Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 6

Мф. 2:1-2. Коли ж Іісус народився у Віфліємі Іудейському у дні царя Ірода, прийшли до Ієрусалима волхви зі сходу і кажуть: де є народжений Цар Іудейський? бо ми бачили зірку Його на сході і прийшли поклонитися Йому.

Зміст:
Зірка, що з’явилася при народженні Христа, не є виправданням вчення астрологів. – Вона була невидимою силою, що прийняла вигляд зірки; – чотири докази цього. – Мета явлення зірки і пришестя волхвів. – Бог в улаштуванні домобудівництва застосовується до стану і звичайних поглядів людей. – Для чого євангеліст вказує час і місце народження. – Хто спонукав волхвів до подорожі. – Бог не порушує вільного бажання. – Чому зніяковіли іудеї, почувши про народження Христа. – Застереження слухачам виховувати в собі любов до духовного і розбиття про гріхи. – Сльози покаяння так само очищають душу, як і хрещення. – Сміх засуджується Писанням; він походить від навіювання диявола, як і видовища. – Велика шкода, заподіяна видовищами.

1. Багато потрібно нам не спати, багато молитися, щоб зуміти з’ясувати справжнє місце, і дізнатися, хто були ці волхви, звідки і як прийшли, хто їх до того спонукав, і що це була за зірка. Але якщо завгодно, запропонуємо краще наперед те, що кажуть противники істини. Диявол так опанував ними, що вони й тут знаходять привід озброюватися проти слова істини. Що ж кажуть вони? Ось сказано, що і при народженні Христовому з’явилася зірка, – це означає, кажуть вони, що астрологія є наука безсумнівна. Але якщо Христос народився за астрологічними законами, то, як же Він винищив астрологію, відкинув долю, затулив рота демонам, вигнав оману, і повалив усякого роду чаклунство? Та й що впізнають волхви за зіркою Його? Що Він був Цар іудейський? Але Він був Царем не земного царства, як і Пілату сказав: “Царство Моє не звідси” (Ін. 18:36). Та Він і не показував Себе Царем: не мав при Собі ні списоносців, ні щитоносців, ні коней, ні парних мулів, – словом, нічого подібного до цього; а вів життя просте і бідне, водячи за Собою дванадцятьох людей, нічим незнаменитих. Але якщо волхви і знали, що Він Цар, то навіщо приходять? Справа зореслів’я, як кажуть, зовсім не в тому полягає, щоб за зірками дізнаватися, хто народиться, але щоб за часом народження передбачати про те, що трапиться вперед. Тим часом волхви ні при пологах Матері не були, ні часу, коли народила, не знали, а тому не мали й підстави робити висновки про майбутнє за течією зірок. Навпаки, задовго до народження, побачивши зірку, що з’явилася в їхній землі, вони йдуть дивитися Народженого, а це ще незрозуміліше, ніж раніше. Яка ж причина їх спонукала? У надії яких нагород з такої віддаленої сторони вони йдуть поклонитися Царю? Якби думали, що Він буде їхнім Царем, і тоді не було б їм достатньої причини йти. Якби ще Він народився в царських палатах, якби батько Його був царем і при Ньому перебував, то можна було б сказати, що поклонінням народженому Немовляті вони хотіли вдовольнити батька і заслужити тим самим його прихильність. Але тепер вони знають, що новонароджений буде Царем не в них, а в іншого народу, в країні, від них віддаленій; знають, що Він ще не в досконалому віці: для чого ж здійснюють таку подорож і несуть дари, до того ж наражаючись на в цьому ділі на великі небезпеки? Справді, і Ірод, почувши, зніяковів, і весь народ, коли почув від них про те, схвилювався. Хіба цього вони не передбачали? Але це неймовірно. Навіть за всієї недалекоглядності вони не могли б не знати того, що, коли прийдуть у місто, яке має царя, і стануть всенародно оголошувати, що є інший цар, окрім того, який тепер там царює, то наразять себе на тисячу смертей. Для чого ж вони поклонялися тому, хто лежить у пеленах? Якби Він був у досконалому віці, можна було б сказати, що вони наражаються на явну небезпеку, сподіваючись на Його допомогу; але й то було б ознакою крайньої нерозумності – персіянину, варвару, який не має нічого спільного з народом іудейським, наважитися вийти зі своєї землі, покинути вітчизну, рідних і дім, і підпасти під чуже володарювання!

2. Якщо це нерозумно, то наступне ще нерозумніше. Що ж таке? Перейти таку далеку дорогу, тільки поклонитися, всіх схвилювати і негайно піти. І які вони знайшли ознаки царського сану, коли побачили хатину, ясла, немовля в пеленах, і бідну матір? Кому принесли дари? І для чого? Хіба було встановлено і прийнято за звичай так виявляти повагу всякому народжуваному цареві? Хіба вони обходили весь всесвіт і про кого дізнавалися, що він з низького і бідного стану стане царем, тому поклонялися перед сходженням на царський престол? Але цього ніхто сказати не може. Для чого ж вони поклонялися? Якщо для теперішніх вигод, то чого могли вони очікувати від немовляти і бідної матері? Якщо в надії майбутніх, то, як вони могли знати, що немовля, якому вони вклонилися, коли воно було в пеленах, згадає про те згодом? Припустімо, що мати йому про те нагадала б; але і в такому разі вони варті не похвали, а осуду за те, що наразили його на явну небезпеку, бо Ірод, збентежений ними, розпитував, розшукував і докладав усіх зусиль, щоб убити його. Та й де б то не було, про немовля, яке народилося від приватних людей, сказати, що воно буде царем, – значить тільки віддати його на смерть, накликати на нього безліч лиха. Бачиш, скільки відкривається неузгодженостей, якщо судити про цю подію за ходом справ людських, і за загальним звичаєм? Та й, крім того, можна було б знайти і багато інших, ще більших труднощів.

Але щоб, додаючи здивування до здивувань, не збити вас із пантелику, розпочнемо тепер розв’язання питань. Почнемо із зірки Христової. Якщо ми дізнаємося, що це була за зірка, і яка вона – звичайна, чи відмінна від інших, чи справжня була зірка, чи тільки мала вигляд зірки, то легко буде зрозуміти все інше. Звідки ж дізнатися про те? Із самого Писання. Що вона була не звичайна зірка, і навіть не зірка, а, як мені здається, якась невидима сила, що прийняла вигляд зірки, це доводить, по-перше, сам шлях її. Немає, і не може бути зірки, яка б мала такий шлях. Бачимо, що і сонце, і місяць, і всі інші зірки йдуть зі сходу на захід; а ця зірка текла з півночі на полудень: саме в такому становищі перебуває Палестина стосовно Персії. По-друге, те саме можна бачити із самого часу: вона з’являється не вночі, а посеред дня, під час сяйва сонця, що не властиво не тільки зірці, а й місяцю. Хоча місяць більший за всі зірки, але з появою сонячного світла негайно ховається і робиться невидимим. Зірка ж Христова перевагою свого блиску подолала найсвітліше сонячне світло, була яснішою за сонце, і як воно не блискуче, а вона сяяла більше. По-третє, доводиться тим, що зірка то з’являється, то знову ховається. Коли волхви йшли до Палестини, її було видно і вона вказувала їм шлях; а коли увійшли до Єрусалима, вона зникла. Потім, коли вони, сказавши Іродові, навіщо прийшли, залишили його і зібралися в дорогу, зірка знову з’являється. Це вже є рух не зірки, а деякої абсолютно розумної сили. Вона не мала свого певного шляху, але коли потрібно було зупинитися, і вона стояла, в усьому узгоджуючись з їхньою потребою, як стовп хмарний, через який полк іудеїв і зупинявся, і піднімався з місця, коли було потрібно. По-четверте, те саме ясно можна бачити із самого способу, яким зірка вказала місце. Не з висоти неба вона вказала його, – у такому разі волхви не могли б розрізнити місця; але, щоб вказати його, опустилася вниз. Самі знаєте, що звичайній зірці не можна показати такого малого місця, яке займала колиба, особливо ж у якому вміщалося тіло Немовляти. Оскільки висота її невимірна, то вона не могла б собою позначити й визначити такого тісного простору для тих, хто бажав пізнати його. Про це кожен може судити за місяцем; він, будучи набагато більшим за зірки, здається близьким для кожного з мешканців всесвіту, розсіяних по всій земній широті. То скажи ж, як би зірка вказала таке тісне місце ясел і хатини, якби не покинула висоту, не зійшла донизу, і не стала над самою головою Немовляти? Це саме дає розуміти і євангеліст, кажучи: “І ось зірка, яку вони бачили на сході, йшла перед ними, як нарешті прийшла і зупинилася над місцем, де було Дитятко” (Мф. 2:9). Бачиш, скільки доказів на те, що ця зірка була незвичайна, і з’явилася не за законами зовнішньої природи.

3 Але для чого вона з’явилася? Для того, щоб викрити нечутливих іудеїв, і позбавити їх – невдячних – усякого способу до виправдання. Оскільки мета пришестя Христового була та, щоб скасувати стародавні правила життя, покликати весь всесвіт на поклоніння Собі, і приймати це поклоніння на землі й на морі, то Христос від початку відчиняє двері язичникам, бажаючи через чужих навчити своїх. Оскільки іудеї, безперестанку чуючи пророків, які сповіщали про пришестя Христове, не звертали на це особливої уваги, – Господь навіяв варварам прийти з віддаленої країни, розпитувати про Царя, що народився в іудеїв, і вони від персів першими довідаються про те, чого не хотіли навчитися в пророків. Бог зробив це для того, щоб дати їм найвірніший спосіб переконатися, якщо будуть розсудливі, або позбавити всякого виправдання, якщо будуть наполегливі. Справді, що можуть сказати на своє виправдання іудеї, які не прийняли Христа після стількох пророчих доказів, бачачи волхвів, які, коли з’явилася тільки зірка, прийняли Його, і вклонилися тому, хто з’явився? Отже, з волхвами Бог вчинив так само, як з ніневітянами, до яких послав Іону, так само, як із самарянкою і хананеянкою. Тому й сказано: “Ніневитяни повстануть на суд із цим родом і засудять” і: “Цариця південна повстане на суд із цим родом і засудить” цей рід (Мф. 12:41-42), – тому що вони повірили меншому, а іудеї не повірили й більшому. Ти запитаєш, для чого Бог привів волхвів до Христа таким явищем? А як же б належало? Послати пророків? Але волхви пророків не прийняли б. Дати голос згори? Але вони голосу не почули б. Послати ангела? Але й того не послухали б. Тому Бог, полишивши такі засоби, з особливої Своєї поблажливості вживає для покликання їх те, що було їм більш знайоме: показує велику й надзвичайну зірку, щоб вона вразила їх і величчю, і чудовим виглядом, і незвичайною течією. Наслідуючи це, і апостол Павло, коли міркує з еллінами, починає промову з жертовника і наводить свідоцтва з їхніх віршотворців, а коли проповідує іудеям, говорить про обрізання, – навчаючи тих, хто живе під законом, починає з жертв. Оскільки кожен любить те, до чого звик, то до цього застосовуються і Бог, і люди, послані Ним для спасіння світу. Отже, не думай, щоб негідно було Богові закликати волхвів через зірку; інакше мусиш будеш відкинути все іудейське – і жертви, і очищення, і новомісячні свята, і ковчег, і самий храм, бо все це допущене через язичницьку грубість іудеїв. І Бог для порятунку тих, хто заблукав, з невеликою зміною допустив у служінні Собі те, що спостерігали язичники під час служіння демонам, щоб, потроху відволікаючи від язичницьких звичок, піднести до високої любомудрості. Так вчинив він і з волхвами, благоволив закликати їх явленням зірки, щоб потім удостоїти вищого. Той, хто спонукав їх іти і керував у дорозі, після того, як поставив перед яслами, наставляє їх уже не через зірку, а через ангела; таким чином, потроху вони піднімалися до вищого. Подібно до цього Бог вчинив і з жителями Аскалона та Гази. Коли п’ять філістимських міст, коли до них прибув ковчег, були вражені смертельною виразкою і не знаходили жодних засобів для порятунку від лиха, що їх спіткало, тоді, скликавши волхвів, на загальному зібранні радилися, як визволитися від цієї виразки, яку Бог послав їм; волхви порадили взяти корів, що не були ще під ярмом, і принести перших телят, запрягти під ківот і пустити одних іти, куди хочуть, щоб через те побачити, чи то від Бога послана виразка, чи це випадкова хвороба, чи це від Бога послана, чи якась випадкова хвороба. Якщо корови, – говорили вони, – як такі, що не звикли до ярма, розіб’ють його, або відвернуться до телят, то це означатиме, що виразка сталася з нагоди; якщо ж підуть прямо, мукання телят не матиме на них жодного ефекту, і вони не зіб’ються з дороги, їм незнайомої, то це означатиме, що рука Божа торкнулася цих міст (1Сам. 5:6). Мешканці послухалися волхвів, і вчинили за їхньою порадою; і Бог, за Своєю поблажливістю, не вважав за негідне для Себе, застосовуючи думку волхвів, привести в дію передбачене ними, і виправдати слова їхні подією. Така дія була тим важливішою, що й самі противники засвідчили силу Божу, а вчителі їхні підтвердили те своїм вироком. Багато й інших прикладів бачити можна в божественному домобудівництві. Так, наприклад, і те, що відомо про черевомовку (1Сам. 28), сталося за тим же божественним промислом, про що самі ви можете розсудити зі сказаного вище. Усе це сказано мною для пояснення написаного про зірку; ви ж самі, можливо, в змозі сказати й більше, – адже сказано: “Дай настанову мудрому, і він буде ще мудрішим” (Притч. 9:9).
4. Пора, однак, звернутися до початку прочитаного. Який же початок?

Мф. 2:1. Коли ж Іісус народився у Віфліємі Іудейському у дні царя Ірода, прийшли до Ієрусалима волхви зі сходу.

Волхви пішли за зіркою, що вела їх, а іудеї не повірили і пророкам, які проповідували. Але для чого євангеліст означає і час, і місце, кажучи: “У Вифлеємі Іудейському за днів царя Ірода”? Для чого також згадує про саму гідність? Про гідність – для того, що був і інший Ірод, який умертвив Іоанна, але той був четвертовласник, а цей – цар; на час же й місце вказує для того, щоб навести нам на пам’ять стародавні пророцтва, з яких одне вимовив Міхей: “А ти, Вифлеємеме-Ефрафе, хіба ти малий поміж тисячами Іудиних?” (Мих. 5:2), інше – патріарх Іаков, який, точно визначивши час, вказав і найважливішу ознаку пришестя Христового: “Не відійде, – сказав він, – скіпетр від Іуди, а законодавець – від його стегон, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів” (Бут. 49:10). Варте дослідження і те, звідки волхвам спало на думку йти, і хто їх спонукав до того. Мені здається, що це було справою не однієї зірки; але сам Бог спонукав їхнє серце, подібно до того, як вчинив Він з Кіром, спонукаючи його відпустити іудеїв. Утім, Він зробив це, не порушуючи вільного волевиявлення, так само, як і Павла, покликавши гласом згори, водночас явив Свою благодать і відкрив його послух. Але, скажеш, чому не всім волхвам відкрив це? Тому, що не всі б повірили, а ці були готові більше за інших. Тисячі народів гинули, а до одних тільки ніневитян посланий був пророк Іона; двоє було розбійників на хресті, але один тільки врятувався. І так знай, що волхви зробили чесноту не тим одним, що прийшли, а й тим, що вчинили сміливо. Щоб їх не вважали людьми підозрілими, вони після приходу розповідають про свого дороговказника, про далеку дорогу, і при цьому виявляють сміливість: “Прийшли, – кажуть вони, – вклонитися Йому” (Мф. 2:2), і не бояться ні люті народної, ні жорстокості царя. З цього роблю висновок, що вони й удома були вчителями своїх співвітчизників; якщо тут – у Єрусалимі – вони не засумнівалися говорити про це, то з більшою відвагою проповідували про це на своїй вітчизні, після того, як отримали одкровення від ангела і свідоцтво від пророка.

Мф. 2:3. Почувши це, Ірод цар стривожився, і весь Ієрусалим з ним.

Іродові, як цареві, природно було побоюватися і за себе, і за дітей; але чого боявся Єрусалим, коли пророки задовго передбачили про Христа як про Спасителя, благодійника і визволителя? Що ж збентежило іудеїв? Та сама легковажність, яка й раніше відвертала їх від Бога – їхнього благодійника, тож, отримавши повну свободу, згадували про єгипетські м’яса. Дивись же, як пророки нічого не опускали: один з них задовго передбачив і про це: “Будуть віддані на спалення, на їжу вогню. Бо немовля народилося нам – Син даний нам” (Іс. 9:5-6). Але, незважаючи на своє збентеження, жителі Єрусалима не піклуються самі перевірити те, що трапилося, не йдуть за волхвами, не цікавляться: стільки ж вони були всіма завзятішими і недбайливішими! Їм належало б хвалитися, що в них народився Цар, і привернув до себе країну перську, і що всі їм підкоряться, коли обставини так змінилися на краще, коли самий початок такий блискучий; але вони й від того не стали кращими, хоч тільки-но звільнилися від полону перського. Якби їм не відкрили жодних високих таємниць, то, судячи з одних теперішніх подій, можна б їм було зробити такий висновок: якщо стільки поклоняються нашому Цареві за його народження, то значно більше боятимуться його та підкорятимуться йому в досконалому його віці, і ми зробимось значно славнішими за варварів. Але жодна подібна думка не підкорила їх: настільки велика була їхня безтурботність, а разом з нею і засліплення! Тому ретельно треба видаляти від себе обидва ці вади, і треба бути сильнішим за вогонь тому, хто хоче проти них озброїтися. Тому-то і Христос сказав: “Вогонь прийшов Я звести на землю, і як бажав би, щоб він уже загорівся!” (Лк. 12:49). Тому й Дух Святий являється у вигляді вогню.

5. Але ми холодніші за прах і мертвіші за мерців, тоді як бачимо, що Павло підноситься вище за небо і небо небес, сильніше за всяке полум’я все долає і підноситься над усім дольним і гірським, теперішнім і майбутнім, тим, що є, і тим, що несеться. Припустимо, що цей приклад не по твоїх силах; втім, це відмовка однієї твоєї безтурботності (що Павло мав перед тобою зайвого, чому б тобі неможливо було наслідувати його?). Але, щоб нам не сперечатися, залишивши Павла, візьмемо за приклад першочергових християн, які залишили багатство, маєтки, турботи і всі життєві справи, віддалися цілком Богові, вдень і вночі старанно прислухаючись до вчення слова. Такий духовний вогонь; він не залишає в нас жодної пристрасті до земного, але запалює нас іншою любов’ю. Тому той, хто полюбив духовне, якщо потрібно буде і все залишити, знехтувати задоволеннями і славою, віддати саму душу, все це зробить без жодних труднощів. Теплота духовного вогню, проникаючи в душу, виганяє з неї всяку безтурботність, і охопленого нею робить легшим за перо, і змушує зневажати все видиме. Така людина перебуває вже в безперестанній скорботі (серця), проливаючи невичерпні джерела сліз, і отримуючи від того велике задоволення, тому що ніщо стільки не зближує і не з’єднує з Богом, як такі сльози. Така людина, хоча живе і в місті, проводить життя як у пустелі, в горах і в печерах, не переймаючись тими, хто її оточує, і ніколи не насичуючись своїми сльозами, плаче вона чи то за себе, чи то за чужі гріхи. Тому-то й Бог раніше за інших ублажив тих, хто плаче, сказавши: “Блаженні ті, що плачуть” (Мф. 5:4). А як же Павло каже: “Радійте завжди в Господі” (Флп. 4:4)? Він говорить про задоволення, що виникає від цих сліз. Як мирська радість буває змішана з сумом, так сльози за Богом пророщують повсякчасну і нев’янучу радість. Так блудниця, охоплена цим вогнем, стала гіднішою за дів. Зігріта покаянням, вона запалилася такою любов’ю до Христа, що розпустила волосся, і святі ноги Його обливала сльозами, отираючи їх своїм волоссям, і не жаліла світу. Але все це було тільки зовнішнє; а що відбувалося в неї в серці, і що бачив один Бог, то було набагато полум’яніше. Тому й кожен із нас, чуючи про це, радіє з нею, захоплюється її доброю справою, і прощає їй усі провини.

6. Якщо і ти плачеш так само, то наслідуєш свого Господа. І Він плакав за Лазарем (Ін. 11:35), за Єрусалимом (Лк. 19:41), і обурився духом за Іудою (Ін. 13:21). Та й часто бувало, що Його бачили таким, що плакав, а щоб Він сміявся, або хоча б мало посміхався, цього ніколи ніхто не бачив, – чому й жоден з євангелістів не згадав про те. Так само й Павло, що він плакав, і плакав три роки день і ніч, сам про це свідчить (Діян. 20:31), і інші про нього кажуть те ж саме; а щоб колись сміявся, про це ніде не каже ані сам він, ані інший апостол, ані жоден зі святих, ані про нього, ані про когось іншого, схожого на нього. Про одну тільки Сарру говорить Писання (Бут. 18:12), за що вона й дістала докір, також про сина Ноєвого, який за те з вільного став рабом. Втім, я кажу це, не забороняючи сміятися, але утримуючи від непомірного сміху. Скажи мені, чому без міри радієш і смієшся, коли підлягаєш такій відповідальності, маєш колись постати на страшний суд і дати суворий звіт у всьому, що зроблено тобою в житті? Ми повинні дати звіт у всіх довільних і мимовільних гріхах своїх: “Хто ж, – каже Господь, – зречеться Мене перед людьми, відречуся від того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:33). Хоч би це зречення було мимовільне, проте ж і воно не уникне покарання, і за нього віддамо звіт, і за те, що знаємо, і чого не знаємо: “Бо хоча я нічого не знаю за собою, – каже Павло (1Кор. 4:4), – та тим не виправдаюся”, – і за те, що зроблено через незнання, і за те, що – свідомо. “Бо свідчу їм, – каже апостол (Рим. 10:2), – що вони мають ревність за Богом, але не за розсудом”. Однак же, це не виправдовує їх. І в посланні до Коринфян: “Але боюся, щоб, як змій хитрістю своєю спокусив Єву, так і ваші розуми не ушкодилися, ухилившись від простоти у Христі” (2Кор. 11:3). Тобі потрібно буде дати такий суворий звіт, а ти сидиш і смієшся, жартуєш і думаєш про забави? Але скажеш: яка користь, якщо замість цього плакатиму? Величезна користь, – така, що не можна й висловити словом. На суді людському, скільки не плач, не уникнеш покарання, коли ухвалу зроблено; а тут, якщо тільки зітхнеш – і вирок знищено, і прощення отримано. Ось чому Христос так часто і говорить нам про сльози і називає тих, хто плаче, блаженними, а тих, хто сміється, бідними. Тут не місце сміху, і зібралися ми сюди не сміятися, а стогнати, і за ці стогони успадкувати царство. Стоячи перед земним царем, ти і злегка посміхнутися не смієш; а де мешкає Владика ангелів, стоїш без трепету і без благоговіння, навіть смієшся, коли Він багато разів гнівний тобою? І не подумаєш, що цим дратуєш Його більше, ніж гріхами? Справді, Бог зазвичай відвертається не стільки від тих, хто грішить, скільки від тих, які, вчинивши гріх, не журяться про нього. При всьому тому деякі настільки нечутливі, що, незважаючи на сказане, кажуть: краще мені ніколи не плакати, але дай Боже завжди сміятися і грати. Що може бути безрозсуднішим за таку думку? Не Бог, а диявол вчить грати. Вислухай, що сталося з тими, хто грає: “І сів народ, – говорить Писання, – їсти і пити, а після встав грати” (Вих. 32:6). Так поводилися содомляни, так поводилися ті, хто жив перед потопом. Про перших говорить Писання, що вони в гордості, і в достатку, і в “пересиченні та неробстві “5 (Єз. 16:49). А ті, хто жив за Ноя, стільки часу бачачи ковчег, що будувався, безтурботно веселилися, анітрохи не думаючи про майбутнє; за це саме всіх їх і згубив потоп, який настав, і весь всесвіт піддав тоді корабельному краху.

7. Отже, не проси у Бога того, що отримується від диявола. Богові властиво давати серце сокрушене і смиренне, тверезе, цнотливе і стримане, таке, що кається і розчулене. Ось дари Божі, бо в них ми маємо найбільшу потребу. Справді, на нас чекає важкий подвиг, боротьба з невидимими силами, боротьба з духами злості, війна з початками, з владою; і добре, якби ми, за всієї старанності, тверезості й пильності, могли встояти проти цього лютого полчища. Якщо ж будемо сміятися, гратися і завжди віддаватися лінощам, то ще до бою впадемо від власної безпечності. Не наша справа постійно сміятися, забавлятися і жити весело; це справа лицедіїв, непристойних жінок, і людей на те призначених, дармоїдів, підлесливих; не покликаним на небо, не написаним у горньому граді, тим, що не прийняли духовну зброю, притаманне це, а тим, котрі прирекли себе на диявола. Це він, він сам винайшов таке мистецтво, щоб привертати до себе воїнів Христових, і послаблювати сили їхнього духу. На те й побудував він у містах театри і, навчивши сміхотворів, цією виразкою вражає ціле місто. Чого Павло велів бігати (Еф. 5:4), – я розумію марнослів’я і жарти, – те диявол переконує любити; і що в цьому є найгіршого, то буває приводом до сміху. Коли ті, хто представляють смішне в театрі, скажуть щось богохульне і сороміцьке, тоді багато хто, будучи ще божевільнішим від них, сміється, бавиться цим; за що належало б побити камінням, тому плещуть аплодисменти, і за таке задоволення самі собі готують вогняний попіл. Адже ті, хто хвалить тих, хто виголошує такі промови, тим самим заохочують їх до них; а тому й покарання, яке призначене для сміхотворців, справедливіше лягає на тих, хто сміється, тому що якби не було жодного глядача, то не було б і того, хто діяв би. А коли бачать, що ви полишаєте свою майстерню, і роботу, і те, що могли б виробити, словом усе, аби тільки провести час у театрі, тоді вони стають стараннішими, з більшим старанням відправляють свою справу. Утім, не на їхнє вибачення кажу це, але щоб вас напоумити, що від вас власне береться початок і корінь цього беззаконня, від вас, які витрачаєте на це цілий день, висміюєте чесне подружжя, соромите велике таїнство. Воістину, не стільки грішить той, хто представляє в театрі, скільки, порівняно з ним, ти, який примушуєш це робити; і не лише примушуєш, а й дбаєш про те, радієш і смієшся, хвалиш виставу, всіляко потураєш демонічній роботі. Скажи мені, якими очима після будеш дивитися вдома на дружину, побачивши її зганьбленою в театрі? Як, не почервонівши, уявиш собі дружину, коли ти бачив усю підлогу її збезчещеною?

8. Не кажи мені, що те, що показують у театрі, є одне лицедійство. Лицедійство це багатьох зробило перелюбниками, і багато будинків розбудувало. Про те-то особливо й сумую, що в цьому навіть не підозрюють лихого, але такі розпусні вистави приймають з оплесками, з вигуками і гучним сміхом. Отже, скажеш, що все це лицедійство? Але за те саме лицедії й коштували б тисячі смертей, що вони навчилися наслідувати заборонене всіма законами. Якщо справа погана, то і наслідування їй погане. Не кажу ще про те, скількох багатьох роблять блудниками ті, хто представляє ці любодійні видовища, до якого нахабства і безсоромності привчають вони глядачів. Адже одному тільки сладострасному і нахабному оку стерпно дивитися на ці видовища. На площі ти не станеш дивитися на оголену жінку, а ще менше вдома, – ти образишся таким видовищем; а до театру йдеш, щоб образити честь і чоловічої, і жіночої статі, і осоромити очі свої. Не кажи, що оголена блудниця, бо одна стать і одне тіло як у блудниці, так і у благородної жінки. Якщо в цьому немає нічого непристойного, то чому, коли на майдані побачиш те саме, і сам тікаєш геть, і гониш від себе безсоромну? Чи коли буваємо порізно, тоді це непристойно, а коли зберемося і сидимо разом, тоді вже не ганебно? Це смішно і ганебно і означає крайнє безумство. Краще брудом, або гноєм вимазати собі все обличчя, ніж дивитися на таке беззаконня, бо для ока не так шкідливий бруд, як пристрасний погляд і вигляд оголеної жінки. Згадай, що було причиною наготи на початку, і бійся того, що було виною цього сорому. Що ж спричинило наготу? Переслух і зловмисність диявола. Таке давнє і перше його старання. Але прабатьки, принаймні, соромилися наготи своєї, а вам це подобається, за апостольським словом: “Слава їхня – у соромі” (Флп. 3:19). Як дивитиметься на тебе дружина, коли ти повернешся з такого беззаконного видовища? Як прийме тебе? Як говоритиме з тобою після того, як ти настільки безчесно осоромив усю жіночу стать, зачарувався таким видовищем і став рабом блудниці? Утім, якщо слово моє засмутить вас, то я багато вам за це вдячний: “Хто потішить мене, як не той, хто засмучений мною” (2Кор. 2:2)? Ніколи не переставайте ридати про це і терзатися; така скорбота буде для нас початком виправлення. Для того-то я і посилив моє слово, щоб зробити рану глибшою, позбавити вас від гниття заражених членів, і повернути вам досконале душевне здоров’я, яким нехай насолоджуємось усі ми сповна, і нехай отримаємо нагороди, визначені нам за такі добрі діла наші, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава й держава на віки віків. Амінь.

* * *

⁵церковнослав: “у ситості хліба і в достатку вина сластолюбствоваша”.