Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 85

“Тоді плювали Йому в обличчя і завушували Його, а інші ж били Його по ланітах і говорили: “Скажи нам, Христе, хто вдарив Тебе” (Мф. 26:67-68).

Безмірність злочину тих, хто лаявся над Христом. – Страждання Спасителя – наша похвала. – Причина зречення Петра. – Згода оповідань Матфея і Марка про цю подію. – Марність каяття Іуди. – Свідомість злочину позбавляє виправдання тих, хто засудив Христа. – Злочин тих, хто засудив, викривається їхніми власними діями. – Проти милості, що приноситься від прибутків марнотратства. – Скорбота проповідника про необхідність займатися служителям церкви мирськими піклуваннями заради справ милосердя.

1. Для чого вони це робили, якщо хотіли вбити Його? Яка була потреба в такому знущанні? Хіба та, щоб бачив ти нахабну вдачу їхню? Справді, наче знайшовши здобич, вони виявляли свою несамовитість: поривалися сказом, звершуючи цю урочистість, зі злісною радістю кидалися на Нього, виявляючи убивчу свою вдачу. Здивуйся ж любомудрості учнів: з якою ретельністю вони оповідають про це! Тут ясно виявляється їхня любов до істини; те, що здається безчесним, вони переповідають з усією точністю, нічого не приховують, нічого не соромляться, але ще й за велику честь вважають, – і справедливо, – що Владика всесвіту благоволив зазнати за нас таких страждань. Це показувало невимовну Його дбайливість і непрощенну злість тих, хто з таким лагідним і тихим чинив так, як тільки може чинити лев з агнцем. Нічого, нічого тут не опущено, ні з Його боку – в лагідності, ні з їхнього – в злобі й жорстокості на словах і на ділі. Усе це провістив і пророк Ісайя, так, у стислих словах, виражаючи цю ганьбу: “як”, каже, “здивувалися багато хто, дивлячись на Тебе, – стільки був спотворений, як усяка людина, лик Його, і вигляд Його – як у синів людських” (Іс. 52:14). Що може зрівнятися з цією образою? На те саме обличчя, побачивши яке засоромилося море, від якого сонце, побачивши на хресті, сховало промені свої, – на те саме обличчя плювали, те саме обличчя завушували, били по голові, безмірно захоплені своїм шаленством. Наносили удари найжорстокіші, били по щоках, завушали, і до цих виразок приєднували ганьбу обпльовування. Мало того, – голосно повторювали їдкі глузування, кажучи: “прорікай нам, Христе, хто вдарив Тебе”, оскільки багато хто називав Його пророком. Інший євангеліст (Лк. 22:64) каже, що вони закривали при цьому обличчя Його одягом, тобто, ніби мали перед собою людину найбезчеснішу і нічого не варту. І не тільки вільні, а й раби лаялися над Ним з таким божевіллям. Про ці-то події повинні ми читати Писання якомога частіше; про них слухати з усією увагою; накреслювати їх на серці нашому: все це для нас істинно честь. Цим я хвалюся: хвалюся не тисячею тільки мерців, яких воскресив Він, а й тими стражданнями, яких Він зазнав. Про це і Павло невпинно повторює, тобто, про хрест, про смерть, про страждання, про наругу, про ганьбу, про глузування. Він то каже: “вийдемо до Нього за стан, носячи Його наругу” (Євр. 13:13), то проповідує: “замість радості, що належала Йому, перетерпів хрест, знехтувавши ганьбою” (Євр. 12:2). “Петро ж сидів поза двором. І підійшла до нього одна служниця та й сказала: І ти був з Іісусом Галілеянином. Але він відрікся перед усіма, сказавши: не знаю, що ти кажеш. Коли ж він виходив за ворота, побачила його інша, і каже до тих, хто був там: і цей був з Іісусом Назореєм. І він знову зрекся з клятвою, що не знає цієї Людини. Трохи згодом підійшли ті, що стояли там, і сказали Петру: точно й ти з них, бо й мова твоя викриває тебе. Тоді він почав клястися і божитися, що не знає цієї Людини. І раптом заспівав півень. І згадав Петро слово, сказане йому Іісусом: перш ніж заспіває півень, тричі зречешся Мене. І вийшовши геть, плакав гірко” ( Мф. 26:69-75). Дивна і несподівана справа! Коли Петро бачив, як тільки затримували Учителя, він до такої міри розпалився, що схопив меч і відрізав вухо; а коли належало більше виявити обурення, більше розгорітися, чуючи такі наруги, – тоді він відрікається! Кого, справді, не розлютило б те, що відбувалося тоді? І, однак, учень, переможений страхом, не тільки не показує жодного обурення, а й зрікається, не виносить погрози бідної, безсилої служниці. І не одного разу, а й іншого та третього разу відрікається, і в короткий час, і не перед суддями, бо він був на подвір’ї, і служниця запитувала його тоді, коли він виходив за ворота. Не одразу відчув він і своє падіння. Лука каже, що Іісус подивився на нього (Лк. 22:61), тобто він не тільки зрекся, а й тоді, коли співав півень, не згадав сам по собі, а треба було, щоб нагадав йому знову Учитель: погляд служив йому замість голосу. Так він був вражений страхом! Марк же оповідає, що півень заспівав, коли Петро зрікся вперше; потім вдруге заспівав, коли той зрікся втретє ( Мк. 14:68-72), – тобто, точніше, переповідає про слабкість учня і про його заціпеніння від жаху; а Марк довідався про це від вчителя свого, тому що був супутником Петра. Тому тим більше слід дивуватися йому, що він не тільки не приховав падіння вчителя свого, але навпаки. Тому-то ясніше за інших і розповів про це, що був учнем.

2.Але як же можуть бути справедливими слова Матфея, коли він оповідає, що Іісус сказав: “істинно кажу тобі, що цієї ночі, перш ніж заспіває півень, тричі зречешся Мене” (Мф. 26:34), тоді як Марк, сказавши про трикратне відкидання, згадує, що “півень заспівав вдруге” (Мк. 14:72)? Справедливі цілком і тут немає жодного протиріччя. Оскільки півень у кожний прийом зазвичай кричить по три і чотири рази, то Марк і говорить про це, бажаючи показати, що і крик півня не втримав Петра від падіння, і не привів йому на пам’ять обіцянки його. Отже, і те й інше справедливо. Перш, ніж півень встиг скінчити перший прийом, Петро відрікся тричі. І коли Христос навів йому на пам’ять гріх, він не наважився плакати явно, щоб через сльози не бути звинуваченим, але, “вийшовши геть, плакав гірко”. Коли настав день, “відвели” Іісуса від Каіафи “до Пілата” ( Мф. 27:2). Оскільки вони наважилися вбити Його, але самі не могли, через свято, то й ведуть до ігемона. Поміркуй же тепер, як вони поспішали, якщо навіть у свято вчинили таку справу? Так було передбачено згори! “Тоді Іуда, що зрадив Його, побачивши, що Він засуджений, і, розкаявшись, повернув тридцять срібняків” ( Мф. 27:3). Це збільшує провину і його, і їхню: його – не тому, що він покаявся, а тому, що покаявся надто пізно і сам над собою вимовив осуд, бо сам сповідував, що зрадив Його; а їхню провину збільшує тому, що вони, маючи змогу змінити свої думки, не покаялися. Дивись, коли Іуда кається? Коли вже скоєно і приведено до кінця злочин. Такий диявол: він не дає безтурботним поглянути на гріх свій перш, ніж вони вчинять його, щоб спійманий не розкаявся. Зрадник не чіпав тоді, як Іісус стільки разів викривав його, але коли вже скоєно злочин, прийшло йому на думку покаяння, – прийшло, але вже без користі. Звичайно, заслуговує на схвалення те, що він зізнався, вкинув срібняки, і не злякався юдеїв; але що сам на себе надягнув зашморг – це гріх непростимий, це справа злого демона. Диявол відвернув його від покаяння, щоб воно залишилося для нього абсолютно марним; він же і вмертвив смертю ганебною і для всіх відкритою, навіявши йому погубити самого себе. Але ти можеш бачити, як істина сяє всюди, навіть і в тому, що роблять, або чому піддаються вороги. Справді, така смерть зрадника чи не загороджує вуста тих, хто засудив Іісуса, і чи не позбавляє їх усякого приводу до безсоромного самовиправдання? Що вони можуть сказати, коли зрадник сам проти себе подав такий голос? Але подивимося і на слова, які вони говорили. “Повернув тридцять срібняків первосвященикам”, і сказав: “згрішив я, віддавши кров невинну. Вони ж сказали йому: що нам до того? дивись сам. І, кинувши срібняки в храмі, він вийшов, пішов і задушився” ( Мф. 27:3-5). Не виніс мук совісті. Але дивись: і з іудеями відбувається те ж саме, і вони, маючи відчути себе після всього, що відчули над собою, зупиняються не раніше, ніж уже вчинивши злочин. Гріх Іуди, тобто, зрада, вже здійснений, – а їхній гріх ще не здійснений. Але ось, коли і вони закінчили свою справу, і розіп’яли Ісуса, то й самі приходять у сум’яття. То кажуть: “не пиши: цей є цар іудейський” (Ін. 19:2) (хоча чого ж боятися вам, чого бентежитися, коли мертве тіло вже прибите до хреста?), то бережуть Його, кажучи: “щоб учні Його, прийшовши вночі, не вкрали Його, і не сказали народові: воскрес із мертвих, і останній обман гірший за перший буде” (Мтф. 27:64). Але якщо учні й скажуть так, то справу можна виявити, якщо вона несправедлива. Та й як викрадуть ті, котрі після того, як він був схоплений, не мали сміливості залишитися з Ним, а найвищий ще тричі, і відрікся від Нього, не перенісши погрози служниці? Але річ у тім, що вони, як я сказав, уже бентежилися. А що вони визнавали справу цю законозлочинною, – це показують їхні слова: “дивись сам”. Зауважте це ви, сріблолюбці, і подумайте, що стало зі зрадником? Як він і грошей позбувся, і згрішив, і душу погубив свою? Таке тиранство сріблолюбства! Ні сріблом не скористався, ні життям теперішнім, ні життям майбутнім, але раптом позбувся всього і, від них же самих, отримавши поганий відгук, вдавився. Але, як я сказав, деякі оглядаються, зробивши вже справу. Дивись же, як і ці не хочуть тепер сповна відчути лиходійської рішучості, а кажуть: “дивись сам”, – що особливо збільшує їхню провину. Це слова людей, які самі свідчать про своє лиходійство і беззаконня, а тим часом, будучи захоплені пристрастю, не хочуть відстати від сатанинського підприємства, і безумно прикривають себе безглуздою личиною удаваного невідання. Якби це сказано було після розп’яття, і вже після смерті Його, то й тоді навіть слова ці не мали б сенсу, хоча й не стільки б звинувачували їх; а тепер, коли Він ще у вас, і ви владні відпустити Його, як ви можете казати це? Це виправдання найбільше і служить до вашого осуду. Чому так? Тому, що перекладаєте всю провину на зрадника (кажете: “дивись сам”), тоді як можете відстати від христовбивства і відпустити Його. Але ні, вони ще змагаються з Іудою у злодійстві, приєднуючи до зрадництва хрест. Справді, що перешкоджало тим, які сказали: “дивись сам”, відстати від злодіяння? Але вони тепер чинять навпаки, – долучають убивство, і в усьому, що не роблять, що не говорять, самі себе обплутують нерозривними узами зла. І потім, коли Пілат надав їм вибір, вони вважали за краще звільнити розбійника, а не Ісуса; Того ж, Котрий нічим нікого не образив, а навпаки, зробив стільки добродійств, убили!

3.Що робить Іуда? Коли він побачив, що трудився марно, і що вони не хочуть прийняти срібняків його, кинув їх у храмі, і “пішов і задушився. Первосвященики, взявши срібняки, сказали: недозволено покласти їх у скарбницю церковну, бо це ціна крові. Зробивши ж нараду, купили на них землю гончарника, для поховання мандрівників; тому й називається земля та “землею крові” до цього дня. Тоді збулося сказане через пророка Єремію, котрий каже: І взяли тридцять срібняків, ціну Оціненого, Котрого оцінили сини Ізраїлеві, і віддали їх за землю горшечника, як сказав мені Господь” (Мф. 27:6-10). Чи бачиш знову, як вони засуджуються совістю? Вони бачили, що купили вбивство, а тому не поклали в скарбницю, а купили землю гончаря для поховання мандрівників. Ось свідчення проти них і викриття зради! Назва місця голосніше за трубу сповіщає всім про мерзенне їхнє вбивство. І це роблять вони непросто, але – “зробивши нараду”, і чинять так в усьому, щоб ніхто не залишився невинним у цьому беззаконні, але щоб усі були винні. Це передбачено і в пророцтві. Бачиш, як не тільки апостоли, а й пророки з усією ретельністю оповідають про ганьбу, проповідують усюди про страждання і наперед пророкують їх? А іудеї не зрозуміли цього. Якби вони поклали в скарбницю, справа не виявилася б так ясно, купивши ж землю, вони зробили все гласним і для майбутніх родів. Слухайте ви, які вбивствами думаєте благодіяти ближнім, і берете ціну душ людських. Це милостині іудейські, або краще сказати, сатанинські! Є, справді є й нині такі, які, пограбувавши вельми багатьох, вважають себе абсолютно правильними, якщо кинуть десять або сто златниць. Про них-то пророк говорить: “змушуєте обливати сльозами жертовник” (Мал. 2:13). Не хоче Христос харчуватися плодами користолюбства, не приймає Він такої їжі. Навіщо ти ображаєш Владику, приносячи Йому нечисте? Краще знехтувати знедоленим голодом, ніж годувати такою їжею. Те – справа людини жорстокосердої, а це і жорстокосердого, і кривдника. Краще нічого не давати, ніж давати чуже. Скажи мені, якби ти побачив двох людей – одного голого, а іншого в одязі, і, роздягнувши останнього, одягнув першого, то хіба не неправильно вчинив би ти? Кожен із цим погодиться. Якщо ж ти, і віддаючи все взяте іншому, ображаєш тільки, а не милуєш, то тоді, коли даєш тільки найменшу частину з викраденого, і називаєш це милостинею, – якого не гідний ти покарання? Якщо тих, хто приносив кульгаву тварину, судили, то ти, який робиш гірше, якого можеш очікувати прощення? Справді, якщо в Старому Завіті хижак, який повертав самому власникові викрадене, все ще залишався неправий, та ще й настільки, що навіть і тоді, коли сплачував учетверо проти викраденого, ледве змивав провину свою, то подумай, який вогонь збирає на голову свою той, хто не тільки викрадає, але й чинить ще насильство, і до того ж повертає не самому пограбованому, а замість нього віддає іншому, і не тільки вчетверо, а й половини не повертає, живучи до того ж не у Старому, а у Новому Завіті? Якщо такий хижак залишається непокараним, то ридай про нього через те саме, що він збирає собі найтяжчий гнів, якщо він не покається. Чи думаєте ви, говорив Спаситель, що тільки ті одні були грішні, на яких упав стовп? “Ні, кажу вам, але якщо не покаєтесь”, то й ви зазнаєте того ж самого (Лк. 13:5). Отже, покаємося, і дамо милостиню не з прибутків користолюбства, дамо милостиню щедру. Уявіть собі, як іудеї годували вісім тисяч левитів, окрім них – вдів, сиріт, до того ж виконували багато й інших посад, а також бували й на війні. Нині ж Церква сама утримує поля, будинки, дає поземельну за будинки, утримує колісниці, конюхів, мулів та інше багато чого, для вас же, і через вашу жорстокосердість. Належало б цим скарбам церковним перебувати в руках ваших, а доходом церкви мала б служити ваша старанність. Тепер же випливають із цього дві наступні невідповідності: і ви залишаєтеся без плоду, і священики Божі не займаються належною справою. Невже за апостолами не могли залишатися будинки і поля? Чому ж вони продавали їх і роздавали все? Тому що так краще було.

4.Але нині, коли ви до божевілля зайняті життєвими турботами, коли ви тільки збираєте, а не марнуєте, – страх обійняв батьків ваших щодо долі вдів, сиріт і дів, щоб натовп цих нещасних не згинув від голоду, а тому вони змушені були встановити такий порядок. Вони зовсім не хотіли займатися самі такими неналежними справами; вони бажали, щоб тільки ваша старанність була їхньою власністю, щоб від неї отримати всі плоди, а самим би перебувати в молитвах. Тепер же ви примусили їх наслідувати людей мирських, які живуть господарством: звідси все перекрутилося. Справді, коли і ви, і ми займаємося одним і тим самим, то кому умилостивляти Бога? Ми не сміємо відкрити уст, оскільки церква є вже нічим не кращою за людей мирських. Хіба ви не знаєте, як апостоли не хотіли розділяти маєтків, навіть і без праці зібраних? А нині наші єпископи в подібних турботах перевершили самих приставників, економів і корчмарів, і в той час як їм належало б дбати про ваші душі, вони щодня стурбовані тим, чим зазвичай займаються збирачі, приймальники, лічильники та скарбники. Не дарма я говорю про це і виливаю скорботу мою. Я бажав би бачити якесь виправлення і зміну; бажав би, щоб над нами, пригніченими настільки тяжким рабством, зглянулися, нарешті, щоб ви стали знову для Церкви і доходом, і скарбом. Якщо ж не хочете, то ось жебраки перед очима вашими. Скількох можемо, не перестанемо годувати ми; а тих, кого не будемо в змозі доглянути, надаємо вам, – щоб не почули ви в страшний день цих слів, що відносяться до немилостивих і жорстоких: ви бачили, як я голодний був, та не нагодували. Ваша нелюдяність і нас разом робить смішними, коли ми, полишивши молитву і вчення та інші святі заняття, штовхаємося і вдень і вночі, одні з виноторговцями, інші з хліботорговцями, треті з торговцями іншого роду. Звідси сварки і суперечки, щоденна лайка, докори і глузування; звідси священикові дають імена, пристойні більше в мирському господарстві, тим часом як належало б замінити їх зовсім іншими і запозичити найменування від тих дій, від яких заповідали запозичувати й апостоли: від годування жебраків, від захисту скривджених, від турботи про дивних, від сприяння нужденним, від нагляду за сиротами, від заступництва вдів, від заступництва дів. Ці-то служіння і слід було б виділити собі, замість піклування про маєтки та житло. Вони-то складають дорогі рідкості і пристойні скарби Церкви, вони-то доставляють нам велику зручність, а вам користь, або краще, вам же – і зручність, і користь. Думаю, що благодаттю Божою кількість тих, хто збирається сюди, сягає ста тисяч; і якби кожен хоча б по одному хлібу подавав жебраку братії, то всі були б удосталь; або якби кожен приділяв по одному оболу (пів грішці), тоді і бідних не було б, і ми не стали б зазнавати стільки ганьби та глузувань за дбайливість про стяжання. Адже слова: “продай маєток твій, і дай жебракам, а потім іди за Мною” ( Мф. 19:21) доречно можуть бути сказані і предстоятелям Церкви, щодо церковних статків. Нікому не можна слідувати за Христом належним чином інакше, як полишивши всяку грубу й низьку дбайливість. Нині ж священики Божі клопочуться і про збирання винограду, і про жнива, і про продаж, і про купівлю речей. Ті, хто служив у сіни, були абсолютно вільні від усього цього, хоча їм і вручили служіння тілесне; а ми, покликані в саму святиню небес, ті, хто входить в істинне святе святих, знову беремо на себе турботи, властиві купцям і корчмарям. Звідси і велике нехтування Писанням, і лінощі в молитвах, і недбальство про все інше. Не можна ж з однаковим старанням ділити себе на те й інше. Тому я прошу і благаю відкрити для нас джерела достатку, нехай стане ваша старанність і гумном, і точилом нашим. Таким чином і жебраки зручно будуть нагодовані, і Бог буде без упину прославлятися, і ви, роблячи більше успіхів у людинолюбстві, насолодитеся колись вічними благами, яких усі нехай удостоїмося отримати благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

←

→