Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 79

“Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй та всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї” (Мф. 25:31), “і відокремить одних від інших, як пастух відокремлює овець від козлів”. Одних похвалить за те, що вони Його голодного нагодували, спраглого напоїли, коли був Він мандрівником, ввели в дім, коли був голий, одягли, коли був хворий, піклувалися, коли був у в’язниці, відвідали, – і дасть їм царство; а інших, звинувативши в протилежних вчинках, пошле у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його (Мф. 25:32-36,41).

Зміст:
Опис страшного суду. – Смерть Христа є торжество і позбавлення всесвіту від зол. – Скільки було первосвящеників. – Людинолюбство Христа. – Заклик наслідувати Його приклад. – Про прощення образ. – Пам’яткозлобивість забороняється в Старому Завіті. – Людина добра не може потерпіти ніякої шкоди від образ.

1. Найсолодші слова ці, які ніколи не залишаємо на думці, повинні ми вислухати тепер з усією ретельністю й розчуленням, тому що цими словами полягає і сама бесіда Христа. Він надає великого значення людинолюбству і милостині. Тому і в попередніх словах говорив про те по-різному, і тут говорить, але вже набагато виразніше і сильніше, представляючи не двох або трьох, ні навіть п’ятьох осіб, але цілий всесвіт. Щоправда, і раніше, кажучи про дві особи, Він мав на увазі не дві особи, а дві сторони: одну слухняних, а іншу неслухняних. Але тут Він пропонує нам про те слово і більш страшне, і більш урочисте. Ось чому й не каже вже: “Подібним буде Царство Небесне” (Мф. 25:1); але прямо вказує на самого Себе, кажучи: “Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй”. Нині Він з’явився в безслав’ї, ганьбі і нарузі; а тоді сяде на престолі слави Своєї. І часто згадує про славу. Оскільки наближався час хресної Його смерті, яку вважали ганебною стратою, то Він підносить розум слухача до вищого, уявляючи погляду його судилище й увесь усе всесвіт. І не від цього тільки слово Його стає страшним; а й від того, що небеса представляються спорожнілими. Адже, каже Він, ангели будуть при Ньому, і свідчитимуть, скільки вони служили, будучи послані від Господа для спасіння людей. І в усіх відношеннях день той буде жахливий. “Зберуться, – каже Він далі, – всі народи (тобто, весь рід людський); і відокремить одних від інших, як пастух відокремлює овець” (Мф. 25:32). Нині не розділені, але змішані всі; а тоді буде поділ, і найточніший. Спершу Він розділяє їх місцями, і виявляє кожного; а потім і самими найменуваннями показує внутрішній стан кожного, називаючи одних козлищами, а інших вівцями, і показуючи, що перші не приносять жодного плоду, – тому що від козлів не може бути ні найменшого плоду, – а останні – рясний плід, – бо вівці приносять більшу користь тим, що дають хвилю, молоко, ягнят, чого зовсім не приносять козли. Утім, безсловесні тварини не приносять плоду, або приносять його, за своєю природою, а люди – за свавіллям. Тому ті з них, які не приносять плодів, піддаються мукам, а ті, що приносять плід, отримують вінці.Господь не раніше піддає грішників мукам, ніж розсудиться з ними, чому, розмістивши їх, і виголошує звинувачення. Вони відповідають йому з лагідністю, але вже без усякої для себе користі; і це цілком справедливо, тому що вони знехтували тим, чого найбільше Він бажав. Адже і пророки скрізь говорили: “Милості хочу, а не жертви” (Ос. 6:6), і Законодавець спонукав до того всіма заходами, і словом, і ділом, та й сама природа навчала тому. Зауваж при цьому, що у засуджуваних не було не однієї або двох тільки чеснот, але всіх. Вони не тільки не нагодували голодного, не одягли голого, але навіть, що набагато легше було виконати, і хворого не відвідали. Дивись також, які легкі Його заповіді. Він не сказав: Я був у в’язниці, і ви визволили Мене; Я був хворий, і ви підняли Мене з одра хвороби; але сказав: “Відвідали Мене;… прийшли до Мене”. Але й тоді, коли Він жадав, не важко було виконати Його вимогу. Він просив не пишної трапези, але тільки найнеобхіднішого, їжі необхідної, і до того ж просив з благанням. Таким чином все робило їх гідними покарання: і спроможність прохання, бо Він просив хліба; і жалібний вигляд того, хто просить, бо Він був жебрак; і природне співчуття, бо Він був людиною; і привабливість обіцянки, бо обіцяли царство; і страх покарання, бо загрожувала геєна; і гідність того, хто одержує, бо сам Бог брав в особі жебраків; і велич честі, бо удостоївся зглянутися; і законність милостині, бо Він приймав Своє. Але при всьому тому грошолюбство зовсім засліпило полонених ним, навіть і за таких великих загроз. І як вище сказав Він, що ті, хто не приймають бідних, будуть покарані більше, ніж содомляни, так і тут каже: “Так як ви не зробили цього одному з цих менших” братів Моїх, “то не зробили Мені” (Мф. 25:45). Що ти кажеш? Вони твої брати? І чому їх називаєш меншими братами? Тому що вони брати, що принижені, що вбогі, що відкинуті. Таких Він особливо закликає у Своє братерство, тобто, незнайомих, зневажених, маючи на увазі не самих лише ченців і тих, що живуть у горах, а й усякого віруючого. Він хоче, щоб і мирська людина, коли спрагла, зголодніла, була голодна або мандрувала, одержувала від нас усяку допомогу. Хрещення і спілкування в божественних таємницях робить нас братами.

2.Потім, щоб ти і з іншого боку бачив справедливість вироку, Він ще раніше вихваляє тих, котрі належно виконали свою справу, і каже: “Приходьте, благословенні Моєго Отця, успадкуйте Царство, що приготоване для вас від створення світу: бо Я спрагнув, і ви дали Мені їсти”, і т. ін. (Мф. 25:34-35); щоб ті, кого засуджують, не сказали, що вони нічого не мали, Він засуджує їх, вказуючи на товаришів, так само як засуджує і дів, вказуючи на дів, раба, який напивається та об’їдається, вказуючи на раба вірного, раба, що сховав свій талант, вказуючи на раба, що представив два таланти, і взагалі, засуджує кожного грішника, вказуючи на тих, хто виконав свої обов’язки. І це порівняння береться інколи від рівного, як, наприклад, тут і в притчі про дівчат; інколи від більшого, як, наприклад, коли говориться: “Ніневітяни повстануть на суд із цим родом, і засудять його, бо вони покаявшись покаялись від проповіді Іонинової, і от, тут більше Іони. Цариця південна повстане на суд із цим родом і засудить його, бо вона приходила з меж землі послухати мудрості Соломонової; і ось, тут більше Соломона” (Мф. 12:41-42). І знову від рівного: “Вони будуть вам суддями” (Мф. 12:27); і знову від більшого: “Хіба ви не знаєте, що ми будемо судити ангелів, а тим паче [справи] життєві?” (1Кор. 6:3)? Що стосується цього місця, то Христос бере тут порівняння від рівного; багатих порівнює з багатими, а жебраків з жебраками. Але справедливість Свого вироку над засудженими Він пояснює не тільки тим, що подібні до них раби, за тих самих обставин, виконали свої обов’язки, а й тим, що засуджувані виявилися неслухняними навіть у тому, в чому бідність анітрохи не слугувала перешкодою, як, наприклад, коли треба їм було напоїти спраглого, прийти до того, хто перебуває у в’язниці, відвідати хворого. Похваливши тих, котрі виконали свої обов’язки, Спаситель відкриває, яку любов Він мав до них від віків: “Прийдіть, – каже Він, – благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, що приготоване вам від створення світу”. З якими благами може зрівнятися це найменування – благословенні, і до того ж благословенні від Отця? І за що удостоїлися вони такої честі? Яка тому причина? “Бо Я жадав, і ви дали Мені їсти; жадав, і ви напоїли Мене”, та ін. Скільки честі, скільки блаженства в цих словах! Він не сказав: “прийміть”, але – “успадкуйте”, як своє власне, як батьківське, як ваше, як те, що від віку вам належить. Перш ніж ви стали існувати, каже Він, це вже було для вас уготовано і влаштовано, бо Я знав, що ви будете такими. І за що вони отримують таку нагороду? За притулок, за одяг, за хліб, за холодну воду, за відвідини, за прихід у в’язницю. Усюди вимагає Він необхідного; а іноді, втім, і не необхідного, бо, як я сказав, хворий і той, хто перебуває у в’язниці, потребують, без сумніву, не лише відвідування, але один – звільнення ще від уз, а інший – від хвороби. Однак Господь, будучи поблажливим, вимагає від нас того, що нам до снаги, і навіть набагато менше за це, надаючи самим нам ревнувати про більше. А засудженим каже: “Ідіть від Мене, прокляті, – не від Отця, тому що не Він прокляв їх, а власні їхні діла, – у вогонь вічний, приготований не вам, а “дияволу й ангелам його”. Коли говорив Він про царство, то, сказавши: “Прийдіть благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство”, – додав: “уготоване вам від створення світу”; а говорячи про вогонь, сказав не так, а додав: “уготований дияволу”. Я царство готував вам, каже Він, вогонь же не вам, але “дияволу і ангелам його”; але оскільки ви самі ввергли себе у вогонь, то і звинувачуйте самі себе. І не тільки в цих, а й у наступних словах Він, ніби на виправдання перед ними Себе, представляє і причини їхнього осуду: “Бо Я жадав, і ви не дали Мені їсти” (Мф. 25:42). Якби навіть прийшов ворог, то чи не сильні б були страждання його зачепити й схилити найнемилосерднішого? Голод, холод, кайдани, нагота, хвороба, безпритульне блукання всюди – і цього достатньо для припинення ворожнечі. Але ви не вчинили так і з другом – з другом-благодійником і Владикою. Ми часто зворушуємося, бачачи і пса голодного, схиляємося, бачачи і звірів в потребі; а ти, бачачи свого Владику, не схиляєшся? Чим можна вибачити це. Та якби це тільки й було, чи не достатньо було б і цього до винагороди? Я не кажу про те, що (зробивши благодіяння) ти почуєш перед обличчям всесвіту такий радісний голос від Отця, що сидить на престолі, і отримаєш царство; але й те, що ти зробив благодіяння, чи не досить винагороджує тебе? А тепер перед обличчям всесвіту, під час явлення цієї невимовної слави, сам Господь проголошує й увінчує тебе, визнає тебе годувальником і мандрівником, і не соромиться казати це, щоби вінець твій зробити блискучішим. Тому-то ті праведно караються, а ці увінчуються по благодаті, хоча б вони зробили і незліченні благодіяння, все ж дарування їм за настільки маловажне і нікчемне – неба, царства, і такої великої честі – є дар щедрот благодаті. “Коли ж Іісус закінчив усі слова ці, то сказав учням Своїм: Ви знаєте, що через два дні буде Пасха, і Син Людський відданий на розп’яття буде” (Мф. 26:1-2). Знову завчасно Христос згадує про страждання, після того як сказав про царство, про майбутню відплату і про вічні муки; Він нібито так сказав: “Навіщо боятися вам злих короткочасних зол, коли очікують на вас такі блага?

3.Тут зверни увагу на те, яким новим способом Христос приховує в перших зі згаданих слів те, що могло особливо засмутити учнів Його. Він не сказав: “Ви знаєте, що через два дні Я буду відданий, але що? “Ви знаєте, що через два дні буде Пасха”, і після цього вже додав, що Він “відданий буде на розп’яття”, – показуючи, що те, що має здійснитися, є таїнством, святом та урочистістю про порятунок всесвіту, і що Він іде на страждання, все передбачаючи. Тому, оскільки вже достатньо було одного цього для втіхи їх, Він нічого не говорить тепер про Своє воскресіння, тому що зайве було знову говорити про нього, після того як вже було сказано про те так багато. Крім того, згадуючи про давні благодіяння, які Пасха принесла іудеям у Єгипті, Він, як я сказав, показує тим, що і це саме страждання рятує від незліченних зол. “Тоді зібралися первосвященики, і книжники, і старійшини народу на подвір’я первосвященика, на ім’я Каіафи, і поклали в раді взяти Іісуса хитрощами і вбити, але говорили: тільки не у свято, щоб не сталося збурювання в народі” (Мф. 25:3-5). Чи бачиш незвичайний розлад у справах іудейських? Роблячи справи беззаконні, вони йдуть до первосвященика, сподіваючись отримати дозвіл там, де слід було б очікувати перешкод. І скільки ж було первосвящеників? За законом, повинен бути один; але тоді було їх багато. Звідси очевидно, що справи іудеїв у цей час починали занепадати. Мойсей, як я сказав, повелів бути одному первосвященикові, і коли цей помре, тоді бути іншому, і часом життя першого визначав час вигнання ненавмисних убивць. Чому ж тоді багато було первосвящеників? Тому що останнім часом їх обирали щороку. Це показує євангеліст, коли, кажучи про Захарію, сказав, що він був “священик з Авієвої череди” (Лк. 1:5). Отже, тут ідеться про тих первосвящеників, які були раніше первосвящениками. Про що ж вони радилися? Чи про те, щоб Іісуса таємно взяти, чи про те, щоб убити Його? Про те й інше разом. Вони боялися народу, чому й чекали, доки мине свято: “Але говорили: тільки не в свято”. Диявол не хотів, щоб Христос постраждав у Пасху, для того, щоб страждання Його не стало відомим; а вони – щоб не зробилося обурення. Зауваж: вони бояться не гніву Божого і не того, що час свята може збільшити їхні злодіяння, але скрізь – небезпек з боку людей. Утім, киплячи гнівом, вони знову змінили свій намір. Сказавши: “Тільки не у свято”, потім, знайшовши зрадника, вони не чекали часу, але вчинили вбивство у свято. Чому ж вони взяли Його в цей час? Тому що і гнівом кипіли, як я сказав, і сподівалися Його знайти в той час, і в усьому діяли, як засліплені. Щоправда, сам Він скористався злістю їхньою для звершення Свого служіння; але вони тому не безвинні, а гідні незліченних мук за те, що діяли за власним наміром. До того ж у той самий час, коли належало б дати свободу всім, навіть і винним, вони вбили Праведника, Який надав їм незліченні благодіяння, і Який для них залишив на певний час і язичників. Але яке людинолюбство! Таким злочинним (наполегливим) і сповненим усяких неправд людям Він знову пропонує порятунок, посилає апостолів на смерть за порятунок їхній, і через апостолів молить їх. “Від імені Христового просимо” (2Кор. 5:20). Маючи такі приклади, я не кажу: помремо за ворогів, – хоча потрібно було б і це; але оскільки ми вкрай немічні, то я кажу поки що: не будемо, принаймні, заздрити друзям, не будемо ненавидіти доброчинців; не кажу поки що: станемо робити благодійність лиходіям, – хоча дуже бажав би і цього; але оскільки серце ваше грубе, принаймні не будемо мститися. Невже ми тут як на видовище, невже наше життя – гра? Чому ж ви дієте іноді зовсім проти заповідей? Не без мети зображені як всі інші, так і ті, достатні для напоумлення іудеїв, дії, які вчинив Христос у самих стражданнях; але для того, щоб ти наслідував доброту і пішов за Його людинолюбством. Він і тих, хто прийшов проти Нього, повалив на землю, і вухо раба зцілив, і лагідно говорив із ними, і, перебуваючи на хресті, здійснив великі чудеса: затьмарив промені сонця, розкрив каміння, підняв мертвих; злякав дружину судді сновидіннями, на самому суді виявив досконалу лагідність, що не менш за чудеса могла привабити їх; багато чого передбачив на судилищі, і на самому хресті вигукнув: Отче! відпусти їм гріх (Лк. 23:34)! Та й після поховання скільки зробив для їхнього спасіння? А після воскресіння, чи не негайно Він покликав іудеїв? Чи не дарував їм відпущення гріхів? Чи не зробив їм незліченних благодіянь? Що більш несподіване за це? Ті, які розпинали Його, які дихали вбивством, після того, як розіп’яли Його, стали синами Божими. Що може зрівнятися з такою дбайливістю? Чуючи це, засоромимося, що ми так далекі від Того, Кому заповідано нам наслідувати. Пізнаймо хоч те, якою великою є ця відстань, щоб принаймні могли ми звинувачувати самих себе за те, що перебуваємо у ворожнечі з тими, за кого Христос поклав душу Свою, і не бажаємо примиритися з тими, заради примирення з ким сам Він не відмовився скуштувати смерть. Чи і тут витрати, і трата грошей, чим ви відмовляєтеся від подаяння милостині?

4.Подумай, як багато ти винен, і не тільки не відмовляй у прощенні тим, хто скривдив тебе, а й поспішай до тих, хто засмутив тебе, щоб і в тебе була підстава здобути прощення, щоб знайти вибачення власним твоїм несправедливостям. Язичники, не очікуючи ніяких великих благ, часто чинили в таких випадках розсудливо; а ти, маючи на увазі такі сподівання, відмовляєш у прощенні й зволікаєш, і не наважуєшся завчасно, підкоряючись Божому закону, здійснити те, що згодом саме собою станеться, а краще хочеш, щоб пристрасть згасла в тобі без усякої для тебе нагороди, аніж із нагородою? Якщо пристрасть твоя від часу і згасне, то тобі ніякої не буде з того користі; навпаки, на тебе чекає велике покарання, тому що ти не зробив за навіюванням закону Божого того, що зробив час. Якщо ти скажеш, що спогад про образу розпалює тебе гнівом, то згадай, чи не зробив тобі якогось добра той, хто образив тебе; а разом подумай, скільки зла замишляв ти сам проти інших? Він тебе злословив і безчестив? Уяви, що і ти інших злословив. Як же отримаєш ти прощення, коли сам іншим у ньому відмовляєш? Але ти нікого не злословив? За те ти слухав, як іншого злословили, і погоджувався. А й це не безгрішно. Чи хочеш знати, як добре прощати образи, і як багато це приємно Богові? Він карає тих, які радіють, коли бачать тих, кого Він справедливо карає, – бо хоч вони й праведно караються, але тобі не слід радіти. І пророк, викривши багато неправди, додав: “Не хворієте ви на лихо Іосифа” (Ам. 6:6); і ще: “Не втече і та, що живе в Цаані, плач у поселенні Ецель не дасть вам зупинитися в ньому” (Міх. 1:11). Хоча Іосиф, тобто, покоління, що від нього походять, та інші сусідні з ними, були покарані за визначенням Божим, але Він хоче, щоб ми співчували і їм. Якщо ми, будучи злі, коли караємо раба і бачимо, що хтось із товаришів його сміється, ще більше дратуємося і звертаємо гнів свій проти останнього, то тим більше Бог покарає тих, хто радіє, бачачи тих, кого карає Він. А якщо треба жаліти, а не нападати на тих, які караються від Бога, то тим більше треба жаліти тих, які грішать проти нас. Це – знак любові, а любові Бог віддає перевагу над усім. Як у царській багряниці шанують дорогоцінними ті кольори й фарби, що прикрашають хламиду, так точно й тут дорогоцінними є ті чесноти, в яких міститься любов. А нічим так не зберігається любов, як прощенням образ винним перед нами. Хіба Бог не має піклування і про скривджених? Чи не посилає Він скривдженого до скривдженого? Чи не відсилає його до нього від самого вівтаря, і чи не закликає його до трапези після примирення (Мф. 5:23)? Втім, тому тобі ще не треба чекати, поки він до тебе прийде; інакше ти все втратив. Для того особливо Бог і призначає тобі велику нагороду, щоб ти випередив його; тож якщо ти примиришся за його проханням, то любов буде плодом уже не веління Божого, а ревності того, хто скривдив, – чому ти і залишаєшся неувінчаним, тоді як той отримує нагороду. Що ти кажеш? Ти маєш ворога, і не соромишся? Чи не досить нам і диявола, щоб ще здобувати собі ворогів із середовища подібних до нас? О, якби й він перестав ворогувати проти нас! О, якби й він не був дияволом! Ти не знаєш, яке велике задоволення після примирення? Яка потреба, якщо не виявляється вона ясно, під час самої ворожнечі? Тільки після припинення ворожнечі можна добре дізнатися, що набагато приємніше любити того, хто образив, ніж ненавидіти.

5.Для чого ж нам наслідувати людей несамовитих, що пожирають один одного і ворогують проти власної плоті? Послухай, як сильно сказано про це і в Старому Завіті: “На шляху правди – життя, і на стежці її немає смерті “24 (Притч. 12:28). “Людина гнівається на людину, а в Господа просить прощення” (Сир. 28:3). Але Бог дозволив мстити: “око за око, зуб за зуб” (Вих. 21:24): чому ж у такому разі Він ставить це за провину? Тому, що Він дозволив це не для того, щоб ми справді так чинили по відношенню один до одного, а щоб зі страху покарання і не наважувалися на образи. До того ж така помста властива гніву короткочасному, а злопам’ятність властива душі, сповненій злості. Тобі заподіяли зло? Але воно аж ніяк не таке велике, як те, яке ти сам собі заподіюєш злопам’ятством. Крім того, людині добрій і неможливо завдати ніякої шкоди. Уявімо собі, що хто-небудь, маючи дітей і дружину, веде життя досконале; нехай буде в нього багато і випадків отримати шкоду; нехай володіє величезними багатствами, владою, безліччю друзів, насолоджується почестями, і, однак, веде життя досконале (це потрібно додати), – і уявімо, що його спіткають лиха. Нехай, наприклад, якась зла людина заподіяла шкоду його майну: але що це означає для того, хто ні в що не ставить маєток? Нехай убив дітей його: але що означає це для того, хто впевнений у воскресінні мертвих? Нехай умертвив дружину його: але що означає це для того, хто навчився не плакати за померлими? Нехай збезчестив його: але що значить це для того, хто все теперішнє уявляє кольором трав’яним? Нехай понівечив він, якщо хочеш, навіть тіло його, і кинув його до в’язниці: але що і це значить для того, хто знає, що “якщо зовнішня наша людина і тліє, то внутрішня… оновлюється” (2Кор. 4:16), і що “від скорботи походить терпіння” (Рим. 5:3)? Я впевнений, що така людина не зазнає жодної шкоди, а навпаки, як перед цим пояснено, отримає користь: вона оновиться і стане майстерною. Отже, не будемо мучити себе образами інших, завдаючи тим самі собі шкоди, і розслабляючи свої душевні сили. Мука відбувається не стільки від злоби ближніх наших, скільки від нашої малодушності. Тому-то, якщо хто образить нас, ми плачемо й сумуємо; якщо викраде в нас що-небудь, ми відчуваємо те ж саме, подібно до малих дітей, яких однолітки їхні, більш жваві, дратують, бентежачи не чимось важливим, а дрібницями, і якщо побачать, що ті на них гніваються, то не перестають їм докучати, а якщо побачать, що сміються, то від них відступають. Але ми безглуздіші за і дітей, – плачемо про те, з чого б мали сміятися. Тож благаю вас, облишимо такі дитячі почуття; будемо прагнути небесного. Христос хоче, щоб ми були чоловіками, і чоловіками досконалими. Те саме заповідав і Павло, кажучи: “Браття, не будьте діти розумом, на зле будьте немовлята” (1Кор. 14:20). Отже, будьмо немовлятами на зле, і, уникаючи гріха, будемо триматися чесноти, щоб сподобитися вічних благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *

24 Церковнослов.: “путие же злопомнящих в смерть”

←

→