Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 60
«Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого» (Мф. 18:15).
Зміст:
Як треба викривати тих, хто грішить. – Чому Спаситель посилає ображеного до того, хто образив, і наказує викривати йому, а не комусь іншому. – Мета викриття. – Чому молитва тих, хто живе згідно, не завжди буває почута. – Любов до ближніх повинна мати основою Христа. – Непостійність любові, що виникає з життєвих вигод, і твердість любові заради Христа.
1.Оскільки Спаситель виголосив суворе викриття проти спокусників і вразив їхнім страхом, то щоб, у зв’язку з цим викриттям, і ті, кого спокушають, у свою чергу, не впали в безтурботність і, все, вважаючи таким, що не стосується їхнього життя, через хибну надію, що все їм повинно служити, не впали в божевільну гордість, – дивись, як Він і їх утримує. Він велить їх викривати, але викривати тільки наодинці, щоб викриття в присутності багатьох свідків не здалося надто тяжким, а той, кого викривають, замість того, щоб виправитися, не став ще нахабнішим. Тому й каже: “Викрий його між тобою і ним одним; якщо послухається тебе, то придбав ти брата твого”. Що ж це означає: “якщо послухає”? Якщо засудить самого себе, якщо зізнається у своєму гріху. “То придбав ти брата твого”. Не сказав: ти достатньо помстився йому, але: “придбав ти брата твого”, – показуючи, що від ворожнечі відбувається шкода тому й іншому. Не сказав: він отримав користь тільки для себе; але: і ти зі свого боку придбав його. А цим показав, що і той, і інший перед тим багато втрачали, – один втрачав брата, а інший – власне спасіння. Цьому ж навчав Він і тоді, коли сидів на горі; то того, хто образив, Він посилав до ображеного, і говорив: якщо ти, стоячи перед вівтарем, “там згадаєш, що брат твій має що-небудь проти тебе, … піди спершу примирися з братом твоїм” (Мф. 5:23-24); то скривдженому наказував пробачити ближнього: “Прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” (Мф. 6:12), – так Він учив говорити в молитві. Тут же вживає й інший спосіб: не того, хто образив, посилає Він до ображеного, а останнього до першого. Оскільки той, хто образив, від сорому, неохоче б пішов просити вибачення, то він посилає до нього ображеного, і посилає його з тим саме наміром, щоб виправити розлад, який стався між ними, і не каже: звинувати або докорити, або зажадати від нього суду й покарання, а тільки – викрий. Той, хто образив тебе, від гніву і сорому, перебуває нібито в присипленні; а ти, здоровий, і маєш прийти до хворого, і для того, щоб ліки твої швидше могли бути прийняті, ти повинен здійснювати суд не публічно. Слово: “викрий” не інше що означає тут, як: нагадай йому про гріх, і скажи йому про те, що ти від нього зазнав. Якщо це буде зроблено як треба, то ти зробиш дві справи: і себе будеш виправдовувати, і іншого схиляти до примирення. Але що, якщо він не послухає і буде наполягати? “Візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося всяке слово” (Мф. 18:16). Чим він буде безсоромнішим і зухвалішим, тим більше нам слід вдаватися до лікування, а не до гніву й обурення. І лікар, бачачи, що хвороба не припиняється, не полишає хворого і не гнівається на нього, але тим більше докладає піклування. Те ж саме і тут велить робити Спаситель. Ти був слабкий, коли був один; будь сильнішим за допомогою інших. Двоє можуть викрити того, хто згрішив. Чи бачиш, як Спаситель шукає користі не ображеного тільки, а й того, хто образив? Ображений власне той, хто охоплений пристрастю; він і хворий, і слабкий, і немічний. Тому-то Спаситель і посилає до нього ображеного, то одного, то з іншими. Якщо ж і тоді він буде упиратися, то посилає разом із Церквою: “Скажи, – каже, – церкві” (Мф. 18:17). Якби Він шукав тільки користі скривдженого, то не наказав би того, хто кається, прощати до семидесяти разів, і не вказав би стільки лікарів для його хвороби, але якщо він залишається наполегливим після першого докору, то наказав би його залишити; навпаки, Він наказує лікувати його раз, і двічі, і тричі, і то одному, то з двома, то, врешті-решт, з багатьма. Коли справа стосувалася одних зовнішніх, то Він там нічого такого не заповідав, а говорив: “А коли хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього й іншу” (Мф. 5:39), а тут не так. Того ж самого і Павло навчає, кажучи: “Що мені судити і зовнішніх” (1Кор. 5:12)? І той самий Павло велить і викривати, і навертати братів, а непокірних відтинати, щоби засоромилися. І Спаситель тут те саме робить, коли наказує таке правило щодо братів; трьох дає тому, хто образив, вчителів і суддів, які б напоумили його в тому, що зробив він під час свого сп’яніння. Хоч він і сам говорив і робив усі непристойності, але має потребу в сторонньому напоумленні, як і п’яний. Гнів і гріх приводять людину в сильнішу несамовитість, ніж усяке пияцтво. Хто був мудрішим за Давида? Але і він, коли згрішив, нічого не відчував, похоть оволоділа всім його розумом і, подібно до диму, наповнила його душу. Тому-то він і мав потребу у світильнику пророчому і в тих словах, які б привели йому на пам’ять те, що він зробив. Тому-то і тут Спаситель приводить до того, хто згрішив, таких людей, які б розповіли йому про його вчинок.
2 А чому велить викривати ображеному, а не кому-небудь іншому? Тому що той, хто образив, може зручніше перенести докір від нього, як від скривдженого, ображеного і того, хто зазнав шкоди. Не однаково чути викриття від інших, які заступаються за скривдженого, і від самого скривдженого, – особливо коли викривачем буває тільки він один. Справді, якщо той, хто мав би право вимагати від нього задоволення за образу, з’являється перед тим, хто образив, з турботами про спасіння його, – тоді швидше за всіх може привести його в сором. Бачиш, що викриття тут робиться не для того, щоб образити, а щоб виправити. З тією ж метою і двох велить Спаситель брати для докору не раптом, а коли сам скривджений уже не матиме успіху; та й тоді не велить докоряти раптом багатьом, а велить узяти лише двох, або одного; а коли докоряється той, кого докоряють, нехтуватиме й цими людьми, тоді залишає його на розсуд Церкви. Таким чином Спаситель велике докладає піклування про те, щоб про гріхи ближнього не було розголошувано. Хоча право розповісти Церкві Він міг би надати скривдженому на самому початку, але щоб гріх не розголошувався, Він велить робити це вже після одного і двох докорів. А що означає: “вустами двох або трьох свідків підтвердилося всяке слово”? Це означає, що ти зі свого боку зробив усе, і не опустив нічого, що тобі належало зробити. “Якщо ж не послухає їх, скажи церкві”, тобто, її представникам; “а якщо і церкві не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар”. Такий невиліковно хворий. Згадай, що Він скрізь митаря подає як приклад найтяжчого грішника. І вище сказав Він: “Чи не те саме роблять і митарі” (Мф. 5:46)? І ще в іншому місці: “Митарі та розпусниці попереду вас ідуть до Царства Божого” (Мф. 21:31), – тобто люди найпрезирливіші. (Нехай слухають ті, які шукають неправедних зростань, і вимагають відсотків на відсотки!). Чому ж Він поставив людину, яка не послухала Церкву, в ряду з митарями? У намірі втішити скривдженого і залякати того. Але чи в цьому тільки покарання? Ні; але послухай далі: “Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язано на небі” (Мф. 18:18). Він не каже предстоятелю Церкви: зв’яжи його; але: якщо і ти зв’яжеш (вся справа надається ображеному), – то узи будуть також нерозв’язні. Отже, він зазнає крайнього нещастя; але не той винен, хто зв’язує, а той, хто не хоче підкорятися. Дивись, яким лихам він піддає наполегливого: і тутешньому покаранню, і майбутній муці! А цим він погрожує не для того, щоб так і сталося, а щоб наляканий погрозою, тобто і відсіканням від Церкви, і небезпекою бути зв’язаним на небесах, став лагіднішим і, знаючи те, якщо не на початку, то принаймні після багатьох засуджень, залишив гнів. Так Спаситель встановив перший, і другий, і третій суд, а не раптом відкинув грішника, щоб, якщо він не послухається першого суду, то скорився б другому, а якщо знехтує і цим, то злякався б третього, а якщо не зважатиме й на останнє, злякався б майбутньої кари – ухвал і суду Божого.
“Істинно також кажу вам, що коли двоє з вас погодяться на землі просити про всяке діло, то чого б не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного” (Мф. 18:19). “Бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них” (Мф. 18:20). Дивись, як ще Він руйнує ворожнечу, винищує дрібні розрахунки і мирить ворогуючих, – не сповіщенням тільки страти, а й представленням благ, які походять від любові. Після вищесказаних погроз проти ворожнечі, Він сповіщає великі нагороди за згоду. Однодушні схиляють Отця на те, чого просять, і Христос перебуває серед них. Але що ж? Невже немає ніде і двох, які між собою згідно живуть? Є, звісно, у багатьох місцях, а можливо, і скрізь. Чому ж вони не все отримують? Тому, що є багато причин інших, які перешкоджають отримувати. Не отримують, наприклад, тому, що часто просять непотрібного. І чому ж дивуватися, якщо так буває з іншими, коли те ж саме відчув і Павло: “Досить тобі, – сказано йому, – благодаті Моєї, бо сила Моя звершується в немочі” (2Кор. 12:9)? Не отримують тому, що негідні того, щоб слухали їх, не роблячи зі свого боку того, що від них вимагається; а Спаситель шукає таких тих, хто молиться, які б уподібнювалися апостолам, чому й каже: (двоє) від вас, тобто доброчесні, такі, що ведуть життя ангельське. Або тому, що приносять молитви проти тих, хто образив, вимагаючи їм помсти й покарання, що заборонено, а саме говориться: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благословляйте тих, хто ненавидить вас… і моліться за тих, хто ображає вас” (Мф. 5:44). Або тому, що просять милості грішники нерозкаяні, а їм отримати неможливо, хоча б не тільки вони самі просили, а й навіть інший, хто має дерзновення до Бога, клопотав за них. І Єремія, який молився за іудеїв, почув у відповідь: “А ти не проси за цей народ, і не піднось за них молитов і прохань, бо Я не почую” (Єр. 11:14). Якщо ж усі ці вимоги виконані, тобто: якщо ти і корисного просиш, і робиш усе, що від тебе вимагається, і життя ведеш апостольське, і з ближніми перебуваєш у злагоді та любові, – то отримаєш за своєю молитвою, тому що Господь людинолюбний.
3.Далі, оскільки Спаситель сказав: “від Отця Мого”, то, щоб показати, що і Він сам є подавець, а не один Отець, додав: “Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них” (Мф. 18:19). Отже, що ж? Невже не трапляється, щоб двоє чи троє зібралися в ім’я Його? Трапляється, але рідко. Христос не просто говорить про зібрання, і не його тільки вимагає, але головним чином, як я і вище сказав, разом з тим іншої чесноти; а потім вже і цього також неодмінно вимагає. Слова Його мають такий зміст: якщо хто ставить Мене за першу підставу любові до ближнього, і якщо до того ж має інші чесноти, то з тим Я буду перебувати разом. Але ми бачимо, що багато хто має інші спонукання до любові: один любить тому, що його самого люблять; інший тому, що його поважають; інший тому, що ближній у певній життєвій справі був для нього корисний; а четвертий чомусь іншому. Але важко знайти такого, який би любив ближнього щиро і як належить – для Христа. Більшість з’єднані один з одним тільки життєвими справами. Павло не так любив: він любив для Христа; тому-то, хоча й не був коханий так, як сам кохав, однак не послаблював любові своєї, а дав їй укорінитися в собі. Не така нинішня любов. Якщо ми дослідимо всі причини любові, то знайдемо, що в більшості вони відрізняються від зазначеної. І якби хто дозволив мені в цьому велелюдному зібранні зробити таке дослідження, то я показав би, що вельми багато хто з’єднаний між собою життєвими видами. Це відкривається з причин, що породжують ворожнечу. Оскільки вони з’єднані між собою швидкоплинними вигодами, то тому любов їхня не має ні полум’яності, ні сталості; навпаки, кожна образа, або втрата грошей, або заздрість, або любов до марнославства, або ще щось подібне легко руйнує їхнє кохання, що не має духовного кореня. Якби був такий корінь, то ніщо б житейське не могло зруйнувати духовного. Любов, що має основою Христа, тверда, постійна, непереможна; розірвати її не може ніщо, – ані наклеп, ані небезпеки, ані смерть, ані інше що-небудь подібне. Хто таким чином любить, хоча б зазнавав тисячу поразок за свою любов, не залишить її. Хто любить за те, що його люблять, той, якби з ним трапилася неприємність, перервав би любов свою; а хто з’єднаний тією любов’ю, ніколи не залишить її. Тому й Павло сказав: “Любов ніколи не перестає” (1Кор. 13:8). Що ти скажеш мені на захист свій? Що тебе образив той, кого ти вшанувала? Або що облагодіяний тобою хотів убити тебе? Але якщо ти любиш для Христа, то і це саме спонукає тебе до більшої любові. Що в інших служить до руйнування любові, тут те ж саме служить до утвердження її. Чому ж? По-перше, тому, що такий буває для тебе винуватцем нагород; по-друге, тому, що він має потребу в більшій допомозі й турботі про нього. Ось чому, хто так любить, той не розбирає ні роду, ні вітчизни, ні багатства, ні взаємної любові до себе, ні іншого чого-небудь подібного. Але хоч би його ненавиділи, ображали, вбивали, не перестає любити, маючи достатню причину до любові – Христа. На Нього неухильно дивлячись, він перебуває твердий і незмінний. І Христос так само любив ворогів, невдячних, кривдників, недоброзичливців, ненависників, які не хотіли й дивитися на Нього, які віддавали перевагу Йому навіть дереву і камінню, – любив їх найвищою любов’ю, якої не можна знайти подібної. Він каже: “Немає більшої любові, ніж та, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13). Дивись, як він дбає і про тих, які розіп’яли Його, і які стільки вчинили шаленства над Ним! Так говорив Він про них до Отця: “Прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34)! І згодом послав ще до них учнів. Отже, поревнуймо і ми цієї любові, і будемо дивитися на неї, щоб, ставши наслідувачами Христа, удостоїтися і тутешніх, і майбутніх благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
| ← | → |