Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 47
«Усе це говорив Іісус людям притчами і без притчі не говорив їм, щоб збулося сказане через пророка, який говорить: відкрию в притчах уста Мої; сповіщу сокровенне від створення світу» (Мф. 13:34-35).
Зміст:
Пояснення 13:34-52. Для чого Христос навчав у притчах. – Не треба розуміти притчі буквально. – Важливість і багатоцінність проповіді. – Зречення від усього життєвого є не втрата, а придбання. – Однієї віри не досить для спасіння. – Шкода недбальства про читання Писання. – Глава і члени чесноти. – Єв. Матфей, як приклад чесноти. – Без милостині неможливе спасіння. – Перевага душі довільно-убогого над душею багатого.
Євангеліст Марк каже, що Христос проповідував їм слово в притчах, “скільки вони могли чути” (Мк. 4:33). Але євангеліст Матфей, щоб показати, що проповідувати в притчах не є чимось новим, наводить пророка, яким передвіщено цей спосіб навчання, і водночас, щоб відкрити нам намір Христа, з яким Він розмовляв у притчах, а саме – не те, щоб залишити слухачів у невіданні, а щоб збудити їх до запитань, – долучає: “без притчі ж не говорив їм”. Хоча Христос багато про що говорив без притчі, але в цьому випадку без притчі Він нічого не говорив. І однак же, ніхто не запитував Його, – хоча часто запитували пророків, як-то, Єзекіїля та багатьох інших. Тепер не запропонували Йому жодного запитання, хоча сказаного достатньо було до того, щоб стурбувати слухачів і спонукати до запитань. Навіть погроза найбільшим покаранням, висловлена в притчах, не справила на слухачів жодного враження. Ось чому Господь залишив їх і пішов. “Тоді, – каже євангеліст, – Іісус, відпустивши народ, увійшов у дім” (Мф. 13:36). І жоден із книжників не слідує за Ним. Звідси видно, що вони слідували за Христом єдино з наміром вловити Його в слові. Але оскільки тепер вони не розуміли того, що було сказано, то Господь залишив їх. І приступають учні Його з питанням про притчу пажитниці (Мф. 13:36). Досі хоча вони й бажали дізнатися, але боялися питати. Звідки ж тепер з’явилася в них сміливість? Вони чули: “Що вам дано знати таємниці Царства Небесного” (Мф. 13:11), і наважилися. Тому й запитують наодинці, не із заздрості до народу, але виконуючи закон Владики, Який сказав: “А їм не дано”. Але чому, залишивши притчу про закваску і про гірчичне насіння, вони запитують саме про притчу пажитниці? Ті притчі залишені ними, як найзрозуміліші. Пояснення ж цієї притчі бажають чути тому, що вона має близьке відношення до сказаної перед нею, до того ж натякає на щось більше, ніж попередня (Христос не сказав би однієї і тієї ж притчі двічі). Вони бачили вже, що в останній притчі полягає велика загроза. Тому й Господь не тільки не докоряє їм, а й поповнює сказане раніше. І про що неодноразово зауважував я, що притчі не слід сприймати буквально, – інакше можна дійти до багатьох неузгодженостей, – того ж самого і Господь навчає тепер нас, у поясненні притчі відступаючи від букви. Він не говорить, хто такі раби, що прийшли до пана. Але даючи зрозуміти, що вони введені тільки для відповідності та повноти зображення, опускає цю частину притчі, і пояснює тільки найпотрібніше й найістотніше – те саме, для чого притча виголошена, – щоб показати, зокрема, що Він є Суддя і Господь всесвіту. “Сказав їм, – каже євангеліст, – у відповідь: Той, хто сіє добре насіння, – це Син Людський; поле – це світ; добре насіння – це сини Царства, а пажитниця – це сини лукавого; ворог, що посіяв їх, – це диявол; жнива – це кінець світу, а женці – це Ангели. Тому як збирають кукіль і вогнем спалюють, так буде при кінці віку цього: пошле Син Людський Ангелів Своїх, і зберуть із Царства Його всі спокуси і тих, хто чинить беззаконня, і кинуть їх у піч вогненну, там буде плач і скрегіт зубів, і праведники тоді засяють, як сонце, у Царстві їхнього Отця. Хто має вуха чути, нехай чує!” (Мф. 13:37-43). Отже, якщо сам Він є Сіяч, сіє на власному полі і зі Свого царства збирає, то ясно, що справжній світ Йому належить. Поміркуй же, якою невимовною є Його людинолюбство, як Він готовий добродійничати, і як далекий від того, щоб карати! Коли сіє, то сіє сам; коли ж карає, то карає через інших, саме через ангелів. “Тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього”. Це не означає, що вони будуть світитися, точно як сонце. Але оскільки ми не знаємо іншого світила, яке було б блискучішим за сонце, то Господь вживає образи, які для нас відомі. В інших місцях Христос говорить, що жнива вже настали; так, наприклад, коли говорить про самарян: “Підведіть очі ваші, подивіться на ниви, що побіліли вони, що встигли на жнива” (Ін. 4:35). І ще: “жнив багато, а трудівників мало” (Лк. 10:2). Отже, чому ж сказав Він там, що жнива вже настали, а тут каже, що жнива ще будуть? Тому, що слово жнива бере в різних значеннях. Чому також, сказавши в іншому місці: “один сіє, а інший жне” (Ін. 4:37), тут говорить, що той, хто сіє, – це сам Він? Тому що там, кажучи перед іудеями і самарянами, протиставляє апостолів не Собі, а пророкам, оскільки Він сіяв і через пророків. Так само іноді одне й те саме Він називає і жнивами, і сівбою, приймаючи ці слова в різних відношеннях.
2. Коли Він розуміє покірність і слухняність слухачів, тоді, як той, хто закінчив свою справу, називає це жнивами. Коли ж очікує ще тільки плоду від слухання, тоді називає це сіянням, а кінцівку – жнивами. А як в іншому місці сказано, що праведники піднесені будуть першими (1Сол. 4:16)? Точно, вони перші піднесені будуть у пришестя Христове. Але спершу грішні будуть покарані, а потім уже праведні ввійдуть у царство небесне. Праведникам точно належить бути на небі, і Господь прийде на землю, судитиме всіх людей, виголосить над ними вирок; потім, подібно до якогось царя, повставши зі Своїми друзями, поведе їх у блаженну спадщину. Чи бачиш, що покарання буде суворе: повинні будуть горіти – і бачити себе відчуженими від слави? Але для чого ж, нарешті, коли народ розійшовся, і з апостолами Христос розмовляє в притчах? Для того, що вони, будучи напоумлені сказаним раніше, могли вже розуміти притчі. Тому-то, коли після виголошення притч Він запитує їх: “Чи зрозуміли ви все це? Вони кажуть Йому: так, Господи!” (Мф. 13:51)! Таким чином, притча, крім іншого, спричинила і те, що апостолів зробила проникливими. Що ж Господь говорить далі? “Ще подібне Царство Небесне до скарбу, захованого на полі, що його, знайшовши, людина сховала, і від радості за нього йде, і продає все, що має, і купує поле те. Ще подібне Царство Небесне до купця, що шукає гарних перлин, який, знайшовши одну дорогоцінну перлину, пішов, і продав усе, що мав, і купив її” (Мф. 13:44-46). Як вище – гірчичне зерно і закваска мають малу різницю між собою, так і тут подібні дві притчі про скарб і про бісер. Обидвома цими притчами показується те, що проповідь треба віддавати перевагу всьому. У притчах про закваску і про гірчичне зерно говориться про могутність проповіді і про те, що вона абсолютно переможе всесвіт. Справжні ж притчі показують важливість і багатоцінність проповіді. Справді вона розширюється подібно до гірчичного дерева, перемагає, подібно до закваски, багатоцінна, як бісер, і приносить незліченні зручності, подібно до скарбу.
Звідси ми вчимося того, що треба не тільки належати до проповіді, зрекшись усього іншого, а й що навіть треба це робити з радістю. І той, хто відрікається від свого майна, повинен знати, що це є придбання, а не втрата. Бачиш, і як проповідь прихована у світі, і скільки в проповіді приховано благ? Якщо не продаси всього, то не купиш; і якщо не маєш душі, що шукає і турботлива, то не знайдеш. Отже, для тебе необхідно, по-перше, відмовитися від життєвих турбот, і по-друге, бути дуже пильним. Сказано: “Тому, хто шукає хороших перлин, який, знайшовши одну дорогоцінну перлину, пішов і продав усе, що мав, і купив її”. Одна є істина, – і вона не багатоскладна. Як той, хто має бісер, сам знає, що він багатий, але для інших часто буває невідомо, що в нього в руках бісер, бо він не великий, – так можна сказати і про проповідь: ті, хто має її, знають, що вони багаті, але невіруючі, не розуміючи ціни цього скарбу, не знають про наше багатство. Але щоб ми не надто покладалися на одну проповідь, і щоб не подумали, що самої віри достатньо нам для спасіння, Господь вимовляє нову грізну притчу. Яку ж саме? Притчу про невод. “Ще подібне Царство Небесне до невода, що був закинутий у море й захопив риб усякого роду, а коли наповнився, то його витягли на берег, і, сівши, хороше зібрали в посудину, а погане викинули геть” (Мф. 13:47-48). Чим відрізняється ця притча від притчі про кукіль? І там одні рятуються, а інші гинуть. Але там одні гинуть від прийняття шкідливих учень, а інші, про яких сказано вище, від неуваги до слова (Божого); тут же причиною загибелі буває порочне життя. Так ті, хто гине, всіх нещасніші: вони і пізнання набули, і спіймані були, але при всьому тому не могли врятуватися. В інших місцях говориться, що відокремлює сам Пастир; тут же приписується це ангелам, як і в притчі про пажитницю. Що ж це означає? Те, що Господь розмовляє з учнями іноді менш, а іноді більш піднесено. І цю притчу пояснює Він не на прохання учнів, а за власним бажанням; до того ж витлумачив одну частину її, і тим збільшив страх. Щоб ти, чуючи, що злих викинули тільки геть, не вважав такої загибелі ще не небезпечною, Христос у поясненні вказує образ покарання, кажучи, що “ввергнуть їх у вогнище вогняне”, де буде скрегіт зубів і невимовні муки. Бачиш, скільки шляхів до погибелі? Камінь, терни, шлях, кукіль, невід. Отже, не дарма сказано, що “широка брама і довгий шлях, що ведуть на погибель, і багато хто йде ними” (Мф. 7:13). Після того Господь, завершивши промову Свою погрозою і додавши багато чого подібного (бо Він особливо зайнявся цим предметом), запитує апостолів: “Чи зрозуміли ви все це? Вони кажуть Йому: так, Господи!” (Мф. 13:51)! І за таку тямущість знову вихваляє їх, кажучи: “Тому всякий книжник, що навчений Царству Небесному, подібний до хазяїна, що виносить зі скарбниці своєї нове і старе” (Мф. 13:52). Подібно до цього сказав Він і в іншому місці: “Посилаю до вас пророків, і мудрих, і книжників” (Мф. 23:34).
3. Чи бачиш, що Христос не виключає Старий Завіт, але хвалить і звеличує, називаючи його скарбом? Отже, тих, хто не обізнаний у божественних писаннях, не можна назвати людьми домовитими: вони й самі в себе нічого не мають, і від інших не запозичують, але, нудьгуючи голодом, не дбають про себе. Утім, не тільки вони, а й єретики позбавлені цього блаженства, тому що зі скарбу свого не виносять ні старого, ні нового. У них навіть немає старого, а тому немає і нового. Так само, ті, хто не мають нового, не мають і старого, але позбавлені і того, і іншого, тому що нове і старе з’єднане і пов’язане між собою. Отже, всі ми, хто не дбає про читання писань, послухаємо, якої шкоди і якої убогості зазнаємо від цього. Справді, коли ми приведемо до благоустрою справи свої, якщо не знаємо тих самих законів, за якими маємо приводити їх до благоустрою? Багатії, закохані до божевілля в багатство, часто вибивають свій одяг, щоб його не під’їла міль. А ти, бачачи в собі забуття, згубніше за моль, що ушкоджує твою душу, не вдаєшся до Писання, не винищуєш у собі виразки, не прикрашаєш своєї душі, не вдивляєшся пильно в образ чеснот, не розглядаєш членів та їхні глави. І справді, чеснота має і главу, і члени, найчудовіші всякого стрункого і красивого тіла. Що таке, запитаєш, глава чесноти? Смиренномудрість. Тому й Христос починає зі смирнодумства, кажучи: “Блаженні убогі” (Мф. 5:3). Ось глава чесноти! Вона не має ні волосся, ні кучерів, але така прекрасна, що приваблює самого Бога. “На кого, – каже Він, – Я подивлюся, на смиренного, на того, хто смиренний, хто розбитий духом, і того, хто тремтить перед словом Моїм” (Іс. 66:2)? І ще: “Очі мої” на лагідних “(вірних) землі” (Пс. 75:10,100:6). І ще: “Близький Господь до розбитих серцем” (Пс. 33:19). Глава ця, замість волосся і коси, приносить жертви сприятливі Богові: Вона – золотий жертовник і духовний вівтар. “Жертва Богу – дух сокрушений” (Пс. 50:19). Вона – мати премудрості. Хто її має, той і все інше матиме. Отже, чи бачиш главу, якої ти ніколи ще не бачив? Чи хочеш бачити, або краще, пізнати й обличчя чесноти? Вдивися ж спершу в його рум’яний, красивий і вельми приємний колір, а потім дізнайся, від чого останній походить. Від чого ж саме? Від того, що чеснота сором’язлива і завжди червоніє. Тому й сказав дехто: “Сором’язливому передує прихильність” (Сир. 33:12). Це надає великої краси і всім іншим членам. І хоч би ти змішав тисячі кольорів, все одно не зробиш такої лепоти. Якщо хочеш бачити й очі чесноти, то подивися: вони ретельно окреслені скромністю і цнотливістю. Тому-то вони такі прекрасні й проникливі, що бачать самого Господа. “Блаженні чисті серцем, – каже Він, – бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8). Уста ж чесноти є премудрістю, і розумом, і знанням духовних піснеспівів. Серце її є глибоке знання Писань, дотримання істинних догматів, людинолюбство і добродушність. І як без серця неможливо жити, так без переліченого тепер неможливо спастися. Звідси народжується все добре. У чесноти є також свої руки і ноги – явище добрих справ. Є в неї і душа – благочестя. Є в неї золоті й твердіші за адамант груди мужність. Легше все здолати, ніж розтрощити ці груди. Нарешті дух, що перебуває в мозку і в серці, – любов.
4 Чи хочеш, покажу тобі образ чесноти і в самих справах? Уяви цього самого євангеліста (Матвія). Хоча ми й не маємо повного опису життя його, однак і в небагато чому можна бачити блискуче його зображення. Що він був смиренний і розбитий серцем, про те чуєш від нього самого, коли він у Євангелії називає себе митарем. Що він був милостивий, роби висновок з того, що відкинув усе і пішов за Іісусом. Що він був благочестивий, це явно з учень його. І за написаним ним Євангелієм не важко також судити про розум його і про любов, тому що трудився для цілого світу. Доказом добрих справ його служить престол, на якому він має сісти. Мужність же видно з того, що від обличчя синедріону він повернувся радіючи. Отже, давайте поревнуємо такій чесноті, особливо ж смиренномудрістю та милостині, без яких неможливо врятуватися. Доказ тому – п’ять дів, так само як і фарисей. Без дівоцтва можна бачити царство; а без милостині ніякої немає до того можливості. Милостиня найпотрібніша, в ній все полягає. Тому-то ми не без причини назвали її серцем чесноти. Але й саме серце скоро вмирає, якщо не повідомляє всьому духу; – подібно як загниває джерело, якщо немає з нього постійного стоку. Те саме трапляється і з багатими, коли вони утримують у себе своє майно. Тому-то увійшло і в загальну приказку: багато добра гниє у такого-то; навпаки, не говоримо, що у нього більший достаток, незліченний скарб. І ті, хто володіє багатством, і саме багатство схильні до гниття. Одяг лежачи старіє, золото іржавіє, пшеницю з’їдають черв’яки. Душа ж того, хто володіє всім цим, найбільше іржавіє і згниває від турбот. І якщо хочеш вивести на ганьбу ще душу сріблолюба, то знайдеш, що вона, подібно до одягу, що поїдений тисячами черв’яків, і на якому не залишилося цілого місця, вся також виснажена турботами, згнила і проржавіла від гріхів. Не така душа убогого, убогого довільно. Вона сяє як золото, блищить як перлина, цвіте як троянда. До неї не торкається ні міль, ні злодій, ні піклування житейське. Точно як ангели живуть убогі. Чи хочеш бачити красу такої душі? Чи хочеш дізнатися багатство злиднів? Душа убогого не керує мужами, але керує демонами; не постає перед царем, але постала перед Богом; не воює з людьми, але воює з ангелами; не має однієї, двох, трьох, двадцяти скринь, але має такий достаток, що цілий світ ставить ні в що. Вона не має скарбу, але має небо; не потребує рабів, – навпаки, їй раболіпствують помисли, що володіють царями. Думка, що володіє одягненим у багряницю, до такої міри боїться бідняка, що не сміє підняти й очей своїх. Довільно убогий і над царським вінцем, і над золотом, і над усім тим подібним сміється, як над дитячими іграшками. Усе це здається йому настільки ж презирливим, як і колісця, і кістки, і камінчики, і м’ячі. Він має таку прикрасу, якої не можуть навіть бачити ті, хто бавиться цими іграшками. Отже, що ж краще за цього убогого? Йому підніжжям служить небо; а якщо таке підніжжя, то сам розсуди, що йому служить покровом. Скажеш, що немає в нього коней і колісниць? Але йому яка в тому потреба, коли він має простувати на хмарах і бути з Христом? Отож, поміркувавши про це, і чоловіки, і дружини, шукаймо цього багатства, цього неждивного майна, щоб сподобитися отримати Царство Небесне по благодаті й людинолюбству Господа нашого Ісуса Христа, Котрому слава й держава на віки віків. Амінь.
| ← | → |