Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 72

«Тоді Іісус почав говорити до народу і учнів Своїх і сказав: на Мойсеєвому сідалищі сіли книжники та фарисеї; отож все, чого вони кажуть дотримуватися, дотримуйтеся і робіть; а по ділах їхніх не робіть»  (Мф. 23:1-3).

Зміст:
Згода Христа з Отцем. – Треба слухати вчителів, хоча б розбещених. – Учитель, який переступає закон, заслуговує особливого осуду. – Жорстокість і марнославство фарисеїв. – Що таке сховища і воскрилія. – Учитель у всьому повинен бути зразком. – Христос оберігає від любоначалія і вселяє смиренність. – Приклад смиренномудрості показують пустельники. – Спосіб життя пустельників віддаляє їх від гордості. – Суспільне життя не може служити вибаченням гордості.

1.”Тоді”: коли ж це? Коли Спаситель закінчив бесіду Свою з фарисеями, коли затулив їм вуста, коли довів їх до того, що вони не наважувалися більше спокушати Його, коли показав, що вони страждають від невиліковної недуги. І оскільки вище згадав про Господа, що говорив до Господа, то тепер знову звертається до закону. Можливо, ти скажеш: закон не говорить нічого подібного, а говорить тільки: “Господь, Бог наш, Господь єдиний є” (Повт. 6:4). Але в Писанні називається законом весь Старий Завіт. А що тепер говорить Спаситель, говорить для того, щоб усіляко показати Свою досконалу згоду з Отцем. Якби Він був супротивний Отцеві, то супротивне говорив би і про закон. Нині ж Він наказує виявляти таку повагу до закону, що велить дотримуватися його, незважаючи навіть і на розбещення вчителів закону. При цьому Він розмовляє і про життя, і про належний спосіб поведінки, бо найголовнішою причиною невір’я фарисеїв було розбещене життя і любов до слави. Отже, щоб виправити слухачів, Спаситель особливо наказує їм дотримуватися того, що найбільше сприяє спасінню, а саме: не зневажати вчителів і не повставати проти священиків; і не тільки наказує іншим, а й Сам виконує це. Він і в розбещених учителів не забирає належної поваги, піддаючи їх через це тим більшому осуду, а в тих, хто слухає Його вчення, забирає всякий привід до неслухняності; щоби хто не сказав: “Я тому став ледачий, що вчитель мій поганий”, Він і забирає самий привід. Отже, незважаючи на розбещення книжників, Спаситель так твердо захищає права їхньої влади, що й після такого сильного докору сказав народові: “Усе, чого вони велять вам дотримуватися, дотримуйтесь”, – бо вони пропонують не свої заповіді, а Божі, які Бог відкрив у законі через Мойсея. І зауваж, яку Він виявляє повагу до Мойсея, знову доводячи згоду Свого вчення зі Старим Завітом, коли й самих книжників вважає такими, що заслуговують на повагу з пошани до Мойсея: “На Мойсеєвому сидінні сіли”, – каже Він. Оскільки Він не міг уявити їх гідними довіри за їхнім життям, то пропонує до того законні спонукання, згадуючи про кафедру і вчення Мойсея. Коли ж чуєш слово: “все”, не розумій тут усього закону, як, наприклад, постанов про їжу, про жертви тощо. Як Він міг говорити тепер про те, що скасував ще раніше? Під словом: “усе” розуміє Він приписи, які слугують для виправлення звичаїв, поліпшення способу життя, які узгоджуються з правилами Нового Завіту і звільняють від ярма закону. Чому ж Він велить робити це не на підставі закону благодаті, а закону Мойсеєва? Тому що ще не час було ясно говорити про це перед хрестом. Крім того, мені здається, що Він, кажучи це, мав на увазі і щось ще інше. Оскільки Він хотів викрити фарисеїв, то, щоб не подумали люди нерозумні, що Він сам шукає влади, що належить їм, або що робить це через ненависть, насамперед Він знищує таку підозру і, зробивши це, вже переходить до викриття. Для чого ж Він викриває їх і так багато говорить проти них? Для того, щоб уберегти народ, щоб і він не впав у такі самі вади. Справді, не одне й те саме – просто забороняти зло і вказувати на людей, які чинять зло, так само, як не одне й те саме – хвалити добрі справи і подавати приклади людей доброчесних. Ось чому Спаситель, ще до докору фарисеїв, каже: “А за ділами їхніми не робіть”. Щоб народ не подумав, що, слухаючи їх, він повинен і наслідувати їх, Спаситель додає ці слова, які уявну їхню честь обертає на осуд. І справді, що може бути нещаснішим за того вчителя, учні якого тим тільки й рятуються, що не дивляться на його життя? Таким чином, уявна честь цих учителів обертається на найбільший для них осуд, коли життя їхнє таке, що учні їхні, наслідуючи його, зовсім розбещуються. Тому Господь і звертається тепер до викриття їх. Утім, Він робить це не з однієї тільки цієї причини, а й для того, щоб показати, що і колишнє їхнє невір’я, і прибиття Його до хреста, на яке вони наважилися потім, не може бути звернене на провину Розіп’ятому, у Котрого вони не увірували, але їх самих викриває в нечесті й невдячності. Дивись же, з чого починає і чим підсилює Він Свої докази. “Кажуть, і не роблять”, говорить Він. І всякий злочинець закону гідний звинувачення, а тим більше той, хто має владу вчити. Такий заслуговує вдвічі і втричі більшого осуду: по-перше, тому, що переступає закон; по-друге, тому, що, маючи обов’язок виправляти інших, але сам шкутильгаючи, гідний більшого покарання, за висотою свого становища; а по-третє, тому, що він сильніше приваблює інших до пороку, бо порушує закон, сам будучи вчителем закону. Крім усього цього, Спаситель звинувачує їх ще й у тому, що вони жорстоко поводяться з людьми, довіреними їхньому піклуванню. “Зв’язують тягарі важкі й непосильні, і покладають на плечі людям, а самі не хочуть і перстом рушити їх” (Мф. 23:4). Цими словами Він виявляє двояке зло в їхніх діях: саме те, що вони від підлеглих без жодної поблажливості вимагають повної і досконалої справності в житті, а самі собі надають повну свободу дії, тим часом як доброму начальнику належало б чинити інакше, тобто, до самого себе бути суддею суворим і вимогливим, а до підлеглих – лагідним і поблажливим. Фарисеї ж чинили навпаки.

2 Такими є і всі любомудрі на словах. Вони без милості суворі й вимогливі, тому що не відчули, як важко вчити справами. Важливе і це зло, і надає багато сили колишнім викриттям. Але подивися, як Спаситель ще більше посилює це звинувачення проти книжників. Він не сказав: не можуть, але – “не хочуть”; і не сказав: нести, але – “перстом рушити їх”, тобто, не хочуть навіть і наблизитися, навіть і доторкнутися. Але про що ж вони дбають і до чого спрямовані їхні зусилля? До того, що заборонено законом. “А всі справи свої роблять для того, – каже Спаситель, – щоб бачили їх люди” (Мф. 23:5). Цими словами Він викриває їх у марнославстві, яке і згубило їх. Вищезгадані вчинки показували їхню жорстокість і недбальство; а ті, про які йдеться тепер, виявляють у них непомірне бажання слави. Воно-то й віддалило їх від Бога, воно змусило їх трудитися на іншому ганебному місці, і довело до погибелі. Справді, яких хто має глядачів, такі виявляє і подвиги, намагаючись їм сподобатися. Так, хто подвизається перед людьми, сповненими мужності, той і сам намагається вирізнитися мужністю; а хто бореться перед людьми слабкими й легкодухими, і сам стає недбалим. Так, якщо хто має перед собою глядачів, які люблять сміятися, то і сам намагається бути смішним, щоб зробити їм приємність. Інший же, маючи перед собою глядачів серйозних і налаштованих на любомудрість, і сам намагається бути таким самим, тому що це відповідно до настрою тих, від яких він очікує собі похвали. Але дивись, як і тут Спаситель збільшує провину фарисеїв. Він не каже, що в одних випадках вони чинять так, а в інших – інакше; але що в усіх своїх справах однаково. У такий спосіб викривши їхнє марнославство, показує далі, що вони марнославляться не важливими якимись і потрібними справами (жодних справді добрих справ вони не мали), а порожніми й нікчемними, що виявляли тільки їхнє розбещення. “Розширюють, – каже Він, – сховища свої, і збільшують воскрилію одягу свого”.

Які ж це сховища і воскрилія? Оскільки вони часто забували Божі благодіяння, то Бог наказав їм написати на особливих листочках чудеса Його, і прив’язувати ці листочки до рук своїх (тому й сказано: “Нехай будуть вони пов’язкою над очима твоїми” (Второз 6:8), що й називалося сховищами, подібно до того, як нині багато жінок носять Євангелія на шиї. А щоб і іншим чином змусити їх пам’ятати про Його благодіяння, Бог наказав їм, як малим дітям, робити те саме, що багато хто робить, щоб уникнути забудькуватості, обв’язуючи палець льоном або ниткою, тобто пришивати по краях верхнього одягу снурки гіацинтового кольору аж до самих ніг, щоб, дивлячись на них, вони згадували про заповіді, – і це називалося воскриліями. А вони особливо дбали про те, щоб робити широкі пов’язки для цих листочків і збільшувати воскрилія одягів, що показувало їхнє крайнє марнославство. Для чого ти пишаєшся і розширюєш їх? Невже в цьому полягає твоя чеснота? Чи принесуть вони тобі якесь добро, якщо ти не скористаєшся тим, про що вони тобі нагадують? Бог не того вимагає, щоб ти збільшував і розширював їх, але щоб пам’ятав Його благодіяння. Якщо не повинно хвалитися і милостинею, і постом, які вимагають від нас праці та є нашими добрими справами, то, як же ти, іудей, вихваляєшся тим, що особливо викриває твоє недбальство? Утім, іудеї не тільки в цих дрібницях виявляли своє марнославство, а й у багатьох інших. “Також люблять, – каже Він, – вихвалятися на бенкетах, і головувати в синагогах, і привітання в народних зібраннях, і щоб люди кликали їх: учитель, учитель, учитель!” (Мф. 23:6-7). Можливо, все це вважатиме хтось і за дрібниці; але дрібниці ці бувають причиною великих зол. Вони руйнували і державу, і церкви. Я не можу втриматися від сліз, коли й нині чую про головування та вітання, і уявляю, як багато зла сталося звідси для церков Божих. Але про це не потрібно тепер говорити вам докладно, і особливо старші з вас не мають потреби чути від мене про це. Краще звернімо увагу на те: де вчителями закону опановувало марнославство? Там, де їм заповідано було оберігати себе від марнославства – у синагогах, куди вони ходили вчити інших. На бенкетах це могло б здатися ще не таким ганебним, хоча й там учителеві належало бути взірцем, – він мав би подавати приклад не тільки в церкві, а й скрізь. Як людина, де б вона не була, скрізь очевидно відрізняється від безсловесних, так і вчитель, чи то говорить, чи мовчить, чи обідає, чи щось інше робить, повинен бути взірцем – і в ході, і в погляді, і в одязі, і загалом в усьому. Навпаки, фарисеї в усьому були гідними висміювання і сорому, намагаючись ганятися за тим, чого слід було уникати. “Люблять же”, – каже Він. Якщо і любити ганебно, то як робити? І наскільки більше ще зло – ганятися за цим, і домагатися отримати це?

3.Досі, викриваючи вади фарисеїв, Спаситель звертався тільки до них одних, тому що вади ці були не великі й не важливі, і не було потреби застерігати від них учнів; але коли справа дійшла до причини всіх зол – любоначальництва та виверження вчительських кафедр, то Спаситель, виставляючи на вид цю ваду, викриває її з усією суворістю, повстає проти неї з усією ревністю й силою, звертаючись і до учнів Своїх. Що саме говорить Він? “А ви не називайтеся вчителями” (Мф. 23:8). А слідом потім вказує і причину цього: “бо один у вас Учитель – Христос, а все ж ви – брати”; і один іншого нічим не перевершує, тому що нічого не має свого. Тому-то й Павло каже: “Хто Павло? хто Аполлос? Вони тільки служителі” (1Кор. 3:5) А не сказав: учителі. І ще: “І батьком собі не називайте нікого” (Мф. 23:9). Це не те значить, щоб вони нікого не називали батьком, але щоб знали, кого, власне, слід називати батьком. Як учитель не є вчитель у власному сенсі, так і батько. Один Бог є винуватець усіх – і вчителів, і батьків. І ще додає: “І не називайтеся наставниками, бо один у вас Наставник – Христос” (Мф. 23:10). Він не сказав: Я наставник. Подібно до того, як раніше Він сказав: “Що ви думаєте про Христа”? – а не сказав: про Мене, – так і тут. Але хотів би я тут запитати: що на це скажуть ті, які слова: “Один” і “один” часто відносять тільки до одного Отця, відкидаючи Єдинородного? Чи скажуть вони, що Отець є наставник? Це підтвердять усі, і ніхто не буде суперечити. І однак же, один, каже Спаситель, “у вас Наставник – Христос”. Як кажучи: “Один є наставник Христос”, Спаситель не відкидає того, що і Отець є наставник, так і називаючи Отця єдиним учителем, не відкидає того, щоб разом і Син був учителем. Слова “Один” і “один” сказані для відмінності від людей і від інших створінь. Отже, захистивши учнів від цієї жорстокої недуги і викривши її, Спаситель показує і способи уникати її – за допомогою смирення. Тому й додає: “Нехай більший із вас буде вам слугою, бо хто підносить себе, той буде принижений, а хто принижує себе, той піднесеться” (Мф. 23:11-12). Справді ніщо не може зрівнятися зі смиренням, чому і Спаситель нагадує їм часто про цю чесноту: і коли малих дітей поставив перед ними, і в теперішній бесіді; і коли, розмовляючи на горі про блаженства, з цієї чесноти розпочав Своє слово, і тепер, коли з корінням викорінює гордість, кажучи: “Хто принижує себе, той піднесеться”. Чи бачиш, як Він тут веде слухача до справ, абсолютно протилежних гордості? Він не тільки забороняє шукати першості, а й наказує обирати останнє місце. Через це, каже Він, ти отримаєш бажане. Отже, тому, хто бажає першості, належить обрати собі місце нижче за всіх: “хто принижує себе, той піднесеться”. Але де ми знайдемо таку смиренномудрість? Чи хочете знову піти в град чесноти, в селища святих, тобто, в гори і ущелини? Там-то ми і побачимо цю висоту смиренномудрості. Там люди, що блищали колись мирськими почестями або славилися багатством, тепер соромляться себе в усьому: не мають ні хорошого одягу, ні зручних помешкань, ні прислуги, і, немов би письменами, виразно зображують в усьому смиренність. Усе, що сприяє збудженню гордості, як-от: пишний одяг, чудові будинки, безліч слуг, що декого й мимоволі спонукає до гордості, – усе це видалено звідти. Самі вони розводять вогонь, самі колють дрова, самі варять їжу, самі служать тим, хто приходить. Там не почуєш, щоб хтось ображав іншого, не побачиш тих, кого ображають; немає там ні тих, хто приймає накази, ні тих, хто наказує; там усі слуги, і кожен омиває ноги мандрівників, і один перед одним намагається надати їм цю послугу. І роблять вони це, не розбираючи, хто до них прийшов, раб чи вільний, але служать так усім однаково. Немає там ні великих, ні малих. Що ж? Виходить, там немає ніякої підпорядкованості? Навпаки, там панує відмінний порядок. Хоч і є там нижчі, але вищий не дивиться на це, а вважає себе нижчим за них, і через це робиться більшим. У всіх один стіл, у тих, хто користується послугами, і у тих, хто їм служить; у всіх однакова їжа, однаковий одяг, однакове житло, однаковий спосіб життя. Більший там той, хто попереджає іншого у виконанні найнижчих робіт. Там немає відмінності між моїм і твоїм, і звідти вигнані самі слова ці, що є причиною незліченної безлічі чвар.

4 І чому дивуєшся, що в пустельників один спосіб життя, однакова їжа й одяг, коли й душа в усіх їхня одна, не за природою тільки (за природою вона у всіх людей однакова), а й за любов’ю? А в такому разі як може він коли-небудь загордитися сам перед собою? Там немає ні бідності, ні багатства, немає ні слави, ні безчестя. Як же можуть вкрастися туди гордість і зарозумілість? Є там нижчі і вищі за чеснотами; але, як я вже сказав, там ніхто не дивиться на свою перевагу. Нижчих там не ображають презирством; там ніхто не принижує інших. А якби їх хтось і принижував, вони тим більше навчаються через це переносити презирство, наругу, приниження і в словах, і в справах. Вони поводяться з убогими і каліками, і столи їхні бувають переповнені такими гостями; а тому-то вони і гідні неба. Один лікує рани недужного, інший водить сліпого, інший носить безногого. Немає там натовпу підлесників і дармоїдів, – більше того, там навіть і не знають, що таке лестощі. Отже, від чого б могла в них народитися гордість? У них в усьому велика рівність, а тому вони вельми зручно досягають успіху і в чеснотах. Дійсно, така рівність набагато більше сприяє навчанню нижчих, ніж коли б їх мимоволі змушували поступатися першістю вищим. Подібно до того, як людину зухвалу напоумляє той, хто, отримавши від неї образу, поступається їй, так і честолюбця навчає смиренності той, хто не женеться за славою, але зневажає її. Подібного ж роду прикладів там безліч, і скільки між нами буває чвар через те, щоб досягти першості, стільки вони докладають зусиль, щоб не мати її, але бути в приниженні, і всіляко намагаються перевершити один одного в тому, щоб не самим користуватися честю, а віддавати її іншим.

Втім і самі їхні вправи приводять їх до смирення, і не дають їм пишатися. Справді, скажи мені, хто, копаючи землю, поливаючи й насаджуючи рослини, плетучи кошики та в’язавши волосяниці, або іншу будь-яку подібну роботу, буде високо думати про себе? Хто, живучи в бідності й борючись із голодом, піддасться цій недузі? Ніхто. Тому-то для них легко бути смиренними. Як тут важко дотриматися скромності через безліч тих, хто аплодує і дивується, так там це дуже зручно. Пустельника займає собою тільки пустеля: він бачить птахів, що літають, дерева, що коливаються вітром, віяння зефіру, потоки, що швидко течуть долинами. Отже, чим може загордитися людина, що живе серед такої пустелі? Утім, життя суспільне не послужить для нас вибаченням, якщо ми, поводячись із людьми, будемо віддаватися гордості. І Авраам, живучи серед хананеїв, говорив: “Я – прах і попіл” (Бут. 18:27); і Давид, перебуваючи серед війська, сказав про себе: “Я черв’як, а не людина” (Пс. 21:7); і апостол, обертаючись у світі, свідчив про себе: “Негідний називатися Апостолом” (1Кор. 15:9). Яке ж ми матимемо вибачення, яке виправдання, коли, маючи перед очима такі високі зразки, не упокорюємося? Як вони гідні незліченних вінців, тому що першими вступили на шлях чесноти, так ми заслуговуємо незліченних покарань за те, що ні прикладами цих мужів, які відійшли від життя теперішнього і прославлені в Писанні, ні прикладами наступних їм, що збуджують здивування ділами своїми, не притягаємось до рівного змаганню з ними в цій чесноті. Справді, що скажеш у своє виправдання ти, який не виправляєшся? Що не знаєш грамоти, не читав Писання, щоб навчитися чеснот древніх? Але це служить до більшого твого осуду, що ти не ходиш до Церкви, яка завжди відкрита, і не користуєшся цими чистими джерелами. Утім, хоча б ти й не знав про святих мужів, які відійшли, бо не читав Писання, тобі належало б подивитися на подвижників, що живуть нині. Але тебе нікому проводити до них? Прийди до мене, і я тобі покажу обителі цих святих. Прийди, і навчися від них чогось корисного. Це світильники, що сяють по всій землі; стіни, що захищають міста. Вони для того пішли в пустелі, щоб навчити і тебе зневажати суєту мирську. Вони, як мужі міцні, можуть насолоджуватися тишею і посеред бурі; а тобі, обуреному з усіх боків, потрібно заспокоїтися і хоча б трохи відпочити від невпинного припливу хвиль. Отже, ходи до них частіше, щоб, очистившись їхніми молитвами і настановами від скверн, що безперестанку пристають на тебе, ти міг і теперішнє життя провести якнайкраще, і сподобитися майбутніх благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого й із Котрим Отцю слава, держава, честь, зі Святим Духом, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

←

→