Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 64
«Тоді Петро, відповідаючи, сказав Йому: ось, ми залишили все і пішли слідом за Тобою; що ж нам буде?» (Мф. 19:27).
Зміст:
Бідність не перешкоджає бути досконалим. – Обітниці Божі умовні. – У якому сенсі апостолам обіцяється суд над дванадцятьма колінами. – Сенс і мета притчі про виноградаря і трудівників. – Покликання залежить від готовності людини коритися Богові. – Для спасіння потрібні права віра і доброчесне життя. – Нехтування однією якою-небудь чеснотою призводить до загибелі. – Милосердя робить душу непереможною для диявола. – Не слід спокушатися прикладом ледачих.
1. Що це означає, блаженний Петро: “залишили все”? Риболовлю, сітки, корабель, ремесло? Чи це розумієш ти під словом: “усе”? Так, відповідає він. Але не честолюбство змушує мене говорити так. Я хочу цим питанням звернути людей бідних (до Господа). Бо Господь сказав: “якщо хочеш бути досконалим, піди, продай маєток твій, і роздай жебракам, і матимеш скарб на небесах” (Мф. 19:21), то, щоб хтось із бідних не запитав: що ж, якщо в мене немає маєтку, то, отже, я й не можу бути досконалим? – для того Петро пропонує питання своє Іісусу, щоб ти, бідний, знав, що бідність твоя нітрохи не шкодить тобі. Петро запитує для того, щоб не від Петра дізнався ти істину, і сумнівався (він і сам тоді був ще не досконалий і не мав Духа), але щоб, отримавши відповідь від Вчителя Петрового, був твердо впевнений у ній. Як чинимо ми, коли, пропонуючи думки інших, часто засвоюємо їх собі, так вчинив і апостол: він замість усього всесвіту запропонував Іісусу це питання. Свою долю він знав ясно, як це видно з того, що про нього було раніше сказано. Отримавши ще на землі ключі Царства Небесного, він тим більше міг бути впевненим у спадщині благ. Але дивись, з якою точністю відповідає він на вимоги Христові. Христос вимагав від багатого двох речей: щоб він віддав маєток свій убогим, і щоб пішов за Ним. Тому й апостол вказує на ці ж дві дії: на залишення маєтку і слідування за Іісусом. “Ось ми, – каже він, – усі й пішли за Тобою”. Залишення всього було потрібне для наслідування: наслідування через залишення стало зручнішим, і за те, що вони залишили все, вони були сповнені надії та радості. Що ж відповідає Христос? “Поправді кажу вам, що ви, що пішли за Мною, – у майбутньому, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете й ви на дванадцяти престолах, щоб судити дванадцять колін Ізраїлевих” (Мф. 19:28). Отже, що ж? І Іуда сидітиме на престолі? Ні. Як же Христос каже: “сядете і ви на дванадцяти престолах”? Як обітниця ця здійсниться? Слухай, як і яким чином. Бог дав закон, який через Єремію пророка сповістив іудеям, і в якому сказано: “Іноді Я скажу про якийсь народ і царство, що винищу, розтрощу і погублю його. Але якщо народ цей, на який Я це прорік, відвернеться від своїх злих діл, Я відкладаю те зло, що надумав зробити йому. А інколи скажу про якийсь народ і царство, що влаштую й утверджу його, але якщо він робитиме зле перед очима Моїми й не слухатиметься Моїх слів, то Я скасую те добро, яким хотів його облагодіяти” (Єр. 18:7-10). За тим же законом чиню Я, каже Він, і з доброчесними. Хоча Я й обіцяю відтворити їх, але якщо вони виявляться негідними цієї обіцянки, то Я не виконаю її. Так сталося з людиною первозданною. “Нехай бояться і нехай тремтять”, – сказав Господь, – “вас усі звірі земні” (Бут. 9:2); але цього не здійснилося, тому що людина сама себе показала негідною такої влади. Так точно і Іуда. Але щоб одні, залякані вироком покарання, не впали у відчай і ще більше не озлобилися, а інші, сподіваючись на обіцянку благ, не зробилися зовсім безтурботними, ту й іншу хворобу Він лікує вищезгаданим чином, ніби так кажучи: “Чи буду Я погрожувати тобі стратою, не впадай у відчай, бо ти можеш покаятися і знищити Моє визначення, як зробили ніневітяни; чи буду обіцяти якесь благо, не ослабшай, сподіваючись на обіцянку, тому що, якщо ти опинишся негідним, то Моя обіцянка не лише не принесе тобі жодної користі, а ще й збільшить твоє покарання. Я обіцяю нагороду тільки гідному. Ось чому й тоді, розмовляючи з учнями Своїми, Він не без умови дав обітницю; не сказав просто: “ви”, а додав ще: “ті, що пішли за Мною”, щоб і Іуду відкинути, і тих, котрі потім мали навернутися до Нього, привернути, – ці Його слова стосувалися не учнів самих по собі, і не Іуди, котрий згодом часу зробився негідним Його обітниці. Отже, учням Господь обіцяв дати винагороду в майбутньому житті, кажучи: “сядете і ви на дванадцяти престолах” (бо вони вже перебували на вищому ступені досконалості, і ніяких земних благ не шукали); а іншим обіцяє і теперішні блага: і “кожен, – говорить, – хто покине домівки, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі, заради Моїх очей, отримає стократну винагороду, і успадкує життя вічне”. Аби дехто, чуючи слово: “ви”, не подумав, що сподобитися в майбутньому житті найбільших і найперших почестей надано одним учням, Він продовжив промову та поширив Свою обіцянку на всю землю, і, обіцяючи теперішні блага, запевняє в майбутніх. Господь і з учнями, спочатку, коли вони ще були недосконалі, почав бесіду Свою представленням справжніх благ. Коли саме Він закликав їх до Себе, від моря, і відволікав від їхнього ремесла, і наказував залишити корабель, Він згадував не про небеса, не про престоли, а про справжні речі, кажучи: “Я зроблю вас ловцями людськими” (Мф. 4:19). Але коли звів їх на вищий ступінь досконалості, тоді говорить уже й про небесні блага.
2. Але що означають слова: “судити дванадцять колін Ізраїлевих”? Те, що вони засудять їх; апостоли не будуть сидіти, як судді; але в якому сенсі сказав Господь про царицю Південну, що вона засудить рід той, і про ніневітян, що вони засудять їх, у тому ж говорить і про апостолів. Тому й не сказав: “судити народи і всесвіт”, але: “коліна Ізраїлеві”. Іудеї були виховані в тих самих законах, і за тими самими звичаями, і вели такий самий спосіб життя, як і апостоли. Тому, коли вони на своє виправдання скажуть, що ми не могли увірувати в Христа через те, що закон забороняв нам приймати заповіді Його, то Господь, вказавши їм на апостолів, що мали один з ними закон і, однак же, увірували, всіх їх засудить, як про те і раніше сказав: “тому вони будуть вам суддями” (Мф. 12:27). Що ж, скажеш ти, великого в Його обітницях, якщо апостоли матимуть те саме, що мають ніневітяни і цариця Південна? Але Він ще раніше обіцяв їм багато інших нагород і після обіцяє. Не в цьому одному тільки їхня нагорода. Втім, і в цій обіцянці полягає щось більше перед тим, що сказано про ніневитян і царицю Південну. Про останніх Господь сказав просто: “Ніневитяни повстануть на суд із цим родом, і засудять його, і Цариця південна засудить” ( Мф. 12:41-42). А про апостолів не говорить так просто. Але як говорить? “Коли сяде Син Людський на престолі слави Своєї, сядете й ви на дванадцяти престолах”, – показуючи цим, що і вони разом із Ним будуть царювати й брати участь у тій славі. “Якщо терпимо”, – каже апостол, – “з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:12). Престоли не означають сидіння (тому що Він один є тим, хто сидить і судить), але ними означають невимовну славу і честь. Отже, апостолам Господь обіцяв Господь цю нагороду, а всім іншим – життя вічне і сторичну винагороду тут. Але якщо всі інші, то тим більше апостоли повинні отримати відплату і там, і в тутешньому віці. Так і збулося. Залишивши уду і сіті, вони мали у владі своїй майно всіх людей, їхні домівки, поля і навіть самі тіла віруючих; багато хто готовий був навіть померти за них, як свідчить про це Павло, кажучи: “Якби можливо було, то ви вирвали б очі свої, і віддали б мені” (Гал. 4:15). Далі, словами: “кожен, хто залишить дружину”, Господь не навіює того, щоб без причини розривали шлюби; але, як кажучи про душу, що “той, хто втратить душу свою заради Мене, врятує її” (Мф. 10:39), казав це не для того, щоб ми вбивали самих себе й негайно розлучали душу з тілом, а для того, щоб надавали перевагу благочестю над усім іншим, – так і тут того ж вимагає Він, наказуючи залишити дружину і братів. Мені здається також, що Він говорить тут ще й про гоніння. У той час багато батьків дітей своїх і дружин чоловіків своїх залучали до нечестя. Отже, коли вони від вас вимагають цього, каже Господь, залиште і дружину, і батька, про що й Павло каже: “Коли ж невіруюча людина хоче розлучитися, нехай розлучається” (1Кор. 7:15). Піднісши, таким чином, апостолів і утвердивши їх у надії нагороди, визначеної і їм самим, і всьому всесвіту, Господь додав: “багато хто буде першим останнім, а останні – першими” (Мф. 19:30). Слів цих не можна обмежувати деякими тільки особами. Вони відносяться до багатьох та інших; втім, у них говориться і про віруючих, і про непокірних фарисеїв, як і раніше про них же говорив Господь, що “багато хто прийде зі сходу й заходу, і будуть лежанки з Авраамом, Ісаком та Іаковом у Небесному Царстві, а сини Царства будуть усунені до темряви зовнішньої” (Мф. 8:11-12). Потім Господь пропонує і притчу, щоб спонукати до більшої ревності тих, які звернулися до Нього після інших. “Бо Царство Небесне, – каже Він, – подібне до хазяїна дому, який вийшов рано вранці найняти працівників на виноградник свій і, домовившись із працівниками по динарію на день, послав їх на виноградник свій; вийшовши близько третьої години, він побачив інших, які стоять на базарі бездіяльним чином, і їм сказав: Ідіть і ви на мій виноградник, і що буде далі, то я дам вам. Вони пішли. Знову вийшовши близько шостої і дев’ятої години, зробив те саме. Нарешті, вийшовши близько одинадцятої години, він знайшов інших, що стояли без діла, і каже їм: що ви стоїте тут цілий день без діла? Вони кажуть йому: ніхто нас не найняв. Він каже їм: ідіть і ви до виноградника мого, і що буде слідувати, отримаєте. Коли ж настав вечір, каже пан виноградника управителю своєму: Поклич робітників і віддай їм платню, почавши з останніх до перших. І ті, що прийшли близько одинадцятої години, отримали по динарію. А ті, що прийшли першими, думали, що вони отримають більше, але отримали й вони по динарію, і, отримавши, почали нарікати на господаря будинку і говорили: ці останні працювали одну годину, і ти зрівняв їх з нами, що пережили тягар дня і спеку. Він же у відповідь сказав одному з них: друже! я не ображаю тебе; чи не за динарій ти домовився зі мною? візьми своє і піди; я ж хочу дати цьому останньому те саме, що й тобі; хіба я не маю влади у своєму робити, що хочу? чи око твоє заздрісне від того, що я добрий? Так будуть останні першими, і перші останніми, бо багато покликаних, а мало обраних” (Мф. 20:1-16).
3. Що означає ця притча? Сказане на початку не узгоджується з тим, що говориться наприкінці її, але відкриває абсолютно протилежне. У ній Господь показує, що всі люди отримують рівні нагороди; а не говорить того, що одні виганяються, а інші вводяться. Але перед цією притчею і після неї Він говорив протилежне: “будуть першими останні, а останніми – перші”, тобто останні будуть вищими за найперших, які вже не будуть першими, але стануть останніми. А що такий справді сенс цього вислову, це видно з приєднаних до нього слів: “бо багато покликаних, а мало обраних”, – якими Господь водночас і перших докоряє, і останніх утішає та підбадьорює. Але притча не те говорить, у ній говориться тільки, що останні дорівнюватимуть чоловікам уже випробуваним і тим, хто багато трудився. “Зрівняв їх із нами”, – йдеться в ній, – “що перенесли тягар дня і спеку”. Отже, що ж означає ця притча? Потрібно насамперед пояснити її, і тоді ми вирішимо вказане протиріччя. Виноградом називаються в ній веління і заповіді Божі, часом творення – теперішнє життя, а творці – ті, котрі в різний спосіб покликані виконувати заповіді Божі; ранок, третя, шоста, дев’ята та одинадцята година означають різний вік людей, які прийшли й одержали схвалення за труди свої. Але головна справа полягає в тому: ті перші, які стільки прославилися і догодили Богові і весь день з особливою ревністю провели в працях, чи не заражені найсильнішою пристрастю злоби, заздрістю і недоброзичливістю? Бачачи, що і ті, хто прийшов після них, отримали таку саму нагороду, вони говорили: “ці останні працювали одну годину, і ти зрівняв їх із нами, які перенесли тягар дня і спеку”. Так вони, не зазнавши жодних збитків і отримавши сповна свою нагороду, докучали й обурювалися тим, що інші користуються благами, – а це походило від заздрості й недоброзичливості. Але що найважливіше, сам Домовладика, захищаючи тих і виправдовуючи свій вчинок перед людиною, яка говорила йому, звинувачує її в злобі та крайній заздрості, кажучи: “чи не за динарій ти домовився зі мною? візьми своє й піди; я ж хочу дати цьому останньому те ж саме, що й тобі; чи око твоє заздрісне від того, що я добрий?” Отже, чого вчать нас такі притчі? Не в цій тільки, а й в інших притчах те саме можна бачити. Так, наприклад, і добрий син впав у таку ж душевну хворобу, коли побачив, що блудний брат його удостоївся великої честі, і навіть більшої, ніж він. Як останнім майстрам винограду велику честь було надано тим, що вони перші отримали нагороду, так і блудному сину великою кількістю дарів надали перевагу, про що свідчить сам добрий син. Що ж слід сказати? Те, що в Царстві Небесному немає жодної людини, яка б виробляла такі суперечки й скарги, і бути не може, тому що там немає місця ні заздрості, ні недоброзичливості. Якщо святі і в теперішньому житті кладуть душі свої за грішників, то, бачачи, як вони там насолоджуються уготованими благами, вони тим більше радіють, і вважають це власним блаженством. Отже, для чого Господь у такому образі запропонував слово Своє? Це притча; а в притчах не потрібно пояснювати все за буквальним змістом, але, дізнавшись мету, для якої вона сказана, обертати це на свою користь, і більше нічого не випробовувати. Для чого ж так зображена ця притча, і яка мета її? Така, щоб зробити ревнішими людей, які в глибокій старості змінюють спосіб життя і стають кращими, і щоб звільнити їх від тієї думки, що вони нібито нижчі за інших (у Царстві Небесному). Тому-то Господь і уявляє, що інші з прикрістю дивляться на їхні блага, не для того, щоб показати, ніби вони стогнуть від заздрощів і мучаться, – ні, – а щоб запевнити, що ті, хто пізно навернувся, також будуть удостоєні такої честі, яка може породити в інших заздрість. Так часто робимо і ми самі, кажучи: він мене звинувачує за те, що я тебе удостоїв такої честі, – і говоримо так не тому, щоб справді хтось звинувачував нас, або щоб нам хотілося обмовити когось, але щоб показати цим велич дару, якого інший удостоївся. Але чому Він не всіх раптом найняв? Наскільки міг, усіх, а що не всі раптом Його послухалися, це залежало від волі покликаних. Тому Він одних вранці, інших о третій, інших о шостій, інших о дев’ятій годині кличе, а декого навіть об одинадцятій, зважаючи на те, коли хто готовий був коритися Йому. Це пояснює і Павло, кажучи: “Той, хто обрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, благоволив” (Гал. 1:15). Але коли благоволив? Тоді, коли він готовий був коритися. Сам Бог хотів цього від початку; але оскільки Павло не послухав би Його, то Він тоді благоволив покликати його, коли останній і сам готовий був підкоритися Йому. Так покликав Він і розбійника. Міг і раніше покликати його; але тоді він не послухав би Його. Якщо Павло не послухав би Його спочатку, то тим більше розбійник. Що ж стосується слів робітників: “ніхто нас не найняв”, то вже я сказав загальну думку, що не на все в притчах треба звертати увагу. А тут це не потрібно і тому, що промовцем представляється не сам Домовладика, а ті, хто трудився. Він же не викриває їх для того, щоб не викликати в них сумнів, але привернути до Себе. А що Він кликав усіх, кого міг, о першій годині, це видно і з самої притчі, де сказано, що Він з ранку вийшов найняти.
4 Отже, з усього видно, що притча ця сказана як для тих, котрі в першому віці життя свого, так і для тих, котрі в старості й пізніше почали жити доброчесно: для перших, щоб вони не здіймалися й не докоряли тим, хто прийшов об одинадцятій годині; для останніх, щоб вони пізнали, що й за короткий час можна все здобути. Оскільки раніше Господь говорив про велику ревність, про залишення маєтків і про нехтування всім, що є на землі, а для цього потрібна велика мужність і юнацькі ревнощі, то, щоб розпалити в слухачах полум’я любові й волю зробити твердою, Він показує, що й після того, як прийдуть, вони можуть одержати винагороду за цілий день. Цього, втім, Він не говорить, щоб вони знову не загордилися; але показує, що все залежить від Його людинолюбства, за яким і вони не будуть відкинуті, але будуть удостоєні разом з іншими невимовних благ. І це-то становить головну мету цієї притчі. Якщо далі Він додає: “так будуть останні першими, і перші останніми, бо багато покликаних, а мало обраних”, – то не дивуйся цьому. Це Він висловлює не як висновок, виведений із притчі, а стверджує лише те, що як збулося одне, так збудеться й інше. Тут перші не стали останніми, але всі отримали одну нагороду, понад усяку надію й очікування. Але як тут, понад сподівання і надії, збулося те, що останні зрівнялися з першими, так збудеться і ще більше і дивовижніше, тобто, що останні опиняться попереду перших, а перші залишаться за ними. Отже, одне висловлює притча, інше – післямова. Здається мені, що Він вказує тут на іудеїв і на тих із вірних, які, просіяли спершу чеснотою, після неї розлютилися і знову звернулися до пороку; так само як і на тих, які, віддалившись від беззаконня, багатьох перевершили чеснотами. І, дійсно, ми бачимо, що такі зміни трапляються і у вірі, і в способі життя.
Тому благаю вас, докладатимемо великих старань до того, щоб нам перебувати і в правій вірі, і вести життя доброчесне. Якщо ми з вірою не з’єднаємо гідного життя, то зазнаємо найжорстокішого покарання. Це підтвердив блаженний Павло досвідом давніх часів, коли він, кажучи про ізраїльтян, що “всі їли ту саму духовну їжу, і всі пили ту саму духовну випивку” (1Кор. 10:3-4), приєднує далі, що вони не врятувалися: “бо вони були вражені в пустелі” (1Кор. 10:5). І сам Христос у Євангелії підтвердив те саме, коли сказав, що деякі люди, які виганяли бісів і пророкували, засуджені будуть на страту. Та й усі притчі Його, як-от: притча про дівчат, про невод, про терни, про дерево, що не приносить плоду, вимагають, щоб ми були доброчесними на ділі. Про догмати Господь рідко розмірковує (бо вірити їм не важко), але про життя доброчесне – дуже часто, або краще сказати, завжди, бо на терені його очікує повсякчасна боротьба, а тому й праця. І що я кажу про цілковите нехтування чеснотою? Навіть недбальство про найменшу частину її піддає великим лихам. Так недбалість про подаяння милостині кидає того, хто нехтує про те, в геєну, хоча це не вся чеснота, а тільки частина її. І, однак, діви за те, що не мали цієї чесноти, були покарані, і багатій за те саме страждав у полум’ї, і всі ті, що не напоїли спраглого, засуджуються з дияволом. Так само, і не докоряти іншим є найменша частина чесноти, – однак же, хто її не виконує, той вигнаний буде з Царства. “Хто ж скаже братові своєму”, – говорить Писання, – “божевільний, підлягатиме геєні вогненній” (Мф. 5:22). І цнотливість, знову ж таки, є частина чесноти; але без неї ніхто не побачить Господа: Писання говорить: “мир майте і святиню з усіма, а без них же ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:4). Смиренномудрість є також частина чесноти; але якби хто інші чесноти виконав, а цієї не дотримав, той не чистий перед Богом. Це показує приклад фарисея, який був прикрашений багатьма чеснотами, але гордістю згубив усе. Я ще набагато більше скажу: не тільки нехтування однією якоюсь чеснотою укладає для нас небо; але хоча б ми і виконали її, але не з належною старанністю і ревністю, і це призводить до таких самих наслідків. “Якщо праведність ваша не перевершить, – каже Христос, – праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 5:20). Тому якщо ти і милостиню подаєш, але не більше тієї, яку вони подавали, то не ввійдеш у царство. Як же велику милостиню, запитає хтось, вони подавали? Я і сам хочу говорити тепер про це для того, щоб не тих, хто не дає милостині, спонукати до подавання її, а тих, хто дає, вберегти від зарозумілості і змусити подавати ще більше. Отже, що фарисеї давали? Вони давали десятину від усього майна, і ще іншу десятину, і понад те ще третю, тож віддавали майже третю частину свого маєтку, – адже три десятини і становлять майже третю частину всього маєтку. Крім того, вони приносили ще початки первородних тварин, і багато інших жертв, якими є, наприклад, жертви за гріх, за очищення, – жертви, які здійснюють під час свят, під час ювілею, під час залишення боргів, під час відпущення рабів та під час позик без зростання. Якщо ж той, хто дає третю частину маєтків своїх, або краще – половину (ці приношення, узяті разом із десятинами, і становлять половину), якщо, кажу, той, хто дає половину, не робить нічого великого, то чого буде вартий той, хто не подає і десятини? Справедливо тому сказав Господь, що не багато хто спасеться.
5. Отже, докладемо піклування про доброчесне життя. Якщо недбальство про одну якусь якусь чесноту тягне за собою таку погибель, то, як уникнемо ми покарання, коли підлягатимемо засудженню за недбальство про всі? Яких не зазнаємо мук? Яка ж після цього, скажуть, залишається нам надія спасіння, коли все вищесказане, кожне окремо, загрожує нам геєною? І я кажу те саме. Утім, якщо ми будемо уважними, то можемо врятуватися, готуючи ліки милостині та зцілюючи (ним) рани. Справді, не стільки єлей зміцнює тіло, скільки людинолюбство зміцнює душу і робить її нічим непереможною і невловимою для диявола. За що б він не взяв її, вона негайно вислизає від нього, – милосердя, як єлей, не попускає триматися руці його на хребті нашому. Отже, будемо частіше намащувати себе цим єлеєм: він основа здоров’я, джерело світла і причина веселощів. Але інший, скажеш ти, стільки-то й стільки має талантів золота, і нічого не подає. А що тобі до цього? Тим більше матимеш похвали ти, коли за своєї бідності будеш щедрішим за нього. Так хвалив македонян Павло не за те, що вони подали допомогу, а за те, що подали її, перебуваючи в бідності. Отже, не на інших дивись, але на спільного для всіх Учителя, Який не мав, де голови прихилити. Але чому ж, скажеш ти, такий-то і такий-то цього не роблять? Не суди іншого, а себе самого визволи від осуду. Ти ще більше зазнаєш покарання, коли й інших будеш засуджувати, і сам не будеш робити, – коли, засуджуючи інших, і сам будеш винен тому ж суду. Якщо й тим, хто сам виконує свої обов’язки, не дано права судити інших, то тим більше тим, хто порушує їх. Отже, не будемо засуджувати інших, і не будемо дивитися на ледачих, але подивимося краще на Господа Іісуса і візьмемо приклад з Нього. Чи я тебе облагодіяв? Чи я викупив тебе, щоб ти дивився на мене? Ні! Є інший, який усе це тобі Дарував. Для чого ж ти, залишивши Владику, дивишся на подібного тобі раба? Чи ти не чув, що Він говорив: “навчіться від Мене, бо Я кроткий і смиренний серцем” (Мф. 11:29)? І ще: “хто хоче між вами бути більшим, хай буде вам слугою”; і ще: “бо ж Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити” (Мф. 20:26,28)? Крім того, щоб ти, спокушаючись прикладом ледачих рабів, подібних до тебе, не проводив життя в неробстві, Він, відвертаючи тебе від цього, каже: “Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам” ( Ін. 13:15). Ти не маєш жодного вчителя чесноти між людьми, що живуть з тобою, який би міг тебе в цій справі керувати? Але тим більше тобі буде похвали, більше слави, що ти і без учителів став гідним слави. А досягти цього ми можемо досить легко, якщо захочемо. У тому засвідчують нас праотці наші, які досягли такої досконалості, як-от: Ной, Авраам, Мелхиседек, Іов та інші, подібні до них; на них-то і повинні ми щодня дивитися, а не на тих, кому ви не перестаєте заздрити й про кого говорите у ваших зібраннях. Я тільки й чую всюди такі розмови, що такий-то отримав у володіння стільки-то і стільки десятин землі, такий-то багатіє, той будує будинок. Для чого ти займаєшся зовнішнім, о, людино? Для чого дивишся на інших? Якщо хочеш дивитися на інших, то дивись на тих, які живуть доброчесно і чесно, які ревно виконують весь закон, а не на тих, які спотикаються і живуть безчесно. Якщо ти будеш дивитися на останніх, то отримаєш від цього багато зла, – впадеш у лінощі, у гордість, і станеш засуджувати інших; а якщо будеш рахувати тих, що живуть доброчесно, то здобудеш смиренномудрість, старанність, смуток серця, та інші незліченні блага. Почуй, як постраждав фарисей за те, що, залишивши добрих, дивився на грішного; почуй і бійся. Дивись, як прославився Давид тому, що дивився на предків своїх, які доброчесно жили. “Мандрівник”, – каже він, – “я в Тебе і прибулець, як і всі отці мої” (Пс. 38:13). І він, і всі подібні до нього, залишивши грішних, думали про чоловіків, що прославилися чеснотою. Поступай і ти так. Тебе ніхто не поставив суддею чужих проступків, або дослідником чужих гріхів. Ти маєш судити себе самого, а не інших: “якби ми, – каже апостол, – судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа” (1Кор. 11:31-32). А ти перекрутив цей порядок. Від себе ні у великих, ні в малих гріхах не вимагаєш жодного звіту, а в інших усякий гріх ретельно помічаєш. Отже, не будемо ж більше робити так, але, залишивши такий безлад, поставимо судилище в нас самих для судження про свої гріхи, самі будемо і обвинувачами, і суддями, і тими, хто каратимеш свої проступки. Якщо ж хочеш випробовувати і справи інших, то розглядай добрі справи їхні, а не гріхи, – щоб, спонукаючи і спогадом про свої гріхи, і ревнощами до подвигів інших, і представленням безстороннього суду, нам щодня каратися совістю, як якимось бичем, і, таким чином, досягаючи успіху в смиренномудрості і завзятті, досягти майбутніх благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому з Отцем і Святим Духом слава, держава, честь, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
| ← | → |