Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 66

«І коли виходили вони з Ієрихона, за Ним ішло багато народу. І ось, двоє сліпих, що сиділи при дорозі, почувши, що Іісус йде мимо, почали кричати: помилуй нас, Господи, Сину Давидів!» (Мф. 20:29-30).

Зміст:
Наполеглива молитва схиляє Бога. – Милосердя Христа простягалося тільки на гідних. – Чого навчає подія беззаперечного віддавання ослиці. – Життя Христа має бути прикладом для нас. – Просвітницьке значення входу Христа на осляті. – Заклик до милостині. – Недостатність подаваної милостині порівняно з багатством міста (Антіохії). – Невиправданість приводів для відмови в милостині. – Милостиня є найкраще придбання.

1. Дивись, звідки йде Спаситель до Єрусалима, і де перед цим перебував: це, на мою думку, варте особливої уваги. Справді, чому звідти раніше не пішов Він прямо в Галілею, але через Самарію? Але залишимо це цікавим; хто захоче ретельно випробувати, той побачить, що євангеліст Іоанн робить на це достатній натяк і наводить причину. Що ж стосується до нас, ми говоритимемо, що слід, і послухаємо вищезгаданих сліпців, які були кращими за багатьох зрячих. Вони, не маючи ватажка і не маючи змоги бачити Господа, який наближався, мали, однак, сильне бажання дійти до Нього, і почали кричати, і тоді, як сторонні забороняли їм це, вони ще більше посилювали свій крик. Ось що значить душа сильна! Самі перешкоди доводять її до мети. І Христос не забороняв загороджувати їм вуста, щоб через це ще більше виявилася їхня старанність, і щоб ти знав, що вони гідні були отримати зцілення. Тому Він і не запитав у них: “чи вірите”? – як зазвичай робив з іншими. Самий крик і старанне бажання підійти до Нього вже дуже ясно всім показували їхню віру. Звідси-то навчися, коханий, що скільки б ми не були нікчемні, відкинуті, але, з істинною ревністю приходячи до Бога, самі собою можемо випросити в Нього все, чого б не було потрібно. Подивися, як і ці сліпці, не маючи навіть жодного з апостолів на своєму боці, та ще й від багатьох чуючи заборону, перемогли всі перешкоди, прийшли до самого Іісуса; і хоча євангеліст не свідчить, щоб їхнє життя хоч якось ручалося за їхню відвагу, але натомість для них достатньо було однієї старанності. Поревнуємо і ми цим сліпцям. Нехай Бог зволікає послати нам дари Свої, нехай багато хто відхиляє нас зі шляху молитовного, – продовжуватимемо свою молитву: цим самим ми особливо й умилостивимо Бога. Подивися і тут, як ні злидні, ні сліпота, ні думка сліпців, що їх не почують, ні заборона народу, – ніщо не зупинило їх. Така-то душа полум’яна і терпляча! Що ж Христос? “Підкликав їх і сказав: Чого ви хочете від Мене? Вони кажуть Йому: Господи, щоб відкрилися очі наші” (Мф. 20:32,33)! Для чого Він зробив таке запитання сліпцям? Для того, щоб хтось не подумав, що Він дає зовсім не те, чого вони хочуть. Він скрізь наперед звичайно виявляв перед усіма добру прихильність до тих, хто просить зцілення, і потім уже подавав зцілення, – з одного боку для того, щоб в інших викликати таку ж ревнощі, з іншого – для того, щоб показати гідність тих, хто отримує обдарування: так вчинив він із дружиною хананейською, так вчинив із сотником, так вчинив і з дружиною кровоточивою; точніше, втім, буде сказати, що ця дивовижна дружина навіть попередила запитання Господа, і однак Він і тут не залишив її поза увагою, але, зціливши, відкрив іншим серце її. Таким чином Він скрізь намагався спершу виявити досконалості тих, хто приходить до Нього, і представити їх набагато навіть більшими, ніж вони були насправді. Так зробив і тут зі сліпцями. Потім, коли вони висловили своє бажання, Він, умилосердившись над ними, доторкнувся до них. Це милосердя було єдиною причиною всіх зцілень; через нього-то Він і у світ прийшов. Проте, хоча Христос був і втілена милість і благодать, Він шукав гідних. А що сліпі були гідні, це видно як з їхнього посиленого крику, так і з того, що вони, отримавши зцілення, не відстали від Христа, як робив багато хто, хто не вдячний за Його добродіяння. Ні, ці сліпці не такі: вони і до дару постійні, і після вдячні, – пішли слідом за Ним. “І коли наблизилися до Єрусалима, і прийшли22 до Віффагії, до гори Оливної, тоді Іісус послав двох учнів, сказавши їм: ідіть до селища, що прямо перед вами, і одразу ж знайдете віслюка прив’язаного, і осла молодого з ним, а коли розв’яжете, то приведете до Мене, і, коли хто що-небудь скаже, то скажіть, що Господь їх хоче, і одразу ж пошле їх. Усе ж це було, нехай збудеться сказане через пророка, який каже: Скажіть дочці Сіоновій: Ось Цар твій гряде до тебе лагідний, сидячи на віслючку та на молодому віслюку, синові під’яремного” (Мф. 21:1-5). Часто і раніше Христос ходив до Єрусалима; але ніколи не ходив з такою славою. Чому ж так? Тому що тоді був ще початок будівництва Його і сам Він не був стільки відомий; до того ж і час страждань ще не був близько. Тому Він і жив, не відрізняючись нічим від інших, і здебільшого приховував Себе; інакше Його поява не була б настільки дивовижною, а тільки б викликала в іудеїв більший гнів. Коли ж Він показав уже багато досвідів Своєї сили, і хрест був уже при дверях, тоді прославляє Себе рішучіше і з більшою урочистістю робить усе, що могло запалити їх. Звичайно, це можливо було зробити і з самого початку, але було б не потрібно і марно. А ти поміркуй зі мною, скільки тут чудес, і скільки здійснилося пророцтв? Христос сказав: “знайдете ослицю”; і тут же передрік, що ніхто не буде перешкоджати, але лише почують – замовкнуть. Це слугувало чималим звинуваченням проти іудеїв: якщо Христос і незнайомих Йому людей, і тих, хто Його не бачив, змушує віддавати свою власність без жодних суперечностей, до того ж (не сам навіть особисто, а) через учнів, то наскільки ж винні виявляються іудеї, які, як свідки стількох чудес, Ним скоєних, не вірили Йому.

2. І не вважай цієї події незначною. Справді, що змусило цих бідних людей, можливо, хліборобів, без жодного протиріччя віддати свою власність? І що я кажу, – без суперечності? Навіть і не питаючи, чи запитавши, замовкнути і поступитися? Якщо вони нічого не сказали, коли забирали їхню худобу, або, якщо й сказали щось, але почувши, що Господь її вимагає, поступилися без жодного протиріччя, то й те, і те однаково дивовижно, тим паче, що вони не бачили Його Самого, а тільки учнів. Через це Господь дає зрозуміти, що Він усіляко міг перешкодити і жорстоким іудеям, коли вони прийшли схопити Його, і зробити їх безголосими; але тільки не захотів цього. З іншого боку, Він навчає учнів жертвувати всім, чого б Він не зажадав; якби Він наказав віддати саму душу, то і нею вони повинні пожертвувати без жодного протиріччя. Справді, якщо незнайомі Йому корилися Його вимозі, то тим більше вони повинні жертвувати Йому всім. Далі: Христос виконав тут ще двояке пророцтво – пророцтво діл і пророцтво слів: пророцтво діл, коли сів на віслюка; пророцтво слів – пророка Захарії пророка, який сказав, що Цар сидітиме на віслюку. Сівши на віслюка, Він виконав це останнє пророцтво і, водночас прообразуючи Своїми діями майбутнє, дав інше пророцтво. Яким же чином? Він провістив покликання нечистих язичників, – що Він у них спочиває, що вони прийдуть до Нього і за Ним підуть. Таким чином, пророцтво слідувало за пророцтвом. Утім, Христос, на мою думку, не з цієї тільки причини благоволив сісти на віслюка, а й для того, щоб подати нам правило життя. Він не тільки виконував пророцтва і насаджував вчення істини, але через це саме виправляв і наше життя, скрізь ставлячи нам за правило задовольняти тільки крайні потреби. Таке виправлення нашого життя Він скрізь мав на увазі; так, коли благоволив народитися на землі, то не шукав багато оздобленого будинку, ні матері багатої й знаменитої, але обрав бідну, що була заручена древотворцю; народжується у вертепі й покладається в яслах; обираючи також учнів, обрав не ораторів і мудреців, не багатих і славних, а й між бідними найбідніших, і анітрохи не знаменитих; однаково, коли пропонував трапезу, то іноді пропонував хліб ячмінний, іноді перед самою тільки вже трапезою наказував учням купити на ринку; замість ложа вживав траву; вбрання носив бідне, що не відрізняється навіть від вбрання найпростіших людей; а будинку навіть і не мав; якщо Йому потрібно було переходити з одного місця в інше, то ходив пішки, і до того ж так, що іноді навіть стомлювався; коли сідав, не шукав стільця, ані м’якого голови, а сидів на голій землі, іноді на горі, іноді при джерелі, і навіть сам; розмовляв і з самарянкою; так само вважав за потрібне й для самої печалі: коли належало плакати, плакав тихо, всюди, як я сказав, ставлячи правила і межі, до яких дозволено доходити, але далі яких не повинно йти. Так і тепер, якби трапилося, що хто-небудь, через неміч, мав потребу в тварині, то Христос і в цьому випадку зробив обмеження, показуючи, що не на конях, не на мулах потрібно мчати, а треба задовольнятися віслюком, і ніколи не простягатися далі за необхідне. Але подивимося, як збуваються пророцтва – і словами, і самою справою. Яке ж це пророцтво? “Ось Цар твій гряде до тебе лагідний, сидячи на ослиці та молодому віслюку”. Не на колісниці їде, як зазвичай чинять інші царі, не вимагає данини, не наводить Собою страху, не має списоносців, а й тут показує найбільшу лагідність. Запитай в іудея: чи був якийсь цар, який би на осляті в’їжджав до Єрусалима? Він не може вказати тобі нікого, крім тільки Христа. Але Він, як я вище сказав, робив це в ознаку майбутнього. Тут через віслючка позначається Церкви народ новий, який був колись нечистий, але після того, як оселився на ньому Іісус, став чистим. Зауваж, яка точність у всьому прообразі. Учні відв’язують під’яремників: і іудеї, і ми покликані в новоблагодатну Церкву через апостолів, введені в неї теж через апостолів. Наша блаженна і славна доля і в іудеях збудила ревнощі: осел іде позаду ослятка. І справді, після того, як Христос зійде на язичників, тоді й іудеї, через почуття змагання, прийдуть до Нього, що ясно показує Павло, кажучи, “що жорстокість сталася в Ізраїлі частково, [аж до того] часу, доки не ввійде повна [кількість] язичників, і так увесь Ізраїль буде врятований” (Рим. 11:25-26). Отже, зі сказаного видно, що це було пророцтво. В іншому разі не потрібно було б говорити пророкові так докладно про вік осла. І не це тільки видно зі сказаного, а й те, що апостоли приведуть їх без зусиль. І справді, як тут ніхто не перешкоджав апостолам, коли вони повели тварин, так ніхто не міг перешкодити їм і в покликанні язичників, коли вони їх ловили. Далі: Христос сідає не на голе осля, а на вкрите одягом апостолів: це тому, що апостоли, взявши осля, і своє все вже віддають, як і Павло каже: “Охоче витримуватиму [своє], виснажуватимуся за душі ваші” (2Кор. 12:15). Але зверни увагу і на слухняність ослятка, на те, як він, зовсім не навчений і не знав ще вуздечки, не помчав швидко, але йшов тихо і спокійно. І це слугувало ознакою майбутнього, висловлюючи покірність язичників і швидку їхню зміну до упорядкованого життя. Усе це здійснилося словом: “відв’язавши, приведіть до Мене”; і безладне прийшло до благоустрою, і нечисте стало чистим.

3. Але дивись на вбогість іудеїв! Колись, коли Христос так багато робив чудес, вони ніколи стільки Йому не дивувалися; тепер же, бачачи народ, що стікається, дивуються. “І коли ввійшов Він до Єрусалима, – говориться, – все місто приходить у рух, і каже: “Хто Цей?” (Мф. 21:10-11). І тут, коли, мабуть, вони говорили щось високе, їхня думка була земна, найнижча, плазуна. Утім, Христос робив це не з марнославства, а для того, щоб, як я сказав, і пророцтво виконати, і дати повчальну настанову, а водночас і втішити учнів, які нарікають на Його смерть, даючи і те знати, що Він усе це терпить добровільно. Ти ж подивуйся тому, з якою точністю все передбачено пророками: інше Давидом, а інше Захарією. Будемо і ми чинити так само, будемо оспівувати Його і подавати одяг тим, які носять Його. В іншому разі чого ми будемо гідні? Якщо тоді, коли Христос входив до Єрусалиму, одні вкривали одягом своїм ослицю, на якій Він сидів, а інші постилали одяг їй під ноги, то невже ми, яким наказано не тільки знімати одяг із себе, а й виснажувати все своє заради інших, не зробимо жодної щедрості, бачачи Його оголеним? Там народ попереду і позаду супроводжував Його: навіщо ж ми відсилаємо Його, навіть проганяємо з образою, коли Він сам приходить до нас? Якого це варте покарання, якої помсти! Приходить до тебе нужденний Владика, а ти не хочеш і вислухати Його прохання, але ще засуджуєш і паплюжиш Його, чуючи такі слова Його! Але якщо ти і на один хліб і на кілька грошей такий ощадливий, непіддатливий і скупий, то що б було з тобою, якби зажадали від тебе всього? Чи не бачиш ти, як наділяють розпусних жінок марнославні люди в театрі? А ти й половини цього, а часто й десятої частки, не подаєш. Коли диявол наказує давати будь-кому, і за це тим часом готує пекло, ти даєш; а коли Христос наказує давати жебракам, обіцяючи за це царство, ти не лише не даєш, а ще й ображаєш. Невже ти погодишся краще слухати диявола, щоб піддатися мукам, ніж коритися Христу, щоб отримати спасіння? Що може бути гірше за таке безумство? Один готує геєну, інший – царство: і ви, полишивши цього, біжите до того. Коли Христос приходить до вас, ви Його відсилаєте, а диявола самі запрошуєте здалеку. Це схоже на те, як якби цар, пропонуючи порфіру і діадему, не схилив би нас на свій бік; а розбійник, потрясаючи мечем і погрожуючи смертю, встиг би те зробити. Отже, розмірковуючи про це, улюбленні, відкриймо очі свої хоча б тепер, і почнемо не спати. Зізнаюся, мені вже соромно говорити про милостиню, так часто повторюючи про неї і не бачачи плодів проповіді. Щоправда, проти колишнього бачу більше плодів, але не стільки, однак же, скільки б бажав. Бачу, що ви сієте, але не щедрою рукою; тому я побоююся, щоб ви мізерно і не пожали. А що ми сіємо мізерно, для того досліджуємо, якщо завгодно, кого більше в місті: бідних чи багатих, і чи багато таких, які ні бідні, ні багаті, але займають середину між ними? Я вважаю, що десята частина багатих і десята бідних, які зовсім нічого не мають; а інші – посереднього стану. Отже, розділимо число всіх жителів міста на число бідняків, і ви побачите, який буде сором. Вельми багатих мало, але достатніх багато; бідних же набагато менше порівняно з ними. Тим часом при такій кількості багатих, які могли б годувати спраглих, багато хто засинає голодним, – не тому, щоб достатні люди не могли легко задовольнити їхні потреби, а тому, що жорстокі й нелюдяні. Справді, якби багаті й наступні після них розділили між собою тих, хто потребує хліба й одягу, то навряд чи б на п’ятдесят або на сто осіб дістався один бідний. І однак, бідняки, незважаючи на таку велику кількість людей, які в змозі допомагати їм, кожен день плачуть. Щоб бачити нелюдяність багатих, варто тобі тільки звернути увагу на те, як багатьом вдовицям і дівам доставляє потрібне утримання Церква, яка отримує доходу не більше, ніж скільки отримує один найбагатший і один не такий багатий. Справді, кількість утримуваних Церквою простягається до трьох тисяч. Крім того, вона утримує ув’язнених у в’язниці, тих, хто перебуває в готелі, як хворих, так і здорових, чужинців, калік, тих, хто сидить при храмі заради їжі та одягу, та інших, хто просто приходить щоденно, а тим часом не збідніє. Отже, якби тільки десять осіб захотіли стільки ж на них витримати, то жодного не було б жебрака.

4. Ви скажете: що ж залишиться у спадок нашим дітям? Головний капітал залишиться, і доходу додасться, бо для них збереться скарб на небесах. Але якщо ви не хочете таким чином вживати свій маєток для бідних, то хоча половину відокремлюйте їм від нього, або третю частину, або четверту, або п’яту, або навіть десяту. За допомогою благодаті Божої і в такому разі наше місто в змозі було б прогодувати бідних із десяти міст. І це я міг би довести, якби було ваше на те бажання; втім, немає потреби й доводити, тому що до очевидності ясно, як легко це зробити. Дивіться, як багато витрачає часто один дім на міські повинності, і тим часом нітрохи навіть і не помічає шкоди. Якби кожен з багатих побажав здійснювати подібне служіння по відношенню до бідних, то незабаром би підкорив небо. Отже, яке ми можемо мати прощення, який привід для вибачення, коли ми того, що необхідно повинні залишити при переселенні звідси, не роздаємо нужденним і з такою щедрістю, з якою інші марнують для лицедіїв, тим часом як ми могли б зібрати від цього великі плоди? Якби ми й назавжди тут залишалися, то й тоді не належало б нам шкодувати про цю прекрасну витрату; але якщо за якийсь час муситимемо переселитися звідси, та ще й без усього – голими, то яке можемо мати виправдання в тому, що не віддаємо частину своїх доходів голодним і утиснутим? Я не змушу тебе зменшити маєток, не тому, щоб я цього не бажав, а тому, що мало бачу в тобі до цього прихильності. Отже, не про це вже кажу тобі; але приділяй хоча б із прибутків і не приховуй із них нічого. Досить з тебе, що в тебе є нібито джерело, з якого течуть грошові прибутки; зроби ж учасниками в них жебраків, і будь добрим розпорядником у цьому, що дано тобі від Бога. Скажеш: я плачу податі. Отже, ти тому нехтуєш бідняків, що ніхто від тебе не вимагає цього настійно? Чому тому, хто вимагає в тебе данини і, можливо, з насильством примушує, ти не смієш відмовити, принесе земля тобі плоди чи ні, а жебракові, який з лагідністю в тебе просить, і то тільки під час родючості, ти не відповідаєш і словом? Хто ж тебе позбавить колись від нестерпних мук? Ніхто. Якщо ти тому тільки дбаєш про сплату податі, що того, хто не платить її, тут суворо карають, то знай, що там готують покарання ще жорстокіше: не пута, не в’язниця, але вічний вогонь. Отже, насамперед заплатимо ці податі. Це і зробити вельми легко, і нагорода за це більша, і користі більше; а якщо залишимося до цього нечутливими, то на нас чекає і покарання незрівнянно тяжче, покарання вічне. Якщо ти скажеш, що тобі треба давати на утримання воїнів, які б’ються за тебе з ворогами, то і тут є воїнство – жебраки, і тут бій, який вони за тебе здійснюють. Прийнявши милостиню, вони умилостивляють Бога своїми молитвами, а умилостивляючи Бога, вони руйнують наклепи не варварів, а демонів, – і не допускають лукавого духа посилюватися й робити на тебе безперервні напади, але послаблюють його силу.

5. Отже, бачачи цих воїнів, які проханнями й молитвами щоденно за тебе б’ються з дияволом, витребуй із себе чудову цю данину – їжу їхню. Цар небесний, по Своїй лагідності, не приставив до тебе катів, а хоче, щоб ти сам добровільно подавав. Чи подаєш ти небагато, – Він прийме; якщо через бідність відкладеш ненадовго, – Він незаможного не примушує. Однак не будемо нехтувати довготерпінням Його; будемо зберігати собі не гнів, а спасіння, не смерть, а життя, не покарання і муки, а честь і вінці. Тут немає потреби платити за переправу внесеного нами; не потрібно міняти гроші. Твоя справа – подати: сам Владика перенесе це на небо; Він сам зробить для тебе найвигідніший оборот. Тут не треба шукати людину, яка б перевезла гроші, які ми вносимо: тільки подай, і негайно твоя милостиня піднімається не на утримання інших воїнів, а для заощадження і примноження на твою ж користь. Тут, на землі, якщо ти що-небудь даси, то взяти назад уже не можеш; там, навпаки, отримаєш своє з великою честю і здобудеш більші й духовніші вигоди. Тут те, що дається, є чимось витребуваним, там – прибуток, позика і борг. Сам Бог дав тобі розписку, сказавши: “Той, хто благотворить бідному, дає в борг Господу” (Притч. 19:17). Дав тобі також і заставу, і поруку, незважаючи на те, що Він Бог. Яка ж застава? Усі блага теперішнього життя, і чуттєві, і духовні, як початки благ майбутніх. Отже, чому перебуваєш у нерішучості й зволікаєш, тоді, як ти вже стільки здобув і стільки ще очікуєш? Отримані тобою блага є такі: Він утворив тобі тіло, Він вклав у тебе душу, вшанував тебе одного на землі розумом, дав тобі право на володіння усім видимим, повідомив тобі знання про Себе, віддав за тебе Сина, дарував тобі хрещення, в якому одному витікає стільки благ, запропонував тобі священну трапезу, обіцяв тобі царство і блага невимовні. Отже, і отримавши, і ще очікуючи стільки благодіянь, (знову скажу те саме), навіщо ти стільки дорожиш нетривким маєтком? І яке матимеш виправдання? Невже сподіваєшся вибачитися тим, що в тебе є діти? Але ти і їх навчи здобувати такі вигоди. Якби твої гроші, що віддаються комусь у борг, приносили прибуток, і боржник був би людиною чесною, то, без сумніву, у сто разів ліпше зробиш, якби замість золота вручиш синові розписку, бо в такий спосіб гроші примножуватимуться, і він не муситиме знову шукати таких людей, котрі б могли в нього взяти їх у борг. Так і тепер дай цю розписку дітям і залиш їм боржником Бога. Ти й сам не продаєш села, а залишаєш дітям, і це робиш із тим наміром, щоб зберігалися доходи, а через це збільшився б для них маєток: чому ж побоюєшся залишити їм такий рукопис, що вигідніший за всілякі села й усілякі доходи, і який стільки приносить користі? Яка дурість і яка нерозумність! Тим паче, коли ти абсолютно знаєш, що хоч і залишаєш цю розписку дітям, але й сам своєю чергою за нею отримаєш. Такі духовні блага, – вони дуже рясні. Не будемо ж такі убогі, такі безжалісні й жорстокі до самих себе, але будемо займатися цією прекрасною купівлею для того, щоб і самим після відходу своєму отримати, і дітям своїм залишити, і сподобитися майбутніх благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава, держава, честь, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *

22У Златоуста обидва дієслова стоять у формі од. числа: і коли наблизився… і прийшов…

←

→