Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 86
“Іісус же став перед правителем. І запитав Його правитель: Ти Цар Іудейський? Іісус сказав йому: Ти говориш. І коли звинувачували Його первосвященики та старійшини, Він нічого не відповідав” (Мф. 27:11-12).
Зміст:
У якому сенсі Христос сповідує Себе царем. – Чому Він не відповідав на наклепи обвинувачів. – Винуватість Пілата і народу. – Пороки потрібно викорінювати на самому початку. – Малі гріхи вимагають більше праці й ретельності, ніж великі. – Відчай губить більше за гріх. – Гріх прикриває себе іноді личиною благочестя. – Знання Писання – засіб для убезпечення від шляхів погибелі.
1. Чи бачиш, як насамперед піддають дослідженню те, що особливо завжди бентежило іудеїв? Оскільки вони бачили, що Пілат не звертає жодної уваги на справи закону, то звертаються до звинувачення в цивільному злочині. Так чинили вони і з апостолами; те саме завжди виставляли напоказ і говорили, що галілеяни ходять усюди і проповідують якогось царя Іісуса: немовби про простого якогось чоловіка згадували вони про Іісуса, і намагалися викликати проти Нього підозру в задумках владолюбства. Звідси видно, що і роздирання риз, і жах первосвященика – були одне удавання. Усе вели вони і направляли до того, щоб піддати Його смерті. Отже, ось про що запитав Пілат! Що ж відповідає Христос? “Ти говориш”. Він сповідує Себе царем, але царем небесним; так Він і в іншому місці ясніше сказав, коли відповідав Пилатові: “Царство Моє не від світу цього” ( Ін. 18:36), – і це для того, щоб ані іудеї, ані Пілат, котрі звинувачували Його за оголошення Себе царем, не мали виправдання. І наводить незаперечну причину цього, кажучи: “Якби від світу цього було Царство Моє, то служителі Мої подвизалися б за Мене, щоб Мене не зрадили”. Ось чому, щоб відхилити від Себе таку підозру, Він платив і сам данину, і іншим наказав платити, і коли хотіли Його зробити царем, Він віддалився. Чому ж, – скажеш, – не виявив Він цього, коли звинувачували Його в задумах владолюбства? Тому що вони, маючи в справах Його незліченні докази Його сили, лагідності, смиренності, самі себе засліплювали, замислювали лихе, і вчиняли беззаконний суд. Тому Він ні на що не відповідає, але мовчить; а для того, щоб постійним мовчанням не накликати на Себе докору в гордості, відповідає стисло, – як, наприклад, коли заклинав архієрей, коли запитував ігемон. На наклепи ж їхні не відповідав нічого, бо не мав наміру переконувати їх. Про це і пророк, пророкуючи, говорив: “у смиренні Його суд Його візьметься” (Іс. 53:8). Ігемон дивувався цьому. Та й треба було дивуватися, бачачи таку лагідність і мовчазність у Того, Хто міг сказати дуже багато. Самі вони звинувачували Його не тому, що усвідомлювали в Ньому щось лихе, а через одну заздрість і ненависть. Справді, коли і виставлені ними лжесвідки не знайшлися що сказати, – навіщо було ще наполягати? Для чого, бачачи, як Іуда загинув, і Пілат умив руки, не розбилися вони серцем? Так багато і тоді Він зробив для того, щоб привести їх до каяття, але вони не стали від того кращими. Що ж Пілат? “Хіба не чуєш, скільки свідчать проти Тебе” вони ( Мф. 27:13)? Пілат хотів звільнити Його, якби Він став захищати Себе, а тому й сказав це; коли ж Іісус нічого не відповідав, він вигадує інший засіб. Який же? У них був звичай – відпускати одного з винних. Цим-то засобом Пілат і спробував звільнити Його. Якщо ви не хочете, сказав він, відпустити Його, як невинного, то відпустіть хоча б як винного – для свята. Чи бачиш збочення порядку? Звичай був такий, щоб народ просив про засуджених, а ігемон повинен був відпускати. Тепер же відбувається навпаки: ігемон просить про це народ, і, однак, вони не приборкуються, а ще більше лютують і піднімають крик, шаленіючи від заздрості. Вони нічого не могли сказати на Його звинувачення, незважаючи навіть на те, що Він мовчав; так багато було доказів правоти Христа, що їх викривали і за мовчання Його. Той, хто мовчав, перемагав тих, хто без угаву говорив і шаленів. “Тим часом, як сидів він на суддівському місці, дружина його послала йому сказати: “Не роби нічого Праведникові Тому, тому що я нині уві сні багато постраждала за Нього” ( Мф. 27:19). Дивись, ось і ще одна обставина, яка могла всіх їх відвернути від їхнього наміру. Після доказів, що полягали в справах, не менш важливою річчю був і сон. Але чому ж не сам Пілат бачить його? Чи тому, що дружина була більш гідна його, чи тому, що якби бачив він, то не повірив би йому, і навіть, можливо, не сказав би про нього. Тому так і влаштовується, що бачить цей сон дружина, щоб це стало відомим для всіх. І не просто бачить вона сон; а й страждає багато, щоб чоловік, хоча б із співчуття до дружини, забарився здійснювати вбивство. Тому ж сприяв і сам час: вона бачила тієї ж ночі сон. Але для нього, скажуть, небезпечно було відпустити Іісуса, бо казали, що Він творить Себе царем. Тому слід було вимагати і розглянути докази, докази, всі ознаки владолюбства, які тільки могли бути, – наприклад, чи не набирав Він війська, чи не збирав грошей, чи не заготовив зброї, чи не задумував чогось подібного. Але Пілат просто схиляється на їхній бік, а тому Христос не залишає невинним і його: “той, хто зрадив Мене, тобі, каже, “більше гріха на ньому” ( Ін. 19:11). Отже, слабкість була причиною того, що він поступився і, бивши бичами, зрадив. Він не мав мужності, був слабкий; архієреї ж були злісні й лукаві. Після того, як він знайшов деякий привід, саме закон про свято, що велить відпускати засудженого, що роблять проти цього вони? Переконали народ, сказано, “просити Варавву” ( Мф. 27:20).
2.Чи бачиш, з якою завбачливістю дбає Він про те, щоб позбавити їх від гріха, і з якою старанністю намагаються вони не залишити для себе й тіні до свого виправдання? Що належало робити: чи викритого відпустити злочинця, чи сумнівного? Якщо дозволено було відпускати одного з викритих злочинців, то тим більше сумнівного. І, звичайно, Іісус не здавався для них гіршим за явних людиновбивць. Євангеліст не просто сказав: мали розбійника, але: розбійника відомого, знаменитого за своїми злодіяннями, який скоїв незліченні вбивства. І, все-таки, вони віддали перевагу йому перед Спасителем всесвіту, і не порадилися ні святого часу, ні законів людинолюбства, ні іншого чого-небудь подібного. Заздрість абсолютно засліпила їх. Будучи самі злі, вони розбещували і народ, щоб і за спокусу його понести найтяжчу кару. Отже, коли просили вони Варавву, то Пілат сказав: “що ж я зроблю Іісусу” (Мф. 27:22)? Цим питанням він знову хотів напоумити їх; надаючи їм свободу у виборі, він хоче, щоб вони, хоча б через почуття сорому, попросили Іісуса, і, таким чином, все стало б справою їхньої великодушності. Якби сказав він, що Іісус ні в чому не згрішив, то викликав би в них тільки більшу затятість; коли ж просив врятувати Його через почуття людяності, то проти цього прохання і переконання не було б нічого перекословити їм. Але вони, не дивлячись і на це, говорили: “нехай буде розіп’ятий. Правитель сказав: яке ж зло зробив Він? Але вони ще сильніше кричали: нехай буде розіп’ятий. Пілат, бачачи, що ніщо не допомагає, але сум’яття збільшується, взяв води і вмив руки перед народом, і сказав: “Невинуватий я в крові Праведника Цього”” ( Мф. 27:22-24). Навіщо ж зраджуєш? Чому не вихитив Його, як Павла сотник? І цей знав також, що він догодив би іудеям; і через Павла було обурення і сум’яття; і, однак, він мужньо став проти всього. Але Пілат діє вельми малодушно, слабо. Усі завинили: ні Пілат не повстав проти черні, ні чернь проти іудеїв; і нікому з них немає нізвідки виправдання: вони “ще сильніше кричали”, тобто, ще більше кричали: “нехай буде розіп’ятий”. Хотіли не тільки вбити, а й убити, як за лихе, і коли суддя опирався, вони тільки наполягали, кричачи одне й те саме. Чи бачиш, скільки зробив Христос для того, щоб придбати їх? Як Іуду часто відхиляв Він від його наміру, так утримував і цих, і в увесь час благовістя Свого, і під час самого суду. Справді, коли вони бачили, що ігемон-суддя вмиває руки і каже: “невинний я в крові Праведника Цього”, то і слова, і діла переконували їх до каяття, так само як і тоді, коли Іуда вкоротив собі віку, і сам Пілат переконував їх узяти на страту іншого замість Іісуса. Коли той, хто звинувачував і зрадив Іісуса, засуджує сам себе, і той, хто повинен вимовляти рішення, знімає із себе відповідальність, і видіння з’являється тієї самої ночі, і Пілат просить у них Іісуса, як засудженого, то, як можуть вони виправдатися? Якщо вони і не хотіли оголосити Його безневинним, то не належало, принаймні, віддати перевагу Йому перед розбійником, розбійником запеклим і вельми відомим. Що ж вони? Коли побачили, що суддя вмиває руки і каже: “невинний я”, кричали: “Кров Його на нас і на дітях наших” ( Мф. 27:25). І тоді вже, як вони самі вимовили на себе визначення, він дозволив їм усе. Дивись же, наскільки велике і тут їхнє безумство! Така лють, така зла пристрасть: вона не дозволяє бачити те, що треба бачити. Нехай так, що ви самих себе прокляли; для чого накликаєте прокляття і на дітей? Утім, людинолюбний Господь, хоча вони й шаленіли так шалено проти себе й дітей, не підтвердив згодою цього вироку не тільки щодо дітей, а й щодо них самих; але навіть і з них самих прийняв тих, хто покаявся, і удостоїв незліченних благ. І Павло був із числа їхніх, і багато тисяч тих, хто увірував у Єрусалимі (“бачиш, брате, – говорив Іаков, – скільки тисяч увірували іудеї” – Діян. 21:20), були також із цих. Якщо ж деякі залишилися, то собі самим повинні поставити муки, що їх очікують. “Тоді відпустив їм Варавву, а Іісуса, побивши, віддав на розп’яття” ( Мф. 27:26). Для чого ж бив? Або як засудженого, або – щоб дати вигляд суду, або – щоб догодити юдеям. У всякому разі, належало чинити опір. І перед цим він сказав: “Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його” ( Ін. 18:31). Та й багато було такого, що могло зупинити і його, і іудеїв, а саме: і знамення, і чудеса, і велике незлобивість Страждальця, і особливо – невимовне Його мовчання. Якщо Він і захистом Себе, і молитвою показував, що Він людина, то з іншого боку Своїм мовчанням і презирством до їхніх слів виявляв Свою велич і високу гідність – усім цим примушуючи їх дивуватися Собі. Але ніщо не подіяло на них.
3 Так-то, коли ніби сп’янінням розум буває охоплений якоюсь божевільною пристрастю, то важко вже повернутися в теперішнє своє становище, хіба тільки душа, що падає, має особливу мужність. Погана, дуже погана справа піддаватися подібним гірким пристрастям, а тому слід всіляко відбивати їх і забороняти їм вхід. Вони, як тільки займуть душу і стануть володіти нею, то, як вогонь, що падає на сухі дрова, запалюють у ній страшне полум’я. Тому благаю вас, вживайте все, щоб заградити їм вхід, і не давайте місця якому б то не було злу, заспокоюючи себе душогубним міркуванням: що за важливість у тому чи в цьому? Звідси-то народжуються незліченні види зла. Підступний диявол вживає великі (хитрощі і насильство і) послаблення до загибелі людини, і починає дії свої з малого. Дивись: хотів він довести Саула до того, щоб той пішов слухати балачки черевомовниці. Якби він на початку почав навіювати це Саулу, то Саул, звичайно, не послухав би його. Як, справді, послухав би той, хто сам переслідував волхвування? Тому він непримітно і мало-помалу приводить його до того. І, по-перше, коли не послухав Саул Самуїла, і за його відсутності наважився принести всеспалення, то, коли його звинувачували, він казав, що велика потреба наполягала з боку ворогів; і тоді, коли мусив би плакати, він залишався спокійним, наче б нічого не зробив. Потім Бог повелів винищити амаликитян, – але він і цього не виконав. Далі йшли злі наміри його проти Давида, – і, таким чином, непомітно й мало-помалу послизнувшись, він не міг уже зупинитися, доки нарешті не кинув себе в самісіньку безодню погибелі. Так сталося і з Каїном. Диявол не одразу спонукав його до вбивства брата, бо він і не встиг би переконати його; але, по-перше, схиляє його принести в жертву найгірше, переконуючи його, що в цьому немає гріха; по-друге, розпалив у ньому ненависть і заздрість, запевняючи, що нічого і в цьому немає; по-третє, переконав вбити брата й зачинятися перед Богом у мерзенному смертовбивстві; і не раніше відступив від нього, доки не довів до крайнього зла. Отже, треба відбивати зло на початку; навіть і в тому разі, якби перші злочини й не тягнули за собою подальших, і тоді не можна нехтувати ними; тим часом вони доходять і до більшого, коли душа розгнівається. Тому потрібно вживати всіх засобів, щоб винищувати пороки на самому початку. Не дивись на те, що гріх сам по собі малий, але пам’ятай, що він буває корінням великого зла, коли розгніваються про нього. Чи сказати тобі гідне здивування? Не стільки вимагають ретельності і праці великі гріхи, скільки, навпаки, малі й незначні. Відвертатися від перших змушує сама властивість гріха; а малі, через те саме, що малі, спонукають нас до лінощів і не дають змоги мужньо повстати на винищення їх. А тому вони скоро і робляться великими, якщо ми спимо. Так зазвичай буває і з тілом. Так і в Іуді народилося це велике зло. Якби він не думав, що начебто неважлива справа – красти майно бідних, то, звісно, не впав би і в гріх зради. Також якби іудеям не здавалося маловажним те, що вони полонені марнославством, то, звичайно, не дійшли б до христовбивства. Та й усяке зло зазвичай відбувається так. Адже ніхто не впадає в нечестя скоро і раптом. У душі нашій, безсумнівно, є деякий природжений сором гріха і повага до добра, і неможливо їй раптом дійти до такого безсором’я, щоб відкинути все зараз, навпаки, вона сходить до крайньої погибелі непомітно, помалу, коли розгнівається. Так увійшло у світ і ідолопоклонство, коли стали понад міру шанувати людей, як живих, так і померлих. Так само стали поклонятися виліпленим. Так, нарешті, посилилося блудодійство та інші пороки. Дивись також: один передчасно посміявся, інший докорив; інший відкинув страх, кажучи: це нічого. Що за важливість – посміятися? Що від цього може статися? Від цього відбуваються порожні розмови, звідси срамослів’я, а потім ганебні вчинки. Ще дехто, коли йому дорікають, що він паплюжить ближнього, насміхається і лихословить, зневажає це, і каже, що лихословити іншого нічого ще не означає. Насправді ж звідси народжується безмірна ненависть, непримиренна ворожнеча, нескінченні докори; а від докорів – бійки; а від бійок часто і вбивство.
4 Отже, цей лукавий демон від малого доводить до більшого, а від більшого доводить до відчаю, винаходячи, таким чином, інший спосіб, не менш згубний. Справді, не стільки губить гріх, скільки відчай. Той, хто згрішив, якщо буде пильнувати, покаянням скоро виправляє свій проступок; а хто впадає у відчай і не кається, той тому й залишається без виправлення, що не вжив ліки покаяння. Є ще й третя, найнебезпечніша, хитрість у диявола, а саме: коли він вбирає гріх личиною благочестя. Але де ж, скажеш, можна бачити, щоб диявол настільки посилювався, щоб і до цього доходив у своїх обманах? Слухай – і остерігайся його задумів. Христос повелів через Павла (1Кор. 7), щоб дружина не відлучалася від чоловіка, і щоб не позбавляли один одного, хіба що за згодою; але дехто, з любові до стриманості, покинувши чоловіків своїх, начебто справді це було справою благочестя, кинув їх у перелюбство. Отже, подумай, яке це нещастя, що тих, хто зазнав стільки праці, звинувачують так, ніби вони вчинили велике зло, і як самі піддаються крайньому покаранню, так і тих, хто співмешкав із ними, кидають у безодню погибелі. Ще: деякі, утримуючись, за заповіддю посту, від їжі, мало-помалу дійшли до того, що гребують їжею; а це приносить їм найбільше покарання. Те саме буває, коли свої упереджені думки виправдовують всупереч змісту Писання. Дехто з коринфян думав, що їсти все без розрізнення, навіть і заборонене, означає досконалість (1 Кор, гл. 8); але це було справою не досконалості, а крайньої помилки. Тому й Павло сильно забороняє їм це і каже, що вони підлягають за це крайньому покаранню. Інші ще думають, що прибирати волосся на голові означає благочестя. Навпаки, і це заборонено, і є справа дуже ганебна. Іншим, знов-таки, здається, що вони отримають велику користь, якщо безмірно стануть сумувати за гріхами; але і це відноситься до намірів диявольських, як показав на собі Іуда, котрий від того і вдавився. Тому й Павло боявся, як би не зазнав чогось подібного той, хто заблукав, і переконував коринфян скоріше пробачити його, “щоб він не був поглинений надмірним сумом” (2Кор. 2:7). Потім, показуючи, що це є одна з сіток диявола, каже: “щоб не завдав нам шкоди сатана, бо ми знаємо, що він задумав” (2Кор. 2:11), – тобто, що він приступає до нас із великою хитрістю. Справді, якби він ратував явно, то легко і зручно було б перемагати його. Але нам легко буде і нині перемогти його, якщо будемо пильнувати; проти всіх цих підступів Бог забезпечив нас зброєю. Слухай, що говорить Він, бажаючи переконати нас, щоб ми не нехтували нічим малим: “хто скаже брату своєму: “божевільний”, підлягає геєні вогненній” ( Мф. 5:22); і той, хто дивиться розпусними очима, досконалий є перелюбієм. Так само і тих, хто сміється, називає нещасними; і скрізь винищує зачатки і насіння зла і каже, що і за пусте слово віддамо відповідь. Ось чому й Іов очищав навіть і думки дітей своїх (Йов. 1:5). А про те, що не треба впадати у відчай, так говорить Писання: “хіба, впавши, не встають, і, збігши з дороги, не повертаються” (Єр. 8:4)? І ще: “хіба Я хочу смерті беззаконника? Чи не того, щоб він відвернувся від шляхів своїх і був живий” (Єз. 18:23). Також: “якби ви нині послухали голосу Його” (Пс. 94:7). І багато інших подібних слів і прикладів є в Писанні. А про те, щоб нам не загинути під виглядом благочестя, послухай, що говорить Павло: “щоб він не був захоплений надмірною печаллю” (2Кор. 2:7). Знаючи ж це, захистимо себе від усіх шляхів, згубних для безтурботних, знанням Писання. Не кажи: що в тому, якщо я пильно подивлюся на красиву жінку? Якщо ти в серці вчиниш перелюб, то скоро наважишся зробити це і плоттю. Не кажи: що в тому, якщо я пройду повз цього жебрака? Якщо ти пройдеш повз нього, то пройдеш і повз іншого, а після цього – і третього. І знову, не кажи: що і в тому, якщо побажаю власності ближнього? Це-то саме і згубило Ахаава, хоча він і ціну давав, але брав проти бажання того, хто володів (1Царів. 21). Той, хто купує, не повинен чинити насильства, а повинен переконувати. Якщо ж той, хто давав належну ціну, так засуджений був за те тільки, що взяв проти згоди іншого, то якого покарання вартий той, хто не тільки робить це, а й викрадає насильницьким чином, і при цьому, живучи під благодаттю? Отже, щоб не понести нам покарання, будемо берегти себе чистими від усякого насильства і хижацтва, будемо оберігати себе не тільки від гріхів, а й від їхніх зачатків, і з усією ретельністю будемо дбати про чесноти. Таким чином, ми отримаємо насолоду від вічних благ, благодаті й людинолюбства Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.
| ← | → |