Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 35
«Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч» (Мф. 10:34).
Зміст:
Пояснення 10:34-42. Однодумність не завжди корисна. – Причиною брані, вчиненої Христом, служить злоба людська. – Єдність і злагода Старого і Нового Завітів. – Треба коритися батькам у тому, що не противно благочестю. – Заради Христа має бути готовим на всяку смерть. – Нагорода тим, хто приймає апостолів. – Має приймати кожного, хто потребує допомоги. – Не слід докоряти тому, хто просить милостині. – Потреба вибачає безсоромність того, хто просить. – Той, хто дорікає жебраку, показує більшу безсоромність. – Докір тим, хто відмовляє в милостині через лінощі та гордість.
1 Знову Спаситель пророкує великі скорботи, до того ж набагато численніші, – і що учні могли б Йому заперечити, про те Сам говорить їм наперед. Саме, щоб, чуючи слова його, вони не сказали: “Отже, Ти прийшов для того, щоб занапастити нас і наших послідовників, і запалити на землі всезагальну брань?” – Він Сам попереджає їх, кажучи: “Не мир прийшов Я принести на землю” (Мф. 10:34). Як же Сам Він заповідав їм, входячи в кожний дім, вітати миром? Чому ж, так само, ангели оспівували: “Слава в вишніх Богові, і на землі мир” (Лк. 2:14)? Чому також і всі пророки благовістили про те саме? Тому що тоді особливо й запроваджується мир, коли заражене хворобою відсікається, коли вороже відокремлюється. Тільки таким чином можливо небу з’єднатися із землею. Адже і лікар тоді рятує інші частини тіла, коли відсікає від них невиліковний член; так само і воєначальник відновлює спокій, коли руйнує згоду між змовниками. Так було і при стовпотворенні. Поганий мир зруйнований доброю незгодою, – і оселився мир. Так і Павло поселив розбрат між тими, хто погодився проти нього ( Дїян. 23:6). А згода проти Навуфея була гіршою за всяку війну (1Царів. 21). Однодумність не завжди буває добре: і розбійники бувають згодні. Отже, війна була наслідком не Христового визначення, а справою волі самих людей. Сам Христос хотів, щоб усі були однодумцями у справі благочестя; але як люди розділилися між собою, то й сталася сварка. Втім, Він не так сказав. А що ж каже? “Не мир прийшов Я принести”, – чим самим утішає їх. Не думайте, каже, що ви винні в цьому: Я це роблю, бо люди мають такі прихильності. Отже, не бентежтеся, ніби ця лайка виникла понад сподівання. Для того Я і прийшов, щоб спричинити сварку; така саме Моя воля. Отже, не бентежтеся тим, що на землі будуть чвари і зловмисли. Коли найгірше буде відтято, тоді з кращим з’єднається небо. Так Христос говорить для того, щоб укріпити учнів проти поганої думки про них у народі. До того ж, не сказав: війну, але, що набагато жахливіше – меч. Якщо сказане надто тяжко і грізно, то не дивуйтеся. Він хотів привчити слух їхній до жорстоких слів, щоб вони у важких обставинах не вагалися. Тому й ужив такий спосіб мови, щоб хто не сказав, що Він переконував їх лестощами, приховуючи від них труднощі. З цієї причини навіть і те, що можна було б висловити м’якше, Христос представляв більш страшним і грізним. І справді, краще бачити легкість насправді, ніж на словах. Тому-то Він не задовольнився і цим виразом, але, пояснюючи самий образ лайки, показує, що вона буде набагато жахливішою, ніж навіть міжусобна лайка, і каже: “Прийшов поділити людину з батьком її, і доньку з її матір’ю, і невістку зі свекрухою її” (Мф. 10:35). Не тільки, каже, друзі та співгромадяни, а й самі родичі повстануть один проти одного, і між єдинокровними станеться розбрат. “Бо Я прийшов, – каже, – розділити чоловіка з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її”; тобто, сварка буде не просто між домашніми, а навіть між тими, хто пов’язаний щирою любов’ю і найтіснішими узами. Це-то особливо і доводить силу Христову, що учні, чуючи такі слова, і самі приймали їх, і інших переконували. І хоча не Христос був причиною цього, але злість людська, проте каже, що Сам Він робить це. Такий спосіб вираження властивий Писанню. Так і в іншому місці говориться: дав їм Бог очі, щоб вони не бачили (Іс. 11:9; Єз. 12:2). Так говорить Христос і тут, щоб учні, як вище сказав я, заздалегідь звикнувши до такого способу мови, не бентежилися і серед самих ганьб і образ. Якщо ж дехто вважатиме це обтяжливим, то нехай пригадає давню історію. І в давні часи було те ж саме, чим і показується особливо єдність Старого Завіту з Новим, і те, що тут говорить Той самий, Який тоді давав заповіді. І в іудеїв, саме, коли злили тельця, і коли долучилися до Веельфегора (Вих. 32:28; Чис. 25:3), щойно кожен вмертвив ближнього свого, Бог припинив гнів на них. Отже, де ж ті, хто стверджує, що той Бог був злий, а цей благий? Ось і цей Бог наповнив всесвіт кров’ю родичів. Утім, ми говоримо, що і це є справа великого милосердя. Бо, показуючи, що Він же Сам схвалював і те, що було в Старому Завіті, згадує і про пророцтво, яке хоча не на цей випадок сказане, однак пояснює те саме. Яке ж це пророцтво? “Вороги людині – домашні її” (Мф. 10:36). І в іудеїв сталося щось подібне. І в них були пророки і лжепророки; бували також у народі розбіжності, і будинки розділялися. Одні вірили тим, інші іншим. Тому пророк, застерігаючи, каже: “Не вірте другові, не покладайтеся на приятеля; від тієї, що лежить на лоні твоєму, стережи двері уст твоїх. …. вороги людині – домашні її” (Мих. 7:5-6). А говорив це для того, щоб тих, які приймуть вчення, поставити вище за все. Адже не смерть – зло, а погана смерть – зло. Тому й сказав: “Вогонь прийшов Я звести на землю” (Лк. 12:49). Говорячи це, Він показував силу і гарячність тієї любові, якої вимагав. Так як сам Він багато нас полюбив, то хоче, щоб і ми любили Його стільки ж. А такі слова й апостолів зміцнювали й підносили в дусі. Якщо й учні ваші, говорив Він, залишатимуть родичів, дітей і батьків, то якими, подумай, повинні бути ви, вчителі! Лиха ці не скінчаться на вас, але перейдуть і на інших. Оскільки Я прийшов дарувати великі блага, то й вимагаю великого послуху та старанності. “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, той не гідний Мене, і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, той не гідний Мене” (Мф. 10:37). “І хто не бере хреста свого і йде за Мною, той не гідний Мене” (Мф. 10:38). Чи бачиш гідність Учителя? Чи бачиш, як Він, наказуючи все залишити долу і любов до Нього віддати перевагу над усім, показує тим, що Він є єдинородний Син Отця? І що говорити, сказав Він, про друзів і родичів? Якщо навіть душу свою будеш віддавати перевагу любові до Мене, ти ще далекий від того, щоб бути Моїм учнем. Що ж? Чи не суперечить це стародавньому закону? Ні, – навпаки, дуже з ним узгоджується. І там Бог наказує не тільки ненавидіти ідолослужителів, а й бити їх камінням; а у Повторенні Закону, вихваляючи таких ревнителів, каже: “Той, що про батька свого й матір свою каже: “Не дивлюсь на них”; і братів своїх не визнає, і синів своїх не знає, бо вони, [левити], Твоїх слів дотримуються” (Повт. 33:9). Якщо ж Павло багато заповідує про батьків, і велить у всьому їм коритися, не дивуйся. Він велить коритися їм тільки в тому, що не противно благочестю. Свята справа – віддавати їм всяку іншу повагу. Коли ж вони зажадають більше належного, не повинно їм коритися. Тому й у євангеліста Луки говориться: “Коли ж хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого, і матір свою, і дружину, і дітей, і братів, і сестер, і до того ж і самого життя свого, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26). Повеліває не просто зненавидіти, тому що це абсолютно протизаконно; але якщо хтось із них захоче, щоб ти любив його більше, ніж Мене, в такому разі зненавидь його за це. Така любов і коханого, і того, хто любить, губить.
2 Так говорив Він для того, щоб і дітей зробити мужнішими, і батьків, які б стали перешкоджати благочестю, поступливішими. Справді, батьки, бачачи, що Христос має могутність і силу відштовхувати від них навіть дітей, мусили відступитися від своїх вимог, як від неможливих. Ось чому, оминувши батьків, Він звертає мову до дітей, навчаючи через те перших не вживати марних зусиль. Потім, щоб вони на це не засмучувалися і не сумували, дивись, до чого простягає промову. Сказавши: “Хто … не зненавидить батька свого і матері”, додав: “і самого життя свого”. І що, каже, думаєш ти про батьків, про братів, про сестер і дружину? Для всякого нічого немає ближче душі своєї; але якщо не зненавидиш і її, то вчиниш зовсім не так, як той, хто любить. До того ж наказав не просто зненавидіти душу, але навіть піддаватися і війні та битвам, не боятися смерті та кровопролиття. “І хто не несе хреста свого і йде за Мною, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:27). Не просто сказав, що треба бути готовим на смерть; але готовим на смерть насильницьку, і не тільки насильницьку, а й поносну. При цьому ні слова не говорить про Свої страждання, щоб після таких уроків зручніше могли вислухати, що скаже про Свої страждання. Чи не треба дивуватися тому, як у них, при таких словах, душа втрималася в тілі, коли лиха звідусіль були перед очима, а нагороди тільки в очікуванні? Як же втрималася? Велика була сила Того, Хто говорив, велика і любов тих, хто слухав; тому-то, чуючи набагато важче і сумніше, ніж те, що чули ті великі чоловіки – Мойсей і Єремія, перебували слухняними і анітрохи не суперечили. “Той, хто зберіг душу свою, втратить її, а той, хто втратив душу свою заради Мене, збереже її” (Мф. 10:39). Чи бачиш, як шкідливо любити душу понад належне, і як корисно ненавидіти її? Оскільки вимоги Христа були тяжкі, оскільки Він наказував їм повставати і проти батьків, і проти дітей, проти природи і спорідненості, проти всесвіту, і навіть проти власної душі, – то обіцяє за це і нагороду найбільшу. Це, каже, не тільки не заподіє шкоди, але навіть принесе найбільшу користь; протилежне ж тому буде згубним. Так Він і скрізь робить: що для людей жадане, тим і переконує. Чому ти не хочеш зненавидіти душу свою? Чи тому, що любиш її? З цього самого і зненавидь, і тоді найбільше принесеш їй користі, і доведеш, що ти любиш. І зауваж, яка тут невимовна премудрість! Він говорить про нехтування не тільки батьками та дітьми, а й душею, що найближча, – щоб необхідність першого очевидніше відкрилася з необхідності іншого, і щоб вони дізналися, що вони і своїм ближнім принесуть найбільшу вигоду й користь, коли те ж саме здобувається для душі, що найближча.
Отже, достатньо було і цього для переконання людей приймати тих, які послужать до їхнього спасіння. Справді, хто б не прийняв з усією ретельністю мужів настільки доблесних і безстрашних, що, наче леви, обтікали всесвіт і нехтували усім, аби тільки врятувалися інші? І однак, Господь пропонує й іншу нагороду, показуючи, що Він у цьому випадку більше дбає про тих, хто приймає, ніж про тих, кого приймає. Хоча Він і віддає останнім першу честь, кажучи: “Хто приймає вас, той приймає Мене, а хто приймає Мене, той приймає Того, Хто послав Мене” (Мф. 10:40), – що може зрівнятися з честю прийняти Отця і Сина? – але водночас обіцяє Він і іншу ще відплату: “Хто приймає, – каже, – пророка, в ім’я пророка, отримає винагороду пророка, а хто приймає праведника, в ім’я праведника, отримає винагороду праведника” (Мф. 10:41). Вище погрожував покаранням тим, хто не приймає, а тут призначає нагороду тим, хто приймає. І щоб ти знав, що про цих останніх Господь більше дбає, не просто сказав: той, хто прийме пророка, або: той, хто прийме праведника, але додав: “в ім’я пророка” і “в ім’я праведника”. Тобто, якщо прийме когось не з мирської гостинності, або не з інших якихось мирських розрахунків, але тому, що він пророк, або праведник, винагороду пророка, винагороду праведника прийме, – або яку гідно отримати той, хто прийняв пророка, або праведника, або яку отримає сам пророк, або праведник, як і Павло каже: “Ваш надлишок на [поповнення] їхньої нестачі, а після їхнього надлишку – на [поповнення] вашої нестачі” (2Кор. 8:14). Далі, щоб ніхто не став відмовлятися від бідності, каже: “І хто напоїть одного з малих цих тільки чашею холодної води, в ім’я учня, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї” (Мф. 10:42). І якщо ти подаси тільки чашу холодної води, що не потребуватиме жодної витрати, то й за неї покладена тобі нагорода; для вас, які приймаєте, Я все зроблю.
3.Бачиш, які Він ужив переконання, і як відчинив їм вхід у домівки по всьому всесвіті? У всій бесіді Своїй Він показав, що люди їхні боржники. По-перше, сказав: “Той, хто трудиться, гідний прожитку” (Мф. 10:10); по-друге, посилав їх ні з чим; по-третє, піддав їх ворожнечі і лайкам за тих, хто їх приймав; по-четверте, дав їм владу творити знамення; по-п’яте, дарував силу словом Своїм на домівки тих, хто приймав, зводити мир – джерело всіх благ; по-шосте, тим, хто не приймає їх, погрожував покаранням жорстокішим, ніж содомське; по-сьоме, показав, що ті, хто приймають їх, приймають Його та Отця; по-восьме, за прийняття обіцяв нагороду пророка і праведника; по-дев’яте, і за чашу студеної води призначив велику нагороду. Кожна з цих причин сама по собі достатня була до переконання людей. Справді, скажи мені, хто з усією готовністю не відчинив би всіх дверей свого будинку для воєначальника, який після багатьох перемог повертається з бою, бачачи його вкритим незліченними ранами й обагренним кров’ю? І кого ж треба приймати, скажеш? Щоб показати це, Він додав: “в ім’я пророка, учня і праведника”, – тим самим даючи знати, що Він призначає нагороду не тільки за гідністю того, хто приймає, а й за прихильністю того, хто приймає. Так тут Він говорить про пророків, праведників і учнів; а в іншому місці наказує приймати навіть найпрезирливіших, і тим, хто не приймає таких, визначає покарання: “Так як ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені” (Мф. 25:45); і про тих самих менших знову говорить, що той, хто приймає їх, приймає Його самого. Нехай той, кого ти приймаєш, нехай не учень, не пророк, не праведник; але він – людина, яка з тобою в одному світі живе, одне й те саме бачить сонце, має таку саму душу, того самого Владику, прилучається до одних і тих самих із тобою таїнств, до того самого покликання до неба, і він має повне право вимагати від тебе піклування, будучи бідним і потребуючи необхідної їжі. Тим часом тепер, коли приходять до тебе в погану погоду люди з флейтами і сопілками, будять тебе зі сну, марно і без діла турбують, то відходять від тебе з чималими подарунками; так само і ті, які носять ластівок, натираються сажею і всіх пересміюють, отримують від тебе нагороду за свої прокази. А якщо прийде до тебе бідний і стане просити хліба, то ти наговориш йому безліч лайок, будеш лихословити, докоряти в ледарстві, осипати докорами, образливими словами і глузуванням, і не подумаєш про себе, що і ти живеш у ледарстві, проте ж Бог дає тобі Свої блага. Не кажи мені, що ти і сам робиш що-небудь, але покажи мені те, чим займаєшся ти діловим і потрібним. Якщо скажеш мені, що ти займаєшся торгівлею, корчемництвом, намагаєшся про заощадження і примноження свого маєтку, то і я скажу тобі, що це – не діло; справжні діла – милостиня, молитви, захист скривджених та інші чесноти, якими ми абсолютно в житті нехтуємо. І проте ж Бог ніколи нам не казав: оскільки ти живеш у неробстві, Я не буду освітлювати тебе сонцем; оскільки ти не займаєшся необхідним, і Я погашу місяць, ув’язню надра землі, зупиню озера, джерела, річки, відберу повітря, не дам дощів у часі. Навпаки, Бог усе це доставляє нам удосталь, усім цим дає змогу користуватися не тільки тим, хто живе в неробстві, а й тим, хто чинить зло. Отже, якщо побачиш бідного і скажеш: мені прикро, що ця молода, здорова людина нічого не має, хоче прогодуватися, живучи в неробстві, а можливо, вона ще й утікач-слуга, який покинув свого пана, то все, мною сказане, застосуй до себе, або краще – їй дозволь сказати тобі з усією сміливістю. І він може сказати тобі з великим правом: і мені прикро, що ти, будучи здоровим, живеш у неробстві й нічого не робиш із того, що наказав тобі Бог, а як раб, який утік від велінь свого господаря, блукаєш ніби чужим краєм, проводячи життя своє в вадах, у пияцтві, у нестриманості, у крадіжках, у хижацтві та в руйнуванні чужих домів. Ти докоряєш за неробство, а я докоряю тобі за худі діла, коли ти зловмислюєш, коли божишся, брешеш, викрадаєш, коли робиш тисячу таких справ.
4.Утім, кажу це не для того, щоб захистити неробство. Зовсім ні, – навпаки, дуже бажаю, щоб усі займалися справами, бо неробство навчило всіх вад; а тільки умовляю вас не бути немилосердними й жорстокими. Так і Павло, висловивши сильний осуд неробства і сказавши: “Якщо хто не хоче трудитися, той і не їж” (2Сол. 3:10), – не зупинився на цих словах, а додав: “А ви, браття, не сумуйте, роблячи добро” (2Сол. 3:13). Але тут, мабуть, є протиріччя: якщо ти не дозволяєш нерозважливим навіть і їсти, то як же вмовляєш нас подавати їм? Я не суперечу собі, каже апостол: хоча я й наказав віддалятися від тих, хто живе пустопорожньо, і не спілкуватися з ними, але я знову ж таки сказав: не вважайте їх ворогами, але напоумляйте (2Сол. 3:15). Отже, немає протиріччя в моїх настановах, але вони абсолютно між собою згодні. Будь тільки готовий виявляти милосердя, – тоді бідний негайно залишить неробство, а ти перестанеш бути жорстоким. Але скажеш: жебрак багато бреше і прикидається. І в цьому разі він гідний жалю, бо дійшов до такої крайності, що навіть не соромиться так брехати. А ми не тільки не маємо жалю, але ще й долучаємо такі жорстокі слова: чи не отримував ти і раз і два? То що ж? Невже йому не потрібно знову їсти, бо одного разу їв? Чому ж ти не покладеш такого ж правила і для свого черева, і не говориш йому: ти ситий був учора і третього дня, тож не проси нині? Навпаки, черево своє пересичуєш надмірно, а жебракові, коли він просить у тебе і небагато чого, відмовляєш, хоча мав би дати йому милостиню за те, що він щодня змушений ходити до тебе. Якщо не відчуваєш інших спонукань, то за це одне повинен подати йому милостиню. Адже крайня бідність змушує його робити це. Ти не маєш до нього жалості, бо він, чуючи такі слова твої, не соромиться; але потреба сильніша за сором. Але ти не тільки не маєш до нього жалю, а ще й знущаєшся з нього, і тоді, як Бог наказав давати милостиню таємно, всенародно паплюжиш того, хто прийшов, тим часом, як належало б проявити до нього співчуття. Якщо не хочеш подати, то для чого ще докоряєш бідному і розбиваєш його засмучене серце? Він прийшов до тебе, як до пристані, і просить руки допомоги; для чого ж ти споруджуєш хвилі, і бурю робиш лютішою? Для чого гребуєш убогістю його? Чи прийшов би він до тебе, якби знав, що почує від тебе такі слова? Якщо ж і наперед знаючи це, прийшов до тебе, то тому-то і треба тобі зглянутися над ним і жахнутися своєї жорстокості, через яку ти, побачивши саму крайню скруту, не станеш більш жалісливим, не уявиш собі, що один страх голоду слугує для нього достатнім виправданням у безсоромності, а дорікатимеш йому за безсоромність, хоча сам ти часто бував незрівнянно безсоромнішим і в найважливіших справах. У скруті й безсоромність можна пробачити. Тим часом ми часто, роблячи те, за що б належало нас покарати, не соромимося, – і тоді як нам, коли мислимо про такі справи, слід було б змиритися, ми нападаємо на бідних: вони просять у нас лікування, а ми додаємо їм ран. Якщо не хочеш дати, то для чого і б’єш? Якщо не хочеш зробити милість, то для чого і ображаєш? Але він без того не відійде? Так вчини, як наказав мудрий: “Відповідай йому ласкаво, з лагідністю” (Сир. 5:8). Він не зі своєї волі чинить так безсоромно. Воістину, немає людини, яка б без усякої потреби захотіла стати безсоромною; і хоча б представляли тисячі доказів, ніколи не повірю, щоб людина, яка живе в достатку, зважилася просити милостині. Отже, ніхто не запевняй нас у протилежному. Якщо й Павло каже: “Якщо хто не хоче трудитися, той і не їж”, – то говорить це жебракам, а не нам; нам він говорить навпаки: “Не сумуйте, роблячи добро”. Так ми чинимо і в домашніх справах; коли двоє сваряться між собою, відвівши кожного в сторону, даємо їм протилежні поради. Так вчинив і Бог, так вчинив і Мойсей, який так говорив Богові: “Пробач їм гріх їхній, а якщо ні, то викресли і мене” (Вих. 32:31-32). А ізраїльтянам наказав вбивати один одного, не шкодуючи навіть і родичів. Хоча ці дії одна одній протилежні, проте ж, та й інша хилилася до однієї мети. Так само Бог говорив Мойсеєві: “Залиш Мене, … і винищу їх” (Вих. 32:10), – що і іудеї чули (хоча в той час, коли Бог говорив це, їх тут не було, але вони повинні були почути про це потім), а таємно навіює те протилежне, що пізніше Мойсей змушений був виявити, кажучи так: “Чи носив я в утробі весь народ цей, і чи народжував я його, що Ти мені говориш: “Неси його на руках твоїх, як нянька носить дитину” (Чис. 11:12)? Те саме буває і в сімейному житті. Часто батько вчителю за суворі вчинки з сином наодинці робить таку догану: не будь суворий і жорстокий; а синові тим часом каже інше: хоч би тебе й несправедливо покарали, терпи; і такими двома противними порадами досягає однієї корисної мети. Так і Павло тим, котрі здорові й просять милостині, каже: “Коли хто не хоче трудитися, той і не їж”, – щоб змусити їх трудитися; а тим, котрі в змозі добродійничати, так каже: “Не сумуйте, роблячи добро”, – щоб спонукати їх до милосердя. Так і в посланні до Римлян (Рим. 11:17), коли тих, хто увірував із поган, він переконує не пишатися перед іудеями і наводить як приклад дику маслину, мабуть, каже одним те, іншим інше. Отже, не будемо жорстокосердими, але виконаймо сказане Павлом: “Не сумуйте, роблячи добро” (2Сол. 3:13); виконаймо сказане самим Спасителем: кожному, хто “просить у тебе, дай” (Мф. 5:42), і: “будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36). Даючи багато інших заповідей, Господь не додав таких слів, а вжив їх, говорячи тільки про милостиню. Ніщо стільки не уподібнює нас Богові, як благодійність.
5.Але немає безсоромнішого за бідного, кажеш ти. Чому ж, скажи? Чи тому, що він, підбігаючи до тебе, кричить? Але чи хочеш, доведу, що ми набагато безсоромніші й нахабніші за жебраків? Згадай, скільки разів траплялося і в нинішній піст, коли ввечері стіл був уже накритий і покликаний тобою слуга приходив нескоро, ти все перевертав, штовхаючи, лаючи й сваривши його за мале зволікання, хоча вірно знав, що якщо не негайно, то трохи згодом, вгамуєш свій голод. Однак ти не називаєш себе безсоромним, коли від малості приходиш у сказ; а жебрака, який боїться й тремтить більшого зла (бо бо боїться не повільності, а голоду), називаєш зухвалим, нахабним і безсоромним, і даєш йому всілякі ганьбні імена. Чи не крайнє це безсоромність? Але ми про те не розмірковуємо; тому і вважаємо жебраків для себе нестерпними. Але якби ми розбирали свої вчинки і порівнювали б себе з убогими, то не стали б казати, що вони нам у тягар. Не будь же жорстоким суддею. Хоч би ти був чистий від усіх гріхів, то і в такому разі законом Божим заборонено тобі суворо судити про чужі проступки. Якщо фарисей через це загинув, то яке вибачення матимемо ми? Якщо людям бездоганного життя заборонено суворо судити проступки інших, то тим більше грішникам. Отже, не будьмо жорстокими, нелюдськими, невблаганними, нечутливими; не будьмо злішими за звірів. Я знаю багатьох, які дійшли до такого звірства, що з однієї лінощів залишають голодних без допомоги, відмовляючись так: тепер нема в мене слуги; додому йти далеко, а розміняти нема в кого. Яка жорстокість! Більше ти обіцяв, а меншого не робиш. Невже йому стояти голодом, бо тобі не хочеться пройти кілька кроків? Яка гордість! Яка пиха! Якби тобі належало пройти й десять стадій, то навіщо лінуватися? А не подумаєш, що за те було б тобі більше нагороди? Коли подаси, то отримаєш нагороду тільки за подаяння; а коли сам підеш, то за це тобі буде інша нагорода. Так і патріархові дивуємося тому, що він, маючи триста вісімнадцять домочадців, сам побіг до отари і взяв тельця (Бут. 14:14,18:7). А нині дехто до такої міри надутий пихою, що без сорому вживає на те слуг. Але скаже інший: ти велиш самому мені робити це? Чи не вважатимуть мене марнославним? Та й тепер ти також водишся марнославством, тільки іншим, – коли соромишся розмовляти при інших із жебраком. Але сперечатися про те не буду, – чи сам, чи через інших, як хочеш, – тільки подавай милостиню, а не докоряй, не бий, не лайся; жебрак, приходячи до тебе, сподівається отримати лікування, а не рани, милостиню, а не побої. Скажи мені: якщо в когось кинуть каменем і він, з раною на голові, весь у крові, повз усіх інших пробіжить під твій захист: невже вже ти кинеш у нього іншим каменем, і завдаси йому іншу рану? Не думаю, щоб ти так вчинив; навпаки, вірно постараєшся і нанесену йому рану вилікувати. Для чого ж ти з бідними чиниш не так? Невже ти не знаєш того, скільки й одне слово може або підбадьорити, або засмутити? “Слово, – сказано, – краще, ніж дарування” (Сир. 19:16). Невже не розсудиш, що ти сам на себе піднімаєш меч і наносиш собі найжорстокішу рану, коли вилаявшись тобою, жебрак піде від тебе мовчки, зітхаючи й обливаючись сльозами? Жебрака посилає до тебе Бог. Отже, ображаючи його, подумай, кому робиш образу, коли сам Бог його посилає до тебе, і тобі велить подавати, а ти не тільки не подаєш, але ще й лаєш того, хто прийшов. Якщо ж не розумієш, як це погано, то подивися на інших, і тоді добре дізнаєшся всю важливість свого злочину. Якби твій слуга, за твоїм наказом, пішов до іншого слуги взяти в нього твої гроші, і повернувся до тебе не тільки з порожніми руками, а ще й скаржачись на образу, то чого б ти не зробив тому, хто образив? Якому б не піддав його покаранню, будучи нібито сам особисто ним скривджений? Так точно суди і про Бога: Він сам посилає до нас жебраків, і коли ми даємо, даємо Боже. Якщо ж, нічого не подавши, женемо ще від себе з лайкою, то подумай, скількох громів і блискавок гідні ми за таку справу? Розмірковуючи про все це, приборкаємо язик, перестанемо бути жорстокосердими, простягнемо руки для подаяння милостині й будемо не тільки постачати бідним майно, а й утішати словами, щоб уникнути нам і покарання за лихослів’я, і успадкувати царство за благословення та милостиню, благодаттю й людяністю Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків Амінь.
| ← | → |