Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 49
«І, почувши, Іісус віддалився звідти на човні у пустинне місце один; а народ, почувши про те, пішов за Ним з міст пішки» (Мф. 14:13).
Зміст:
Пояснення 14:13-32. Чому Христос після звістки про смерть Іоанна віддаляється в пустелю. – Прихильність народу до Христа. – Недосконалість віри учнів. – Чому одні чудеса Христос здійснював власною владою, інші – ім’ям Отця. – Примноження хлібів свідчить, що Христос є Творцем усього видимого. – Спосіб здійснення чуда і мета його. – Не слід шукати людської слави. – Духовним благам слід віддавати перевагу перед чуттєвими. – Милосердя чудове за всі мистецтва. – Будь-яке мистецтво гідне свого імені, доки служить для задоволення необхідного. – Проти розкоші у взутті та одязі.
1.Зауваж, що Господь щоразу віддалявся, коли Іоанн був зраджений, коли він був умертвлений, і коли іудеї почули, що Іісус здобуває багатьох учнів. Йому до вподоби було частіше чинити по-людськи, доки не настав час цілком виявити божество Своє. Тому й учням він наказував нікому не говорити, що Він Христос; Він хотів, щоб це стало відомим після воскресіння Його. З цієї причини і з іудеїв, які досі не вірили в Нього, не суворо стягував, а, навпаки, вибачав їх. Віддаляється ж не в місто, але в пустелю, і до того ж на кораблі, щоб ніхто не йшов за Ним. Не залиш без зауваження і того, що учні Іоанна тепер уже ближче стали до Іісуса. Вони саме сповістили Його про те, що трапилося (з Іоанном) і, залишивши все, стають уже Його учнями. Так, крім нещастя, чимало виправило їх і те, що Іісус навіяв уже їм про Себе Своєю відповіддю. Але чому Господь не пішов до отримання від них звістки, хоча знав про те, що трапилося, і без повідомлення? Для того щоб у всьому показати дійсність втілення. Не виглядом тільки, а й самими справами Він хотів запевнити в істинності його, бо знав злісну хитрість диявола, який готовий все зробити, тільки б винищити в людях думку про Його втілення. Ось з яких причин віддаляється Христос. Але прив’язаний до Нього народ не залишає Його, а слідує за Ним; і подія з Іоанном не лякала Його. Така прив’язаність! Така любов! Так вона все перемагає і усуває труднощі. За це-то народ і отримав незабаром нагороду. “І, вийшовши, Іісус”, – продовжує євангеліст, – “побачив велику громаду людей, змилостивився над ними, і зцілив хворих їхніх” (Мф. 14:14). Хоча ревність їхня була велика, але благодіяння Христові перевищували ціну всякої старанності. Тому євангеліст і причиною зцілень у даному випадку ставить особливу милість; Христос усіх зцілює, і не питає тут про віру, тому що зцілені показують свою віру вже тим самим, що прийшли до Іісуса, залишили міста, ретельно шукали Його і не залишали, коли навіть примушував їх до того голод. Христос має намір дати їм їжу. Але сам не починає цього, а чекає, доки звернуться до нього з проханням, усюди, як я вже казав, дотримуючись правила: не раніше починати звершувати чудеса, як на прохання. Але чому ж ніхто з народу не підійшов і не попросив Його про це? Вони безмірно Його поважали, і бажанням бути при Ньому придушували в собі почуття голоду. Але й учні Його не підійшли і не сказали: нагодуй їх, бо ще були недосконалі. Але що вони кажуть? “Коли ж настав вечір”, – каже євангеліст, – “прийшли до Нього учні Його, і сказали: “Місце тут пустельне, і час уже пізній, відпустіть народ, щоб пішли до сел, щоб купили собі харчів” (Мф. 14:15). Якщо учні і після скоєння цього чуда забули про нього, і після коробів думали, що Христос говорить про хліби, коли Він вчення фарисейське назвав квасом, то тим більше, не бачачи ще на досвіді такого чуда, не могли очікувати чогось подібного (Мф. 14:16). І хоча Христос зцілив спершу багатьох недужих, однак, учні, і, бачачи те, не очікували чуда над хлібами. Настільки ще були вони недосконалі! Ти ж поміть мудрість Учителя, як прямо Він веде їх до віри. Не сказав раптом: Я нагодую їх; цьому вони не скоро б повірили. “Але Іісус, – каже євангеліст, – “сказав їм”, – що ж саме? “Не треба їм іти, ви дайте їм їсти” (Мф. 14:16). Не сказав: Я дам; але – ви дасте, – бо вони ще вважали Його простою людиною. Навіть і після цього не піднеслися вони в поняттях, навпаки, відповідають як простій людині, кажучи: “у нас тут тільки п’ять хлібів і дві риби” (Мф. 14:17). Тому і євангеліст Марк каже, що вони не розуміли сказаного: “бо серце їхнє було скам’яніле” (Мк. 6:52,8:17). Отже, оскільки вони ще плазували по землі, то Господь сам починає вже діяти, і каже: “принесіть їх Мені сюди” (Мф. 14:18). Хоча “місце пустельне”, але тут Той, Хто живить всесвіт; хоча “час пізній”, але з вами розмовляє Той, Хто не підлягає часу. Іоанн згадує і про те, що хліби були ячмінні, і не без мети говорить про це, а з наміром навчити, щоб ми не марнославлялися дорогими стравами. Така була трапеза й у пророків. “Взявши п’ять хлібів і дві риби”, – продовжує євангеліст, – “і наказав народу прилягти на траву, і поглянув на небо, благословив, і, переламавши, дав хліби учням, а учні – народу. І їли всі, і наситилися; і набрали шматків, що залишилися, дванадцять коробок повних, а тих, що їли, було близько п’яти тисяч осіб, крім жінок і дітей” (Мф. 14:19-21).
2.Для чого Христос поглянув на небо і благословив? Йому належало запевнити про Себе, що посланий від Отця, і що рівний Йому. Докази ж цих істин, мабуть, суперечили одне одному. Рівність Свою з Отцем Він доводив тим, що робив усе з владою; а тому, що посланий від Отця, не повірили б, якби не поводився в усьому з великим смиренням, не став приписувати всього Отцеві, і в усякому ділі закликати Його. Ось чому Господь, на підтвердження того й іншого, не робить ні того, ні іншого винятково, але творить чудеса інколи з владою, а інколи по молитві. Потім, щоб у цих діях Його не видавалося знову протиріччя, у справах менш важливих дивиться на небо, а в найважливіших усе творить із владою, з чого ти маєш зробити висновок, що і в менш важливих справах Він чинить так не через потребу в сприянні, а віддаючи честь Тому, Хто Його породив. Так, коли відпускав гріхи, відчинив рай і ввів у нього розбійника, коли повновладно відміняв старий закон, воскрешав багатьох мертвих, приборкував море, відкривав таємниці серцеві, відчиняв очі, – такі діла притаманні одному Богові, а не іншому комусь, – при жодній з цих дій не бачимо, щоб Він молився. А коли мав намір примножити хліби, що було набагато менш важливим, ніж усі перелічені раніше дії, тоді дивиться на небо, як на підтвердження Свого посольства від Отця, як зазначено мною вище, так і на навчання наше, що не перш ніж приступати до трапези, як не подякувавши Тому, Хто подає нам їжу. Але чому не творить хлібів знову? Щоб затулити вуста Маркіону і Маніхею, які не визнають Його Творцем, щоб самими справами навчити, що все видиме зроблено і створено Ним, і щоб довести, що Він є Той, хто дає плоди, і виголосив на початку: “нехай виростить земля зелень, траву”; також: “нехай почне вода комахою, душею живою” (Бут. 1:11,20). І справжнє диво не менш важливе за творіння биля або гадів. Справді, плазуни, хоча і створені знову, однак, створені з води. А з п’яти хлібів і двох риб зробити так багато – не менш важливо, ніж створити з землі плід і з води плазунів, що плазуни тварини; це означало, що Іісус має владу над землею і над морем. Досі творив Він чудеса над одними хворими; а тепер робить загальне благодіяння, щоб народ не залишався простим глядачем того, що відбувалося з іншими, але сам отримав дар. І що іудеям, під час мандрівки пустелею, здавалося дивовижним (бо вони казали: “Але чи зможе Він дати і хліб, чи приготувати трапезу в пустелі?” (Пс. 77:20), те саме Господь показав на ділі. Для того й веде їх у пустелю, щоб чудо не підлягало рішуче ніякому сумніву, і ніхто не подумав, що для прожитку принесено що-небудь із ближнього селища. Для того євангеліст згадує і про час, а не тільки про місце. Звідси навчаємося й іншого, а саме: пізнаємо поміркованість учнів у задоволенні необхідних потреб, і те, як мало дбали вони про їжу. Їх було дванадцять чоловік; а вони мали при собі тільки п’ять хлібів і дві риби. Настільки мало дбали вони про плотське, а займалися тільки духовним! Та й цих небагатьох хлібів не стали притримувати, а й їх віддали, як тільки попросили в них. Звідси повинні ми навчитися, що хоча маємо в себе і дещицю, і то зобов’язані віддавати нужденним. Коли їм велено принести п’ять хлібів, вони не кажуть: що ж будемо їсти самі? Чим вгамуємо свій голод? – але негайно підкоряються. Крім сказаного, на мою думку, Христос і для того не творить знову хлібів, щоб привести учнів до віри: вони були ще дуже слабкі. Тому дивиться і на небо. Вони бачили неодноразово приклади інших чудес, а такого чуда ще не бачили. Отже, взявши, переломив і роздавав через учнів, роблячи їм через це честь. Утім, Він зробив це не стільки для честі їхньої, скільки для того, щоб, коли станеться чудо, вони не залишилися в невір’ї й не забули про те, що було, коли власні їхні руки свідчитимуть про те. Для тієї ж мети і народу дає спершу випробувати почуття голоду; для тієї ж мети вичікує, щоб учні прийшли і просили, через них же розсаджує народ, через них же роздає хліб, бажаючи, щоб кожен був схильний до дива власною свідомістю і досвідом. З тієї ж причини бере і хліби від учнів, щоб багато було свідоцтв про те, що трапилося, і пам’ятнішим зробилося для них чудо. Якщо і при всьому тому забули вони, то що б вийшло, якби не вжито було таких заходів? Господь велить полежати на траві, навчаючи тим народ простоті життя; хотів не тіло тільки нагодувати, а й душу навчити.
3 Отже, Господь для того обрав таке місце, дав не більше, як хліби й рибу, запропонував усім одну загальну їжу і нікому не приділив більше за іншого, щоб навчити смиренномудрості, стриманості, любові, – того, щоб ми однаково були прихильними один до одного й усе вважали спільним. “І, переломивши, дав хліби учням, а учні народу”. П’ять хлібів переломив і роздав, і ці п’ять хлібів у руках учнів не вичерпувалися. Але й тим чудо ще не обмежилося. Господь зробив, що виявився надлишок, і надлишок не в цільних хлібах, а в шматках, щоб показати, що це точно залишки від тих хлібів, і щоб ті, хто не перебував під час звершення чуда, могли дізнатися, що воно було. Для того Христос попустив народу відчути і голод, щоб не прийняв хто чуда за мрію; для того зробив залишків дванадцять коробів, щоб і Іуді було що нести. Господь і без хлібів міг втамувати голод, але тоді учні не пізнали б Його могутності, бо це було і за Іллі. А за це чудо іудеї так здивувалися Йому, що хотіли зробити навіть царем, хоча за інші чудеса ніколи не зазіхали на це. Яке ж слово зобразить те, як витікали хліби, як вони розтікалися по пустелі? Як їх вистачило для такої безлічі? Євших було п’ять тисяч, крім дружин і дітей; і це служить великою похвалою для народу, що і дружини, і чоловіки йшли за Христом. Як могли бути залишки? Це теж не менш важливе за перше. До того ж залишків вийшло стільки, що число кошиків дорівнювало числу учнів, – ні більше, ні менше. Господь віддав шматки не народу, а учням, тому що народ не стільки був досконалий, як учні.
Коли ж чудо сталося, “негайно спонукав Іісус учнів Своїх увійти в човен, щоб відправитися перед Ним на інший бік, доки Він відпустить народ” (Мф. 14:22). Якщо в Його присутності могли думати, що зроблено щось мрійливе, а не дійсне, то не могли вже так думати за Його відсутності. Тому-то, надаючи учням суворо дослідити те, що трапилося, велів їм узяти із собою пам’ятники й докази колишніх чудес, і піти подалі від Нього. І в інших випадках, зробивши що-небудь велике, Христос відсилає від Себе народ і учнів, вселяючи нам через це ніколи не ганятися за людською славою і не привертати до себе натовп. А словом: “примусив” євангеліст висловлює, що учні неохоче розлучалися з Ним. Христос відіслав їх під приводом відпустити народ, а насправді – маючи намір зійти на гору. Зробив же це знову для нашого повчання, щоб ми і не завжди намагалися бути з народом, і не завжди уникали його, а, навпаки, з того і з іншого отримували користь, і поперемінно були то в усамітненні, то в товаристві, зважаючи на потребу. Навчимося ж і ми бути з Іісусом, але не для чуттєвих дарів, щоб не заслужити докору подібно до іудеїв. Він каже: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися” (Ін. 6:26). Тому-то Він і не часто творить таке диво, а тільки двічі, щоб навчити їх не череву служити, але безперестанку приліплятися до духовних благ. До них-то і ми будемо приліплятися, почнемо шукати хліба небесного і, прийнявши його, відкладемо всіляке життєве піклування. Якщо іудеї, полишивши домівки, міста, родичів і все, перебували в пустелі і, незважаючи на голод, не відходили від Іісуса, то тим паче нам, які приступаємо до такої трапези, треба виявити більшу любомудрість, і полюбити духовні блага, а потім уже шукати чуттєвих. І іудеї не за те були засуджені, що шукали Його для хлібів, але за те, що головним чином і тільки через це шукали Його. Хто нехтує великими дарами, а бажає малих і таких, якими він мусить нехтувати з волі того, хто дає, той позбавляється і перших; навпаки, якщо любимо перші, то він докладає й останні, бо вони слугують добавкою до перших. Так вони малоцінні й маловажні порівняно з першими, скільки б не здавалися самі по собі великими. Отже, не будемо піклуватися про блага чуттєвих, будемо вважати і придбання, і втрату їх для себе справою байдужою, подібно до Іова, який, і, володіючи благами, не прилягав до них, і, втративши, не шукав їх. Тому вони називаються і благами (cρηματα), що ми повинні вживати (cρησωμεθα) їх на потреби, а не тому, що повинні заривати їх у землю. Як усякий художник знає своє тільки мистецтво, так і багатий не вміє ані кувати, ані будувати кораблів чи будинків, ані ткати, ані іншого чогось подібного; а тому нехай вчиться вживати своє багатство як годиться, бути милосердним до незаможних, і тоді він знатиме мистецтво, краще від усіх перелічених.
4.І справді, це мистецтво вище за всі інші. Для нього майстерня влаштована на небесах. Знаряддя його – не залізо і мідь, а благість і добра воля. Наставник у цьому мистецтві – Христос і Отець Його. Тому сказано: “будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36). І що дивно, це мистецтво, будучи настільки кращим за всі інші, не вимагає ні праці, ні часу для заняття ним. Варто тільки захотіти, і все зроблено. Подивимося ж, який і кінець цього мистецтва. Отже, що буває кінцем його? Небо і небесні блага, невимовна слава, духовні палаци, світлі світильники, проживання з Нареченим і все те, чого жодне слово, жоден розум не можуть уявити, так що і в цьому воно багато відрізняється від інших мистецтв. Більша частина мистецтв корисні нам тільки в теперішньому житті, а це корисно і в майбутньому віці. Якщо ж воно стільки перевершує мистецтва, необхідні для нас, як, наприклад, лікарське мистецтво, зодчество та інші подібні до них, то ще більше перевершує ті, які, після ретельного дослідження, не можна навіть назвати і мистецтвами. Чому я всі такі зайві мистецтва і не вважаю мистецтвами. На що, наприклад, потрібні нам мистецтва куховарити і приправляти страви? Ні на що. Навпаки, вони навіть не приносять користі, вкрай шкідливі, тому що ушкоджують душу і тіло, легко привчаючи до сластолюбства, яке є матір’ю всіх хвороб і страждань. Крім цих мистецтв, я не назвав би також мистецтвами живопис і вміння виводити візерунки, бо вони вводять тільки в зайві витрати; а мистецтва необхідні, які слугують для підтримання нашого життя, повинні доставляти і готувати нам потрібне. Бог на те й дав нам мудрість, щоб винаходити способи, як підтримувати буття своє; а зображати тварин на стінах, або на одязі, скажи мені, чи корисно для чого-небудь? Тому-то багато чого треба б викинути в ремеслі шевців і ткачів. Вони багато чого ввели для франтівства; що було потрібного, те зіпсували, і до мистецтва домішали хитрощі. Теж сталося і з зодчеством. Доки воно будує будинки, а не театри, займається необхідним, а не зайвим, – я називаю його мистецтвом. Так само і мистецтво ткати, доки воно готує потрібне для одягу, а не наслідує павутиння, не витрачає праць на витвори смішні й пишні без міри, – називаю мистецтвом же. Не заберу цієї назви й у шевського ремесла, доки воно займається приготуванням взуття. Але коли воно чоловіків перетворює на жінок, і за допомогою взуття дає їм вигляд зніжених і слабких тоді, – зараховую його до ремесел шкідливих і зайвих і не можу назвати вже мистецтвом. Знаю, що, займаючись такими предметами, для багатьох здамся дріб’язковим; але це не зупинить мене. Причина всіх зол саме в тому й полягає, що багато хто вважає такі гріхи маловажними, а тому не звертає на них уваги. Інший скаже: який гріх може бути менш важливим, ніж те, що людина носить гарні, світлі чоботи, що обтягують ногу, якщо тільки можна назвати це гріхом? Чи хочете, я витончу на нього язик свій, і покажу всю його мерзенність? Чи вислухаєте мене без гніву? Втім, якщо і погніваєтеся, мало про те дбаю. Адже ви винні в цьому нерозсудливості, – ви, які не вважаєте цього гріха і за гріх, і тим змушуєте нас озброїтися викриттям проти такої розкоші.
5. Так дослідимо і розглянемо, яке велике це зло. Коли ти вишиваєш чоботи свої шовковими нитками, якими непристойно рясніти навіть одяг, – яких докорів, якого сміху гідне це? Якщо ж ти нехтуєш нашою думкою, то вислухай сказане Павлом, який з усією суворістю забороняє це, і тоді відчуєш, як це смішно. Що ж каже Павло? “Не плетінням волосся, не золотом, не перлами, не багатоцінним одягом” (1Тим. 2:9). Чи вартий ти якогось вибачення, коли Павло і дружині не дозволяє носити дорогоцінне вбрання, а ти допускаєш таку пишність у чоботях і вигадуєш тисячі вбрань, вартих висміяння і осуду? Для цих ниток будують кораблі, набирають веслярів, керманича і корабельника, розпускають вітрила, перепливають море; для них купець, залишивши дружину, дітей та вітчизну, ввіряє життя своє хвилям, вирушає в країну варварів, наражається на незліченні небезпеки, а ти, після всього цього, взявши ці нитки, нашиваєш собі на чоботи, прикрашаєш шкіру. Що може бути гірше за таке безглуздя? Не таким було вбрання древніх; навпаки, воно пристойне було чоловікам. Із цього роблю висновок, що з часом наші юнаки без жодного сорому вживатимуть жіноче взуття. І, що найнестерпніше, отці, дивлячись на це, не обурюються, а вважають, що це нічого не значить. Чи хочете, скажу щось і того ще нестерпніше? Те саме, що робиться це тоді, як у нас багато бідних. Чи хочете, представлю вам Христа, що мучився голодом, голого, переслідуваного, зв’язаного? Скількох блискавок гідні ви, котрі не хочете звернути уваги на Христа, що не має потрібної їжі, і тим часом з такою дбайливістю прикрашаєте шкіри! Христос, коли давав настанови учням Своїм, не дозволив їм навіть мати чобіт, а ми не лише не вміємо ходити босими ногами, а й взуватися, як належить. Що ж може бути безладним, смішнішим за це? Усе це показує людину зніжену, грубу, жорстоку і суєтну. Чи вистачить дозвілля зайнятися чим-небудь потрібним тому, хто витрачає час на такі надмірності? Чи вистачить дозвілля такому юнакові подбати про душу, або навіть подумати, що є в нього душа? Той дріб’язковий, хто змушений дивуватися пишному взуттю; той жорстокий, хто заради нього нехтує жебраками; той чужий усякої доброчесності, хто все своє старання вживає на таке вбрання. З цікавістю розглядаючи доброту ниток, жвавість фарб, виткані з них візерунки, чи знайде він час поглянути на небо? Чи є час подивуватися красі небес тому, хто пристрастився до краси шкір і поник у землю? Бог простягнув небо і запалив сонце для того, щоб привернути погляд твоєї гори; а ти примушуєш себе потуплятися в землю, подібно до свиней, і коришся дияволу. Справді злий цей дух винайшов такі мерзенні речі, щоб, відволікаючи тебе від небесної краси, привернути ними до землі. І Богу, який вказує небо, віддається перевага перед дияволом, який показує шкіри, або навіть і не шкіри (бо і вони – витвір Божий), а пихатість і хитрощі. Поникнувши до землі, йде юнак, якому належало б мудрувати про небесне; пишається своїми чоботами більше, ніж якоюсь важливою заслугою; ледве ступає по торговищу, сам собі заподіюючи даремні печалі й прикрощі, – боячись, як би в негоду не замазати чоботи брудом, а в літню пору не запилити. Що скажеш на це, людино? Такою розкішшю ти всю душу свою повалив на прах, і безтурботно дивлячись на те, що вона плазує по землі, так багато дбаєш про чоботи! Подумай, для чого вони вживаються, і соромся тієї думки, яку про них маєш. Чоботи зроблені для того, щоб зневажати ними бруд, гній і всяку нечистоту на підлозі. Якщо це для тебе нестерпно, візьми повісь їх на шию, або поклади на голову.
6.Ви смієтеся, слухаючи це; а мені доводиться плакати, бачачи безумство таких людей і їхню дбайливість про чоботи. Вони скоріше погодяться забруднити в бруді тіло, ніж ці шкіри. Такі люди, наскільки бувають дріб’язкові, настільки, з іншого боку, сріблолюбні. Хто звик до божевілля дбати про такі прикраси, тому треба багато витрачати на одяг і на все інше, а тому й великі мати доходи. Якщо батько в нього щедрий, то така людина все більше і більше віддається цій ваді, і дає посилюватися нерозважливій забаганці; а якщо скупий, то змушений вдаватися до інших безчесних засобів, щоб мати гроші на такі витрати. Ось чому багато хто з молодих людей продали красу свою, стали блазнями в багатих і принизилися до інших рабських послуг, щоб за це придбати тільки можливість виконувати такі свої забаганки. Звідси видно, що така людина буде сріблолюбною і марнотратною, недбайливою, ніж будь-хто, у справах потрібних і неминуче впаде в багато проступків. Незаперечно також і те, що вона має бути жорстокосердою і марнославною. Жорстокосердий, коли, бачачи бідного, через пристрасть до вбрання, не удостоює його й погляду, і хоча чоботи прикрашає золотом, але на злиденного, що тане від голоду, не звертає й уваги. Марнославний же, коли нікчемними речами намагається вловити увагу глядачів. Адже не стільки, гадаю, воєначальник пишається перемогами, скільки розпусний юнак ошатністю чобіт своїх, довгим одягом, зачіскою волосся, хоча всім тим зобов’язаний мистецтву інших. А якщо пишаються чужим, то, як не пишатися своїм? Чи сказати ще й того гірше, чи для вас досить і цього? Отже, закінчимо наше слово. Та й це говорив я для тих, хто наполегливий і не знаходить у таких вбраннях нічого непристойного. Знаю, щоправда, що багато юнаків не звернуть і уваги на слова мої, бо впилися вже пристрастю. Однак же, через це не повинно мовчати. Якщо у батьків є розум і вони ще в силі, то вони можуть і мимоволі навернути їх до належної благопристойності. Отже, не кажи: і те не важливо, і інше не біда. Це-то саме все і губить. Слід навчати їх і щодо таких предметів і в самих, мабуть, дрібницях робити поважними, великодушними, нехтуючими вбранням. Таким чином, вони встигають і в найважливішому. Що важливіше за вивчення абетки? Однак же, ті, хто почали з неї, стають риторами, софістами, філософами. А ті, хто не знають абетки, і цих наук ніколи не дізнаються. Усе ж це говоримо не для одних тільки юнаків, а й для дружин і дівчат. І вони ж підлягають тим самим докорам і, тим паче, що дівиці особливо потрібна скромність. Отже, все сказане юнакам, докладіть і до себе, щоб нам знову не повторювати того ж. Але час уже завершити слово наше молитвою. Помоліться ж разом зі мною, щоб юнаки, особливо християнські, могли жити скромно й досягти пристойної їм старості, адже тим, які не так живуть, не добре дожити й до старості. Але хто в молодості живе як старий, тому бажаю дожити до глибоких сивин, стати батьком добрих дітей, звеселити своїх батьків, а насамперед – Бога, який його створив; зовсім звільнитися не тільки від недуги хизуватися взуттям і одягом, а й від усіх душевних хвороб. Якою є необроблена земля, такою є і юність, залишена в нехтуванні: вона росте багато тернів. Отже, пустимо вогонь Духа, спалимо злі пожадливості, обробимо ниви, приготуємо їх до прийняття насіння; потрудимося, щоб наші юнаки були цнотливішими, ніж інші люди похилого віку. Те й варте подиву, коли цнотливість виблискує в юнакові. Хто цнотливий у старості, той заслуговує на невелику нагороду; його самий вік робить уже цнотливим. Дивовижно те, щоб серед хвилювання насолоджуватися тишею, в печі не згорати, в юності не вдаватися до розпусти. Розмірковуючи про це, поревнуймо блаженному Іосифу, що просяяв усіма цими чеснотами, щоб удостоїтися тих самих вінців, яких і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
| ← | → |