Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 65
«Йдучи до Ієрусалима, Іісус відкликав по дорозі дванадцять учнів одних і сказав їм: ось, ми йдемо до Ієрусалима, і Син Людський буде виданий первосвященникам і книжникам, і вони засудять Його на смерть; і віддадуть Його язичникам на ганьбу і побиття і розп’яття; і на третій день воскресне» (Мф. 20:17-19).
Зміст:
Чому Христос про свої страждання говорить учням наодинці. – Апостоли не мали ясного знання про таємницю страждання і воскресіння. – Чого і з яким наміром просили сини Зеведеєві. – Як Христос виправляє їхнє прохання. – Ступінь прославлення обумовлюється гідністю справ. – Ступінь досконалості апостолів до і після зішестя Св. Духа. – Смирення примножує славу. – Немає нічого вищого за смирення і нижчого за гордість. – Доказ переваги переваги смиренного над гордим.
1. Не одразу після виходу з Галілеї Іісус прийшов до Єрусалима. Під час шляху Свого Він здійснив багато чудес, осоромив фарисеїв і міркував з учнями – про нестяжательність: “якщо хочеш бути досконалим, піди, продай маєток твій” (Мф. 19:21); про незайманість: “хто може вмістити, хай вмістить” ( Мф. 18:3); про відплату в теперішньому житті: “кожен, хто залишить домівки, або братів, або сестер, отримає стократно” (Мф. 19:29) у теперішньому віці, та про нагороди в майбутньому: “і успадкує життя вічне” ( Мф. 19:29); тоді вже наближається до цього міста і, перед тим як увійти до нього, знову бесідує з ними про страждання Своє. Не бажаючи, щоб страждання це відбулося, учні легко могли забувати про нього. Тому Христос невпинно нагадує їм, щоб частим нагадуванням привчити їхній розум думати про це і пом’якшити їхню скорботу. Не без причини Він розмірковує з ними про це і наодинці. Не потрібно було поширювати про це чутки в народі і говорити відкрито, бо звідси не сталося б ніякої користі. Якщо учні, чуючи про страждання, обурилися, то набагато більше обурився б простий народ. Але що ж, – скажеш ти, – хіба це не було відкрито народу? Було відкрито і народу, але не так ясно. “Зруйнуйте, – говорив Він народу, – цей храм, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19); або ще: “рід лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка” (Мф. 12:39); і ще наступними словами: “Ще недовго бути Мені з вами, і ви будете шукати Мене, і не знайдете” ( Ін. 7:33-34). А до учнів говорив не так, але відкрив їм і цю істину, так само як і інші, набагато ясніше. Для чого ж Господь і говорив, якщо народ не розумів сили слів Його? Для того щоб він дізнався згодом, що Іісус Христос передбачав Своє страждання, і добровільно йшов на нього, а не так, наче не знав цього, або проти волі. Учням же передбачав не тільки з цією метою, але, як я сказав вище, і для того, щоб вони, укріплені очікуванням, тим зручніше перенесли Його страждання, і щоб ненавмисне наближення останнього не призвело їх до крайньої непевності. Ось чому Він спочатку говорив їм тільки про смерть Свою, а коли вони почали думати про це й готувати себе до неї, тоді розкриває їм і всі інші обставини, як от: що Його зрадять язичникам, поглумляться над Ним і битимуть, – для того, щоб вони, бачачи виконання сумних пророцтв, очікували через це й воскресіння. Якщо Христос не приховав обставин сумних і, мабуть, принизливих для Його честі, то, природно, потрібно було вірити Йому і щодо сприятливих передбачень. Але дивись і на те, як Він мудро обирає і сам час для такої бесіди. Не від самого початку Він оголосив їм про страждання, щоб не збентежити їх, але й не в самий час події, щоб і цим не привести в сум’яття. Але коли вони вже вдосталь бачили досвідів Його всемогутності, коли Він дав їм великі обітниці про життя вічне, – тоді, і до того ж не раз чи два рази, а часто серед чудес і повчань говорить їм і про страждання. Один євангеліст каже, що він наводив як свідчення і пророків; а інший стверджує, що учні не розуміли сказаного: “слова ці були для них потаємні” (Лк. 18:34), і що вони з жахом слідували за Ним. Отже, скажуть, від пророцтв не відбулося жодної користі: якщо учні не розуміли почутого, то не могли й очікувати; а якщо не очікували, то й не зміцнювалися надією. А я зі свого боку представлю й інший, набагато важчий сумнів, саме – що якщо вони не розуміли, то чому ж сумували? Адже інший євангеліст каже, що вони сумували. Отже, якщо вони не розуміли, то, як же сумували? Як Петро говорив: “Будь милостивий до Себе, Господи, нехай не буде цього з Тобою” (Мф. 16:22)? Що ж на це треба сказати? Те, що хоча вони й не знали ясно таємниці домобудівництва, не мали ясного знання ні про Його воскресіння, ні про ті дії, які Він мав намір вчинити після того, – це було приховано від них, – але що Він помре, це вони знали, і тому сумували. Що інші інших інших воскрешають, це вони бачили; а щоб хто-небудь сам себе воскресив, і так би воскрес, щоб ніколи після того не вмирати, – такого дива ніколи не бачили. Цього-то саме вони й не розуміли, хоча Він і часто говорив про те. Так само і про саму смерть, яка вона буде і як трапиться, ясно не знали, а тому й боялися, коли йшли за Ним. І не це тільки приводило їх у страх, але, як мені здається, Господь навів на них жах і Своєю бесідою про страждання.
2.Утім, усе це не мало над ними такої дії, щоб зробити їх мужніми, хоча вони й часто чули про воскресіння Його. Крім Його смерті їх лякало особливо те, що над Ним будуть лаятися, Його битимуть, і робитимуть таке інше. Уявляючи собі чудеса Його, зцілення біснуватих, воскресіння мертвих і всі інші чудеса Його, а потім, чуючи такі пророцтва, вони дивувалися і дивувалися: невже Той, Хто створив усе це, повинен зазнати таких мук? Тому-то вони і дивувалися, і то вірили, то не вірили словам Його, і не могли зрозуміти їх. Ця темрява розуму їхнього була такою великою, що сини Зеведеєві приступили до Нього в той самий час, і розмовляли з Ним про головування. “Бажаємо”, – говорили вони, – “сісти біля Тебе, одному по праву сторону, а іншому по ліву в славі Твоїй” (Мк. 10:35-36). Як же, скажеш ти, євангеліст каже, що приступила мати? І те, й інше справедливо. Вони взяли з собою і матір, щоб надати більше сили своєму проханню і схилити через неї Христа. А що сказане мною справедливо, тобто, що це прохання більше належало їм, і що вони від сорому взяли з собою матір, – це видно з того, що Христос до них простягає Своє слово.
Але спершу дізнаємося, чого вони просять, з яким наміром і з якого спонукання. Отже, звідки їм прийшла така думка? Вони бачили себе в більшій честі перед іншими, і тому сподівалися, що Господь виконає і це їхнє прохання. Але чого вони просять – послухай іншого євангеліста, який докладно розповідає про це. Вони перебували поблизу Єрусалима, каже він, і уявляли, що царство Боже вже відкривається; тому й запропонували своє прохання. Вони думали, що воно близько, що воно чуттєве і що, якщо вони отримають те, чого просять, то не зазнають жодних неприємностей. Вони шукали царства Божого не тільки для того, щоб отримати його, а й для того, щоб уникнути скорботи. Тому і Христос, перш за все, відхиляє їх від таких думок, наказуючи очікувати смерті, небезпек і найжорстокіших лих. “Чи можете, – каже Він, – пити чашу, яку Я буду пити” (Мф. 20:22)? Утім, ніхто не повинен бентежитися, бачачи апостолів такими недосконалими: адже хрест ще не здійснився, благодать Духа їм ще не була дана. Якщо ж хочеш пізнати їхню чесноту, то дивись на їхнє подальше життя і побачиш, що вони були вище всіх пристрастей. Господь для того й відкриває недоліки їхні, щоб ти дізнався згодом, наскільки великими вони стали після отримання благодаті. Отже, звідси видно, що вони не просили нічого духовного, навіть не мали й поняття про вище царство. Тепер подивимося, як вони приходять і що говорять. “Бажаємо, – кажуть вони, – щоб Ти зробив нам, про що попросимо” (Мк. 10:35). І, у відповідь на це, Христос запитує їх: “що хочете”? – не тому, щоб не знав, але щоб примусити їх самих до відповіді, відкрити рану, і потім дати відповідні ліки. Вони ж, соромлячись і червоніючи, бо спонукувані були пристрастю людською, відкликавши Його від інших учнів, почали пропонувати своє прохання. Євангеліст каже, що вони зайшли вперед, щоб, тобто, не виявити себе перед іншими, і тут відкрили своє бажання. Бажання ж їхнє, як я думаю, полягало в тому, щоб посісти перші престоли, тому що Христос говорив їм: “сядете і ви на дванадцяти престолах” (Мф. 19:28). Вони усвідомлювали свою перевагу перед іншими; побоювалися тільки Петра, і тому кажуть Йому: “скажи, щоб сів у Тебе один по праву сторону, а інший по ліву” (Мф. 20:21); і словом – “скажи” (Мк. 10:37) спонукають Його. Що ж Він відповідає? Показуючи, що вони просять не чогось духовного, і що якби знали, про що просять, то не наважилися б і просити цього, Він відповідає: “не знаєте, чого просите” (Мк. 10:38), – тобто не знаєте, наскільки великий, наскільки дивний, наскільки недосяжний для самих гірських сил предмет ваших вимог. Потім додає: “чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещуся” (Мк. 10:38)? Дивись, як одразу ж віддаляє Він їх від тієї думки, починаючи міркувати з ними про протилежне. Ви нагадуєте Мені про честь і вінці, говорив Він, а Я говорю про подвиги і труди, що вам належать. Ще не настав час нагород, і не тепер відкриється та слава Моя; теперішній час – час смерті, битв і небезпек. І дивись, як самим питанням Він і вмовляє їх, і приваблює. Не сказав: чи можете йти на смерть? Чи можете пролити кров свою? Але що каже? “Чи можете пити чашу”? Потім, щоб привернути їх, приєднує: “яку Я п’ю”, – щоб через це спілкування з Собою збудити в них більше старанності. Він називає це ще “хрещенням”, показуючи тим, що те, що має тепер відбутися, послужить для всесвіту великим очищенням. Потім учні відповідають Йому: “можемо” ( Мк. 10:39). У запалі старанності, вони негайно виявили згоду, не знаючи того, що сказали, але, сподіваючись почути згоду на своє прохання. Що ж Господь говорить їм? “Чашу, яку Я п’ю, будете пити, і хрещенням, яким Я хрещуся, будете хреститися” (Мк. 10:39). Він передбачив їм великі блага, тобто: ви удостоїтеся мучеництва, постраждаєте так само, як і Я, закінчите життя насильницькою смертю, і в цьому будете Моїми учасниками. “Дати сісти у Мене по праву сторону і по ліву – не від Мене залежить, але кому уготовано Отцем Моїм” (Мф. 20:23).
3.Піднісши душі тих, хто просив, спрямувавши їх до небесного і зробивши нездоланними для печалі, Господь виправляє потім і їхнє прохання. Але що означають ці слова? Багато хто пропонує тут два запитання: по-перше, чи справді деяким уготовано сісти праворуч від Нього? По-друге, невже Господь усього не має влади дати це тим, яким уготовано? Отже, що ж означає сказане? Якщо ми вирішимо перше питання, то і друге буде зрозумілим для тих, хто запитує. Що ж означає сказане? Те, що ніхто, ні з правого, ні з лівого боку Його, не буде сидіти. Престол цей недоступний ні для кого, не тільки для людей, як от: святих і апостолів, а й для ангелів, і для архангелів, і для всіх вищих сил. Павло ставить це відмінною перевагою Єдинородного, кажучи: “Кому колись із Ангелів сказав Бог: Сядь праворуч від Мене? Про Ангелів сказано: Ти Ангелами Своїми духів твориш. А про Сина: престол Твій, Боже” (Євр. 1:13,7-8). Як же Він каже: “Дати сісти в Мене по праву сторону і по ліву – не від Мене залежить” (Мф. 20:23)? Чи не показує це, що деякі будуть сидіти? Ні. Він тільки дає відповідь відповідно до розуміння тих, хто запитував, поблажливо ставлячись до їхньої слабкості. Вони не розуміли, що це за високий престол, що це за сидіння праворуч від Отця; вони не знали навіть і того, що було набагато нижчим за те, – що щодня їм навіювали; вони шукали тільки першості, щоб стати вищими за інших і нікого не мати вищого за себе при Ньому. Про це я й раніше згадував уже, кажучи, що оскільки вони чули про дванадцять престолів, то, не розуміючи, що означають ці слова, шукали головування. Отже, сенс слів Христових наступний: хоча ви помрете за Мене, і будете вбиті за проповідь, і зробитеся Моїми співучасниками в стражданнях, але ж, цього вам недостатньо буде для здобуття головування і першої гідності. І якби прийшов хтось, хто перетерпів мученицьку смерть і був прикрашений усіма родами чеснот найвищою мірою перед вами, то, незважаючи на те, що Я люблю вас тепер і надаю перевагу перед іншими, Я не погоджуся відкинути останнього, хто засвідчував би ділами своїми, і дати вам першість. Щоправда, Господь не сказав їм так прямо, щоб не засмутити їх; але відверто Він висловлює те саме, кажучи: “Чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрищуся, будете хреститися, але чи давати вам сидіти в Мене по правий бік, чи по лівий, – не від Мене залежить, а кому заманеться Моїм Отцем” (Мф. 20:23). Кому ж уготовано? Тим, які прославляться своїми справами. Тому-то Він і не сказав: не в Моїй владі дати, але у владі Отця, – щоб не вважав хто-небудь Його слабким і таким, що не має влади робити відплату. Але як сказав? “Не від Мене залежить, але кому уготовано”. Щоб уявити сказане мною в більшій ясності, пояснимо це прикладом. Уявімо собі голову ристалища; уявімо, що з багатьох чудових подвижників, які вийшли на це ристалище, двоє вельми близькі до нього, сподіваючись на його прихильність до себе й любов, підходять до нього і кажуть: зроби, щоб нас було увінчано й оголошено переможцями! – а він би сказав їм: не в моїй владі зробити це; нагорода належить тим, яким вона приготована за труди і подвиги. Невже ми назвемо його за це безсилим? Ніяк. Навпаки, ми похвалимо його за справедливість і неупередженість. Отже, подібно до того, як сказали б про начальника ристалища, що він не дав вінця не тому, що не міг, а тому, що не хотів порушити закону ратоборства і спотворити порядку справедливості, так і я можу сказати про Христа, що Він сказав це, бажаючи всіляко спонукати Своїх учнів до того, щоб вони надію порятунку й прославлення, після благодаті Божої, покладали у власних добрих справах. Тому-то Він і каже: “кому уготовано” (Мф. 20:23). А якщо, – ніби говорить Він, – інші виявляться кращими за вас? Якщо вони більше за вас потрудяться? Невже ви за те тільки, що були Моїми учнями, маєте отримати першість, хоча б самі й не виявилися гідними такої переваги? А що Він має владу над усім, це видно з того, що в руках Його весь суд. І Петру Він говорить так: “дам тобі ключі Царства Небесного” (Мф. 16:19). І Павло, те ж саме підтверджуючи, сказав: “тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь, праведний Суддя, в цей день” (2Тим. 4:8); явленням Христовим називається тут колишнє пришестя Христа. А що Павла ніхто не перевершить, це відомо кожному. Якщо ж Господь і не ясно сказав про це, то не дивуйся тому. Віддаляючи їх майстерно від того, щоб вони нерозважливо й даремно не набридали Йому пошуком першості, – бо вони спонукувані були до того пристрастю людською, – і водночас не бажаючи засмутити їх, Він досягає такою неясністю і того, і іншого. “Тоді, почувши це, інші десять обурилися на двох” (Мф. 20:24, Мк. 10:41). Коли ж – “тоді”? Коли Господь докорив тим, хто шукав першості. Поки Христос виголошував Свій суд над ними, інші не обурювалися, а й бачачи, що їм надають перевагу, залишалися в спокої і мовчали, з сорому і поваги до Вчителя; якщо ж внутрішньо і скорботіли, то не сміли, однак же, цього виявити. Так само і на Петра, коли він віддав дві дідрахми, хоча й дивилися по-людськи, не обурювалися, а тільки запитали: “хто більший у Царстві Небесному” (Мф. 18:1)? Але тут, оскільки просили самі учні, вони обурюються на них. Втім, і тут не одразу виявили своє обурення. Коли ті почали просити; але тоді вже, коли Христос докорив їм і сказав, що вони не отримають першості, якщо не виявлять себе гідними її.
4.Чи бачиш, як усі вони були недосконалі, – як ці двоє, котрі бажали піднестися над десятьма, так і ті, що заздрили двом? Але я сказав уже: подивися на їхнє подальше життя, і ти побачиш їх вільними від усіх цих пристрастей. Послухай, як той самий Іоанн, який підходить тепер до Іісуса, щоб просити першості, завжди поступається нею потім Петру і в проповіді, і в творенні чудес, як це видно з Діянь Апостольських, і не приховує його знаменитих діл, а згадує і про його сповіді, які він вимовив, коли всі мовчали, і про вхід до гробу, і ставить цього апостола вищим за себе самого. Тоді як обидва вони були при Розп’ятому, Іоанн, нехтуючи власною славою, каже: “Учень же цей був знайомий первосвященикові” (Ін. 18:15). Що ж стосується Іакова, то він, хоча недовго жив, але й на самому початку так запалився ревнощами, що знехтував усім людським, досяг висоти невимовної і негайно удостоївся мученицького заклання. Так після зробилися всі вони досконалими у всіх чеснотах; але тоді обурювалися. Як же чинить Христос? “Покликавши їх”, говориться, “сказав: Ви знаєте, що князі народів панують над ними” (Мф. 20:25). Оскільки вони зніяковіли, то Господь перш за словесне переконання заспокоює їх самим покликанням і велінням підійти до Нього ближче. Оскільки ті два учні, відокремившись від десяти, стояли ближче до Іісуса, розмовляючи з Ним наодинці, то Він кличе й інших, щоб і цим самим, так само як і тим, що бажає відкрити всім сказане наодинці, вгамувати пристрасть і тих, і інших. Втім, тепер Господь напоумляє учнів не так, як раніше. Раніше Він виводив на середину дітей і наказував учням наслідувати їхню простоту й смиренність, а тепер, викриваючи їх, виставляє різкіше протиставлення, кажучи: “князі народів панують над ними, і вельможі володарюють над ними, а між вами нехай не буде так, а хто хоче бути більшим, нехай буде вам слугою, а хто хоче бути першим між вами, нехай буде вам рабом” (Мф. 20:25-27). Цими словами Він показує, що бажати першості властиво тільки язичникам. Дійсно, пристрасть ця занадто насильницька; вона постійно пригнічує і великих людей, – тому вимагала і найсильнішого відображення. Тому-то і Він вражає їх у самій глибині сердечної, соромлячи їхній дух, що зарозумілий, порівнянням з язичниками. В одних знищує заздрість, а в інших гордість, немов би так кажучи їм: не гнівайтеся на них, як скривджені: ті, котрі так шукають першості, найбільше соромлять самих себе: вони перебувають у числі останніх. У нас не те, що в язичників. “Князі народів панують над ними”: а в Мене останній є перший. А що Я кажу це не просто, дивись доказ тому в Моєму житті: я зробив більше, ніж скільки сказав. Будучи Царем вищих сил, я забажав бути людиною і піддатися зневазі та нарузі; але й цим не задовольнився, а прийшов і на саму смерть. Тому далі й каже: “бо Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох” (Мф. 20:28). Ніби так сказав: Я не зупинився на тому тільки, щоб послужити, а й душу Свою віддав на відкуплення; і за кого ж? За ворогів. Ти, якщо упокорюєшся, упокорюєшся для себе самого, а Я упокорююся для тебе. Отже, не бійся втратити честь свою через це. Скільки б ти не упокорювався, ніколи не можеш упокоритися настільки, наскільки упокорився Владика твій. Однак це приниження Його зробилося піднесенням для всіх, і відкрило славу Його. Перш, ніж Він став людиною, відомий був одним ангелам; а коли став людиною і був розп’ятий, тоді не зменшив тієї слави, що мав, а й здобув нову, будучи пізнаний всесвітом. Не бійся ж втратити честь свою через те, що ти упокорюєшся; упокорюванням більше піднесеться і пошириться слава твоя. Воно є двері до Царства. Навіщо ж іти в протилежні двері? Навіщо озброюватися проти самих себе? Якщо ми захочемо здаватися великими, не станемо великими, але будемо безчеснішими за всіх. Чи бачиш, як Господь завжди намагається на них подіяти прикладами противними, але дає і те, чого вони бажають? Ми вже й раніше багато разів помічали це. Так вчинив Він із користолюбцями і з шукачами суєтної слави. Для чого, говорив Він, ти твориш милостиню перед людьми? Для того щоб насолоджуватися славою? Не чини так, і ти насолодишся цією славою сповна. Для чого ти збираєш скарби? Для того щоб збагатитися? Не збирай скарбів, і ти неодмінно збагатишся. Так чинить Він і тут. Для чого ти, каже Він, бажаєш першості? Чи для того, щоб бути вищим за інших? Обери ж останню ступінь, і тоді отримаєш першість; якщо бажаєш бути великим, не шукай величі, – і тоді будеш великий. Приниження-то і становить велич.
5.Чи бачиш, як Він зцілює їх від їхньої хвороби, показуючи їм, що вони на своєму шляху тільки втрачають, а на цьому здобувають, і, спонукаючи, таким чином, одного віддалятися, а іншим іти? І про язичників нагадує їм для того, щоб показати через це ницість і мерзенність честолюбства. Гордий необхідно принизиться, а смиренний, навпаки, піднесеться; велич смиренного є величчю істинною і справжньою, а не тією, що полягає в самих лише словах і найменуваннях. Зовнішня велич є плід примусу і страху, а це подібно до величі Божої. Той, хто здобув це останнє, хоча б ніхто йому і не дивувався, залишається великим; навпаки, той, хто здобув тільки перше, хоча б усі раболіпствували перед ним, усіх нижчий. Честь, яку віддають останнім, віддають з примусу, і тому легко втрачають; а честь, яку віддають першому, залежить від доброї волі, а тому і зберігається постійно. Так і святих ми шануємо за те, що вони, будучи вищими за всіх, перед усіма упокорювали себе; тому-то вони і досі залишаються високими, і величі їхньої не спожила і сама смерть. Якщо ви хочете, то ми підтвердимо сказане і доказами розуму. Високим називають кого-небудь або тоді, коли він має високий тілесний зріст, або коли стоїть на високому місці, а низьким у протилежних випадках. Тепер розглянемо, хто справді високий: чи гордий, чи смиренний, – щоб тобі упевнитися в тому, що немає нічого вищого за смиренномудрість і немає нічого нижчого за гордість. Гордий зазвичай вважає себе вищим за всіх і не визнає нікого рівним собі, і якою б він не користувався честю, завжди бажає і домагається більшої; думає, що він ще нічого не отримував; зневажає людей і шукає від них поваги. Що може бути безрозсуднішим за це? Це щось загадкове: людина шукає собі пошани від тих, яких вважає за ніщо. Бачиш, як той, хто бажає піднестися, спадає і плазує внизу. А що він усіх людей вважає за ніщо порівняно із собою, він сам це ясно виявляє: така саме властивість гордовитості. Отже, для чого ж ти вдаєшся до того, хто нічого не вартий? Для чого шукаєш від нього честі? Для чого маєш при собі таку безліч людей? Ось низький, який і стоїть на низькому місці! Звернемо ж тепер увагу і на істинно високого. Він знає, що означає людина; знає і те, що людина велика, і те, що сам він усіх нижчий. Тому, якщо користується і повагою, то вважає це за велике; він вірний самому собі, постійно високий, і ніколи не змінює своєї думки. Кого він визнає великими, від тих і честь приймає за велике, хоча б вона була і не велика, тому тільки, що він їх самих визнає великими. Навпаки, гордий тих, які шанують його, вважає за ніщо, а честь, яку вони йому віддають, дорого цінує. Ще: смиренний не вловлюється жодною пристрастю; його не може збурити ні гнів, ні любов до слави, ні заздрість, ні ревнощі. А що може бути вищим за душу, чужу від цих пристрастей? Навпаки, гордий одержимий усіма цими пристрастями, і плазує як черв’як у багнюці. І заздрість, і ненависть, і гнів постійно хвилюють його душу. Отже, хто ж істинно високий: чи той, хто панує над пристрастями, чи той, хто раболіпствує їм? Чи той, хто тремтить і боїться їх, чи той, хто недоступний для них і ніяк ними не вловлюється? Який птах літає вище, скажемо ми: чи той, що носиться вище за стріли ловця, чи той, що й без стріли піддається ловцю, бо літає по землі й не може піднятися на висоту? Такий точно і гордий: його кожна силка зручно ловить, бо він плазує по землі.
6.Якщо ж ти хочеш, то можеш бачити те саме і з прикладу злого духа. Що нижче за диявола гордого, і що вище за людину, яка смиряє себе? Той плазує по землі, перебуваючи під нашою п’ятою (“даю вам владу наступати”, кажуть, “на змій і скорпіонів” – Лк. 10:19; Пс. 90:13), а цей перебуває з ангелами на небесах. Якщо ж ти хочеш знати те саме з прикладу людей гордих, то уяви собі того варвара, який мав велике військо і не знав навіть того, що всім відомо, як, наприклад, що камінь є камінь, і що ідоли є ідоли, а тому був нижчий від цих самих речей. Навпаки, благочестиві й вірні підносяться вище за сонце; а тому, що може бути вище за них? Вони перелітають самі склепіння небесні і, залишивши за собою ангелів, стоять перед самим престолом Царя. Нарешті, щоб тобі ще більше упевнитися в низькості гордих, я запитаю тебе: хто принижується, – той, кому допомагає Бог, чи той, кому Він опирається. Отже, слухай, що говорить Писання про те й інше: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5). Ще запитаю тебе про інше: хто вищий, – той, хто священнодіє і приносить жертву перед Богом, чи той, хто не має дерзновення приступити до Нього? Але ти скажеш: яку жертву приносить смиренний? Послухай Давида, який каже: “Жертва Богові – дух скрушений; серця скрушеного і смиренного Ти не знехтуєш, Боже” (Пс. 50:19). Чи бачиш чистоту смиренного? Зверни ж увагу і на нечистоту гордого. Про нього говорить Писання: “нечистий перед Богом усякий гордовитий серцем” (Прем. Солом. 16:5). До того ж у першому мешкає сам Бог: “на кого Я зглянуся”, говорить Він, “на смиренного і смиренного духом, і на того, хто тремтить перед словом Моїм” (Іс. 66:2), а останній мучиться разом із дияволом, – пихатий зазнає того самого, що й диявол. Тому й Павло каже: “щоб не загордився і не підпав під осуд із дияволом” (1Тим. 3:6). Таким чином, з ним трапиться протилежне тому, чого він бажає. Він хоче пишатися для того, щоб його шанували; а тим часом, якщо хто найбільше зазнає презирства, то це він. Якщо хто наражається на глузування, ворожнечу й ненависть у всіх, якщо нападають на когось вороги, якщо хто наражається на гнів, є нечистим перед Богом, – то це найбільше гордині. Що ж може бути гірше за це? Це – верх зла. Навпаки, що миліше за смиренних? Що блаженніше за них, коли вони люб’язні та приємні Богові, та й у людей вони ж більше насолоджуються славою: всі шанують їх як батьків, люблять як братів, приймають їх як своїх? Отже, будемо смирятися, щоб нам піднестися. Від великої гордості походить приниження і безумство. Так принижений був фараон. “Не знаю Господа”, сказав він (Вих. 5:2,14:24), і за це став презирливішим за мишей, жаб і мух, і незабаром після того потонув зі зброєю своєю та кіньми. Не те було з Авраамом: “я прах і попіл”, говорив він (Бут. 18:27), і тому здобув перемогу над незліченними ворогами; будучи в єгиптян, повернувся від них із перемогою, найславетнішою за колишню, і, здобувши таку велику чесноту, назавжди залишився великим. Тому-то його скрізь оспівують, ублажають і прославляють. А фараон – земля, попіл, і навіть гірше того. Справді Бог нічого так не відвертається, як гордості. Тому-то він ще з самого початку так все влаштував, щоб винищити в нас цю пристрасть. Для цього ми стали смертними, живемо в печалі й наріканнях; для цього життя наше проходить у праці та виснаженні, обтяжене безперервною роботою. Перша людина впала в гріх від гордості, забажавши бути рівною Богові, і за те не втримала і того, що мала, але позбулася і того. Такі плоди гордості! Вона не тільки не приносить нам ніякої користі, але позбавляє і того, що маємо. Навпаки, смиренномудрість не тільки не забирає в нас того, що маємо, але ще й приносить і те, чого не маємо. Отже, згадуймо про цю чесноту, намагаймось набути її, щоб нам насолодитися і в цьому житті честю, і здобути майбутню славу, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, с. Яким Отцю слава, держава, зі Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
| ← | → |