Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 71
«А фарисеї, почувши, що Він посоромив саддукеїв, зібралися разом. І один з них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи: Учителю! яка найбільша заповідь в законі?» (Мф. 22:34-36).
Зміст:
Зв’язок заповідей про любов до Бога і ближнього. – За що Христос похваляв законника, який запитував. – Христос стверджує вчення про Своє Божество. – Марнославство перетворює на свою їжу і добрі, і погані справи. – Проти тих, хто пишається роздаванням милостині. – Милостиня повинна бути таємницею. – Той, хто шукає слави через милостиню, накликає на себе осуд і безславність.
1. Знову євангеліст представляє нову причину, через яку фарисеї мали б замовкнути, і, таким чином, ще більше виявляє їхню зухвалість. Як же це? Спаситель уже затулив вуста саддукеїв, і фарисеям після цього належало б замовкнути; але ось вони знову приступають до Нього, знову з попереднім злісним наміром заводять з Ним суперечку, і підсилають до Нього законника, не для того, щоб навчитися, а щоб спокусити Його, і запитують: яка перша заповідь? Вони знали, що перша заповідь: “люби Господа, Бога твого”; але очікували, що Спаситель виправить її, назвавши Себе Самого Богом, і через це дасть їм нагоду звинуватити Його, а тому й запропонували таке запитання. Що ж відповідає Христос? Бажаючи показати, що вони пропонують це питання тому, що зовсім не мають любові, але розтають від злоби й переповнюються заздрістю, Він каже: “Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією душою своєю, і всією думкою твоєю, і всією думкою твоєю, бо це – перша і найбільша заповідь, а друга, подібна до неї, – полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:37-39). Чому ж подібна до неї? Тому що друга прокладає шлях до першої, і взаємно підтримується нею. “Бо кожен, – сказано, – хто чинить зло, ненавидить світло, і не йде до світла” (Ін. 3:20); і в іншому місці: “Сказав безумець у серці своєму: немає Бога” (Пс. 13:1). А що звідси відбувається? “розбестилися, вчинили мерзенні справи” (там само). І ще: “корінь усіх зол є грошолюбство, якому, віддавшись, дехто ухилився від віри” (1Тим. 6:10); і: “якщо любите Мене, дотримайтеся Моїх заповідей” (Ін. 14:15). А з усіх заповідей Його головна заповідь: “люби Господа Бога твого, і ближнього твого, як самого себе”. Отже, якщо любити Бога – значить любити ближнього, бо Спаситель сказав Петру: “Коли любиш Мене, то паси овець Моїх” ( Ін. 21:16), а любов до ближнього має плодом своїм збереження заповідей, то істинно сказано: “на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки”. Бо як раніше вчинив Спаситель, так чинить і тепер. Там, на запитання саддукеїв про те, яким буде воскресіння, Він сказав більше, ніж те, що містилося в запитанні, для того, щоб навчити їх; так і тут, коли Його запитали про першу заповідь, Він наводить і другу, майже таку саму важливу, як і перша (вона, хоча й називається другою, але подібна до першої). Цим Він давав їм помітити, з якого джерела походило їхнє запитання, тобто, зі злоби: “любов не заздрить” (1Кор. 13:4). Таким чином Спаситель довів, що Він кориться і закону, і пророкам. Але чому євангеліст Матфей говорить про законника, що Він, спокушаючи, запропонував запитання, тоді як Марк каже протилежне: “бачачи”, каже він, “що він розумно відповідав, сказав йому: недалеко ти від Царства Божого” (Мк. 12:34)? Тут немає ніякого протиріччя; навпаки, євангелісти абсолютно згодні між собою. Спочатку законник запитав Його спокушаючи, але потім скористався відповіддю Спасителя, – і отримав від Нього похвалу. Спаситель не від самого початку похвалив його; але коли законник відповідав, що любити ближнього – більше за всі цілопалення, тоді вже Господь сказав йому: “Недалеко ти від Царства Божого”, – бо він, знехтувавши нижчими обов’язками, збагнув, у чому полягає початок чесноти. Адже всі інші обов’язки, як от: зберігання суботи та інші, мають на меті любов. Втім, Спаситель не привласнює йому досконалої похвали, а показує, що йому ще багато чого бракує. Слова: “недалеко від Царства Божого” означають те, що він ще не досяг його, і сказані з тим наміром, щоб він шукав, чого йому бракує. А що Спаситель похвалив його, коли він сказав: “один є Бог, і немає іншого, крім Нього” (Мк. 12:32), не дивуйся тому, але пізнай звідси, як Він застосовується до понять тих, хто приходить до Нього. Нехай вони говорять про Христа вельми багато такого, що негідне слави Його, тільки б не наважувалися зовсім відкидати буття Божого. Отже, за що ж він хвалить законника, коли він сказав, що крім Отця немає іншого Бога? Це не означає того, щоб Іісус Христос не визнавав Себе Богом, – нехай не буде! – але оскільки не настав ще час відкрити Йому Своє божество, то Він і залишає законника при колишньому вченні та хвалить його за те, що він добре знає стародавній закон, щоб у такий спосіб зробити його здатним до прийняття вчення і новозавітного, коли воно відкрите буде в пристойний час. Крім того, слова: “один є Бог, і немає іншого, крім Нього”, як у Старому Завіті, так і в Новому, наводяться не для спростування божества Сина Божого, а для того, щоб відрізнити ідолів від істинного Бога. З цією думкою і Спаситель хвалить законника, який виголосив ці слова. Потім, давши відповідь на його запитання, Іісус і сам запитав (фарисеїв): “що ви думаєте про Христа? чий Він син? Кажуть Йому: Давидів” (Мф. 22:42). Отже, дивись, скільки Він створив чудес і знамень, скільки запропонував інших запитань, скільки надав доказів Своєї однодумності з Отцем і в словах, і в справах, яку приписував похвалу законникові, котрий сказав: “Один є Бог”, перш ніж поставив це запитання, щоб фарисеї не могли сказати, що хоч Він і творить чудеса, але виявляється супротивником закону і ворогом Божим. Ось чому це питання Він і пропонує після стількох доказів, непримітним для них чином приводячи їх до визнання і Його Богом. І раніше Він пропонував подібне запитання Своїм учням, але спершу запитав їх: “за кого шанують Мене інші”, а потім уже – “за кого вони самі”? Але фарисеїв запитує іншим чином. Інакше вони, звикнувши все говорити без жодного страху, негайно назвали б Його обманщиком і злою людиною. Тому Він і вимагає їхнього власного суду.
2 Оскільки Спаситель хотів іти на страждання, то й наводить тепер таке пророцтво, в якому Він ясно названий Господом; і робить це не просто і не без причини, але маючи для того достатню підставу. Оскільки вони на перше запитання Його не дали правильної відповіді (назвавши Його простою людиною), то на спростування їхньої неправдивої думки про Нього Він наводить слова Давида, які сповіщають про Його божество. Вони вважали Його простою людиною, чому й сказали: “Давидів”, Спаситель же, виправляючи цю їхню думку, наводить пророка, який стверджує, що Він Господь і істинний Син Божий, і що Йому належить однакова честь з Отцем. Утім, Він і на цьому не зупиняється, але щоб збудити в них почуття страху, наводить і такі слова пророка: “доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх”, – для того, щоб принаймні цим засобом навернути їх до Себе. А для того, щоб вони не сказали, що в цих словах Давида є перебільшення, схоже на неправду, і що це просто лише сказано за судженням людським, дивись, що говорить Він: “як же Давид, за натхненням, називає Його Господом”? Дивись, з якою скромністю Він вказує на думку і суд про Нього пророка. Спершу Він сказав: “що ви думаєте про Христа? чий Він син?”, щоб цим питанням спонукати їх до відповіді. Потім, коли вони сказали: “Давидів”, не сказав: Давид каже, однак, наступне, але знову у вигляді запитання: “як же Давид, за натхненням, називає Його Господом”? – щоб їм не здалося противним Його вчення про божество. З цієї ж причини Він не сказав: як ви думаєте про Мене, але: “про Христа”. Тому-то й апостоли з усією скромністю говорили про патріарха Давида; “нехай буде дозволено з відвагою сказати вам про праотця Давида, що він і помер, і похований” ( Діян. 2:29). Так само і сам Спаситель пропонує вчення про Себе у вигляді запитання і міркування, кажучи: “як же Давид, за натхненням, називає Його Господом, коли каже: “Сказав Господь Господу моєму: “Сиди праворуч від Мене, аж поки не покладу ворогів Твоїх під ноги Твої”?”. І потім: “якщо Давид називає Його Господом, то як же Він син йому” ( Мф. 22:43-45)? Цим Він не відкидає того, що Він є сином Давида, – ні; Він і Петра не дорікнув би за це, – але тільки виправляючи думку фарисеїв. Тому слова Його: “як же Він син йому”? мають таке значення: Він – син Давидів, але не в тому сенсі, як ви розумієте. Вони казали, що Христос є тільки син Давидів, а не Господь. Отже, Він спершу наводить свідчення пророка, а потім уже виправляє їхню думку з усією покірністю, кажучи: “якщо Давид називає Його Господом, то чому ж Він син йому”? Але, вислухавши ці слова, фарисеї нічого не відповідали; вони зовсім не хотіли знати істини. Тому Він сам наводить їх на ту думку, що Він є Господь Давидові. Але і це Він говорить не прямо від Свого обличчя, а наводячи слова пророка, бо вони зовсім не вірили Йому, і думали про Нього погано. Дивлячись на цю їхню прихильність, у жодному разі, звісно, не повинно спокушатися тим, що Спаситель іноді говорить про Себе принижено і смиренно, бо головною причиною цього, крім багатьох інших, було те, що Він у бесідах з ними пристосовувався до їхніх понять. Унаслідок цього і тепер Він пропонує їм Своє вчення за допомогою запитань і відповідей; але й у такий спосіб Він усе ж прикрито вказує їм на Свою гідність, бо не однаково важливо було називатися Господом іудеїв, і Господом Давида. Далі подивися, як добре продумано пропонує Він це вчення. Сказавши наперед, що Господь один, говорить потім і про Самого Себе, що Він Господь, і доводить це не тільки ділами Своїми, а й свідоцтвом пророка; і разом із цим сповіщає, що сам Батько помститься їм за Нього, кажучи: “аж поки не покладу ворогів Твоїх на підніжжя ніг Твоїх”, і, таким чином, доводить Свою згоду й рівну гідність з Отцем. Цими словами Спаситель завершує бесіду Свою з фарисеями, представивши їм вчення високе, величне, здатне закрити вуста їхні. І вони справді відтоді замовкли, не за власним бажанням, а тому що не могли нічого заперечити; і, таким чином, одержали настільки рішучий удар, що вже не наважувалися більше так нападати на Нього, – сказано: “відтоді ніхто вже не смів питати Його” (Мф. 22:46). І це принесло народу чималу користь. Тому-то Спаситель, прогнавши цих вовків і зруйнувавши їхні злі наміри, і звертає нарешті Своє слово до народу.
Фарисеї, будучи заражені марнославством і віддані цій жахливій пристрасті, не отримали від Його бесіди жодної користі. І справді, пристрасть ця жахлива і багатоголова. Захоплені нею, одні прагнуть багатства, інші – влади, інші – могутності. Розповсюджуючи владу свою далі, вона обертає собі на їжу і милостиню, і піст, і молитви, і дар вчення, та багато ще й інших голів у цього звіра. Утім, анітрохи не дивно, коли люди пишаються багатством і владою; але то дивно і гідно оплакування, коли вони самий піст і молитву перетворюють на предмет свого марнославства. Але щоб, своєю чергою, не зупинятися тут тільки на одних докорах, ми вкажемо і спосіб, як уникати цієї пристрасті. З кого ж, насамперед, почати нам? Чи з тих, хто пишається багатством, чи одягом, чи владою, чи даром навчання, чи міцністю тілесної, чи мистецтвом, чи красою, чи вбранням, чи вбраннями, чи жорстокістю, чи людинолюбством та милостинею, чи вадами, чи смертю, чи розпорядженнями, що повинні здійснитись після їхньої смерті? Пристрасть ця, як я сказав, різноманітним чином обплутує нас, і простягається навіть за межі нашого життя. Тому й кажуть: такий-то помер і, щоб дивувалися йому, заповів зробити те й те. Тому ж один хоче бути бідним, а інший багатим. Це-то особливо і жахливо, що пристрасть марнославства знаходить собі поживу в предметах протилежних.
3 Отже, проти кого ж нам озброїтися й ополчитися? А одного і того ж слова викриття проти всіх цих видів марнославства недостатньо. Чи хочете, щоб я озброївся проти тих, які марнославляться роздаванням милостині? Я охоче бажав би цього. Я вельми люблю милостиню, і сумую, бачачи, як марнославство псує її і розбещує, подібно до якоїсь годувальниці, яка, служачи царській дочці, заманює її в ганебні зв’язки, і яка хоча і ходить за нею, але водночас, на її сором і шкоду, привчає її до непотрібних справ, переконуючи зневажати настанови батька, і вбиратися, щоб сподобатися розпусним чоловікам, які багато разів осоромили себе, і для цього примушує її носити такі сороміцькі й ганебні вбрання, що можуть подобатися стороннім людям, а не батькові. Отже, звернемося до марнославних людей подібного роду і уявімо собі, що хто-небудь подає милостиню щедрою рукою тільки напоказ перед людьми. Таким чином, той, хто подає милостиню, виводить її з палацу батьківського. Справді, Отець небесний велить, щоб навіть ліва рука не знала про неї; а подібного роду милостиня виставляє себе напоказ і рабам, і всім зустрічним, хоча б вони зовсім і не знали її. Чи не бачиш ти тут і блудницю, і спокусницю, яка збуджує до себе любов у людях непотрібних і з цією метою прикрашається так, як подобається їм? Далі, чи хочеш бачити, як марнославство робить віддану йому душу не тільки розпусницею, а й доводить до божевілля? Подивися ближче на її почуття. Ось вона, покинувши небо, бігає роздоріжжям і провулками, ганяючись за рабами-утікачами й невільниками, мерзенними й потворними, які ненавидять її й не хочуть навіть глянути на неї, а вона палає до них любов’ю. Що ж може бути божевільнішим за це? Справді, люди нікого стільки не ненавидять, як тих, хто домагається від них собі честі. Вони сплітають на них безліч наклепів, і тут буває те саме, що, якби хто царську дочку, дівчину, скинувши з царського престолу, змусив віддатися на поталу гладіаторам, які зневажають її. Так чинять і люди: чим більше ти ганяєшся за ними, тим більше вони від тебе відвертаються. Навпаки, Бог, коли ти будеш шукати честі у нього, у міру твоєї старанності буде і приваблювати тебе, і потішати тебе похвалами, і віддасть тобі велику нагороду. Але якщо ти хочеш і з іншого боку бачити, наскільки марна милостиня, коли подаєш її напоказ і з марнославства, то розміркуй, яка спіткає тебе смуток, і яка нескінченна скорбота буде долати тебе, коли загримить перед тобою голос Христовий: “Ти занапастив усю винагороду свою!”. Марнославство і скрізь згубне, але особливо у справах людинолюбства, оскільки тут воно є крайньою жорстокістю, витягуючи собі хвалу з чужих лих і майже лаючись на людей, що живуть у злиднях. Якщо вказувати на свої благодіяння означає докоряти того, кого облагодіяли, то чи не набагато гірше виставляти їх напоказ перед багатьма? Як же нам уникнути цього зла? Ми уникнемо його, коли навчимося бути істинно милосердними, і розглянемо, у кого ми шукаємо слави. Скажи мені, хто перший учитель милостині? Звісно, Той, Хто прикладом Своїм навчив нас її, тобто Бог, Який усіх найкраще знає і нескінченно надає її. Що ж? Якби ти вчився мистецтву боротьби, на кого б став ти дивитися, або кому став би показувати свої успіхи в ньому, – чи то тому, хто продає овочі та рибу, чи то вчителеві цього мистецтва, хоча б тих було й багато, а цей один? І якби всі інші стали сміятися над тобою, а він хвалив би тебе, то чи не став би і ти сам разом з ним сміятися над ними? Або: якби ти вчився мистецтву бійців, то чи не став би так само дивитися на того, хто вміє навчати цього мистецтва? Так само, якби ти займався красномовством, то чи не став би дорожити похвалами вчителя красномовства, і нехтувати судженням інших? Отже, чи не нерозважливо в інших мистецтвах звертати увагу тільки на схвалення вчителя, а в справах милосердя чинити навпаки, – і, тим паче, що шкода в тому і в іншому випадку не однакова? Справді, якщо ти борешся тільки для того, щоб подобатися народові, а не вчителеві, то й уся біда має значення тільки стосовно цієї боротьби, тут же справа стосується життя вічного. Якщо ти через милостиню уподібнюєшся Богові, то будь же подібний до Нього і в тому, щоб не робити її напоказ. Коли Він зціляв когось, то говорив, щоб нікому про те не розповідали. Але ти хочеш вважатися між людьми милостивим? Що за прибуток? Прибутку ніякого немає, а шкода нескінченна, тому що ті самі, кого ти кличеш у свідки, забирають у тебе, як розбійники, скарби небесні, або краще сказати, не вони, а ми самі розграбовуємо своє надбання і марнуємо своє багатство, яке зберігається в верхніх обителях. Ось нове лихо, нове, незвичайне зло! Чого не винищує моль, чого не викрадає тать, то розграбовує марнославство. Ось моль, що винищує вічні скарби! Ось тать, що розграбовує небесні блага! Ось викрадач некрадомого багатства! Ось що руйнує і розбещує все добре! Отже, коли диявол бачить, що країна ця недоступна ні для розбійників, ні для інших зловмисників, і що її скарбів не винищує міль, – розкрадає їх марнославством.
4.Але ти бажаєш слави? Невже для тебе недостатньо слави від людинолюбця Бога, Який сам приймає від тебе милостиню, що ти шукаєш ще слави і від людей? Стережися, щоб не випробувати протилежного: щоб люди не стали дивитися з презирством на тебе, як на людину, яка не милість виявляє, а хвалькувату й честолюбну, і тільки виставляє на ганьбу чужі лиха. Милостиня є таємниця. Отже, замкни двері, щоб хто не побачив того, чого показувати не слід. Головні таємниці наші – це милосердя і людинолюбство Боже. Він за багатою милістю Своєю помилував нас непокірних. І в першій молитві, яку приносимо за біснуватих, ми просимо милості; потім у другій – за тих, хто кається, – просимо для них великої милості; нарешті, і в третій – за самих себе, в ній же з-поміж народу вказуємо на невинних дітей, – благаємо Бога про милість. Оскільки ми самі усвідомлюємо свої гріхи, то за тих, котрі багато згрішили й гідні осуду, молимося самі, а за себе самих уявляємо дітей, які моляться, і тих, що наслідують простоту, на яких очікує Царство Небесне. Цей образ молитви показує те, що люди смиренні й нехитрі, подібно до дітей, можуть переважно молитися за винних. А якою великою милістю, яким людинолюбством сповнене це таїнство, це знають посвячені. Так і ти, коли за можливістю своєю чиниш людині милість, замкни двері: нехай це бачить один той, хто отримує милість; а якщо можна, то нехай навіть і він не бачить. Якщо ж ти відчиниш двері, то виявиш свою таємницю. Подумай, що і той, у кого ти шукаєш слави, засудить тебе. Якщо це буде друг твій, то він сам про себе подумає про тебе погано; а якщо ворог, то він осміє тебе і перед іншими, і ти відчуєш протилежне тому, чого бажав. Тобі хочеться, щоб він сказав про тебе, що ти людина милостива; але він не скаже цього, а назве тебе марнославним і людиноугодником, і ще як-небудь набагато гірше. Якщо ж ти приховаєш від нього свою добру справу, то він буде говорити про тебе зовсім протилежне цьому, – буде називати тебе людинолюбним і милостивим. Бог не допускає залишатися в невідомості добрій справі, і якщо ти сам приховаєш її, Він виявить; і тоді буде більше здивування і більше користі. Таким чином, виявляючи себе, ми самі ставимо собі перешкоду до здобуття слави; до чого ми сильно прагнемо і чого нетерпляче бажаємо, до того не допускає нас сама наша нетерплячість, тож ми не лише не здобуваємо слави людей милостивих, а й ще збуджуємо протилежну про себе думку, а понад те терпимо велику шкоду. Заради всього цього і будемо тікати марнославства, і полюбимо одну славу Божу. Таким чином, ми і тут досягнемо слави, і сподобимося вічних благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
| ← | → |