Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 84
“І ось, один із тих, що були з Іісусом, простягнувши руку, витягнув меч свій і, вдаривши раба первосвященика, відтяв йому вухо. Тоді каже йому Іісус: Поверни меч твій на його місце, бо всі, хто взяв меч, мечем загинуть; чи думаєш, що Я не можу тепер благати Отця Мого, і Він дасть Мені більше, ніж дванадцять легіонів Ангелів? як же справдяться Писання, що так повинно бути?” (Мф. 26:51-54).
Зміст:
Для чого Христос наказав учням мати мечі та хутро. – Чому Він заборонив учням захищатися. – Докази добровільного передання. – Беззаконність суду над Христом. – Чому хотіли віддати Христа публічній смерті. – Підступність сама себе викриває. – Не завжди треба шукати перемоги. – Справжня перемога дається терпінням. – Приклад Іосифа.
1.Хто цей один, який відрізав вухо? Євангеліст Іоанн каже, що це Петро ( Ін. 18:10). Такий вчинок був справою його палкості. Але потрібно дослідити, для чого учні Іісуса носили ножі? А що вони носили їх із собою, це видно не тільки з теперішньої обставини, але ще з їхньої відповіді, що в них є два мечі. Для чого ж дозволив їм Христос мати мечі? Євангеліст Лука оповідає, що коли Христос запитав їх: “коли Я посилав вас без мішка, і без торбинки, і без взуття, чи мали ви в чомусь нестачу”? і коли вони відповідали: “ні в чому”, тоді Він сам сказав їм: “а тепер, хто має торбинку, візьми її, так само і торбинку, а хто не має, продай одяг свій, а меча купи”, і коли вони на це відповіли: “от, ось, тут два меча”, тоді Він сказав їм: “досить” (Лк. 22:35-36,38). Отже, для чого ж Він дозволив їм мати мечі? Щоб запевнити їх, що він буде відданий. Тому й каже їм: “купи ніж”, не для того, щоб озброїлися; ні, але щоб цим вказати на зраду. Для чого, знову ти запитаєш, Він повелів мати хутро? Він навчав їх тим тверезитися, не спати і мати самим про себе велику турботу. Спочатку Він тримав їх, як недосвідчених, під охороною Своєї могутності, а тепер, випустивши їх як пташенят із гнізда, велить їм самим літати. Далі, для того, щоб вони не подумали, ніби Він залишає їх через слабкість Свою, наказуючи і їм діяти самостійно, Він нагадує їм про минуле, кажучи: “коли Я посилав вас без мішка, чи мали ви в чомусь нестачу”? Він хоче запевнити їх у Своїй силі і тим, що Він колись підтримував їх, і тим, що нині не раптом залишає. Але звідки були в них мечі? Вони йшли прямо з вечері після трапези; ймовірно, тому, там для ягняти були й ножі; коли ж вони почули, що на Іісуса буде здійснено напад, то й узяли з собою ці ножі для захисту свого Вчителя; але це вони зробили тільки з власної волі. Тому-то Христос і докоряє Петру, і до того ж зі страшною погрозою, за те, що він вжив меч для помсти за раба, який прийшов, хоча він вчинив так палко на захист не самого себе, а свого Учителя. Але Христос не допустив, щоб від цього сталася якась шкода. Він зцілив раба, і зробив велике диво, яке могло відкрити і Його лагідність, і могутність, а так само і ніжність любові, і покірність учня, тому що той учинок був свідченням його любові, а цей послуху. Коли він почув: “вклади меч у піхви” ( Ін. 18:11), то негайно послухався і згодом ніколи не робив цього. Інший же євангеліст оповідає, що учні запитували Його: “чи не вдарити нам мечем” (Лк. 22:49)? Але Христос заборонив це, і зцілив раба, а учневі заборонив ще з погрозою, для того, щоб більше напоумити його: “бо всі, – каже Він, – ті, що взяли меч, мечем загинуть”. І наводить підставу, кажучи: “чи думаєш, що Я не можу тепер благати Отця Мого, і Він надасть Мені більше, ніж дванадцять легіонів Ангелів”? Але “як же збудуться писання”? Цими словами Він зупинив їхню гарячковість, показуючи, що те, що трапилося з ним, відповідає і Писанню. Тому Він і там молився, щоб вони з покірністю перенесли те, що трапилося з Ним, знаючи, що це відбувається з волі Божої. Отже, двома причинами Він хотів заспокоїти учнів: по-перше, погрозою покарання тим, котрі розпочинають напад: “бо всі, – сказав Він, – ті, хто взяв меч, мечем загинуть”; по-друге, тим, що Він терпить це добровільно: я можу, говорить Він, “вблагати Отця мого”. Але чому Він не сказав: невже ви думаєте, що Я не можу погубити їх? Тому що перші Його слова були набагато переконливішими; а учні Його не мали ще про Нього належного поняття. Деякий час тому Він говорив: “Душа Моя скорботна смертельно”, і ще: “Отче, нехай мине Мене чаша”, і був у скорботі й поті, і укріплений від ангела. Отже, внаслідок того, що Він показував у Собі багато людського, Йому не повірили б, якби Він сказав: невже ви думаєте, що Я не можу погубити їх? Тому й каже: “чи думаєш, що Я не можу тепер благати Отця Мого”? Але й тут знову показує смирення, коли каже: “представить Мені більше, ніж дванадцять легіонів ангелів”. Якщо один ангел вразив сто вісімдесят п’ять тисяч озброєних (2Царів. 19:35), то невже потрібно було Христу дванадцять легіонів ангелів проти тисячі людей? Ні! Він так сказав через страх і слабкість учнів Своїх, бо вони від страху омертвіли. Тому ж Він посилається і на Святе Письмо: “як же збудуться писання”? і цим лякаючи їх. Якщо те, що відбувається зі Мною, підтверджується Святим Письмом, то для чого ви чините опір?
2 Так говорив Христос учням Своїм, а ворогам, що напали на Нього, сказав: “начебто на розбійника вийшли ви з мечами і кілками взяти Мене; щодня з вами сидів Я, навчаючи в храмі, і ви не брали Мене” (Мф. 26:55). Дивись, скільки Він робить такого, що могло напоумити їх: то кидає їх на землю, то зцілює вухо рабу, то погрожує їм убивством. “Мечем загинуть”, каже Він, “ті, хто взяв меч”, – що саме й підтвердив зціленням вуха; скрізь, і в сьогоденні, і в майбутньому, виявляє Свою могутність і показує, що іудеї не своєю силою взяли Його. Тому Він і додає: “Щодня сидів Я з вами, навчаючи в храмі, і ви не брали Мене”, показуючи і цим, що вони взяли Його з Його дозволу. Не згадуючи про чудеса, Він говорить тільки про вчення, для того, щоб не здатися пихатим. Коли Я навчав вас, тоді ви Мене не брали; а коли замовк, тоді напали на Мене. Я був у храмі, і ніхто не утримував Мене; а тепер недбало, посеред ночі, ви приступили до Мене зі зброєю і кілками. Яка потреба в цій зброї проти Того, Хто був завжди з вами в храмі? Цим навчає, що вони ніколи б не змогли взяти Його, коли б Він не віддав Себе добровільно, бо якщо й колись, маючи Його у своїх руках, завжди посеред себе, вони не могли взяти Його, то й тепер так само не могли б зробити цього, якби Він не захотів. Далі вирішує здивування, для чого Він захотів віддати Себе. “Це ж усе було, – каже Він, – нехай збудуться писання пророків” (Мф. 26:56). Дивись, як Він до останньої години, і в самий час передання, все робить для виправлення ворогів Своїх: напоумляє їх, пророчествує, погрожує їм: “мечем”, каже Він, “загинуть”, а коли каже: “щодня з вами сидів Я, навчаючи”, то цим показує добровільне Своє страждання; словами ж: “нехай збудуться писання пророків” доводить Свою покірність волі Отця. Чому ж вони не взяли Його в храмі? Тому що не наважилися на це в храмі на очах народу. Тому Він і вийшов геть із міста, надаючи їм щодо і місця, і часу повну свободу і, навіть до останньої години, позбавляючи їх виправдання. Той, Хто на виконання божественних пророцтв віддав Самого Себе, чи міг навчати проти волі божественної? “Тоді всі учні”, говорить євангеліст, “залишивши Його, втекли”. Коли взяли Іісуса Христа, учні залишалися ще при Ньому; але коли Він сказав натовпу, що напав на Нього, згадані слова, розбіглися. Вони, нарешті, побачили, що вже не можна буде більше Йому піти після того, як Він добровільно віддав Себе, і оголосив, що це відбувається згідно з писаннями пророчими. Після розсіювання учнів, Іісуса Христа приводять до Каяфи: “А Петро слідував за Ним здалека, щоб бачити кінець” ( Мф. 26:58). Велика була любов цього учня: побачивши, як втекли інші учні, він усе-таки не втік, а залишився і увійшов із Христом на подвір’я Каяфи. Без сумніву, і Іоанн зробив те саме ( Ін. 18:15), але він був відомий первосвященикові. Для чого ж привели Христа в таке місце, де всі були зібрані? Для того щоб усе зробити з волі архієреїв. Каяфа був тоді первосвящеником, і в нього там були всі зібрані, тож вони пильнували і не спали цілу ніч заради цього. Не паску вони тоді звершували, як пише євангеліст, але не спали по цій самій справі. Євангеліст Іоанн, сказавши, що був ранок, додає: “вони не ввійшли в преторію, щоб не опоганитися, але щоб можна було їсти паску” ( Ін. 18:28). Це що означає? Те, що вони їли паску в інший день, і прагнучи погубити Христа, порушили закон. Христос не пропустив би часу паски, але Його вбивці наважувалися на все, і порушували багато законів. Оскільки вони були терзані жорстокою люттю проти Нього, і, часто зазіхаючи вбити Його, не могли цього зробити, то тепер, узявши Його несподівано, зважилися залишити навіть пасху, щоб виконати свій кровожерливий намір. Ось чому і зібралися всі, і, склавши сонм згубників, шукали лжесвідоцтва, щоб своїм підступним задумам дати вигляд законного суду. Вони не мали навіть правдивих свідчень ( Мк. 14:56): таким беззаконним був їхній суд, таким все було перекрученим і переплутаним! “Прийшли лжесвідки і сказали: Він говорив: можу зруйнувати храм Божий і за три дні створити його” ( Мф. 26:60-61; Мк. 14:58; Ін. 2:19). І Він справді говорив, що в три дні відновить Церкву, але не говорив: “зруйную”, а: “зруйнуйте”; і притому говорив не про Церкву, а про власне тіло. Що ж сказав на це первосвященик? Бажаючи спонукати до захисту самого обвинуваченого, щоб через це вловити Його, він каже: “Чи не чуєш, що вони проти Тебе свідчать? Іісус мовчав” ( Мф. 26:62-63). Відповідь була марною, коли ніхто не слухав, та й суд їхній мав тільки зовнішній вигляд суду, насправді ж був нічим іншим, як нападом розбійників, які кидаються на тих, хто проходить зі свого вертепу. Тому Христос і мовчав. Тим часом первосвященик продовжував говорити: “Заклинаю Тебе Богом живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син” Бога живого? Він же сказав: “ти сказав; навіть кажу вам: відтепер побачите Сина Людського, що сидить по праворуч сили, і що гряде на хмарах небесних. Тоді первосвященик роздер свої шати та й сказав: Він богохульствує” ( Мф. 26:63-65). Це Він зробив для того, щоб посилити звинувачення, і свої слова підтвердити самою справою. І оскільки слова його налякали слухачів, то вони так само, як і під час засудження Стефана, затикали вуха свої.
3 Але в чому полягає ця хула? Адже і раніше Христос говорив присутнім до Нього: “Сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч від Мене” ( Мф. 22:44; Пс. 109:1), і роз’яснив ці слова; і вони тоді не насмілювалися говорити, а мовчали, і з того часу ні в чому вже Йому не суперечили. Як же тепер слова Його вони назвали хулою? Для чого і Христос дав таку відповідь? Для того, щоб забрати в них усяке вибачення, бо Він навчав їх до останнього дня, що Він є Христос, що Він сидить праворуч Отця, і що Він має прийти знову судити всесвіт, – що само по собі свідчило про досконалу Його згоду з Отцем. Отже, первосвященик, розтерзавши ризи свої, сказав: “як вам здається”? Не оголошує своєї думки, але вимагає її від своїх радників, наче про очевидні злочини і явне богохульство. Але оскільки первосвященики знали, що якщо справа буде досліджена й ретельно розглянута, то Христос виявиться абсолютно невинним, то й засуджують Його самі й, попереджаючи слухачів, кажуть: “ви чули богохульство”, ледь не примушуючи тим, ледь не насильно вириваючи вирок. Що ж відповідали ці слухачі? “Повинен смерті”, – щоб, начебто вже звинуваченого, тільки залишалося представити Його на суд Пілата. Усвідомлюючи це, вони й кажуть: “винен смерті”! Самі звинувачують Його, самі судять, самі вимовляють вирок, – самі все роблять. Чому ж вони не виставили на обвинувачення Христа Його справу в суботу? Тому, що Він раніше часто загороджував їм вуста, коли вони починали говорити про це, і до того ж вони хотіли впіймати Його і засудити на підставі справжніх Його слів. Отже, первосвященик, попередньо вирвавши в них цей осуд на Іісуса, і роздиранням риз своїх, схиливши всіх на свій бік, веде Його, як лиходія, до Пілата. Так він досі діяв. Але у Пілата вони нічого подібного не говорять, але що ж? “Якби Він не був лиходієм, ми не віддали б Його тобі” ( Ін. 18:30), – бажаючи вбити Його як винного у злочині проти суспільного блага. Але чому вони не вбили Його таємно? Тому що хотіли знищити і саму славу Його. Оскільки багато було таких, які чули Його бесіди і сильно дивувалися Йому, то вороги Його намагаються віддати Його на смерть публічно, перед усіма. А Христос зі свого боку не перешкоджав цьому, але злість їхню вжив до утвердження істини, бо через це смерть Його стала всім відомою. Таким чином, сталося зовсім не те, чого хотіли. Вороги хотіли піддати Його публічній ганьбі, щоб у такий спосіб осоромити Його, а Він через це саме ще більше прославив Себе. І подібно до того, як вони говорили раніше: уб’ємо Його, “прийдуть римляни, і оволодіють і місцем нашим, і народом” ( Ін. 11:48), а коли вбили Його, то це з ними й сталося, – так і тут вони хотіли публічним розп’яттям зашкодити Його славі, але вийшло навпаки. А що вони мали владу самі по собі віддати Його на смерть, це видно зі слів Пілата: “Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його” ( Ін. 18:31). Але вони не хотіли цього, щоб показати, що Він відданий на смерть як законозлочинець, як самозванець, як збурювач. Ось чому й розіп’яли разом із Ним розбійників; тому ж і казали: “не пиши: Цар Іудейський, але що Він говорив: Я Цар Іудейський” ( Ін. 19:21). Усе це робилося для утвердження істини, щоб ворогам не залишилося навіть і тіні безсоромного виправдання. Точно так само печатка і варта при гробі тільки сприяли якнайяскравішому виявленню істини; те ж саме треба сказати про глузування, лихослів’я, паплюження. Таке зазвичай підступництво: що воно зловмислює, тим самим і руйнується. Так сталося і тут: ті, які думали взяти гору, залишилися найбільше осоромленими, переможеними і скинутими; а хто здавався переможеним, той особливо прославився і взяв гору. Отже, не завжди будемо шукати перемоги, і не завжди будемо уникати поразки. Іноді й перемога приносить шкоду, а поразка користь. Так, між людьми роздратованими зазвичай вважають, що переміг той, хто більше завдав образ; але цей, справді, і залишився переможеним найжорстокішою пристрастю й скривдженим; а хто байдуже переніс образу, той переміг і взяв гору. Той не міг вилікувати навіть і власної недуги, а цей переніс чужу; той переможений від себе, а цей переміг над іншим і не тільки сам не згорів, а й загасив полум’я іншого, яке високо здіймалося. А якби він побажав здобути уявну перемогу, то і сам був би переможений, і, підпаливши іншого, приніс би йому тим найжорстокіші страждання, і в такий спосіб обидва, як і жінки, зазнали би ганебного й жалюгідного осоромлення. Але, вчинивши як пристойно чоловікові мудрому, він уникнув сорому і, допустивши благодушно перемогти себе в самому собі і в ближньому, спорудив собі блискучий трофей перемоги над гнівом.
4 Отже, не завжди будемо шукати перемоги. Звичайно, той, хто образив, зазвичай здобуває перемогу над скривдженим; але це погана перемога, тому що вона заподіює погибель переможцю. Тим часом скривджений і уявно переможений, коли переносить образу великодушно, без сумніву отримує блискучий вінець. У багатьох випадках краще зазнати поразки; і це навіть є найкращий спосіб перемоги. Якби хтось пограбував когось, або завдав комусь ударів, або заздрив комусь, то той, хто зазнав цього і не чинив опору, залишився б переможцем. Але що говорити про грабіжництво і заздрість? Той, кого везуть на муки, також буває переможцем, коли зазнає пут, побиття, перерізання і болісної смерті. Як у звичайному бою падіння вважається поразкою, так у нас – перемогою. Ми ніколи не буваємо переможцями, коли робимо зло; навпаки, завжди перемагаємо, коли терпимо зло. Так само і блискуча перемога буває тоді, коли ми терпінням перемагаємо тих, хто нас ображає. Звідси видно, що ця перемога від Бога, тому що вона має властивість, яка протилежна звичайній перемозі, що і служить доказом могутності. Так і морське каміння розсікає хвилі, що б’ються об нього; так і всі святі тоді прославилися й одержали вінці та спорудили собі блискучі трофеї, коли здобули таку, чужу опору перемогу. Не тривожся, не хвилюйся; Бог дав тобі силу перемагати не б’ючись, але через одне тільки терпіння. Не ополчайся, не виходь сам, – і ти здобудеш перемогу; не бийся, – і ти отримаєш вінець. Ти набагато сильніший за наймогутнішого з твоїх супротивників. Що ти соромиш сам себе? Не давай йому сказати, що ти переміг через бій; але нехай він дивується твоїй непереможній силі й усім каже, що ти переміг його без бою. Так і блаженний Іосиф прославляється за те, що терпінням переміг тих, хто зробив йому зло. І брати, і єгиптянка зловмислили проти нього, але він їх усіх переміг. Не кажи мені ні про в’язницю, де він був ув’язнений, ні про царські палати, де жила ця дружина; але покажи, кого було вражено, і хто залишився переможцем, хто в скорботі, і хто в радості. Єгиптянка не могла перемогти не тільки цього праведника, а навіть власної пристрасті, а він переміг і її, і жорстоку хворобу. Якщо хочеш, то вислухай самі її слова, і ти побачиш перемогу: “привів до нас Єврея, щоб лаятися над нами” (Бут. 39:14,17). Не юнак насварився над тобою, нещасна і жалюгідна жінко, а диявол, який навіяв тобі, ніби ти можеш розтрощити адамант. Не чоловік твій привів до тебе юнака єврея, який зловмисно знущається над тобою, а злий демон, який вклав у тебе нечисту хіть; він поглумився над тобою. Що ж робить Іосиф? Він мовчить і так само засуджується, як і Христос, тому що все, що трапилося з Іосифом, служить образом того, що сталося з Христом. Іосиф був у кайданах, а ця жінка в царських чертогах. Але що з того? Він був славнішим за всякого вінценосця, хоча нудився в кайданах; а вона була нещаснішою за всякого в’язня, хоча жила в царських палатах. Утім, перемоги й поразки слід шукати не тільки тут, а й у самому закінченні справи. Справді, хто досяг бажаного? В’язень, а не цариця. Той намагався дотриматися цнотливості, а ця хотіла його позбавити її. Хто ж тепер отримав бажане: той, хто зазнав зла, чи та, яка зробила зло? Очевидно, той, хто зазнав зла. Таким чином, він залишився і переможцем. Отже, знаючи це, шукатимемо тієї перемоги, що здобувається через терпіння зла, та уникатимемо тієї, що досягається через нанесення зла. Тоді ми і теперішнє життя проведемо безтурботно і абсолютно спокійно, досягнемо і майбутніх благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
| ← | → |