Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
← | → |
Бесіда 42
«Або визнайте дерево добрим і плід його добрим; або визнайте дерево поганим і плід його поганим, бо дерево пізнається по плоду» (Мф. 12:33).
Зміст:
Пояснення 12:33-37. Мета викриття фарисеїв. – Чому Христос називає їх породженнями ехидн. – Те, що виражається словами, – чи погане, чи добре, – є тільки надлишок внутрішнього. – Кожен буде судимий за власними словами. – Той, хто ображає, нещасніший, ніж той, кого ображають; приклади, що підтверджують це. – Не слід оголошувати чужих гріхів, навіть і явних. – Треба займатися випробуванням власної совісті. – Час і місце для такого випробування. – Безтурботність і лінощі – причина недоступності чеснот.
1 Знову, в інший спосіб, Господь соромить фарисеїв, не задовольняючись колишніми викриттями. І робить це не з тим наміром, щоб Себе звільнити від обвинувачення, – для цього достатньо було і колишніх доказів, – але з тим, щоб тих, хто противиться Йому, виправити. Сказане ж Ним має такий сенс: ніхто з вас не звинувачував зцілених у тому, що вони не зцілилися, і не говорив, що визволити від біса справа зла. Справді, хоча вони і вкрай були безсоромні, але не могли того сказати. І тому, не засуджуючи справ, підносили наклеп на того, хто їх робить. Але Христос показує, що таке звинувачення не узгоджується ні із загальним змістом, ні з самим станом справ. А це вже ознака крайньої безсоромності – не тільки чинити зловмисно, а й сплітати щось таке, що навіть із загальними поняттями несумісне. І подивися, як Спаситель усуває Своїми словами всяке заперечення. Не сказав Він: погодьтеся, що дерево добре, бо плід добрий; але, щоб з більшою силою затулити їм вуста і показати Свою поступливість і їхню безсоромність, каже: якщо ви хочете осуджувати діла Мої, то хай буде так, аби не було в обвинуваченнях ваших непослідовності й протиріччя. Таким чином, ясніше могло виявитися їхнє безсором’я у справі цілком очевидній, і Він міг сказати їм: даремно ви лукавите, коли в словах ваших є протиріччя. Справді, про дерево судять за плодом, а не про плід за деревом, а ви чините навпаки. Правда, що плід народиться від дерева; але впізнавати дерево треба за плодом. Тому варто було б і вам або довести, що справи Мої погані, коли хочете звинувачувати Мене, або, раз хвалите справи Мої, то разом і Мене, що здійснює їх, звільнити від ваших звинувачень. А ви навпаки чините. Не знаходячи нічого поганого в справах Моїх, які представляють плід, ви засуджуєте дерево, – називаєте Мене таким, що біснується. Це вже верх безумства. Дерево добре не може приносити плодів поганих, так само як і навпаки, як сказав це Спаситель ще раніше, і підтвердив тепер. Отже, звинувачення фарисеїв містили в собі протиріччя, і були абсолютно невідповідні дійсності. Далі, оскільки не про Себе самого говорить Спаситель, а про Дух Святий, то й виголошує докори Свої з більшою суворістю: “Породження єхидни, як ви можете казати добре, коли ви злі” (Мф. 12:34)? У цих словах полягає і звинувачення фарисеїв, і доказ вищесказаного. Ось ви, каже Спаситель, будучи поганими деревами, не можете приносити і доброго плоду. Тому Я й не дивуюся, що ви вимовляєте такі слова; походячи від злого роду, ви і виховані погано, і засвоїли собі думки погані. І зауваж, з якою обережністю, що запобігає всяким хитрощам супротивників, Він висловлює Свої звинувачення. Він не сказав: як ви можете говорити добре, будучи породженнями єхидн, – бо одне з іншим не має співвідношення, але каже: “як ви можете говорити добре, будучи злі”? А породженнями єхидн назвав їх тому, що вони хвалилися своїми предками. Отже, щоб показати, що немає їм від того жодної користі, Він відсікає їх від спорідненості з Авраамом і дає їм інших пращурів, які мають таку саму вдачу, як і вони, і, таким чином, позбавляє їх тієї шляхетності, якою вони пишалися. “Від надлишку серця”, каже Він, “говорять уста”. Тут знову дає Він бачити божество Своє, що відає сокровенні думки, а також показує, що фарисеї будуть покарані не тільки за справи, а й за злі думки; показує й те, що Він, як Бог, знає ці думки. А втім, можливо і людям знати їх. Природно, щоб слова виливалися назовні через уста, коли нутрощі переповнені злом. Тому, коли ти чуєш людину, яка вимовляє погані слова, то не думай, що в ній лежить лише стільки зла, скільки показується в словах, а роби висновок, що джерело його набагато ще рясніше, бо те, що виражається зовні, є тільки надлишок внутрішнього. Чи бачиш, який міцний удар завдає Христос фарисеям? Якщо слова їхні так сповнені зла, і походять від духу диявольського, то подумай, яким має бути корінь і джерело цих слів. Зазвичай так буває, що язик, утримуваний соромом, ще не все зле виливає в словах; навпаки, серце, не маючи нікого з людей свідком своїх рухів, безстрашно породжує в собі будь-яке зло, яке тільки захоче, тому що воно не багато думає про Бога. Слова пропонуються в слух усіх і зважуються всіма, а серце ховається в тіні, і тому менше зла буває на язиці, більше в серці. Але коли вже занадто багато накопичиться його всередині, тоді з великим прагненням виходить назовні те, що досі було приховано. І як ті, хто страждає від блювоти, спочатку силкуються утримувати в собі мокротиння, що рвуться з них, а потім, коли вже не в силах опановувати себе, викидають нечистоту у великій кількості, так і сповнені злими думками, врешті-решт, виливають їх у лихослівному осуді ближнього. “Добра людина, – каже Спаситель, – з доброго скарбу виносить добре, а зла людина зі злого скарбу виносить зле” (Мф. 12:35).
2. Не думай, каже Спаситель, щоб так було тільки з людьми злими; навпаки, і з добрими те саме відбувається. І в них більше ховається чесноти всередині, ніж, скільки є зовні в словах. Через це Господь показав, що як фарисеїв треба вважати більш злими, ніж якими вони видавалися в словах своїх, так навпаки, Він більше був добрий, ніж те, скільки відкривалося з промов Його. А під словом: “скарб” Він розуміє безліч. Далі Він знову наводить на них великий страх. Не думайте, каже Він, щоб цим тільки все й обмежилося, – щоб лихослів’я піддалося тільки осуду людей. Ні; всі лихослів’я понесуть ще крайнє покарання на останньому суді. Він не сказав тут – “ви”, частково для того, щоб дати настанову всім людям, частково для того, щоб не вимовити надто жорстокого і прикрого слова. “Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у день суду” (Мф. 12:36). Дозвільне слово є слово невідповідне до справи, неправдиве, таке, що дихає наклепом, а також, за поясненням декого, і порожнє слово, наприклад: таке, що збуджує непристойний сміх, сороміцьке, безсоромне, неблагопристойне. “Бо від слів своїх виправдаєшся, і від слів своїх засудишся” (Мф. 12:37). Чи бачиш, який нешкідливий суд? Як лагідні вимоги відповіді? Не за словами іншого, але за твоїми власними словами Суддя виголосить вирок. Що може бути справедливішим за це? У твоїй же владі і говорити, і не говорити. Тому не лихословим треба боятися і тремтіти, а тим, хто злословить, бо не лихословим треба буде виправдовуватися в тому, що про них розносили недобрі чутки, а тим, хто злословить, відповідатимуть, що вони говорили про інших погано. На них-то впаде вся біда. Отже, тим, хто потерпає від злих чуток, нема про що піклуватися, тому що не буде потрібно від них відповіді в тому, що інші говорили про них зле, але тим, хто говорив зле, потрібно боятися й тремтіти, тому що їх за їхні зловредні слова зажадають до суду. Воістину, це диявольська сітка, це такий гріх, який ніякого не приносить задоволення, а тільки одну шкоду. Воістину, злий скарб збирає в душі своїй злоязичник. Якщо одержимий поганими харкотиннями сам більше за всіх терпить від них і впадає в хворобу, то той, хто тим паче накопичує в собі злість, гіршу від усякої жовчі, зазнає найжорстокішої шкоди й заподіє собі люту хворобу. Якщо слова, які він вивергає, так багато засмучують інших, то ще набагато більшої скорботи заподіють вони душі, яка їх породила. Той, хто замишляє зло, насамперед вбиває самого себе, так само, як той, хто роздмухує вогонь, нерідко сам згорає, і той, хто б’є по алмазу, заподіює шкоду самому собі, і той, хто наступає на гострі цвяхи, завдає сам собі криваву рану.
Такий той, хто вміє великодушно приймати і переносити образи: він подібний до алмазу, гострих цвяхів і вогню, а той, хто думав образити його, виявляється нікчемнішим за бруд! Отже, не те погано, коли ображають тебе; а те погано, коли ти ображаєш інших, або коли не вмієш переносити образ. Як багато скривджений був Давид! Як багато скривджував його Саул! Але хто ж вийшов сильнішим і щасливішим? І хто виявився нещаснішим і гіднішим жалості? Чи не той, хто ображав? Розглянемо це ближче. Саул обіцяв, якщо Давид уб’є чужинця, прийняти Давида до себе в спорідненість, видати за нього з великою охотою дочку свою. Давид убив чужинця; що ж Саул? Порушив дане слово, і не тільки не видав за нього (старшої дочки), а й намагався вбити його. Хто ж заслужив велику честь? Саул мучився тугою і давився злим духом; а Давид своєю перемогою і прихильністю Божою здобув славу, і засяяв світліше за сонце. Саул, чуючи піснеспіви дружин, з’їдався заздрістю; а Давид, переносячи все мовчазно, привернув і прив’язав до себе всіх. І потім, коли він мав у руках своїх Саула і пощадив його, хто був тоді щасливий і хто нещасний? Хто був слабший і хто сильніший? Чи не Давид з’явився найсильнішим, коли він, маючи можливість по праву помститися ворогові своєму, не захотів того? Без сумніву. У Саула було озброєне військо; а Давид мав помічницею і помічницею правду, яка сильніша за тисячу військ. А тому, і після стількох неправедних зловмислень, яких він зазнав, він не захотів вбити Саула, хоча мав право зробити це. Він знав із попередніх досвідів, що не заподіяння зла іншому, а терпіння зла робить людей сильнішими. Так буває і з тілами, так і з деревами. А Іаков чи не терпів образ, чи не терпів зла від Лавана? Але хто ж виявився сильнішим: чи то Лаван, який вже мав його у своїх руках, і, однак же, не смів доторкнутися до нього, будучи охоплений страхом і трепетом, чи то Іаков, який, не маючи в себе ані зброї, ані безлічі воїнів, був для нього страшнішим за тисячу царів?
3 Але щоб представити вам інший, ще сильніший доказ вищесказаного, я знову зверну слово до Давида – з протилежного боку. Він сильний був, коли терпів образи; але як тільки сам, згодом часу, образив іншого, негайно став немічним. Він образив Урію, і одразу порядок перетворився: неміч перейшла до того, хто образив, а сила до скривдженого, який, будучи вже мертвим, спустошив дім Давидів. Давид, залишившись живим і будучи царем, нічим не міг від нього захиститися; а Урія, простий воїн, до того ж убитий, усе поставив догори дриґом у домі царя. Чи хочете, я представлю вам ще в найяскравішому вигляді пропоновану мною істину, з іншого боку? Подивимося на тих людей, які мстять за себе по праву. Що ті, хто ображає ближніх, воюють проти власної душі своєї і опиняються нижчими і презирливішими за всіх, це всякий бачить. Але хто ж, запитаєш ти, мстився за себе по праву, і тим підпалив багато зла і накликав на себе багато лиха і скорбот? Поглянь на воєначальника Давида. Він був винуватцем жорстокої війни і зазнав тисячі лих, з яких жодне не трапилося б із ним, якби він умів міркувати і діяти за правилами істинної любомудрості. Отже, будемо тікати від цього гріха і не станемо ображати ближніх ні словами, ні справами. Господь не сказав: якщо ти при народі будеш ганьбити ближнього, і притягнеш його перед судилище, винен будеш; але просто – якщо будеш говорити лихо, хоча б і наодинці, і тоді накликаєш на себе найбільший осуд. Якби навіть було істинним те, що ти переказуєш про ближнього, якби ти був абсолютно в цьому впевнений, і тоді будеш покараний. Не за те, що робив інший, Бог судитиме тебе, а за те, що ти говорив. “Від слів своїх засудишся”. Чи не чуєш, що і фарисей говорив правду (про митаря): висловив те, що було всім відомо, і оголосив те, що не було таємницею, і, однак же, зазнав жорстокого осуду? Якщо ж і явних гріхів оголошувати не повинно, то тим більше невідомих і недоведених. Той, хто згрішив, має над собою Суддю. Отже, ти не передбачай собі честі, що належить Єдинородному, Якому призначений престол суду. Але ти хочеш бути суддею? Є таке судилище, яке і тобі надано, і може принести велику користь, не наражаючи тебе на найменший осуд. Посади в совісті своїй суддею розум, і постав перед його судилищем усі твої беззаконня, досліди всі гріхи душі твоєї, зажадай від неї з усією суворістю докладного звіту і скажи їй: навіщо ти наважувалася робити те й те? А якщо вона буде ухилятися, і розбирати справи інших, скажи їй: не за чужі гріхи я суджу тебе, не за них повинна ти відповідати, – що тобі до того, що поганий такий-то? Ти навіщо згрішила в тому-то і в тому-то? Відповідай; не показуй на інших, дивись на свої справи, а не на чужі. Таким чином, вводь її, якомога частіше, в цей подвиг. Потім, коли вже їй нічого буде сказати і вона почне ховатися від суду, вражай її, вражай її, як рабу пихату і любодійну. Щодня відкривай для неї це судилище, уявляй їй річку вогненну, хробака отруйного та інші муки; не дозволяй їй продовжувати зв’язок із дияволом і не приймай від неї таких безсоромних виправдань: він приходить до мене, він влаштовує мені кови, він спокушає мене! Але скажи їй: якщо ти сама не захочеш, усе це буде марно. А якщо вона заговорить: але я сплетена з тілом, вбрана в плоть, живу в мирі, прибуваю на землі, – скажи їй: все це один лицемірний привід і порожні відмовки! Ось і цей святий зодягнений був плоттю, і цей жив у світі та прибув на землі, і, однак же, вони вели життя достославне; та й ти сама, коли робиш добро, робиш це, будучи обкладена плоттю. Нехай їй і боляче це чути, ти не переставай її карати: не бійся, не помре вона від твоїх ударів; навпаки, ти ще позбавиш її від смерті. А якби вона сказала: ось такий-то роздратував мене, ти відповідай їй: можна тобі й не дратуватися, бо нерідко ти утримувала себе від гніву. Також, якби вона сказала: краса такої-то жінки запалила мене, ти уяви їй: але ж ти могла утримати себе. Наведи їй приклади тих, хто переміг похоть; вкажи на приклад першої дружини, яка хоча й говорила: “змій спокусив мене” (Бут. 3:13), але цим не позбулася звинувачення.
4. Коли ти будеш проводити таке випробування совісті, в цей час не допускай до себе нікого, нехай ніхто не турбує тебе; але, як судді зазвичай сидять за завісами, коли судять про справи, так і ти, замість завіс, захисти себе мовчанням і вибери сприятливий для того час і місце. Займися цим судом, коли, повечерявши, встанеш з-за столу, і підеш спати: ось час для тебе найзручніший; а місцем твоїм будуть – ліжко і спальня. Так велить і пророк, кажучи: “роздумуйте в серцях ваших на ложах ваших” (Пс. 4:5). Вимагай від себе і за малі погрішності суворого звіту, щоб коли-небудь не наблизитися до великих гріхів. Якщо ти будеш щодня це робити, то з відвагою постанеш перед страшним судилищем. У такий спосіб і Павло став чистим, тому й сказав: “якби ми судили самі себе, то не були б судимі” (1Кор. 11:31). Так і праведний Іов очищав дітей своїх: якщо він приносив жертви за таємні гріхи, то тим більше вимагав звіту в явних. А ми не так чинимо, але зовсім навпаки. Щойно ляжемо на ліжко, негайно починаємо міркувати про всілякі життєві справи: одні вводять у душу свою нечисті помисли, інші думають про гроші, віддані під заставу, про торговельні умови і про різні тимчасові турботи. Маючи на руках дівицю-доньку, ми бережемо її з усією пильністю; а душі своїй, яка набагато дорожча за доньку, дозволяємо любодіяти й опоганюватися, впускаючи в неї тисячі нечистих думок. Чи хоче до неї увійти любостяжання, чи сластолюбство, чи пристрасть до гарних тіл, чи прихильність до гніву, чи інший якийсь недобрий гість, ми негайно ж відчиняємо двері, кличемо й тягнемо його, і дозволяємо їй без усякого сорому та страху любодійствувати з ним. Що може бути грубіше за це і нелюдськіше – дивитися зі зневагою, як стільки перелюбників поглумиться над душею, яка для нас найдорожча, і давати їй спілкуватися з ними, доки вони наситяться? Але цього ніколи не дочекаєшся. Хіба тоді тільки відступлять вони, коли вона віддасться сну. Але, ні! І в цей час вони не відходять від неї, бо і в сонних мріях та видіннях носяться перед нею ті самі образи. А від того часто трапляється, що і з настанням дня душа, захоплена такими мріями, негайно прямує до дій, з ними відповідних. Ти не даєш найменшій порошині увійти в зіницю ока твого; а душу свою залишаєш у нехтуванні і попускаєш їй тягнути за собою таку брудну купу стількох багатьох зол. Коли ж ми встигнемо викинути з себе цей послід, який з кожним днем накопичуємо в собі? Коли встигнемо вирвати терни? Коли встигнемо посіяти насіння? Чи не знаєш, що вже настає час жнив? А ми ще й не починали орати своє поле. Що ж скажемо, коли прийде Господар поля і вимагатиме належного? Що станемо відповідати Йому? Чи то, що нам ніхто не дав насіння? Але воно надсилається згори щодня. Чи то, що ніхто не зрізав терня? Але ми (служителі Слова) щодня гостримо для вас серп. Чи, що життєві потреби відволікають вас? Навіщо ж ти не розіп’явся світу? Якщо той, хто віддав довірений йому талант, названий рабом лукавим за те, що не придбав іншого таланту, то, що ж почує той, хто згубив і довірене йому? Якщо його зв’язали і кинули туди, де скрегіт зубів, то яких страждань зазнаємо ми, – ми, які, маючи незліченну кількість спонукань, що тягнуть нас до чеснот, відвертаємося від них і вдаємося до ледарства? Чи ще мало переконань, достатніх для того, щоб збудити тебе? Чи не бачиш, як малоцінне життя це, як невідоме його продовження? Скільки потрібно праці й поту в справах тутешнього світу? Хіба одна чеснота здобувається з працею, а порок дістається без праці? Якщо ж і там і тут праця, то чому не вибереш ти чесноти, що приносить із собою велику користь? Та ще й такі є чесноти, які й праці ніякої не вимагають. Справді, що за праця – не лихословити, не брехати, не присягатися, пробачити ближнього, який подав привід до гніву? Ось праця і велика турбота – чинити противно цьому. Отже, якого чекати нам виправдання, якого прощення, коли ми й цих легких чеснот не дотримуємося? Звідси ясно видно, що й інші, найважчі чесноти недоступні нам, через нашу безтурботність і лінощі. Поміркувавши про все це, будемо тікати від пороку і полюбимо чесноту, щоб сподобитися нам і теперішніх, і прийдешніх благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
← | → |