Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 36
«І коли Іісус закінчив навчати дванадцятьох учнів Своїх, перейшов звідти учити й проповідувати в містах їхніх» (Мф. 11:1).
Зміст:
Пояснення 11:1-6. Мета посольства Іоаннового до Христа. – Відповідь Христа учням Іоанна. – Спростування помилкових думок про мету посольства: Іоанн, як і інші пророки, знав про страждання і смерть Христову; проповідь предтечі про Христа не потрібна була в пеклі. – Ті, хто жив доброчесно до пришестя Христа, насолоджуватимуться всіма благами. – Існування майбутніх покарань не порушує правди Божої.
1.Пославши учнів, Господь сам ухилився від них, щоб дати їм місце і час робити, що велів. Якби сам Він перебував із ними і зціляв, то ніхто не захотів би йти до учнів. “Іоанн же, почувши у в’язниці про діла Христові, послав двох з учнів своїх сказати Йому: Чи Ти Той, Котрий маєш прийти, чи чекати нам на іншого” (Мф. 11:2-3)? А Лука каже, що учні самі сповістили Іоанна про чудеса Христові, і тоді вже Він послав їх (Лк. 7:17). Втім, це ніякого не містить у собі утруднення, а варте тільки зауваження: у цьому виявляється заздрість учнів Іоанна до Іісуса. Але що говориться далі, має бути ретельно досліджено. Що ж саме? Те, що сказав Іоанн: “Чи Ти Той, Хто повинен прийти, чи чекати нам іншого”? Той, котрий знав Іісуса ще до чудес, сповіщений був про Нього від Духа, чув від Отця, проповідував про Нього перед усіма, посилає тепер довідатися від Самого: чи Він це, чи ні? Але якщо сам не знаєш, чи точно це Він, то як же вважаєш себе гідним віросповідання, сказавши свою думку про невідоме? Той, хто свідчить про інших, наперед сам повинен бути гідним віросповідання. Чи не ти говорив: “Недостойний розв’язати ремінь взуття” (Лк. 3:16)? Чи не ти казав: “Я не знав Його, але Той, Хто послав мене хрестити у воді, сказав мені: “На Кого побачиш, як Дух зійде і на Ньому буде, той і є той, хто хрестить Духом Святим”” (Ін. 1:33)? Хіба ти не бачив Духа у вигляді голуба? Хіба не чув гласу? Хіба не ти утримував Його, кажучи: “Мені треба хреститися від Тебе” (Мф. 3:14)? Хіба не ти говорив учням: “Йому треба рости, а мені зменшуватися” (Ін. 3:30)? Хіба не ти вчив увесь народ, що Він хреститиме їх Духом Святим і вогнем (Лк. 3:16) і що Він є “Агнцем Божим, Який бере [на Себе] гріх світу” (Ін. 1:29)? Чи не проповідував ти всього цього про Нього до знамень і чудес? Як же тепер, коли Він усім став відомим, і слух про Нього пройшов усюди, і мертві воскресли, і бісів вигнали, і стільки зроблено знамень, – тоді вже посилаєш ти питати в Нього? Що це означало? Невже всі слова Іоанна були якийсь обман, фальсифікація, байка? І яка розумна людина сказала б це? Не кажу вже про Іоанна, який заспівав у утробі материнському, проповідував Христа ще до свого народження, був громадянином пустелі, показав зразок ангельського життя. Навпаки, якби він був навіть одним із людей звичайних і найнікчемніших, то не міг би сумніватися після численних свідчень, даних як ним самим, так і іншими. Звідси видно, що Іоанн посилав не через сумнів, і питав не через незнання. Ніхто також не може сказати і того, щоб він, хоча вірно знав Іісуса, будучи у в’язниці, став боязкішим. Він не очікував собі звільнення з в’язниці; а якби й очікував, то не зрадив би благочестя, твердо вирішивши прийняти будь-яку смерть. Справді, будучи до того готовим, не показав би він такої мужності перед цілим народом, який звик проливати кров пророків. Не наважився б викрити такого жорстокого тирана, з такою зухвалістю, серед міста і торжища, привселюдно роблячи йому сильні догани, як малій дитині. Якщо ж він став і боязкішим, то як не засоромився учнів своїх, перед якими стільки разів свідчив про Христа, але через них став питати, коли належало через інших, і хоча вірно знав, що учні його заздрили Іісусу і хотіли знайти якусь нагоду? Як не посоромився народу іудейського, перед яким стільки разів проповідував про Христа? Та й як могло це служити йому до звільнення від уз? Не за Христа його кинули до в’язниці, не за те, що він проповідував Його силу; але за те, що викривав беззаконний шлюб. Чи не накликав він цим на себе нарікання, що він подібний до безглуздої дитини або до повнолітнього безумця? Отже, що ж означає такий вчинок? Зі сказаного видно, що сумніватися про Іісуса було невластиво не тільки Іоанну, а й кожній людині, навіть людині абсолютно безглуздій і божевільній. Потрібно, однак, нарешті, дати рішення. Отже, для чого Іоан посилав питати? Для того, що учні Іоанна, як кожен помітити може, не прихильні були до Ісуса і завжди Йому заздрили, що випливає зі сказаного ними своєму вчителеві. “Той, Котрий був із тобою, – кажуть вони, – при Іордані, і про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього” (Ін. 3:26). І ще була суперечка в іудеїв з Іоанновими учнями про очищення. А в іншому випадку Іоаннові учні, прийшовши до самого Іісуса, говорили: “Чому ми й фарисеї постуємо багато, а Твої учні не постують” (Мф. 9:14)?
2) Вони ще не знали, хто був Христос, але, вважаючи Ісуса простою людиною, а Іоанна більше, ніж людиною, з досадою дивилися на те, що слава Іісусова зростала, а Іоанн, як сам про себе говорив, наближався вже до кінця. Усе це перешкоджало їм прийти до Іісуса, бо заздрість перегороджувала доступ. Поки Іоанн перебував із ними, він часто їх напоумляв і вчив, однак не переконав. Коли ж наближався вже до смерті, ще більше про те дбав. Він побоювався, щоб не залишити їм приводу до хибного тлумачення, і щоб вони не були назавжди відлученими від Христа. Він і від самого початку намагався всіх своїх учнів навернути до Христа; але оскільки не переконав у тому, перед смертю виявляє вже більшу старанність. Якби, тому, він став говорити: підіть до Нього, Він кращий за мене, – то цим не переконав би людей, які були прив’язані до нього самого; навпаки, вони подумали б, що говорить так зі скромності, і приліпилися б до нього ще більше. А якби став мовчати, знову нічого б не вийшло. Що ж він робить? Вичікує нагоди від самих почути, що Іісус творить чудеса; і тут сам не дає їм порад, і не всіх посилає, а тільки двох, про яких, можливо, знав, що вони здатні увірувати більше, ніж інші, – щоб питання не було підозрілим, і щоб вони з самих справ побачили відмінність між ним та Іісусом. І тому каже: підійдіть і скажіть: “Чи Ти Той, Котрий повинен прийти, чи очікувати нам іншого”? Христос же, проникаючи в думку Іоаннову, не сказав: “точно, Я”, тому що хоча і слід було так сказати, але це було б знову неприємно для слухачів. Навпаки, надає самим зробити висновок зі справ. Євангеліст каже, що в той час, коли вони прийшли до Іісуса, Він зцілив багатьох. І яка тут була б відповідність, коли запитують: “Чи Ти Той”? – нічого не сказати на це, а негайно почати зцілювати хворих, якби Христос не хотів цим навіяти того, про що я сказав? Свідоцтво справами вважалося більш переконливим і безсумнівним, ніж свідчення словами. Тому, як Бог, знаючи намір, з яким Іоанн послав учнів, Христос тієї самої години зцілив сліпих, кульгавих та інших багатьох – не для того, щоб запевнити Іоанна (на що було запевняти впевненого?), а для того, щоб запевнити учнів, які сумнівалися. І, зціливши, каже: “Ідіть, скажіть Іоанну, що чуєте й бачите: сліпі прозрівають і кульгаві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, а вбогі благовістять”. І потім додав: “І блаженний, хто не спокуситься на Мене” (Мф. 11:4-6), показавши тим, що знає і таємні помисли їхні. Якби Він сказав: точно, Я Христос, – то, як зауважив я, це могло бути для них неприємно і могло навести на думку, хоча б вони і не висловили її, подібно до іудеїв: “Ти Сам про Себе свідчиш” (Ін. 8:13). Ось тому сам Він і не говорить цього, а надає їм робити висновки про все з чудес, роблячи через те вчення Своє непідозрілим і найочевиднішим. А разом і їх викрив таємним чином. Оскільки вони спокушалися про Нього, то, виявивши їхню хворобу і надавши всю справу одній їхній совісті, і нікого не зробивши свідком цього докору окрім їхніх самих, котрі самі розуміли це, – тим більше привернув їх до Себе, кажучи: “Блаженний той, хто не спокуситься про Мене”, – кажучи це, Він мав на увазі власне їх. Але не обмежимося тільки висловленими нами думками. Щоб зробити для вас істину яснішою, шляхом зіставлення з іншими думками, нам потрібно сказати і про ці останні. Що ж кажуть інші? Стверджують, що не та причина, яку ми вказали; а та, що Іоанн дійсно не знав. Не все було йому невідомо. Що Іісус є Христос, це він знав, а що хоче і померти за людей, – того не знав, тому й сказав: “Чи Ти Той, Котрий повинен прийти”? – тобто: Чи Ти Той, Котрому повинно зійти в пекло? Але така думка не має підстави; Іоанн знав і це. Про це він насамперед проповідував, це перше засвідчив, кажучи: “Ось Агнець Божий, що бере [на Себе] гріх світу” (Ін. 1:29)! Назвав же Агнцем, проголошуючи хрест; так само і словами – “який бере [на Себе] гріх світу” показав те ж саме. Адже не інакше, як тільки хрестом здійснено відлучення гріха, про що й Павло сказав: “Рукопис, що був проти нас, і Він узяв його з середовища, і пригвоздив до хреста” (Кол. 2:14). Також коли сказав: “Він хреститиме вас Духом Святим” (Лк. 3:16), пророкував про те, що мало послідувати після воскресіння. Але кажуть: Іоанн знав, що Христос воскресне і дасть Святого Духа; а що буде розіп’ятий, того не знав. Але як же б Він воскрес, не постраждавши і не будучи розп’ятим? Чим же б Іоанн був більшим за пророка, якби не знав того, що знали пророки?
3,Що Іоанн був більшим за пророка, засвідчив сам Христос (Лк. 7:28), а що пророки знали про страждання Христове, відомо кожному. Ісайя каже: “Як вівцю, повели Його на заклання, і як ягня перед тим, хто стриже його, він був безмовний” (Іс. 53:7); а перш ніж це свідчення, каже: “Буде того дня, коли язичники попрямують до коріння Єсея, що буде, як знамено для народів” (Іс. 11:10-11). Потім, говорячи про страждання і про славу, яка за ним настане, додав: “І спокій його буде слава”. Цей пророк передбачив не тільки про те, що Христос буде розіп’ятий, а й з ким: “І до лиходіїв прирахований”, – говорить він (Іс. 53:12). Мало того, він передбачив навіть і те, що Христос не буде виправдовуватися, коли каже: “Він не відвернув уст Своїх” (Іс. 53:7); і що його засудять несправедливо, коли продовжує: “У смиренності Його суд Його візьметься” (Іс. 53:8). А перед Ісаєю те саме говорить Давид, і описує саме судилище такими словами: “Навіщо бентежаться народи, і племена замислюють марне? Повстають царі землі, і князі радяться разом проти Господа і проти Помазаника Його” (Пс. 2:1-2). В іншому місці говорить навіть і про образ розп’яття: “Пронизали руки мої і ноги мої” (Пс. 21:17), і з усією точністю зображує нахабство воїнів: “Ділять, -:каже, – ризи мої між собою, і про одяг мій кидають жереб” (Пс. 21:19). І ще в іншому місці навіть каже, що піднесли Йому оцет: “Дали мені в їжу жовч, і в спразі моїй напоїли мене оцтом” (Пс. 68:22). Отже, пророки за стільки років описують і судилище, і засудження, і розп’ятих з Ним, і поділ одягу, і метання про них жереба, і вельми багато чого іншого, що все перелічувати тепер нема потреби, щоб не подовжити слова, а Іоанн, більший за всіх пророків, не знав усього цього? Чи можливо це? Чому ж він не сказав: “Чи Ти Той, Хто повинен прийти в пекло?”, але каже просто: “Чи Ти Той, Хто повинен прийти”? Але це було б ще смішніше, ніж раніше. Кажуть: Іоанн для того запитував про це Іісуса, щоб, зійшовши в пекло, проповідувати про Нього. Тим, хто стверджує це, доречно сказати: “Браття, не будьте діти розумом: на зле будьте немовлята” (1Кор. 14:20). Тільки теперішнє життя є час для подвигів, а після смерті – суд і покарання. “У гробі, – сказано, – хто буде славити Тебе” (Пс. 6:6)? Чим же розтрощені ворота мідні, і стерті залізні вереї? Тілом Христовим. Тоді саме вперше з’явилося тіло безсмертним, і зруйнувало панування смерті. Утім, це показує тільки, що Ним сила смерті зруйнована, а не винищені гріхи померлих до пришестя Його. В іншому разі, якщо Він звільнив від геєни всіх раніше померлих, то чому ж сказав: “Землі Содомській буде веселіше в день суду, ніж тобі” (Мф. 11:24)? Цим дано зрозуміти, що і вони, хоча легше, проте ж будуть покарані. І хоча вони тут уже понесли крайнє покарання, однак і це їх не позбавить. А якщо не позбавить їх, то чи не набагато більше тих, які тут анітрохи не постраждали? Отже, неправосудно, скажеш, вчинено з тими, хто жив до пришестя Христового? Анітрохи. Тоді можна було врятуватися і не сповідуючи Христа. Не це від них вимагалося, а те, щоб вони не служили ідолам і знали істинного Бога. “Господь, Бог наш, – сказано, – Господь єдиний є” (Повт. 6:4). Тому і Маккавеї заслужили здивування, бо все, що вони не зазнали, зазнали за дотримання закону (1 Макк. 1:63); також три отроки і багато інших з іудеїв, які проводили доброчесне життя і дотрималися міри даного їм пізнання, ні до чого більше зобов’язані не були. І так тоді, як я вже сказав, для порятунку досить було знати одного Бога; нині ж того не досить, а потрібно ще знати Христа. Тому Христос і говорив: “Якби Я не прийшов і не промовляв до них, то не мали б гріха, а тепер не мають вибачення в гріху своєму” (Ін. 15:22). Те саме слід сказати і про справи. Тоді вбивство губило того, хто вчинив його, а нині губить і один гнів. Тоді перелюбник і той, хто зазіхав на чужу дружину, піддавався покаранню, а нині караються і за погляд пристрасними очима. Як знання, так і чеснота нині зведені на вищий ступінь. Отже, (у пеклі) не було потреби в предтечі. В іншому ж випадку, якщо невірні після смерті можуть, навернувшись до віри, врятуватися, то ніхто ніколи не загине: тоді всі покаються і поклоняться Христу. А що це істинно, послухай Павла, який каже, що “кожен язик сповідав” і “схилилося кожне коліно небесних, земних і підземних” (Флп. 2:11,10), і що: “Останній же ворог винищиться – смерть” (1Кор. 15:26). Але від цієї покірності ніякої не буде користі, тому що вона станеться не від доброго бажання, але вже, так би мовити, від самої необхідності обставин.
4.Не станемо ж запроваджувати таких бабиних учень та іудейських байок. Послухай, що говорить Павло про тих, хто жив до Христа: “Ті, хто, не [маючи] закону, згрішили, поза законом і загинуть”, – міркує він про тих, хто жив до закону; “а ті, хто під законом згрішили, за законом засудяться” (Рим. 2:12), – говорить про всіх, хто жив після Мойсея. І ще: “Відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людську” (Рим. 1:18); і – “лють і гнів, скорбота і тіснота в усякій душі людини, що чинить зло, по-перше, іудея, [потім] і елліна” (Рим. 2:8-9). І справді, незліченну безліч зол терпіли тоді язичники; це доводять як язичницькі історії, так і наші християнські писання. Хто, наприклад, порахує плачевні події з вавилонянами або єгиптянами? А що ті, які хоча й не знали Христа, як ті, хто жив до пришестя Його у плоті, але віддалялися від ідолопоклонства, поклонялися єдиному Богові й проводили доброчесне життя, будуть насолоджуватися всіма благами, послухай, що про це говорить Павло: “Слава, і честь, і мир усякому, хто творить добрі вчинки, по-перше, юдею, а [потім] і елліну” (Рим. 2:10). Чи бачиш, що таким людям за добрі справи уготовані великі нагороди, а тим, хто чинить протилежне, – страти і муки? Отже, де невіруючі до геєни? Якщо ті, що жили до пришестя Христового і не чули ні про ім’я геєни, ні про воскресіння, і тут були покарані, і там ще будуть покарані, – то наскільки більше спіткає страта нас, вигодуваних рясним словом мудрості. Але чи узгоджується, скажеш, з розумом, щоб люди, які не чули навіть про геєну, ввержені були в геєну? Адже вони можуть сказати: якби Ти погрожував нам геєною, то ми більше боялися б, жили б стримано. Безсумнівно (хіба ні?) вони стали б жити так, як живемо тепер ми, які щодня чуємо, що говорять про геєну, і анітрохи не прислухаємося до того. Та й то треба сказати, що кого не утримують покарання, які під ногами, того ще менше утримають покарання майбутні. Людей нерозважливих і грубої вдачі те, що відбувається в них на очах і негайно, зазвичай напоумляє більше, ніж те, що трапиться через довгий час. Але, скажеш, ми живемо в більшому страху, і в цьому відношенні з язичниками не вчинено несправедливо? Нітрохи. По-перше, не ті ж подвиги чекають на нас, які на них; навпаки, на нас набагато більші. А хто піднімає великі труди, тому потрібно мати і велику допомогу. А примноження страху – допомога не мала. Якщо ж ми переважаємо перед ними в тому, що знаємо майбутнє, то вони переважають перед нами тим, що на них негайно накладаються жорстокі покарання. Але багато хто і про це міркує інакше. Саме, кажуть: де ж правда Божа, коли той, хто грішить у чомусь тут, карається і тут, і там? Чи хочеться, нагадаю вам власні ваші слова, щоб ви більше не робили праці нам, але самі собі дали рішення? Багато хто в нас, – чув я, – щойно дізнаються, що вбивці відрубали голову в суді, обурюються на це й кажуть так: цей лиходій і нелюдь вчинив до тридцяти або ще більше вбивств, а сам зазнав однієї тільки смерті: яка тут правда? Отже, ви самі зізнаєтеся, що однієї смерті недостатньо для покарання: чому ж тепер дотримуєтеся протилежної думки? Тому що виголошуєте суд не про інших, а про себе. Ось як самолюбство перешкоджає нам заглибитися в справедливість! Коли судимо про інших, розбираємо все до точності: а коли виголошуємо суд про себе, засліплюємося. Якби і про себе самих розібрали справу так само, як про інших, то виголосили б безсторонній вирок. І в нас є гріхи, які заслуговують не на дві і три, а на тисячу смертей. І не кажучи про інші гріхи, згадаймо, скільки нас негідно долучається до таємниць? А ті, хто причащається недостойно, винні “буде проти Тіла і Крові Господньої” (1Кор. 11:27). Отже, коли говориш про вбивцю, застосуй це і до себе. Він убив людину, а ти винен в убивстві Владики. Він скоїв убивство, не долучаючись до таємниць, а ми стали вбивцями, вкушаючи від священної трапези. Що ж сказати про тих, які гризуть, з’їдають, отруюють отрутою багатьом братів? І що сказати про того, хто забирає шматок у бідного? Якщо і той, хто не подає милостині, є вже той, хто забирає, то тим більше той, хто викрадає чуже. Скількох розбійників гірше за користолюбців? Скількох багатьох людиновбивць, скількох багатьох розкрадачів гробниць гірше від лихоїмців? Скільки таких, які, пограбувавши, жадають ще крові? Ні, позбави від цього Бог! кажеш ти. Тепер кажеш – ні! Скажи це тоді, коли матимеш ворога: тоді згадай ці слова, тоді покажи всю справність життя, щоб і нас не спіткала доля содомлян, і нам не підпасти під страту гоморрян, і нам не зазнати лиха, яке спіткало тирян і сидонян, і найбільше – щоб не образити Христа, що є найтяжчим і найжахливішим. Хоча багатьом геєна і здається жахливою, але я ніколи не перестану волати, що образити Христа – болісніше і жахливіше за саму геєну, і вам раджу дійти такого самого почуття. Тоді ми і геєни позбудемося, і будемо насолоджуватися славою Христовою, яку нехай сподобимося всі ми отримати, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа. Йому і слава і держава на віки віків. Амінь. Але багато хто і про це міркує інакше. Саме, кажуть: де ж правда Божа, коли той, хто грішить у чомусь тут, карається і тут, і там? Чи хочеться, нагадаю вам власні ваші слова, щоб ви більше не робили праці нам, але самі собі дали рішення? Багато хто в нас, – чув я, – щойно дізнаються, що вбивці відрубали голову в суді, обурюються на це й кажуть так: цей лиходій і нелюдь вчинив до тридцяти або ще більше вбивств, а сам зазнав однієї тільки смерті: яка тут правда? Отже, ви самі зізнаєтеся, що однієї смерті недостатньо для покарання: чому ж тепер дотримуєтеся протилежної думки? Тому що виголошуєте суд не про інших, а про себе. Ось як самолюбство перешкоджає нам заглибитися в справедливість! Коли судимо про інших, розбираємо все до точності: а коли виголошуємо суд про себе, засліплюємося. Якби і про себе самих розібрали справу так само, як про інших, то виголосили б безсторонній вирок. І в нас є гріхи, які заслуговують не на дві і три, а на тисячу смертей. І не кажучи про інші гріхи, згадаймо, скільки нас негідно долучається до таємниць? А ті, хто причащається недостойно, винні “буде проти Тіла і Крові Господньої” (1Кор. 11:27). Отже, коли говориш про вбивцю, застосуй це і до себе. Він убив людину, а ти винен в убивстві Владики. Він скоїв убивство, не долучаючись до таємниць, а ми стали вбивцями, вкушаючи від священної трапези. Що ж сказати про тих, які гризуть, з’їдають, отруюють отрутою багатьом братів? І що сказати про того, хто забирає шматок у бідного? Якщо і той, хто не подає милостині, є вже той, хто забирає, то тим більше той, хто викрадає чуже. Скількох розбійників гірше за користолюбців? Скількох багатьох людиновбивць, скількох багатьох розкрадачів гробниць гірше від лихоїмців? Скільки таких, які, пограбувавши, жадають ще крові? Ні, позбави від цього Бог! кажеш ти. Тепер кажеш – ні! Скажи це тоді, коли матимеш ворога: тоді згадай ці слова, тоді покажи всю справність життя, щоб і нас не спіткала доля содомлян, і нам не підпасти під страту гоморрян, і нам не зазнати лиха, яке спіткало тирян і сидонян, і найбільше – щоб не образити Христа, що є найтяжчим і найжахливішим. Хоча багатьом геєна і здається жахливою, але я ніколи не перестану волати, що образити Христа – болісніше і жахливіше за саму геєну, і вам раджу дійти такого самого почуття. Тоді ми і геєни позбудемося, і будемо насолоджуватися славою Христовою, яку нехай сподобимося всі ми отримати, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа. Йому і слава і держава на віки віків. Амінь.
| ← | → |