Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 44
«Коли ж Він ще говорив до народу, Мати і брати Його стояли надворі, бажаючи говорити з Ним. І хтось сказав Йому: он Мати Твоя і брати Твої стоять надворі і бажають говорити з Тобою. Він же відповів тому, що говорив до Нього: хто Мати Моя? і хто брати Мої? І, показавши рукою Своєю на учнів Своїх, сказав: ось мати Моя і брати Мої» (Мф. 12:46-49).
Зміст:
Пояснення 12:46-13:9. Мета докору, зробленого Христом матері та братам. – Спорідненість по плоті не приносить ніякої користі, якщо немає спорідненості духовної. – Пояснення притчі про сіяча. – Насіння гине не з вини того, хто сіє. – Загибель і плодоношення залежать від волі того, хто приймає. – Для спасіння недостатньо однієї будь-якої чесноти. – Шкода, заподіяна тілу і душі пересиченням.
1 Те саме, про що я говорив раніше, тобто що без чесноти все марно, вельми ясно відкривається і тепер. Я говорив, що і вік, і стать, і пустельножительство, і таке інше не приносять користі, коли немає доброї прихильності. А тепер ми дізнаємося ще більше: без чесноти немає ніякої користі і Христа носити в утробі і народити цей чудовий плід. Це особливо видно з наведених слів. “Коли ж Він ще говорив до народу, – каже євангеліст, – “хтось сказав Йому: “Ось Матір Твоя і брати Твої стоять зовні, бажаючи говорити з Тобою”. А Христос відповідає: “хто Матір Моя? і хто брати Мої”? Це говорить Він не тому, щоб соромився Матері Своєї, або відкидав ту, що народила Його (якби Він соромився, то і не пройшов би крізь утробу її); але бажав цим показати, що від того немає їй ніякої користі, якщо вона не виконає всього належного. Справді, вчинок її походив від зайвих ревнощів до прав своїх. Їй хотілося показати народу свою владу над Сином, про Якого вона ще не думала високо; а тому й приступила невчасно. Отже, дивись, яка необачність з боку її та братів! Їм належало б увійти і слухати разом з народом, або, якщо не хотіли цього зробити, чекати закінчення бесіди, і потім вже підійти. Але вони кличуть його геть, і до того ж при всіх, виявляючи через це зайву ревність до прав своїх і бажання показати, що вони з великою владою наказують Їм. Про це саме і євангеліст із докором говорить. Коли ж Він ще говорив до народу”, говорить він, натякаючи на це. Невже не було іншого часу? – ніби так говорить він. Невже не можна було поговорити наодинці? Та про що й говорити хотіли? Якщо про істинне вчення, то їм належало запропонувати про це явно і говорити при всіх, щоб і інші отримали користь; якщо ж про свої справи, то не повинні були так наполягати. Якщо Христос не дозволив учневі Своєму піти й поховати батька, щоб наслідування його за Христом не припинялося, то тим більше не повинно було переривати бесіди Його з народом для справ неважливих. Звідси ясно, що вони робили це з одного марнославства, на що й Іоанн, вказуючи, говорив, що “і брати Його не вірили в Нього” (Ін. 7:5). Він же передає і нерозсудливі слова їхні, кажучи, як вони кликали Його до Єрусалима для того єдино, щоб Його знаменням самим прославитися: “якщо такі діла робиш”, – кажуть вони, – “покажи себе світові, ніхто ж нічого не робить потайки, та й сам шукає, щоб прославився” (Ін. 7:4). І сам Христос тоді докоряв їм у цьому, засуджуючи плотські їхні помисли. Коли вони, зважаючи на погану думку про Христа іудеїв, які говорили: “Чи не тесля, син Марії, брат Іакова, Іосії, Іуди, Іуди та Симона, чи не тесля, чи не плотник Він? Чи не тут, між нами, Його сестри” (Мф. 13:55-56; Мк. 6:3)? – бажаючи приховати ницість Його роду, викликали Його явити знамення, – тоді Він опирається їм, і тим хоче зцілити хворобу їхню. Отже, якби він захотів зректися Своєї Матері Своєї, то зрекся б від неї тоді, коли паплюжили Його іудеї. Навпаки, Він так піклується про неї, що і на самому хресті доручає її найулюбленішому учневі і проявляє про неї велику дбайливість. Але тепер Він не робить того з завбачливої любові до неї і братів. Оскільки вони думали про Нього як про просту людину, і пишалися, то Він вириває цю недугу, не ображаючи, втім, їх, але виправляючи. Але ти звертай увагу не на одні тільки слова, що містять у собі легкий докір, а й на недоречну сміливість братів, на яку вони наважилися, і на того, хто докоряв (це був не простий чоловік, а Єдинородний Син Божий), і з яким наміром докоряв. Він не хотів образити їх, але позбавити їх від болісної пристрасті, мало-помалу привести їх до правильного про Себе поняття і переконати, що Він не Син тільки Матері Своєї, а й Господь. І ти побачиш, що цей докір і Йому вельми пристойний, і корисний Матері, і водночас вельми лагідний. Він не сказав тому, хто нагадав про Матір: “Піди, скажи Матері, що вона не Матір Моя”, але заперечує йому: “хто є Матір Моя”? Говорячи це, Він мав на увазі ще щось інше. Що ж саме? Те, що ні вони, ні ніхто інший не повинні покладатися на родинні зв’язки і залишати чесноту. Справді, якщо для Матері Його не буде ніякої користі в тому, що вона мати, якщо вона не буде доброчесною, то спорідненість тим менше врятує когось іншого. Є одна тільки шляхетність – виконання волі Божої, і ця шляхетність краща і краща за ту (плотську) спорідненість.
2 Отже, знаючи це, ми не повинні пишатися ні славетними дітьми, якщо не маємо самі чеснот їхніх чеснот, ні шляхетними батьками, якщо не подібні до них за життям. Адже можна і народивши не бути батьком, і не народивши бути ним. Ось чому, коли одна дружина сказала: “блаженне чрево, що носило Тебе, і соски, що Тебе годували” (Лк. 11:27), Христос не сказав на це: “Не носила Мене черево, і не смоктав Я сосок”, а: “Воістину блаженні ті, хто виконує волю Моїм Отцем (Лк. 11:28)!”. Бачиш, як Він і раніше, і тут не відкидає природної спорідненості, але долучає до неї спорідненість за чеснотами. Так само і Предтеча, кажучи: “породження єхидни! Не думайте говорити в собі: батько в нас Авраам” (Мф. 3:7,9), не на те вказує, що вони (фарисеї і саддукеї) не походили від Авраама за природним походженням, а на те, що анітрохи не корисне їм це походження від Авраама, якщо вони не матимуть з ним споріднення за доброчесністью. Це саме і Христос, показуючи, говорив: “Якби ви були діти Авраама, то діла Авраамові робили б” (Ін. 8:39). Цими словами Він не забирає в них спорідненості по плоті, але навчає шукати спорідненості кращої і кращої. Те ж саме і тут Він хоче навіяти, але тільки навіює з більшою поблажливістю й ніжністю; йшлося про Матір, і Він не сказав: вона не матір Моя, вони не брати Мої, бо не чинять волі Мого, не промовив осуду на них, але, кажучи з притаманною Йому лагідністю, залишав на волю їхню бажати іншої спорідненості. Той, хто творить, каже Він, хто “виконуватиме волю Отця Мого Небесного, той Мені брат, і сестра, і матір” (Мф. 12:50). Тому, якщо вони хочуть бути спорідненими з Ним, нехай ідуть цим шляхом. Також, коли вигукнула дружина: “блаженна утроба, що носила Тебе”, Христос не сказав: “У Мене немає матері”, але якщо мати Моя хоче бути блаженною, нехай творить волю Отця Мого. Такий для Мене і брат, і сестра, і мати. Яка честь! Яка велика чеснота! На яку висоту зводить вона того, хто йде шляхом її! Скільки дружин догоджали цій святій Діві й утробі її, і бажали бути такими матерями, і все віддати за таку честь! Що ж перешкоджає? Ось Христос показав нам розлогий шлях, і не тільки жінкам, а й чоловікам можна досягти такої великої честі, і навіть ще набагато більшої. Йдучи цим шляхом, скоріше можна стати матір’ю, ніж зазнаючи хвороби народження. Тому, якщо спорідненість плотська є вже щастя, то спорідненість духовна настільки більше, наскільки вона перевершує першу. Отже, не просто бажай спорідненості, а й з великою ретельністю йди шляхом, що веде тебе до цього бажання. Сказавши це, Спаситель вийшов з дому. Бачиш, як Він і докір зробив, і виконав їхнє бажання? Те ж саме робить Він і на шлюбі. І там Він зробив докір матері Своїй, яка передчасно просила Його, і, однак же, не відмовив їй, – докором лікуючи неміч її, виконанням прохання показуючи любов Свою до Матері. Так само і тут, з одного боку, Він лікував недугу марнославства, з іншого – віддав належну честь Матері, хоча вимога її була й недоречна. “Того дня”, говориться, “вийшовши з дому, Іісус сів біля моря” (Мф. 13:1). Якщо хочете бачити і чути Мене, – каже Він, – то ось Я виходжу і розмовляю. Створивши багато знамень, Він хоче знову принести користь вченням Своїм, і сідає біля моря, щоб ловити і привертати до Себе людей, які перебувають на землі. Сів же Він біля моря не без наміру (на що і євангеліст натякає, наголошуючи на цій обставині), але, бажаючи поставити Себе в такому становищі, щоб нікого не було позаду Нього, а все перед очима. “І зібралася до Нього велика кількість народу, і Він увійшов у човен, і сів, а весь народ стояв на березі” (Мф. 13:2). Коли Він сів тут, почав повчати притчами. “І повчав їх багато притчами” (Мф. 13:3). Не так Він вчинив на горі: там слово Своє не запропонував Він у стількох притчах. І це тому, що там був тільки простий і неосвічений народ, а тут були і книжники, і фарисеї. Але зауваж, яку перш за все говорить Він притчу, і як по порядку пропонує їх Матфей. Отже, яку ж насамперед говорить Він? Ту, яку повинно було, перш за все, сказати, і яка більш здатна збудити увагу в слухача. Маючи намір говорити відверто, Він насамперед збуджує розум слухачів притчею. Тому й інший євангеліст каже, що Христос зробив їм докір за те, що вони не розуміють: “не розумієте цієї притчі” (Мк. 4:13)? Утім, не для того тільки говорить Він притчами, а й для того, щоб зробити слово Своє виразнішим, глибше запам’ятати його в пам’яті, і представити предмет наочніше. Так чинять і пророки.
3.Отже, яка ж це притча? “Вийшов сіяч сіяти”. Звідки вийшов всюдисущий і все виконуючий? Або, як вийшов? Не місцем став Він ближче до нас, але прихильністю і промислом про нас, коли зодягнувся плоттю. Оскільки гріхи загороджували нам доступ до Нього і не дозволяли зійти, то Він сам виходить до нас. І для чого вийшов? Чи погубити землю, сповнену тернів? Чи покарати хліборобів? Ні. Він вийшов для того, щоб ретельно обробити землю і посіяти на ній слово благочестя. Тут під насінням Христос розуміє Своє вчення, а під нивою душі людські, а під сіячем Себе самого. Який же плід цього насіння? Три частини його гинуть і одна тільки залишається. “І коли він сіяв, інше впало при дорозі, і налетіли птахи, і поклювали його” (Мф. 13:4). Христос не сказав, що Він сам кинув, але що насіння впало. “Інше впало на місця кам’янисті, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока. Коли ж зійшло сонце, зів’яло, і, не маючи коріння, засохло; інше впало на тернину, і виросло тернину, і заглушило його; інше впало на добру землю, і принесло плід: одне на сто крат, а інше на шістдесят, а інше ж на тридцять. Хто має вуха чути, нехай чує” (Мф. 13:5-9). Четверта частина вціліла, та й та не однаковий принесла плід, але велика і тут відмінність. З цих слів видно, що Христос пропонував вчення Своє всім без розрізнення. Як сіяч не розрізняє ниви, що перед ним, але просто й без жодного розрізнення кидає насіння, так і Він не розрізняє ні багатого, ні бідного, ні мудрого, ні невігласа, ні безтурботного, ні турботливого, ні мужнього, ні боязкого; але всім проповідував, виконуючи Свою справу, хоч і наперед знав, які від цього будуть плоди, щоб можна було Йому сказати: “Що Мені ще треба було зробити, та й не зробив (Іс. 5:4)?”. Пророки говорять про народ, як про виноград: “у Возлюбленого мого був виноградник”; і: “з Єгипту переніс Ти виноградну лозу” (Іс. 5:1, Пс. 79:9). А Христос говорить про народ, як про насіння. Що ж Він показує цим? Те, що тепер народ буде скоро і легко коритися, і негайно дасть плід. Коли ж ти чуєш, що “вийшов сівач сіяти”, то не вважай цього тотожністю. Сівач виходить часто і для іншої справи, наприклад: зорати землю, або винищити непридатну траву, або вирвати тернину, або зробити інше що-небудь подібне; але Христос вийшов для сіяння.
Чому ж, скажи мені, загинула більша частина насіння? Це сталося не від того, хто сіяв, а від землі, що приймає, тобто від душі, що не слухала. Але чому не говорить Він, що інше насіння прийняли безтурботні, і погубили його; інше прийняли багаті, і придушили його; інше слабкі, і знехтували ним? Він не хоче зробити їм сильного докору, щоб не довести до відчаю, але надає докір власній совісті слухачів. Утім, це трапилося не тільки з насінням, а й із неводом. І в ньому було багато марного. Справжню притчу Христос пропонує для зміцнення і настанови учнів Своїх, щоб вони не сумували, хоча й більшість тих, хто прийме їхнє слово, загинуть. Те саме було і з самим Господом; і хоча Він наперед знав, що так саме буде, не переставав, однак, сіяти. Але чи розсудливо, скажеш, сіяти в тернині, на кам’янистому місці, при дорозі? Звичайно, стосовно насіння і землі це було б не розсудливо; але стосовно душ і вчення це вельми похвально. Якби хлібороб став так робити, то справедливо заслуговував би осуду, тому що каменю не можна стати землею, і дорозі не бути дорогою, і тернію не бути тернієм; але не те буває з істотами розумними. І каменю можна змінитися і стати родючою землею; і дорога може бути не відкритою для будь-кого, хто проходить, і не зневажати його ногами, а може стати огрядною нивою; і тернину можна винищити, а насіння може рости безперешкодно. Якби це було неможливо, то Христос і не сіяв би. Якщо ж така зміна відбувалася не у всіх, то причиною цього є не сіяч, а ті, які не хотіли змінитися. Христос виконав Свою справу; якщо ж вони знехтували Його вченням, то Той, Хто явив таку велику людинолюбність, не винен у тому. Зауваж ще й те, що не один шлях погибелі, але різні, і один від одного далеко віддалені. Ті, які подібні до дороги, це – недбайливі, безтурботні й ледачі, а камінь зображує тільки найслабших. “Посіяне на кам’янистих місцях”, – каже Христос, – “означає того, хто чує слово й одразу з радістю приймає його, але не має в собі коріння та нестабільний: коли настане скорбота або гоніння за слово, одразу спокушається. До всякого, хто слухає слово про Царство і не розуміє, приходить лукавий і викрадає посіяне в серці його, – ось кого означає посіяне при дорозі” (Мф. 13:20-21:19). Не одне й те саме, коли вчення втрачає силу свою без усяких підступів і утисків, і – коли воно буває недійсним при спокусах. Ті ж, які подібні до тернію, винніші за всіх інших.
4 Отже, щоб не сталося з нами чогось подібного, будемо старанно слухати вчення і безперестанку мати його в пам’яті. Нехай диявол і хижачить; але від нас залежить не давати йому розкрадати. Якщо насіння і засихає, то не спека буває причиною цього, – не сказано, адже, що посохли від спеки, але: “як не мали кореня”. Якщо і пригнічується слово, то не від терня це відбувається, але від тих, які допустили зійти йому. Можна, якщо захочеш, не допустити цієї непридатної рослини і багатство вжити, як належить. Тому Христос не сказав: вік, але: “турбота століття”; не сказав: багатство, але: “спокуса багатства” (Мф. 13:22). Отже, будемо звинувачувати не самі речі, а зіпсовану волю. Можна і багатство мати, і не спокушатися ним, – і в цьому віці жити, і не пригнічуватися турботами. Багатство з’єднує в собі два протилежні зла: одне розтрощує і затьмарює – це є турбота; інше розслабляє – це є розкіш. І добре сказав Спаситель – “спокуса багатства”, бо все в багатстві лестощі, – імена тільки, а не дійсність. Справді, і задоволення, і слава, і пишність, і все таке інше – одна тільки примара, а не дійсна істина. Отже, сказавши про різні роди погибелі, Він, нарешті, говорить і про добру землю, щоб не привести у відчай, але подати надію на каяття і показати, що можливо з каменя і терня звернутися на добру землю. Але якщо і земля хороша, і сіяч один, і насіння одне й те саме, то чому одне насіння принесло плід у сто разів, інше в шістдесят, третє в тридцять? Тут знову відмінність залежить від властивостей землі, тому що і в хорошій землі можна знайти багато відмінності. Тепер бачиш, що виною цьому не хлібороб, і не насіння, а земля, що приймає. Різниця ця залежить не від природи людей, але від їхньої волі. І тут відкривається велике людинолюбство Боже в тому, що Господь вимагає не однакової міри чесноти, але і перших приймає, і других не відкидає, і третім дає місце. Це говорить Він для того, щоб послідовники Його не подумали, що для спасіння достатньо одного слухання. Чому ж, скажеш ти, Він не сказав про інші вади, – наприклад, про тілесне прагнення, марнославство? Сказавши: “турбота віку цього і зваба багатства”, Він усе сказав, бо і марнославство, і всі інші вади є справою віку цього і лестощів багатства, як, наприклад, задоволення, жадібність, заздрість, марнославство і все інше, подібне до цього. Про шлях і камінь Він згадав, бажаючи показати, що недостатньо звільнитися від любові до багатства, але потрібно подбати і про іншу чесноту. Що користі в тому, якщо ти не пристрасний до багатства, але жінкоподібний і зніжений? Що користі в тому, якщо не зніжений, але безтурботно і недбало слухаєш слово? Недостатньо однієї чесноти для спасіння нашого, але потрібно, по-перше, ретельне слухання слова і повсякчасна пам’ять про нього; потім потрібна мужність; далі – презирство до багатства, і, нарешті, – безпристрасність до всього житейського. Слухання слова тому ставить Він, перш за все іншого, що воно, перш за все, потрібне. “Як увірують”, якщо не почують (Рим. 10:14)? Так і ми (якщо не будемо дослухатися до слова, не матимемо змоги пізнати те, що треба робити). Потім уже говорить Він про мужність і про презирство справжніх благ. Отже, знаючи це, відгородимо себе звідусіль, будемо дослухатися до слова, глибоко насаджувати його в собі й очищати себе від усього житейського. Якщо будемо одне робити, а про інше не дбати, то не буде нам ніякої користі: так чи інакше, все одно загинемо. Яка різниця, якщо загинемо не від багатства, а від недбалості, або не від недбалості, а від зніженості? Землероб все одно сумує, як би він не погубив насіння. Отже, не будемо втішатися тим, що ми гинемо не в усіх відношеннях, але плакатимемо, хоч би як ми гинули, і спалюватимемо терня, бо воно пригнічує слово. Це знають багаті, які не здатні не тільки до цього, а й ні до чого іншого. Будучи рабами і бранцями пристрастей, вони не здатні і до цивільних справ. Якщо ж вони не здатні і до цього, то тим більше до небесного. Двояка виразка заражає думки їхні: розкіш і турбота. Кожна з них сама по собі достатня для потоплення човника. Уявіть же, яке станеться хвилювання, коли обидві з’єднаються!
5. Не дивуйся тому, що Христос назвав розкіш тернням. Ти, захоплений пристрастю, не знаєш цього; але не заражені цією пристрастю знають, що розкіш вражає більше, ніж тернистість, і виснажує душу сильніше, ніж турбота, і заподіює найболючіші хвороби, як тілу, так і душі. Не стільки мучить турбота, скільки пересичення. Коли безсоння, біль у скронях, важкість у голові та хвороби в шлунку мучать пересиченого, то уяви, скількох терни нестерпніше це! Як терня, хоч би з якого боку брали його, закривавлює руки, так і розкіш вносить виразку і в ноги, і в руки, і в голову, і в очі, – словом, в усі члени; вона млява й марна, як терня, і набагато більше за неї шкідлива, і шкідлива для найсуттєвіших частин. Справді, вона передчасно наближає до старості, притупляє почуття, затьмарює думку, засліплює проникливий розум, наповнює тіло вологістю, скупчує гній, заподіює безліч хвороб і спричиняє велику вагу та непомірну огрядність, від чого й бувають постійні падіння, часті аварії. Для чого, скажи мені, утучняешь ти тіло? Хіба ми збираємося принести тебе в жертву? Або запропонувати на трапезу? Добре відгодовувати птахів, – або краще сказати, і їх не добре, тому що, коли вони втучняють, вживання їх в їжу вже не буває для нас здоровим. Так-то велике зло – пересичення: воно шкідливе і безсловесним. Відгодовуючи, робимо їх марними і для них самих, і для нас, бо від цієї огрядності і їжа незручно вариться, і соки гниють. Але ті тварини, яких не багато годують і які, так би мовити, постять, вживають їжу в помірній кількості та перебувають у важких роботах, бувають вельми корисними і для себе, і для інших, придатні для їжі та для всього іншого. Ті, які харчуються ними, бувають здоровішими; ті ж, які вживають в їжу жирних тварин, уподібнюються їм, стають ледачими, хворими і самі на себе накладають найтяжчі узи. Ніщо стільки не гидке і не шкідливе тілу, як пересичення; ніщо стільки не руйнує, не обтяжує і не губить його, як непомірне вживання їжі. Тому можна тільки дивуватися тим, хто шалено пересичується, що вони не хочуть навіть і настільки поберегти себе самих, скільки інші бережуть міхи. Продавці вин не наповнюють і міхи більше за належне, щоб не прорвати їх; а вони й такої турботи не хочуть мати про бідне своє черево, але до надмірності обтяжують його їжею, наповнюють себе вином до вух, ніздрів і самого горла, і в такий спосіб суто утискають дух і ту силу, яка влаштовує тваринне життя. Чи для того дана тобі гортань, щоб ти до самих вуст наповнював її вином та іншими шкідливими речовинами? Не для того, людино, але щоб, по-перше, славословити Бога, возносити до Нього священні молитви, читати божественні закони; по-друге, давати поради корисні ближнім. А ти, ніби для ненажерливості тільки отримавши гортань, не даєш їй ані найменшого часу для священного заняття, а все життя вживаєш її на ганебну роботу. Такі люди чинять подібно до того, хто, взявши арфу, що має струни золоті й добре налаштовану, замість того, щоб бити в неї і витягувати гармонійні звуки, завалить її гноєм, усякою гидотою. Гноєм я називаю не їжу, але пересичення і всяку непомірність, бо те, що понад міру, не живить уже, а тільки шкодить. Одне черево дано тільки для прийняття їжі, а уста, гортань і язик дано і для інших, більш необхідних занять; або краще, і черево дано не просто для прийняття їжі, але для прийняття їжі помірної. Воно саме показує нам це, бо завжди волає проти нас, коли ми зашкодимо йому такою надмірністю; і не тільки волає, а й, як помста за несправедливість, накладає на нас і найбільше покарання. І, по-перше, воно карає ноги, які носять нас і водять на розкішні бенкети; потім зв’язує руки, які служать йому, за те, що вони доставляли йому стільки багато і такі гарні страви. А багатьом воно пошкодило і самі вуста, очі та голову. Як раб, коли покладуть на нього що-небудь понад сили, в сильному обуренні ображає свого пана, так і черево, якому зробили насильство, часто губить і псує, разом з іншими членами, і самий мозок. Тому добре влаштував Бог, поєднавши з непомірністю такі шкідливі наслідки, щоб ти, якщо з доброї волі не хочеш чинити розсудливо, хоча мимоволі, через страх і велику шкоду, навчився поміркованості. Отже, знаючи це, тікатимемо від розкоші, дбатимемо про поміркованість, щоб і здоров’ям тілесним насолоджуватися і, позбавивши душу від усякої хвороби, сподобитися майбутніх благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава й держава на віки віків. Амінь.
| ← | → |