Святитель Феофан Затворник високо цінував творіння преподобного Симеона і часто рекомендував своїм духовним чадам цей “…скарб неоціненний. Сильніше за всіх він вселяє ревність про внутрішнє благодатне життя… Як наполегливо викладає він суть справи життя християнського, виводячи її в усьому просторі від Господа Спасителя – виключно. І все в нього так ясно викладається, що беззаперечно підкорює розум і вимагає покори”, – свідчив у листах святитель під час роботи над перекладом. Головний предмет повчань святого Симеона – подвиг у Христі сокровенний. Він пояснює шляхи внутрішньої боротьби, навчає методам вдосконалення, примушує подвизатися переважно проти духовних пристрастей, проти помислів і спонукань гріховних. Преподобний Симеон говорить про це так, як тільки може говорити людина, яка вивчила досвідом життя моральне, притому не рік, а десятки років. Твори його – найбагатша скарбниця думок про життя духовне, що з силою діють на душу, яка прагне благочестя.

Слово 1

(1) У чому полягав злочин Адама? – (2) Як через його злочин всі люди стали тлінними та смертними? – (3) Як милостивий і людинолюбний Бог через ікономію втілення позбавив рід людський від тління і смерті? – (4) І в чому полягає таїнство хреста і триденного погребіння Господа Бога і Спаса нашого Іісуса Христа?

1. Первозданний Адам, будучи в раю, впав, за навіюванням змія, у гордість і, за мрією бути богом, як сказав йому диявол, скуштував від древа, з якого Бог наказав йому не їсти. За це відданий він великим покаранням – тлінню і смерті, для смирення гордині його. Але коли Бог засуджує на що-небудь, то дає і вирок, і вирок Його стає ділом, і карою вічною, і вже ніякої немає можливості знищити цю кару, яка буває за Божественним визначенням. Подумай же тепер: Адам згрішив великим гріхом, тому що словам Бога не повірив, а словам змія повірив. Порівняй Бога і змія, і побачиш, який великий був гріх премудрого Адама. За великою мудрістю своєю він дав імена всім тваринам; але коли від усієї душі повірив він змію, а не Богові, то Божественна благодать, що спочивала в ньому, відступила від нього, бо він став ворогом Богові, через невір’я, яке показав до слів Його. Адам подумав, що Бог позаздрив йому і не хотів, щоб і він знав добре й лукаве, і для того заповідав йому не їсти з древа пізнання добра і зла, щоб і він не став богом, подібним до Бога, який створив його. І скуштував, і одразу пізнав наготу свою, і замість того, щоб стати богом, став тлінним, і як тлінний – смертним.

2. І ось, як бачиш, вирок Божий перебуває назавжди карою вічною. І стали ми люди всі і тлінні, і смертні, і немає нічого, що могло б усунути цей великий і страшний вирок. Коли ж немає можливості відсторонити це покарання, то яка після цього користь від мудрості, чи від багатства, чи від влади, чи й від усього світу? Заради цього Всевишній Син Божий, Господь Іісус Христос прийшов, щоб упокоритися замість Адама, – і справді смирив Себе навіть до смерті хресної. Слово ж хресне, як говорить Писання, таке: проклятий всякий, хто висить на дереві (Гал. 3:13). – Адам, ніякої не маючи потреби, взяв від плоду цього дерева (від якого Бог заповідав йому не їсти, погрожуючи, що щойно скуштує, помре), скуштував, і помер. Потрібно знати, що як людина має тіло і душу, то смертей у неї дві: одна – смерть душі, інша – смерть тіла, так само як і два безсмертя – душевне і тілесне, хоча те й інше в одній людині, бо душа і тіло – одна людина. Так душею Адам помер одразу, щойно скуштував, а потім, через дев’ятсот тридцять років, помер і тілом. Бо як смерть тіла є відокремлення від нього душі, так смерть душі є віддалення від неї Святого Духа, Яким Бог, благословив людині бути осяяною, Який створив її, щоб вона жила подібно до Ангелів Божих, котрі, будучи завжди осяяними Духом Святим, перебувають нерухомими до зла. З цієї потім причини і весь рід людський став таким, яким став через падіння праотець Адам, – смертним, тобто по душі і по тілу. Людини, якою створив її Бог, не стало більше у світі, і можливості не було, щоб хто-небудь став таким, яким був Адам до порушення заповіді. А необхідно було, щоб така людина була.

3. Отже, Бог, бажаючи мати таку людину, якою на початку створив Адама, послав за останніх часів на землю Сина Свого Єдинородного, і Він, прийшовши, воплотився, прийнявши досконалу людську природу, щоб бути досконалим Богом і досконалою людиною, і Божество мало в такий спосіб людину, гідну Його. І ось людина! Іншої такої не було, немає і не буде. Але для чого став таким Христос? Для того, щоб дотриматися закону Божого і заповідей Його і щоб вступити в боротьбу і перемогти диявола. Те й інше відбулося в Ньому само собою. Бо якщо Христос є той самий Бог, Який дав заповіді і закон, то як можна Йому було не дотриматися того закону і тих заповідей, які Сам дав? І якщо Він Бог, як і є воістину, то як можливо було Йому бути спокушеним або обдуреним якою-небудь хитрістю диявола? Диявол, щоправда, як сліпий і безглуздий, повстав проти Нього бранню, але це попущено було для того, щоб здійснилося якесь велике і страшне таїнство, а саме, щоб постраждав Христос безгрішний і через це отримав прощення Адам, що згрішив. Для цього і замість древа пізнання був хрест, замість ступання ніг, якими прабатьки йшли до забороненого древа, і замість простягання рук їхніх, які вони простягали, щоб узяти плід древа, були прибиті до хреста непорочні ноги й руки Христові, замість вживання плоду було вживання жовчі й оцту, і замість смерті Адама – смерть Христова. Потім що було? Лежав Христос у гробі три дні, заради таїнства Пресвятої Трійці, щоб показати, що хоча втілився і постраждав один Він – Син, проте ікономія це є діло Пресвятої Трійці. У чому ж ця ікономія? Одна Особа Святої Трійці, саме, Син і Слово Боже, втілившись, приніс Себе плоттю в жертву Божеству Отця, і Самому Синові, і Духу Святому, щоб благосклонно прощено було першу провину Адама заради цієї великої та страшної справи, тобто заради цієї Христової жертви, і щоб силою її звершувалося інше, нове народження та відтворення людини в святому Хрещенні, у якому й очищуємось ми водою, що розчинена з Духом Святим. Відтоді люди хрестяться у воді, занурюються в неї і виймаються з неї тричі, на образ триденного погребіння Господнього, і після того, як помруть у ній усьому цьому злому світові, у третьому вийманні з неї являються вже живими, немов би воскреслими з мертвих, тобто душі їхні оживляються і знову приймають благодать Святого Духа, як мав її й Адам до злочину. Потім (хрещені) помазуються святим миром, і за допомогою його помазуються Іісусом Христом, і благоухають надзвичайно. Ставши таким чином “гідними того, щоб бути спільниками Бога, вони вкушають Плоть Його і п’ють Кров Його, і за допомогою освячених хліба і вина стають співтілесними і співкровними тому, хто втілився і приніс себе в жертву Богові. Після цього вже неможливо, щоб над ними панував і тиранив гріх, як над богами по благодаті. Оскільки Адам підпав під клятву, а через нього і всі люди, що від нього походять, вирок же про це Божий ніяк не міг бути знищений, то Христос був за нас клятвою, через те, що повішений був на хресному дереві, щоб принести Себе в жертву Своєму Отцю, як сказано, і знищити вирок Божий надлишковим достоїнством жертви. Бо що більше і вище Бога? Як у всьому цьому видимому творінні немає нічого вищого за людину, бо все видиме і створено для людини, так Бог незрівнянно вищий за все створене, і ніщо не може йти з Ним у порівняння, ані все видиме й невидиме створіння. Таким чином Бог, Який є незрівнянно вищий за все видиме і невидиме творіння, сприйняв єство людське, яке є вищим за все видиме творіння, і приніс його в жертву Богові й Отцю Своєму. Усоромившись такої жертви, скажу так, і вшанувавши її, Отець не міг залишити її в руках смерті, чому й знищив вирок Свій і воскресив із мертвих, по-перше, і на початку, Того, Хто дав Себе в жертву, у спокуту та на заміну за споріднених з Ним людей, а потім, в останній день закінчення світу, воскресить і всіх людей. Утім, душі тих, які вірять в Іісуса Христа, Сина Божого, у цю велику і страшну жертву, Бог воскрешає в теперішньому житті, і знаменням цього воскресіння слугує благодать Святого Духа, яку дає Він душі всякого християнина, немов би іншу душу. Така душа християнина тому називається і вірною, що їй довірено Святого Духа Божого, і вона прийняла Його, – Духа Божого, Який є життям вічним, тому що Святий Дух є Богом вічним, який походить із вічного Бога і Отця.

4. Оскільки в такий спосіб хрест став ніби жертовником цієї страшної жертви, бо на хресті помер Син Божий за гріхопадіння людей, то справедливо хрест і вшановують, і поклоняються йому, і зображають як знамення спільного для всіх людей порятунку, щоб ті, хто поклоняються древу хреста, звільнялися від клятви Адамової й одержували благословення та Божу благодать на творення всілякої чесноти. Для християн хрест – величання, слава і сила, бо вся наша сила в силі розп’ятого Христа; уся гріховність наша вмертвляється смертю Христа на хресті, і все піднесення наше й уся слава наша в смиренності Бога, Який до того упокорив Себе, що благоволив померти навіть між лиходіями й розбійниками. З цієї причини християни, які вірять у Христа, знаменують себе знаменням хреста не просто, не абияк, не з нехтуванням, а з усією увагою, зі страхом, з трепетом і з крайнім благоговінням. Бо образ хреста показує примирення і співдружність, у яку вступила людина з Богом. Тому й демони бояться образу хреста, і не терплять бачити знамення хреста зображуваним навіть і в повітрі, але тікають від цього одразу ж, знаючи, що хрест є знамення співдружності людей із Богом, і що вони, як відступники й вороги Богові, віддалені від божественного лиця Його, не мають більше волі наближатися до тих, котрі примирилися з Богом і з’єдналися з Ним, і не можуть більше спокушати їх. Якщо й здається, що вони спокушають деяких християн, то нехай знає кожен, що це борються вони з тими, які не пізнали як слід високого таїнства хреста. Ті ж, які зрозуміли це таїнство і насправді досвідчено пізнали владу і силу, яку має хрест на демонів, пізнали також, що хрест дає душі міцність, силу, сенс і божественну мудрість, – ці з великою радістю вигукують: я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Іісуса Христа, котрим для мене світ розп’ятий і я для світу (Гал. 6:14). Отже, оскільки знамення хреста велике, то всякий християнин має обов’язок здійснювати його зі страхом і з трепетом, з благоговінням і увагою, а не просто і абияк, за звичкою тільки і з нехтуванням, бо в міру благоговіння, яке хто має до хреста, отримує він відповідну силу і допомогу від Бога, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Слово 2

(1) Про те, що єство людське через втілення Сина і Бога Слова приходить знову до благополуччя, тобто в той добрий і божественний стан, у якому було воно до злочину Адама. – (2) Також про закон природний, писаний і духовний. – (3) Ще про те, яким способом може хто прийти до благополуччя. – (4) І які справи роблячи, можемо ми увійти в царство небесне.

1. Оскільки єство людське втратило своє благополуччя через злочин Адама, то необхідно дізнатися нам, що таке був Адам перед втратою благополуччя, і в чому полягало це благополуччя, або той добрий і божественний стан, який мала людина перед злочином. Святі отці кажуть нам, що Бог став людиною для того, щоб через воплочення Своє знову піднести єство людське до благополуччя. Чому треба нам дізнатися, яким це чином через утілене домоуправління Христове людина знову приходить до благополуччя.

Бог на початку, коли створив людину, створив її святою, безпристрасною і безгрішною, за образом і подобою Своєю, і людина точно була тоді подібна до Бога, що створив її. Бо святий, безгрішний і безпристрасний Бог і творіння творить святі, безпристрасні й безгрішні. Але оскільки непомінюваність і незмінюваність є властивістю одного безпочаткового і нествореного Божества, то створена людина природно була перемінювана і змінювана, хоча мала спосіб і можливість, за Божої допомоги, не піддатися переміненню і зміні.

Так свята була людина і, як свята, не мала потреби ні в якому законі, бо для праведника закон не потрібен. Яка потреба в законі для святого, безпристрасного і чистого? Закон наказує робити добро і не робити зла. Але Писання говорить, що побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно (Бут. 1:31). Отже, коли все було дуже добре, то яка була потреба людині в навчанні, що добре і що не добре? Оскільки не було нічого, що не було б украй добре, то й не мала потреби в законі божественна ця людина.

2. Утім, оскільки в його владі було куштувати від усякого древа райського, ще ж і від самого древа життя, то йому дана була заповідь не куштувати від одного тільки древа, щоб знав, що він перемінний і змінний, і остерігався, і перебував назавжди в тому доброму і божественному стані. Бог тими словами, які сказав йому, даючи заповідь, що якщо скуштує – помре, давав йому розуміти, що він змінний.

Так – тоді, в раю, не потрібен був закон, ні писаний, ні духовний. Але після того, як людина скуштувала від того забороненого древа і померла гіркою смертю, тобто відпала від Бога і зазнала розтління, – тоді, щоб зовсім не відійшла вона від усякого добра (оскільки зло сильно поширилося в роді людському й поневолювало її насильно, внаслідок тяжкого розслаблення, якого зазнала вона через розтління), дано було їй закон, щоб показував, що добре, а що погано. Бо людина стала сліпою, вийшла з розуму і втратила сенс, чому й потребувала навчання, як написано в Псалмах: відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу (Пс. 118:18). Подай мені розуму, й хай я навчусь Твоїх заповідей (73). Бачиш, у який жалюгідний стан прийшла людина і як тому мала потребу в писаному законі? Бо після того, як впала вона, не могла вже знати навіть і цього світу, якби спершу не була згори від Бога просвічена знанням щодо нього.

Після ж, коли прийшов Христос і так тісно з’єднав у Собі Божество з людством, що два ці, вкрай віддалені, тобто Божество й людство, стали єдиною особою, хоча перебували незмішаними й незлиянними, – відтоді людина зробилася вже немов би світлом, через з’єднання з ним, першим і невечірнім світлом Божим, і не має більше потреби в жодному писаному законі, бо Божественна благодать Іісуса Христа, що перебуває з нею і в ній, приносить їй благополуччя, тобто любов, радість, мир, довготерпіння, доброту, милосердя, віру, лагідність і стриманість. Чому апостол Павло, перерахувавши такі плоди Святого Духа, каже наприкінці: “На таких немає закону” (Гал. 5:22-23), бо для праведника не потрібен закон. Хто ж не має ще таких плодів Святого Духа, той і не Христовий, як каже апостол: коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його (Рим. 8:9). Такому належить подвизатися і постаратися про те, щоб стати Христовим, нехай не марно вірить у Христа, – в такому разі Христос не приносить йому користі анітрохи. Усе старання і весь подвиг його повинен бути звернений на те, щоб здобути Дух Христовий, і в такий спосіб приносити плоди Духа Святого, бо в цьому і полягає духовний закон і благополуччя.

3. Якщо ж людське єство приходить знову в благополуччя, як було спочатку, через втілення Христове, і немає ніякого іншого способу і ніякої іншої сили, або мудрості, або праці і подвигу, щоб людське єство знову прийшло в благополуччя і стало, як було спочатку створено, але перебуває єдино в руці Бога, який дав їй буття, і те, щоб дарувати їй благобуття, і в інший спосіб цього досягти ніяк не можна, то яка потреба марно трудитися, подвизатися заради цього самими одними своїми подвигами, читаннями, стражданнями, томлінням себе голодом, спрагою й молитвами? І якщо такі й подібні злостраждання бувають марні й непотрібні для того, хто не відає великого цього таїнства (порятунку), то на кожному християнині лежить обов’язок навчитися його й пізнати його, щоб не потрудитися даремно в тих стражданнях і не дозволити загинути (і за них) душі своїй, що найстрашніше від усякого іншого лиха. Бо всі такі й подібні злостраждання треба піднімати не для того, щоб прийти до благополуччя, а для того, щоб зберегти благополуччя, яке прийняли ми колись через святе Хрещення, адже скарб цей важко зберігається, і нам слід добре пильнувати, щоб зберегти його, як говорили святі отці. І в майбутньому житті християнин не буде випробовуваний, чи відрікся він від світу, чи постився він, чи здійснював бдіння, чи молився, чи плакав, чи робив інші добрі діла, які здійснював у теперішньому житті, але буде ретельно випробовуваний, чи має він будь-яку подобу до Христа, як син до батька, як каже й Павло: діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос (Гал. 4:19). Бо всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися (Гал. 3:27).

4. Ті, які охороняють браму Царства Небесного, якщо не побачать у християнині подібності до Христа, як сина до батька, ніяк не відчинять йому їх і не дадуть увійти. Бо як подібні до старого Адама, що переступив заповідь Божу, перебувають поза Царством Небесним, незважаючи на те, що вони анітрохи не винні в тому, що подібні до праотця Адама, так і християни, подібні до нового Адама, їхнього Отця Христа, входять до Царства Небесного, незважаючи на все те, що вони подібні до Христа, не є їхньою власною справою, тому що це здійснюється за допомогою віри, яку вони сприймають у Христа.

Подобу ж Христу становлять істина, лагідність, правда, і разом з ними смиренність і людинолюбство. Істина вбачається у всіх словах, а лагідність – у всіх протислів’ях, бо лагідний, чи то похвалами оточений, чи осудами, зберігає себе безпристрасним, і ні похвалами не звеличується, ні осудами не засмучується. Правда вбачається у всіх справах: бо як визначаємо ми тяжкість речей за допомогою терезів і як дізнаємося якість золота через потирання його об камінь, так у жодному починанні не виходимо ми за межі правди, якщо водночас утримуємо в пам’яті ті міри (способи виміру або терези), які дарував нам Господь наш (заповіді). Смирення є ніби неокрадана скарбниця, що влаштовується в тому розумі, який носить переконання, що тільки силою благодаті, прийнятої від Христа, є в ньому виявлені добрі якості, тобто істина, лагідність і правда. Людинолюбство є подоба Богові, бо воно благотворить усім людям, і благочестивим, і нечестивим, і добрим, і злим, і знаним, і незнайомим, як і Сам Бог усім благотворить, світить сонце на праведних і неправедних, дощить на злих і благих. Отже, ті, які прийняли це від Христа, від Нього мають подобу до Нього, як син від батька має подобу до батька, бо син не буває інакше, як із єства батька свого. Для того Бог став людиною, і через таке з’єднання Божества з людським єством царює Божество над єством людським, як написано: “і в величності Своїй сідай, та й верхи помчися за справи правди, і лагідности та справедливости” (Пс. 44:5). Отже, над ким не воцарився Христос через ті чесноти, про які ми сказали, той не подібний до Христа, як до батька, і недостойний ввійти в Царство Небесне. Воістину так є. Чому зайві всі інші подвиги, якщо не бувають заради них. Постараємося ж і ми, браття, стати подібними до Христа за допомогою тих чеснот, щоб сподобитися Царства Його. Йому слава і держава на віки вічні. Амінь.

Слово 3

(1) Про те, що нам належить випробувати самих себе, чи маємо ми блаженства Христові, бо вони (чесноти, що ними вказуються) є знаком печатки (Христової).

1. Браття мої возлюблені! Якщо хто з нас не закарбований і не має на собі печатки Господа нашого Іісуса Христа, нехай поспішає якнайшвидше, щоб закарбуватися; якщо не маємо знамення благодаті Святого Духа, то будемо подвизатися в усілякий спосіб, щоб сприйняти його. Бо смерть не панує над душами, які увічнені всепречистою кров’ю Христовою і благодаттю Святаго Духа, і вовк уявний, диявол, не терпить споглядання (відвертається) на печатку Пастиреначальника Христа, якою увічнює Він овець Своїх. Так, браття мої християни, не терпить. Заради цього намагаймося старанно робити всі справи, які угодні Христові, щоб сподобитися увічнення від Нього, щоб без остраху пережити решту часу життя нашого; і не це тільки, а й нехай отримаємо милість від Нього і гідними станемо відчути таїнства Христа, відчути, кажу, не словом тільки, чи слухом і переказами, а справою й дієвістю.

Як же ділом пізнає хто таїнства Божі? – Прислухайся, та зрозумієш. Іісус Христос говорить у Святому Євангелії: блаженні вбогі духом, бо тих є Царство Небесне (Мф. 5:3). Чуючи це, мусимо ми подумати в розумі своєму й добре дослідити самих себе, чи такі ми, тобто чи вбогі ми духом, щоби Царство Небесне було власне нашим, і стільки власне нашим, щоби ми в почутті душі були засвідчені, що здобули вже Царство Небесне й маємо багатства його вірно, тож без усякого сумніву відчуваємо, що перебуваємо всередині нього, й звеселяємось, насолоджуючись благами, що перебувають там, усередині. Бо Господь говорить нам, що Царство Небесне всередині нас є. Знамення ж і доказ, який показує, що Царство Небесне істинно є всередині нас, є наступне: якщо ми не жадаємо ніяких тимчасових благ світу цього, ні багатства, ні слави, ні задоволень, ні жодних мирських або плотських насолод, але віддаляємося від усього цього й відвертаємося всією душею й усім серцем так само, як піднесені царською честю і владою віддаляються від тих, що кружляють у блудоділлях, і як ті, що звикли носити чисте вбрання та намащуватися мирами й пахощами, відвертаються від нечистих місць і смороду. А хто не відвертається від усього цього, але має пристрасть до будь-чого з того, про що ми сказали, той не бачив Царства Небесного, не відчував запаху, не вкушав солодощів і пахощів Його.

І знову говорить Христос: блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться (Мф. 5:4). Подивимося ж знову й дослідимо, чи маємо ми плач, і що це за розрада, яка, як каже Господь, настане після плачу? Раніше сказав Він, що блаженні вбогі духом, бо їх є Царство Небесне. А вбогі духом не мають, як ми сказали, жодної пристрасті до благ цього світу і не думають про них з насолодою, але ненавидять їх і відвертаються від них. Отже, хто знехтував усім світом, хто віддаляється від нього думкою більше, ніж тілом, і не має потягу до жодного з видимих благ, той чим мирським може бути засмучений або втішений? І тому, хто має Царство Небесне і веселиться всередині нього щодня, як можливо плакати? До того ж Господь сказав, що ті, котрі плачуть, приймають втіху. Але прислухайтеся, прошу вас, щоб зрозуміли силу слова цього.

Вірна людина, яка добре завжди слухає заповіді Божі, коли, творячи все, що вимагають вони, подумає про висоту їхню, тобто про те непорочне життя й чистоту (які вони зображують), тоді, досліджуючи міру свою, знайде себе вкрай немічним і безсилим досягти цієї висоти заповідей, знайде, що він вкрай злиденний і недостойний прийняти Бога, або подякувати Йому і прославити (упокоїти в собі), оскільки не здобув ще у власність собі ніякого блага (нічим упокоїти). Але такий, розмірковуючи про все, сказане мною, з почуттям душевним, без жодного сумніву заплаче плачем тим, що є воістину найбільш блаженний плач, який приймає і розраду, і робить душу лагідною. Розрада і радість, які народжує плач, є запорукою Царства Небесного. Віра є сповіщення для тих, хто сподівається, як каже божественний Павло, а розрада, що буває в тих душах, котрі плачуть від осяяння й освячення Святого Духа, є присутність Бога, який дарує їм заради плачу смиренномудрість, що зветься і насінням, і талантом, бо зростає й множиться у тридцять, шістдесят і сто в душах тих, хто трудиться, і приносить Богові святий плід обдарувань Святого Духа.

Де істинне смирення, там і глибина смиренномудрія; де смиренномудрість, там і восіяння Святого Духа; де восіяння Святого Духа, там рясне вилиття світла Божого і Бог, з премудрістю і знанням таємниць Його; де все це, там Царство Небесне, і усвідомлення Царства, і потаємні скарби богознавства, в яких і прояв духовної вбогості; де відчуття духовної вбогості, там радіснотворний плач і безперервні сльози, що очищають душу від усяких забаганок і пристрастей і роблять її всю світловою.

Коли ж просвітиться таким чином душа і пізнає добре Владику свого і Бога, тоді почне вона з усією старанністю плодоносити в собі й інші чесноти Йому і Христу Господу. І личить так. Бо, будучи завжди напоєна і живлена сльозами, цілком погашає вона в собі гнів і стає вся лагідною та нерухомою на гнівання, і тоді стає голодною та спраглою, тобто сильно бажає й шукає пізнати Божі виправдання і долучитися до них, а водночас стає милостивою і співчутливою. Від усього ж цього знову робиться чистим серце її, і приходить споглядання Бога, і ясно бачить славу Його, за обітницею Його: бо вони Бога побачать. А ті, в яких душі такі, є воістину миротворці й іменуються синами Божими, котрі чітко знають Отця свого й Владику й люблять Його від щирого серця, терплять заради Нього всілякі труднощі й скорботи, коли бувають зневажені, осуджені й обмеженими за праведні заповіді Його, які повелів Він нам дотримуватися, коли бувають всіляко ображені й гнані, і переносять усяке зле слово, яке брехливо говорять проти них, заради імені Його Святого, радіючи, що сподобилися прийняти безчестя від людей за любов до Нього.

Чи впізнали тепер, браття мої, справжнє відображення печатки Христової? Чи зрозуміли, вірні, в яких ознаках виявляється вірність християнина? Воістину одна тільки є печатка Христова – осяяння Духа Святого, хоча багато є видів впливів Його і багато знамень сили Його. Найперше з усього іншого і найнеобхідніше є смирення, бо воно є початок і основа. Бо каже Бог: і при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом (Іс. 66:2). Друге є плач, що виливає невпинні сльози, про які бажав би я багато чого сказати, але не знаходжу достатньо слів, якими міг би гідно розмовляти про них. Чудо незбагненне! Течуть сльози матеріальні з очей матеріальних і омивають душу нематеріальну від скверн гріховних; падають на землю, але скидають демонів і звільняють душу від невидимих уз гріха. О, сльози! ви, виливаючись від дії Божественного осяяння, відчиняєте саме Небо і звеличуєте Божественну розраду. Від цієї розради і від солодощів духовних, які відчуваю, знову кажу і багаторазово повторюватиму те саме, що, де сльози зі справжнім знанням, там і осяяння Божественного світла, а де осяяння цього світла, там і дарування всіх благ, там усередині серця закарбовано і печатка Святого Духа, від Якого походять і всі плоди життя. Від сліз плодоноситься Христу лагідність, мир, милостивість, милосердя, доброта, благостиня, віра, стриманість. Від сліз відбувається те, що хтось любить ворогів своїх і благає за них Бога, радіє в спокусах і хвалиться скорботами, дивиться на гріхи інших як на свої власні і плаче за них, і з готовністю віддає життя своє на смерть за близьких своїх.

Послухайте ж, благаю вас, браття мої християни, і прокиньтеся від сну! Увійдіть у самих себе і подивіться, чи засяяло світло Божественної благодаті усередині сердець ваших, – подивіться, чи побачили ви велике світло розуміння, чи відвідав вас схід із висоти, і чи світить він вам, які сидять у темряві й покрові смертній? Бог ні в чому не має нестачі, будучи сповнений усіх благ і чеснот. Нічого Йому від нас не потрібно, крім одного нашого спасіння. Спасіння ж наше інакше не може відбутися, якщо не зміниться розум наш і не стане іншим завдяки дії сили Божої, так щоб став він розумом обоженим, тобто безпристрасним і святим. Обоженим буває той розум, який усередині себе має Бога. Втім, щоб став таким розум сам від себе, це неможливо. Тільки той розум, який з’єднується з Богом за допомогою віри і пізнає Його через виконання заповідей, тільки такий найнадійніше удостоюється бачити Його власними очима, бо за посередництвом віри, яку він має в Христа, вселяється Христос всередину його і робить його обоженим. Зберігається ж розум обоженим через те, що завжди повчається в тому, що є Христове, і безперестанку слухає закон Його, бо якщо хто слухає закон Христовий, то так само дотримується і заповідей Його (і через це утримує себе обоженим); як і знову, якщо хто має розум обоженим, то той сам завжди повчається в тому, що є Христове, безперестанку слухає закон Його й творить заповіді Його.

Намагаймося ж, возлюблені, живити й запалювати в собі найрясніший вогонь божественний, тобто любов Божу, за допомогою виконання заповідей Христових, бо за допомогою їх розпалюється в нас божественний вогонь, і за допомогою ж їх зазвичай збільшується він. Як чуттєвий вогонь спалахує в матеріалі, як-от: у дровах або іншому чомусь займистому, коли мала іскра вогню падає на таку річ, то розпалює велике полум’я, що робиться потім тим більшим іще, що більше знаходить займистої речовини, таким самим чином діє й розумовий вогонь стосовно розумового (чи в розумній царині). Що горюча речовина для чуттєвого вогню, то розумна душа, що має в собі ніби речовину горючу – заповіді Христові, – для вогню Божества. Божество, тобто Божественна благодать сама по собі, одна, не буває явною, якщо не зійде в розумну душу. Як чуттєвий вогонь не з’являється в чуттєвому, якщо не знайде горючої речовини, так і розумний вогонь не з’являється в розумному, якщо не знайде речовини заповідей Божих. Господь і каже: хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам (Ін. 14:21). Матеріальний вогонь, перш ніж проявиться в матеріальному, буває прихований; так само і божественний вогонь, перш ніж проявитися в розумних душах, буває потаємний. І знову, початок чуттєвого вогню незрозумілий, тому що він прихований усередині чуттєвого; так само і початок розумного вогню немислимий, тому що він прихований у розумному. Утім, чуттєвий вогонь – одного єства з чуттєвим, а вогонь розумний – не одного єства з розумними (душами), тому що Творець не одного єства зі створінням. Отже, розумний вогонь набагато більш прихований у розумному, ніж чуттєвий у чуттєвому.

Поміркуємо ж, браття, і дослідимо самих себе до точності, чи є в нас печатка Христова, і за вказаними вище ознаками постараємося чітко дізнатися, чи є в нас Христос. Якщо ми не сприйняли ще Христа, не маємо ще печатки Його і не бачимо, щоб були в нас ті ознаки, про які ми сказали, але більше бачимо все протилежне тому, тобто що і світ привабливий (підступний, обманний. – Ред. ) живе в нас, і ми, на нещастя, живемо в ньому, що високо ставимо тимчасові блага світу, а в скорботах, що на нас припадають, знемагаємо, при безчестях засмучуємося, а за шани, багатства та насолоди мирські й тілесні тішимося та веселимося; горе нам через злобливість, якою страждаємо, горе нам через невідання й затьмарення, що вкриває нас, горе нам через окаянство та нечутливість, що запанували над нами! Цілком спали ми низько, до земного, мирського і чуттєвого. Воістину бідні ми і нещасні, далекі будучи від життя вічного і Царства Небесного, бо не здобули ще в самих собі Христа, але маємо ще в собі світ живим, коли живемо в ньому і мудруємо земна. А хто такий, той явно ворог є Богові, бо пристрасть до світу є ворожнеча на Бога, як каже божественний апостол: не любіть світу, ні того, що в світі (1Ін. 2:15), бо дружба зі світом є ворогування проти Бога (Як. 4:4). Не можна Богу служити і по людському жити.

Істинно кажу вам, браття мої, що нічого немає кращого у світі, як не мати нічого від благ світу цього і нічого не бажати зайвого, окрім потрібного для тіла. Необхідні ж потреби для тіла: хліб, вода, одяг і дах над головою, як каже божественний апостол: маючи їжу й одежу, будемо задоволені тим (1Тим. 6:8). Якщо ж потребуємо чогось більшого за це, Той, Хто дарував нам незрівнянно більше, і все, що живе, зичливо годує (Пс. 144:16), обов’язково подасть і це нам, тим, хто вірує й уповає на Нього. Тільки залишимо все гріховне й нечисте перед Богом, як от: марнославство, заздрість, ненависть, ворожнечу, лукавство, нарікання, брехню, неправду, грабіжництво, наругу, ганьбу, наклепи, пересуди, гординю, людиноненависть, зліснодушність і все інше, чого навчив диявол людський рід. Бо через усе це і повелів нам Бог не любити світу, і ні чого що у світі. Не для того повелів Він це, щоб ми без розбору ненавиділи творіння Божі, але для того, щоб через це відсікали ми приводи до гріхів. Цього-то заради і зненавидимо нарешті світ і все те, що ненавидить Бог, тому що все це згубно для душі.

Блага світу цього являють собою перепони, які не допускають нас полюбити Бога і догодити Йому. Хто, люблячи славу і честь від людей, чи зможе зробити себе меншим за всіх і приниженим, бути вбогим духом і розбитим серцем, зітхати і плакати про гріхи свої? Хто може, люблячи багатство, всілякі речі і здобутки, бути милостивим і жалісливим, а не жорстокосердим і диким понад усякого звіра? Хто може, будучи пихатим і гордим, бути вільним від заздрості суперництва? І тому, хто відданий плотським пристрастям і валяється в нечистих задоволеннях, чи можливо бути чистим серцем, щоб побачити Бога, який створив його? Куди йому побачити Його?! Чи можна також бути миротворцем тому, хто відчужив себе від Бога і не слухає блаженного Павла, який говорить: отож ми – посланники від імені Христового і мовби Сам Бог умовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом (2Кор. 5:20). Тобто замість Христа, Який був послом, посередником Бога Отця до людей, щоб вони примирилися з Богом, ми, апостоли, які прийняли посольство і замість Христа стали посередниками Бога Отця до вас, замість Христа і Отця Його благаємо вас: примиріться з Богом. Бо кожен, хто переступає заповіді Божі, є противник Богу, той, хто воює проти Нього. А такий як може бути миротворцем інших? Хоча б і трапилося йому примирити інших між собою, не може він влаштувати цього примирення так, щоб воно було угодне Богові. Коли він ворог сам собі й Богові, можна засумніватися, щоб ті, які примиряються за посередництвом його, так само, як і він, не були ворогами Богові. Хто ворог кому-небудь, той не зуміє іншим порадити що-небудь, угодне ворогові своєму, не зуміє він навчити їх творити волю ворога свого, коли сам є противником волі цієї.

Отже, браття мої возлюблені, зненавидимо світ і що в світі. Бо яке спілкування нам, християнам, зі світом і з тим, що в світі? Полюбимо ж від усієї душі те, що любити велить нам Бог. Полюбимо вбогість духовну, тобто смиренність, полюбимо невпинний деннонощний плач, від якого щогодини народжується радість душевна і розрада виливається на тих, хто любить Бога. Від плачу оселяється і лагідність у тих, котрі подвизаються в істині. Які плачуть, ті також голодні та спраглі до правди і ревно шукають Царства Божого, що перевершує всякий розум людський. І не це тільки, а й те, що дехто стає милостивим і чистим у серці, сповненим миру й миротворцем, також мужнім у спокусах буває від безперестанного плачу. Плач породжує в нас ненависть і до всякого зла. Ним запалюється в душі й божественні ревнощі, які ні на хвилину не дають людині спокою, але, не допускаючи її схилятися на зло зі злими, спрямовують на все добре, сповнюючи водночас душу мужністю та силою до претерпіння всіх спокус і скорбот.

Потечемо ж, браття, потечемо з усією ретельністю, поки досягнемо нетлінного блага, яке завжди перебуває, знехтувавши благами світу цього, котрі тлінні, минають, як сон, і не мають у собі нічого постійного і твердого. Сонце і зірки, небо і земля, і все мине для тебе, і залишишся ти, людино, одна зі справами своїми. Що з того, що бачимо ми у світі цьому, може принести нам користь у час потреби смертної, тоді, коли ми відходимо звідси й переходимо в інше життя, залишаючи світ і все мирське тут, що й саме незабаром минеться, а до того (надалі. – Ред.) не буде? Нехай воно не відразу ще мине, але що користі від того для нас, коли, переселяючись в інше місце, залишаємо все те тут? Тіло наше залишається мертвим у землі, і душа, вийшовши з тіла, не може вже без нього дивитися на тутешнє, ні сама бути видима від когось. Там розум її звертається тільки на те, що невидиме, ніякого більше піклування не маючи про те, що в світі цьому. Вона вся буває тоді в іншому житті, або для Царства Небесного і слави його, або для муки і вогню гієнського. Одне щось із цих двох приймає вона від Бога у вічну спадщину, відповідно до діл, які наробила у світі цьому.

Втікаймо ж від спокус світу цього і його оманливих радощів і втіх і до єдиного спрямуймося до Христа, Спасителя душ наших. Його прагнемо осягнути і, коли осягнемо, припадемо до ніг Його і поклонимося їм з усією теплотою сердечною. Так, благаю вас, сподвигнемося тепер, поки ще ми в теперішньому житті, пізнати Його і побачити Його. Бо якщо тут сподобимося ми пізнати Його почуттям душі своєї, то не помремо, смерть не запанує над нами. Не будемо чекати побачити Його в майбутньому житті, але тут, у цьому світі, спробуємо побачити Його. Святий Іоанн Богослов каже: а що Він перебуває в нас, розуміємо по духу, який Він дав нам (1Ін. 3:24). Отже, котрі з вас ділом показали тверду й безсумнівну в Нього віру, обдумайте добряче, що я сказав, і, розібравши те з ретельністю, подивіться, чи є у вас Христос, щоб не обдурити самих себе, думаючи, що маєте в собі Христа, тоді як нічого не маєте, і не піти з цього життя порожніми, не маючи Христа, і не почути цей страшний голос Господній: візьміть, що думає мати цей лукавий, і віддайте тому, хто має більше. Тоді заплачете і заридаєте, і сумувати будете марно нескінченні віки. Але нехай не буде цього з нами, щонайперше ж станемо гідними побачити Господа в цьому житті, і коли вмиратимемо, матимемо Його в собі, щоб із Ним перебувати в іншому житті й радіти з Ним у Царстві Його. Амінь.

Слово 4

(1) Про те, що смерть душі є віддалення від неї Духа Святого, жало ж смерті цієї – гріх; і що смерть і тління тіла є уподібненням смерті й розтління душі. – (2) І про те, які ознаки мертвої та живої душі. – (3) Про те, яким чином буває звільнення від тління і смерті, і про те, що смерть нині не знищена, а зневажена і зроблена нікчемною. – (4) Про те, як після смерті прославляються тіла спочилих святих, також про воскресіння і праведний суд Божий.

1. Як тіло вмирає, тоді відокремлюється від нього душа, так і коли від душі відокремлюється Дух Святий, душа вмирає. Жало смерті цієї є гріх, тому що смерть і тління являють собою породження гріха. Душа через гріх померла для вічного життя, відокремившись від Духа Святого і від Царства Його. Бачиш, який має зв’язок душа з тілом, що тілу неможливо жити без душі? І знову, як душа віддаляється і залишає тіло, з яким була разом і за допомогою якого виявляла свою силу і діяльність? Бачачи це, подумай, що так само і первозданна людина була з’єднана зі Святим Духом Бога – Творця всіх істот, але, будучи спокушеною лукавим дияволом і зловживаючи даним їй від Бога самовладдям, зробилася злочинцем Божої заповіді й негайно позбулася благодаті Святого Духа, якою була увінчана. Унаслідок цього душа завмерла, а потім померло й тіло, і таким чином настала смерть тілесна, щоб за смертю тіла, яку бачимо, ми здогадувалися про смерть душі, якої не бачимо, бо смерть і тління тіла є уподібненням до смерті й розтління душі.

Утім, інше є єство тіла, і інше – єство душі. Природа душі уявна, а природа тіла чуттєва. І ще: тіло спершу розтлілось і потім померло, бо вийшла з нього душа – що і є смерть тіла; але з душею не так було: вона спершу померла, бо відійшла від неї Божественна благодать, і потім розтлілась. Розтління душі є ухилення на роздоріжжі від прямого і правильного знання – саме те, що спотворилося правильне знання і стало розбещеним, забажавши всього злого. Бо коли правильні думки спотворюються, негайно, як терни і колючки, проростають у душі насіння зла. Таким чином, як у мертвому тілі розповзаються черви, так і в душі, що втратила Божественну благодать, ніби черви розплодилися: заздрість, лукавство, брехня, ненависть, ворожнеча, сварка, злопам’ятство, наклеп, гнів, лють, смуток, помста, гординя, пиха, марнославство, немилостивість, лихомірство, хабарництво, розкрадання, неправда, нерозумна похоть, шепітливість, пересуди, заздрощі, суперечливість, ганьба, глузування, насмішки, славолюбість, порушення клятви, прокльони, богозабуття, зухвалість, безсоромність та інше зло, що Богові ненависне; так що людина перестала вже бути за образом і подобою Божою, як створена на початку, а почала бути за образом і подобою диявола, від якого всяке зло.

2. Як душа, розумна і уявна сила, поєднує воєдино тіло, що складається з багатьох частин, як то: плоті, кісток, нервів, жил, шкіри та іншого, що все дивовижно пов’язує вона власною силою й утримує добре в повній гармонії, так що вони одна іншій допомагають і одна одну підтримують, пов’язані, будучи однією душею, а коли душа виходить із тіла, тоді всі ці частини тіла, втрачаючи зв’язок, розпадаються й піддаються зотлінню, так і благодать Святого Духа поєднує душу саму з собою Божественною своєю силою і животворить її, немов би душа душі, безліч різних думок її та побажань зводячи до єдиної волі Божої, в чому і полягає істинне її життя, а коли благодать Святого Духа відокремлюється від душі, тоді всі її думки й побажання розливаються й розтліваються. Отже, якщо можливо, щоб якесь тіло людини без душі стояло в гармонії і своєму чині, то можливо, щоб і душа людини стояла як належить, у своєму чині, з відмінними рисами розумності, без благодаті Святого Духа. Але те неможливо, а це ще неможливіше. Навпаки, як людина, що душі не має, мертва в порядку світу цього, так і та, яка не має благодаті Святого Духа, мертва в порядку Божому, і аж ніяк неможливо, щоб вона мала житло на Небесах, бо всякий мертвий (у будь-якому порядку) недієвий (безжиттєвий) у Ньому. Тому-то необхідно кожній людині, яка вірить у Христа, хреститися, щоб бути Духом Святим відтвореною і оновленою, і стати новим творінням. Хто ж не народиться згори, той, як каже Господь, не може ввійти в Царство Боже, і навіть побачити Його, а хто бачити Його не може, для того ще неможливіше отримати Його.

Вхід у Царство Боже дається не за одні добрі справи, а й за віру. Споглядання Його буває через народження згори, а одержання Його – через добрі справи, що здійснюються силою віри. Тому хто вірує і хреститься водою і Духом, входить у Царство Боже, як народжений (у нього і для нього). І знову, хто народився згори, бачить Царство Боже, і тоді вже, як зарахований до числа воїнів і учнів (синів) Царства Божого, отримує його за добрі справи, які він чинить, яких ніхто не може чинити до того, як зробиться він воїном Царства Божого. Бо людське єство наше як на світло миру цього виходить причетним до клятви Адамової, так і на світло Царства Божого виходить (з купелі) причетним до благословення Іісуса Христового. І якщо воно не стане спільницею Божественного єства Христового, якщо не прийме благодаті Святого Духа, не може ні подумати, ні зробити що-небудь гідне Царства Божого, не може виконати жодної заповіді, заповіданої нам Христом (щоб бути синами Царства), бо Христос є діючий уся в усіх тих, хто призиває святе ім’я Його. Заради цього Бог людиною був, нехай зійде в Нього, як у Бога, Бог Дух Святий, і нехай перебуватиме в Тому, від Котрого не відлучався, щоб потім через спілкування і з’єднання з Ним Божество з’єднувалося з кожною людиною, яка спілкується з Ним, і поєднує воєдино, тобто у Божу волю, усі помисли і бажання свої. Це і є воскресіння душі в цьому житті. Бо через спілкування, сприйняття і причастя Боголюдини Іісуса душа знову оживає і набуває первісного свого нетління силою і благодаттю Святого Духа, що приймається через спілкування з Іісусом, і проявляє ознаки нового, здобутого нею життя тим, що починає служити Богові в преподобії і правді перед очима Його, а не людей, як каже апостол Павло: то тим більше … очистить совість нашу від мертвих діл для служіння Богу живому і істинному (Євр. 9:14). Як, коли живе тіло, явні бувають у ньому дії душі, так, коли жива душа, явні бувають у ній дії Святого Духа, як от: доброта, віра, лагідність, стриманість. Душа, яка через віру прийняла розумову силу Святого Духа (якої позбувся Адам через порушення заповіді, а через це зазнав ухилення на роздоріжжі від правильних помислів, аж до неможливості право розуміти будь-що), бачить і розуміє, що доброчесність власне не що інше є, як виконання волі Божої, як і всі любителі істинної мудрості, вчителі та проповідники пришестя Христового і віри в Нього, кажуть, що чеснота власне є те, щоб усяка людина, яка вірить у Христа, творила тільки волю Божу, а у ставленні до благ теперішнього життя була як мертва; так щоб тільки в справах по виконанню велінь Божих і пізнавана вона була живою, і в цьому тільки колі виявляла рух і енергію. Це і є ознака, що душа жива.

3. А потім, після воскресіння, і тіло сприйме нетління, яке душі Бог дарував тепер, оживотворивши її в теперішньому житті. Таким чином, за безмежною милістю Божою, відкривається якесь велике дивовижне домоуправління Боже: душа яку воскрешають буває в теперішньому житті, а тіло помирає, і вирок Божий: земля ти є, і в землю підеш, не відміняється; у спільне ж воскресіння воскресено буде і тіло, яке сприйме також нетління. Смерть не скасовано і не залишено недієвою в теперішньому житті, а тільки переможена і буває зневажена, тому що якби її тепер же було скасовано, то люди не вмирали б більше.

Оскільки християни після хреста і Воскресіння Христового засвідчені, що, помираючи, переходять від смерті до життя і до радості співперебування з Христом, то прагнуть більше, ніж смерті. Бо якщо Дух Христовий є життям душі, то яка користь тому, хто отримав Його, жити в цьому світі, і через це бути позбавленим тієї радості, що дається співперебуванням із Христом? Щасливі ті, які, увірувавши в Христа, померли одразу ж, як охрещені, бо померли, вдягнувшись у Христа, і пішли в інше життя, носячи це царське вбрання Божества Христового. Але більш щасливі й блаженні ті, які пожили тут після святого Хрещення, і, будучи вбрані в те царське вбрання, як у всеозброєння Боже, вступили в боротьбу з ворогом нашим дияволом і вкінці перемогли його з усіма його підступами та зловмисними діями, дякуючи за цю перемогу Христу, що був із ними й дарував їм її, – і вже потім, після цієї перемоги, померли; тому що пожили, трудячись на славу Христа, Який покладає цей добрий подвиг на кожного, хто вірує в Нього. То й слава Христова, щоб християни, воюючи з демонами, не були переможені (а перемагали), маючи із собою непереможного Христа. Бо в кожному християнині Христос є той, хто воює і перемагає, і Він же є той, хто кличе Бога, і молиться, і дякує, і благоговіє, і шукає з благанням і смиренністю, – все це діє Христос, радіючи й звеселяючись, коли бачить, що в кожному християнинові є й перебуває те переконання, в якому свідомо сповідують вони, що Христос є той, хто творить усе це. Чому всякому християнину щодо всіх добрих справ, які робить, належить сповідувати, що їх робить Христос, а не він; хто ж не так думає про це, той даремно є християнином.

Люди для того народжуються у світ цей, щоб прославляти і дякувати Богові, знаючи, що всяке добро від Нього. І знову після праці та подвигу, піднятих у цьому місці озлоблення, на яке народилися, помирають за визначенням Божим, щоб упокоїтися від праць із надією, що колись мають воскреснути і жити життям безперервним, без усякого смутку й поневірянь. Бо хоча Христос, який з ними завжди перебуває, є трудящий в них, але й вони, за всієї немочі своєї, велику працю піднімають, щоб тільки утримати з собою Христа. Тому що всі хитрощі і всі підступи диявола спрямовані на те, щоб спокусити їх відторгнутися від рук Христа, і в самоспокусі спонукати їх говорити, або хоча б думати, що це, мовляв, ми самі по собі та своїми зусиллями породили таку і таку благу думку, або сказали таке й таке розумне слово, або зробили таку й таку добру справу, хоч би ту й найнезначнішу. І ось проти цього-то у християн постійно великий звершується подвиг!

Усякій богобоязливій душі належать два великі подвиги: перший – щоб отримати благодать Святого Духа, тому що і можливості немає вступити будь-кому на шлях порятунку, а тим більше йти ним, якщо не отримає він наперед таємничої благодаті Всесвятого Духа; другий, важчий, – щоб не втратити цієї благодаті, одержуваної з великими зусиллями та трудами. Це позбавлення благодаті трапляється з такої причини. Після того, як благодать Божа довгий вже час перебуває в душі, сходячи їй шляхом порятунку, здіймається проти неї сильна і тяжка боротьба, подібна до тієї, яку зображає пророк Давид, звертаючись до Бога: Господи, як багато моїх ворогів, як багато стають проти мене! Багато-хто кажуть про душу мою: Йому в Бозі спасіння нема (Пс. 3:2-3), тобто що порятунок твій здійснюється не силою Бога твого, а твоєю мудрістю і твоєю власною силою. Якщо погодиться душа на таке навіювання, благодать відходить від неї. Але якщо вона, відкинувши таке навіювання, почне з Давидом взивати до Бога: Ти, Господи, заступнику мій і помічник, Ти – слава моя, і прославляй главу мою, Ти, Божественною благодаттю Твоєю, робиш у мені порятунок мій, а не я, – благодать Божа перебуватиме з нею. І цей другий подвиг, після першого, в якому отримується благодать Святого Духа, великий подвиг, щоб не позбутися Божої благодаті, отриманої вже, належить душі до останнього нашого подиху. Вона, разом із блаженним апостолом Павлом, який багато потрудився, повинна гучно в слух Ангелів і людей взивати: а втім, не я, а благодать Божа, яка зі мною (1Кор. 15:10), – я не зробила жодного добра сама від себе, але Божа благодать, що зі мною. Тому що і апостоли, і пророки, і мученики, і ієрархи, і преподобні, і праведні – всі сповідували таку благодать Святого Духа, і заради такого її сповідування, за допомогою її, трудилися добрим подвигом і плин свій звершили. Це й була та віра, якої вони дотрималися, тобто вони вірили, що переможницею великих багаточастинних і різноманітних труднощів, які вони зустрічали в житті, за такої немочі людського єства, яку вони в собі бачили, була благодать Божа, яку вони мали завжди в собі присутньою. Увірувавши на початку, що це так є і повинно бути, вони випробували це потім на ділі й пізнали добре; пізнавши, подякували Богові, що так влаштував; подякувавши, сповідали; сповідавши, увінчалися; увінчавшись, прославилися, маючи в собі знаки обоження, бо колись стали причасниками Божого єства, а відтак – богами по благодаті, які, як боги, мають завжди перебувати з Богом у майбутньому житті.

Люди для того й народжуються на світ, щоб прославляти Бога, оскільки вони є істотами, що мислять і розуміють. Вони одні з усіх видимих створінь можуть пізнавати, величати і дякувати Творцю Богові. Розглядаючи створіння, вони дивуються Творцю і, пізнавши Його велич, немислиму і безмежну, поклоняються Йому, поважають Його і благоговійно вклоняються перед Ним, а водночас намагаються жити в істині і правоті, як угодно Богу, уявляючи богопізнання справжнім свідком богоугодного життя і благочестя, і навпаки, боговгодне життя і благочестя – свідками богопізнання. Бо хто має богопізнання і знає Бога, той, без сумніву, і шанує Його, і служить Йому, тобто вірить і поклоняється Йому, як Богові, і живе богоугодно; всякий, хто грішить, не бачив Його і не пізнав Його, як каже Іоанн Богослов (1Ін. 3:6). І так є воістину. Бо хто знає Бога, звичайно, і шанує Його, і благоговійний перед Ним, а хто благоговійний перед Ним і боїться Його, той чи може забутися до того, щоб дозволити собі зробити що-небудь неугодне Богові, коли знає, що Бог скрізь є і все бачить? Нехай переконається кожна людина, що грішить, що вона не бачить і не пізнає Бога, і що якщо вона помре в цій пітьмі і в цьому невіданні, то воскресне потім не для чогось іншого, як для вічного страждання, вічного тому, що там не буде більше смерті, щоб припинити це страждання. Той же, хто побачив і пізнав Бога, і через те не дозволяє собі легковажно й безстрашно вдаватися до гріха й тим показує, що він не тільки боїться, а й любить Бога, така людина, якщо, провівши все життя богоугодне, перейде в інше з надією і сподіванням воскресіння мертвих, воскресне до радості неосяжної, для якої одної і народжуються, і вмирають люди. Народжені для такої радості, якщо знехтують нею і проведуть життя в темряві й невіданні Бога, після воскресіння терпітимуть подвійні муки, і те, що були народжені для невимовної радості, і те, що знехтували нею через легковажність і втратили через свою провину.

Тому всяка людина, народжена у світ цей, тим паче християнин, нехай не думає, ніби народилася для того, щоб насолоджуватися цим світом і куштувати його радості, бо якби цей був кінець і ця мета її народження, то вона не помирала б. Але нехай утримує в думці, що народився він, по-перше, для того, щоб бути (почати існувати) з не-істоти, яким був; по-друге, для того, щоб, подібно до поступового зростання тілесного, зростати потроху й віком духовним і добрим подвигом підніматися в той священний і прекрасний стан, про який говорить блаженний Павло: аж доки всі прийдемо … в мужа досконалого, в міру повного віку Христового (Еф.4 :13); по-третє, для того, щоб стати гідним мешкати в небесних оселях і бути вчиненим у сонм святих Ангелів, і співати з ними переможну пісню Пресвятій Трійці, Яка одна дає людині буття, одна ж благодаттю Своєю дарує і благополуччя, тобто той показаний священний невимовно радісний стан.

При всьому тому, однак, люди не тільки не спрямовують справ своїх до тієї однієї мети, для якої народилися людьми, тобто щоб, досягнувши віку виконання Христового, стати богами по благодаті, а навпаки, роблять все протилежне тому, і роблять з великою ретельністю, всілякими способами вдаючись до гріхів, щоб наприкінці всього опинитися ввіреними у вічних муках, для яких ми не народжуємося у цей світ. Бо вічний вогонь пекельний уготований дияволу та іншим демонам, а ми народжуємося для того, щоб стати гідними Бога, коли помремо. Гідний же Бога ось хто: правий, істинний, лагідний, благий, співчутливий, милостивий, щедрий, добрий, довготерпеливий, незлобивий, людинолюбний. Але такою жодна людина не може бути, якщо не стане причетною до благодаті Божої через віру в Христа, тож якщо хтось не такий, то очевидно, що він або не вірить у Христа, або здається тільки віруючим, будучи невіруючим насправді. Бо хто істинно вірує в Христа, той або вже став таким, як ми сказали, або всіляким чином намагається бути таким, завдяки благодаті Божій, без якої ніхто не може не тільки бути святим, а й шукати того.

Душа, що сподобилася стати причасницею Божественної благодаті, будучи сама освяченою, за логічним наслідком освячує і все тіло своє, бо, об’єднуючи та утримуючи тіло, вона перебуває у всіх членах його; чому і благодать Святого Духа як засвоює собі душу, так засвоює і тіло її. Утім, поки душа перебуває в тілі, Всесвятий Дух не проявляє в цьому тілі всієї слави своєї, бо стоїть необхідність, щоб душа до кінця життя показувала сама добру волю свою, тобто чи послідує вона, як слід, благодаті Святого Духа. Але коли прийде кінець і душа відокремиться від тіла, тоді, оскільки закінчено вже подвиг (змагання, як на ристалищах), і душа, здобувши перемогу, виходить із тіла у вінці нетління, як добре здійснила подвиг свій, тоді, кажу, благодать Святого Духа й у тілі душі цієї проявляє свою силу, яка освячує, від чого кістки голі та цілі мощі святих дарують зцілення й лікують усілякі хвороби. Коли душа відокремиться від тіла зі смертю його, тоді вона одна, без участі в цьому тіла, починає перебувати з усім Божеством, тобто з Божественною благодаттю, і сама буває бог по благодаті; тіло ж залишається одне без душі, тільки з Божеством, і проявляє для людей божественну силу в чудесах (не через душу, а прямо від Божества). Тоді ні душа в діях своїх не може зустрічати перешкод від зв’язності тілом, будучи відокремленою від нього, ні тіло через душу не обтяжується вже поневіряннями в задоволенні своїх потреб, тобто ні голодом, ні спрагою, ні чимось іншим подібним. Але оскільки обидва вони, і душа, і тіло, звільнилися від усякої потреби й усякої спокуси, яким піддавалися внаслідок взаємного союзу, то й Божественна благодать, як у тій, так і в іншій, діє без жодних перешкод, так, наче цілковито Божими стали і душа, і тіло, будучи усвоєні Божеством заради богоугодного життя, яке провели вони у житті, коли перебували обидві разом.

Під час же загального воскресіння і тіло прийме нетління, яке дарував уже Бог освяченій душі. Бо, за словом святого Григорія Богослова, як у цьому світі душа була учасницею в тяготах і прикрощах тіла, через тісний їхній союз, так і тоді тілу передано буде від душі радісний стан, яким вона володіє. Тоді душа поглине собою все тіло і буде єдине з ним, і дух, і розум, і бог по благодаті, і все тлінне і смертне тоді буде знищено життям. Бо як в Адамі плоть заволоділа тлінням через гріх, а через плоть і душа стала певною мірою земною у своїх діях і, віддавшись цілком земному, занурилася в таке незнання Бога, що дехто не знав навіть, чи є Бог: так, навпаки, під час воскресіння має бути все протилежне до цього, силою Святого Духа, за благодаттю Бога втіленого; тоді плоть поглинеться душею силою Святого Духа, душею, що перебувала вже поглинута Богом, істинним життям, так, наче вся душа мала всього Бога, і в усьому явний був уже тільки Він один. Просто скажу, божественна благодать воскресіння покаже тоді, тобто в майбутньому віці, все наше протилежним теперішньому, протилежним тому стану, в якому перебуваємо і в якому живемо в теперішньому житті; і як у теперішньому житті смерть через гріх узяла силу й владу і все поглинає, так і в майбутньому вона праведно знеможе й буде сама поглинута благодаттю. Смерть, зневажена тепер і осоромлена Воскресінням Христовим, тоді, після загального воскресіння, зовсім буде скасована, як каже божественний Павло: Останній же ворог знищиться – смерть (1Кор. 15:26). Тепер, у теперішньому житті, смерть у своєму перебуває часі і є (для всіх) покаранням за перший Адамів злочин (для грішників), припиненням гріховності (для праведників), спокоєм від священних подвигів; але в майбутньому житті, як буде скасовано життя світу цього, так і смерть припиниться нарешті і буде скасована; тоді, як народжуватися не будуть люди й жити за образом теперішнього життя, так і вмирати не будуть, як тепер, і смерть буде скасована. Але буде тоді інше життя, невимовне, і інша смерть, найтяжча і найгірша за теперішню, тобто вічна мука. Бо які не стануть тут причасними Христу або збезчестять це причастя Христу протилежним до того життям, тобто не житимуть за Христом, усі такі перебувають у небезпеці наразитися там на нескасовувану вже кару найтяжчої смерті. У цьому світі Бог (втілившись) прийшов знищити вирок смерті, яка була найлегшим покаранням; але там, в іншому житті, де не буде більше справжньої смерті (яка буває великою якоюсь втіхою для тих, хто перебуває під тяжким гнітом, бо, померши, вони звільняються від нього), там яке інше може бути подолання (від смерті другої, яка буде смерть без припинення життя)? З іншого боку, в цьому світі, від Адама до Христа Господа, не було жодної людини, повністю врятованої (а тільки в надії), тому що всі були причетні до прабатьківського гріха (спокута від якого ще тільки очікувалася). А нині, після звершення втіленого домоуправління Господа нашого, багато хто буває уподібненим Христу (істинно спасенним). Тому тим, які будуть засуджені в іншому житті, не залишиться вже жодної розради і жодної надії спасіння, тому що могли і вони, подібно до тих, бути подібними до Христа, і не захотіли. Так і для Ангелів, що впали і стали демонами, немає милості, бо коли більша частина Ангелів, дотримавшись волі Божої, перебували в чині своєму, могли і вони дотриматися її, але не захотіли.

О, коли б і нам стати такими ж, як Христос, нехай сподобимося отримати життя вічне у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом на віки вічні. Амінь.

Слово 5

(1) Що є самовладдя, яке дарував Бог людині на початку? – (2) І після падіння, що залишилося в людині від цього самовладдя?

1. Бачимо, що людина, через порушення заповіді Божої зробившись тлінною і смертною, закономірно голодує, спрагне, хоче спати, стомлюється, відчуває холод і спеку, тому мимоволі їсть, п’є, спить, відпочиває, одягається й роздягається, хоч би і не хотіла цього, і жодного немає, хто б міг витерпіти відчуття голоду, спраги та інше, що було перелічено до цього, хіба що з великим самопримусом і пригніченням себе. Так і почуття потреб цих буває у людини і їхнє виконання відбувається нею не з волі її, звичайно. Буває і тут щось з волі, але не багаторазово і не надовго. Святі Божі з волі своєї томили єство своє і поневіряннями упокорювали тіло, постуючи, не сплячи, піддаючись холоду і спеці і стомлюючи себе самостійно, але їх зміцнювала благодать Божа, і вони сильні були виконувати це. Отже, якщо все це буває мимоволі з людиною, як справа єства, то в чому ж вбачається самовладдя людини? Ні в чому іншому не вбачається це самовладдя, як у тому, щоб мати розум свій завжди піднесеним і направленим до єдиного Господа Бога, Спасителя нашого багатомилостивого.

Якщо самовладдя вбачається в тому, що у владі нашій, то, само собою, у чому немає влади нашої, у тому не вбачається і самовладдя. Але воля і бажання керується самовладдям скільки стосовно того, що у владі нашій, стільки ж і стосовно того, що не в нашій владі. Тільки стосовно того, що у владі нашій, для успіху до бажання докладається праця, тому що в теперішньому житті ніщо з того, що у нашій владі, не може бути здійснене без праці; і стосовно того, що не у нашій владі, воля обмежується одним побажанням, а праця марна. (Можна побажати не спати, але як не трудися, не витримати безсоння.)

Отже, оскільки я самовладний і хочу тому бути і вільним, то чи самовладно поневолився я тим пристрастям, якими я переможений і подоланий, ніби з волі своєї, чи я поневолився їм не самовладно, а через певну потребу і насильство?

Пристрастей два роди: пристрасті природні (тілесні) і душевні. Природні пристрасті непорушні, і людина поневолена ними за природною необхідністю, не самовільно. Так, їм, бо природно голодний; п’ю, бо спраглий; лягаю спати, бо дрімота хилить; одягаюся, бо мені холодно; роздягаюся, бо мені спекотно, та інше. Робити чи не робити так – не залежить від самовладдя. Бо якби це залежало від самовладдя, то, коли б я тривалий час не задовольняв цих потреб, перебуваючи без їжі та пиття, без сну та іншого, не відчував би в тілі своєму виснаження і розладу. Але оскільки відчуваю це, то й задовольняю їм, хоча б і не хотілося.

Отже, ця частина не в руках самовладдя, але чи не в руках самовладдя душевні пристрасті? Найголовніші між усіма пристрастями душевними – гнів і похоть. Якщо я, перебуваючи в гніві нерозумному і в похоті нерозумній, бажаю перемогти гнів і похоть, а тим часом майже завжди буваю переможений ними, то, очевидно, я поневолений ними. Але якщо і не завжди і не остаточно буваю переможений ними, але все ж таки переможений інший раз, то оскільки переможений буваю, все ж, отже, я поневолений ним. Той же, хто поневолений нерозумним гнівом і похоті нерозумною, як може сказати, що він самовладний?

Якщо ж хто скаже, що як трапляється з кожною людиною, що вона впаде і встане, так буває і зі мною у відношенні до пристрастей: іноді я буваю переможений цими пристрастями, а іноді перемагаю їх, з чого випливає зробити висновок, що іноді я буваю у рабстві у них, а іноді вільний від цього рабства; о, який сором тому, хто говорить, що самовладний, і хвалиться тим, і в той же час без сорому зізнається: нині віддаю себе в рабство пристрасті, а завтра виявлю себе вільним від неї, і так страждає він усе своє життя, тож такий є рабо-вільний, тобто і вільний, і раб!

Отже, що ж сказати нам про самовладдя? Те, що людина була самовладною тоді, коли була вільна від гріха; як тільки продала свободу свою, то разом зі свободою втратила і самовладдя і стала рабом гріха. Але хто раб, той уже не самовладний; нехай він був вільний, але як тільки поневолився, став рабом. Бог нікого не створив рабом, а всіх вільними. Тільки стосовно Себе Він створив їх рабами, оскільки дарував їм і саме буття; але і те, щоб був хто рабом Йому, не хоче Він, щоб був через примус і насильство, а довільно, подібно до того, як інший бідний і нічого не має, коли удостоїться стати царським служителем, радіє і веселиться, що іменується і є рабом царя, – так і Бог хоче, щоб людина була рабом Його по своїй волі, і радів, і у велику славу і честь ставив іменуватися і бути рабом Божим.

2. Раб, щойно дізнається про когось, що він може його визволити, обов’язково вдасться до нього, припаде до стоп його і зі сльозами почне благати й усіляко переконувати його, щоб підняв за нього ціну його й визволив його. І очевидно, що у раба від колишнього його самовладдя нічого не залишилося, окрім одного бажання і шукання свободи. Але і це стане він робити тоді лише тоді, коли обтяжується занадто ярмом рабства; якщо ж трапиться йому в рабстві мати спокій і не наражатися на тяготи, то він і свободи не захоче.

Докладемо це до нашого слова. Господь говорить у Святому Євангелії: якщо будете перебувати в слові Моєму… пізнаєте істину, і істина визволить вас (Ін. 8:31-32). Три предмети вбачається в слові Господа: перебування в слові Його, пізнання істини і звільнення істиною, а не самовладдям. Ось звільнення; де ж раб? Слідом за наведеними словами говорить ще Господь: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха (34). Ось і раб, справжній раб, який не має самовладдя, як ми сказали про раба. Трохи нижче знову говорить Господь: якщо Син визволить вас, то справді будете вільними (36).

Оскільки Бог істинний і непорушні уста Його, які сказали це, то хто посміє стверджувати, що раб гріха самовладний, коли кожен раб, доки перебуває в рабстві, не має жодного самовладдя? Це сказав Господь нам, а Павло апостол великим гласом на весь всесвіт кричить: Бідна я людина! хто визволить мене від цього тіла смерті? (Рим. 7:24). Але само собою зрозуміло, що коли звільняє хто кого, звільняє, звичайно, від рабства. Чому той самий апостол каже в іншому місці: стійте у свободі, яку дарував нам Христос і не підпадайте знову під ярмо рабства (Гал. 5:1), чим показує, що звільнені звільнилися від рабства, в якому перебуваючи, не були самовладні.

Того, що сказали ми, достатньо для показу, яке самовладдя залишилося в нас після того, як ми стали рабами гріха, а саме, що воно зберігається лише в нашому бажанні визволення, а не в будь-чому більшому. Чому нам належить приносити Христу це бажання, з’єднуючи з ним і душевну турботу, сердечні пошуки, не через добрі справи, а через одну віру, щоб Христос, який дав Себе на спокуту за душі наші, побачив, як всією душею, усіма думками, всією силами хочемо й прагне звільнитися від злої влади гріха і визволив нас від неї Божественною благодаттю Своєю. Між людьми нікого немає вільного і самовладного, крім одного Христа, а Він тому такий, що є Бог і людина. Відтоді, як Адам став рабом гріха, всі люди, до кінця віку, раби є, окрім тих, які звільнені бувають Христом, як написано: перша людина з землі, попіл, а далі: як попіл, такі й всі інші. Друга людина Господь з небес; а потім: і який небесний, такі й небесні (1Кор. 15:47-48).

Що це за земна людина? Це блудник, брехун, злий, лукавий, лицемір, той хто не має любові, злопам’ятний, злодій, хижак, несправедливий, гоноровитий, гордий, зарозумілий, який, будучи таким самим, як і всі люди, думає про себе, що не знає, наче вищий за них. Що це за небесна людина? Це святий, преподобний, праведний, як і Господь наш Іісус Христос. Бо як природний батько народжує собі чад по собі, так і другий Отець – Христос по Собі ж народжує Собі чад святих, праведних, вільних і самовладних, як Сам Він, Отець їхній. Такі ознаки самовладдя, як те, що сказали ми про землю, слугує ознакою несамовладдя. Із цього явлена суть, скажімо словами улюбленого Іоанна Богослова, діти Божі і діти диявола (1Ін. 3:10).

Оскільки таким чином тільки в бажанні нашому збереглося самовладдя наше, то нам треба, по-перше, забажати визволення від рабства, потім шукати визволителя нашого Христа, а коли знайдемо Його, припасти до Його ніг і просити в Нього собі свободи, бо нікого немає вільного, окрім Христа й визволителя Христового. Христос милує нас і рятує від рабства, осіняючи розум наш, щоб ясно бачив, або пізнавав праве і святе, і силою нас постачаючи, щоб ми уникали непотрібного і робили потрібне. Бо й те, щоб бачити праве, не в нашій владі; але як для того, щоб бачити нам видиме, потрібне для нас світло сонця, так для того, щоб бачити нам духовне, потрібне для нас світло Христове, яке, просвічуючи нас, знімає пов’язку темряви з очей розуму і дає йому ясно бачити праве та богоугодне. А потім сповнює нас силою, якою звільняючи нас від пристрастей, дає нам свободу вірно слідувати пізнаній святій волі Його. Це свобода у Христі Іісусі, Господі нашому, Якому слава на віки віків. Амінь.

Слово 6

(1) Що в тілі хвороба, то в душі гріх. – (2) Як маємо ми почуття тілесне, так треба, щоб душа мала почуття духовне і відчувала як хворобу свою, так і здоров’я. – (3) Хто не має почуття духовного і не відчуває, чи хвора душа його, чи здорова, той ще не християнин, хоча й називається християнином, бо безпосередній плід віри християнської є здоров’я душі.

1. Що хвороба в тілі, то гріх у душі. Коли тіло захворіє, хворий ні про що вже інше не дбає, ні про багатство, ні про славу, ні про втіхи, а все про одне зцілення тіла і відновлення здоров’я. Так і коли душа болить гріхом, слід усю турботу звертати ні на щось інше, ні на багатство, ні на славу, ні на втіхи, а на одне виліковування хвороби душевної і повернення душі здоров’я. Що ж скажу я, всеокаянний, на виправдання своє, в день Страшного Суду, якщо тоді душа моя виявиться хворою на багато різних хвороб? Чому не доклав жодного піклування про здоров’я душі своєї, а все життя своє трудився і дбав тільки про багатство, славу і задоволення?

2. Причина цього, здається, та, що не знає грішник про хвороби душі своєї і не відчуває в теперішньому житті, яке зло заподіюють вони душі; не знаючи ж і не відчуваючи цього, обманюється і, вважаючи, що у нього все добре, анітрохи не турбується про здоров’я душі своєї. І чи не тому грішник, тобто хворий душевно, гордий буває, що байдужий і не відчуває зла, яке заподіюють йому гріхи? І ще що? Чим більше хто нечутливий, тим більше пишається, як каже і божественний Давид: гординя тих, хто ненавидить Тебе, підноситься вгору (Пс. 73:23). Будучи ж гордим, він і думки не допускає, щоб був хворий, і ненавистю відплачує тому, хто став би говорити йому про його хворобу або пропонувати лікування, тоді як справжній християнин, який відчуває рани і хвороби душі своєї, шукає лікаря і охоче підкоряється його лікуванню. Коли тіло наше хворіє, ми відчуваємо біль і, відчуваючи його, шукаємо лікування, щоб вилікуватися. Якби не мали ми почуття, то не відчували б і болю; якби болю не відчували, не відчували б потреби і в лікуванні. Так само мало б бути і в душі, тобто щоб вона своїм духовним почуттям відчувала свою духовну хворобу. Але буває інакше – не відчуває. Не відчуваючи ж хвороби, не обтяжується нею і не шукає лікування. Тому грішник, не відчуваючи болю в душі, живе собі весело і не засмучується про гріхи. Плач – гідний стан, бо поки він такий, невиліковний і, як невиліковний, – загиблий, ненависний Богу і святим Ангелам.

Тому слід нам, скільки можна, подбати про те, щоб прийти до тями душею своєю, занепокоїтися за гріхи свої та шукати лікаря душ і тіл Господа Іісуса Христа і, припавши до Нього, благати Його, нехай зцілить хвороби душі нашої. Ці хвороби душі суть похоті багатства, слави і задоволення, через які люди бувають гнівливими, докучливими, нерухомими до добра, пустолюбними, лукавими, хижими, несправедливими, марнославними, гордими, заздрісними, людиноненависними, мстивими. Що скажеш ти про все це?! Малі ці хвороби душевні і нікчемні?! І чи благословенно душі, яка вірить у Христа, не відчувати їх і не засмучуватися про них? Чи не повинно, навпаки, плакати і ридати, і жалібні випускати крики, щоб Лікар наш, бачачи це, зглянувся над нею і дав їй і побачити, і відчути хвороби свої? Бо поки не побачить вона їх і не відчує, не може вилікувати її і Сам всемогутній Лікар. Та й що є зцілення душі? Є чудова якась зміна душі, через яку вилікувана душа і похоті злі, які колись були їй так жадані, починає вважати гидотою і заразою, і за це ненавидить їх не сама по собі, а благодаттю Лікаря, що зцілив її, Котрому і дякує вона потім завжди, і про Котрого гучно проповідує всім, взиваючи: ця зміна Правиці Вишнєго (Пс. 76:11). Але щоб прийшов Лікар, треба покликати Його; щоб покликати, треба побачити хворобу і відчути її.

3. Як зовнішній свій стан людина усвідомлює й відчуває, а саме, слабка вона чи міцна, здорова чи нездорова, щаслива чи нещаслива, зазнає кривди або отримує благодіяння, – як усе це вона знає й відчуває, так і кожен християнин має бачити й відчувати свій внутрішній стан: здоровий він душею або хворий, щасливий чи нещасливий, благоденствує або страждає. І якщо не відчуває він цього внутрішньо в собі самому, то даремно носить ім’я християнина, і хоч іменується так, але насправді не такий. Бо якби він був істинним християнином і мав спілкування з Владикою Христом, то був би причетний і до життя Його, і до світла, бо Христос є життя і світло. Отже, і бачив би себе, і відчував усе своє, бо бачити й відчувати є природною властивістю живих, тож у кого немає цього, той мертвий. Таким чином, хто не бачить і не відчуває душевно добра і зла, яке прибуває в нього і виходить з нього, той ще мертвий і не просвічений променями розумного Сонця правди. Нехай спробує ж такий якнайшвидше побігти і припасти подумки до Іісуса Христа, благаючи Його пожаліти його, оживити його і просвітити, дати йому прийти до тями і пізнати свій стан, а потім від Нього єдиного нехай шукає порятунку для себе. Бо нечутливу людину не може врятувати і Сам Бог, що може все творити.

Людина створена такою, що складається з двох природ, розумового і чуттєвого, душі і тіла. Чому знадобилося для нього і двояке лікування, після того як він впав у велику хворобу після великого здоров’я, яке мав раніше. Хвороба є втрата здоров’я, і людина, яка захворіла через злочин, захворіла єством. Хвороба ж, що впровадилася в єство і стала природною, незамінна, як єство. Думай тепер, наскільки велика потрібна сила, щоб змінити хворе єство на здоров’я, коли це є те саме, що поставити його вище за єство, як воно є в ньому в теперішньому своєму стані? Для вказівки цього-то і дано нам богонатхненне Писання, яке є для нас лікарською наукою.

Лікарське мистецтво, що лікує тіло людське, ніяк не може вилікувати первісну корінну хворобу, тобто тління, але застосовує всілякі свої способи лише для того, щоб лікувати вторинні хвороби, коли природно-хворобливе тіло виходить і з цього природно-хворобливого свого стану і впадає у вторинну будь-яку хворобу, у водянку, наприклад, або в гарячку; це лікування походить не від букв, якими прописує лікар лікування, а від вживання того, що ним прописується; прописуються ж ним різні речовини, які за різної лікарської сили та дієвості всі однорідні, проте ж, із хворим тілом, щоб могли впливати на це тіло і лікувати його.

Отже, якщо лікарське мистецтво, виснажуючи всі способи лікування і всі вживши цілющі речовини, доходить лише до того, щоб лікувати вторинні хвороби тіла і постачати захворіле тіло тільки до стану, що передував цій хворобі, який є природно хворобливим станом тління, то де взяти силу до лікування цієї останньої корінної хвороби? Вона – вища за природу. Щоб вилікувати хворе людське єство і відновити в ньому істинне, властиве йому за первісною його будовою здоров’я, для цього потрібна надприродна і надзвичайна сила. Яка ж це надприродна і надзвичайна сила, що може повернути нам первісне здоров’я? Це є Господь наш Іісус Христос, Син Божий, Який, щоб вилікувати подібне подібним, благоволив сприйняти людське єство здорове. І ось, коли хто вірою приєднується до Христа, тоді Христос поєднується з ним і Божеством, і здоровою людськістю, і через таке єднання відновлює в ньому первісне істинне здоров’я.

Але як під час лікування тіла, на відновлення здоров’я в ньому діють не букви, якими прописується лікування, а сила прописаних речовин, так і стосовно лікування душі, оздоровлення її та спасенна на неї дія відбувається не буквами Божественного Писання, а силою Христа, Який прописаний у Писанні. Царство Боже не в словесах, але в силі (1Кор. 4:20). Адже все Божественне Писання, Старе і Нове, скеровує природно хворе людське єство до Іісуса Христа, Який є єдиним Лікарем душ і тіл наших. Хто залишається непричетним до Його Божественної благодаті, той залишається і незціленим, а хто причащається Його благодаті, у того душа перестає вже бути хворою. Бо плід віри нашої християнської є здоров’я душі. Потім Бог став людиною, щоб душа через Нього могла сприймати здоров’я своє. Отже, у кого душа не здорова, той ще не став християнином справжнім. Здоровою ж душа робиться силою божественною і світлом благодаті, дарованої Христом за віру. Душа невидима, і не видно, здорова вона чи ні, не тільки для інших, але нерідко і для неї самої. Але є видимі знаки, за якими для всіх явно буває її стан. Вкажу на найпомітніший, на впорядкування і виправлення п’яти почуттів – зору, слуху, нюху, смаку і дотику. Коли хто тримає їх у порядку і володіє ними розумно, – очевидно, що душа її у своєму чині, здорова, і людина тоді є справжньою розумною твариною і діє за розумом і міркуванням, а не як тварини нерозумні, які перебувають у владі у своїх почуттів. Володіння п’ятьма почуттями начебто є дуже простою справою; але я тобі скажу, що хто володарює над п’ятьма почуттями, той володарює над усім всесвітом і над усім, що в ньому, бо в нас усе буває від них і через них. Але хто такий, тим сам керує буває від Бога і цілком підкоряється в усьому волі Божій. Так царство Боже оселяється і первісний чин відновлюється, бо людина на початку визначена була царем світу. У цьому риса образу Божого і подоби. Отже, хто не панує над п’ятьма почуттями, той не буває за образом Божим і подобою; і хоча б він усю мудрість світу поглинув і знав усе суще, про нього вирок: та не зостається в пошані людина, подібна худобі, що гине (Пс. 48:13). Він живе на зневагу до Бога, Творця всіх, як написано: через вас ім’я Боже ганьблять язичники (Рим. 2:24). І Христове ім’я зневажається такими, і віра християнська ганьбиться від невірних, які кажуть: якби Бог християнський був істинним Богом, то християни не були б такі самі, як і ми, а тим часом багато хто з них живуть набагато гірше за нас, у неправдах і ганебних бажаннях.

Нас же нехай просвітить благодать Христова, нехай подасть здоров’я душі нашій, і нехай дасть нам силу тримати у своїй владі п’ять почуттів і жити гідно, щоб славилося ім’я Боже через нас. Йому слава і поклоніння нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Слово 7

(1) Бог, за великою любов’ю Своєю до людей, піддав їх різним поневірянням у житті цьому. – (2) Бідність є благодіяння Святого Бога. – (3) Хто хулить бідність, той заперечує християнство і не хоче бути християнином. – (4) Необхідність наполягає, щоб християни мали скорботи і біди.

1. Людинолюбний Бог благоволив бути такому порядку, щоб людину, яка відпала від благодаті Його, оточувало багато страхів, різні неприємності, скорботи і біди. Залишив Він її бути обтяженою всім цим, з усіх боків стурбованою і боримою навіть від себе самої. Причина, чому Він так влаштував, дивовижна, сповнена любові і благості. Як якась багата-пребагата людина, маючи сина возлюбленого, за великою своєю до нього любов’ю, не хоче, щоб він шукав десь на стороні або від іншого когось одержував необхідне собі, їжу, питво, одяг, взуття або іншу якусь розраду й заспокоєння, але бажає, щоб усе це він одержував від нього самого, батька свого, щоб через це завжди був поряд із ним і упокоювався на колінах його; і якщо трапиться якось, що цей син втече від нього і в іншого когось забажає одержувати потрібне собі, то батько так усе влаштовує, щоб син або зовсім ніде нічого не знаходив, або знаходив із великими труднощами і потом; мало того, він ще всім, хто перебуває під його владою, наказує, щоб, як тільки побачать сина його, що блукає там і сям вдалині від нього, гнали його й усякі заподіювали йому неприємності, щоб він, навіть неохоче, мимоволі вернувся до нього, батька, який багато любить його, не знаходячи собі ніде спокою; так само і Бог вчинив із людиною, що відпала, влаштувавши, щоб вона не знаходила собі спокою в теперішньому житті в речах світу цього, і тому змушена була знову повертатися до всеблагого Бога, Господа й Владики всіх, Отця, Промислителя, Втішителя, Переможця і Спасителя, і завжди перебувати з Ним, щоб у такий спосіб і людина знаходила заспокоєння, і Бог, Отець її, маючи при Собі її, сина, радів за неї.

Перед злочином людина перебувала в повному щасті, всяку мала розраду і жила у повсякденній радості в раю, без скорботи і печалі, навіть не знаючи, що таке печаль. Але забувшись через це найбільше щастя, прийшла вона до пожадливості того, що було вище за міру її і вище за силу її, захотіла бути богом, за навіюванням диявола. За це, негайно, щойно й ділом зазіхнула на те, що здобути було для неї неможливо, втратила те велике щастя й упокоєння, яке мала, стала бідною і прийшла в настільки ж великі злидні, наскільки велике мала колись багатство, сприйнявши в такий спосіб покарання за пихатість, якою, подвигнувшись, наважилася вона зазіхнути на той великий і відважний замах, – начебто переситилася вона тим щастям, яке дарував їй Бог, і, нехтуючи ним, забажала вищого.

Ставши такою бідною, почала вона, через потреби і недоліки, піднімати всяку працю і клопіт, але, не знаходячи при всьому тому необхідного, як би їй хотілося, то пригнічувалась скорботою, сумом і зневірою, то на більші зусилля напружувала, щоб досягти достатку, щоб досягти добробуту і достатку, скинувши тягар убогості, що мучив її. З цієї ж причини дехто ставав злодієм, явним або таємним, дехто розбійником, що насильно забирає чуже, дехто злодієм, несправедливим шахраєм; звідси ж заздрість, зрада, наклеп, ворожнеча, суперечки, суди, наклепи, брехня, порушення клятви, вбивство. І Самого Бога забули, Який на теперішнє життя у вигляді тимчасової кари визначив бідність, заслужену роду людському злочином Адамовим. Діючи так, вони, можна сказати, йдуть проти Бога, коли будь-що-будь намагаються стати багатими й усім насиченими, незважаючи на Боже засудження нам убогості на теперішнє життя. Ставши багатими, вони стають гордими і марнославними. Що ж буде далі? Ось що: Бог гордим противиться, і останні їх дивляться туди ж, куди потрапив відступник від Бога – диявол.

2. Отже, знати слід щодо убогості в усьому, що Бог праведно наклав її на нас як тимчасове покарання, і тому терпіти її з вдячністю, щоб привернути до себе добродійність, милість і опіку Божу. Бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає (Євр. 12:6), хворобами та скорботами, щоб до себе його повернути та мати завжди з собою, і за труди та подвиги, які з вдячністю переноситимуться, увінчати його вінцем терпіння та зробити сином приємним. Злочин Адама стався не від чогось іншого, як від того, що він мав усі блага в достатку без праці. Чому Бог за злочин визначив нам у поті чола свого з’їдати хліб свій, поки помремо. Якщо ж для теперішнього життя на всіх людей накладено убогість як природне тимчасове покарання, то той, хто всіма неправдами намагається втекти з-під нього, потрапить під вічне покарання. Тому що уникнути убогості в теперішньому житті навряд чи можливо без розкрадань, неправди і шахрайства; до того ж щастя і багатство природно породжують гордість, джерело будь-якого гріха, а гордого, стрімголов поваливши на дно, бере у свою владу срамота, тобто починають панувати над ним плотські пристрасті, – породження його нерозумності і розтління в ньому здорового глузду.

3. Тому християнин, який всіляко клопочеться і намагається позбутися убогості, вочевидь, не хоче бути християнином істинним, бо істинному християнину не можна бути без поневірянь і потреб. Син Божий і Бог, що став людиною для відновлення єства людського, не благоволив негайно скасувати перше покарання, тобто нужду в усьому і смерть, накладені на Адама і рід наш за порушення заповіді, бо і те, щоб нам у поті чола поїсти хліб свій, і те, що: земля ти єси, і в землю підеш, перебувають і назавжди перебуватимуть у нашому роді, аж до кінця віку. Але що зробив і робить Господь наш Іісус Христос? – Те, що віруючих у Його воплочення домоуправління робить причасниками Своєї сили, як Бог сил, і Своєї премудрості, як Бог премудрості, і через те, не відміняючи справою першого визначення, скасовує тим, що забирає силу його, надихаючи віруючих благодушно переносити всілякого роду поневіряння та скорботи, Сам перший піднявши їх до безславної смерті на хресті та ставши для нас у цьому взірцем і прикладом. Унаслідок цього бачимо, що і апостоли, і всі справжні християни, отримуючи від благодаті Христової силу, з радістю переносять усілякі скорботи і спокуси і приносять Богові гідні плоди з великим терпінням. Чому ні мученики не просили Христа позбавити їх від тортур і мук, ні подвижники не шукали звільнення від праць і потів подвижництва, але ті й інші благали лише дарувати їм терпіння, і з цим терпінням трудилися подвигом мучеництва та подвижництва, щоб у майбутньому житті сприйняти нагороду за працю свою.

4. Отже, для всякого благочестивого неминучі скорбота, тіснота і поневіряння, і це не на шкоду, а на посилення і піднесення його благочестя. Поки не зазнає хто спокус, не може зрозуміти і пізнати прихованої в них насолоди і сили для життя по Богу. Коли ж випробує їх і пізнає це, то не може не дякувати Господу, що випробовує його. І коли звільниться від них, не за те одне дякує Спасителю, що звільнив, а й за те, що дарував випробувати через них. Той, хто не зазнав спокус, буває недосвідченим у житті і до богоугодництва не такий дбайливий. А той, хто випробував їх і звільнився від них, горить духом до Бога і старанно дякує Йому. Звичайно, бувають старанні до Бога і вдячні і з тих, хто не зазнає спокус, але не з таким запалом, як ті, хто зазнає їх і позбавляється від них. Тому вкрай потрібно і спасительно християнину підпадати під спокуси, скорботи, скруту і поневіряння, щоб пізнати на собі багатодопоміжну силу Божу, а також Богові, нехай дякує від щирого серця, від усіх думок і всією силою. Хто живе спокійно і не має спокус, той піддається двом невигодам: перша, що не так старанно ставиться до Бога і не від усієї душі дякує Йому, а друга, що розум його неминуче впадає в марнославні піклування і турботи. Можливо, і Адам не так би легко спокусився, не послухав би злої поради диявола і не захотів би бути богом, якби старанніше дякував Богові, коли був оточений найбільшим упокоєнням і невимовною радістю. Тож скільки потрібно для нас дихати повітрям, стільки потрібно дякувати Богові, в самих спокусах, скорботах і поневіряннях, яким піддаємося, ідучи шляхом богоугождения. Будемо ж, браття мої, і ми дякувати Богові за все і покірно терпіти всяку спокусу і скорботу, у Христі Іісусі, Господі нашому, Якому слава на віки віків. Амінь.

Слово 8

(1) Утримувати в розумі те, що читається в Божественному Писанні, є дія сили Божої. – (2) Про молитву і читання. – (3) Як належить християнину молитися?

1. Той, хто вчиться, якщо не утримує в розумі своєму і не пам’ятає того, чого навчають його, ніякої користі від навчання не отримує. Той, хто знає грамоту і читає, якщо не розуміє того, що читає, є те саме, що неграмотний. Той, хто читає і розуміє, якщо не може утримувати в розумі своєму те, що вичитав і зрозумів, ніякої не отримує користі від читання. Стосовно ж Божественного Писання, то, щоб читати його, в нашій владі, а те, щоб розуміти те, що читається, і від нас самих залежить, і не від нас. Від нас залежить старання й увага, які слід мати під час читання; те ж, щоб розуміти прочитане, є справа благодаті Божої. Але те, щоб утримувати в розумі і пам’ятати зрозуміле, є справа єдиної благодаті Божої. Чому не багато таких, які утримують це в розумі, як і взагалі спасенних обранців небагато. – Читання навчає людину того, що спрямовує її до Бога і робить Божою, а молитва робить те, що Бог змилується над людиною та просвічує розум її, щоб розумів і пам’ятав те, що прочитує. Те, що написано про інші мирські справи, ті, хто читає, можуть розуміти й самі, але речей божественних і спасенних нікому неможливо зрозуміти або пам’ятати без просвітлення від Святого Духа.

2. Тому, хто навчився молитися як годиться, не стільки потрібне читання, тому що його душу наповнює божественним світлом і божественно змінює благодать Святого Духа. Але той, хто вважає за краще більше сидіти за читанням, ніж вчитися молитися як слід, перебуває в омані й сам себе віддаляє від спасіння; краще ж сказати, такий нечутливий, хоча й каже, що прочитав усе Писання і завжди має його на язиці. Не може бути, щоб плід земний дозрів без теплоти сонячної. Нехай насіння прозябне під час зими і навесні проросте і дасть стовбур, але якщо весь час стоятиме похмура і холодна погода, то ніяк не дозріє плід його. Це буде проростання ні до чого негоже і марне, краще б йому зовсім не проростати. Так само і той, хто не зігрівається теплотою розумного Сонця – Христа Господа, за допомогою молитви, яку треба звершувати, не може отримати зрілого плоду духовного, тобто насолоди і користі від читання свого.

Багато потрібно часу і праці, більш уявної, ніж тілесної, на те, щоб спочатку навчитися молитися як належить, а потім, навчившись, продовжувати молитися. Чому й апостол заповідає нам співати і прославляти в серцях наших Господа (Еф.5:19). Якщо вуста говорять від надлишку серця, то треба так влаштуватися, щоб і молитва, яку вустами вимовляють, вимовлялася від надлишку серця. А це буває, коли в нас серце чисте твориться, божественний дух правий оновлюється, і прийметься радість спасіння Божого, яка радість народжується від спілкування і причастя Христу, а затверджується потім благодаттю Духа Владичного, за словом пророка, який спершу сказав: Серце чисте створи в мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй, а потім: верни мені радість спасіння Твого, і Духом Владичним утверди мене, щоб духи злі з жодної сторони не могли своїми спокусами і прилогами коливати рухів і думок душевних. Коли душа буде в змозі молитися показаним способом, тоді можливо, щоб від таємничих променів божественного прозріння, які сходять в того, хто молиться під час молитви й заради молитви, дозрівало, тобто було в насолоду приємним і корисним для нього те, що він вичитує та розуміє. Хто не робить у такий спосіб, той нічого, як належить, не розуміє з того, що читається, не відчуває радості від того і ніякої не отримує користі.

Молитися Богові дуже хороша справа і велику приносить користь тому, хто молиться. Якщо велика буває користь від співбесіди із земним царем, то наскільки більшою має бути від розмови з Царем Небесним за допомогою молитви? Як ніхто не сміє наблизитися до того, хто розмовляє з царем земним, і припинити бесіду, яку він веде, так і демони не наважуються наблизитися до того, хто з Богом розмовляє. Навпаки, велика шкода буває від того, якщо хто не молиться Богові, бо душа такого залишається позбавленою Божого просвітництва, божественної сили й спокою від демонських спокус, і демони безперестанку збуджують у ній непотрібні рухи, хтивість нечисту, поклики до блуду, неправди, марнославство, гордість, зарозумілість. Як для тіла необхідне повітря, щоб дихати, так для душі потрібне безперестанне пам’ятання про Бога, тобто молитва. Але знову ж таки, якщо хто молиться Богові просто, абияк, ніби мимохідь, без страху, який належить мати тому, хто стоїть перед Богом, перед Яким тремтять херувими, для того не тільки це жодної користі не приносить, той не тільки зазнає збитків, про які сказано вище, а й зазнає незрівнянно згубнішої шкоди, гніву Божого, відрази Божої, вигнання Божого. Бо як охоронці царські негайно відвертають від лиця царського і виганяють геть того, хто стоїть перед царем недбало, без страху і пристойності, і цар не забороняє їм цього, так і Ангели Божі відвертають від лиця Божого й від погляду Його і геть виганяють розум того, хто стоїть перед Богом і молиться Йому недбало, ніби зі зневагою, без благоговіння й благого настрою, і тоді негайно схоплюють його демони із зухвалістю й насильством і кружляють його, де хочуть, місцями сороміцькими й нечистими, чи ділами лихими, або речами марнотратними та даремними. І ні сам той, хто страждає на це від демонів, не відчуває того, ні Бог не зглянеться над ним і не звільняє його від цього за те, що той знехтував Ним і переступив заповідь Його, що велить: служіть Господеві зо страхом, і радійте з тремтінням (Пс. 2:11). Тому набагато краще було б для такого, якби він зовсім не молився, бо демони ні за які гріхи не опановують душу з таким тиранством, як за зневагу до Бога. І земний цар боржникам своїм і тим, які в чомусь погрішають перед ним, терпить, а для тих, які зневажають його, буває тяжким і страшним месником. Чому немає більшого гріха, як молитися Богові з презирливою недбалістю.

Бог безтілесний і невидимий, чому і служити Йому належить не тілесно тільки, і не видимо тільки. Служити Богові тільки тілесно і видимо є справою недоречною, як каже і пророк Давид: якби ти хотів жертви, то дав би її, а жертвоприношення не захотів. Жертва Богові дух зламаний, серце зламане і смиренне Бог не принизить. Зламання ж серця буває в розумі й думці, а розум наш і думки наші невидимі. Отже, будучи зобов’язані віддавати Богові невидимому невидиме служіння, ми повинні служити Йому розумом і думками. Це і є належне і відповідне служіння – Невидимому приносити невидиме, і мисленому мислене. Але потім вже і разом вже з цим належить приносити і видиме, з душею і тілесне, нехай служіння Богові від нас буде всім єством. Бог не потребує служіння людських рук (Діян. 17:25). Якщо і приймає Він тілесні й чуттєві приношення, то знати слід, коли і як приймає, саме, коли вони приносяться від чистого серця.

Молитва і спів божественних псалмів не що інше є, як бесіда з Богом, у якій ми або благаємо Його, нехай дарує нам те, що відповідно Богові дарувати людям, або прославляємо Його за всі творіння, створені Ним, або оспівуємо чудеса Його, які від віків у часі творив Він на славу Свою, на спасіння людей і на відплату й покарання неправедних і злих, або сповіщаємо промислительні діяння Його, які за ікономією Своїм звершує Він таємничо й потаємно, або величаємо велике таїнство воплочення Сина й Слова Божого, саме, як Син Божий, не відлучаючись від усього іншого творіння, відлучився в пренепорочне лоно Приснодіви Марії та став людиною, народився, виховався та явив нам життя та життя божественні, розп’явся, помер і воскрес із мертвих, дарувавши через те і роду людському надію воскресіння і життя вічного, і вознісся, як людина, на небеса, щоб послати на віруючих у Нього від єдиного Бога Отця ісходячого Духа Святого, Якого від початку мала перша людина і втратила через невір’я своє, коли не повірила Божим словесам. Бо те й було останньою метою втіленого домоуправління, тобто для того й втілився Син Божий, Бог Слово, і став людиною, щоб приймали, як душу, благодать Святого Духа душі тих, котрі вірять у Нього, як в Бога й людину, тобто в єдиного Христа з двох природ, нероздільних і незмішаних, Божества й людства, і нехай будуть таким чином відродженими, відтвореними й оновленими через святе Хрещення та стають тими, ким була перша людина перед гріхом, освячуючись благодаттю Святого Духа в розумі, совісті й у всіх почуттях, так щоб після цього зовсім не мати вже розтлінного падінням життя, яке могло би захоплювати жадання душі до тілесних і мирських втіх.

Якщо тепер той, хто повинен у молитві своїй розмовляти до Бога про все вищесказане, обертаючи те в розумі своєму день і ніч, якщо він, скажімо, і тривалий час проговорює все це язиком тільки, а розумом не знає, що каже, то чи не є він таким, що втратив сенс? Але всіляко очевидно, що він не став ще вірним, ще не увійшов у співдружність із Богом. Бо вірним іменується і є той, кому ввірена і хто має благодать Святого Духа; благодать же ця просвічує розум, збирає його в себе і зосереджує, нехай розуміє, до Кого розмовляє і про що розмовляє. Отже, хто не так діє в молитві, той не має благодаті Святого Духа, невірним перебуває і далеким від Бога.

Отже, перш за все слід стати вірним і з Богом примиритися та здружитися, випросивши в Нього відпущення всіх колишніх гріхів, словом, ділом і помислом вчинених. Душа, яка з Богом примирилася і здружилася, буває лагідною, смиренною і покірною. Це і є ознакою примирення і співдружності з Богом. Бо Бог зазвичай ці перші дарування дає віруючим, тобто лагідність і смиренність. Душу ж лагідну і смиренну вже не борють демони, як колись, ні сластолюбством, ні сріблолюбством, ні гордістю, і так через ці два обдарування Христові душа знаходить спокій і не бентежиться жодними сторонніми й недоречними помислами. Така душа і молиться як личить, тобто зі страхом, благоговінням і увагою, а не одними устами. І це неможливо ні для якої людини, ні для мирянина, ні для ченця, ні для відлюдника, ні для клірика, ні для диякона, ні для священика, ні для архієрея, якщо душа кожного з них не стане учасницею Святого Духа, в міру їхньої віри в Христа: бо ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого (1Кор. 12:3). Ті, хто воістину вклоняються Богові, Духом вклоняються і Духом моляться. А де Дух Господній, там свобода (2Кор. 3:17), свобода від демонів і від усіх пристрастей, що вселяються ними в душу, від ненависті, печалі, збентеження, малодушності, злості, злоби, невір’я, гніву і пристрасті до всякого корисливого задоволення; і ті, котрі володіють ними, нехай вони будуть постниками, безмовниками, довгоспівувачами псалмів, тлумачами Божественних Писань, викладатимуть праві догмати, вчителями та проповідниками церковними, нехай іменуються високопреподобними, вченими й усесильними, не мають частки з Христом, справжнім світлом, яке просвічує будь-яку людину, яка від свого злого свавілля прямує в істинний світ чеснот, тому що темрява не має жодного спілкування зі світлом.

Такого світла нехай сподобимося отримати і ми у Христі Іісусі, Якому належить слава, честь і поклоніння, з безначальним Його Отцем і Животворящим Його Духом нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь

Слово 9

(1) Найбільший гріх є молитися без страху Божого, без благоговіння й уваги. Ті, хто припускають його, не відають, як належить, Бога. – (2) Для того щоб пізнати Бога, потрібне божественне світло. – (3) Кожна людина грішить розумом, словом і ділом. Щоб охоронятися від гріхів, треба насамперед вилікувати розум.

1. Немає гріха більшого, як молитися без страху Божого, без уваги і благоговіння. Хто молиться або співає псалми просто, абияк, з недбалістю і зневагою, той явно не знає, що таке Бог, не знає і нехтує. Чому Бог, від Якого походить і відпущення гріхів, і всяке благо, хотів би помилувати і його, але не може, а більше – гнівається. Краще такому зовсім не молитися, ніж так молитися, тобто устами тільки. Душі не властиво молитися устами, а розумом, і той, хто співає псалми й молитви творить, а розум його не вкладає себе в молитву, яку він промовляє, робить справу невідповідну, і тому спонукає на гнів Бога, Котрому молиться. Як розум бачить і розум чує, так треба, щоб розум же і молився за допомогою вуст. Хто зовсім не молиться, той не виконує свого обов’язку і залишається боржником Богові, але колись він схаменеться і може випросити собі відпущення боргу в Бога, Якому винен. Той же, хто молиться абияк, з недбалістю, спонукає до гніву Самого боргів вирішувача Бога, Якому молиться, бо такий вустами Богові молиться, а розум із бісами веде бесіду. Від кого ж після цього очікувати йому милості?

Отже, треба з усною молитвою молитися Богу і розумом. Але оскільки неможливо, щоб з вустами і розум молився, якщо не отримає він спершу просвітлення і впливу Святого Духа, то перш за все потрібно потурбуватися про те, щоб отримати просвітління і благодать Святого Духа, щоб не молитися вустами тільки і через те не бути в небезпеці, замість того, щоб отримати милість від Бога, піддатися гніву Його. Бо немає іншого гріха, який би так багато гнівив Бога, як той, коли хто вустами молитви Йому творить, а розумом думає недоречне й соромне. Такий розум ще не підкорений Христом і не хоче бути опанованим від Нього, та не хоче, щоб царював над ним Бог, і є ворог Царя Христа (Лк. 19:14).

2. Отже, не личить молитися Богу без страху і благоговіння. Хто не має страху і благоговіння, нехай просить насамперед світла страху Божого, нехай відає, пред яким страшним Богом стоїть він і молиться, щоб удостоїтися за те отримати прохане. Бо хто пізнає, наскільки страшний є Бог, той сповниться і страхом Божим, і страх Божий навчить його гідної молитви. Хто ж не пізнав цього, той у темряві і не вміє молитися як належить. Поки сонце ще не засяяло і темрява вкриває землю, хто може бачити добре речі? І той, хто пройшов граматику, риторику і філософію і збагатився пізнанням усього сущого, не може без світла прочитати книжок, у яких містяться такі вчення, а новоначальний, який тільки розпочав таке вчення, що може побачити без світла або чого може навчитися? Нічого. Так само і душі всякій потрібне потаємне світло божественного знання, щоб вона бачила, пізнавала і осягала силу і значення божественних словес псаломських. Бо це потаємне світло божественного відання є якась уявна сила – владна, яка оточує і збирає рухливий розум, що відбігає зазвичай туди й сюди, коли слухає чи читає божественні слова псаломські, й тримає його в собі, щоб слухав те, що читає чи слухає. Якщо ж не ввійде в когось це божественне світло, то він вустами вимовлятиме або читатиме молитву, і вухами слухатиме, а розум його залишатиметься безплідним; і не тільки це, але він не буде стояти на одному, а буде кружляти там і сям і думати про те, про що не личить, тримаючи до того ж ту думку, ніби йому невідкладно необхідно обдумати те, про що думає, і подбати про те, в чому спокушається, не розуміючи, що перебуває в цей час рабом уявного тирана диявола, і ним подумками буває відтягнуті то туди, то сюди. Тим-то й лиха і згубна ця хвороба, що, тоді як ворог мій тягне туди й сюди мій власний розум, я думаю, що всі ці кружляння мого розуму, всі ці турботи й піклування є моїми власними й невідкладно необхідними для мене. Ось перша і найбільша з усіх хвороб душевних, для подолання якої, як найпершої, найгіршої і найсильнішої всякої іншої хвороби душевної, належить нам подвизатися до пролиття крові. Бо вона перешкоджає нам молитися як годиться і не дозволяє молитві нашій підніматися прямо до Бога; вона є великою і міцною стіною, що заважає розуму нашому наближатися до Бога, Котрий є скрізь сущий і все сповнює. Це затьмарення душі є початком непроглядної темряви пекельної, і якщо не розжене її Христос у кожному, хто трудиться за спасіння своє, то ніхто не побачить Господа. Чому й Давид каже: з Богом своїм проберусь через мур (Пс. 17:30). І Христос Господь, що проганяє цю темряву, сповіщає: Я світло світові (Ін. 8:12). Якщо не буде розвіяно і вигнано з душі цей морок раніше за всяке інше зло, то марна віра всякого такого християнина, марно іменується він ім’ям віруючого, марні пости його і бдіння, марно трудиться він, виспівуючи псалми в молитвах своїх.

3. Якщо каміння нападає в якийсь тісний канал або трубу і загородить їх, то не можна вийняти того каміння, що в самому низу, ні того, що в середині, ні навіть того, що близько до першого, якщо наперед не витягнеш цього першого, а потім по черзі й інші. Це ж саме буває і з людьми. Трьома образами грішать люди: розумом, словом і ділом. Перший гріх, гріх розумом, є причина і всіх тих гріхів, у яких грішать словом і ділом, бо не розум закінчує гріх, а слово і діло закінчують те, що винаходить розум. Отже, з цих трьох, чому передусім і найбільше необхідно бути вилікуваному від Христа? Очевидно, першому, тобто розуму. Бо коли вилікується й освятиться розум, коли прийде він у добрий стан і не буде терпіти, щоб сказано або зроблено було що-небудь Богові неугодне, тоді душа буде захищена і від усякого іншого гріха. Отже, скільки сил є, належить нам трудитися, нехай освятиться Христом розум наш, сприйнявши благодать Святого Духа. Для цього одного Христос, будучи Бог, став людиною, для цього розіп’явся, помер і воскрес. Це, тобто освячення розуму, і є воскресіння душі в теперішньому житті, внаслідок якого можна сподобитися і майбутнього воскресіння тілом до слави і блаженства.

Постараємося ж насамперед виправити розум свій, щоб він стояв (тверезо в собі), коли молимося або читаємо і вивчаємо Божественні Писання. Бо якщо не виправимо розуму, все інше марно, і душа наша ніякого не набуде успіху. Багато хто з тих, хто називається християнами і не є такими воістину, не знаючи, що носять у душі своїй цю велику і страшну хворобу, впадають у марнославство і зарозумілість, думають, що вони вищі за інших братів, пишаються й звеличуються над однорідними собі та зневажають їх, коли ця хвороба зрівняє їх із усіма, бо вона є спільною для всього роду людського, як спільними для всіх є тління і смерть. Цю хворобу нерідко швидше лікують у найпростіших і невчених, ніж у вчених і мудрованих наукою. Якщо швидше лікуються ці найпростіші, то, вочевидь, вони кращі за навчених і ближчі до Бога, Яким спочатку пізнавані бувають і просвіщаються, а потім самі Його пізнають. Утім, і кожному, у міру виправлення розуму його, дається міра відання або пізнання як самого себе, так і Бога, тобто щоразу, коли виправляється, освячується та просвічується розум кожного, то настільки він пізнає себе самого і Бога, Якому слава на віки вічні. Амінь.

Слово 10

(1) Бог не немічним створив на початку людину, так щоб вона згрішила через неміч, як тепер грішить. – (2) Інше є гріх Адама, а інакше інші гріхи, якими грішимо ми нині. – (3) Що нам даровано від Христа, і що є гріх? – (4) Для того Бог став людиною, щоб скасувати діла диявола.

1. Поміркувавши про гріх, яким згрішив Адам, коли перебував у славі й насолоді райській, ніхто не знайде, щоб він був створений через необхідність чи неміч або з будь-якої благословенної причини, а лише через зневагу до заповіді Божої, через невдячність та відступництво Адама, яке він показав по відношенню до Бога, Творця свого. Втім, для нього дано Богом місце для покаяння, нехай знайде прощення, з двох наступних причин: перше – тому що він не сам по собі надумав зле, але його спокусили та ввели в оману порадою диявола; друге – тому що він був одягнений у плоть, бо Адам, як тварина, був добре пристойний, але не міг впасти в цілковите відступництво від Бога, як диявол і демони, що пішли за ним, які не мали плоті. Тим більша залишена людині надія помилування тепер, коли вона обкладена природною якоюсь неміччю, яку сприйняла людська природа після гріхопадіння і через яку грішить. Але це не може виправдовувати її гріхів, а повинно лише до того спонукати, щоб із почуттям подяки Богові за дарування місця прощенню скоріше вдаватися до Нього й просити в Нього прощення і сили, – прощення того, в чому згрішив, тому що хоча вона грішила за людською неміччю, але їй належало протистояти гріхові до смерті; сили, щоб, сприйнявши від Бога силу, благодаттю Христовою, не грішити, а робити самі лише добрі справи, Богу угодні.

2. Ніхто з нас ніколи не грішив і не може згрішити, як згрішив Адам, тому що нікого не було і немає в усьому йому рівного, хто б був подібно до нього безбідним, безтурботним, вільним від усякої природної потреби. Бо подивися, яке покарання покладено Адамові та роду його за порушення заповіді в раю, – спрага, голод, замерзання під час зими, змарніння під час літа; звідси потреба в їжі, питті, одязі та даху над головою, для чого праця, напруження і поти на все життя. Що ж буде далі? Нетерплячість через усі показані потреби і протидія визначенню Божому. Бо всяка людина, що народжується в теперішнє життя, не знаючи, що всі такі тимчасові покарання накладено на весь рід людський за злочин праотця нашого Адама, не з вдячністю їх приймає, а зухвало нарікає через їхні причини і, бажаючи знайти заспокоєння від потреб своїх, творить лихо, шукає нажити більше за потрібне, викрадає чуже, неправдиво говорить. І ось це-то наші є гріхи, тобто що не терпимо терпляче тимчасових Божих покарань і не дякуємо за них, але, напираючи, ніби вороги, на Бога, йдемо деяким чином всупереч божественному визначенню, що говорить: у поті чола твого знеси хліб твій; всі сили напружуємо, щоб знайти заспокоєння, і не знаходимо, бо немає можливості вислизнути нам від праць і потів і цієї під’яремності потребі, що б ми не робили. Тому щасливий той, хто з вдячністю терпить ці тимчасові покарання, сповідуючи, що праведно засуджений на них за прабатьківський гріх. Так, спочиває він від трудів своїх. Бо через ці покарання всеблагий Бог дарував людям смерть, щоб спочивали від них на деякий час ті, хто переносить їх із вдячністю, а потім були воскрешені й прославлені в день суду, через нового Адама, безгрішного Іісуса Христа і Бога, Котрий був виданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого (Рим. 4:25).

3. Бог, прийшовши у світ і ставши людиною, приніс людям наступні два великі блага: з’єднав єство Божественне з єством людським, щоб людина стала богом, і в цю людину, яка стала богом по благодаті, таємниче вселялася Пресвята Трійця. Той же, хто сподобився настільки великих дарів, як може після цього грішити, як каже Іоанн Богослов і Євангеліст: кожний, народжений від Бога, не чинить гріха … і він не може грішити, бо народжений від Бога (1Ін. 3:9).

А гріх що є? Злі думки, слова і справи. Отже, нічого такого не може допустити в собі той, хто істинно сподобився благ Божого воплочення, не може допустити ніколи, і якщо допустить хоч трохи раз, перестане вже бути таким. Хто думає іноді добре, а іноді зле, хто говорить іноді добрі, хто робить іноді добрі, а іноді погані справи, той подібний до людини, яка іноді йде до храму Божого, а іноді в капище ідольське, іноді Богу поклоняється, а іноді демонам. Чи може ж бути таким той, у кого вселився Бог?

Тому-то християнину належить завжди і думати, і говорити, і робити одне добре, бо, як каже Господь: і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть (Мф. 12:25). Але й то слід завжди пам’ятати, що неможливо, щоб завжди були добрі помисли (від яких зазвичай народжуються подібні до них слова і справи), якщо в розум не вселиться спочатку Христос Господь, про що і повинно нам трудитися, скільки сил є, тобто щоб в розум наш вселився Христос Господь.

4. Іоанн Богослов каже: для цього-то і явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола (1Ін. 3:8). Діла ж диявола – це всякий гріх – заздрість, брехня, лукавство, ненависть, ворожнеча, злопам’ятство, наклеп, гнів, лють, гордість, марнославство, немилосердя, розкрадання, неправда, зла хтивість, суперечливість, чванливість, запал, пересміх, прокльони, богозабуття, нелюдяність і всяке інше зло. Отже, тим, котрі іменуються християнами і роблять такі діла диявола, що користі від того, що вони іменуються християнами, коли явлення Сина Божого не зруйнувало в них цих діл диявольських? Якщо хто скаже, що деякі з таких пояснюють Божественні Писання, богословствують, проповідують православні догмати, нехай знає, що не в цьому полягає справа Христова. Іоанн Богослов не говорить: заради цього з’явився Син Божий, нехай богословствують і православствують деякі, але щоб зруйнував діла диявола. Щодо таких скажу, що спершу треба очистити посудину від усякої скверни і потім вкладати в неї миро, щоб інакше не опоганилося саме миро і замість пахощів не виходив від нього сморід. Син Божий і Бог Слово не для того став людиною, щоб тільки вірили у Святу Трійцю, прославляли Її і богословствували про Неї, а для того, щоб зруйнувати справи диявола. У кому з тих, хто прийняв віру Христову, зруйновані будуть діла диявола, тому можна довіряти і таємниці богослов’я і православних догматів. Ті ж, у яких не зруйновані такі діла, і які опиняються обплутаними в них до безчестя і зневаги до Бога, ті, по суті справи, стоять ще на одній лінії з язичниками, яким заборонено навіть входити до храму Господнього й молитися в ньому Богові, а не лише читати Божественні Писання та витлумачувати їх, як написано: А до грішника Бог промовляє: Чого про устави Мої розповідаєш, і чого заповіта Мого на устах своїх носиш? Ти ж науку зненавидів, і поза себе слова Мої викинув (Пс. 49:16-17). Хто не приймає до серця законів Божих, той ненавидить покарання і виправлення, що навіюється словами Господніми, і затикає вуха свої, щоб не чути слова Божого, яке сповіщає про майбутній суд і воздаяння грішникам, або про незгасимий вогонь гієнський та інші пекельні муки, або про вічний осуд, від якого не може вже втекти ніхто з тих, котрі одного разу піддалися йому. Хто не намагається всіма силами мати заповіді Божі завжди перед очима своїми і дотримуватися їх, але, нехтуючи ними, віддає перевагу протилежному їм і виробляє те на діло, той завертає слова Божі назад. Поясню це наступним прикладом. Коли Бог ясно велить: покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне (Мф. 4:17), і ще: подвизайтеся увійти через вузькі ворота (Лк. 13:24), а той, хто чує це, не тільки не хоче каятися й примусити себе йти тісною брамою, а й проводить усі дні життя свого у великій недбалості, докладаючи до попередніх гріхів щогодини інші, і тіло своє милує й утішає більше, ніж потрібно, і навіть більше, ніж пристойно, – що й слугує ознакою широкої та просторої дороги, яка веде в згубу, а не тісної та сумної, яка вводить у вічний світ, то чи не очевидно, що такий завершує назад, тобто нехтує Божими словами, і творить свої бажання, або, краще сказати, хотіння диявола? Та й святий Давид так зображує перекрута слів Божих: як ти злодія бачив, то бігав із ним, і з перелюбниками накладав. Свої уста пускаєш на зло, і язик твій оману плете. Ти сидиш, проти брата свого наговорюєш, поголоски пускаєш про сина своєї матері… Оце ти робив, Я ж мовчав, і ти думав, що Я такий самий, як ти. Тому буду картати тебе, і виложу все перед очі твої! Зрозумійте ж це ви, що забуваєте Бога, щоб Я не схопив, бо не буде кому рятувати! (Пс. 49:18-22). Чи бачиш, як такий, що забув Бога, гідний отримати більшу кару, ніж безбожники, які зовсім Бога не знають? Бо пізнавши Бога, як каже апостол, він не як Бога славить Його, а паче паплюжить Його, роблячи діла диявола. Чому є ворог Божий, хоча і здається найвірнішим учителем божественних догматів і православного богослов’я. Втім, і це, щоб такий вірно сповіщав божественні догмати і богословствував, неможливо. Бо як можливо, щоб право і чисто розумів той розум, який затьмарений оскверненою совістю? Тільки той, хто розв’язався від справ диявола і завжди утримує в пам’яті Бога, може вірно сповіщати таємниці Божі, не зв’язаний більше ділами диявола, від яких коли б позбутися і нам усім та здобути Царство Небесне, у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава на віки віків. Амінь.

Слово 11

(1) Пише це слово святий отець до одного учня з мирян і навчає, як треба шанувати святих отців духовних. – (2) Що треба робити, щоб знайти справжнього духовного отця? – (3) І знайшовши його, як слід до нього ставитися?

1. Улюблений мені в Господі! Я прийняв тебе на лоно своє, коли ти прийшов до мене, з теплим завзяттям дав тобі істинне вчення, з чималими зусиллями перетворив тебе на образ Христовий через покаяння, і відродив чадом духовним із великим тер1пінням, багатьма турботами і щоденними сльозами, хоча ти не знав нічого з того, що я випробовував заради тебе. Це й не дивно. І діти, перебуваючи в утробі, анітрохи не відчувають печалі матері своєї, ні хвороб, які терпить вона під час народження їх. Але коли народяться, природно хапаються за груди материнські, насичуються молоком, що виходить із них, і, харчуючись у такий спосіб, потроху зростають, і тоді вже пізнають матір свою, яка їх народила, і починають шанувати її та дуже любити; і хоч вона б’є їх, хоч лає, вони все до неї біжать із цілковитою любов’ю; не можуть вони подумати, щоб вона ненавиділа їх і відверталася від них душею своєю, але що б вона їм не робила, думають, що робить це для того, щоб навчити їх розуму. Так само і батька свого нарешті пізнають вони і починають відрізняти від інших, шанувати і слухатися, не за природним тільки законом, а й за законами, що їх дарував людинолюбний Бог.

Таким чином, батьки виявляють належне про дітей піклування, а діти відплачують батькам прихильністю і покірністю належне і, живучи з ними, бувають навчені покаранням і вченням Господнім. Але якщо батьки не надають належного піклування про дітей, не вчать їх розуму, не навіюють їм добрих правил, то душі дітей всеконечно стягнуті будуть від рук їхніх. І навпаки, якщо діти через зухвалість і бешкетування зневажатимуть батьків своїх, не стануть слухати настанови і виконувати веління їхні, то хоч і не будуть вони віддані за це на тимчасову смерть, як визначає старий закон, але, безсумнівно, віддані будуть вогню вічному і темряві непроглядній. Про це явно сповіщає нам усе богонатхненне Писання, та ми, наче глухі, не слухаємо того, а якщо й слухаємо, не виконуємо, наче й не чули.

Таким я не мав і не маю жодної охоти говорити що-небудь або писати, особливо чуючи, що Господь і Бог наш сказав учням Своїм: якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас (Ін. 15:20); і знову: якщо господаря дому назвали веєльзевулом, то чи не тим більше домашніх його (Мф. 10:25). Але, незважаючи на те, Він усе ж послав їх до нас, язичників, кажучи: йдіть же навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа (Мф. 28:19), і потім додав ще до цього: то буде вірувати і охреститься, буде спасений (Мк. 16:16), то я зкерував написати тобы на пам’ять, що для тебе є благопотрібним і корисним. І це тому особливо, що переборює мене, як батька чадолюбивого, міцна до тебе любов, не дозволяючи мені терпіти, щоб ти, духовний син мій у Господі, проводив життя своє так, як живеш. Тепла прихильність до тебе нудить мене зійти до тебе і перед очима твоїми запропонувати істину Божу, хоча, пишучи, напишу те ж саме, що щодня читаєш ти сам і чого дотримуватися заповідає нам Божественне Писання.

Можливо, ти запитаєш мене: якщо ти обіцяєш сказати мені, що я вже знаю і чого вчить нас Божественне Писання, то для мене достатньо цього останнього, для чого ще й ти хочеш писати мені про те саме? На це послухай, сину мій, ось причина або, краще, причини, що спонукали мене писати до тебе. Роблю це я, по-перше, для того, щоб не бути засудженим, як засуджено було того раба лукавого, що сховав талант пана свого, і нехай не почую і я, коли в день суду стягне звіт з мене Владика мій: Господар його сказав йому у відповідь: лукавий рабе і лінивий … тому треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком (Мф. 25:26-27). По-друге, для того, щоб залишити тобі, сину моєму возлюбленому, те, що маю тобі сказати, як спадщину: все це йде від батьків і праотців наших духовних, але прийняте перш за все мною і передається тобі; не затримую, прийми батьківську спадщину, а мені ж, як вдячний син, відплати, якщо розсудиш, з більшою любов’ю. По-третє, для того, щоб показати тобі, синові моєму щирому, наскільки велике багатство духовне віддане мені духовним отцем моїм, що породив мене через покаяння благодаттю Духа Святого, щоб, не знаючи цього, ти якось не почав зневажати мене, духовного отця свого, як бідного, нічого не маєте і нічого не варте, подумавши, що не успадкував від мене жодного цінного спадку. По-четверте, і це найважливіше, для того, щоб, знехтувавши мною, ти не опинився винним на Страшному Суді Господньому, якщо Богові буде завгодно, щоб твоїм приниженням мене і слова мого прирівняти до приниження Себе і слова Свого. По-п’яте, для того, щоб і інші почули слово істини, як тепер, так і потім, і плід принесли потім, хто тридесять, хто шістдесят, хто сто, якщо візьмуть його в серце своє, як насіння; якщо ж не візьмуть його, щоб мені залишитися невинуватим у крові за душі їхні.

І в духовних речах буває так само, як у чуттєвих. Кожен з тих, хто прийняв багатство від предків, залишає потім одним спадок, іншим дари, як-от: дітям, друзям, слугам, а понад те, на виконання заповіді Божої, роздає з маєтку свого бідним, скільки хоче, і кожен з тих, хто що-небудь одержав, дає звіт, як розпорядився тим, що отримав. Так само і ті, хто отримав духовний дар від Бога, мають обов’язок невичерпно передавати його насамперед дітям своїм духовним, потім друзям, знайомим і слугам, а потім і стороннім, чи то багаті вони, чи то бідні, чи то слово премудрості, чи то слово розуму, чи то дарування зцілень, чи то заступництво за душі, чи то силу помічну, чи то міркування управительне. І кожен із тих, хто навчає або робить щось для інших, нехай знає, що ніхто з них не буде похвалений і не отримає відплати за те, що робить, але суворо буде катований, засуджений і покараний за все, що проґавить зробити.

Отже, не приймай ти, прошу тебе, диявола, коли він прийде і почне навіювати тобі, ніби я пишу це тобі напоказ, щоб догодити людям. Сам ти знаєш дуже добре, що той, хто діє в такому дусі, не тільки губить винагороду свою, як той, хто торгує словом Христовим і продає його, а й буде відданий на муки там, де плач і скрегіт зубів. Знай же при цьому, що разом із ним будуть засуджені й ті, які засуджують його, бо чуєш, що говорить Господь: не судіть, то не судимі будете, бо яким судом судите, таким будете судимі, і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти (Мф. 7:1-2). Про це подумай, брате мій, згадуючи до того ж і слово апостола, який каже: слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як зобов’язані дати звіт; щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас некорисно (Євр. 13:17), і слово Господа, Який щоденно взиває до нас у Святому Євангелії: хто вас приймає, той приймає Мене (Мф. 10:40), і: хто слухає вас, той Мене слухає, і хто відвертається вас, той Мене відвертається (Лк. 10:16), і, ревнуючи про спасіння своє з острахом і трепетом, слухайся мене та прислухайся до слова мого. Нехай не говорить тобі думка твоя, що це сказано тільки про апостолів і що їх одних зобов’язані ми слухати, але знай, що знову говорить до них Христос Господь: а що кажу вам, кажу всім (Мк. 13:37). Кому це всім? Тим, котрі мають увірувати в Мене, за допомогою вчення вашого, і будуть зберігати заповіді Мої так само, як і ви.

Вонми, прошу тебе! Владика наш Бог, обравши Собі учнів і апостолів, відкрив їм і довірив усі таємниці Свого домоуправлыння, таємниці, що були сокровенні від віків, потім дарував їм Духа Святого й послав їх, кажучи: йдіть же навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам (Мф. 28:19-20). Апостоли, вийшовши, вчили і проповідували слово Боже, і багато народів увірували в Христа, і Церкви віруючих заснувалися в містах. Коли якийсь апостол, заснувавши десь Церкву, мав намір залишити тамтешніх вірян, щоб іти в інші місця, міста і селища, то висвячував для них замість себе єпископів та ієреїв, і їх залишав їм вчителями, отцями духовними і керівниками. Ці знову, наближаючись до смерті, обирали на таке служіння інших гідних, висвячували їх і залишали замість самих себе. Так ішов за переказами такий порядок, доки до нас дійшов, і законоположення таке дією Святого Духа дотримується навіть донині. Так само, за посередництвом цих же осіб, дійшли до нас і всі перекази та вчення, які апостоли прийняли від Владики всіх і Бога нашого. Але як стадо Христове розмножилося і народ віруючих став незліченний, то благодать Духа Святого влаштувала, щоб до архієреїв та ієреїв додали ще й ігуменів, і інших духовних отців (з чернецтва), які ділами показують тверду віру в Христа, істинного Бога нашого, мають у собі благодать Святого Духа, щоб і вони співпрацювали разом із тими та сприяли на порятунок тим, котрі хочуть врятуватися.

Якщо тепер когось із цих пастирів наших, архієреїв, ієреїв, учителів, ігуменів і отців духовних, які зберігають вчення і перекази святих апостолів і навчають нас, якщо когось із них ми наважимося якось знехтувати й принизити, чи не прийняти у свій дім, і слова його не послухати, закидаючи його ні на що, то чи не Павла, чи не Петра, і чи не весь хор апостолів ми виженемо в такому разі? А хто їх виганяє, чи не чинить презирства до Самого Господа нашого Іісуса Христа і Отця Його? Бо ми вшановуємо апостолів не просто як людей, а тому що вони прийшли і проповідували Сина Божого, що зійшов на землю, щоб урятувати рід наш, і тому що Їм було послано зробити нас синами Богові за благодаттю, спадкоємцями вічного життя та причасниками невимовних благ, за допомогою проповіді Євангелія і святого Хрещення. Якби не вручив їм Господь дати нам все це, вони і не дали б, і були б, таким чином, як і всі інші люди.

2. Тому належить нам з усією ретельністю, старанністю й увагою, з усією пильністю й багатьма молитвами стерегтися, щоб не напасти на будь-якого спокусника, або ошуканця, або псевдоапостола, або псевдохриста, але знайти керівника правдивого й боголюбивого, який мав би всередину себе Христа і точно знав би вчення, правила і постанови святих апостолів і догмати святих отців, або, краще сказати, який би знав волю і таємниці Самого Владики і Вчителя апостолів Христа. Такого вчителя належить нам шукати й знайти, який спочатку чув би все це в слові й навчився б того зі слів, а потім навчений був усьому таємничо і в істині Самим Утішителем Духом через діяння й досвід, щоб і він спромігся почути від самого Христа Господа, що навчив апостолів: вам дано розуміти тайни Царства Небесного (Мф. 13:11). Якщо шукаємо – звісно, і знайдемо, бо не несправедливий Бог, і не тішиться Він загибеллю людською, але, як написано, так полюбив Бог світ, що й Сина Свого Єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує у Него, не загинув, але мав вічне життя (Ін. 3:16). Якщо Він на смерть віддав Сина свого Єдинородного, щоб ми врятовані були через Нього, то чи можливо, щоб, коли ми просимо Його послати нам, чи, краще, явити нам якогось істинного раба Свого, який керував би нами в справі порятунку і навчив знати волю Його, чи можливо, кажу, щоб Він сховав від нас таку людину і позбавив нас через це непорушного керівництва? Ні, ні! Це ніяк неможливо. Цьому вірити нехай навчить нас те, що трапилося із сотником Корнилієм. Він був чоловік благочестивий і богобоязливий з усім домом своїм, він творив багато милостині народові і завжди молився Богові. Близько дев’ятої години дня, у видінні, він ясно бачив Ангела Божого, який увійшов до нього і сказав йому: Корнилію! Він же, глянув на нього і, злякавшись, сказав: що, Господи? Ангел відповів йому: молитви твої та милостині твої прийшли на пам’ять перед Богом. Отож пошли людей до Іоппії і поклич Симона, званого Петром. Він гостює в одного Симона шкіряника, дім якого біля моря; він скаже тобі слова, якими спасешся ти і весь твій дім (Діян. 10:2-6).

Чи бачиш, як добре я сказав, що належить нам вжити всю старанність і ретельність, щоб знайти істинного учня Христового? І зауваж при цьому, що говорить Писання: Корнилій – чоловік благоговійний і богобоязнений з усім домом своїм. Не себе тільки одного тримав він у страху Божому, а й усіх, що живуть у домі його, навчив боятися Бога. І це добро є і приємне перед Богом (1Тим. 2:3), нехай дбає всяк не про те одне, що йому власне корисно, а й про те, що корисно всім, хто живе разом із ним. Таким чином сотник цей, перш ніж навчений був апостолами, вже виконував заповідь апостольську, що велить: хай ніхто не шукає для себе, але кожний для ближнього (1Кор. 10:24). Творив він також і милостині багаті, і Богу молився день і ніч; і таким чином, перш ніж увірував, явно виконував заповідь Господа нашого і Бога, яка наказує: пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси ( Мф. 26:41), і ще: просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мф. 7:7). Бачиш, що робив цей невіруючий ще в Христа і майже язичник? Не чув ще він слова благовістя, а вже старанно виконував заповіді євангельські, перш ніж навчений їм був від кого-небудь. Просив він за допомогою благоговіння, і отримав; шукав за допомогою милостині, і знайшов; стукав за допомогою посту і молитви, і відчинялося йому. Пошли, каже, в Іоппію, і поклич Симона, якого називають Петром. Це дивовижний дар! Це чудове облагодіяння! Він гостює в одного Симона шкіряника, дім якого біля моря. Бачиш, як Ангел відкрив йому не тільки ім’я керівника, а й ім’я того, хто приймав його, навіть місце будинку, в якому він знайшов собі притулок? І це зробив Ангел для того, щоб Корнилій не схибив і не покликав іншого когось замість Петра, і не потрапив на вовка замість пастиря.

3. Якщо ж незабаром за допомогою Божою, за благодаттю Його, спроможешся знайти такого, вияви до нього крайню увагу і всіляке йому догоджання, велике смирення і благоговіння, велике шанування і віру чисту і безсумнівну. Чого ради? Заради того, щоб, на нещастя, не заслужити тобі інакше замість винагороди кару і муку. Бо про таких сказав Спаситель наш і Бог: хто вас приймає, той приймає Мене (Мф. 10:40); а хто відкидає вас, Мене відкидає (Лк. 10:16). Отже, належить нам приймати таких, як Самого Христа, бо те, що буває надається їм, підноситься до Самого Владики Христа і Бога нашого, і Він Собі те привласнює і на такому має рахунку, нібито Він Сам особисто брав усе те; як, навпаки, і те, що буває надається псевдовчителям, підноситься до самого антихриста, і ті, які їх приймають, приймають самого диявола. І нехай ніхто не відмовляється, що не знає таких, кажучи: “Як можу я розпізнати їх? І я людина, а ніхто з людей не знає, що криється в іншого на душі, окрім духа, що живе в ньому”. Ніхто не бери цього вислову в благословенний привід, бо, якби неможливо було розпізнавати таких, Господь не дав би такої заповіді: Остерігайтесь лжепророків, які приходять до вас в одежі овечій, а всередині вовки хижі. По плодах їхніх пізнаєте їх (Мф. 7:15-16).

Якщо тепер Господь наш Іісус Христос істинний, як воістину є істинний, то очевидно, що ми можемо розпізнавати таких з того, що вони говорять і що роблять. Отже, покажемо наперед плоди істинного Святого Духа, тоді оголосяться самі собою і плоди протилежного Йому, духа злого, а за плодами цими ми дуже добре можемо потім розпізнавати, які вчителі – це істинні, святі і праведні вчителі, і які – не такі, а лише вдають, що вони є такими. Я нічого не буду говорити від себе самого, але все зі слів Спасителя і святих апостолів Його, якими спробую засвідчити твою любов, що ознаки справжніх і несправжніх вчителів, які вказую, є правдивими та легко розпізнаваними для нас. Слухай же, що говорить Господь наш Іісус Христос: блаженні убогі духом, блаженні ті, хто плаче, блаженні лагідні (Мф. 5:3-5). І знову: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас (Мф. 5:44). Слово пусте нехай не виходить із вуст ваших. Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь в день суду (Мф. 12:36). І ще: якщо ви не навернетесь і не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне (Мф. 18:3). В іншому місці говорить Він знову: по тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою (Ін. 13:35). Ще: як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте? (Ін. 5:44). Всякий, хто підносить сам себе, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться (Лк. 18:14). Не каже, що піднесений буде мирською славою, але дає обітницю, що він буде піднесений таємничо духовною якоюсь зміною. Ось що вголос усім нам щодня закликає Господь наш і Владика Христос. Послухай тепер, що говорить і апостол Павло: плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, лагідність, стриманість. На таких нема закону (Гал. 5:22-23). І знову: любов не вихваляється, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, … усе покриває … все переносить. Любов ніколи не перестає (1Кор. 13:4-8). Послухай також і Іоанна Богослова, який каже: не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому нема любові Отчої (1Ін. 2:15). І ще: всякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця; а ви знаєте, що ніякий людиновбивця не має життя вічного, в ньому перебуваючого (1Ін. 3:15). Діти Божі і діти диявола впізнаються так (1Ін. 3:10), тобто з любові й ненависті. Той, хто любить Бога, любить і народжених від Нього, тобто братів своїх, а той, хто ненавидить когось із братів своїх, той від диявола народився, і любові Божої немає в ньому. За такими ознаками ті, хто вміє міркувати, можуть розрізняти, хто є синами Божими, а хто синами диявола; і плоди Святого і Всеблагого Духа – це ті, які ми вказали вище.

Належить тепер нам показати і плоди злого духа, щоб, знаючи їх, ви могли розрізняти світло від темряви, солодке від гіркого, добро від зла. Послухайте ж знову, що говорить Господь і Бог наш: не може дерево добре приносити плоди погані, ні дерево погане приносити плоди добрі (Мф. 7:18). І знову: добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле, бо з повноти серця промовляють уста її (Лк. 6:45). Ще: хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить так людей, той найменшим буде названий в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим буде названий в Царстві Небесному (Мф. 5:19). А про книжників і фарисеїв що говорить Він? – Зв’язують тяжкі ноші, які незручно носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть ворухнути їх; всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширяють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї; також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах і вітання на народних зібраннях, та щоб люди звали їх: учителю! учителю! (Мф. 23:4-7).

Отже, коли побачиш, що хто-небудь робить такі справи, дбайливо шукає слави людської і безтурботно переступає заповіді Божі, щоб догодити людям, то знай, що це спокусник, а не істинний учитель. І апостол каже: якщо між вами заздрощі, суперечки і незгоди, то хіба ви не плотські? (1Кор. 3:3). Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством (1Кор. 2:14). Але ви не за плоттю живете, а за духом, якщо тільки Дух Божий живе у вас. Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його (Рим. 8:9).

Чув, хто Христові й хто антихристові? – Можеш звідси напевно зробити висновок, що уважні легко можуть розпізнавати добрих і злих. А неуважні не тільки інших людей, а й самих себе не знають. Бо коли хто так обплутує себе турботами й клопотами про життєве, наче безсмертний у цьому світі, день і ніч зайнятий буває одними мирськими справами й усякі вигадує способи, як би якнайбільше розбагатіти, і водночас будує будинки добрі й багатоцінні, набирає безліч слуг, коней і мулів, накуповує срібних посудин, золототканого одягу, дорогих килимів і всяке інше, приносить собі плотську насолоду і заспокоєння, то скажи мені, чи можна показати, що такий знає самого себе? – Ні, чадо моє духовне, ні, напевно не знає він ні себе самого, ні того, що робить. Знає він себе лише настільки, щоб сказати, що це він, а не інший хто; але справи його показують, що він не знає, що він таке є, не знає свого душевного стану і не розуміє, що робить. Він так живе, ніби безсмертний; вустами каже: “ми теперішні, а не завтрешні”; і тут же на ділі заготовляє всього так багато, що того не витратиш і за десятки років; голосно сповідує, що блага світу цього – ніщо, а тим часом за найменшу будь-яку й нікчемну річ заводить суперечки та сварки з братами своїми; філософствує, що він – пил і прах, а тим часом завжди одягається пишно, показуючи тим самим, що він набагато вищий за всіх інших людей; чує Божественне Писання, яке говорить: горе сластолюбцям і ласкосердствуючим на м’яких ліжках (Єз. 16:49, Ам. 6:4), а сам з усією дбайливістю наглядає, щоб ліжко його було найпрекрасніше, постіль найпишніша, а стіл ряснів усілякими дорогими наїдками. І це виявляє він не тільки перед подібними до нього мирянами, а й перед ченцями, які бувають у нього, які не тільки не дивуються всьому цьому, а навпаки, жаліють тих, хто має те, і оплакують їхню нерозсудливість, бачачи, як вони величаються тим, від чого слід було б їм найбільше соромитися, саме, що, тоді як браття їхні бідні або, краще сказати, сам Христос, голодують і спраглі, вони всіляко втішаються і, що ще гірше, не відчувають, що, чинячи так, вони свідчать про себе, що вони є немилосердними хабарниками та несправедливою людиною для бідних. Скажи ж мені тепер, чи можна погодитися, що така людина знає саму себе, знає, в якому стані перебуває в душі і яким пристрастям поневолена? Ніяк не можна. Ні, не знає вона себе, хоч і може їй здаватися, ніби знає. Але той, хто не знає самого себе і свого стану, як може пізнати іншого і пристрасті його? Як можна, щоб сліпий міг розглянути іншого і пізнати, сліпий він чи бачить? Ні, ні; це неможливо.

Додам до сказаного, сину мій і брате, ще й таке, що якщо хто не подбає наперед, довгою молитвою, з милостинею, постом і бдінням, пізнати себе самого і свою неміч, то він не може пізнати і того, що без духовного отця, керівника і вчителя, не можна людині дотриматися, як годиться, заповідей Божих, жити цілком доброчесно і не бути вловленою сітями диявольськими, а хто цього не пізнає, тому як уникнути вибагливої зарозумілості, що він не має потреби в навчанні, пораді, навіюванні й допомозі з боку інших? І залишається він сповненим гордості, не усвідомлюючи, що нічого не знає, і перебуває в глибині невідання, або, точніше сказати, погибелі. І цього самого не може вона зрозуміти, що перебуває серед тих, хто гине, тому що це невідання те має властивість, що буває якимось густим покривалом на розумних очах душі і не дає їм бачити ясно істину, коли любить світ і речі мирські. Бо коли розум віддаляється від пам’яті про Бога, про смерть і про майбутній суд, і не думає про блага, уготовані праведникам, і про муки, що чекають на грішників, – вічний вогонь, непроглядну темряву і скрегіт зубів, але цілком відданий буває турботам життєвим і примарним благам світу, багатству, славі, втіхам, усьому іншому, що у світі люди вважають славним і світлим, – якщо, кажу, розум відданий буває усьому такому, то він все більше і більше грубішає, руйнується, затьмарюється і деяким чином увесь покривається непроникним покровом; наслідком чого буває випадання з кола його пізнання заповідей Божих і цілковите про них забуття. Чому і святий Давид, після того як, згрішивши, зазнав такого зла, звернувшись до Бога в покаянні, благав Його, кажучи: відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу (Пс. 118:18).

Бачиш, як закриті були очі його? Бачиш, як взиває він до Бога, щоб Він відкрив їх? Роби те ж саме і ти, сину мій, і Господь не знехтує проханням твоїм, якщо посилатимеш його до Нього від усієї душі твоїй, але почує тебе і відкриє очі душі твоєї. І тоді, щойно прозрієш ти, насамперед і на початку всього пізнаєш самого себе і стан свій, а потім і все інше, що тобі потрібно знати. Наслідком цього буде те, що ти від усієї душі почнеш почитати незрівнянно вищими за себе і святими не тільки благочестивих і доброчесних людей, а й усяку людину загалом, велику й малу, праведну й грішну, навіть тих, котрі грішать явно. І це нехай буде тобі і всякому іншому явним знаменням, що ти отримав відпущення всіх гріхів твоїх, якщо прийдеш у цю міру і досягнеш цього доброго стану. Бо святе смирення на цій мірі перебуває, і тому, хто досягає цієї міри, воно першим даром дає те, щоб він думав, що з усіх людей нікого немає грішнішого й нікчемнішого за нього, і щоб усім почуттям душі, з цілковитим переконанням, одного себе вважав грішним і вірив, що він один має загинути й бути відданим на вічні муки. Отже, чадо моє улюблене і брате мій, сподвизайся здобути таку смиренність і не кажи: “це неможливо для мене”, ні також: “це йде до одних ченців, а не до тих, які живуть у світі”. Бо Христос заповіді Свої визначив узагалі для всіх, і нічого не законоположив особливо для ченців, і особливо для мирян. І праотці, що були до закону Мойсея, і ті, які жили після нього, виконували цю заповідь (про смирення). Слухай, що говорить Іов: каюсь у поросі й попелі (Йов. 42:6). І Давид: я черв’як, а не чоловік (Пс. 21:7). Бачиш слова смирення? Бачиш душу, яка вважає себе більш презирливою, ніж будь-яка людина, велика і мала? Наслідуй же і ти покаяння Давида, і наслідуватимеш смиренність його. Покаянням розганяється хмара невідання, що покриває розум, і зніметься покривало, що лежить на ньому. Коли ж відкриється розум, тоді пізнаємо і самих себе, і стан свій, який він є; побачимо ще рани і скверни душі нашої, і потім почнемо не тільки мудрувати і говорити смиренно, але почнемо соромитися і сонця, і зірок, і всіх створінь Божих, створених заради нас, соромитися через те, що прогнівали Бога, що створив усе це заради нас, і згрішили проти Нього, переступивши не одну, а всі заповіді Його. Тому не будемо сміти підняти очі свої, щоб подивитися на ці творіння, і станемо вважати себе негідними того, щоб куштувати від плодів землі, самі на себе проголосивши ухвалу, що праведно буде померти нам від голоду і спраги. Не будемо сміти також поглянути і подивитися на ікону Христа Господа і святих Його, усвідомлюючи себе поганими, нечистими і багатогрішними. Буде нам здаватися, що самим іконам соромно від нас і справ наших; тому не буде в нас вистачати сміливості наблизитися до них і прикластися; вкрай соромно нам буде до чистого та святого доторкнутися нечистими й оскверненими устами своїми. Навіть до храму Божого, маючи намір увійти, відчуватимемо, як охоплює нас страх і трепет, усвідомлюючи, що входимо негідні, боячись, як би не розверзлася підлога храму і не скинула нас живих у пекло. Цьому і більшому за це завжди повчатиме нас святе смирення, і, змінюючи нас, перевпорядковуючи і втілюючи, до того проникне в усе єство наше, що потім ми, хоч би й хотіли, не зможемо вже подумати або сказати про себе що-небудь велике і високе. Це святе смирення засвідчить нас і в тому, що без учителя не зможемо ми навчитися ніякого добра, і тим, хто запитає нас, кажучи: чи розумієш, що читаєш? воно навчить нас відповідати: як можу розуміти, коли хто не навчить мене? (Діян. 8:30-31). Воно навчить нас не вступати без провідника на стежку, якої не відаємо. Воно сповістить нам, що, бажаючи каятися, ми не повинні приступати до Бога без посередника і керівника. Оскільки якщо воно спонукає нас соромитися неба і землі та всякого творіння Божого, що існує в них, зі страхом благоговіти перед іконою Спасителя і святих Його, не сміти дивитися на ці ікони або, наближаючись, цілувати їх, то чи не тим більше змусить воно нас не наближатися без посередника до Самого Творця та Володаря всіх Богу? Бо хоча Він і людинолюбний, але багато радіє нашому смиренню і жалем і дуже хвалить, коли хто вважає себе негідним наблизитися до Нього самим собою, без посередника.

Іншим чином (так можеш переконатися в цьому). Владика наш і Бог, бажаючи навчити нас, що до Бога наближатися належить нам за допомогою якогось посередника і поручителя, Сам як в усьому іншому показав нам приклад і зразок, так і в цьому Сам був першим посередником і заступником людського єства, принісши його в Собі Отцеві Своєму й Богові. Потім поставив служителями цього посередництва і заступництва святих апостолів Своїх, які й приводили до Владики Христа всіх, хто увірував у Нього. Апостоли знову з числа тих, хто увірував, обирали найдостойніших і їх висвячували на своїх наступників, щоб вони були служителями того самого посередництва. Ці знову (обирали й висвячували) інших, а ці – тих, хто слідував за ними. І таким чином цей чин спадкоємно дотримується навіть донині. Бог не хоче, щоб ми переступали і зневажали таке Його встановлення і передання, але бажає, щоб ми жили за тим чином, який Він визначив для нас. Чому Господь і Спаситель як про Себе з Отцем говорить: Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його (Ін. 6:44), і знову: ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене (Ін. 14:6), так встановив, що ніхто не приходить до віри у Святу і єдиносущну Трійцю, якщо не буде якимось учителем навчений догматам віри, також ніхто не буває охрещений і ніхто не причащається Божественних Таїн сам собою, без ієрея. А хто не охреститься і не буде причащатися Пречистих Таїн, той не отримає життя вічного, як Сам Господь знову визначає, кажучи: хто буде вірувати і охреститься, буде спасений; а хто не буде вірувати, буде осуджений (Мк. 16:16), і: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі (Ін. 6:53). Отже, оскільки без святого Хрещення і без причастя Божественних Таїн жоден християнин не може сподобитися життя вічного, а таїнства ці подаються нам не через апостолів святих і не через святих отців, що були після апостолів, а подаються через тих освячених осіб, які тепер існують і живуть серед нас, то очевидно, що ми не можемо й не маємо відчужувати себе вiд їхнього посередництва у справі нашого спасіння.

Так Бог визначив, і щоб тобі охочіше було підкорятися тому закону, утримуй у думці, що чого навчали вірянам отці, які жили в ті часи, те ж саме навчають і нам наші отці духовні: ті хрестили водою та Духом, те саме роблять і ці нині; ті навчали Тіла та Крові Христової, те саме викладають нам і ці. І як у тих, які тоді хрестили і причащали, нічого не було зайвого проти нинішніх, так у тих, які тепер хрестять і причащають нас, нічого немає відсутнього проти колишніх. Вчили ті вірі у Христа і у Святу Трійцю, єдиносущну і нероздільну, тобто в Отця, Сина і Святого Духа, того ж самого вчать і нас нині духовні отці наші. Отже, зрозуміло з цього коротко (не пишу всього, щоб не подовжилося вкрай слово моє), що тоді робили для вірних апостоли і чого навчали їх, те саме роблять і для нас нині отці наші духовні, – маю на увазі, архієреї та ієреї, – точнісінько тому самому, без найменшої нестачі й шкоди, і вчать нас вони, і наставляють, як і ті. Якщо ж вони в цьому відношенні нічим не відрізняються від апостолів, то вони – сини апостолів і апостоли для нас, і ті, хто не сприймають їх і слів їхніх не слухають, нехай чують, що говорить Господь наш Іісус Христос до подібних осіб: істинно кажу вам: відрадніше буде землі Содомській і Гоморрській в день судний, ніж вам ( Мф. 10:15,11:22). Бо що сказав Він апостолам: хто вас приймає, Мене приймає (Мф. 10:40), і ще: хто вас приймає, той приймає Мене, а хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене (Лк. 10:16), – те стосується й таких самих, як вони, спадкоємців їхніх, і тих, що живуть нині, і тих, що житимуть після них. І отже, ті, які не приймають і не слухають їх, а відкидаються, не приймають і не слухають Самого Христа Господа, а відкидаються Його. Відкидаючи ж Його, вони відкидають і Бога Отця, що послав Його.

Знаєш, звісно, сину мій возлюблений, що нині, за цих часів, ніхто ні з мирян, ні з ченців, ні з ієреїв чи архієреїв не шанує, не любить, не боїться і не сприймає нікого, як апостола Божого й учня Христового, за любов’ю Христовою, чи за заповіддю, чи за вічні заради благ, обітованих нам; але всі ми одне одного зневажаємо й одне одного охмуряємо: ченці засуджують ченців, ієреї – архієреїв, миряни – всіх їхніх, і між собою один одного, і ніхто зовсім не тримає в голові, що Церква Божа, якою була в стародавні часи, такою перебуває і нині, і що тоді Бог визначив для неї найпершею. Апостолів, друге – пророків, третє – вчителів та інших, перелічених святим Павлом, так і нині вони ж перебувають в особі спадкоємців своїх, предстоятелів Церкви, щоб усякий брав деяких як апостолів, інших як пророків, інших як учителів. Ми ж усе це зовсім забули, і один над іншим підносимося без міри. Того, хто вчора охрестив мене, звільнив від гріха і псування душу мою, сповнивши мене благодаттю Святого Духа, причастив пречистого Тіла і спасенної Крові Господа нашого Іісуса Христа і зробив мене сином Богові (що інше, якнайбільше, робили тоді для християн і апостоли Христові? ), на цього самого нині я подивитись не хочу і не вітаю його, бо вважаю це соромом для себе; не виходжу зустріти його, коли він іде до мене, щоб вшанувати його і прийняти привітно, а кажу слузі своєму з прикрістю: Чого він там хоче? скажи йому, що пан твій зайнятий і не має часу прийняти його. Не кажу вже про те, що ще гірше й нечесніше за це роблять не тільки ченці, а й ієреї, ті самі, що сповідуються в них і ввіряють їм душі свої. Буває, що інший тільки-но обере когось собі в духовні отці й учителі за допомогою сповіді в нього, і не за кілька років, а відразу ж, як назве себе духовним йому сином, починає висловлювати гордість перед цим духовним отцем своїм, і, замість того щоб бути духовним чадом та учнем, стає отцем духовним і вчителем, стає отцем духовним і вчителем і починає читати уроки отцеві своєму духовному, суперечити йому і принижувати його, якщо трапиться, що він скаже йому щось не до вподоби його, а пройде скільки-небудь часу, він і зовсім забуває, що є в нього духовний отець і вчитель. Якщо ж духовний отець сам ходить до нього, але не творить волі його, і не потурає бажанням його, або, краще сказати, не падає і сам разом із ним, щоб разом із ним і загинути, то він залишає його і знаходить іншого, який би пішов за його плотськими побажаннями.

Таким чином усе духовне в нас, як і сам ти бачиш і знаєш, нині в безладді перебуває, розлагоджено; чин і передання апостольські забуто, і заповіді Христові залишено. І це тяжке зло живе в нинішньому роді, попри все те, що всі мріють про себе, що вони достатньо вивчили божественне, знають заповіді Божі й можуть розсудити, що і як личить їм творити. І ще ось що: думаючи, що все нинішнє священство є сукупність осіб негідних і грішних, вони тримають, однак, переконання, що благодать Божа діє і через них, негідних; але вірячи, що, безсумнівно, отримують дари Святого Духа як запоруку вічних благ, обіцяних нам, за допомогою таїнств, які звершуються цими особами, вони, проте, відвертаються від ієрея, за посередництвом якого дається їм це, і зневажають його як грішника, негідного священства. Так само ставляться вони і до духівників своїх: думають, що за допомогою сповіді в них вони отримують відпущення гріхів своїх, а їх самих вважають позбавленими всякої чесноти, такими, що не мають жодної відваги перед Богом і ставлять їх на одну лінію з усіма іншими людьми. Так ось у якому стані перебувають у нас майже всі: думають, що й вони отримують або, краще сказати, викрадають усі ті духовні дари, які Бог дарував апостолам, а апостоли передали тим, котрі увірували за їхньою допомогою в Христа, а гідної честі та віри тим, через котрих подають їм ці дари, не віддають: – яку честь на початку апостоли віддавали Владиці Христу, апостолам – потім учні їхні, а цим – ті, що перебували під ними; вони ж плекають зухвалу впевненість, ніби Бог не вимагає від них, щоб вони віддавали її й нині архієреям, ієреям, ігуменам і духівникам своїм. Будучи хрещеними немовлятами, вони вважають тому, що не винні бувають, коли не віддають потім честі тому, хто хрестив їх, і не благоговійно ставляться до нього, як до духовного отця свого. Мріється їм також, що, вивчивши початки християнських догматів ще в дитинстві, вони знають достатньо для благочестя, і що тому Бог не стягне з них за те, що вони зневажають вчителів благочестя і не хочуть більше нічому вчитися в них. Здається їм, що вони досить благочестиві і ведуть життя більш справне, ніж багато інших, чому сподіваються, що будуть виправдані заради цього одного. Ще, – сказати на духу гріхи свої, сповідатися в них і отримати розрішення від духовних отців своїх, цього, їм думається, достатньо для спасіння, і не потрібно вже потім їм ні віри більше мати до цих отців, ні честі їм відплачувати, ні благоговіння виявляти, яке личить їм, як спадкоємцям апостолів, посередникам і молитовникам за них перед Богом.

Таким чином весь всесвіт нині сповнений цієї спокуси і цього зла. Однієї цієї заповіді порушення і презирство все догори дном перевернуло в Церкві Божій, повалило її на дно. У таке безчиння і сум’яття прийшла Церква, що ніде майже не видно пристойного їй благоустрою, і ознаки не знайдеш, щоб це було благообразно поєднане тіло Владики. Ніби ми не маємо глави Христа Господа, ніби ми не брати по духу, пов’язані один з одним і поєднані благодаттю Святого Духа, що не допускаємо, щоб кожного з нас у своєму чині ставили й упорядкували першобудівельники Церкви Божої?! Від цього ми розділені й розсіяні, як бездушні частинки якоїсь речовини (як пісок). Так багато поневолилися ми побажанням своїм, так сильно взяли гору над нами похоті сластолюбства! Захоплені ними на догоду собі лише, ми роздрібнилися, і від взаємної неприязні та гордості відвернулися й віддалилися один від одного, і втратили в такий спосіб відмітну рису й знамення віри нашої, тобто любов, про яку сказав Господь: по тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою (Ін. 13:35). Якщо ж втратили її, то даремно називаємося християнами.

Скажи мені, прошу тебе, – коли ми не любимо духовних отців своїх, які доставили нам настільки великі блага, що через них Бог робить нас синами Своїми по благодаті, співучасниками слави Своєї та спадкоємцями вічного блаженства, – коли, кажу, ми не любимо їх, не шануємо й не прославляємо як треба, як має шанувати людина Божа, послана до нас від Бога, – хто може повірити нам, що ми маємо любов до інших братів, наших ближніх? І крім цього, – якщо тих, яких маємо заступниками перед Богом і молитовниками, що прийняли від Бога владу давати нам дозвіл у всіх гріхах наших і примиряти нас із Ним, якщо, кажу, не приймаємо ми їх із цілковитим переконанням та вірою, як святих, а дивимось на них, як на грішників, – як можемо ми сподіватись, що нам дароване через них цілковите відпущення гріхів? Бо Господь каже: за вірою вашою буде вам (Мф. 9:29). І точно, у міру віри нашої, наскільки віруємо в них, так отримаємо і відпущення гріхів наших. До того ж, якщо вірне слово, сказане Господом: той хто приймає вас, Мене приймає, і: відкидай вас, Мене відкидає, то не розумію, як ті, які не тримають у розумі своєму переконання, що ми повинні не тільки любити всіх людей, особливо ж братів по духу, але ще повинні приймати когось із теперішніх духовних мужів, як апостола Христового, щоб за посередництвом його приймати Самого Христа, і кожне його слово повинні виконувати, ніби воно походило з вуст Самого Христа, – як, кажу, і в який інший спосіб такі можуть прийняти Христа, чи здобути Його всередину себе? А тим часом багато хто з нас навіть не знають ієрея, який хрестив їх; ми ж, знаючи їх, відвернулися від них і знехтували ними, як я сказав вище, а деякі навіть не знають, чи хрещені вони? – Якщо ж цього не знаємо, то як можна допустити, що маємо віру, або навіть вважати нас хрещеними? Я цього не розумію: отця духовного ми не пізнали, а якщо й пізнали, то не шануємо його, як батька; учителя, який навчав би нас благочестя, не потурбувалися набути, а якщо й набули, то не робимо нічого за тим, як він нас вчить, але ходимо й діємо, як волі нашій завгодно. Що можна сказати більше цього – не знаю, і не знаходжу, за що і за яку вашу чесноту міг би я назвати вас християнами?

Бідна і нещасна людина! Заради чого не шануєш ти духовного отця свого, як апостола Христового? – Не бачу, кажеш, щоб він виконував заповіді Божі, тому й не шаную його. Але це порожній привід. Бо, скажи мені, сам-то ти краще за нього виконуєш їх, що так сміливо зневажаєш його і засуджуєш? Але хоча б ти і справді виконав усі заповіді, і тоді не слід було б засуджувати його і зневажати, і відвертатися від нього, докоряючи йому за недбалість до доброго життя, а навпаки, належало б і тоді любити його і шанувати за ті блага, які дарував тобі Бог за посередництвом його, і робити його учасником у твоєму тілесному, щоб у такий спосіб хоч скільки-небудь віддати йому за те духовне добро, яке він приніс тобі, щоб не тільки зберегти дароване тобі через нього від Бога, а й примножити його в такий спосіб діяння. Тепер же, як сам бачиш, через невір’я, невдячність і залишення духовного твого отця і вчителя, ти не тільки занапастив усе, отримане тобою через нього, а й викреслив те саме, чому ти – християнин, і позбувся Христа Господа. Бо уяви в розумі своєму, що цар земний надіслав до тебе якогось із найменших слуг своїх, одягненого бідно, у старі лахміття, не на коні, а на поганому ослику або навіть пішки, але який приніс тобі грамоту з царською печаткою, написану власноручно царем, і в цій грамоті цар проголошує тебе братом своїм і другом і обіцяє за якийсь час зробити тебе співучасником із собою в царюванні, увінчати голову твою царським вінцем і одягнути тебе в царське вбрання, – скажи мені, як би ти поставився до цього слуги? Прийняв би його і вшанував, як царського слугу, і заради таких великих та істинно царських обітниць і такої світлої слави, що чекає на тебе, зрадів би разом із ним, облагодіяв би його за силою своєю та наобіцяв би робити благодійні речі й надалі, чи знехтував би ним та відіслав би з порожніми руками та безчестям, з тієї самої лише причини, що він вбраний у бідну одежу і прийшов пішки?! Якщо припустимо, що ти зневажив би його таким чином, і цар дізнався б про це, то похвалив би він тебе за це чи докорив би і засудив? Якби сам ти був цим царем, то чи не вважав би докором і безчестям собі таку зневагу, яку ти зробив для свого слуги? І цієї ганьби його чи не визнав би ганьбою собі? Звичайно, так би було. Ти так розгнівався б на нього, наче б він тобі самому зробив зневагу, наче в обличчя тобі докоряючи, що маєш таких слуг, і сказав би: хто поставив його суддею над слугами моїми? Не слугу мого він дорікнув, що через свою недбалість носить він такі бідні й забруднені лахміття, а мене самого, що я немилосердний і тримаю слуг у таких лахміттях. Отже, ти розкаявся б, що наробив таких обіцянок цьому зневажливому слузі твого заради цієї самої зневаги, і вірно не прийняв би його, якби він прийшов до тебе, через те, що він, зухвалий, підкорив власний твій суд і засудив слугу твого, якого судити йому недоречно.

Обговори все це в собі самому, чадо моє духовне й улюблене, і, досконало зрозумівши справжній порядок речей, постарайся бути справжнім християнином не словом тільки, а й ділом. Знайди собі духовного отця, знайди вчителя, посередника і заступника перед Богом. Приліпись до нього з любов’ю і вірою, зі страхом і бажанням, і будь із ним так, ніби був із Самим Іісусом Христом, нехай сподобишся за посередництвом його з’єднатися з Христом і зробитися співучасником і співспадкоємцем вічної слави та Царства Його, щоб оспівувати й славити Його з Отцем і Святим Духом у нескінченні віки віків. Амінь.

Слово 12

(1) Той, хто кається в гріхах своїх, ніякої користі не отримає, якщо не шукатиме прийняти від Христа Господа і лікування тієї немочі своєї, через яку грішить. – (2) Що б не робила людина в теперішньому житті, даремно робить, якщо те не сприяє здоров’ю її душевному. – (3) Як гріх буває з волі нашої і без волі нашої?

1. Добре плакати і засмучуватися про гріхи свої і молити Бога про відпущення їх. Але ніякої від цього не буде користі, якщо Господь наш Іісус Христос не вилікує тих немочей того, хто кається, через які він грішить, немовби знехотя, бо якщо він не зцілиться від них, то не можна йому втриматися від гріхів. Чому всякий, хто кається, на те одне повинен звернути весь свій подвиг, щоб бути зціленим від Христа Господа, освятитися і отримати силу до виконання волі Божої і заповідей Його. Бо хто не вилікований Христом Господом, той іноді гріхи чинить, захоплений своєю неміччю, а іноді з великими труднощами та утисками виконує якусь заповідь, але такій яка користь? Подібний він до того, хто будує і знову розоряє побудоване. Чому всяка наполягає на необхідності, щоб вилікувати неміч нашу Христом Господом, Який єдиний є істинним Лікарем, що прийшов на землю для виліковування немочей наших, через які грішимо. Він є Агнець Божий, що прийняв гріх світу, який і є неміч пошкодженого єства нашого. Бо після того, як Адам знехтував заповіддю Божою і був вигнаний з раю, кожна людина стала немічною і хворобливою. І ці немочі, оскільки перебувають як у єстві, так і в волі нашій, є якимись дивними: іноді здається, що вони від єства є, а іноді – від волі.

Немочі, про які говорю я, такі: кожна людина немічна і не може мати чистої любові, не може не заздрити, не ганьбити, не засуджувати, не зневажати, не пересміювати, не казати неправди, не гніватися, не хандритися благами світу цього, які бачить, не марнувати, не заздрити. Будь він найрозсудливіший між розсудливими, наймудріший між мудрими, наймужніший між мужніми, найчесніший між чесними, будь він усіх інших кращий і досконаліший, але, якщо неміч єства нашого перебуває в ньому (незлікованою), неминуче, що він або цнотливості не зможе зберегти, або не здолає себе, щоб пробачити тому, хто згрішив проти нього в чомусь, або не знаходить у собі добрих прихильностей – милостиню подавати й Богові завжди дякувати, загалом утримуватися від усякого зла й робити всяке добро. Тому, хто спостерігає, не може не бути очевидним, що всі такі бездіяльності залежать іноді від самовладного свавілля, а іноді – від насильства з боку єства. Втім, не всі люди однаковою мірою немічні, але дехто більше, а дехто менше.

Такі-то немочі необхідно вилікувати в нас. Але перш за все необхідно знайти лікаря, який би вилікував їх. Чому святі отці передали нам, християнам, щоб ми завжди так молилися Богові, взиваючи до Нього зі скорботним серцем: “Зглянься на нас, Господи, з ласки Твоєї, і зціли немочі наші заради імені святого Твого”. Тобто поглянь на немочі наші і зціли їх благодаттю Твоєю, нехай буде славиться ім’я Твоє, що Ти милостивий і великодушний, і єдиний ти Лікар, і нехай не хвалиться ніхто сам за себе, коли вилікується, а за свого Лікаря нехай хвалиться і Йому нехай дякує вдень і вночі від щирого серця, істинно схилившись. І ось, у кого зцілені будуть таким чином немочі його, той і став християнином (справжнім), а в кого є ще якісь із тих немочей, про які ми сказали, очевидно, що він ще не зцілений. І це страждає він або від невідання, або від нерозуміння, як такий, що не знає, що говорить до Бога, коли молиться, і які недуги вилікувати просить Бога. І якщо помре він не вилікуваний, то вічно плакатиме про те в пеклі, не сподіваючись колись звільнитися від вогняного печіння того. Цього-то заради належить нам гірко плакати про той жалюгідний стан, у який ми прийшли. Люди-християни нехай взивають день і ніч: зглянься, Господи, і вилікуй немочі наші. Але і Господь не може вилікувати їх, якщо вони не знають, що це за немочі, про які вони просять, при всьому тому, що їх так багато і такі вони різноманітні. Ось причина загибелі, через яку гине стільки християн, багатих і бідних, правителів і простих, юних і старих, ченців і ієреїв. Одне ліки від усіх взагалі цих немочей – причастя Божественного єства або прийняття Божої благодаті. Якщо християнин не прийме Божественної благодаті й сили, в міру віри своєї, то хоч він бдіння звершує, хоч спить на голій землі, хоч співає псалми вдень і вночі, молиться і постить, усе ж таки він залишається незціленим і перебуває поза часткою Христовою, як і не вірні.

2. Хоч би які добрі справи робила, хоч би якими подвигами трудилася і обтяжувала себе в теперішньому житті кожна людина, мудра або не мудра, обізнана або необізнана, розважлива або нерозважлива, учена або невчена, багата або бідна, – якщо це не сприяє оздоровленню душі її від немочей її, марно все це і марно для неї, і залишає душу поза Царством Небесним, бо до Царства Небесного приймають тільки здорові душі, які не мають жодної немочі. А немочі ці, нами раніше зазначені, ці непотрібні прагнення плотських пожадливостей, ці пристрасті до земних і мирських речей, багатства і слави марнославної, жодна душа не може вилікувати в собі і стати здоровою ані сама собою, ані за допомогою іншої якоїсь людини. Тільки Господом нашим Іісусом Христом вони можуть бути вилікувані, як написано: Він взяв на Себе недуги наші і поніс хвороби (Мф. 8:17). Бо якби людські душі, не кажу язичників і безбожників, хоча б самих іудеїв, які вірили в Бога істинного, могли б зручно зненавидіти мирські хіть і тілесні пристрасті і в такий спосіб уникнути світоутримувача диявола (бо він за допомогою цих пристрастей стяжав собі державу смерті), то не було б жодної потреби доброму, добросердному і людинолюбному Богові ставати людиною, розпинатися й після смерті спускатися в безодню землі, тобто в пекло. Але в тому й річ, що зненавидіти світ і все мирське й тілесне ніхто не може, якщо не стане причасником Божественної благодаті та не отримає силу на те від Господа Іісуса Христа. А хто, Божественною силою Христовою укріплений, не зненавидить насамперед, від щирого серця свого, всього мирського й плотського, той ніяк не може виконати заповідей Христових, або, як написано, завжди ухилятися від зла й творити благе.

Тому всякий, хто вірує в Христа, перш за все нехай просить у милостивого Бога благодаті й сили зненавидіти світ і все мирське, всі пристрасті й хіть тілесну, а після того, як зненавидить їх, нехай працює з теплою вірою над тим, щоб досягти їхньої мертвості, якою є мертвість Христова, як говорить апостол Павло, що він мертвість Господа Іісуса завжди в тілі своєму носив (2Кор. 4:10). Такі-то прохання і бувають угодні Богові, і Він прихильно слухає їх, як засвідчує святий Іоанн Богослов: коли просимо чого згідно волі Його, Він слухає нас (1Ін. 5:14). Бо цього тільки й хоче Бог, щоб шукали в Нього люди, тобто того, що веде людину до вічного спасіння. Чому нехай ніхто з людей ні про що інше не дбає і ні на що інше не чекає від старань своїх у теперішньому житті, як тільки на те, щоб душа її в останню годину смерті виявилася здоровою і вільною від усякої мирської і плотської пристрасті. Так-то необхідно, щоб душа стала здоровою від усякої недуги своєї, і тоді, як стане вона здоровою, може послужити Богові гідно, виконуючи божественні заповіді Його, і з’явитися непосоромленою, коли постане перед страшним судилищем Христовим. Якщо ж не зробить вона цього, тобто не послужить Богові й не виконає заповідей Його, хоча не великою мірою, то, звісно, і в день суду виявиться вона нездорова від пристрастей, і буде за це ввергнута у вогонь геєнський, що поглине її у своїй печі незгасимій і буде палити вічні віки. Бо вогонь геєнський не може палити ніяких інших, а тільки тих, які залишили незціленими душі свої в теперішньому житті і так же незціленими перейшли і в інше життя.

3. Гріх відбувається і з волі нашої, і не з нашої волі. Бо гріх завжди постає перед нами тільки як якась оманлива приманка. Але щойно душа людини нахилиться подумки до гріха, негайно підскакує до неї тиран і насильник душ, який завжди стоїть позаду неї і пильно дивиться за її рухами, підскакує і тягне її на вчинення гріха на ділі; тож очевидно, що гріх буває і з волі людини, і не з її волі: буває з волі людини, бо розум сам схиляється до гріха; буває не з волі людини, бо коли вона хоче вчинити гріх на ділі, то на це буває втягнута й примушена дияволом. Тому-то Премудрість Божа, Господь наш Іісус Христос, підтинає саме коріння і зачатки гріхів, коли заповідав у Святому Євангелії Своєму, щоб ніхто не допускав порочних побажань, і навіть очима не дивився з пожадливістю, бо коли душа дійде до прагнення гріха, то незручно перевертається назад, незручно втриматися їй від справи, з причини натискання на неї від демонів, які здійснюють це швидше, ніж в одну мить. Таким чином душі всіляко треба намагатися не допускати наближатися до себе демонам, а цього досягати не може вона ніяким іншим способом, як тільки тим, щоб не схилятися до пожадливості гріха, у Христі Іісусі, Якому слава на віки вічні. Амінь.

Слово 13

(1) Зцілення, що лікує душу, одне, а не багато їх. – (2) Чотирма образами грішать люди. – (3) Спасіння всіх у єдиній волі Божій; людина ж не має в собі нічого, чим би сама могла спастися.

1. Душа наша проста і нескладна; тому, коли захворіє, одне зцілення лікує її. Але тіло, будучи складене з багатьох, і до того ж неоднакових частин, які й самі складені з чотирьох стихій: землі, води, вогню і повітря, коли занемогає, потребує, як складне, різних лікарських засобів, і до того ж складених з різних трав. Це добре витлумачили і зовнішні мудреці еллінські, теж кажучи, що якби тіло людське було поодиноким, тобто простим і нескладним, то одне було б і ліки для нього, але, будучи складене з багатьох частин, потребує і ліків багатьох і багатоскладових. А душа, кажу я, навпаки, будучи нематеріальною, простою і нескладною, коли занемогає, одні ліки лікують її, а не багато. Які ж це ліки? Дух Святий, благодать Господа нашого Іісуса Христа, як каже апостол: де Дух Господній, там свобода (2Кор. 3:17). Треба тому кожному християнину, за допомогою покаяння, милостині і всякої іншої чесноти, скільки сил є, подвизатися не про що інше, як про те, щоб прийняти дію благодаті Святого Духа, силою Якого і почне він жити життям істинним за Христом. Бо немає іншого способу, мистецтва і методу до того, щоб християнин жив за Христом, окрім сприйняття згори сили або благодаті Іісус-Христової.

2. Людина грішить чотирма способами – волею, мимоволі, у віданні та невіданні. Волею, тобто самоохоче грішить вона, коли, знаючи напевно, що зло є зло і що в її волі – зробити його чи не зробити, робить його самоохоче. Мимоволі, тобто без бажання, грішить вона, коли буває змушена до того якоюсь необхідністю, і чинить зло, не бажаючи його, як, наприклад, інші мученики відрікалися від Христа через нестерпні муки, яким їх піддавали. Буває, що інший і в інший спосіб, не знаючи і не бажаючи, чинить зло, коли, наприклад, пустивши стрілу, щоб вбити якогось звіра, вбиває людину, не бажаючи того. У віданні буває гріх, коли душа знає, що певна справа є гріх, але, будучи немічна і розслаблена характером, робить її, не маючи сили протистояти брані та сильному потягу, який повстав на гріх, робить гріх, схиляючись до нього і жадаючи його ніби поза своєю волею. У цьому-то випадку особливо і пізнається віруючими сила Христова, а саме: коли вони намагаються не чинити за спонуканням ненависних ними хітей, тоді пізнають, що мають благодать Христову. У невіданні буває гріх, коли хто робить щось зле, не знаючи, що воно зле, але вважаючи, що воно добре.

При цьому зауважити слід, що гріхів волею буває небагато, і вони, оскільки здебільшого бувають дуже явні й непереборно тісняться у свідомість, бодуть, як остни (знаряддя для спонукання робочої худоби. – Ред.), того, хто робить їх, і спонукають його на покаяння. Інших же гріхів, тобто гріхів мимоволі, у віданні й невіданні, буває дуже багато, навіть без числа, але вони всі майже малопам’ятні й скоро зовсім випадають зі свідомості й того, хто їх робить, незважаючи на свою численність, не бодуть і не спонукають до покаяння, бо він і не вважає їх гріхами й не думає про них. Тому про це-то найбільше і належить нам молитися, щоб Бог дарував нам і пізнати їхню гріховність, і відчути, бо те, що ми не пам’ятаємо й не відчуваємо їх, не робить нас невинними в них, а тим часом диявол більшу частину людей ввергає в гординю через невідання їх, бо не усвідомлюють їх, не думають, що вони значать що-небудь, але ставлять їх ні в що; які люди, незважаючи на те, що кажуть, ніби мудрі суть, виявляються буїими (дурними. – Ред.) і нерозумними, бо не пізнали, що спасіння всіх стоїть на єдиній милості Божій.

3. Жодна людина не має в собі нічого благословенного, чим би могла врятуватися, ні праведна, ні грішна. Бо Сам Бог каже: кого милувати, помилую; кого жаліти, пожалію (Рим. 9:15). І Давид сповідує це, взиваючи до Бога: Господи, Боже спасіння мого (Пс. 87:2). У чому спасіння те? У тому, щоб стати причасником святості Божої, а це полягає у волі Божій, – тобто, щоб Він преподав святість Свою тим, котрі керують серцями своїми до Нього і жодної кривизни не мають у подумках своїх, чиїх душі переконалися (Пс. 77:37), тобто стали вірними Богові та словам Його, бо, за пророком, праведний бачить обличчя Його (Пс. 10:7). Люди бачать видиме, а Бог бачить і сокровенне. Приготуйте шлях Господній, говорить Писання, прямими зробіть стезі Його (Мф. 3:3). Ці стежки Божі суть душі людські, коли вони прямі бувають, тобто коли сповідують своє невідання, ненавчання і непокарання, свою недостатність на добро і ласощі до всіляких гріхів, коли не хочуть жити лицемірно, іншими бути за внутрішнім своїм устроєм, і іншими здаватися перед людьми, і приймати честь від людей, а не від Бога; бо Бог, що випробовує серця, ненавидить такі душі, як такі, що належать до частини диявольської, бо диявол так робить, що, коли він ворог, то приймає вигляд друга, а коли він темрява, то видає себе за світло.

Оскільки спасіння всіх у єдиному Бозі, то нехай приготує кожен себе самого і нехай докладе зусиль стати правим, щоб стати гідним милості Божої; бо хто правий, той правдивий; хто правдивий, той смиренний, а хто смиренний, той один і гідний милості. Бог, Який є справжня істина, не може милувати того, хто неправий, бо такий не істинний. Отже, не докучай Богові в молитві, щоб милість до тебе виявити, перш ніж станеш правим, бо неможливо, щоб Бог з’єднався з душею лукавою і розбещеною; милість же Божа в тому й полягає, щоб причастився хто святості Божої. І якщо перемагаєшся лукавим дияволом, володарем зла, і не маєш сили бути правим, спонукай старанною молитвою своєю благість Божу дарувати тобі силу зробитися насамперед правим, щоб цього заради виявитися гідним і великої милості Божої, тобто прийняття святості Його. Ця святість ворожнечу покладає між тим, хто освячується, і між гріхом, інакше, робить того, хто освячується, ворогом усякого гріха. Бо хто любить Бога, той любить і те, що Йому угодно, і відвертається від того, до чого не благоволить Бог. Але неблагоугодне Богові, само собою зрозуміло, приємне дияволу. Чому всяка людина, яка неправа (а отже, не любить того, що угодне Богові), є друг дияволу і ворог Богові. Такому яка надія спасіння?

Отже, тим, які чинять зло, якого могли не зробити, і не роблять добра, яке могли робити, немає порятунку, поки вони такі. Але і про тих, які роблять добро, не можна ще сказати, що вони тому самі мають уже в собі самих усе, чим влаштовується спасіння. Вони тільки зробили все, що повинні були зробити, подібно до того, як усякий раб робить, що повинен робити, щоб не бути побитим. Якщо трапляється, що домовласник подякує такому рабу, то подякує йому з доброти своєї. Але якщо якийсь раб загордиться, кажучи, що він так добре робить свою справу, то буває битий за те саме, щоб пам’ятав, що він не міг зробити нічого більшого, ніж те, що повинен був зробити, – тож, якщо хоче такий раб (справний в усьому), щоб господар йому дякував, то повинен усіляко упокорюватися й казати: я зробив лише те, що повинен був зробити, а якби не зробив того, то був би битий, як раб недолугий. Так і всякий християнин, який робить усе належне, не може очікувати за це собі нічого. Але добре було б, якби кожен, хто забажав творити волю Божу, міг би творити її; а то з усяким нерідко буває, що не може він зробити те, чого хоче, і робить те, чого ненавидить, бо мудрування й хтивість плоті чинить опір йому. Як після цього можна говорити: тільки забажай спасіння і спасешся? Спасіння не від єства, чому не бачимо, щоб хто-небудь коли-небудь спасся сам собою. І Бог каже: Я, Я Господь, і крім Мене немає Спасителя (Іс. 43:11). Тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої (Рим. 3:23). Як же можна спастися комусь самому собою?

Але якщо покаються тепер в один день тисячі тисяч і міріади міріад грішників і, звернувшись до Христа Господа, поєднаються з Ним, з’єднаються й освятяться святістю Його, то негайно пізнають сприйняте від Нього освячення, яким улаштовують порятунок, відчуваючи притаманну їм якусь божественну силу. Бо Христос Господь для кожного, хто вірує в Нього, буває силою мислення, силою розуму, міццю мудрості, державою правди, основою любові до Бога й людей, дією всякої святої заповіді й волі Божої, певною розумною відразою, яка звернулася до природи, та ненавистю до будь-якого зла та гріха, до будь-якої похіть і лукавства. Христос Господь є надія наша і мир наш. Без Господа Іісуса не тільки ніхто не може робити добро, а й усякий буває віддалений від Бога. Одного тільки вимагає Господь від усякого, хто вірує в Нього, того, щоб він цілком довірив себе Йому – Христу Господньому, тобто, щоб мав повну надію на Нього і мав непохитну впевненість, що тільки силою Христовою, а не своєю власною, може хто врятуватися. І такий тільки є справжній християнин, хто повну надію покладає на одного Христа, що Він один все в ньому виправить і вилікує його і по душі, і по тілу. Коли ж потім за цією вірою, наявною з розумом, піде і діло, тоді народжується любов до Христа, тобто коли хто самою справою отримає те, на що сподівався від Христа, і відчує те, тоді полюбляє Його. Бо людина, якій роблять благодіяння, не може залишатися байдужою до благодіяння і природно починає любити Благодійника, поза навіть волею своєю. Потім, коли досягне успіху вона в любові до Благодійника свого, знаходить і Самого Благодійника всередині себе самої, тому що і Він цілком довіряється і входить у того, хто полюбив Його.

Але диявол, що спочатку зробив із людиною, те зазіхає робити й тепер із усяким, хто починає каятися, переконуючи його: йому в Бозі спасіння нема (Пс. 3:3), тобто що порятунок буває не силою Бога твого, а твоєю власною. І горе тому, хто повірить йому! Ворог хоче цим способом оголити душу від благодаті Божої, щоб потім вловити її і поглинути, як вовк ягня. Тому завжди слід розумом дивитися на Бога, від Якого єдиного приходить всяка допомога, щоб розум цей просвітився уявними променями світла Божого і, ставши обоженим, здобув і свого роду незмінність, щоб не повертатися на зло. Тоді-то нарешті стає він володарем землі, так що не сміє вже більше наближатися до нього жодна земна хіть, але все земне тремтить перед ним і боїться його, не заради його самого, а заради Бога, страшного самим Херувимам, Якого він завжди має притаманним у собі й від Якого відлучитися мисленням і віддалитися бажанням та почуттям не дозволяє він собі ні на одну мить. Богу, Благодійнику нашому слава, честь і поклоніння на віки віків.

Слово 14

(1) Чого вимагає Бог від християнина? – (2) Якої шкоди зазнала і зазнає людина від диявола, а не знає того? – (3) Усі люди недугують душею і не розуміють того. – (4) Треба їм пізнати недуги свої, щоб знайти лікаря. – (5) Лукавий диявол свої спокуси як приманку яку покладає перед людьми. – (6) З якої причини не всі християни досягають успіху в чеснотах?

1. Бог від усякого християнина насамперед і на початку всього вимагає, щоб він завжди сповідував колишні гріхи свої, щоб, пам’ятаючи їх у всякий час, він завжди мав самопокірливе й смиренне мудрування і не зневажав інших. По-друге, вимагає, щоб вона каялася перед Ним і молилася до Нього за все, у чому грішить щодня, вільно чи мимоволі, свідомо чи несвідомо, адже неможливо, щоб людина провела хоч один день без того, щоб не впасти в якийсь гріх, великий чи малий, бо гріх буває і словом, і справою, і помислом. Як ці справи, слова і думки швидко чергуються або діють спільно протягом дня, то й не вгледиш, як згрішиш не в одному, так в іншому. Але хто грішить, той і падає; тому, хто впав, немає виправдання, але спасається він через єдине безмежне милосердя Боже. По-третє: оскільки гріхи бувають через немічність думки і душа тому має потребу в укріпленні згори, належить християнину завжди благати Бога, щоб він дарував йому духовну силу, яка є потаємна благодать Господа нашого Іісуса Христа, яка укріплює душу, що присищає її, і просвітлює її, щоб вона бачила зло як зло, а добро як добро, а також, допомагаючи цією освітою та цією силою, щоб вона безпечно ходила серед тенет лукавого світу, не будучи вхопленою в сіті цього світу лукавого, не будучи вловлюваною ними. Людина страждає якоюсь потаємною хворобою великою і важкопізнаваною, яка така велика і така надмірна, що подібної ніколи не було і ніколи не буде. Чому необхідно було Самому Богові прийти, щоб виправити і вилікувати її. При всьому тому, однак, люди не знають про те і живуть у цілковитій безтурботності, анітрохи не засмучуючись через хворобу цю, бо не відчувають своєї нечутливості. Бо хто знає цю хворобу, той і відчуває її; хто відчуває, той страждає за це душею; хто страждає, той шукає оздоровлення і всіляко намагається вилікуватися від хвороби тієї.

2. Але що це за хвороба? Послухай: диявол, за звичаєм своїм, завжди підбирається до душі дивним якимось чином і незручним для розпізнавання, для того, щоб, будучи завжди поруч з нею й не віддаляючись від неї, хвилювати та переобурювати всі її прагнення, рухи й помисли, тобто і розумову, і бажану, і подразнювальну сили душі, та спрямовувати їх на те, що йому до вподоби. Цим способом він усіх нас заманює в тенета свої та забирає в рабство собі й у волю свою, – а ми того й не знаємо; і, що найгірше, диявол, вживаючи цю тактику безперестанку та зробивши нас пристрасними й нестримними, переконує нас думати та казати, що ця наша недуга (сум’яття та бурування усередині), якою ми вводимось у пристрасті й утримувані буваємо в них, є властивістю єства нашого, а не справою бісівських підступів*. Інших же він переконує думати, що злі справи, які вони роблять за дією його, – це справність і чесноти, і хвалитися ними. Але це є вже досконала мертвість душі, бо хто хвалиться злом, той анітрохи не відчуває (згубної дії його), а це властиво лише мертвому. І ось чому висить над родом людським небезпека бути засудженим разом із дияволом та іншими демонами, а він того не знає.

3. Людина, яка була раніше здорова і захворіла, знає і розуміє, що є хвороба і що – здоров’я. Але якщо трапиться комусь із самого народження бути хворому, то йому важко буває зрозуміти, що таке здоров’я. Так і душа, яка завжди недужна і страждає від хвороб пристрастей гніву й похоті та інших багатьох і різноманітних, які народжуються від цих двох як найголовніших, гніву, кажу, і похоті, не знає, бідолашна, й не розуміє, що це суть хвороби, і не бачить, як уявний тиран її диявол, прикритий цим її невіданням, підсідає до неї через означені пристрасті та вдень і вночі оссікає її злими помислами. Не бачачи ж цього, не розуміючи і не відчуваючи, вона не відчуває потреби і в лікуванні і не шукає його. Чи можна ж сподіватися, що вона коли-небудь вилікується, перебуваючи в такому становищі? Хто не хоче оздоровитися і не шукає оздоровлення, як може вилікуватися? Або як стане шукати лікування той, хто не знає, що хворий, і не розуміє, у чому полягає його здоров’я, а того, хто пояснює йому це і тлумачить, жене геть? Вчиняючи так, він показує, що не має потреби в оздоровленні.

4. Така недуга наша, і від недуги цієї немає іншого зцілення, крім єдиного, про яке я згадав. Ані ангел, ані заступник, ані мудрець, ані книжник, ані жоден совопросник віку цього не міг і не може вилікувати цієї недуги нашої. Для цього потрібно було Богові стати людиною, щоб людське єство з’єдналося з Божеством і в Ньому знайшло найдієвіше зцілення, сильне знищити в нас усякий розлад, розтління і смерть, і щоб непереможна й нездоланна сила Божества зціляла немічну людину та укріплювала її Божественною благодаттю, щоб подумки розбещувач наш диявол не смів більш наближатися до неї та спокушати її за допомогою пристрастей. Бо від часу злочину Адамова розбестилися всі природні сили людського єства, тобто розум, пам’ять, уява, воля, почуття, які всі поєднуються в трьох частинах душі – розумової, дратівливої та бажаної. Розбестилися, але не знищилися. Чому людина може міркувати, але не може міркувати правильно; може бажати, але бажає безглуздо; може дратуватися (точніше б енергійнішати), але дратується нерозумно. З цієї причини все, що вона думає і вигадує, що загадує і робить, до чого співчуває і від чого відвертається, все це криво, косо, помилково.

5. Спокуса, якою спокушає нас диявол, буває двох родів. Як птах, що вільно літає на крилах своїх, щоб знайти собі їжу, буває обдурюваний птахоловом, що тягне по землі сітки свої для його лову, тим, що, розкинувши сітки свої по землі, він кладе поверх їхню принаду, яку, бачачи, птах злітає вниз, щоб клюнути, і тут заплутується в сітки та потрапляє в полон; тоді приходить і птахолов, бере його, тримає в руках своїх і робить із ним, що хоче; так і диявол, знаючи, що розум людський перебуває в безперервному русі (ширяє), підкрадається до людини невидимо, кладе перед думкою її якісь ласощі, як приманку, а під ласощами простягає, як мережу, гріх, який разом є і рука диявола, невидима і таємна, тому що без гріха не можна дияволу схопити душу людини. Коли встигне він приманити душу приманкою насолоди, негайно обплутує її сітками і схоплює. Першою справою його тут буває зав’язати їй очі, тобто затьмарити розум, щоб вона не побачила світла і шляху та не втекла; і це з усією ретельністю робить він доти, доки вона звичкою до насолоди та довготривалим перебуванням у гріху зовсім не віддасться на волю його й не зробиться в усьому йому підручною та коханою рабинею. Після цього вона й сама не захоче вже тікати від цього пана свого, до якого звикла і який так утішає її та насичує всілякими насолодами, аж доки зовсім не розбестить її цими нечистими та смердючими наїдками своїми. Коли ж побачить він, що вона зовсім розтлилася, тоді спрямовує її на всілякі непотребства, гріхи і злодіяння. Але птахолов не може стягнути птаха з повітря на свою приманку, а диявол, якщо знайде душу, оголену благодаті Божій, може спонукати прагнення й побажання душі на насолоду і схилити її на свою волю. Чому й сказав я, що спокуси диявола бувають двох родів: перше – принада солодощами, яку ставить він перед думкою, а друге – роздратування пожадливостей, яким примушує він душу забажати насолод і схиляє її на свою волю.

Душа, яка підкориться в такий спосіб і так багато дияволу, не може нічого більше для себе робити, як тільки, пізнавши, в яку впала глибину зол і як воля її зв’язана чужими путами, волати, як з утроби пекла, і кликати Бога, що сходив до пекла землі, прийти до неї й визволити її. Це одне може вона робити, але розв’язати себе від уз і втекти не може, як не може втекти той, хто закутий у залізні кайдани й утримується в темниці під міцними затворами. Може, кажу, вона закликати ім’я Іісуса Христа, нехай принесе Він їй допомогу, і коли укріпиться в такий спосіб через прикликання Іісуса Христа (бо Він є єдиний визволитель душ наших) та відчує, що одержала допомогу від Бога, тоді може і втекти з-під дияволівського ярма та з пут гріха. Але, тікаючи від диявола, їй слід вдатися до якогось економа благодаті, тобто до духовного отця, щоб лукавий диявол не знайшов її знову неохоронюваною і не викрав. Цим отцем духовним вона буде навчатися і вправлятися в тому, що їй потрібно думати, доки нарешті вона зробиться здатною носити всеозброєння Боже, тобто Божественну благодать, і з нею протистояти всім підступам диявола, усім цим засадам, владі, миродержителям пітьми віку цього, духам злоби. Бо душа, поєднана з плоттю, не може одна, гола, протистояти таким сильним і стільком багатьом ворогам, якщо не буде вбрана у всеозброєння Боже; як і воїн, навіть наймужніший, не може без зброї протистояти ворогам, які нападають зі списами, мечами і щитами, і якщо виступить проти них, негайно буде вражений на смерть.

6. Як тіло людини, складене з різних частин, поєднує душа і не дає йому розсипатися, коли ж вийде душа з тіла, воно розкладається й зотліває, бо тоді руйнуються всі зв’язки його, і те, що було перед смертю поєднано й згармонізовано, є роз’єднаним і розкладеним; подібне до цього буває і з душею, коли віддалиться з неї Божественна благодать (яка є душа душі нашої, і до злочину Адама була з’єднана з нею, як душа з’єднана з тілом, і містила її в єдності та гармонії думок, які після злочину розсіялися в незліченних напрямках), – Божественна, кажу, благодать Святого Духа, яку знову подає святе Хрещення тим, хто приймає, по увіруванні та оголошенні, це божественне таїнство, – чого не знає і зрозуміти не може вся зовнішня мудрість еллінів. Бо як кожна людина впевнена, що душа є тією силою, яка приводить до гармонії та поєднує в єдине струнке ціле різні частини тіла, так і всякому християнину хрещеному треба тримати завжди в думці, що не інше що, а тільки благодать Всесвятого Духа, яку прийняв він через святе хрещення та нове народження, вона сама поєднує, поєднує та стримує нерозсіяними незліченні й різноманітні рухи й помисли душі (якщо це є в ньому).

Це зібрання воєдино душевних думок є й іменується життям душі, яке дарує їй Бог. Але як інші забувають і перебувають у безтурботному недбальстві про те, що тіло їхнє складається з багатьох і різноманітних частин, тому підлягає і недугам багатьом, і що в союзі й гармонії міститься воно душею, так що, коли бувають здорові й не відчувають жодної хвороби, величаються тим (як би це був не дар Божий, а щось їхнє власне), так подібному неправомірності піддаються і деякі з тих, котрі сподобилися прийняти Божественну благодать, коли, не звертаючи уваги на себе і не утримуючи в розумі та думці це велике таїнство Божественної благодаті, ними отриманої (яка й тримає в союзі та гармонії різноманітні думки та прагнення душі), схиляються до гордовитого про себе думання. За цю гординю вони впадають у суд диявола (1Тим. 3:6), оголюються від Божественної благодаті та падають у стан гірший, ніж той, у якому були до Хрещення. І тільки ті з них, які, зрозумівши, яке велике зазнали вони зло, проллють багато гірких сліз про те, щоб знову прийняти Божественну благодать, після багатьох праць і потів сподобляються знову цієї великої Божої милості.

Утім, слід нам і те знати, що Бог, всеблагий і людинолюбний, не від усіх чеснот оголеним залишив людське єство після падіння, чому і серед найневірніших народів проявляються деякі природні добрі якості, і деякі проявляють лагідність, інші – жалість, інші – співчуття, ті – любов, а ті інші – якісь душевні доброти. Зробив це всеблагий Бог для того, щоб людське єство не всякого позбавлене було посібника, але щоб у цьому наявному знаходило допомогу для здобуття і того, чого в ньому бракує. Однак ніяк неможливо, щоб нехрещений досяг коли-небудь досконалості чеснот.

Отже, оскільки деякі християни забувають про таїнство благодаті Всесвятого Духа, отриманої ними у святому Хрещенні, мають, утім, як ми сказали, деякі природні чесноти на допомогу і посібник недугуючому єству, але, не пам’ятаючи про отриману ними благодать, не намагаються за допомогою цієї Божественної благодаті Всесвятого Духа стяжати й інші чесноти, яких не мають, а задовольняються одними від єства одержуваними чеснотами, пишаються ними і зневажають тих, хто їх не має, не звертаючи уваги на ті, які ті мають і яких вони самі не мають, то милосердний і людинолюбний Бог не дає таким гордовитим благодаті на здобуття і інших чеснот, нехай не впадуть у суд диявола. Бо якщо вони не набудуть чеснот, то засудяться, як недоброчесні, а якщо здобудуть їх благодаттю Всесвятого Духа і загордяться, як самодоброчесні, і хвалитися ними стануть, як би не згори від Бога здобули їх, а мали їх (якщо і припустимо, то здобули) від своїх праць і зусиль, то засуджені будуть разом із дияволом. Чому всякий доброчесний християнин, як сокрушений і смиренний, так нехай вірить, що благодать Всесвятого Духа живе в ньому і здійснює всі чесноти, а не він сам. Такий воістину є і праведно іменується духовною людиною, коли вседіє в ньому Дух Святий, у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава і держава з Отцем і Святим Духом нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Слово 15

(1) Є сім класів осіб, для яких потрібна молитва Церкви про спасіння їх. – (2) Ті, які моляться Богу, а тим часом самі не знають, про що просять, не бувають почуті. – (3) Даремно трудяться ті, які не моляться в дусі.

1. Є сім класів осіб, за спасіння яких потрібна молитва Церкви: загиблі, полонені, заблудлі, уражені, ті, хто падає, повсталі, ті, хто подорожує. Є ще й восьмий клас – досконалі, які, минуле забувають, все в майбутнє простягаються. Кожен із цих восьми класів має потребу в особливій молитві Церкви Божої про спасіння його: загиблі потребують молитви про те, щоб їх розшукав і знайшов всюдисущий Бог, для Якого явні і пекло, і погибель; полонені, тобто поневолені (пристрастям і дияволові), – щоб їх визволив Божественною благодаттю своєю Той, Хто все утримує і над усім панує, бо такого роду поневолений не може визволитися сам собою; ті, що заблукали, – щоб просвітила їх Божественна благодать і скерувала на шлях істини, як вчить і псалом: дорогу Свою покажи мені, Господи, і я буду ходити у правді Твоїй (Пс. 85:11); уражені, тобто розбиті, – щоб їх зцілив і підняв з одра Господь, бо жоден із уражених не може зцілитися і стати на ноги власною своєю силою; ті, що падають, тобто ті, які впадають у гріхи, – нехай укріпить їх великомогутня правиця Всевишнього Бога, щоб вони не падали; ті, що повстали, тобто ті, що перестали грішити, – нехай укріпить їх Божественна благодать, щоб вони не падали більше в рів цей; ті, хто прямує, тобто ті, які подвизаються в чеснотах, – нехай прямують без спотикань, і Ангел Господній нехай усуває каміння і перешкоди з довгого і тісного шляху чеснот, щоб вони не зазнавали більше через їхні крайні біди і небезпеки; восьмий же клас, тобто досконалі, – щоб не пишалися і не думали про себе, що вони кращі за інших, а сумували й журилися, відчуваючи, що вони нижчі за всіх, і усвідомлюючи, наскільки багато чого їм бракує до тієї істинної висоти, що є вищою за все. Справа досконалих, як каже апостол, є – прагнути до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі. Отже, хто з нас досконалий, так повинен думати; якщо ж ви про щось інакше думаєте, то і це Бог вам відкриє (Флп. 3:14-15).

2. Отже, чи сам хто забажає, з любові Божої, чи попрошений буде іншими помолитися за якийсь із показаних восьми класів, нехай подбає зробити молитву свою співмірною з кожним із них, щоб не потрудитися даремно, випрошуючи те, що не узгоджене з тим чи іншим. Бо в такому разі як можна, щоб почув його Бог? – Один з отців Церкви нашої так повчає настоятеля (обителі): не лінися молити Бога за тих, котрі вкрай недбайливі, але проси Його не про те, щоб Він помилував їх, бо це неможливо, поки самі вони сидять у бездіяльності та з місця не рухаються, а про те проси, щоб Він просвітив їх, пробудив від сну і зробив дбайливими**. Хто стане годувати грубою і важкою їжею дитя, яке ще годується грудьми, той не оживлятиме його, а розлаштовуватиме його життя і вбиватиме. Так само хто став би годувати груддю чоловіка досконалого, був би безглуздий і безглуздого годував би. Так і тут усьому свій чин і свій час. Бо Бог є Бог порядку і миру. Щоправда, що здебільшого не мають відання про сказані вісім класів людей, але всіляко необхідно, щоб той, хто молиться, просив у Бога того, що потрібно тому, про кого він молиться. Так і Христос Спаситель молився до Отця Свого, кажучи: не як Я хочу, але як Ти хочеш.

Якщо хто молиться про себе самого і просить, наприклад, про позбавлення від тління і смерті, нехай послухає наперед і дізнається, що таке є тління і що таке життя, і тоді вже просить Бога про позбавлення від тління і смерті, чи має він відвагу до Бога, чи не має. Бо хто просить що-небудь, той повинен знати, що просить, і ясно те уявляти, щоб, коли отримає, подякувати Подавцю і завжди перебувати Йому вдячним. Якщо ж хто, молячись, сам не знає, чого просить, то як дізнається він, що отримав те, що просив, і, отже, як стане дякувати Богові, Який подав йому те? А не подякувавши, підлягатиме осуду, як невдячний. Хто говорить: визволи мене, явно перебуває в полоні і перебуває в рабстві; також хто говорить: визволи мене, звичайно сидить у в’язниці і ув’язнений у кайданах. Але якщо ті, які говорять такі слова, говорять їх так собі, просто абияк, як заведено, за звичаєм (тому холодно й байдуже), не усвідомлюючи біди, у якій перебувають, і не відчуваючи тісноти, рабства, в’язниці та пут, то хто їх слухатиме? Так само й ті, які день і ніч взивають до Бога: Господи, спаси мене! Господи, позбави мене! Господи, визволи мене!” – але не знають біди, в якій перебувають, не відчувають ні гіркоти рабства, ні похмурості в’язниці, ні тяготи пут, навіть не усвідомлюють, що потрапили в крайню біду, несуть ярмо рабства, ув’язнені в темниці, заковані в заліза, – такі ніколи не були, не бувають і не будуть почуті від Бога.

Тому необхідно нам наперед послухати про все це, повчитися того і пізнати те від тих, які знають те, і потім вже молитися про це Богу. Якщо не зручно знайти таких знавців поблизу, пошукаємо їх з ретельністю вдалині; якщо ж і в інших місцях не видно буде таких, звернемося з молитвою до Бога, щоб Він Сам невидимо показав нам і біду, і полон, і рабство, і кайдани, в яких перебуваємо; і коли пізнаємо, наскільки велике в усьому цьому зло, тоді почнемо і кричати до Нього, зі сльозами, голосом сильним, щоб зглянувся над нами і виявив милість Свою до нас, негідних жодної милості, і врятував нас, визволив та позбавив. І неможливо, щоб Бог помилував нас іншим способом або шляхом. Бо і людина, яка має можливість надавати милість, не може надати її єдинородній із собою людині, якщо не знає, що їй потрібно і чого вона шукає. Бог, звісно, все може, але не може Він збрехати, ні зректися Себе Самого; чому не може помилувати того, хто не кається, ні дати тому, хто не просить, ні наставити на здобуття того, хто не шукає, ні відчинити двері милосердя тому, хто не б’є в них; так само не може Він дати і тому, хто хоча й просить, але злісно просить, ні помилувати того, хто сам не милує іншого, хоч і плаче він: Господи, помилуй мене. Бо Бог наскільки всемогутній, стільки і праведний; могутність Його з правдою, і милість з вагою і мірою. Отже, необхідно, щоб людина напевно пізнала, що може Бог зробити для неї, і тоді просила те в неї, нехай отримає.

(І те ще слід мати на увазі, що якщо дати щось людині невчасно, то такий дар не на користь буде, а на шкоду.) Але якщо плотський батько не може дати чаду своєму смертоносної їжі, яку вона просить, то тим більше не дає чогось такій людині Бог, Який каже: Чи ж жінка забуде своє немовлям … Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе (Іс. 49:15), і знову: питайте Мене про майбутнє, а долю синів Моїх (Іс. 45:11). Отже, якщо Він вважає людей синами Своїми і дочками, то як можливо, щоб Він подав їм що-небудь смертоносне, хоча б вони самі просили собі того в Нього довгий час, зі зітханнями і сльозами? Бог подасть християнину, якщо просить, такі великі й високі обдарування, яких сам собою ніхто здобути не може, а саме – серце розбите й смиренне, тверезе й цнотливе, покаянне й таке, що плаче, – подасть йому пам’ять про смерть і майбутній суд, мудрість і розум – розуміти Божественні Писання, сенс боятися Бога, силу молитися зі страхом, благоговінням і вдячністю, – подасть непорочність, лагідність, терпіння й благодушність. Хто отримає все сказане, той матиме і освячення, і здоров’я душі своєї, а здоров’я душі є: не прагнути жодного гріха і нічого з того, чого прагне світ, тобто ні грошей, ні солодощів тілесних, ні слави і честі людської. І Бог не може вилікувати будь-кого і дарувати йому здоров’я, перш ніж отримає він і матиме показані вище обдарування (бо це було б невчасно). Якщо б і оздоровився хто душею до отримання тих обдарувань, то в нього не можна заперечувати можливості споглядати на славу людську (незважаючи на його впевненість, ніби він здоровий і не піддається душевній хворобі) і впасти в тенета диявола, тобто в гордість. І буває для тієї людини останнє гірше першого (Мф. 12:45). Бо гордість є з усіх гріхів найбільший гріх, бо від неї вже пішли всі інші, і вона стала початком і причиною всіх гріхів, як говорить Писання: початок гріха – гординя (Сир. 10:15).

3. Господь сказав Самарянці: повір Мені, … прийде час і прийшов уже, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві в дусі і істині … Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині (Ін. 4:21-24). І апостол каже: Бог … не в рукотворних храмах живе і не потребує служіння людських рук, ніби маючи в чомусь потребу (Діян. 17:24-25). Бог не має ні в чому нестачі й потреби. Він сповнений усякого блага, і не тільки люди, а й самі Ангели від повноти Божої приймають, і всі вони мають потребу в невичерпному і сповненому всього Богові, Якого і дякують, оспівують, прославляють, не самі собою роблячи це, а благодаттю, від повноти Його прийнятою, будучи рухомими та укріпленними на те, щоб дякувати, оспівувати й прославляти Бога, Владику і Творця свого. Отже, які ж це суть справжні поклонники? Ті, які не обмежують свого служіння Богові будь-яким місцем, але служать і поклоняються Йому в дусі. Коли Господь каже, що дух є Бог, то не інше що цим показує, як те, що Він безтілесний. Отже, належить нам безтілесному Богові приносити служіння нашим власним безтілесним єством, тобто душею. Бо безтілесний Бог може догоджати тільки розумом і чистою думкою. Оскільки, за словом Господа, настав уже й нині є той час, коли Богові поклонятися належить у дусі й істині, то чи можливо нині служити Йому в благочесті й правді інакше, як не розумом і думкою? Але знати треба, що розум наш і думка наша не можуть належно поклонятися Богові, якщо не будуть спочатку очищені силою віри в Христа Спасителя, якщо спочатку Сам Господь не вилікує їх, не зцілить і не виведе на свободу, тож нехай деякі люди подвизаються в добрих справах і думають, що все творять на славу Божу, але якщо розум їхній не вилікований Христом, не зцілений, не виведений на волю таємниче і подумки, даремно й марно все, що вони не роблять, – і пости, і бдіння, і молитви, і милостині, і всіляке страждання, і навіть цілковита безкорисливість. Вони ще не поклонялися Богові духом, яке поклоніння і є єдине істинне. А де немає істини, там все інше – брехня і омана, невідання Бога і нерозуміння життя у Христі. Там життя заблудле, де не живуть за неложним Христом.

Отже, ті, у яких розум ще не зцілений, якщо хочуть поклонятися Богові духом, повинні наперед усякий вжити подвиг, щоб здобути це велике благо, тобто Божественну благодать, благо, заради якого і Христос розп’яття прийняв, і смерть. І нехай вони не відступають від праці, роблячи з ретельністю все, що може спонукати милосердя Боже на подаяння такого дару. Бо це є визволення, яке послав Бог людям Своїм через Іісуса Христа Господа. Це є велика милість, це є очищення, це є розорення перепони великого загородження. Це є воскресіння душі, що буває перед загальним воскресінням тіл. Це є нетління і вічне життя, примирення і співдружність Бога з людьми. Це є виправлення всесвіту, що від Бога буває, який не рухається. Від цього відбувається те, що інший, останній з усіх і раб усім, буває першим. Від цього буває інший убогий духом, тобто смиренний, якого є Царство Небесне, буває чистий серцем, який побачить Бога, буває миротворцем, який назветься сином Божим. Ось яке чудове і велике благо повинен подбати здобути християнин, непоспішною і невтомною працею!

За цим же що послідує? Настане те, що той, хто здобув таке обдарування, маючи розум свій здоровим і досконалим, ясно споглядає і розуміє всі чудеса від закону Божого (Пс. 118:18), так як відкрилися очі його благодаттю Христовою. Такий позбувається образу людини перстної, тобто старого Адама, і зодягається в образ людини небесної, тобто Христа. Бо як людиною став Син Божий і Бог Слово, і є Він Боголюдина, то, як людина, передає Він людську чесноту і людське відновлене єство спорідненим Собі людям, саме тим, котрі прийняли Його, як і Адам передав спотворене людське єство тим, хто походить від нього, людям, тож причасники Іісусові бувають небесними людьми, як причасники Адамові – людьми перстними. І знову, як Бог, від Божества свого передає тим, які відновилися і зцілилися силою Його олюднення. Бо немає можливості, щоб хто-небудь наблизився до святого і чистого Бога, якщо спершу не освятиться він, не очиститься, не зробиться добрим благодаттю Христовою і, таким чином, не стане багатим за благодаттю. Святі отці наші й поклали таке визначення, що нікому неможливо врятуватися в інший спосіб, якщо не стане він багатим по благодаті у Христі Іісусі, Якому слава на віки віків. Амінь.

* * *

**Преподобного Іоанна Ліствичника Слово особливе до пастиря, гл. 12, 11.

Слово 16

(1) Хто справжній християнин? – (2) Християнин, який любить славу, або задоволення, або гроші, не істинний християнин. – (3) Християнам необхідно нести чутливі поневіряння і подвиги, щоб звільнитися від цих пристрастей. – (4) Будь-яку добру справу треба робити з тією метою, щоб прийняти благодать Христову і святість. – (5) Молитися з увагою є дар Божий. – (6) Грішники – вороги Богові, від яких Він відвертається.

1. Істинний християнин є той, хто щиро сповідав перед Богом і Ангелами під час Хрещення свого, що відрікся від диявола і всіх сатанинських справ його і дав обітницю служити Христові Господу, виконуючи всі святі заповіді Його, і в такий спосіб спромігся таємничо прийняти благодать Божу потаємну і відчути її в дусі, тобто усвідомити духом, що прийняв її. Тільки-но отримає хто благодать, негайно відвертається від плотських прагнень, починає ненавидіти мирські похоті й благодаттю Божою стає непідвладним їм і мертвим для них; від чого божественні заповіді Христові виконує з усілякою радістю і ревністю, а до будь-якої солодощів плотських, чи до стяжань, чи до честі та слави не лежить уже в нього душа, начебто він перебував би поза тілом і поза світом, як говорить Господь: ви не від світу (Ін. 15:19). Будучи ж так з’єднаний із благодаттю Всесвятого Духа, він радіє завжди і співає: я Господом буду радіти, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасові Моєму (Пс. 103:34; Лк. 1:47).

2. І іншим будь-яким способом нікому неможливо стати істинним християнином. Ці три – сластолюбство, сріблолюбство і славолюбство – поневолюють людину дияволу. І християнин, що віддається тілесним насолодам, уже не Христовий є раб, а раб гріха й диявола; також християнин, який має сріблолюбство і любить гроші, уже не християнин, а ідолопоклонник, як каже божественний Павло; так само й той, хто любить славу людську, не християнин є істинний, а якийсь неабиякий воїн диявола. Хто володіє або кожною з цих пристрастей, або однією якою з них цілком, той не має спілкування з Богом – Пресвятою Трійцею, Отцем, Сином і Святим Духом, хоч би він постив, здійснював бдіння, спав на голій землі і всяке інше терпів злостраждання, хоч би мав всезнання і мудрість. Для цього потрібно йому перш за все в дусі звільнитися від цих пристрастей Христом Господом, Який говорить: істинно, кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, є раб гріха. Але раб не перебуває в домі вічно (Ін. 8:34-35). Дім цей є Царство Небесне. Бачиш страшне визначення Спасителеве?! Коли ж Син вас звільнить, воістину вільні будете, додає до того Господь (Ін. 8:36). Отже, коли звільнений буде хто від цих трьох пристрастей, тоді нехай співає, тоді нехай поклоняється, славлячи Бога, тоді нехай молитви творить, як той, хто став уже справжнім християнином і рабом Христовим. Великої сподобляється він милості. Бо воістину, хто поневолений трьома тиранськими пристрастями або хоч однією з них, той, хоч би й хотів, не може сам звільнити себе від них, бо звільнення це в руках Іісуса Христа, Сина Божого і Царя, за владою, яку одержав Він від Бога, Отця Свого, через хрест і смерть, Ним підняті, як Сам засвідчив Він після Воскресіння: дана Мені всяка влада на небі і на землі (Мф. 28:18).

3. Звернімося ж до Визволителя всіх, Христа Господа, як до єдиного, хто владу тримає, усілякі вживаючи заходи, щоб сподобитися визволення від тих трьох пристрастей; постимо, молимося, подаємо милостині, щоб побачив Бог, як щиро бажаємо ми свободи собі й старанно шукаємо її, роблячи такі справи заради неї, і, побачивши це, дарував нам бажану свободу Він, бажаючий милості. Ознака такої свободи є ненависть до тих пристрастей, – така, що той, хто звільнився від них, нехтує ними, як гидотою, що огидніша за всяку матеріальну гидоту. Отже, добра справа є співати, молитися, постити, звершувати бдіння, подавати милостині, тримати себе в приниженні, стати убогим, заради любові Христової. Однак же бачимо багатьох із братів наших, які марно трудилися і трудяться, звершуючи такі справи. І причина цього очевидна. Що б не робив хто, робить то для відомої мети. Оскільки все людське єство, після злочину першої заповіді, стало єством тлінним і смертним, і з цієї причини слабким і немічним, ласим до всякого зла й нерозумності, то як можливо, щоб воно саме, само собою, звільнилося від розтління в помислах своїх, коли це розтління стало в ньому якимось чином природним? – Але як може воно звільнитися? – Якщо буде постити, здійснювати бдіння, молитися, виконувати всіляку працю і подвиг, роздавати майно своє бідним з тією єдиною метою, щоб сподобитися звільнення від розбещення в помислах, силою Господа нашого Іісуса Христа, єдиного Визволителя, Котрий для того й у світ прийшов, щоб узяти гріхи світу. І хто постить, молиться, трудиться і всяке інше робить добро, з тією метою, щоб визволив його Христос, той завжди буде визволений, і пізнає Визволителя свого, і подякує Йому, змириться і підкориться перед непереможною силою Христа Господа. А хто не живе життям за Христом з такою метою, той марно попрацює і перейде в інше життя бідним і нещасним християнином.

Треба нам і те знати, що весь подвиг диявола і демонів його і всі підступи, які будують вони всякому християнину, звернені на те, щоб сіяти між християнами нерозуміння цього і незнання про це, щоб вони не знали показаної мети, але тримали в думках, що можуть врятуватися самі, за допомогою тих добрих справ, які роблять. Демони нерідко навіть сприяють і молитвам, і милостиням, і постам, і бдінням, і всіляким іншим добрим ділам, щоб ті, хто їх робить, робили без зазначеної нами мети, тримаючи, однак, у думці, що роблять справжнє добро, і через це залишалися не вилікуваними від Христа. Бо невідкладений той закон Христовий, що Сам Христос не може вилікувати того, хто не пізнав своєї хвороби, не знає лікаря і не шукає його.

4. Отже, добре є діло, як ми сказали, піст, милостиня та інше; добре і оплакувати гріхи, як свої власні, так і братів своїх, також плакати з тими, хто плаче, і радіти з тими, хто радіє; але всі ці добрі справи, гідні й чудові, ні до чого не слугують і зникають дарма, якщо той, хто робить їх, не стане причетним до святості Божої, бо всі добрі справи з цією метою мають бути зроблені, як говорить апостол про тих, хто сподобляться бути покарані Богом, як сини, що Бог карає їх для користі, аби вони причастилися святині Його (Євр. 12:10). Якщо ж хто не причетний до святині Божої, то марна праця його, марна і віра його, особливо коли можливості немає творити ці добрі справи належно, за законом і заповіддю Божою, без допомоги Іісуса Христа, Бога нашого, а той, хто незаконно подвизається, не вінчається, як визначають божественні закони. Закон же є, щоб справи ці робили потайки, з усякою охороною і доглядом, перед обличчям єдиного Бога, так щоб і ліва рука не знала того, що робить права.

Що ж це праве і що ліве? Слухай. Праве є, коли християнин виконує те, що заповів Христос у наступних словах: коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити (Лк. 17:10). Але чи можливо, щоб знайшовся коли-небудь хтось такий, який зробив би все, що повинен був зробити? Нехай і зробив хтось або все, що повинен був зробити, або частину того, хто міг колись творити то один сам собою, своєю власною силою, не будучи наперед підкріпленим таємничо божественною силою Христовою? Хто робить якесь добро без Христа – горе йому і справі його! А ліве є, коли хто, роблячи те, що повинен робити, думає, що гідний за те в Бога всякої честі. Такий ніколи не причаститься святині Божої, навіть після таких подвигів і таких потів, і горе йому після смерті!

Які ж є ознаки, які показували б, що отримав хто благодать Божу? Коли хто без гніву, не заплямований плотськими пристрастями, тихий і лагідний, має смиренність разом із незлобивістю й співчуттям, з любов’ю до ближніх, чистою й безпринципною, і вірою в Бога, безсумнівною та твердою, так що про нього можна було сказати: повірив Богові і це вмінилося йому у праведність (Рим. 4:3). І хто не має таких ознак благодаті Христової, той, без сумніву, всі справи свої робить, щоб прославлятися людьми. Нехай говорить він, що не шукає слави людської, але, ніби й знехотя, він буває ласий на неї. Бо де немає Христа, там демони, а де демони, там праві помисли збочуються і розбещуються. Як під час ночі літають нетопири, їжу собі шукаючи, так і демони разом із першопрохідцем своїм, начальником темряви – дияволом, під час теперішнього життя, розбещеного й затьмареного, нишпорять і землею, і повітрям, і всіма місцями, що є під небесами, в одну мить переносячись з місця на місце, бо демони за своєю природою – це образнодумні створіння. Це кожен може зрозуміти, судячи з того, як діє власний наш людський розум, котрий, коли бачив щось одного разу, – чи то далеко, чи то розкинуте на великому просторі, – оббігає те подумки за одну мить, попри все те, що зв’язаний плоттю. Ось чому неможливо буває істинному християнину підносити розум свій до Бога, міркувати про божественне, розмовляти з Господом Всеблагим і за допомогою такої святої пам’яті й розумової молитви приймати від Бога просвітлення й осяяння, якщо він не закарбований благодаттю Святого Духа. Тільки-но побачить диявол, що розум (дух) християнина не має печатки благодаті Божої і наг від неї, а тим часом бажає переступити подумки повітря і піднятися до Всевишнього Бога, щоб розмовляти з Ним за допомогою молитви й благати Його про гріхи свої, – без страху стає проти нього на дорозі, якою він піднімається, і немов би так каже йому: “Куди це ти йдеш, нещасний? Як смієш проходити місцями, що в моїй владі перебувають? Я володар темряви, я отримав ім’я миродержителя і є головою тих, які думають про мирське і мудрують по-мирськи. Я князь розтлінного світу цього, повітряний цар, сатана. Ти не вийшов ще з-під моєї влади, ще не перемістив тебе Христос із царини сатанини до Бога (Діян. 26:18). Чому, як мій підданий, ти повинен думати про моє і шукати мого. Моє ж ось що: плотська хіть, неправда, злоба. Я колись усе це тобі показував і доводив, як це добре; і ти бачив, що так є, скуштував, випробував і насолодився. А тепер куди йдеш? Куди тобі зійти на небо? Залишайся тут – долу, у мирських нечистотах і гріхах”. Тому-то й написано: ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого (1Кор. 12:3).

5. Можна стверджувати, що християнин не повинен молитися і славословити Бога, якщо розум його наперед не закарбується і не освятиться Божественною благодаттю, щоб не опинитися йому, коли він зовні стоїть перед Богом, а в думках творить діла диявола, як слуга його; через це він робиться ще більш нечистим, і через це ще більш насилувати його починає ворог, приводячи його до багатьох лихих речей за допомогою гніву або за допомогою хтивості тілесної, до якої спрямовує його з більшою нестримністю. Якщо хто, увійшовши в лікарню, щоб отримати зцілення, через свою нерозумність гіршими й найнебезпечнішими робить там рани свої, то, звісно, набагато краще б зовсім не входити йому в неї. Але знову ж таки як же тобі залишатися без молитви?! Тісно від обох. Візьми ж старанність, візьми на себе подвиг наперед виправити і вилікувати розум свій, щоб не бути в небезпеці впадати в гірше, якщо будеш співати, славословити Бога і молитися, не виправившись і не вилікувавшись наперед. Бо неможливо, щоб нечистий розум стояв перед Богом, хоча й видно, що дехто стоїть перед Ним тілом і молиться устами. Та й узагалі ніякої немає можливості істинно славословити Бога самому від себе, але благодать Христова, що вселяється в нас, вона славословить і оспівує Бога і молиться в нас.

Люди, коли ведуть між собою бесіду, знають, про що йдеться: і ті, які говорять, знають, що говорять, і ті, які слухають, розуміють, що чують. І була б явна нерозумність, не мати належної уваги, коли розмовляє хтось з іншим. Але якщо, стоячи перед Богом, розмовляючи до Нього і молячись, не звертаємо уваги на те, що говоримо, то яку можемо ми плекати надію на порятунок, навіть і тоді, коли хтось тривалий час проводить у молитві своїй і славословить Бога вдень і вночі з такою нерозумною неуважністю і думає, що молиться і славословить Бога, як годиться? Бо хоч таку належить нам приділяти увагу, коли розмовляємо з Богом, яку маємо, коли говоримо з людьми про справи мирські й суєтні. Зі сказаного кожен зрозуміти може, що означає, що диявол подумки кружляє розум людини, яка страждає на цю нелегку хворобу. Чому і належить такій людині насамперед усіляку старанність привнести про душу свою, намагаючись доставити їй духовне лікування та зцілення, щоб Іісус Христос, єдиний Лікар душ і тіл, побачивши таку її ретельність і працю, виліковував таку велику її неміч. І якщо не зробить він так, то даремно і марно співає він псалми і прочитує молитви до Бога. Тому хто молиться неуважно, нехай застонає і заплаче, що так робить, і виправиться, і думати забуде, що колись молився. Якщо ж не заплаче і не засумує він про свою неуважність, то яка йому надія на спасіння?

6. Слово Писання говорить: не гарна похвала в устах грішника (Сир. 15:9). І говорить це воно не про безбожників і невіруючух (бо як невіруючий буде молитися Богові, Якого не знає?), а про того, хто знає Бога і вірить у Нього, тільки нечестивий є через злі справи свої, і ворог Богові через гріхи. Як гарний, миловидний і красивий предмет привертає очі людей подивитися на нього, а предмет потворний і огидний змушує повертати очі в інший бік, щоб не бачити його, так і похвала, славослів’я та молитва грішника змушують Бога відвертати очі Свої від нього, щоб не бачити його, бо він вустами лише молиться, а розумом і серцем розмовляє з предметами гріхів своїх і пристрастей, які як колись панували над ним, так і тепер міцно тримають його в руках своїх. Бо неможливо, щоб, творячи молитви до Бога, не думав хтось про недоречне і ганебне, якщо не здружився він перед тим із Богом за допомогою покаяння і сповіді. Співдружність же Бога з душею є потаємне відвідування її Богом. І ознакою того, що благодать Божа відвідала душу, слугує те, якщо вона молиться зі страхом і благоговінням, стоїть на молитві благочинно і велику має увагу до того, про що молиться. Бо ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого (1Кор. 12:3). Чому ті, які не моляться таким чином, ще далекі від Бога, чи то ієреї, чи то духівники, чи то вчителі народу і посередники його перед Богом. Якщо сонце, будучи теплим, природно зігріває того, хто сидить під променями його, то як би Богові, Котрий святий є, не освячувати тих, котрі розмовляють із Ним за допомогою молитви? І, однак же, не буває так, і від чого? Від того, що ті, котрі сидять на сонці, знають, що для того й сіли, щоб зігрітися, чому й пристосовують себе так, щоб відчути теплоту його, а ті, котрі моляться без уваги, самі не знають, про що моляться і чого просять, тобто стоять до Бога не так, як треба, тому Бог і не дає їм нічого, й не дасть, хоч би вони сто років молилися в такий спосіб.

Отже, оскільки марно трудяться ті, які співають і молитви творять, не будучи наперед освяченими благодаттю Божою, то слід їм піти до вчителів побожних і духівників досвідчених і навчитися від них, як треба молитися і чого просити треба в молитвах. Якщо ж не захочуть повчатися тому і не навчаться, то, будь вони мудрі, будь невігласи, закінчать життя нечистими і оскверненими. Бог не слухає тих, які не знають, чого просять. Чому, щоб і нам не постраждати так само і не залишитися навіки нечистими, потурбуємося від цього часу навчитися, як треба молитися і чого просити в Бога, щоб молитва наша була прийнятною для Бога, у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Слово 17

(1) Яке б не зробила людина добро, їй же самій буває від того благо. – (2) Як дізнатися, чи прийняв Бог наш піст, молитви і милостиню? – (3) Як треба співати і молитися? – (4) Освячення і свобода даються душі за допомогою віри. – (5) Душею псалмоспіву має бути смиренномудрість. – (6) Чим затьмарюється благодать Божа?

1. Брате! Коли чуєш, що святі отці кажуть нам, щоб ми постили, або подавали милостиню, або інше якесь робили добро для Бога, тримай у думці, що так кажуть вони по поблажливості до нашої немочі, бо Бог жодним чином не потребує будь-якого нашого добра, бо він вседостатнім є, і ні про що не жадає. Які б добрі справи не робили ми в теперішньому житті, всі вони обертаються нам на благо, а Богу вони нічого не дають, і Він ніякої в них не має потреби. Хто постить, злостраждає, звершує бдіння, подає милостині, той робить все це, щоб знайти благовоління і милість у Бога. Бо якщо на терені теперішнього життя, похмурому і сповненому гріха, не станемо ми довільно утішати себе постами, бдіннями й іншими злостражданнями і не станемо виявляти милостивості до інших людей, то і Бог не захоче помилувати нас і пробачити нам гріхи наші. Хто сам немилостивий до інших, як може очікувати собі милості від праведного Бога? Хто, творячи гріхи, не журиться за них і, Бога не боячись, не кається в них, не утішає себе за них постом і бдынням і не молиться за них Богу, той не чекай прощення від милостивого і милосердного Судді Бога. Отже, не думай ніхто, ніби творить якесь добро для Бога, але – для власного свого спасіння.

Хто так розмірковує і тримається переконання, що добрі справи творить для свого спасіння, той аж ніяк не робитиме якогось добра напоказ людям, але все робитиме, щоб його бачив єдиний Бог, що відає потаємності серця. Християнин, який подвизається в добрих справах, якщо не тримає в думках своїх, що цим не має він наміру заборгувати чимось Бога, то губить працю свою. Як сонце ніякої не має потреби в людині і не вимагає від неї будь-якого собі служіння або послуги, але понад те саме всім загалом людям служить і всіх їх бере на себе зобов’язання тим, що світло розливає по обличчю землі, зігріває плоди і сприяє їхньому дозріванню, підтримує життя людей і все, що народжується на землі, тим часом як ніхто ніколи не говорив, не може тепер і не може колись сказати, що він прислужився або прислуговує чим-небудь сонцю; таким самим чином і Бог не хоче жодного служіння і потреби не має, щоб хтось прислуговував Йому. І поки хто думає, що прислуговує чимось Богові, доти знай, що не поклав ще він початку вступу своєму на шлях спасіння. Такий, нехай він постить, ночі проводить без сну і несе інші поневіряння, нехай піст і молитви творить, нехай творить милостині та інші добрі діла, нехай проповідує слово Боже і вчить істини, ніколи не матиме частки з Богом. Бо хто робить такі добрі справи, той повинен робити їх для того, щоб знайти милість у Бога, а не для того, щоб прислужитися Богові. Всі бо, як каже божественний Павло, тому що всі согрішили і позбавлені слави Божої, одержуючи виправдання даром, за Його благодаттю (Рим. 3:23-24), коли, звісно, шукають і молитися починають, нехай знайдуть милість і нехай відчиняться їм двері доброзичливості Божої для отримання помилування в Христі Іісусі Господі. Бо і при цьому все ж таки абсолютно необхідно просити, шукати, штовхати, тож хто не просить, не шукає, не штовхає, той, за визначенням Вседержителя Христа, не знайде і не отримає милості Божої, і не відчиняться йому двері милосердя Божого. Хто має вуха чути, нехай чує!

2. Отже, хто здійснює пости, молитви і милостині (бо за посередництвом цих трьох звершується у християн порятунок), нехай не дивиться на дні свого постування, ні на працю бдіння і молитви, ні на кількість милостині, не дивиться то є на те, як багато роздав на милостиню, чи як довго не спав і стояв на молитві, чи скільки днів пропостився, а про те одне думає, чи прийнято все це Богом. Якщо прийнято, то буде послана йому і Божественна благодать, а коли отримає благодать Божу, то знайде себе розтрощеним, смиренним, уважним до себе, розчуленим, розкаюваним у всіх поганих справах, які наробив раніше. І тоді – за допомогою такого устрою всередині, пізнає вона, яка велика неміч її і які непотрібні та сороміцькі гріхи її, усвідомлюючи, що одним нерозумним тваринам вони властиві, а душі ж розумній непристойні та далекі від людини, що має відання. Такою є перша благодать і перше просвітлення, що подається душі від Бога! Прийшовши в таке почуття і пізнавши, що такими є саме гріхи її, душа починає ненавидіти їх і відвертатися від них, як від речей, гідних усілякої ненависті й відрази. І це справжній шлях спасіння! А хто не знає себе і не відчуває, в якому бідному стані перебуває він (і не шукає того), у того даремно пропадуть пости і милостині, які робить. Бо жертва, Богу приємна, є тільки дух скрушений, і тільки за таку жертву подається відпущення гріхів, як для такої жертви буває і піст, і молитва, і милостиня. Ось таїнство християнського життя, і ось як повинен чинити всякий християнин! Пости, молитви, милостині, довільна убогість, спання на голій землі і все інше, що не робить людина, повинна вона робити для того, щоб здружитися з Богом. Якщо ж усе таке не веде її до цієї співдружності, то яка від того користь?

3. Душа, що з Богом здружилася, буває лагідна і смиренна і, коли молиться, думає, що стоїть перед обличчям Бога, і не дозволяє собі блукати туди й сюди; тож душа, що не в такому перебуває стані, ще не здружилася з Богом, ще перебуває під владою диявола, хоча співає й молитви чинить. Отже, слід, щоб душа під час молитов і псалмів найперше і передусім шукала співдружності з Богом. Якщо ж вона не сполучена з Богом і не шукає такої сполуки, то іншим якимось способом спасіння собі сподіватися не може. Ті, які співають псалми і молитви роблять, а з Богом не здружені (і не шукають того, і не для того співають і моляться), перебувають у самозаспокоєнні та марно в повітря взивають, спонукаючи Бога на обурення і гнів. Бо такі, молячись устами Богові, розумом думають про те, що належить до області ворога Його диявола, і Бог за це відвертає від них обличчя Своє.

4. Отже, освячення душі та її порятунку не дають пости, молитви й милостині самі по собі, але перед цими чеснотами подає їх віра в Бога, коли хто увірує, що освятити його й визволити може тільки Христос Господь. Видиме свідчення цього і дію маємо ми в Таїнстві Пречистого Тіла і Крові Господа нашого Іісуса Христа, Вседержителя, Який прийшов щоб в’язням сказати: Виходьте, а тим, хто в темноті: З’явіться (Іс. 49:9). Пречисті Тайни ці з’єднуються з душею і тілом того, хто причащається належним чином, і поєднують, і сполучають його з Богом. Коли ж хто здружиться таким чином з Богом за допомогою віри і Святих Таїн, то чи можливо йому більше залишатися рабом диявола і нечистим? Чи можливо, щоб продовжував грішити такий, поки пам’ятає він такі великі благодіяння Божі і до Бога приліплюється? Гріх буває через позбавлення Божої благодаті й освячення. Позбавлення це спричиняється гордістю; гордість походить від забуття Бога; забуття Бога – від нехтування освяченням, яке дарував Бог, і догоджанням Богові, Подателю його. Забуде хто Бога, Який освятив його, перестане пам’ятати, хто є той, хто освятив його і зберігає в ньому це освячення, і впаде в зарозумілість, ніби все це в нього є від нього самого. За це відходить від нього Божа благодать; тут підходить ворог зі спокусою, захоплює, і ось гріх, а за гріхом і згуба. Усе від того, що забув Бога, перестав дякувати Йому і смирятися перед Ним. А це коли велике є нечестя і коли велика неправота! Упав хто-небудь у море. Якщо інший хто врятує його від біди цієї, і вийде він із глибини морської живим, ніби з мертвих воскресне, то яку подяку він матиме своєму рятівникові і яке перед ним смирення! Те саме й тут. І хто такий, того Бог ніколи не залишить, як каже пророк Давид: про нас пам’ятав у пониженні нашім (Пс. 135:23).

Душею псалмоспіву має бути те, щоб той, хто співає, смиренномудрий і все те робив, що веде до смиренномудрия. Але що є смиренномудрість? Те, щоб пізнати і усвідомлювати свою людську неміч. Але щоб пізнав і усвідомив хто людську неміч, це буває не інакше, як від просвітлення, згори Христом Господом, що посилається тим, котрі вірують у Нього. І іншим будь-яким способом пізнати самого себе і усвідомити свою неміч немає жодної можливості. Чому святі отці кажуть, що хто не хрещений, той і не просвітлений. Як око нічого не може бачити без світла, так і душа не може побачити свою неміч, якщо не буде таємничо просвітлена Христом. А як відбувається таке просвітлення? У невірних, як ми сказали, вірою в Христа Спасителя і божественним Хрещенням, а у тих, хто увірував, які, осліпнувши після святого Хрещення, не бачать своєї немочі і тому пишаються і беззаконнують, бо Давид святий каже: гордуни насміхалися з мене занадто (Пс. 118:51); а в інших місцях говориться: Господь гордим противиться (Як. 4:6); початок гріха гординя (Сир. 10:15); початок гордині людині відступлення від Господа (Сир. 14), – у таких просвітлення душі відбувається відновленням таїнства віри в Христа, тобто наведенням на пам’ять усіх необхідних членів віри й пожвавленням віри в них (бо якби вони зберегли першу віру, то не осліпли б). Коли оновлять вони таким чином у пам’яті всі члени віри, стануть утримувати їх у думках із живою в них вірою, то обов’язково і просвітляться, побачать лихоліття свого становища і суд Божий усвідомлять, а від того, бачачи, наскільки ганебними та злими є діла, що їх вони наробили, і усвідомивши, яких безмірних мук вони варті, покаються від усієї душі своєї і від усього серця свого. (Сороміцькі справи – це всі солодощі й похоті плотські, а злі – це люболюбство, неправда, підступність). Оскільки ж кожен, хто кається, упокорюється, то заради цього Бог дає благодать Свою йому, яко смиренному, щоб ненавидів і хтиві, і злі справи, і завжди пам’ятав неміч свою, і, пам’ятаючи її, співчував улесливим до себе людям, був поблажливим до їхніх немочей і нікого не засуджував у гріхах їхніх, щоб був лагідний, терплячий і знаходив спокій у душі своїй. Дійшовши до цього, почне вже він співати Господу пісню нову, хвалу Богові нашому, тобто почне приносити подяку Богові від чистого і скрушеного серця, бо чисте серце і є серце скрушене і смиренне. А всякий інший псалмоспів, окрім такого, марний і даремний. Тому, хто не таким чином співає, неможливо розмовляти з Богом за допомогою молитви, хоч би він трудився над цим багато і довго, але вустами буде він співати і вимовляти молитви, а розумом думатиме про те, що принижує Бога і спонукає Його на гнів. Як чуттєві й видимі створіння потребують світла, щоб бути явними, так і всі розумні створіння потребують розумного світла, щоб бути розумно зримими й пізнаваними. І як ніхто з тих, хто виготовив безліч виробів, не може сказати, що виготовив їх уночі й без світла, так і той, хто веде життя, Богу угодне, не може сказати, що веде його без розумного світла. Якщо наважиться хто сказати це, то явний він брехун і син диявола. Такий ніколи не пізнавав себе і немочі своєї і зовсім не вступав на шлях Божий. Чому й написано: хто ж хвалиться, хай хвалиться в Господі (2Кор. 10:17).

6. Тобі ж, брате мій, який зверху просвітлюється Христом, личить уважно ставитися до себе, щоб не забути колись про неміч свою і не подумати, що просвітлення, яке є в тобі і яке надходить у душу твою згори від Христа, є твоєю власною справою з тієї причини, що воно потаємне, і ти не бачиш, коли і як воно приходить. Знай, що як тільки замислишся ти, що воно є власна твоя справа, є плід твого розуму і твоїх зусиль, одразу воно сховається від очей твоїх і залишить тебе знову в темряві. Бог невидимий і просвіщає невидимо, без того, щоб ти бачив те; пізнається ж це просвітлення від дій його, як і Бог невидимий пізнається від справ Його. Якщо знаходиш себе скрушеним і смиренним, знай, що ти просвітлений, і наскільки упокорюєшся, настільки в тобі є і світла, бо, як сказали богомудрі отці, процвітання душі є процвітання її в смиренні. Ступінь самопізнання і богознавства визначається ступенем смирення і лагідності. Душа, що сподобилася божественного явлення, тобто божественного просвітлення і тиші, буває мирною і безтурботною. Пригнічується ж таке просвітлення немилосердям, засудженням братів і злопам’ятством. Бо хто знайшов спасіння через милосердя і милість Божу, той власною своєю милістю і доброзичливістю до братів збереже це спасіння в собі самому, за словом Христа Спасителя, Який говорить: бо яким судом судите, таким будете судимі, і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти (Мф. 7:2). Тому і перед отриманням милості Божої слід милувати ближнього і знову, сподобившись отримати цю милість, треба милувати його. Хто вилікуваний і одужав від великої і невиліковної хвороби душевної, з єдиного Божого призріння, той повинен радіти і веселитися, і всією душею і всією думкою своєю дякувати Богові, що явив йому таку милість і зцілив його, повинен бути лагідним і покірним, дивуючись виявленій йому Богом великій милості, і, сповнений будучи весь милістю і милосердям, бути завжди до улесливих до себе людей жалісливим і милостивим, нікого не зневажати, перед усіма взагалі бути смиренним, з усякою радістю. Так грішник, силою Христовою позбавлений пристрастей, що обтяжують його, повинен радіти і веселитися про спасіння Христове. Якщо ж він, отримавши такий порятунок і зцілення, почне пишатися, то диявол поруч, і знаряддя пристрастей усе ще в нас є; віддалиться знову благодать Христова, і диявол, прийшовши, збурить помисли його та скерує його чинити тілом справи, гірші від колишніх. Від таких діянь нехай позбавить нас Господь наш Іісус Христос, Якому честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Слово 18

(1) Віра в семи значеннях вживається. – (2) Через віру сподобляється людина благодаті Божої. – (3) Неможливо без віри догодити Богові.

1. Віра є, коли вірує хто в незбагненного Бога, що з неіснуючих привів у буття небо, землю, море і все видиме і невидиме творіння. Таку віру мали всі стародавні пророки і праведники, від Адама до воплоченого домоуправління Владики нашого Христа. Після ж того, як втілився Христос, віра є вірити в Отця, і Сина, і Святого Духа, у Єдину Природу і три Лиця, і у велике таїнство втілення Христа, тобто, що Син і Слово Бога й Отця, не відокремившись від Отця, зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого та Марії Приснодіви, і став досконалою людиною, із тіла й розумної душі, що були з’єднані з Божеством; що в одній і тій самій особі був Він Бог і людина, з двома досконалими єствами – Божеством і людством, сполученими нероздільно і незмішувано; що Він волею постраждав і розіп’явся, і похований був також волею, і що коли під час смерті відокремилася душа Його від тіла, Божество не відокремлювалося ні від душі Його, ні від тіла; що Він у третій день воскрес і через сорок днів вознісся на небеса, як людина, і сидить на престолі Божества Свого з плоттю Своєю, оспівуваний з Отцем і Святим Духом усіма небесними воїнствами; що всі ці таїнства втіленого домоуправління Христового здійснені були для того, щоб ті, хто вірують у Нього, знову зодягнулися в Духа Святого, Якого позбувся первісний Адам, коли став злочинцем заповіді Божої, а це для того, щоб, будучи посиленими благодаттю Духа Святого, виконували вони заповіді Божі та перемагали диявола і всіх невидимих демонів, бо без Святого Духа ніхто не може ані гріха уникнути, ані виконувати заповіді Божі, ані відбивати владу і силу, яку здобули над нами демони.

Віра є ще, щоб вірив хто висловленим у Божественних Писаннях обітницям благ тим, котрі виконують заповіді Божі, і погрозам вічними муками тим, котрі порушують їх. Віра є ще, щоб вірний хто був усьому Божому, чи то догмати, чи то заповіді, або, краще сказати, вірний був благодаті Святого Духа, чому всякий християнин і називається вірним. Віра є ще, щоб довірив хто себе Самому Богу і від усієї душі на Нього єдиного покладав усе своє спасіння. Віра є ще, щоб упевнений був хто, що Бог робить усе, що благоволить благість Його, і був переконаний, що Він робить це якнайкраще. Віра є ще, щоб уповав хтось на велику і непереможну силу Вседержителя Бога і дерзав про неї так, щоб наказував, і гори пересувалися б; до якої віри далеко не всі досягають, як і написано, що не у всіх є така віра (2Сол. 3:2). Неможливо врятуватися нікому, хто не має несоромної і твердої віри в Христа Господа, хто не вірить без роздумування словесам Божим, хто не має любові до Бога і людей, любові, яка від доброго сумління буває, через яку (благе сумління) народжуються смиренність і милостивість.

2. У силу віри, перш за всяку іншу чесноту, приходить благодать Божа, як підстава всякої чесноти, і вже за допомогою благодаті Божої всяка чеснота встановлюється в серці та буває дієвою; тож усяка чеснота, яка не від благодаті Божої буває, вважається у Бога не справжньою чеснотою, бо така чеснота не є Божою. Буває, що і демони наводять на інші видимі чесноти, навчаючи людей здаватися цнотливими, милостивими, лагідними і тримаючи їх через це в зарозумілості та гордості. Приходить же благодать Божа в людину, хоча нечисту і нечистоплотну, але таку, що має серце істинно доброзичливе, а істинна доброзичливість є, щоб серцем визнавати, що благодать є благодать. І неможливо, щоб той, хто отримав благодать, був належним чином доброзичливий і вдячний, якщо не визнає спочатку велич благодаті, яку він отримав. Ті, які не усвідомлюють, наскільки велика благодать, яку вони отримують, не дорожать нею.

Отже, знати нам належить, що благодать Всесвятого Духа приходить у кожного, хто вірує в Христа, не за добрі справи, які він робив раніше (якщо б приходила за добрі справи, то не була б благодать, а сплата за справи), але приходить вона від Бога за віру, приходить перед усякими добрими справами, і вже на ній, як на твердій основі, улаштовуються добрі справи, які лише за допомогою благодаті і є досконалими; так що справи, які бувають без благодаті Всесвятого Духа, Бог ні в що не ставить, як би їх зовсім не було. Добро вже не добро, якщо воно не добре буде зроблено, але неможливо добру бути добре зробленим без благодаті Христової. Якби було це можливо, Бог не прийшов би на землю стати людиною, щоб дарувати таку благодать людям, за допомогою якої єдиною всяке добро може бути добре зроблене. І блаженна людина, яка пізнала, що за допомогою благодаті Христової кожне добро можна добре робити; окаянний же той, хто не пізнав цього, даремно тримає такий віру Христову.

Ось від чого більша частина людей, коли співають псалми і молитви роблять, вустами тільки вимовляють псалми і молитви, а розум їхній веде бесіди з бісами, бо це вони, біси, візьмуть розум його і кружляють його в думках суєтних, мирських, тілесних, злопам’ятних, щоб добро, молитва і псалмоспіви не робили добре, тобто належним, Богу угодним чином. Чи не очевидно з цього, що добро не може бути добре робиться без благодаті Христової? Якщо ж неможливо добру бути добре зробленим без благодаті Божої, то яким істинним добром може хвалитися людина, нібито воно було її власною справою? Ніяким. Тому-то справжні християни, які якось усвідомлюють, що нічого доброго не мають у собі від себе, але все від благодаті Божої, бувають завжди смиренними і розбитими, що і є ознакою справжніх християн. А високоумство, зарозумілість, марнославство, зухвалість, гордість, славолюбість і показне смирення, що буває заради людської слави, – це ознаки не істинних християн.

Так віра і добрі справи є дві речі, які нерозривно пов’язуються між собою. Віра буває для добрих справ, але добрі справи робляться не для віри, а за допомогою віри. Без віри ніхто не може робити істинно добрих справ і догодити Богові, тому що заради віри приходить благодать Господа нашого Іісуса Христа в того, хто увірував у Нього. У міру віри, яку хто виявляє, подається і благодать. У кого велика віра, тому подається і благодать велика; у кого мала віра, мала і благодать. Але й те слід пам’ятати, що віра одна, хоч би вона була істинною і православною вірою, не принесе ніякої користі тому, хто так вірує, без добрих справ. Явищем віри служить сила, що виходить від віри; сили ж явищем служить ревне виконання заповідей Божих і богоугодних справ. Бо життєдіяльність (енергія) походить від сили, якою, володіючи, може хто робити що-небудь. Отже, оскільки неможливо догодити Богові без віри (догоджає ж Бог добрими ділами), то ясно, що віра дає силу творити добрі й богоугодні справи з волі Божої. Віра ж тут у відношенні до того, що я говорю, мається на увазі не та тільки, щоб вірити в Христа і в усі слова Його, але більше та, щоб дерзати за Христа і в серці носити засвідчення, що силою Христовою можемо і від зла звільнитися, і будь-яку чесноту здійснити, як сповідував і святий апостол Павло, кажучи: потрудився я більше за них усіх: а втім, не я, а благодать Божа, яка зі мною (1Кор. 15:10).

3. Отже, хто не сподобився отримати благодать Христову і пізнати її розумно притаманною в душі своїй, той марно носить ім’я християнина; він однаковий з невірними. Він може думати, що уникнув усякого зла і проходить усяку чесноту, але по істині брехун є і лицемір. Нехай і трудиться такий, але марна праця його. Нехай роздав він усе майно своє бідним, постить, звершує бдіння, спить на голій землі, молитви творить, плачучи: Господи, помилуй! Але якщо він не носить у серці переконання, що благодать Божа, яку за віру дарують, є милість Божа, і не цю єдину благодать насамперед іншого шукає здобути; якщо в нього і в думці не було, що тільки заради здобуття цієї благодаті роздав він маєток свій і всіляко наражає себе на поневіряння й злостраждання; якщо не з тією метою подвизається він, щоб або отримати благодать вперше через Хрещення, або, якщо мав її і вона відійшла через гріх його, повернути її знову через покаяння, сповідь і самопокірливе житіє, а подає милостині, постить, звершує бдіння, молитви творить та інше не з цією однією метою і не на цей один кінець, але думає, що звершує славні чесноти і цінні самі по собі перед Богом добрі справи, – то марно він обтяжує і виснажує себе.

Ця-то, про яку згадав я, мета і є від початку світу потаємне таїнство християнства, що з’явилося в останні часи (Кол. 1:26). Її розуміє Павло, коли говорить про Бога, Котрий хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини (1Тим. 2:4). Бо пізнання істини не що інше є, як ця сама благодать. Вона є істина, котра через Іісуса Христа є, за Святим Євангелієм (Ін. 1:17). І неможливо християнину знайти милість у Бога, якщо не пізнає цієї благодаті. Бо як Христос не міг творити знамень і чудес для невіруючих, так не може Він нікого і з тих помилувати, які, хоч і вірять у Нього, але не пізнали перш, що благодать Христова, що Їм і через Нього подається, вона сама і є милість і спасіння. Нікому неможливо іншим чином врятуватися, якщо не отримає Божественної благодаті, що має обожити його, або зробити богом по благодаті. Давайте ж, браття, і ми, на цей один кінець робити всі діла свої, тобто щоб отримати і пізнати Божу благодать і милість у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава і держава, з Безначальним Його Отцем і Всесвятим Його Духом на віки віків. Амінь.

Слово 19

(1) Душа очищається за допомогою віри і виконання заповідей Христових. – (2) Наділяється вона згори силою Духа Святого, що сходить, і сподобляється бачити Бога. – (3) Бажаючим отримати благо від Бога належить з радістю терпіти всіляку скорботу, страждання і спокуси, що їх зустрічають. – (4) Кожному належить розглянути себе, чи гідний він ввійти в царство небесне.

1. Розум, що з’єднався з Богом вірою, пізнав Його діянням чеснот і сподобився бачити Його спогляданням, бачить чудові й преславні чудеса. Він весь освітлюється і стає, як світло, хоча не може зрозуміти і вимовити те, що бачить. Бо сам розум тоді є світло і бачить Світло всіх, тобто Бога, і світло це, яке він бачить, є життя, і дає життя тому, хто його бачить. Розум бачить себе абсолютно об’єднаним із цим світлом і свідомо пильнує. Усвідомлює він, що світло це всередині душі його, і дивується; дивуючись же, бачить його, наче він був далеко від нього; потім, прийшовши до тями, знову знаходить світло це всередині, і, таким чином, не знаходить ані слів, ані думок, що сказати й що подумати про світло те, яке він бачить. Хто, чуючи це таїнство, не здивується і, дивуючись, не вдасться до Христа? Хто не побажає і собі побачити ці чудеса Божі? І хто не полюбить Того, Хто дає нам такі преславні дари без ціни?

2. Поспішаймо ж, браття мої улюблені, здобути Христа й побачити, наскільки чудовий Він є в красі й солодощі своїй. Сам Він каже: Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам (Ін. 14:21). А далі додає: хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього (23). Той, хто любить Бога і дотримується Його заповідей, наділяється згори силою Святого Духа, Котрий не з’являється чуттєво, як вогонь, і не приходить із великим галасом і бурхливим подихом (це відбулося лише на апостолах – для невіруючих), але зряче бачимо буває розумно, як розумове світло, і приходить з непомітністю, приносячи радість, – що є відсвічуванням першого вічного світла та відблиском безперервного блаженства. Щойно засяє це світло в дусі, негайно зникає всякий нечистий помисел, виганяється всяка пристрасть душевна, і всяка неміч тілесна отримує зцілення. Тоді очищаються очі серця – розум і думка, і бачать Бога, як написано в Євангелії про блаженства. Тоді душа, як у дзеркалі, бачить усі навіть і найменші свої гріхи і приходить у найбільше смирення; розмірковуючи ж про велич оної слави, сповнюється всякою радістю і веселощами і, дивуючись несподівано побаченому диву, проливає рясні сльози. Так, нарешті, зовсім змінюється вся людина і пізнає Бога, сама раніше пізнана, будучи від Бога. Одна ця благодать Всесвятого Духа робить те, що людина починає нехтувати всім земним і небесним, теперішнім і майбутнім, радісним і скорботним. Вона робить її другом і сином Божим і богом, наскільки це вмістимо для людини. О, наскільки величні дарування Божі!

Усі майже соромляться людей немічних і бідних: цар земний і дивитися на них не хоче, вельможі відвертаються від них, багатії зневажають їх. Якщо трапиться якось зустріти таких на шляху, їх оминають, не звертаючи уваги на них, як на нікчемності, і ніхто на думку навіть не приймає, щоб було добре увійти з ними у взаємозв’язок. А Бог всеблагий залишив сильних, мудрих і багатих світу і обрав немічних, немолодих і бідних, по великій і невимовній благості Своїй. І хто задоволений до того, щоб за одне це гідно подякувати Йому?! Цей Бог, Якому служать тьми ангелів, Який тримає все словом сили Своєї (Євр. 1:3), величі слави Якого ніхто стерпіти не може, цей самий Бог благоволив стати і батьком, і братом, і другом таких відкинутих, і прийняти людську плоть, щоб стати подібним до нас в усьому, окрім гріха, і зробити нас причасниками й спадкоємцями Своєї слави й царства Свого. О, наскільки велика і багата милість, наскільки невимовна поблажливість до нас Владики нашого Бога!

Але чого ж заради, браття, ми не вдаємося до цього милостивого Бога, який так багато нас полюбив? Заради чого не віддаємо життя свого на смерть за любов Христа і Бога нашого, який за нас помер? Хіба не бачимо, як багато людей, через пристрасть до благ тлінних, переносять великі труди, наражаються на великі небезпеки, виїжджають у далекі місця, залишаючи дружин, дітей і всілякі життєві розради, і нічого не ставлять вищим і красивішим за те, чого прагнули, і спокою собі не дають, доки не досягнуть мети своєї? Але якщо ці, заради тимчасових і тлінних благ, здіймають такий подвиг і для здобуття їх наражають на небезпеку і душу свою, і життя своє, то чи не всіляко личить нам віддати на смерть і душі свої, і тіла свої заради любові до Царя царюючих і Господа господствуючих, Творця, Вседержителя й Володаря всіх живих істот? Сам Він говорить у Святому Євангелії Своєму, що той, хто занапастив душу свою, тобто той, хто приготувався пожертвувати життям, заради Мене і заради Євангелія, або мертвою зробив душу свою для світу, але не знаходить її зайнятою якоюсь хтивістю плотською, – той її врятує, а той, хто знайде душу, тобто той, хто жалкує віддати життя своє за Мене, або той, хто знаходить душу свою зайнятою чимось грішним, – занапастить її.

Так говорить Бог який всюди є і все утримуючий! Куди ж утечемо ми, браття, від лиця Його, або куди підемо? Чи зійдемо на небо, там знайдемо Його; чи зійдемо в пекло, і там – Він; чи заглибимося в глибини морські, і там не втечемо від Його могутньої руки, але Його ж правиця триматиме і душі, і тіла наші. Отже, браття, оскільки не можемо ми протистояти Господу, ні втекти від лиця Його, приходьте, станьмось краще рабами того Бога, Який заради нас став людиною, образ раба прийняв і помер через любов до нас. Приходьте, підхилимося під міцну і непереможну руку Христа, що випромінює життя вічне і безсмертне і пребагато ним сповнює тих, які шукають його в Ньому, благодаттю Всесвятого Духа. Приходьте, шукаємо Христа, в Якого зодягнулися ми у святому Хрещенні, але злих заради діл своїх знову позбулися Його. Коли ми хрестилися, були ще нерозумними немовлятами, і за віком, і за розумом, і не розуміли, наскільки велике отримали освячення; потім же, хоч і пізнали це, але, захоплені юністю, опоганили себе гріхами своїми, втратили благодать святого Хрещення і продовжуємо щоденно опоганювати і душі, і тіла свої, переступаючи заповіді Божі. Повернімо ж себе знову в колишній чин покаянням, яке тепер залишилося єдиним шляхом до нашого спасіння, і покладемо в серці всепосильно трудитися в творенні всякого роду добрих справ, про які знаємо, що вони угодні Христу Господу, нехай запечатаємося знову печаткою Духа Святого і поживемо інший час життя нашого непорочно, маючи Христа Спасителя всемогутнім посібником собі, від Якого внаслідок цього отримаємо і ту милість, що станемо гідними пізнати таємниці Бога нашого, таємниці, що були сокровенні від віків і від родів.

3. Якщо бажаємо досягти того, що полюбила душа наша, тобто благодатних від Бога благ, і, будучи людьми, перетворитися на земних ангелів, належить нам полюбити також скорботу й скруту тілесну, піднімати всілякі страждання та з радістю переносити спокуси, в упевненості, що вони принесуть нам усяке добро. Що краще душі, яка з розумом і міркуванням піднімає всілякі скорботи і злостраждання, заради терпіння яких вона має ще успадковувати і радість усіляких? Що мужніше за скорботне і смиренне серце, яке без зусиль перемагає всіх демонів і зовсім відганяє їх від себе? Що славніше за жебракування духом, що приносить людині Царство Небесне, якому рівноцінного нічого немає і бути не може ні в теперішньому, ні в майбутньому житті? Але й те, що не має хто більше турботи, що мучить про себе, щодо земного і тимчасового, яке, думаєш ти, приносить йому ангельський стан і які вічні приготує блага? І те знову, що зневажає хто все тимчасове і тлінне, і все майже необхідне для тіла його, так що ніколи не заводить суперечок і сварок через них, але завжди зберігає мир і любов у нестримній тим душі своїй, якої не варте винагороди, яких вінців і обдарувань? Воістину вища за природу заповідь ця і виконання її паче за слова і розум, тому що Христос буває для такого все, замість усього того, що зневажає він. Чуючи: Христос, не на одне голе слово звертай увагу і не дивись на малість промови, але думай про славу Божества Його, що перевершує всякий розум і всяке слово, думай про красу Його невимовну, про милість безмірну, про багатство немислиме, яке багатство з усілякою щедрістю подає Він таким, і зрозумієш, що Його одного досить для них у заміні всього іншого, тому що вони приймають у себе Самого Бога, Джерела й Подателя всякого блага. Тому-то ніхто з тих, хто сподобився отримати Христа, не жадає вже нічого іншого, і ніхто з тих, хто наситився любов’ю Божою, не має вже позиву любити що-небудь інше тут, на землі.

Воістину, браття мої, нічого у світі немає кращого за те, щоб не мати нічого від благ світу цього, не бажати здобувати що-небудь, окрім необхідних потреб тіла, і не замишляти спочивати плоть свою та догоджати їй, а лише одного бажати – жити життям духовним, і піклування про плоть не перетворюйте на похоті (Рим. 13:14). Необхідними ж потребами тіла я називаю хліб і воду, одяг і дах над головою, як вчить Апостол: Маючи їжу й одежу, будемо задоволені тим (1Тим. 6:8). Якщо буде потрібно що-небудь і більше цього, то всіляко, якщо віруємо Богові і сподіваємося на Нього, Він, що подає нам більше цього і промишляє про все суще, подасть нам це. Тільки облишимо все інше, що прийшло в передчасне життя наше, – марнославство, заздрість, суперечки й сварки, лукавство, нарікання, наклеп і все загалом, що ненависне Богові й заподіює шкоду душі, і полюбимо від усієї душі те, що велить Бог, – злидні духовні, або смиренність, і безперервний денноносний плач, від якого випромінює в душу щогодини радість і розраду в тих, котрі люблять Бога. Від цього плачу породжується і лагідність у тих, котрі подвизаються в істині, від плачу жадають і спраглі правди або всякої чесноти і завжди шукають царства Божого, яке перевершує будь-який розум людський; від безперервного плачу бувають і милостивими, і чистими серцем, і миротворцями, як миру сповненими, і добродушними в спокусах; від плачу ненавидять зло; від плачу запалюються в душі божественні ревнощі, які ні на мить не дають їй віддатися спокою безтурботності або разом зі злими схилитися на зло, але сповнюють її мужністю і силою витерпіти до кінця всілякого роду спокуси.

4. Зненавидимо ж, улюблені браття мої, світ цей і все, що в світі. Навіщо мати нам спілкування зі світом і зі справами мирськими, коли Господь наш говорить нам у Святому Євангелії: ви не від світу (Ін. 15:19)? Потечемо шляхом чесноти. Будемо подвизатися, доки здобудемо щось від того, що завжди-пребуває і нетлінне. Бо всі речі світу цього тлінні й минають як сон, і нічого немає в них постійного й твердого; і сонце, і зірки, і небо, і земля – все минає, і від усього одна людина залишається. Що ж тепер із цього видимого може прислужитися нам на користь, у час потреби смертної, коли переходитимемо з цього життя до тамтешнього перебування, у нескінченному віці, а це все залишимо тут, і воно зотліє і мине? Хоч і не негайно мине все це видиме, але яка користь від нього нам, коли ми необхідно розлучимося з ним, залишивши тут одне своє тіло мертве і нечутливе, і душа наша не матиме вже можливості бачити що-небудь за допомогою тіла цього, ні сама бути видимою ким-небудь, а буде відтоді слухати одне невидиме, вступивши в інші співвідношення та інші порядки життя, щоб або насолоджуватися Царством Небесним і вічною славою, або успадковувати геєну й вогонь вічний? Одне щось із цих двох необхідно отримати від Бога у вічний спадок відповідно до справ, які робить хто в житті цьому.

Заради цього, браття мої улюблені, зненавидимо, благаю вас, світ цей, втечемо від принад його, і від удаваних і брехливих радощів життя цього, і до єдиного вдамося до Христа, Відкупителя душ наших, всіляко намагаючись віднайти Його, Який всюди перебуаває. Знайшовши ж Його, припадемо до стоп Його і поцілуємо їх з усією гарячністю душі. Так, благаю вас, спробуємо побачити Його, поки ще живі. Бо якщо сподобимося побачити Його тут, то не помремо, і смерть не запанує над нами. Не будемо чекати – побачити Його в майбутньому житті, а тепер сподвигнемося побачити Його. Ми знаємо, каже святий Іоанн Богослов, що маємо Бога в серцях своїх, за Духом, Якого прийняли від Нього (1Ін. 3:24,4:13). Отже, ви, які показали віру свою в Нього, тверду й відому справами своїми, обговоріть з усією увагою, що я сказав вам, і добре роздивіться, чи не обманюєтеся ви, думаючи, що маєте в собі Христа, тоді як нічого не маєте і перебуваєте в небезпеці перейти з цього життя з порожніми руками, щоб почути страшний цей голос, який промовлятиме: візьміть те, що думає мати раб лукавий цей, і віддайте тому, що має більше (Лк. 8:18; Мф. 25:29). Тоді розплачетесь і поплачете, і вічну сприймете скорботу. Але нехай ми не почуємо такий голос і постраждати щось подібне, – нам, які в годину божественного Хрещення відреклися від диявола і всіх діл його і сполучилися з Христом, давши обітницю зберігати заповіді Його. Постараємося ж зберегти божественні заповіді й очистити серця свої сльозами та покаянням, нехай побачимо Самого Христа – це Світло божественне, і нехай здобудемо Його ще тут, у теперішньому житті, як Мешканця в нас, нехай оживляє Він душі наші благодаттю Всесвятого Духа і нехай живить їх насолодою сподіваних благ Царства Свого. Амінь.

Слово 20

(1) Хто ті, котрі істинно люблять Бога, від чого народжується любов до Бога і чим виявляється? – (2) Які справи любові до ближніх по Богу? – (3) Любов є глава закону.

1. Дивуються деякі, коли ми говоримо, що не всі християни люблять Христа. Але ж любити Христа не що інше є, як виконувати заповіді Його, як Сам Він сказав: хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене (Ін. 14:21); тож християнин, який не виконує заповіді Його, і каже, що любить Христа, бреше. Бо всякий батько, який має синів і дочок своїх, виховує їх, дбає про них і піклується про них, і всякий, хто купує собі раба або бере найманого працівника, звісно, для того бажає мати їх, годує, одягає їх та постачає їм усе потрібне, щоб вони допомагали йому та служили в домі. Але якщо він побачить, що ніхто з них не виконує волі його і не здійснює дорученої йому справи і служіння, то чи буде він задовольнятися тим одним, що син і донька казатимуть йому: ти батько наш, а раб і найманець: ти пан наш? Звичайно ні. Так і Бог не задовольняється тим одним, що дехто каже, що любить Його, а заповідей Його не виконує. Чому й каже Він через Пророка: та якщо Я вам батько, де пошана Моя? А якщо Я вам пан, де страх передо Мною? (Мал. 1:6). – Отже, християнин, який не прославляє Бога виконанням велінь Його і дотриманням заповідей Його, нічим не кращий за невірних, якщо не гірший за них.

Заповіді ж і веління Божі кажуть: те-то роби, а того-то не роби: недостатньо лише не чинити зла, але треба робити і добро. При цьому необхідно нам знати і сповідувати, що неможливо християнину не робити зла і робити будь-яке добро, інакше як силою Всесвятого Духа, що подається від усієї душі тим, хто увірував у Христа, відрікся від сатани, від усіх справ його, від усього служіння його, від усієї гордині його, і сполучився із Христом, і з’єднався з Ним. Природа людська мінлива і хибна, і одне Божественне єство безповоротне і незмінне. Але християнин, роблячись божественним причасником єства у Христі Іісусі, Господі нашому, через прийняття благодаті Святого Духа, перетворюється та змінюється силою Його на богоподібний стан, робиться богом за благодаттю, подібним до Того, Хто здійснив у ньому таку зміну, тобто до Христа Господа – Сонця правди. Християнин віддає всього себе Христу Господу, Христос же Господь здійснює в ньому вказану зміну і робить його богом по благодаті. Християнин не може сам собою зробити в собі бажану зміну, і Христос не облагородить його даром цієї зміни, якщо він не віддасть Йому себе від щирого серця свого. Чому який християнин не змінився цією благою зміною, нехай не засуджує в тому єство своє, а свою волю, що сам не хотів всебічно віддатися Христу. Бо Апостол засвідчує, що як тільки приліплюється хто до Господа, то буває єдиний дух із Господом (1Кор. 6:17). І Сам Господь каже: перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі: так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого (Ін. 15:4-5). Знову: перебувайте ж в Моїй любові. Якщо заповіді Мої виконаєте, будете перебувати в любові Моїй, як і Я виконав заповіді Отця Мого і перебуваю в Його любові (Ін. 15:9-10). І ще: по тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою (Ін. 13:35).

Як учень граматика, ритора, філософа, поета, художника і всякий інший учень пізнається за вчителем своїм, так і християнин, учень Христовий, пізнається за Христом, Господом і Богом, добрим його Учителем, Який стільки полюбив нас, що заради нас став людиною і віддав душу Свою на спокуту нас. Чому хто не має любові, як може той бути визнаний учнем Христовим або християнином? Як, навпаки, хто має цю любов, нехай він не може здійснювати великих подвигів і праць, а здобув тільки одну цю любов, той, згідно із законом Учителя нашого Христа, зійшовся на саму вершину досконалості святих. Бо так написано: бо хто любить другого, той виконав закон (Рим. 13:8) і: хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить? (1Ін. 4:20). Знову: якщо хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, неправда є (там само). Але чуючи: любов, нехай не подумає хто, що вона є справою,яка легко виконується. Заповідь про любов є найбільшою і найважливішою. Чому Сам Бог від початку вклав у єство людське якусь люблячу силу, і природно батьки люблять дітей своїх, родичі люблять своїх взаємно, і друзі люблять друзів своїх. Але ця природна сила любові дана Богом на допомогу розумному людському єству, щоб воно, користуючись нею, зростало до (загальної) любові самоохочої і довільної. Велика і досконала, Богом дана заповідь любові сказана не про природну любов, а про любов мимовільну.

2. Що заповідь любові є найбільшою заповіддю і є главою всіх чеснот, вищою за всіляке праведне життя й усілякі важкі справи, про це послухай, що говорить апостол Павло – якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бринчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені в тому ніякої користі (1Кор. 13:1-3). Потім, вважаючи, що інший, здивований такими словами, готовий запитати його, як можливо без любові явити такі великі діяння, він розв’язує це здивування і каже: любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не роздратовується, не мислить зла, не радіє неправді, а радіє істині; усе покриває, всьому вірить, всього надіється, все переносить. Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання зникне (1Кор. 13:4-8). Цим він ясно показав, що той, хто розмовляє мовами, може загордитися; той, хто пророкує, і той, хто має віру чудодійну, може звеличитися; той, хто подає милостиню, може насолодитися славою і честю від тих, кого він обблагодіяв, і той, хто віддав себе на муки, високо про себе подумати. Але оскільки слово своє закінчив він так: любов ніколи не відпадає, то показав, що корінь любові є смиренномудрість, бо корінь не має куди впасти, перебуваючи завжди в глибині землі. Хто думає, що має любов, а тим часом не має довготерпіння і милосердя, заздрить і нешанобливий буває, пишається і бешкетує, шукає свого, дратується і думає про зло, радіє неправді, а не радіє правді, не все покриває, не усьому довіряє, не на все сподівається і не все терпить, той не має любові, і, кажучи, що має її, бреше.

3. Увесь закон, даний від Бога людям, поєднується в любові, яка має два щаблі, так як і закон двоякий є – старий і новий. Той, хто зійшов на перший щабель, залишив землю внизу, а той, хто зійшов на другий, досяг і небес. Старий закон говорить: возлюби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19:18), а Новий говорить: люби і ворога твого (Мф. 5:44); говорить ще: і душу свою поклади за друга твого. Отже, хто полюбив ворога свого, той зійшов на другий щабель або зійшов на небеса. Навпаки, хто не тільки переслідує ворога свого, але ненавидить і ближнього, і чинить зло тому, хто любить його, – той впав до самого пекла землі.

Подбаємо ж, браття, про здобуття досконалої любові, нехай здобудемо і Царство Небесне у Христі Іісусі, Господі нашому, Якому слава на віки віків. Амінь.

Слово 21

(1) Про милостиню: хто насичує Бога, коли Він голодний, і дає пити, коли Він спраглий, і як же можна робити такого роду справи? – (2) Не отримує справжньої користі той, хто милує тільки бідних, а не милує і себе самого, залишаючи себе в нехтуванні, оголеним від усякої доброї справи і від благодаті Божої.

1. Обов’язок всі ми люди, і вірні, і невірні, і малі, і великі, повинні мати в теперішньому житті велику увагу і ретельність: невірні – щоб пізнати істину й увірувати в Творця й Улаштовувача всiх Бога, пвiрнi – щоб добре жити й Богові догоджати у всякому ділi добром i слoвi благом, малi – щоб слухатися великих, заради Господа, вiльнi – щоб мати менших, як дiтей рiдних, за заповіддю Господа, Котрий говорить: оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені (Мф. 25:40). Бо Господь сказав це не відносно одних бідних і тих, які не мають тілесної їжі (як думають інші), але сказав відносно всіх інших братів наших, які не жагою до хліба страждають, а жагою до слухання слів Господніх та до виконання заповідей Його, бо ж заповідь Його є життя вічне. Скільки душа чесніша за тіло, стільки ж їжа душевна необхідніша за їжу тілесну. І думаю, що Господь більше про душевну їжу сказав: бо голодний був Я, і ви не дали Мені їсти; спраглий був, і ви не напоїли Мене (Мф. 25:42), аніж про тілесну та тлінну, тому що Сам же Він говорив раніше: Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його (Ін. 4:34). Воля ж Отця, що послав Його, є спасіння людей. І воістину Христос жадає і жадає, тобто крайнім і нестримним бажанням прагне єдиного спасіння всіх людей. Спасіння ж людей є видалення від усякого гріха, якого видалення від гріха неможливо справити без діяння чеснот і виконання всіх заповідей. Отже, коли виконуємо ми заповіді Христові, тоді живимо і насичуємо Христа, Господа всякої тварини. І святі отці наші кажуть, що як злими ділами нашими харчуються демони й отримують силу воювати проти нас, а нашим віддаленням від зла вони стомлюються голодом і знесилюються; так і Христос, який зубожів нашого заради порятунку, насичується буває нами, коли творимо заповіді Його, і залишається в голоді, коли не творимо волі Його. Це дізнатися і в цьому упевнитися можемо ми з самого життя і діянь святих.

Залишу інших, бо їх багато, як піску морського, – розповіддю про одну особу, про одну святу постараюся задовольнити любов вашу. Без сумніву, ви чули про життя преподобної Марії Єгипетської, про яку не інший хто повідав, а сама вона, рівноангельна. У сповіді своїй вона говорила: я була вкрай бідна, і хоча багато разів інші давали мені винагороду за гріх, але я не брала, не тому щоб була багата, – я нічого не мала, – але щоб таким чином привернути до себе більше любителів. Коли зійшла вона на корабель, щоб плисти до Єрусалима, то не мала чим заплатити за місце на ньому і чим харчуватися під час плавання. Коли в Єрусалимі, давши обітницю Пречистій Богородиці навернутися до Господа, вирішила вона піти в пустелю, то, отримавши від одного христолюбця дві монети, купила на них три хлібця, з чим і перейшла Йордан річку, і перебувала відтоді в пустелі до кінця життя свого, не бачачи жодної людини, окрім одного Зосими. І ось вона ні голодного не нагодувала, ні спраглого не напоювала, ні голого не одягала, ні мандрівника не прихистила, а понад те робила все протилежне тому, і багатьох кинула в рів погибелі, захоплюючи їх на гріх. Яким же тепер чином вона має спасена бути і ввійти в Царство Небесне разом із милостивими, коли ні багатства не полишила, ні майна не роздала бідним, ні милостині не подавала жодної, а ще й була причиною погибелі незліченній безлічі людей? – Тож чи бачиш, що якщо ми скажемо, що милостиня творима буває тільки грошима і їжею тілесною, і що нею насичується буває від нас Христос, і що тільки так, тобто ті, хто тілесно насичуємо, дають пити і всіляко втішають Його, спасуться, а ті, хто через бідність не робить цього, підуть на муку, то з цього вийде щось вкрай недоречне, буде вигнано з Царства Божого багато святих. Але не так є справа, не так.

Усі речі, що існують у цьому світі, створив Бог загалом для всіх людей, як от: сонце, від якого отримуємо світло, повітря, яким дихаємо, пасовища для худоби на луках і на горах та інше, все загалом усім, щоб кожен користувався тим на свою потребу, а не заволодів, як пан. Але прийшло в життя наше, як тиран якийсь, любов до майна, і те, що Господь Бог дав загально для всіх, розділило одним рабам своїм, що перебувають у його владі, іншим у такий спосіб, іншим – у інший, обгородивши ділянки огорожами та баштами, з брамою й заставами, а інших усіх позбавило користування благами, що їх Бог дав спільно для всіх. І каже ще воно, розбещене: я пані всього і всім володію, все моє, а не спільне, і сперечається, ніби воно нікого не невиправдовує. А слуги й угодники цієї тиранки, тобто любові до майна, бувають звичайно не панами й володарями тих речей і грошей, а їхніми рабами й стражами. Як же тепер можуть бути визнані милостивими, годувальниками Христа, такими, що роблять справу, гідну нагороди, ті, котрі небагато якусь покладають на себе з так злісно зібраних грошей і речей, чи хоч і все роздають бідним, через страх мук, чи сподіваючись одержати в тисячу разів більше розданого, чи з сорому перед тими самими бідними людьми, котрих так багато завжди зневажали й кривдили? Ні, їх не вважатимуть милостивими, ні годувальниками Христа, ні тими, хто зробив справу, гідну відплати. Але, як я часто кажу, їм треба до кінця життя свого каятися, плакати і стогнати та інші здійснювати справи покаяння, за всі речі, які вони утримували стільки часу у своїй владі, не даючи ними користуватися братам своїм у потребах їхніх.

2. Яким же чином ті, котрі стали жебраками заради Христа, як Христос, багатий, як Бог, зубожів заради нас, – як вони, не маючи, що давати на милостиню бідним, можуть бути вшановані тими, хто милує Христа, котрий заради нас став людиною, послухай, щоб зрозумів. Бог став для нас бідною людиною; мусиш і ти, хто вірує в Нього, бути подібним до Нього, бідним. Бідним став Христос, щоб тебе збагатити, або щоб передати тобі потрібну частину від багатства благодаті Своєї. Для того прийняв Він плоть, щоб ти міг стати причасником Божества Його. Отже, коли ти, належно приготувавшись, приймаєш благодать Його, тоді говориться, що тобою прийнятий Христос. Чому коли ти спраглий і жадаєш за любов’ю до Христа Господа, тоді Він цю твою спрагу і жагу приймає, як їжу і пиття для Себе Самого. Бо через це і через подібні до цього справи очищаєш ти душу свою і звільняєш себе від тління і скверни пристрастей. Але Бог, який сприйняв тебе і Собі привласнив усе твоє, тобто все людське, будь-яке добро, яке робиш ти для себе самого, вважає таким, що робиться для Нього, нібито Він Сам їв від плоду його. У цьому сенсі слова Його до тих, хто милує бідних, стосовно тебе можуть бути перекладені так: що ти зробив бідній душі своїй, те зробив Мені. Інакше якими справами догодили Богові ті, хто йшов у гори і жив у печерах? Ніякими, крім справ покаяння з вірою і любов’ю. Залишаючи світ увесь, вони пішли за Христом і, прийнявши Його в себе, вкорінювали, насичували і напоювали Його в собі, за допомогою покаяння і сліз.

І іншим способом (поясню це). Усі ті, які стають синами Божими по благодаті через святе Хрещення, все одно є найостаннішими і найбіднішими у світі цьому, бо нічого не хочуть від світу цього. Пізнавши почуттям душі своєї, що вони стали синами Божими, вони терпіти вже не можуть жодного багатства тимчасового, ані прикрашатися будь-якими шатами тлінними й малочасовими, як ті, що зодягнені в Христа і мають скарб на небесах. Та й яка людина, скажи мені, будучи одягнена в царське вбрання, погодиться вдягнути поверх нього якусь іншу одежу, стару, розірвану і забруднену? Але й ті, які не пізнали, що стали синами Богові, і оголилися від царського того вбрання, а потім покаялися, узялися до подвигів, почали робити всілякі добрі справи й у такий спосіб повернули собі благодать Хрещення, – і вони є зодягненими в Христа, і вони стають синами Богові, як буває і через святе Хрещення. А ті, які не роблять ні того, ні іншого (тобто не зодягаються в Христа ні через Хрещення, ні потім через покаяння), ті, хоч би всіх голих у світі одягли, що корисного для себе зробили б, коли себе самих залишають оголеними від Божественної благодаті?

Потім знову (тобто ще нове пояснення) – ми, хрещені в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, називаємося братами Христу, і є ще члени Його. Отже, якщо ти будеш вшановувати, упокоювати і всіляко втішати всіх інших, а себе – брата Христового і член Христовий – залишиш в нехтуванні, і не сприймеш праці і подвигу шляхом усіх чеснот піднесися на вершину досконалості життя у Христі, а залишиш душу свою затьмареною та сплюндрованою, – нехай валяється як мертва, в найглибшій темряві гріха, нехай голодує і жадає від твоєї лінощів і недбальства, нехай залишається в ув’язненні в найтіснішій темниці опоганеного тіла з причини обжерливості і сластолюбства твого, – скажи мені, прошу тебе, чи не брата Христового ти знехтуєш у такий спосіб? Чи не його ти залишиш голодним і спраглим і в темниці валятися без жодного нагляду? Так от, – і з цієї причини ти маєш колись почути: не помилував ти себе самого – і не будеш помилуваний.

Якщо хто після цього скаже: оскільки так є справа ця, і нам не буде жодної нагороди за те, що даємо ми бідним, то яка потреба й давати? – Нехай чує такий Самого Христа, що має судити його, і віддати кожному за ділами його, як би Він так говорив йому: О, нерозумний! Що приніс ти у світ цей? І чи створив ти що-небудь із того, що бачиш у ньому? Чи не нагим вийшов ти з утроби матері своєї? Нагим вийдеш ти і з теперішнього життя, і оголеним від усього постанеш ти перед судилищем Моїм. За які ж це власності вимагаєш ти від Мене нагороди? І якими це власними речами надавав ти милість братам своїм, а за посередництвом братів – Мені, що створив усе не для тебе одного, але загально для всіх? Чи думаєш, що Я бажаю Сам чогось із цього, або приймаю дари, подібно до несправедливих і сріблолюбних суддів людських? (За малодумством твоїм можна очікувати, що ти і це подумаєш). Це все (тобто діла милосердя до бідних) заповідаю Я і наказую, не тому, щоб Я бажав мати якісь речі від вас, але тому, що бажаю мати вас самих, не для того, щоб узяти що-небудь з вашої власності, а для того, щоб позбавити вас від осуду, якого ви маєте зазнати через нього. – Не подумай же, брате мій, що Бог бідний і має потребу в нашому надбанні, щоб годувати бідних, і тому наказує нам бути до них милостивими і, скільки сил є, виконувати цю заповідь. Не так, брате мій, не так. Але людинолюбний Господь те, що внесено в життя наше дияволом через любов до наживи на погибель нашу, це саме хоче за допомогою милостині обернути на спасіння нам. Диявол порадив нам засвоювати собі, вважати своєю власністю і для себе скарбувати те, що Бог створив для спільного для всіх людей вживання, щоб через таку любов до майна прищепити нам два гріхи і зробити нас винними у вічному стражданні: перший – гріх безсердечності та немилосердя, а другий – гріх надіяння на майно своє, а не на Христа. Бо хто має заховані гроші, тому неможливо вірити і сподіватися на Бога. Це видно з того, що сказав Христос і Бог наш: де є скарб ваш, там буде і серце ваше (Мф. 6:21). Отже, нехай і роздасть хто бідним заховані в нього гроші, йому нема за що отримувати нагороду, навпаки, він відповідальний за те, що несправедливо змушував їх терпіти поневіряння до цього часу, і не тільки за це має він дати відповідь, а й за тих, що померли за час його життя від голоду та спраги, яких він міг нагодувати і не нагодував: він сховав надбання бідних і залишив їх помирати від холоду й голоду, тож його вважатимуть убивцею всіх тих, яких він міг нагодувати і не нагодував.

Але благий і людинолюбний Господь наш, бажаючи позбавити нас від такого осуду, заповів нам роздавати здобуте і, щоб спонукати до того, виявляє готовність поблажливо віднестися до цієї нашої немочі любові до наживи і не піддавати нас засудженню за те, що утримували те, що належало всім, і не тільки це, але погоджується визнати майно наше власне нашим і за роздавання його обіцяє віддати не десятерицею, а сторицею, – все для того, щоб тільки привернути нас до доброго, доброзичливого, роздавання, із радісним обличчям. Ця доброзичливість вимагає, щоб ми не вважали майна свого власним, а думали, що його дав у руки наші Бог для піклування про товаришів наших Богові – християн, щоб ми доставляли їм потрібне з радістю і готовністю, а не з сумом, і нібито з якоюсь нужденністю та насильством.

І ось ще чому з радістю повинні ми спорожняти свої скарбниці, які з такою ретельністю набиваємо і з таким пересторогою бережемо, сподіваючись отримати істинну обітницю Христову, в якій обіцяв Він за все віддати сторицею. Бог знає, що ми зовсім заволоділі хіттю наживи й одержимі манією до багатства, тож нам розлучитися з ним і відчепитися від нього вкрай важко, тому якщо трапиться комусь втратити його з якихось причин, то він не радий буває й самому життю. Знаючи це, Він і вжив відповідне з нашою неміччю ліки, обіцяючи віддати нам за те, що роздамо бідним, сторицею, щоб тільки привернути нас до такого роздавання і через те насамперед позбавити від осуду за пристрасть до наживи, а потім відучити покладати надію свою на багатство і звільнити душі наші від тяжких його пут; після звільнення ж від них дати нам простір безперешкодно виконувати заповіді Христа Господа і працювати Йому зі страхом і трепетом, не для того, щоб Богові зробити будь-яку послугу, але для того, щоб самим від Нього отримати цю саму милість і благодать – бути рабами Його і служити Йому істинно.

І в інший спосіб неможливо нам спастися. Багатим насамперед належить за заповіддю відкласти багатство своє, як важкий тягар, що перешкоджає вести істинне у Христі життя, а потім узяти хрест на плечі свої і піти за Христом Господом. Бо немає можливості, щоб поніс хто-небудь те й інше, тобто і багатство, і хрест. Але ті, які не пов’язані багатством, а задовольняються тим одним, що необхідне для підтримання життя, нерідко ж і в цьому зазнають нестачі, – жодної не зустрічають перешкоди, коли захочуть йти шляхом тісним і скорботним: їм треба лише докласти добру волю, щоб тісний хід їхній був богоугодним шляхом, і продовжувати його з терпінням і подякою, – праведний Бог введе їх в Царство Своє вічне й утішить всеблагословенним у ньому спокоєм.

Але якщо хто роздасть усе майно своє бідним, а потім не стане боротися благодушно з усякого роду спокусами і скорботами, які за тим підуть, і не буде переносити все не тільки покірно, а й з подякою, – той, не зрозумівши спасительності зробленого ним кроку, малодушністю своєю сам губить плід справи своєї. Знати нам належить, що як залізо, міцно заіржавіле, не може бути відчищене і приведене до належного свого вигляду, якщо не вкладеш його у вогонь і не обколотиш добряче молотами, так і душа, що заплямувала брудом гріховним, не може в інший спосіб очиститися й прийняти колишню свою благородну подобу, якщо не піддасться багатьом спокусам і не потрапить до печі скорбот. Тому-то і Господь наш Іісус Христос після того, як сказав: продай маєток свій і дай убогим, додав: іди вслід за Мною, взявши хрест (Мк. 10:21). Під хрестом, який велено взяти, розуміються тут скорботи, які слід приймати благодушно і переносити з подякою. Отже, ніякої не отримають користі від роздавання майна свого ті, які, роздавши його бідним, не перетерплять потім до кінця спокус, скорбот і печалей заради Бога. І Христос Господь не сказав: роздаючи майно ваше, ви здобудете душі ваші, а – в терпінні вашому (Лк. 21:19). Те, що роздати майно своє бідним є ділом добрим і спасенним, це не потребує доказу, але сама по собі ця добра справа не може зробити людину досконалою за Богом, без терпіння спокус. Що так є воістину і що так Богу завгодно, послухай, що говорить Христос, окрім слів Його до багатого, наведених вище: продай і роздай, – і ходи вслід за Мною, візьми хрест, де під хрестом, як ми сказали, вказує Він на спокуси і скорботи. Царство Небесне, каже Він, силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його (Мф. 11:12), і жодному вірному не можна ввійти в нього в інший спосіб, як тісними вратами спокус і скорбот. Входьте, каже, вузькою брамою (Мф. 7:13), що святі апостоли витлумачили так: що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже (Діян. 14:22). Той, хто дає від майна свого бідним, а скорбот не зазнає, сподіваючись отримати за це винагороду, велику відчуває радість і достаток, і від цього може трапитися, що іноді впаде він у марнославство і тим занапастить винагороду свою. А той, хто, роздаючи майно своє бідним, із вдячністю терпить усе скорботне і безмовно переносить усякі спокуси, які його переслідують, хто відчуває всю гіркоту й тягар прикрощів і, однак же, зберігає свій помисел твердим і непохитним, такий і тут, у теперішньому житті, і там, у житті майбутньому, велику нагороду отримає, бо він повторює страсті Христові й, терплячи, терпить Господа в дні скорбот і спокус, що його тіснять.

Заради цього благаю вас, у Христі, браття мої, сподвизаймося, за словом Господа нашого Іісуса Христа, ввійти в Царство Небесне вузькими вратами, тобто відсіканням тілесного мудрування і своєї волі. Якщо не умертвимося плоті, її пристрастям і бажанням, то не можемо знайти спокою і свободи від злих справ, яка запроваджується в нас благодаттю Всесвятого Духа при посиленій з нашого боку боротьбі з страстями і бажаннями, успішному веденню якої багато сприяє роздавання майна. Коли роздаєш ти, брате, майно і гроші свої на бідних, робиш добру і богоугодну справу, але водночас сам позбуваєшся виснажливих турбот і клопотів про ці тлінні речі, і розум твій заспокоюється від неминучих з приводу їхніх розваг. Хвалю тебе за таку добру дію, що роздаєш тимчасове і тлінне добро своє, щоб отримати вічне і нетлінне. Але треба ще відкинути і всяке мудрування тілесне, як розкидаєш ти надбання своє, і зодягнися у світле вбрання благодаті Святого Духа. А цьому не можна бути інакше, як повсякчасним виконанням заповідей Христових і перенесенням скорбот. Коли душа перебуває під тягарем скорбот і утіснена буває спокусами, то спонукається на сльози, а сльози очищають душу і роблять її житлом Всесвятого Духа. Чому я і стверджую, що недостатньо для спасіння тільки роздати майно своє; треба ще, як розкидаєш гроші свої, відкинути й усяку мудрість тілесну, а душу свою одягнути благодаттю Святого Духа; коротко кажучи, треба всього себе принести в жертву Богові й душею, і тілом: тіло своє треба вправляти тілесним діянням у подвигах чесноти, привчаючи себе до всіляких скорбот заради Бога, щоб благодушно терпіти гіркоту посту, тягар пильнування, суворість стриманості та всілякі інші тілесні страждання, а душу навчати страху Божого благоговійністю в дусі, змушуючи її розмірковувати над тим, над чим личить міркувати, і завжди думати про те, що стосується вічного життя, бути тихою, смиренною, лагідною, скрушеною і упокореною, нехай плаче і сльози проливає день і ніч, просячи молитвою світло і благодать Святого Духа, які зазвичай приходять у душу за посередництвом теплого покаяння, після того, як очиститься вона багатьма слізьми, без яких неможливо ні вбранню душі вибілитися, ні піднятися їй на висоту споглядання. Бо як звичайний одяг, коли він заплямується і забрудниться, не можна вибілити інакше, як полосканням у воді та тертям руками й ногами, так і вбрання душі, коли воно заплямується й опоганиться гріхами, не можна інакше очистити, як багатьма слізьми й терпінням спокус і скорбот.

Отже, ті, які осквернили душі свої беззаконними ділами гріховними та пристрасними рухами серця і які закарбували в собі образи й подоби безсловесних хтивостей, нехай спонукаються багатьма слізьми очистити себе й вибілити вбрання душі своєї, бо в інший спосіб неможливо нікому побачити світло, чи Бога, Який просвітлює серце кожної людини, котра прямує до Нього шляхом покаяння. Тільки чисті серцем бачать Бога, за словом Господа нашого. Чому благаю вас, браття мої і чада, подвигнемося на працю утримувати серце своє чистим за допомогою доброго нраву і благих уподобань, за допомогою зберігання совісті та повсякчасного сповідування потаємних помислів серця. Якщо будемо сповідувати їх часто, а краще, якщо щодня, зі скрухою і болючістю серцевою, пригадуючи все і засуджуючи себе за все, чи справою зробили щось погане, чи розумом подумали недобре, чи слово сказали недобре, то через це набудемо покаянне й лагідне серце; а покаянне серце витягне сльози з глибини душі, а сльози очистять душу й вичистять усі її гріхи. Коли ж згладяться всі гріхи сльозами, тоді прийде в душу вседіяльність Святого Духа і ще більше почне напоювати її насолодою сліз розчулення, якими буде вона подумки живитися, міцніти все більше і більше і примножувати плоди Духа, рясно приносячи їх у належний час і заготовляючи в них поживу собі на вічне і нескінченне життя. Коли, добре трудячись, досягне вона такої міри, тоді нарешті здружується з Богом і стає оселею Пресвятої Трійці, ясно бачить Творця свого і Бога, бесідує з Ним безперервно, і деяким чином виходить з тіла свого і з цього світу, і піднімається на небеса небес, здіймаючись туди на крилах любові Божої і спочиваючи там від подвигів своїх у божественному якомусь і безмежному світлі, у співраді їй усіх праведників і єднанні святих апостолів Христових, мучеників і преподобних і всіх небесних Сил безтілесних.

До такого стану нехай спрямуємося і ми, браття мої, силою Христа Господа, щоб не залишитися позаду отців своїх, але щоб стати чоловіком досконалим, у міру віку досягнення Христового виконання, трудячись у всіх добрих діяннях і у виконанні всіх заповідей Христових. Ніякої немає до того нездоланної перешкоди, якщо тільки захочемо і за справу візьмемося як слід. Якщо влаштуємося так, як показано, прославимо в собі Бога, і Бог потішиться за нас, і коли переселимося з життя цього, Він милостиво прийме нас і вселить у лонр Авраама, де упокоїть і усолодить солодощами Царства Небесного, яке отримати зможуть всі благодаттю й людолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава й держава на віки віків. Амінь.

Слово 22

(1) Насамперед належить нам отримати благодать Христову, і тоді вже ми можемо вести життя по Богу. – (2) Яким чином удостоюються цієї благодаті? – (3) Хто в гріху і хто в благодаті? – (4) Всякий гріх від диявола, а добро від Христа. – (5) Що є глава чеснот і що ноги їхні?

1. Каже пророк Давид: хто з людей пожив і не зазнав смерті? Хто визволив душу свою від руки пекла (Пс. 88:49)? Тобто хто, поживши в цьому світі, не помре? І хто, померши, позбавить душу свою від пекла? – Ніхто. Якщо ж це абсолютно неможливо для жодної людини і можливо тільки для одного Христа, – для чого і прийшов Він на землю і став людиною, – то кожному належить ні про що інше трудитися, як про те одне, щоб побудити Христа Господа, який бажає всіх людей визволити з пекла, хай визволить і його, який просить Його про це. Щоб ми Його спонукали, Царя всіх, Христос, Сам цього бажає, не для Його власне якоїсь мети, а для нас же. Бо хто поспішає спонукати Христа Господа визволити його, той, вочевидь, відчув крайність свого становища, побачив причини його і зненавидів їх – і до єдиного Господа Визволителя звертається всім серцем. Цього-то заради почування крайнощів, яке необхідно завжди передує спонуканню Спасителя до визволення, і бажає Він, щоб ми спонукали Його. Справа визволення є справою першої для нас важливості, а ми того не знаємо, не тримаємо в думці і не відчуваємо. Ось Він і хоче, щоб ми спонукали Його, і немов би насильство якесь терпіти, щоб спонукати нас приходити наперед до відчуття біди своєї, того великого зла, яке терпимо ми від гріха, і тієї тиранії та рабства, в яких через нього ми перебуваємо, і щоб, коли звільнимося від усього цього, велику дяку виявляли Богові, що благоволив визволити нас і зробити нам таку милість, якої ніхто інший зробити не може.

Для цього (спонукання Господа) потрібні молитви, пости, милостині, скрушання серця і всяке інше злостраждання. З якої причини? Невже Бог не може позбавити нас від гріха задарма, без нашої до того співпраці? – Ні, не тому. Але оскільки це даром робиться для всіх християн, коли вони бувають охрещені, а ми тоді не знали цієї великої благодаті Божої, тому що були немовлятами, а потім не пізнали через юнацькі прагнення, не пізнавши ж і не відчувши того, тілесним віддалися потягам, впали в гріхи і втратили ту першу благодать, то тепер необхідна власна наша праця на противагу самозахопливим гріхам за благодаттю Хрещення, щоб позбутися гріхів і знову сприйняти благодать Божу, нами втрачену. Отже, який християнин бажає тепер наділитися благодатною силою у Христі Іісусі для позбавлення від гріха і виконання всякої волі Божої, нехай покається і, зазнавши трудів покаяння в пості, молитвах та інших подвигах, нехай приступить з вірою до будівничих благодаті Христової, які через покладання рук (дозвільна від гріхів дія в таїнстві Покаяння) звільнять його від усіх гріхів його і дадуть йому знову сприйняти силу Божу на всяке добро, зміцнившись якою, він зможе далі жити, як годиться жити християнинові, і, живучи так, знати й сповідувати, але благодаттю Божою я є те, що є (1Кор. 15:10), щоб і більше знову не позбутися цієї благодаті і не залишитися нагим і безпорадним. Бо благодать Божа віддаляється від християнина не через гріх, а й через невизнання її, коли не визнає хто, що від неї має все, що не має. Це показує і слово апостола, який говорить, Бог хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини. (1Тим. 2:4), тобто пізнати добре істину, тому що істина є не що інше, як благодать Христова, для дарування нам якої і прийшов Христос, розп’явся і помер.

2. Будучи Богом і Господом, і Володарем усіх створінь, Ним створених, не мав Він, однак, влади дарувати людям таку благодать, тому що і праведний є: праведний Господь і любить правду (Пс. 10:7). Бо несправедливо було, щоб той, хто за своїм власним бажанням, без усякого насильства, а з однієї поваги до брехні диявольської, самовладно спаплюжив себе гріхом і через це втратив благодать Божу та оголився від неї, – несправедливо було, щоб такий знову отримав цю благодать, не зазнавши перед тим великого якогось покарання. Але де ж було йому понести відповідне злочину покарання? І ось Сам Бог, ставши людиною, приніс Себе в жертву умилостивлення, щоб мати владу знову дарувати людині таку благодать. Чому Христос після воскресіння і сказав апостолам: дана Мені всяка влада на небі і на землі. Йдіть же навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам (Мф. 28:18-20). Тому ж і ім’я Його називається у пророка Ісаї – Володар (Іс. 9:6), не як Бог, але як Бог і людина. Тому що, як Богу, можна було не бути володарем усіх створінь, Ним створених? Але оскільки Він, як людина, приніс Себе в жертву і Своєю волею дав Себе на спокуту роду людського, то і прийняв владу за таке велике діло, що Ним було зроблено на спокуту людини пречистою Своєю кров’ю. Якщо Боголюдина Іісус віддав Себе на спокуту гріха, то очевидно, що не було іншого більшого дару, щоб дати йому, як відпущення гріха Адамова. Внаслідок цього, як тоді Адам, занепавши, позбувся розумної благодаті Божої, яку мав у собі, так і тепер, хто хреститься, знову вбирається в ту благодать, як каже Апостол: всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися (Гал. 3:27).

Пояснивши це, повертаюся знову до перерваної промови про те, що потрібно спонукати Господа, щоб дарував нам що потрібно, і шукати того в Нього. Із цим, що мисленно й невидимо буває в душі, схоже те, що буває з людиною видимо й чуттєво. Людина народжується голим немовлям, маленькою дитинкою, яка ні в чому не може допомогти собі, і поки вона доїється (вигодовується груддю. – Ред. ), мати сама робить усе необхідне для неї; коли ж почне вона приходити до розуму, тоді їй показують і навчають її, як що може вона і сама для себе робити, тому що вона може вже й сама знаходити й брати те, що їй потрібно; так і душа приходить на світ голою від усякої чесноти, як тільки прийме Хрещення, вдягається в Христа, живиться Ним і навчається шукати того, що потрібно для її порятунку, і відтепер уже, якщо не шукає, Христос не дає їй нічого, а якщо шукає, отримує все, що не шукає. Тільки належить їй шукати одного того, що співвідноситься зі спасінням її. Насамперед слід шукати світла, або розумного просвітлення, щоб бачила все, як воно є. Тільки-но отримає вона таке просвітлення, одразу ж побачить усю свою бідність і немічність, і упокориться, а упокорившись, зробиться тихою і лагідною без гніву, і таємниче навчена буде від Христа заповідям Його, як каже царепророк Давид: навчає лагідних путей Своїх (Пс. 24:9).

Такий закон життя у Христі Іісусі, і хто наперед не зодягнеться благодаттю Христовою, а потім не налаштується жити за Христом, той марно трудиться. Скільки б він не страждав і скільки б добра не робив до отримання благодаті Божої, марна праця його. Адже і євреї та інші невірні народи роблять багато подібного, тому що немає жодної людини у світі, нехай вона невірна і безбожна, яка б не робила якогось добра, коли її спонукає до цього єство. Отже, перш за все слід кожному трудитися для того, щоб отримати благодать Божу, за допомогою віри і надії на Христа Господа, за допомогою покаяння і сповіді, молитви і покладання священицьких рук, як ми сказали. Нехай шукає досвідченого отця духовного, навчиться від нього всього, що стосується віри і чого вона вимагає, сприйме повне уповання на Бога і покається у всіх гріхах своїх, виконуючи й достойні діла покаяння, тобто упокорення серця та жалобу за гріхи, сльози й зітхання від усієї душі, піст та всілякі інші позбавлення тілесні, милостиню та молитву, сповідує щиро всі гріхи свої перед Богом та приймає молитву, яка дає змогу, з возложенням рук цього духовного отця свого. Без усього цього не прийде благодать Божа сама собою на того, хто втратив її, віддавшись гріху після Хрещення. Бувало, що декого відвідувала благодать Божа і без покладання рук священика, але то були виняткові випадки, не всім загальні; але що буває винятково для декого, тільки для небагатьох, того не визнає загальним для всіх законом свята Церква.

3. Якщо грішив хтось або грішить, це, звичайно, є велика біда, але ще не остаточно крайня. Тобто крайня біда, коли хто не хоче спробувати, щоб сприйняти благодать Господа нашого Іісуса Христа, бо це значить приректи себе на гріх, а через гріх і на згубну долю. Бо неможливо не бути в гріху тому, хто не має спілкування з Христом Господом, тобто не має Божественної благодаті. У тому й праведність, щоб мати причастя і спілкування з Христом Господом. Хто не має спілкування з Господом Іісусом, той ніяк не може бути чистим від гріха, а хто має спілкування з Господом Іісусом, над тим ніколи не панує гріх, тому що християни в Самому Христі живуть, рухаються й існують ( Діян. 17:28). Скажу коротко: марно іменується християнином той, хто не має в собі благодаті Христової відчутно, тобто так, щоб досвідчено знав, що має в собі таку благодать. Хто не має такої благодаті, це явно буває через неблагоговійність і зухвалість його у ставленні до священного й божественного, також через гнівливість швидку, через мудрування його не смиренне, через марнославство та інше; а хто має її, те явно буває через страх і благоговіння його перед усім божественним, а також через вдачу його, лагідну й смиренномудру. Він знає, що нічого доброго не може зробити сам собою, без благодаті Христа Господа, Який став людиною, як і ми, щоб, вступаючи в спорідненість із Ним і благодать Його отримуючи, могли проводити таке життя, яким жити личить людині. Утім, бувають і такі, які проходять ангельське життя, перебуваючи ще в цьому світі з тілом, коли весь Іісус Христос з’єднується з їхньою душею й тілом і єдине буває з цими чоловіками духовними, тож і вони можуть говорити з божественним Павлом: і вже не я живу, а живе в мені Христос (Гал. 2:20).

4. Усі люди або тілесно живуть, або духовно. Хто розмірковує і діє духовно, той є і називається вірним. Бо якби не мав він благодаті Всесвятого Духа, яку одержав від Бога, будучи визнаний вірним, то не мав би можливості розмірковувати і діяти духовно. А хто розмірковує і діє плотськи, той невірний і порожній від благодаті Божественної. Бо якби не був він невірний, то не був би порожній і наг від благодаті Христової і не був би захоплений від диявола діяти плотськи. Бо хто творить гріх, від диявола є (1Ін. 3:8). І тому ті, котрі чинять зло, бувають у володінні диявола, і явно показують ознаки, що мають у собі та з собою главу всякого зла. Диявол, цей злий дух мислений, невидимо діє на невірних і оголених від Божественної благодаті. Чому люди, удостоєні від Бога самовладдя, не помічають, що бувають покірними слугами диявола, і, ним будучи зваблені на гріх, думають, що чинять зло самовладно і самовільно, і в такий спосіб слугують у нього посміховиськом. Таке оманливе мислення є однією з найголовніших принад винахідника всякого зла диявола. Уся його підступність спрямована на те, щоб діяти владно всередині грішників, а вони щоб думали, що чинять гріх за власним бажанням, а не за навіюванням і потягом від диявола. І встигає в цьому до того, що ті самі, які ним пригноблюються, чуючи про те, кажуть: але що ж сталося із самовладдям і свободою людини, – втрачені? Так, загублені, проте ж не цілком; у нашій владі ще лишилося пізнавати, у якому тяжкому стані перебуваємо ми, бажати позбутися його й шукати Спасителя, подібно до того, як хворий, що лежить на одрі, знає, що лежить у хворобі, й бажає піднятися з неї, і хоча не може цього зробити самостійно, та має свободу шукати лікаря, щоб вилікувати його. Так буває і з грішниками, чому Господь каже: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха. Але раб не перебуває в домі вічно, син перебуває вічно. Отже, якщо Син визволить вас, то справді будете вільними (Ін. 8:34-36). Оскільки, таким чином, залишилося в нас самовладдя настільки, щоб шукати лікаря, вдамося ж до Христа, нехай визволить Він нас від тиранії дияволової. А того, ніби, коли чинимо ми зло, немає в нас диявола, і не думай ніхто, і не говори. У міру зла, яке хто робить, має він і біса, або малого, або великого, або багатьох. Як, навпаки, духовна людина, у міру чесноти своєї, має і благодать Божу, або велику, або малу, або сповнена є безмірно благодаттю Христовою. Святому Письму звично різні дарування мужів доброчесних називати духами.

5. Усі чесноти хороші, але треба, щоб вони мали і голову, і ноги, подібно до тіла, і як тілу не можна бути без голови і ніг, так і їм. Ноги чесноти – смиренномудрість, а голова – любов. І всяка чеснота, яка буває без смирення і любові, безкорисна є і марна. Сукупність чеснот можна ще вподібнити до колони, основою якої служить смиренномудрість, а верхом (капітелією) – любов, яка є престолом Божим. Під любов’ю перебувають благоутробність, співчуття, милостивість, щедрість, незлобивість, великодушність, милосердя та людинолюбство, які разом із нею людину роблять богом за благодаттю. Навколо ж смиреннямдрія стоять послух, терпіння, визнання людської немочі, подяка Богові за все, все шануючи благодіянням, яким Він робить благодійність для нас, тобто і чудове, і нечуване, славу й безчестя, здоров’я та хворобу, багатство й бідність, та інше. Там же, де є подяка, є і бачення Бога, а хто бачить красу Божу, як можливо, щоб він не полюбив Самого Бога, який перевершує всяку красу і доброту, Джерело всякої доброти? Хто ж любить Бога, той суворо виконує заповіді Його, з яких першою, після любові до Бога, стоїть – любимо один одного, і та перша не буває без цієї другої, як говорить Писання: той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить (1Ін. 4:20)? Таким чином і смиренномудрість сходить до любові та оберігає її, і любов утримує смиренномудрість і утверджує її.

Смиренномудрість, як я сказав, є немов би ноги, які носять і голову, і все тіло, а любов є немов би престол херувимський, що носить Бога, що сидить на ньому, бо на ній спочиває Бог; сама ж вона, в свою чергу, ношена буває смиренномудрістю, як ногами, разом з усім тілом чеснот. А довільна убогість, піст, приборкання гніву, язика і всякої іншої безсловесної хіті перебувають під ярмом правди, якої повинна суворо дотримуватися кожна благочестива людина, щоб не бути несправедливою, і не лише інших не виправдовувати, а й себе саму. Бо несправедливо здобувати зайве понад потреби в речах, необхідних для життя, і з цих необхідних речей набувати багатоцінних речей, тоді як можна обійтися малоцінними, теж несправедливо; так само й те, щоб давати череву своєму більше певної їжі, є неправда; віддаватися гніву – є безглуздя; розмовляти з нестримною зухвалістю – є нерозумно; нестримно кидатися до пристрастей світських – є нерозумно. Але знову й то треба пам’ятати, що не те є чеснота, щоб тільки не чинити зла, хоча той, хто не чинить його, буде менш битий, порівняно з тим, хто чинить. Хто робить зло, битий буде багато, і той, хто не робить його, теж буде битий за те, що не робив добра, але менше. Навпаки, той, хто робить добро, буде обсипаний милостями, не в міру свого добродіяння, тому що виконував тільки належне, а в безмірність добродійності та благості Божої. Бо в законоположеннях Христа Господа є одне: раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий, і не робив за волею його, буде багато битий (Лк. 12:47), та інше: так і ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити (Лк. 17:10). Візьмемо ж, браття мої, працю і подвиг, щоб з усією ретельністю досконало відсікати від себе всяке зло і виконувати всі заповіді Христові, щоб сподобитися безперервних втіх у Царстві Небесному. Амінь.

Слово 23

(1) Трьом пристрастям бувають поневолювані люди: сріблолюбству, славолюбству і ласолюбству.

1. Усяка людина, що народжується у цей світ, буває рабинею трьом пристрастям: сріблолюбству, славолюбству і ласолюбству. Це тому, що вона не знає або забуває, що світ цей є місцем осуду і праведного, але поблажливого покарання за перший злочин прабатька нашого Адама, і що тільки смерть є заспокоєнням від болісних тягот світу. Чому, не бачачи попереду смерті і думаючи, що тільки й є життя, що теперішнє, вона від самого початку цього життя починає збирати гроші й речі, щоб жити без бідності й печалі; встигаючи ж примножити згодом своє майно, хоче, щоб її шанували й славили, а водночас, коли вона тільки-но досягла віку, прагне насолоди задоволеннями, але, як чуттєвий, прагне чуттєвого, як видимий – видимого, як тимчасовий – тимчасового. Бо той, хто обмежується видимим, не стане дивитися в невидиме, як, навпаки, той, хто живе в невидимому, не подумає подивитися на видиме. Але кожен, хто народжується у світ цей видимий, якщо не буде навчений іншим кимось, не знає, що є ще, окрім видимого, і невидиме; і не тільки цього невидимого не знає, але не знає видимого, не знає, що і сама вона минуща і тимчасова, і створена не для того, щоб назавжди перебувати в цьому житті, а призначена для іншого, майбутнього й вічного життя, а в цьому світі перебуває для того, щоби виховуватися, впорядковуватися та приготуватися для життя майбутнього.

Знати нам належить, що, якщо трапиться комусь бути полоненим цими трьома пристрастями, то опісля, хоч би й захотів, не може звільнитися від них самотужки, а потребує вищої допомоги та сили, щоб позбутися їх, подібно до того, як птах, що потрапив у міцні тенета, не може вивільнитися з них, хоч би скільки б’ється він крилами своїми. Ці три пристрасті точно є тенетами і тенетами диявола, заплутуючись у які, потрапляє людина у владу його, і якщо хто помре, будучи поневоленим ним, то піде прямо туди, де і диявол, який поневолив його собі через них. Бо хто ким переможений, той тому і раб (2Пет. 2:19). Таку велику силу над нами мають ці пристрасті і тому, що предмети їхні ми завжди бачимо перед очима своїми, і тому, що вони здаються вкрай необхідними у світі цьому, і тому, що тішать і солодкістю цією тягнуть до себе бажання людини і, збуджуючи в ній жагу, перемагають собою, а потім переконують того, кого вони перемогли, думати, що для того тільки і народився він у світ цей, щоб насолоджуватися ними одними.

Трапляється, що інший від самого початку життя не буває захоплений цими трьома пристрастями; утім, до кінця життя не може і він зберегти себе непереможеним ними, але мало-помалу згодом перемагає і він, якщо не поспішить зайняти серця свого нічим вищим і солодшим. У християн це досягається тим, що вони заздалегідь одягаються у всеозброєння Боже, сильне, різноманітне і універсальне, яке є Сам Христос, від повноти Якого приймають вони розумну якусь силу, і причащаються в такий спосіб від Нього причастям, яке приводить до життя душу. Бо ті, хто у Христа хрестяться, у Христа зодягаються, і починають жити силою Його. Хто зберігає цю благодать, той має силу перебувати не поневоленим тими трьома пристрастями, бо для нього виявлено інші істинні блага, для яких він народився у світ цей, і не тільки виявлено, а й він і куштує їх, і тішиться ними з такою солодкістю, якої не приносять і не можуть доставити блага світу цього.

Якщо трапиться комусь із християн захопитися цими пристрастями і поневолитися ними, тому слід знову вдатися до Христа Господа і благати Його; слід представити і ходатаїв за себе, шукаючи не того одного, щоб йому пробачили ці гріхи, а понад те, щоб позбутися рабства цих пристрастей, тому що самостійно він, хоч би й хотів, звільнитися від них не може. Водночас, як звільниться він від цих пристрастей, дано йому буде свідчення, що і гріхи його всі, через них скоєні, прощені йому, і силу сприйме він, щоб не падати більше в подібні гріхи. Така сила віри нашої, такий закон життя у Христі Іісусі! І це так непорушно, що Карфагенський собор у 125-му правилі своєму постановив: “якщо хто каже, що благодать Божа, якою виправдовуються в Іісусі Христі, Господі нашому, дійсна лише для відпущення гріхів уже скоєних, а не подає крім того допомоги, щоб не вчинялись інші гріхи, то такому нехай буде анафема”.

Що ж це за рабство і що за тиранія цих трьох пристрастей? Це сила якась диявольська, потайна, непомітно діюча, яка приводить душу в такий стан, що вона страждає цими трьома пристрастями, а тим часом думає, що вони хороші, заспокоюють її, тішать, рятують від скорботи і печалі. Сама вона несхильна до того, щоб зрозуміти прихований тут обман диявольський, якщо не буде просвічена згори від Бога. З нею те саме буває, що з іншою вагітною жінкою, якій захочеться поїсти якоїсь смердючої й огидної їжі, яку вона одна знаходить смачною і приємною. Бо диявол всіляко хитрує, щоб не було визнано, що це він усе робить приховано, і за допомогою цих трьох спокушає й обманює людину, яка заразилася ними і яка не знає, однак же, таїнства християнства.

Таїнство ж християнства є те, що сила Божества Христового, або Божественна благодать, входить всередину охрещуваних душ, віри заради, а не за добрі справи, і здійснює в них таку зміну, що вони не мають уже більше любові ані до багатства, ані до слави, ані до задоволень, показуючи тим самим, що якщо вони їх любили колись, то не самі від себе, а через оману й дію диявола. У ті ж душі, які бувають поневолені цими пристрастями після Хрещення, неможливо увійти знову до такої благодаті Божої інакше, як за допомогою істинного покаяння, щиросердної сповіді, багатьох сліз і зітхань із глибини душі. Усе це знову повертає благодать Божу в душі, з яких вона пішла, як каже і святий Григорій Ніський: “сльоза, що закапала, рівнозначна купелі, і хворобливе зітхання повертає*** благодать, що віддалилася на час”. Тоді злі й нечисті біси, що породжують у душах цю безглузду й безсловесну любов до тих трьох пристрастей, що втягують у неї та в ній тримають, не могли витримати уявної благодаті Всесвятого Духа, яку знову дають душам через таїнство Покаяння, тікають, і християнин на ділі пізнає свободу, яку дарує Христос Господь тим, хто звертається до Нього і шукає в Нього допомоги, і не перестає вже дякувати Спасителеві своєму, що благоволив і на ньому сповнити обітницю Свою: якщо Син визволить вас, то справді будете вільними (Ін. 8:36). Отримавши ж таку свободу Христову і причастившись Божественних Таїн Тіла і Крові Його, буває вона потім єдиною з Господом; і освятившись у такий спосіб, якщо має гроші, має їх, нібито не мала, бо почне вважати їх тим, чим вони є, тобто прахом земним, і якщо має славу, то і її має, нібито не мала, і якщо має дружину, має її, нібито не мала, як переконує апостол: ті, що мають жінок, хай будуть так, як ті, що не мають … і хто користується світом цим, як ті, що не користуються (1Кор. 7:29,31). І ще: я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Іісуса Христа, котрим для мене світ розп’ятий і я для світу (Гал. 6:14). Сказавши: ним мені мир розп’яся, апостол показує, що якби не прийшов Господь, не став людиною і не приніс Себе в жертву за нас, і якби не благоволив Він так влаштувати, щоб кожен, хто вірить у Нього, сповнюючись освячення через прийняття благодаті Його, звільнявся від пут світу, то ніхто ніколи й не звільнявся б від них, тобто не звільнявся б від тих трьох пристрастей, – бо вони є путами світу, – і всі б гинули, бо іншого шляху до спасіння немає і бути не може.

Хто не відчув того, що ми сказали, не знає того і не хоче пізнати, той даремно вважає себе віруючим у Христа, даремно носить ім’я християнина. Христос нічим не корисний йому (Гал. 5:2). Бо в такому разі він ще гірше грішить і більшу над собою владу дає дияволу, щоб долав його. Марний піст його, бо і при ньому піднімаються проти нього пристрасті гріховні і ще більше пригнічують його. І коли співає він або молиться, диявол з більшою зухвалістю і насильством відбирає розум його від стояння Богові, бо він зазвичай стоїть перед Богом без належної уваги, без страху і благоговійності, – і змушує його думати про речі пусті, а нерідко і ганебні, і до них більше прислухається, ніж до молитов, які виголошуються устами його. Знову, якщо милостиню творить він, пропадає вона даром. Хто подає милостиню, а тим часом не бачить, щоб душа його була звільнена, мала спокій і свободу від пут сріблолюбства, славолюбства і ласолюбства, у того, вочевидь, милостиня марна, і даремно витрачає він те, що роздає. Хто справжнім чином подає милостиню, той за неї отримує від Бога велику милість, яка є здоров’я душі; здоров’я ж душі – що інше, як не свобода і спокій від тих трьох виразок?

І Царство Небесне з душ, що відходять з цього життя і переходять туди, ті тільки приймають, які виявляються здоровими. Лікарня для розслабленого і хворобливого єства нашого влаштована тут, на землі, і коріння (лікарські) Царства Небесного знаходяться тут же, на землі. Але і лікарня, і лікар, і лікування – все Христос Господь. Чому, якщо тут, ще в теперішньому житті, не ввійде в душу Христос і не запанує в ній, то не оздоровиться вона, і немає їй надії на порятунок, ув’язнений для неї вхід у Царство Небесне. Належить людині тут, на землі, народитися згори від Божественної благодаті, і тоді вона зможе побачити Царство Боже. Хто не бачить у собі Царства Небесного, тобто не бачить, що в ньому царює Бог, той не народився ще згори від Божественної благодаті, і належить йому всіляко шукати того, щоб народитися згори, щоб побачив Царство Боже ще тут, на землі.

Дивись ще, який різний буває прояв панування цих трьох тиранічних пристрастей: сріблолюбства, славолюбства і ласолюбства. Бо дехто між людьми буває сріблолюбний, дехто славолюбний, а дехто – ласолюбний, і нікого не можна знайти, хто б один мав усі ці пристрасті в найвищому ступені, але зазвичай усякий буває наділений переважно однією з них, маючи в той самий час по частинці і від інших двох. Але це не заважає, однак же, йому, догоджаючи одній своїй пристрасті, приносити їй у жертву інші. Так сріблолюбець, заради примноження наживи, нехтує і славою, і задоволеннями: славу нехтує, коли, ні на що ставлячи сором і ганьбу, не вагається отримувати вигоду від того, що ганебно й усіма нехтувано, та ще й найбезсоромніше; задоволення нехтує, щоб не вичерпувати на них грошей, над якими трясеться. Славолюбець для слави нехтує і грошима, і задоволеннями: гроші марнує без розбору, тільки щоб його славили і хвалили, і в задоволеннях знову собі відмовляє, щоб не осоромитися і не підпасти під осуд і безчестя. Ласолюбець для задоволення нехтує і грошима, і славою: гроші блудно марнує на втіхи і задоволення хтивості; славу і честь охоче зневажає, аби тільки задовольнити сороміцьку хіть і скуштувати цієї низької насолоди, хоч би якими безчесними справами це досягалося.

Зауваж до того ж, що жоден із цих трьох не хоче відвернутися від пристрасті, яка ним керує, покаятися і виправитися, чи страхом вічних мук станеш повчати його, чи розповідати йому про втіху Царства Небесного – він і над пеклом сміється, і Царство Небесне зневажає.

І що ще буває? Сріблолюбець пересміює славолюба і ласолюба: славолюба – за те, що не береться отримувати вигоду з речей низьких і нечесних, ласолюба – за те, що на порожні й швидкоплинні ласощі марнує майно своє і багатство. Славолюбець пересміює сріблолюбця і ласолюба: сріблолюбця – за те, що без розбору береться отримувати зиск із речей низьких і безчесних, ласолюба – за те, що кидає себе обличчям у багнюку через хвилинне задоволення і покриває себе безчестям. Ласолюбець пересміює славолюба і сріблолюба: славолюба – за те, що через порожню славу, щоб тінь якась безчестя не впала на нього, відмовляє собі в задоволенні й мучить себе цнотливістю, сріблолюба – за те, що мучить себе стриманістю і задовольняється малим, щоб тільки не витрачати непотрібних грошей. Так кожен, одержимий своїм демоном, засуджує нещадно інших, не звертаючи уваги на свою пристрасть, щоб на більшу бути засудженим на муку за двома цими причинами, – і за те, що віддається своїй пристрасті, і за те, що засуджує інших, коли сам винен у подібному ж.

Отже, помолимося Христу Господу, єдиній надії нашій, нехай визволить Він нас від цих трьох виразок і нехай освятить почуття наші, щоб, слухаючи божественні словеса, навчилися ми безпристрасно дивитися на речі й, збираючись разом, розмовляли про те, що веде до покаяння й смирення, а не до заневажання іншим та осуду. Бо якщо не зцілимося ми від цих хвороб душевних, то марна віра в нас, марне благочестя, марні піст, молитва і милостиня. Все це буває для здоров’я душі нашої. Якщо ж душа наша все залишається нездоровою, то до чого все це? І що за віра в нас у Христа? Бо хто як належить вірує у Христа, той має життя вічне в собі, яке є благодать Господа нашого Іісуса Христа. Хто ж вірує в Христа, а життя вічного в собі не має, того даремна і марна віра. Нехай же шукає такий – сприйняти життя вічне, тобто Божественну благодать, щоб пізнано було, що істинно вірує в Христа. Хто не має благодаті Христової, той є від частини диявола, як невірний, бо не є від частини Христа. Бо як життя вічне, тобто Божественна благодать, пізнається з віри, так і віра пізнається зі сприйняття життя вічного. Яке нехай сподобимося отримати і ми ще тут – у теперішньому житті, щоб бути причетними до нього і на віки віків, благодаттю Господа нашого Іісуса Христа, в Якого віруємо. Амінь.

* * *

***

У грецькій: знову втягує всередину, як той, хто дихає, – повітря.

Слово 24

(1) Бог нікого не створив бути рабом іншої людини, тим паче демонів. – (2) Про безсловесний гнів і хіть, і від чого піддається їм людина. – (3) Як для тілесного зору потрібні здорові очі, відповідна відстань, чисте повітря і світло сонця, так і для розумного зору потрібно все таке розумово.

1. Премудрий і всеблагий Бог для буття у світі цьому створив батька і сина, але не раба і найманця. Ні перший батько наш не був рабом або найманцем, ні перший син. Бо кому б вони були рабами і найманцями? Рабство і найманство з’явилися вже після: рабство походить від ворожнечі людей між собою, через яку почали воювати один проти одного і один одного поневолювати, а найманство – від бідності та нестатків, які почали перемагати найслабших через жадібність і корисливість найсильніших. Таким чином і раб, і найманець походять від гріха і зла, що запанували серед людей, бо без насильства і бідності ні рабом ніхто б не був, ні найманцем. Кому прийде бажання бути ними, коли раби й найманці не те роблять, що хочуть і що їм до вподоби, а те, що хочуть їхні пани? Причиною цього – диявол, зла розумна сила, що від Бога відступила. Він розвів злобу між людьми й звабив їх полюбити її. І ось вони озброюються один на одного, думаючи, що задовольняють свої бажання, і не бачать, що тим дияволу працюють і в нього перебувають у рабстві. Ці нехтування один одного, ці розкрадання і захоплення, і всілякі неправди суть справи цього рабства. Ті, хто вступив у цей чин рабства, стають нелюдяними, гордими і зовсім нечутливими. Не відчувають вони жодного до інших співчуття, не відчувають і свого тяжкого становища, того, що перебувають на роботі й у рабстві в диявола. Не відчуваючи ж цього, не бажають позбавлення; не бажають – і не шукають його. І всі такі, чи то язичники, чи то безбожники, чи то невірні, чи то вірні християни, внаслідок цього рабства дияволу є частиною диявола, далеко відкинуті від Бога, які не можуть перебувати в домі Його на віки вічні.

Велика потрібна сила, щоб звільнити їх із рук диявола, який поневолив їх і тримає у своєму рабстві. І іншої такої сили немає і бути не може, окрім єдиного Христа Господа, Який є сила Бога і Отця. Отже, кого Він звільнить, той воістину вільний буває, бо буває чистим, цнотливим, добрим, праведним, благочестивим, людяним, доброзичливим, милосердним, лагідним, жалісливим, стриманим, – словом, буває людиною, якою їй личить бути. Ті ж, які не такі, суть або безсловесні тварини, або демони, хоча за зовнішністю вони православні християни. Такі християни найбільше варті найтяжчого покарання, і Христос, який прийшов визволити їх від рабства дияволу, анітрохи не приносить їм користі, не тому, щоб Він не міг або не хотів визволити, а тому, що вони самі не хочуть бути визволеними і не шукають Його належним чином. Це позбавлення і є справжня свобода, здобуття якої перевершує всяку силу людську. Чому Христос, Сущий Бог захотів стати людиною і для того одного помер, щоб звільнити людей від рабства дияволу.

2. Дехто думає, що людське єство за природою пристрасне, за природою підлягає пристрастям, і на доказ цього вказують на гнів і жадання. Але справа не так є, як вони кажуть, бо гнів і жадання дано Богом єству людському не як пристрасті, якими вони є тепер, а як добрі пристрасті, і людина отримала ці блага від доброго Бога як ознаки, які показують у ній розумне створіння. Якщо гнів і пожадливість дані і безсловесним тваринам, то дані не в тому ж значенні, як дані вони людині. І плоть людська є плоть, але вона не однакового ґатунку з плотями звірів і худоби нерозумної. Дано людині гнів і жадання, але їй дано і розум, і доки розум цей був здоровий, перебували у своєму чині й ці рухи, а саме: жадання спрямовувалось до уявних благ Божих і їх жадало, а гнів (через роздратування, ревнощі) знову це саме жадання подразнював і напружував, щоб воно з більшим завзяттям жадало тих благ Божественних і, помалу возсходячи вгору, наблизилось до Бога та Їм утішалося. Але оскільки розум наш занедужав і втратив здоров’я, яке зберігало його в належному порядку, і, як хворий і ушкоджений, вийшов зі свого чину і розбестився, і почав, замість того, щоб думати про небесні блага, думати тільки про мирське, то через цю причину жадає він того, що неспіврозмірне з ним, і гнівається нерозумно, і через це уподібнюється до звірів і худоби. Але християнин, який став здоровим розумом завдяки благодаті Христовій, знову прагне тільки Божих благ, для яких дано єству людському і гнів (дратівливість, енергія), і жадання. Той же християнин, який не такий, ще не став християнином, і нехай він не обманює себе.

Таким чином, гнів і жадання спочатку не були пристрастями, але стали такими внаслідок втрати розумом нашим здоров’я. Від цього гнів став безсловесним і жадання безглуздим. Але як же це сталося? Душа, як розумна сила, одинична і проста і не складена з різних частин, щоб могла страждати внаслідок будь-якої недобросовісної зміни в них, – як тіло, складене з чотирьох стихій, за необхідністю страждає від надмірності або збідніння якої-небудь з них понад міру. Проста і нескладна душа не може подібним чином захворіти і страждати. Як же захворює вона і страждає? Від зміни її помислів і прагнень, коли, будучи розумною силою, спрямовується вона до безсловесних бажань і нерозумного гніву. Це ж від чого буває? Це буває від стороннього впливу. Є інші мисленеві сили, демони, які мислено наближаються до душі та спокушають її, порушуючи її природні рухи, бо вона завжди перебуває в русі, будучи за своєю сутністю постійно рухомою. Так, коли душа хоче бачити право, демони наводять якийсь мислений морок і заважають їй бачити право і безпомилково, але примари і фантазії приймати за істину. Так само збурюють вони і жадання, спрямовуючи їх на негідне через спокусу примарними благами. Так сталося перше падіння, так і тепер грішать і помиляються люди.

Унаслідок Адамового злочину порушилися сили єства людського, тобто розум, бажання, почуття. Чому може він мудрувати, але мудрує неправо; може бажати, але бажаннями нерозумними; може виявляти завзяття (гнів, роздратування, завзяття), але безглуздо. Від цього думки і помисли його, те, як він про що думає і як що уявляє, і те, що і як відчуває, все це криво і помилково. Ворог наш диявол із клевретами своїми бісами, який спричинив перше падіння, подумки втискається в цей наш внутрішній настрій, дедалі більше збурює його і, тримаючи нас у ньому, як у хмарі якійсь похмурій, примушує в усьому творити його бажання на поразку самим собі.

Лікує нас від такої хвороби душевної всеблагодатна Господа нашого Іісуса Христа баня пакибитія, яка відновлює у свій чин усі здібності душі і, даючи їм належний напрямок, наповнює силою слідувати за ним. Щоб видно було, як і куди слідувати, для цього в Євангелії та Апостолі прописано закони і правила, за якими постійно рухома душа може приводити до гармонії і тримати в чині та порядку всі рухи різноманітних сил своїх, ясно вбачаючи, що правильно, а що неправильно в усіх відношеннях. Після ж того, як довгим досвідом навикне вона право бачити і право йти, відбивши і далеко від себе відігнавши диявола, який докучав їй безперестанку своїми мінливими навіюваннями, тобто після того, як зрозуміє будь-яку істину і прикраситься всякою добротою, і завжди займатиметься лише тим, що їй личить, і заглиблюватиметься в те, – привертає вона врешті-решт до себе Самого Законодавця – Бога, і Він, прийшовши, спочиває в ній, виконуючи ту дивовижну обітницю Господа Спасителя, Котрий сказав: хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам (Ін. 14:23). І ось таємниця істинного духовного життя, якої не могла пізнати вся мудрість світу цього, з цієї причини її називають безсловесним пасовищем, бо розумна їжа душі є саме це благодатно-духовне таїнство.

3. Кожному з нас належить знати Бога, самого себе і демонів: Бога знати, що Він є Господь і Володар усіляких і що єдиний Він може врятувати; себе знати, що безсилий у душевній боротьбі; демонів, що вони є таємними ворогами нашими і що вони воюють проти нас за допомогою нас же самих, що дуже дивно. Як для тілесного зору, для того щоб із вірною точністю роздивитися те, на що він дивиться, потрібні чотири речі – здорові, без жодних ушкоджень очі, доцільний їхній рух і напрямок, відповідна відстань між ними й предметом, чисте повітря і світло сонця, що висвітлює те, за чим спостерігає, так і для душевного зору потрібні: розум досконалий, доцільний його рух і спрямування, або споглядання, яке, як вуздою, страхом Божим утримується на єдиному, щоб не переходило від нього до недоречних фантазій, і чисте душевне повітря, яке б висвітлювалося справжнім світлом, яке просвічує кожну людину, яка вступає у світ чеснот. Світло це всюди проникає і скрізь світить, і немає жодної перепони, яка могла б припиняти його освітлення. При всьому тому, однак, для душ невірних його не видно і видно тільки одним тим, які вірні Христу. Вірні ж насправді душі – це ті, які після святого і божественного Хрещення ні в чому не переступають жодної заповіді Бога і Спаса нашого Іісуса Христа і можуть тому з чистою совістю співати з Давидом, кажучи: всі повеління Твої визнаю справедливими, а дорогу неправди ненавиджу (Пс. 118:128). Таким чином вірність заповідям служить рисою поділу між вірним і невірним. Бо як у кожному виконанні заповіді Христової вбачається віра і сповідання Христа Господа, так у кожному порушенні заповіді Його є невір’я в Нього і зречення від Нього.

Таким вірним душам, які завжди неухильно виконують веління і закони Господа, Він, у міру їхньої віри і в міру їхньої Йому покори, дає чистий і вірний розумовий зір. Цей зір, про який я кажу, є знання, яким вірно знають, що є істинно добро і що не є істинно добро, що є істинно зло і що не є істинно зло, щоб не дивитися на згубність душ, як на порятунок, і на порятунок, як на згубність, або не вважати істинно зле істинно добрим, і навпаки, істинно добре – істинно злим; але щоб як, коли бачимо золото розсипане, біжимо підбирати його, і коли бачимо прірву, тікаємо від неї, щоб не впасти в неї, так і коли побачимо в чомусь волю Божу, з бажанням прагнули спрямовуватися до того, і коли побачимо гріх, тікали від нього, щоб не впасти в нього й не розтрощилися кістки наші, тобто сили душі нашої, і ми не стали безсилими більше стояти ні в цнотливості, ні в правді, але, занепавши, як немічні й розслаблені, не почали валятися в нечистотах і любостяжаннях, не відчуваючи зовсім біди своєї та не скорботствуючи про сумний стан свій, а більше тішачись з того, як нерозумні та ті, хто втратив розум.

Бо як для того, щоб бачити видимі створіння, потрібне чуттєве світло, так і для того, щоб бачити душевні речі, потрібне світло розумне. Чому є два світила, які світять: світило чуттєве і видиме – сонце, що дає світло для очей тілесних, щоб бачити чуттєве і видиме, і світило розумне – Сонце правди, Господь наш Іісус Христос, що подає світло розумним очам душевним, щоб подумки бачити душевне і невидиме. І як, якщо не засяє це чуттєве сонце, не можна бачити, де гладкі й рівні місця, де чисті шляхи, так і якщо не засяє розумове наше Сонце, не можна бачити стрімчаків зла та рівних шляхів правди, які забарвлені повеліннями Божими.

Тому, якщо якийсь християнин йде шляхом зла і робить всі одні злі справи, або здебільшого злі, то він ще не став християнином, бо християнин, щойно охреститься, негайно сповнюється божественним світлом, чому його й називають посвітленим. Просвітлений йде при світлі і бачить балки і спотикання, а хто не бачить їх, значить, не має світла, не просвітлений: як же можна вважати його християнином? Якщо він і каже, що бачить, то бреше. Якби бачив, не падав би в прірву зла. Бачить і він, але бачить, як неосвічені, тобто нехрещені. Бо і ці розрізняють добро від зла, і, однак же, не уникають зла, бо не бачать ясно, в чому головним чином полягає добро і в чому головним чином полягає зло. Отже, хто не бачить ясно і незрозуміло, що добро і що зло, той ще не християнин.

Нехай сподвигнеться ж такий у зітханнях, сльозах і покутах, у покаянні й молитві прийти до істинного і досконалого Світла, що просвіщає кожну людину, яка прямує у світ чеснот, щоб Він, вилікувавши розумові очі її й укріпивши природні сили душі, дав їй змогу бачити благу, доречну та досконалу Божу волю і виконувати її з великою готовністю й теплим бажанням. І взагалі, які не відчувають розумно богодійної сили, прийнятої в купелі святого Хрещення, що йменується і є банею пакибитія, істинного оновлення і цілковитого відтворення занепалого єства нашого, таким потрібно шукати святих і просвітницьких мужів духовних, зробити їм щиросердне сповідання, попросити їх, щоб навчили їх, що їм треба знати і що робити як християнам, прийняти від них молитву (разрешительную на сповіді) і благословення з покладанням чесних рук їхніх, і таким чином сприйняти знову Божественну благодать (оновлення). Бо якщо природні сили душі не будуть очищені від бруду і срамот, якими вони завалені через гріхи, і якщо не отримають потім належного зцілення, перетворення і зміцнення, то з ними немає ніякої можливості виконувати волю Божу. Хворе і немічне насамперед повинно бути вилікувано і укріплено, щоб бути придатним на служіння, тому що поки що хворе, доти воно ні до чого не придатне.

Від незнання того, про що ми тепер говорили, багато християн, незважаючи на те, що у великих подвигах подвизаються, все ще залишаються немічними і хворими і, виходить, працюють марно. Багато хто так і помирає невиправленим і невилікуваним, і там, звісно, мусить випробовувати вогонь вічного осуду, від якого нехай позбудемось усі ми благодаттю Господа нашого Іісуса Христа, Йому ж личить усяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Його Отцем і Пресвятим Духом на віки вічні. Амінь.

Слово 25

(1) Про пристрасний, невірний і лукавий, або злий настрій. – (2) У чому полягає єднання Бога із синами світла, і як воно відбувається?

1. Темрява, браття мої, ніколи ніякого не має спілкування зі світлом, але вони протилежні. На початку, коли Бог сказав: нехай буде світло, то, щойно з’явилося світло, темрява негайно зникла; і знову, щойно ховається світло, негайно з’являється темрява. Так само невіра протилежна вірі, незнання – знанню, ненависть – любові. Адам увесь час, коли зберігав віру, яку мав до Бога, перебував у раю і в житті безсмертному. Але коли розбестився спокусою ворога роду людського – диявола і впав у невір’я, то засуджений був на смерть і вигнаний з раю, – і замість божественного й духовного відання, сприйняв знання плотське й пристрасне. Бо коли затьмарилися розумні очі душі його, які суть розум і думка, тоді прозрів він плотськими очима і почав дивитися на видиме пристрасно. Якби не відпав він від відання і споглядання Бога, то не впав би в це пристрасне знання, яке є цілковите невідання істинного добра.

Ті, що перебувають у прабатьківській темряві, з якою народилися, тобто в цьому тілесному й пристрасному віданні, і не хочуть богодарованими способами зійти до бачення розумного Світла, тобто до божественного відання, з якого спав Адам, вважають недругами та ворогами собі тих, хто знов народжуються духовно від розумного того самого Світла та ведуть бесіди про справи світла, бо такі промови дуже вражають їх і ранять. Як промінь сонця, входячи крізь якийсь отвір у темний дім, б’є ніби стрілою в ту темряву і розганяє її, так і слова богопросвітленого духовного і преподобного чоловіка бувають ніби мечем обопільно гострим для серця людини тілесної, заподіюють їй біль і муки, і спонукають до суперечностей та ненависті до того, хто їх промовляє, через невідання й зневір’я того, хто їх чує. Якщо ж хто з таких має ще високу про себе думку і вважає себе обізнаним, хоча воістину нічого не знає як слід, то він і ангела, якщо б він зійшов до нього з неба, прожене. Хоч апостола побачить він, хоч пророка, відвертається від нього, як від того, хто помиляється і інших вводить в оману. О, яке безумство! Сліпий вважає сліпим того, хто бачить, і воістину брехун вважає неправдивими слова духовного і божественного мужа. Сліпий, коли хто вночі каже йому, що тепер сонце не світить, або серед дня, що тепер не ніч, – не вірить тому, а думає, що його дурять або насміхаються з нього, і скільки не повторюй йому, що день світлий, а ніч темна, як це й на ділі є, не може зрозуміти, що це таке, тому що сліпий і нічого не бачить. Так і ті, що перебувають у темряві пристрастей, у яких розум затьмарений невіданням про речі духовні, – або, прямо кажучи, ті, що не мають розуму Христового (а розумом Христовим я називаю Дух Христовий, тобто благодать Всесвятого Духа, яка просвічує та дає духовне божественне відання), вважають безглуздим того, хто має розум Христовий, а того, хто не має розуму Христового, тобто божественного його відання і потаємної премудрості, вважають розсудливим, бо володіє людським віданням і зовнішньою мудрістю. Про таких добре говорить пророк Давид: нерозумні та безумні гинуть (Пс. 48:11).

Такі перекручують і викривлено перетлумачують усе Божественне Писання за пристрастями своїми і певним чином розтлівають його пристрастями своїми, хоча при цьому не Божественне Писання розтлівається, а від цього вони розтлівають себе – викривлювачі його. Отже, ці, які не мають правого судження про речі, але затьмарені пристрастями і через гордість не приймають настанови від інших, як можливо, скажи мені, щоб вони самі собою збагнули й зрозуміли божественне й духовне? Як сліпий і той, хто не бачить світла сонячного, не може читати письмена, освітлені світлом, так і той, хто сліпий розумом і не має розуму Христового, ніяк не може зрозуміти й збагнути речей, що є у світлі Христовому, і хоч би він багато разів перечитував написане про них у Божественних Писаннях, неможливо, як гадаю, щоб він побачив щось і зрозумів щось у духовному, нематеріальному й світловому, коли він сам є матеріальним і потьмареним. – І нехай не спокушає вас хто-небудь із таких!

2. Бог світло є і повідомляє від світлості Своєї тим, з якими з’єднується, у міру очищення їх. І тоді згасла лампада душі, тобто затьмарений розум, пізнає, що запалилася і засвітилася, тому що обійняв її божественний вогонь. О диво! Людина з’єднується з Богом духовно і тілесно, тому що душа її при цьому не відокремлюється від розуму, ні тіло від душі. Оскільки Бог вступає в єднання з усією людиною, тобто з її душею і тілом, то і ця людина стає потрійною, – немов би триіпостасною за благодаттю, – з тіла, душі і Божественного Духа, від Якого прийняла благодать. Тоді сповнюється сказане царепророком Давидом: Я сказав: ви — боги і сини Всевишнього всі (Пс. 81:6). Сини Вишнього, за образом тобто Вишнього і за подобою, бо сподобилися бути божественно народженими від Божественного Духа.

До таких доречно сказав і завжди говорить Христос: перебувайте в Мені, щоб приносить багато плоду (Ін. 15:4-5), – багатим плодом називаючи безліч людей, які через них знаходять порятунок. І ще каже: гілки, які не перебувають на кроні зсихають і в вогонь кидаються. Будьте в Мені й Я в вас (Ін. 15:6,4). А що Христос перебуває в нас і ми в Ньому, навчає цього Сам Він, коли говорить: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине (Ін. 17:21). І, бажаючи докладніше показати це, знову говорить: Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдине (Ін. 17:23). Для більшого ж переконання тих, хто слухав, говорить і це: славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине … щоб зрозумів світ, що Ти … полюбив їх, як полюбив Мене (Ін. 17:22,23). Очевидно тепер, що як Отець за природою перебуває в Синові і Син в Отці, так і ті, які, істинно увірувавши, народилися знову від Духа Святого і стали братами Христу і Богові за даром Його і синами Божими, перебувають у Бозі й Бог у них, по благодаті.

А ті, які не стали такими і цілком не змінилися вчинками, розумом і поглядом, – такі як не соромляться говорити, що вони християни? Як наважуються вони відкривати уста свої і без сорому сповіщати потаємні таємниці Божі? Як не соромляться вони ставити себе в число істинних християн і духоносних мужів, не маючи нічого в собі духовного, і не тільки турботи, а й думки про те не маючи? Як деякі з таких не бояться вступати на ступінь дияконства та ієрейства і священнодіяти над пречистим Тілом і Кров’ю Господа? Воістину дивуюся. – Звичайно, сліпота розуму і супутні їй нечуття і невідання, і самозакоханість, що народжується від них, роблять те, що такі зневажають, як прах, істинне золото і багатоцінний камінь, Господа нашого Іісуса Христа. Але горе таким за цю їхню страшну зухвалість, через яку наважуються вони підніматися на такі ступені, з такою великою богонебоязливістю і нехтуванням божественними речами, начебто малими й нікчемними, – і це для того тільки, щоб здаватися вищими за інших. І хто після цього називатиме їх християнами?

Це сказали ми для тих, які кажуть, що знають все це, і думають про себе, що значать що-небудь, тоді як нічого не значать, і як на картині представили їм у цьому слові, що таке істинні християни, щоб вони зрівняли себе з цим першообразом і дізналися, наскільки далекі вони від істинних християн. – Що ж стосується вас, раби Христові, які любите повчатися і завжди готові слухати, слухайте, – то Сам Владика всiх Христос у Святому Євангелiї взиває до вас, кажучи: ходіть, поки є світло, щоб темрява вас не огорнула (Ін. 12:35), йдіть покаянням, йдіть стежками заповідей Христових, йдіть, доки триває час засяяння цього світла, доки вас не спіткає ніч смерті й не відішлють у вічну темряву. Ідіть, шукайте, стукайте, нехай відчиняться вам двері Царства Небесного, і ввійдете в нього, віднайшовши його в середині вас самих, як каже Господь: Царство Боже в середині вас є (Лк. 17:21). Бо ті, які помирають, перш ніж здобудуть Царство Небесне, де і коли вони знайдуть його, коли відходять туди, де вічна темрява? – Отже, тут, у цьому житті, наказано нам шукати його і знайти, штовхаючи у двері його за допомогою покаяння і сліз. І якщо будемо так робити, Христос обіцяє нам дарувати це Царство, а якщо не станемо так робити, не послухаємо Владики нашого Христа і не потрудимося, доки ще перебуваємо в житті цьому, прийняти від Нього Царство Небесне в середину себе самих, то, коли відійдемо туди, почуємо від Христа такі слова, які Він праведно скаже нам: що шукаєте тут того, чого не хотіли взяти, коли Я давав вам те у свій час і у своєму місці? Чи не благав Я вас багато разів: потрудіться небагато, і Я дам вам Царство Небесне, а ви не хотіли і знехтували ним, віддавши перевагу замість нього земному і тлінному? – Тепер же що шукаєте? Якими справами можете ви здобути його тут, від цього часу і далі, коли тепер не час ділання, а час відплати?

Заради цього прошу вас, браття мої, будемо з усією готовністю і з усією ретельністю дотримуватися заповідей Христових, щоб сподобитися і життя, і Царства вічного, і не почути натомість, тут, у теперішньому житті, такого вироку: невіруючий в Сина не побачить життя, а гнів Божий перебуває на ньому (Ін. 3:36), а в майбутньому – такого вироку: не знаю вас, звідки ви; відійдіть від Мене (Лк. 13:27), але почути втішний голос: прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу (Мф. 25:34). Виконанням заповідей Моїх ви нагодували, напоїли і заспокоїли Мене, який був голодним, хотів пити і шукав спасіння вашого, і прийшли до Мене, очистивши серця ваші від усякої скверни і нечистоти гріха. Насолоджуйтеся ж тепер благами Моїми, насолодою невимовною, в якій життя вічне й безсмертне, яке нехай буде здобуте всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава з Отцем і Святим Духом нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Слово 26

(1) Про покаяння і проти тих, які неправильно тлумачать такі слова божественного Павла: кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути й інше (Рим. 8 і далі)

1. Від багатьох людей чую, які кажуть, що оскільки Бог, як каже божественний Павло, передбачив тих, хто має спастися, і визначив їх, і покликав, і прославив, то яка мені користь докладати всіляких зусиль, показувати своє навернення та покаяння, якщо я не передбачений Богом і не визначений наперед, щоб бути врятованим? – Таким ось що слід сказати у відповідь. – О браття мої! Навіщо ви думаєте не про те, за що врятовані бути можете, а про те, за що підлягаєте мукам? Навіщо берете ви зі Святого Письма лише незрозумілі слова, криво їх тлумачите і хибно розумієте на погибель душі вашої? Чи не чуєте хіба, як Сам Господь щодня взиває:живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити (Єз. 33:11)? Чи не чуєте, що і ще говорить Він: покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне (Мф. 4:17)? І знову: на небесах більше буде радості за одного грішника, що кається (Лк. 15:7)? Чи, можливо, Він сказав десь – одним: ви і не кайтеся, бо Я вас не прийму, – а іншим, тобто визначеним: ви кайтеся, бо Я маю вас визначеними? – Ні і ні. Не сказав і ніколи не скаже так Господь; навпаки, щодня в кожній церкві взивавє Він на весь світ: прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас (Мф. 11:28). Прийдіть, каже, обтяжені гріхами, до Того, Хто візьме на себе гріхи всього світу. Спраглі спасіння прийдіть до вічно б’ючого і невичерпного Джерела спасіння. Чи виключив Він тут кого-небудь, і одного, як визначеного заздалегідь, покликав, щоб ішов до Нього, а іншого відігнав, як не визначеного заздалегідь? Ніяк ні.

Тому, браття мої, не зазіхайте думати провини за гріхи, не вигадуйте приводів для виправдання свого недбальства і свого потурання гріхам, і від слів апостола не беріть привід для своєї загибелі, але усі, і малі, і великі, біжіть до Христа, Господа, який вас кличе. Чи блудний син є хто, чи митар, чи блудниця, чи розбійник, чи інший хто б то не був подібний, Владика Христос ні від кого не відвертається, але негайно знімає з нього ношу гріхів його і робить його вільним від них. Як же знімає цю ношу? Так само, як колись зняв Він її з розслабленого, кажучи йому: дерзай, чадо! прощаються тобі гріхи твої (Мф. 9:2). З цим словом розслаблений негайно полегшився від ноші своєї, і тіло його набуло здоров’я. І так нехай прибігає до Нього кожен, хто хоче. Один нехай взиває: сину Давидів, помилуй мене! І коли, почувши те, Він запитає: що хочеш, щоб Я зробив тобі, нехай відповідає: Господи, щоб я прозрів, – і одразу ж почує від Господа: прозрій, і – прозріє (Мк. 10 і далі). Інший нехай говорить: дочка моя біснується, і почує від Нього: Я прийшовши зцілю її (Мф. 15:22,8:7). Якщо хто не дбайливий і не хоче сам про себе тягнутися до Христа, принаймні коли побачить, як Він іде до Себе, а через вчителів і проповідників Євангелія промовляє йому: “Іди за Мною”, то хай іде слідом за Ним, подібно до Матвія-митаря (Мф. 9:9), полишивши митницю свою, тобто користолюбство. І я впевнений, що Він зробить його з митаря євангелістом. Хоч би хто, подібно до тридцятивосьмирічного розслабленого, довгі роки лежав на одрі ласолюбства і безтурботності, і побачить, що Владика Христос – або подумки впливом благодаті, або в особі якого-небудь духовного чоловіка, йде до нього і каже: хочеш здоровим бути? – нехай сприйме негайно слово з радістю і скаже: їй, Господи, хочу, але людини не маю, яка занурила б мене в купіль покаяння; і якщо Господь скаже йому: вставай, візьми свою постіль, і йди за Мною, – хай встане з готовністю і хай іде з сумлінням за стопами Того, Хто так згори покликав його.

А якщо хто не хоче полюбити Христа, як полюбила Його блудниця, або звернутися до Нього з теплим покаянням, як блудний син, або прийти до Нього, як кровоточива, то навіщо ще не думає про провину за гріхи, – вигадує приводи для виправдання своєї любові до гріха, – кажучи, що кого Бог заздалегідь вибрав, того й покликав? До того, хто придумує такі приводи, праведно сказати можна: воістину Бог, що все від віку знає перед подією, передбачив і тебе, що ти не захочеш послухати Його, коли Він покличе тебе, і не повіриш обітницям Його та словесам; але ж, незважаючи на те, що знав це, схиливши небеса, зійшов на землю і став людиною з любові до тебе, – і тепер приходить туди, де ти живеш у гріхах своїх, щоденно відвідує тебе, інколи Сам у Своєму обличчі через просвітлення благодаті Своєї, а іноді через рабів Своїх, закликає тебе, щоб повстав ти від падіння свого і від гріха, в якому валяєшся, і пішов за Ним, що зійшов на небеса, і разом із Ним увійшов у Царство Його, але при всьому тому ти не хочеш того. Отже, скажи ж мені, прошу тебе, хто винуватець твоєї загибелі і твого непослуху. Ти – непокірний і той, хто не хоче слідувати Владиці своєму, чи Він, який створив тебе, і незважаючи на те, що, ніби всезнавець, передбачав, що ти не послухаєшся Його і перебуватимеш у своїй жорстокосердності й нерозкаяності, все ж таки покликав тебе до порятунку? – Я впевнений, що ти не наважишся відповісти, що Він винуватець, а всіляко зізнаєшся, що винен у всьому ти сам.

Передбачення Боже не є причиною нашого озлоблення, а наша непокірність. Бог все наперед знає, і що було, і що є, і що буде; все знає Він перед подією, і бачить те так, ніби воно було дійсне і відбувалося перед обличчям Його, тому що все від Бога має своє буття й існування, і все перед буттям перебуває в Його творчому розумі, – першообрази всіх речей перебувають там усередині. Але подібно до того, як цар земний на видовищі бачить і тих, хто пускається наввипередки, і тих, хто вступає в боротьбу, але не він буває причиною ні перемоги тих, хто з них виявляється переможцем, ні поразки тих, хто виявляється переможеним, а завзяття й старань переможців бувають причиною перемоги, а лінощі та недбалість переможених бувають причиною їхньої поразки: так міркуй і про Бога. Він, після того як вшанував нас самовладдям і дав нам заповіді, що навчають нас, як боротися з мисленими ворогами нашими, залишив у нашій уже владі, чи протистояти дияволові та його перемагати, чи вдаватися до недбальства, щоб нас від нього перемагали.

Утім, і при цьому Він не залишає нас одних у боротьбі, знаючи неміч людського єства, але Сам присутній у нас під час брані, допомагає нам, коли забажаємо боротися з ворогом, і таємничо підкріплює нас силою Своєю, – тож більше Він перемагає ворога, аніж ми. Цього земний цар не може робити, тому що і сам, будучи людиною немічною і слабкою, має потребу в допомозі своїх підданих. Але Бог, будучи всесильним і непереможним, допомагає тим, які добровільною волею своєю хочуть протистояти дияволу, і робить їх переможцями злого диявола. А тих, які не хочуть протидіяти дияволу і боротися з ним, Бог не примушує, щоб не порушити самовладдя розумного єства нашого, яке Він створив за образом Своїм, і не звести нас у чин безсловесних тварин.

Отже, Бог бачить нас вільно діючими, подібно до того, як земний цар бачить тих, хто трудиться на видовищі. Але земний цар не знає наперед, які переможуть і які переможені будуть, поки не побачить тих і інших на ділі наприкінці видовища. Чому хоча й готує наперед вінці, але не знає, кому їх доведеться дати. А Цар Небесний наперед знає і тих, які мають перемогти, і тих, які мають бути переможеними. Чому й сказав тим, котрі просили, щоб один сів по праву сторону, а інший – по ліву від Його у славі: дати сісти у Мене праворуч і ліворуч – не від Мене залежить, а кому уготовано Отцем Моїм (Мф. 20:23). Це саме знав і божественний Павло, і праведно написав: кого Він передбачив, тим і наперед визначив … А кого Він наперед визначив, тих і покликав; а кого покликав, тих і виправдав (Рим. 8:29-30). Таким чином, не визначення на перед Богом є причиною перемоги тих, що мають перемогти власною волею та завзяттям, або поразки й падіння тих, що мають бути переможені та впасти через недбальство й лінощі, а вільне волевиявлення тих і тих: завзяття й мужність є причиною перемоги, а недбальство та лінь – причиною падіння й занепаду.

Отже, коли віддаємося ми недбальству і творимо бажання плоті та світу, не слід нам говорити, що яких передбачив Бог і визначив, ті й спасуться, самі не розуміючи, що говоримо. – Так, правду кажеш ти, що Бог передбачив, що ти будеш ледачий, безтурботний і недбалий, але не визначив і не ухвалив, щоб ти не мав влади покаятися, якщо захочеш, підвестися з одра безтурботності та захотіти поборотися за спасіння. Якщо будеш це говорити, то будеш тим стверджувати, ніби Бог брехливий є. Бо, коли Господь говорив: не прийшов покликати праведників, але грішників на покаяння (Мф. 9:13), ти певним чином протилежне до того кажеш – тим, що не хочеш покаятися внаслідок зловмисності своєї, і через це немов би хулу промовляєш, ніби не оманливий Бог сказав щось неправдиве. Ти придумуєш такий привід, що, мовляв, ті, які мають покаятися, визначені наперед, – то ті нехай і каються, які передбачені й визначені наперед; я ж не з числа їхніх. – О, горе душі, яка висловлює такі приводи! Горе їй, бо вона гірша від самих бісів! Хіба чути, щоб біси коли-небудь вимовляли таке слово? Тепер уже нема чого нам охуджувати бісів, бо ось і душа людська знайшлася така, що винаходить зловтіхи, гірші за бісівські.

Звідки ж це ти, людино, дізнався, що ти не з числа заздалегідь визначених і заздалегідь призначених, щоб бути подібними до образу Сина Божого (Рим. 8:29)? Скажи мені, хто сказав тобі це? Можливо, Бог відкрив тобі це особливо, або Сам від Себе прямо, або через якогось пророка, або через ангела? Ні, кажеш, це я сам собою вигадую, що – ну-ну, я не призначений і не визначений бути врятованим, так уся моя праця і пропаде дарма. – О нерозумна людина! – І чому б тобі не тримати краще в думці своїй, всією душею твоєю, що Бог послав Сина Свого Єдинородного у світ і для тебе, для твого власного спасіння, тому що передбачив і визначив бути тобі братом і співспадкоємцем Йому? А тримаючи це в думці, не старатися і не бажати полюбити Його всією душею і виконувати заповіді Його? – Ось і був би спасенним. Увірувавши так, як міг би ти далі не вірити, що Той, хто заради тебе помер на хрест, ніколи не захоче залишити тебе, ніколи не дозволить загинути тобі? Чи не чуєш, як Він Сам каже: Мати забуде породження утроби своєї, а Я не забуду тебе (Іс. 49:15)? Якщо ж ти сам себе робиш негідним Царства спасенних і довільно поганими справами відокремлюєш себе від спасенної отари овець Христових, то сам і дивись, – ніхто інший не винен у твоїй загибелі, окрім тебе самого.

Отже, браття мої, відкиньмо всяке невір’я, сумнів і лінощі, вдаймося до Христа від щирого серця з непохитною вірою і теплим настроєм, як раби, куплені безцінною кров’ю Його; поклонімося перед цією Пречистою Кров’ю, даною як ціна та спокута за нас; полюбимо Владику нашого Христа, що дав її для викуплення нашого, і сприймемо безмірну Його любов, яку і має Він до нас, упевнившись, що коли б не хотів Він врятувати всіх нас, спокутуваних чесною кров’ю Його, то не зійшов би на землю і не захотів би бути заколеним за нас. Бо, як написано, бажаючи всім спастися, зробив Він те, що зробив, – і людиною став, і розіп’явся, і помер, – усе для спасіння всіх нас. Послухай Його Самого, що каже: Я прийшов не судити світ, але спасти світ (Ін. 12:47).

Адам, ще будучи в раю, був закликаний Богом до покаяння, коли Бог сказав йому: Адаме, де ти? і: хто сказав тобі, що ти нагий? Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв? (Бут. 3:9,11). Але він не хотів покаятися, поплакати і отримати прощення, а що робить? Виставляє дружину причиною свого нерозуміння і гріха, – за що з усією справедливістю виганяється з раю. Оскільки Адам не захотів тоді покаятися, – і це за намовлянням злого духа, то Бог, прийшовши на землю, всіх нащадків його закликає до покаяння, кажучи: покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне (Мф. 4:17). Наблизилося, – перед дверима сердець ваших і вуст ваших стоїть. Відкрийте вірою серця свої, і воно ввійде всередину вас. Тоді відкриється язик ваш, і ви почнете співати: бачили світло істинне, знайшли віру істинну, прийняли Духа Святого, маємо, набули в серцях наших життя вічне, що причаїлося в серцях наших. Пригадай, як усе було. Спершу покликав Бог іудеїв, але вони не захотіли йти; потім покликав через Сина Свого всі язики, і вони послухалися і прийшли до Нього, – що і означає сказане Ним у притчі про апостолів: піди швидше на вулиці й провулки міста і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих (Лк. 14:21), – де під містом розуміється світ увесь, під вулицями і провулками – народи язичників, що в усіх країнах живуть, під жебраками, убогими, сліпими та кульгавими – засліплені богоневіданням та розтрощені багатьма й різними падіннями та гріхами. Отже, всіх закликає Бог, від сходу до заходу, і іудеїв, і еллінів.

Бог передбачив і завзятість, яку мали показати іудеї невір’ям, і навернення, яке мали явити народи вірою; при всьому тому від віків визначив, що всі, які захочуть, іудеї це чи елліни, всі, які захочуть увірувати і хреститися в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і їсти Пречисте Тіло Сина Його, і пити Пречесну Кров Його, – всі такі будуть виправдані та очищені від гріхів і стануть причасниками життя вічного, як сказав Сам Владика усіх: Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічн (Ін. 6:54). – Так ось, брате мій, передбачений і ти Богом, і визначений наперед, і виправданий, і на життя вічне покликаний вірою в Христа і святим Хрещенням, і введений не в чуттєвий рай, у який введений на початку первозданний, а на небо, до благ, які є на небесах, що не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те (1Кор. 2:9). Трудися ж тепер у чеснотах і бережи заповіді Божі, або, краще сказати, бережи себе самого за допомогою заповідей, щоб не порушити нічого з того, що заповідав тобі Бог, і не постраждати за те ж, за що постраждав Адам, або навіть більше того, втрачаючи великі й небесні блага. Не віддавай перевагу їм нічим земним, і нехай не запанує над серцем твоїм жодна хіть речей тлінних і тимчасових, щоб не оголився ти від слави, якою прославлений ти у Христі, щоб колись, як того, хто не має шлюбного вбрання, не зв’язали тебе по руках і ногах і не ввергли в темряву непроглядну, де плач і скрегіт зубів.

Віра в Христа є новий рай, і Бог від створення світу передбачив усіх, що увірували й мають увірувати в Нього, яких і покликав, і покликає, і буде кликати до кінця світу, покликавши – виправдав і буде виправдовувати, виправдавши – прославив і буде прославляти, показуючи їх відповідними образу слави Сина Свого через святе Хрещення і благодать Святого Духа, таємничо роблячи їх синами Божими і перетворюючи їх на нових зі старих і на безсмертних зі смертних, з покладанням на них і заповідей, подібно до того, як покладав на Адама. Таким чином, котрі дотримуватимуться заповідей до кінця життя, ті сприймуть потім і всі блага, їм уготовані, а котрі виявляться нехтувачами заповідей, недбайливими й невдячними до Благодійника свого, ті будуть відкинуті від благ тих, як був відкинутий і Адам з раю. І постраждають вони не тому, що такими бути визначив їм Бог, а через свою власну нерозумність і зловмисність. Тому Бог поклав і серед цього раю, тобто посеред сонму віруючих, або посеред Церкви, спасенне древо покаяння, щоб ті, які, через свою недбалість, впадаючи в гріхи, випали з життя вічного, знову за допомогою покаяння поверталися до цього життя, ще в найсвітлішій та найблискучішій славі. Бо якби не благоволив влаштувати це для нас людинолюбний Бог, не благоволив тобто дарувати нам покаяння, то не врятувалася б жодна людина. Залишимо ж усяку іншу турботу й одне візьмемо піклування про те, щоб належно каятися, скільки вистачить у нас сил на те, щоб сподобитися і теперішніх, і майбутніх благ у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава на віки віків. Амінь.

Слово 27

(1) Корисні для душі настанови будь-якому християнину

1. Возлюблені в Господі, браття мої! Послухайте, прошу вас, що, за моїм обов’язком, щоденно пропоную вам у слові; з радістю прийміть подані мною вам повчання, як такі, які рятують душу, і потурбуйтесь з ретельністю виконати їх для вашого ж власного блага. Подивіться, якими оманливими і мінливими є блага світу цього, а тим часом як мало людей, які б не були ними захоплені! Як мало таких, які б ні ласолюбством не були поневолені, ні бажанням слави людської не здолані, ні сріблолюбством не переможені, ні тернами турбот і кло1потів житейських не уражені! І ось причина, чому такий непостійний і легкоповоротний помисел людський! Він може встановитися і стояти на одному тільки тоді, коли відкине все тлінне, тварне і видиме, перейде навколишню темряву і розчиниться з вічним, невидимим, постійним і таким, що перебуває. Бо яким є те, чим зайнятий буває помисел, таким буває і стан помислу: переймаючись постійним, він стає постійним; переймаючись непостійним, хвилюється. Хвилювання світу показують, що блага його – не справжні блага, а хвилювання помислу дають зрозуміти, що стан його – не належний. Але який помисел тут, така буде доля душі там.

Озирніться навкруги й роздивіться: все у світі цьому тривожному починає бути й припиняється, – тут починає бути, тут і припиняється; але душа людська, як сила – єдина між видимим невидима, між тілесним – думкова, починаючи бути тут, не припиняє бути тут, а переходить і в інший світ, як безсмертна. Поки вона перебуває в тілі цьому, за допомогою тіла бачить і пізнає матеріальне, але щойно відокремиться вона від тіла, тієї ж миті відокремлюється вона і від стосунків з усім матеріальним, перестає бачити те й думати про те, а вступає у взаємовідносини з невидимим і думкою, і тим зайнята буває. І якщо вона сяє світлом заповідей Христових, то вступає в безмежне світло Всеблагого Божества і починає вкушати велику і нескінченну радість; якщо ж оточена мороком гріхів, то відходить – на жаль мені! – у нескінченний морок, розчинений з палючим вогнем.

Оскільки все це так є насправді, і ви самі це визнаєте, то заради чого ще зволікатимемо ми з вами і не поспішатимемо уникнути гіркої тієї темряви? Заради чого говоримо: горе сріблолюбцям, славолюбцям і ласолюбцям, а не намагаємося пізнати й відчути, що й самі в такому ж стані перебуваємо, що й самі ми – і сріблолюбці, і славолюбці, і ласолюбці? Заради чого говоримо, що воістину блаженні ті, котрі шукають Бога й усю надію свою на Нього одного покладають, а свого власного не відчуваємо нещастя, як ті, що віддаляються від Бога й уповання свого на Нього не покладають? Заради чого думаєте, ніби вірите в Бога і сповідуєте Його, а на ділі не хочете Його знати, і не вірите Йому в словах, які Він говорить до нас? На що сподіваєтеся ви, залишаючи справжні й вічні блага і цілком віддаючись марним і тлінним?

Скажи мені, брате мій, як ти так говориш: все це знаю я, знаю, що я смертний і що все видиме, як тінь, минає, що смерть невідома і не має певного часу, що слава праведних вічна, а сором і муки грішників нескінченні, а тим часом, кажучи все це, не тікаєшся від зла? Якщо ти, як говориш, що бачиш і знаєш усе, то як спотикаєшся, ніби сліпий, і на ділі весь потьмареним і нечутливим душевно й тілесно? Якщо знаєш, що добро, навіщо робиш зло, ніби зовсім безглуздий? Якщо знаєш, що все видиме, як тінь, минає, як не соромишся бути радісним цим тіням і збираєш тлінне й тимчасове? О, возлюблений! Чи не помічаєш, що ллєш воду в діряву посудину, як нерозумне дитя, а думаєш, що ти розумний? Велике зло, коли хто падає в зарозумілість, думає, що знає, коли не знає, або що має, коли не має, бо, думаючи, що знає або що має, не турбується вже пізнавати й набувати, і залишається ні з чим.

О, людино! Чи віриш ти, що Христос є Бог? – Якщо віриш, бійся Його і заповіді його бережи. Якщо не віриш, то запитай самих бісів, і від них самих, яким ти поневолився і слідуєш, дізнайся, що немає іншого Бога, окрім Нього, і що Він є Володар, Суддя і Цар усіх, є Творець світла і Господь життя, є Світло невимовне і неприступне. У Його пришестя від лиця Його зникнуть вороги Його і всі, хто не виконував заповідей Його, як від сонця, коли воно сходить, зникає темрява нічна. Він вічно перебуватиме з праведними і праведні з Ним, сподобившись блаженства споглядати Його, в міру віри, яку сподобилися до Нього, а грішники в час світла вкриються темрявою, в час прославлення будуть осоромлені, в час втіхи вражені будуть скорботою і будуть мучитись у нещадному випалюванні вогнем, відповідно видам пристрастей їхніх та гріхів, тоді як праведників прикрасять вінцями відповідно до різних чеснот їхніх.

Ось що знайшов я в Божественних Писаннях і чого навчився в них, і тепер для переконання і вас у тому самому не відклав написати це з любові моєї до вас! Я все виклав вам, не приховав таланту, не позаздрив спасінню вашому. Від цієї години і далі всякий сам обирай, що йому завгодно. Я виконав обов’язок свій по відношенню до вас, у Христі Іісусі, Господі нашому, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Слово 28

(1) Всякий гріх є нечестя, і всякий грішник – нечестивець. – (2) Христос помер, щоб зцілити людей від гріхів їхніх. – (3) Щоб іменуватися тільки християнами, це переходить до нас від предків наших і від роду християнського.

1. Беззаконник, протизаконник, грішник, нечестивець – усі загалом називаються грішниками, але кожен із них має свою відмінність. Беззаконник є той, хто не має закону (знати не хоче законів); протизаконник є той, хто робить будь-що не за законами, яким підпорядковується; грішник є той, хто, робить добро недобре, або неправильно; нечестивець є безбожник або багатобожник, що неправо розмірковує про Бога. Писання Божественне нечестивим називає ще й блудника, хабарника, сріблолюбця, славолюбця і всіх тих, котрі, підкоряючись подібним пристрастям, знають, що Бог, котрий створив очі, бачить все, а живуть усе-таки з такою небобоязливістю, наче б Бог не бачив їх. Якби мали вони страх Божий і благоговіння перед Богом, Який скрізь є, все бачить, то не посміли б зневажати Його, грішачи перед Ним так, ніби Він не бачив, як вони грішать. Коли ж вони люблять славу людську більше за славу Божу і чинять усяке зло, думаючи, що не бачить їх недремне око Боже, то скажи мені, який у них страх Божий і яке благоговіння перед Богом, Якого бояться і найбездушніші створіння? – І святий Пророк Давид, сказавши: Ти погубиш усіх, хто говорить неправду, та інше, додає: за безліч нечестя їхнього відкинь їх, бо вони повстали проти Тебе, Господи (Пс. 5:7,11), – показуючи, що під нечестиямі він розуміє гріхи їхні, які робили їх злочинцями заповідей Божих, а не омани їхні в віровуванні про Бога. Він же знову говорить щодо перелюбу з Вірсавією та вбивства Урії: беззаконня мої я пізнав і гріха мого не утаїв. Я сказав: визнаю я перед Господом беззаконня мої, і Ти простив провини серця мого (Пс. 31:5). Бачиш, як серце Давидове, за його ж визнанням, нечествувало перед Богом, коли він творив беззаконня? – Так нечестивить і всякий християнин, коли грішить без страху Божого, будучи через це принижувачем Христа. Тому дехто з богоносних отців і каже: “Що користі побожничати вірою і зневажати життям?” Тобто яка користь вірити право, а жити беззаконно? – Припустімо, що якийсь християнин є зрадник, скнара, кривдник, але вірить право, – яка користь йому від віри, якщо він не робить жодної зі справ, пристойних християнинові, і жодної не має чеснот із тих, якими виявляється благочестя, але самих еллінів перевершує в нечесті, судячи з гріхів, які він робить? Особливо, коли ще й поганим прикладом своїм завдає він шкоди тим, з якими спілкується, і буває причиною зневажання імені Божого і докору віри Христової через погані справи його? Якщо, як каже святий Іоанн Богослов, заради цього з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола (1Ін. 3:8), то цей, який вірою прийняв явленого Сина Божого, а ділами своїми показує, що він зв’язаний ділами диявола, які зруйнував явлений Син Божий, – хіба не гірший за невірних, хіба не нечестивіший від найбезбожніших безбожників?

2. Коли чуєш, що Бог, який створив небо і землю, море і все інше, видиме і невидиме, і саму людину, став людиною, не думай, що це сталося для чогось іншого, окрім як для того, щоб можна було Самому Богові прийняти якимось чином смерть за допомогою людського єства, і після цього не шукай більше нічого, як тільки дізнатися причину, для чого прийняв Він смерть. – І ось слухай! Хреститель Господній Іоанн каже: ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу (Ін. 1:29). І Пророк Ісая за багато років до того назвав Його Агнцем, що його тягнуть на заклання, і саме за гріхи наші (Іс. 53:7). Пізнай же з цього, що Бог, що втілився, прийняв смерть заради гріха, і саме заради того, щоб благодаттю Його могли не грішити більше ті, котрі вірою приймають Христа як Господа заради їхнього позбавлення від гріха закланного, померлого та воскреслого триденно з гробу. Звідси очевидно, що ті, які грішать, ще не прийняли Христа Господа, хоча й думають, що прийняли Його. Бо якби вони прийняли Його, то Він дарував би їм, як каже Іоанн Богослов, силу дітьми Божими бути (Ін. 1:12), які не можуть грішити, бо ж написано, що кожен, хто народжений від Бога, гріха не чинить, бо в ньому перебуває насіння Його, і не може згрішати, бо від Бога народжений є (1Ін. 3:9), – і що всякий, хто грішить, не бачить Його, ні пізнає Його (1Ін. 3:6), – і що той, хто грішить, від диявола є (1Ін. 3:8), і що виявлено, хто є чадом Божим, а хто – чадом диявола, тим, що всякий, хто не творить правди, не є від Бога (1Ін. 3:10). І якщо той, хто не творить добрих справ, не є від Бога, то той, хто при цьому творить ще й лихі справи, звідки є? – Заради цього, каже, з’явився Син Божий, нехай зруйнує діла диявола, які, якщо не будуть у комусь зруйновані, від будь-чого іншого немає йому ніякої користі.

3. Багато хто з тих, хто походить від роду християнського, думають, що корисно для них іменуватися християнами, і не знають, що це одне тільки ім’я, яке отримують вони від батька, чи від матері, чи від батьківщини, і саме по собі ніякої не приносить користі. Тоді тільки, коли вони і живуть за законом Христовим, стає їхньою власністю і ім’я християнина, і віра християнська. Якщо ж не живуть вони по-християнськи, краще б їм і не носити імені віруючих у Христа або, краще сказати, краще б їм і не народитися. Бо походячи від батьків християнських, вони не могли не належати до тих, хто вірить у Христа; тому й краще було б їм зовсім не народитися, тому що, народжуючись серед християн і не маючи в собі нічого християнського, вони більшим піддадуться мукам, ніж нечестиві. Ті, які, не походячи від роду християнського, приймають віру Христову, всякого сподобляються блага. Ті ж, які, народжуючись від християн, зневажають закон Христовий, безчестять і Христа, і рід християнський, і справжнє благочестя наше. – Чого не буди з нами, народженими від благочестивих батьків і вихованими в благочесті християнському, але нехай дотримується нами все, що вимагається вірою нашою, щоб, живучи за законом Христовим, сподобитися нам Царства Небесного благодаттю та людинолюбством Господа нашого, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Слово 29

(1) Хто просить допомоги від Бога, а сам не знає, чого просить, марно це робить. – (2) Як молитися про Царство Боже? – (3) Душа, що сподобилася Царства, повинна відчувати це почуттям і показувати ділом. – (4) Хто такий лукавий, і як можна позбутися рабства йому? – (5) Яким чином відбувається воскресіння душі?

1. Багато хто з християн думають, що більшу приносять користь душі, коли читають псалми Давидові з тропарями і здійснюють інші встановлені молитовні правила, тим самим, що прочитують їх, навіть просто, як трапилося, і думають, що прославляють у такий спосіб Бога, а не знають того, що і Бога при цьому прогнівляють, і собі жодної користі не приносять, а навпаки, грішать гріхом великим. Хто язиком тільки молиться, того не чує Бог, а не чуючи – не дасть прошеного. Яка ж користь від багатьох твоїх молитовних слів? Якщо голодний і спраглий прийде до того, хто може напоїти його й нагодувати, але, звертаючись до нього з проханням, буде вимовляти тільки невиразні слова, то той не тільки не задовольнить його прохання, а й прожене його з гнівом за те, що докучає, а не знає про що. Так буває і з молитвами. Богу виразні тільки ті молитви, які коли вимовляє той, хто молиться, розуміє, що говорить і відчуває. Молитва, що язиком тільки вимовляється, без думки і почуття, тільки гнівить Бога.

2. Не тільки це потрібно для успіху молитви, а й те, щоб приготуватися до отримання проханого і зі свого боку вжити все залежне від нас до здобуття його. Так, хто говорить Богові в молитві: нехай прийде Царство Твоє, а не знає, як приходить це Царство, то не знаючи ж, не готується до отримання Його, а також нічого не робить, що вимагається з його боку для отримання Царства Божого. Чи можливо, щоб прийшло до нього це Царство? Яка тому користь, що говорить він у молитві: нехай прийде Царство Твоє? Господь говорить у Святому Євангелії: Покайтеся, бо наблизилось Царство Боже. Отже, хочеш, щоб прийшло до тебе це Царство? Покайся. Якщо не покаєшся, скільки не говори: нехай прийде Царство Твоє, не прийде воно до тебе.

Царство Боже в нас є, коли Бог буває з нами в єднанні, благодаттю Пресвятого Духа. Бог був у єднанні з нами від початку створення Адама, але коли праотець наш спокусився і згрішив, Бог віддалився від нас, віддалилося разом з тим від нас і Царство Його. Бо неможливо, щоб Всесвятий і Всеблагий Бог був у єднанні з тим, хто полюбив гріх і зло. Щоб знову повернувся до нас Бог і знову прийшло до нас Царство Його, належало нам припинити грішити і очиститися від своїх гріхів. Але оскільки ми не могли цього самі собою зробити, як забруднене плаття не може відмитися саме собою, та ще й без води, то прийшов нарешті Сам, Хто може обмити нас і очистити, щоб очистити нас і, очистивши, Богові відкрити вхід у нас і Царство Його вселити в нас. Це відбувається в Таїнстві Святого Хрещення, а хто згрішить після Хрещення – в Таїнстві Покаяння. І в тому, і в іншому випадку від тебе вимагається покаяння. Коли ти виконаєш це, тоді тільки й будеш готовий прийняти дар, про який молишся, кажучи: нехай прийде Царство Твоє. І прийде і запанує в тобі Бог благодаттю Своєю, і виконає в тобі і через тебе всяку волю Свою.

3. Над ким не запанував Бог і хто не відчуває розумним чуттям душі своєї, що Бог звершує в ньому волю Свою через Іісуса Христа, той даремно трудиться, даремно й живе; над таким царює ще спокусник диявол, а він того й не розуміє. Якщо душа його не прийняла ще розумного почуття, через яке зрозуміла б, що прийшло в нього Царство Боже, то йому не слід тішити себе надією спасіння. Бо розумна душа, над якою запанував Бог, мусить досвідом пізнати благодать Божества, що в ній царює, і ділом виявляти плоди Всесвятого Духа, тобто любов, радість, мир, довготерпіння та інше. Де царює Бог, там уже немає місця жодній дії роботи дияволів, але все спрямовується на служіння Богові.

4. Знову ж таки, і ті, котрі звертаються до Бога в молитві: визволи нас від лукавого, а не знають, хто такий лукавий і яким чином бувають одержимі та керовані цим лукавим, у чому полягають пута його й та влада, що її має над тими, над якими взяв гору, то як можливо, щоби вони бути врятовані Богом від лукавого? Бо не знаючи цього, вони не знають, чого просять у Бога; не знаючи ж цього, не можуть отримати проханого, скільки б не повторювали: визволи нас від лукавого.

Цей лукавий є диявол, який змішав із людським єством закон гріха. Отже, весь час, доки ми підкоряємось і служимо цьому лукавому за допомогою злих діл, які чинимо, благий Бог не має частки в нас, і ми не варті Царства Його. Тож неправдиво називаємо ми Його Богом і Отцем нашим, коли маємо диявола володарем над собою, і отцем, і паном, і богом своїм, котрого й риси подоби маємо в собі, які відкриваються в злих ділах наших, як каже Господь до євреїв: ваш отець диявол; і ви хочете виконувати похоті отця вашого (Ін. 8:44). Бо як син подібний до батька, бо син походить з батьківського єства, так і християнину належить мати подобу до Отця свого, тобто до Христа, яка відкривається зазвичай у плодах Духа Святого, і не мати подібності до лукавого диявола через гріховні пристрасті. Ось хто лукавий! Але належить також нам знати й те, у чому полягає панування лукавого диявола, і як він панує над нами своїм лукавством і спокусою, і як можемо ми зруйнувати його панування. Знаючи все це, ми будемо розуміти, чого просимо, коли молимося: визволи нас від лукавого. І почуті будемо. Позбавить нас Господь від лукавого і всіх справ його та всього служіння його. Позбавивши, зруйнує панування його в нас, а замість нього вселить Царство Своє.

Царство Христове приходить тільки до тих, які розуміють, у чому воно полягає. Коли ж воно прийде і воцариться в них, тоді робить їх рівноангельними. Бо як від непослуху первозданного Адама прийшла на рід людський клятва, за клятвою – розтління (розлад єства), за розтлінням – смерть, так від послуху другого Адама прийшло на рід людський замість клятви благословення, за благословенням – нерозтління (оздоровлення єства), за нерозтлінням – безсмертя, за безсмертям – життя, подібне до первісного життя, від Бога й у Бозі, а де Бог, звідти тікає диявол і демони його. Так звільнився і позбувся рід людський від роботи дияволу через Іісуса Христа. Отже, поки не звільнився ще хто від диявола, нехай і не думає, що він справжня людина, – і краще було б йому не народитися.

Того, що інші не знають самі, чого просять у Бога, буває дві причини: або незнання, або нечуття. Неоглашений і ненавчений не розуміє, що говорить, а нечутливий не відчуває, чого шукає. І який із заможних подає милостиню тій людині, яка, просячи її, не знає, що бурмоче, і зневажливо ставиться до неї, і не раз уже довів, що анітрохи не відчуває милості, що надається їй? Так і Бог не виявляє милості тим, котрі в молитвах своїх суть мідь дзвінка і кимвал звяцаяй. А від цього міцніє царство диявола і розширюється володарювання його над християнами, внаслідок чого бачимо між християнами багато брехунів, сварливих, наклепників, клятвопорушників, заздрісників, скупердяїв, п’яничок, розпусників, гордіїв і подібних; багато й таких, котрі, приховуючи свої вади, лицемірно величаються тим, що є християнами, тоді як за серцем є родом лукавим, байдужим, невдячним, непримиримим, людиноненависним, другоненависним, братоненависним, батьконенависним, чадоненависним, за це й сам Богові ненависний. Горе таким, коли й вони співають псалми Богові! Горе їм, коли моляться! Горе, коли поклоняються Богові! Горе, коли творять милостиню! Горе, коли приносять дари Богові! Бо і пісня нечестивих – гидота перед Богом, молитва гнівливого і злопам’ятного – зловонний сморід, милостиня гордого – жертва собаки, доброчинність розпусника і блудника – винагорода розпусниці, дарунок лихоїмця – жертва нечиста і кров свиняча.

5. Запитає хтось, що ж робити таким? Ось що треба робити! Прийшовши до тями і пізнавши свою негідність і окаянство, нехай покається кожен з таких від усієї душі у всіх гріхах своїх і, прийшовши до духівника, зізнається йому в усьому, попросить у нього повчання словом істини й настанов, що належить усякому християнину знати й робити, і потім почне жити життя, яким личить усякому істинному християнинові. Запитає нехай у нього настанови про все, а також і щодо молитов.

Щодо молитов нехай розпитає, що значить кожне слово, щоб, коли молитиметься тими молитвами, розуміти і відчувати серцем, що вимовляють уста. Так, співається у славослов’ї: Слава в вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління; спитай і довідайся, що є слава Божа, що є мир і благовоління в людях. Чуєш: Бог Господь – і явися нам; запитай і дізнайся, яке це явлення. Так про все інше питай і дізнавайся.

Слава Богові є виконання і зберігання заповідей Його; кожен християнин, який не славить Бога виконанням повелінь Його і зберіганням заповідей Його, гірший за невірного. Бо так говорить Бог через пророка: Коли ж Отець є Я, то де слава Моя? І коли ж Господь є Я, то де страх Мій? (Мал. 1:6). Мир є Син Божий, що прийшов на землю і воплотився. Через Нього прийшло і благовоління, або спочивання Бога в людях; бо Бог і Отець через втілення Сина вдовольнився і спочив у людях, і благоволив через Сина Свого знову примиритися з людиною, що через гріх стала ворогом Богові, і знову сповнити її божественним життям, якого вона позбулася через злочин, як говорить і Апостол: виправдавшись вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Іісуса Христа (Рим. 5:1). Той бо є мир наш (Еф.2 :14), що були колись відчуженими й ворогами, за схильністю до лихих діл, нині примирив у тілі Плоті Його, смертю Його, щоб поставити нас святими й непорочними і невинними перед Собою, коли тільки перебуваєте твердими і непохитними у вірі, і не відпадаєте від надії благовістя, яке ви чули, яке сповіщено всьому творінню піднебесному, якого я, Павел, зробився служителем (Кол. 1:21-23).

Християнин, який опирається Богу і в боротьбу з Ним вступає через злочин заповідей Євангелія Христового, є ворог і себе самого, і Бога, і мати мир із Богом такому не можна. Ворогами і супротивниками Богу (хоча й іменуємося вірними і християнами) перебуваємо ми, доки підкоряємося і поневолюємося пристрастям гріховним. Бо апостол каже: явилась благодать Божа, спасительна для всіх людей, яка вчить нас, щоб ми, відкинувши нечестя і мирські похоті, доброчесно, праведно і благочестиво жили в нинішньому віці (Тит. 2:11-12), тому хто не живе благочестиво, є такий самий, що й усякий невіруючий нечестивець, і хто не живе цнотливо і праведно, той далекий від спасенної благодаті Божої, що з’явилася. Як же можна вважати, що такий є християнин, з Богом примирений? Що має він сказати Богові, входячи в храм Божий? Подяку чи прохання? – Якби став вимовляти подяку, сам себе спокушав би, бо нічого не має, нічого не отримав, і марна його подяка. Якби став вимовляти прохання, то яке, – коли сам себе не знає, ні біди, в якій перебуває? Він те саме, що нехрист, невірний і безбожник. Він мертвий, бо не сприйняв ще сили Воскресіння Христового. Коли співає він: Воскресіння Христове бачивши та інше, – бреше, бо лежить ще в мертвих і не причетний до життєдайного окроплення благодаттю, яка сходить від Бога, яка є ліками від душевної смерті й воскресінням із мертвих.

Славне Воскресіння Христове є власне наше воскресіння, яке мисленно відбувається і проявляється в нас, які мертві від гріха, через Воскресіння Христове, як свідчить і піснеспів, який ми часто здіймаємо: “Воскресіння Христове (у собі самих) бачивши, вклонімося святому Господу Іісусу, єдиному безгрішному”. Христос ніколи не падав у гріх і ніколи не змінювався у славі Своїй. Препрославлений і вищий від усякого начала, і влади, і сили, як умалився і помер заради нас, так і воскрес і прославився заради нас, щоб те, що здійснилося в Його особі, відтворювати потім у нас і тим спасати нас. Як тоді Він Сам, вийшовши за межі Єрусалима, постраждав, зійшовши на Хрест, і, пригвоздивши на ньому разом із Собою гріхи всього світу, помер, зійшов до пекла, потім знову піднявся з нього, зійшов у пречисте тіло Своє й одразу ж воскрес із мертвих, а потім піднявся на Небеса зі славою і силою великою, і сів праворуч Бога і Отця, так тепер, коли ми виходимо в серці зі світу цього і з сповіданням страждань Господа входимо в труну покаяння і смирення, тоді Сам Христос сходить із Небес, входить до нас, як до труни, з’єднується з душами нашими й воскрешає їх, які явно в смерті перебувають. Воскресіння душі є з’єднання її з життям, яке є Христос. Як тіло мертве, якщо не сприйме в себе живої душі і не зіллється з нею якимось чином незливно, не буває і не називається живим і жити не може, так і душа не може жити сама про себе, якщо не з’єднається невимовним з’єднанням і не поєднується незливно з Богом, Котрий воістину є життям вічним. І тоді тільки, як з’єднається вона з Богом і таким чином воскресне силою Христовою, удостоїться вона побачити мисленно і таємничо-ікономійне Воскресіння Христове. Чому й співаємо: “Бог Господь і явися нам. Благословен, що йде в ім’я Господнє”.

Хто ж не сприйняв ще й не побачив воскресіння душі своєї, той іще мертвий і не може поклонятися належним чином Господу Іісусу, разом із тими, хто побачив Воскресіння Христове, як каже апостол: ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого (1Кор. 12:3), і в іншому місці говориться: Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині (Ін. 4:24), – тобто силою Духа Святого і Єдинородного Сина, Який є істина. Мертва вона, бо не має в душі своїй Бога, що оживляє всіх, і не сподобилася благодаті виконання і над нею сказаної Господом обітниці: Я і Отець Духом Святим прийдемо до того, хто любить Мене і заповідей Моїх дотримується, і оселю в нього створимо (Ін. 14:23). Христос приходить і пришестям Своїм воскрешає мертву душу, і дає їй життя, і дарує благодать бачити, як Він Сам воскресає в ній і її воскрешає. Такий закон нового життя про Христа Іісуса, що Христос Господь благодаттю Святого Духа приходить до нас і воскрешає мертві душі наші, і дає їм життя, і дарує очі бачити Його Самого, безсмертного і нетлінного, що живе в нас. Перш ніж душа з’єднається з Богом, перш ніж побачить, пізнає і відчує, що воістину з’єднана з Ним, – вона буває зовсім мертвою, сліпою, нечутливою; але, попри те, що вона мертва, вона за своєю сутністю все ж таки безсмертна. Це страждає вона від маловір’я або безвір’я. Якби вірила, що є суд і мука вічна, не стала б у пустоті вичікувати життя своє, але кинула б усе і почала творити свій порятунок і, почавши, дійшла б і до оживлення і воскресіння свого.

Утім, у теперішній час більша частина християн, здається, перебуває в такому згубному стані, в якому не перебували навіть народи, котрі не чули імені істинного Бога, а тим часом, думаючи про себе, що не мертві душею, вони живуть в безтурботності, і не бачать, нещасні, що лежать перед ними ці мерці, тобто душі їхні, якими зобразило їх наше слово. Ні, не християни такі люди, не християни. І нехай вони не обманюють себе. Вони невірні, нечестиві, безбожники, і особливо, якщо ще вони ченці або священики. О, яка велика поблажливість і довготерпіння Твоє, Христе Царю! Як не розкриється земля, щоб поглинути нас! Як насмілюється будь-хто з таких входити до храму Божого, і особливо – у святая святих!

Пишучи до Коринфян, апостол Павло каже: не обманюйтесь: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужоложники, ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні крадії – Царства Божого не успадкують. І такими були деякі з вас; але обмилися, але освятилися, але виправдалися іменем Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого (1Кор. 6:9-11). Хто омився, освятився і виправдався, той або зовсім непідвладний таким злим справам, які згадує тут апостол, або малосхильний. А хто здатний до таких злих справ, той явно знову осквернився, знову позбувся благодаті Святого Духа, отриманої в Хрещенні, знову втратив виправдання, і через це негідний переступати поріг храму Божого та входити в нього.

Отже, хто бачить, що він спокусливий на злі справи, і усвідомлює, що оголений від Божественної благодаті, той нехай подбає про себе і про спасіння душі своєї, переконавшись з того, що перебуває поза спасительною силою християнства і що ім’я Христове не принесе йому жодної користі, але що разом із дияволом піде він у приготований йому пекельневий вогонь. Якщо якийсь християнин не знає, що для спасіння необхідно бути оновленим і відтвореним, увійти в обожнений стан, благодатною силою та дією Христа Спасителя стати новим творінням і новою людиною, – для чого встановлені і віра, і святе Хрещення, – марно називається він християнином. Бо якщо не відбулася ще в ній така зміна, то все інше ні до чого не служить, марні молитви її, марні й псалмоспіви. Від якого лиха нехай позбавить нас Господь, Якому слава на віки вічні. Амінь.

Слово 30

(1) Скільки видів пізнання про Бога і які вони? – (2) Нам належить знати, що є Бог, але що Він є, того не треба допитуватися. – (3) Щоб бути християнином, треба вірувати і хреститися. – (4) Хто називається і є християнин, і хто називається, але не є християнин? – (5) Хто не творить волі Христа Спасителя, той не християнин. – (6) Неправедні християни гірші за євреїв.

1. Є п’ять видів пізнання про Бога.

Перший – що Бог з усього сущого, видимого або мислимого є ніщо; другий – що будь-яка річ, видима або мислима, від Бога отримала буття і раніше того не існувала; третій – що Бог все створив, привівши з небуття в буття, не тому, щоб мав потребу в чомусь з того, але за єдиною добротою Своєю, щоб зробити творіння причасними до слави Своєї, і сили, і благополуччя; четвертий – що Він єством благий, і хоче всякого блага і добра, і ненавидить усяке зло і всякий гріх; п’ятий – що доброчесне і богоугодне життя здійснюється силою Божою, й в інший спосіб воно здійснене бути не може, якщо не сприятиме і не допоможе сила Божа, що все мисленно й невидимо охоплює та утримує.

Божество є (наскільки можливо про нього сказати людині) єдина сутність і єство, пресущественне і надприродне, і три іпостасі. Інша є іпостась Отця, інша – Сина, інша – Духа Святого. Єдине Божество в трьох іпостасях єднине – Отця, Сина і Святого Духа, єдиного Бога, так що Бог не єдине є (троїчності заради Лиць), не три (єдності заради сутності), але разом єдине і три, тобто Єдине Божество і три Лиця. Пресущественне Божество є Розум, що має Слово і Дух. Отець народжує Сина і Духа Святого зводить. Коли Бог іменується Отцем, то розуміється разом із Сином і Святим Духом. Коли Син іменується Богом, мається на увазі як Син Бога Отця. Коли Дух Святий іменується Богом, то розуміється як такий, що походить від Отця і не чужий Синові. Єднання це і розрізнення незбагненні й невимовні.

2. Нам належить знати тільки те, що Бог є, але шукати відповіді на запитання, що є Бог, – це не тільки зухвало, а й безглуздо і нерозумно. Гончар, який робить глечик з глини, попри все те, що вони одного з ним єства (бо і він з глини), ніколи не чув, щоб будь-який глечик, з вироблених ним, почав розпитувати й вивчати, що таке цей гончар, який його виготовив. Звичайно, є велика відмінність між гончарем і зробленою ним посудиною, хоча вони одного єства. Відмінність ж Бога від людини незмірно велика. Тому, якщо Бог з усього сущого, видимого або мислимого є ніщо, то той, хто бажає досліджувати і осягнути єство Боже, є безглуздішим за горщик. Творіння Божі – небо, сонце, місяць, зорі, земля, море, людина і всі інші – свідчать, що Бог є, який створив їх, і будь-яка розсудлива людина, дивлячись на них, може переконатися, що Бог є; але що є Бог, Якого жодна людина не бачила і бачити не може, нам не слід вивчати, а краще мовчати про це, поклоняючись єдиному Богові та віруючи в Отця, Сина і Святого Духа, в єдине єство і три іпостасі, і у велике таїнство втіленого домоуправління, тобто – що Бог Слово і Син, єдиносущний Отцю, не відокремлюючись від Отця, ввійшов в утробу Діви й втілився, сприйняв Собі досконале людське єство, перебуваючи непохитно Богом, і воплочено народився від Приснодіви Боголюдиною, у двох досконалих єствах Божества й людства, поєднаних незлитно й незмінно; що потім Він за своєю волею постраждав і розіп’явся, за своєю волею помер і був похований; що після того воскрес у третій день і, нарешті, через сорок днів вознісся на небеса, як людина, і сидить на престолі Божества Свого з плоттю Своєю, оспівуваний з Отцем і Святим Духом усіма небесними воїнствами. Все це, нами сказане, було ікономійно для того, щоб ті, хто вірує у Христа через Нього, знову були наділені благодаттю Святого Духа, і за її допомогою вірно виконували заповіді Божі, перемагаючи диявола і всіх його слуг – демонів. Бо без благодаті Святого Духа нікому неможливо не грішити, нікому неможливо приступити до виконання святих заповідей і виконувати їх, і повалити з себе владу і насильство, яке здобули над нами демони.

3. І при цьому (віруй), що нам належить хреститися в Трійцю Єдиносущну, як і увірували, за заповіддю Господа нашого Іісуса Христа, даною Ним апостолам: йдіть же навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам (Мф. 28:19-20). Якщо ж дотримаємось усього, то покажемо любов свою до Нього, і через те сподобимося перебувати в Його любові, як написано: якщо заповіді Мої виконаєте, будете перебувати в любові Моїй, як і Я виконав заповіді Отця Мого і перебуваю в Його любові (Ін. 15:10). Бо якщо не дотримуємося заповідей Його, то явно робимо протилежне тому й тим показуємо, що не любимо Бога, як каже: хто не любить Мене, слів Моїх не виконує (Ін. 14:24), і знову: хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене (Ін. 14:21); тож той, хто вірить у Христа, нічим іншим не може довести цієї віри, окрім виконання того, що заповідане Ним, і уникнення того, що Ним заборонено.

4. Добре вірити в Христа, але треба вірити і Христу, бо хто не вірить Христові, ніякої користі не отримує від того, що вірує в Христа. Отже, треба вірити в Христа, що Він є Бог, єдиносущний Богові Отцю, що втілився заради нас, як ми сказали; але треба вірити і Христові, і всім словам Його, вірити, що все те цілком істинне, що б Він не сказав, істинними є обіцяні Ним блага, істинними є й муки, якими застережив Він нас. Святі мученики вірили і в Нього, вірили і Йому – в тому, що Він сказав: хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я , і: а хто витерпить до кінця, той спасеться (Мф. 10:33,22). Чому й терпіли всілякі муки до смерті; інакше як би вони захотіли померти, якби не вірили тому, що сказав Господь? І всі, які пожили преподобно і праведно, тому жили преподобно і праведно, що вірили обітницям і застереженням Христа Господа. Хто, віруючи в Христа, каже, що вірить і Христу, а тим часом ні гріхів не уникає, які Він заборонив, ні добрих справ не робить, які Він заповів, той є невірний, той, хто відкидає Христа, і до нього стосується слово апостола: порушуючи закон, безчестиш Бога (Рим. 2:23). Якщо ж і каже він, що вірить Христу й всьому, що Він сказав, бо вірить у Христа, але не може виконувати заповідей Його, бо це вимагає подвигу і великої праці та пов’язане з великими перешкодами, то він бреше. Бо всі заповіді, які заповів Господь апостолам, а отже і нам, ми можемо виконувати навіть серед світу, але не хочемо, бо слабкі у вірі та любові до Христа. Ми не маємо належної твердої віри та палкої любові до Христа, адже за словами апостола Христос став для нас праведністю і освяченням та викупленням (1Кор. 1:30), Божою силою і Божою премудрістю (1Кор. 1:24).

Сила Христова у віруючих двояка буває, тому що і Сам Він, хоча єдиний є лицем, але подвійний єствами, – є Бог і людина. І як людина, нам односущна й однорідна, дарує серцям нашим такий стан, який повинна мати людина, як людина. Для того людині, яка спілкується з Ним, Він дає дух покаяння, щоб вона була скрушена, смиренна, уважна, твереза, зворушлива, щоб не принижувати і не зневажати її, коли вона буде молитися з такою готовністю, тобто зі скорботою та смиренністю, про які говорить пророк Давид: серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш (Пс. 50:19), бо хто не молиться з серцем смиренним, той буває зневажений і принижений від Бога. Коли людина, ставши такою, стане благати Бога про чесноти і шукатиме їх, то Христос дарує їй їх, бо очевидно вона є лагідною і готовою до навчання шляхам Господнім, що є чеснотами, – бо тільки самі лагідні здатні бути навченими ними, за словом Писання: навчає лагідних путей Своїх (Пс. 24:9); і робить її таким чином ( як Бог) чистою, цнотливою, праведною, мужньою у спокусах, мудрою в божественному, добросердечною, співчутливою, милостивою, щедрою, людинолюбною, благою – справжнім християнином, який має образ Христа і є вірною людиною, якій ввіряють благодать Всесвятого Духа, через яку, а також завдяки якій, і набуває вона всі зазначені чесноти. Бо тільки Бог робить чесноти дієвими в людині, і вона стає в такий спосіб подібною до небесного Отця свого, – що тепер не зовсім очевидно, але в усьому світлі відкриється в майбутньому віці, як засвідчує святий Іоанн Богослов, кажучи: ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що коли відкриється, будемо подібні до Нього (1Ін. 3:2), подібні тобто до Христа, Сина Божого, бо Царство Боже приймає тільки тих, які подібні до Сина Божого. Подібність ця запроваджується через виконання заповідей Божих; виконання заповідей буває від любові до Христа, як каже Сам Він: хто любить Мене, той Моїх заповідей додержиться. Хто виконує заповіді Христа, той буває за подобою Його, тому що в ньому втілюється Христос, як каже апостол Павло: діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос (Гал. 4:19). Царство Боже не відчиняється для того християнина, в якому не втілився Христос.

5. Отже, християнин, який не творить волі Христової, нехай не обманює себе і не думає, ніби має частку з Христом, бо Сам Христос говорить: не кожен, хто говорить Мені: «Господи! Господи!», увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного (Мф. 7:21). Якщо Сам Він говорить так, то як можливо, щоб був справжнім християнином той, хто не творить волі Його і зневажає заповіді Його? Або з якою надією сповідує він Христа Господом і Владикою своїм, а не намагається догоджати Йому служінням? – Хто це сповідує Христа Господом і Владикою своїм, а тим часом не творить волю цього Господа свого? Демони не творять волі Його, при всьому тому, що знають і сповідують, що Він є Бог, бо кажуть: знаємо, хто Ти, Святий Божий (Мк. 1:24; Лк. 4:34). Так що один той є справжній християнин, який не тільки сповідує Христа Господом своїм, але творить і волю Його. Хто в серці сповідує і має Христа Господом і Владикою своїм, той зміцнюється силою закликання імені Христового на те, щоб творити і волю Його. Якщо ж хто не зміцнюється таким чином, очевидно, що він сповідує Христа тільки устами, серцем же далеко стоїть від Нього. Бо неможливо, щоб хто-небудь від усієї душі і від усього серця сповідав Христа Господом і не був зміцнений на те, щоб творити волю Його.

У міру віри нашої отримуємо ми і допомогу, і життєву силу на творення волі Христової. Отже, хто творить заповіді Христові, той мірою діяльного виконання їх показує і міру віри своєї, бо в міру віри отримуємо і міру благодаті, що дає силу на діла за заповідями. І навпаки, хто не творить заповідей Христових, той мірою бездіяльності у ставленні до заповідей показує і міру невір’я свого, бо мірою невір’я позбавляється і благодаті, яка і спонукає до справ за заповідями, і допомагає в них. Без Христа неможливо творити волі Христової, як Сам Він каже: без Мене не можете робити нічого (Ін. 15:5). Отже, хто не творить волі Христової, той вочевидь є без Христа, і ніякої не принесе йому користі те, що він сповідує Христа. Утім, щиро сповідувати Христа і творити волю Його видаються двома різними справами; по суті ж це одна й та сама справа, а не дві, і одна з них не може існувати без іншої, хоча дехто, не маючи належного поняття, думає, що нібито одна з них може існувати без іншої, тоді як апостол Яків каже: віра, якщо не має діл, сама по собі мертва (Як. 2:17), і Христос Господь взиває: що ж ви зовете Мене: Господи! Господи! – а не робите того, що Я кажу? (Лк. 6:46). – Істинно кажу вам, браття мої, що всяка людина, яка чинить гріх, не є рабинею Христовою, а є рабинею гріха; раб гріха не має перебувати на віки вічні в домі Бога й Отця. Там перебуває Син і той, кого Син звільнить від рабства гріху. Дім Бога і Отця є Царство Його.

6. Отже, хто іменується християнином, і, кажучи, що сповідує Христа Богом і вірить у Нього, через одне таке сповідування думає, що є християнином і має сподобитися Царства Христового, той є обманутий. Бо чи можливо, щоб був християнином той, хто щодня або, краще сказати, щогодини справами своїми заперечує Христа, Якого на словах сповідує Богом? Послухай, що говорить апостол Павло про таких: вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються, будучи огидними і непокірними і не здатними ні до якого доброго діла (Тит. 1:16). Хто не творить заповідей Христових, нехай не думає, що не заперечує тим Христа. Ні, в кожному порушенні заповіді Христової він заперечує Христа, як, навпаки, хто творить заповіді Христові, той кожним виконанням заповідей сповідує Христа. Як ті, віруючи тільки на словах, заперечують віру ділами своїми, так, навпаки, ці, роблячи діла, відповідні вірі, підтверджують справами цими своє усне сповідання віри. Бо вони сповнені страху перед Тим, Кого сповідують Богом. І страх цей навчає їх не порушувати ні в чому, навіть найменшому, пізнаної волі Божої, бачить хто їх чи не бачить. Багато хто, через страх заради або сором людський, або заради того, щоб догодити людям, не робить зла, – що одне й те саме, наче вони роблять його, як, навпаки, ті, що роблять добро з таких самих спонукань, – це теж саме, наче вони й не роблять його. Хто робить добро щоб догодити людям або з іншої якоїсь пристрасті, негідний перед Богом. Треба в усякому доброму ділі, слові й думці мати на меті догодити Богові та задля слави Його, як навчає святий апостол Павло, кажучи: отже, чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу. (1Кор. 10:31). Якщо слово це істинне і тверде, яке воно і є воістину, то яке виправдання собі можуть уявити ті, які роблять справи тільки напоказ перед людьми? Напоказ робили справи фарисеї, – і ось яке для нас визначення прорік Господь наш Іісус Христос з приводу цього: якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне (Мф. 5:20). Тобто: якщо не перестанете ви робити справи напоказ, як робили фарисеї, і не будете робити їх на славу Божу, то в Царство Боже не ввійдете. Ти ж ось про що при цьому подумай! Якщо той, хто не перевищує правди фарисейської, не ввійде в Царство Боже, то що буде з тими, хто більше має неправд або гріхів, ніж книжники й фарисеї? Долі таких нехай позбавить нас Бог і, навчивши нас робити діла єдино на догоду Йому і на славу Його, нехай сподобить Царства Свого у Христі Іісусі, Господі нашому, Котрому слава на віки віків. Амінь.

Переклад з видання: Слова преподобнаго Симеона Новаго Богослова / в переводе на русский язык с новогреческаго епископа Феофана. – Изд. 2-е. – М.: Афонский Русский Пантелеимонов монастырь, (Типо-литография И. Ефимова). Выпуск первый – 1892. – 490 с.; Выпуск второй. – 1893. – 593 с.

Перекладач: Микита Жильченко