність, монолітність душі, яка дає величезну духовну силу. Крім того, людина з такою будовою шукає виконання тільки волі Божої і врешті-решт може досягти повного підпорядкування або злиття своєї слабкої людської волі з всемогутньою волею Творця, і тоді сила її зростає до божественної сили чудотворінь, бо тоді діє не вона, але в ній діє Бог.

Такий у загальних рисах процес розвитку духовної сили в людині.

Чому апостоли могли здобути цю силу чудотворення і чарівності особистості та проповіді, що зробила їх могутніми і майстерними “ловцями людей” (Мк. 1:17)? Саме тому, що єдиним, всеосяжним центром для них був Бог, і Його волю виконували вони як вищий закон життя. Цікаво вдуматися в історію їхнього покликання. Одне слово Господа, один заклик: “ідіть за Мною”! – і все забуте й кинуте: човен, сітки, увесь убогий інвентар рибальського ремесла, навіть батько… Зрозуміло, що для цих людей Бог був дорожчим за все в житті, і коли Його воля звучала закликом, ніщо не могло їх зупинити. Хто вміє з такою готовністю відгукнутися на Божий поклик, той піде далеко; і хто може так повно, так цілісно, без сумнівів і вагань віддатися волі Божій, той, без сумніву, отримає від Господа великі дари і велику духовну силу.

Слід зізнатися, що нині таких цілісних людей, сповнених глибокої віри й духовної сили, надзвичайно мало. Коли озираєшся на своє життя і на життя сучасного суспільства, із сумом бачиш, що не віра рухає нами і не Бог є для нас центром. Ми підмінили цей великий життєдайний центр іншими.

У німецького філософа Ніцше зображений божевільний, який із диким блукаючим поглядом бігає містом і, задихаючись, кричить: “Ми Бога вбили…”

Звичайно, це неправда. Ні віру в Бога, ні релігійну ідею взагалі в людстві вбити неможливо. Але її можна значною мірою підмінити. Витравити з душі релігійне почуття абсолютно не можна, але йому можна дати хибний, односторонній напрямок. Людина часто намагається замінити Бога чимось іншим.

Це зроблено вже в першому гріхопадінні. Спокушена людина свою волю поставила на місце волі Божої, поставила себе вище і захотіла збагатити себе… через знання. Ви пам’ятаєте, чим спокушає диявол Єву?

“Змій був хитрішим за всіх звірів польових, яких створив Господь Бог. І сказав змій жінці: чи дійсно сказав Бог: не їжте ні від якого дерева в раю? І сказала жінка змію: плоди з дерев ми можемо їсти, 3 тільки плодів з дерева, яке посеред раю, сказав Бог, не їжте їх і не доторкайтеся до них, щоб вам не померти. І сказав змій жінці: ні, не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло.ф І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв.” (Бут. 3:1-6).

Якби Євою керувала тільки віра, відданість і любов до Бога, то вона сказала б змію: “Добре… Нехай ти маєш рацію. Нехай ми отримаємо знання! Але якою ціною?! Порушити заповідь Божу, піти наперекір Божій волі, зрадити Бога, відштовхнути Його своїм непослухом! Ні, Господь для нас найдорожче… Дорожче твого знання і за таку ціну – за ціну розриву з Богом – нам не треба знання… Знання нам Бога не замінить!”

Єва цього не сказала. Обіцяне дияволом знання здалося привабливішим за довірливе і беззаперечне виконання волі Божої і, можливо, на короткий момент затулило Бога. Спокуса здолала. Гріх здійснився.

Відтоді люди постійно підміняють Бога. Найчастіше підміняють кумирами своїх пристрастей. Вони служать похітливості, жадібності, гордості, самолюбству, марнославству, користолюбству і т. д. і т. д. Неможливо перерахувати всі ті кумири, яким люди поклоняються замість того, щоб служити єдиному істинному Богу.

І ніби передбачаючи це, Синайське законодавство, дане Богом Мойсеєві, у другій своїй заповіді свідчить: “Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм” (Вих. 20:4-5).

Безпосередньо заповідь ця спрямована проти ідолопоклонства, яким часто заражався Ізраїльський народ від сусідів-язичників, і забороняє поклоніння язичницьким бовванам. Але оскільки до ідолопоклонства привертало євреїв не переконання в його істинності, а найсильніше й найчастіше їхня чуттєвість і пристрасність, що знаходили собі задоволення в деяких культах, особливо у східних – Ваала, Молоха та інших, то друга заповідь забороняє будь-яку пристрасть, яка може стати кумиром і затьмарити Бога. Інакше кажучи, нею забороняється всякий інший центр, придуманий людиною замість Бога.

Але навіщо така заборона? Чому єдиним центром для людини має бути тільки Господь і ніщо більше?

Людські центри, яким люди поклоняються і яким служать, вносять роз’єднання в людство. Багато з них, особливо центри нижчого порядку, як, наприклад, багатство, нажива, сластолюбство, марнославство, ведуть до відкритої і неминучої ворожнечі. Інші, можливо, і не викликають явної ворожнечі, але все-таки людей не об’єднують і об’єднати не можуть. Зрештою, всі вони надто дрібні й нікчемні, щоб задовольнити, захопити й об’єднати всіх. У кожної людини свої смаки, свої пристрасті, свої цілі. Скільки голів, стільки й умів. Один любить науку, інший віддає перевагу поезії, третій обирає живопис. Ясно, що за різноманітності цих цілей люди підуть різними шляхами і здійснити єднання між ними дуже важко. А тим часом єднання це необхідне для людського щастя, для миру і злагоди в житті, для спільної боротьби з його злом і перемоги над ним.

Крім того, всі ці кумири, винайдені людиною, не дають їй повного задоволення. Ними можна захоплюватися, їм можна поклонятися, за ними можна ганятися, але жити ними не можна. Істинного життя в них немає.

Розберемося в цьому докладніше.

Усі людські кумири, які можуть слугувати для людини центрами життя, можна розбити на три категорії.

Перша група – найгрубіших, найнижчих пристрастей: обжерливості, хтивості, лінощів, пияцтва тощо. Навіть із цих пристрастей люди нерідко роблять собі кумирів і віддають їм усе життя і всі сили.

Розповідають про одного француза, для якого смачно їсти й пити було єдиною метою життя. Для задоволення цієї пристрасті він не шкодував ні сил, ні засобів. Він із захопленням вивчав історію кулінарії (кухарського мистецтва) і досяг у цій галузі дивовижних знань. Він знав усі рідкісні страви, які коли-небудь подавали до столу в королів усього світу і в усіх історично відомих багатіїв-гастрономів. Знав, як приготувати кожну з цих страв, і його щоденне меню могло привести в захват найвибагливішого і розпещеного сластолюбця. З найвіддаленіших країн усього світу виписував він рідкісні й дорогі продукти для свого столу. Він витратив на це всі свої величезні статки, отримані у спадок, а коли в кишені в нього залишився один франк і для нього стало зрозуміло, що вести далі таке життя неможливо, він пішов на ринок, купив на останній франк жирного каплуна, засмажив його за всіма правилами кулінарного мистецтва, з’їв і… застрелився. Життя втратило для нього будь-яку ціну. Є чимало людей, які віддаються цілком хтивості й розпусти. Без цього для них життя не життя. Є фахівці зі спокушання жінок, так звані “леви” великого світу.

Здається, немає такої низинної пристрасті, яку людина не збагатила б і на служіння якій не могла б віддати себе цілком.

Пристрасті цього роду людину задовольнити в жодному разі не можуть. Вони можуть дати хвилинну насолоду, довести до сп’яніння, але врешті-решт діють руйнівно не тільки на духовну природу людини, а й на її організм. І важкими недугами, болісними хворобами доводиться розплачуватися за роки, проведені в брудних насолодах. Навіть більше: навіть у період найвищого напруження пристрасті, одержувані фізичні задоволення нескінченно слабкіші за бажання, збуджені пристрастю.

Пристрасть невгамовна. Розвиваючись, вона вимагає все нових, сильніших, витонченіших насолод. А тим часом тіло зношується, стає дедалі менш сприйнятливим і вже нездатне давати відчуття необхідної сили. Починається жорстокий розлад між пекучими бажаннями пристрасті і неможливістю їх задоволення. Тоді пристрасть тільки палить і мучить людину, але насолод уже не дає.

Кумири другої групи – звичайні пристрасті нашого часу: користолюбство, честолюбство, славолюбіє, владолюбство тощо. Їхнє головне зло в тому, що вони роз’єднують людей, неминуче призводячи до ворожнечі та ненависті. Ті так звані блага життя, до володіння якими прагнуть ці пристрасті: багатство, влада тощо, поділити порівну між усіма людьми неможливо. Починається запекла боротьба всіх проти всіх за їхнє володіння, і ненависть, яка породжена боротьбою, отруює навіть успіхи переможців. Людина не може спокійно насолоджуватися результатами досягнутих перемог, бо вона відчуває, що заздрість і злість переможених супротивників чатує на неї скрізь, що вона тільки придушена і прихована, але не вбита. Крім того, і тут діє звичайний закон пристрасті: що більше вона зростає, то менше знаходить способів і засобів задоволення, яке тут залежить від зовнішніх умов, нам непідвладних. Уявіть собі багатія, охопленого жагою наживи. Його пристрасть зростає, як спрага п’яниць, вимагаючи все більших і більших баришів. Маленькі суми, які тішили його раніше, тепер уже не задовольняють. Учора ще він радий був нажитій копійці – через кілька років він уже на рубль дивиться з презирством. Тепер деяке задоволення приносять йому лише сотні рублів. Але як їх придбати? Адже це не залежить від однієї волі людини. Бариші не надходять із такою швидкістю, як би хотілося. І ось знову незадоволення, болісний розлад і томління духу.

Третю групу складають кумири вищого розряду: мистецтво, наука, благодійність, громадська діяльність тощо. Служіння людини цим кумирам здається безкорисливим, хоча насправді до нього часто домішуються славолюбість і марнославство. Крім того, вони не ведуть до ворожнечі, принаймні безпосередньо, бо поле діяльності тут безмежне. Місця і справи вистачить для всіх, і конкуренція починається тут лише тоді, коли до чистого служіння цим кумирам домішуються пристрасті другої категорії: прагнення наживи, честолюбство тощо. У сучасному суспільстві рівень моральних ідеалів до того знизився, що життя, присвячене кумирам цієї групи, вважається ледь не вершиною досконалості й чесноти. Подвижники науки, корифеї мистецтва у нас цінуються безумовно вище за скромних подвижників християнства. І проте за найщирішого і безкорисливого служіння цим кумирам, повного задоволення і щастя людині вони не дають і дати не можуть.

Насамперед вони представляють лише часткове задоволення потреб людини: у науці знаходить задоволення розум, у мистецтві – почуття тощо. Інші сторони душі залишаються без задоволення. У релігії людина захоплюється набагато повніше, бо вона задовольняє всі потреби.

Зазвичай у душі віруючої людини релігійна потреба проявляється як прагнення до особистого, живого Бога, що втілює в Собі всі вищі ідеали людини – істину, добро і красу. В Особі Божій все це зливається в чудову, нез’ясовну, цільну гармонію, і, служачи Богові та об’єднуючись із Ним, людина вся переймається цими ідеалами. Усе її життя, діяльність і сама істота пронизуються їхніми світлозарними променями. Уже в одному цьому людина знаходить велике щастя, не кажучи про найбільше щастя особистого єднання з Живим Богом.

В основі служіння кумирам третьої категорії лежать ті самі елементи; релігійної потреби – прагнення до істини, добра і краси, чому ці кумири і здаються такими піднесеними. Але, по-перше, ці елементи тут розбиті поодинці. Бо наука є людським вираженням істини, мистецтво – краси, благодійність і громадська діяльність – добра. Вони не зливаються тут усі в одній чудовій симфонії, що полонить усю душу людини цілком, як це має місце в релігії. По-друге, особистий, живий Бог, який у релігії є носієм і вищим втіленням ідеалів істини, добра і краси, тут підмінено суто абстрактними, бездушними поняттями, своєрідними сурогатами, і ці сурогати, звісно, не можуть викликати такого чистого і напруженого підйому почуття, як взаємовідношення з живою, особистою, найсвятішою Істотою. Ніколи не можна ні науку, ні мистецтво любити так безроздільно, так глибоко, як можна любити Бога.

Зрештою, поклоніння науці та мистецтву є особливого виду ідолопоклонство, свого роду антропоморфізм, людина схиляється тут перед власним творінням, перед творінням якщо не своїх рук, то свого розуму і серця. Ось чому тут і не може бути вищого почуття благоговіння. Своє власне дітище можна любити, можна ним навіть пишатися, але благоговіти перед ним навряд чи можливо. Скоріше навпаки: тут проявляється якесь батьківсько-заступницьке почуття, і, справді, читаючи вчені твори багатьох корифеїв науки, складається враження, що вони або кокетують із наукою, або поблажливо тріпають її по плечу. Не може бути тому тут і непохитної впевненості в безумовному праві цього улюбленого дітища на поклоніння. У глибині свідомості найфанатичнішого шанувальника науки завжди сидить черв’ячок скептицизму, який точить його серце постійним сумнівом: а раптом тут немає істини! Хіба не може бути ця вивіска глибокодумних висновків і дзвінковчених слів тільки ошатними лахміттями, які прикривають або порожнє місце, або брехню? І помилка, і обман цілком можливі! Бо, зрештою, це створено лише людиною! А errare humanum est – людині властиво помилятися!

І тільки в одному випадку служіння науці та мистецтву є плідним і повно захоплює людину – це тоді, коли воно пов’язується з релігійною ідеєю; коли, займаючись наукою, людина дивиться на неї як на засіб з’ясувати та зрозуміти таємниці Божої світобудови й відкрити її вічні закони; коли мистецтвом користується як засобом пробудити в душі людини почуття вищого порядку – любов до Бога чи до Його земних проявів в істині, добрі та красі; іншими словами, коли заняття наукою та мистецтвом насправді є служінням єдиному, істинному Богу, представляючи лише особливу форму релігійного життя. Якщо ж людина втрачає зв’язок із Богом, не до Нього прагне і не в Ньому шукає опори й натхнення, то через необхідність вона змушена шукати їх у своїх убогих мізках і з себе вичавлювати всі елементи наукової праці. А це призводить до банкрутства науки, бо неминуче веде до сумніву й заперечення наукових аксіом і тим хитає основи науки. Ось чому ті люди, які рухали науку вперед, були зазвичай глибоко віруючими.

Точно так само і мистецтво процвітає і дає задоволення людині в тому лише випадку, якщо воно пов’язане або безпосередньо з релігією і служить її цілям, або з однією з форм вираження релігійної потреби – служінням істині, добру і красі. Та обставина, що мистецтво завжди розвивалося і процвітало тоді, коли воно розкривало релігійну ідею, як це ми бачимо особливо наочно в італійському живописі, – зовсім не випадковий факт. І навпаки, сучасний футуризм, променизм, кубізм тощо є безсумнівним декадансом, занепадом мистецтва, бо люди загубили тут Бога і шукають нового центру у своїй убогій психіці. У результаті виходить уже не мистецтво, а кривляння, клоунська гримаса.

Слідом за мистецтвом і наукою і всі форми суспільної діяльності оживають і дають людині найвище задоволення тільки у зв’язку з релігією. А якщо так, то який сенс підміняти ідею Бога людськими кумирами? Якщо ці кумири вищого порядку, вони не дають повного і всебічного задоволення, якщо нижчого, то вони тільки руйнують життя і шкодять людині.

“Не сотвори собі кумира” (Вих. 20:4). Це перша умова розвитку духовної сили.

Мк. 1:35-45

“А вранці, вставши вдосвіта, вийшов і пішов у безлюдне місце, і там молився”.

Для виконання Свого високого служіння Іісус Христос, безсумнівно, мав духовні сили, які нескінченно перевищували сили звичайної людини. Наведений вірш першого розділу говорить нам, якими засобами Він ці сили зміцнював. Цим засобом була молитва.

У молитві, в духовному єднанні з Всемогутнім Отцем завжди шукав Він зміцнення, підбадьорення, розради. У цьому єдиному невичерпному джерелі всякої сили черпав Він нову міць для Свого служіння.

Але коли Він шукав цього єднання з Богом, Він завжди хотів бути один, далеко від людей.

У наведеному уривку в Марка читаємо: “вставши дуже рано… пішов у пустельне місце, і там молився”.

У Матфея: “І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті” (Мф. 14:23).

У Луки: “Він відходив у безлюдні місця і молився” (Лк. 5:16).

Молитва є Його першою справою. До сходу сонця, коли всі ще спали, Він залишав дім і місто, віддалявся у відокремлене місце, далеко від галасу і людей, шукаючи усамітнення і безмовності, щоб потай розмовляти з Отцем Своїм.

Палестинська природа сприяє такій зосередженості. Селище і місто галасливі, але поля безмовні; лише тільки-но віддаляється людина від останніх будинків, вона занурюється вже в повну тишу. Немає того неясного шуму, який здіймається з моря або чується з лісу. Лише гавкіт собак та віддалене виття шакала зрідка порушує безмовність, що витає над долинами і горами Палестини.

У ці хвилини найвищого напруження духовних сил ніщо не повинно було відволікати Господа від молитви; ніхто не повинен був порушувати Його єднання з Богом; ніхто не смів підслухати таємничу бесіду Сина з Отцем. Людський голос, нескромний погляд могли б перешкодити цілісності й повноті цього злиття з Богом, і Іісус Христос йшов від людей у пустельні місця.

Але не тільки ці хвилини найвищих проявів духовного життя оберігав Він від людей: Свої справи, благодіяння, чудотворення, в яких проявлялися Його духовна сила і любов, Він також хотів робити так, щоб ніхто про них не знав.

Коли Він зцілив прокаженого, читаємо ми: “І, глянувши на нього суворо, негайно відіслав його і сказав йому: гляди ж, нікому нічого не кажи” (Мк. 1:43-44).

З одного боку, Іісус хотів уникнути людської слави, яка найбільше перешкоджала Його месіанському служінню. Він не хотів уславитися чудотворцем, і не чудесами думав Він привертати до Себе серця людей. Але, з іншого боку, ця скромність добродіяння, це прагнення зберегти таємницю духовного життя мають й інші причини. У цій таємниці лежить одна з умов збереження і розвитку духовної сили.

Це ж заповідає Господь і Своїм послідовникам.

“Пильнуйте, не творіть милостині вашої перед людьми з тим, щоб вони бачили вас… У тебе ж, як твориш милостиню, хай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була таємна; і Отець твій, Котрий бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:1:3-4).

“Ти ж, коли молишся, увійди в кімнату твою і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Котрий втайні, і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:6).

“А ти, коли постишся, помасти голову твою і вмий лице твоє, щоб явитися постником не перед людьми, а перед Отцем твоїм, Котрий втайні; і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:17-18).

Таким чином, добродіяння в християнстві має бути скромним, а духовне, внутрішнє життя оточене таємницею, непроникною для людей і відкритою тільки Богові. Тільки тоді Господь благословляє внутрішнє ділання успіхом і дає плід духовного життя. Духовні сили, що виношені й розгорнулися в потаємницях душі, стають тоді настільки могутніми, що самі собою проявляються назовні, і приховати їх від інших стає вже неможливим. “Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно”.

Чому так? Чому духовне життя, відкрите для інших, убожіє неминуче і не приносить ні плоду, ні нагороди?

Насамперед тому, що Бог, Який Один повинен бути центром духовного життя, у цьому випадку легко може бути підмінений і справді майже завжди підміняється якимось кумиром, найчастіше кумиром марнославства і славолюбія, а це вже послаблює духовну силу людини, як це ми бачили в попередній бесіді. Коли людина робить свої справи напоказ, щоб прославляли її люди, вона вже, строго кажучи, перестає думати про Бога і служити Йому Єдиному. Вона служить тоді собі, своїй гордості, своєму самолюбству. Але, служачи собі, він і не має права вимагати нагороди від Бога, бо те, що йому треба – славу і похвалу, він уже отримує як нагороду від людей.

Якщо навіть, починаючи служити Богові, людина цілком чесна у своїх намірах і зовсім не дбає про власну славу й похвалу від людей, але щиро шукає тільки слави Божої, проте й у цьому разі фіміам мирської слави туманить голову, аплодисменти натовпу збуджують до них смак і марнославну любов, і, сама майже не помічаючи цього, людина починає їх хотіти та шукати, увесь час намагаючись запевнити себе, що вона служить тільки Богові. Потрібна велика моральна мужність і стійкість волі, щоб не піддатися спокусі й відштовхнути від себе цю славу світу цього, яка настирливо переслідує тих, хто від неї тікає.

Особливо слід це пам’ятати молодим і недосвідченим, але палким і захопливим людям, які вступили на шлях служіння Богові. На перших порах нічим так не спокушає їх диявол, як дурманом слави. Молодість, незвичайність явища, особливо в наш час, коли серед молоді майже вичерпалася і сама віра в Бога, ревність до подвигу, ще не поміркована досвідом, успіхи перших поривів – усе це мимоволі збуджує і привертає увагу натовпу. За увагою слідує схвалення, повага, пошана, часом схиляння, і під гіпнозом такого ставлення юний служитель Божий, найщиріший і найскромніший, починає мимоволі почуватися якимось надзвичайним героєм, що стоїть вище натовпу. Народжується гордість, яка тішиться досягнутою пошаною і вже починає шукати й вимагати її як належну данину поваги до своїх високих якостей, яких насправді ще й немає. Людській чутці спокусливо легко повірити й уявити себе гідним похвал, забуваючи, що натовп зазвичай є найгіршим цілителем моральних якостей і досягнутої висоти душі. Потім настає момент, коли пробуджена жага слави і людської пошани вже перестає задовольнятися досягнутими результатами. Починає здаватися, що повага натовпу слабшає, слава йде під ухил, загальна увага вже не збуджується. Тоді людина сама біжить за славою, намагаючись зупинити її занепад, і в цій гонитві забуває чисте служіння Богові, вже не заповіді і не волю Божу ставить законом свого життя, але підробляється під смаки натовпу, щоб зірвати хоча б хвилинний вибух аплодисментів, п’янку насолоду, що стали вже звичкою, пускається в фокусник, іноді в чисте шарлатанство. Скільки великих моральних сил, скільки гарячих щирих поривів загинуло таким чином! Скільки ошуканців і шарлатанів виробилося замість подвижників чистого християнства! О, диявол добре знає силу цієї спокуси, і, ймовірно, немає жодного чесного служителя Божого, якого він не провів би через вогонь цього випробування.

Я пам’ятаю одного подорожнього. Високий, сухий, але ще міцний, жилавий старий. Він носив під сорочкою на голому тілі страшенно важкий подвійний ланцюг, наглухо заклепаний на грудях і на спині. Його шапка являла собою важку свинцеву чашку фунтів у п’ятнадцять, обшиту хутром, яке вилізло. Довга, видовбана всередині палиця була теж налита свинцем. Завжди він носив на собі не менше двох пудів. Його важку, мірну ходу під акомпанемент дзенькотливих ланцюгів було чути здалеку. Плечі до кістки були проїдені важкими ланцюгами, і носити їх було, безсумнівно, справжньою мукою. У народі він користувався величезною повагою. Але одна риса ставила його подвиг під сумнів: він любив, коли зупинявся в селянських хатах, щоб його шанувальники обмацували його ланцюги, зважували на руках його шапку і палицю, і якщо ніхто не здогадувався цього зробити, він запрошував сам: “Підійди-но, подивися, які на мені вериги!” Повага і здивування людей приносили йому безсумнівне задоволення.

Він помер без покаяння, скорботною смертю. Звичайно, у нього могли бути інші заслуги перед Богом. Ніхто не сміє і не може судити чужу душу, крім Всезнаючого Господа, Якому відкриті всі таємниці серця. Але сам по собі подвиг, таким чином афішований, виставлений напоказ, незважаючи на всю свою складність і болісність, уже втрачав будь-яку моральну велич. У ньому було не більше гідності, ніж у фокусах мандрівного комедіанта, який на потіху натовпу їсть гумові калоші і товчене скло.

І в тому, і в іншому випадку люди прагнуть різними засобами збудити здивування натовпу і змусити про себе говорити.

“Амінь, кажу вам, вони вже отримують нагороду свою” (Мф. 6:2), – каже Господь.

Служіння Господу має бути бездоганно чистим. Чистим має бути і спонукання до нього. Таким чистим спонуканням є любов до Бога, і ніяка стороння домішка, особливо якщо в ній є бруд егоїзму і гордості, не може бути тут допущена. Заради власної любові до Бога і заради того, щоб здобути взаємне благовоління Боже, трудилися святі подвижники. Але коли людина, служачи Богові, прагне цим шляхом досягти особистої вигоди або слави, тоді цінність її служіння або зменшується, або зводиться до нуля, залежно від кількості егоїстичної домішки. Нагорода служіння, яка насамперед отримується у формі нових духовних обдарувань або зростання духовної сили, може бути досягнута. Тому необхідно весь час суворо й пильно стежити, щоб ніщо в духовному житті не робилося через сторонні спонукання і щоб черв’ячок марнославства, який прекрасно вміє ховатися за зовні пристойними приводами й софізмами, не заповз до душі, інакше він легко розів’ється на змію, яка висмокче всі духовні сили.

Ось чому святі отці так остерігалися у своєму житті навіть випадкового цікавого стороннього погляду і оточували свій подвиг глибокою таємницею.

В один із суворих східних монастирів у Панеро до преподобного Йосифа, великого постувальника і подвижника, прийшов одного разу якийсь пресвітер Євагрій зі свитою. За старих часів знамениті своїм життям монастирі часто відвідували благочестиві прочани, які шукали у досвідчених старців-іноків уроків і настанови. Цю ж мету мав і Євагрій, який сам уже починав вправлятися в подвижництві та дещо в цьому встиг. Йому хотілося особисто бачити справжнє чернече життя, яке він міг би взяти як приклад для наслідування. Для цього і прийшов він до святого Йосипа, монастир якого славився своєю суворістю.

Подорожніх прийняли дуже привітно, але яким було розчарування Євагрія, коли в образі монастирського життя він не помітив ні тіні суворого подвижництва, нічого особливого, що виправдовувало б репутацію обителі. Богослужіння були нетривалі, рукоділля і послух здавалися легкими, а трапеза, до якої запросили Євагрія зі свитою і яку розділяв із ними преподобний Іосиф, зовсім не свідчила про суворий піст. Стіл був простий, але поживний і різноманітний. Подали овочі, фрукти – все, що тільки було в монастирі, навіть вино.

Один із супутників Євагрія не витерпів.

– Наш пресвітер, – сказав він, – їсть тільки хліб із сіллю!..

Преподобний Йосиф начебто не чув цього зауваження, в якому чувся осуд, і спокійно продовжував трапезу.

З важким серцем пішов Євагрій із монастиря, шкодуючи про втрачену працю і час. Йому здавалося, що він нічого не придбав для душі, і він поспішав в інші обителі. Але дорогою їх застав густий ранковий туман. У піщаній пустелі, де все так рівно й одноманітно, визначити напрямок взагалі важко. У тумані це виявилося неможливо. Подорожні заблукали. Довелося повернутися назад до монастиря святого Йосифа.

Коли вони підійшли до монастирських стін, до них донісся спів. Мабуть, тривало богослужіння. Це їх здивувало: раніше в цю годину служби в монастирі не відбувалося.

Євагрій із супутниками вирішили почекати біля воріт, щоб не порушувати своєю появою молитви ченців. Їм довелося чекати дуже довго – кілька годин.

– Що це вони розспівалися? – подумав Євагрій. – Ніколи нічого подібного не було…

Втративши терпіння, він постукав. Їх впустили і негайно провели в загальну трапезну, куди незабаром прийшла і монастирська братія, яка закінчила богослужіння.

Прийшов і преподобний Йосиф, який благословив трапезу і запросив стомлених подорожніх розділити братський обід. Але який обід! Маленький шматочок хліба і жменя сушених фініків! Вина не було і в помині. Замість нього – солона вода, взята, вочевидь, із якоїсь приморської калюжі. Євагрій не міг приховати свого здивування.

Преподобний Йосиф подивився на нього з доброю, спокійною посмішкою.

– Ти дивуєшся, брате? – сказав він. – Але це наше звичайне життя, а те, що ти бачив раніше, було справою любові: так приймаємо ми гостей. Своє справжнє життя ми зазвичай не відкриваємо…

І подякував Богові Євагрій, що Він не залишив його в первісній омані й удостоїв бачити істинно чернече життя і смиренність.

Так уміли преподобні отці приховувати своє подвижницьке життя, боячись людської слави.

Але не тільки ця свята боязнь обумовлювала скромність і таємницю їхнього життя. Були й інші внутрішні, глибші причини, що вимагали того ж, насамперед – їхня велика любов до Бога.

Любов до Бога вимагає внутрішньої самотності, внутрішнього відчуження від людей, від світу. “Хочу бути тільки з Богом! І ніхто більше мені не потрібен!” – таке бажання любові, що зростає і розвивається. На відомих ступенях вона стає ревнивою і винятковою. Люди йшли в пустелі, лісові хащі, на безлюдні острови, ховалися в недоступних гірських ущелинах і прірвах з єдиною метою – бути тільки з Богом, насолоджуватися повним єднанням з Ним, не збентеженим людським шумом і суєтою. Щира любов цурається і не допускає сторонніх у своє заповідне коло. У думці – “мене і Бога об’єднує таємниця” – криється велика чарівність любові, і кожна зайва людина, кожний нескромний погляд, що проник у цю таємницю, порушує цю чарівність і відчувається люблячою душею майже як образа. Поступово, у міру розвитку любові, єднання з Богом, злиття з Ним, або, як виражається преподобний Ісаак Сирин, “спочиття в Бозі” стає дедалі повнішим та винятковішим, і в цьому “спочитті” душа знаходить і свою нагороду, і своє блаженство. Нічого іншого не треба. Брязкальця людської слави, убога мішура мирської розкоші, поклоніння раболіпного натовпу – усе-все відходить у далечінь і здається таким нікчемним, дрібним, непотрібним у цьому захопливому, сліпуче сяючому, палаючому захопленням потоці Божественної любові.

Цей підйом до Бога і єднання з Ним зовсім не означає, однак, повного розриву з людьми, тим паче – нехтування або вороже ставлення до них, у чому часто несправедливо звинувачують подвижників християнства. Ні, тут відзначається лише внутрішнє відчуження від їхнього суєтного, мирського життя, від їхнього поганого боку, від їхніх грішних прихильностей, пристрастей і вад. Найкраща сторона людини, незгладимий образ Божий, закарбований навіть і в грішній душі, незмінно привертає увагу і захоплює подвижника і ніколи не втрачає його любові, повної здивування і схиляння перед досконалістю Божою, яка відобразилася у творінні: Бога він любить і в людях, але він їх уникає не тільки тому, що любляча душа, яка ревно береже свою таємницю, страждає від їхньої настирливості та нескромності, а й тому, що в спілкуванні з ними, принаймні доти, доки подвижник не утвердився остаточно в любові Божій і не набув стійкості твердої, як скеля, криється для нього велика небезпека спокуси. Забуті образи минулого, відкинуті приманки мирського життя, старі прихильності можуть легко воскреснути з колишньою силою і, якщо навіть виявляться безсилими відірвати від Бога і повернути до колишнього, все ж таки неминуче схвилюють душу, позбавлять її спокою, затуманять у свідомості думка про Бога, порушать повноту єднання з Ним, послаблять прагнення до Нього і водночас духовні сили подвижника. Спогади минулого для людини, яка зреклася світу, – завжди кайдани в її прагненні до досконалості, і чим більше любові й ніжності було пов’язано з ними, тим вони важчі. Цим пояснюється та завзятість, з якою пустельники і самітники часто відмовлялися бачити найближчих людей. Але коли подвижник уже утвердився в любові до Бога і коли світ втратив для нього всяку принадність, як непридатне ганчір’я, і вже не хвилює душу спокусами, тоді він нерідко, підкоряючись волі Божій, повертається до людей, несучи їм свій духовний досвід, свою любов і благодатні сили, виплекані самотністю. У душі людини він бачить тоді тільки найкращий її бік, бачить Бога, якого він безмежно любить, а пороки і пристрасті вже безсилі викликати в ньому інший відгомін, окрім відрази до них і глибокого жалю до людини, зараженої ними, яка страждає від них. У спілкуванні з людьми для неї вже немає такої небезпеки спокуси, як раніше.

Але і в цих умовах особисте внутрішнє життя подвижника залишається закритим для людей. Воно завжди закрите.

Людям відкрита тільки мудрість духовного досвіду, але не таємничі переживання душі. Двері в цю кліть завжди замкнені наглухо, як вимагає Господь.

З цього боку особливо цікавий подвиг юродства, коли подвижники найбільшої святості, перебуваючи в постійному спілкуванні з людьми, ховають чистоту і святість своєї душі під маскою дивацтва та диких витівок так майстерно, що натовп нерідко сприймає їх за божевільних і дарує презирством і глузуванням, не вміючи розгледіти в цій брутальності й дикості золота духовної висоти й подвигу.

На сході, в одному з Тавеннських монастирів, жила колись одна жінка, ім’я якої сестрам обителі було навіть невідоме. Завжди брудна, обірвана, з нечесаним, збитим, наче повсть, волоссям, вона була предметом постійних насмішок і образ. Часто вона здавалася п’яною. Її нерідко бачили, як вона валялася в брудних стічних канавах або у відхожих місцях, хропела в непробудному сні. Ходила вона хитаючись і спотикаючись, бурмочучи про себе незв’язні слова. Не раз сестри хотіли видалити її з монастиря, і тільки жаліслива ігуменя, жаліючи нещасну, терпіла її в обителі. Але одного разу вночі одна цікава черниця підглянула за нею, коли та за звичаєм сховалася у відхожому місці, і була вражена: замість брудної, п’яної шльондри перед нею була свята в дивній величі молитовного натхнення. Юродива уклінно молилася. Її бліде, худе обличчя сяяло щастям і захопленням, і неземне світло струменіло від неї, висвітлюючи все навколо. Вранці черниця розповіла сестрам про те, що бачила вночі. Кинулися шукати подвижницю, щоб просити в неї вибачення за завдані образи, і не знайшли. Вона зникла. Залишатися там, де подвиг її був відкритий і де відтоді на неї чекали слава й шана, вона не могла і не хотіла.

Такою страшною ціною купують юродиві таємницю свого життя. Навіть перед тими, кому вони хочуть зробити добро, вони вміють замаскувати свій добрий порив і таким шляхом уникнути подяки.

Святий Андрій, візантійський юродивий, звичайно все, що отримував від своїх шанувальників, роздавав жебракам, але робив це дуже своєрідно. Коли він зустрічав особливо нужденного бідняка, якому він хотів віддати свої гроші, він починав із ним суперечку. Сварка скоро переходила в сварку, яка, здавалося, ось-ось скінчиться бійкою. У пориві гніву Андрій вихоплював раптом із кишені жменю монет, мідних, золотих, срібних і з розмаху кидав їх у свого суперника. Потім повертався, наче оскаженілий до останнього ступеня, і тікав без оглядки, не бажаючи мати з ним більше жодної справи. Це була його милостиня.

Зберігання таємниці внутрішнього життя має і виховне значення. Цим шляхом релігійне почуття людини і її любов до Бога стають зосередженішими і гарячішими. Відкрита піч жару не тримає, або, як казала преподобна Синклітікія, “якщо в лазні часто відчиняють двері, то скоро випустять усю пару”. Так і душа, занадто відкрита для сторонніх поглядів, скоро втрачає свою зосередженість; почуття, доступне багатьом, легко розпорошується, духовна сила витрачається і зникає марно. Фізики знають цей закон: пара має силу і пружність тільки в герметично закритому приміщенні.

Говорячи про таємницю духовного життя, слід додати два зауваження про межі необхідної скритності.

По-перше, необхідно весь час пам’ятати, що приховування внутрішнього життя має на меті користь душі, оберігаючи її від славолюбію, марнославства, від сторонніх домішок у почутті любові до Бога, від розпилення духовної сили тощо. Отже, там, де цих небезпек немає, там скритність не потрібна. Тому само собою зрозуміло, що у стосунках, наприклад, до духовної особи або до духовного керівника про скритність не може бути й мови. Тут вона не тільки нічим не виправдовується, але прямо шкідлива. Духовний досвідчений керівник на перших порах абсолютно необхідний, бо без сторонніх вказівок і неупередженої оцінки явищ духовного життя легко відхилитися на хибний шлях і впасти в спокусу, і, звісно, душа початківця-рухопця має бути перед ним уся відкритою, тим паче, що диявол, звичайно, навмисно збуджує недовіру до духівника або до старця і вимагає закрити від нього потаємні місця серця, побоюючись, що досвідчений погляд останнього легко розрізнить ті підступи, якими він збирається обплутати новоначальника-ченця.

По-друге, побоювання відкрити таємницю свого життя не повинно зупиняти людину від роблення добрих справ. Іноді, наприклад, на очах людей не хочуть творити милостиню і залишають бідняка без допомоги під тим приводом, що бажають уникнути слави і похвали людської. Звичайно, це неправильно. Важливо, щоб ти не думав і не шукав слави, а якщо вона дістається на твою долю без твого бажання, за це Господь не засудить. Навіть у тому разі, якщо у твоєму серці є справді черв’ячок марнославства і, роблячи добро, ти не проти цим привернути увагу людей і заслужити їхнє схвалення, все-таки краще не відмовлятися зробити добру справу.

До одного старця-пустельника прийшов молодий чернець.

Авва, – сказав він, – коли я роблю добро, помисел говорить мені, що я добре роблю, і це мене бентежить. Я боюся, як би не розвинувся дух гордості.

Сину мій, – відповів старець, – було два хлібороби, у яких для посіву була тільки погана пшениця, змішана з різним сміттям і насінням бур’янів. Один із них зовсім відмовився сіяти, не бажаючи свою працю витрачати для поганого врожаю, який неминуче мав вийти від посіву такого зерна. Інший посіяв і зібрав трохи пшениці, хоча й поганого сорту та засміченої. Був голодний рік; він усе-таки просочився, хоча й насилу. Перший же опинився в безвихідному становищі. Який із них вчинив краще?

Думаю, що той, який посіяв, – сказав чернець.

Так і ми, – підсумував старець, – сіятимемо пшеницю добрих справ, хоч би до неї й було домішано сміття поганих спонукань!