Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 87
“Тоді воїни правителя, взявши Іісуса в преторію, зібрали на Нього весь полк і, роздягнувши Його, наділи на Нього багряницю, і, сплетячи вінець з терну, поклали Йому на голову, і дали Йому в праву руку палицю, і, ставши перед Ним на коліна, насміхалися з Нього, кажучи: Радій, Царю Іудейський!” (Мф. 27:27-29).
Зміст:
Тяжкість образ, яких зазнав Христос. – Користь всенародного і приватного читання історії страждань Христа. – Намагання іудеїв зганьбити славу Христа і його безуспішність. – Прикладом своїх страждань Христос навчає довготерпіння. – Користь, одержувана від образ. – Як можна навчитися спокійного перенесення образ. – Треба не гніватися на тих, хто ображає, а сумувати за ними. – Той, хто поважає самого себе, ніким не може бути зневажений.
1. Неначе за якоюсь домовленістю радів тоді з усіма диявол. Нехай, справді, лаялися над Христом іудеї, розтанувши від заздрості й ненависті; але яким чином і чому воїни робили це? Чи не явно, що диявол тоді з усіма бенкетував? До того вони були жорстокі й неприборкані, що з образ, завданих Христу, робили собі задоволення. Їм належало утриматися від цього, належало плакати за прикладом народу; але вони не робили цього, а навпаки, ображали Його, нападали на Нього нахабно, можливо, бажаючи тим догодити іудеям, або ж роблячи це тільки через свою злонраву. І образи були різні й різноманітні. Цю божественну голову то завушували, то уражали терновим вінцем, то били тростиною люди кепські й нечисті. Яку після цього ми дамо відповідь, – ми, які гніваємося за кожну кривду, яку нам наносять, тоді як Христос зазнав таких страждань? А те, що робили з Ним, було крайнім ступенем наруги. Не частина одна, а все тіло зазнавало страждань: голова – від вінця, тростини й ударів, обличчя – від плювань, ланіти – від завушень, все тіло – від бичування, вбрання хламідою й удаваного поклоніння, рука – від тростини, що її дали тримати Йому замість скіпетра, вуста – від підношення оцту. Що може бути важчим за це? Що образливіше? Воістину, те, що відбувалося, перевершує будь-який опис. Ніби боячись, щоб не опустити якогось нахабства, вони, які вбивали пророків своїми руками, Христа умертвляють за визначенням судді. Вони все роблять: і вбивають своїми руками, і судять, і засуджують, і на своєму суді, і перед Пілатом, кажучи: “Кров Його на нас і на дітях наших”; нападають із несамовитістю, знущаються, зв’язують, відводять, робляться винуватцями образ, завданих воїнами, прибивають до хреста, паплюжать, обпльовують, насміхаються. Пілат тут нічого не приєднував зі свого боку: вони самі все робили, самі були і донощиками, і суддями, і катами, і всім. І це в нас прочитується при загальному зібранні. Щоб не сказали нам язичники: ви показуєте народові тільки блискуче і славне, наприклад – знамення і чудеса, а ганебне приховуєте, благодать святого Духа так улаштувала, що все це прочитується в нас на всенародному святі, саме на великій вечорі Пасхи, коли чоловіки і дружини предстоять у великій великій безлічі; коли стікається цілий всесвіт, тоді й проповідується це гучним голосом. І, незважаючи на те, що це читається і повідомляється всім, ми віримо, що Христос є Бог; і як з інших причин, так і тому вклоняємося Йому, що Він благоволив до того зглянутися для нас, що перетерпів такі страждання й навчив нас усякої чесноти. Але й завжди повинні ми читати це, бо великий звідси походить прибуток, велика користь. Справді, коли ти бачиш, як і на словах, і на ділі насміхаються з Нього, з яким знущанням схиляються перед Ним, як тяжко прибивають Його і примушують терпіти крайні страждання, – то хоч би ти був байдужим каменем, станеш м’якше за віск, і вирвеш із серця твого всю гордовитість. Слухай же, що відбувається далі. Після того, як насміялися з Нього, “повели Його на розп’яття” ( Мф. 27:31), і, оголивши Його, узяли собі одежу Його, і, сівши, вичікували, коли Він випустить дух. І розділили одяг Його, як це зазвичай буває із засудженими найнижчого роду, з знедоленими, з беззахисними і безпорадними; розділили ті ризи, які справили стільки чудес, і які, однак, не чинили тоді жодної дії, оскільки Христос утримував Свою невимовну силу. І цей вчинок становить важливий додаток до їхнього божевілля: вони, як я сказав, в усьому поводилися з Ним, як із безчесним і зневаженим, як з самою останньою людиною. З розбійниками нічого подібного вони не робили, а проти Христа вистачило в них зухвалості на все це. Його і розіп’яли посеред них, щоб Він розділив з ними їхню погану славу. “Дали Йому пити оцту” ( Мф. 27:34), – і це з метою поглумитися: “Він же не хотів пити”. Інший же оповідає, що, скуштувавши, Він сказав: “сталося” ( Ін. 19:30)! Що ж означає це слово: “відбулося”? Здійснилося про Нього пророцтво: “і дали”, каже, “мені в їжу жовч, і в спразі моїй напоїли мене оцтом” (Пс. 68:22). Втім, і цей не показує, що Він пив. Немає різниці – покуштувати що-небудь тільки і не пити: це означає одне й те саме. Але й тут ще не кінець їхньому шаленству. Після того, як оголили Його, розіп’яли, підносили оцет, вони йдуть ще далі: дивлячись на прикутого до хреста, ганьблять і вони самі, і ті, хто проходить повз; і що було найтяжче, Він терпів страждання нібито підлабузник і негідник, ніби гордий і порожній самохвал. Для того вони і розіп’яли Його всенародно, щоб в очах усіх лаятися над Ним; для того розіп’яли і руками воїнів, щоб під приводом, що вирок виголошено в народному судилищі, тим вільніше віддаватися шаленству.
2 І кого б не пом’якшив народ, що йде за Ним і ридає? Але тільки не цих звірів. Ось чому Він тих і удостоїв відповіді, а цих не удостоїв. Після того, як зробили все, що хотіли, намагаються зганьбити і славу Його, боячись Його воскресіння. З цією метою вони всенародно говорять про це, розпинають з Ним розбійників, і, бажаючи виголосити Його підлабузником, кажуть: “Той, хто руйнує храм і в три дні творить, врятуй Себе Самого!” (Мф. 27:40). Коли, марно просячи Пілата зняти провину (а провина була написана така: “цар Іудейський” – Ін. 19:21-22), вони не встигли в намірі (він чинив опір їм, сказавши: “що я написав, те написав”), – тоді вони вже лайками своїми намагалися показати, що Він не цар. Тому вони, окрім тих слів, говорили й такі: “якщо Він Цар Ізраїльський, то нехай тепер зійде з хреста” ( Мф. 27:42); і ще: “інших спасав, а Себе Самого не може врятувати”, – і робили спроби, таким чином, затьмарити й попередні знамення Його. Також: “уповав на Бога; нехай тепер визволить Його, якщо Він угодний Йому”. О, нечисті й пребеззаконні! Що ж: пророки хіба не були пророками, або праведні – праведними, тому що їх Бог не визволив від напастей? Вони залишалися такими, хоча й зазнавали страждань. Що може зрівнятися з вашим божевіллям? Якщо їхня слава не затьмарилася лихами, наведеними вами на них, але вони залишилися пророками і за всіх страждань, що їх зазнавали, то тим паче не належало вам спокушатися на Христа, Який і справами, і словами викорінював у вас цю думку. Втім, кажучи і роблячи це, вони нічого не встигли навіть у самий цей час. Той, котрий гинув у крайньому нечесті, котрий увесь час життя свого провів у вбивствах і пограбуваннях, у той час, як сказано було це, сповідував Його й згадував про царство; так само й народ плакав за Ним. Хоча необізнаним у будові таємниці здавалося, що все, що відбувалося, свідчило про протилежне, – а саме, що Він слабкий і безсилий, – але істина і найнесприятливішими обставинами посилилася. Отже, чуючи це, озброїмося проти всякого збурювання серцевого, проти всякого гніву. Якщо побачиш, що серце твоє спалахує, відгороди груди твої хресним знаменням: згадай що-небудь із того, що трапилося тоді, – і цим спогадом ти розвієш усяке збурювання духу, як порох. Подумай про слова, справи; подумай, що Він Владика, а ти – раб. Він постраждав для тебе, а ти для себе; Він за тих, кого Він облагодіяв, і тих, хто разом розіп’яв Його, а ти – за себе самого; Він за тих, хто заподіював Йому образи, а ти – за тих, хто був скривджений тобою; Він – в очах цілого міста, навіть усього народу іудейського, в очах приїжджих і співвітчизників, яким Він виголошував людинолюбні дієслова, а ти – в присутності кількох. А що найприкріше, Він залишений був і самими учнями. Ті, які колись прислужували Йому, втекли від Нього; а вороги й супротивники – іудеї, воїни, по обидва боки розбійники, оточуючи Розп’ятого, докучали, докоряли, паплюжили, глузували, хулили: і розбійники обоє паплюжили й паплюжили Його. Але як же Лука каже (Лк. 23:40), що один із розбійників паплюжив Його? І те, й інше було; спершу хулили обидва, а потім не так уже. Щоб ти не подумав, нібито це сталося за якоюсь згодою, або що розбійник не був розбійником, – євангеліст його лайкою доводить тобі, що спершу на хресті був розбійник і ворог, але раптово змінився. Отже, про все це розмірковуючи, подумай: що зазнав ти подібного до того, що зазнав Господь твій? Ти осоромлений публічно? Але, звісно, не так. Тебе покарано? Але, звичайно, не по всьому тілу, і не стільки оголений і замучений. Якщо й завушали тебе, то знову не так.
3.Додай до цього: від кого, за що, коли? І що найтяжче, – на те, що відбувалося тоді, ніхто не скаржився, ніхто не виявляв обурення; навпаки, всі хвалили, всі разом сміялися і осоромлювали, паплюжили Його як ошуканця, самохвала і улесливого, що не може виправдати справами слів своїх. Але Він абсолютно мовчав, подаючи нам неоціненне лікування – довготерпіння. А ми, слухаючи це, не вміємо бути терплячими навіть і перед рабами своїми, але пущі за диких віслюків скачемо і б’ємо ногами; люті і нелюдяні буваємо проти тих, хто ображає нас, а про те, що стосується Бога, дбаємо мало. Такими ж залишаємося і у ставленні до друзів: якщо хто образить нас, ніяк не стерпимо; якщо дошкулить хтось, ми лютуємо більше звірів, ми, які читаємо це щодня. Один учень зрадив, інші, покинувши Його, втекли; ті, які обдаровані, плювали на Нього; слуга архієреїв завушував; воїни били по ланітах; ті, хто проходив повз, насміхалися й ганьбили; розбійники також докоряли; та Він нікому не відповів жодного слова, але всіх переміг мовчанням, самою справою навчаючи тебе, що що більше ти будеш переносити все з лагідністю, то легше переможеш тих, хто несправедливо поводиться з тобою, і всіх змусиш дивуватися тобі. Хто, справді, не здивується тому, хто з лагідністю переносить образи, які наносять з боку зухвалих паплюжителів. Подібно до того, як той, хто хоча й законно страждає, але переносить лиха з лагідністю, багатьма вважається за невинного страждальця, так, навпаки, той, хто страждає і невинно, але від нетерпіння шаленіє, накликає підозру, ніби він терпить гідне, і стає предметом сміху, як полонений, якого захопив гнів і який втратив свою шляхетність. Така людина недостойна називатися і вільною; хоча б керувала тисячами слуг. Але тебе хто-небудь сильно роздратував? І що ж у тому? Тепер-то і належить показати свою любомудрість. Ми і звірів бачимо лагідними, коли їх ніхто не дратує; не завжди і вони лютують, а коли тільки хто роздратує їх. Отже, якщо і ми тільки тоді залишаємося спокійними, коли ніхто нас не дратує, то чим ми перевершуємо звірів? Вони не без причини часто метушаться, і можуть бути виправдані, бо лютують через те, що їх дратують і б’ють; крім того, у них немає розуму і вони від природи отримали звірство. Але коли ти лютуєш і звірствуєш, скажи мені, у чому можеш знайти собі вибачення? Якого зла зазнав ти? Чи пограбований? Тому-то ти і повинен перенести це, що тим самим здобуваєш більше. Чи знеславлений? Що ж у цьому? Ти сам від того не менше став, якщо ти розважливий. Якщо ж ти нічого не зазнав лихого, то чому гніваєшся на того, хто не тільки не заподіяв тобі зла, але приніс ще й користь? Ті, хто поважають нас, присипляють і розніжують нас; навпаки, ті, хто ображають і зневажають, роблять терплячішими тих, хто уважний до себе. Ледачі більше зазнають шкоди, коли їх поважають, ніж тоді, коли ображають їх. Ті, хто ображає, змушують нас умудрятися, коли ми пильнуємо над собою; а ті, хто хвалить нас, примножують у нас гордовитість, збуджують гордість, марнославство, безтурботність, і роблять душу розпещеною і слабкою. Це доводять ті батьки, які не стільки пестять своїх дітей, скільки сварять, боячись, як би вони не зазнали шкоди від поблажливості; той самий засіб вживають і вчителі. Тому, якщо кого слід відвертатися, то саме улесливих, а не тих, хто нас ображає: більше приносить шкоди лестощі, ніж образа. Улесливість є приманка для необережних, і від неї важче застерегтися, ніж від тієї; та й більша за те нагорода, більша за славу. І справді, більш гідно подиву бачити людину, яку ображають і вона не обурюється, ніж таку, яку б’ють, вражають, і вона не падає. Але як можливо, скажеш ти, не обурюватися. Чи образив хтось тебе? Захисти хресним знаменням груди; згадай усе, що відбувалося на хресті – і все згасне. Не думай про одні образи, але згадай разом і про добро, яке ти коли-небудь отримав від того, хто тебе образив; і негайно станеш лагідним. Особливо ж і, перш за все, наведи на думку страх Божий, і незабаром станеш поміркованим і спокійним.
4.Крім того, візьми приклад у цьому випадку і з рабів своїх. Коли бачиш, що ти сваришся з ким-небудь із них, а той мовчить, то уяви, що можна бути розсудливішим, і докори собі за своє роздратування. Під час самих образ привчайся не ображати іншого, і тоді, коли тебе ображають, не будеш відчувати скорботи. Уяви, що той, хто ображає тебе, несамовитий і несповна розуму, і тоді не будеш досадувати на образу. Трапляється, що ті, хто біснується, б’ють нас, проте ми не тільки не гніваємося на них, а й жаліємо їх. Вчиняй і ти так, – пожалій того, хто ображає; адже він одержимий лютим звіром – люттю, демоном шаленим – гнівом. Поспішай звільнити того, якого мучить злий демон, і який так скоро гине. Воістину, гнів така хвороба, що небагато треба часу для того, щоб загинув одержимий нею. Тому й сказав дехто: “сам рух гніву є падіння для людини” (Сир. 2:22), показуючи його жорстокість особливо в тому, що він за короткий час заподіює велике зло і не має потреби в тривалості часу; а якби, за його сили, він був би ще й тривалим, то з ним не можна було б і боротися. Бажав би я показати тобі, хто такий кривдник, і хто – любомудрий; бажав би уявити тобі в оголеному вигляді душу того й іншого. Ти побачив би, що серце першого подібне до хвилюючого моря, а останнього – як тихий, безтурботний притулок; він не обурюється цими бурхливими вітрами, навпаки, легко приборкує їх. Кривдники все роблять, щоб уразити іншого; але коли втрачають будь-яку надію встигнути в цьому, самі, нарешті, приборкують і відходять уже виправленими. І не може бути, щоб розгнівана людина, врешті-решт, сильно не дорікнула собі, так само, як неможливо, щоб людина, яка не розгнівана, докоряла собі. Якщо потрібно проти когось повстати, то це можна зробити і без гніву, і навіть зручніше і розсудливіше, ніж як із гнівом: тоді нічого не потерпиш неприємного. Якщо захочемо, все щастя наше і все добре залежатиме від нас, і ми будемо в змозі, за допомогою благодаті Божої, влаштувати свою безпеку і зберегти честь. Для чого шукаєш ти собі в іншого почесті? Поважай сам себе, і ніхто не завдасть тобі безчестя; але коли ти сам себе зневажаєш, то хоча всі будуть шанувати тебе, ти залишишся безчесним. Подібно до того як, якщо ми самі себе не засмутимо, то ніхто інший нас не засмутить, так само, якщо ми самі не будемо безчестити себе, то ніхто інший нас не осоромить. Уявімо собі людину велику і гідну слави; і нехай усі стали б називати її перелюбником, злодієм, розкрадачем грошей, людиновбивцею, розбійником; але якщо вона нічим цим не роздратована, ні на що не нарікає і нічого такого не усвідомлює в собі, то якого вона від того зазнає безчестя? Ніякого. Що ж, – скажеш, – якщо багато хто має про нього таку думку? І в такому разі він не збезчещений, а збезчестили себе ті, бо не вважають його таким, яким він є. Скажи мені: якби хто став вважати сонце темним, то сонце, чи себе, чи себе він збезчестив би? Звичайно себе самого, накликаючи на себе підозру, що він або сліпий, або не в розумі. Так і ті, які вважають добрих худими, – ганьблять себе самих. Тому слід докладати великих старань до того, щоб зберегти совість свою чистою, і не подати жодного приводу до підозри на нас. Якщо ж і при такій нашій поведінці інші хочуть шаленіти, то не потрібно дбати або сумувати про це. Якщо хто добрий у собі, а його вважають поганим, то він нічого від того не втрачає, залишаючись таким, яким він є; навпаки, хто плекає нерозважливі, порожні підозри, підпадає на крайню загибель. Точно так само і поганий, якщо вважають його не таким, не отримує від того жодного зиску, а зазнає більшого осуду, впаде тільки в більшу безтурботність. Худий, коли таким і вважають, принаймні, упокорюється і усвідомлює гріхи свої; навпаки, коли ховається, впадає в нечутливість. Справді, якщо й тоді, коли всі докоряють, грішники ледве збуджуються до розкаяння, то чи може відкрити очі свої той, хто живе в нечесті, тоді, коли не лише не засуджують його, а й хвалять? Чи не чуєш, як і Павло засуджує за те, що коринфяни, догоджаючи й поважаючи того, хто заблукав, не тільки не допустили його усвідомити гріх свій, а й утвердили його в його нечесті? Тому благаю вас – полишимо думки про нас інших, образи й почесті, і будемо намагатися тільки про одне, – щоб дотримуватися совісті непристойної і не осоромити самих себе. Таким чином ми і тут, і в майбутньому віці будемо насолоджуватися великою славою, яку нехай всі сподобимося отримати по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.
| ← | → |