Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 55
«Тоді Іісус сказав учням Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, зречись себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною» (Мф. 16:24).
Зміст:
Пояснення 16:24-27. За прикладом Христа треба завжди бути готовим на смерть. – Чому Христос не примушує, а запрошує до слідування за Собою. – Що означає відкинути самого себе. – До чого має простягатися самовідданість. – Не всяке страждання є наслідуванням Христа. – У чому справжнє спасіння і справжня погибель душі. – Рівночестя і єдиносущість Сина з Отцем. – Похвала життю ченців. – Пояснення вживаної ними молитви після прийняття їжі. – Вмовляння наслідувати спосіб життя ченців.
1.”Тоді”- коли ж? Після того, як Петро сказав: “будь милостивий до Себе, Господи! нехай не буде цього з Тобою”, і отримав у відповідь: “відійди від Мене, сатано”! Господь не задовольнився одним забороненням, але, бажаючи цілком показати недоречність слів Петра і користь страждань, сказав: “Ти Мені кажеш: “будь милосердний, нехай не буде цього з Тобою!”, а Я тобі кажу, що не лише шкідливо й згубно для тебе перешкоджати Мені та журитися через Моє страждання, а й ти сам не можеш врятуватися, якщо не будеш завжди готовим померти. А щоб учні не думали, що страждати для Нього безчесно, то про користь страждання напоумляє їх не одними вищенаведеними словами, а й такими. Так, в Іоанна каже Він: “якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду” ( Ін. 12:24). Отже, тут, цілком розкриваючи користь страждання, сказане про необхідність померти, поширює не на себе тільки, а й на них. Така користь цього подвигу, що і для вас не бажати померти – згубно, а бути готовими до того – благо. Втім, цілком пояснює це Христос після, а тепер розкриває тільки частково. І зауваж, як Він, кажучи це, не примушує; не сказав, що вам волею чи неволею треба постраждати, а що сказав? “Якщо хто хоче йти за Мною”. Я не примушую, не примушую; але надаю це власній волі кожного. Тому й кажу: “якщо хто хоче”. Я запрошую на добру справу, а не на злу і обтяжливу, не на страту і муки, до чого Мені потрібно було б примушувати. Справа сама по собі така, що може вас привабити. Говорячи таким чином, Христос тільки сильніше привертав до слідування за Ним. Той, хто примушує, часто відвертає; а хто надає слухачеві свободу, скоріше приваблює. Лагідне навернення дієвіше за примус. Тому й Христос сказав: “якщо хто хоче”. Великі ті блага, каже Він, які Я вам даю, – такі, що до них ви охоче будете прагнути. Хто дає золото і пропонує скарб, той не стане вживати насильство. Якщо ж при цих благах не потрібно насильства, то тим менше воно потрібне при благах небесних. Якщо властивість самого блага не спонукає тебе прагнути до нього, то ти не гідний і отримати його; якщо ж і отримаєш, то не знатимеш ціни отриманого. Тому-то і Христос не примушує, але поблажливо вмовляє нас. Оскільки учні, бентежачись словами Іісуса, мабуть, наодинці багато нарікали, то Він каже: не повинно нарікати і бентежитися. Якщо ви не вірите, що те, про що Я сказав, буде причиною незліченних благ і з вами збудеться, – Я не примушую, не примушую, але хто бажає наслідувати, того закликаю. Не вважайте наслідуванням Мені те, що тепер робите, ходячи за Мною. Якщо хочете за Мною йти, то вам треба буде перенести багато труднощів, багато небезпек. Не думай, Петре, що, оскільки ти сповідував Мене Сином Божим, за це одне й можеш чекати на вінці; не вважай цього достатнім для твого спасіння і не заспокоюйся на цьому, наче все тобою зроблено. Я, як Син Божий, можу зробити, що ти не зазнаєш лиха, але не хочу того для тебе, щоб було щось і твоє власне, і щоб ти заслужив більше похвали. Який розпорядник ігор на терені, будучи другом борцю, захоче його увінчати тільки з милості, без усякої його заслуги і лише тому, що любить його? Так і Христос тим, яких особливо любить, бажає, щоб вони здобували славу і самі по собі, а не за Його тільки допомоги. Дивись же, яка не важка пропонована Ним заповідь. Не їх одних прирікає Він на лиха, але дає загальну заповідь для всіх, кажучи: “якщо хто хоче”, чи то дружина, чи чоловік, чи начальник, чи підлеглий, – усякий повинен слідувати цим шляхом. І хоча, мабуть, говорить про одне, а має на увазі три дії: відкидання самого себе, взяття хреста свого і наслідування Йому. Дві з’єднані між собою, а одна поставлена особливо. Отже, подивимося, по-перше, що означає зректися самого себе. Наперед дослідимо, що означає відкинути іншого, тоді дізнаємося і те, що означає відкинути самого себе. Отже, що означає відректися від іншого? Той, хто відрікається від іншого, наприклад, брата, або раба, або когось іншого, хоч би й бачив, що його б’ють, або в’яжуть, або ведуть на страту, або як інакше мучать, не заступається, не захищає, не співчуває, не бере в ньому жодної участі, начебто він був абсолютно йому чужий. Так само і Христос бажає, щоб ми не шкодували свого тіла: чи б’ють, чи женуть, чи палять, чи ще щось роблять, – не шкодуй себе. Це-то саме і означає жаліти себе. І батьки тоді шкодують дітей своїх, коли, передоручаючи їх учителям, наказують не щадити їх. Так і Христос. Він не сказав: нехай не шкодує самого себе, але, що набагато сильніше, – “нехай відкине себе”, тобто нехай не має нічого спільного з самим собою, а нехай прирікає себе на небезпеки, на подвиги, і їх переносить, так, як би то терпів інший хто-небудь. Христос не сказав: нехай зречеться (αρνησασθω), але: “нехай зречеться” (απαρνησασθω), невеликим цим додаванням надаючи більшої сили словам Своїм, оскільки останнє набагато виразніше за перше.
2. “І візьми хрест свій”. Це випливає з першого. Щоб ти не подумав, що, відкидаючи самого себе, мусиш переносити словесні тільки образи й докори, Він призначає межу, до якої має простягатися самовідданість, саме – смерть, і смерть поносну. Тому не сказав Він: нехай “нехай відрікається себе” навіть до смерті, але: “візьме хрест свій”, маючи на увазі поносну смерть, і дію, яку не раз або два рази, а ціле життя здійснюють. Безперестанку, каже Він, май перед очима смерть, і щодня будь готовий на заклання. Багато хто, хоча нехтував багатством, задоволенням і славою, але не нехтував смертю, а боявся небезпек; тому Я, каже Він, хочу, щоб Мій подвижник боровся до крові, і подвиги його тривали до самого заклання. Отже, якщо потрібно буде перетерпіти смерть, і смерть нестерпну, смерть під прокляттям і через підозру в поганих справах, то все має бути перенесено з мужністю і ще й тішитися з того. “І йди за Мною”. Оскільки інший, і страждаючи, не піде за Ним, коли страждає не за Нього (і розбійники, наприклад, і розкрадачі гробниць, і чародії терплять багато тяжких мук), то, щоб ти не подумав, що достатньо самих лих, хоч би від чого вони були, Він додав, якою має бути причина лих. Яка ж? Що б не робив, що б не терпів, йди за Христом, все за Нього терпи і дотримуйся інших чеснот. У словах: “і йди за Мною” полягає і те, щоб ти виявляв не тільки мужність у лихах, а й цнотливість, і лагідність, – і всіляку чесноту. То й значить піти за Ним, як треба, щоб намагатися про всяку іншу чесноту, і все за Нього терпіти. Є люди, які, наслідуючи диявола, терплять те саме і віддають за нього свої душі; але ми терпимо за Христа, або краще сказати, за самих себе. Вони терпінням шкодять собі і тут, і там; а ми здобуваємо користь і в цьому, і в майбутньому житті. Отже, чи не крайнє це недбальство – не виявляти й такої мужності, яку виявляють ті, хто гине, і це незважаючи на те, що нам уготовано стільки нагород? До того ж нам допомагає Христос, а їм ніхто. Ще раніше, коли посилав учнів Своїх, Господь заповідав їм, кажучи: “на дорогу до язичників не ходіть”, “посилаю вас, як овець серед вовків”, і “поведуть вас до правителів і царів” (Мф. 10:5,16,18). А тепер заповідає набагато сильніше і суворіше. Тоді говорив про смерть тільки, а тепер згадав і про хрест, і хрест повсякчасний: “і візьми”, каже Він, “хрест твій”, – тобто хай тримає і носить його безперестанку. Так і завжди звичайно Христос чинив: не спочатку, не під час перших повчань, але поступово і мало-помалу пропонував найважчі заповіді, щоб не стривожити слухачів. Далі, оскільки заповідь здавалася тяжкою, дивись, як Він пом’якшує її наступними словами, як пропонує винагороди, що перевищують труди, і не винагороди тільки, а й покарання за гріхи; про покарання поширюється навіть більше, ніж про винагороду, тому що зазвичай не стільки дарування благ, скільки сувора погроза умудряє багатьох. Дивись же, як Він і тут починає, і тим же самим закінчує. “Бо хто хоче душу свою зберегти, той втратить її, а хто втратить душу свою заради Мене, той набуде її; яка користь людині, коли вона здобуде весь світ, а душі своїй зашкодить? чи який викуп дасть людина за душу свою” (Мф. 16:25-26)? Слова ці означають: не думайте, щоб Я вас не щадив; навпаки, дуже щаджу, коли заповідаю вам це. Так і той, хто щадить свого сина, губить його, а хто не щадить, той зберігає його. Теж саме сказав і один мудрий: “якщо покараєш різкою” сина твого, “не помре, врятуєш душу його від пекла” (Притч. 23:13-14); і ще: “Той, хто пощадить сина, буде перев’язувати рани його” (Сир. 30:7). Теж буває і з воїнами: якщо воєначальник, щадячи воїнів, дозволяє їм завжди сидіти вдома, то погубить і тих, хто залишається з ними разом. Отже, щоб не сталося того ж і з вами, каже Він, вам безперестанку треба бути готовими на смерть. Адже й нині вже спалахує жахлива боротьба. Тому не сиди вдома, але піди й бийся; якщо й впадеш на брані, тієї ж хвилини оживеш. Якщо і в видимих боях той, хто йде на смерть, славніший за інших і вважається непереможним, і для ворогів особливо страшний, хоча цар, за якого він піднімає зброю, і не сильний воскресити його після смерті, то тим паче в цих битвах, – коли стільки надій воскреснути, – той, хто віддає душу свою на смерть, набуде її – по-перше, бо не скоро переможений, а по-друге, бо, якщо й впаде, набуде для неї кращого життя.
3. Потім, оскільки, кажучи: “бо хто хоче душу свою зберегти, той втратить її, а хто втратить душу свою заради Мене, той знайде її”, у тому й іншому випадку вживає слова: “врятує і згубить”, – то щоб не подумав хто-небудь, що згубити і врятувати в обох випадках значить одне й те ж саме, але ясно бачив, що між тим і іншим спасінням така ж відмінність, як і між загибеллю і порятунком, – Він пояснює це від протилежного: “яка користь людині, – каже Він, – коли він набуде весь світ, а душі своїй зашкодить”? Чи бачиш, що спасати душу не так, як слід, значить губити її, і гірше за те, що губити, – губити безповоротно, так що не залишається вже засобів спокутувати її? Не кажи мені, – наче так сказав Він, – що той, хто уникнув найбільших небезпек, врятував душу свою, але уяви, що душі його підкорений увесь всесвіт: що йому буде користі від того, коли душа його гине? Скажи мені: якщо ти бачиш, що раби твої живуть у цілковитому достатку, а сам ти в крайній біді, яка тобі користь від того, що ти пан? Жодної. Так само суди і про душу: коли плоть насолоджується і багатіє, душа очікує майбутньої загибелі. “Який викуп дасть людина за душу свою”? Знову підтверджує те саме. Ти не можеш, каже Він, замість душі дати іншої душі. Якщо ти втратиш гроші, можеш дати інші; те саме можна сказати про дім, про рабів і про всяке інше майно; а, втративши душу, не зможеш дати іншої душі. Хоч би ти володів і цілим світом, хоч би був царем всесвіту, – однак, і весь всесвіт віддавши, і на весь всесвіт не купиш жодної душі. Та й що дивного, якщо так трапляється з душею? Так само, як кожен може бачити, буває і з тілом. Хоч би ти вдягнув на себе тисячі вінців, але якщо в тебе тіло за природою хворе і невиліковно страждає, то не можеш посприяти тому, хоч би ти віддав ціле царство і додав тисячі тіл, міст, майна. Так само суди і про душу, та про душу ще більше, і, залишивши все інше, доклади про неї все старання.
4. Піклуючись про чуже, не забувай себе і свого, як нині всі роблять, наслідуючи рудокопів. Для них немає жодної користі від такої роботи і від самих коштовностей; навпаки: буває ще більша шкода, бо вони наражаються на небезпеки марно і наражаються для інших, не отримуючи для себе жодного плоду від своїх зусиль і виснажень. Їх-то нині і наслідує багато хто, збираючи багатство для інших. Та про нас більше, ніж про них, шкодувати треба, тому що на нас після таких трудів чекає геєна. Рудокопа від його праці звільняє смерть; а для нас смерть буває початком незліченних зол. Ти кажеш, що тобі приємно працювати, коли збагачуєшся; але покажи, що душа твоя радіє: тоді повірю. Найголовніше в нас душа. Якщо ж тіло гладшає, а душа стогнюється, то в цьому тобі немає ні малої користі. Так, якщо раба веселиться, а пані гине, то для пані немає користі від благоденства служниці; так і для хворого тіла немає користі від ошатного одягу. “Який викуп дасть людина за душу свою”? – каже тобі знову Христос, наказуючи тобі всіляко намагатися про душу, і про неї одну піклуватися. Налякавши вказівкою на загибель душі, Христос втішає і обітницею благ: “бо прийде”, каже Він, “Син Людський у славі Отця Свого з Ангелами Своїми, і тоді воздасть кожному за ділами його” (Мф. 16:27). Чи бачиш, що Отцю і Сину належить одна слава? Якщо ж слава одна, то очевидно і сутність одна. Якщо, за єдності сутності, буває різниця у славі (“інакша слава сонця, інакша слава місяця, інакша зірок, і зірка від зірки відрізняється у славі” (1Кор. 15:41), хоча вони й однакової сутності), то, як можна вважати не єдиносущними тих, яким належить одна слава? І Він не сказав: у славі такій, яка притаманна Отцеві, – щоб ти знову не подумав, що тут є якась різниця, – але з усією точністю показує, що слава одна й та сама, кажучи, що у славі Отця прийде. Отже, – каже, – чого ти боїшся, Петре, чуючи про смерть? Ти побачиш тоді Мене у славі Отця. А якщо Я у славі, то й ви. Ваша нагорода не в теперішньому житті; ні, ви успадкуєте інший, кращий жереб. Сказавши про блага, Він, однак, не зупинився на тому, але приєднав і погрози, згадуючи про останній суд, про суворе катування, про неупереджений вирок, про праведне рішення. Втім, Він не хотів тільки засмутити їх словом, але розчинив його приємними надіями. Не сказав: тоді покарає грішників, але – “воздасть кожному за діла його”. Говорячи це, мав на увазі Він не покарання тільки грішників, а й нагороди та вінці праведників. Він сказав це для того, щоб підбадьорити і людей доброчесних. А я завжди тремчу, чуючи про суд, бо я не з числа вінчаних. Думаю, що й інші також бояться і жахаються, бо кого не злякає, кого не змусить тремтіти це слово, якщо той, хто слухає, прийде тільки до свідомості самого себе? Кого не змусить переконатися, що вретище і найсуворіший піст потрібніші для нас, ніж для народу ніневійського? Нам говорять не про руйнування граду, не про загальну загибель, але про муку вічну, про вогонь невгасимий.
5. Ось чому я віддаю честь і дивуюся ченцям, які пішли в пустелі, будучи спонукувані як іншими причинами, так і цим словом Христовим. Вони після обіду, або краще сказати, після вечері (у них обіду іноді й не буває, тому що теперішнє життя вважають вони часом плачу і посту), – після вечері, підносячи подячні пісні Богові, згадують про це слово. Якщо хочете чути і саму пісню їхню, щоб і вам завжди вимовляти її, то я повторю вам усю цю священну пісню. Ось власні слова її: “Благословенний Бог, що живить мене від юності моєї, що подає їжу всякій плоті! Сповни радістю і веселощами серця наші, щоб ми, маючи всяке достаток, завжди надлишково в усякій справі добрій, у Христі Іісусі, Господі нашому, з яким Тобі слава, честь і держава, зі Святим Духом на віки віків. Амінь. Слава Тобі, Господи, Слава Тобі, Святий, Слава Тобі, Царю, що Ти дав нам брашну і веселощі! Сповни нас Духом Святим, щоб ми були перед Тобою угодними, щоб нам не було соромно, коли Ти воздаси кожному за діла його”. Вся пісня ця гідна подиву, особливо ж кінець її. Оскільки за столом від їжі людина дещо забувається і важчає, то вони, згадуючи про час суду, під час веселощів словом Христовим, наче деякою вуздою, приборкують душу. Вони знають, що трапилося з Ізраїлем від розкішної їжі: “загус, погладшав, і розжирів, і залишив він Бога” (Второзак. 32:15). Так і Мойсей сказав: “будеш їсти і насичуватися, тоді бережися, щоб не забув ти Господа” (Повт. 6:12,11), бо після пересичення ізраїльтяни наважувалися на великі беззаконня. Отже, бережися, щоб і з тобою не сталося чогось подібного. Хоч би ти і не приносив у жертву каменю або золоту овець і тельців, але бережися, щоб не принести своєї душі в жертву гніву, свого порятунку – в жертву любодіянству або іншим подібним пристрастям. Тому-то й ченці, побоюючись таких падінь, після столу, або краще сказати, після посту (оскільки вони і за столом дотримуються посту) наводять собі на пам’ять страшний суд і останній день. Якщо ж ті, які уціломудрюють себе постом, поклонінням долу, пильнуванням, брехнею, врєтіщем і незліченними подвигами, мають ще потребу в такому спогаді, то, як можемо безбідно прожити ми, коли наші столи призводять до хвилювання пристрасті, а ми і сідаємо за стіл, і встаємо з-за нього без молитви? Для відвернення таких бід пояснимо всю пісню, яку ми привели, щоб, дізнавшись користь її, завжди співати її за столом, – приборкувати тим шаленство утроби, і запровадити в себе в домівках звичаї і статути земних ангелів. Самим би вам належало сходити до них, щоб отримати таку користь; а якщо не хочете, принаймні з моїх вуст вислухайте це духовне солодкоспівування, і нехай кожен після столу вимовляє слова пісні, починаючи так: “Благословенний Бог”! Так, на самому ж початку вони виконують апостольську заповідь, якою пропонується: “усе, що ви робите, словом чи ділом, усе робіть в ім’я Господа Іісуса Христа, дякуючи через Нього Богові й Отцеві” (Кол. 3:17). Отже, дякувати треба не за один теперішній день, а за ціле життя, чому й сказано: “Той, хто живить мене від юності моєї”. І тут-то полягає вчення любомудрості. Якщо Бог живить, то самому не потрібно піклуватися. Якби цар обіцяв тобі давати на щоденний прожиток зі своєї скарбниці, то ти залишився б спокійним; тим паче маєш бути ти вільним від усякого піклування, коли сам Бог дає і все тобі від Нього рікою тече. Для того-то вони і вимовляють такі слова, щоб переконати себе і тих, кого вони навчають, відмовитися від усякого життєвого піклування. Далі, щоб ти не подумав, що вони віддають таку подяку тільки за самих себе, додають: “що подає їжу всякій плоті”, – дякуючи тим за весь світ. Як батьки всього всесвіту, вони за всіх благословляють Бога, збуджуючи себе до щирого братолюбства; вони не можуть ненавидіти тих, за яких дякують Богові, що живить їх. Чи бачиш зі сказаного тепер і раніше, як подяка веде до любові, і видаляє життєві турботи? Якщо Господь живить усяку плоть, то тим більше тих, хто сподівається на Нього. Якщо живить пов’язаних життєвими турботами, то тим паче тих, які вільні від них, як то і Христос підтвердив, сказавши: “ви дорожчі за багатьох малих птахів” (Лк. 12:7). Цими словами Він навчав не сподіватися на багатство і плодоношення насіння. Не це живить, а слово Боже. Таким чином, ченці своєю піснею осоромлюють маніхеян і валентиніан, і всіх їхніх однодумців. Справді, не можна вважати злим того, хто свої блага пропонує всім, навіть і тим, які хулять його. Далі йде прохання: “сповни радістю і веселощами серця наші”. Якою радістю: чи не життєвою? Якби ченці бажали такої радості, то не стали б жити на висотах гір і в пустелях, не стали б вдягатися у врєтіще. Навпаки, вони говорять про ту радість, яка не має нічого спільного зі справжнім життям, – про радість ангельську, про радість гірську. І не просто просять вони радості, але просять її у великому надлишку. Не кажуть: дай; але: “виконай”; не кажуть: виконай нас, але: “серця наші”. Така-то радість і є переважно радість серця. “Плід же духа”, говориться, “любов, радість, мир” (Гал. 5:22). Оскільки гріх породив смуток, то вони просять оселити в них разом із радістю правоту; інакше й бути не може радості. “Щоб ми, маючи всяке достаток, завжди надлишкували у всякій добрій справі”. Ось виконання євангельського слова: “хліб наш насущний подавай нам на кожен день” (Лк. 11:3). Дивись, як вони шукають і самого достатку тільки для душі: “щоб ми надлишкували у всякій справі добрій”. Не сказали, щоб ми виконали тільки належне, але – навіть і більше за заповідане. Це-то і означають слова: “щоб ми надлишкували”. І хоча просять у Бога вдоволення тільки в необхідному для життя, але самі готові коритися не стільки, скільки від них вимагається, але з великим надлишком у всьому. Так завжди і в усьому бути надлишковим властиво рабам благонаміреним, мужам любомудрим. Потім, знову нагадуючи собі про свою неміч і про те, що без вищої допомоги нічого доброго не можуть зробити, вони до слів: “щоб ми надлишковували в благій справі”, приєднують ще: “у Христі Іісусі нашому, з Яким Тобі слава, честь і держава на віки віків, амінь”. Таким чином, вони і починають, і закінчують пісню подякою.
6. Після цього вони знову починають нібито знову, але, насправді, продовжують те саме. Подібним чином і Павло, початок послання закінчивши славослів’ям і сказавши: “з волі Бога і Отця нашого; Йому слава на віки віків. Амінь” (Гал. 1:4-5), слідом потім починає розкривати зміст свого послання. Так само і в іншому місці, сказавши: “поклонялися і служили тваринам замість Творця, Який благословенний на віки віків, амінь” (Рим. 1:25), не закінчив промову, а продовжує її й далі. Отже, не будемо звинувачувати і цих ангелів за те, що вони не дотримуються порядку, коли, завершивши промову славослів’ям, знову продовжують священні пісні. Вони наслідують приклад апостолів, коли починають славослів’ям і закінчують тим самим і, після такого закінчення, починають знову. Отже, кажуть: “слава Тобі, Господи, слава Тобі, Святий, слава Тобі, Царю, що Ти дав нам брашну на веселощі”! Дякувати треба не за великі тільки благодіяння, а й за малі. Дякуючи ж і за малі, вони викривають єресь маніхеїв і всіх тих, хто каже, що справжнє життя є зло. Щоб ти, судячи з високого їхнього любомудрості і з того, що недбало ставляться до лона, не зробив висновок, що вони гребують брашеном, як самогубці, вони своєю молитвою навчають тебе, що утримуються від багато чого не через огиду до творінь Божих, а з любові до подвижництва. І дивись, як вони, подякувавши за послані вже блага, просять інших більших, і не зупиняються на життєвих, але підносяться вище за небеса, і кажуть: “сповни нас Духом Святим”! Не сповнившись благодаті Духа, ні в чому не можна мати належного успіху, так само як не можна здійснити нічого доблесного і великого без допомоги Христової. І як вони до слів: “щоб надлишкували в усякому ділі благому” приєднують: “у Христі Іісусі”, так і тут кажуть: “сповни нас Духом Святим, нехай станемо угодними перед Тобою”. Чи бачиш, що вони про життєве не моляться, а тільки дякують, про духовне ж і дякують, і моляться? “Шукайте, – сказав Христос, – передусім Царства Божого, і це все додасться вам” (Мф. 6:33). Помічай і далі їхню любомудрість. “Нехай виявимося”, кажуть вони, “перед Тобою угодними, нехай не будемо соромитися”. Ми не боїмося, кажуть вони, ганьби людської; що б люди не говорили про нас у насмішку і ганьбу, ми не звертаємо на це жодної уваги. Ми про те тільки дбаємо, щоб тоді не посоромитися. А коли говорять це, думають про вогняну річку, про нагороду, про почесті. Не сказали: щоб нам не зазнати покарання; але: щоб не посоромитися. З’явитися кривдниками Господа для нас страшніше геєни. Але оскільки багатьох безтурботних це не лякає, то вони приєднують: “тоді воздаси кожному за діла його”. Бачиш, скільки приносять нам користі ці мандрівники і прибульці, пустельножителі, або краще – небожителі. Ми мандрівники небесні, а жителі земні; а вони – навпаки. Після такої пісні, сповнившись розчулення, з гарячими і рясними сльозами, вони відходять до сну і сплять стільки, скільки потрібно для малого заспокоєння. І знову ніч перетворюють на день, проводячи час у подяках і псалмоспіві. І не одні тільки чоловіки, а й дружини вправляються в такому любомудрії, перемагаючи неміч єства надлишком старанності. Отже, ми, чоловіки, засоромимося міцності дружин і перестанемо піклуватися про сьогодення – про тінь, про мрію, про дим. Більша частина життя нашого проходить у байдужості. У юності ми майже зовсім нерозумні; коли настає старість, то притупляється в нас усяке почуття. Залишається невеликий проміжок, у який ми з повним почуттям можемо насолоджуватися задоволенням; та й у цей час ми не насолоджуємося сповна, внаслідок незліченних турбот і праці. Тому-то і переконую шукати благ незмінних, нетлінних, і життя, що ніколи не старіє. Можна, адже, живучи і в місті, наслідувати любомудрість пустельножителів; і одружений, і сімейний може і молитися, і поститися, і приходити в розчулення. Так перші християни, навчені апостолами, жили в містах, а виявляли благочестя, властиве пустельножителям; деякі займалися і рукоділлям, як от: Пріскілла й Акіла. Та й усі пророки мали і дружин, і домівки, як, наприклад, Ісая, Єзекіїль, великий Мойсей; однак це не заважало їм бути доброчесними. Їм і ми, наслідуючи, будемо завжди дякувати Богові і завжди оспівувати Його; будемо намагатися про цнотливість та інші чесноти, і запровадимо любомудрість пустельників у містах, щоб нам з’явитися і перед Богом угодними, і перед людьми – поважними, і щоб нам удостоїтися майбутніх благ благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого й з Котрим Отцю слава, честь, держава, зі Святим і животворним Духом, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.
| ← | → |