Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 81
«Першого ж дня опрісноків учні приступили до Іісуса і сказали Йому: де велиш нам приготувати Тобі пасху? Він сказав: підіть у місто до такого-то і скажіть йому: Учитель говорить: час Мій близько; в тебе справлю пасху з учнями Моїми» (Мф. 26:17-18).
Зміст:
Що мається на увазі під першим днем опрісночним. – Для чого Христос посилає до невідомої людини. – Образ і справа докору Іуди. – Іуда не був служителем домобудівництва спасіння. – Для чого Бог попускає народитися злим. – Не народження, а безтурботність робить злим. – Наскільки велике зло сріблолюбства. – Юдина втеча. – Сріблолюбці завдають собі та іншим більше шкоди, ніж біснуваті. – Той, хто не звільнився від сріблолюбства, не може перемогти й інших пристрастей. – У кожному віці треба придушувати відповідні пристрасті.
1.Першим днем опрісночним євангеліст називає день, що передував святу опрісноків, тому що іудеї завжди мали звичай рахувати день з вечора. Євангеліст згадує про той день, у який ввечері мало бути зарізано пасхальне ягня, оскільки учні приступили до Іісуса в п’ятий день тижня. Цей-то день євангеліст Матфей і називає днем, що передував святу опрісноків, коли говорить про час, у який учні приступили до Іісуса. А інший євангеліст говорить так: “Настав же день опрісноків, у який належало забити пасхального [агнця]” (Лк. 22:7). “Настав”, тобто, наближався, був при дверях. Очевидно, євангеліст згадує про цей саме вечір, тому що з вечора починали звершувати пасху. Тому кожен євангеліст додає: коли заколювали пасхального агнця. Приступивши до Іісуса, учні кажуть Йому: “Де велиш нам приготувати Тобі паску”? І звідси, між іншим, видно, що в Іісуса не було дому, не було постійного місцеперебування. А я думаю, що й учні не мали його; інакше вони попросили б Іісуса прийти туди. Але й у них, які відреклися від усього, не було дому. Для чого ж Христос звершив пасху? Для того, щоб у всьому, що Він робив навіть до останнього дня, показати, що Він не противиться закону. Але для чого саме посилає до невідомої людини? Щоб і цим показати, що Він міг не постраждати. Справді, якщо Він одними тільки словами привернув серце цієї людини до того, щоб прийняти учнів, то чого не зробив би в тих, хто розпинає Його, якби не хотів постраждати? І що Він зробив раніше, коли послав по осла, те саме робить і тепер. Там Він сказав: “Якщо хто скаже вам що-небудь, відповідайте, що вони потрібні Господу” (Мф. 21:3); так і тут говорить: “Учитель каже: …у тебе звершу пасху”. Втім, я дивуюся не тому тільки, що прийняла Його людина незнайома, а й тому, що Він, знаючи, що накличе на Себе велику ворожнечу і непримиренну брань, знехтував ненавистю багатьох. Далі, оскільки учні не знали цієї людини, то Христос дає їм і знамення, яке пророк дав Саулу, кажучи: “Зустрінуть тебе там три чоловіки, що йдуть до Бога… третій несе мішок із вином” (1Сам. 10:3); а тут: “той, що несе глечик з водою” (Лк. 22:10). І зауваж ще доказ сили Його. Він не тільки сказав: “Здійсню пасху”; але додає ще інші слова: “Час Мій близько”. Це робив Він для того, щоб, з одного боку, через безперервне нагадування й часте пророкування учням про страждання привчити їх до нестримних роздумів про майбутнє, а з другого – щоб показати і самим учням, і тому, хто їх приймає, і всім іудеям, як я часто говорив, що Він не мимоволі йде на страждання. Додає ж слова: “з учнями Моїми” – для того, щоб і приготування було достатнім, і той, хто приймає, не подумав, що Він ховається. “Коли ж настав вечір, Він ліг із дванадцятьма учнями” (Мф. 26:20). О, безсоромність Іудина! І Він там був присутній, і він прийшов для того, щоб причаститися таїнств і страв, і викритий був при самій трапезі, тоді, як і звір, міг би зробитися найкоротшим. Тому-то і євангеліст зауважує, що коли вони їли, Христос розмовляв з ними про зраду, щоб і самим часом, і трапезою викрити лукавство зрадника. Коли ж учні вчинили, як наказав їм Іісус, “Коли ж настав вечір, то Він ліг із дванадцятьма учнями, і, коли вони їли, сказав: Істинно кажу вам, що один із вас зрадить Мене” (Мф. 26:21). Перед вечерею Христос умив і ноги Іуди. Дивись, як Він щадить зрадника: Він не сказав: цей зрадить Мене; але: “один із вас” – для того, щоб приховуванням його знову дати йому можливість покаятися, і воліє налякати всіх, щоб врятувати його. Один із вас дванадцяти, каже Він, які всюди перебуваєте зі Мною, яким Я вмив ноги, і яким Я обіцяв такі великі блага. Тоді нестерпна скорбота охопила це святе зібрання. Іоанн каже, що учні дивувалися, і озиралися один на одного ( Ін. 13:22), і кожен з них з острахом запитував про себе самого, хоча вони й не усвідомлювали за собою нічого такого. Матфей же каже: “Вони дуже засмутилися, і почали казати Йому, кожен із них: Чи не я, Господи? Він же сказав у відповідь: Той, кому Я, вмочивши шматок хліба, подам” (Мф. 26:22; Ін. 13:26). Дивись, коли Христос відкрив зрадника! Тоді, як забажав вивести зі збентеження інших, які омертвіли від страху, а тому й запитували настійно. Втім, Він робив це не тільки з тим наміром, щоб звільнити їх від страху, але й для того, щоб виправити зрадника. Оскільки останній, який часто чув неясні докази, через жорстокосердість свою залишався без виправлення, то Христос, бажаючи сильніше збудити його, зриває з нього личину. Коли ж учні засмутилися, і почали говорити: “Чи не я, Господи?”, то, “Він же сказав у відповідь: Той, хто опустив зі Мною руку в таріль, той зрадить Мене, а втім, Син Людський іде, як написано про Нього; та горе тій людині, що Сина Людського зраджує, краще б цій людині не народитися” (Мф. 26:23-24). Дехто каже, що Іуда так був зухвалий, що не шанував Учителя, і разом із Ним вмочував руку. А на мою думку, Христос зробив і це для того, щоб привести його до більшого сорому, і збудити в ньому добру прихильність; адже і це має деяку користь.
2.Не треба зовсім залишати цього поза увагою, але ми повинні закарбувати це в наших думках, і лють ніколи не матиме в нас місця. Хто, справді, розмірковуючи про цю вечерю, про зрадника, що лежить зі Спасителем усіх, і про те, як лагідно розмовляє той, хто повинен бути відданий, – не відкине всієї отрути гніву й люті? Дивись же, з якою лагідністю Христос звертає промову Свою до Іуди: “Син Людський іде, як написано про Нього”! Це говорив Він як для утвердження учнів Своїх, щоб вони вчинок Його не приписали слабкості, так і для того, щоб виправити зрадника. “Горе тій людині, якою Син Людський зраджується: краще було б цій людині не народитися”. Поміть знову у викритті невимовну лагідність. Навіть і тепер не грізно, але вельми милостиво розмовляє зі зрадником, і до того ж відверто, незважаючи на те, що не тільки колишня його нечутливість, а й безсоромність, яка проявилася після цього, гідні були крайнього обурення. Адже і після цього докору Іуда каже: “Чи не я, Равві” (Мф. 26:25)? О, нечутливість! Запитує тоді, як сам це усвідомлює! І євангеліст, дивуючись його зухвалості, говорить про це. Що ж сказав у відповідь найкоротший і незлобивий Іісус? “Ти сказав”. Хоча він і міг би сказати: о, мерзенна і прескверна, мерзенна і нечиста людина! Стільки часу готуючись вчинити зло, віддалившись і уклавши сатанинську угоду, погодившись узяти срібло і будучи викритий Мною, ти наважуєшся ще питати? Але Христос не сказав нічого такого. Що ж сказав? “Ти сказав”, – і тим самим накреслює для нас образ і правило терпіння. Але інший скаже: якщо написано, що Христос так постраждає, то за що ж засуджується Іуда? Він виконав те, що написано. Але він робив не з тією думкою, а по злобі. Якщо ж ти не будеш звертати уваги на наміри, то і диявола звільниш від провини. Але ні, ні, ні! І той, і інший гідні незліченних мук, хоча і врятувався всесвіт. Не зрада Іуди зробила нам порятунок, але мудрість Христа, яка дивовижно обертала злодіяння інших на нашу користь. Що ж, – запитаєш ти, – якби Іуда Його не зрадив, то чи не зрадив би інший? Який же стосунок має це до справжнього предмета? Таке, скажеш, що якщо Христу належало бути розп’ятим, то потрібно було, щоб це скоєно було ким-небудь; якщо ким-небудь, то, звичайно, такою людиною. Якби всі були добрі, то не виконано б було будівництво нашого спасіння. Та не буде! Сам Всемудрий знав, як влаштувати наше спасіння, хоча б і так було, тому що премудрість Його велика і незбагненна. Тому-то, щоб хто не подумав, що Іуда був служителем домобудівництва, Христос і називає його найнещаснішою людиною.
Але хто-небудь знову скаже: якщо краще було б не народитися йому, то для чого Бог попустив з’явитися на світ як йому, так і всім злим? Тобі б належало засуджувати злих за те, що вони, маючи можливість не бути такими, стали злими; а ти, полишивши це, надто багато випробовуєш і досліджуєш долі Божі, хоч і знаєш, що ніхто не буває злим за необхідністю. Ти скажеш: належало б народжуватися одним тільки добрим, і не було б потреби ні в пеклі, ні в покаранні, ні в муках, і не було б навіть зла; злим же належало б або не народжуватися, або, якщо народилися, негайно вмирати. Перш за все, маєш вказати тобі на такий апостольський вислів: “А ти хто, людино, що сперечаєшся з Богом? Чи виріб скаже тому, хто його зробив: “навіщо ти мене так зробив?””” (Рим. 9:20)? Якщо ж ти вимагаєш доказів розуму, я скажу, що добрі заслуговують на більше здивування, коли перебувають серед злих, тому що тоді-то особливо відкривається в них терпіння і велика любомудрість. Ти ж, кажучи вищезгадані слова, знищуєш випадок для боротьби і подвигів. Що ж, скажеш ти; для того, щоб одні стали добрими, караються інші? Ні, не для цього, а за свої злодіяння. Вони стали злими не тому, що народилися, але внаслідок свого недбальства; тому й піддаються покаранню. Як не бути гідними покарання тим, які мають таких учителів чесноти, і не отримують від них жодної користі? Як благі й добрі подвійно гідні честі за те, що і були добрі, і анітрохи не заразилися від злих, так і злі достойні подвійного покарання – і за те, що були злі, маючи змогу стати добрими (що й доводять ті, що стали добрими), і за те, що не отримали жодної користі від добрих. Але подивимося, що говорить цей нещасний учень, коли його викриває Учитель. Що ж він каже? “Чи не я, Равві”? Чому ж не спочатку запитав він про це? Він думав, що його не впізнали, коли було сказано: “один із вас”; коли ж Христос відкрив його, тоді він знову наважився запитати, сподіваючись на лагідність Учителя, що не викриє його. Ось чому він і назвав Його Равві.
3.О, засліплення! Куди воно захопило Іуду? Таке сріблолюбство! Воно робить людей божевільними й нерозважливими, безсоромними й псами, точніше ж сказати, злішими за самих псів, і з псів робить демонами. Коли Іуда приєднався до диявола і наклепника, і зрадив Іісуса і благодійника, то за наміром став уже дияволом. Такими-то робить людей ненаситна жадібність до грошей, – божевільними, навіженими, такими, що повністю віддалися користолюбству, яким став і Іуда. Як же Матфей та інші євангелісти кажуть, що диявол опанував Іудою тоді, коли він домовився про перекази Христа, а Іоанн каже, що “після цього шматка ввійшов у нього сатана” (Ін. 13:27)? Він і сам знав це; вище Він каже: “Під час вечері, коли диявол уже вклав у серце Іуді, Симонову Іскаріоту, зрадити Його” (Ін. 13:2). Як же в такому разі говорить: “після цього шматка увійшов у нього сатана”? Сатана не раптом входить, і не в один час, але спочатку робить багато замахів; що і тут сталося. Спочатку він випробовував Іуду, і приступав до нього мало-помалу; коли ж побачив у ньому готовність до прийняття його, тоді весь вселився в нього і повністю оволодів ним. Але якщо Христос і учні Його їли паску, то як їли протизаконно? Адже не повинно було лежати, коли вони їли. Що на це сказати? Те, що вони лежали вже під час звершення вечері, після того як їли паску. А інший євангеліст каже, що Христос цього вечора не тільки їв паску, а й іще говорив: “Дуже бажав Я їсти з вами цю паску” (Лк. 22:15), – тобто, цього року. Чому? Тому, що тоді мало відбутися спасіння всесвіту, мали бути встановлені таїнства, припинитися печалі смертю Іісуса. Таким чином, Він перетерпів хрест за своєю волею. Але неприборканого звіра ніщо не втихомирило, не схилило, не привело до сорому. Христос назвав його найнещаснішим, сказавши: “Горе тій людині”! Потім залякав його словами: “Краще було б цій людині не народитися”! Присоромив його, сказавши: “Той, кому Я, вмочивши шматок хліба, подам”. Але все це анітрохи не втримало Іуду; він був охоплений грошолюбством, як би деяким сказом, або краще, як найлютішою хворобою: грошолюбство саме і є найлютішим сказом. Чи робив що-небудь подібне той, хто біснується? Іуда не випускав піни з вуст, але випускав убивство на Владику; не ламав рук, але простягав їх для того, щоб продати дорогоцінну кров. Тому сказ його був набагато сильнішим, – він біснувався здоровий. Але, скажеш ти, він не говорив безглуздо? А що ж може бути безглуздішим за ці слова: “Що ви дасте мені, і я вам віддам Його”? Віддам: диявол говорив його вустами. Але він не бив ногами землю і не тремтів? А чи не набагато краще було б йому тремтіти, ніж стояти прямо, з такими задумами? Він не вражав себе камінням? А чи не набагато краще було б це робити, ніж зазіхати на таке злодіяння?
Чи хочете, щоб я представив вам тих, хто біснується, і сріблолюбних, і порівняв тих та інших? Утім, ніхто не повинен думати, що його ображають особисто; я не природу людську ображаю, але засуджую вчинки. Біснуватий ніколи не одягався в сукню, бив себе камінням, бігав непрохідними шляхами і кам’янистими місцями, будучи сильно гнаним бісом. Чи не видається тобі це страшним? Що ж, якщо я доведу тобі, що грошолюбні завдають душі своїй більшої шкоди, і настільки більшої, що вчинки біснуватого здаються дитячою грою порівняно з вчинками грошолюбного? Чи будете уникати хвороби сріблолюбного? Отже, подивимося, чия хвороба стерпніша. Вони нічим не відрізняються один від одного, тому що обидва огидніші за багатьох нагих. Набагато краще бути нагим, ніж ходити, одягнувшись у користолюбство, як ті, що приносять жертви Бахусу. Як ті носять маски і сукню тих, хто біснується, так і ці. І подібно до того, як наготу тих, хто біснується, викликає сказ, так і одяг сріблолюбних викликає сказ, – і цей одяг більш вартий жалю, ніж нагота. І це я постараюся довести ось чим. Кого з тих, хто біснується, ми назвемо більш скаженим: того, хто себе самого терзає, чи того, хто і себе, і всіх, хто з ними зустрічається? Очевидно, останнього. Отже, ті, що біснуються, оголювали тільки самих себе, а сріблолюбні оголюють усіх, хто з ними зустрічається. Біснуваті, скажеш, роздирають одяг? Але як бажав би кожен із скривджених сріблолюбцями, щоб краще роздерли в нього одяг, ніж позбавили його всього майна! Користолюбні не терзають обличчя? Навпаки, вони і це роблять; якщо ж і не всі роблять це, то всі через голод і злидні виробляють в утробі найжорстокіші хвороби. Вони не вражають зубами? Але – о, якби вони вражали зубами, а не стрілами користолюбства, які гостріші за зуби! “Зуби [їхні] – списи і стріли” (Пс. 56:5). Хто відчуває найсильніший біль: той, хто одного разу уражений і негайно зцілений, чи той, хто завжди уражається зубами бідності? Мимовільна бідність гірша за розпалену піч і звірів. Сріблолюбці не бігають по пустелях, подібно до біснуватих? О, якби вони бігали по пустелях, а не по містах! Тоді всі, хто живе в містах, насолоджувалися б безпекою. А тепер вони нестерпніші за всіх біснуватих, бо в містах роблять те, що ті в пустелях, перетворюючи міста на пустелі, і викрадаючи у всіх майно, як у пустелі, де ніхто цьому не перешкоджає. Але вони не кидають камінням на тих, хто проходить? Що ж? Від каміння легко можна вберегти себе; а хто може вберегти себе від тих ран, які сріблолюбці наносять нещасним бідним за допомогою паперу і чорнила, складаючи записки, наповнені незліченними виразками?
4.Подивимося також, скільки зла роблять сріблолюбці і самим собі. Вони ходять по місту оголені, бо не мають у них одягу чесноти. І якщо це не здається їм ганебним, то залежить від надмірного їхнього сказу, через який вони навіть не відчувають свого неподобства. Вони соромляться, якщо бувають оголені тілом; і навпаки хваляться, коли мають оголену душу. Якщо хочете, я покажу і причину такої байдужості. Яка ж причина цього? Та, що вони оголюються між багатьма настільки ж оголеними; тому й не соромляться, подібно до того, як і ми не соромимося в лазнях. Якби багато хто був убраний чеснотою, тоді більше виявилася б їхня ганьба. Нині ж особливо гідне гірких сліз те, що через існування багатьох злих злі справи не вважаються ганебними. Диявол, між іншими лихами, породив і те, що не попускає відчувати зло, але безліччю злих прикриває мерзенність зла, тому що якби злому трапилося жити між багатьма доброчесними, то він краще побачив би свою наготу. З цього видно, що сріблолюбці більше оголюють себе, ніж ті, хто біснується. А що вони ходять пустелями, то і в цьому ніхто не буде суперечити. Широкий і просторий шлях порожніший від усякої пустелі, і хоча має багатьох мандрівників, але не має жодної людини, а тільки змій, скорпіонів, вовків, єхидн, аспідів – такими є ті, котрі йдуть за нечестям. І цей шлях нечестя не тільки пустеля, але ще й жахливіший за пустелю. Це видно з того, що не стільки каміння, стрімчаки і вершини гір вражають тих, хто сходить на них, скільки грабіжництво і користолюбство вражають душу тих, хто їм віддається. А що сріблолюбці живуть у трунах, подібно до біснуватих, або, краще, самі є трунами, видно з наступного. Що таке труна? Це камінь, у якому покладено мертве тіло. Отже, чим відрізняються від цих каменів тіла сріблолюбців? Вони нещасніші навіть за каміння. Це не камінь, що вміщає тіло мертве, але тіло, яке нечутливіше за каміння, і носить у собі мертву душу. Тому ніхто не згрішить, якщо сріблолюбців назве гробами. І сам Господь наш назвав таким чином іудеїв, переважно за це; і тому додав такі слова: “Усередині вони сповнені розкрадання і” (Мф. 23:25) користолюбства. Чи хочете, нарешті, щоб я показав вам, як сріблолюбці вражають камінням свої голови? Скажи мені, звідки перш за все ти хочеш дізнатися це – з теперішнього чи майбутнього їхнього стану? Але про майбутнє вони мало розмірковують. Отже, треба говорити про теперішній їхній стан. Чи не гірші від усякого каміння турботи, які вражають не голови, але виснажують душі? Сріблолюбці бояться, щоб коли-небудь законним чином не вийшло з дому їхнього те, що увійшло неправедно. Вони тремтять за всяку дрібницю, гніваються, дратуються проти домашніх і проти чужих. Поперемінно опановує ними то малодушність, то страх, то лють, і вони, наче переходячи з кручі на кручу, щоденно очікують того, чого ще не отримали. Унаслідок цього вони не насолоджуються і тим, що мають, як тому, що не впевнені у своїй безпеці, так і тому, що всією думкою спрямовуються до того, чого ще не отримали. І як той, хто невпинно мучиться спрагою, хоч би випив незліченні джерела, не відчуває задоволення, бо не насичується, так сріблолюбці не лише не відчувають задоволення, а ще й тим більше страждають, що більше отримують багатств, бо їхня похоть не має жодних меж. Такий справжній стан сріблолюбців! Скажемо тепер і про останній день. Хоча вони й не слухають, але нам потрібно сказати. Кожен може бачити в усіх місцях Писання, що сріблолюбці засуджені будуть на муки в останній день. Коли Христос каже: “Я жадав, і ви не дали Мені їсти, жадав, і ви не напоїли Мене” (Мф. 25:42), Він засуджує на муки грошолюбців; і коли каже: “Ідіть… у вогонь вічний, уготований дияволу” (Мф. 25:41), то посилає у вогонь вічний тих, які неправедно збагачуються. Такої ж долі зазнають і злий раб, який не віддав своїм товаришам від маєтку пана свого (Мф. 24:46-49), і раб, який закопав у землю талант, і п’ять дів (Мф. 25:18); і де не глянеш у Писанні, скрізь побачиш, що грошолюбів засуджено на муки. То вони почують: “Між нами і вами утверджена велика прірва” (Лк. 16:26); то: “Ідіть від Мене… у вогонь вічний, уготований дияволу”; то погрозу, що, будучи розітнуті, підуть вони туди, де скрегіт зубів; і кожен може бачити, що їх звідусіль виганяють, ніде не мають місця, окрім однієї тільки геєни.
5.Отже, що нам користі від правовір’я для нашого спасіння, коли ми почуємо ці слова? Там – скрегіт зубів, темрява непроглядна, вогонь, уготований дияволові, розсічення, вигнання; а тут – ворожнеча, лихослів’я, наклепи, небезпеки, турботи, підступності, загальна ненависть, загальне презирство навіть від тих, хто, наче, улещує. Як добрим дивуються не тільки добрі, а й злі, так злих ненавидять не тільки добрі, а й злі. На підтвердження цієї істини я хотів би запитати самих сріблолюбців: чи не мають вони ненависті один до одного? Чи не вважають один одного ворогами більш лютими, ніж ті, які жорстоко їх образили? Чи не засуджують самих себе? Чи не вважають для себе образою, коли хто-небудь дорікає їм у користолюбстві? І це служить для них крайньою ганьбою і доказом великої їхньої злоби. Якщо ти не можеш знехтувати багатством, то що ж у такому разі будеш у змозі перемогти? Похоть, надмірне жадання, лють, гнів? І як можна когось спонукати до цього? Похоть тілесну, гнів і лють багато лікарів приписують статурі та надмірностям тіла. Так людину більш гарячу і сиру називають вони похотливою, а людину, що має суху статуру, – дратівливою, запальною і лютою. Але ніхто ніколи не чув, щоб лікарі говорили що-небудь подібне про сріблолюбство. Таким чином, хвороба грошолюбства походить від одного недбальства і нечутливості душі. Тож благаю вас, постараємося виправляти всі такі недоліки, і придушувати пристрасті, що зростають у нас відповідно до кожного віку. Якщо ж у кожну частину життя нашого ми пропливатимемо повз трудів чесноти, скрізь зазнаючи корабельних аварій, то, досягнувши притулку без духовних скарбів, зазнаємо крайнього лиха. Справжнє життя є велике море. І як у морі різні затоки мають різні бурі, наприклад, Егейське море небезпечне через вітри, Етрурська протока – через вузьке місце, Харибда, поблизу Лівії – через мілину, Пропонтида, біля Евксінського понта, – через швидкість та стрімкість вод, частина моря поблизу Гадир – через пусті, непрохідні та невідомі місця, та інші частини моря небезпечні через інші причини, так буває і в нашому житті. Першим морем можна назвати дитячий вік, який схильний до багатьох хвилювань через нерозумність, легковажність і непостійність. Тому і приставляємо ми до дітей вихователів і вчителів, і турботою заповнюємо недоліки природи, подібно до того, як на морі вони заповнюються мистецтвом керманича. За цим віком слідує море юності, де дмуть сильні вітри, як на Егейському морі, – тому що тоді посилюється в нас похіть. Цей вік особливо нездатний для виправлення, не тільки тому, що схильний до найсильніших хвилювань, а й тому, що проступки не викриваються, тоді не буває вже вчителя і вихователя. Коли ж вітри дмуть сильніше, а тим часом керманич слабкий, і ніхто не подає допомоги, то уяви, яка небезпечна буря! Далі настає вік чоловічий, у якому на людину чекають справи господарські, дружина, шлюб, дітонародження, управління будинком і безліч турбот. Тоді ж особливо посилюється сріблолюбство і заздрість. Отже, якщо ми в кожному віці будемо терпіти корабельну аварію, то як же пройдемо ми справжнє життя? Як уникнемо майбутнього покарання? Якщо в першому віці не навчимося нічому розумному, в юності не житимемо стримано, ставши чоловіками не переможемо грошолюбства, то, прийшовши в старість, наче на певне дно корабля, й послабивши туру душі всіма цими виразками, по руйнуванню дощок тури, досягнемо пристані з безліччю сміття замість духовних скарбів, й розбудимо в диявола сміх, а собі спричинимо плач та доставимо нестерпні муки. Отже, щоб цього не сталося з нами, відгородивши себе звідусіль і протиставивши всім пристрастям, відкиньмо пристрасть до багатства, щоб досягти і майбутніх благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.
| ← | → |