Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 5
Мф. 1:22-23. А все це сталося, щоб збулося сказане Господом через пророка, який говорить: ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і дадуть ім’я Йому Еммануїл.
Зміст:
Слухання проповіді приносить користь тоді, коли почуте пригадується й обговорюється вдома. – Сенс виразу: це ж усе було. – Для чого ангел нагадує Іосифу пророцтво Ісайї. – Чому Христос називається Еммануїлом. – Заперечення іудеїв проти дівоцтва Марії спростовується перекладом 70-ти, так само як не має опори і в інших перекладах. – Марія перебувала дівою і після народження. – Приклад братів Христа по плоті показує, що спорідненість із праведником не приносить користі, якщо немає власної чесноти. – Молитви праведників не можуть врятувати тих, які не дбають самі про спасіння. – Милостиня, що подається і від неправедно набутого майна, умилостивляє Бога. – Злочинність і шкода лихварства.
1. Багато хто, як я чую, каже: коли буваємо тут (у храмі), і почуте приймаємо до серця, тоді приходимо до тями, а щойно видалимося звідси, стаємо знову іншими, і вогонь ревнощів у нас згасає. Що ж нам зробити, щоб цього не було? Подивимося, чому це відбувається. Отже, чому буває з нами така зміна? Через те, що займаємося, чим не слід, і проводимо час із поганими людьми. Вийшовши з церкви, не належало б нам братися за справи, непристойні церкві; але, прийшовши додому, треба було б зараз же взяти книжку, і разом із дружиною та дітьми нагадати на пам’ять, що було сказано, а потім уже братися за справи житейські. Якщо, вийшовши з лазні, ти віддаєш перевагу не ходити на ринок, щоб там у клопотах не втратити користі від лазні, то тим паче ти маєш чинити так, коли виходиш із церкви. А ми чинимо навпаки і від того втрачаємо все. Ще не утвердиться в нас досконало те, що було корисного у сказаному, як сильний потік життєвих справ, спрямовуючись на нас, усе забирає із собою і залишає порожнечу. Отже, щоб цього не було, після виходу з церкви вважай найпотрібнішою для себе справою навести на пам’ять, що було тобі сказано. Та й надто було б нерозумно на справи життєві вживати п’ять або шість днів, а на справи духовні не приділити й одного дня або навіть малої частини дня. Чи не бачите, як наші діти цілий день займаються уроками, які їм задані? Те ж саме будемо робити і ми. Інакше не буде для нас ніякої користі ходити сюди, тому що, не докладаючи такої ж турботи про дотримання сказаного нам, яку показуємо в заощадженні золота і срібла, кожен день будемо черпати в розбиту посудину. Той, хто придбав кілька динаріїв, ховає їх у мішок і накладає печатку; а ми, прийнявши вчення, що багатоцінніше за і золото, і дороге каміння, придбавши скарби Духа, не ховаємо їх у сховище душі і з крайньою недбалістю даємо їм витікати з нашого серця. Хто ж після цього пошкодує про нас, коли самі собі заподіюємо шкоду і ввергаємо себе в таку бідність? Отже, щоб уникнути цього, і для самих себе, і для наших дружин та дітей, поставимо неодмінним законом – цей один день на тижні присвячувати весь слуханню та пригадуванню того, що ми чули. У такому разі будемо сюди приходити з більшою готовністю приймати, що буде сказано. І для нас менше буде праці, і для вас більше користі, коли станете слухати подальше, утримуючи в пам’яті раніше сказане. Це чимало сприятиме розумінню того, що говориться, – якщо саме ви будете добре знати порядок думок, які ми пропонуємо вам у зв’язку. Оскільки неможливо висловити всього в один день, то намагайтеся зберегти в пам’яті те, що вам пропонується в різні дні, складайте з цього нібито один ланцюг, і обкладайте ним душу, щоб у такий спосіб вийшло ціле тіло Писань. Тому й тепер, пригадавши нещодавно сказане, приступимо до того, про що слід говорити.
2. Але про що ж слід тепер говорити? “А все це сталося, нехай збудеться сказане Господом через пророка, що говорить”. Гідно дива і гідно самого себе вигукнув ангел, кажучи: “А все це сталося”. Він бачив море і безодню людинолюбства Божого; бачив явленим на ділі те, здійснення чого ніколи не можна було й очікувати; бачив, як закони природи порушилися, примирення сталося, – Той, що вищий за всіх, сходить до того, хто всіх найслабкіший, середостіння валиться, перепони скасовують; бачив іще й більше – і в небагатьох словах виразив диво: “А все це сталося, хай збудеться проговореного Господом”. Не думай, каже він, ніби це нині тільки визначено; це в давнину було визначено наперед, – як те й Павло намагався скрізь показати. Потім (ангел) відсилає Іосифа до Ісайї, щоб, прокинувшись, якщо й забуде його слова, як зовсім нові, будучи вигодуваним Писанням, пригадав слова пророчі, а разом з ними навів на пам’ять і його слова. Він не сказав цього дружині, бо вона, як юначка, була ще недосвідчена; а пропонує пророцтво чоловікові, як людині праведній, що заглиблювалася в писання пророків. І спершу каже він Іосифу: “Марію, дружину твою”; а тепер, наводячи слова пророка, ввіряє йому таємницю, що вона Діва. Іосиф не так скоро заспокоївся б думками, чуючи від ангела, що вона Діва, якби раніше не почув того від Ісайї; від пророка ж він мав вислухати це не як щось дивне, а як щось відоме, що довго його цікавило. Тому-то ангел, щоб слова його зручніше були прийняті, наводить пророцтво Ісайї; і не зупиняється на тому, але підносить пророцтво до Бога, кажучи, що це слова не пророка, а Бога всіляких. Тому й не сказав він: нехай збудеться сказане Ісаєю, але каже: “Нехай збудеться сказане Господом”. Уста були Ісайї, але пророцтво дано згори. Яке ж це пророцтво? “Ось Діва в утробі зачне і народить Сина, і назвуть ім’я Йому: Еммануїл” (Іс. 7:14). Чому ж, скажеш, наречено Йому ім’я не Еммануїл, а – Іісус Христос? Тому, що не сказано “наречеш”, але “наречуть”, тобто народи і сама подія. Тут запозичується ім’я від події, як і властиво Писанню – події вживати замість імен. Отже, слова: “наречуть Еммануїлом” означають не що інше, як те, що побачать Бога з людьми. Хоча Бог завжди був з людьми, але ніколи не був так явно. Якщо ж іудеї безсоромно будуть упиратися, то запитаємо їх, яке немовля назване: “Магер-шелал-хаш-баз” (“скоро полонив, нахабно розкрав”)? На це вони нічого не можуть сказати. Як же пророк сказав: “Назви йому ім’я: Магер-шелал-хаш-баз” (Іс. 8:3)? Оскільки після народження Його трапилося, що взяті й розділені здобичі, то сама подія, що при ньому була, дається йому замість імені. Так само і про місто говорить пророк, що воно назветься “місто правди, столиця вірна” (“град правди, мати міст, вірний Сіон”) (Іс. 1:26); і, однак, ніде не видно, щоб місто це називалося “правдою”, воно продовжувало називатися Єрусалимом. Але оскільки Єрусалим справді став таким, коли виправився, то й сказав пророк, що він так назветься. Отже, якщо будь-яка подія ясніше за саме ім’я показує того, хто її вчинив, або нею скористався, то Писання дійсність події зараховує їй в ім’я. Якщо ж іудеї, будучи спростовані в цьому, знайдуть інше заперечення проти сказаного про дівоцтво, і представлять нам інших перекладачів, кажучи: вони переклали не “діва”, а “молода жінка” (νεανις), – то наперед скажемо їм, що сімдесят тлумачів, справедливо кажучи, перед усіма іншими заслуговують на більшу вірогідність. Ті перекладали після пришестя Христового, залишаючись іудеями; а тому справедливо можна підозрювати, що вони сказали так більше через ворожнечу, і з наміром затемнили пророцтво. Сімдесят же, які за сто років до пришестя Христового, або навіть більше, взялися за цю справу, та ще й такою великою громадою, вільні від усякої подібної підозри; вони і за часом, і за чисельністю, і за взаємною згодою переважно заслуговують на віросповідання.
3 Але якщо іудеї приведуть свідоцтво і тих перекладачів, то і тоді перемога на нашому боці. У Писанні часто ім’я юності (νεανιονητος) вживається замість дівоцтва не про жінок тільки, а й про чоловіків. “Юнаки, – говорить воно, – і дівиці, старці й отроки” (Пс. 148:12). І знову, розмірковуючи про діву, яка зазнала насильства, каже: якщо закричить “отроковиця” (νεανις), тобто діва (Повт. 22:27). Те саме значення підтверджують і попередні слова пророка. Справді, пророк не просто каже: “Ось Діва в утробі зачне”; але, сказавши наперед: “Отже, Сам Господь дасть вам знамення” (Іс. 7:14), потім додав: “Ось Діва в утробі зачне”. Якби не діва мала народити, але відбулося б народження за законом шлюбу, то така подія як могла бути знаменням? Знамення має виходити зі звичайного порядку, бути чимось дивним і надзвичайним. Інакше, як воно буде знаменням? “Вставши від сну, Іосиф вчинив, як наказав йому Ангел Господній” (Мф. 1:24). Чи бачиш послух і покірний розум? Чи бачиш людину рішучу, і в усьому прямодушну? Коли він підозрював Діву в чомусь неприємному і непристойному, то не хотів тримати її у себе. Коли ж звільнився від такої підозри, не тільки не захотів вислати її, а й тримає і робиться служителем втілення. “І прийняв, – говорить Писання, – дружину свою”. Чи бачиш, як часто євангеліст вживає це ім’я, не бажаючи до часу відкрити таємницю дівоцтва, щоб усунути всяку недобру підозру?
Прийнявши ж її, “і не знав Її” доти, доки (або доки, доки) “як нарешті Вона народила Сина Свого первістка” (Мф. 1:25). Тут євангеліст вжив слова “доти, доки “4; але ти не підозрюй з того, ніби Іосиф після пізнав її. Євангеліст дає цим тільки знати, що Діва перед народженням була абсолютно недоторканною. Чому ж, скажуть, ужив він слово: “поки що”? Тому, що в Писанні часто так робиться. Це слово не означає певного часу. Так і про ковчег сказано: “Випустив ворона, який, вилетівши, відлітав і прилітав, аж доки осушилася земля від води” (Бут. 8:7,14), хоча він і після не повернувся. Також про Бога Писання говорить: “Ти нам притулок у рід і рід” (Пс. 89:2), але тим не ставить меж. І знову, коли, благовіствуючи, каже: “У дні його праведник процвітатиме, і буде велика кількість світу, аж доки не припиниться місяць” (Пс. 71:7), тим не означає кінця для цього прекрасного світила. Так і тут євангеліст вжив слова “доти, доки” в посвідчення про те, що було до народження. Що було після народження, про те надає судити тобі самому. Що тобі потрібно було дізнатися від нього, те він і сказав, тобто, що Діва була недоторканною до народження. А що само собою видно зі сказаного, як вірний наслідок, то надає власним твоїм міркуванням, тобто, що такий праведник (такий, як Іосиф) не захотів пізнати Діву після того, як вона настільки дивовижно стала матір’ю і удостоїлася і народити нечуваним чином, і зробити незвичайний плід. А якби він пізнав її і справді мав дружиною, то навіщо б Іісусу Христу доручати її учневі як незаміжню, що нікого в себе не має, і наказувати йому взяти її до себе? Але скажуть: як же Іаков та інші називаються братами Іісуса Христа? Так само, як і сам Іосиф був шанований чоловіком Марії. Багатьма завісами до часу приховувалося народження Христове. Тому й Іоанн назвав їх також (братами), кажучи: “Бо і брати Його не вірили в Нього” (Ін. 7:5). Втім, ті, хто раніше не вірував, стали після гідними подиву і славними. Так, коли Павло прибув до Єрусалима, щоб поміркувати про віру, негайно з’явився до Іакова, якого так поважали, що його першого поставили єпископом. Розповідають також, що він вів таке суворо-подвижницьке життя, що всі члени його омертвіли, що від безперервної молитви і безперервних земних поклонів лоб у нього відверднув до такої міри, що жорсткістю не відрізнявся від колін верблюда. Він і Павла, який після цього знову приходив до Єрусалима, напоумляє, кажучи: “Бачиш, брате, скільки тисяч увірували” присутніх (Діян. 21:20)? Такою великою була його розсудливість і ревність, а краще сказати: такою великою була сила Христова! Справді, ті, які зневажали Христа під час земного Його життя, після смерті Його так ревнували за Нього, що цілком готові були навіть померти за Нього, – що і показує особливо силу воскресіння. Для того найславетніше і дотримано до кінця, щоб доказ був безсумнівним. Якщо тих, якими дивуємося за життя, забуваємо після смерті, то як же ті, хто хулив Христа за життя, визнали Його після Богом, якщо Він був звичайною людиною? Як би зважилися йти за Нього на смерть, якби не мали ясного доказу воскресіння.
4. Говорю про це не для того, щоб ви тільки чули, а щоб і наслідували мужність, відвагу й усяку чесноту, щоб ніхто не впадав у відчай у самому собі, хоча раніше був ледачий, і щоб, після милосердя Божого, ні на що інше не сподівався, як тільки на власну чесноту. Якщо родичі Христові, які жили з Христом в одному домі й вітчизні, не одержали від цього жодної користі, доки не виявили в собі чесноти, то як можемо одержати прощення ми, якщо, представляючи за себе заступниками праведних своїх родичів і братів, самі не будемо доброчесними й утвердженими в чеснотах? На це вказує пророк, коли каже: “брат не визволить, чи визволить людина” (Пс. 48:8), хоч би то був Мойсей, або Самуїл, або Єремія? Послухай, що каже Бог Єремії: “Не проси за цей народ і не піднось за них молитви”, бо не послухаю тебе (Єр. 11:14). І що дивуєшся, якщо Я тебе не слухаю? Хоча б постав сам Мойсей і Самуїл, то Я не прийняв би і їхні прохання про цих людей. Хоч Єзекіїль стане молитися, – і він почує, що якщо постане Ной, Іов і Даниїл, то синів і дочок їхніх не визволять (Єз. 14:14,18). Хоча патріарх Авраам буде заступником за невиліковно хворих і нерозкаяних, – Господь, полишивши його, відійде, щоб не чути його благання про них (Бут. 18:33). Хоч і Самуїл буде також заступатися, – Господь скаже йому: не плач за Саула (1Сам. 16:1). Хоч і за сестру хто стане молитися передчасно, – почує те саме, що й Мойсей: “Якби батько її плюнув їй в обличчя” (Чис. 12:14). Не станемо ж занадто сподіватися на інших. Молитви святих мають дуже велику силу, але тільки коли ми самі каємося (у гріхах) і виправляємося. І Мойсей, визволивши колись брата свого і шістдесят тисяч від гніву Божого, що загрожував їм, не міг визволити сестру, хоча і гріх не рівний був. Маріам образила Мойсея, Аарон же з народом наважилися на явне нечестя. Але про це надаю подумати вам самим, а я постараюся вирішити ще більш важке питання. Справді, чи варто говорити про те, що Мойсей не міг благати за сестру, коли цей предстоятель численного народу не в силах був допомогти собі самому? Після незліченних трудів і лих, після сорокарічних турбот про народ йому заборонено було входити в ту землю, про яку було стільки пророцтв і обітниць. Яка ж тому була причина? Та, що допущення Мойсея в обітовану землю не тільки не принесло б користі, але завдало б великої шкоди і для багатьох іудеїв послужило б спокусою. Якщо вони за одне визволення з Єгипту, полишивши Бога, стали шукати всього в Мойсеї і йому все приписувати, то до якого б нечестя не дійшли вони, коли б побачили, що він ввів їх у землю обітовану? Тому-то і місце поховання його залишилося невідомим. І Самуїл не міг позбавити Саула від гніву Божого, хоча часто рятував ізраїльтян. І Єремія не допоміг іудеям (2Мак. 15:15), хоча в інший час зміцнив одного пророцтвом. Даниїл позбавив варварів від поразки, але не врятував іудеїв від полону (Дан. 2). І в Євангелії ми бачимо, що не з різними людьми, але з одними й тими самими траплялося те й інше: один і той самий міг іноді врятувати себе, а іноді ні. Той, хто заборгував, наприклад, тисячі талантів, одного разу посиленим проханням врятував себе від небезпеки, а в інший час не міг. Інший же навпаки: спершу наразився на небезпеку, а потім знайшов найвірніший засіб допомогти собі. Хто ж це такий? Той, хто розтратив батьківський маєток. Отже, якщо ми самі про себе не дбаємо, то через інших не врятуємося. Якщо ж будемо невсипущі, то і самі собою досягнемо порятунку; навіть самі собою врятуємося вірніше, ніж через інших. Справді, Богові приємніше давати благодать безпосередньо нам, а не іншим для нас, щоб, намагаючись самі відвернути гнів Його, робилися ми зухвалішими і доброчеснішими. Так Він помилував хананеянку, так врятував розпусницю, так врятував розбійника, хоча не було жодного за них заступника і ходатая.
5. Утім, кажу це не для того, щоб не закликати святих у молитвах, а для того, щоб ми не лінувалися, і, віддавшись безтурботності та сну, не покладали тільки на інших того, що повинні робити самі. І Христос, сказавши: “Набувайте собі друзів”, не зупинився на цьому, але додав: “багатством неправедним”, вимагаючи тим самим і твого сприяння (Лк. 16:9), – оскільки тут Він мав на увазі ніщо інше, як милостиню. І що дивно, Він нічого вже не стягує з нас, якщо тільки ми відступимо від неправди, бо слова Його мають такий зміст: ти придбав погано – витрачай добре. Зібрав неправедно – марнуй праведно. Що, здається, за чеснота – роздавати з маєтку, неправедно набутого? І однак Бог, за людинолюбством Своїм, поблажливо поблажливо ставиться до того, що обіцяє нам багато благ навіть і за такі справи. Але ми до такого доходимо байдужості, що нічого не приділяємо і з набутого неправедно; навпаки, грабуючи тисячами, думаємо, що все вже зробили, подавши малу частку. Хіба не чув ти, що каже Павло: “Хто сіє скупо, той скупо й пожне” (2Кор. 9:6)? Отже, що ти скупишся? Сіяння чи вже є трата, чи вже збиток? Ні! Це дохід і прибуток. Де посів, там і жнива; де посів, там і приріст. Обробляючи огрядну і м’яку землю, яка може вмістити в себе багато насіння, ти засіваєш її усім своїм насінням і береш ще в борг у інших, тому що скупість у цьому разі вважаєш збитком. А коли треба обробляти небо, яке не схильне до жодної повітряної зміни і все, довірене йому, безсумнівно, зросте з великим приростом, ти лінуєшся, зволікаєш і не думаєш про те, що, зберігаючи, втрачаєш, а марнуючи, здобуваєш. Отже, цей, щоб не втратити; не бережи, щоб зберегти; розсипай, щоб зберегти; витрачай, щоб придбати. Хоч і треба було б щось зберегти, ти не бережи, бо неодмінно це занапастиш, а доручи Богові, у Якого ніхто не викраде. Сам не торгуй, бо не вмієш отримувати прибутку; але більшу частину капіталу віддай у борг Тому, Хто дає зростання, віддай у борг туди, де немає ні заздрощів, ні наклепів, ні обману, ні страху. Віддай у позику Тому, Хто сам ні в чому не має потреби, але терпить потребу для тебе; Хто всіх годує, але прагне для того, щоб ти не був голодний, зубожів для того, щоб ти збагатився. Віддай у борг туди, звідки ти отримаєш не смерть, але життя замість смерті. За такий тільки ріст можеш придбати собі царство, а за всякий інший отримаєш геєну, бо той ріст показує грошолюбство, а цей – любомудрість; той – діло жорстокості, а цей – людинолюбства. І чим виправдаємося, коли, маючи можливість отримати більше і до того ж з твердою впевненістю отримати в належний час, з повною свободою, без докору, без страху, без побоювань, нехтуємо цими благами, а женемося за тим, що ганебне, мізерне, облудне, тлінне, і приготує нам піч вогненну?
Нічого, нічого немає ганебнішого і жорстокосерднішого, як брати в зростання тут на землі. Справді, лихвар збагачується завдяки чужим лихам, нещастя іншого обертає собі на прибуток, вимагає плати за свою людинолюбність, і, наче боячись здатися немилосердним, під виглядом людинолюбства риє яму глибшу; допомагаючи, тіснить злиденного; подаючи руку, штовхає його; напевно, вводить у пристань, а в той самий час піддає катастрофі, наче спрямовує на скелі, кручі й підводне каміння. Але чого вимагаєш ти, скажуть? Чи того, щоб, зібрані мною і мені самому потрібні гроші, віддати в розпорядження іншому і не вимагати за те ніякої плати? Ні, я не кажу цього; навпаки, вельми бажаю, щоб ти отримав плату, – тільки не малу, і не нікчемну, а набагато більшу; бажаю, щоб ти в зростання за золото придбав небо. Отже, для чого ти сам себе піддаєш убогості, приліплюючись до землі, і замість більшого шукаєш малого? Це доводить, що ти не вмієш збагатитися. Коли Бог за мале майно обіцяє тобі небесні блага, ти кажеш: не давай мені неба, а дай мені замість неба золото, яке скоро гине. Це означає, що ти довільно хочеш залишитися в убогості. Хто ревнує до істинного багатства й достатку, той замість того, що швидко зникає, вибере те, що не зникає, замість того, що зживається, – те, що не зникає, замість того, що небагато, – те, що багато, замість того, що тлінне, – нетлінне, – а за такими благами послідують і ті, хто замість неба шукає землі, той і її неодмінно втратить; а хто віддає перевагу небесному перед земним, той і тим, і іншим насолодиться з великим надлишком. Щоб і нам досягти цього, знехтувавши усім тутешнім, виберемо майбутні блага, і в такий спосіб отримаємо і те, і інше, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
* * *
4 Церковносл. “дондеже”. У синодальному тексті це слово перекладено “як нарешті”. – Редакція “Азбуки Віри”