Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 51
«Тоді приходять до Іісуса ієрусалимські книжники та фарисеї і говорять: чому учні Твої…» (Мф. 15:1).
Зміст:
Пояснення 15:1-20. Іудейські священики винні були у введенні нових постанов і в перевазі їх над заповідями Божими. – Чому учні Христа їли немитими руками. – Фарисеї вчили під виглядом благочестя зневажати заповіді закону. – Христос відкидає постанови про їжу і – прикрито – всі інші обрядові приписи. – Христос не засуджує закону. – Людину оскверняє нечистота серця. – Треба приступати до молитви з чистими устами і серцем, вільним від гніву. – Не слід молитися проти ворогів. – Той, хто ображає, завдає шкоди тільки самому собі.
1.Тоді – коли ж це? Після того, як Він створив незліченні знамення, після того, як зцілив недужих дотиком до краю риз Його. Для того-то євангеліст і означає час, щоб показати крайню, нічим непереборну злобу книжників і фарисеїв. Але що означають слова: “Єрусалимські книжники і фарисеї”? Книжники і фарисеї були розсіяні по всіх колінах, і розділені на дванадцять частин; але ті з них, що жили в головному місті, були набагато зліші за інших, тому що більшою користувалися честю і більше пишалися. Дивись же, як вони і самим питанням своїм уловлюються. Вони не кажуть: чому учні Твої переступають закон Мойсея, але – чому порушують “переказ старців”? Звідси видно, що священики багато вводили нового, хоча Мойсей під страхом великого покарання і з багатьма погрозами забороняв їм що-небудь додавати до закону, або забирати від нього, кажучи: “Не додавайте до того, що я заповідаю вам, і не забирайте від того” (Повт. 4:2). І тим не менше, вони вводили нові постанови, як то було і те, що не можна їсти немитими руками, що чаші й казани треба омивати і самим омиватися. Тоді як іудейському народові належало вже залишити колишні постанови, вони нав’язували йому ще більше, побоюючись втратити владу і бажаючи, щоб їх тим більше боялися, що вони й самі законодавці. Від цього справа дійшла до такого нечестя, що їхні заповіді зберігали, а Божі порушували; і настільки великою була влада їхня, що це не вважалося вже й злочином. Тому на них і лежала подвійна вина: і за те, що запроваджували нові постанови, і за те, що, залишаючи поза увагою Божі заповіді, тим більше вступалися за свої. Замовчуючи про інші постанови, гідні тільки сміху, – як-то про обмивання глечиків і казанів, – вони виставляють на показ те, що, очевидно, більше заслуговувало на увагу, бажаючи, як мені здається, викликати через це Господа в гнів. Тому згадували і про старців, щоб, у разі неповаги до них, мати привід до звинувачення Господа. Але спершу слід розглянути, чому учні їли немитими руками? Отже, чому ж вони так чинили? Це вони робили не з наміром, а тому, що зневажали вже зайве, і дбали про виконання необхідного. Вони не вважали законом вмиватися, ні залишатися немитими, але чинили так, або інакше, як траплялося. І чи могли вони дбати про це, коли не дбали навіть про саму їжу, необхідну для них? І тоді як їм часто випадково доводилося їсти немитими руками, – як, наприклад, коли в пустелі брали їжу, або коли рвали колосся, – ті, хто нехтує завжди великим і піклується багато про зайве, ставлять їм це в провину. Що ж Христос? Він не став ні засуджувати, ні захищати поведінку учнів, але на звинувачення фарисеїв і сам відповідав звинуваченням, заспокоюючи їхню зухвалість і показуючи, що той, хто згрішить у великих справах, не повинен з такою дбайливістю помічати в інших дріб’язкові проступки. Вас би належало піддати звинуваченню, – каже Він, – а ви самі звинувачуєте інших. Зауваж, що коли Він хоче якусь постанову скасувати, то робить це у вигляді наповіді; так і тепер вчинив. Він не одразу звертається до вчиненого проступку, і не каже, що він нічого не значить, – інакше Він збільшив би їхню зухвалість; але спершу б’є по зухвалості їхній, ставлячи перед очима набагато важливіший злочин, і покладаючи його на їхню голову. Він не говорить і того, що ті, хто порушує постанову, чинять добре, щоб не подати їм нагоди до звинувачення Себе; але й не засуджує вчинок учнів, щоб не підтвердити постанову. Так само не звинувачує і старців, як людей законозлочинних і порочних (інакше фарисеї відвернулися б від Нього, як від лайкуна і кривдника); але, все це полишивши, обирає інший шлях і, засуджуючи тих, хто, очевидно, підійшов до Нього, стосується тих, хто тим часом сам ухвалив постанови. Він не згадує зовсім про старців, але у викритті, спрямованому проти одних, принижує й інших, і показує, що вони подвійно грішать, не підкоряючись Богові й догоджаючи людям. Він нібито так говорить: звичка коритися старцям, вона-то й погубила вас. Щоправда, Він не говорить цього, але те ж саме дає зрозуміти в наступній відповіді: “Навіщо і ви переступаєте заповідь Божу заради передання вашого? Бо Бог заповідав: шануй батька й матір, і: хто злословить батька або матір, нехай помре смертю. А ви кажете: якщо хто скаже батькові чи матері: даруй [Богові] те, чим би ти від мене користувався, той може й не вшанувати батька свого чи матір свою; таким чином ви усунули заповідь Божу переданням вашим” (Мф. 15:3-6).
2.Господь не сказав: за передання старців, але – “переданням вашим”; також не сказав: старці ж говорять, але – “ви говорите”, пом’якшуючи тим Свою промову. Книжникам і фарисеям хотілося показати, що учні Його порушують закон; Христос, навпаки, показує, що вони самі роблять це, а учні не підлягають звинуваченню. Постанова людська не є закон (тому Він і називає її переказом), а особливо постанова людей беззаконних. Але оскільки переказ, що наказує вмивати руки, не був проти закону, то Христос наводить інший, протилежний закону, а саме такий: фарисеї вчили юнаків, під виглядом благочестя, зневажати батьків. Яким чином? Якщо хтось із батьків говорив синові: дай мені цю вівцю, яку ти маєш, або тельця, або інше що, то їм відповідали: те, чим ти бажаєш від мене користуватися, я віддаю в дар Богові, і ти не можеш отримати цього. Звідси відбувалося двояке зло: і Богові не приносили, і батьків, під приводом приношення Богові, позбавляли дару; і ображали батьків під приводом обов’язку до Бога, і Бога – під приводом обов’язку до батьків. Утім, Господь не прямо вказує на це, але спочатку читає їм закон, у якому показує, що Бог суворо вимагає поваги до батьків. “Шануй, – каже Він, – батька і матір”, і будеш довголітній на землі. І ще: “Той, хто злословить батька або матір, нехай помре смертю”. Але, промовчавши про нагороду, що належить тим, хто шанує батьків, Христос згадує тільки про те, чого треба боятися, тобто про покарання, що загрожує тим, хто не шанує батьків, бажаючи таких залякати, так само як і доброзичливих підбадьорити, вказуючи таким чином на справжніх винуватців, гідних смерті. Якщо, каже Він, нешанобливих на словах карають, то тим більше будете покарані ви, нешанобливі на ділі, і не тільки самі так чините, а й інших вчиняєте того ж. Як же ви, яким і жити не личило б, звинувачуєте учнів? Що дивного, якщо ви Мене, досі невідомого вам, так багато ображаєте, коли ви є такими зухвалими і перед Отцем? Так Христос скрізь говорить і показує, що з неповаги до Отця і походить така божевільна зарозумілість їхня. Дехто пояснює інакше цей вираз: “дар [Богові] те, чим би ти від мене користувався”, а саме: я не зобов’язаний шанувати тебе, і це мій дар тобі, якщо я стану тебе шанувати.16 Але Христос не про таку образу згадував тут. Євангеліст Марк виражає це ясніше, кажучи: “корван, тобто дар [Богові] те, чим би ти від мене користувався” (Мк. 7:11), що не означає ані дарунка, ані ласки, але власне виражає приношення. Отже, показавши, що ті, хто нехтує законом Божим, не повинні звинувачувати тих, хто порушує перекази старців, Він те ж саме показує і зі слів пророка. Після суворого докору, Він простягає промову Свою далі, що і завжди робить, представляючи на доказ Писання, і тим показуючи Свою згоду з Богом. Що ж говорить пророк? “Цей народ наближається до Мене устами своїми, і язиком своїм вшановує Мене, а серце його далеко від Мене, і їхнє побоязнь переді Мною – це вивчення заповідей людських” (Іс. 29:13). Чи бачиш, як пророцтво цілком узгоджується зі словами Іісуса Христа і як воно ще раніше сповіщало злість іудеїв? Що Христос засудив нині, про те ще раніше говорив Ісайя, тобто, що іудеї заповіді Божі зневажають. “Язиком, – каже, – своїм вшановує Мене”, а про Свої постанови докладають велике старання: “навчають навчанню, заповідям людським” (порівн. Мф. 15:9). Тому справедливо учні й не дотримуються цих постанов. Отже, завдавши іудеям смертельного удару і посиливши викриття і ділом, і власним судженням, і словами пророка, Господь перестає говорити з ними, бо вони не могли вже виправитися, але звертає промову Свою до народу, щоб викласти йому високе, велике і сповнене багатої любомудрості вчення. Користуючись цією нагодою, Він додає більше, і зовсім уже відкидає постанови про їжу. Але зауваж, коли це? Коли прокаженого очистив, коли порушив спокій суботній, коли показав Себе царем землі й моря, коли встановив закон, коли гріхи відпустив, коли мертвих воскресив, коли представив багато доказів Своєї божественності: тоді починає міркувати і про їжу.
3. Усе іудейство полягає в переказах про подібні предмети. І якщо ти відкинеш ці перекази, то відкинеш і все його. Таким чином Христос показує, що й обрізання має бути знищено. Втім, сам Він не навіює залишити цей обряд переважно перед іншими, тому що заповідь про обрізання всіх давніша за інші і більш поважалася, але через учнів затверджує закон про його скасування. Обрізання так було важливим, що й учні, по закінченні вже багато часу бажаючи скасувати його, роблять це після попереднього міркування. Але дивись, як Господь запроваджує закон: “І, покликавши народ, – каже євангеліст, – сказав їм: “Слухайте, і розумійте” (Мф. 15:10)! Не просто оголошує їм цей закон, але шанобливістю і поблажливістю спонукає народ до прийняття слів Своїх (що показав євангеліст у слові: “покликавши”). Далі Він користується сприятливістю часу: починає вимовляти закон після того, як викрив фарисеїв, здобув над ними перемогу і засудив їх словами пророка, а отже, коли народу зручніше могло сприймати Його слова; до того ж Він не просто призиває їх, а й привертає їхню увагу.
“Зрозумійте”, – каже Він, – тобто, поміркуйте, зверніть увагу вашу. Закон, який Я тепер маю намір дати вам, гідний цього. Якщо фарисеї несвоєчасно порушили закон для збереження своїх переказів, і ви їх слухали, то набагато більше маєте слухати Мене, що в належний час навчає вас вищій допитливості. Утім, Він не сказав, що розбірливість у їжі нічого не значить, і що Мойсей наказав її даремно, або з поблажливості; а говорить у вигляді умовляння і поради, запозичуючи доказ із самої властивості речі. “Не те, що входить у вуста, – каже Він, – оскверняє людину, а те, що виходить із вуст” (Мф. 15:11). Ґрунтуючись на самій природі, Він і вимовляє, і затверджує закон. Чуючи це, фарисеї нічого не сказали всупереч. Не сказали: що Ти говориш? Тоді як сам Бог дав стільки повелінь про дотримання відмінності в їжі, чи Ти даєш такий закон? Але оскільки Христос зовсім змусив мовчати їх не тільки тим, що викрив, а й тим, що вивів назовні їхню підступність, виявивши таємні діла їхні й сокровенні думки, то вони мовчки пішли геть. Але дивись, як Господь ніде не наважується повстати явно проти їжі; тому й не сказав – їжа, але: “Не те, що входить у вуста, оскверняє людину”, – що можна було відносити і до помиття рук. Хоча Він говорив про їжу, але можна було думати, що Він говорив і про омовіння рук. Розбірливість у їжі так суворо була спостережувана, що і після воскресіння Петро говорив: “Ні, Господи, я ніколи не їв нічого поганого або нечистого” ( Діян. 10:14). Хоча він говорив це і для інших, і для того, щоб мати самому виправдання проти обвинувачів, і водночас показати, що Він скільки б не сперечався, але не мав успіху, проте показує, як багато думали про цей предмет. Тому й сам Христос спочатку не прямо сказав про їжу, а вжив вираз: “що входить у вуста”; і потім, коли, мабуть, говорив про це ясніше, знову прикрито завершив промову Свою, сказавши: “А їсти немитими руками – не опоганює людину” (Мф. 15:20), щоб ті, хто чули, думали, що Він з цього почав, і про це міркував досі. Тому не сказав прямо: їжа не осквернить людину; – але говорив так, ніби міркував про омовіння рук, щоб фарисеї нічого не могли сказати всупереч. Почувши такі промови, “спокусилися” кажуть, фарисеї, але не народ. “Учні Його, приступивши, – каже євангеліст, – сказали Йому: “Чи знаєш, що фарисеї, почувши це слово, спокусилися” (Мф. 15:12)? – хоча Господь і не до них говорив. Що ж Христос? Він не став виводити їх зі спокуси, але дорікнув їм, кажучи: “Усяка рослина, що не Отець Мій Небесний насадив, викоріниться” (Мф. 15:13). Він знав, коли слід залишати поза увагою спокуси, і коли не слід. Так, в іншому випадку Він каже: “Щоб нам не спокусити їх, піди на море, кинь вудь” (Мф. 17:27); а тут: “Залиш їх, вони сліпі вожді сліпих, і коли сліпий веде сліпого, то вони обидва впадуть у яму” (Мф. 15:14). Учні говорили це не стільки тому, що дбали про фарисеїв, скільки тому, що самі дещо ніяковіли. Але оскільки сказати це від свого обличчя не сміли, то бажали дізнатися через розповідь про інших. А що вони справді й самі спокушалися, це видно з того, що ревний Петро, який завжди застережливий і завжди інших попереджає, підходить і каже Ісусу: “Поясни нам цю притчу” (Мф. 15:15); відкриваючи своє душевне збентеження, але не наважуючись явно сказати: “Я спокушаюся”, він просить пояснень, щоб позбутися від цієї зніяковілості, за що й був докоряти йому. Що ж говорить Христос? “Усяка рослина, яку не Отець Мій Небесний насадив, викоріниться”. Заражені вченням маніхеїв кажуть, що це сказано про закон; але їм загороджує вуста те, що сказано вище. Якщо Господь говорив це про закон, то як же Він вище захищає його, і відстоює, кажучи: “Нащо й ви порушуєте заповідь Божу заради передання вашого”? До чого приводить і слова пророка? Ні, це говорить Він про фарисеїв і про їхні перекази. Якщо Бог сказав: “Шануй батька і матір”, то, як же сказане Богом не є насадженням Божим?
4. Так само і з наступного видно, що слова, які пояснюються, сказані про фарисеїв, і про їхні перекази, тому що Господь додав: “сліпі вожді сліпих”. Якби ці слова говорив Він про закон, то сказав би: сліпий вождь сліпих; але Він не говорить так, а каже: “сліпі вожді сліпих”, відхиляючи цим осуд від закону і звертаючи на них самих. Потім, відокремлюючи від них народ, як такий, що вже близький до того, щоб упасти в яму через їхнє вождівство, каже: “А якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму”. Велике зло і сліпим бути; але за сліпоти не мати керівника і обіймати посаду вождя – подвійний і навіть потрійний злочин. Якщо при сліпоті не мати вождя, то набагато згубніше братися водити іншого. Що ж Петро? Він не каже: чому і для чого Ти сказав це; але запитує, ніби сказане було не зрозумілим; не каже: для чого Ти стверджуєш протилежне до закону, бо боїться, щоб Христос не визнав, що він спокусився; але нібито каже, що сказане не зрозуміле. А що він справді запитував не через неясність, але тому що спокушався, це очевидно з того, що в словах Господа не було нічого неясного. Тому Христос і докоряє йому, кажучи: “Невже і ви ще не розумієте” (Мф. 15:16)? Народ, можливо, ще не розумів слів Його, а учні спокусилися ними. Ось чому спочатку вони хотіли дізнатися про те, запитуючи ніби для фарисеїв; коли ж почули виголошену їм тяжку погрозу: “Усяка рослина, що її не Отець Мій Небесний насадив, викоріниться”, і: “сліпі вожді сліпих”, – замовкли. Але Петро, у всіх випадках ревний, і цим не утримується в мовчанні, а каже: “Поясни нам притчу цю”. Що ж відповідає Христос? Він відповідає з великим докором: “Невже і ви ще не розумієте? Чи ще не розумієте”? Так говорив Він і докоряв їм, щоб знищити забобон, і, не задовольняючись цим, додав ще: “Що все, що входить у вуста, проходить у черево і вивергається геть? а те, що виходить із вуст, – із серця виходить, – це оскверняє людину, бо з серця виходять злі помисли, убивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хули – це оскверняє людину, а їсти немитими руками – не оскверняє людину” (Мф. 15:17-20). Чи бачиш, як сильно Він докоряє їм? Потім підтверджує сказане загальним законом природи, для виправлення їх. Кажучи: “проходить у черево і вивергається геть”, Він дає відповідь, пристосовуючись до гидливості іудеїв. Він каже, що їжа не залишається в утробі, але виходить, тим часом як якби вона і залишалася, то й тоді не опоганювала б людину; але вони ще не могли вмістити цього. Тому і законодавець дозволяє залишатися без умивання в той час, поки їжа знаходиться всередині, але коли виходить геть, не дозволяє. Він велить омиватися і бути чистим ввечері, розраховуючи час перетравлення і виверження їжі. А нечистота серця, каже Він, усередині перебуває й опоганює людину не тільки тоді, коли залишається там, а й коли виходить звідти. Спочатку Він обчислює злі помисли, властиві іудеям, і вже не запозичує докази з природи речей, а з того, що одні з них породжуються в утробі, а інші – в серці, одні залишаються в людині, а інші – не залишаються. Те, що входить у людину ззовні, знову й виходить із неї; але що зароджується всередині неї, то опоганює її і після сходження, і тоді ще більше. Такий доказ ужив Він тому, що учні, як я вже сказав, ще не могли слухати цього з належною мудрістю. Марк (Мк. 7:19) каже, що Господь цими словами вказував на те, що їжа очищається від нечистоти. Але Він не показав виду і не сказав, що їсти таку-то їжу не опоганить людину, тому що книжники не стали б і слухати, якби Він став явно говорити це. Тому Він і додав: “а їсти немитими руками – не оскверняє людину”. Тож пізнаймо, що оскверняє людину, пізнаймо – і будемо уникати того! Ми бачимо, що багато хто в церкві суворо дотримується звичаю – приходити в чистому одязі та з обмитими руками; а про те, щоб із чистою душею постати перед Богом, анітрохи не піклуються. Говорячи це, я не забороняю вмивати руки або обличчя, але бажаю, щоб вмивали їх так, як повинно, – не водою тільки, а замість води вибілювали чеснотами. Нечистоту вуст складають: лихослів’я, хула, лайка, гнівні слова, срамослів’я, сміх, глузування. Тому, якщо ти усвідомлюєш, що нічого подібного не говорив і не осквернив себе такою нечистотою, то приходь сміливо. Якщо ж ти тисячократно допускав себе опоганювати цією нечистотою, то, що трудишся марно омивати язик водою, опоганивши його згубною і шкідливою нечистотою?
5. Скажи мені: чи наважився б ти молитися, якби забруднив руки в гноївці або в багнюці? Ніяк. Тим часом це не заподіяло б тобі жодної шкоди, а те осквернення згубне. Отже, для чого ти в справах байдужих побоюєшся, а в тому, що заборонено, недбайливий? Що ж, – скажеш ти, – чи не треба молитися? Повинно, тільки треба бути чистим і не оскверненим. Але що, – скажеш, – якщо я раніше осквернив себе? Очистися. Яким же чином? Плач, стогни, роздавай милостиню; вибачся перед скривдженим, і через те примирися з ним; очисти язик, щоб більше не дратувати Бога. Якби хтось вимазаними в багнюці руками тримав тебе за ноги, благаючи про прощення, ти не тільки не став би слухати його, а й відштовхнув би ногою. Як же ти сам дерзаєш у такій нечистоті приступати до Бога? Язик тих, хто молиться, є рука, якою ми обіймаємо коліна Божі. Отже, не оскверняй його, щоб і тобі не сказав Господь: “І коли ви примножуєте молитви ваші, Я не чую”. І ще говориться: “Смерть і життя – у владі язика”, і ще: “Від слів своїх виправдаєшся, і від слів своїх засудишся” (Іс. 1:15,18:22; Мф. 12:37) Отож, бережи язик більше за зеніницю ока! Язик є царський кінь. Якщо ти накладеш на нього вузду і навчиш його ходити прямо, то цар спокійно сидітиме на ньому; якщо ж пустиш його бігти і скакати без вузди, то на ньому їздитиме диявол і біси. Ти після сполучення з твоєю дружиною, хоча це й не злочин, не смієш молитися; а після лайок і образ, які ведуть до геєни, перш, ніж очистишся досконало, піднімаєш руки до Бога: як же ти не боїшся, скажи мені? Чи ти не знаєш, що сказав Павло: “Шлюб у всіх [нехай буде] чесний, а ложе непорочне” (Євр. 13:4)? Якщо ж ти, вставши з непорочного ложа, не смієш приступити до молитви, то як, лежачи на ложі диявола, закликаєш жахливе і страшне ім’я Боже? Воістину паплюжити себе образами і лайками – значить лежати на ложі диявола. Гнів, як злий перелюбник, злягаючись з нами з сильною похоттю, переливає в нас згубне насіння і породжує диявольську ворожнечу, і робить все противне шлюбу. Шлюб виробляє те, що двоє бувають плоть одна, а гнів і з’єднаних роз’єднує, і саму душу розділяє і розсікає. Отже, щоб тобі з дерзновенням приступати до Бога, не допускай гніву, коли він хоче ввійти в твою душу і злучитися з нею, але відганяй, як скаженого пса. Таке й Павло дав повеління, коли сказав: “Підносячи чисті руки без гніву і сумніву” (1Тим. 2:8). Отже, не оскверняй язика! Інакше, як він буде за тебе молитися, коли не матиме дерзновення? Прикрась його лагідністю і смиренністю, зроби його гідним Бога, до якого ти звертаєшся, наповни його благословенням і великою милостинею, – адже можна і словами творити милостиню. “Слово – краще, – сказано, – ніж даяння” (Сир. 18:16), і ще: “Відповідай йому (жебракові) ласкаво, з лагідністю” (Сир. 5:8). Весь інший час прикрашай сповіщенням божественних законів: “Нехай буде… всяка бесіда твоя – в законі Вишнього” (Сир. 10:20). Прикрасивши себе таким чином, приступимо до Царя, і впадемо на коліна не тільки тілом, а й думкою. Подумаймо, до кого ми приступаємо і навіщо, що бажаємо отримати? Приступаємо до Бога, Якого споглядаючи, серафими відвертають обличчя, не маючи сил витримувати сяйва, від обличчя Якого тремтить земля; приступаємо до Бога, Який живе у світлі неприступному; і приступаємо для того, щоб Він позбавив нас від геєни, відпустив нам гріхи наші, звільнив нас від нестерпних покарань і дарував нам небо і його блага.
6. Отже, припадемо до Нього і тілом, і думкою, щоб Він сам підняв нас, що лежать; розмовлятимемо з Ним з лагідністю і з усяким смиренням. Але хто з людей, скажеш ти, такий нещасний і жалюгідний, що і під час молитви не буває лагідний? Той, хто молячись проклинає, сповнений гніву і волає проти ворогів своїх. Якщо ти хочеш звинувачувати, то звинувачуй себе самого. Якщо хочеш витончити язик свій, витончуй його проти гріхів своїх; говори не про те, яке зло заподіяв тобі інший, але яке ти сам собі завдав; це і є найбільше зло. Інший не може образити тебе, якщо ти сам себе не ображаєш. Отже, якщо ти хочеш повставати проти тих, хто ображає тебе, то повстань перш за все проти самого себе, – у цьому ніхто тобі не перешкоджає; а якщо ти повстанеш проти іншого, то будеш у великій образі. Та й яку ти, кажучи по правді, можеш уявити образу? Чи ту, що хто-небудь образив, обібрав тебе і наразив на небезпеку? Але це не означає бути скривдженим; навпаки, якщо ми будемо уважні, то такі образи принесуть нам навіть найбільшу користь. Тут ображений є той, хто вчинив таке зло, а не той, хто зазнав його. І в цьому-то полягає головна причина всіх зол, що ми не знаємо навіть і того, хто коли отримує, і хто завдає образу. Якби ми добре знали це, то ніколи не ображалися б і не скаржилися б у молитвах своїх на іншого, знаючи, що інший не може заподіяти нам зла. Не позбавлятися, а позбавляти когось майна є зло. І тому, якщо ти викрав що-небудь, то засуджуй самого себе; якщо ж у тебе викрали майно, молись за викрадача, тому що він приніс тобі вельми велику користь. Нехай його намір був і не такий; але ти сам собою придбаєш найбільшу користь, якщо великодушно перенесеш образу. Його карають і божественні, і людські закони, а тебе, скривдженого, увінчують і прославляють. Якби стражденний гарячкою викрав у когось посудину з водою і вгамував нею небезпечну спрагу, ми назвали б скривдженим не того, у кого викрадено посудину, а того, хто викрав, тому що через це він посилив би жар, і погіршив свою хворобу. Так думай і про любостяжателя, і про сріблолюба: і він, адже, у жару любостяжання, який сильніший за саму гарячку, викраденням ще більше посилює своє полум’я. Так само, якби хтось у сказі, викравши в когось меч, заколов ним себе, хто тоді зазнав би зла: той, у кого викрадений меч, чи той, хто викрав? Очевидно той, хто викрав. Так повинні ми судити і про викрадення майна. Воістину багатство для сріблолюбця те саме, що й для божевільного меч, і навіть ще набагато шкідливіше. Божевільний, взявши меч і завдавши собі смертного удару, звільняється від божевілля і не отримує іншого удару; а сріблолюб кожен день отримує незліченні, найжорстокіші рани. Він не звільняється від свого божевілля, але ще більше збільшує його; і що більше отримує ран, то більше подає випадок розкриватися іншим, найжорстокішим. Розмірковуючи про це, будемо уникати такого меча, будемо уникати божевілля – і, хоч і пізно, навчимося стриманості. Воістину, і цю чесноту не менше слід називати цнотливістю, як і ту, яку всі називають цим ім’ям. Там буває боротьба з однією лютою плоттю, а тут потрібно перемагати багато і різні похоті. Немає божевільнішої людини, що раболіпствує багатству. Здоланий, він уявляє себе володарем; будучи рабом, вважає себе паном; зв’язавши себе узами, радіє; посилюючи лютість звіра, веселиться; перебуваючи в полоні, тріумфує та скаче; і бачачи пса, який сказиться та нападає на його душу, замість того, щоб зв’язати та виснажити його голодом, він приносить йому щедрішу їжу, щоб він ще більше нападав на нього та був ще жахливішим. Отже, уявляючи все це, розірвемо узи, умертвимо звіра, відкинемо хворобу, відкинемо це безумство, щоб нам насолодитися спокоєм і досконалим здоров’ям і, досягнувши з великою радістю тихого притулку, отримати вічні блага, яких нехай і сподобимося ми благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава й держава нині й на віки віків. Амінь.
* * *
16Смисл тлумачення такий: якщо я приношу тобі дар, то це залежить тільки від моєї волі, це – справа моєї милості, тому що цей самий дар я міг би присвятити Богові.
| ← | → |