Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 88

«З шостої ж години настала темрява по всій землі до години дев’ятої. А близько дев’ятої години Іісус викрикнув гучним голосом: Ілі, Ілі! лама савахфані? що значить: Боже Мій, Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?» (Мф. 27:45-46).

Зміст:
Велич небесного знамення, явленого при хресті. – Морок при розп’ятті не був наслідком звичайного затемнення. – Чому це чудо не справило дії на язичників. – Знамення влади і сили, показані Христом при смерті. – Мужність дружин та Іосифа. – Милостиня, що подається бідному, дається Христу. – Чому проповідник часто розмовляє про милостиню. – Чому не говорить про боротьбу проти ворогів віри. – Чесноти християн – краща зброя проти невіруючих. – Проти тих, хто створює шум і розмову в церкві.

1.Ось те знамення, яке Він раніше обіцяв тим, хто просив! “Рід лукавий і перелюбний”, – так говорив Він, – “знамення шукає, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка” ( Мф. 12:39; Лк. 11:26), – тобто хрест, смерть, труну і воскресіння. І знову, іншим чином вказуючи на силу хреста, говорив: “коли піднесете Сина Людського, тоді дізнаєтеся, що це Я” (Ін. 8:28), – тобто, коли розіпнете Мене, і подумаєте, що вже перемогли Мене, тоді-то особливо дізнаєтеся Мою силу. Справді, після того, як Він був розп’ятий, їхнє місто винищене, іудейство скінчилося, громадянське буття і свобода їхні зникли; навпаки, євангельська проповідь процвітала й простяглася до меж всесвіту: земля і море, населені й незаселені країни, усюди сповіщають силу слова Христового. Отже, ось що говорить Він, і ось що сталося під час розп’яття на хресті! І це тим більше дивно, що сталося в той час, коли Він був пригводжений до хреста, а не тоді, коли ходив по землі. Але не це одне дивно; дивно те, що знамення, якого вони шукали, було і з неба, і з’явилося в усьому всесвіті, чого колись ніколи не траплялося, хіба що тільки в Єгипті, коли належало здійснити паску, оскільки то було образом справжніх подій. Зауваж і те, коли це відбувається: опівдні, коли в усьому всесвіті був день, щоб знали всі мешканці землі. Цього достатньо було, щоб навернути їх до істини, не тільки з огляду на велич дива, а й через його своєчасність. Справді, воно відбувається вже після всіх діл божевілля їхнього, після беззаконного знущання, коли вони вже полишили своє шаленство, коли перестали насміхатися, коли наситилися безсоромними лайками, і сказали все, що хотіли: тільки після всього цього показав Він пітьму, щоб принаймні тепер вони вгамували гнів свій, і витягли собі користь із дива. Здійснювати такі знамення на хресті було набагато дивніше, ніж зійти з хреста. Якщо вони думали, що ці чудеса робив Він, то необхідно належало вірити і тремтіти; а якщо думали, що не Він, а Отець, – і тоді їм належало прийти в розтрощення, оскільки морок цей свідчив про те, що Отець прогніваний був їхнім злочином. А що це не було затемнення, а гнів і обурення, це видно, крім того, і з самого часу: темрява тривала три години. Затемнення відбувається за кілька хвилин, як це відомо тим, хто спостерігав це явище; таке і в наш час сталося затемнення. Чому ж, скажеш, не здивувалися всі, і не визнали Христа Богом? Тому, що тоді рід людський занурений був у безтурботність і нечестя; диво, це було одне, і ледь з’явилося, незабаром закінчилося; а ні в кого не було ревнощів відшукати причини його; явні беззаконня знаходили собі виправдання і в звичаях. Не хотіли й знати, що за причина цього явища, а думали, що воно було наслідком або затемнення, або іншої якоїсь природної причини. І що дивуватися зовнішнім, які нічого не знали, і по своїй великій безпечності не намагалися дізнатися причини події, коли ті, хто жив у самій Іудеї, після стількох чудес продовжували ганьбити Іісуса, хоча їм явно було, що Він це зробив? Для того Він і каже після цього дива: “Ілі, Ілі, лама савахфані”, щоб вони знали, що Він ще живий, і що Він здійснив це чудо, і, таким чином, приборкали б свою лють. З цього вони могли бачити, як Він навіть до останнього подиху шанує Отця, і не є богопротивником. Він волає пророчим голосом, свідчачи до останньої години про істину Старого Завіту, і не тільки пророчим, а й єврейським, щоб їм було зрозуміло і виразно. У всьому цьому показував Він Свою однодумність з Отцем Своїм. Але зауваж і тут їхню зухвалість, неприборканість і безумство. Вони подумали, каже євангеліст, що Він кличе Іллю, – і негайно напоїли Його оцтом. А інший, підійшовши, пронизав списом бік Його. Що може бути нечестивішим за це, що звіроподібнішим? До того простягли своє шаленство, що й над бездиханними останками лаються. Але дивись, як Він і їхнє нечестя обертає до нашого спасіння. За ударом витекли джерела спасіння нашого. “Іісус же, знову виголосивши гучним голосом, випустив дух” (Мф. 27:50). Ось те, про що Він говорив: “Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її. Я Сам віддаю її” (Ін. 10:18). Для того Він і закричав, щоб показати, що справа відбувається з Його волі. Марк каже: “і здивувався, що Він уже помер” (Мк. 15:44), і що сотник особливо тому увірував, що Іісус помер зі знаменнями влади. Голос цей роздер завісу, відчинив гроби і зробив храм порожнім. І це вчинив Він не для того, щоб зганьбити храм (чи міг зробити це Той, Хто казав: “дому Отця Мого не робіть домом торгівлі” – Ін. 2:16), але показував цим, що вони не варті перебування в ньому; подібно до того, як колись Він віддав його і вавилонянам. Крім того, теперішня подія була ще й передріканням майбутнього запустіння і зміни на краще і вище і знаменням Його могутності.

2.Водночас і в подіях, що послідували після цього, Христос показав Свою силу, саме у воскресінні мертвих, у затьмаренні світла, у зміні стихій. Під час Єлисея один мрець, торкнувшись мерця, воскрес. Тепер голос воскресив мерців, тоді як тіло прибито було до хреста. Втім, перше було прообразом теперішніх подій; для того воно й відбувалося, щоб вірили теперішньому. І не тільки збуджуються мертві, а й камені розсідаються, і земля трясеться, щоб пізнали, що Він міг і їх і затьмарити, і розірвати. Той, Хто розірвав каміння і затьмарив всесвіт, тим більше міг зробити те саме над ними, якби захотів. Але Він не захотів цього; виливши гнів Свій на стихії, Він бажав врятувати їх лагідністю. Але вони не залишили свого шаленства. Така заздрість, така ненависть: не легко приборкати її! І при всіх таких явищах безсоромність їхня була однакова. Згодом же, коли, незважаючи на те, що покладена була печатка на труні, приставлена військова варта, Він воскрес, і вони почули про це від самих вартових, спокусили й інших грішми, і хотіли приховати свідоцтво про воскресіння. Отже, не дивуйся тому, що вони й тоді так безчесно чинили: так вони раз назавжди налаштувалися в усьому чинити безсоромно! Дивись тільки, скільки знамень Він створив, то на небі, то на землі, то в самому храмі. Цим Він частково показував Своє обурення, а частково те, що і недоступне стане тепер доступним, і що небо відверзнеться, і відкриється істинне святе святих. Вони говорили: “якщо Він Цар ізраїльтян, нехай тепер зійде з хреста”; а Він показує їм, що Він є Царем усього всесвіту. Вони говорили: “Той, хто руйнує храм, і за три дні творить”; а Він вказує, що їхній храм зовсім запустіє. Далі, вони говорили: “інших рятував, а Себе Самого не може врятувати”? Він же, перебуваючи на хресті, з надлишком показує їм Свою силу над тілами рабів Своїх. Справді, якщо велике діло вийти з гробу четверодневному Лазареві, то набагато важливіше всім давно покійним раптово з’явитися живими, що було знаменням майбутнього воскресіння. “Багато”, говориться, “тіл спочилих святих воскресли і, увійшли у святе місто, і з’явилися багатьом” (Мф. 27:52-53). Щоб цю подію не визнали примарною, воскреслі з’являються багатьом у місті. Тоді й сотник прославив Бога, кажучи: “Воістину Він був Син Божий. Весь народ, що зійшовся на це видовище, бачачи те, що відбувалося, повертався, б’ючи себе в груди (Мф. 27:54; Лк. 23:48). Така сила Розп’ятого, що після таких глузувань і лайок, і сотник, і народ прийшли в залякування! Дехто каже, що цей сотник, зміцнившись після того у вірі, здійснив мученицький подвиг. “Там були також і дивилися здалека багато жінок, що йшли за Іісусом із Галілеї, служачи Йому, а між ними Марія Магдалина, і Марія, матір Іакова, і Іосії, і мати синів Зевєдєєєвих” (Мф. 27:55-56). На ці події дивляться дружини, особливо співчутливі і нарікаючі. Дивись, яка їхня старанність! Вони слідували за Ним, щоб прислужувати Йому, і не відлучалися від Нього навіть серед небезпек. Тому вони й бачили все: бачили, як Він закричав, як випустив дух, як каміння розсілося, і все інше. І вони перші бачать Іісуса, ця, настільки зневажена, підлога, що перша насолоджується спогляданням благ. У цьому особливо видно їхню мужність. Учні втекли, а ці дружини були присутні. Хто ж вони були? Матір Його, яку євангеліст називає Іаковлевою, та інші. Інший євангеліст каже, що й багато хто плакав про це і бив груди свої. Це показує, якою була жорстокість іудеїв. Про що інші зітхали і плакали, над тим вони сміялися, ні жалістю не торкалися, ні страхом не приборкувалися. Усе, що відбувалося тоді, було знаменням великого гніву Божого; не просто знаменням, а знаменням гніву люті; все означало гнів надмірний: і темрява, і каміння, що розсіялося, і завіса, що була роздерта навпіл, і землетрус. ” Іосиф, прийшовши до Пілата, просив тіла Іісуса” ( Мф. 27:58). Цей Іосиф – той самий, який досі переховувався; тепер, після смерті Христової, він надихнувся великою зухвалістю. Він був не непомітною людиною, але знаменитою і знатною, саме поважний член синедріону. Звідси особливо можна бачити його мужність. Він наважувався тепер на явну смерть, бо збуджував загальну проти себе ненависть, коли виявляв свою любов до Іісуса і наважився просити тіло Його, і не перед тим відступив, доки не одержав його; наважився навіть не лише прийняти тіло та поховати чесно, а й покласти у своїй новій домовині, чим показав і свою любов, і мужність. І це сталося не без причини, а саме тому, щоб не мали підозри, ніби замість одного повстав інший. “Була ж там Марія Магдалина та інша Марія, що сиділи проти гробу” ( Мф. 27:61). Для чого вони сидять тут? Вони нічого ще не знали про Нього належним чином, нічого не уявляли великого і високого. Тому принесли вони і миро, і біля гробу не спали, щоб, коли вщухне шаленство іудеїв, приступити і намастити Його.

3.Чи бачиш мужність дружин? Чи бачиш полум’яну любов їхню? Чи бачиш щедрість у витратах і рішучість на саму смерть? Будемо й ми, чоловіки, наслідувати жінкам, щоб не залишити Іісуса в спокусах. Вони стільки витримали для померлого, і віддавали навіть душі свої, а ми (знову скажу те саме) ні голодного не годуємо, ні голого не одягнемо, але, бачачи, що просить він, поспішаємо пройти повз. Звичайно, якби ви побачили Його самого, то кожен виснажив би все своє. Але й нині Він той самий, бо Сам сказав: “Я є”. Отже, чому ж ти не все вичерпуєш? І нині чуєш, як говорить Він: Мені твориш. Ніякої немає різниці, чи Йому, чи іншому ти подаси. І ти зробиш не менше за тих дружин, які тоді Його годували; навпаки, навіть ще більше. Не бентежтеся. Не одне й те саме – годувати Його самого, коли Він з’являвся в усій славі, що могла привернути до Нього і кам’яну душу, і – служити, на виконання тільки Його заповіді, бідному, вбогому, згорбленому. Там у любові твоїй бере участь повага до особи і гідності присутнього; тут уся честь належить твоєму людинолюбству: тут ти більшу показуєш повагу до Нього, коли тільки за заповіддю Його служиш подібному до тебе рабу Його, і догоджаєш йому в усьому. Отже, догоджай, вірячи тому, хто приймає і говорить: Мені дав. Якби ти не Йому давав, Він не удостоїв би тебе Свого царства. Якби не Його ти відвертався, Він не послав би тебе до геєни; не засудив би на муки, якби ти знехтував просто людиною. Ні; нехтуваним є сам Він; тому-то і становить цей великий гріх. Так і Павло Його гнав, коли переслідував віруючих, чому й сказав Він: “що ти гониш Мене” ( Діян. 9:4)? Отже, будьмо ж настільки старанні, як якщо б ми самому Христу подавали, коли подаємо ближнім. Справжні слова Його достовірніші, ніж очі наші. Тому коли бачиш бідного, згадай слова Його, якими Він сказав тобі, що Він є той самий, кого ти годуєш. Хоча той, хто являється тобі, і не Христос, але під образом цього бідняка Він сам просить і приймає. Але ти соромишся чути, що Христос просить? Навпаки, соромся, коли не даси тому, хто просить; це точно є сором, покарання, мука. Коли Він просить, це походить від Його доброти, і тому нам потрібно навіть хвалитися цим; але коли ти не подаєш, це показує твою жорстокість. Якщо ти тепер не віриш мені, що, проходячи повз жебрака – віруючого, проходиш повз самого Христа, то повіриш цьому тоді, коли Він виведе тебе на суд і скаже: “оскільки ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені” ( Мф. 25:45). Але нехай не буде, щоб ми дізналися це таким чином. Повіримо ж цьому нині і принесемо плід, щоб нам почути блаженний голос, що вводить нас у царство! Але, можливо, хто-небудь скаже: кожен день говориш ти нам про милосердя і людинолюбство. Я і не перестану говорити про це. Якби ви і досягали успіху навіть у цих чеснотах, і тоді б мені не належало припиняти про них розмову, щоб не зробити вас безтурботними. Звичайно, якби ви досягали успіху, я говорив би менше. Але коли ви і в половину належного не встигли в цьому, то не мені, а собі говорите такі слова. Справді, скаржачись на мене, ти робиш те ж саме, що й дитина, коли вона, багато разів чуючи альфу і не заучуючи її, почала б скаржитися на вчителя, що він часто й навіть безперестанку повторює одне й те саме. Справді, хто від слів моїх схилився до подачі милостині? Хто розтринькав маєток? Хто половину, хто третю частину роздав? Ніхто! Отже, чи пристойно вам забороняти вчити вас, коли ви ще не навчилися? Вам належало б чинити навпаки, – належало б, якби ми навіть і захотіли припинити вчення, утримати нас і сказати: ми ще не завчили цього, – для чого припиняєте вчити нас? Якби сталося, що в когось боліло око, а я був би лікарем, обв’язав би око, дав би мазі, застосував би інші засоби, але, нічого не зробивши справді корисного, пішов би геть, то чи не прийшов би він до дверей мого будинку й не став би дорікати мені в крайній безпечності, що я залишив його тоді, коли не минула хвороба? І якби я у відповідь на звинувачення сказав: я дав примочки, мазі, – чи стерпів би хворий таке виправдання? Ні! Він негайно сказав би: яка мені в тому користь, коли я ще страждаю? Те ж саме думай і про душу. Що, якби я, і багато лікуючи ослаблу, заціпенілу, скорчену руку, не вилікував би її: чи не те саме почув би я? Але ми і тепер лікуємо точно скорчену і висохлу руку. Тому, поки не побачимо її абсолютно прямою, не перестанемо доглядати за нею. О, якби й ви ні про що інше не говорили, і вдома, і на площі, і за столом, і вночі, і уві сні! Якби вдень ми безперестанку дбали про це, то й уві сні займалися б тим самим.

4.Що ти кажеш? Що про милосердя завжди я розмірковую? Я і сам бажав би, щоб не було великої потреби в таких бесідах з вами: я бажав би міркувати про боротьбу проти іудеїв, еллінів та єретиків; але чи можна озброювати нездорових? Як виводити на бій тих, які вкриті виразками і ранами? Якби я бачив вас здоровими, то, звісно, вивів би на цей бій, і тоді ви побачили б благодаттю Христовою цілі тисячі ворогів ваших, які падали, і їхні голови, що валяються перед вами. Багато було вже сказано нами про це в різних книжках; і, однак, через недбальство багатьох, ми й тепер не можемо ще торжествувати досконалу перемогу. Ми багаторазово перемагаємо їх у догматах; але вони засуджують нас за життя багатьох з тих, хто у нас числиться, гребують їхніми ранами і недугами серцевими. Отже, чи можна благонадійно виводити вас на бій, коли ви і нам служите на шкоду, і при першій же появі вражаєтеся і висміюєтеся ворогами? В одного хвора рука, скорчена, не може подавати. Як же він може тримати щит і захищатися ним, не уражаючись від жорстоких нападів? Інші шкутильгають ногами: це ті, які ходять до театрів і до будинків блудниць. Як же вони можуть стояти на битві й не уразитися стрілами похоті? Інший хворий очима, зовсім осліп, або неправильно дивиться, будучи сповнений розпусними діяннями і займаючись тільки лихими наклепами проти цнотливості жінок, і підкопами проти шлюбів. Як же може такий дивитися на ворогів, керувати списом, кидати стріли, коли звідусіль уражається глузуванням? Інших бачиш стражденних черевом, наче одержимих водяною хворобою; вони пригнічені обжерливістю і пияцтвом. Отже, як можу я вести цих п’яниць на бій? В іншого гнилі вуста: такі безглузді, лайливі, хульники. Як же вони подадуть своїм голосом знак на битві, і чи можуть зробити що-небудь важливе і шляхетне, будучи охоплені іншого роду пияцтвом і становлячи предмет сміху для ворогів? Ось чому я щодня обходжу своє військо, лікуючи рани і зцілюючи струпи. Якщо ви коли-небудь протверезієте і будете здатні вражати інших, тоді навчу вас і цього військового мистецтва і покажу, як діяти зброєю, або краще, тоді самі справи ваші будуть для вас зброєю: тоді всі будуть падати перед вами, – якщо, тобто, ви будете милосердними, лагідними, тихими, незлопам’ятними, і всі інші чесноти будуть сяяти в вас. Якщо ж хто стане суперечити нам, тоді ми докладемо і свою працю, подаючи як приклад вас. Тим часом нині ви навіть слугуєте перешкодою в нашій течії. Дивись: ми говоримо, що Христос створив великі чудеса, людей змінив на ангелів. Але коли питають від нас доказів на це, і примушують подати приклад із цієї черідки, – ми німі, і я боюся, як би замість ангелів не вигнати свиней із хліва, або коней жінконенавидних. Знаю, що це для вас боляче; але не проти всіх це сказано, а тільки проти винних, вірніше ж і не проти них, якщо вони тверезі, а за них. Нині все зіпсовано і зіпсовано: церковництво нічим не відрізняється від стійла биків, віслюків і верблюдів; і я всюди ходжу, шукаю вівці – і не можу вгледіти. Так усі тупають і б’ють ногами, наче якісь коні чи дикі віслюки; наповнюють місце це тільки купами гною, – такі саме їхні розмови. Якби можна було бачити, про що говорять за всяким священним зібранням чоловіки, дружини, – то ти побачив би, що слова їхні гидкіші від усякого гною. Тому благаю, залиште цей поганий звичай, щоб церква могла пахнути миром. Ми наповнюємо її нині тільки чуттєвим фіміамом, а про те, щоб вигнати і винищити духовну нечистоту, і не дбаємо. Що ж у тому користі? Воістину, не стільки зневажаємо ми церкву, коли заносимо до неї гній, скільки оскверняємо її тоді, коли розмовляємо в ній один з одним про бариші, про торгівлю, про корчомство, про те, що зовсім не пристойне нам, тоді як треба було б тут бути присутнім ликам ангелів, церкву робити небом, і нічого іншого не знати, окрім сердечних молитов, мовчання й уваги. Виправимося ж, принаймні хоч відтепер, щоб очистити життя наше й успадкувати обіцяні блага, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

←

→