Лист 1 робітникові, який запитує про духовне життя Духовне життя і є справжнє життя. Все інше — прах.
Прахом є і тіло наше — земля, взята в борг у землі. Земля, вода, вогонь і повітря — з них, цих чотирьох стихій, створене тіло людини. Створене так майстерно, так чудово, що не висловити. І все-таки саме по собі тіло не є життя, візок — не подорожній, клітка — не птах.
Що ж таке життя? Святе Письмо Боже ясно відповідає на це питання на першій своїй сторінці: І сотворив Господь Бог людину з праху земного, і вдихнув у лице її подих життя, і стала людина душею живою*.
Чи добре ти розумієш значення слів “опосередковано” і “безпосередньо”? Опосередковано, тобто за допомогою землі, створив Господь плоть, а безпосередньо — із Себе вдихнув у лице її дух життя. Так людина стала душею живою.
Отже, людина видимим способом є тілесною, але тіло має в собі подих життя, безпосередньо одержаний від Творця.
Цей дух зв’язує людину з Творцем і з небесним духовним світом довкола Нього. Мале полум’я, подібне до вічного Божественного полум’я. І, хоча тіло наше потерпає по землі серед комах і звірів, цим полум’ям зв’язані ми з небом і вічністю.
Життя душі, яку веде й живить Божественний Дух, — ось що таке людське життя.
Іншими словами, духовне життя — це безперестанна праця заради того, щоб стати гідним Божого Духа, Котрий у нас. Чому нам слід трудитися? Тому, що ми отримали дар від Творця. Ніхто з нас не купував його й не платив за нього; він дарований нам Вічною Любов’ю. За дар плата не дається. Дар є дар. Але той, хто приймає дар, та ще й такий дорогоцінний, як життя, повинен показати себе гідним цього дару.
Як нам любов’ю відповісти Господу на Його любов і як нам стати гідними цього Божого дару — у цьому велика наука, названа духовною наукою, яка вища за всі науки. Вона дана людині Духом Святим. Той, Хто дарував найдорогоцінніший дар, Сам навчив людину бути гідною його.
Якщо бажаєш проникнути в цю світлу й солодку науку, хай буде благословенне бажання твоє.
Мир тобі й радість від Господа.
Лист 2 людині, яка вірить у Бога, але не молиться до Нього Трудися й зміцнюй у собі віру. Згодом відчуєш потребу в молитві. Поки твоя віра є слабкою, вона не змушує тебе молитися.
Дивилися ми, як слабкий струмінь води падав на колесо водяного млина та колесо залишалося нерухомим; коли ж прибула вода, колесо рушило.
Віра є сила духовна. Мала віра не спрямовує розум до роздумів про Бога, а серце — на молитву до Нього. Міцна віра рухає й розум, і серце, і всю душу людини. Поки живе в душі міцна віра, вона силою своєю спрямовує душу до Бога.
Ти говориш, що, прочитавши слова Спасителя: знає Отець ваш, у чому ви маєте потребу, перш, ніж ви попросите в Нього*, зробив висновок, що молитва не потрібна. Звичайно, знає Господь, що нам потрібно, але Він хоче, щоб ми молилися до Нього. Тому й заповів Спаситель: Безперервно моліться** — і навчив нас молитися.
Це легше пояснити батькам, ніж тобі, нежонатому. Адже й батьки знають, що потрібно дітям, але чекають, поки дитина попросить в них. Знають батьки, що прохання зм’якшує і облагороджує дитяче серце, робить його смиренним, лагідним, слухняним, милостивим і вдячним. Бачиш, скільки небесних іскор висікає молитва з людського серця!
Прочитав я, як якийсь прочанин зупинився перед будинком біля дороги. Були там збори робітників, раптом запанувала в домі тиша: робітники схилили коліна на молитву. Але один з них вийшов і почав ходити навколо будинку. Запитав його прочанин:
– Що відбувається в будинку?
– Моляться Богові. Мені стало соромно, і я вийшов.
Прочанин замовк, чекаючи.
– Кого ти чекаєш? — запитав робітник.
– Чекаю, коли хто-небудь вийде, щоб запитати в нього про дорогу.
– Чому не запитаєш в мене? Я покажу тобі дорогу.
Похитав головою прочанин і відповів:
– Як може показати правильний шлях той, хто соромиться Бога й своїх братів?
Думаю, що ти молитви не соромишся, але віра твоя ще не зміцніла. Бережи, зміцнюй у собі це дитя. Коли виросте воно і змужніє, сторазово воздасть тобі за твою працю.
Мужня віра поверне внутрішнє колесо твого єства, і ти знайдеш нове життя.
Мир тобі й благословення Боже.
Лист 3 освіченій віруючій жінці, яка потерпає од глузувань близьких Відповідай на їхні глузування посмішкою. Їхні глузування виходять зі злих сердець; твоя ж посмішка хай буде незлобивою. Глузування завжди від незнання, посмішка – від знання. Глузуваннями вони роблять твою молитву вічному Судді дорогоціннішою. Тому що нема для Господа молитви дорожчої, ніж молитва відважного серця, оточеного стрілами злості, ненависті, знущань і глузувань. Це двосічні стріли, але притуплюються вони від твоєї мужності й вістрям повертаються до стрільців і завдають їм ран.
Дружина царя Давида якось посміялася над натхненною молитвою свого чоловіка. Насмішка ця образила Бога більше, ніж царя Давида, і покарав Всевишній дочку Саулову, і не мала вона нащадків до смерті своєї*. Хто уважно спостерігає за людськими долями й подіями, знає, як суворо Господь карає насмішників над святинями.
А ти скажи насмішникам своїм, якщо вважаєш, що слово буде ліками кращими, ніж мовчання, скажи їм: “Обманює мене зір чи дійсно бачу, як ви щодня молитеся торговцям, старостам і поліцейським про свої потреби? Навіщо ж ви насміхаєтеся наді мною, коли я молюся вічному Творцеві? Хіба молитися немічним не смішно? Хіба не божевілля — поклонятися праху, а не Життєдавцеві й Господу?”.
Сказано десь у пророка: проклятий кожен, хто надіється на людину *. Очевидно, що той, хто має сподівання на смертну людину, на мильну бульку, а не на Бога Вседержителя, проклятий. І це прокляття, що лежить на ньому й домі його, проявляється у його житті щодня. Зрозуміло також, що проклятою буде кожна людина, яка молиться тільки на людину й не молиться до Того, Хто все тримає й все може. Але, дивися, іноді мовчання корисніше таких слів.
Перше глузування бентежить молитовну душу. Але ти вже пережила його й не залишила молитву. А наступне глузування спонукає до молитви. Ти говориш, що й сама це випробувала. Тепер тобі й Господь ближче, і церква миліша, і молитва солодша. Знай, настане час, коли глузування припиняться, а буде схвалення, подив і подяка; але тоді твоя душа опиниться в більшій небезпеці, ніж тепер. Зараз ти вчишся смиренності, а тоді тобі доведеться захищатися від гордості. А це вже інше випробування, інша спокуса.
Знай, саме ті, хто мучить нас глузуваннями, є нашими ворогами. Про них говорив Господь: любіть ворогів ваших **. Не знаючи, що роблять, вони роблять нам добро. Засмучуючи й пригноблюючи нас, вони розпалюють у нас смолоскип Божественного вогню. Лаючись вслід нам, коли ми йдемо в храм Божий, вони наближають нас до Бога. Завдаючи нам прикрощів на землі, вони роблять небеса більше бажаними для нас. Мороз і вітер не бажають дереву добра, але й мимоволі приносять йому це добро. Так і вороги твої.
Тому прости й благослови їх, і молися Богові за них, і люби їх, як своїх найбільших після Господа благодійників, — у цьому вершина любові.
Але, якщо душа твоя не стерпить цього незначного шуркотіння праху земного, посоромишся тоді перед Христом, тоді Він усміхнеться тобі, а не тільки люди й демони.
Частіше відвідуй будинки скорботи, бувай на кладовищах. Думай про Хрест Христовий й прикладайся до нього частіше. Думай про кінець життя. Все це допоможе тобі зміцнитися в молитовній прихильності й здобути перемогу.
Мир тобі й милість Божа.
Лист 4 до богослова, що вболіває за невір’я людей Багато гіркої правди у твоєму листі, але не впадай у відчай, розпач — це посаг смерті, який дістається безбожникам, коли вони вінчаються зі смертю.
Був і тяжчий для Церкви Христової час, але воїни не занепадали духом і не програвали битви. Почитай тільки святителя Василія Великого, що діялося тоді в Церкві й у світі — чорна ніч у бурхливому морі. Здавалося, що наближається кінець світу, що приходить Суд Божий. І ось промайнули сторіччя. Віра Христова не тільки не згасла, але поширилася по всій землі й освітила всі частини світу. І хай вона не скрізь світить однаково яскраво, все-таки промені її проникають усюди, десь прямо, десь навкісно.
Кілька днів тому у мене був професор Манінг із Нью-Йорка. Багата душа, наповнена й світськими знаннями, і вірою одночасно. Я запитав його про віру американських студентів.
– Я знаю, — сказав він, — що віра Христова — непереможна сила. Немов ртуть у барометрі, вона убуває й прибуває, але не слабне. Дрібні й неосвічені люди прикро помиляються, коли пророкують християнству загибель. Сто років тому, коли інтерес до вивчення природничих наук уже пробудився, на богословському факультеті університету П. було тільки п’ять студентів. Тільки п’ять! І коли вони складали іспити, однолітки глузували з них, говорячи: “Невже вам незрозуміло, що з релігією покінчено?”. Сьогодні ж, через сто років, у тому ж університеті кілька сотень студентів-богословів.
Так говорить американець про американців. А ти, серб, подивися, скільки богословів тільки в одній семінарії! Більше двохсот. Що привело вас у духовну школу — невір’я ваших двохсот батьків і двохсот матерів чи ваша віра? Без сумніву, віра.
А те, що деякі християни відпали від віри, чия це біда, якщо не їх власна? Хіба їхнє невір’я скасовує віру Христову?* Так запитував апостол Христовий у перші дні християнської історії, яка тепер нараховує дев’ятнадцять віків. Минулі сторіччя виправдали його світлий погляд у майбутнє. Дивися й ти таким же світлим, апостольським поглядом на майбутнє християнства. Спробуй написати дослідження про Церкву під заголовком: “Тріумфальна колісниця Христова”.
Твоя скорбота про невір’я деяких людей видає твою любов до Бога. Ти й сам знаєш, що скорбота — один з найбільш частих проявів любові.
Але бережися, щоб не зненавидіти невіруючих. Це було б згубно для тебе й не принесло б їм ніякої користі. Дивися на них з жалістю, як на мандрівників, пограбованих у дорозі розбійниками. Співчувай їм, як співчуваєш злиденним і бездомним.
І молися Богові за них. І станеш місіонером. Хай твоїм першим місіонерським правилом буде молитва за тих, хто відійшов од віри.
Хай перебуває благодать Божа на тобі.
Лист 5 матері, що не змогла знайти могилу сина Шукала ти його на всіх військових цвинтарях. Пройшла від Златибора до Корфа й Салонік, піднімалася на Каймакчалан, на Котячий Камінь. Спускалася в долини мертвих. Де б не почула про військовий цвинтар, поспішала туди. Просила читати списки похованих. Сама читала написи на хрестах. Нема й нема його.
Не сумуй, дорога мамо. Сильно горювати — це гріх. Земля є Божою й усе, що на ній, теж*. Де б не була могила твого сина, вона на Божій землі. Торкнися землі перед порогом будинку, і ти торкнешся краю могили сина твого. А для всевидючого ока Божого, що споглядає землю, мертвих не існує. Якщо син твій захований від тебе, він не схований від Бога. Господь Сам сховав його від тебе, щоб очистити скорботою твоє серце й підготувати його до несподіваної радості, яку ти відчуєш, коли зустрінешся із сином у вічних чертогах Своїх.
Могили багатьох великих і святих людей невідомі. Невідома могила пророка Мойсея, невідомі могили багатьох апостолів і мучеників Христових, невідомі могили пустельників і постників... Але імена їхні червоними літерами вписані в календар. Ми прославляємо пам’ять їх, зводимо храми на честь їхню, підносимо до них молитви, але могил їхніх не знаємо. Не сумуй через те, що й могила твого сина відома тільки Господу, як і могили скількох святих Його.
Є в Дебарі одна мати, син якої похований у далекій країні. Неміч завадила їй побувати на його могилі. Тоді вирішила вона щосуботи приходити на військовий цвинтар у Дебарі. Там лежать воїни, чиї матері не можуть дістатися до могил синів. І вона ставить на цих могилах свічки й молиться. І просить священика покропити могили й пом’янути імена, написані на хрестах, і пом’янути сина її Панаса.
І ти можеш робити так само, і затихне твій біль. Важливо, щоб ти думала не про могилу, а про душу дитяти свого. Зрозумій, у жодній могилі на землі нема душі його. Душа його ближче до тебе, ніж до могили.
Була ще одна мати, що бажала знайти могилу свого сина. Але могила його перебувала на бойовищі, і матір туди не пустили. Повернулася вона, безутішна, додому. Але одного разу, за Промислом Божим, з’явився їй син у кімнаті її. Підхопилася мати й вигукнула: “Де ти, сину мій?!”. – “Ходив з тобою, мамо, і повернувся”. І ще сказав їй, щоб перестала вона плакати, тому що йому добре.
І ти не плач, почни творити милостиню за упокій душі сина твого. Слізьми ти досить наситила землю серця свого, настав час зійти паросткам. Найдорогоцінніші паростки, які зі сліз зростають, — молитва, милостиня й смиренність перед волею Божою. Хай молитва стане одною хресною дощечкою, а милостиня — іншою, з них зробиш хрест синові твоєму. Молитва спрямовується вгору, а милостиня поширюється вшир. Покірність перед волею Божою хай буде цвяхом, яким скріплюється хрест. Не відокремлюй молитву від милостині, і благодатна розрада неба зійде на серце твоє, немов роса на спраглу траву.
Мир тобі й Боже благословення!
Лист 6 купцеві, що розорився, і всі його покинули Ти пишеш, що розорився. Друзі тебе покинули. Одні відвернулися, інші насміхаються. Тільки віра в Бога втримує тебе від божевілля або від лиходійства над собою. Так ти пишеш.
Пропав маєток, але ти не пропав. Якщо пропала торгівля, це не означає, що пропала людина. Багатство не народилося разом з тобою, воно прийшло до тебе на життєвому шляху й до кінця життя має відійти від кожного. Однак воно відійшло від тебе ще за життя, і це засмутило тебе, хоча саме це стало щастям для багатьох, тому що, позбувшись тлінного земного багатства, вони мали досить часу, щоб збагатити душу Богом. Ті ж, що позбуваються тягару плоті одночасно з тягарем багатства, можуть спізнитися й втратити все.
Ти пишеш, що чесно працював. За чесність обіцяна вічна нагорода, а не тимчасова. Чесною працею можна розбагатіти, а можна й зубожіти. Але як багатство не підносить людину, так само й бідність не принижує її. Хто думає інакше, той не в християнській вірі живе, а в язичестві, для якого ціна людини дорівнює вмісту її гаманця. Христос для того й зійшов на Голгофу й дав розіпнути Себе, щоб скасувати це варварське мірило й установити нове — духовне й моральне.
За Христовою мірою, те, що становить вічну цінність людини, не прибуває з багатством і не убуває з бідністю. Але припливи й відпливи цієї вічної цінності, що не сходить із тілом у могилу, залежать від сили любові людини до заповідей Божих.
Звичайно, боляче, що друзі залишили тебе в біді, відвертаються або сміються тобі в обличчя, але це лише ще одне свідчення їхньої прихильності до язичества і його звичаїв. Коли Господа розпинали на Хресті, де були ті, хто перед цим хотів зробити Його царем? Де були ті, хто кричав Йому: “Осанна!”? Не було жодного. Біля Хреста стояли тільки байдужі й хулителі. Римські воїни позіхали від нудьги, а єврейські пси зловтішно гавкали. І біля твого хреста стоять нудьгуючі зіваки й зловтішні насмішники. Радій, що крапля твоєї гіркоти подібна до моря гіркоти розп’ятого Господа.
Благо тобі, що тримаєшся віри Христової. І вона підтримає тебе в ці тяжкі дні, які розвіються, як туман. Ось тримає людина в руці ціпок, а ціпок підтримує її при спуску з крутої гори. Одні люди носять ціпок для краси, інші — як допоміжний засіб на тяжкому шляху. Віра в Бога прикрашає людину й допомагає їй. Поки ти був багатий, вона була твоєю прикрасою, тепер вона служить тобі підтримкою. Світліший лик її, коли вона служить і допомагає, ніж коли просто прикрашає.
Кажеш, що боїшся збожеволіти. Не бійся: мало хто зійшов з розуму від бідності, більше збожеволілих від багатства.
Про лиходійство над собою пишеш. Чи не про самогубство думаєш? От буде бенкет дияволу! Виходить, не Божої волі дотримуєшся, а диявольської. Мотузка на шиї — і загублене життя вічне. Дійсно, у несподіваній зміні твого життя ніщо не може підтримати тебе, крім віри в Бога живого, Який дарує й шукає, Який випробовує нашу віру й любов.
Безбожники падають із Юдою й вішаються, а мужні душі з міцною вірою сходять на Голгофу, щоб випити чашу гірку й воскреснути.
Господь хай допоможе тобі!
Лист 7 дівчині, що вибирає між шлюбом і чернецтвом Чадо, якщо сумніваєшся, то знай: ти швидше за шлюб, ніж за монастир. Чернече життя для тих, хто не вагається. Святий Сава1 не зазнавав сумнівів. Ні святі Феодора2, Ксенія3 і Юхимія4, ні багато інших, що стали істинними подвижниками чернечого життя, не сумнівалися. Тому що не всі можуть умістити, але кому дано*.
Говориш, часто сидите з матір’ю біля вогню й зважуєте “за” і “проти”. А я тобі скажу: скільки не зважуй, однаково не “за” і “проти” вирішують, а любов. Любов вища за всі докази. Якщо любов до Христа не приведе тебе в усамітнення монастирської тиші, тоді любов до світу втримає тебе у світі й приведе до шлюбу. Але й у цьому випадку будеш благословенна благословенням Сари** і Рахілі***, і твоєї власної матері. Велика любов до Бога не приймає світу, цурається суспільства, шукає самоти. Така любов спонукала тисячі душ ухилитися із широкого шляху світу й піти в пустелі, щоб бути наодинці з улюбленим Господом. Щоб мати потай побачення із Творцем своїм, Котрий весь – любов, і за іменем, і за суттю. Але насамперед, щоб удостоїтися цього споглядання й зустрічі, ченці й черниці приймають і піст, і труд, і смиренність, і чування, і бідність, і послух, і інші обітниці, тільки щоб удостоїтися цього духовного побачення з Господом своїм. І на цьому тісному шляху душа удостоюється зустрічі з Ним, коли звільниться, очиститься й прикраситься. Від чого повинна звільнитися душа пустельника? Від всіх земних пут і пристрастей. Від чого повинна очиститися? Від усякої так званої любові тілесної й земної, від любові до плоті, рідних і друзів, до свого села або міста, до маєтку, одягу, їжі, до прикрас. Чим має прикраситися душа? Однією тільки любов’ю до Христа, яка вміщує в себе всі прикраси, всі перли віри, всі смарагди надії, всі самоцвіти чеснот. Віддане посту тіло ченця служить тільки легким покривом цього безцінного небесного скарбу.
Так пишу тобі не для того, щоб залучити тебе до чернецтва, але, скоріше, щоб відвернути тебе від нього. Бо якщо в хитанні духу відійдеш від світу, то тяга до світу в тобі підсилиться, і боюся, що здолає тебе. І будеш ти тілом у монастирі, а душею в світі. А світ, відбитий у дзеркалі душі, мучить сильніше, ніж у дійсності.
Дякуй Господеві, що, крім тісного чернечого шляху, Він указав тобі більш просторий шлях до спасіння й вічного життя. Іди ж, чадо, цим просторим шляхом, який більше відповідає твоїм нахилам. Ступай цим шляхом, але йди зі страхом Божим і повною довірою до Господа. Тому що знай: і цей шлях не здолати без Бога.
Благословення Боже хай буде з тобою!
Лист 8 священикові К., про світову кризу Запитуєш мене, чоловіче Божий, про причину й значення кризи, що настала. Хто я такий, що ти запитуєш мене про цю велику таємницю? “Говори, якщо є в тебе щось більше за мовчання”, — сказав святитель Григорій Богослов. І хоча я вважаю, що зараз мовчання є вищим за всяке слово, але з любові до тебе напишу, що я думаю з цього приводу.
“Криза” — слово грецьке, у перекладі воно означає “суд”. У Святому Письмі слово “суд” вживається багаторазово. Так ми читаємо в псалмоспівця: Цього заради не воскреснуть нечестиві на суд (Пс. 1:5 Пс. 100:1 Притч. 29:26 1Пет. 4:17
Заміни слово “суд” словом “криза” і читай: “Про милість і кризу співатиму”, “від Господа прийде криза кожному”, “Отець всю кризу віддав Синові”, “Час початися кризі з дому Божого”.
Колись європейці, якщо поражало їх якесь нещастя, вживали слово “суд” замість слова “криза”. Зараз слово “суд” замінили словом “криза”, зрозуміле слово — менш зрозумілим. Наставала посуха, говорили: “суд Божий!”, повінь — “суд Божий!”. Починалася війна або епідемія — “суд Божий!”; землетрус, сарана, інші нещастя, завжди одне — “суд Божий!”. Виходить, криза через посуху, криза через повінь, через війни й епідемії. І на теперішню фінансово-економічну катастрофу народ дивиться як на суд Божий, але називає її не “судом”, а “кризою”. Щоб помножилося лихо від нерозуміння! Тому що, поки вимовлялося зрозуміле слово “суд”, була зрозумілою й причина, що призвела до біди, був відомий і Суддя, який допустив біду, і мета, заради якої біда була допущена. Після підміни слова “суд” словом “криза”, малозрозумілим для більшості, ніхто не може пояснити, ні від чого він, ні від кого, ні для чого. Тільки цим і відрізняється теперішня криза від кризи, що відбувається через посуху й повінь, війни або епідемії, сарану або інші напасті.
Ти запитуєш про причину теперішньої кризи, або суду Божого? Причина завжди одна. Причина всіх посух, повеней, епідемій та інших бід та сама, що й нинішньої кризи, — боговідступництво. Гріх боговідступництва викликав і цю кризу, і Господь допустив її, щоб розбудити, протверезити людей, щоб вони отямилися й повернулися до Нього. По гріхах і криза. Справді, Господь використав сучасні засоби, щоб надоумити сучасних людей: Він завдав удару по банках, біржах, по всій фінансовій системі. Перекинув столи міняйлів усього світу, як колись Він зробив це в Єрусалимському храмі. Посіяв небувалу паніку серед торговців і міняйлів. Обурив, скинув, змішав, збентежив, вселив страх. І все для того, щоб гордовиті європейські й американські мудреці пробудилися, отямилися, згадали Бога. Для того, щоб вони, утверджені в гавані матеріального благополуччя, згадали про душі, визнали свої беззаконня й поклонилися Богу Вишньому, Богу живому.
Як довго триватиме криза? Доти, поки гордовиті винуватці не визнають перемогу Всесильного. Доти, поки люди не здогадаються незрозуміле слово “криза” перевести на свою рідну мову й з покаянним подихом не вигукнуть: “Суд Божий!”.
Назви й ти, чесний отче, “кризу” “судом Божим”, і все буде тобі зрозуміло.
Вітання тобі й мир від Господа!
Лист 9 ковалеві К., про значення слів Христових: “не мир прийшов Я принести, а меч”* Невже така праведна й милостива людина не розуміє глибинного значення цих слів? Думаю, що ти розумієш їх, тільки шукаєш підтвердження. Праведним і милостивим Господь Сам відкриває таємниці Свої. Якби ти був єдиним ковалем у Єрусалимі, коли євреї розпинали Господа, нікому було б викувати для них цвяхи.
Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Так сказав Господь. Читай це так: “Не для того Я прийшов, щоб помирити істину й неправду, мудрість і дурість, добро й зло, правду й насильство, моральність і аморальність, цнотливість і розпусту, Бога й мамону; ні, Я приніс меч, щоб відітнути й відокремити одне від іншого, щоб не було змішання”.
Чим же відітнеш, Господи? Мечем істини. Або мечем слова Божого, тому що це одне. Апостол Павло радить нам: візьміть меч духовний, котрий є Слово Боже*. Святий Йоан Богослов в Одкровенні бачив Сина Чоловічого, який сидів посередині сімох світильників, а з вуст Його виходив гострий по обидва боки меч**. Меч, який виходить із вуст, не що інше, як слово Боже, слово істини! Цей меч і приніс Ісус Христос на землю, приніс заради спасіння світу, але не заради миру добра зі злом. І нині, і прісно, і повік.
Правильність цього тлумачення підтверджують подальші слова Христа: бо Я прийшов розділити чоловіка з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її*, і, якщо син піде за Христом, а батько залишиться в пітьмі неправди, меч істини Христової розділить їх. Чи істина не дорожча за батька? І якщо дочка піде за Христом, а мати буде вперто триматися своїх поглядів у запереченні Христа, що спільного може бути в них? Чи Христос не солодший за матір?.. Те ж саме між невісткою й свекрухою її.
Але не зрозумій це так, що той, хто пізнає й полюбить Христа, повинен зараз же тілесно відокремитися від своїх рідних. Це неправильно. Про це не говориться. Досить відокремитися душею й не приймати в неї помислів і справ невіруючих. Бо, якщо віруючі негайно відокремилися б від невіруючих, у світі утворилося б два ворожих табори. Хто б тоді вчив і виправляв невіруючих? Сам Господь три роки терпів поруч із Собою невірного Юду. Мудрий апостол Павло пише: невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, і жінка невіруюча освячується чоловіком віруючим**.
На закінчення наведу тобі духовне тлумачення цих слів Христа Феофілактом Охридським5: “Під батьком, матір’ю й свекрухою май на увазі все старе, а під сином і дочкою – все нове. Господь же хоче, щоб Його нові Божественні заповіді перемогли наші старі гріховні звички й звичаї”.
Таким чином, слова про меч, який принесений на землю, цілком відповідають Христу Миротворцеві й Миродавцеві. Він дає Свій небесний єлей усім, хто щиро вірує в Нього. Але Він прийшов не для того, щоб примирити синів світла із синами пітьми.
Уклін тобі й дітям. Мир вам і Боже благословення.
Лист 10 молодому вчителеві, який запитує, чи є зараз істинні християни Є вони, багато їх. Якби їх не було, померкло б ясне сонце. Бо хіба така дорогоцінна лампада освітлювала б звіринець?
Багато паперу знадобилося б мені, щоб описати мої зустрічі із правдивими християнами, і тобі довго довелося б читати про них і втішати свою душу. А поки випробуй себе на цьому прикладі.
Минулого літа ми були в Мачві. Поки стояли на маленькій станції, чекаючи поїзда, я спостерігав за однією старшою селянкою. Її зів’ялий лик світився дивовижним таємничим світлом, яке часто можна бачити на обличчях духовних людей. Я запитав її: “Кого очікуєш, сестро?”. “Того, кого Господь пошле мені”, — відповіла вона. З подальшої розмови ми дізналися, що щодня вона приходить на станцію й чекає, чи не з’явиться якийсь бідний прочанин, що потребує нічлігу й шматка хліба. І, якщо такий трапиться, вона радісно приймає його у своєму домі, як посланого Богом. Ще ми дізналися, що читає вона Святе Письмо, постить, ходить до церкви й дотримується всіх Божих заповідей. А сусіди її сказали нам, що це свята жінка.
Я хотів похвалити її євангельську гостинність, але вона зупинила мене словами: “Хіба ми самі не гості Його все наше життя, кожен його день?”. І сльози заблищали на її очах. О милостива й солодка душа народу! Мій молодий друже, якщо назвешся вчителем народу, часто можеш виявитися осоромленим, але якщо назвешся учнем народу, ніколи не осоромишся.
Хай осяє тебе свята милість Божа!
Лист 11 селянинові Здравку Т., на запитання про значення слів Христових: “Вогонь прийшов Я звести на землю”* Ми часто говоримо про вогонь заздрості, вогонь ненависті, вогонь хтивості й про вогонь усякої жорстокої пристрасті. Звичайно, зовсім не цей вогонь приніс на землю Цар любові й істини Господь наш Ісус Христос. Звичайно, не цей. Все це нечисті язики пекельного вогню, який захльостує й землю.
Христос приніс святий вогонь; Він Сам сіяв і світився у вічності. Це вогонь істини й любові, вогонь чистий, Божественний, вогонь від Вічного Вогнища — Святої Трійці. Вогонь істини, з якого розливається теплота любові.
Це вогонь, яким горіло слово пророка Єремії і який нестримно вабив його на проповідь Божої істини (див.: Єр. 23:29
Це вогонь, що зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків, освітивши й освятивши простих рибалок, зробивши їх найбільшими мудрецями**.
Це вогонь, яким світилося обличчя архідиякона Стефана, роблячи його подібним до Ангела Божого***.
Це духовний вогонь істини й любові, яким апостоли і їхні спадкоємці переродили світ, оживили труп безбожного людства, обмили, освятили й просвітили його. Все добре у світі — від цього вогню небесного, зведеного Господом на землю.
Це небесний вогонь, який очищає душу, так само як земний вогонь очищає золото. Світло цього вогню показує нам шлях, відкриває нам, звідки й куди ми йдемо, у цьому світлі ми пізнаємо нашого Небесного Отця й свою Вічну Батьківщину. Від цього вогню розпалюється наше серце невимовною любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа, як це трапилося із двома апостолами на шляху в Еммаус, про що свідчили вони: чи не горіло в нас серце наше, коли Він промовляв до нас?*
Цей вогонь подвигнув Христа зійти з небес на землю й спонукав нас підніматися до небес.
Усі ми хрещені цим святим вогнем, по слову святого пророка й Хрестителя Йоана: Я хрещу вас водою... Він (Христос) буде хрестити вас Духом Святим і вогнем**.
Цей вогонь будить у людському серці невимовну ревність до всякого добра. Він радує праведника й обпалює грішника. І для нас болісний він, поки не очистимося ми від усякої неправди й нечистоти. Бо сказано: Бог є вогонь, що поїдає*** грішників.
Мир тобі й радість від Господа!
Лист 12 жінці, на питання про відплату померлих Ти пишеш, що тебе непокоять страшні сни. Варто тобі заплющити очі, являються тобі три отроки, висміюють тебе, погрожують і залякують... Пишеш, що в пошуках лікування ти обійшла всіх відомих лікарів і знаючих людей. Говорили тобі: “Нічого, це дрібниця”. Ти відповідала: “Якщо це для вас дрібниця, звільніть мене від цих видінь. Хіба дрібниця може не давати сну й спокою ось уже шість місяців?”. Вони тобі у відповідь: “Змініть клімат, частіше бувайте в товаристві, стежте за харчуванням. Це звичайна іпохондрія”.
Відомі мені, сестро, такі розумники. Вивчили кілька тріскучих слів: “іпохондрія”, “телепатія”, “самонавіювання” — і підміняють ними духовну реальність, все пояснюючи “розпорядком дня”, прописують клімат, веселощі, мінеральні води, м’ясо й вино.
А я тобі ось що скажу: троє отроків, які являються тобі, — це троє дітей твоїх, убитих тобою в утробі, перш ніж сонце торкнулося облич їх ніжними своїми променями. І тепер вони прийшли відплатити тобі. Відплата померлих страшна й грізна. Ти начитана жінка, і я буду говорити з тобою літературними образами. Згадай леді Макбет або англійського короля, убитого духом ним же вбитої людини. Звичайно, ти читала й про короля Владислава, убивцю короля Володимира: був він убитий духом Володимира.
Але, можливо, ти не читала про візантійського імператора Константа6. Мав він брата Феодосія. Констант не любив брата, бачачи в ньому суперника, і примусив його прийняти дияконський сан. Але страх не залишав його. Тоді Констант зважився на злочин. Він влаштував змову проти брата, і Феодосій був мученицьки вбитий. З полегшенням зітхнув Констант, думаючи, що нарешті позбувся суперника. Не припускав через своє невігластво імператор, що мертві сильніші за живих, що, вбиваючи невинного, не став він переможцем, а лише склав зброю до ніг жертви своєї. Уночі вбитий диякон Феодосій з’явився своєму братові-імператору й, простягаючи йому чашу з паруючою кров’ю, грізно вигукнув: “Пий, брате!”. Імператор з жахом підхопився, скликав придворних, але ніхто не міг йому нічого сказати. Наступної ночі видіння повторилося: диякон із чашею паруючої крові із грізним вигуком: “Пий, брате!”. Констант підняв на ноги весь Царгород, але піддані здивовано видивлялися на нього, як видивляються на тебе розумники, які посилають тебе на води й рекомендують краще харчування.
Знову й знову являвся імператорові Константу брат із чашею крові в руках, поки одного разу вранці сильний і здоровий правитель не був знайдений мертвим у своїй постелі.
Чи читаєш ти Святе Письмо? Воно пояснює, як і за що мертві мстять живим. Ще раз прочитай про Каїна*, який після вбивства брата ніде й ніколи не міг знайти спокою. Прочитай про те, як дух ображеного Самуїла відплатив Саулу**. Прочитай, як довго й жорстоко страждав нещасний Давид через вбивство Урії***. Відомі тисячі й тисячі таких випадків — від Каїна й до самої тебе; прочитай про них, і ти зрозумієш, що мучить тебе й чому. Ти зрозумієш, що жертви сильніші за своїх катів і відплата їхня жахлива.
Почни з того, що зрозумій і усвідом це. Роби все, що в силах твоїх, для своїх убитих дітей, твори справи милосердя. І простить тебе Господь — у Нього всі живі, — і подарує спокій. Іди до церкви й запитай, що ти повинна робити: священики знають.
Хай помилує тебе Господь!
Лист 13 чиновникові, який вважає, що народ занадто багато святкує Народ вважає, що святі йому допомагають, а Ви вважаєте, що вони йому заважають. Хто може примирити Ваш розум з мудрістю народу, якщо не Ви самі? Якщо Ви глибоко й всебічно вивчите це питання, Ви вклонитеся мудрості народній.
Подивіться на нього з погляду роботи. Ви вважаєте, що народ занадто мало працює. Ви хочете, щоб він працював більше. Навіщо? Ви бажаєте створити мільйонний загін безробітних? Мені відомий Ваш патріотизм: цього Ви не можете бажати. Чи не краще, щоб народ працював помірковано, як раніше? Тоді легко уникнути нещасть безробіття, першого лиха великих західних держав. Варто тільки кинутися в одну крайність, інша негайно ж покаже роги. Можливо, у сербського народу є інші недоліки, але лінощі ніколи не були ганджем сербів. Лінощі народжуються від надмірного примусу до робіт.
Подивіться з точки зору радості. Наш народ, трудячись, наповнюється радістю. Тому й співає під час роботи. Де ще є таке? Чи чули Ви подібну пісню й музику в якій-небудь країні, де існують крайнощі? У країнах з розвиненою промисловістю робота вважається прокляттям і нещастям. Тому там постійно відбуваються виступи за зменшення робочого дня: спочатку виступали за десятигодинний робочий день, потім за восьмигодинний, а тепер за п’ятигодинний. Скільки б порожніх днів у році набігло! Ви ж хочете, на противагу цьому сучасному руху, змусити наш народ працювати ще більше, ніж у колишні часи. І при цьому Ви вважаєте себе сучасною людиною! А з тієї пори, як почалася Ваша пропаганда проти свят, не чути більше пісню в сербських селах і поселеннях.
Подивіться з точки зору відпочинку. Ви помилково вважаєте, що народ святкує церковні свята для того, щоб більше відпочивати. Навіть якби народ саме так думав, він думав би вірно. Ви, чиновники, відпочиваєте набагато більше, ніж селяни. Порахуйте, мій любителю розрахунків, скільки святих свят у році святкує народ, а скільки неробочих днів на рік у Вас, у чиновників. Складіть тридцять днів літньої відпустки, всі суботні й недільні дні, ваші державні свята й порівняйте їх з народними святами, і Ви засоромитеся й замовчите. Бо побачите, що Ви святкуєте набагато більше, ніж народ.
Що ще надто важливо, Ви проводите свої свята в неробстві й розвагах. А народ святкує не заради неробства. Відпочинок у нього на другому плані. Народ, святкуючи, прикликає на допомогу святих, робить небо союзником землі, молиться, щоб Господь благословив його працю. Тому що народ знає зі свого багаторазово перевіреного досвіду, що вся його праця, скільки не трудися, даремна, якщо милостивий Господь не зросить землю, не зігріє її сонячними променями, не збереже від посух, бур та інших нещасть.
Тому прошу Вас: не спотворюйте душу народу. Замовкніть й учіться в народу, так само як народ учиться від Бога й на тисячолітньому своєму досвіді.
Мир Вам і вітання.
Лист 14 прочанинові Йоану, на питання про те, що головне для спасіння І я хочу тебе про щось запитати, мій дорогий супутнику, і те, що відповіси мені, собі відповіси. Що, по-твоєму, найважливіше для немовляти? Їжа, тепло, чистота чи турбота? Ти можеш сказати, що всі ці умови необхідні для нормального розвитку дитини.
Душа, яка пробудилася й покаялася, подібна до новонародженої дитини. Згадай, що говорив Спаситель Никодиму* про нове народження людини. Новонародженій душі необхідно живитися словом Христовим, і очищатися молитвою й постом, і зігріватися любов’ю до Творця свого, і пильно охороняти себе від всіх злих стріл, які породжують думки, і погибелі.
Чи не заповів нам спаситель через апостолів Своїх: Якщо любите Мене, дотримуйтеся Моїх заповідей*? Не сказав: “дотримуйтеся заповіді”, але: дотримуйтеся заповідей, тобто всіх. А дотримання заповідей Христових полягає насамперед у праці над нашою власною душею, у багатьох трудах.
Ти відомий садівник. Скільки трудишся ти над одним тільки деревом? І жодного не залишаєш. Як же нам залишити хоча б один труд про душу свою, єдиний маєток наш, котрий не поглине ненаситна смерть?
Ось ти вважаєш, що для спасіння твоєї душі необхідно було паломництво в Єрусалим. Такої заповіді нема в Господа, але ти через любов до Нього й заради спасіння душі взяв на себе цей труд. Як же можна нам зневажити хоча б одну із заповідей Його, які Він залишив, як менш важливу?
Мир тобі й радість від Господа!
Лист 15 одному сербському патріотові, який стверджує, що важливіше бути чесним сербом, а віра – справа другорядна І я кажу: досить бути добрим сербом, дотримуючись прикладу кращих і славнійших сербів, які стоять серед видатних людей усього світу останнього тисячоліття. Однак не зважуюся сказати, як ти, що віра — справа другорядна. Тому що всі серби визнали б мене брехуном.
Ти добрий серб, якщо маєш милостиву душу короля Володимира7, твердість Немані8, христолюбство святого Сави, ревність царя Милутіна9, покірність Стефана Дечанського10, смиренність царя Уроша11, жертовність князя Лазаря12, мужність Бана Страхіні13, правдолюбство Марка Кралевича14, серце матері братів Юговичів15, вірність і доброту княгині Мілиці16, співчуття дівиці косовської17, терпіння раба полоненого, прозорливість сліпих гуслярів, мудрість сербських ченців і священиків, соромливість простих дівчат, натхненність народних співаків, талановитість народних ремісників, витонченість і терпіння ткаль і мереживниць, точність народних оповідачів казок, помірність і стриманість сербських селян, сяйво й світло Хрещених Слав18 сербських.
Але хіба все це не від віри? Воістину, основа й корінь усьому, що мною перераховане, — віра Христова. Якщо нема в тобі жодної із чеснот твоїх славних предків — а ти сербом називаєшся, – подібний ти до порожньої вітрини з вивіскою відомої фірми. А цього, думаю, не бажаємо ні ти собі, ні я тобі.
Сказати комусь: “Будь добрим сербом, а віра — справа другорядна” — те ж саме, що сказати вівці: головне, будь відгодованою, а пасовисько – справа другорядна!
Ніхто не зможе бути добрим сербом, якщо насамперед не буде доброю людиною. У світі не було й нема іншої сили, яка могла б зробити людину досконалою, крім віри Христової.
Тому не бажай бути сербом без духовного змісту. Хай не буде тобі людина без розуму наставником, ні серб без віри співробітником.
Цього тобі бажаю й тебе вітаю.
Лист 16 сильно страждаючій молодій людині Твій лист дуже мене зворушив. Не приховую, я сам плакав над ним, перечитуючи його багато разів. Адже в ньому описана вся драма людського життя. Пишеш, що ріс негідником. Злодійство стало твоєю звичкою. Однак ти був дуже спритним, і всі хвалили тебе як зразкового юнака. І ось одного разу тебе помітили, і за тобою погналися. Ти втік, але зламав собі ногу. Ніхто не дізнався про твою таємницю. Покликали лікаря, він сказав, що нога безнадійна. Покликали священика, щоб він прочитав молитву. Молитва не допомогла нозі, але потрясла твою душу. Ти згадав про Бога, і твоє непотребне життя стало тобі огидне. Ти від усієї душі покаявся й дав обітницю жити згідно із заповідями.
Як же тоді кажеш, що молитва не допомогла? Вона розбудила тебе, воскресила твою душу. А це головне. Ти заплатив за душу ногою. Недорого заплатив. Будь певен.
Але цим не закінчилося. Коли видужав, ти почав ретельно молитися. Тоді хтось звинуватив тебе в чаклунстві, і ти був покараний владою. Тебе це дуже збентежило, і ти запитуєш: що все це значить?
Це значить, що тісним є шлях, який веде до Царства Божого*. Про це свідчив Спаситель усім, хто за Ним піде. І непотрібно дивуватися. Якщо робиш зло, люди можуть хвалити тебе, але Господь покарає. Коли робиш добро, люди можуть тебе стратити, але Господь нагородить. Христос творив лише добро, та люди розіпнули Його.
Не оглядайся на людей, прагни до Бога. Ти віддав за душу одну ногу. Якщо буде потрібно, віддай за неї й все тіло. Дешево ти заплатив за душу, тому що віддав ти тлін за дорогоцінні перли. Не бійся, зміцнюйся на тому шляху, яким пішов.
Хай допоможе тобі Господь.
Лист 17 жінці, котру гнітить тяжка зневіра Пишеш, що тебе гнітить якийсь непереборний і непояснюваний сум. Тіло твоє здорове, дім — повна чаша, а на серці порожнеча. Власне серце твоє повне тяжкої зневіри. Змушена ти відвідувати бали й місця розваг, але це тільки збільшує сум.
Бережися міцно: це небезпечна хвороба душі! Вона може зовсім умертвити душу. Такий сум Церква вважає смертним гріхом, тому що, за словами апостола, є два види суму — сум заради Бога, який породжує покаяння до спасіння, і сум мирський, який викликає смерть*. Очевидно, ти страждаєш від другого виду суму.
Сум заради Бога охоплює людину, коли вона згадує про гріхи свої, кається й взиває до Бога. Або коли хтось засмучується гріхами ближніх, бачачи, як відпадають вони від віри. Такий сум Господь перетворює в радість, подібно тій, котру описує апостол Павло, говорячи про всіх рабів Христових: нас засмучують, а ми завжди радуємося**. Вони радіють, тому що відчувають силу й близькість Божу. І приймають втіху від Господа. Так сказав і псалмоспівець: Як згадаю Бога й млію духом***.
Печаль святих подібна до хмар, крізь які сяє сонце втіхи. А твій сум подібний до сонячного затемнення. Мабуть, числиться за тобою багато дрібних гріхів і провин, які ти вважала незначними й не сповідалася й не каялася за них. Немов павутина, обплутали вони твоє серце й звили гніздо для того тяжкого суму, який демонська сила зловтішно втримує в тобі. Тому переглянь все своє життя, піддай себе нещадному суду й сповідайся у всьому. Сповіддю ти провітриш і очистиш дім своєї душі, і ввійде в нього свіже й здорове повітря від Духа Божого. А потім сміло берися за добрі справи. Скажімо, почни творити милостиню заради Христа. Христос побачить і відчує її й незабаром подасть тобі радість. Подасть ту невимовну радість, яку тільки Він дає і яку ніякий сум, ніяка мука, ніяка демонська сила не можуть затьмарити. Читай Псалми. Ця книга для скорботних душ, книга розради.
Хай пошле тобі Господь радість.
Лист 18 П. Ю., на запитання, навіщо перед іконою запалюється лампадка По-перше, тому, що віра наша є світло. Сказав Христос: Я світло світу*. Світло лампадки нагадує нам про те світло, яким Спаситель освітлює наші душі.
По-друге, для того, щоб нагадати нам про світлу вдачу святого, перед іконою якого ми запалюємо лампадку. Тому що святі названі синами світла**.
По-третє, для того, щоб служити нам докором за наші темні справи, злі помисли й бажання, і для того, щоб покликати нас на шлях євангельського світла, щоб ми з більшою ревністю піклувалися про виконання заповіді Спасителя: Так хай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки***.
По-четверте, щоб стала вона нашою малою жертвою Господу, Який всього Себе приніс у жертву за нас, малим знаком великої вдячності й світлої нашої любові до Того, у Кого в наших молитвах ми просимо життя, здоров’я і спасіння – усього того, що може дати одна тільки безмежна Небесна Любов.
По-п’яте, щоб залякати сили зла, які нападають на нас іноді й під час молитви, відводячи наші думки від Творця. Тому що сили зла люблять пітьму й тремтять від світла, особливо того, котре служить Богові й угодникам Його.
По-шосте, щоб спонукати нас до жертовності. Подібно до того як горять у лампадці єлей і ґніт, покірні нашій волі, так само хай горять полум’ям любові й наші душі, у всіх стражданнях покірні волі Божій.
По-сьоме, щоб нагадувати нам про те, що як лампадка не може запалитися без нашої руки, так і серце наше, ця наша внутрішня лампадка, не зможе зайнятися без святого вогню Божественної благодаті, навіть якщо буде наповнене воно всякими чеснотами. Бо чесноти наші — пальне, яке запалює Своїм вогнем Господь.
Лист 19 синові, який був проклятий батьком Пишеш, що ти посварився з батьком, відокремився від нього й при поділі він тебе прокляв. Ти запитуєш, чи має цей проклін яке-небудь значення.
Безсумнівно, має. Хіба може не мати значення батьківський проклін? Менш значимі речі, звичайні помисли, потрясають духовний світ, а тим більше батьківський проклін, коли він справедливий. Праведний Ной прокляв потомство Хама, тому що Хам насміявся над батьком своїм Ноєм*. І цей проклін тяжіє й проявляється донині на чорних племенах, хамітах.
І в нашій країні недавно здійснилося одне страшне материнське прокляття. Докоряла мати своєму розпусному синові. У гніві він образив її. Мати й за це докорила йому, тоді він ударив її ціпком. Заплакала вона й заголосила та у горі своєму вимовила таке прокляття на сина: “Син мій не син мені, як я ридала сьогодні, так і ти заридаєш у свій найрадісніший день!”. Незабаром мати померла, а син залишився нерозкаяним і непрощенним. Але материнське прокляття здійснилося. У день його весілля – у найрадісніший день його – свати стріляли з рушниці, і одна випадкова куля потрапила в нареченого, і заридав він. Але смерть поклала кінець його риданню і його життю.
Христос повторив старозавітну заповідь Божу про шанування батьків, прорікши Своїми пречистими вустами: шануй батька й матір*. Хай ніхто не подумає, що це Мойсеєва заповідь, а не Христова.
Але якби батько, язичник або безбожник, вимовив прокляття на свого сина тому, що син — християнин, таке прокляття упало б на голову батька, а не сина. Однак у твоєму випадку винен ти, і прокляття на тебе лягає. Тому поспіши вблагати батька, щоб він за життя зняв з тебе прокляття і благословив тебе, щоб ти жив багато літ.
Господь хай допоможе тобі!
Лист 20 студентові, який запитує, хто такі “вбогі духом” Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне, — сказав Господь наш Ісус Христос**. Тебе це бентежить. Збентеження відбувається тому, що ти плутаєш недоумкуватість нерозвинених людей з убогістю духу, яку вихваляє Христос.
Убогість духовна, або сокрушенність — це особливість кращих умів, які коли-небудь відвідували світ. Це усвідомлення свого недостоїнства перед величчю Божою, свідомість своєї нечистоти перед чистотою Творця, свідомість своєї повної залежності від безмежної сили Божої.
Цар Давид говорив про себе: А я — черв’як, а не людина***. А цар Давид недоумкуватим не був; навпаки, він володів багатим, геніальним розумом. Син його, премудрий Соломон, пише: Надійся на Господа всім серцем твоїм, і не покладайся на власний розум****. Це й значить бути убогим духом, тобто повністю довіритися Господу й не довіряти собі.
Блаженний той, хто спроможний щиро висповідати: моя сила незначна, мій розум немічний, воля моя нестійка. Господи, допоможи мені!
Убогий духом — це той святий, котрий може вслід за апостолом сказати: я не знаю нічого, крім Христа*.
Убогий духом — це той вчений, який, подібно до Ньютона, визнає, що його незнання нескінченно більші за його знання.
Убогий духом — це той багатій, який разом з багатим Йовом говорить: нагим я прийшов у цей світ, нагим і відійду з нього**.
Святий Сава, Стефан Дечанський і князь Лазар відчували себе вбогими духом. Та що казати? Апостоли, святителі й праведники, весь благочестивий мільйонний народ Божий – і вони вважали себе вбогими духом, тому й стали, за обітницею Божою, спадкоємцями Царства Небесного.
Вбачай недоумкуватою не ту людину, знання якої обмежене, а ту, котра вихваляється своїм знанням.
Убогість духовна – пряма протилежність зверхності й хвалькуватості. Від безглуздої гордовитості й пагубної хвальби хотів захистити нас Христос, коли вихваляв убогих духом.
Мир тобі й радість від Господа!
Лист 21 вдові, яка багато сумує й непокоїться Уболіваєш за померлим чоловіком. Тривожишся за дітей. Плачеш день і ніч. У душі твоїй морок і сум’яття, туман і невідомість у майбутньому. Підбадьорся. Не бійся. Скажи собі: чоловік мій спочатку належить Богові, а потім мені, і діти мої насамперед діти Божі, а потім мої. Якщо досвідчений садівник виполює стебло, знай: це необхідно. Він знає причину того, що зробив. А серед причин і та, щоб сусідні квіти краще розвивалися й розцвітали. Відтепер ти й твої діти будете розвиватися, розцвітати духовно. Думки твої піднесуться від земного до небесного. Душа твоя ближче прилине до Бога. Дух восторжествує над тілом. Смерть перестане страшити тебе. Колишня суєта буде тобі смішною. Ти зміниш свій погляд на цей світ як на батьківщину істинного й міцного щастя. Отже, ти дістанеш багатий духовний прибуток. Знай, що Господь будує і тоді, коли руйнує.
Про дітей не турбуйся. Роби все, що у твоїх силах. В усьому іншому довір їх Творцеві нашому, тому що написано: Залиши на Господа твою турботу*, і зрозумієш, що твій хрест легкий. Багато овдовілих матерів несуть хрест, набагато важчий за твій. Розповім тобі про один дуже важкий хрест. На самому початку Другої світової війни німці вбили одного мого знайомого, вбили перед його будинком на березі Дріни, будинок спалили, а дружину із шістьма малими дітьми вигнали з того місця. Пройшло дванадцять років. Одного разу у Скоп’є до мене несподівано підійшов молодий залізничник і представився як син мого загиблого знайомого. Я дуже зрадів і з острахом запитав, чи залишився хто-небудь із них живим. Він радісно відповів мені: “Всі ми живі й здорові, слава Богу! Двоє з нас на державній службі, двоє в торгівлі, старша сестра заміжня, а молодша з матір’ю в Б.”.
Після цього він з болем повідав про ті муки й жахи, яких вони зазнали. Поневіряння по всій країні від Дріни до Бітоли, голод, хвороби, холод, арешти, ночі на вокзалах і в придорожніх трактирах, страх і невідомість на чужині. Але, зрештою, – перемога й радість. Врятовано й честь, і розум, і життя, і віру. Що ще сказати тобі? Думаю, що боротьба й перемога цієї матері, яка залишилася із шістьма дітьми, прекрасніша й славніша за всі перемоги Наполеона.
І тобі Господь допоможе. Не забувай Його, і Він тебе не залишить. І переможеш, і перемога ця буде солодкою тобі повік.
Мир тобі й благословення Боже.
Лист 22 пенсіонерові С. П., який по своєму розумінню пояснює японо-китайську війну Повинен зізнатися, мене здивувало Ваше тлумачення війни між китайцями і японцями. Ви говорите: таким чином Європа позбулася воєнної небезпеки. Війна перенеслася на протилежний бік землі, туди, де ніч, коли в нас день. І Ви з радістю пророкуєте мир у Європі.
Хіба можна радіти миру, коли Ви чуєте про війну в будь-якій іншій частині світу? Хіба приємні Вам їжа й питво, веселощі й кінематограф, сміх і жарти, коли Ви подумки сягаєте маньчжурських полів і бачите промерзлих, закривавлених, голодних і озвірілих людей, нащадків того ж прабатька, від якого пішов й Ваш народ, і ми з Вами? Щовечора Ви слухаєте радіо й думаєте, що від його балаканини стаєте розумнішим. Найважливіше, що могло б повідомити радіо в наші дні, – це стогони тисяч поранених і вмираючих, ридання матерів, вдів і дітей двох великих держав. Всі вони такі ж, як Ви, люди, живі душі, що жадають життя й щастя. І над ними світить таке ж сонце, що й над Вами. І так само, як і на Вас, дивиться на них заплакане око Боже.
Отже, час не радості, а суму. І це сум не одного або двох людей, але сум народів і племен, сум держав. Коли глави європейських країн оголошують державну жалобу з приводу смерті якогось принца Бурбонського або Савойського, як же вони забувають оголосити жалобу з приводу насильницької смерті тисяч і тисяч людських істот, кожна з яких — принц в очах Божих? Якби європейські народи були воістину освіченими, вони встановили б державну й народну жалобу з приводу будь-якої війни в будь-якій точці земної кулі. В ім’я співчуття закривалися б ресторани, ігорні заклади й кінотеатри, заборонялися б всі розваги, поки проливається братня кров. Як би раділи небеса, коли б слов’яни першими встановили такий порядок!
Ви можете посміятися над моїми словами. Знаю. І Пілат би посміявся. Але знаю, Христос сміятися б не став. А відносно Вашого пророцтва, що Європі забезпечений мир тим, що полум’я війни спалахнуло вдалині від неї, будьте дуже обережним. Не вірте ні собі, ні своєму пророцтву. Тому що, коли розпалюється пожежа на одній стороні лісу, хіба вітер не може з легкістю перенести іскру й на інший край?
Мир Вам і милість від Господа.
Лист 23 воїнові Йоану Н., який навернувся до віри Христової Ти пишеш про чудесний випадок, що стався з тобою на війні. Хтось перед початком битви роздавав солдатам Євангеліє. Маленькі, гарно оформлені книжечки. Взяв її й ти. І уїдливо зауважив: “Тут потрібні сталь і свинець, а не книги. Якщо сталь нас не врятує, то книжки тим більше!”. Ось яке зауваження ти зробив тоді, тому що до того дня ти віру Божу вважав за ніщо. Ти дивився на неї як на старий одяг, що людство споконвіку тягне на собі без користі.
Але все-таки ти взяв книжечку й поклав її у внутрішню кишеню з лівого боку. І що ж трапилося? Ти сам кажеш: чудо Боже, і я підтверджую це. Навколо тебе падали поранені; нарешті, був звалений і ти. Потрапило в тебе сталеве зерно. Ти схопився рукою за серце, очікуючи, що заюшить кров. Пізніше, коли ти роздягнувся, то знайшов застряглу у твердій палітурці книжечки кулю: вона цілила прямо в серце. Ти затремтів, як у пропасниці. Перст Божий! Свята книга врятувала твоє життя від смертоносного свинцю. Той день ти вважаєш своїм духовним народженням. З того дня ти став боятися Бога й уважно досліджувати віровчення. Отже, віра Христова — не старий одяг, і не дарма несе її людство.
Господь милістю Своєю відкрив тобі очі. Написано: “Бог праведних любить і грішних милує”*. Одні на війні погубили тіло, а інші — душу. Перші втратили менше. А дехто душу свою знайшов, і вони — істинні переможці. Були й такі, що йшли на війну як вовки, а повернулися як агнці. Я знаю багато таких. Це ті, хто, як і ти, завдяки якомусь чудесному випадку відчув, що невидимий Господь ступає поруч із ними. Як говорить славний псалмоспівець: Господь – передомною завжди, тому що він у мене по правиці, не захитаюсь**. Чи читаєш ти Псалми?
Якщо ти, будучи невіруючим, відчув, як Всевишній входить у людське життя, як же це повинні відчувати віруючі?
Мир тобі й радість від Господа!
Лист 24 одній благочестивій сім’ї , на запитання: “Як воскрес Христос?” Хіба не досить просто знати, що Він воскрес? Навіщо мучити себе питанням: як Він воскрес? Але оскільки, дорогі мої, про це запитують ваші любов і захоплення, а не сумнів, мені дороге ваше запитання.
Подібно до того, як в Азії сонце сходить раптом і день відразу змінює ніч; подібно до того, як від дотику до вимикача в темній кімнаті миттєво спалахує світло, подібне цьому було й воскресіння Господа. Нечутно й миттєво.
Чи запитуєте й тепер із цікавістю: як? Думаю, так, як на початку створення світу з’явилося світло в пітьмі. Неосвічені люди думають: що за величезна фабрика повинна забезпечувати весь світ світлом? Що за величезні машини повинні бути на цій фабриці? Скільки мільйонів кінських і слонячих сил потрібно, щоб пускати в хід ці машини? І скільки мільйонів років повинні були вони працювати, щоб нарешті спалахнуло світло? Ніякої фабрики, ніяких машин, ніяких мільйонів і мільйонів років. Ніякого зусилля взагалі. Одне тільки всесильне слово – з’явилося світло й наповнило собою увесь світ: І сказав Бог: хай буде світло. І стало світло*. І не сказав слово, щоб чули його, але тільки помислив. Тому що помисел Божий є те ж, що й слово. І помислив Бог: хай буде світло; і стало світло. Нечутно й миттєво.
Таким було й воскресіння Христове. Так з’явилося й новозавітне світло, що освітило розумним людям духовний світ. І подібно до того, як фізичне всесвітнє світло відкрило зору фізичний світ, так світло воскресіння Христового відкрило всім розумним людям духовний світ, батьківщину безсмертних Ангелів. Тому фізичне світло не яскравіше духовного; і те, і інше з’явилися нечутно й миттєво по всемогутній волі Творця, по невимовній милості й любові Його.
Ви чули про те, з якою дивовижною легкістю й швидкістю талановиті люди створюють свої геніальні твори. Як же тоді Податель всіх дарів, Творець всіх геніїв! Хіба ви не читали, з якою швидкістю й легкістю Господь воскресив дочку Яіра* і сина наїнської вдови**? А Лазаря у Вифанії***? Сказав слово і — звершилося! Бо у Бога все можливо: і що скаже, і що помислить. Так само Христос і Себе воскресив. Навіть легше й швидше. І без слова.
А тепер я вас прошу, дорогі діти, якщо знаєте, що Господь воскрес, більше турбуйтеся про те, як вам удостоїтися воскресіння. Того, щоб Він воскресив вас.
Бо Він воскрес заради вас, щоб свідчити Собою ваше воскресіння, вашу подобу до Нього у славі й красі вічній.
Отже, поклоніться воскреслому Господу й заспівайте Йому пісню ранкову:
Воскресіння Твоє, Христе Спасе,
Ангели співають на небесах,
І нас на землі сподоби
Чистим серцем Тебе славити!****
Лист 25 російському ветеранові, який оплакує свою розп’яту батьківщину Утішся, братику дорогий. Христос воскрес! І ми з тобою плачемо, втішся. Всі ми, православні, плачемо над Святою Христовою Руссю. На першому місці православні слов’яни. І не тільки слов’яни, всі православні. Два роки тому сербські прочани були на великодній літургії в Назареті. Служив священик-араб; після служби він виголосив проповідь. Він говорив про Христове воскресіння й про страждання російського народу. Плакали араби, плакали серби. Наприкінці проповіді, витираючи сльози, священик вигукнув: “Але ми, араби, твердо віримо, що ми ще будемо свідками воскресіння Христового через Русь!”. І постало чудесне видовище: весь народ крізь сльози вигукнув: “Амінь! Амінь! Амінь!”.
Втішся, братику дорогий. Христос воскрес! Не запитуй, за що Господь випробовує Росію, бо написано: Господь, кого любить, того карає*. І б’є. Саме так написано, що милостивий Бог б’є того, кого любить. Б’є в царстві земному, щоб прославити в Царстві Небесному. Б’є, щоб не приліпився до тлінності земної, до світських кумирів, до оманливих ідолів людської спритності й багатства, до минущих тіней і нездорових спокус.
Без великих гонінь Православ’я не пронесло б істину Христову через всі прірви й століття й не подолало б настільки довгий шлях, наповнений перешкодами, не зберегло б чистоту істини й святість. Без страждань воно не зберегло б своєї чистоти й сто років. За дев’ятнадцять століть існування Православ’я не пройшло жодного сторіччя без його гонінь, без бичування, без рабства, вогню, страху й жаху. Іншим релігіям це незрозуміло. Єретики цього не приймають. Жоден народ, який обрав ідеалом щастя земне царство, не розуміє й не приймає того, що зараз відбувається в православній Росії. Це зрозуміло лише прозірливим, які споглядають вічне й безсмертне Царство Христове як реальність. Але й прозірливість — дочка страждань.
Втішся, братику дорогий, утішся воскресінням Христовим. Не нарікай на безбожників, що терзають російський народ. Спочатку були монголи, тепер інші. Але й ті, і інші — ідолопоклонники. Монголи поклонялися ідолам з матерії, теперішні кати Росії поклоняються ідолові матерії. Вони поклоняються матерії, як божеству; промисловості, як божеству; ідеології, як божеству. Вони називають себе безбожниками, правильно називають. І якби назвалися ідолопоклонниками, знову правильно б назвалися. Але, коли ти говориш про російське лихо, не забувай, що гнобителі, а не пригноблені – зараз найнещасніші істоти на Російській землі. Жалій їх, не засуджуй. Тому що всохнуть, як трава, один за одним стираючись із пам’яті, відходячи від влади. Вони поденники Божі, хоч самі того не відають. Вони ллють воду на Христовий млин: паплюжачи Його, вони на Нього працюють. Не дано їм поки це бачити, але коли вони зникнуть, як тіні, тоді побачать і заплачуть гірко, тому що нічого, крім прокльону, їм не залишиться. Одержали вони винагороду свою тут, на землі, у вигляді скороминущої влади й могутності. А ти не плач, радій! Настали на Русі великі жнива душ. У ці дні багатостраждальний російський народ наповнює рай більше, ніж будь-який інший християнський народ на землі.
Радуйся, Христос воскрес!
Лист 26 скромному чиновникові, що скаржиться на гордовитого друга Ти пишеш, що цього року для тебе свято Великодня було затьмарено. Що трапилося? Твій кращий друг одержав високе призначення. Спочатку ти зрадів, але вже через кілька тижнів він став цуратися тебе. Він не відповідає на твої листи, холодний і небагатослівний у розмовах, змушує тебе чекати за дверима його кабінету, позаочі висловлюється про тебе з презирством. Ти не впізнаєш його. Що трапилося з такою милою колись людиною? Як сказали б араби: “його проковтнуло крісло”. Якщо хочеш, прочитай йому те, що зараз напишу тобі.
Жили в арабській країні двоє друзів. Щовечора збиралися біля вогнища й розмовляли, сидячи на маленьких триногих стільцях. Трапилося так, що один з них став шейхом. Переселився він у кам’яний палац і сидів тепер на високому троні з перламутру. Велика кількість людей приходила вклонитися новому володареві. Прийшов і його давній друг і був щасливим привітати його. Але гордий шейх не захотів відразу впустити його й змусив чекати біля воріт протягом багатьох днів. Нарешті шейх наказав, щоб друга впустили. Друг скромно ввійшов, а шейх ще більше розвалився на своєму розкішному перламутровому троні. Усе зрозумів його друг, і навмисно став оглядатися, ніби шукаючи очима шейха. Тоді шейх сердито запитав його, що він шукає.
— Тебе шукаю, чоловіче, де ти? — відповів друг і додав сумно: — Поки сидів ти на малому стільці, за людиною стільця не було видно, а тепер, дивись, за троном людини не знайти.
Те ж трапилося і з твоїм другом. Загубилася людина у високому кріслі. Але це настільки звичайне явище, що твій гнів виглядає смішним. Наверху людям складніше втриматися, ніж тим, що внизу.
О людино, о праху! Чим пишаєшся? Нікчемністю в житті чи нікчемністю в смерті?
Якийсь грецький правитель мав звичай щоранку кланятися на два боки — уклін в один бік, уклін в інший. Коли його запитали, кому він кланяється, він відповів: “Богу й народу. Тому що все, що маю, або від Бога, або від народу”.
О людино, секунда в часі й міліметр у просторі! Чим пишаєшся? Сказано про тебе в Писанні: Осоружний Господові – кожен гордий серцем*, і, якщо хочеш, ще: Бог гордим противиться**, або: Погибелі передує гордість***. Своєю гордістю ти оголосив війну Всемогутньому й Вічному. Атом повстав на Безмежного! Секунда збунтувалася проти Безсмертного! Навіть мурашці очевидна твоя поразка. Раптово прийдуть до тебе ганьба й погибель. Тому звернися, покайся, протверезися, отямся, стань людиною. Будь людиною. Це почесніше, ніж бути царем. Будь людиною. Це дорогоцінніше за всі корони і важливіше всіх престолів.
Ось повчання для твого друга. А тобі здоров’я, миру від Господа й радісної Пасхи.
Лист 27 друзям, на запитання: “Хто мені засвідчить Христове воскресіння?” Насамперед про це мені свідчить моя совість. Потім – розум і воля.
Совість говорить мені: за настільки велике страждання Господа заради блага й спасіння людей не могло бути іншої нагороди, крім воскресіння й небесної слави. воскресіння й небесної слави. Невимовні страждання Праведника увінчалися невимовною славою. Це дає розраду й мир.
Розум говорить мені: без сяючої перемоги воскресіння весь подвиг Сина Божого залишився б у гробі, вся Його місія була б даремна.
Воля говорить мені: воскресіння Христове рятує мене від хитань між добром і злом, рішуче направляючи на шлях добра, і освітлює мені цей шлях, дає силу й натхнення.
Крім цих трьох голосів, які в мені про одне й те ж свідчать, є свідки вірні ззовні. Славні жінки-мироносиці, дванадцять великих апостолів, більше п’ятисот інших свідків (див.: 1Кор. 15:6
Свідчать мені про те і всі праведники, яких часто зустрічаю в житті, свідчать радістю, коли чують про воскресіння Христа з мертвих. Воно співзвучне з їхньою совістю, воно зворушує їхні душі й радує серця.
Приймаю свідчення й від грішників і ненависників Його, тому що їхнє заперечення воскресіння доводить мені зворотнє. Світський суд вивчає покази свідків і в міру їхньої правдивості визначає цінність свідчення. Коли свідки святі і чисті стверджують, що знають про Христове воскресіння, то радісно приймаю свідчення їх як щирі. Коли нечисті, несправедливі й грішні заперечують воскресіння, вони лише підтверджують свідчення перших і зміцнюють мою впевненість в істинності воскресіння Господа мого. Тому що заперечують не по знанню, а по злобі.
Свідчать багато племен і народів, що воскресли від язичества до просвічення, від рабства до волі, від болотної твані аморальності й потьмарення розуму у світло дітей Божих. І воскресіння сербського народу свідчить мені про воскресіння Христове.
Самі слова “воскресіння з мертвих” про те ж мені свідчать, бо без Христового воскресіння не було б слова цього у мові людській. Коли апостол Павло вперше вимовив слова ці в Афінах, спокушені знаннями афіняни здивовані були й збентежені*.
Отже, діти Божі, поздоровляю вас і вітаю: воістину Христос воскрес!
Лист 28 православним сестрам у Христі, про сім висловів Христових з Хреста Ви хотіли знати значення тих семи висловів, які Господь вирік з Хреста. Хіба це не зрозуміле?
Перший вислів: Отче! прости їм, бо не відають, що творять**. По-перше, цими словами Господь висловив милість Свою до Своїх убивць, що не висихала й під час хресних мук Його. Потім Він з Голгофської вершини оголосив відому, але для багатьох незбагненну істину, а саме: лиходії ніколи не відають, що творять. Убиваючи праведника, себе вбивають, а його прославляють. Зневажаючи заповіді Божі, не бачать вони, як опускаються жорна, щоб стерти їх на порох. Блюзніри не бачать, як їхні обличчя перетворюються на звірині морди. Сп’янілі злістю, вони ніколи не відають, що творять.
Другий вислів: істинно говорю тобі, нині ж будеш зі Мною в раю***.
Ці слова звернені до розбійника, який покаявся на хресті, вони дуже втішні для грішників, які можуть і в останню мить покаятися. Милість Божа безмежна. Господь виконує Свою місію навіть на Хресті. До останнього подиху Свого Він спасає всіх, хто має хоч найменшу волю до спасіння.
Третій вислів: Жінко! Це син Твій*.
Так сказав Господь Своїй Святій Матері, що стояла біля голгофського Хреста. А Йоану-апостолу сказав: Це Мати твоя!** У цих словах Його синівська турбота, обов’язкова для кожного стосовно батьків. Це, Той, Хто дав людям заповідь: Шануй батька твого й матір твою***, Сам виконує її до останнього часу.
Четвертий вислів: Боже Мій! Боже Мій! Чому Ти покинув мене?****
Ці слова говорять про неміч людську, але й про прозірливість. Тому що Людина страждає. Але під болем людським прихована в них одна таємниця. Ці, тільки ці слова змогли зруйнувати єресь, яка через кілька століть приголомшила Церкву: вона (єресь. — Ред.) хибно вчила, що на Хресті страждало Божество. Однак вічний Син Божий для того й став людиною, щоб і тілом, і душею постраждати за людей і вмерти за них, як людина. Бо, якщо в Христі постраждало Божество, — виходить, Божество в Христі й померло. А це неможливо. Вдумайтеся якнайглибше в ці великі й страшні слова: Боже Мій! Боже Мій! Чому Ти покинув мене?
П’ятий вислів: спраглий я*****.
Його Кров вилилася. Від цього — спрага. Сонце із заходу било Йому в очі й, збільшуючи муки, страшно пекло Йому обличчя. Природно, що Він був спраглий, але, Господи, чого воістину Ти жадав: води чи любові? Спраглий був Ти як людина чи як Бог, чи як людина й Бог? От римський воїн дає Тобі просочену оцтом губку. Це єдина крапля “милосердя”, що отримав Ти від людей за три години мук на Хресті! Римський воїн пом’якшує гріх Пілата – гріх Римського царства стосовно Тебе, нехай навіть і оцтом. За це зруйнуєш Ти Римську імперію, але на її місці створиш нову.
Шостий вислів: Отче! у руки Твої віддаю дух Мій*.
Син віддає дух Свій у руки Отця Свого, щоб знали, що від Отця прийшов, а не зі Своєї волі, як звинувачували Його євреї. Але слова ці для того ще промовлені, щоб чули й знали буддисти, піфагорійці, окультисти й всі філософи, які складають казки про переселення душ в інших людей, тварин, у рослини, зірки й мінерали. Відкиньте фантазії й подивіться, куди йде дух праведника: Отче! у руки Твої віддаю дух Мій.
Сьомий вислів: звершилось!**. Це не означає, що життя закінчилось. Ні, завершилася Його місія спокути й спасіння роду людського. Звершилась й запечатана кров’ю й смертю Божественна справа єдиного правдивого Месії. Завершилося страждання, але життя тільки почалося. Закінчилась трагедія, але драми не відбулося. Відтепер і до віку остання велична справа – перемога над смертю, воскресіння й слава.
Лист 29 освіченій дівчині, про п’ять ран Христових Пишеш мені, що чула від людей похилого віку якусь “казку” про п’ять ран Христових, і запитуєш, звідки взялася ця “казка”.
Отже, дочко, читай Євангеліє! Гай-гай, серби, не ганьбіть себе перед землею й небом незнанням своєї віри! Залиште усяке інше навчання, поки не навчитеся найголовнішому й найбільш рятівному. Перша зі всіх наук — наука про віру, а всі інші науки потім. В Англії кожен читає Святе Письмо. Уряд і політики, письменники й звичайні трудівники намагаються свої розмови, бесіди, статті, книги посолити словами зі Святого Писання, щоб Божественними словами підтвердити, прикрасити свої людські слова, як скляні намиста діамантами прикрашаються.
А п’ять ран Христових не просто слова, а свята реальність, тому про них потрібно знати більше, ніж просто про слова. Дві рани на руках, дві на ногах, одна в ребрах. Всі п’ять ран від чорного заліза й від чорного гріха людського, який чорніший від заліза. Пробиті руки, які благословляли. Пробиті ноги, які йшли й вели єдино правильним шляхом. Пробиті груди, з яких в охололі людські серця виливався вогонь небесної любові.
Допустив Син Божий, щоб залізом простромили руки Його за гріхи багатьох рук, лісу рук, які вбивали, крали, палили, чинили насильство. І щоб простромили ноги Його за гріхи безлічі ніг, ліс ніг, які неправедно ходили, безвинність спокушали, справедливість зневажали, святині опоганювали, добро топтали. І груди простромили Йому за багато окам’янілих сердець, гори кам’яних сердець, у яких народжувалися злість і безбожництво, блюзнірські помисли й скотські бажання, у яких століттями визрівали пекельні плани брата проти брата, сусіда проти сусіда, людини проти Бога.
Простромлено руки Господа заради того, щоб всі руки зцілилися від гріха; простромлено ноги Господа, щоб всі ноги відвернулися від грішних шляхів; простромлено ребра Господа, щоб всі серця очистилися від грішних бажань і помислів.
Коли грізний Кромвель21, англійський диктатор, почав відбирати монастирські володіння й закривати монастирі, то в знак народного обурення по Англії рушила численна процесія. Спереду народ ніс хоругви з написом: “П’ять ран Христових”, співав духовні пісні, під відкритим небом відбувалося богослужіння. Злякався грізний диктатор; чи злякався він хоругов чи чогось ще, але зменшив свою тиранію.
Хай навчать тебе, дівчинко, п’ять ран Господа нашого прикувати п’ять своїх почуттів до Бога живого.
П’ять ран Господа Ісуса Христа — п’ять джерел Крові пречистої, котрою обмитий рід людський і земля освячена. З кожного із цих п’яти джерел вилилася Кров Праведника, вся до останньої краплі. Господь чудотворний, Який помножив хліби й п’ятьма хлібами наситив п’ять тисяч голодних, множить безперестанку в тисячах вівтарів і Кров Свою пречисту, щоб наситити й напоїти нею мільйони вірних. Це — Святе Причастя, дочко Христова. У Велику П’ятницю припади душею до Пресвятої Богородиці біля Хреста, щоб і тебе обмила животворна Кров з п’яти ран Господа, щоб ти з обмитою й ожилою душею, разом з мироносицями, могла радісно вигукнути: Христос воскрес!
Лист 30 на Велику П’ятницю, з Єрусалима Ось настав день пам’яті найбільшого злочину, який коли-небудь відбувся під сонцем. День сорому й страху за людську совість до кінця часів. Віруючі мають звичай у цей день подумки або ногами пройти шлях Христа. Шлях, яким Господь ніс Свій Хрест на Голгофу. Ми вирушили з Гетсиманії, зайшли в будинок Якима й Анни, батьків Матері Його, думали про Неї — Матір великої скорботи. Чи йшла Вона в цій страшній процесії? Ні. Пізніше побачимо.
Палац Пілата. Ступаємо, немов по попелі погаслого вулкану, але полум’я пристрастей і сморід беззаконня ще відчуваються. Тут був суджений і засуджений Учитель істини. Тут Невинний піддавався бичуванню беззаконників. Не залишалося на тілі Його жодного місця непораненого. У минулу ніч євреї добре про це подбали. А римські воїни бичами поглиблювали Його рани. Тим, хто вивчає римське право й законодавство, варто було б сюди прийти, щоб навіки зганьбитися нелюдською зрадою.
Місце, де Господь упав під тягарем Хреста. Як було не впасти? Тяжко було в мовчанні витерпіти цю ніч, повну неправдивих звинувачень, наклепу й лжесвідчень, а тим більше сморід обпльовування й безліч ран – по безлічі добрих справ Його. О Господи, якби нам тут бути тоді! Підхопили б ми Хрест Твій і Тебе на руки! Так думали ми, проливаючи сльози на цьому Шляху Болю, який перетворився б у Ріку Болю, якби всі сльози християн потекли по ньому. Блаженний Симон Киринейський*, який, взявши Хрест Христовий на себе, полегшив муки Тому, Хто постраждав за всіх людей!
Ось ми біля будинку святої Вероніки22: з вікна цього будинку побачила Вероніка страшний хід. Знівечений лик Христа, який нагадував шматок полотна, просоченого кров’ю, слиною, пилом і потом, викликав співчуття у її дівочому серці. Зглянулася дівчина, вибігла до Засудженого й чистою хусткою обтерла Йому обличчя. Безмовний Мученик не міг вимовити слів подяки, але віддячив їй, залишивши на тій хустці зображення лику Свого.
Ось ми прийшли туди, де Богородиця зустрілася із Сином. У пошуках Його тут і там Вона вийшла з бічної вулиці і раптом опинилася з Ним віч-на-віч. Вона ледь впізнала Його. Невже це Її Син, невже Вона народила Його? Цю величезну рану, розміром з людину? Але раною цією зцілився отруєний гріхом рід людський. Нічого не сказав Він Їй. Нічого Вона Йому не сказала. Але душі Їх зрозуміли й привітали одне одного. “Чадо Моє, – ридала Моє, – ридала душа Матері, — весно Моя красна, куди зникла краса Твоя!”.
Нарешті ми тут, перед кривавою скелею. Перед Голгофою. Полудень. Він був розп’ятий саме в цей час23. Стукіт молотків відлунює в наших душах. Ми простояли тут до третьої години, душі наші були біля підніжжя Хреста. Хай обмиє їх Кров Його! О третій годині Він випустив дух*. У цю мить природа повстала проти беззаконня людського: земля затряслася; і скелі порозпадались**; сонце чорним покровом закрило лице своє.
Тільки воскресіння могло бути нагородою такому безмежному стражданню. Тільки воскресінням Христовим можуть набути мир природа й наша совість.
Лист 31 на Велику Суботу, з Єрусалима Ось ми в Єрусалимі, на місці найбільшого злочину в людській історії. Це — Косово поле24 людства. Тут відбулося безліч битв між воїнством Царства Небесного й царства земного. Проводир небесного воїнства, Спаситель і Господь наш Ісус Христос, очолив головну битву й здобув головну перемогу. Всі наступні битви, які провадило Його світоносное воїнство, подібні до тієї головної битви: ті ж страждання й та ж перемога.
Протягом шести днів ми переживаємо з Господом нашим Його страждання. Ми поклонилися всім місцям, де Він страждав, і просочили їх своїми слізьми. Душі наші знівечені, але фізично ми відчуваємо себе дивовижно добре. Ми мало спимо, строго постимо, годинами стоїмо на богослужіннях, цілими днями ходимо вгору й униз по Святому Місту. І ніхто не стомлюється, не хворіє, ніхто не скаржиться! Але душі ніби придавлені могильною плитою, і ніщо, крім воскресіння вимученого Господа нашого, не може зрушити цю плиту й воскресити їх. Ми з нетерпінням чекаємо, щоб скоріше минула ця страшна субота й настало преславне Воскресіння.
Де ж шанувальники суботи, чому ж не прийшли вони до Єрусалима, щоб разом з нами протягом шести днів пережити ці душевні страждання? Тоді б їм уже не спало на думку святкувати суботу, відкидаючи неділю. Ця субота не принесла ніякого полегшення нашим стражданням. У суботу ми переживаємо всю повноту страждань Господа нашого, воєдино збираємо всі муки Його й чекаємо Воскресіння як полегшення, відпочинку й звільнення.
— Що в цей день відбулося з Господом? — запитав прочанин Ілля.
— Він зійшов у пекло, щоб явити Себе й Своє Євангеліє тим, хто вмер до Його пришестя, щоб взяти під Свій покров всі покоління людські — минулі, нинішні й майбутні, всім принести істину, всім дати спасіння.
Невже шанувальники суботи визнають зішестя в пекло й не визнають воскресіння? Сьогодні ми кілька разів були в храмі Гробу Господнього, але нам хотілося перебувати там постійно, немов наш незримий Хазяїн кликав нас на Свою Голгофу, щоб Своїми тілесними ранами зцілити наші рани душевні. Цей храм називається і Храмом Воскресіння, і, воістину, не раз воскресав він. Язичеський цар Адріан зруйнував25 його дощенту й поставив на його місці ідолів — статуї Венери і Юпітера, мерзоту римську. Юліан Відступник26 і Омар арабський27, Хозрой перський28 грабували й опоганювали його. Але воскресав храм після смерті своїх руйнівників у новій і більшій славі й красі. Чи це не воскресіння? Чи не був храм після смерті своїх руйнівників у новій і більшій славі й красі. Чи це не воскресіння? Чи не був Хрест Христовий прихований у землі й чи не воскрес?
О великий Господи Ісусе Христе, єдиний Непереможний, Всемогутній! І храми, що Твоє ім’я носять, воскресають, як же тоді люди й народи? І як же Тобі не воскреснути, Вічна Істино й Вічне Життя!
Лист 32 про великодню службу в Єрусалимі Чекали й дочекалися! Коли сивий Патріарх заспівав: “Христос воскрес!”, упав тяжкий тягар з наших душ. Ми відчули себе Ангелами, немов воскресли! Відразу звідусіль пролунали голосні вигуки народу, подібні до шуму бурхливої ріки: знизу від Гробу, зверху з Голгофи, з галереї, з колонади, з віконних виступів; скрізь, де було місце хоча б стопі людській, тіснилися люди. Цими вигуками виражають свою радість наші африканські й азіатські брати; нам, європейцям, це незвично, але такі люди на Сході. Страждання до екстазу й радість до екстазу. На Страсному тижні вони голосно ридали біля Гробу Господнього, цілували Гріб, з любов’ю прикладалися до нього обличчям й руками, ударяли себе в груди, голосили. А вранці — вигуки радості. Вони щирі й безпосередні, як діти, але чи не дітям обіцяв Господь Царство Небесне? Чув я від одного копта, що європейці вміють сміятися, але не вміють радіти. Радість східних людей без сміху — особливо піднесена, духовна радість.
“Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його”, — співає Патріарх. “Христос анести”, — співають греки. Гріб перетворився на рай, місце Страстей — на джерело радості. Всі ми тримаємо в руках свічки, але наші душі світліші за свічки.
“Христос воскрес”, — співають росіяни. Дивно й ласкаво, м’яко, як шовк, як тільки росіяни вміють.
Але в цю мить і в цьому місці й найгірший спів здається прекрасним і найнекрасивіше обличчя — гарним. Світло й радість Воскресіння все змінюють, усе перетворюють: і голоси, і обличчя, і речі. Все навколо нас прекрасне, все чисте, все святе, все немов у раю.
“Христос воскрес”, — співають араби, пританцьовуючи й плескаючи в долоні. Сльози течуть по їхніх обличчях і блищать у світлі тисяч свічок і лампад. Сльози, як вираз скорботи, покликані на службу радості. Яка ж велика душа людська у своїй щирості! Вищий тільки Бог і Ангели Його!
“Христос воскрес”, — співають серби, копти, вірмени, болгари, абіссінці — всі, кожен на своїй мові й на свій мотив. Але прекрасно співають всі. Скажу вам: всі люди навколо нас виглядають прекрасними й добрими, як Ангели. Це таке чудо, яке тільки воскреслий Христос може сотворити. Це і є єдина основа братерства між людьми – бачити всіх людей добрими й прекрасними.
Після того як всіма мовами проспівали великодній тропар, навколо Гробу Господнього рушив хресний хід. Азіати у фесках, африканці в чалмах співали якусь свою пісню, відбиваючи такт руками й ногами. “Одна є віра істинна, віра православна!”.
Після цього почався канон і літургія. Але всі читання й пісні заглушалися все тією же переможною піснею: “Христос воскрес із мертвих!”.
На світанку великодня служба закінчилася в храмі, але тривала в наших душах. На все ми дивилися тепер у світлі воскресіння Христового й слави Його, і все виглядало інакше, ніж вчора: прекрасніше, урочистіше, виразніше. Тільки в цьому великодньому недільному світлі криється зміст життя. Опівдні служили Антипасху — урочистий хресний хід через все Святе Місто й читання Євангелія багатьма мовами. Після цього ми дивилися, як араби грають мечами й носять на руках Патріарха. Нам хотілося зійти до російської церкви святої Магдалини в Гетсиманії, до того ж ми були запрошені туди милими російськими сестрами. Знову ми пішли хресним шляхом Господа. Але дивись: і він зараз зовсім інший — прекрасніший і світліший! Як легко стало на душі. Перемога Христова поглинула смерть, а з нею — муки й страждання. Нічого не видно через сяйво світла воскресіння.
Воістину, воістину воскрес Христос!
Лист 33 професорові М., котрий не святкує Хресну Славу через жалобу Я одержав твій лист. Ти підтверджуєш опубліковане в газетах оголошення, що не будеш святкувати Хресну Славу, тому що у твоєму будинку жалоба. Я сердечно розділяю з тобою твою скорботу. І знову скажу тобі: хай простить Господь твого благочестивого сина. Поки ти перебуваєш із однією своєю скорботою, обтяжив ти мене ще двома іншими скорботами. Перша та, що не святкуєш Славу, друга — повідомляєш про це в газетах. П’ятдесят тисяч людей прочитають, що якийсь серб, професор, не буде святкувати Славу. Чи не послужить це спокусою для них? Якби ти змовчав... Або оголосив тільки тим друзям, які приходять до тебе в дім. Чому всі православні повинні спотикатися об камінь твого невиконання релігійного й морального обов’язку?
Але все-таки чому не відзначаєш? Через жалобу! Але хіба святих потрібно вшановувати тільки коли нам весело й коли ми процвітаємо? Наші батьки показують нам інший приклад. Князь Лазар святкував Славу напередодні своєї поразки в Косовській битві. Воєвода Феодор святкував день святого Георгія, свою Славу, у темниці серед в’язнів. Його дружина була в найглибшій скорботі, але приймала гостей в домі й святкувала. Такий приклад подає нам наш народ і донині. Під час війни сербські солдати святкували свої Слави в окопах, наповнених водою й трупами. Те, що я розповім тобі, схоже на казку, але все це правда.
У день своєї Слави солдат в окопі затеплив свічку й поставив її на чоло вбитого друга. На груди йому поставив хліб і вино. І, знявши картуз, продовжував стріляти, виконуючи наказ.
— Що все це значить? — запитав його старшина.
— Сьогодні день моєї Хресної Слави, і... нехай вона стане й поминанням моєму землякові: він мені послужить столом у цьому болоті.
Свіча, хліб, вино й оголена голова! Чи розумієш ти це? Чотири символи — світло віри, залежність від Бога, любов Божа й молитва до Нього. От що головне у святкуванні Хресних Слав, прославлянні святих Божих. Хіба не в змозі й ти в день своєї Слави вчинити так само? Чи ти вважаєш, що твій будинок, з якого кілька днів тому винесли небіжчика, наповнений більшою скорботою, ніж окоп з безліччю трупів, на яких ще й кров не висохла?
Твоя відмовка про жалобу нелогічна. Саме тоді, коли приходять страждання й муки, треба ще з більшою ретельністю святкувати й з молитвою припадати до святих. Тоді святі, тобто Сам Бог за їхнім клопотанням, швидше й сильніше допомагають. А коли ми благополучні, коли все за нашою волею, тоді допомога їх може залишитися непоміченою. Тому що ми вже маємо те, що хочемо. Я твердо вірю, що святий Георгій Переможець з’явився воєводі Феодору й вивів його з темниці. Багато, багато є прикладів того, як ті, хто святкував дні святих своїх і славив Бога в скорботні, тяжкі дні, одержували швидкий порятунок від лиха. І Священне Писання підтверджує це. Прочитай, як святі апостоли Павло й Сила в темниці у кайданах славили Бога, і в ту ж мить здригнулася земля, і темниця відчинилася, і впали окови з ніг в’язнів (див.: Діян. 16:25-26
Упевнений, що відмова від святкування Хресної Слави відбувається через змішання понять. Тільки ті відмовляються від святкування, хто вважає його чимсь на зразок весілля. Але ти людина освічена і повинен знати сам і навчити інших, що якщо в дні жалоби не грають весіль, то Хресні Слави святкують особливо в скорботі.
Мир тобі й розрада від Господа.
Лист 34 Петру Ю., на питання, чим серби зобов’язані Христові Гарне питання. Англійці часто задають питання, чим вони зобов’язані Христові. І відповідають на нього довгим списком благ, отриманих ними від Христа. Зараз ти від імені свого народу запитуєш: чим серби зобов’язані Христові? Відповім тобі: воістину, багато більшим, ніж англійці. Тому що англійці чимсь зобов’язані й древньому Риму, у той час як серби своїми найвидатнішими людьми зобов’язані тільки Христові. Тільки святі серби зійшли на висоти, які видні всім поколінням всіх часів. А святість — від Господа нашого Ісуса Христа, від Його святої віри. Навіть якби серби були зобов’язані Христові одним тільки святим Савою – духовним князем і керманичем життя сербського народу, борг був би невідплатним. А святий Сава не є єдиною зіркою на сербському духовному небозводі, яка освячена Сонцем — Христом: довкола нього сяє ціле сузір’я зірок, сузір’я сербських святих.
Ще серби зобов’язані Христові основними принципами життя й моральності. Зобов’язані Йому вірою в єдиного Бога, у суд Божий, у Промисел Його, у правду й милість Божу, у безсмертне життя на небесах. Зобов’язані Христові розумінням природи та її явищ через Бога й поясненням людських доль не матеріальними причинами, але моральними й духовними. Одним словом, серби зобов’язані Христові знанням істини про земний і духовний світи. Усім, що стосується морального життя народу, серби зобов’язані заповідям Христовим. Помірність, цнотливість, чесність, лагідність, милосердя, миролюбство, працьовитість, привітність, мужність у відстоюванні правди, жертовність і всі інші чесноти – всі вони дісталися сербам від віри Христової.
Ще серби зобов’язані Христові своїми благодатними й прекрасними звичаями. Всі вони — і за символікою, і за сутністю — євангельські. Тому що звичаї ці не проста прикраса життя, але головний моральний порядок, який охороняє життя сербського народу від розпаду, розрухи і гріха.
Ще серби зобов’язані Христові натхненністю вираження своїх ідеалів у піснях і прислів’ях, у витворах свого розуму й своїх рук.
Ще серби зобов’язані Христові своїм першим царством, і своїм рабством, і своїм звільненням. Тобто зобов’язані своєю першою й наступною державами, мудрістю в їхньому творенні, героїчним терпінням і прозірливим сподіванням у часи рабства, витримкою й жертовністю в період звільнення. Чи все я перелічив? Далеко не все. Я тільки почав список того, чим серби зобов’язані Христові. Але, думаю, я дав тобі напрямок, за яким, ти сам зможеш перерахувати всі інші борги твого народу Спасителеві й Господу нашому Ісусові Христові. Коли ж ти порахуєш борги сербів Господові, тоді перегорни сторінку й порахуй вимоги Христа до сербів. Подумай і задумайся над питанням: чого Він чекає від сербів?
Мир тобі й радість від Господа.
Лист 35 селянинові С. І., який скаржиться на напад біса страху Тебе спокушає біс. Один із численних бісів, які трудяться над погибеллю людською. Пишеш, що, коли він нападає на тебе, тобі здається, що весь світ повстав проти тебе, що навколо самі вороги, що й Бог ненавидить тебе. Ти запитував знаючих людей, тобі сказали, що це свого роду божевілля. Дійсно, божевілля, правильно сказали. І Церква тобі те ж скаже, але Церква більше скаже тобі, із власного досвіду й знання. Вона скаже тобі, від кого й чому настає таке божевілля. Від біса, але через твої гріхи. Церква й ліки тобі випише – сповідь і покаяння в гріхах, і біс відступить від тебе. По своїй волі він ніколи не відступився б, але Господь вижене його. Знаєш із Євангелія, як всемогутній Христос виганяв з людей бісів, як вони корилися Йому, бо мав Він над ними повну владу.
Але влада Божа над бісами поширюється не тільки на вигнання їх з людей, але й на потурання цим невидимим псам нападати на людей. Тому навіть біси у Святому Письмі названі Божими. Ми читаємо в Старому Завіті: і злий дух від Бога напав на Саула*. Він від Бога не тому, що він те саме що Бог, або від Нього походить; ні, звичайно, але тому, що зв’язаний Божою владою. Прочитай першу книгу Йова, і ти побачиш, що біс не може напасти на людину, якщо Бог не допустить.
Якщо це знаєш, не втрачай надію. Господь всемогутній і багатомилостивий. Він може відігнати й віджене від тебе біса страху, який так жорстоко мучить тебе. Тільки визнай силу й милість Божу. Потім висповідайся в гріхах, покайся й помолись ретельно Всевишньому Богу. Скажи в молитві: “Господи, перед Яким тріпотять біси й кожне творіння, всемогутній і всемилостивий, прости мене, грішного, помилуй і спаси мене заради хресних мук Сина Твого й Спаса нашого Ісуса Христа!”. І не сумнівайся анітрішки: Господь помилує тебе й віджене від тебе це нікчемне страховисько.
Бог тобі на допомогу!
Лист 36 богословові Б. Р., на питання, як я розумію слова: “Я в Отці й Отець в Мені”* Навіщо випробовуєш високі небесні таємниці, які навіть Херувимам недоступні? Вір, що це так, і віра принесе тобі нагороду. Бо вічне благе безсмертне житіє й Царство обіцяні не знанням, а вірі. Господь дав людині необмежені можливості вірити й обмежені – знати. Чи не визнав те ж саме філософ Кант, критик людського розуму? Вимовляючи ці слова, Христос навертав нас до віри, а не до знань. Сказав Він апостолові Пилипу: Хіба ти не віриш, що Я в Отці й Отець в Мені? Бачиш, Він відкриває таємницю вірі, а не знанням. Не каже: “Хіба ти не знаєш, що Я в Отці й Отець в Мені?”, але: Хіба ти не віриш...
Крім того, скористайся порівнянням. Хіба кожен син не у своєму батькові ще до народження й кожен батько не в сині після його народження? Хіба вугілля не в полум’ї, а полум’я не у вугіллі? Хіба не в піднесених помислах благородне бажання, а піднесені помисли не в благородному бажанні?
Ми постійно спотикаємось через плотське, коли міркуємо про духовне. Хто переборе це спотикання, той наблизиться до розуміння духовної реальності. Чи може бути на землі любов більша, ніж любов матері до єдиного сина й сина до матері? Уяви собі їхні душі, але тільки душі. Душа матері повністю наповнена сином, а душа сина – матір’ю. Особливо тоді, коли вони в розлуці. Мати душею, розумом і серцем у сині, а син – у матері. І кожен, хто нас любить, носить нас у серці й розумі, а той, кого ми любимо, у нас живе. Говорячи про любов до Христа, апостол Павло каже: уже не я живу, але живе в мені Христос*.
Християнський шлях пізнання — любов. Якщо хочеш пізнати небесні таємниці, люби Бога всім своїм серцем, всією душею, всіма помислами своїми. І Господь вселиться в тебе, і будеш у Богові, а Бог — у тобі. І ти відчуєш реальність багатьох речей, які стоять за межами людського знання й розуму.
Хай просвітить тебе Небесна Любов.
Лист 37 сестрі, яка скорбить через зіпсованість брата Я розумію твою скорботу. Як старша сестра, ти після смерті матері замінила йому матір. Важко тобі жилося, поки він навчався. Через нього ти спізнилася із заміжжям і вирішила не виходити заміж. Ти збіднила своє життя, щоб збагатити його життя. Раніше він тебе любив і слухався. Але за останні два роки дуже змінився. Спочатку він оголосив себе безбожником і став знущатися з твоїх ікон, молитви, побожності. Потім — я знав би це, навіть якби ти не сказала, — віддався розпусному життю. Неминучий наслідок невір’я! Він гнівливий, похмурий, ледачий і зухвалий. Вимагає того, чого ти не можеш йому дати. Шаленіє, коли ти що-небудь йому радиш. Готовий тебе вбити! Нічого спільного з колишньою людиною, начебто біс у нього вселився.
Бідна сестра! У нього дійсно вселився біс. Свого роду божевілля, що неминуче вражає тих, хто відпав від Бога. Тому що не може людина, відвернувшись від Бога, не опинитися в густій пітьмі. Не можна відректися від Бога й не збожеволіти.
Я розповім тобі про те, як одна мати врятувала свого сина, схожого на твого брата. Одного разу, коли всі материнські поради були вичерпані, вона раптом замовкла. Ні слова більше синові. І почала молитися Богові, щоб Він послав синові яку-небудь хворобу. Ти скажеш: жорстока мати! Вислухай до кінця. Ця мати сама мені все це розповідала. — Я зрозуміла, — говорила вона, — що ніхто під небом не може врятувати його, тільки один Бог, і тільки якимось стражданням. Тому я й молилася за те, щоб Він послав синові випробування. Довго молилася. І, дійсно, син занедужав. Він пролежав у ліжку три місяці, я доглядала за ним і на його очах молилася Богові. Він думав, що я молюся за його тілесне здоров’я, я ж молилася за зцілення його душі. Він бачив мою турботу, любов і молитву, і серце його зм’якло. Одного разу, коли в лікарів уже опустилися руки й він сам став схожий на тінь, він заплакав і прошептав: “Мила мамо, помолись до Бога, щоб я не вмер!”. Я відповіла йому: “Обіцяй, синку, що ти завжди будеш пам’ятати Бога й дякувати Йому, що ти виправиш своє життя”. — “Так, мамо, так. Так!” — шепотів він в агонії. Я знала, відчувала, що він не помре. І, слава Богу, він одужав. Зараз він здоровий і душею, і тілом. М’який, як віск, благочестивий, як Ангел. Слухняний і турботливий, як сонце.
І ти, сестро, облиш свої поради. Замовкни й не дратуй його. Він зараз у гарячці. Почни молитися за нього, говорячи: “Преблагий Господи, несповідимі й незліченні шляхи Твої. Як Сам знаєш, зціли душу брата мого, нехай навіть тяжкою хворобою або мукою. Молюся Тобі”.
Ще вибери один день на тиждень і пости за нього. Роздавай милостиню за нього. І Господь у свій час і по Своїй волі подарує йому доброту душі. І поверне його у твої руки здоровим і розумним, таємничим чином вливаючи у твоє серце євангельські слова: Ось брат твій був мертвий і ожив*. Воістину, сестро, велика любов твоя, і жертва твоя не залишиться без нагороди.
Мир тобі й допомога Божа.
Лист 38 двом друзям, які сперечаються про те, чи потрібно причащати хворих Один з вас говорить: не потрібно. Не потрібно тому, що існує повір’я, що, якщо хворий причаститься, він помре. Інший каже: потрібно, тому що гріх християнинові піти із цього світу без Причастя.
Я на боці другого. Тому що це – заповідь Церкви. Багато пустельників, які жили вдалині від храмів і священиків, боялися вмерти без Причастя й гаряче молилися Богові, щоб перед смертю Він послав їм священика із Причастям. Благий Промисел Божий виконував молитви Своїх угодників і посилав їм слуг вівтаря, і причащалися вони Святих Тайн. Причастившись, вони осяювалися радістю й розставалися із цим світом смиренно й спокійно. Були випадки, коли сам хворий бажав причаститися, але вмирав до приходу священика, потім повертався, приймав Причастя й ішов уже безповоротно. Недавно такий випадок відбувся недалеко від Кралева. Такі випадки виразно показують волю Божу.
Божевілля думати, що хворий неодмінно помре, якщо причаститься. Безліч прикладів говорять про зворотнє. Я не раз був присутні, коли причащалися тяжкохворі, які вважалися приреченими. Вони живі донині. Якщо хворі від Причастя вмирають, то логічно було б думати, що Причастя вмирають, то логічно було б думати, що здорові від Причастя хворіють. А це божевілля й богохульство. Якщо ж траплялося, що хворий помирав після Причастя, то вмирав він від хвороби, а не від Причастя. Такий був Промисел Божий за нього. Але вмирав з очищеною й прощеною душею, примирений з Богом і людьми.
Мудра людина думає про смерть і поки здорова, не говорячи вже про хворобу. У цьому царстві вмирання нема нічого реальнішого за смерть. Сказав Господь божевільному багатієві, що будував плани про те, як ще розбагатіти: Божевільний! завтра візьму душу твою від тебе, а чий буде скарб твій?*
Коли хворий вмирає, гірко кається той, хто не дозволив йому причаститися. Одного разу занедужав якийсь чоловік; почувши про це, місцевий священик прийшов до нього в дім і запропонував висповідати й причастити його. Дружина хворого відмовила священикові, говорячи: “Ні, отче, не до смерті хвороба, не потрібно, отче!”. Священик пішов. Хворий вмер у цю ж ніч. Важко горювала дружина його через те, що не допустила до нього священика із Причастям.
Або не знаєте, брати, що Причастя для людини важливіше будь-яких поминок?
Мир вам від Господа.
Лист 39 судді С. В., що запитує, як йому віддячити своєму благодійнику Я одержав другий Ваш лист, у якому Ви описуєте своє життя. Ви рано залишилися сиротою. Одна шляхетна людина, Ваш сусід, усиновив Вас. Виростив разом зі своїми дітьми, дав Вам освіту, допоміг звестися на ноги й завести родину. Але раптом цей чоловік зазнав краху, він збанкрутував і помер від горя й сорому. Ви поховали його за свої кошти, поставили пам’ятник на могилі. Незабаром померла і його дружина, Ваша мачуха. Ви поховали і її. Коли їхній будинок продавали з молотка, Ви його викупили й передали у власність його дітям. Одному із синів допомогли відкрити свою справу, щоб він міг прогодувати інших. Другий син на Ваші кошти здобуває освіту. Старшій дочці Ви дали багатий посаг. Молодшій знайшли добру роботу. Молитеся за дітей, поминаєте батьків. Про все це я довідався з Вашого останнього листа.
Ви запитуєте мене, що ще можна зробити, щоб віддячити Вашому благодійникові? Може, збудувати від його імені церкву? У тім містечку церкви нема. Вдячна людино! Ви вже багаторазово віддячили йому. І збудували церкву перед Господом неба й землі не з каменю й дерева, а з добрих справ своїх. Але, якщо бажаєте, можете збудувати й церкву з каменю й дерева, і раджу Вам збудувати її. Нехай Ваша подяка буде увінчана ще одним, видимим знаком. Нехай люди бачать його й дивуються. Нехай бачать невдячні сини й соромляться: якщо пасинок так дякує, як же сини повинні дякувати?
Отже, збудуйте церкву. І назвіть її храмом подяки. Це необхідно нашому віку, нашому поколінню, враженому невдячністю. І всім вікам і поколінням до Страшного Суду
Здоров’я Вам і благословення Боже.
Лист 40 ченцеві Авакуму, про гріховні помисли Запитуєш, чи небезпечні гріховні помисли. Ти чернець, і тобі це добре відомо. Знаєш, що святі отці вчили: сутність чернецтва – в очищенні розуму від злих помислів. Знаєш, що й Церква називає три види гріхів: ділом, словом і думкою. Тому ми й молимося Отцю світів за померлих, хай простить їм всі гріхи — чи словом, чи вчинком, чи думкою. Про те, що Господь викриває гріховні помисли, читаєш у Євангелії: знавши думки їхні, сказав: для чого ви лукаве думаєте в серцях ваших?* Сатана згрішив не чим іншим, як помислом гордості, за це й був скинутий від лиця Божого в пекло.
Злі помисли — насіння всякого зла. Із цього насіння виростають грішні слова, грішні бажання й грішні справи. Згадай притчу Христа про сіяча**: людина посіяла добре насіння на полі своєму, а коли всі заснули, прийшов ворог і посіяв кукіль між пшеницею. Господь сіє добрі помисли в душу кожної людини, але якщо людина не працює над своєю душею, як над засіяною нивою, то вона немов той заснулий сіяч. І, поки вона спить, приходить ворог Бога й людини, злий дух, і сіє в душі бур’ян, тобто злі помисли. Від злих думок до злих слів і справ не далі, ніж від насіння рослини до її кореня. Отже, все органічно пов’язано. Тому будь на сторожі. Частіше закривай очі й, за словами святого Микити Стифата, “випробовуй помисли, що пливуть по мисленому морю”.
Одна з головних вправ чернечого життя — викорінювання злих помислів, поки не розвилися, не розрослися вони, не опанували душею повністю й не перетворилися у вчинки. Розбивай їх об камінь. Як пише псалмоспівець: О дочко вавилонська, руїннице. Щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю*. Чи зрозумієш ти духовний зміст цих слів? Вавилон — царство диявола, а діти — злі помисли від нього. Камінь — Христос. Блаженний той, хто тільки народжене в душі зло розіб’є об Вічний Камінь — Христа. Якщо ми з тобою знаємо це, нам не залишається нічого іншого, як це виконати.
Радуйся в Господі.
Лист 41 писареві Веселину Г., якого здивувало те, що святий Сава не писав книг Чи не тому, запитуєш, що тоді не було паперу? Був папір і тоді, і набагато кращий, ніж зараз, папір з тонкої шкіри. І чорнило було, і зберігалося краще, ніж сучасне. Коли приїдеш до Хіландара, побачиш рукописи тих часів, царські й святительські, які вицвіли менше, ніж заповіт твого дідуся.
Писав і святий Сава, але небагато. Воістину, мало писав він чорнилом на папері, але багато, дуже багато писав іншим способом: він писав, як апостоли Христові. Прочитай, що пише апостол Павло до корінтян: Ви — наш лист, написаний у серцях наших, пізнаване й читане всіма людьми; ви показуєте собою, що ви — лист Христовий, через служіння наше написане не чорнилом, але Духом Бога живого (2Кор. 3:2-3 Пс. 44:2
Писав святий Сава й штукатуркою, і цеглою, і державними законами, церквами й школами. Хиландар і Жича ним написані. І перше царство Сербське, непорочне й святе, ним написане. Але все це допоміжні засоби створення його безсмертних творів — душ людських, до яких він хоче долучити й твою душу.
Якщо хтось із сербів – пошматована й заслинена книга, винен не святий Сава, а сам серб. Кожний бруднить себе сам, але ніхто не може очистити й виправити себе без Духа Святого. А ти знаєш, що значить пляма? Це те ж саме, що тварина, перед якою, за заповідями Всевишнього, не слід метати бісер.
Мир тобі й радість від Духа Святого.
Лист 42 ревному читачеві Святого Письма, на запитання, чому Дух Святий з’явився у вигляді вогню Коли Господь хрестився в Йордані, Дух Святий з’явився у вигляді голуба. З’явився не для того, щоб заповнити щось у Ньому, але щоб символічно вказати на те, чим Він володіє, — на незлобивість, чистоту й лагідність. От що символізує голуб. А коли зібралися апостоли на п’ятдесятий день по воскресінні Христа, Дух з’явився їм у вигляді вогню. З’явився, щоб щось вилучити з них і щось привнести. Вилучити гріх, неміч, страх і душевну нечистоту, а дарувати силу, світло й тепло. Вогонь символічно означає цю троїчність – силу, світло й тепло. Ти знаєш, яку силу має вогонь, як він світить і як гріє. Але, коли говориш про Святого Духа, бережися, щоб тобі він не уявився тілесно, а тільки духовно. Отже, мова про силу духовну, про світло духовне, про теплоту духовну. А це — сила волі, світло розуму й тепло любові. Цією духовною зброєю Дух Святий озброїв проти світу воїнів Христових, котрим Учитель заборонив будь-яку фізичну зброю, навіть ціпок.
Чому вогненне полум’я вилилося на голови апостолів у вигляді язиків? Тому, що апостоли повинні були язиком благовістити народам благу радісну звістку — Євангеліє істини й життя, науку покаяння й прощення. Словом повинні були вчити, словом зціляти, словом утішати, словом радити й керувати, словом творити Церкву. Нарешті, словом захищатися. Бо заповів і напророкував їм Глава, щоб не боялися гонителів і не турбувалися, що доведеться відповідати на судилищах, бо не ви будете говорити, а Дух Святий*. Та й чи можливо було повідомити звичайною людською мовою найбільшу й Святий*. Та й чи можливо було повідомити звичайною людською мовою найбільшу й найрадіснішу звістку, що коли-небудь досягала людського вуха, звістку про те, що Господь з’явився на землю й відкрив людям ворота безсмертя? Хіба від людини й від смертної людської природи міг пролитися цей життєдайний бальзам на мертве тіло Римської імперії й світу? Ні, ніколи. Тільки від Духа Божого вогненного, Котрий вустами святих апостолів розсипав у пітьмі земній небесні іскри.
Але, о сине людський, невже ніколи не відчував ти Духа Божого в собі? Бо ж і ти хрещений Духом, водою й Духом. Невже тебе ніколи раптом не осявала велика й світла думка, безмовне слово Духа Святого? Невже ніколи у твоєму серці раптово, як вітер, не піднімалася любов до Творця й не закипали від неї сльози на очах?
Віддайся на волю Божу і дослухайся до того, що відбувається в душі твоїй, і ти пізнаєш чудо П’ятидесятниці, що відбулося з апостолами.
Мир тобі й розрада від Духа Святого.
Лист 43 Драгичу М., який іноді відчуває себе зовсім іншою людиною Ти пишеш, що іноді відчуваєш себе новою людиною, переродженою й перетвореною. Звичайно це відбувається під час молитви, у нічній тиші. Цей світ немов зникає для тебе, вмирають мирські думки: про людей, про речі, про тлінне; незвичайний спокій розливається у твоїй душі, ти бачиш у собі якесь світло й відчуваєш невимовну радість. До цього додаються чудесні пахощі, не порівняні з жодними пахощами на землі. Солодкі й життєдайні пахощі. Ти відчуваєш себе ніби поза тілом. А коли все це припиняється й тихо й поступово зникає, немов веселка, що тане, на тебе находить смуток, що це не тривало ще довго й довго, безупинно й без кінця, роками, століттями, вічно. Ти запитуєш: що це могло бути?
Думаю, що Дух Божий торкнувся тебе, брате мій. Це і є те, про що сказав Господь: Царство Боже всередині вас*. Бо, коли Дух Божий запановує в наших душах, тоді припиняється все, що від нас, і приходить усе, що від Бога. Поки панують у нас наші чуттєві думки, земні бажання й свавілля, не Царство Боже буде в нас, а царство пітьми й страху, суму й незнання. Але, коли прийде Дух Божий і візьме гору, тоді все зміниться. Але моя тобі порада: умалися до порошинки перед величчю Бога Всевишнього, Який відкрив тобі цю таємницю з превеликої милості Своєї. І не повідомляй про неї багатьом, непосвяченим, особливо тій “решті”, про що і я не згадую тут. Щоб не дати на наругу найсвятішого (читай: Мф. 7:6
Нічого невідомого і для Церкви нового з тобою не відбулося. Багато праведників і угодників Божих відчули цю чудову таємницю й частково повідомили її вірним душам. Повідомили не для похвали, але щоб розділити свою радість і спонукати друзів своїх до твердої віри в обіцяне Христом й до радісного прославляння Його.
Якось зимової ночі знайшов я притулок в певної людини. Коли її домашні пішли спати, вона повідомила мені “найбільшу таємницю свого життя”. — Роками я хотів, — говорив чоловік, — побачити від Бога чудо. Але воно не давалося мені. Одного разу я прокинувся на світанку й почав молитися Богові. Раптом у мені з’явилося якесь світло, і я відчув мир, і радість, і пахощі (все так само, як трапилося й з тобою).
– З того часу, – сказав він, – я перестав просити в Бога чудес, тому що бачив найбільше чудо, про яке й не здогадувався.
Чи не нове це підтвердження того, що говорив апостол: не бачило те око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його*?
Мир тобі й здоров’я від Господа.
Лист 44 місіонерові Петру С., на запитання про те, що є хулою на Духа Святого Ти прочитав у Євангелії слова Христові: Усякий гріх і хула простяться людям, але хула на Духа Святого не проститься, ні в цьому світі, ні на тому*. І запитуєш, що таке хула на Духа Святого.
Це хула на Духа Святого. Безбожник, ненависник і гонитель істини Божої хулить Духа. Самогубець, який зненавидів життя й убиває його в собі, хулить Духа. Бо Дух Святий названий Духом істини й життя Подателем. У Євангелії від Йоана написано, що Господь Ісус Христос тричі назвав Духа Святого Духом істини (Йн. 14: 17; 15: 26; 16: 13). Хто, відрікаючись, висміює істину, той відрікається від Духа Святого й висміює Його, бо Він — Дух та Істина. Чому цей гріх не проститься, запитуєш ти, у той час як інші гріхи простяться? Адже простилися ж Закхею сріблолюбство, блудниці — плотські гріхи, розбійникові на хресті — насильство, і багатьом іншим прощені їхні гріхи. Чому ж не проститься заперечення істини, безвір’я й висміювання Бога Духа? Тому, що тих гріхів люди соромилися й каялися в них, а тут нема цього. Там люди грішили, але соромом і страхом були пов’язані з Богом. Тут же зв’язок з Богом перерваний, і людина-безбожник нескінченно далеко, повністю відійшла від Бога. Там – слабість, тут – настирливість волі. Там душа блукає в мороці, але шукає світла. Тут душа, поневіряючись у мороці, морок називає світлом. Коли в людини нема волі до спасіння, Бог не хоче силоміць спасати її.
Самогубство, ненависть до життя в собі — теж хула на Духа Святого, бо Дух Святий названий Подателем життя. Коли людина приймає життя від Духа життя і, не знаючи звідки вона отримала цей дар, не дякує Богові, то проститься їй. Якщо ж хтось, прийнявши від Духа життя, із презирством відкидає його, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому. Щоб це зрозуміти, розберемося, що значить “простити”. Простити грішникові гріхи — значить повернути йому всю повноту життя, заново дарувати йому життя. Але, якщо хтось не бажає жити, нехтує й ненавидить життя, Бог не має більше чого дати йому, й Він викреслює його із Книги життя.
Молися Богу, щоб зберіг тебе й твоїх близьких від смертного гріха — божевільного бунту творіння проти Творця.
Від Господа тобі здоров’я й милість.
Лист 45 Скаржишся на свою нудну роботу: вона набридла тобі. Всі інші професії здаються тобі кращими. Ти бентежишся й сумуєш, що не можеш знайти кращої роботи. Я довго міркував, перш ніж узятися за перо й відповісти тобі. Подумки я вживався у твоє становище й у твою роботу. Я уявляв себе на твоєму місці, у машинному відділенні, у гуркоті й шумі. Спітнілий, закіптюжений, я вдивлявся в дорогу. За моєю спиною справжня маленька держава — старші люди, діти, батьки, князі, дипломати, чиновники, селяни, робітники, службовці. Всі вони, в силу обставин, у вимушеному “спорідненні”, і всі залежать від мене, розмовляють між собою або сидять мовчки, у роздумах. Кожен подумки прагне до станції призначення, до тих, хто чекає. Але чи добереться він туди, залежить від мене, а я – тільки від Бога. Вони й не припускають, скільки від мене залежить, вони й не замислюються про мене, не знають мене. І це радує мене. Коли поїзд рушив у дорогу, ніхто не прийшов подивитися на мене й познайомитися зі мною. Ні в кого не виникло питання: чи не божевільна ця людина? Чи не сліпа або п’яна? Адже ми всі довірили йому свої життя! Він — головна людина в цьому гуркітливому “місті”, жителями якого ми на деякий час стаємо. Нікому не спало на думку, і це мене нескінченно радує. Радує те, що стільки людей без роздумувань довірили мені свої життя, мені, невидимому, незнайомому, прихованому серед гуркітливих машин. І в радісному трепеті я прославляю Бога: “О Господи, великий і дивовижний! Слава Тобі, і дякую, що дав Ти мені життя й розум і таку важливу роботу! Дав Ти мені роботу, подібну до Твоєї, Боже. Тому що й Ти, Господи мій, незнаний, прихований і невидимий, керуєш поїздом життя нашого Святим Своїм Духом. Ти машиніст всесвіту, багато й багато мандрівників і не замислюються про Тебе, не досліджують таємниці Твого буття, але з довірою входять у Твій поїзд і їдуть, їдуть... І це, мабуть, радує Тебе, нескінченно радує. Ти знаєш місце, де даси відпочинок Своїм втомленим подорожнім, де нагодуєш їх, підкажеш, де кому слід зійти. Вони неясно уявляють собі кінцеву станцію Твого чудесного поїзда, але з довірою розсідаються, з довірою їдуть, з довірою виходять – з довірою до Тебе, невідомого, прихованого, незримого. Тисячі й тисячі разів вихваляю Тебе, і славлю, і вклоняюся Тобі, всевидючий і всемогутній Творець мій і Водій мій. На Тебе одного уповаю у всіх випробуваннях моїх”.
Друже мій молодий, яку ж кращу роботу хочеш? Хіба може бути робота кращою за твою? Апостол Петро ловив рибу*, Павло робив намети**. Задумайся, наскільки твоя робота важливіша й вища, ніж їхні заняття. І поклонися Промислу, що довірив тобі саме таку роботу.
Від Бога тобі здоров’я й благословення.
Лист 46 панові Скотту, американському уніату, який виступає проти Святої Трійці На слизькій стезі політики, на якій Ви опинилися, Ваш протест проти християнського вчення про Святу Трійцю вчення про Святу Трійцю анітрішки не дивує мене. Ваша уніатська секта заснована на прагненні не до істини, а до вирівнювання всіх релігій світу. Але як важко зрівняти гору з долиною, а Ви на гору сердитеся! Бо Вам, звичайно помилково, здається, що спасительніше залишити гору, ніж підняти долину. При цьому Ви стверджуєте, що Ваша секта християнська.
Якщо Ви віруєте в Христа, як же тоді Ви можете зрівняти й ототожнити істину з неправдою? Невже Христос вказав Вам такий шлях? Хіба Він зрівнював своє вчення з римським ідолопоклонством, африканським фетишизмом, індійським нігілізмом і мертв’ячим юдейським фарисейством? Звичайно, ні. І апостол Христовий рішуче повстає проти Вас, говорячи: яке може бути спілкування пітьми й світла? Христа з Веліаром?*** Знайте, що світ не розіпне на хресті того, хто мирить істину з неправдою, світло з пітьмою й добро зі злом. Світ розіпнув Христа, бо Він не зрівнював, не змішував неправду й істину, не полемізував з істиною. Отже, мабуть, що ви не віруєте в Христа.
Спробуйте примирити й зрівняти в якій-небудь з галузей науки істину з напівістиною й побачите, яку відсіч Ви дістанете. Скажімо, світло електролампи зрівняйте зі світлом свічки або округлість земної кулі із площиною. Або звичайний приклад з життя. Скажімо, сперечаються двоє чоловіків. Один, з гарним зором, каже, що бачив високо в небі трьох орлів, а інший, зі слабкими очами, говорить, що не бачив жодного. Якщо Ви розумна людина, Ви перевірите кожного з них і повірите тому, хто добре бачить. Але оскільки вашій секті важлива не істина, а рівність, Ви сказали б цим двом: “Мені ніколи дивитися нагору й перевіряти вас, найкраще вам примиритися й погодитися на тому, що ви обоє бачили в небесах одного орла”.
Такий Ваш шлях, Ваше вчення, Ваша політика. Люди не пішли за Вашою сектою, як на те сподівалися її творці. Ви залишаєтеся нечисленною, маловідомою в християнському світі сектою, як скеля в морі. Чому? Тому, що люди, прагнучи до миру, ще більше прагнуть до істини.
А істина про Бога, єдиного в трьох Особах, прийшла в світ через Одкровення Прозірливого — від Сина Божого Ісуса Христа. Три Особи без масок. Три Особи – одна Особистість. Цю прекрасну й піднесену реальність неможливо зрівняти із грубими й низькими примарами.
Хай освятить Вас Дух істини.
Лист 47 одному братові із Сараєва, на запитання про поминання покійних після Світлої седмиці Ти запитуєш, чому жінки щопонеділка після Світлої седмиці приходять на цвинтар. Для того, щоб зберегти старий прекрасний, сповнений глибокого змісту звичай. Після восьмиденного прославляння воскресіння Христа з мертвих християнки на дев’ятий день приходять на могили своїх рідних, щоб пом’янути їх у молитвах, розділити з ними радість за воскресіння Спасителя й освятити могили. Спочатку читаються заупокійні молитви. У такий спосіб ми виявляємо свою любов до дорогих й милих нашому серцю, які тілесно й тимчасово в розлуці з нами. Знай: істинно любить тебе той, Знай: істинно любить тебе той, хто потай молиться за тебе до Бога. Після молитви б’ють об хрест червоною крашанкою й вигукують: “Христос воскрес!”. Цим радісним вигуком поздоровляють покійних, повідомляючи їм, що прийде день воскресіння з мертвих. Нарешті, очищають могилу від торішньої трави й садять нову зелень. Це виражає нашу надію на те, що в день Загального воскресіння зотліла плоть померлих перетвориться у нову, небесну. Бо, за істинним свідченням Свідка воскресіння* — Христа, є тіла небесні й тіла земні**. І ще: цим тлінним тілам слід нарядитися в нетлінні, і смертним – у безсмертне***.
Коли християнки все це виконають, вони, ще раз помолившись до Бога, кланяються на схід і залишають могили.
Отже, молитвою вони виражають любов, червоним яєчком і поздоровленням — віру у воскресіння, а свіжою весняною травою — надію. Любов, віра, надія, і знову любов. Ось у чому смисл і символіка поминального понеділка.
Далі ти запитуєш, чому в цей день на цвинтар приходять тільки жінки, без чоловіків, як в інші батьківські поминальні дні. Цим понеділком починається тиждень жон-мироносиць, а мироносиці першими прийшли до Гробу Господнього й першими оголосили людям про воскресіння Христа. Блаженні матері, сестри й вдови своєю любов’ю до померлих подібні до жон мироносиць! Відчувають померлі нашу присутність на своїх могилах, відчувають — і як ще відчувають! — наші молитви й жертвування за них, нашу любов до них. І ми з тобою незабаром відчуємо це, по той бік могили, і будемо вдячні тим, хто пам’ятає нас і молиться за нас Богові.
Брате мій, слова людські неспроможні виразити таємницю життя й смерті, чудесну й страшну таємницю, про яку Ангели перешіптуються з померлими! Як наші християнські звичаї допомагають нашим словам — звичаї прекрасні й повні глибокого змісту, — допомагають немічним словам нашим!
Від Бога тобі здоров’я й благословення.
Лист 48 православному учневі, на питання, чому в православних нема свого папи Є, є в православних свій “папа”, більший за всіх пап і патріархів на світі. Він був від початку й буде до кінця часів. Це той “папа”, Якого прикликали всі апостоли Христові, — Дух Святий, Дух мудрості й розуму, Дух розради й сили Божої. Він — правдивий Папа Церкви Христової від початку й до кінця віків, без змін і перемін, без дискусій і виборів, без попередників і спадкоємців. А те, що апостоли визнавали Духа Святого своїм Верховним Главою, ми докладно знаємо з документа, написаного їхньою рукою. На Першому Соборі в Єрусалимі апостоли записали свої знамениті слова: угодно Святому Духу й нам (Діян. 15:28 Мф. 23:9
Мир Вам і здоров’я від Бога.
Лист 49 журналістові І. Т., на запитання про спалення мертвих Ви запитуєте, чому Православна Церква проти кремації покійних. По-перше, тому, що вважає це насильством. Серби донині здригаються від злочину Синан-паші29, який спалив мощі святого Сави на Врачарі. Чи спалюють люди мертвих коней, собак або кішок? Я про таке не чув, але бачив і чув, що їх закопують у землю. Чому ж тоді відбувається насильство над мертвим тілом людини, хазяїна всіх земних тварин? Хіба спалення мертвих тварин, особливо у великих містах, не було б більше виправданим, ніж спалення людей?
По-друге, цей язичеський, варварський звичай був витіснений з Європи християнською культурою майже дві тисячі років тому. Хто бажає відродити його, той намагається повернути давно зжитий язичеський обряд. В Англії, яку навряд чи можна назвати країною некультурною, цей вид неоязичества вкрай непопулярний. Я розповім вам одну історію.
Під час війни якийсь відомий серб втратив розум і незадовго до смерті попросив кремувати його, коли він помре. У призначений день наша невелика сербська колонія зібралася в крематорії на Голдерс Грін30. Коли тіло покійного занурили в піч, ми здригнулися від жаху, побачивши це. Нас запросили почекати з другого боку печі: “чверть години почекати прах”; ми підійшли, щоб зустріти свого земляка у вигляді жмені попелу. Прочекавши більше години, у подиві, що вогонь так довго мучиться з одним нашим покійним, ми запитали службовця, у чому справа. Він вибачився за те, що піч зовсім охолола, “тому що використовується не щодня: рідко хто добровільно хоче бути спалений”. Почувши це, ми розійшлися, не в силах чекати кінця мук нашого брата. А якщо вам невідомо, у Лондоні щодня вмирає більше тисячі людей. В Америці я бачив могили президентів Вільямса, Рузвельта, Лінкольна й багатьох інших видатних людей. Ніхто з них не був кремований. Тим більше здивувало мене, що серед нащадків святого Сави є однодумці Синанпаші!
Хтось з перських адвокатів розповідав мені про їхнє “найрозумніше ставлення” до мертвих. Вони, тобто перські вогнепоклонники, хоча й поклоняються вогню як божеству, не спалюють своїх померлих, а кладуть їх на своїх померлих, а кладуть їх на землю, для трапези птахам. Їхній цвинтар обгороджений високими стінами, на яких в очікуванні дрімають зграї орлів. Гробарі вносять на цвинтар вкритого полотном нагого мерця, кладуть на землю й швидко віддаляються. Тоді орли завзято беруться за роботу, і через кілька годин від мертвого людського тіла залишаються голі кістки, які вже ніхто не ховає. Перська логіка пояснює це так: “За життя ми харчувалися тваринами, справедливо й нам нагодувати їх собою”. Я був здивований такими міркуваннями, хоча повинен був визнати, що вони не поступаються міркуванням прихильників спалення.
Але навіщо створювати нові проблеми із уже вирішених проблем? Якщо ми будемо задумуватися над непотрібними питаннями, то одного разу почнемо мучитися над питанням: чи не вбивати нам старих людей, як це роблять примітивні племена, і створювати суспільства, що пропагують цю “ідею”!
І, нарешті, чи стане розумна людина воювати проти цвинтарів на цій землі, де кладовища служать народною гордістю й джерелом натхнення й, якщо хочете, паспортом держави?
Мир Вам і здоров’я від Господа.
Лист 50 власникові кав’ярні, якому довелося вибирати між самогубством і вбогістю Ти пишеш, що весь твій маєток пішов з молотка. Опинившись на вулиці ні з чим, пішов ти вночі на цвинтар, щоб там вкоротити собі віку. Кілька годин минуло у ваганнях і роздумах. Вимучений болісними міркуваннями, ти ліг на могилу батьків і заснув. У сні тобі з’явилася мати: вона застерігала тебе, кажучи, що в Царстві Божому безліч тих, хто був бідний на землі, але жодного з тих, хто свідомо позбавив себе життя. Цей сон утримав тебе від самогубства. Саме твоя улюблена мати, за Промислом Божим, врятувала тебе від фатального кроку. Ти пішов просити милостиню й став жити милостинею. І ось ти запитуєш, чи не порушуєш цим закон Божий.
Підбадьорся, сину людський! Господь заповів: Не вкради!*, але не сказав: “Не проси!”. Прохання без крайньої потреби — крадіжка, але прохання у твоєму випадку не робить тебе злодієм. Воєвода імператора Юстиніана31, славний Веліазар, на старість залишився в убогості, сліпим і самотнім. Сидів він біля міських воріт і просив на хліб. Як християнин він і подумати не міг про самогубство. Бо, наскільки життя прекрасніше смерті, настільки жебрак кращий від самогубця.
Ти говориш, тебе мучить сором і туга висушила тобі кості. Стоїш ночами перед твоєю колишньою кав’ярнею й просиш милостиню у відвідувачів. Згадуєш, що недавно був її хазяїном, а тепер не смієш увійти, навіть як гість. Очі твої почервоніли від сліз.
Утішся, добра людино! Поруч з тобою Ангели Божі. Навіщо оплакувати кав’ярню? Чи чув ти про якийсь ресторан на окраїні Белграда, що називався “Чий би не був, не його буде”. Воістину, той хто написав ці слова, був філософом. Бо правдиві вони для всіх ресторанів, всіх будинків і палаців на світі. Чиї б не були, не їх будуть.
Що ти втратив? Те, що не було твоїм, коли ти народився, не твоє й тепер. Був хазяїном, а став жебраком. Це не втрата. Втрата, коли хтось був людиною, а став звіром. А ти був людиною й залишився людиною. Ти підписав цінні папери якимсь “знатним” гостям, вони обдурили тебе, і ти позбувся кав’ярні. Зараз ти бачиш крізь вікно, як вони сміються, поки ти на вулиці обливаєшся крізь вікно, як вони сміються, поки ти на вулиці обливаєшся слізьми й згоряєш від сорому. Не бійся, є правда Божа. Вони ще відповідатимуть за своє беззаконня. І, якщо вони зважаться на самогубство, хто знає, чи дозволить Господь їхнім матерям з’явитися з іншого світу й втримати їх від злочину. Не заздри їхньому щастю, бо ти не знаєш їхнього кінця. Один давньогрецький мудрець сказав: “Нікого не називай щасливим, поки не побачиш, як він буде помирати!”.
Тяжко тобі бути убогим? Але чи не всі ми вбогі? Чи не залежимо ми щодня й кожну мить від Того, Хто дає нам життя й усе для життя? У тебе зараз важлива місія — нагадувати про Бога й про душу і робити людей милостивими. Ти змушений жити в мовчанні, а виходить, заглибся у свою душу й молитовно розмовляй з Богом. Злидарське життя вимагає більшої мужності, ніж господарське. Золото випробовується у вогні, а люди, бажані Богу, — у горнилі приниження. Але ти вже показав себе героєм, перемігши чорні думки про самогубство. Ти переміг бісів розпачу. Після такої перемоги всяка інша буде легшою для тебе: Господь з тобою поруч.
Мир тобі й втіха від Господа.
Лист 51 ремісникові Симу М., якого мучить думка, що це життя — суд Божий Ти почув від когось, що наше життя вже є судом Божим і іншого не буде. Ця думка лягла на тебе тяжким тягарем, якого ти не можеш ні понести, ні скинути.
Уяви собі жорстоку людину, чиї злодіяння відомі всьому місту. Сусіди уникають її, обговорюючи між собою її злочини. Ніхто не ходить до неї в гості, ніхто не приймає у свій дім. Так судять її люди, так її карають. Але нарешті ця людина потрапляє під суд, і суд присуджує її до тюремного ув’язнення. І це останній, законний суд. Отже, ти бачиш два суди: один умовний і щоденний, інший законний і остаточний. Або ще простіше: наприклад, є недбайливий учень, якого протягом навчального року багаторазово карає вчитель, щоб виправити його, але наприкінці року виключає зі школи як невиправного.
Так і два суди Божі. Один умовний і тимчасовий. Назвемо його виховним судом Божим над людьми в школі земного життя. А інший Суд буде безсумнівним і остаточним. У Святому Письмі ми бачимо безліч прикладів такого суду. Праведного Мойсея Господь покарав за один гріх тим, що не дозволив йому ввійти в землю обітовану, у яку Мойсей сорок років вів свій народ*. Це тимчасовий і виховний суд Божий. Щоб бачили грішники й зі страхом говорили: “Якщо Господь такому праведникові не простив одного гріха, що ж Він зробить з нами, обтяженими багатьма й тяжкими гріхами?”. Але покарання Мойсея не було останнім і остаточним судом над ним, і воно не означає, що Мойсей не ввійде в Царство Небесне. Тобі відомо, що цей великий раб Божий з’явився разом зі святим пророком Іллею і розмовляв з Господом у момент Його Преображення. Це свідчить про те, що хоч і був він відкинутий Господом і не позбавлений вічного життя.
Виховне покарання, або виховний суд Божий, саме тому й служить, щоб люди виправилися й підготувалися до Царства Небесного. Або подивися на хворого у Віфезді. Тридцять вісім років лежав він розслабленим. Хвороба його була за гріхи його. Про це ясно сказав Господь після зцілення: не гріши більше, щоб не сталося з тобою щось гірше*. А що гірше могло бути, як не те, що на Страшному Суді Божому він за свої гріхи міг бути засуджений і виключений із Царства життя?
А про останній Суд, Страшний Суд Божий, про день, що “горить як вогонь”, ясно сказав наш Спаситель: сонце затьмариться, і місяць не дасть більше світла свого, і зірки спадуть із неба, і сили небесні похитнуться; тоді з’явиться знамення Сина Людського*, тоді з’явиться Господь у силі й славі судити по правді всіх живих і мертвих.
Тримайся цього вчення, яке не від людей, і скинь з себе тягар, що поклала на твою душу та людина-єретик.
Хай благословить тебе Господь миром і здоров’ям!
Лист 52 знову воїнові І., на підтвердження того, що сталося з ним Якщо ти, будучи невіруючим, відчув, як Всевишній входить у людське життя, як же це відчувають віруючі й воцерковлені?
Один відомий мешканець Бєлграда розповідав мені, як Господь врятував його від арешту. Зігнали нас, говорив він, у поліцейське управління й вишикували у дворі. Охоронці кесареві б’ють, знущаються, ображають. Кого? Синів косовських! Дітей князя Лазаря! Тих, кого хочуть інтернувати, штовхають, кричать: “Увійти до дільниці!”. Тим, кого відпускають: “У провулок!”, але тих, інших, була меншість. Я зі страхом стою й молюся про себе: “Господи, спаси мене!”. Підійшла моя черга. “Чим займаєшся?” — злобливо запитав мене солдат. “Господи, врятуй мене!” — останній раз прошепотів я й, не роздумуючи над відповіддю, сказав: “Пане, я тримаю хлібний магазин й годую своїм хлібом дітей”. Він кілька разів відганяв мене то вліво, то вправо, поки не крикнув: “У провулок!”.
Путі всемудрого Господа несповідимі, тисячі й тисячі шляхів захисту й порятунку в тих, хто Йому молиться: У страху перед Господом — надія тверда, і синам Своїм Він дає притулок*. Хіба не знаємо ми випадків, коли в гонителя затьмарюється зір і не бачить він того, кого шукає, щоб згубити? Або коли заблукає грабіжник і не знайде будинку, який ішов грабувати? Дружина якогось сербського офіцера свідчила про це. Вона дивилася, як ворожі солдати йдуть із будинку в будинок, грабують, ламають, ведуть людей у полон. Ось уже прийшли вони до сусідів... що робити? Покликала свекруху й дітей, і впали всі на коліна перед іконою святого Архангела Михаїла й у сльозах молилися. А солдати безчинствували в сусідів. Вийшли, ляснули двері. Ось, зараз увійдуть у її дім... Ось, ось... Не ввійшли, не дав Господь! Недарма молилися. Вийшовши від сусідів, вони минули будинок того офіцера й увійшли в інший. Відвело їх від дому, який зв’язаний молитвою з небом. Тобі треба було дістати кулю, щоб, залишившись живим, відчути присутність Божу. А великі святі й праведники відчували присутність Його навіть у порухах думки й серця. Намагайся й ти піднятися до такої духовної висоти, до такого тонкого пізнання шляхів Господніх, до такого живого відчуття Бога.
Мир тобі й вітання.
Лист 53 Марії Ж., на запитання про значення євангельської притчі про десять дів* П’ять дів мудрих і п’ять нерозумних. Читай: п’ять мудрих і п’ять нерозумних людських душ. Мудрі несли світильники й олію, нерозумні – тільки світильники.
Світильник символізує тіло, а олія — милість. Звідси походить слово “полієлей”, тобто багато милості. Полієлей відбувається на утрені, під час співу псалмів про велику Божу милість до обраного народу*, з повторенням слів: по віки вічні милість Його. Алілуя!
Мудрі діви, зберігши чистоту тілесну і душевну, зберегли й милість велику, милість до тих, хто був слабшим за них й не звільнився від гріха. Нерозумні, строго дотримуючись чистоти тілесної, немилостиво й холодно дивилися на інших, гордовито засуджуючи й презирливо відвертаючись від них. “Справедливо називаються вони нерозумними, – пише святий Ніл Синайський, – бо, звеличившись у трудному й ледь можливому – у дівоцтві, зневажили менше і легше”. Зневажили милість, жаль, прощення! Чисті, але порожні й темні світильники! Коли настане смерть і тіла зійдуть під землю, єлей милості повинен вести душу й освітлювати їй шлях до Вічної Батьківщини!
Того, хто залишився без цього єлею, поглине пітьма.
Ворота пітьми! Як пройти через ці вузькі ворота? Душа в страху й трепеті: навколо неї страшні тіні й примари, подібні до кошмарних снів, які мучать сплячого. Хто помилує? Хто простягне промінь світла? Господь помилує й милостивих, бо сказано: Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть*. Тих, хто був милостивий до творінь, і Творець помилує. Хіба це не втіха й істина? Хіба не погроза для немилостивих?
По сусідству із мною мешкала жінка похилого віку. Було відомо, що вона все життя зберігала тілесну чистоту, і було це похвально й благочестиво, але день у день вона обсипала отруйними стрілами тих, хто живе у шлюбі й в “гріху”. З ранку до вечора вона вихвалялася своїм дівоцтвом і паплюжила тих, хто жив, як їй здавалося, нечистим життям. Якийсь священик сказав у розмові про неї: “Якщо ви не знаєте, що таке нерозумна діва з євангельської притчі, ось вона!”. І дійсно, божевілля множиться, коли людина має тільки одну чесноту, а в іншому грішить. Так мандрівникові в мороці ночі пітьма здається більш темною, коли, подивившись на світло ліхтаря, він оглядається навколо. Премудрість полягає не в одній чесноті, але в їхньому суцвітті. Сказано: Премудрість побудувала собі будинок, і витесала сім стовпів до нього*. Та душа премудра, котра здобувала сім основних чеснот. Ця приповідка Христова має й глибоке духовне значення. Під п’ятьма нерозумними дівами варто розуміти зовнішніх п’ять відчуттів. Хто живе тільки тим, що бачить і відчуває, без контролю над почуттями й без розуму, той має божевільну душу. Коли смерть закриє свою завісу над такою душею, вона залишиться в повній темряві. А під п’ятьма розумними дівами маються на увазі п’ять внутрішніх відчуттів, які розумно контролюють зовнішні відчуття й володіють ними. Ці внутрішні відчуття в земному житті наповнюють душу світлом, яке залишається в ній і світить, коли смерть накидає покривало на відчуття зовнішні. Але чи зможеш ти збагнути це у твої роки? Згодом — неодмінно.
Мир тобі й здоров’я від Господа!
Лист 54 братам Радославу й Милосаву, на їхнє запитання про каміння, яке кричатиме** Коли Господь останній раз входив у Єрусалим, народ вийшов Йому назустріч. Безліч очей з подивом дивилося на Нього, і безліч уст вигукувала: осанна Синові Давидовому! Благословенний Цар Ізраїлів!*** Почувши це, фарисеї, сполотнівши від заздрості, сказали Йому, щоб Він заборонив народу вітати Його. Смиренний Господь відповів їм: якщо вони замовкнуть, каміння кричатиме. Зараз, через дев’ятнадцять сторіч після цієї події, ви запитуєте, що це за каміння і як камінь може кричати.
Хіба ви не читали, як через п’ять днів євреї дійсно замовкли, а камені закричали про те, що Христос — Син Божий? Коли у Велику П’ятницю Він помер на Хресті, земля затряслася й каміння розкололося. Каміння тріскалося й з гуркотом розпадалося. Це — мова каміння, крик каміння. Чи може бути мова виразнішою й крик страшнішим? Чи може бути свідчення про благословенного Царя, Який зійшов до людей і Якого безумці відкинули й умертвили, достовірнішим?
Інше каміння. Коли євреї замовкли, язичники вигукнули: “Осанна!”. Євреї дивилися на язичників як на мертве каміння. У духовному змісті вони дійсно були камінням, що не знало про єдиного живого Бога, поклонниками ідолів. Євреї замовкли про Сина Божого, і апостоли розійшлися по світі хрестити язичеські народи. І народи ці стали ожилими каменями, за словами апостола Петра: і самі, як живе каміння, збудуйте із себе дім духовний*. Як живе каміння, язичники почали славити Господа, поки євреї мовчали й побивали їх камінням.
Ще є каміння. Коли вуста євреїв замовкли, закричало каміння храму Соломонового. І донині кричить. Бо сповнилося пророцтво про цей храм: і каменя на камені не залишилося*. Гордості й слави Ізраїлевої, храму Соломона, сьогодні не існує. Збереглися тільки залишки стін, рівно стільки, щоб дочки й сини Ізраїлю могли щосуботи битися об них головою, в “стіну плачу”, із криком і риданням. Залишки цього каміння своїм мовчанням проголошують, що битва програна.
І ще є каміння. Євреї давно мовчать про Христа. Не радіють Йому, не славлять Його, не вигукують: “Осанна!”. Тому зневажений Бог знехтував їхнім єдиним храмом і його жертвами. Допустив його руйнування. Але сотні тисяч кам’яних храмів споруджені в усьому світі вославу Христа. І це каміння свідчить і кричить про те, про що євреї мовчать.
Є й інше каміння. До пори не кричить воно, але закричить наприкінці часів, перед Другим пришестям Господа. Прорік Прозірливий про кінець світу: і земля затрясеться, і сонце померкне, і місяць втратить своє сяйво, і зірки спадуть із неба*. Що є землею, місяцем і сонцем, як не каміння? На своїй мові, так, як уміє, це вогненне каміння закричить у призначений час. У той час, коли з’являться багато лжепророків, і помножиться беззаконня, і любов до Бога охолоне. Одним словом, коли християни замовкнуть вслід за євреями. Тоді тіла небесні, це вогненне каміння Боже, закричить на своїй мові, як воно вміє. І проголосить прихід Судді, як колись східна зірка сповістила про народження Спасителя.
Мир вам і здоров’я від Господа.
Лист 55 освіченій людині, яка дійшла висновку, що є “щось” Ти пишеш, що повинно зрештою “щось” бути. Кажеш, що читав книгу якогось великого астронома про зірки й тобі впало в око твердження цього відомого вченого: “В світі нічого не можна пояснити без Бога”. І це змусило тебе зробити висновок, що є “щось”.
Скажи, сину Лазарів: “Є Бог” — і радій! “Є щось”, — так говорять багато освічених людей. Але якщо до кінця життя перебудеш тільки зі словом “щось”, то й життя твоє залишиться нікчемним.
Одне миттєве передчуття, що видимий світ містить якусь велику таємницю, — це ще далеко не та животворна й плодоносна віра, яка освітлює наш шлях і вказує ціль.
Сказати, що “є щось”, — ще не значить побачити світло дня. Це значить, що мандрівник ледь помітив у нічному мороці розширеними своїми зіницями наближення світанку. А від нього до сходу сонця ще довгий шлях. Якби ти сказав: “Є Хтось”, зоря зарум’янилася б над обрієм твого життя.
Пізнай Творця свого, дорогий брате. Це важливіше за пізнання Його творінь. Не поповнюй товариство тих, про яких апостол говорив: і служили творінню замість Творця (Рим. 1:25
Пишу тобі це, повернувшись із похорону. В Охриді помер один благочестивий парубок. Обличчя його на смертному одрі було світлим, світлішим, ніж за життя. Жив з вірою й з вірою упокоївся. Зовсім молодий, але мудрий. А ти вже літній.
Мир тобі й милість від Господа.
Лист 56 книготорговцеві Світолику М., про нових єретиків Пишеш, що чув, як якісь люди на березі Дунаю проповідували народу нове й незвичайне вчення. Суть його зводиться до слів: “Чим гірше, тим краще”. Вони стверджують, що кінець світу вже на порозі. Стверджують, що передвіщені ознаки Другого передвіщені ознаки Другого пришестя Христового вже виявлені у світі. Це й землетруси, і війни, і безбожництво, порушення законів природи, розбрат між людьми й багато чого іншого. І на підставі цього вони вчать людей, що не слід протистояти злу у світі, щоб зло збільшилося й прискорився прихід Христа. Потрібно, твердять вони, радіти повстанням, війнам, кризі, повеням, посусі, голоду, сваркам сусідів, безбожництву, злочинам, безладдям, розпаду сімей, церковним небудовам, розвалу держав. Не потрібно виправляти це життя, не потрібно збирати те, що розпадається, але хай життя саме розпадеться, заіржавіє, наповниться отрутою й стане нестерпним. Все заради того, щоб спонукати Христа прийти скоріше й покласти всьому кінець. Одним словом, ми повинні активно сприяти загибелі світу, щоб змусити Христа знову прийти на землю. І без кінця повторюють: “Чим гірше, тим краще”.
Це нове вчення, вчителі якого називають себе новими адвентистами.
Я анітрішки не здивований, що людям спадають на думку такі помисли, але дивує мене те, що вони вважають себе вправі посилатися на Христа і Євангеліє. Бо як тільки хтось, відпавши від Церкви, починає самовільно тлумачити її вчення, йому неминуче спадають на думку найбожевільніші й найбезглуздіші думки, подібних до снів п’яниці. Як тільки хтось залишає човен, де Христос – Керманич, він опиняється в човні, яким править сатана.
Це “нове вчення” дуже нагадує єресь николаїтів, яка виникла в апостольські часи: добре, що ти ненавидиш діла Николаїтів, які Я також ненавиджу (Об. 2:6 2Пет. 3:9-10 1Тим. 6:14
Бачимо і ми багато ознак, пророкованих Господом Ісусом Христом, ми не сліпі, але це не дає нам право визначати день кінця світу й тим більше множити зло у світі. Бо із множенням зла множиться й кількість грішників, які гублять свої душі. А ми діти Божі й повинні бажати того ж, чого й Отець наш бажає, – спасіння всіх людей. Нехай море бушує й земля трясеться, хай зірки падають, ми повинні твердо стояти й без збентеження віддаватися благій волі Творця, бажаючи добра всім людським душам.
Мир тобі й радість від Господа.
Лист 57 Браніславу Н., на запитання про раптову смерть Пишеш, що часто чуєш розмови про раптову смерть. Кажуть, що вже якщо вона неминуча, то хай настане раптово й враз перерве життя. Краще так, ніж страждати від хвороби й змушувати страждати інших. Очікувана смерть страшніша за раптову. У вашому містечку машина на смерть збила жінку, її загибель дала привід до багатьох розмов. Хтось стверджує, що це краща смерть. Хтось так висловився про смерть: “Хай приходить, тільки хай не гризе!”. Після всього цього ти зважився написати й просиш пояснення.
Не слід бажати раптової смерті — варто бути готовим до неї, коли б вона не прийшла. Так учить Церква. Існує багато канонічних молитов, у яких ми просимо Господа зберегти нас від усяких бід, до яких прилічена й раптова смерть. Але Той, у Чиїй владі й життя, і смерть, діє за Своїм святим Промислом на користь кожній людській душі, чи забирає Він її з цього світу раптово, чи залишає до певного часу тут. Іноді Він дає раптову смерть грішникам, іноді — але рідше — і праведникам. У Старому Завіті ми читаємо, як Господь покарав раптовою смертю синів Аарона за самовільне служіння*, як покарав бунтівників проти Мойсея*; як Ананій і Сапфіра впали намертво за те, що збрехали апостолам**. Багато гонителів християн померли раптовою смертю; про це ми читаємо в житіях святих мучеників. Але іноді траплялося й праведникові вмерти раптовою смертю, хоча й дуже рідко. Так трапилося з Панасом Афонським32: коли він щось будував, упала стіна, і він з кількома ченцями загинув під камінням.
Посилаючи грішникам раптову смерть, Господь переслідує дві цілі: покарання грішника й повчання іншим. Як це відбулося після смерті Ананії й Сапфіри: великий страх напав на всю церкву і всіх, хто чув це***. А коли люди забагато покладаються на праведника й починають обожнювати його, як це було з Афанасієм Афонським, Господь забирає душу праведника раптово, щоб нагадати людям, що тільки Він — Бог і нема богів, крім Нього. У всіх же випадках раптової смерті урок для тих, хто залишається живим, простий, а саме: варто безперестанку готувати свої душі до швидкої розлуки із цим світом — покаянням, молитвою й милостинею.
Про відомого валаамського старця Микиту33 розповідають, що він дуже боявся раптової смерті й постійно молився, щоб Господь послав йому перед смертю довгу й тяжку хворобу, щоб, як він говорив, “терпінням хвороби вмилостивити праведного Суддю, Котрий, якщо захоче, зарахує моє терпіння замість добрих справ, яких у мене нема”. Хтось, лежачи на одрі хвороби, втішав своїх друзів словами: “Дев’ять місяців мучився я, щоб увійти в цей світ, хіба не повинен мучитися стільки ж, щоб піти з нього?”.
Воістину, передсмертна хвороба дуже важлива. Багатьом грішникам вона принесла вічне спасіння. І тисячі грішників пізнали Бога й свою власну душу тільки на одрі хвороби. А пізнавши ці дві великі реальності, якими зневажали все життя, гірко каялися й оплакували своє нерозумне життя, сповідалися й причащалися й, очистившись слізьми й Кров’ю Христовою, удостоїлися ввійти у світлі небесні Його чертоги. Отже, передсмертна хвороба дається по милості Божій. Не турбуйся про те, що наші близькі будуть страждати через нашу тяжку хворобу: ці страждання заради їхнього блага, вони будуть щедро винагороджені від Творця нашого.
Мир тобі й благословення Боже.
Лист 58 черниці Варварі в Єрусалим, про три одежі Христові Ти запитувала мене про три одежі Христа: про ту, в яку був одягнений Господь протягом Свого земного служіння, і про ті, в які Його двічі перевдягали за декілька годин до страти у Велику П’ятницю. Чому Ірод одягнув Його в білі одежі? Чому Пілат одягнув Його в багряницю? Чому виконавці страти одягли Христа в Його власні одежі?
Усе, що відбувалося в земному житті Христа, наповнено глибоким змістом, все відкриває ту або іншу істину, все служить повчанню людей. Одні повчання безпосередні й зрозумілі, інші таємничі й образні й вимагають тлумачення. Переодягання Христа в три різні одежі відносяться до останнього типу наставлянь.
Багряниця — пурпурні одежі — це одяг римських царів. Коли Господь говорив перед Пілатом про Царство Своє, котре не від світу цього, Його слова здалися матеріалістично мислячому римському чиновникові божевіллям і наругою над царським достоїнством. Тому воїни Пілата й одягли Його в багряницю, певна річ в найдешевшу, щоб Його як самозванця піддати нарузі. Але вже сам пурпурний, царський колір Його одежі свідчив про те, що Христос — воістину Цар. Люди Пілата, хай на сміх, оголосили Його Тим, Ким Він був у дійсності. Ніхто з них і подумати не міг, що Царство Христове успадковують і Римське, і всі інші царства світу.
Нечистий цар Ірод очікував, що Христос сотворить перед ним чудо, але не чуда милосердя й людинолюбства очікував він, а чуда ярмаркового, на потіху цікавим. Перед ним же в цей час було найбільше на світі чудо — безгрішна й чиста Людина. Повна протилежність йому самому, осквернителеві роду й убивці святого пророка Йоана, Хрестителя Господнього. Я думаю, що цей нечистий нащадок Ісава був здатен повірити в будь-яке чудо світу, але ніколи — у чудо чистоти й безгрішності Людини. А перед ним було саме це найбільше й неймовірне чудо. Однак бездушний і нечистий не міг побачити його. Як Пілат, занурений у брехні ідолопоклонства, дивлячись в обличчя Істині, не міг побачити істини, так і осліплений чорними струпами гріха Ірод, дивлячись в обличчя Безвинності, не міг бачити безвинність. Обманувшись у своїх очікуваннях, Ірод нарядив Христа в білі одежі. Алеструпами гріха Ірод, дивлячись в обличчя Безвинності, не міг бачити безвинність. Обманувшись у своїх очікуваннях, Ірод нарядив Христа в білі одежі. Але білий колір – символ чистоти й безвинності. Ти читала, що Ангели Божі, чисті і безгрішні, з’являлись в білих одіяннях (див.: Йн. 20, 12). Отже, окаянний Ірод, що причислив Христа до подібного до себе й багатьох інших грішників, одягнув Його в білі одежі. І так само як воїни Пілата з насмішкою визнали Господа Царем, так і Ірод визнав Його Людиною безвинності. Тобто і в першому, і в другому випадках Христос був визнаний і оголошений Своїми недругами, нехай мимоволі й несвідомо, Тим, Ким Він у дійсності був.
Нарешті, перед розп’яттям одягли Господа в Його власні одежі. Це ті одежі, які Йому виткала Його Свята Мати Богородиця. Та риза, у якій Він ходив по землі й про яку воїни на Голгофі кидали жереб*.
Чи не бачиш у всім цьому велике повчання для нас? Люди згідно з власними уявленнями виносять про нас добре або недобре судження, за власними уявленнями засуджують або хвалять. Чи не нагадують ці оцінки різні одежі? Нас одягають то в ризи мудреця, то в блазнівське руб’я. То наряджають у порфіру подвигу, то покривають лахміттям ледарства. І всі ці одежі змінюються зі швидкістю мінливості й нестійкості людського суду. Але, зрештою, у смертний час, кожен з нас з’явиться у своєму істинному світлі й у своїх власних одежах.
Мир тобі, чесна сестро, і Боже благословення.
Лист 59 американцеві Джону Девісу, якого лякає примноження роду людського Тебе турбує питання, чим будуть харчуватися люди, коли вони заповнять всю землю. Дивне й зайве занепокоєння. Чи цієї турботи навчав нас Господь наш Ісус Христос? Навпаки, Він звільнив нас від цієї турботи. Він заповів нам і про день завтрашній не піклуватися, а тим більше про майбутні сторіччя. Не турбуйтеся про завтрашній день, тому що Він сам подбає про вас**.
Звичайно, що той, хто забуває про Бога, бере на себе Божі турботи. Але немічні людські плечі не можуть нести Його турбот. Чи відома Вам грецька легенда про Атланта, що повстав проти богів і хотів понести землю на своїх плечах, але, коли вага земна ледь не роздавила його, покаявся й повернув землю богам? Чи хочете Ви стати новим Атлантом, повторивши помилку стародавнього героя?
Звідки Ваше побоювання, що людський рід коли-небудь настільки примножиться, що земля буде не в силі прогодувати його? Таке могло б відбутися вже зараз, могло б трапитися не один раз від створення світу, якби Господь не піклувався про нього. Якщо Ви настільки вірите своєму розрахунку й калькулятору, порахуйте й переконаєтеся, що вже від Адама й до перших фараонів єгипетських люди могли б наповнити землю, як сарана – поле. Уже тоді люди могли заселити всі землі й острови нашої планети. Але цього не відбулося. Це свідчить про те, що світ розвивається за логікою, яка непідвладна ні нашим розрахункам, ні нашим калькуляторам. Самі говорите, що якби чисельність населення Бразилії не росла так швидко, вона могла б прогодувати всю Європу й Америку. Але додайте до того: що було б, якби населення в ній збільшилося настільки, що вже не вистачало б зерна для експорту?
Дивна Ваша турбота. Хто винагородить Вас за неї, якщо народи Бразилії, Америки і Європи не примножаться так, як Вам здається? Мене турбує й інше: хто винагородить Вас за турботи про те, що може трапитися через сто років і швидше за все не трапиться? Хіба голод приходив від надлишку людей? Хіба Ви не читали в Біблії про сім неврожайних років в Єгипті у часи праведного Йосипа?* Голод настав від неврожаю, а не від перенаселення. А неврожай у Єгипті допустив Той, у Чиїй владі давати або не давати – залежно від праведності або неправедності людей. Голод був і в Палестині в період праотця Якова**, але знову не від перенаселення, тому що Яків зі своїми синами володів половиною Палестини.
Тому заспокойтеся й не мучте себе турботою про хліб для тих, хто ще не народився. Якщо ж Ви бажаєте турбуватися про майбутні долі людей, тоді потурбуйтеся про те, якими будуть самі люди, а не про те, що вони будуть або не будуть мати. Запевняю Вас, що, якщо нащадки Ваші будуть шукати насамперед Царства Божого й правди Його, ні дня без хліба не залишаться, навіть якщо буде їх, як піску в морі.
Мир Вам і вітання.
Лист 60 Мелентію Д., на питання, що означають слова “вічная пам’ять” Тебе мучить те, що ти не розумієш значення цих слів, які стільки разів чув і сам часто вимовляв над покійними. Добре робиш, що запитуєш: чим краще людина знає нашу споконвічну й добру православну віру, тим більше любить її. “Вічная пам’ять” — вічний спогад про людину. Одного разу я чув, як хтось у прощальному слові над померлим вигукнув: “Вічна тобі пам’ять на цій землі!”. Я був здивований таким невірним тлумаченням нашої віри. Чи може бути що-небудь вічне на землі, де все минуще, де всі ми гості? Справді, незначного блага ми хочемо покійному, якщо бажаємо вічної пам’яті про нього у світі, який сам наближається до кінця. Але, навіть якщо пам’ять про когось буде жити на землі до кінця віків, що йому від того, якщо він буде забутий небесами?
Правильно думати, що ми бажаємо покійному вічної пам’яті у вічності, у житті вічному й у Царстві Божому. У цьому закладений зміст слів “вічная пам’ять”.
Одного разу похвалилися учні Христові Вчителеві своєму, говорячи: Господи! і біси коряться нам в ім’я Твоє. Господь же відповів їм на це: радуйтеся тому, що імена ваші записані на небесах*, тобто тому, що їх знають, пам’ятають і поминають у Небесному Царстві світла й життя.
У Святому Письмі часто говориться, що імена праведних будуть записані в Книгу живих, а імена грішників будуть стерті й забуті. З притчі про багача й Лазаря ми знаємо, що Господь Своїми пречистими вустами називає ім’я Лазаря, ім’я ж несправедливого багатія замовчує*. Виходить, Лазар увійшов у Царство Небесне й знайшов вічне життя й вічну пам’ять, а грішний багатій втратив життя, і Царство, і ім’я.
У божественній науці ім’я іноді ототожнюється із самою людиною. В Одкровенні говориться: відбувся великий землетрус, і загинуло сім тисяч імен людських (порівн.: Об. 11:13
Хто бажає безсмертного поминання у вічності, той євангельського духу шукає. Хто хоче своєму імені безсмертя на землі, той марнославиться. Знай, що багато хто з тих, хто нечутно й непомітно пройшов по цьому життю, знайшли безсмертя іменам своїм у тому світі, який вище смерті й перемін. Подумай про це, брате Мелентію, і Господь ще багато чого відкриє тобі. А коли почуєш про мою смерть, тихо помолись: “Вічная йому пам’ять”.
Миру тобі й здоров’я від Господа.
Лист 61 афонському ченцеві, про Захисницю Святої Гори Про що печалитеся, святогорці? Про що вболівають ваші душі? Люди вас пригноблюють? Подивіться на сосни афонські, високі, прямі й гладкі, а як стиснуті вони камінням!
Вам відома істина, а істина дарує внутрішню свободу. А від істини й свободи приходить у душу мир. А мир у душі — джерело радості. Ви сторіччями були носіями радості й сівачами втіхи народу балканському. Невже ж зараз шукаєте радості й розради від нас, що живуть у тенетах світу цього? Увесь світ не може дати й дещиці тієї розради, яку дає вам безсмертна Цариця ваша, Перша Дочка Царська. Всі імена численних Її ікон говорять про розраду й радість.
Знаєте, що Господь напророкував апостолам: у світі страждатимете*. А ким були апостоли, якщо не блукачами-подвижниками? Увесь світ був для них монастирем. У цьому величезному монастирі кожен з них мав свою келію, у яку світ з усіма його спокусами й смутами не мав доступу. У глибині своїх сердець, як у келіях замкнених, зберігали вони істину й свободу, тишу й радість. У тих таємних келіях душі їхні зустрічалися з Животворним Духом Божим. Тому й могли вони безстрашно протистояти похмурій спокусі світу й, подібно до світлих променів, сяяти істиною й радістю. А ви на Святій Горі — немов у тихій гавані бурхливого світу. Хай навіть ви не залишаєте своїх келій, але світло вашої істини й аромати молитов поширюються по всьому світі. З’єднані ви зі скелею, що Святою Горою називається, як стовпники зі стовпом, і воістину всі ви стовпники. Якщо бурі світські б’ються іноді об Стовп ваш, хіба збоїтеся? Подивіться, як білі хвилі афонські з ревінням розбиваються об гору Афонську й, розсипавшись, відбігають назад. Так і немічні хвилі світської злості захльостують ваші святі обителі, але, розбиті й осоромлені, повертаються у своє русло. Своїм потужним жезлом зустрічає їх Одигітрія. Коли люди пригноблюють і тривожать вас, ви не на людей дивіться, а на Неї, Пречисту Переможницю. Вона зуміє розрахуватися з ворогами держави Своєї й Свого надбання.
Чи читали Ви, як Вона за давніх часів грізно страчувала загарбників Святої Гори? Згадаєте, як, ніби турботлива ластівка, яка захищає своїх пташенят, покривала Вона вас покровом Своїм у роки світової війни. Хіба люди — такі страшні вороги, щоб ви боялися їх? Порох і попіл, у порівнянні з духами злоби піднебесної, з якими ви, міцно препоясані, кожного дня боретеся. І якщо ваша Владичиця спасає вас від лютих бісів, які ні на мить не засинають, хіба не захистить Вона вас від незначної людської злоби? Про вас думав пророк, коли сказав: ведуть Її до царя і діви разом з Нею*. Вона Перша Дочка Царська, а душі ваші — діви, що за Нею ви слідуєте до престолу Царя царів. Її рука веде вас, Її риза покриває вас, Її очі дивляться на вас, Її любов зігріває, Її приклад зміцнює.
Блаженні ви, що невтомно прославляєте Господа! Блаженні ви, обрані громадяни держави Богородиці! Жодного податку Вона не збирає з вас, але чекає в дар три золотники найчистішого золота. Перший золотник — чистота непорочна. Другий — непорочна смиренність. Третій — послух непорочний. За три ці незаймані дари Вона обіцяє піднести вас із вашої земної Гори Святої на Святу Гору небесну. Про що ж тоді печалитеся, святогорці? Про що вболівають душі ваші?
Благословення від Господа й спасіння.
Лист 62 сербській жінці, яка запитує, чому росіяни особливо пошановують Богородицю А хіба серби не пошановують? А греки, а болгари, а румуни? Найбільша кількість наших царських задушбин (благочестиві сербські князі й царі будували за своє життя монастирі й церкви — задушбини, тобто за душу, за спасіння душі. — Перекл.) присвячено Богородиці. Хиландар, приклад багатьом задушбинам і перлина дорогоцінна серед них, прославляє введення Її в храм. Святий Сава присвятив Хиландар Божій Матері. Чи була ти в приморській Савині (монастир на узбережжі Чорногорії. — Перекл.) і чи бачила ікону Пресвятої Діви, всю прикрашену золотим намистом, сережками й підвісками? Стільки і таких дорогоцінних нагород не знав жоден воєвода! Це особливе визнання за те, що Вона воює проти зла у світі й перемагає його. Так приморські жителі прикрашали Її, Захисницю свою, в підступній морській безодні. Чи була ти, дочко сербська, у Чайничі, нічим іншим, крім імені Богородиці, невідомім? Ікона Її чудотворна, яка в Чайничі, славиться по всій Боснії й Герцеговині й у далеких країнах. Якби ти бачила перед Чайницькою іконою шанування й замилування, покаянне зітхання й вдячне величання Божої Матері тисячами прочан! Якби ти чула надзвичайні повісті про Її дари й милості, які Вона людям посилає! Але почуєш ти безліч подібних повістей і в Печі, і в Охриді, і в Приліпі – по всіх Балканах, від моря до моря. Зі всіх молитов, що звучать із вуст сербських, чи не частіше за інших молитви “Допоможи, Боже” і “Богородиці”? Вшановування Богородиці жило в душах славних представників народу. Коли вмирав наш найбільший поет, владика Раде34, він попросив принести йому ікону Пресвятої Богородиці із Цетинського монастиря. Заплакав перед нею й, приклавшись до неї, вигукнув: “Пресвята Богородице, спаси мене!”.
А тому, що наші російські брати особливо вшановують Богородицю, думаю, є й особливі причини, крім наших спільних, а саме: росіяни багаторазово діставали від Неї допомогу в часи найбільш доленосних державних і церковних подій. Коли язичеські руські князі Аскольд і Коли язичеські руські князі Аскольд і Дир вирушили в похід на Царгород, вони не тільки не змогли зруйнувати його, але навіть прийняли хрещення. Царгородські християни молилися за спасіння міста; патріарх Фотій35 виніс ікону Богородиці, і хресним ходом народ направився з нею до моря. Раптом море розбушувалося й потопило всі руські кораблі. Аскольд і Дир ледь добралися до берега й, дізнавшись про причину бурі й свого порятунку, прийняли хрещення й повернулися на Русь християнами. Коли зводилася Києво-Печерська Лавра, колиска християнства Русі, Богородиця явила Свою чудесну допомогу при будівництві монастиря й при написанні для нього ікон.
Володимирська ікона Божої Матері прославляється тричі на рік. Три свята присвячені їй на відзначення трьох великих перемог, здобутих росіянами над татарським військом. При остаточному звільненні Русі від татар цар Йоан III із Володимирською іконою вирушив назустріч ворогу. На ріці Угрі кілька місяців стояли два війська одне проти одного. Просто стояли, без битви. Нарешті, коли росіяни підняли ікону догори й заспівали величання Богородиці, татари розвернулися й втекли. Російська перемога була здобута без єдиної краплі крові, заступництвом Пресвятої Володарки. Ці й інші видатні події, у яких участь Богородиці була вирішальною, глибоко запам’яталися в душі російського народу. І почуття подяки передається з покоління в покоління.
Мир тобі й милість від Господа.
Лист 63 художникові Павлу І., на запитання про те, як впізнати православну ікону Пресвятої Богородиці До свого листа ти приклав фотографію картини, яка поширюється в народі під ім’ям Пресвятої Богородиці. На картині зображена молода весела жінка, з розпущеним волоссям до плечей, з повним обличчям, яскравими вустами, у строкатій одежі. Без дитини на руках. Ти й сам зрозумів, що це не православне зображення, але запитуєш, як людина може відразу впізнати православне зображення Богородиці.
Одним з найважливіших знаків, що відрізняють православну ікону Богородиці, служать три зірки: одна над Її чолом, друга на правому плечі, третя на лівому. Три зірки символізують невинність Пресвятої Діви до різдва Христового, у момент різдва й після різдва.
Потім — кольори Її убрання. Як правило, у Її одіянні переважають три кольори: золотий, червоний і голубий. Золотий колір символізує безсмертя, червоний — мучеництво, славу й панування, голубий — небеса; все разом це означає, що, наряджена безсмертною славою на небесах, Вона свого часу була Рабою Божою і Страждальницею на землі.
Лик Пресвятої Богородиці на православних іконах ніколи не зображується повним або округлим, але завжди подовженим і тонким. Очі великі й замислені. Тихий смуток, готовий до втішної посмішки. Сум за скорботи світу, а посмішка — надія на Господа Утішителя. Але й смуток, і посмішка стримані, лише вгадуються, все стримано й підпорядковане духу. Це лик Переможниці, Яка пережила всю гіркоту страждань і болю, Котра тепер може допомогти всім, хто бореться зі стражданням і болем. Волосся завжди прибране повністю. Про це обличчя не можна сказати, що воно гарне по-людськи. Воно відхиляє всяку думку про тілесність. Воно випромінює небесну сказати, що воно гарне по-людськи. Воно відхиляє всяку думку про тілесність. Воно випромінює небесну красу, яка виявляє себе тільки у святості. Воно навертає думки того, хто дивиться на нього, до піднесеної реальності й краси душі.
Голова Богородиці м’яко схиляється до Богодитини Христа, Якого Вона тримає на грудях. Цей м’який нахил символізує Її покірність волі Божій у всьому, яка виражена у відповіді благовіснику Архангелові Гавриїлу: ось Я, Раба Господня; хай буде зі Мною по слову твоєму*; а також означає визнання Нею Того, Кого Вона тримає на руках, більшим за Себе.
На православних іконах дуже рідко бачимо Богородицю без Дитини Христа. У цих випадках Вона зображується як Страждальниця, біля підніжжя Хреста, зі схрещеними руками й схиленою головою, іноді із символічними мечами, які простромлюють Її серце. Але саме серце не зображується ніколи. Найбільше ж поширені Її ікони з Богодитиною на руках. Вона явилася в світ заради Сина. Її місія була присвячена Синові. Хай ніхто й ніколи не побачить у Ній жінку, але завжди тільки Матір. Вона являє найпіднесеніше, чисте й святе материнство від початку до кінця віків. Вона — Мати Господа нашого Ісуса Христа, але Вона й наша Мати, Утішителька й швидка Помічниця. Хай і тобі завжди буде Вона розрадою й допомогою.
Лист 64 вчительці, про явлення Божої Матері Пишете мені із захопленням, що Вам явилася Божа Матір і тепер Ви твердо вступили на шлях віри.
Ваша дочка лежала у тяжкій пропасниці. Ви зібрали лікарів. Вони, оглянувши дівчинку, вийшли в іншу кімнату для наради. Ви із завмиранням серця прислухалися до їхньої розмови. Один з них сказав, що можна було б її врятувати, якби дівчинка добре пропотіла. Інші вважали, що вже пізно. Ви в розпуці заламували руки й плакали. Над дитячим ліжечком висіла ікона Пресвятої Богородиці. Раніше Ви дивилися на ікону скоріше як на прикрасу, ніж як на життєву необхідність. У цю чорну мить Ви впали перед іконою на коліна й, задихаючись від сліз, заволали до Богородиці: “О Пресвята Богородице, Ти бачиш моє горе. Ти знаєш, Матір над матерями, що значить мати єдине дитя й втратити його. І Ти бачила Свого Первістка в хресних муках. Благаю Тебе, помилуй мене, грішну, і допоможи. На Тебе одну зараз сподіваюся, на людську допомогу нема більше надії. Увесь світ не може мені допомогти. Тільки Ти, золота Богородице, можеш, якщо захочеш. Скількох скорбних матерів Ти утішила! І мене утіш, о Свята Пречиста!”. Після довгої молитви й сліз Ви глянули на ікону й побачили сльози на очах Богородиці. Після цього Ви підійшли до своєї дочки й – чудо: вона вся була вкрита краплями поту. На ранок вона підвелася й поїла, а незабаром зовсім одужала.
Слава Пресвятій Богородиці! Спасибі й Вам за це свідчення. Ваша віра заснована на досвіді, а не на свавільних міркуваннях і теоріях. І мені дуже дорогоцінне пережите Вами. У нас минулої зими стався подібний випадок. Тяжко занедужала дочка бідної вдови. Місяць вона не приходила до тями, не вимовила жодного слова. приходила до тями, не вимовила жодного слова. Надії вже не було, і, убита горем, мати почала позичати гроші на похорон. Одного разу ввечері сиділа вона біля постелі дочки й тихо плакала. Раптом дівчинка розплющила очі й сказала: “Не плач, мамо; відвези мене завтра до Калиште, і я видужаю, так мені сказала моя Небесна Мама, Вона зараз тут зі мною!”. Вражена, мати затрепетала. Наступного дня вона відвезла дитину в монастир Пресвятої Богородиці в Калиште, і дівчинка повернулася додому здоровою.
Але хіба тільки два таких випадки чи три, чи десять? Нема рахунку явленням і випадкам допомоги Пресвятої Богородиці. Святий Серафим Саровський визнавав, що Богородиця Сама являлася йому шість разів протягом його життя. А якби весь безмовний народ, який вважає ці небесні явища дорогоцінною тайною своєю, якби він відкрив уста й повідав все, чому був свідком, земля сповнилася б подиву. Повірте, коли людина приходить до пізнання дії й проявів небесного світу в нашому земному житті, вона відчуває, що ввійшла у безмежне й незбагненне царство чудесної дійсності. У це царство, невидиме для тілесних очей, наша душа може увійти тільки із запаленим смолоскипом любові й віри, за чудесними словах апостола Павла: хай дасть вам вірою вселитися Христові в серця ваші, щоб ви, укорінені й утверджені в любові, могли осягнути з усіма святими, що широта й довгота, глибина й висота*. А Ви дякуйте Богу й Богородиці за те, що відкрили Вам духовний зір, не засліпіть його гріхом і недбальством.
Хай допоможе Вам Господь у всьому.
Лист 65 чиновникові Йоану Ю., про три великі речі Ви задаєте мені три питання:
1. Яка найвеличніша думка гідна людини?
2. Яка найбільша турбота гідна людини?
3. Яке найбільше очікування гідне людини?
Думка про Промисел Божий у людському житті — найвеличніша думка, гідна людини.
Турбота про спасіння душі — найвеличніша турбота, гідна людини.
Чекання смерті — найвеличніше очікування, гідне людини.
Як треба думати про Промисел Божий у людському житті? За мірило потрібно взяти моральний закон Божий, по ньому звіряти все, що відбувається в житті оточуючих нас людей. Найважливіше — досліджувати моральні причини всього, що відбувається з кимось із ваших близьких. Це не завжди легко, бо причини іноді бувають приховані в минулому батьків. Християнська сповідь заснована на відкритті цих причин. Псалмоспівець говорить Богові: я над Твоїми заповідями буду роздумувати*. Як я люблю закон Твій, Господи**! Бо на заповідях Божих засноване все, що відбувається з дітьми Адама. І закон Божий — світло, яке освітлює все, що з нами трапляється.
Як потрібно дбати про спасіння душі? Щоб не перелічувати мені тут, читайте Євангеліє й запитайте Церкву. Нема у світі скарбу, дорогоціннішого за душу людську. І саме цей скарб мусимо спасти від погибелі й смерті. Все інше, що не є людиною, але є людське, що людина цінує й береже, неминуче гине й вмирає. Людська душа в очах Божих дорогоцінніша за весь матеріальний світ, за словом Христа: яка вам користь, якщо весь світ завоюєте, а душу власну погубите*** . Не може бути, отже, турботи, більш достойної людини, ніж турбота про спасіння душі.
Як потрібно очікувати смерть? Так само, як воїн перед битвою. Або як учень, який ретельно готується до уроку, очікуючи, що вчитель щохвилини може викликати його. Про очікування смертної години нагадує нам Господь у притчі про легковажного багатія, котрий будував нові комори й готувався до довгого земного благоденства, але раптом почув: у цю ніч душу твою візьмуть у тебе, чиїм буде скарб твій?****
Чому думка про Промисел Божий у долях людей — найвеличніша думка, гідна людини? Тому, що вона приносить людині мудрість і блаженство.
Чому турбота про спасіння душі — найвеличніша турбота, гідна людини? Тому, що душа — найбільший скарб на землі, а найбільший скарб потребує й найбільшої турботи.
Чому очікування смерті — найвеличніше чекання, гідне людини? Тому, що воно очищає совість і примушує людину до всякого добра. Коли якусь благочестиву й добру людину запитали, що в її житті найбільше примушувало її до праці й гідності, вона відповіла: смерть.
Цих трьох речей ми не помітимо в житті тварин. Вони властиві тільки людині, і не просто людині, а вищому її типу. Все інше об’єднує людину з твариною.
Від Бога вам мир і благословення.
Лист 66 пенсіонерці, яка нарікає на моду Ви пишете, що Вам і трьом Вашим дочкам цілком вистачало б пенсії, яку Ви отримуєте як удова офіцера. Але “мода забирає все”. Дочки перестали Вас слухатися й визнають тільки суворий диктат моди. Поради, прохання, пояснення — все даремно, на все одна відповідь: “Ти нічого не розумієш, мамо, це культура, освіченість, смак. Чому ми повинні бути не як усі?”. І щовесни й щоосені вимагають нових модних суконь. А в домі злидні. Давно не було ремонту, меблі постаріли, посуд потріскався, постільна білизна перетворилася в лахміття. Живете впроголодь, якщо пообідаєте, вечеряти нема чим. Не вистачає грошей на необхідне, але на модний одяг, на вихід повинні бути. На жаль, мода й вулиця позбавили Вас авторитету в домі. Запитуєте, що Вам робити.
У Македонії кожен сказав би Вам: моліться Богові, щоб Він очистив душі чад Ваших. Давайте поради з молитвою. Хай насміхаються, а Ви своє говоріть. Рано чи пізно істина принесе свої плоди. Господь все чує, і у свій час Він повторить дочкам Ваші уроки, але вже більш суворо. Бо і Святе Письмо, і наш досвід нам свідчать, що Господь ніщо не карає так суворо, як нешанування батьків.
Пояснюйте дочкам, що модного одягу вимагають не культура й освіченість, а торгівля. Ті, хто видумує моду й нав’язує її легковірному світові, думають винятково про гроші. При своєму торговельному ремеслі вони думають про культуру й освіченість не більше, ніж жаба про зірки. Це звичайні ринкові хижаки, які лукавством виманюють у людей гроші. У них свої агенції — дизайнери, художники й досвідчені знавці людських пристрастей. За гроші вони видумують все нові й нові фасони одягу, до виснаження вони працюють над новими моделями й починають нав’язувати жінкам такий одяг, який виходить за межі пристойності й моральності. Але хіба є їм діло до моралі, дівочої соромливості, людської душі, здоров’я нації і мізерних материнських пенсій? Гроші й тільки гроші – ось девіз і мета творців модних виробів, торговців і їхніх агентів.
Ще скажіть Вашим дочкам, що ці архіторговці модою під ім’ям культури й освіченості, краси й естетики рекламують свої винаходи, думаючи тільки про прибуток і посміюючись у кулак. Ці слова, які колись вимовлялися з повагою, служать їм тепер просто барвистим торговельним ярликом для продажу товару.
Колись європейські царські двори служили зразком красивого одягу, при цьому вони насамперед піклувалися про те, що у вустах Ваших дочок звучить як марнослів’я, – про культуру, красу й смак. Але сьогодні, на жаль, і королівські, і князівські двори підкорилися модній тиранії, яку нав’язують торгаші. Ці гарні панські шати ще можна іноді побачити на деяких благочестивих людях, особливо в Македонії й Чорногорії. Якась американка, викладач, недавно відвідала Цетині, і вона мені розповідала, що якесь жіноче товариство запросило її на чай. Чорногорки прийшли у своїх прекрасних народних костюмах, а американка – у своєму модному платті. “Мені було дуже соромно за саму себе: я виглядала, як циганка серед цариць!” — говорила вона.
Ще ви можете прочитати Вашим дочкам застереження пророка Ісаї єврейським модницям: І сказав Господь: за те, що дочки сіонські гордовиті й ходять, піднявши шию й зваблюючи поглядами, і ходять величавою ходою й побрязкують ланцюжками на ногах ,– оголить Господь тім’я дочок сіонських й відкриє Господь срамоту їхню; і в той день відніме Господь гарні ланцюжки на ногах і зірочки, і півмісяці, серги, і намиста, й опахала, запонки і зап’ястя та пояси, і посудинки з парфумами, і амулети чарівні, персні й каблучки до носа, верхній одяг і нижній, і хустки, і гаманці, світлі тонкі опанчі і пов’язки, і покривала. І буде замість пахощів сморід, і замість пояса буде мотузка, і замість завитого волосся – проплішина, і замість широкої опанчі – вузький мішок, замість краси – тавро. Чоловіки твої впадуть від меча, і хоробрі твої – на війні. І будуть зітхати і плакати… (Іс. 3:16-25
Від Господа мир Вам і здоров’я.
Лист 67 Братству святого пророка Іллі, про сіяча куколю* Ви мені пишете, що до вас прийшов молодий парубок з якоюсь новою вірою. Він заперечує все: Церкву, святих, ікони, хрести, Хресні Слави, а особливо він ополчився проти Богородиці. Ходить із дому в дім, із крамниці в крамницю, безкоштовно роздає книги й газети, в яких написано все, що він проповідує, — хула на православну віру. Каже, що приїхав з Америки, щоб просвіщати вас. Ще стверджує, що всі американці вірять так, як він. Про те, яку секту представляє, мовчить; у тому, що він сектант, ви переконалися самі.
Щоб не говорити мені, брати, нехай апостол вам скаже. Святий апостол Петро називає таких фальшивими вчителями й пророкує їхню появу у світі: будуть учителі ложні, які введуть пагубні єресі, викличуть самі на себе пагубні єресі, викличуть самі на себе скору погибель (2Пет. 2:1
А від себе скажу вам, брати: брехливі слова його про віру американців. Неправда – те ж саме, що й кукіль, а він сівач куколю. І в Америці є Православна Церква, багато храмів, священики і єпископи. Це наші православні брати по вірі: росіяни, серби, болгари, румуни, сирійці. Колись обтяжені болісним тягарем тяжкої праці, а зараз ще більш болісним — безробіттям, вони зберегли свою віру й свої душі від таких сівачів. Тоді, зазнавши невдачі в Америці, сектанти направили своїх агентів на Балкани, щоб своїми окаянними грошима й безкоштовними книгами купувати наші душі. Не продалися ми туркам, невже продамося американським крамарям? Не в нашому звичаї продавати віру за юшку.
Ми більш як тисячу років йдемо по життю із православною вірою, ми пролили за неї кров: вона дарувала нам дух. Наші святі живі й понині виявляють себе в численних знаменнях і чудесах. Подібно до того як сила електрики струменіє по проводах, так і сила Божа струменіє до нас через святих Його. То Отець бажає прославити дітей Своїх і виявляє силу Свою через них. Силу й допомогу угодників Божих відчули не тільки ми, християни, але й наші балканські мусульмани. Мусульмани визнають силу нашої віри, але не визнають нашу силу віри. Апостол Павло пише Тимофію, що, маючи вигляд благочестя, від віри відступили. І радить Тимофію: від цих ухиляйся*. Ми ж трималися й тримаємося Книги, тобто Священного Писання, і сили, тобто знамень і чудес Божих, проявлених через святих, ікони, Хрест, молитви й Причастя.
Чи нам захищати Богородицю від ганьбителів? Вона Сама захистить Себе. Ганьбителі Її ридають від мук на одрі смертному. Була серед нас одна хрещена людина, що вчинила наругу над іконою Богородиці. Довго хворів цей чоловік перед смертю, довго хворів. І все захищався від когось, розмахуючи в повітрі руками. День і ніч кричав: “Араби! Чорні араби! Облиште мене!”. Коли відслужили над ним молебень Богородиці, він заспокоївся, потім заплакав і сказав: “Ось прийшла Мати Божа й жезлом Своїм відігнала від мене арабів”. Кілька днів він плакав, цілуючи ікону Богоматері. “Слава Тобі, Мати Божа! Ти простила мене”, — шепотів він і, тихо проспівавши “Достойно є”, мирно відійшов від нас.
Благословення Боже хай зміцнить вас, брати!
Лист 68 чоловікові, що запитує, чи докоряв Господь Своїй Матері На весіллі в Кані Галилейській не вистачило вина. Богородиця, побачивши здивованих гостей і осоромленого хазяїна, у пориві співчуття звернулася до Сина Свого за порадою й допомогою, говорячи Йому: вина нема в них. Син відповів: що Мені й Тобі, Жінко?** Ці слова здалися тобі докором, і ти запитуєш про них.
Ні, це не докір. Тому що, якби вони були докором, Богородиця відчула б це в ту ж мить і замовкла б, і більше не вимовила б ні слова. Тим часом Вона відразу після цього сказала слугам: що скаже Він вам, те зробіть*.
Що Мені й Тобі, Жінко? — це слова одкровення, а не докору. Господь хоче не докорити, а просвітити Її. Вона докорити, а просвітити Її. Вона зі співчуття думала про тілесну, нижчу потребу гостей, а Він про вищу, духовну. Вона хотіла, щоб усе було за правилами й звичаєм, щоб ніхто не засмутився й не осоромився, а Він хотів розбудити сплячих і зцілити хворі душі людські. Він зійшов до людей, щоб нашу водянисту істоту перетворити у вино, попіл у вогонь. Богородиця бажала, щоб Син Її сотворив добро людям — у цьому Його серці згодне із серцем Матері, — але добро велике, співрозмірне Його величі й корисне всьому людству до кінця часів. А через життєву потребу в вині можна було б звернутися до сусідів: у тих краях не було нестачі в вині. Але важливе не вино, а чудо. Люди вип’ють вино й забудуть, а чудо не забудеться. Вино, як тілесна потреба, належить земному царству, чудо ж, як духовна потреба, належить Царству Небесному. Богородиця в той момент подбала про перший, Господь же піклувався про другий. Бачачи, що думки Матері Його відійшли від Його думок, Він, бажаючи повернути її з нижчого царства до вищого, ласкаво сказав Їй: що Мені й Тобі, Жінко? Златоуст пише про ці слова таке: “То були слова не викриття Матері, але домобудівництва”, тобто зведення Царства Небесного в душі Богородиці й всіх тих, хто почує або прочитає їх. Згадай, що сказав Господь Марфі, сестрі Лазаря: Марфо! Марфо! ти піклуєшся і метушишся багато про що, а одне тільки потрібно**. І це не слова докору, а слова просвічення. Царство Небесне вище за всі турботи, тому всю людську працю й турботи треба спрямувати на здобуття його.
Але чому Господь сказав Жінко, а не Мати? Щоб у ту мить підкреслити різницю в Їхніх помислах. Тому що, якби сказав Мати, ми могли б не звернути уваги на ці слова й не помітили б різниці в Їхніх помислах. Апостолу Петру Господь дав суворішу науку, сказавши йому: відійди від Мене, сатано, тому що ти думаєш не про те, що Боже, але що людське*. А якби сказав йому: “Відійди від Мене, Петре (або чоловіче)”, ми не помітили б тієї прірви, що відокремлювала його від Господа.
Чи зрозуміла в ту мить Богородиця Сина Свого й чи прийняла повчання? Цілком. Вона відразу перестала радити Радникові й направляти Ведучого, але слухняно й смиренно повернулася до Своєї ролі – готувати людям шлях до Нього. Тому Вона звернулася до слуг, говорячи їм: що скаже Він вам, те зробіть. І коли слуги зробили те, що Він сказав їм, тоді й Вона разом з усіма в щиросердечному трепеті очікувала чуда.
Послухаємо, брате, і ми Пресвяту Богородицю. Зробимо все, що нам Її Син заповів. Це в нашій волі. А коли виконаємо все, що сказано, то із трепетом очікуймо невідомого, очікуймо від Нього чуда, чуда перетворення тілесної людини в духовну, земної — у небесну, води — у вино.
Мир тобі й радість від Господа.
Лист 69 неправославному священикові, на запитання: “За що Бог карає православну Росію?” Чи впевнені Ви, що нинішні страждання православного російського народу – покарання Боже? Я, зізнаюся, не впевнений. Так і помилитися недовго, якщо вважати кожне страждання народу або особистості покаранням Божим. Три голгофських хрести вчать нас обережності в оцінці чиїхось страждань. Хіба Христос був розп’ятий через покарання? У довгому переліку мучеників ми бачимо і пророків, і апостолів, і багатьох світлих праведників і праведниць. Їхні страждання не були покаранням, а якщо й страждали вони за гріхи, то не за свої. Як і Той Безгрішний, Котрий прийняв найбільшу муку, воістину за гріхи замучений був, але не за Свої, а за людські. Страждання Святої Русі за гріхи допущено, але за чиї? Про це запитайте. Згадайте, ви, знавець Священного Писання, як Господь витлумачив євреям загибель тих вісімнадцяти людей, на яких упала вежа Силоамська*. Сказав Він, що не тому загинули вони, що були більш грішні за всіх галилеян, але для того, щоб застерегти грішників, більших за себе: якщо не покаєтеся, всі так само загинете**.
Хіба Росія більш грішна за всі інші країни, що зазнає найтяжчих страждань? Усьому світові очевидні дві речі: перше, що російський народ горить у вогні страждань, як колись три отроки в печі вавилонській; друге, що матеріалістичні й безбожні теорії, які розпалили в Росії цей вогонь, виникли не в російському православному народі, а породжені народом неросійським і неправославним. Все інше – таємниця Промислу Божого. У цю страшну таємницю проникати глибоко нам не слід. Ми можемо вподібнити російське страждання стражданню праведного Йова, що допомогло й допомагає багатьом і багатьом. Ми можемо побачити в муках Росії знак Божий всім народам, щоб стереглися матеріалізму й у теорії, і в практиці, у думках і в справах. Найблагородніші розуми минулого сторіччя (XIX.— Ред.) доводили божевільність й згубність таких теорій.
Але слова були непереконливі, тому й було допущено жах втілення цих теорій, допущено на практиці. Подібно тому як Силоамська вежа звалилася на бідних галилеян, і сучасна вежа всіх лжеідей звалилася на великий російський народ. Щоб рід людський побачив це й протверезився від згубних і руйнівних теорій. Але хто б зважився сказати, що ця сучасна вежа неправди звалилася на Росію тому, що вона грішніша за всіх? Я, немов зараз, чую застереження Христове нам: якщо не покаєтеся, всі так само загинете, — о племена й народи! До цього застереження Божого ми можемо додати уроки світової історії. Жодна революція не завершилася тим, із чого почалася. Цьому вчить нас минуле. Часто те, що революція скидає й руйнує, згодом тріумфує як істина. Це відбулося й з вірою Христовою, гнаною, але невигнаною, ганьбленою, але незганьбленою, битою, але невбитою. І очевидно, що й слов’янська, і світова місія Росії не в тому, що відбувається там зараз, але в тому, що гряде після революції.
У всякому разі сьогоднішні хресні муки російського народу принесуть світові неминущу користь. А сам російський народ вийде з вогню страждань більш сильним, святим і славним, ніж був колись. Навіть звичайний коваль кидає у вогонь залізо не для того, щоб покарати його, але щоб зробити його чистішим. Ми вважаємо й віримо, що Творець наслав на великий російський народ вогонь страждань не для того, щоб покарати й винищити його, але щоб цим страшним прикладом застерегти й напоумити інші й винищити його, але щоб цим страшним прикладом застерегти й напоумити інші народи, а сам російський народ навіки прославити перед землею й небом.
Мир Вам і здоров’я від Господа.
Лист 70 скромній людині, яка покаялася в тому, що згрішила словом Добре ти зробив, що відразу покаявся. Господь залишив нам покаяння для нашого спасіння: якби не було покаяння, і апостоли не спаслися б, а тим більше інші люди. Язиком грішимо, а серцем каємося. Ти сказав лихе слово проти свого сусіда, немов іскру в сіно кинув. Все село чуло й сміялося. Сусід був прикро вражений й подав на тебе до суду. Тебе тривожить не вирок суду, а покарання сусіда. Він більше не бажає з тобою розмовляти, він відвернувся від тебе. Що тепер робити?
Віддай все Богові й часу. Молися всевідаючому Творцеві за пом’якшення серця твого сусіда. Використай будь-яку можливість сказати про нього добре слово й чекай. Господь, добре слово й час зроблять своє, і колись ви знову, примирені, підете разом до храму.
Хай послужать тобі повчанням слова Спасителя: Істинно кажу вам, за кожне пусте слово, яке виходить із вуст ваших, дасте відповідь у день Страшного Суду*. Чи не свідчить це про те, що всяке злісне й брехливе слово порушує порядок всесвіту й ображає Спасителя? Добре або лихе слово, яке ми вимовляємо явно або таємно, у думках, відчуває весь всесвіт, відчуває й Творець почуттів. Як слово може втаїтися від Того, Кому всі думки відомі? Стародавні греки говорили, що спис Ахілла може одним кінцем поранити, а іншим зцілити рану. Ми не знаємо, як спис, але знаємо, що може це язик людський. Язиком рани наносяться, язиком зцілюються: Ним благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаємо людей (Як. 3:9
В якомусь селі стався страшний випадок. Мала одна мати єдиного сина, школяра. Розсердилася якось матір на сина й у гніві вимовила божевільні слова: “Якби очі мої тебе ніколи не бачили, тоді я була б щасливою!”. Дитина була настільки вражена, що хлопець схопив рушницю й застрелився; поруч із ним знайшли його шкільну дощечку, на якій він написав слова: “Мамо, ось, зникаю я з очей твоїх, тільки б ти була щаслива”. Після цього самотня мати щовечора сиділа біля вогнища й заливала вогонь слізьми, поки одного разу зранку не знайшли її мертвою біля згаслого вогнища: померла від горя.
Бачиш, що божевільне слово робить? Але не залишу тебе без прикладу доброго слова. Під час війни послали одного боязкого солдата в розвідку. Всі знали його боязливість і сміялися, коли дізналися, куди посилає його старшина. Тільки один солдат не сміявся. Він підійшов до свого товариша, щоб підтримати й підбадьорити його. Але той відповів йому: “Загину я, ворог зовсім поруч!”. — “Не бійся, брате: Господь ще ближче”, — відповів йому добрий товариш. І ці слова, як великий дзвін, задзвонили в душі того солдата, і дзвонили до кінця війни. І ось, колись боязкий солдат повернувся з війни нагороджений багатьма орденами за хоробрість. Так змінило його благе слово: “Не бійся: Господь ще ближче!”.
Мир тобі й здоров’я від Господа!
Лист 71 освіченій жінці, яка скаржиться на невдячність Ви скаржитеся, що Ваша велика праця зі збору пожертвувань для дитячого будинку залишилася без визнання й нагороди. Інші, хто не зробив і половини того, що зробили Ви, одержали ті чи інші нагороди, Ви – нічого. Боже мій, на що Ви скаржитеся! На те, що за Євангелієм повинно радувати. Ще пишете, що Ви як християнка все робили заради Христа. Хіба не знаєте, що, кому людина присвячує свою працю, від того й чекає нагороди? По-євангельски, слуга пасе овець хазяїна й не від овець очікує нагороди, а від хазяїна. Воїн бореться в ім’я свого царя й від нього очікує похвали, а не від тих, з ким або проти кого воює. Так і Ви, якщо як християнка робили добро в ім’я Христове, від Христа нагороди чекайте. Хіба не обіцяв Господь вічну нагороду всім, хто творить добро або терпить скорботу й гоніння в ім’я Його? Хіба не сказав Він: Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі*? І ще: Коли виконаєте все, що звелено вам, скажіть: “ми, раби нічого не варті, тому що зробили те, що повинні були зробити”**? Хтось Невидимий послав нас у цей світ. Хтось Невидимий визначає місце нашого служіння в цьому світі. Хтось Невидимий веде нас із цього світу. Цьому Невидимому ми повинні молитися, на Нього дивитися, від Нього очікувати винагороди. Що можуть нам дати найманці, рівні нам і такі ж, як ми, злиденні? І що можемо ми очікувати від тих, хто щохвилини поринає в безодню смерті, подібно коникам, що скачуть у прірву з крутого обриву?
Крім того, чи впевнені Ви, що могли б пережити славу й похвалу від людей? Святий Йоан Ліствічник, мабуть, знав людську природу краще за нас із Вами, якщо сказав: “Ніхто, крім святих, не може чути похвалу без шкоди для себе”. Бо тільки святі люди провидять людину й розуміють, звідки виходять слова похвали. Іноді найкаламутніша вода виблискує на сонці так само, як і прозора. Іноді під тонким шаром льоду ховається в’язка багнюка. Так і душі тих, хто нас хвалить. Тому святі, чуючи хвалу, сприймають її або як незнання, або як свідому брехню. Набагато більше душ загинуло через світську славу й похвалу, ніж від знущань і презирства. Знаєте, до кого зараховує Христос тих, хто прагне слави й людських похвал? До невірних. Прочитайте Його бесіду з євреями й запитайте себе, до якої сторони ви належите. Він говорить про Себе: не приймаю слави від людей***, а їх запитує: Як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?****. Отже, з ким Ви: з Христом чи з євреями? Якщо Ви на боці Христа, чого Вам щиро бажаю, шукайте тоді не мирської слави, а тої, котра від єдиного Господа. Не заздріть тим, хто приймає людську славу. Жалійте їх. І вони, коли розчаруються, стануть жаліти себе. І знову скажу Вам: жалійте їх, бо через короткозорість свою віддали вони вічне за тлінне, Божественне за людське, істинне за помилкове.
Хай просвітить і благословить Вас Господь.
Лист 72 самотній хворій жінці, про самогубство Знаю, як тобі важко. Кілька років тому помер твій чоловік. Горе — через край. Пережила. Незабаром оженився син — радість повернулася. Особливо тебе втішав улюблений онук. Але того, кого ти любила, любив і Господь і взяв до Себе. Незабаром після цього тяжко занедужала невістка. Висушили її сум і скорбота, і пішла вона за сином. За ними пішов і твій син єдиний. Ти намагалася отруїтися — залишилася живою. Приготувала мотузку, щоб повіситися, але перешкодила дівчинка-сусідка. Побачивши тебе з мотузкою, вона сказала те, що чула від старших: що самогубство — смертний гріх, що не прощається ні на цьому, ні на тому світі. Правильно сказала; ця дівчинка врятувала твою душу. Воістину, завдяки їй ти зможеш у тому світі побачити й сина, і невістку, і онука, і чоловіка. Церква Христова від самого початку рішуче повстала проти самогубства, як проти смертного гріха. Західний вчитель Церкви блаженний Августин сказав: “Хто вбиває себе — вбиває людину”, тобто самогубець прирівнюється до вбивць. Але в нашій, Східній Церкві самогубство засуджувалося ще суворіше. Згідно з 14-м правилом Олександрійського патріарха Тимофія36, самогубця позбавляли відспівування й церковного поховання. Православна Церква встановила суворе покарання навіть за спробу самогубства. За це накладала дванадцятирічну покуту. Знаю, ти скажеш, що це занадто суворо. Але ця строгість породжена милосердям. Повір, Церква сувора до самогубць з любові до людей. Тому що Церква зберігає у своїй “ризниці” реальний досвід, що самогубці не успадковують Царства безсмертного життя й вічної милості. Своєю строгістю хоче Церква застерегти людей від вічної погибелі.
У Святому Письмі згадуються двоє людей, які відняли в себе життя. Перший — Ахітофел, зрадник царя Давида*, другий — Юда, зрадник Господа Ісуса Христа**. Не допускай думки про те, щоб по той бік могили опинитися тобі в їхньому товаристві.
Хто витримає до кінця, спасеться, – сказав Господь***. Безліч різних випробувань допускає Він людям, але ціль одна — гіркотою зцілити людські душі від гріха й тим приготувати їх до вічного спасіння. Як би важко тобі не було, пам’ятай дві речі: перше, що Сам Отець твій Небесний визначає міру страждання; друге, що Він знає твою міру. Коли б не прийшла до тебе думка про самогубство, жени її. Тому що це – нашіптування сатани.
Милість Божа хай зміцнить тебе.
Лист 73 політикові Н. Н., про політичну мораль З Вашого листа я зрозумів, що Ви схильні визнавати за політикою якусь особливу мораль, відмінну від загальнолюдської моралі. Це означає тільки одне, хоча висловилися Ви обережно й тонко: те, що непорядне у звичайних людських стосунках, у політиці порядне; те, що у звичайних людських стосунках неприпустиме, у політиці допускається. Ця небезпечна тенденція породжена не вчора й не Вами; на жаль, люди дійсно стали вважати політичну мораль особливою мораллю, тобто аморальністю. Хіба нам з Вами не доводилося чути таку нам з Вами не доводилося чути таку думку: “Невже ти думаєш, що він говорить правду? Ні, він просто політик”.
Бачите, яка прірва розділяє Вашу теорію й думку народу? Вашу особливу, політичну мораль народ називає просто неправдою й обманом. А Ви повинні зважати на народну думку, тому що політика в кращому своєму змісті — справа народна, велике служіння народові. Я розумію, чого Ви хочете. Ви хотіли б знайти якийсь особливий спосіб правління, щоб і народ процвітав, і держава розвивалася. І цей особливий спосіб, що неминуче нагадує рулетку, Ви називаєте політичною мораллю. Я не сумніваюся в шляхетності Ваших намірів, але все, що Ви говорите, перебуває поза поняттям моралі, поза християнством, поза культурою. Це давно відомі ігри сильного зі слабким, загравання, у яких, коли не допомагають штучні посмішки, в хід ідуть зуби, пазурі, і навпаки. Народ говорить так: правдою земля стоїть. Якщо Ви зневажаєте цю непорушну народну аксіому, як “неуцтво”, послухайте, що стверджують цивілізовані англійці: “Чесність — найкраща політика”. Були часи в політичній історії Англії, коли вони думали інакше, але досвід навчив їх тому, що чесність воістину найкраща політика.
Якийсь відомий американський державний діяч сказав: “Якби американці йшли в парламент з тими ж думками й почуттями, з якими йдуть до церкви, тоді держава наша була б міцною і народ щасливим”. Навіть серед давніх язичників на Балканах найбільше прославилися ті правителі, які й у державних справах, і в приватних дотримувалися одинакових моральних правил. Згадайте, як вчинив праведний Арістид37, коли голосували за вигнання його з батьківщини. Одна незнайома безграмотна людина попросила Арістида написати на черепку: “Вигнати Арістида!”. І Арістид не вагаючись написав слова, які були йому на шкоду.
Християнська віра, як ніщо й ніколи раніше, оголосила й затвердила єдність моралі. Однією з головних причин нинішніх смут і нещасть невеликого європейського континенту є подвійна мораль. Одна мораль застосовується в приватному житті, інша – у суспільному. Про те, що подвійна мораль не приводить народ до добра, свідчать нам ставлення ізраїльських старійшин до Христа й подальша історія народу Ізраїлю. Страчуючи лжесвідків у своєму народі, первосвященики самі шукали лжесвідків для суду над Христом. Між собою вони говорили, що Він на боці римлян (див.: Йн. 11: 48), а перед римлянином Пілатом — що Ісус проти римлян і кесаря, тому що Сам Себе царем робить (див.: Йн. 19: 12), додаючи лицемірно: нема в нас царя, крім кесаря*. Ось подвійна мораль. Ось політична мораль, якою юдейські політики, бажаючи врятувати свій народ, згубили його. Бачачи всі ці тенета, всю цю аморальну фарисейську метушню навколо Себе, Господь прорік: Ось дім ваш залишиться вам порожнім**. Ось Вам плід політичної моралі. Ось страшний урок всім народним лідерам, які роздирають мораль надвоє, віддаляючись від народної аксіоми: правдою земля стоїть.
Мир Вам і здоров’я від Господа.
Лист 74 прочанинові, над яким насміхаються домашні Поки ти не почав молитися, усі любили тебе, а зараз раптом ти почуваєшся в домі, як у ворожому таборі. Колись ти пив і курив, потроху крав, лихословив, прогулював роботу, робив багато чого противного Богові багато чого противного Богові й людям. І все-таки тоді домашні любили тебе. А тепер, коли ти пішов по шляху правди, благочестя й молитви, усі жалять тебе, як оси.
Радуйся, брате, сторазово радуйся. Не бачиш хіба: євангельські події розігруються у твоєму домі? У тому будинку, де ще недавно велися розмови про податки й побори, про злодіїв і спільників, почали збуватися євангельські пророцтва. Ваш дім піднісся до небес, став ареною християнської драми, невидимими узами він пов’язаний тепер з часами мучеників і апостолів. Історія християнської Церкви розігрується на невеликому просторі вашого будинку. Ось пророцтва Христові, які багаторазово збувалися на землі й тепер починають збуватися у вашому домі: Вас ненавидітимуть усі за ім’я Моє (Мф. 10:22 Мф. 10:36 Лк. 6:21-22
Що може бути яснішим за ці пророцтва? Це вони здійснюються сьогодні, біля твого вогнища, на тобі. Тому приймай ганьблення не як ганьблення, а як ордени і нагороди. Знай, покаються твої гонителі, насмішники замовкнуть, а ти зрадієш. Сьогодні ти останній у домі батька, але незабаром першим станеш. А ті, хто женуть тебе, будуть служити тобі. Це пророцтво тисячі разів сповнювалося й на тобі здійсниться.
Мир тобі й благословення від Господа.
Лист 75 чоловікові, що журиться тим, що не вірує в Бога Який гріх ти зробив, що трапилося з тобою це лихо з лих, що розірвав ти зв’язок із Джерелом життя й Подателем розуму, що відрікся від Того, вічне буття Якого очевидніше від нашого миттєвого буття, і наше існування тільки Ним виправдовується?
Бог не ховається від людини. Грішна людина ховається від Бога, ховається і приховується, поки зовсім не втратить Його з виду. Як написано про прабатьків, що, коли згрішили, і сховався Адам і дружина його від лиця Господа Бога між деревами раю*. Як тоді, так і тепер. Як тільки скоїть людина тяжкий гріх, вона ховається від Бога за спину природи. І губиться серед творінь, серед каміння, дерев і тварин, ніби серед удаваних родичів, тоне в тіні природи. І як говориться про затемнення сонця, коли місяць заступає цього світлого царя природи, так можна говорити про “затьмарення Бога” — Сонця Правди — для тих, хто природою затуляється від очей Творця природи.
Але це тільки наші людські слова, тому що затемнення сонця означає не те, що сонце втратило світло, а лише те, що світло сховане від наших очей. Так само й “затемнення Бога” не означає, що Бог пропав і Його нема більше, але те, що між Богом і людиною з’явилося щось і закрило собою Бога від його розуму. Це щось є гріх людський.
Не винна природа, якщо обожнює її безбожник. Вся вона противиться запереченню Бога й своїх обожнювачів. Вся природа, від неосяжного сонця до дрібного атома, одноголосно й гармонійно свідчить про буття й дію свого Творця. Древні єгиптяни, наприклад, обожнювали всіх тварин, а найбільше чорного бика, якого називали Апіс38. Відповідно до одної легенди, прийшов якийсь фараон, щоб принести жертву Апісу. Коли він поклонився так званому богу, бик підняв його на роги й відкинув далеко від себе. “Зараз бачу, що ти не Бог, а бик!” — у гніві вигукнув фараон. На це Апіс йому відповів: “Це я й хотів тобі показати! Відтепер кланяйся Тому, Хто створив тебе й мене!”.
Ти говориш: “Важко увірувати, поки не побачиш!”. Але чим бачити бажаєш: оком чи духом? Якщо оком тілесним, тоді Той, Котрий більше всесвіту, повинен зменшитися, щоб поміститися в обмеженому полі твого зору. Чи бачиш ти свій розум очима? Тим часом розсердився б, якби хтось сказав тобі, що не повірить у твій розум, поки очима не побачить. Якщо ж духом бажаєш бачити Бога, тоді можеш побачити Його, тому що дух людський більший від всесвіту й Бог є дух…* Але дух твій повинен бути чистий, тому що тільки чистим обіцяно бачити Бога**.
Біжи скоріше з тієї пітьми, що, як павук, обплутала твою душу. Після гріхопадіння Адам біг від Бога. Але милостивий Творець не біг від творіння Свого, а наблизився й покликав: Адаме, де ти?*** І тебе Він кличе, хіба не чуєш: “Благий, де ти?”. Поверни обличчя своє до Світла, сину Світла, тому що Отець Світла з полум’яною любов’ю кличе тебе.
Слухай і знай: ніхто в роді й народі твоєму не прославився, крім тих, хто Бога прославив.
Милість тобі й здоров’я від Господа!
Лист 76 чоловікові, який отримав високу посаду, але не став щасливим Ваш лист немов стікає слізьми. Ви клопотали про високу посаду: Вам здавалося, що вона принесе щастя. Люди, котрі вас оточують, робили так само, тому доводилося Вам боротися, боятися, відтискати інших. Ви вважали, що щастя, і не просто щастя, саме життя, почнеться для Вас із одержанням цієї високої посади. До цього Ви вважали себе нещасним, майже неіснуючим. Нарешті Ви досягли мети. Кілька днів Ви почували себе немов заново народженим, потім прийшло розчарування. Щастя було так само далеко, як і колись. Тільки тоді Ви вірили, що воно існує десь там, у високих званнях, а тепер Ви й віру втратили. Піднялися до хмар, майже до зірок, а зараз гірко каєтеся в тому, що гналися за щастям помилковими шляхами, наслідуючи інших. Тому хочете Ви знову повернутися до свого колишнього скромного звання, коли відповідальності було менше, а жало заздрості навколишніх слабкіше. Можливо, Вам допоможе розповідь про фальшиві золотники.
У великому парку готувалася народна гулянка, але впускали тільки по квитках. Багато хто хотів увійти, але грошей на квитки не було. Якась багата людина вирішила випробувати людські пристрасті й кинула в юрбу дітей жменю монет: це були фальшиві золоті монети, серед яких був один справжній срібний динар. Кинулися діти за монетами, пересварилися, побилися, поки не зібрали всі монети. Але на срібний динар ніхто не звернув уваги, тому що кожен думав: золото дорожче від срібла. Ті, хто тримав у руках підробку, почували себе зовсім щасливими, але результат був гірким і несподіваним. Коли вони прийшли купити квитки, з’ясувалося, що гроші фальшиві, і поліцейські несподіваним. Коли вони прийшли купити квитки, з’ясувалося, що гроші фальшиві, і поліцейські відправили їх до в’язниці. Один був винахідливішим за інших: побачивши, що трапилося з його товаришами, він кинув фальшивий золотник і пішов шукати срібний динар. Коли знайшов його, купив квиток і потрапив у парк на гулянку.
Тлумачення: веселощі — це Царство Небесне, або Царство безсмертної радості. Фальшиві монети — плотські бажання, земне марнославство й самообман, що віддаляють людей від Царства справжньої радості й ведуть їх у царство муки й пітьми. Чисте срібло символізує внутрішню доброту й істину праведної душі. Діти, ласі на оманливий блиск цього світу, суть грішники. Дитина, яка відкинула фальшиве золото й поспішила за срібреником, символізує грішника, який розкаявся.
Лист 77 Спасое С., на запитання про те, чому неправедні процвітають Допоки процвітають? І що з ними буде наприкінці? Що буде з родом їхнім? Чи задумувався ти над цим питанням? Хай не спотикаються думки твої, коли бачиш, що хтось, похваляючись силою, забуває про Подателя сил. Згадай, як гордовитий і самовпевнений Голіаф загинув від рогатки хлопчика Давида*. Хай не бентежиться серце твоє, коли бачиш, що хтось збагачується несправедливим шляхом. Їсти буде й не насититься; відніме, і не вистачить йому. Згадай багатих мешканців Содому, в одну мить засипаних вогнем і попелом разом з усім багатством їхнім**.
Ти християнин, а християнин сприймає події в їхній повноті, а не частково. Успіх неправедних християнин не оцінює як щось остаточне, але чекає, що відбудеться далі, бо знає, що грішник домагається успіху не самотужки й здібностями, а тому, що Господь потурає йому, щоб він згадав про Нього. По невимовній Своїй милості, дозволяє Господь грішним те, чого вони бажають, щоб вони, згадавши Бога, засоромилися беззаконь своїх і виправилися. Богові дорогі ті, що розкаються; дуже дорогі для Нього ті, хто в сокрушенні серця кається в несправедливих ділах своїх. Творець не такий, як звірина, що карає винного, варто тільки йому оступитися. Він чекає, поки заблудлий сам знайде істинний шлях. Він дивиться й мовчить. Чекає й ніколи не спізнюється. Незбагненний у Своїй мудрості, чудовий у Своїй милості.
Нерозумний нарікає на те, що Господь не управляє світом за його розумінням, а розумний безперестану ревнує про Божий розум. Але й розумному іноді неможливо зрозуміти, чому з тією чи іншою людиною відбуваються незрозумілі, здавалося б, події; чому молода людина, що жадає життя, вмирає, а стара, яка стомилася від життя, живе; чому праведний страждає, а безбожник благоденствує.
У Священному Переказі згадується такий випадок: помер грішний багатій, гріхи якого були очевидні всім; його врочисто поховали. На похоронах були присутні єпископи й священики. Незабаром після цього гієна напала на якогось пустельника й розтерзала його. Якийсь чернець, що був присутній на похороні того грішника, бачачи криваві останки праведника, заридав і в душевному сум’ятті вигукнув: “Господи, чому так, за що? Чому той грішник у достатку жив і з почестями похований, а праведник цей так гірко жив і так страшно вмер?”. З’явився йому Ангел Божий і сказав: “Той грішник за життя зробив одну тільки добру справу, а цей пустельник зробив тільки один тяжкий гріх. Урочистим й Ти християнин, а християнин сприймає події в їхній повноті, а не частково. Успіх неправедних християнин не оцінює як щось остаточне, але чекає, що відбудеться далі, бо знає, що грішник домагається успіху не самотужки й здібностями, а тому, що Господь потурає йому, щоб він згадав про Нього. По невимовній Своїй милості, дозволяє Господь грішним те, чого вони бажають, щоб вони, згадавши Бога, засоромилися беззаконь своїх і виправилися. Богові дорогі ті, що розкаються; дуже дорогі для Нього ті, хто в сокрушенні серця кається в несправедливих ділах своїх. Творець не такий, як звірина, що карає винного, варто тільки йому оступитися. Він чекає, поки заблудлий сам знайде істинний шлях. Він дивиться й мовчить. Чекає й ніколи не спізнюється. Незбагненний у Своїй мудрості, чудовий у Своїй милості.
Нерозумний нарікає на те, що Господь не управляє світом за його розумінням, а розумний безперестану ревнує про Божий розум. Але й розумному іноді неможливо зрозуміти, чому з тією чи іншою людиною відбуваються незрозумілі, здавалося б, події; чому молода людина, що жадає життя, вмирає, а стара, яка стомилася від життя, живе; чому праведний страждає, а безбожник благоденствує.
У Священному Переказі згадується такий випадок: помер грішний багатій, гріхи якого були очевидні всім; його врочисто поховали. На похоронах були присутні єпископи й священики. Незабаром після цього гієна напала на якогось пустельника й розтерзала його. Якийсь чернець, що був присутній на похороні того грішника, бачачи криваві останки праведника, заридав і в душевному сум’ятті вигукнув: “Господи, чому так, за що? Чому той грішник у достатку жив і з почестями похований, а праведник цей так гірко жив і так страшно вмер?”. З’явився йому Ангел Божий і сказав: “Той грішник за життя зробив одну тільки добру справу, а цей пустельник зробив тільки один тяжкий гріх. Урочистим й почесним похороном Всевишній винагородив злого грішника за його добру справу, і більше нема чого йому очікувати в іншому світі, а лютою смертю праведника згладився один-єдиний його гріх, щоб на небесах одержав він повноту радості”.
Так само й ти міркуй про шляхи Божі і поклади все сподівання своє на Творця. Не дивися з обуренням на грішників, не май заздрощів до тих, що чинять беззаконня*, по слову царя Давида, який довго мучився тим же, чим ти зараз мучишся, поки Господь просвітив його розум. Частіше читай Псалтир, тоді зрозумієш і втішишся.
Мир тобі й благословення від Господа.
Лист 78 православному американцеві, якого збентежив якийсь письменник Я отримав журнал, у якому опубліковане жорстоке звинувачення християнської віри письменником, якого ти згадуєш. Коротко його зміст такий: “У нинішній кризі, яка охопила Америку, винне християнство. Воно вчило нас трудитися якнайбільше, ми слухалися й виконували. Працювали маніакально. Але тому, що всі працювали, багато хто залишився зараз без роботи. Тому тепер ми створюємо нову віру, яка вчить нас не працювати, з її допомогою ми вийдемо з кризи”. Цей новий “месія” збентежив тебе, і ти просиш пояснення.
Не бентежся. Слова, сказані в біді, гублять половину своєї сили. Коли діти потрапляють у біду, вони звинувачують своїх батьків. Недавно мені скаржилася одна мати, що її розпусний син надокучає їй, вимагаючи грошей, а коли вона дорікає йому, говорячи, що грішми не можна розкидатися, він у гніві ображає її. Подібне відбувається і з християнською вірою, духовною матір’ю всіх християнських народів; відбувається це з часу її виникнення у світі. Її звинувачували всі, хто не хотів і не вмів звинувачувати себе. Ще в другому сторіччі Тертулліан39 писав: “Якщо Тибр розіллється або Ніл не вийде з берегів своїх, якщо небо не дасть дощу або море розбушується й спустошить землю, відразу лунає крик: “Християн до левів!””. Так у Росії сьогодні лунає крик протесту проти православної віри, причина тому — економічна криза, в Іспанії — через політичні невдачі, а в Америці — через безробіття, але завжди той самий лемент: “Християн до левів!”.
А ти, спадкоємець Христовий, знай, що гнані переживуть гонителів. Жодна віра у світі не була гнана так, як християнська, і вчора, і сьогодні, і завтра... Для християн у цьому нема нічого несподіваного, тому що все це передбачав і пророчив наш Спаситель і на всі звинувачення й гоніння наперед заповів вірним Своїм: радійте і веселіться!*
Воістину, християнська віра від початку вчила людей трудитися. Але віра наша вчила й тому, що має бути, а що ні. А скільки того, що не має бути й не потрібне людині, виготовлено в Америці, ти й сам бачиш. Надлишки виробництва виникли не від ретельності в праці, а від гонитви за доларом. Наша віра сповідує не просто працю, а працю зі страхом Божим, і милосердя, і братолюбство. Коли ж праця відокремлюється від усього того, що робить її благородною і гідною людини й ставиться у виняткову залежність від грошей, тоді вона, як і всякий проклін, приносить світові спустошення, не менше, ніж ледарство. Я не можу повірити, що праця, якою би напруженою вона не була, якщо вона поєднана зі страхом Божим, милосердям і братолюбством, може бути небезпечною для людини. Нема благословення ні праці грошолюба, ні милостині ледаря. Заповіді Христа є досконалими у своїй повноті, а не окремо, немов дерево з гіллястою кроною й плодами, бо одна відсічена гілка сохне й гине. Знай, що закон Христовий – камінь наріжний, скеля спасіння. Коли люди сходять з цього каменя, тоді множаться законодавці й закони, суперечливі й однобокі. А законодавці ці й закони їхні — пісок, і коли на піску зводиться будинок людства, він, за словами Христа, зруйнується й упаде*.
Мир тобі й радість від Господа.
Лист 79 хворій Станії Д., на питання про те, що таке обітниця Це обіцянка, яку людина дає Господу як подяку або за свої гріхи. Багато молодих людей з навколишніх сіл Бітоли їдуть на заробітки в далекі краї. Матері й сестри, проводжаючи їх, дають обітниці Богові за їхнє здоров’я й благополучне повернення. Якось у суботу ми несподівано опинилися в маленькій сільській церкві; коли ввійшли, то побачили жінку похилого віку, яка мила підлогу. На наше запитання вона відповіла, що дала обітницю щосуботи приходити в церкву й мити тут підлогу: її син уже півтора року на заробітках в Америці. Потім ми довідалися, що, коли її син повернувся, вона ще півроку приходила до церкви мити підлогу на подяку Богові за благополучне повернення сина.
“Ветао сам се” (тобто “дав обітницю Богу”. — Перекл.) — звичайні слова в тутешніх краях; через обітницю люди приходять у монастирі, щоб пожити, потрудитися там якийсь час. Коли горіло село Л., юнак Федір вибіг зі свого будинку й, побачивши, що сусідній дім охоплений полум’ям, у страху звернувся до святого Наума40, просячи про допомогу, і пообіцяв рік служити во славу його. У ту ж мить налетів порив вітру й відніс полум’я убік від будинку. Через короткий час Федір прийшов у наш монастир, розповів про те, що трапилося, і попросив ігумена прийняти його в монастир, щоб виконати обітницю.
Звичайна справа, коли мати дає обітницю постити в непісні дні за своє хворе дитя. Це цілком по-біблійному. І цар Давид постив, поки хворів його син*.
“Ветала сам се”, — говорить стариця Мойсея з околиці Дебара, що от уже дев’ятнадцять років працює в храмі й постить без масла. За що? Більше дев’ятнадцяти років тому її чоловік взяв у компаньйони албанця. Якось у п’ятницю зібрався він у Дебар, щоб розплатитися зі своїм компаньйоном. Перед дорогою він сів снідати, розклав сир і яйця. Дружина, побачивши, що він порушує піст, сердито вигукнула: “Щоб Господь не дав тобі зворотної дороги, якщо вже ти й у вірі з албанцем побратався!”. У той же вечір її чоловік, повертаючись додому, був пограбований і вбитий. Жінка пережила потрясіння. І вона дала обітницю служити в церкві й постити до кінця життя.
Є звичай давати обітниці й в Англії. Після війни один англійський священик незаконно повінчав молодят. Владика жорстко докорив йому. Покаявшись, священик дав обітницю все життя постити по понеділках, бо згрішив у понеділок.
Але, даючи обітницю Богові чи за себе, чи за іншу людину, за гріхи або з подяки, людина повинна бути дуже обережною, щоб не переоцінити свої сили й не обіцяти те, що понад її силу й нерозумно. З Біблії ми знаємо про нерозумну обітницю Єффая: дав він Богові обітницю, що у випадку перемоги над аммонитянами принесе Йому в жертву перше, що побачить, повернувшись з війни. І переміг Єффай, і, коли повертався він додому, дочка його першою вийшла назустріч йому. На жаль, дочко моя, заридав батько, як поранений лев, дав я обітницю Господу й не можу порушити її**.
Бог хай благословить вас.
Лист 80 одному рантьє, який розповідає, як він забезпечив собі заможне існування Мені страшно за Вас. Ви пишете, що забезпечили себе й своїх дітей так надійно, що можете тепер жити зовсім безтурботно. Схоже, що Ваша безтурботність вигнала з Вашої душі страх Божий.
Чим Ви забезпечені? Грішми? Хіба не чуєте, як банкрутують банки й в одну мить роблять мільйонерів жебраками або, ще гірше, самогубцями? Хіба не читали Ви про численні землетруси, які за хвилину перетворюють цілі міста в руїни? Ви купили сади й поля? Хіба забули Ви про недавні посухи, повені й хмари сарани? Якби Ви читали Євангеліє, то зрозуміли б слова Христові — спокуса багатства*. Я здивований, що саме в ці дні, коли гнів Божий розтрощує кожен щит людський, котрим люди хочуть захистити себе поза вірою в Нього, Всесильного, Ви вважаєте себе захищеним таким незначним щитом, як багатство й шматок землі. Ви нагадуєте мені китайців, які під час війни з японцями розкривали над головою парасольки, щоб захиститися від ворожих куль.
Поруч з Вашою гідною покарання безтурботністю через багатство, яке є мерзенністю перед Господом, припускаю й інше зло, а саме те, що багатство Ваше нажите неправедно. А це означає — їсти червивий хліб. І себе, і дітей отруїте. Послухайте, що говорить святитель Йоан Златоуст: “Хто неправедно збагачується, гірший за жебраків; краще просити милостиню, ніж красти”.
Біблійна повість про праведного Йова свідчить про те, як праведна людина може за один день втратити земне багатство, а що вже казати про неправедного? За один день втратив Йов весь свій маєток, а потім синів і дочок. Потім позбувся здоров’я й сидів, як жебрак, на гноїщі своїм. Хіба Ви не боїтеся, що з Вами може статись подібне? У своїй убогості й хворобі благочестивий Йов зберігав свою душу від розпачу міцною вірою в Бога, а Ви чим душу збережете? Що зможе втримати Вас від самогубства, тобто від того, щоб до матеріальної загибелі не додалася загибель душевна?
У Святому Письмі сказано: хто любить неправду, той ненавидить свою душу*. На самоті, у тихі нічні години, поговоріть зі своєю совістю, запитайте себе, що любите Ви більше: неправду чи душу свою?
Поспішіть в Бога багатіти, за словом Спасителя**. А багатіти в Бога — означає багатіти тим багатством, яке Богу угодно і яке ніколи не залишить людину. Це багатство віри й тверде сподівання на Бога, багатство милосердя й співчуття, істини й братолюбства. Цим щитом захистите Ви своє життя й життя своїх дітей надійніше, ніж всіма багатствами світу.
Господь хай просвітить і благословить Вас.
Лист 81 Глигору І., на запитання про значення слів “ярмо” і “тягар” Ти прочитав у Євангелії святі слова Спасителя про ярмо й тягар і запитуєш мене, що вони означають. Ось як сказав Господь: ярмо Моє — благо, і тягар Мій легкий***. Ярмо означає служіння, а тягар означає страждання. Читав ти, як Господь і словом учив, і прикладом наставляв, що прийшов Він не для того, щоб Йому служили, але щоб Самому послужити. Читав ти й про те, що Синові Людському слід постраждати. І, воістину, Він служив і страждав. Кому служив преславний Господь наш? Служив праведним і грішним, сліпим і прокаженим, біснуватим і розслабленим. І це тяжке ярмо Він назвав благим! А назвав його так тому, що служив з любов’ю. І страждав безгрішний Господь: від кого тільки Він не страждав! Від царів і царедворців, від друзів і недругів, від учених і невчених. Обпльований й бичований, осміяний і оббріханий, нарешті, розп’ятий на Хресті. І це страждання Господь назвав тягарем легким! А легким назвав Він цей страшний тягар тому, що страждав із прозірливою надією.
Поки Христос не відкрив світові рятівну істину про Бога живого, Отця й Промислителя, про вічну правду Божу, про незначущість смерті й про воскресіння з мертвих, будь-яке служіння було пов’язане з ненавистю, а страждання — з розпачем. Тому що служіння вважалося приниженням, а страждання — нещастям. Тому й найм’якше ярмо здавалося язичникам твердим, а найлегший тягар — непосильним. Ніхто не може назвати своє ярмо благим без любові Божої, і тягар свій – легким без надії на Бога. Яка велика різниця між безбожниками й християнами! Апостоли з радістю називали себе рабами Христовими. Чому Христовими, якщо вони служили людям? Так, служили людям, але з любові до Христа, тому ярмо їхнього служіння було благим. Мученики за Христа співали в темницях і на плахах, співали тому, що страждали за Христа з надією на Христа. І був легким тягар їхнього страждання.
І нині є у світі багато християнських душ, які з любов’ю несуть служіння заради Христа, які терплять тяжкі хвороби, наруги, наклеп з надією на Бога живого, Промислителя. Це ті великі душі, які навчилися від Спасителя свого, що життя земне — служіння й страждання, а не забава й насолоди, переддень раю, а не рай, мандрівка, а не пристань. Цим великим душам ярмо, воістину, благе, а тягар легкий. Тому що їхня любов — Христос, їхня надія – Христос. А з Христом і на хресті легко, і в могилі світло, і в пеклі солодко.
І тебе, брате добрий, я зараховую до цих великих душ.
Мир тобі й благословення.
Лист 82 про віру й мужність Вірне спостереження твоє, відважна душе! Без щирої й твердої віри в Бога живого нема мужності. А де нема мужності, там люди вдаються до лукавства й підступів. Одне тільки село Гацко дало більше героїв, ніж ціле європейське місто. А Невесини, а Дробняки! Кожен, кого згадав ти в листі, — герой; і отець Богдан Зимонич, і отець Новиця Церович, Яків Джакович, Стоян Ковачевич – всі вони великі сини народу. Їхня віра в Бога й кінцеву перемогу істини була чистою і простою, дитячою вірою, яка не знає сумнівів і не заплямована нечистими розрахунками. Богобоязливі патріоти не можуть не бути героями. Для того, хто Бога боїться й народ любить, смерть – ніщо. А хто не боїться смерті, чого ще може боятися? Того, що розповідають про отця Богдана очевидці, жоден епос не знав. Він настільки вірив, що Промисел Божий оберігає його від загибелі, що крикнув своїм друзям: “Сховайтеся за моєю спиною!”. А якою широкою була спина в отця Богдана, ти краще знаєш: ти бачив його живим.
Такий був час, така мужність. Мені дуже дорога твоя щирість у відданні належного мусульманським героям. Але й серед них лише ті вважаються героями, хто в Бога вірив і Бога боявся. На мою думку, не шабля турецька завоювала Балкани і Європу до Відня, а міцна віра мусульман. З міцною вірою завжди поєднуються дисципліна й відданість. Озброєні цією невидимою, і тоді, і нині, і завжди вирішальною зброєю, турки могли створити державу, що простягалася від Індії до Будиму, одну з найбільших держав у світі, створити й утримувати її міцніше, ніж тримали Індію англійці. Коли султан Сулейман41 рушив у похід на Угорщину зі стотисячним військом, він видав наказ, за яким позбувався голови кожен воїн, що дозволив собі ображати словом або грабувати людей, які зустрічалися їм на шляху. Як у Старому Завіті! Але в чорногорцях і герцеговинцях цей хоробрий азіатський народ знайшов гідних суперників у вірі й шляхетності.
А зараз ти нарікаєш, що після війни не залишилося героїв і героїзму. Це післявоєнне покоління нагадує тобі, як ти говориш, зграю п’явок, що присмокталися до земних насолод, що виросли на крові балканських героїв і мучеників. Але хіба війна припинилася? У книзі Йова написано: людина в цьому світі — воїн*.
Так, війна триває, але ведеться вона вже не за допомогою мечів або гармат, а таємно, незримо: битва йде за спасіння душ людських. Хтось бореться з хворобами, хтось зі спокусами, хтось за совість і честь, хтось за слабких і безпомічних тощо. А де боротьба, там і герої. Якщо герої ці не помітні всім і всюди, не означає, що їх нема. Вони є, їх багато. Вони є в будинках, на вулицях, у лікарнях, на полях. Тому що героїзм — привілей не тільки генералів життя, але і його рядових.
Радуйся в Господі.
Лист 83 парубку, який тривожиться за свого марнославного друга Марнославство — духовна недуга. Воно опановує тими, хто втратив страх Божий або не набував його. У Книзі життя написано: Початок мудрості – страх Господній**. Премудрий жадає розмови про Творця світу, а марнославний — розмов про себе. Твій друг приліплюється тільки до тих, хто його хвалить і звеличує. Він говорить тільки про себе й вимагає, щоб говорили тільки про нього. Збирає свої фотографії з газет, хоча знає, що в газетах публікуються й фотографії злочинців, і всім читає листа, у якому хтось хвалить його. Він діймає всіх, і всі його уникають. Він утверджує свою славу на найненадійнішому фундаменті – на людських поговорах. Нещасна людина! Він вимагає серйозного лікування, тому що, якщо це триватиме, хвороба марнославства неминуче приведе його до злочину над ким-небудь або над самим собою. Спробуй почитати йому книгу Еклезіаста, особливо виділи слова: суєта суєт, все — суєта*. Пройдися з ним по цвинтарю й скажи йому: “Отут під нашими ногами тліють вуста, які вихваляли нас!”.
