Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 58
«Під час перебування їх у Галілеї, Іісус сказав їм: Син Людський буде виданий в руки людські, і вб’ють Його, і на третій день воскресне. І вони дуже засмутилися» (Мф. 17:22-23).
Зміст:
Пояснення 17:22-18:6. Значення смерті Христової і воскресіння незрозумілі були учням. – Що таке дідрахма, яку запитували з Христа. – Христос – істинний Син Божий і владика всесвіту. – Пристрасть марнославства не чужа була учням. – Прикладом отрока Христос навчає смирення і простосердя. – Велич нагороди і покарання тим, хто зневажає людей смиренних. – Зарозумілість робить людину божевільною. – Знатність походження не дає жодної дійсної переваги. – Багатство позбавляє благородства і свободи. – Почесті не приносять користі тілу і шкодять душі.
1.Щоб учні не говорили: для чого ми тут залишаємося стільки часу? – Христос знову говорить їм про страждання, а чуючи про це, вони не хотіли навіть і бачити Єрусалима. Дивись же, як апостоли і після того навіть, як Петру вже зроблено було осуд, після того, як Мойсей та Ілля, розмовляючи про страждання, називали цю справу славою, після того, як і Отець згори подав голос, і стільки було чудес, і воскресіння вже було при дверях (бо Христос сказав, що Він не довго залишатиметься в обіймах смерті, а втретє воскресне), – усе-таки не перенесли слів Христових, а засмутились і засмутилися, і засмутились дуже сильно. Це сталося через те, що вони ще не розуміли сили слів Христових, як то показують Марк і Лука. Один каже: “Не розуміли цих слів, а запитати Його боялися” (Мк. 9:32); а інший: “Слово “було закрите від них, так що вони не збагнули його, а запитати Його про це слово боялися” (Лк. 9:45). Але якщо вони не розуміли, то як же могли засмучуватися? Не можна сказати, щоб вони нічого не розуміли; навпаки, знали вони, що Він помре, тому що безперестанку чули про те. Але щоб могла коли-небудь трапитися з Ним така смерть, і що незабаром вона повинна зруйнуватися і принести незліченні благодіяння, – цього вони ясно ще не розуміли; не знали і того, що це за воскресіння. Тому-то вони і сумували, що вельми любили Учителя.
“Коли ж прийшли вони до Капернаума, то підійшли до Петра збирачі дидрахм, і сказали: “Чи не дасть Учитель ваш дидрахми” (Мф. 17:24)? Що це за дідрахми? Коли Бог побив первістків єгипетських, то замість них узяв коліно левитів. Але, оскільки число левитів було меншим за число первістків у іудеїв, то Він за тих, яких не вистачало в число, повелів вносити сикль. З цього часу увійшло в звичай платити таке мито за первістків. А оскільки Христос був первісток, і з учнів Петро здавався першим, то збирачі мита і приступили до нього. Вони, як мені здається, збирали мито з усякого міста; тому й прийшли до нього на батьківщину, якою вважався Капернаум. До самого Христа вони не наважилися приступити, а прийшли до Петра; втім, і до останнього приступили не з насильницькою вимогою, а скромно. Вони не настійно вимагали, а тільки запитували: “Учитель ваш не дасть чи дидрахми”? Належної про Нього думки вони ще не мали, але вважали Його простою людиною; втім, віддавали Йому деяку повагу і честь за попередні знамення. Що ж їм відповідає Петро? “Він каже: так”! Збирачам мита сказав Петро, що Христос дасть дидрахму; але самому Христу не оголосив про це, можливо, соромлячись говорити з Ним про такі речі. Тому лагідний і все ясно ведучий Іісус, попереджаючи його, каже: “Як тобі здається, Симоне, царі земні з кого беруть мита чи податки? Чи з синів своїх, чи зі сторонніх?” Коли Петро відповів: з чужих, – Христос сказав: “тож сини вільні” (Мф. 17:25-26). Щоб не подумав Петро, що Він почув щось від них, Христос випереджає його, виявляючи Свої думки про той самий предмет, і даючи йому сміливість, бо раніше останній не смів говорити про це. Сенс же слів Його такий: Я вільний від сплати мита. Якщо царі земні не беруть податі з синів своїх, але з чужих, то тим паче Я маю бути вільний від вимоги їхньої, Цар і Син Царя не земного, а небесного. Бачиш, як Він відрізнив синів від тих, які – не сини? Якби Він не був Сином, то даремно навів у приклад царів. Точно, кажуть, Він Син, але не істинний. Отже, не Син. А якщо не Син, і не істинний Син, то не Син Божий, а чужий. Якщо ж чужий, то приклад царів не має своєї сили. Він говорить не просто про синів, яких би то не було, але про синів законних, власних, які беруть участь у царстві з тими, хто їх народив. Тому-то для розрізнення і протиставив синів чужих, так називаючи тих, які народжені не від них (від царів). Синами ж своїми називає тих, яких народили самі царі. Але зверни тут увагу і на те, як підкріплює Він своїми словами відкрите Петру відання. Утім, Він не зупиняється й на цьому, а й поблажливістю Своєю вселяє те саме: новий досвід великої мудрості! Сказавши це, Він додає: “Але, щоб нам не спокусити їх, піди на море, кинь вудь, і першу рибу, що попадеться, візьми, і, відкривши в неї рота, знайдеш статир; візьми його і віддай їм за Мене і за себе” (Мф. 17:27). Чи бачиш, як Він і від податі не відмовляється і, тим часом, не просто наказує віддати її? Показавши наперед, що Він не підлягає податі, потім дає її; перше робить для того, щоб не спокусилися учні; останнє – щоб не спокусилися збирачі податей. Дає мито не як зобов’язаний до того, але з поблажливості до їхньої слабкості.
2.В іншому місці, розмірковуючи про їжу, Христос нехтує спокусою; цим Він повчає нас розрізняти час, коли треба піклуватися про тих, хто спокушається, а коли можна і залишити без уваги. Та й сам образ, як Він дає подати, відкриває, хто Він такий. Для чого не велить Він заплатити з грошей, що зберігалися у них? Для того, як я вище сказав, щоб і в цьому випадку показати, що Він є Бог над усім, і що море в Його владі. Цю владу Він показав і тоді вже, коли заборонив морю, і тому ж самому Петру дозволив ходити по хвилях. Цю ж саму владу і тепер показує, хоча іншим чином, але також приводить у велике здивування. Справді, не мало значило сказати про безодню, що перша ж риба трапиться, з потрібним митом, і що повеління Його, подібно до того, як він закинув сітку в безодню, спіймає рибу зі статиром. Але справа влади прямо божественної і невимовної – повеліти морю, щоб воно принесло дар, і показати, як в усьому воно Йому покірне, і тоді, коли, схвильоване, раптом вщухло і серед шаленості хвиль підхопило товариша по службі свого, і тепер також, коли платить за Нього тим, хто потребує податі. “Віддай їм, – каже, – за Мене і за себе”. Чи бачиш велику перевагу? Пізнай же і глибоку мудрість Петрову. Про цю важливу обставину не згадав Марк, учень його, як про велику честь, надану Петру Христом, але про відкидання його і він написав, а про те, що могло б прославити Петра, промовчав, – можливо, тому що Учитель заборонив говорити про нього те, що стосувалося його слави. “За Мене і за себе”, – бо і Петро був первісток. Ти дивуєшся силі Христовій? Здивуйся і вірі учня, який так слухняний був у випадку настільки скрутному. Дійсно, для людського розуму справа видавалася занадто важкою. У нагороду за таку-то віру Христос і приєднав його до Себе під час сплати мита: “За Мене і за себе”. “У той час учні підійшли до Іісуса та й сказали: “Хто більший у Царстві Небесному” (Мф. 18:1)? Щось людське діяло в учнях. На це вказує і євангеліст, кажучи: “У той час”, тобто коли Христос віддав перевагу Петру перед усіма іншими. І Іаков був первородний, але Іісус нічого подібного не зробив йому. Соромлячись виявити пристрасть, якою недугували, вони не кажуть прямо: чому Ти віддав Петру перевагу перед нами? Хіба він більший за нас? Вони соромилися сказати так, а запитують невизначено: “Хто більший у Царстві Небесному”? Коли Іісус надавав перевагу трьом із них, у них не виявлялося нічого подібного. А коли честь надана була одному тільки, вони засмутилися. І не це тільки, а й інші обставини взявши до уваги, вони запалилися пристрастю. Так Христос сказав колись Петру: “Дам тобі ключі Царства Небесного. Блаженний ти, Симоне, сину Іониновий” (Мф. 16:19,17); і тут каже: “Віддай їм за Мене і за себе”; до того ж і більша зухвалість, яку вони неодноразово бачили в Петрові, дратувала їх. Якщо ж Марк і не каже, що вони запитували, а в собі самих думали, то це анітрохи не суперечить першому: ймовірно, і те, і інше було з ними; ще й раніше неодноразово вони приходили в такий стан, а тепер виразили на словах, і в собі самих думали. Але ти дивись не на одне лише те, що варте було б осуду, а подумай і про те, по-перше, що вони і тепер нічого земного не шукають; по-друге, що вони після залишили і цю слабкість і взаємно один одному поступалися першістю. Що ж стосується нас, то ми не можемо піднятися і до похибок їхніх; не питаємо про те, хто більший у царстві небесному, але хто більший у царстві земному, хто багатший, хто сильніший. Що ж говорить їм Христос? Він розкриває їхнє сумління, і відповідає на їхні почуття, а не просто на слова. “Покликавши дитя, сказав: …якщо не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 18:2-3). Ви дошукуєтеся, каже, хто більший, і сперечаєтеся про першість. Я ж кажу: хто не буде нижчим за всіх, той недостойний царства небесного. І прекрасний подає приклад. Але й не уявляє тільки, а насправді ставить посеред їхнього отрока, присоромлюючи самим тим, що бачать вони перед собою; переконує бути стільки ж смиренними та простосердими, як і немовля, що не має ані заздрощів, ані марнославства, ані бажання першості, а має високу чесноту простоти, незлобивості та смиренності. Отже, потрібно мати не одну тільки мужність і розсудливість, а й чесноту смиренномудрості і простоти. Коли ми не маємо цих чеснот, то хоч би якими великими були наші справи, спасіння наше сумнівне. Немовля, хоч би паплюжили, хоч би карали, хоч би хвалили, хоч би вшановували, немовля ні в першому випадку не дошкуляє і не докоряє, і в останньому не пишається.
3. Чи бачиш, як Він знову закликає нас до добрих природних справ, показуючи, що їх можна здійснювати за вільною волею? Цим викорінює Він і нечестиве вчення маніхеїв. Справді, якщо природа є зло, то чому ж Він почерпає з неї приклади любомудрості? Що ж стосується дитини, яку було поставлено перед учнями, то, на мою думку, це було дитя в повному розумінні вільне від усіх зазначених пристрастей – дитя чуже і гордості, і марнославства, і заздрощів, і сварливості, і всіх подібних пристрастей; – дитя, прикрашене багатьма чеснотами, як от: простосердечістю, смиренністю, спокоєм, і яке жодною з цих чеснот не пишається; а це, тобто …, володіти якостями і, між тим, не пишатися ними, властивість високої мудрості. Тому-то Христос привів його і поставив посеред. Але й цим не обмежив Він Своєї настанови, а простягнув її ще далі: “І хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той приймає Мене” (Мф. 18:5). Не тільки, каже Він, якщо самі ви такими будете, отримаєте велику нагороду, але навіть якщо заради Мене будете шанувати таких, то в нагороду за повагу до них призначаю вам царство. Навіть висловлює більше того: “Мене, – каже, – приймає” – так Мені мила смиренність і простосердечність! Під ім’ям немовляти тут Він розуміє людей стільки ж простодушних, смиренних, відкинутих і зневажених людьми звичайними. Щоб зробити промову переконливішою, Він підсилює її далі не тільки обіцянкою честі, а й погрозою страти. “А хто спокусить, – продовжує Він, – одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинового жернова на шию, та й потопили б його в глибині морській” (Мф. 18:6). Як ті, каже Він, хто вшановує таких заради Мене, отримають небо і навіть честь більшу за саме царство, так зазнають найжорстокішого покарання і ті, хто нехтує ними (це означає словом – спокусить). Не дивуйся, що Він образу називає спокусою: багато малодушних нерідко спокушалися тим, що їх зневажали і безчестили. Таким чином, збільшуючи злочин, Він представляє шкоду, що випливає з нього. Покарання ж Він зображує вже інакше, ніж нагороди, пояснюючи – саме – тяжкість його речами нам відомими. Так, коли Він особливо хоче зворушити людей нечутливих, то наводить чуттєві приклади. Тож і тут, бажаючи показати те, що вони зазнають великої кари, і викрити гордість тих, хто зневажає таких людей, представляє чуттєву кару – жорно млина і потоплення. Відповідно до попереднього належало б сказати: Той, хто не приймає одного з малих цих, Мене не приймає, – що важче від усякого покарання. Але оскільки на людей нечутливих і грубих це страшне покарання мало б подіяло, то Він говорить про жорно млинового жернова і потоплення. Не сказав, що жорновий камінь повісять на шию його, але що краще б було потерпіти таке покарання, показуючи цим, що нещасного чекає інше, найтяжче зло; якщо те нестерпне, тим більше це останнє. Чи бачиш, яка жахлива загроза? Порівнюючи її з відомою для нас загрозою, Він представляє її в більшій ясності; а вказуючи на більший тягар, примушує боятися більшого покарання, ніж яке чуттєве. Чи бачиш, як Він з корінням вириває зарозумілість? Як лікує недугу марнославства? Як навчає ніде не шукати першості? Як навіює тим, хто домагається першості, скрізь шукати останнього місця? Справді, немає нічого гіршого за зарозумілість. Вона позбавляє нас звичайнісінької розсудливості, виставляє дурнями, або, точніше, і зовсім робить божевільними. Якби хто-небудь, будучи не вищим за три лікті, посилювався бути вищим за гори, і вважав би себе таким; якби він став витягатися, наче б був вищим за гірські вершини, – то ми не стали б шукати іншого доказу його божевілля. Так само, коли ти побачиш гордовиту людину, яка вважає себе кращою за всіх і за безчестя ставить жити разом із простими людьми, то не шукай уже іншого доказу її безумства. Така людина набагато більш гідна посміхання, ніж дурні від природи, тому що сама добровільно накликала на себе цю хворобу. І не тому тільки вона гідна жалю, а й тому, що впадає в безодню зла, не відчуваючи того. Справді, чи може вона коли-небудь усвідомити гріхи свої належним чином? Чи може відчути свої злочини? Диявол, узявши її, як непотрібного раба і бранця, тягне її, куди хоче, всіляко мучачи її і піддаючи незліченній нарузі; нарешті, він доводить таких людей до такого божевілля, що, слідуючи його навіюванням, вони починають пишатися перед дітьми і дружинами своїми, навіть перед предками, – або ж, навпаки, глузували зі знаменитості цих останніх. А що може бути божевільнішим, коли пишаються зовсім протилежними речами: одні тим, що мали бідних батьків, дідів і прадідів, а інші – тим, що мали славних і знаменитих предків? Отже, чим упокорити гордість і тих, і інших? Одним слід сказати: піднімися подалі від своїх дідів і прадідів: можливо, багато серед них знайдеш кухарів, погоничів, харчівників; а тим, котрі пишаються собою, дивлячись на низоту предків, слід сказати протилежне: і ти теж подивися на предків своїх, які жили раніше: знайдеш багатьох, значно знаменитіших за тебе.
4.Що такий порядок природи, це я доведу вам від Писання. Соломон був сином царя, і царя знаменитого; але батько цього останнього був із числа людей бідних і незнатних; такий же був і дід його по матері, інакше він не видав би своєї дочки за простого воїна. Але якщо ти підніматимешся вище, то після цих бідних предків знову побачиш славнозвісний царський рід. Те саме можна спостерігати і щодо Саула, і багатьох інших. Отже, не будемо ж пишатися предками. Скажи мені справді, – що таке рід? Не що інше, як одне порожнє ім’я. І це ви дізнаєтеся в останній день. Але якщо Поелікуон ще не настав, то ми постараємося переконати вас відомими нам нині обставинами в тому, що знаменитість походження не дає жодної переваги. Коли настає війна, голод або яке-небудь інше лихо, тоді нікчемність усіх уявних переваг знатного походження виявляється ясно. Чи трапиться хвороба, чи морова виразка, вона не знає відмінності між багатим і бідним, між славним і безславним, між шляхетним і низьким; так само і смерть, й інші перевороти: однаково вони спіткають усіх і, що найдивніше, особливо багатих. Що безтурботніше останні поводяться в таких обставинах, то легше гинуть. Навіть страх сильніше діє на багатих. Тремтячи більше за інших перед начальниками, вони такою самою мірою, і навіть набагато ще сильніше, бояться і народу, бо часто будинки багатіїв стають жертвою і шаленства черні, і невдоволення начальників. Навпаки, бідний залишається безпечним від цих хвилювань. Отже, якщо бажаєш показати, що ти шляхетного походження, то, знехтувавши шляхетністю роду, яви таку ж шляхетність духу, яку мав той блаженний, хоч і бідний, що сказав Іродові: “Не годиться тобі мати жінку брата твого” (Мк. 6:18); яку мав той, що був до нього, і який буде після нього, так викриваючи Ахава: “Не я бентежу Ізраїль, а ти та дім батька твого” (1Царів. 18:18); яку мали пророки й усі апостоли. Але не такі душі відданих багатству: подібно до тих, які перебувають під владою незліченних приставників і катів, вони не сміють навіть піднести очей своїх, не сміють вільно діяти для чесноти. Жадібність до грошей, слави та інших предметів, кидаючи на них суворий погляд, робить їх рабами своїми і невільниками. Справді, ніщо не позбавляє стільки свободи, як приліплення до речей життєвих і пристрасть до всього блискучого. Такий служить не одному, не двом, не трьом, а незліченним панам. І якщо хочете порахувати їх, то наведемо для прикладу одного якогось знаменитого царедворця. Нехай він володіє незліченним багатством, нехай наділений він великою владою, нехай буде в нього славна батьківщина, знатні предки, нехай звертає на себе погляди всіх. Подивимося ж, чи не презирливіший цей вельможа за всіх рабів? Протиставимо йому не просто раба, але раба, що належить рабу; адже багато хто і слуги мають рабів. Цей раб раба має одного пана, – яка потреба, якщо й не вільного? Зате одного, якому тільки й намагається догодити. І нехай він знає, що пан його також підвладний; але все ж таки він кориться тільки одному, і якщо добре управляє його маєтком, то проводить життя спокійно. Навпаки, той має не одного, не двох панів, а багатьох, і набагато вимогливіших. І насамперед його тривожить думка про царя. Велика різниця мати владикою над собою якусь людину незнатну, чи царя: цей останній, слухаючи наклепи багатьох, виявляє своє благовоління сьогодні одним, а завтра іншим. І хоча він нічого не знає за собою, попри те, всіх підозрює, і своїх сподвижників, і підлеглих, і друзів, і ворогів. Але й той, скажуть, боїться пана свого. Але хіба одне й те саме – мати одного пана і боятися його, чи мати багатьох і боятися їх? Мало того; якщо хто ретельно розгляне справу, то знайде, що той жодного не має над собою пана. Як і яким чином? Він не має нікого, хто б побажав позбавити його такої служби і поставити себе на його місце, а тому не має собі суперника. Навпаки, вельможі про те тільки й дбають, щоб очорнити перед царем того, кому він виявляє благовоління і любов свою. Тому-то всі вони і змушені лестити вищим, рівним, друзям, тому що де панує заздрість і жадібність до слави, там немає щирої дружби. Як люди, що займаються одним і тим самим мистецтвом, не можуть чисто і щиро любити один одного, так точно і ті, які мають рівну гідність, і в речах життєвих домагаються одного і того ж. Від того-то відбувається між ними сильна боротьба. Отже, чи бачиш цілу низку владик і владик жорстоких? Чи хочеш, зазначу і щось інше, ще більш тяжке, в їхньому становищі? Перебуваючи нижче за іншого, кожен намагається піднятися перед ним; а ті, що піднесені, намагаються перешкодити іншим зрівнятися з ними, або перевершити їх.
5. Але, о диво! Я мав намір вказати владик; а моє слово захопило мене до того, що я сказав більше, ніж скільки мав намір: представив панів недругами, або – точніше – одних і тих самих представив і панами, і недругами, бо вони мають повагу як пани, страшні як недруги та підступні як вороги. Якщо ж комусь хтось і пан, і разом недруг, то що можна уявити гірше за це нещастя? Раб, хоча перебуває в залежності від свого пана, все ж користується від нього заступництвом і прихильністю. Навпаки, ними і командують, і проти них же ворогують; вони озброєні один проти одного і більше, ніж на війні, піддаються небезпекам, оскільки хочуть приховати свою ворожнечу, під личиною дружби плекають почуття ворожі, і на руїнах щастя інших намагаються часто будувати своє власне. Між нами не так буває: якщо хто нещасливий, то багато хто страждає з ним, а якщо хто щасливий, то багато хто з ним радіє, як каже апостол: “Тому якщо страждає один член, то страждають з ним усі члени, якщо ж один член прославляється, то радіють із ним усі члени” (1Кор. 12:26). Пропонуючи такі вмовляння, в одному випадку він говорив: “Хто наша надія, або радість, або вінець похвали? Чи не і ви” (1Сол. 2:19)? В іншому: “Бо тепер ми живі, коли ви стоїте в Господі” (1Сол. 3:8). У третьому: “Від великої скорботи і збентеженого серця я писав вам” (2Кор. 2:4); або: “Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? Хто спокушається, за кого б я не запалювався” (2Кор. 11:29)? Отже, для чого ж досі ми кружляємось у вихорах і охоплені хвилями життєвих турбот, а не поспішаємо до тихого притулку: чому не прагнемо до самих речей, залишивши порожні імена? Слава і влада, багатство і знатність тощо в них тільки імена, а в нас сама річ; так само як і навпаки, смуток, смерть і безчестя, бідність тощо для нас тільки імена, а для них сама справа. Якщо завгодно, наведемо насамперед як приклад славу, настільки для них люб’язну і жадану. Я не кажу вже, що вона короткочасна і що скоро зникає. Ні, уяви її в той час, коли вона перебуває в повному блиску; не приховуй вбрання і прикрас коханки, але вистави її в усій її прикрасі, і я вкажу її потворність. Отже, ти, звісно, вкажеш на одяг, на безліч лікторів, голос герольда, покірність юрби, мовчання черні, удари тим, хто зустрічається на шляху, і, нарешті, загальну увагу. Хіба, скажеш, усе це не становить блиску? Розглянемо, однак, чи не зайве все це, і чи не одне порожнє марнославство? Справді, чим кращою стає людина від цього: чи то по душі, чи по тілу (адже з таких частин і складається тільки людина)? Хіба вона від цього стає вищою, або сильнішою, або здоровішою, або швидшою? Чи вона набуває почуттів найгостріших і найпроникливіших? Але цього ніхто не скаже. Так само, якщо звернемося до душі, то знайдемо, що і тут не набувається ніякої вигоди. Що ж? Невже той, перед ким так раболіпствують, через те робиться поміркованішим, скромнішим, розсудливішим? Анітрохи! Навіть зовсім навпаки. Тут буває не те, що з тілом. Тіло тільки що нічого не здобуває від почестей на свою користь; а тут, навпаки, не одне тільки те нещастя, що душа ніякої не отримує користі, а й що вона ж стає більш злою. Вона віддається від цього гордості, марнославству, божевіллю, гніву та іншим незліченним порокам. Але, – ти скажеш, – вона радіє тут, радіє, захоплюється. Але це-то і верх зла, хвороба невиліковна. Справді, хто втішається таким становищем, той нескоро і захоче звільнитися від пут зла; його задоволеність загороджує собою шлях до зцілення. Це-то і є крайнє нещастя, що він, бачачи множення своїх хвороб, не тільки не засмучується, а навіть радіє. Адже не завжди радість становить добру ознаку. Радіє і злодій, коли вкраде що-небудь; і перелюбник, що оскверняє шлюбне ложе ближнього свого; і любостяжатель, що викрадає чуже; і людиновбивця, що губить людей. Отже, ми не на те повинні звертати увагу, чи радіє людина, а на те, чи радіє вона добром, і повинні остерігатися, щоб не знайти такої радості, яка є в перелюбника або злодія. Чому радіє вона, скажи мені? Чи тому, що, здобувши славу, він у змозі пишатися перед іншими і звертати на себе їхню увагу? Але що може бути злочинніше за таку прихильність і таку божевільну любов. Якщо це не зло, то не звинувачуйте марнославних, і не обсипайте їх незліченними докорами. Перестаньте проклинати гордих і зарозумілих. Але ви вважаєте це неможливим. Отже, і ті заслуговують незліченних докорів, хоча й оточені незліченною свитою. Ось що я мав намір сказати про беззаконних вельмож! І справді, багатьох із них ми знайдемо таких, які, через зловживання своєю владою, незрівнянно злочинніші за розбійників, убивць, перелюбників, гробораскорушників. Справді, вони і викрадають безсоромніше, ніж ті, і вбивають із більшою жорстокістю, і вдаються до насолод незрівнянно ганебніших, і, за силою влади своєї, плюндрують не стіни, а майно й незліченні домівки інших; вони, вдаючись безтурботно до пристрастей, страждають під гнітом жорстокого рабства; мучачи нещадно подібних до себе рабів, тремтять усякого, хто знає їх ближче. Справді, той тільки вільний, той тільки владика і могутніший за царів, хто не поневолений пристрастям. Отже, знаючи це, постараємося здобути істинну свободу і віддалятися від ганебного рабства; не будемо нічого, крім однієї чесноти, вважати за блаженство: ні фальшивого блиску влади, ні багатства поневолюючого, – і тоді ми насолоджуватимемося спокоєм у тутешньому житті, і в майбутньому отримаємо блага благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Котрому слава і держава з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь.
| ← | → |