Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 59
«Горе світові від спокус, бо потрібно прийти спокусам; але горе тій людині, через яку спокуса приходить» (Мф. 18:7).
Зміст:
Пояснення 18:7-14. Для чого говорить Христос про прихід спокус. – Непорушність пророцтва не знищує свободи волі. – Загибель не залежить від спокус. – Користь спокус. – Кожен буває доброчесним або порочним за своєю волею. – Зло не совісне Богові начало. – Зло є непокора Богові, що походить від безтурботності. – Шлях для уникнення спокус, вказаний Христом. – Треба дбати про спасіння ближніх. – Одне благочестя має утверджувати узи дружби. – У турботі про спасіння ближніх треба бути терплячим. – Для спасіння не достатньо однієї власної чесноти. – Застереження дбати про належне виховання юнаків.
1.Якщо треба прийти спокусам, – скаже, можливо, хто-небудь із супротивників, – то для чого ж Христос шкодує про світ, тоді як мав би позбавити його від спокус і подати руку допомоги? Адже в цьому полягає обов’язок лікаря і заступника; а шкодувати і всякий може. Що відповідати нам на настільки безсоромні слова? Чи можеш ти знайти що-небудь такому рівне лікуванню? Будучи Богом, Христос став для тебе людиною, прийняв образ раба, зазнав усіх принижень і не залишив зі Свого боку нічого, що потрібно було зробити. Але оскільки все це людям невдячним не принесло жодної користі, то Він шкодує про них, – шкодує про те, що й після такого лікування вони не позбулися своєї хвороби, так само, як якби хтось, жалкуючи про хворого, до якого докладали великих старань, але який не захотів підкорятися приписам лікаря, сказав: горе цій людині від хвороби, яку вона посилила власним своїм недбальством! Але там немає ніякої користі від жалю; а тут і те служить ліками, що Христос пророкує майбутнє і шкодує про світ. Справді, часто від порад багато хто не отримував ніякої користі, а від жалю виправлявся. Тому-то особливо Спаситель і сказав: “горе світу!” – щоб збудити людей, приготувати їх до подвигів і змусити пильнувати. Водночас Він виявляє любов Свою до них і лагідність – тим, що і про тих, хто опирається, жалкує, не обурюючись тільки, а й виправляючи їх Своїм жалем і пророкуванням, щоб навернути їх до Себе. Але як це можливо? – скажеш ти. Якщо треба прийти до спокус, то як можна уникнути їх? Прийти спокусам треба, але гинути від них немає необхідності. Якби, наприклад, якийсь лікар сказав (ніщо не заважає знову уявити той самий приклад): треба прийти такій-то хворобі, – з цього ще не випливає, що ця хвороба обов’язково повинна заподіяти шкоду людині обережній. Ці слова Спаситель сказав, як я вище помітив, для того, щоб разом з іншими пробудити від засинання й учнів Своїх. Щоб вони не вдавалися до засинання, начебто їм призначено було вести життя спокійне і безтурботне, Він пророкує про безліч внутрішніх і зовнішніх сварок, які їх очікують. І Павло, вказуючи на це, сказав: “Ззовні – напади, всередині – страхи… в небезпеках між псевдобратами” (2Кор. 7:5,11:26). Також розмірковуючи з ефеськими пастирями в Мілеті, говорив: “З вас самих повстануть люди, які будуть говорити хибно” ( Діян. 20:30). І сам Христос сказав: “Вороги людині – домашні її” (Мф. 10:36).
Коли Христос говорить про необхідність спокус, то не знищує цим ні вільного волевиявлення, ні свободи волі, і не підпорядковує життя наше будь-якій необхідності дій, а пророкує тільки те, що неодмінно має статися. Те ж саме і євангеліст Лука висловлює, кажучи: “Неможливо не прийти спокусам” (Лк. 17:1). Що ж таке спокуси? Перешкоди на прямому шляху. Так і в театрі називають тих, які майстерно ставлять перешкоди і спритно перевертають тіла. Отже, не пророцтво Спасителя є причиною спокус; ні; і не тому спокуси існують, що Спаситель пророчив про них; але тому пророчив, що вони неодмінно мали статися. Якби люди, від яких походять спокуси, наважилися не чинити зла, то спокуси і не прийшли б; а якби вони не мали прийти, то не були б і передбачені. Але оскільки люди віддалися злу і впали в хворобу невиліковну, то спокуси прийшли, і Спаситель і пророкує лише те, що повинно було статися. А якби вони виправилися, – скажеш ти, – і ніхто не став би вводити спокус, то чи не виявилося б хибним це пророцтво? Анітрохи; його тоді й не було б. Якби всі люди могли виправитися, то Спаситель і не сказав би: “треба прийти спокусам”. Але оскільки Він передбачав, що деякі не захочуть виправитися, тому й сказав, що спокуси неодмінно прийдуть. Але для чого ж, запитаєш ти, Господь не знищив їх? Для чого ж знищувати їх? Чи для тих, хто отримує від них шкоду? Але вони отримують шкоду не від спокус, а від свого недбальства. Це видно з прикладу людей доброчесних, які не тільки не зазнають від спокус жодної шкоди, але ще отримують найбільшу користь. Такий був Іов, такий Іосиф, такі всі праведники й апостоли. Якщо ж багато хто і загинув, то загинув від своєї безпечності. Якби було не так, і загибель залежала від спокус, то належало б усім загинути, Якщо ж є люди, які уникають спокус, то той, хто не уникає їх, повинен звинувачувати себе самого. Спокуси, як я сказав, пробуджують людей від усипляння, роблять їх обачливими і проникливими, і не тільки того, хто оберігає себе від них, а й занепалого скоро відновлюють; вони навчають його обережності і роблять невловимим. Отже, якщо ми буваємо уважними, то чималу отримуємо користь від спокус: ми навчаємося невпинно пильнувати. Якщо і при такій безлічі ворогів і спокус ми вдаємося до засинання, – то що було б з нами, коли б ми жили в безпеці? Подивися, наприклад, на першу людину. Якщо вона короткий час, можливо, менше одного дня, живучи в раю і насолоджуючись задоволеннями, дійшла до такої шкоди, що загордилася бути рівною Богові, спокусника сприйняла як доброчинця і не могла зберегти жодної заповіді, то чого не зробила би вона, якби й потім вела життя безбідне?
2. Але, чуючи від нас такі слова, противники знову заперечують нам, кажучи: для чого ж Бог створив його таким? Ні, не Бог створив його таким; інакше Він і не покарав би його. Якщо і ми не звинувачуємо рабів своїх за те, у чому самі буваємо винні, тим більше не може робити цього Бог усіляких. Чому ж людина стала такою? – запитуєш ти. Від самої себе і своєї безпечності. Як це: від самої себе? Запитай себе. Якщо злі злі не від самих себе, то не карай раба свого, не засуджуй дружини, якщо вона в чомусь згрішить, не бий сина, не звинувачуй друга, не плекай ненависті до ворога, що кривдить тебе: адже всі вони варті жалю, а не покарання, якщо їхні погрішності мимовільні. Але, скажеш, я не можу так міркувати. Ні, коли ти усвідомлюєш, що вони не довільно, а за необхідністю стали винними, то можеш міркувати. Так, якщо раб, через хворобу, не виконає твоїх наказів, ти не тільки не звинувачуєш його, а й охоче прощаєш. Таким чином ти сам свідчиш, що інше залежить від нього, а інше не від нього. Так само і тут: якби перша людина була такою порочною через те, що створена такою, то ти не тільки не став би звинувачувати, але охоче пробачив би її. Якщо ти прощаєш раба через хворобу, то, звісно, не відмовиш у прощенні тому, хто створений від Бога схильним до зла, якщо тільки він дійсно створений був таким. Тим, які роблять подібні заперечення, легко затулити вуста й іншим чином: істина багата доказами. Чому, наприклад, ти ніколи не звинувачуєш раба свого за те, що він негарний обличчям, невисокий на зріст, не вміє літати? Тому, що це залежить від природи. Отже, що людину не можна звинувачувати в тому, що залежить від природи, тому ніхто не буде суперечити. Отже, коли ти звинувачуєш когось, то показуєш цим, що його злочин залежить не від природи, а від власної волі. Якщо ми тим, що не звинувачуємо інших у злочинах, показуємо, що їхні злочини залежать від природи, то очевидно, що якщо в чомусь засуджуємо інших, цим даємо знати, що їхній злочин залежить від свободи. Отже, не вигадуй хибних міркувань і хитросплетінь, які слабкіші за павутинну тінь, а відповідай мені знову на запитання: чи всіх людей Бог створив? Звичайно. Чому ж не всі однаково доброчесні й порочні? Звідки добрі, хороші, смиренні? Звідки порочні й нечестиві? Якщо це залежить не від волі, а від природи, то чому одні доброчесні, а інші порочні? Якщо всі від природи злі, то нікому не можна було б бути добрим; якщо ж від природи всі добрі, то ніхто не може бути злим. Якщо у всіх людей однакова природа, то всі вони, з огляду на це, мають бути однакові, – або всі добрі, або всі злі. Якщо ж ми скажемо, що одні добрі від природи, а інші злі (що несправедливо, як ми показали), то ці властивості їхні мали б бути незмінними, оскільки природні властивості не змінюються. Наприклад, подивися: всі ми смертні, схильні до пристрастей, і ніхто не може звільнитися від них, хоча б вживав тисячу зусиль. Тим часом ми бачимо, що багато хто з добрих робиться злими і зі злих – добрими: одні через недбальство, інші – через велику ретельність; з чого особливо і видно, що бути добрим або злим – не залежить від природи. Що дано природою, то ні змінюється, ні набувається за допомогою старання. Як для того, щоб бачити або чути, нам не потрібно трудитися, так і для набуття чесноти нам не було б потреби вживати зусилля, якби вона дана була в самій природі. Та для чого і Бог створив би злих, коли міг усіх створити добрими? Отже, звідки ж зло? Запитай самого себе; моя справа тільки показати, що воно ні від природи, ні від Бога. Отже, скажеш, саме собою з’явилося? Ні в якому разі. Що ж, чи воно ненароджене? Замовкни, о, людино! Біжи від такого божевілля, і не віддавай злу однакової честі з Богом, і до того ж найвищої. Адже, якщо зло ненароджене, то значить воно могутнє, і не можна ні відвернути, ні знищити його: кожному відомо, що ненароджене не може загинути.
3 Чому ж так багато добрих, коли зло має таку силу? Як народжені можуть бути сильнішими за ненародженого? Ти скажеш: Бог колись знищить зло. Але яким чином Він знищить зло, якщо воно, подібно до Нього, безпочаткове, могутнє і вічне? – скаже хто-небудь? О, злоба диявольська! Скільки вона винайшла зла! До якого богохульства довела людину! Під яким благочестивим приводом вигадала нове нечестиве вчення! Бажаючи показати, що зло не від Бога походить, люди ввели нове нечестиве вчення, визнавши зло ненародженим. Отже, звідки ж походить зло? Від хотіння і нехотіння. Але звідки походить саме хотіння і нехотіння? Від нас самих. Пропонувати таке запитання – значить те саме, що питати: чому людина бачить, і не бачить? Якби я відповідав тобі: тому, що вона відкриває і закриває очі свої, ти б знову запитав мене: а чому вона відкриває і закриває очі свої? І потім, коли б я сказав тобі, що це залежить від нас самих і від нашого бажання, ти б знову почав шукати нової причини. Зло не інше що є, як непокора Богові. Звідки ж, скажеш ти, ця непокора сталася в людині? Але скажи мені: чи важко було статися їй? Я не кажу того, що важко; запитую тільки, чому людина захотіла не коритися Богові? Від безтурботності. Маючи владу коритися і не коритися Богові, вона обрала останнє. Якщо ти і після цього сумніваєшся і дивуєшся, то я запропоную тобі запитання не складне і не заплутане, а просте і зрозуміле: чи не траплялося з тобою, що іноді ти чинив погано, а іноді добре? Наприклад, перемагав якусь пристрасть і знову піддавався їй, віддавався пияцтву і утримувався від нього, гнівався і приборкував гнів, зневажав бідного і не зневажав його, чинив перелюб і знову ставав цнотливим? Отже, скажи мені: звідки все це? Чому? Якщо ти мені не скажеш, то я скажу тобі: це тому, що спершу ти старався (про чесноти) і був ревним, а потім ослаб і став безтурботним. Людям відчайдушним і абсолютно відданим злу, байдужим і божевільним, які не хочуть навіть і чути про те, що може виправити їх, я не буду й казати про любомудрість, а тим, хто чинить то так, то інакше, скажу із задоволенням. Ти викрав якось майно, що тобі не належить, а потім, спонукуваний милосердям, приділив бідному і від власних твоїх благ: звідки сталася в тобі така зміна? Чи не очевидно, що від твоєї волі й прихильності? Це так очевидно, що кожен легко погодиться з цим.
Тож прошу вас бути ретельними і триматися доброчесності, і тоді ви не пропонуватимете подібних запитань. Якщо ми захочемо, то зло існуватиме лише за одним ім’ям. Отже, не питай, звідки походить зло, і не піддавайся сумнівам; але дізнавшись, що воно походить від однієї безтурботності, віддаляйся від нього. Якщо ж хто скаже тобі, що зло не від нас самих походить, то коли ти побачиш, що він гнівається на раба, гнівається на дружину, звинувачує сина і засуджує тих, хто заподіює іншим кривди, скажи йому: як же ти казав, що зло походить не від нас самих? Якщо воно не від нас, то для чого ж ти звинувачуєш інших? Запитай також його: чи добровільно ти засуджуєш і паплюжиш інших? Якщо не добровільно, то ніхто не повинен на тебе гніватися; якщо ж добровільно, то значить, зло походить від тебе і від твого безтурботності. Далі: чи віриш ти, що є люди добрі? Якщо немає добрих, то звідки ти взяв саму цю назву? Звідки твої похвали? Якщо ж є добрі, то очевидно, що вони можуть засуджувати злих. Якщо ж злий робиться злим не добровільно, і не сам по собі, то несправедливо вчинять добрі, докоряючи злим, і самі стануть через те злими. Справді, що може бути гірше, як звинувачувати невинного? Якщо ж добрі, і докоряючи злим, залишаються добрими, і це слугує найсильнішим доказом їхньої доброти навіть для людей нерозважливих, то й звідси очевидно, що ніхто ніколи не був злим з потреби. Якщо ти і після цього будеш питати, звідки походить зло, то я скажу тобі: від безтурботності, від неробства, від поводження зі злими і від зневаги до чесноти. Звідси походить і зло, і те, що деякі запитують, звідки походить зло. З людей доброчесних, які полюбили життя смиренне і цнотливе, ніхто не питає про це; одні тільки ті, хто наважується чинити зло і бажає за допомогою цього вчення запровадити деяку згубну безтурботність, сплітають павутинні тенета. Але ми розірвемо ці павутини не словами тільки, а й самими справами. Зло існує не з необхідності. Якби воно було необхідним, то Христос не сказав би: “Горе тій людині, через яку спокуса приходить”. Він називає нещасними тих тільки, які чинять зло з власної волі. А що каже: “через якого спокуса приходить”, – то не дивуйся. Ці слова Його означають не те, нібито через цю людину хтось інший вводить спокусу, але що вона сама все виробляє. У Писанні часто, замість прийменника “від” вживається прийменник “через”, наприклад: “Придбала я людину від Господа: (δια του Θεου)” (Бут. 4:1), тобто перша причина покладається замість другої. Також: “чи не від Бога (δια του Θεου) чи не від Бога витлумачення” (Бут. 40:8)? І ще: “Вірний Бог, Котрим (δι ου) ви покликані в спілкування Сина Його” (1Кор. 1:9).
4 А щоб тобі переконатися, що зло не залежить від необхідності, послухай, що далі говорить Господь. Висловивши співчуття про тих, які вводять спокуси, Він продовжує: “А якщо рука твоя або нога твоя спокушає тебе, відріж їх і кинь від себе: краще тобі ввійти в життя без руки або без ноги, аніж із двома руками та з двома ногами бути кинутим у вічний вогонь; а якщо око твоє спокушає тебе, вирви його та кинь від себе: краще тобі з одним оком ввійти в життя, аніж із двома очима бути кинутою у вогненну геєну” (Мф. 18:8-9). Спаситель говорить тут не про члени тіла, але про друзів і про родичів наших, які становлять ніби необхідні для нас члени. Про це Він говорив і раніше, і тепер говорить. Дійсно, ніщо стільки не шкідливе, як спілкування з людьми порочними і розпусними. Чого не може породити необхідність, те часто виробляє дружба – і на шкоду, і на користь. Ось чому Спаситель з особливою силою і велить нам віддалятися від людей шкідливих, розуміючи під ними тих, які вводять спокуси. Чи бачиш, як Христос запобіг шкоді, що може статися від спокус? По-перше, Він передбачив, що спокуси неодмінно відбудуться, щоб ніхто не вдавався до безтурботності, але всі, чекаючи на них, пильнували; по-друге, показав, що спокуси – велике зло (недарма він сказав: “Горе світу від спокус”, але щоб показати велику шкоду, яка від них походить); по-третє, – і ще більше, – показав це тим, що назвав нещасним того, хто вводить спокуси (словами: “горе тій людині” Спаситель означає те, що ця людина зазнає тяжкого покарання). І не тільки цими словами, а й приєднаним до них порівнянням збільшує страх. Але не задовольняючись цим, Він показує і шлях, яким можна уникнути спокус. Який же це шлях? Припини, каже Він, дружбу з людьми нечестивими, хоча б вони були для тебе вельми люб’язні, і представляє тобі на це незаперечний доказ. Якщо, каже, вони залишаться твоїми друзями, то ти і їм не принесеш користі і себе згубиш. Якщо ж припиниш із ними дружбу, то принаймні сам здобудеш спасіння. Отже, якщо дружба з ким-небудь для тебе шкідлива, віддалися від неї. Якщо ми часто відсікаємо члени тіла свого, коли вони бувають хворі невиліковно і шкідливі для інших членів, то тим паче треба чинити так із друзями. Якби зло залежало від природи, то зайвим було б усе це застереження і всяка порада, зайвим було б і застереження, яке міститься у вищесказаному; якщо ж воно не зайве, – яким воно є й справді, – то очевидно, що зло залежить від волі. “Дивіться, не нехтуйте жодного з цих малих, бо кажу вам, що Ангели їхні на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного” (Мф. 18:10). Малими Господь називає тут не тих, які насправді малі; але тих, яких багато хто вважає такими, тобто бідних, зневажених і незнатних. Як, справді, можна назвати малим того, хто дорожчий за цілий світ? Того, хто друг Богу? Спаситель називає малими тих, які були такими на думку людей. Він не каже “багатьох”, але “одного”, запобігаючи і через це шкоді від багатьох спокус. Як віддалення від злих, так і шанування добрих приносить велику користь; і людина уважна у два способи оберігає себе від зла, – віддаляючись від співдружності з людьми, що спокушають, і віддаючи повагу й честь чоловікам святим. Потім ще й інші спонукання представляє нам шанувати цих мужів, кажучи: “що Ангели їхні на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного”. Звідси очевидно, що всі святі мають на небесах ангелів. І апостол говорить про дружину, що вона “повинна мати на голові своїй знак влади над нею, для Ангелів” (1Кор. 11:10); і Мойсей каже: “Поставив межі народів за числом ангелів Божих” (Повт. 32:8). Тут не про ангелів тільки говориться, а й про вищі чини ангельські. А кажучи, що вони “бачать обличчя Отця Мого Небесного”, ніщо інше не означає, як велике їхнє дерзновення і велику честь. “Бо Син Людський прийшов шукати, і спасти те, що загинуло” (Мф. 18:11). Слідом за цим представляє новий доказ, сильніший за перший, і долучає притчу, в якій показує, що і сам Отець бажає, щоб ми не зневажали менших братів своїх. “Як вам здається? – каже Він – Якби в кого було сто овець, і одна з них заблукала, то чи не залишить він дев’яносто дев’ять у горах, і не піде шукати заблукалу, а коли трапиться знайти її, то, правдиво кажу вам, він радіє за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ятьох, що не заблукали. Отож, немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один із малих цих” (Мф. 18:12-14). Чи бачиш, як багато спонукань представляє нам Господь, змушуючи піклуватися про низьких за станом братів наших? Отже, не кажи, що такий-то коваль, швець, хлібороб – людина дурна і тому гідна презирства. Щоб тобі не піддатися цьому злу, подивися, як багатьма доказами переконує тебе Христос втихомирювати самого себе, і докладати піклування про тих людей. Він поставив дитя посеред і сказав: “будете як діти”, і: “і хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той приймає Мене” (Мф. 18:3,5). А хто спокусить, той зазнає найжорстокішого покарання; і сказавши: “Тому краще було б, якби повісили йому млинове жорно на шию і потопили його в глибині морській” (Мф. 18:6), не задовольнився цим, але додав ще: “горе тій людині, через яку спокуса приходить” (Мф. 18:7), і наказав віддалятися від них, хоча б вони були для нас замість рук і очей. Потім і заради ангелів, яким довірено цих менших братів, змушує нас шанувати їх, і власною волею і стражданням спонукає нас до того (бо коли каже: “Син Людський прийшов шукати і спасти загиблих”, то вказує цим на хрест, як і Павло говорить про брата: “Не згублюй їжею твоєю того, за кого Христос помер”, – Рим. 14:15), і волею Отця, бо і Йому не завгодно, щоб хто-небудь від малих загинув. І нарешті вживає загальний доказ, що і пастир, залишивши збережених ним овець, шукає загиблої, і коли знайде її, вельми радіє про набуття і про спасіння її.
5. Отже, якщо Бог стільки радіє про набуття меншого брата, то як же ти зневажаєш тих, про яких стільки дбає Бог, тоді як тобі слід покладати душу за єдиного з малих цих? “Але він немічний і бідний!” Тому-то особливо ти і повинен робити все, щоб врятувати його. І сам Господь, залишивши дев’яносто дев’ять овець, пішов за однією, і порятунок такої безлічі овець не міг приховати від нього загибелі однієї. Євангеліст Лука каже, що Він узяв її навіть на плечі Свої, і що на небі більше буває радості за єдиного грішника, який кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників. Залишивши овець, що не заблукали, для однієї заблукалої, і зрадівши її знаходженню більше, ніж збереженню тих, Він показав через те велике піклування про неї. Отже, не будемо зневажати таких душ. Адже для того все це нам і сказано. Погрожуючи тим, які не будуть подібні до дітей, досконалим відлученням від Царства Небесного і згадуючи про жорно, Спаситель скидає цим гордість людей зарозумілих, тому що ніщо стільки не противно любові, як гордість. Говорячи: “треба прийти спокусам”, збуджує нас до пильнування; долучаючи до цих слів: “горе тій людині, через яку спокуса приходить”, кожного з нас застерігає від того, щоб не чинити спокуси; наказуючи віддалятися від тих, хто спокушає, робить для нас найзручнішим шлях до порятунку; а забороняючи зневажати менших братів, – і не просто забороняючи, а з особливою силою, кажучи: “Дивіться, не нехтуйте жодного з малих цих”, і ще: “що Ангели їхні на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного”, а також: “для того і Я прийшов, і Отець Мій хоче того”, – робить найревнивішими тих, котрі повинні дбати про них.
Чи бачиш, якою твердинею Він захистив їх, і яке докладає піклування про людей, яких зневажають і які гинуть, погрожуючи тяжкими лихами тим, хто їх спокушає, і обіцяючи великі блага тим, які служать їм і піклуються про них? Це підтверджує і власним прикладом, і прикладом Отця. Будемо й ми наслідувати Його, і не будемо відмовлятися для братів наших від жодних, мабуть, принизливих і важких справ. Але хоча б нам належало послужити людині незнатній і бідній, хоча б це пов’язано було з великими труднощами, хоча б належало перейти для цього гори і стремнини, – все це ми повинні переносити для спасіння брата. Бог стільки дбає про душу, що не пощадив і Сина Свого. Тому благаю вас, будемо від самого ранку, як тільки вийдемо з дому свого, прагнути до однієї цієї мети, і перш за все, будемо дбати про те, щоб позбавити від небезпеки брата. Я говорю тут не стільки про небезпеку тілесну, – це майже не можна й назвати небезпекою, – скільки про душевну, на яку наражає людей диявол. Купець для примноження багатства перепливає море, і художник для збільшення свого майна робить усе. Так і ми повинні дбати не тільки про своє спасіння (а й про спасіння ближніх); інакше й самі не отримаємо спасіння. Воїн, який під час бою намагається тільки про те, щоб врятувати себе самого втечею, разом із собою губить і інших; навпаки, мужній, б’ючись для захисту інших, разом з іншими рятує і самого себе. А так як і наше життя є також війна, і до того ж найжорстокіша з усіх воєн, – час битви і битви, – то будемо вступати в бій так, як наказав Цар наш, з готовністю вражати, вбивати і проливати кров ворогів наших, дбаючи про порятунок усіх, зміцнюючи тих, що стоять, і піднімаючи тих, що занепали. Багато хто з побратимів наших у цьому бою лежать у ранах, спливають кров’ю, і немає людини, яка б допомогла їм; ні народ, ні священики, ні інший хто, ні покровитель, ні друг, ні брат не дбають про них, але кожен дбає тільки про себе самого. Через це-то ми і принижуємо гідність своїх подвигів, – тому що найбільше дерзновіння (до Бога) і похвала належить тому, хто дбає не про свою користь. Тому-то ми буваємо слабкі і зручно перемагаємося як від людей, так і від диявола, що шукаємо тільки свого, і не зміцнюємо одне одного, не захищаємо любов’ю про Бога, але відшукуємо інші випадки для дружби: одні в спорідненості, інші в товаристві, треті в знайомстві, інші в сусідстві, – і всілякі інші узи набагато більше стверджують нас у дружбі, ніж благочестя, тоді як воно одне повинно пов’язувати нас узами дружби. Але з нами відбувається протилежне. Часом ми охочіше вступаємо в дружбу з іудеями та еллінами, ніж із синами Церкви.
6. Але один, кажеш ти, злий, а інший добрий і лагідний. Що ти кажеш? Ти називаєш злим брата свого – того, якому тобі заборонено говорити: “рака”? І ти не соромишся, не червонієш, паплюжачи брата, який є членом твоїм, який бере участь в одному з тобою народженні, і долучається однієї трапези? Якщо брат твій по плоті вчинив незліченну кількість лиха, ти намагаєшся прикрити його, і його безчестя вважаєш власним безчестям; а брата духовного, якого б належало тобі захищати від наклепу, ти всіляко паплюжиш? Він злий і нестерпний, кажеш ти. Але тому-то ти і маєш стати його другом, щоб він перестав бути таким, змінився і звернувся до чеснот. Але ти кажеш: він не кориться і не приймає порад. Звідки ти знаєш це? Чи перестерігав ти його, і чи намагався виправити? Ти скажеш: я багато разів умовляв його. А скільки? Два рази? І це означає багато! Якби ти все життя робив це, і тоді не повинен слабшати і відмовлятися від цієї справи. Чи не бачиш ти, як Бог невпинно вмовляє нас через пророків, апостолів, євангелістів? Що ж, ми все виконуємо, всьому коримося? Ні. Але чи перестав Він умовляти нас? Чи замовк? Чи не говорить навпроти кожен день: “Не можете служити Богу і мамоні” (Лк. 16:13), – і, тим часом, пристрасть до багатства і жорстокість зростає у багатьох? Чи не щодня Він волає до нас: “відпустіть – і відпуститься вам” (Мф. 6:14), і ми ще більше озлобляємося? Чи не вмовляє Він нас безперестанку панувати над пристрастю і перемагати порочні задоволення, і тим часом багато хто, гірше за свиней, валяється в цьому гріху? І все ж Він не перестає вмовляти нас. Отже, чому ж ми не розмірковуємо і не говоримо самим собі, що і нас Бог вмовляє і не перестає вмовляти, хоча ми часто не підкоряємося Його умовлянням? Тому-то Він говорив, що мало спасенних (Лк. 13:23). Якщо нам для порятунку недостатньо однієї власної чесноти, але треба залишити це життя, навернувши до чесноти й інших, то що ми повинні будемо перетерпіти, коли ні самих себе, ні інших не приведемо до спасіння? За що можемо сподіватися отримати спасіння? Але що я звинувачую за недбальство про спасіння ближніх, коли ми нітрохи не дбаємо і про тих, які живуть разом з нами, тобто, про дружину, дітей і рабів, але, подібно до п’яних, робимо не те, що повинно, – дбаємо про те, щоб у нас було більше рабів і щоб вони служили нам з великими ревнощами, щоб залишити дітям своїм багатий спадок, щоб дружина носила золоті прикраси й коштовні одежі, – і ніколи не дбаємо про них самих, а лише про їхнє майно. Справді, ми не про дружину дбаємо, а про речі, що її прикрашають, і не про дітей, а про їхнє майно, і чинимо подібно до людини, котра, бачачи, що дім її занепав, і стіни готові зруйнуватися, замість того, щоб підтримати їх, обносить навкруги його великою огорожею; або подібно до того, хто, не піклуючись про зцілення свого хворого тіла, готує для нього дорогий одяг; або під час хвороби пані піклується про рабинь, про їхнє заняття, про посудини та про інше домашнє приладдя, залишивши її страждати і плакати. Так і ми чинимо. Тоді як душа наша страждає від жорстокої хвороби, вдається до гніву, лихослів’я, нерозважливих бажань, марнославства, обурення, приліплена до землі й терзається стількома звірами, ми, не дбаючи про позбавлення її пристрастей, дбаємо про дім і про рабів. Якщо звідкись таємно втече ведмедиця, то ми замикаємо будинки, ховаємося, щоб не зустрітися з нею; а тут, незважаючи на те, що не один звір, але безліч їх, тобто нечисті помисли, терзають душу нашу, ми навіть і не відчуваємо їх. Живучи в місті, ми вельми суворо стежимо за звірами, ув’язнюємо їх у місцях безлюдних і в печерах, і тримаємо їх на ланцюгу не на міській площі, або біля судилища і царських палаців, але десь на віддалі. А в душу – це місце ради, ці царські палаци, це судилище – вдираються звірі і виробляють крик і шум біля самого розуму і престолу царського. Від того-то все і приходить у безлад, всюди збурення, і всередині, і зовні нас, і кожен з нас вельми схожий на місто, яке привели в обурення варвари, які знайшли на нього. З нами буває те саме, що з пташками, коли змій займе їхнє гніздо. Видаючи жалібний писк, вони всюди літають у страху і сум’ятті, не знаючи, як звільнитися від небезпеки.
7. Тому, благаю вас, винищимо змія, ув’язнимо звірів, вб’ємо їх, і відсічемо лукаві помисли мечем духовним, щоб і нам не погрожував пророк тим самим, чим погрожував землі іудейській: “І будуть жити в ній звірі пустелі, і будинки будуть заповнені пустельками, і страуси оселяться, і кошлаті будуть скакати там. Шакали витимуть у їхніх палатах, а гієни – у будинках для розваг “19 (Іс. 13:22,21; Іс. 14 – “І зроблю його володіннями їжаків і болотом, і вимету його мітлою нищівною”). Справді, і люди бувають гіршими за шакалів20. Вони неприборкані як звірі, що живуть у пустелі. Такі бувають здебільшого юнаки. Віддані лютим пристрастям, вони скачуть і стрибають, неприборкано носячись усюди і нітрохи не піклуючись про належне. А винні в цьому їхні батьки. Своїх конюхів вони змушують приборкувати коней з великою ретельністю, і не дозволяють тривалий час молодим коням залишатися неприборканими, але на самому початку приборкують їх і всі інші засоби вживають для їхнього приборкання, а на дітей своїх довгий час дивляться байдуже, коли вони живуть неприборкано, не маючи цнотливості, безчестять себе, вдаючись до любочинства, ігор, відвідуючи безчесні видовища, – тоді як для попередження любочинства належало б з’єднати сина шлюбним союзом з дружиною цнотливою і мудрою; вона утримає чоловіка від безрозсудного способу життя і приборкає його. Блуд і перелюб від того й походять, що юнакам дають свободу. Якби він мав розумну дружину, то став би дбати про дім, про славу і честь. Але ти скажеш: він ще молодий. І я знаю це. Але якщо Ісаак на сороковому році від народження вступив у шлюб, і до того часу зберігав дівоцтво (Бут. 25:20), то тим паче в благодатному стані юнаки повинні мати цю чесноту. Але що мені робити? Ви не тільки не хочете подбати про їхню цнотливість, але дивитеся байдуже, коли вони безчестять, опоганюють себе і віддаються різним вадам, не знаючи того, що користь шлюбу залежить від збереження чистоти тіла, без якої немає ніякої користі від шлюбу. А у вас буває протилежне. Коли діти ваші вже осквернять себе незліченними вадами, тоді з’єднуєте їх узами шлюбу; але вже марно і марно. Але ви говорите: треба почекати часу, коли син стане знаменитим і прославить себе справами державними, а про душу анітрохи не дбаєте, але байдуже дивитеся на її занепад; від того-то в нас в усьому таке змішання, розлад і безлад, що ми не дбаємо про душу, нехтуємо необхідним і все піклування звертаємо на справи маловажні. Невже ти не знаєш, що ти нічим краще не можеш облагодіяти сина свого, як зберігши його від нечистоти блуду? Адже нічого немає дорогоціннішого за душу: “Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить” (Мф. 16:26)? Але любов до багатства перетворила і повалила все, і винищила істинний страх Божий. Як тиран руйнує фортецю, так і вона повалила душі людей. Тому-то ми і не дбаємо ні про порятунок дітей, ні про свій власний, дбаючи тільки про те, щоб стати багатими і залишити багатство своїм спадкоємцям, а ті – своїм, і так далі; і в такий спосіб ми тільки передаємо своє майно іншим, а не володіємо ним самі. Ось звідки відбувається безумство; ось чому люди вільні стають гіршими за рабів. Справді, ми караємо рабів, якщо не для них, то принаймні для самих себе; а вільні не користуються і таким піклуванням, і виявляються в нас гіршими навіть за рабів. І що я кажу про рабів? Доля дітей наших гірша навіть за худобу; про ослів і коней ми більше дбаємо, ніж про дітей. Якщо хто має коня, то всіляко намагається знайти найкращого конюха, який би був чесний, не злодій, не п’яниця, і знав свою справу. Якщо ж нам потрібно дати наставника синові, то ми просто, без жодного вибору, беремо, кого трапиться. А тим часом немає нічого важчого за мистецтво виховувати. Справді, яке мистецтво зрівняється з мистецтвом виховання душі та просвіти розуму юнака? Людина, яка знає це мистецтво, має бути уважнішою за всякого живописця і скульптора. Але ми про це нітрохи не дбаємо, а звертаємо увагу тільки на те, щоб учень вивчився говорити. Та й про це дбаємо тільки для багатства. Він вчиться говорити не для того, щоб уміти добре говорити, а щоб збагачуватися, тож якби, і не вміючи говорити, можна було б здобувати багатство, то ми не стали б дбати і про це. Чи бачиш, яку силу має над нами пристрасть до грошей? Як вона все підкорила під владу свою і зв’язала нас, немов невільників і худобу, і тягне куди хоче? Але що нам користі від таких викриттів? Ми озброюємося проти цієї пристрасті словами, а вона перемагає нас справами. Втім, не перестанемо хоч і так – словами вуст наших – вражати її. Якщо від цього буде якась користь, то вона поширюватиметься і на нас, і на вас. Якщо ж ви не залишите колишніх вад, принаймні, ми зі свого боку зробили все. Бог же і вас нехай звільнить від цієї хвороби, і нам нехай дасть нагоду придбати похвалу через вас. Йому слава і держава на віки віків. Амінь.
* * *
19Церкслав.: онокентаври тамо вселяться, і ежеве та змії.
20Церкслав.: онокентаврів.
| ← | → |