Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 53
«Іісус же, покликавши учнів Своїх, сказав їм: жаль Мені людей, що вже три дні знаходяться зі Мною і нічого їм їсти; відпустити ж їх голодними не хочу, щоб не ослабли в дорозі» (Мф. 15:32).
Зміст:
Пояснення 15:32-16:12. Безсумнівність чудесного насичення. – Недосконалість віри учнів. – Їхня любомудрість. – Чому Христос не дав знамення іудеям, які просили. – Малі за видимістю чудеса Христові за своєю силою перевершували великі. – Строгість буває так само корисна, як і поблажливість. – Справжнє життя є зміна радощів і печалей. – Ніщо не приносить більшої радості, як чеснота. – Пам’ять добрих справ служить великою втіхою в годину смерті.
1) І раніше Христос, маючи намір створити подібне чудо, спершу зцілив тих, хто страждав від тілесних хвороб, і тепер робить те саме: приступає до чудодійства після зцілення сліпих і кульгавих. Чому ж тоді учні сказали: “Відпусти народ”, а тепер цього не сказали, хоча минуло вже три дні? Чи самі стали вже кращими, чи бачили, що народ не надто відчував голод, славлячи Бога за благодіяння, що були йому зроблені? Але дивись, як Христос і тепер не просто приступає до чудодійства, але викликає на нього учнів. Народ, прийшовши для зцілення хвороб, не наважувався просити хліба, але Христос, будучи людинолюбним і дбайливим, дає і тим, хто не вимагає, і каже учням: “Шкода Мені народу,… відпустити їх неївшими не хочу”. Але щоб хто-небудь не сказав: вони прийшли із запасом хліба, – Христос каже: “Уже три дні перебувають при Мені”; отже, якби прийшли і з запасом, то запас виснажився б. Тому-то й чудо сотворив Він не в перший і не в другий день, але коли вийшло в них усе, – щоб, наперед відчувши нужду, тим із більшим захопленням прийняли чудо. Для того й каже: “щоб не ослабли в дорозі”, показуючи тим, що далеко було до селища і що в них нічого не залишилося. Але якщо ти не хочеш відпустити їх голодними, чому не твориш знамення? Щоб своїм запитанням і відповіддю учнів збудити в них більшу увагу, і дати їм нагоду показати віру свою, підійти до Нього і сказати: створи хліби. Але й тут вони не зрозуміли мети запитання. Ось чому потім, як оповідає Марк, Христос і каже їм: Чи так скам’яніли серця ваші? “Маючи очі, не бачите? Маючи вуха, не чуєте” (Мк. 8:17-18)? Якби цього не було, то для чого говорити учням, і давати знати, що народ вартий благодіяння, і додавати, що Він милосердствує про нього? Матфей каже, що після цього Він ще докоряв їм, кажучи: “Що ви думаєте про себе, маловірні, що хлібів не взяли? Чи ще не розумієте і не пам’ятаєте про п’ять хлібів на п’ять тисяч [людей], і скільки коробів ви набрали, ні про сім хлібів на чотири тисячі, і скільки кошиків ви набрали” (Мф. 16:8-10)? Так згодні між собою євангелісти. Отже, що ж учні? Вони ще плазують долу і, хоча Христос всіляко старався закарбувати в їхній пам’яті це чудо, і питанням, і відповіддю, і тим, що зробив їх роздавачами (хліба), і що кошики залишилися, – але вони все ще залишалися недосконалими, чому й кажуть Йому: “Звідки нам узяти в пустелі стільки хліба” (Мф. 15:33)? І раніше, і тепер вони все згадують про пустелю; і хоча кажуть це, не розсудивши належним чином, але саме чудо і тут не піддають жодному сумніву. Але щоб хто-небудь не сказав, – як я вже й раніше помітив, – що Він хліби отримав з якого-небудь найближчого селища, то вказується на саме місце, щоб чудо було поза сумнівом. Тому-то як перше, так і це чудо Він творить у пустелі, далеко віддаленій від селищ. Але учні, нічого цього не розуміючи, говорили: “Звідки нам узяти в пустелі стільки хлібів”? Вони вельми нерозумно думали, що Він говорить їм це в намірі доручити їм самим нагодувати народ. І раніше Він для того говорив: “Ви дайте їм їсти” (Мф. 14:16), щоб дати їм нагоду просити Його про це. Тепер же й того не говорить – “ви дайте їм їсти”; але що? “Шкода Мені народу,… відпустити ж їх неївшими не хочу”. Цими словами Він ще ближче наводить їх на думку, ще сильніше спонукає і дає зрозуміти, щоб вони просили Його нагодувати народ. Ці слова показували, що Він може не відпустити їх голодними, і свідчили про Його могутність. Це саме й означало слово: “не хочу”. Але оскільки вони, незважаючи і на це, не зрозуміли сказаного Христом і згадали про народ, і про місце, і про пустелю (сказали саме: “Звідки нам узяти в пустелі стільки хлібів, щоб нагодувати стільки народу?”), то Він уже сам прямо напоумляє їх і каже їм: “Скільки у вас хлібів? Вони ж сказали: сім, і трохи кілька рибок” (Мф. 15:34). Не кажуть уже: “Але що це для такої безлічі?” (Ін. 6:9), як раніше говорили. Так, хоча вони і не все раптом розуміли, але все ж мало-помалу набували більш високого пізнання. І сам Він, збуджуючи цим їхні думки, запитує так само, як і колись, щоб самим чином запитання нагадати їм про колись здійснене чудо. Ти ж, помітивши з цього їхню недосконалість, пізнай водночас і допитливий їхній розум, і здивуйся їхній любові до істини, як самі вони у своїх писаннях не приховують власних недоліків, до того ж великих. Справді, не мала провина – так скоро забути диво, що нещодавно було; за це Господь їх і докоряє.
2. Крім того, пізнай їхню любомудрість і в іншому відношенні, а саме: як мало дбали вони про черево, як звикли небагато думати про їжу. Перебуваючи в пустелі й перебуваючи в ній три дні, мали тільки сім хлібів. У всьому іншому Господь чинить так само, як і раніше: розсаджує їх на землі і робить так, що в руках учнів не убувають хліби. “Велів, – сказано,- народу лягти на землю. І, взявши сім хлібів і риби, подякував, переломив і дав учням Своїм, а учні – народу” (Мф. 15:35-36). Але що за цим слідувало, не було схоже на колишнє. “Їли, – сказано, – всі, і наситилися; і набрали шматків, що залишилися, сім кошиків повних, а тих, хто їв, було чотири тисячі чоловік, крім жінок і дітей” (Мф. 15:37-38). Але чому тоді від п’яти тисяч залишилося дванадцять коробів, а тут від чотирьох тисяч залишилося сім кошиків? Отже, для чого і чому залишок був меншим, хоча і тих, хто їв, було менше? Можна сказати, що або кошики були більші за короби, або якщо не те, то треба думати, що Господь знову, щоб схожість дива не довела їх до забуття, такою відмінністю сприяє їхній пам’яті, щоб, пам’ятаючи зроблене інакше, пам’ятали і те, і інше диво. Тому-то в першому випадку число коробів із залишками робить рівним числу учнів, а тепер число кошиків рівним числу хлібів. І в цьому Він виявляє невимовну силу і свободу могутності, показуючи, що і так і інакше може творити чудеса. Справді, справою не малої могутності було те, що Він дотримався числа як тоді, так і тепер: тоді було п’ять тисяч, а тепер чотири тисячі, залишків же було не більше, не менше, у першому випадку – кількості коробів, а в другому – кошиків, хоча кількість тих, хто їв, була різною. І що далі слідує, подібно до попереднього. Як тоді, залишивши народ, Христос увійшов у корабель, так і тепер. І Іоанн теж говорить (Ін. 6:17). Оскільки жодне чудо не спонукало стільки народу слідувати за Ним, як чудо хліба, – навіть хотіли не тільки за Ним слідувати, а й зробити Його за це царем, – то Христос, уникаючи навіть і вигляду владолюбства, видаляється після цього чудотворення; і не піший іде, а щоб не міг йти за Ним народ, входить у корабель. “І, відпустивши, – каже євангеліст, – народ, Він увійшов у човен, і прибув у межі Магдалинські” (Мф. 15:39). “І приступили фарисеї та саддукеї, і, спокушаючи Його, просили показати їм знамення з неба. Він же сказав їм у відповідь: Увечері ви кажете: буде відро, бо небо червоне; і вранці: сьогодні негода, бо небо багряне. Лицеміри! розрізняти обличчя неба ви вмієте, а знамень часів не можете. Рід лукавий і перелюбний знамення шукає, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка. І, залишивши їх, відійшов” (Мф. 16:1-4). А Марк каже, що коли вони прийшли до Нього і запитували, то, “глибоко зітхнувши, сказав: “Для чого ж цей рід вимагає знамення” (Мк. 8:12)? Хоча таке запитання мало б збудити гнів і обурення, проте людинолюбний і милосердний Господь не гнівається, а жалкує й сумує за ними, як за невиліковно хворими, які після стількох доказів Його могутності все ще спокушали Його. Вони запитували Його не для того, щоб увірувати, але щоб вловити. Якби прийшли з тим, щоб увірувати, Він дав би їм знамення. Той, Хто сказав дружині: “Недобре” (Мф. 15:26) і потім дав, тим більше дав би їм. Але оскільки вони просили знамення не для того, щоб увірувати, то Спаситель називає їх в іншому місці і лицемірами, за те, що вони одне говорили, а інше думали. Якби вони вірували, то не просили б і знамення. А що вони не вірили, це видно і з того, що після докору і докору, вже не наполягали на своєму проханні, і не сказали: ми не знаємо, і хочемо навчитися. Якого ж знамення з неба просили? Зупинити сонце, або утримати місяць, або звести блискавку, або зробити зміну в повітрі, або зробити що-небудь подібне. Що ж на це відповідає Христос? “Розрізняти обличчя неба ви вмієте, а знамень часів не можете”. Чи бачите лагідність і поблажливість? Він не просто відмовив, як раніше, не сказав: “не дасться йому” (Мф. 12:39), – але вказує і причину, через яку не дає, хоча вони й не для того питали, щоб навчитися. Яка ж причина? Як на небі, каже Він, інша ознака негоди, інша – відра, і ніхто, бачачи ознаку негоди, не чекатиме доброї погоди, а в добру погоду негоди, так і про Мене треба міркувати. Інший час теперішнього пришестя і інший майбутнього. Нині потрібні знамення на землі, а знамення на небі відкладені до майбутнього часу. Нині Я прийшов як лікар, тоді з’явлюся як суддя; нині Я прийшов стягнути заблудле, тоді прийду вимагати звіту. Тому нині прийшов приховано, тоді прийду з усією урочистістю: зсуну небо, сховаю сонце, позбавлятиму світла місяць; тоді й сили небесні посунуться, і явлення Мого пришестя буде подібне до блискавки, що раптом усім з’являється. Але не нині час цих знамень: Я прийшов померти і зазнати найгірших страждань. Чи не чули, що пророк каже: “Не волає, не підніме голосу Свого, і не дасть почути його на вулицях” (Іс. 42:2)? І ще інший: “Він зійде, як дощ на скошений луг17”? (Пс. 71:6)
3) Якщо вкажете на знамення, що були за фараона, то ті знамення тоді були доречними, бо треба було позбутися ворога. А хто прийшов до друзів, тому немає потреби в таких знаменнях. І що Мені робити великі знамення, коли малим немає віри? Малими їх я називаю за видимістю, тому що за (внутрішньою) силою останні набагато більші за перші. Справді, що може зрівнятися з відпущенням гріхів, воскресінням мертвого, вигнанням бісів, зціленням тіла, словом – з відновленням усього? Ти ж зауваж, яке жорстоке серце іудеїв. Чуючи, що не дасться їм знамення, окрім знамення Іони пророка, вони не розпитують Його, хоча, знаючи пророка і все, що з ним трапилося, і знову чуючи про це від Христа, вони мали б спитати й дізнатися, що означало сказане? Але я сказав, що вони просять знамення не з бажанням навчитися. Ось чому і Христос, залишивши їх, відійшов. “Переправившись, – каже євангеліст, – на інший бік, учні Його забули взяти хлібів. Іісус сказав їм: дивіться, стережіться закваски фарисейської та саддукейської” (Мф. 16:5-6). Чому не сказав: бережіться вчення? Очевидно, що хоче нагадати їм про колишнє: знав, що вони щось забули. Прямо докоряти їм не було видимої підстави; але, від них же самих взявши привід докорити їм, робить докір не таким для них чутливим. Чому ж не тоді дорікнув їм, коли говорили: “Звідки нам узяти в пустелі стільки хлібів”? Здавалося, що тоді доречно було сказати; але не сказав, щоб не дати знати, що Він хоче зробити диво. До того ж, не хотів і їх викривати, і сам хвалитися перед народом. Тепер же пристойніше було звинувачувати їх, тому що і після дворазового чуда вони не порозумнішали. Ось чому вже після другого чуда докоряє їм, і виводить назовні те, про що вони думали. Про що ж вони думали? “Що хлібів, – каже євангеліст, – ми не взяли” (Мф. 16:57). Вони ще дбали про іудейські очищення, і спостерігали розбірливість у їжі. За все це Христос і докоряє їм з більшою суворістю, кажучи: “Що думаєте в собі, маловірні, що хлібів не взяли? Чи ще не розумієте і не розумієте? Чи ще скам’яніле у вас серце? Маючи очі, не бачите? Маючи вуха, не чуєте? Чи ще не розумієте і не пам’ятаєте про п’ять хлібів на п’ять тисяч [людей], і скільки коробів ви набрали? ні про сім хлібів на чотири тисячі, і скільки кошиків ви набрали?” (Мф. 16:8,8:17-18,16:9-10)
Чи бачиш сильне обурення? Ніде ще Він так не докоряв їм. Для чого ж робить це? Щоб знову відкинути забобон їхній щодо їжі. Чомусь тоді Він сказав тільки: “Чи ще не розумієте і не пам’ятаєте”? Тут же з сильним докором каже: “маловіри”! І лагідність не скрізь доречна. Як давав їм повну свободу говорити, так і докоряє їм; а те й інше робив для їхнього спасіння. Дивись же, як Він був суворий і поблажливий. Він ледь не вибачається перед ними, що їх дорікнув з такою силою, коли каже: “Не пам’ятаєте про п’ять хлібів…, і скільки коробів ви набрали? ні про сім хлібів…, і скільки кошиків ви набрали”? Для того означає число як тих, хто їв, так і залишок, щоб, нагадавши їм про минуле, зробити більш уважними до майбутнього. Але щоб тобі дізнатися, що спричинив докір, і як пробудив їхній приспаний розум, послухай, що говорить євангеліст. Хоча Господь нічого більше не сказав, а, докоривши, додав тільки: “Хіба ви не розумієте, що не про хліб сказав Я вам: стережіться закваски фарисейської та саддукейської? – але вони, каже далі євангеліст,- тоді… зрозуміли, що Він говорив їм стерегтися не закваски хлібної, а вчення фарисейського і саддукейського”, – чого сам Він не пояснював. Дивись, скільки доброго зробила докір! Він змусив їх відстати від іудейської розбірливості, і з безтурботних зробив уважними, і визволив їх від честолюбства й маловір’я, так що вони перестали боятися й тремтіти, коли траплялося їм мати мало хліба, і не дбали, чим вгамувати голод, але все це зневажали. Так і ми не повинні завжди поблажати підлеглим, так само не повинні шукати того, щоб начальники наші нам поблажали. Для душі людської необхідні обидва ці ліки (і суворість, і поблажливість). Ось чому і Бог у цілому всесвіті так розпоряджається, що інколи вживає суворість, а інколи – поблажливість, і не попускає бути ні благополуччю без скорбот, ні лихам без радощів. Як у природі буває то ніч, то день, то літо, то зима, так і в нас – то сум, то радість, то хвороба, то здоров’я. Отже, не дивуйся, коли ти хворий, – інакше мусиш будеш дивуватися, коли ти і здоровий; не бентежся, коли ти сумний, – інакше мусиш будеш турбуватися, коли і веселий. Усе відбувається за природним порядком.
4 І що дивуєшся, якщо з тобою це сталося? Хто не знає, що те саме траплялося і зі святими? А щоб тобі зрозуміти це, зобразимо те життя, про яке ти думаєш, що воно все сповнене задоволень і вільне від турбот. Чи хочеш, розглянемо життя Авраама з самого його початку? Що ж він насамперед почув? “Піди з землі твоєї, від роду твого” (Бут. 12:1). Чи бачиш, що вимога дуже неприємна? Але дивись, скільки слідує потім радісного! І йди “в землю, яку Я вкажу тобі; і Я зроблю від тебе великий народ” (Бут. 12:1-2). А що, коли прийшов у землю, досяг пристані, чи скінчилися скорботи? – Аж ніяк ні: знову йдуть нові скорботи, тяжчі за попередні – голод, мандрівка, викрадення дружини; а потім чекали на нього інші радощі – поразка фараона, відпустка з честю, з багатьма дарами, і повернення в дім. І все інше життя являє собою такий самий ланцюг радощів і печалей. Те ж саме сталося і з апостолами. Тому Павло і каже: “Той, хто втішає нас у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих, хто перебуває в усякій скорботі” (2Кор. 1:4). Але ти скажеш: як це стосується мене, який завжди перебуваю в скорботах? Не будь нечутливий і невдячний; нікому не можливо бути завжди в скорботах; цього не перенесе природа (людська). Але оскільки ми завжди бажаємо бути в радості, то й думаємо, що завжди перебуваємо в печалі. Крім того, оскільки радісне і приємне ми скоро забуваємо, а сумне завжди пам’ятаємо, то й говоримо, що завжди перебуваємо в печалях. Людині за природою її неможливо бути завжди в печалі. Якщо завгодно, розглянемо життя, проведене в млості, забавах і розкоші, – і життя в злиднях, у лихах і прикрощах. Ми покажемо вам, що як те має свої прикрощі, так і це має свої радощі. Але будьте спокійні. Уявіть собі людину, ув’язнену в кайдани, і ще юного осиротілого царя, що здобув велике багатство; уявіть також робітника, що трудиться цілий день, і людину, що увесь час проводить у млості. Чи хочеш, ми опишемо спершу нудьгу відданої млості людини? Уяви, як повинні хвилюватися її думки, коли шукає вона слави не по силах своїх, коли слуги її зневажають, коли нижчі ображають, коли тисячі її винуватять і засуджують її марнотратство; а того й переказати не можна, що ще зазвичай трапляється з такими багатіями, як-от: ворожнеча, образи, звинувачення, збитки, зловмисність заздрісників, які, коли не можуть собі привласнити його багатства, втягують молоду людину в різні справи, всіляко розлаштовують і заподіюють їй тисячі занепокоєнь. Чи хочеш, опишу тобі приємності в житті працівника? Він вільний від усього переліченого; якщо хто й образить його, – не образить, бо нікому себе не віддає перевагу; втрати маєтку не боїться; їсть із задоволенням, спить безтурботно. Не з таким задоволенням п’є інший і фазське вино, з яким він приходить до джерела і п’є джерельну воду. Але не таке життя багатія. А якщо й цього тобі замало, то щоб здобути над тобою ще більшу перемогу, порівняймо царя з ув’язненим, і ти не раз побачиш, що в’язень насолоджується насолодою, веселиться і скаче, а цар, навпаки, в діадемі й порфірі нудьгує, має тисячі клопотів і обмирає від страху. Нікому, нікому не можна жити без печалі, так само як і без усякого задоволення. Цього не винесла б і природа наша, як я сказав раніше. Якщо ж один більше радіє, а інший більше сумує, то походить це від самої людини, яка сумує через малодушність, а не від природи речей. Якщо ж хочемо завжди радіти, то багато маємо до того випадків. Якщо утвердимося в чесноті, то ніщо вже нас не буде засмучувати: добрі надії навіює вона тим, хто набув її, робить їх угодними Богові й поважними перед людьми, і дає їм невимовну відраду. Щоправда, багато праці коштує утвердитися в чесноті; але за те вона багато тішить совість, і стільки справляє внутрішньої насолоди, що жодним словом і висловити не можна. Справді, що тобі здається приємним у теперішньому житті? Чи стіл розкішний, чи здоров’я тілесне, чи слава і багатство? Але всі ці задоволення здадуться вельми гіркими, якщо порівняти їх із задоволенням внутрішнім. Воістину немає нічого приємнішого за бездоганну совість і добру надію.
5. І якщо хочете переконатися в цьому, випробуємо людину, близьку до смерті або стару, і, пригадавши їй про розкішні столи, якими вона тішилася, про славу й честь, так само як і про добрі справи, які вона колись робила та робила, – спитаємо її: що найбільше її тішить? І побачимо, що, згадуючи перші, він соромиться і закриває обличчя, а згадуючи останні, захоплюється і радіє. Так Єзекія, коли знесилився, згадав не про славу, не про царство, не про столи розкішні, але про правду. “О, Господи, – каже він, – згадай, що я ходив перед обличчям Твоїм вірно” (2Царів. 20:3). Подивися, як і Павло захоплюється добрими справами, і каже: “Добрим подвигом я подвизався, течію звершив, віру зберіг” (2Тим. 4:7). Скажеш: про що йому було й говорити? Про багато що, і більше за це: про почесті, йому віддані, про охоронців, які були в нього, і про багаторазові послуги. Чи не чуєш, що він каже: “Прийняли мене, як Ангела Божого, як Христа Іісуса”, що “якби можливо було, то ви вирвали б очі свої, і віддали б мені” (Гал. 4:14-15), і що “голову свою покладали” за його душу (Рим. 16:4)? Однак він говорить не про ці почесті, а про труди, про небезпеки і відповідні їм вінці. І вельми справедливо. Те залишається тут, а це за нами піде; за те дамо звіт, а за це отримаємо нагороду. Чи не знаєте, як обурюють душу гріхи в день смерті, як хвилюють серце? У ці хвилини спогад про добрі справи, подібно до відра під час бурі, заспокоює збентежену душу. Якщо будемо пильнувати, то страх цей нерозлучний буде з нами ще й у житті; коли ж залишаємося байдужими, то він, без сумніву, з’явиться тоді, коли будемо розлучатися з цим життям. Так і в’язень тоді особливо сумує, коли виводять його на суд; тоді особливо тремтить, коли наближається до судилища, коли повинен дати звіт. Ось чому багато ходить і розповідей про жахи під час останнього кінця і страшні явища, сам вигляд яких нестерпний для вмираючих, так що ті, хто лежить на одрі, з великою силою потрясають його і страшно дивляться на майбутніх, тоді як душа силкується втриматися в тілі й не хоче розлучитися з ним, лякаючись бачення ангелів, що наближаються. Якщо ми, дивлячись на страшних людей, тремтимо, то якою буде наша мука, коли побачимо, що наближаються грізні ангели та невблаганні сили, коли вони душу нашу потягнуть і відторгатимуть від тіла, коли багато буде вона плакати, але взагалі й без користі? І багач, згадуваний у Євангелії, багато плакав після смерті; але це не принесло йому ніякої користі. Все це запам’ятовуючи в умі й завжди уявляючи, щоб і нам не зазнати того ж, утримаємо у свіжій пам’яті страх смерті, щоб уникнути покарання за наші гріхи й одержати вічні блага, яких і нехай сподобимося всі ми благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю, і Святому, і животворному Духові, слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
* * *
17У церковносл. тексті – “на руно”.
| ← | → |