Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 48
«І, коли скінчив Іісус притчі ці, пішов звідти» (Мф. 13:53).
Зміст:
Пояснення 13:53-14:11. Незнатність походження Христа повинна була викликати більше здивування до Його вчення. – Чому у вітчизні своїй Христос створив небагато чудес. Думка Ірода про Христа. – Злочин Іродіади та Ірода. – У чому полягав закон, порушений Іродом. – Шкода танців і бенкетів. – Страждання, заподіяні праведнику, збільшують його нагороду. – Розпуста буває причиною багатьох злочинів. – Гріх покривається не додаванням гріха, а покаянням. – Треба не висміювати, а прикривати гріхи ближніх. – Злочинність бенкетів, влаштованих для дармоїдів. – Треба виправляти дармоїдів, вживаючи їх на служіння добрим справам.
1.Для чого додано: “ці”? Для того, що Господь мав намір сказати ще інші притчі. А для чого переходить Він на інше місце? Для того, що хоче сіяти слово всюди. “І, прийшовши на батьківщину Свою, навчав їх у синагозі їхній” ( Мф. 13:54). Яку ж батьківщину Христа розуміє тут євангеліст? Думаю, що Назарет, – тому що сказано: “не вчинив там багатьох чудес” ( Мф. 13:58). У Капернаумі ж Господь творив чудеса, чому й сказав: “і ти, Капернауме, до неба піднесений, до пекла скинешся, бо якби в Содомі виявлені були сили, виявлені в тобі, то він залишався б донині” ( Мф. 11:23). Але, прийшовши до Назарету, Христос залишає чудеса, щоб не розпалити в іудеях більшої заздрості і щоб не засудити суворіше за невір’я, яке побільшало, і натомість пропонує вчення, не менш чудесне, ніж чудеса, чудесне. Але люди до крайності безглузді, коли належало дивуватися й дивуватися силі слів Христових, натомість, принижують Христа за уявним батьком Його, – хоча за минулих часів багато мали тому прикладів, що в незнатних батьків бували знамениті діти. Так Давид був син одного незначного хлібороба – Єсея; а Амос, народившись від пастуха кіз, і сам був також пастухом кіз; і в Мойсея, законодавця, батько був набагато нижчий за нього. Отже, і перед Христом повинно було благоговіти і здивуватися тому найбільше, що, маючи таких батьків, говорив надзвичайне. Це ясно показувало в Ньому не людське навчання, але божественну благодать. Але за що належало дивуватися, за те зневажають. Тим часом Господь постійно ходить до синагог, щоб за повсякчасне перебування в пустелі не стали ще знеславляти Його, як розкольника і ворога суспільства. Отже, дивуючись і дивуючись, іудеї говорили: “Звідки в Нього така премудрість і сили” ( Мф. 13:54)? – називаючи силами або чудеса, або саму премудрість. “Чи не теслярів Він син” ( Мф. 13:55)? У цьому-то і велич чуда; це-то особливо і дивовижно. “Чи не Його Матір називається Марія, і брати Його – Іаков, і Іосій, і Симон, і Іуда, і сестри Його – чи не всі між нами? звідки ж у Нього все це? І спокушалися про Нього” ( Мф. 13:55-57).
Чи помічаєш, що Господь розмовляв у Назареті? Чи не брати Йому той і той? говорили там. То що ж? Це-то саме і повинно було особливо навернути вас до віри. Але заздрість лукава і часто суперечить сама собі. Що було і дивним, і дивовижним, і достатнім для того, щоб привабити їх, – те саме їх спокушало. Що ж сказав їм Христос? “Не буває, – каже Він, – пророка без честі, хіба що тільки в батьківщині своїй і в домі своєму” (МФ. 13:57). “І не вчинив”, – додає євангеліст, – “там багатьох чудес через невір’я їхнє” (МФ. 13:58). Євангеліст же Лука сказав: і не створив там багатьох знамень, хоча слід було створити. Справді, якщо здивування до Нього зростало (навіть і тоді дивувалися вже), то чому б не створити чудес? Але метою Його було не Себе показати, а їм принести користь. А оскільки в останньому не було успіху, то Спаситель знехтував і тим, що стосувалося Його самого, щоб не збільшити їхнього покарання. Дивись же: хоча Він прийшов до них після довготривалої відсутності і показав безліч знамень, але вони і тепер не потерпіли Його, а знову розпалилися ненавистю. Але для чого ж Він створив небагато чудес? Для того щоб не сказали: “Лікарю, зціли Самого Себе” (Лк. 4:23); не сказали: Він наш супротивник і ворог, зневажає Своїх; не сказали: якби дива були, то і ми б увірували. Ось чому Він і створив чудеса, і утримався від чудес: створив, щоб виконати Свою справу; утримався, щоб не піддати їх більшому осуду. Вникни ж у силу сказаного: наділені ненавистю разом і дивувалися. Але як, судячи про справи Христові, не засуджують самих справ, але вигадують небувалі провини, кажучи: “виганяє бісів силою веельзевула” (МФ. 12:24; Лк. 11:15), так і тут, судячи про вчення, не засуджують його, але вдаються до низості роду. А ти поміть поблажливість Учителя, як Він не докоряє їм, але з великою лагідністю сказав: “не буває пророк без честі, хіба тільки в батьківщині своїй”; і навіть на цьому не зупинився, але додав: “і в домі своєму”. Додав же це, як думаю, маючи на увазі братів Своїх.
2.У євангеліста Луки Господь наводить тому й приклади, кажучи, що Ілля приходив не до своїх, а до іноземної вдовиці, і що Єлисей зцілив від прокази не інший хто, а іноземець Нееман (Лк. 4:25,27). Ізраїльтяни і благодіянь не отримали, і самі добра не робили; а облагодіяні і благодіяли чужі. Говорить же це Христос, щоб показати злу їхню вдачу, і те, що поводження з Ним не є чимось новим. “У той час Ірод четвертовласник почув чутки про Іісуса” (Мф. 14:1). Цар Ірод, батько згадуваного, а той, хто побив немовлят, тоді вже помер. Євангеліст не без наміру означає час, але щоб ти побачив марнославство і недбалість государя, який про справи Христові дізнається не спочатку, а через чимало часу. Так-то люди, наділені владою і величчю, мало поважаючи такі речі, пізно дізнаються про них. Але ти пізнай могутність чесноти: Ірод боїться і померлого Іоанна; навіть від страху любомудрує про воскресіння. “І сказав”, каже євангеліст, “це Іоанн Хреститель”, якого я вмертвив; він воскрес із мертвих, “і тому чудеса творяться ним” (Мф. 14:2). Чи бачиш, який сильний у нього страх? Він не сміє і тепер сказати це всенародно, а говорить тільки своїм придворним. Втім, сама здогадка груба і безглузда. Хоча багато хто воскресав із мертвих, але жоден не творив таких чудес. Мені здається, що сказане Іродом навіяно і честолюбством, і страхом. Дійсно, душа, не керована розумом, часто вміщує в себе суміш протилежних пристрастей. Так, за розповіддю євангеліста Луки, у народі про Христа говорили: це Ілля, або: Ієремія, або: один із стародавніх пророків (Лк. 9:8); а Ірод, нібито кажучи розумнішим за інших, називав Його Іоанном. Імовірно ж, коли раніше інші визнавали Його Іоанном, – так як і це говорили багато хто, – тоді із зарозумілістю та чванливістю Ірод відкидав такі чутки, кажучи: “Я вмертвив Іоанна”. Марк і Лука приписують Іродові слова: “Іоанн, якого я обезголовив” (Мк. 6:16; Лк. 9:9). Але коли чутки посилилися, то Ірод уже починає говорити одне з народом. Далі євангеліст розповідає нам саму подію. Чому ж не описав її раніше? Тому що єдиним наміром євангелістів було говорити про діла Христові, і вони нічого не говорили зайвого і стороннього, крім того, що могло сприяти їхній головній меті. Тому й тепер вони не згадали б про подію, якби вона не стосувалася Христа, і Ірод не сказав, що Іоанн воскрес. Євангеліст Марк зауважує, що Ірод вельми поважав Іоанна, хоча і був ним викритий (Мк. 6:20). Така могутність чесноти! Євангеліст же Матфей так продовжує розповідь: “бо Ірод, узявши Іоанна, зв’язав його і посадив у в’язницю за Іродіаду, дружину Филипа, брата свого, бо Іоанн говорив йому: Не годиться тобі мати її. І хотів убити його, але боявся народу, бо його шанували за пророка” (Мф. 14:3-5). Чому ж Іоанн говорить не з Іродіадою, а з Іродом? Тому що Ірод мав більше влади. Поміть же, як легко євангеліст звинувачує Ірода, переказуючи справу, як простий оповідач, а не як обвинувач. “А під час святкування дня народження Ірода дочка Іродіади танцювала перед зборами, і догодила Іродові” (Мф. 14:6). О, диявольський бенкет! О, сатанинська ганьба! О, беззаконний танець, і нагорода самого танцю беззаконніша! Насмілилися на вбивство, що всі вбивства злодіянням перевершує! Гідний вінця і величань перед очима всіх закланий, і переможне знамення бісів на трапезі поставлено! Самий образ перемоги гідний події. “Танцювала”, каже євангеліст, “перед зборами і догодила Іродові, тому він з клятвою обіцяв їй дати, чого вона не попросить. Вона ж, намовляючи матір свою, сказала: дай мені тут на блюді голову Іоанна Хрестителя” (Мф. 14:6-8). Подвійний злочин, – і тому що танцювала, і тому що догодила, і догодила так, що в нагороду відбувається вбивство. Чи бачиш, який нелюдський, який нечутливий, який безглуздий Ірод? Себе зв’язує клятвою, і дівиці дає повну владу просити. Коли ж побачив зло, яке з того вийшло, “засмутився” (Мф. 14:9), каже євангеліст, – хоча спочатку сам зв’язав Іоанна. Чому ж засмучується? Така чеснота! І в порочних людей вона гідна подиву й похвал. Яке ж шаленство Іродіади! Їй належало дивуватися Іоанну, належало благоговіти перед ним, бо захищав її від ганьби; а вона замишляє про смерть його, розставляє сіті, просить сатанинського дару. Ірод же злякався, каже євангеліст, “заради клятви і тих, хто лежить із ним” (Мф. 14:9). Але як же ти не злякався вчинку нелюдського? Якщо ти боявся мати свідків клятвопорушення, то набагато більше належало тобі боятися мати стількох свідків такого беззаконного вбивства.
3 Але оскільки, гадаю, багато хто не знає сили того обвинувачення, через яке сталося вбивство, то вважаю за потрібне пояснити це, щоб ви ясно побачили мудрість Законодавця. Який же це був стародавній закон, порушений Іродом і сильно підтримуваний Іоанном? Той, що дружина того, хто помирав бездітним, повинна була виходити за брата його (Второз. 25:5). Оскільки смерть була невідворотним злом, а Законодавець в усьому промишляв про життя, то поставлено законом братові, що залишається в живих, одружуватися з дружиною померлого, і на ім’я його називати народжене немовля, щоб рід померлого не припинявся. Якщо хтось помирає без надії залишити після себе дітей, – без цієї найбільшої розради в смерті, – то скорбота про смерть його нічим не може бути вгамована. Ось чому для тих, кого природа позбавила дітей, Законодавець вигадав засіб для розради і повелів, щоб немовля, народжене після небіжчика, вважалося його власним. Коли ж після померлого залишалися діти, зазначений шлюб не був допустимий. Але чому ж? запитаєш: якщо сторонньому він був дозволений, то чи не набагато більше братові? Анітрохи. Законодавець бажав, щоб спорідненість поширювалася, і більше було приводів до встановлення близьких стосунків між людьми. Чому і з дружиною вмираючого бездітним не вступав у шлюб сторонній? Тому, що в такому разі немовля не вважалося б таким, що належало б небіжчику. А тепер, оскільки немовля народжувалося від брата, сама фальсифікація робилася непримітною. До того ж сторонній зовсім не мав і потреби відновлювати будинок померлого; а брат своєю спорідненістю набував на це право. Але оскільки Ірод одружився з дружиною брата, у якої була дочка, то Іоанн докоряє йому за це, і докоряє з усією пристойністю, при зухвалості показуючи і поблажливість. Але дивись, якою сатанинською справою була вся ця ганьба. По-перше, вона відбулася через пияцтво і сластолюбство, звідки нічого не відбувається доброго. По-друге, глядачі були люди розпусні; а той, хто влаштовує бенкет, усіх беззаконніший. По-третє, забава була божевільна. По-четверте, дівчина, через яку шлюб робився протизаконним, і якій належало ховатися від світу через ганьбу своєї матері, пишно з’являється в зібранні і, відклавши дівочий сором, затьмарює собою всіх блудниць. І сам час не мало слугує до засудження цього беззаконня. Тоді як Іродові належало дякувати Богові за те, що в цей день породив його на світ, він наважується в цей час на такі беззаконня. Коли належало звільнити зв’язаного, тоді він до уз приєднує вбивство. Хай звернуть на це увагу ті з дівчат, а ще більше – із заміжніх жінок, які на чужих шлюбах не відмовляються поводитися непристойно, стрибати, танцювати й соромити свою стать. Нехай звернуть також увагу ті з чоловіків, які люблять розкішні і супроводжувані пияцтвом бенкети. Нехай злякаються вони безодні, поритої дияволом. І нещасним Іродом так сильно опанував тоді диявол, що він клянеться віддати навіть половину царства. Про це так говорить євангеліст Марк: “клявся їй: чого не попросиш у мене, дам тобі, навіть до половини мого царства” (Мк. 6:23). Так високо цінував Ірод свою царську владу, так віддався в полон пристрасті, що поступається царством за танець. І чому дивуватися, якщо так сталося з Іродом, коли й нині, за висоти любомудрості, багато таких розпещених юнаків, які за танець віддають свої душі, навіть і, не зобов’язуючись до того клятвою? Віддавшись у полон задоволень, вони, подібно до безсловесних, ведуться, куди тягне їх вовк. Того ж самого зазнав тоді і безумець Ірод, який нерозважливо вчинив дві ганебні справи: те, що дав волю жінці настільки несамовитій, захопленій пристрастю, яка ні в чому собі не відмовляє, і те, що зв’язав себе клятвою. Але хоч як беззаконно вчинив він, дружина була всіх беззаконнішою – і дівиці, і царя. Вона-то була винахідницею всіх зол, вона влаштувала всю справу, хоча їй найбільше належало дякувати пророку. І дочка з покори їй бешкетувала, танцювала, просила про вбивство, і Ірод нею ж спійманий був у тенета. Бачиш, як справедливо сказав Христос: “хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, той не гідний Мене” (Мф. 10:37)? Якби дочка Іродіади дотрималася цього закону, то не переступила б багатьох законів, не вчинила б цього мерзенного вбивства. Справді, що може бути гірше за таке звірство – просити на знак подяки вбивства, просити вбивства беззаконного, просити вбивства серед бенкету, просити вбивства безсоромно і при народі? Не наодинці приходить вона і пропонує прохання. Ні, вона промовляє його при зібранні, скинувши з себе личину, абсолютно відверто, взявши диявола в помічники. І звичайно, диявол зробив те, що вона і догодила тоді танцем і полонила Ірода. Справді, де танець, там і диявол. Не для того Бог дав нам ноги, щоб бешкетувати, але для того, щоб ходити чинно; не для того, щоб стрибати, подібно до верблюдів (і вони, а не тільки жінки, огидні, коли танцюють), але для того, щоб радіти з ангелами. Якщо тіло робиться потворним при таких безчинствах, то чи не набагато більше душа? Так танцюють біси, так зваблюють служителі бісів!
4. Вникни ж у саме прохання: “дай мені тут на блюді голову Іоанна Хрестителя”. Чи бачиш, як вона втратила весь сором, як вся віддалася дияволу? І про гідність пам’ятає, і того, однак же, не соромиться; але, ніби говорячи про якусь страву, просить принести на тарелі цю священну й блаженну главу! Навіть не вказує і причину (чому просить), – бо ніякої не мала; але просто виявляє бажання, щоб на пошану їй було зроблено зло іншому. Не сказала: приведи його сюди і вбий, бо не витримала б зухвалості Іоанна, який готувався до смерті: вона боялася почути грізний голос того, кого вбивають, – адже Іоанн не промовчав би і перед усіченням. Тому й каже: “дай мені тут на блюді”. Хочу бачити цей язик мовчазним. Вона не тільки бажала звільнитися від докорів, але наступити на того, хто лежить, і насміятися над ним. І Бог потерпів це, не послав блискавки згори і не спалив безсоромного обличчя; не наказав розступитися землі та поглинути зле це сонмище, щоб і праведника увінчати більше, і тим, котрі надалі терпітимуть неправду, доставити щедру розраду. Отже, нехай вислухають це ті з нас, які, живучи доброчесно, терплять насильство від злих людей. І тоді Бог стерпів, щоб пророк, який жив у пустелі, ходив у шкіряному поясі, у волосяному одязі, пророк, – навіть більше за пророка, – той, перед ким немає більшого з народжених жінками, був убитий, убитий безсоромною дівою та розпусною розпусною блудницею, убитий за те, що захищав божественні закони. Думаючи про це, будемо мужньо переносити все, що не трапиться нам терпіти. Ось і тоді ця мерзенна вбивця і злочинниця, як тільки хотіла помститися тому, хто засмутив її, так і могла зробити; вилила весь свій гнів, – і Бог попускав це. Хоча Іоанн нічого не говорив їй самій, ні в чому не викривав її, а звинувачував одного чоловіка, проте совість була суворим викривачем. Іродіада, яку вона мучила і докоряла, несамовито поривалася на більше зло, всіх разом вабила до ганьби: і себе, і доньку, і померлого чоловіка, і живого перелюбника, – намагаючись перевершити колишні свої злочини. Якщо для тебе сумно, говорила вона, що Ірод перелюбляє, то я зроблю його і вбивцею: змушу вбити обвинувача.
Вислухайте це ви, які через міру пристращаєтеся до жінок! Вислухайте ви, які клянетеся, не знаючи в чому, – робите інших володарями вашої загибелі, і самі собі риєте яму! І Ірод загинув так само. Звичайно, він думав, що дочка Іродіади попросить собі чогось пристойного бенкету, і саме, як дівчина, в урочистий день серед загальних веселощів на зібранні, проситиме якогось блискучого і витонченого подарунка, а не попросить голови. Але обманувся. І, однак, усе це не вибачає його. Нехай Іродіада мала серце, властиве тільки борцю зі звірами; але йому не слід було даватися в обман і рабськи служити тиранським наказам. І, по-перше, хто б не жахнувся, бачачи священну главу Хрестителя, що лежить у крові серед бенкету? Але не жахнувся беззаконний Ірод, не жахнулася і жінка, злочинніша за Ірода. Такі розпусні жінки: вони всіх бувають безсоромнішими і лютішими! Якщо ми, чуючи про те, жахаємося, то, яке видовище повинні були тоді винести погляди? Що повинні були відчувати присутні на бенкеті, коли серед загальних веселощів побачили кров, що капає з голови щойно усіченої? Але ця кровопивця, найлютіша з усіх фурій, нітрохи не зніяковіла від такого видовища, а ще й насолоджувалася ним. Якщо вже не могло подіяти ніщо інше, то при одному погляді належало їй заціпеніти. Але й це не подіяло на мерзенну вбивцю, спраглу крові пророчої. Такий блуд: не тільки робить нахабами, а й мерзенними вбивцями! Та, що вдалася до розпусти, близька до того, щоб зазіхнути на життя ображеного нею чоловіка, готова навіть наважитися не на одне або два, а на тисячі вбивств. Багато є прикладів таких злодіянь. Звичайно, і Іродіада так вчинила тоді в надії, нарешті, забути і свій злочин. Але вийшло зовсім навпаки: після цього Іоанн почав казати ще голосніше.
5.Але людина в злобі дивиться тільки на сьогодення, і подібна до одержимого гарячкою, який передчасно просить холодного. Якби Іродіада не вмертвила викривача, то не виявився б такою мірою злочин. Учні Христові нічого не говорили про те, що Ірод кинув Іоанна в темницю. Але коли вбив його, тоді змушені були оголосити і причину. Вони хотіли прикрити блудницю, і не бажали виявляти худих справ ближнього; але коли доведені були до необхідності викласти подію, тоді розповідають весь злочин. І щоб не став хто підозрювати, що причиною умертвіння було щось лихе, як в історії Февди та Іуди ( Діян. 5:36-37), виявилися вимушеними оголосити і привід до вбивства. Отже, чим більше хочеш приховати гріх, за прикладом Іродіади, тим більше виявляєш його. Гріх покривається не додаванням гріха, але покаянням і сповіддю. Дивись же, з якою неупередженістю євангеліст оповідає про все, і навіть, що тільки міг, приводить на виправдання. Щодо Ірода каже, що він вчинив злочин “заради клятви і тих, хто лежав із ним”, і що “засмутився”; а про дівицю зауважує, що вона підучена була матір’ю і що віднесла голову матері, ніби бажаючи тим сказати, що дочка виконувала наказ матері. Так всі праведники хворіють не за тих, хто терпить, а за тих, хто чинить зло, – бо ті, хто чинить зло, більшою мірою і терплять його. І тепер не Іоанну зроблено зло; а зазнали його ті, які довели його до смерті. Будемо і ми наслідувати праведників, і не тільки остережемося висміювати гріхи ближніх, а й намагатимемося в міру можливості навіть прикривати їх. Навчимося бути любомудрими. Ось і євангеліст, кажучи про розпусну жінку і мерзенну вбивцю, висловився, наскільки це було можливо, нешкідливо. Не сказав він: “за наущенням” кровожерливої і злочинної матері, але просто: “матері”, – вживаючи найшанобливіше ім’я. А ти ображаєш і докоряєш ближнього, і коли буваєш у прикрість, не хочеш так згадати про брата, як євангеліст про повію, але з усією люттю, в нестерпних докорах називаєш його лиходієм, негідником, лукавим, божевільним та іншими ще більш образливими іменами. Ми ще більше озлобляємося, і, злословлячи, докоряючи, ображаючи брата, говоримо про нього як про чужинця. Але не так чинять святі. Вони більше плачуть про тих, хто грішить, ніж проклинають їх. Будемо і ми чинити так само; будемо плакати за Іродіаду і за тих, хто наслідує її! І нині, адже, бувають подібні бенкети; і якщо не вмертвляється Іоанн, то вмертвляються члени Христові, і ще з більшою жорстокістю. Ті, хто танцює нині, не голову просять на тарілці, а душу тих, хто бенкетує з ними. Поневолюючи їх, втягуючи в беззаконні побажання, і спокушаючи розпусницями, не голову зрізають, а вмертвляють душу, тому що роблять розпусними, розпещеними розпусниками. Не кажи мені, що ти, коли, розпалившись вином і напившись, дивишся на танець і слухаєш безсоромні розмови жінки, нічого до неї не відчуваєш і не покликаний до розпусти, здоланий пристрастю. Навпаки, ти зазнаєш жахливої шкоди, тому що члени Христові робиш членами блудниці. Якщо і немає перед тобою Іродіадиної доньки, то диявол, що танцював тоді в ній, і нині керує тими, хто танцює, і нині, викрадаючи душі тих, хто бенкетує, захоплює в полон. Якщо ви і без пияцтва пробути можете, то берете участь в іншому гріху, найжорстокішому. Такі бенкети з’єднані з безліччю грабіжництва. Не дивись, прошу тебе, на запропоновані м’ясо і пироги, але розсуди, як все це зібрано, і побачиш, що зібрано образами, лихоїмством, насильством, грабіжництвом. Але скажеш, що на іншому бенкеті немає нічого такого. Нехай не буде, я й не бажаю того. І все-таки розкішні вечері, якщо й не заслуговують на такі докори, не вільні від осуду. Послухай, як, і крім зазначеної причини, засуджує їх пророк, кажучи наступне: горе вам, “що п’ють вино, що мажуться найкращими мастями” (Ам. 6:6)! Чи бачиш, як засуджує і саму розкіш? Не лихоїдство засуджує він тут, а одне тільки сластолюбство.
6. Ти насичуєшся без міри, а Христу не дістає і потрібного. Для тебе нічого не значать пироги, а в Нього немає і черствого хліба. Ти п’єш фазське вино, а Йому спраглому не подаси і чаші студеної води. Ти на м’якому і прибраному ложі, а Він ціпеніє від холоду. Ось чому твої вечері, хоча й чисті від злодійства, все-таки нечисті від злочину, тому що ти все робиш понад потребу, а Христу не даєш і потрібного, – і це незважаючи на те, що розкошуєш із Його ж майна. Якщо, ставши опікуном у сироти і взявши до себе його майно, ти не допоможеш йому в крайньому становищі, то знайдуться проти тебе тисячі обвинувачів, і будеш покараний за законами. А, взявши майно Христа і марнуючи так безрозсудно, невже думаєш не дати звіту? І це я кажу не про тих, що приводять до себе за стіл блудниць (про таких, як про псів, нема й слова), і не про тих, що віддані лиховій справі та поїдають чуже (і з такими, як зі свинями та вовками, я не маю нічого спільного), а кажу про тих, що послуговуються власним майном та не виділяють із нього іншим, про тих, що нерозрахунковим чином проживають батьківську спадщину. І такий не вільний від осуду. І скажи мені, як уникнеш ти порицання й осуду, коли блазень і кімнатний пес у тебе пересичуються, а Христос здається тобі і їх менш вартим? Коли інший і за сміховинство бере багато, а Христос за царство небесне не отримує і малої частки? Інший за те, що промовив гостре слово, пішов від тебе з повними руками, а Христос, який навчив нас того, чого, не знаючи, не розрізнялися б ми від псів, не удостоюється такого дару. Чи не жахаєшся, чуючи це? Так жахнися самої справи. Прожени дармоїдів і зроби, щоб Христос розділяв із тобою трапезу. Якщо Він скуштує твого хліба й солі, то поблажливий буде до тебе на суді, бо Він уміє пам’ятати твій хліб і сіль. Якщо розбійники не забувають гостинності, то набагато більше Владика. Згадай про ту блудницю, яку Господь виправдав за трапезою, а Симону докоряє, кажучи: “ти цілування Мені не дав” (Лк. 7:45). Якщо Господь живить тебе, коли ти і не виконуєш цього, то без порівняння винагородить, коли виконаєш. Не дивись у жебраку на те, що він неохайний і мерзенний виглядом, але уявляй собі, що через нього Христос входить до тебе в дім; утримайся від жорстокосердя і лихослів’я, з яким завжди докоряєш тих, хто приходить, називаючи їх облудниками, ледащом та іншими ще більш образливими іменами. Поміркуй, – коли вимовляєш такі слова, – якими справами займаються твої дармоїди? Яку користь приносять вони твоєму дому? Вірно, обід роблять для тебе приємним? А чим це? Чи не тим, що ти б’єш їх по щоках, а вони кажуть тобі всяку нісенітницю? Але чи може бути щось ганебніше, як бити створеного за образом Божим, і в образі йому знаходити для себе забаву, і тобі, людині шляхетній і вільній, перетворювати дім свій на театр, наповнювати бесіду свою скоморохами, наслідувати те, що буває в народних ігрищах? Там теж сміх і побої. Отже, скажи мені: чи те називаєш розвагою, що варте багатьох сліз, багато плачу і нарікань? Ти мав би навернути їх до порядного життя, мав би навіяти їм їхні обов’язки, а ти втягуєш їх у марні клятви й у безчинну мову, і навіть називаєш це забавою! За що ти повинен чекати собі геєни, то вважаєш приводом до веселощів. Адже як тільки в них бракує гострих слів, тоді за все вони винагороджують божбою і марними клятвами. Чи сміху це варте? Чи не плачу і сліз? І хто назве це смішним, будучи при здоровому глузді?
7. Але, кажучи це, не забороняю і таким людям давати їжу: нагодуй, але з іншого спонукання. Дай шматок, але з людинолюбства, а не з жорстокосердя; з милістю, а не з образою. Нагодуй тому, що він жебрак; а не за те, що він говорить сатанинські промови і ганьбить своє життя. Нагодуй тому, що живи в ньому Христа. Не дивись, що ця людина зовні сміється; але випробуй совість: тоді побачиш, що вона тисячократно кляне себе саму, стогне і сумує. А якщо не показує цього, то для тебе єдино. Отже, нехай краще оточують тебе люди злиденні й благородно мислячі; нехай вони розділяють твою трапезу, а не клятвопорушники, не скоморохи. Якщо ж хочеш зажадати в них і винагороди за їжу, накажи їм, коли побачать якийсь безлад, напоумляти тебе, подавати поради, допомагати тобі в клопотах про дім, в управлінні слугами. Якщо маєш дітей, нехай і вони будуть батьками твоїх дітей, розділяють з тобою нагляд за ними; нехай приносять тобі прибуток, приємний Богові. Надавай їм нагоду до духовної купівлі. Якщо бачиш тих, хто потребує допомоги, вели допомогти, накажи прислужитися; через них відшукуй дивних, через них одягай голих, через них посилай у в’язницю і розвідуй чужі потреби. Ось яку винагороду нехай вони дадуть тобі за їжу, корисну і для тебе, і для них, яка не заслуговує на жодну докірливість. Через це і дружба зв’язується міцніше. Тепер доглянуті тобою хоч і думають, що ти любиш їх, але разом соромляться, як такі, що живуть у тебе задарма. Виконуючи ж такі доручення, стануть старанніше служити тобі, і для тебе буде приємніше годувати їх, тому що витратишся не задарма. Вони почнуть поводитися з тобою сміливо і з належною свободою, і дім твій замість театру зробиться церквою; диявол втече, а в ньому вселиться Христос і лик ангелів. Де Христос, там і ангели; а де Христос і ангели, там небо, там світло, найсвітліше за це сонячне світло. Якщо хочеш отримати від них іншу розраду, то в вільний час вели їм, взявши Писання, читати божественний закон. Вони охочіше будуть тобі служити цим, ніж, забавляючи інакше, тому що це і тебе, і їх робить більш поважними, а інші забави всіх разом ганьблять: тебе – як кривдника, що впивається до забудькуватості, а їх – як бідняків, готових на все заради шматка. Якщо годуєш, щоб образити, то це жорстокосердніше, ніж якби ти вмертвив їх. А якщо годуєш для ласки і для їхньої вигоди, то вчинок твій корисніший, ніж якби ти позбавив ведених на смерть. У першому випадку принижуєш їх перед самими слугами, тож слуги більше, ніж вони, мають сміливості й чисті совістю. В іншому ж випадку, робиш їх рівними ангелам. Отже, звільни і їх, і себе; винищи ім’я дармоїдів, перейменуй їх на співрозмовників і, переставши кликати підлесниками, вітай як друзів. Для того дружба і встановлена Богом – не на шкоду, але на благо і користь коханих і тих, хто любить. Але безчесна дружба гірша за всяку ворожнечу. Від ворогів, якщо ми захочемо, можемо отримати і користь; а від таких друзів нічого не буває, крім однієї лише шкоди. Не май же друзями вчителів шкоди, не май таких друзів, які більше люблять (ситний) стіл, ніж дружбу. Усі такі друзі, щойно припиниш бенкети, припинять і дружбу. Хто з’єднаний з тобою чеснотою, той невідлучно при тобі перебуває, переносячи всякий недолік. А ці дармоїди – такої властивості, що часто тобі мстять і накликають на тебе погану славу. І я знаю багатьох людей шляхетних, які через зв’язки з ними заслужили про себе погану думку. Одні обмовлені в чаклунстві, інші в перелюбстві, а інші в розбещенні. Оскільки люди ці не мають ніякого заняття, а проводять життя в неробстві, то багато хто підозрює, що вони надають ганебні послуги такого ж роду. Отже, позбавляючи себе від лихої слави, а особливо від майбутньої геєни, і роблячи угодне Богові, покиньмо цей диявольський звичай, щоб, коли їмо й п’ємо, творити все на славу Божу (1Кор. 10:31), і сподобитися від Господа слави, яку нехай отримаємо всі ми по благодаті та людинолюбству Господа нашого Іісуса христа, Котрому слава й держава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.
| ← | → |