Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 77
«Від смоковниці візьміть подобу: коли віття її стає вже м’яке і пускає листя, то знаєте, що близько літо; так, коли ви побачите все це, знайте, що близько, при дверях» (Мф. 24:32-33).
Зміст:
Для чого Христос наводить приклад смоковниці. – У якому сенсі вжито вираз рід цей. – Істинність пророцтв Христа. – Христос знав день кінця світу. – Раптовість другого пришестя. – Чому залишено в невідомості день суду і смерті кожної людини. – Приклади виразів Христа і Бога Отця, що показують Їхнє незнання. – Для чого Бог говорить таким чином. – Для належного користування даром потрібні розсудливість і вірність. – Користь невідомості дня суду. – Про належне вживання багатства. – Треба переважно дбати про чесноти, що приносять користь ближнім. – Молитва, піст і дівоцтво запозичують силу від милостині. – Турбота про спасіння ближніх нерозлучна від турботи про власне спасіння.
1. Оскільки Христос сказав: “раптом після скорботи днів тих”, учні ж його запитали, коли це буде, і бажали точно знати самий день, то Він подав їм як приклад смоковницю, показуючи, що небагато залишилося часу, і що незабаром буде Його пришестя. І це підтвердив Він не однією тільки притчею, а й наступними потім словами: “знайте, що близько, при дверях”. Разом із цим Христос пророкує і про духовне літо, і про ту тишу, яка того дня настане для праведних після зими, що охоплює їх тепер, а грішникам, навпаки, пророкує зиму після літо, що підтвердив згодом, сказавши, що день той застане їх серед розкошів і задоволень. Утім, Він навів у приклад смоковницю не тільки для позначення часу, – міг би позначити його й іншим чином, – а й для підтвердження того, що Його передбачення неодмінно здійсниться. Подібно до того, як необхідно бути першому, так точно й останньому. Та й узагалі, Христос, так само як і блаженний апостол Павло, що наслідує його, коли говорить про те, що неодмінно має трапитися, завжди наводить як приклад необхідні природні явища. Ось чому, і розмовляючи про воскресіння мертвих, Він каже: “якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду” ( Ін. 12:24). І блаженний апостол Павло, наслідуючи Христа, вживає той самий приклад, розмірковуючи з коринфянами про воскресіння: “нерозважливий”, – каже він, – “те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре” (1Кор. 15:36). Потім, щоб учні незабаром знову не приступили з питанням: коли це станеться? Спаситель нагадує їм про наближення цього часу, кажучи: “Воістину кажу вам: не мине цей рід, як усе це буде” (Мф. 24:34). Що ж Він розуміє під словом: “все це”? Те, що сталося з Єрусалимом: війни, голод, мор, землетруси, псевдохристи, псевдопророки, повсюдне поширення євангелія, заколоти, чвари та все, що, як ми сказали, повинно трапитися до Його пришестя. Як же Він сказав: “рід цей”? Тут Він говорить не про покоління, яке тоді жило, але про вірних. Рід позначається не тільки за часом, а й за образом релігії та життя, як, наприклад, коли говориться: “рід тих, хто шукає Господа” (Пс. 23:6). Що Христос сказав раніше: “бо належить усьому тому бути”, і ще: “проповідуватиметься це Євангеліє”, те саме виражає і тут, кажучи, що все це неодмінно здійсниться, а рід вірних буде і не перерветься від жодного з вищезазначених нещасть. Зруйнується і Єрусалим, і загине більша частина іудеїв; але роду цього ніщо не здолає: ані голод, ані мор, ані землетруси, ані жахи брані, ані псевдохристи, ані псевдопророки, ані звабники, ані зрадники, ані спокусники, ані псевдобраття, ані інші подібні спокуси. Потім для більшого їхнього запевнення Він каже: “Небо і земля минуть, але слова Мої не минуть” (Мф. 24:35), – тобто, скоріше, зруйнуються небо і земля, такі тверді та нерухомі, ніж минеться будь-яке зі слів Моїх. Хто сумнівається в цьому, нехай досліджує все сказане, і тоді, знайшовши все істинним (а знайде неодмінно), – на підставі того, що було, повірить і тому, що має бути; нехай у все вникне з ретельністю – і побачить, що подальші події абсолютно виправдали істину пророцтва. Про стихії ж Христос згадав для того, щоб показати як те, що Церква вища за небо і землю, так і те, що Він є творець усього сущого. А так як Він сказав про кінець світу, чому багато хто не вірить, то і згадав про небо і землю, показуючи тим невимовну Свою могутність, і з усією силою оголошуючи Себе володарем всесвіту, і, таким чином, тим, які сумніваються у словах Його, представляє їх абсолютно достовірними. “Про день же той і час ніхто не знає, ані Ангели небесні, ані Син, а тільки Отець Мій один” (Мф. 24:36). Словами: “ні Ангели” Христос утримує учнів Своїх, щоб вони не намагалися дізнатися того, чого не знають і самі ангели; словами ж: “ні Син” – забороняє їм не тільки знати, а й питати про це. А що слова ці сказані Ним саме з цим наміром, дізнайся з того, як Він після воскресіння з більшою силою заборонив їм цікавість, коли помітив, що вони надмірно віддаються їй. Тепер вказав на багато і незліченну кількість ознак, а тоді сказав просто: “не ваша справа знати часи або сроки” ( Діян. 1:7). Потім, щоб учні не сказали: “ми дивуємося, нас зневажають, але ми не гідні цього”, – Він каже: “які Отець поклав у Своїй владі”. Він дуже дбав про те, щоб учнів шанували, і щоб не було приховано від них нічого; але в цьому випадку надає самому Отцеві знати часи і терміни, щоб вселити страх до справи і заборонити їм навіть питати про неї. Коли б це було не так, коли б насправді Син Божий не знав цього, то коли б Він дізнався? Разом із нами? Але хто стане стверджувати це? Він знав Отця досконало, – так само, як і Отець Сина, – а не знав про цей день? Крім того, “Дух усе проникає, і глибини Божі” (1Кор. 2:10), – а Син нібито не знав і часу суду? Він знав, яким чином має судити, знав таємниці кожного, – і міг не знати того, що набагато менш важливо? Якщо “все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” ( Ін. 1:3), то, як може бути, щоб Він не знав цього дня? Той, хто створив віки, створив без сумніву і часи; якщо ж створив і часи, то створив і день: як же Йому не знати того дня, який Він створив?
2.Ви кажете, що знаєте навіть сутність Божу: хіба Син Божий не знає останнього дня, Син, який безперестанку перебуває в надрах Отця, – незважаючи на те, що пізнання сутності набагато важливіше, ніж пізнання днів, нескінченно важливіше? Яким же чином ви, привласнюючи собі більше, не поступаєтеся меншим Синові, “в Якому приховані всі скарби премудрості та знання” (Кол. 2:3)? Але як не ви не знаєте того, в чому полягає сутність Божа, хоча вельми часто божевільно стверджуєте це, так і Син не залишається в невіданні щодо цього дня, а навпаки, досконало знає його. Ось чому Він, сказавши про все, означивши часи, літа і привівши учнів Своїх до самих дверей (саме сказав: “близько, при дверях”), промовчав про день. Якщо про день і годину ти питаєш, не почуєш від мене нічого, каже Він; якщо ж узагалі про час і попередні ознаки, то, не приховуючи нічого, скажу тобі все докладно. Що мені відомий цей день, – на це Я надав багато доказів: сказав про відстань часу, про всі майбутні події, і навіть про те, скільки від теперішнього часу залишилося до того дня (це пояснює тобі оповідання про фіґову ягоду), і таким чином довів тебе до самого передумови. Якщо ж Я не відчинив тобі дверей, то і це для твоєї ж користі. Для більшого ж упевнення в тому, що Христос промовчав про день смерті не через незнання, зверни ще увагу на те, що Він до вищевказаного знамення Свого пришестя долучає ще й інше: “Бо, як за дні перед потопом їли, пили, одружувались і виходили заміж, до того дня, як Ной увійшов до ковчега, і не думали, доки не прийшов потоп, і не винищив усіх, – так буде й прихід Сина Людського” (Мф. 24:38-39). Христос сказав це на доказ того, що Він прийде раптом і несподівано, коли більшість буде насолоджуватися задоволеннями. Те ж саме говорить Павло в наступних словах: “коли говоритимуть: мир і безпека, тоді раптово спіткає їхнє лихо” (1Сол. 5:3), і на пояснення цієї несподіванки сказав: “подібно до того, як мука пологами спіткає ту, що має в утробі”. Як же Христос каже: “після скорботи днів тих”? Якщо тоді будуть задоволення, “мир і безпека”, як сказав Павло, то, як же Христос каже: “після скорботи днів тих”? При радощах, яка може бути скорбота? Тут маються на увазі задоволення і мир, які можуть бути тільки у людей бездушних. Тому-то апостол і не сказав: коли буде мир, але: “коли будуть говорити: мир і безпека”, зображуючи тим самим їхню нечутливість, подібну до тієї, яка була в людей і за днів Ноя, коли вони, незважаючи на найбільші лиха, проводили життя, сповнене насолод, а праведні ж, навпаки, проводили життя у скорботі й печалі. Звідси видно, що з приходом антихриста, між нечестивими і зневіреними у спасінні своєму, примножаться ганебні насолоди, – тоді буде обжерливість, об’їдання і пияцтво. Таким чином, Христос наводить приклад, що абсолютно підходить до обставин справи. Як у той час, каже Він, коли готувався ковчег, люди не вірили, і навіть тоді, коли він був готовий і провіщав їм близьке нещастя, вони спокійно дивилися на нього і вдавалися до насолод, начебто не чекало на них жодного лиха, так і тепер: з’явиться антихрист, за яким буде смерть, після смерті будуть кари і невимовні муки; а люди, сп’янілі від розпусти, не відчують жодного страху і перед цими майбутніми нещастями. Тому-то “подібно до того, як мука пологами спіткає ту, що має в утробі”, за словом апостола, так і їх спіткають ці жахливі й невідворотні лиха. Чому ж не згадав Христос про лихо, що спіткало содомлян? Він хотів подати як приклад подію всесвітню, якій також не вірили, коли вона була передбачена. А оскільки багато хто не вірив майбутньому, то Він засвідчує їх у цьому минулими подіями, і цим потрясає їхні серця. Разом з тим Він вказує і на те, що і в колишніх випадках діяв Він же. Далі Спаситель представляє нове знамення Свого пришестя, так що з міркування всіх цих знамень стає очевидно, що Він знав цей день. Яке ж знамення? “Тоді будуть двоє на полі: один береться, а інший залишається; двоє, що мелють у жорнах: одна береться, а інша залишається. Тож пильнуйте, бо не знаєте, о котрій годині Господь ваш прийде” (Мф. 24:40-42). Усе це є доказом того, що Він знав цей день, але тільки учням забороняв питати про нього. Тому ж Він нагадував їм і про дні Ноєві, тому ж сказав, що тоді “будуть двоє на полі”, показуючи тим самим, що Він прийде зовсім несподівано, коли вони зовсім не будуть і думати про це. “І двоє, що мелють” – це також слугує ознакою, що вони анітрохи не чекатимуть на нього. До того ж беруться і залишаються і слуги, і раби, і ті, що вправлятимуться в праці, і ті, що перебуватимуть у неробстві, словом, з усіх станів, так само, як і в Старому Завіті говориться: “Від фараона, що сидить на троні своєму, аж до рабині, що при жорнах” (Вих. 11:5). Хоч Христос і сказав, що важко врятуватися багатим, але тут запевняє, що вони не всі загинуть, так само й бідні не всі врятуються; але як з тих, так і з цих дехто врятується, а дехто загине. Я навіть думаю, тут вказується і те, що пришестя Його буде в ночі. Те саме підтверджує і євангеліст (Лк. 17:34). Ось бачиш, як точно Христос знає всі обставини? Потім, щоб не звернулися до Нього з питанням учні, знову додає: “Отже, пильнуйте, бо не знаєте, о котрій годині прийде Господь ваш”. Оголосивши їм майже саму годину, знову попереджає їхні запитання про це, бажаючи, щоб вони були постійно пильними. Тому Він і каже їм: “пильнуйте”, показуючи тим причину, через яку не оголошує їм про останній день. “Але це ви знаєте, що якби знав хазяїн дому, в яку варту прийде злодій, то пильнував би і не дав би підкопати дому свого. Тому й ви будьте готові, бо о котрій годині не гадаєте, прийде Син Людський” (Мф. 24:43-44). Не говорить їм про той час, коли Він прийде, для того, щоб вони пильнували і завжди були готові. Бажаючи ж, щоб вони завжди були стурбовані зустріччю з Ним і завжди були доброчесними, сказав їм, що прийде тоді, коли не очікують Його. Сенс слів Його такий: якби люди знали, коли вони помруть, то без сумніву потурбувалися б про цей час.
3 Отже, для того, щоб не дбали про один тільки день смерті, Христос не означає ані дня загальної смерті, ані дня смерті кожного, бажаючи, щоб люди завжди очікували цього дня, – щоб він був предметом безперестанної турботи. Тому й кінець життя кожного залишив у невідомості. Потім відкрито називає Себе Господом, тоді як раніше ніколи так ясно не говорив цього. Тут, я гадаю, міститься ще докір безтурботним, за те, що вони про душу свою не проявляють і тієї турботи, яку проявляють про свої гроші люди, котрі чекають на злодія. Ці останні, коли очікують злодія, не сплять і нічого не дозволяють забрати зі своїх комор; а ви, каже Він, хоч і знаєте, що Господь прийде, і прийде неодмінно, проте ж, анітрохи не не спите, не готуєтесь, щоб смерть не спіткала вас несподівано; від того-то день цей і приходить на погибель безтурботних. Як багатий, якби знав час, у який обкрадений буде, уникнув би того, так і ви вберегли б себе, якби були готові. Далі, оскільки Він згадав про суд, то й звертає, нарешті, промову Свою до вчителів, і говорить про покарання та нагороди. І, спершу сказавши про долю людей доброчесних, зупиняється на долі грішників, щоб висновком промови збудити страх у слухачів.
Для цього Він спершу каже: “Хто ж вірний і розсудливий раб, якого пан його поставив над слугами своїми, щоб давати їм їжу вчасно? Блажен той раб, якого пан його, прийшовши, знайде таким, що чинить так; істинно кажу вам, що над усім майном своїм поставить його” (Мф. 24:45-47). Скажи мені: чи означають і ці слова Його незнання? Якщо ти, ґрунтуючись на Його словах: “ні Син не знає” ( Мк. 13:32), кажеш, що Він не знає дня кінця світу, то, що скажеш про слова: “хто ж”? Невже скажеш, що Він і цього не знає? Ні в якому разі. Та й жоден божевільний не скаже цього: у першому випадку можна хоча б уявити деяку причину, тут же і цього немає. Що означає запитання Його: “Симоне Іонин, чи любиш ти Мене” ( Ін. 21:15)? Невже він не знав і цього? Або коли каже: “де ви поклали його” ( Ін. 11:34)? Подібне запитання можна чути і від Бога Отця; так і Він каже: “Адаме, де ти” (Бут. 3:9)? і: “крик Содомський і Гоморрський великий, і гріх їхній, тяжкий він вельми, я зійду й подивлюся, чи вони чинять так, яким є крик, який сходить на них, чи ні, і я дізнаюся” (Бут. 18:20-21). І в іншому місці: “чи будуть вони слухати, чи не будуть” (Єз. 2:5)? І в євангелії: “пошлю сина мого улюбленого; можливо, побачивши його, посоромляться” (Лк. 20:13). Усі ці вирази показують незнання. Але не через незнання Бог говорив це, а з тим наміром, щоб зручніше досягти Своєї мети. Так з Адамом Він говорив так само з тим наміром, щоб спонукати його шукати прощення в гріху; з содомлянами – для того, щоб навчити нас ніколи не вимовляти вироку, не знаючи самої справи; у пророка сказано для запобігання тій божевільній думці, нібито пророкування вже мимоволі тягне до непокори; у притчі євангельській для того, щоб показати, що вони повинні були те виконати – вшанувати Сина; тут же – для того, щоб надмірно не цікавилися; а водночас і для вказівки особливої важливості цього питання. До того ж дивись, яке невігластво виражається в цих словах, якщо Він не знає навіть і того, кого поставляє! Він називає раба блаженним, – “блаженний”, каже, “раб той”, – але не каже, хто це такий, а тільки: “якого пан його поставив над слугами своїми”? і: “блаженний той раб, якого пан його, прийшовши, знайде, що він так чинить”. Слід зауважити, що це сказано не про один маєток, а й про слово, і силу, і дарування, і про всі обов’язки, на кожного покладені. Ця притча може стосуватися і цивільних начальників: кожен повинен вживати дари свої на загальну користь. Чи обдарований ти премудрістю, чи вручено тобі владу, чи багатий ти, чи маєш щось інше, – ти не маєш вживати дарів своїх на шкоду побратимам своїм, чи на власну погибель. Від згаданого в притчі раба Спаситель вимагає двох якостей: розсудливості та вірності, бо гріх буває від нерозумності. “Вірним” же називає Він його за те, що з надбання пана свого нічого не сховав собі, і нічого не марнував даремно й без мети; а “мудрим” – тому, що вмів ужити ввірене йому надбання належним чином. І нам потрібні також обидві зазначені якості, як для того, щоб не привласнювати собі того, що належить Господу, так і для того, щоб зробити належне вживання з дарованого. Якщо однієї якості немає в нас, то й інша недосконала. Якщо раб і вірний, і не краде, але губить маєток, марнуючи його на предмети непотрібні, то і це велика провина. Якщо ж він уміє добре управляти маєтком, але разом з тим краде, то і це знову важливий злочин. Нехай помітять це й ті з нас, які мають гроші, бо слова Христові відносяться не тільки до вчителів, а й до багатих. І тим, і іншим ввірене багатство, – вчителям більш необхідне, а вам, багатим, менш необхідне. Якщо вчителі щедро марнують блага важливіші, а ви не хочете бути щедрими навіть і в маловажному, і не тільки щедрими, а й вдячними (бо даєте чуже), то яке матимете виправдання? Утім, перш ніж говорити про покарання, що чекають на неправедних, послухаємо, як буде нагороджений той, хто чинить належним чином. “Істинно кажу вам, що над усім своїм майном поставить його”. Що може зрівнятися з такою честю? Яке слово достатньо висловити ту гідність, те блаженство, коли Цар небесний, Якому належить усе, поставить людину над усім своїм майном? Тому й називає його “мудрим”, що вміє не марнувати великого заради малого, але, розсудливо чинячи тут, отримує небо.
4.Далі Христос, як Він завжди чинить, виправляє слухача не тільки представленням нагороди, призначеної добрим, а й покарання, що загрожує злим. Тому й додав: “А якщо раб той, будучи злий, скаже в серці своєму: Не скоро прийде пан мій, і почне бити товаришів своїх, і їсти, і пити з п’яницями, – то прийде пан того раба того в день, якого він не чекає, і в годину, якої він не думає, і розітне його, і піддасть його одній долі з лицемірами, і буде плач, і буде скрегіт зубів” (Мф. 24:48-51). Якщо хто-небудь скаже: бачиш, яка думка прийшла рабу через невідомість дня, – він саме сказав: “не скоро прийде пан мій”, – то у відповідь на це ми скажемо, що думка ця прийшла йому не тому, що день не був відомий, а тому, що він був поганий раб. Чому, справді, така ж думка не спала на думку рабу мудрому і вірному? Нещасний! Хоч і зволікає пан, але чому ти все ж чекаєш на Його пришестя? Навіщо ж, тому, не дбаєш? Отже, звідси ми дізнаємося, що Господь і не зволікає. Така думка належить не Господу, а рабу лукавому, а тому він і засуджується. Що Господь не зволікає, послухай Павла, який каже: “Господь близько. Не дбайте ні про що” (Флп. 4:5-6); і; “Той, хто прийде, прийде і не забариться” (Євр. 10:37). Але уважніше слухай подальші слова і примічай, як часто Христос нагадує про невідомість дня, показуючи тим, наскільки ця невідомість корисна для рабів, і сприяє їхньому пробудженню від сну. Що ж, якщо деякі не витягли з цього ніякої користі для себе? І інші спасенні засоби іншим не принесли користі. Господь не залишає, однак, Своєї справи. Що ж далі говорить Він? “Прийде в день, в який він не очікує, і в годину, в яку не думає”, – і спіткає його доля найжалюгідніша. Бачиш, як часто Він повторює це, показуючи, якою рятівною є невідомість дня, – і примушуючи тим самим нас бути в безперестанній турботливості? Предмет Його піклування полягає в тому, щоб ми безперестанку не спали; і оскільки ми слабшаємо завжди під час щасливого і спокійного життя, а від нещасть найбільше зміцнюємось, то Він безперестанку і навіює нам, що коли ми буваємо спокійними і безтурботними, тоді і з’являються лиха. І як вище показав це через Ноя, так і тут каже: коли раб той впивається, коли буйствує, тоді й покарання йому готується жахливе. Але будьмо уважними не тільки до покарання, йому визначеного, а й розгляньмо ще й те, чи не так само й ми чинимо, хоч і не помічаємо того?
І справді, такому невірному рабу подібні до тих, хто має гроші і не допомагає бідним. Адже і ти тільки розпорядник свого майна, так само, як і служитель церкви, що розпоряджається її статками. Як останній не має влади марнувати скарби, які ви даруєте на користь бідних, з власної волі та без розбору, тому що вони дані на їжу бідних, так і ти не можеш марнувати своїх скарбів зі Своєї волі. Хоча ти отримав батьківську спадщину, і таким чином все майно становить твою власність, – однак, все воно належить Богові. Якщо і ти вимагаєш, щоб майном, даним тобою, розпоряджалися відповідно до твого призначення, то невже думаєш, що Бог Своєї власності не зажадає від нас з більшою суворістю, але залишить поза увагою, коли вона марнується без усякої користі? Ні, не може цього бути, не може. Він для того й довірив тобі багатство, щоб ти давав іншим їжу в належний “час”. Що означає давати в належний “час”? Давати бідним, спраглим. Як ти доручаєш розпоряджатися майном подібному до себе рабу, так і Богові до вподоби, щоб ти вживав цей маєток належним чином. Тому хоча Він і може позбавити тебе, але залишає в тебе для того, щоб ти мав нагоду виявити свою чесноту. Він поставив усіх у взаємній нужді для того, щоб любов одного до іншого тим зробити більш полум’яною. Але ти, отримавши від Бога, не тільки не даєш, але ще б’єш тих, кому слід давати. А якщо вже й не давати – злочин, то, яке буде помилування тому, хто б’є?
5.Мені здається, Христос говорить це щодо кривдників і лихоїмців, оголошуючи їм жорстокий осуд за те, що вони “б’ють” тих, кого повинні годувати. Думаю також, що Він тут натякає і на сластолюбців: і на сластолюбство також чекає тяжке покарання. “Їсть і п’є”, каже, “з п’яницями”, – висловлюючи тим пересичення утроби. Справді, ти не для того отримав майно, щоб розкошувати, але щоб творити милостиню. Чи цей маєток твій власний? Воно належить бідним, а тобі тільки ввірене, хоча б це була спадщина батьківська, хоча б було придбано чесною працею. Невже Бог не міг його забрати в тебе? Але Він не робить цього, даючи тобі можливість бути щедрим по відношенню до бідних. І зауваж, як Христос у всіх притчах викриває тих, котрі не вжили багатств своїх на прожиток бідних. Так і діви не за те засуджуються, що вони викрадали чуже, а за те, що не приділяли від свого; і той, хто закопав талант свій, не був також лихоїмцем, а тільки не подвоїв його; і ті, хто знехтував спраглих, не за те караються, що заволоділи чужим, а за те, що не марнували свого, подібно як і згаданий раб. Нехай же помітять це ті з нас, які догоджають утробі і марнують на бенкети багатство, яке анітрохи не належить їм, але бідним. Не думай, щоб те, що з людинолюбства Божого велено тобі роздавати як би свою власність, було і справді твоє. Тобі Бог дав запозичено для того, щоб ти міг вживати з користю. Отже, не вважай своїм, коли даєш Йому те, що Йому ж належить. Ти коли кому-небудь даєш в борг грошей для того, щоб він скористався ними для придбання якоїсь вигоди, ніколи не скажеш, щоб ці гроші були його. Так і Бог дав тобі багатство з тим, щоб ти ним купив небо. Не роби тому Його нескінченної людинолюбності підставою для прояву твоєї невдячності. Поміркуй про те, як бажано мати засіб, який би після хрещення розв’язав гріхи наші. Якби Господь не сказав: зроби милостиню, то скільки б людей сказало: о, якби пожертвуванням майна можна було позбутися лиха, що загрожує нам! Коли ж це стало можливим, то, навпаки, залишаються в недбальстві. Але ти кажеш: я даю. І що ж даєш? Ти не дав і стільки, скільки та дружина, яка подала тільки дві лепти; не дав і половини того, навіть і найменшої частки, як порівняти з нею; ти більше марнуєш на непотрібні речі, на бенкети, на пияцтво, на крайню розпусту; то запрошуєш до себе інших, то тебе запрошують, то сам проживаєш, то інших примушуєш проживати; і таким чином готуєш собі суворе покарання: по-перше, за те, що сам робиш, по-друге, за те, що інших примушуєш робити. Згадай же про цього раба, засудженого за те ж саме: він їв і пив, сказано, з п’яницями. Не одних п’яниць спіткає покарання, але разом із ними і співучасників їхніх, – і вельми справедливо, тому що вони самих себе гублять, і про порятунок ближніх не дбають. Бога ж ніщо стільки не дратує, як недбалість про спасіння ближніх. Тому-то, щоб висловити гнів Свій, Він наказав розсікти раба навпіл. Ось чому і ознакою учнів Своїх Він поставив любов, тому що той, хто любить, необхідно дбає про добробут коханої особи. Отже, будемо триматися цього шляху; він – той самий шлях, який веде нас на небо, робить наслідувачами Христа і, по можливості, подібними до Бога. Зауваж же, як переважно перед іншими потрібні ті чесноти, які обрали собі житло на цьому шляху. І якщо заманеться, розглянемо їх, і судитимемо про них за судом Божим. Нехай будуть два шляхи життя доброчесного, і з них один нехай робить добрим тільки того, хто крокує ним, а інший – разом і ближнього. Подивимося, який із них досконаліший і кращий за нас, що зводить на вищий ступінь доброчесності. Апостол Павло вельми часто засуджує того, хто дбає тільки про власне власне благо, – коли ж я кажу: Павло, то маю на увазі тут самого Христа, – а того, хто старається про добро ближнього, звеличує похвалами і почестями. Звідки це видно? Послухай, що він говорить одному, і що іншому: “Ніхто не шукай свого, але кожен користі іншого” (1Кор. 10:24). Чи бачиш, як він одне відкидає, а інше наказує? І знову: “кожен з нас повинен догоджати ближньому, на благо, на повчання” (Рим. 15:2). Далі слідує невимовна похвала, поєднана з умовлянням: і “Христос не собі догоджав” (Рим. 15:3). Досить уже було б і цих міркувань для того, щоб показати, на якій стороні перемога. Утім, щоб це було з більшою користю, подивимося, які добрі справи стосуються винятково нас, і які разом поширюються і на ближніх. Піст, розпростертягування на землі, зберігання дівоцтва і цнотливість корисні для тих самих, які подвизаються в цих чеснотах; а що від нас поширюється і на ближніх, то це – милостиня, настанова і любов. Послухай же і в цьому випадку Павла, який каже: “якщо я роздам все майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі” (1Кор. 13:3).
6.Чи бачиш, як любов сама по собі прославляється і увінчується? Якщо завгодно, запропонуємо і третє порівняння. Покладемо, що інший постить, дотримується чистоти, віддається мучеництву і спалюється; а інший нехай, для повчання ближнього, відкладає мучеництво, і не тільки відкладає, а й помирає без мучеництва. Хто з них, після переходу з теперішнього життя, удостоїться більшої слави? Нам немає потреби тут говорити багато і поширювати промову свою: питання вирішує блаженний Павло, кажучи: “маю бажання розв’язатися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще, а залишатися в плоті потрібніше для вас” (Флп. 1:23), і таким чином повчання ближнього вважає кращим, ніж відхід до Христа. Виконувати волю Христа, це-то і означає, особливо бути з Христом; воля ж Його полягає не в іншому чому, як у піклуванні про користь ближнього. Чи хочеш я представлю тобі і четвертий доказ? Петре! “Чи любиш Ти Мене”, – каже Христос: “паси ягнят Моїх” ( Ін. 21:15); і, запитавши його втретє, сказав, що це пасіння і є ознакою любові. І це сказано не до одних тільки священиків, а й до кожного з нас, кому довірено хоча б малу отару. Не нехтуй його тільки за те, що воно мале, бо Отець Мій, каже Він, благоволив до нього (Лк. 12:32). Кожен із нас має вівцю, яку і повинен водити на добре пасовище. Чоловік, встаючи з ліжка, про те тільки й повинен намагатися, щоб і справами, і словами насаджувати у своєму домі й сімействі більше благочестя; так само і дружина нехай спостерігає за будинком, але, окрім цього заняття, вона повинна мати іншу, більш нагальну турботу про те, щоб уся сім’я трудилася для Царства Небесного. Справді, якщо і в справах життєвих, перш ніж займатися домашніми справами, ми намагаємося виконати громадські обов’язки, щоб за недбале ставлення до них не піддатися ув’язненню в кайдани, судовим катуванням і всілякого роду ганебним звинуваченнями, то тим паче в справах духовних повинні намагатися, насамперед, виконати справи Царя всіляких, Бога, щоб не бути відісланими туди, де скрегіт зубів. Будемо ж шукати тих чеснот, які і для нас самих спасительні, і для ближнього найбільш корисні. Такі – милостиня і молитва; втім, молитва сама запозичує свою силу і розкривається від милостині. “Молитви твої”, сказано, “і милостині твої прийшли на пам’ять перед Богом” ( Діян. 10:4). І не тільки молитва, а й піст також від милостині запозичує свою твердість. Якщо ти постиш без милостині, то піст твій не є піст, і така людина гірша за ненажерку та п’яницю, до того ж настільки, наскільки жорстокість гірша за розкіш. Але що я кажу – піст? Хоч би ти був непорочний, хоч би дотримувався цноти, але якщо не твориш милостині, будеш поза шлюбним чертогом. Що може дорівнювати невинності, яка, за своєю перевагою, і в Новому Завіті не була поставлена необхідним законом? Але і вона відкидається, якщо не поєднана з милостинею. Якщо діви відкидаються за те, що не творили милостині з належною щедрістю, то хто може без неї отримати прощення? Без сумніву ніхто, і той, хто не творить милостині, неодмінно повинен загинути. Якщо і в справах життєвих ніхто для себе одного не живе, але кожен, і художник, і воїн, і хлібороб, і купець, присвячують себе заняттям для користі й вигоди суспільної, то, тим більше, повинно бути це здійсненно в справах духовних. У цьому переважно і полягає життя; навпаки, хто живе тільки для самого себе, а про всіх інших не піклується, той зайвий, той не людина, а нелюд, а нелюд роду людського. Що ж буде, – скажеш, – якщо я своє залишу, а про чуже дбатиму? Ні; не може бути, щоб той, хто дбає про справи інших, водночас не дбав про свої. Справді, хто дбає про добробут інших, той ніколи не образить, за всіх хворітиме, усім за силою своєю допомагатиме; ні в кого нічого не забиратиме, не буде лихоїмствувати, нікого не обманюватиме, не буде брехливо свідчити; утримається від усякого пороку, зберігатиме всяку чесноту, молитиметься за ворогів, добродіятиме тим, хто зловмисно здумав проти нього, ні з ким не сваритиметься, нікого не буде лихословити, хоча б сам чув незліченні хули, але скаже разом з апостолом: “Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? Хто спокушається, за кого б я не запалювався” (2Кор. 11:29)? Якщо ж будеш шукати тільки свого, то про чуже зовсім не будеш старатися. Переконавшись у такий спосіб у тому, що неможливо врятуватися тому, хто не дбає про користь загальну, і дивлячись на раба, розсіченого навпіл, і на того, що закопав талант свій, оберемо ліпше цю дорогу (служіння ближнім), щоб здобути й життя вічне, якого нехай усі ми сподобимося з благодаті та людяності Господа нашого Іісуса Христа, Котрому слава на віки віків. Амінь.
| ← | → |