Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 82
«І коли вони їли, Іісус взяв хліб і, благословивши, переламав і, роздаючи учням, сказав: прийміть, їжте; це є Тіло Моє. І, взявши чашу та подякувавши, подав їм і сказав: пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26:26-28).
Зміст:
Засліплення зрадника. – Для чого Христос здійснив таїнство Євхаристії під час пасхи. – Значення таїнства. – Для чого Христос їв і пив після воскресіння. – Своїм прикладом Христос навчає починати і закінчувати трапезу молитвою. – Страх і втеча учнів слугують доказом смерті Спасителя. – Чому Христос попустив падіння Петра. – Для спасіння необхідні як благодатна допомога, так і власне старання. – Як слід дивитися на таїнство. – У Євхаристії дається вкушання Христа. – Велич благодіянь таїнства вимагає відповідного ставлення від тих, хто приступає. – Застереження служителям таїнства випробовувати гідність тих, хто причащається.
1. О, яке велике засліплення зрадника! Долучаючись до таємниць, він залишався таким самим, і насолоджуючись страшною трапезою, не змінювався. Це показує Іоанн (Ін. 13:27), коли каже, що після цього увійшов у нього сатана, не тому, що нехтував тілом Господнім, а знущаючись над безсоромністю зрадника. Гріх його великий був у двоякому відношенні: і тому, що він з такою прихильністю приступив до таємниць, і тому, що, приступивши, не напоумився ні страхом, ні благодіянням, ні честю. Христос не перешкоджав йому, хоча й знав усе, щоб ти зрозумів, що Він не залишає нічого, що служить для виправлення. Тому і раніше, і після цього невпинно напоумляв і утримував зрадника і словами, і ділами, і страхом, і погрозами, і честю, і послугами. Але ніщо не вберегло його від жорстокої недуги. Ось чому Христос, залишивши, нарешті, його, через таємниці знову нагадує учням про Свою смерть, і на вечері розмовляє про хрест, щоб через часте пророцтво зробити для них Своє страждання прийнятним. Справді, якщо вони після стількох подій і передбачень зніяковіли, то чого б не потерпіли, якби нічого такого не почули? “І коли вони їли, Іісус узяв хліб і, благословивши, переломив”. Для чого Христос здійснив це таїнство під час пасхи? Для того, щоб ти з усього пізнавав, що Він є законодавцем Старого Завіту, і що написане в цьому Завіті служить прообразом новозавітних подій. Тому-то Христос разом з образом покладає і саму істину. Вечір же слугував знаком повноти часів і того, що справи приходили вже до кінця. І “дякує”, – навчаючи нас, як повинно здійснювати це таїнство; показуючи, що Він добровільно йде на страждання; наставляючи нас переносити страждання з вдячністю, і збуджуючи в нас благі надії. Якщо образ був звільненням від такого великого рабства, то тим більше Істина звільнить всесвіт і віддасть Себе для спасіння нашого єства. Ось чому Христос не раніше встановив таїнство, але коли належало вже скасувати приписане законом. Він скасовує найголовніше свято іудеїв, закликаючи їх до іншої, страшної вечері, і каже: “Прийміть, вкусіть, оце тіло Моє, що ломиться за вас” (1Кор. 11:24). Яким чином учні, почувши це, не зніяковіли? Тому що Христос і раніше багато важливого говорив їм про це таїнство. Тому тепер він і не дає більше повчань щодо цього, тому що вони досить уже чули, а показує тільки причину страждання, тобто, відпущення гріхів. І називає кров’ю Нового Заповіту, тобто, обітниці, сповіщення нового закону. Це обіцяно було споконвіку, і становить Новий Завіт. І як Старий Завіт мав овець і тельців, так і новий має кров Господню. Цим самим Христос показує і те, що Він перетерпить смерть; тому згадує і про завіт, і згадує разом про перший, тому що і цей завіт оновлений був кров’ю. Далі, знову говорить про причину Своєї смерті: “Бо це… за багатьох виливається на відпущення гріхів”, і додає: “це робіть на Мій спомин”. Чи бачиш, як Христос відхиляє і відвертає від іудейських звичаїв? Як пасху ви звершували, каже Він, на згадку про чудеса, що були в Єгипті, так і це таїнство звершуйте на Мою згадку. Кров Старого Завіту була вилита на спасіння первістків, а ця кров виливається на відпущення гріхів усього світу: “Це Кров Моя, – каже Він, – що виливається на відпущення гріхів”. Це сказав він також і для того, щоб показати, що страждання і хрест є таїнством, і цим знову втішити учнів. І як Мойсей сказав: це нехай буде пам’ятне для вас вічно (Вих. 3:15), так і Христос каже: “На Мою згадку”, до того часу, як Я прийду. Тому каже ще: “Дуже бажав Я їсти з вами цю пасху” (Лк. 22:15), тобто, віддати вам нові настанови і дарувати пасху, щоб через неї зробити вас духовними. І сам пив із чаші, для того, щоб учні, почувши це, не сказали: що таке, ми п’ємо кров і їмо плоть? – і від того не зніяковіли. (Адже коли Христос говорив про це, то й самими словами багато хто спокушався). Отже, щоб учні і тоді не зніяковіли, Він сам перший зробив це, спонукаючи їх приступити до прилучення таємниць без збентеження. З цією-то метою Він і пив сам власну кров. Що ж? Чи не повинно, скажеш ти, здійснювати і давнє, і нове таїнство? Ні в якому разі. Христос для того й сказав: “це творіть”, щоб відхилити від стародавнього. Якщо нове таїнство дарує залишення гріхів, – а воно справді дарує, – то стародавнє вже зайве. Тому як було в іудеїв, так і тут з таїнством Христос з’єднав спогад благодіяння, і цим загороджує уста єретиків. Коли вони кажуть: звідки відомо, що Христос приніс Себе в жертву? – то ми, крім інших свідчень, загороджуємо уста їхні й самими таїнствами. Якщо Іісус не помер, то символом чого ж служать таїнства?
2.Чи бачиш, як багато Христос дбав про те, щоб ми завжди згадували, що Він помер за нас? Оскільки з’явилися послідовники Маркіона, Валентина і Манеса, які відкидають цю будівлю порятунку, то Він безперестанку нагадує про страждання і через самі таїнства, щоб ніхто не був зваблений, і в такий спосіб цією священною трапезою і спасає, і, водночас, наставляє, тому що це таїнство є підстава благ. Ось чому і Павло часто згадує про це. Потім, після встановлення таїнства, Христос каже: “Не буду пити від плоду цього виноградного до того дня, коли буду пити з вами нове [вино] в Царстві Отця Мого” ( Мф. 26:29). Оскільки Він розмовляв з учнями про страждання і хрест, то знову говорить і про воскресіння, згадує про царство, називаючи таким чином Своє воскресіння. Але для чого Він пив після воскресіння? Для того, щоб люди грубі не вважали воскресіння примарним: багато хто поставляв це ознакою воскресіння. Тому-то апостоли для запевнення у воскресінні говорили: “Нам, що з Ним їли й пили” ( Діян. 10:41). Отже, бажаючи показати учням, що вони ясно побачать Його після воскресіння, що Він знову буде з ними, і що вони самі будуть свідками події і через видіння, і через діла, Він каже: “Коли буду пити з вами нове [вино]”, за вашого свідчення; ви побачите Мене після того, як Я воскресну. А що означає: “Нове [вино]”? Новим, тобто, незвичайним чином, не в тілі, що зазнало страждання, але вже безсмертному, нетлінному і такому, що не має потреби в їжі. Отже, після воскресіння, Христос їв і пив не в силу необхідності, – тоді тіло Його вже не потребувало цього, – а для засвідчення у воскресінні. Але для чого після воскресіння Він пив не воду, а вино? Для того, щоб досконало викорінити іншу злу єресь. Оскільки дехто в таємницях вживає воду, то щоб показати, що і під час встановлення таїнства вживав вино, і після воскресіння, коли без таїнства пропонував звичайну трапезу, також вживав вино, каже: “від плоду цього виноградного”. Виноградна ж лоза виробляє вино, а не воду. “І, заспівавши, пішли на гору Оливну” (Мф. 26:30). Нехай чують усі ті, які, подібно до свиней, приймаючи їжу без молитви, зневажають чуттєву трапезу і встають від неї п’яними, тоді як слід завершувати її з вдячністю і співом. Слухайте і ви, які не чекаєте остаточної молитви під час звершення таємниць: ця молитва є образ Христової молитви. Христос подякував перш, ніж запропонував трапезу учням, щоб і ми дякували. Подякував, і оспівав, і після трапези, щоб і ми робили те ж саме. Але для чого Він пішов на гору? Для того, щоб явити Себе тим, хто хотів узяти Його, щоб не подумали, що Він ховається; тому поспішав іти на місце, відоме й Іуді. “Тоді каже їм Іісус: “Усі ви спокуситеся про Мене”. Потім наводить пророцтво: “Бо написано: вражу пастиря, і розсіються вівці стада” (Мф. 26:31), – щоб, з одного боку, переконати учнів завжди слухати Писання, а з іншого – показати, що Він розпинається з волі Божої, і щоб з усього видно було, що Він не противник Старому Завіту і Богові, який у ньому сповіщений, що все, що відбувається, – це діло Божого бачення, і що всі теперішні події віддавна сповістили пророки, щоб учні, безсумнівно, сподівалися на краще. Разом із цим дає знати, які були учні перед хресною смертю, і які після хресної смерті. Ті, які під час розп’яття Його не могли навіть встояти, після смерті Його стали сильнішими і міцнішими за адамант. А це саме, тобто, втеча і страх учнів, служить доказом смерті Спасителя. Справді, якщо після настільки великих подій і свідоцтв деякі безсоромно кажуть, ніби Христос не розп’ятий, то в яке б нечестя вони не впали, якби нічого такого не сталося? Тому не тільки Своїми стражданнями, а й станом учнів, а також і таємницями Христос підтверджує істину смерті Своєї, осоромлюючи всім цим заражених єрессю Маркіона. Тому ж і верховному апостолу попускає зректися. Справді, якщо Він не був зв’язаний і розіп’ятий, то чому охопив такий страх і цього апостола, і інших? Утім, Христос не попустив їм залишатися в печалі, але що говорить? “По воскресінні ж Моєму я вас чекатиму в Галілеї” (Мф. 26:32). Він не з’являється з неба одразу ж і не віддаляється в якусь далеку країну, але залишається серед того самого народу, серед якого був розп’ятий, і майже в тих самих місцях, – щоб і цим запевнити учнів, що Він сам і розп’ятий був, і воскрес, – і тим більше втішити їх у смутку. Тому й сказав: “У Галілеї”, щоб, звільнившись від страху іудеїв, вони повірили Його словам. Тому ж Він і з’явився там. “Петро сказав Йому у відповідь: “Якщо й усі спокушаться про Тебе, то я ніколи не спокушуся” (Мф. 26:33).
3.Що ти кажеш, Петре? Пророк сказав: “Розсіються вівці”; Христос підтвердив сказане; а ти кажеш, ні? Хіба тобі не досить того, що трапилося раніше, коли ти говорив: “Будь милостивий до Себе, Господи” (Мф. 16:22) – і був викритий? Христос попускає пасти Петру для того, щоб навчити його в усьому коритися Йому, і визначення Його вважати найвірнішим власного судження. Та й інші отримали чимало користі від його відкидання, пізнавши неміч людську і істину Божу. Коли сам Бог передбачив що-небудь, то не повинно вже заперечувати цього, і повставати проти багатьох. “Похвалу”, – каже апостол, ти будеш мати “тільки в собі, а не в іншому” (Гал. 6:4). Треба було б молитися і казати: допоможи нам не розлучатися; а він сподівається на самого себе і каже: “Якщо й усі спокушатимуться на Тебе, то я ніколи не спокушуся”, – тобто хоча б усі потерпіли це, але я не потерплю, – що мало-помалу приводило його до гордості. Бажаючи утримати його від цього, Христос і попустив відкидання. Оскільки Петро не дослухався до слів ні Христа, ні пророка (хоча Христос для того й навів свідчення пророка, щоб учні не суперечили), то він навчається самими справами. А що Христос попустив Петру відцуратися для того, щоб виправити в ньому цю ваду, – послухай, що Він каже: “Я молився за тебе, щоб не збідніла віра твоя” (Лк. 22:32). Це сказав Він для того, щоб сильно зачепити його і показати, що його падіння небезпечніше за падіння інших, і вимагає більшої допомоги. Справді, тут було два злочини: по-перше, те, що він суперечив, по-друге, те, що ставив себе вищим за інших; або краще сказати, був і третій злочин – те, що він усе приписував самому собі. Отже, для подолання цього Христос і попустив падіння; і тому, залишивши інших, звертається до Петра: “Симоне!”, – каже Він, – “Симоне, – се, сатана просив, щоб сіяти вас, як пшеницю” (Лк. 22:31), – тобто, обурював, вагав, спокушав; “Я молився за тебе, щоб не збідніла віра твоя”. Але чому ж, якщо сатана просив усіх, Христос не сказав: “молився за всіх”? Чи не очевидно, що і це має ту саму мету, про яку я говорив вище, тобто, що Христос звертає слово Своє до Петра, щоб зачепити його і показати, що його падіння небезпечніше за падіння інших? Чому теж не сказав Він: Я не попустив, але – “молився”? Йдучи на страждання, Він говорив смиренно, щоб показати Своє людство. Той, хто створив Церкву на сповіді Петра і так захистив її, що незліченні небезпеки і смерті не здолають її, Який дав йому ключі Царства Небесного, вручив таку велику владу і, для звершення цього, не мав потреби в молитві (не сказав тоді: “молився”, але з владою сказав: “Створю Церкву Мою” і: “і дам тобі ключі Царства Небесного” (Мф. 18:18-19), яким чином потребував молитви для утвердження хиткої душі однієї людини? Чому ж сказав так? З тієї причини, про яку я говорив, і з причини немочі учнів Своїх, бо вони ще не мали належного про Нього поняття. Як же Петро відрікся? Христос не сказав: щоб ти не зрікся, але – щоб не збідніла віра, щоб він не загинув зовсім. І це було справою піклування Христового. Дійсно, безмірний страх, що оголосив Петра, все розсіяв; а безмірним цей страх був тому, що Бог зовсім позбавив його Своєї допомоги; а позбавив допомоги тому, що в ньому була сильна пристрасть гордості й протиріччя. Отже, для цілковитого винищення цієї пристрасті, Бог допустив настільки сильний страх охопити Петра. А що ця пристрасть була в ньому сильна, видно з того, що він не задовольнявся тим, що колись суперечив і пророкові, і Христові, а й після того, коли Христос сказав йому: “Поправді кажу тобі, що цієї ночі, як півень заспіває, тричі зречешся Мене”, – казав: “Хоч би я мав померти з Тобою, але не зречусь від Тебе” (Мф. 26:34-35). Лука ж (Лк. 22:33-34) додає, що чим більше Христос спростовував, тим більше Петро суперечив. Що значить це, Петре: коли Христос говорив: “Один із вас зрадить Мене”, ти боявся, щоб не бути зрадником, і спонукав учня спитати, хоча нічого подібного не усвідомлював у собі; а тепер, коли Він ясно проголошує й говорить: “Усі ви спокуситеся”, ти суперечиш, і не раз тільки, а двічі й багато разів? Так саме говорить Лука. Чому ж це сталося з ним? Від великої любові, від великої радості. Коли він звільнився від того страху щодо зрадництва, і впізнав зрадника, то говорив уже з відвагою і, вивищуючи себе над іншими, заявляв: “Коли й усі спокусилися б на тебе, то я ніколи не спокушуся”. Залежало це частково і від честолюбства, бо на вечері учні міркували про те, хто з них більший: так мучила їх ця пристрасть. Ось чому Христос принизив Петра, не для того, щоб спонукати його до відкидання, – нехай не буде, – а щоб, залишивши його без допомоги, показати слабкість людської природи. Дивись, як після цього він став лагідним: коли, після воскресіння, сказав: “А він що” (Ін. 21:21)? – і був зупинений, то не наважився вже суперечити, як тут, але промовчав. Так само і при вознесенні, коли почув: “Не ваша справа знати часи або терміни” ( Діян. 1:7), знову мовчав і не суперечив. І після цього, коли на світлиці, і під час бачення плащаниці, почув голос, який промовляв до нього: “Що Бог очистив, того не вважай нечистим” ( Діян. 10:15), – і ще не знав чітко, що означають ці слова, – мовчав і не спитав.
4.Усе це було наслідком падіння. Перш за все Петро все приписував собі, кажучи: “Коли б і всі спокусилися на Тебе, я б ніколи не спокусився… хоча б належало мені й померти з Тобою, не зречуся Тебе”, тоді як належало б сказати: якщо отримаю від Тебе допомогу. Але після падіння він говорить зовсім протилежне: “Що дивитеся на нас, начебто б ми своєю силою або благочестям зробили те, що він ходить” ( Діян. 3:12)? Звідси ми вчимося тієї великої істини, що недостатньо буває власного старання людини, якщо вона не отримає вищої допомоги; і навпаки, що ми не отримаємо жодної користі від вищої допомоги, якщо не матимемо власного старання. Те й інше доводять Іуда і Петро. Перший, отримавши багато допомоги, не отримав жодної користі, бо не захотів, і не доклав власного старання; а останній і при власному старанні впав, бо не отримав жодної допомоги. Чеснота складається з цих двох приналежностей. Тому я благаю, щоб ви, віддаючи все на волю Божу, не піддавалися засинанню, і щоб при власному старанні не думали, що ви все робите власними зусиллями. Богу не до вподоби, щоб ми були недбайливими, а тому Він не все сам робить; так само не до вподоби Йому і те, щоб ми були самовпевнені, внаслідок чого не все нам дав, але, з того й іншого, забравши шкідливе, залишив нам корисне. Тому ж попустив впасти і верховному апостолу, щоб зробити його лагідним і збудити до більшої любові. Кому більше, сказано, залишиться, більше полюбить (Лк. 7:47). Отже, будемо в усьому коритися Богові, і ні в чому не суперечитимемо, хоч би слова Його здавалися супротивними нашим думкам і поглядам; але нехай керує слово Його нашими думками і поглядами. Так само чинитимемо і в таїнствах, звертаючи увагу не на зовнішність тільки, але утримуючи в розумі своєму слова Христові. Слово Його непорушне, а наше почуття легко спокушається. Перше ніколи не грішить, а останнє часто обманюється. Тому коли Христос каже: “Це є Тіло Моє”, то переконаємося, будемо вірити і дивитися на це духовними очима. Христос не передав нам нічого чуттєвого, але все духовне, тільки в чуттєвих речах. Так і в хрещенні: через чуттєву річ, воду, передається дар, а духовна дія полягає в народженні та оновленні. Якби ти був безтілесний, то Христос повідомив би тобі ці дари безтілесно; але оскільки душа твоя з’єднана з тілом, то духовне повідомляє тобі через чуттєве. Як багато хто нині говорить: бажав би я бачити обличчя Христа, образ, одяг, взуття! Ось, ти бачиш Його, торкаєшся Його, вкушаєш Його. Ти бажаєш бачити одяг Його, а Він дає тобі самого Себе, і не тільки бачити, а й торкатися, і куштувати, і приймати всередину. Отже, ніхто не повинен приступати з недбалістю, ніхто з малодушністю, але всі з полум’яною любов’ю, всі з гарячою старанністю і бадьорістю. Якщо іудеї їли агнця з поспіхом, стоячи, маючи чоботи на ногах і жезли в руках, то набагато більше тобі треба пильнувати. Вони готувалися йти до Палестини, а тому й мали вигляд мандрівників; ти ж готуєшся йти на небо.
5.Тому треба завжди пильнувати, – чимала кара чекає на тих, хто недостойно долучається. Подумай, як ти обурюєшся на зрадника і на тих, які розіп’яли Христа. Отже, бережися, щоб і тобі не стати винним проти Тіла і Крові Христової. Вони умертвили всесвяте тіло; і ти приймаєш його нечистою душею після таких великих благодіянь. Справді, Він не задовольнився лише тим, що став людиною, був завушений і вмертвілий; але Він ще повідомляє Себе нам, і не тільки вірою, а й самою справою робить нас Своїм тілом. Наскільки ж чистим має бути той, хто насолоджується цією жертвою? Наскільки чистішими від променів сонячних мають бути – рука, що роздробляє цю плоть, вуста, наповнені духовним вогнем, язик, що заляпаний страшною кров’ю? Подумай, якої честі ти удостоєний, якою насолоджуєшся трапезою! Побачивши чого тремтять ангели, і на що не сміють поглянути без страху, через сяйво, яке звідси виходить, тим ми харчуємося, з тим сполучаємося і робимося одним тілом і однією плоттю з Христом. “Хто вирече могутність Господа, сповістить усі хвали Його” (Пс. 105:2)? Який пастир живить овець власними членами? Але що я кажу – пастир? Часто бувають такі матері, які новонароджених немовлят віддають іншим годувальницям. Але Христос не потерпів цього, але Сам годує нас власною кров’ю, і через усе з’єднує нас із Собою. Поміркуй же, що Він народився від нашого єства. Але ти скажеш: це не до всіх відноситься. Навпаки, до всіх. Якщо Він прийшов до нашого єства, то очевидно, що прийшов до всіх; а якщо до всіх, то і до кожного окремо. Чому ж, ти скажеш, не всі отримали від цього користь? Це залежить не від Того, Хто благоволив здійснити це для всіх, але від тих, які не захотіли. З кожним віруючим Він з’єднується за допомогою таємниць, і сам годує тих, яких народив, а не доручає будь-кому іншому; і цим знову запевняє тебе в тому, що Він прийняв твою плоть. Отже, удостоївшись такої любові і честі, не будемо віддаватися безпечності. Чи не бачите, з якою готовністю немовлята беруть соски, з яким прагненням притискають до них уста свої? З такою ж прихильністю і ми повинні приступати до цієї трапези і до соска духовної чаші, – або краще сказати, ми з більшим ще бажанням повинні притягувати до себе, подібно до немовлят, благодать Духа; і одна тільки в нас повинна бути скорбота – та, що ми не долучаємось до цієї їжі. Дії цього таїнства відбуваються не людською силою. Той, Хто звершив їх тоді, на тій вечері, і нині звершує їх. Ми займаємо місце служителів, а освячує і перетворює дари сам Христос. Нехай не буде тут жодного Іуди, жодного сріблолюбця. Якщо хто не учень Христовий, то нехай піде геть; трапеза не допускає тих, хто не такий. “З учнями Моїми”, – каже Христос, – “звершу пасху” (Мф. 26:18). Це та ж сама трапеза, яку пропонував Христос, і нічим не менша за ту. Не можна сказати, що ту здійснює Христос, а цю людина; ту й іншу здійснює сам Христос. Це місце є та сама світлиця, де Він був з учнями; звідси вони вийшли на гору Оливну. Вийдемо й ми туди, де простягнуті руки жебраків; це саме місце є гора Оливна; безліч же жебраків – це маслини, насаджені в домі Божому, що виливають олій, який буде корисним для нас там, що мали п’ять дів, і, не взявши його, інші п’ятеро загинули. Взявши цей олій, увійдемо, щоб нам з палаючими світильниками вийти на зустріч Нареченого. Взявши цей елей, вийдемо звідси. Не повинен приступати сюди жоден нелюдяний, жоден жорстокий і немилосердний, словом жоден нечистий.
6.Це кажу вам, які долучаєтеся, і вам, які служите. Потрібно поговорити і з вами, щоб ви з великою ретельністю розділяли ці дари. Не мале покарання чекає на вас, якщо ви, визнавши когось нечестивим, дозволите причаститися цієї трапези. Кров Його стягнеться з рук ваших. Хоч би хто був полководець, хоч би вищий начальник, хоч би сам цар, що носить діадему, але якщо приступає негідно, то заборони йому: ти маєш більше влади, ніж він. Якби тобі доручено було зберігати в чистоті джерело води для отари, і ти побачив вівцю, яка має на вустах багато бруду, то не дозволив би їй нахилитися і збурити джерело. Але тепер вручено тобі джерело не води, а крові й Духа, – і ти, бачачи декого з тих, хто має гріх, що гірший за землю й бруд, і приступає до цього джерела, не обуришся, не станеш на заваді? Яке ти можеш отримати прощення? Для того Бог удостоїв вас цієї честі, щоб ви розбирали такі справи. У цьому полягає ваша гідність, ваша важливість, ваш вінець, а не в тому, щоб ви вбиралися в білий і блискучий одяг. Але як, скажеш, я можу знати того й іншого? Я говорю не про невідомих, але про відомих людей. Скажу дещо страшніше: не стільки небезпечно приступати до цього таїнства біснуватим, скільки тим, які, як каже Павло, зневажають Христа, кров завіту не шанують за святиню, і лаються над благодаттю Духа (Євр. 10:29). Той, хто приступає в гріхах, гірший за біснуватого. Останнього не карають, бо він біснується; а той, хто приступає негідно, піддається вічним мукам. Отже, будемо видаляти не тільки біснуватих, а й усіх, яких побачили б такими, що негідно приступають. Ніхто не повинен долучатися, якщо він не з числа учнів Христових. Ніхто не повинен приймати дари, подібно до Іуди, щоб не зазнати долі Іуди. Це зібрання віруючих є також тіло Христове. Тому ти, служитель таїнств, дивись, щоб тобі не роздратувати Владику, якщо не будеш очищати це тіло, дивись, щоб не дати меча, замість їжі. Але хоча б хто і по нерозумності прийшов для причащання, заборони йому, – не бійся. Бійся Бога, а не людини. Якщо будеш боятися людини, то від Бога будеш принижений; а якщо будеш боятися Бога, то і від людей шануватимеш. Якщо ти сам не смієш, то приведи до мене: я не дозволю цієї зухвалості. Швидше зраджу душу свою, ніж причащу крові Господньої негідного; швидше проллю власну кров, ніж причащу настільки страшної крові того, кого не повинно. Якщо ж хто після багатьох випробувань не знайде негідного, то не буде винен. Це сказано мною про відомих людей. Якщо ми виправимо цих, то Бог і невідомих скоро зробить нам відомими. Якщо ж ми залишимо без уваги відомих нам, то для чого Йому робити інших нам відомими? Це кажу я не для того, щоб ми тільки видаляли і відсікали, але для того, щоб ми виправляли і повертали їх, щоб мали піклування про них. Таким чином ми і Бога умилостивимо, і знайдемо багато гідних причасників, і отримаємо за своє старан’я та піклування про інших велику нагороду, якої нехай сподобимося всі ми благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.
| ← | → |