Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 33

«Ось, Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отож будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби» (Мф. 10:16).

1.Після того, як Господь забезпечив апостолів щодо прожитку, і відчинив їм усі домівки, Він і самий вхід їхній зробив гідним пошани, наказуючи їм входити не як тим, хто поневірявся й жебракував, а як людям, що є значно почеснішими, ніж ті, що їх приймають. (Це саме дав Він зрозуміти як словами: “Той, хто трудиться, гідний прожитку” (Мф. 10:10), так і велінням довідуватися про гідних і в них залишатися, а так само велінням вітати тих, хто приймає, і погрозою жорстоких страт тим, хто не приймає). Коли, таким чином, Він звільнив їх від турботи про їжу, озброїв знаменням, зробив їх ніби залізними і адамантовими, відмовившись від усього життєвого і звільнивши від усіх тимчасових турбот, – тоді-то Він починає говорити вже і про ті лиха, які повинні їх спіткати, і не тільки про ті, що мали настати невдовзі, а й про ті, що мали настати після довгого часу, і в такий спосіб заздалегідь, приготує їх до брані проти диявола. Цим досягалося багато чого: по-перше, апостоли дізналися силу передвідання Його; по-друге, ніхто вже не міг думати, що ці лиха походять від безсилля Вчителя; по-третє, ті, що повинні були терпіти ці лиха, не могли жахатися від них як від непередбачуваних та неочікуваних; по-четверте, чуючи це, апостоли не мали б бентежитися і під час часу хресних страждань, – як вони бентежилися тоді, коли Він, докоряючи їм, говорив: “від того, що Я сказав вам це, сумом сповнилося серце ваше, і ніхто з вас не питає Мене: Куди йдеш” (Ін. 16:6,5)? Утім, Він про Себе ще нічого не говорить; не каже, наприклад, що Він буде зв’язаний, мучитиме і вмертвілий, щоб цим не збурити сердець їхніх, а тільки пророкує їм те, що мало з ними трапитися. Далі: щоб вони зрозуміли, що їх чекає новий закон брані й дивовижний образ ополчення, Він, посилаючи їх майже голими, з одним одягом, без взуття, без жезлу, без міді при поясі, без торби, і наказуючи саму їжу одержувати від тих, котрі їх беруть, і цим не скінчив свого слова, а, показуючи, несказанну силу Свою, каже: ось як вам треба йти (на проповідь): показуйте овечу лагідність, хоча ви мусите йти проти вовків, і не просто проти вовків, а й посеред вовків. І не тільки лагідність овечу Він наказує мати їм, а й голубину незлобивість. Я покажу Мою міцність особливо в тому, що вівці здолають вовків і, перебуваючи серед них і піддаючись незліченним докорам, не лише не винищаться, а й змінять і їх самих. А набагато дивовижніше і більше значить – змінити настрій волі і перетворити розум, ніж убити, особливо, коли овець тільки дванадцять, а вовків сповнений увесь всесвіт.

Отже, посоромимося чинити всупереч заповіді Христовій і нападати на ворогів як вовки. Доки ми будемо вівцями, доти будемо перемагати; хоча б і незліченна безліч вовків нас оточувала, але ми їх подолаємо і переможемо. Якщо ж будемо вовками, – будемо переможені, бо відступить від нас допомога Пастиря (Він пасе не вовків, а овець); Він залишить і віддалиться від тебе, бо ти не даси відкритися Його силі. Коли ти показуєш у злостражданнях лагідність, то вся перемога Йому належить; а коли сам нападаєш і б’єшся, затьмарюєш перемогу. Дивись же: хто ті, яким дають такі тяжкі й незручні повеління? Це люди боязкі і прості, некнижні і невчені, зовсім не знатні, зовсім не освічені за зовнішніми законами, які не займалися судовими справами, рибалки, митарі, сповнені тільки незліченних недоліків. Якщо ці останні могли привести в замішання і людей важливих і великих, то, як же не могли вони привести в розпач і жах людей зовсім немайстерних, які ніколи не думали ні про що похвальне? Але вони не привели їх у відчай. Але, можливо, хтось скаже: так тому й належало, тому що Він дав їм владу очищати прокажених і виганяти бісів. А я на це скажу, що це саме і повинно було привести їх у ще більший сум’яття, коли, незважаючи на дану їм владу воскрешати мертвих, вони повинні були терпіти такі жахливі лиха на судилищах, ув’язнення у в’язницях, напад від усіх, загальну ненависть всесвіту, і піддаватися таким лихам, маючи владу творити чудеса. І яка була для них розрада у всіх цих лихах? Сила Того, Хто посилає. Тому-то Він насамперед і сказав: “ось, Я посилаю вас”. Цього досить для вашої розради; цього досить для того, щоб вас підбадьорити і щоб вам не боятися нікого з супротивників ваших.

2.Чи бачиш ти могутність? Чи бачиш владу? Чи бачиш непереборну силу? Слова Його мають такий сенс: не бентежтеся, каже Він, що Я вас посилаю як овець серед вовків, і наказую, щоб ви були як голуби. Я міг вчинити інакше: Я міг не дозволити терпіти вам якесь зло і не віддати вас як овець вовкам; Я міг зробити вас страшнішими за левів. Але краще цьому бути так: це і вам приносить більше слави, і Мою звіщає силу. Так само Він говорив і Павлу: “досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя здійснюється в немочі” (2Кор. 12:9). Така Моя воля щодо вас. Отже, коли Господь говорив: “ось, Я посилаю вас, як овець”, – давав їм зрозуміти: не сумуйте, Я знаю, Мені достеменно відомо, що ви особливо, чинячи таким чином, не будете ніким переможені. Далі, щоб вони скільки-небудь і самі сприяли, щоб не все здавалося справою однієї благодаті, і щоб не подумали, що вони отримують вінці нізащо, – каже: “будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби”. Але чи допоможе нам скільки-небудь, скажуть, наша мудрість у таких небезпеках? І чи можна мати якусь мудрість, коли нас охоплюють такі хвилі? Скільки б вівця мудра не була, але що вона може зробити серед вовків, і до того ж серед такої безлічі вовків? Скільки б не був незлобивий голуб, але що йому робити під час нападу такої безлічі яструбів? Для безсловесних тут немає ніякої користі, а для вас – користь найбільша. Але подивимося, яка тут потрібна мудрість. Мудрість зміїна. Як змій нічого не береже і, коли саме тіло його розсікають на частини, не сильно захищається, щоб тільки вберегти голову, так і ти, каже Христос, все віддай: і маєток, і тіло, і саму душу – крім віри. Віра є голова і корінь; якщо ти збережеш її, то хоча б і все втратив, знову все здобудеш з більшою славою. Ось чому Господь і повелів бути їм не простими тільки й незлобивими, і не мудрими тільки, але поєднав те й інше, щоб з того й іншого склалася чеснота: Він вимагав зміїної мудрості для застереження від найнебезпечніших поразок, а голуб’ячої незлобивості – для запобігання мстивості за кривду та відплати за наклепи, бо немає жодної користі й у мудрості, коли вона не сполучена з незлобивістю. Що може бути суворішим за ці веління? Мало тільки терпіти лиха: ні, – каже, – Я не дозволяю тобі за те навіть і гніватися (це і означає бути голубом). Схоже на те, наче хто-небудь, кинувши тростину у вогонь, наказував їй не тільки не згорати у вогні, а й погасити вогонь. Але не будемо бентежитися: ці веління збулися, здійснилися, і самою справою здійснилися. Люди одного і того ж, а не іншого з нами єства, бували і мудрі як змії, і незлобиві як голуби. Отже, нехай не вважає хто-небудь цих повелінь зовсім нездійсненними. Господь краще за всіх знає природу речей; Він знає, що зухвалість погашається не зухвалістю, а лагідністю. І якщо хочеш бачити, як це відбувається насправді, то прочитай книгу Діянь Апостолів, і побачиш, скільки разів, коли повставав проти них народ іудейський і скреготів зубами, вони, наслідуючи голуба і відповідаючи іудеям з належною лагідністю, вгамовували їхню лють, припиняли шаленство, втихомирювали пристрасті. Так, коли іудеї говорили їм: “чи не заборонили ми вам міцно вчити про ім’я це” ( Діян. 5:28)? – то апостоли, маючи владу творити незліченні чудеса, не сказали й не зробили нічого грубого, але з усією лагідністю захищалися, кажучи: “судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога” ( Діян. 4:19). Чи бачиш голубину незлобивість? Але ось і мудрість зміїна: “ми не можемо не говорити того, що бачили й чули” (Мф. 10:20). Бачиш, яка потрібна в усьому твердість, щоб і в бідах не ослабнути, і не роздратуватися в гніві? Тому-то Христос і сказав: “Остерігайтеся ж людей, бо вони віддаватимуть вас на судилища, і в синагогах своїх битимуть вас, і поведуть вас до правителів і царів за Мене, щоб ви свідчили перед ними та язичниками” (Мф. 10:17-18). Знову Він спонукає їх до неспання, прирікаючи і тут їх на злостраждання, а злодійствувати попускаючи іншим; і це для того, щоб ти знав, що перемога і славні трофеї даються через терпіння нещасть. Він не сказав: боріться і ви, і протидійте тим, котрі чинитимуть вам насильство, але тільки: ви будете терпіти крайні лиха.

3.Як велика сила Того, Хто так говорив! Яка велика любомудрість тих, хто слухав! Потрібно вкрай дивуватися, яким чином апостоли, ці боязкі люди, які ніколи не бували далі за озеро, в якому ловили рибу, чуючи такі промови, негайно ж не пішли геть. Як вони не подумали і не сказали самі в собі: куди ж нам бігти? Проти нас судилища, проти нас царі й правителі, іудейські синагоги, народи еллінські, начальники й підлеглі, – бо Христос їм провістив не лише лиха, які чекають на них в самій Палестині, а й провістив і про боротьбу проти них всього всесвіту, кажучи: “Поведуть вас до правителів і царів за мене”, – показуючи тим самим, що Він згодом пошле їх проповідниками і до язичників. Ти проти нас збудував увесь всесвіт, озброїв проти нас усіх, хто живе на землі – народи, володарів, царів. А те, що потім слідує, ще жахливіше: коли люди стануть через нас і братовбивцями, і дітовбивцями, і батьковбивцями. “Зрадить”, сказано, “брат брата на смерть, а батько на сина, і повстануть діти на батьків, і вб’ють їх” (Мф. 10:21). Як же будуть вірити нам інші, коли побачать, що через нас батьки вбивають дітей, брати братів , і все наповниться вбивством: чи не виженуть нас звідусіль, як злих демонів, як розпусників і згубників всесвіту, коли побачать землю, наповнену кров’ю родичів та такими ж вбивствами? Гарний же буде мир, який ми преподамо, входячи в будинки, наповнивши їх такими вбивствами! Якби нас було і багато, а не дванадцять чоловік; якби ми були не простаками і не некнижними, а мудрецями, риторами і сильними в слові, або краще, якби ми були навіть царями, мали війська і безліч багатств, то і тоді як могли б ми переконати будь-кого, розпалюючи міжусобні брані, а то й гірші за міжусобні. Якщо ми будемо не дбати і про власне наше спасіння, то чи послухає нас хто-небудь? Але апостоли нічого такого не подумали, не сказали; вони не вимагали пояснень і підстав для таких велінь, а тільки погоджувалися і підкорялися. І це означало не їхню одну чесноту, а й премудрість Учителя. Справді, дивись, як Він з кожним сумом сполучає і пристойну розраду! Про тих, котрі не будуть приймати, каже: “радісніше буде землі Содомській і Гоморрській у день суду, аніж місту тому” (Мф. 10:15); так само й тут, сказавши: “поведуть вас до правителів і царів”, додав: “за Мене, для свідоцтва перед ними і язичниками”. А страждати за Христа, і страждати для докору язичників, – це не мала втіха. Бог скрізь Своє звершує, хоча б і ніхто й не звертав на те уваги. Це слугувало для них втіхою не тому, однак, щоб вони бажали помсти іншим, а тому, що могли бути впевнені, що Той, Хто передбачив і передбачив їм ці поневіряння, буде скрізь із ними присутнім, і що вони терпітимуть ці нещастя не як злочинці та лиходії. Крім того, Він ще й іншу додає чималу для них розраду, кажучи: “а коли ж будуть зраджувати вас, то не турбуйтеся, як чи що сказати, бо того часу дано буде вам, що сказати, бо не ви говоритимете, а Дух Отця вашого говоритиме у вас” (Мф. 10:19-20). Щоб вони не сказали: як можна нам переконувати за таких обставин? – Він наказує їм бути твердо впевненими і щодо захисту. І в іншому місці Він каже: “Я дам вам уста і премудрість” (Лк. 21:15); а тут, кажучи: “Дух Отця вашого промовлятиме у вас”, Він підносить їх до пророчого достоїнства. Тому-то, коли сказав про дану їм силу, Він говорить разом і про лиха, про вбивства і заклання. “Зрадить”, каже, “брат брата на смерть, і батько – сина, і повстануть діти на батьків, і вб’ють їх”, – і навіть на цьому не зупинився, а додав ще жахливіше, що могло сколихнути й самий камінь: “і вас будуть ненавидіти всіма”; але негайно ж дав тут і розраду: ви зазнаєте, каже, цих страждань “за Моє Ім’я”; а далі ще й іншу розраду: “той, хто зазнав, до кінця, той врятується” (Мф. 10:22). Утім, слова Христові могли збудити в апостолах мужність ще й іншим чином, – саме, навіявши їм думку, що проповідь їхня палатиме такою силою, яка переможе саме єство, відкине спорідненість, і що слово їхнє, будучи кращим над усім, могутньо здолає все. Якщо вже сила родинних зв’язків не зможе протистояти проповіді, але буде зруйнована і принижена, то, що інше в змозі буде подолати вас? Утім, хоча це й буде так, проте ж, ви не житимете в безпеці; навпаки, всі, хто живуть у всесвіті, будуть вашими ворогами й неприятелями.

4.Де нині Платон? Де Піфагор? Де натовп стоїків? Перший, попри все те, що користувався великою повагою, до такої міри був принижений, що його навіть продали, і в жодного государя не міг виконати жодного зі своїх бажань. Інший, зрадивши своїх учнів, жалюгідним чином закінчив життя. І цинічні вульгарності зникли як сон і тінь. І це попри те, що з ними ніколи нічого такого не траплялося, що було з апостолами. Навпаки, їх прославляли за мирську любомудрість, і афіняни, наприклад, всенародно читали листи Платонові, надіслані від Діона. Вони весь час проводили в спокої і володіли не малим достатком. Так Арістіпп за дорогу ціну наймав блудниць, а один із філософів написав заповіт і залишив після себе чималий спадок; інший ходив за учнями своїми, як за мостом; а про Діогена Синопського кажуть, що він всенародно чинив безчинства на торжищі. Ось славні справи їхні! Але в апостолів немає нічого такого; а навпаки, постійна цнотливість, цілковита пристойність, до того ж боротьба з цілим всесвітом за істину і благочестя, щоденне піддавання смерті, і потім – блискучі перемоги. Скажуть: є й у них вправні воєначальники, як то: Фемістокл, Перикл. Але діяння їхні порівняно з діями рибалок – дитячі забави. Що б ти сказав мені про Фемістокла? Чи те, що він переконав афінян зійти на кораблі, коли Ксеркс напав на Грецію? Але тут не Ксеркс робить напад, а диявол, з усім всесвітом і з незліченною безліччю бісів, спрямовується на дванадцятьох людей; і ці дванадцять перемагають і перемагають його, не раз якийсь, а впродовж усього свого життя, і – що дивовижно – перемагають, не винищуючи супротивників своїх, але перезмінюючи і виправляючи їх. Це-то особливо і варте всякої уваги, що вони не вбивали і не винищували тих, які зловмисно замислювалися проти них, але, знайшовши їх подібними до дияволів, зробили рівними ангелам, і в такий спосіб звільнили людське єство від лютого володарювання, а злісних тих бісів і тих, хто все збурює, вигнали з торгових рядів, з будинків і навіть із самої пустелі. Доказ цьому – лики ченців, яких вони всюди насадили, очистивши через них не тільки місця населені, а й безлюдні. І що найдивовижніше, зробили все це, не відбиваючи силу силою, а досягли всього через злостраждання. Справді, цих дванадцять беззахисних простолюдинів ув’язнили, піддавали бичуванню, водили з місця на місце, – і, однак же, не могли заградити їм вуст. Як неможливо зв’язати променів сонячних, так неможливо було зв’язати і язика їхнього. А причина цього та, що не вони самі говорили, а сила Духа. Цією-то силою і Павло переміг Агриппу і Нерона, який перевершував своїм нечестям усіх людей: “Господь же постав переді мною, – каже він, – і укріпив мене, і визволив з лев’ячих пазурів” (2Тим. 4:17). А втім, подивуйся і їм самим, як вони, почувши слова: “не турбуйтеся”, повірили, послухалися, і ніякі жахи не могли їх похитнути. Але скажеш: Господь дав їм достатню розраду, сказавши: “Дух Отця вашого буде говорити у вас”. Але тому-то особливо я і дивуюся їм, що вони не здригнулися і не стали просити звільнення від небезпек, незважаючи на те, що їм належало терпіти їх не два, не три роки, а ціле життя, як то давав їм розуміти Господь словами: “Той, хто терпить до кінця, той і спасенний буде”. Він хоче, щоб не тільки проявлялася Його сила, але щоб і з їхнього боку були подвиги. Справді, від самого початку поміть, як одне звершується Ним, а інше – учнями. Творити чудеса – Його справа; не стяжати нічого – справа учнів. Знову: відчинити всі домівки – це справа вищої благодаті; а не вимагати нічого, окрім необхідного, – це справа їхньої любомудрості: “Той, хто трудиться, той вартий прожитку” (Мф. 10:10). Дарувати мир – це дар Божий; знаходити гідних і не до всіх без розбору входити – це справа їхньої стриманості. І знову: карати тих, хто не приймає їх, – це справа Божа; а віддалятися від таких без сперечань, без докорів і досади – це справа апостольської лагідності. Давати Духа і звільняти від турботи, як або що говорити – це справа Того, Хто посилає їх; а бути подібними до овець і голубів і все переносити великодушно – це справа їхньої твердості й розсудливості. Бути ненависними і не сумувати, а терпіти – це їхня справа; а спасати тих, хто терпить, – це справа Того, Хто їх послав. Тому Він і сказав: “а хто терпить до кінця, той спасеться”.

5.Оскільки зазвичай буває, що багато хто починає справи з ревністю, а згодом слабшає, то Спаситель і каже, що – Я дивлюся на кінець. Що користі в тому насінні, яке спочатку цвіте, а потім скоро в’яне? Тому Він і вимагає від учнів своїх постійного терпіння. І щоб хто не сказав, що Господь сам усе створив і тому немає нічого дивного, що вони були такими, бо не терпіли тяжких страждань, то Він каже їм, що вам потрібно і терпіти. Хоч Я визволю вас від перших небезпек, але Я вас оберігаю для найтяжчих, за якими знову підуть нові, тож ви не перестанете піддаватися наклепам навіть до останнього подиху. Це саме Він і давав зрозуміти словами: “Той, хто перетерпів до кінця, спасеться”. Ось чому, сказавши: “не турбуйтеся, як або що сказати”, в іншому місці Він же каже: “будьте завжди готові всякому, хто вимагає у вас звіту у вашій надії, відповісти з лагідністю і благоговінням” (1Пет. 3:15). Коли боротьба відбувається між друзями, Він велить і нам мати піклування; але коли відкривається страшне судилище, шаленіють народи і звідусіль жах, тоді Він Сам подає нам силу зухвало віщати, не жахатися і не зраджувати правді. Справді, велике діло, коли людина, що займалася рибальством, або виробленням шкір, або збором податей, з’явившись перед обличчям володарів, перед якими стоять сатрапи і охоронці з оголеними мечами, і, разом з ними, всякий народ, – одна, зв’язана, з похиленою головою, у змозі була відкрити вуста. Їм навіть не дозволили захищати своє вчення, а прямо присуджували на побиття, як загальних розбещувачів всесвіту. “Ці всесвітні збурювачі”, говорили про них, “прийшли і сюди” ( Діян. 17:6); і далі: вони проповідують проти “повелінь кесаря, вважаючи іншого царем, Іісуса” (Діян. 17:7). Всюди судилища вже наперед були зайняті такими думками, і була потрібна велика згори допомога, щоб довести, що і вчення, яке вони викладали, є істинним, і що загальних законів вони не поважають; потрібна була допомога, з одного боку, для того, щоб, ревно проповідуючи вчення, не дати нагоди думати, що вони поважають закони, з другого боку, щоб не зашкодити істині вчення, коли вони старалися довести, що не поважають суспільних уставів. Ти побачиш, що все це зроблено з належною мудрістю Петром, Павлом і всіма іншими. Хоча їх засуджували в усьому всесвіті як порушників, бунтівників і нововладників, але вони не тільки спростували таку думку, а й змусили всіх про себе думати зовсім навпаки – як про рятівників, опікунів і добродійників. І все це вони зробили великим терпінням. Тому Павло і говорив: “щодня вмираю” (1Кор. 15:31), і перебував у небезпеках до кінця життя. Отже, чи гідні будемо якогось вибачення ми, коли, бачачи такі приклади, навіть і насолоджуючись миром, слабшаємо і падаємо? Ніхто проти нас не воює, а ми загартовуємося; ніхто нас не жене, а ми знемагаємо. Нам визначено спасатися серед світу – і того ми не можемо зробити! Апостоли і тоді, коли весь всесвіт горів і вся земля палала вогнем, йшли в середину полум’я і вивертали звідти тих, хто горів; а ми і себе не можемо зберегти. Яке після цього ми матимемо виправдання, яке прощення? Нам не загрожують ні бичування, ні в’язниці, ні влада, ні синагоги, і ніщо подібне, – навпаки, ми самі начальствуємо і пануємо. І царі тепер благочестиві, і християни користуються всілякими почестями, владою, славою, насолоджуються спокоєм; і при всьому тому ми не перемагаємо. Ті, будучи щоденно відведені на страти, і вчителі та учні, зазнаючи незліченні рани і безперестанні ураження, веселилися більше, ніж ті, хто перебуває в раю; а ми, навіть і уві сні не потерпівши нічого такого, слабкіші за всякий віск. Скажеш: вони творили чудеса. А хіба за те їх не бичували? Хіба за те не вигнали? То-то й дивно, що вони часто терпіли такі страждання навіть від тих, кого вони обблагодіяли, і все ж таки, сприймаючи зло замість благ, не бентежилися; а ти, зробивши якесь мізерне добродіяння іншому, а потім, отримавши від нього будь-яку прикрість, нарікаєш, обурюєшся, і розкаюєшся в тому, що зробив.

6.Тепер, якби трапилися (чого не дай Боже ніколи) лайка і гоніння на церкви, подумай, скільки б було приниження, яке б було паплюження! І цілком природно. Якщо ніхто не вправляється в мистецтві боротьби, то, яким чином виявиться хто-небудь славним переможцем під час змагань? Який же ратоборець, якщо він не вчився прийомам боротьби, буде в змозі з успіхом і гідністю боротися з противником на Олімпійських іграх? Чи не повинно і нам щодня вправлятися в боротьбі, бою і бігу? Чи не бачите, що так звані п’ятиборці, коли їм нема з ким буває боротися, повісивши туго набитий піском мішок, вправляють на ньому всі свої сили, а молодші привчають себе до бою з супротивниками в боротьбі зі своїми товаришами? І ти наслідуй їх, і займайся подвигами любомудрості. Справді, багато хто тебе збуджує до гніву, тягне до пристрасті і запалює великий полум’я. Стій же проти пристрастей, переноси мужньо душевні хвороби, щоб міг ти переносити і тілесні страждання. І блаженний Іов, якби не був добре приготований до подвигів перш ніж вони настали, не засяяв би так блискуче під час подвигів; якби не привчився бути абсолютно безтурботним, то після смерті дітей сказав би, може бути, що-небудь норовливе. А тепер устояв проти всіх нападів, проти позбавлення багатства і втрати такого достатку, проти втрати дітей, проти співчуття дружини, проти тілесних ран, проти докорів друзів, проти докору рабів. Якщо ж ти хочеш бачити, як він готував себе до подвигів, то послухай його, як він зневажав багатства: “чи радів я, – говорить він, – що багатство моє було велике”; хіба не вважав я золото за прах; “чи казав я скарбу: “ти – надія моя”” (“Йов. 31:25,24”). Тому-то він і не збентежився тоді, коли забрали в нього маєток, що він не мав пристрасті до нього, коли і володів ним. Послухай, як він ставився і до дітей: він не був до них занадто поблажливий, як ми, а вимагав від них повної доброчесності. Якщо він і про невідомі вчинки їхні приносив жертву, то подумай, яким був він суворим суддею їхніх явних вчинків. Якщо ти хочеш чути і про подвиги його цнотливості, то послухай, що він каже: “Заповіт поклав я з очима моїми, щоб не думати мені про дівчину” (Йов. 31:1). Ось чому не похитнула його твердості й дружина; він любив її і раніше, але не надмірно, а так, як належить любити дружину. Після цього для мене навіть дивно, звідки прийшла думка дияволу спорудити проти нього брань, якщо він знав про попередні подвиги його. Звідки ж, однак? О, це звір лукавий, і ніколи не впадає у відчай; і це, звісно, слугує для найбільшого нашого осуду, що він ніколи не впадатиме у відчай у нашій загибелі, а ми впадатимемо у відчай у своєму спасінні. Дивись далі, як Іов заздалегідь привчав себе ставитися до тяжких поразок і хвороб тілесних. Оскільки сам він ніколи нічому подібному не піддавався, але постійно жив у багатстві, млості й розкоші, то він щодня уявляв собі чужі лиха. “Жахливе, чого я жахався”, – говорив він, свідчачи про це, – “те й спіткало мене, і чого я боявся, те й прийшло до мене” (Йов. 3:25). І ще: “Чи не плакав я за тим, хто був у горі? Чи не сумувала душа моя за бідними” ( Йов. 30:25). Ось чому жодне з великих і тяжких лих, що трапилися з ним, і не збентежило його. Але не дивись на втрату тільки маєтку, на позбавлення дітей, на незцілющу виразку, на наклепи дружини, а зверни увагу на те, що набагато тяжче за все це. Але, скажеш, що ж ще тяжче за це зазнав Іов? Дійсно, з історії ми нічого більше не знаємо. Але ми не знаємо тому, що спимо, а хто з більшою старанністю і ретельністю стане розглядати цей перл чесноти, той незрівнянно більше побачить. Було справді щось інше, більш тяжке, що могло призвести Іова до ще більшого збентеження. І, по-перше, він нічого ще не знав ясно про Царство Небесне й воскресіння, чому зі скорботою й казав: “остогидло мені життя, не вічно жити мені” ( Йов. 7:16). По-друге, він багато усвідомлював у собі доброго. По-третє, нічого не усвідомлював за собою поганого. По-четверте, він думав, що терпить усе від Бога; а якщо і від диявола, то і це могло його спокусити. По-п’яте, він чув, як друзі несправедливо звинувачували його в нечесті: не негідне, говорили вони, за гріхи страждаєш (15:11). По-шосте, він бачив, що порочні жили благополучно і насміхалися над ним. По-сьоме, він не міг бачити, щоб хтось інший коли-небудь постраждав так багато.

7.І якщо ти хочеш знати, як це було тяжко, суди по справжньому. Якщо деякі навіть тепер, – за безсумнівного очікування царства, за сподівання воскресіння й невимовних благ, незважаючи до того ж на безліч усвідомлюваних за собою вад, незважаючи на те, що мають перед собою такі приклади й навчені такій любомудрісті, – коли позбудуться трохи золота, та й то часто набутого розкраданням, вважають для себе життя не в життя, хоча не повстає проти них дружина, не забрані діти, не ганьблять їхні друзі, не насміхаються раби, а навпаки, багато хто втішає, одні словом, інші ділом, – то яких же гідний вінців Іов, який, бачачи, як випадково і раптово викрадено було в нього зібране праведною працею майно, і після цього примушений терпіти незліченну кількість спокус, серед усіх напастей залишається непохитним і за все це приносить Господеві належну подяку? І тут, якби й ніхто йому нічого не говорив, то й одних слів дружини досить було б до того, щоб похитнути навіть скелю. Подивися, справді, на її лиходійство. Вона не згадує ні про маєток, ні про верблюдів, ні про отари овець і волів (бо вона знала, як допитливо про це розмірковував її чоловік), а нагадує про те, що було найтяжче, – про дітей: вона говорить про сумну долю їхню з особливою виразністю, вказуючи до того ж і на своє горе ( Йов. 2:9). Якщо дружини багаторазово схиляли до багато чого чоловіків і під час благополуччя, коли вони жодної не терпіли неприємності, то подумай, якою мужньою була душа цього праведника, якщо вона відбила дружину, яка напала на неї з такими знаряддями, і знехтувала двома найсильнішими пристрастями: жагою і жалістю. Справді, багато хто переміг пожадливість, але переможені були жалістю. Так мужній Іосиф приборкав найсильнішу похіть і відбив варварську ту дружину, що вживала проти нього численні хитрощі, але не втримався від сліз, – навпаки, як тільки побачив братів, що заподіяли йому кривду, охоплений був жалістю і негайно ж, полишивши облуду, відкрив усю справу. Але коли приступає дружина і звертається з промовою, здатною викликати співчуття, до того ж їй сприяють і час, і рани, і виразки, і незліченні нещастя, то чи не треба справедливо сказати, що душа, яка анітрохи не захиталася від такої бурі, твердіша від усякого адаманта? Так, дозвольте мені сміливо сказати, що той блаженний чоловік, якщо не більше, то, принаймні, не менший за самих апостолів. Їх утішало те, що вони страждали за Христа; і це було для них ліками, які могли на всякий день зміцнювати їх знову. Господь скрізь додавав, кажучи: “за Мене”, “за ім’я Моє”; і: “коли б “Мене”, “Господаря дому назвали веельзевулом” (Мф. 10:25). Тим часом Іов не мав такої потіхи, – так само як і потіхи, що дарується звершенням знамень, або благодаттю, тому що він не мав такої сили духу. І що особливо важливо, – він зазнав усіх своїх страждань, коли його виховували у великій млості, коли він був не рибалкою якимось, не митником, не бідняком, а людиною, яка мала велику пошану. І що здавалося для апостолів найтяжчим, те ж саме переніс і Іов, коли його ненавиділи друзі, раби, вороги й обдаровані ним, а священного якоря і притулку, яким не було б притулку, яким були для апостолів слова “за ім’я Моє”, він не мав. Дивуюся я і трьом отрокам, що вони не злякалися печі, що чинили опір царю. Але послухай, що вони кажуть: “ми богам твоїм служити не будемо, і золотому бовванові, що ти поставив, не поклонимося” (Дан. 3:18). Впевненість, що все, що вони не переносять, переносять за Бога, була для них найбільшою втіхою. А Іов не знав, що це було для нього і боротьба, і подвиг. А якби знав, то він і не відчув би того, що відбувалося з ним. Коли він почув: “Чи думаєш, що я інакше тебе створив, щоб ти не був правдивим? “14 ( Йов. 40:3) – то уяви, як він одразу ж підбадьорився від одного слова; як принизив себе, як не визнав навіть і стражданням того, що він перестраждав, кажучи: “навіщо ще сперечаюся, покараний і докоряється Господь, чуючи таке, бо я нікчемний” ( Йов. 39:34)? І ще: “я чув про Тебе слухом вуха; тепер же мої очі бачать Тебе; тому я зрікаюся і каюся в праху і попелі” ( Йов. 42:5-6). Поревнуймо такій мужності, такій лагідності праведника, який жив до закону і благодаті, і ми, що живемо після закону і за благодаттю, – щоб разом із ним сподобитися вічних обителей, яких і нехай сподобимося всі ми здобути благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *

14Цей переклад відрізняється від синодального.

←

→