Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

uzor

← →

Бесіда 32

«Коли йшов Іісус звідти, за Ним слідом ішли двоє сліпих і кричали: помилуй нас, Іісусе, сину Давидів! Коли ж Він увійшов у дім, сліпі приступили до Нього. І говорить їм Іісус: чи віруєте, що Я можу це зробити? Вони говорять Йому: так, Господи! Тоді Він доторкнувся до очей їхніх і сказав: по вірі вашій хай буде вам. І відкрилися очі їхні» (Мф. 9:27-30).

Зміст:
Пояснення 9:27-10:15. Чому Христос вимагає від зцілюваних сповідування віри, – і забороняє розповідати про зцілення. – Дії Христа протилежні діям диявола. – Той, хто благотворяє для Бога, повинен на лихослів’я відповідати благодіяннями. – Образ і мета посольства учнів. – Мир, обіцяний Христом, дається в церкві через предстоятелів. – Тим, хто відкидає цей мир, загрожує тяжке покарання. Застереження дотримуватися благоговіння в церкві і надавати любов і проповіднику, і один одному. – Не слід вимагати від проповідника чудес. – Доброчесність вища за чудеса і більше приносить користі.

1.Для чого Христос змушує йти сліпих за собою і просити про помилування? Для того щоб і в цьому випадку навчити нас тікати від людської слави. Оскільки дім знаходився поблизу, то Він веде їх туди з наміром зцілити наодинці. Це видно з того, що Христос не велів нікому розповідати про зцілення. Не мало також викриває це і іудеїв, коли сліпі, будучи позбавлені зору, сприймають віру по одному слуху; тим часом як іудеї, бачачи чудеса і переконуючись у дійсності їх власними очима, чинять зовсім інакше. Зауваж і старанність сліпих, про яку можна судити за їхнім криком і благанням; вони не просто приступили, а волали гучним голосом, – нічого більше не кажучи, крім: “помилуй нас”! Сином же Давидовим називали тому, що це здавалося їм почесним найменуванням. Часто і пророки так називали царів, яких хотіли вшанувати і звеличити (Єз. 34:23; Зах. 12:8). Привівши сліпих у дім, Христос ще запитує. Він здебільшого зціляв тільки на прохання – щоб не подумали, що Він із честолюбства Сам шукає нагод творити такі чудеса, а так само, щоб показати, що ті, кого Він зцілив, були гідні зцілення, і щоб не сказали, що якби Він зціляв з одного милосердя, то належало б усім зцілитися. Адже і саме людинолюбство співвідноситься дещо з вірою зцілюваних. Але не з цих тільки причин Христос вимагає від них віри. Оскільки вони називали Його сином Давида, то, підносячи їх до вищого поняття і навчаючи, як повинні розуміти про Нього, Він і запитує: “Чи вірите ви, що Я можу це зробити” (Мф. 9:28)? Не сказав: чи вірите, що Я можу благати Отця Мого, можу випросити в Нього; але сказав: чи вірите, що Я можу це зробити? Що ж вони? “Ей Господи”! Уже називають Його не сином Давида, але ширяють думкою вище, і сповідують Його панування. А тоді вже й Сам Він, покладаючи руку, каже: “за вірою вашою нехай буде вам”. Робить це, щоб зміцнити їхню віру і показати, що самі вони брали участь у своєму зціленні, а так само і засвідчити, що в словах їхніх не було лестощів. Він не сказав: нехай відкриються очі ваші, але каже: “по вірі вашій нехай буде вам”. Те ж саме Він говорить і багатьом іншим з тих, хто приходить до нього, щоб перш ніж зцілити тілесні недуги, виявити серцеву їхню віру, а через це і зцілених зробити більш досвідченими, і в інших збудити більшу ревність до добра. Так Він чинить і з розслабленим; перш, ніж повернув міцність тілу, воскрешає розслаблену його душу, кажучи: “дерзай, чадо, прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2)! Також, воскресивши дівчину, взяв її за руку, і, звелівши їй їсти (Мк. 5:41,43; Лк. 8:54-55), навчив її пізнати свого Благодійника; так само вчинив і з сотником, все приписавши вірі його (Мф. 8:13). Так само і при позбавленні учнів від бурі морської, спершу позбавив їх від маловір’я (Мф. 8:26). Так і тут: хоча Він знав таємні їхні думки ще до того, як вони їх висловили, але, щоб і в інших збудити таку саму ревність, відкриває їх і іншим, звершенням зцілення виявляючи потаємну їхню віру.

Потім, після зцілення, Христос наказує їм нікому про це не розповідати, і не просто наказує, а з усією суворістю: “Заборонив їм, – говориться, – Іісус… сказав: дивіться, щоб ніхто не дізнався. А вони, вийшовши, розголосили про Нього по всій землі тій” (Мф. 9:30-31). Втім, вони не втрималися, але стали проповідувати і благовістити, – не втрималися, незважаючи на наказ мовчати про те, що сталося. Якщо Христос в іншому випадку говорить: іди і проповідуй славу Божу, то це не суперечить сказаному в цьому випадку, але цілком з ним узгоджується. Христос навчає нас не тільки нічого не говорити про себе, а й утримувати й тих, котрі захочуть хвалити нас; але якщо слава воздається Богові, то ми маємо не тільки не перешкоджати, а й навіть спонукати до цього. “Коли ж ті виходили, то привели до Нього чоловіка німого біснуватого” (Мф. 9:32). Ця хвороба була не природна, але походила від диявольського зловмисництва. Тому й потрібно було, щоб біснуватого привели інші. Оскільки цей біснуватий, будучи не в змозі говорити, не міг просити ні сам, ні через інших, тому що біс зв’язав його язик, а з язиком і душу, – то Господь не питає його про віру, але негайно зцілює від хвороби. “Коли біса вигнали, – каже євангеліст, – німий заговорив. І народ, дивуючись, говорив: Ніколи не бувало такого явища в Ізраїлі” (Мф. 9:33). Це-то особливо і пригнічувало фарисеїв, що Христа віддавали перевагу не тільки перед усіма сучасниками Його, а й передвісниками; віддавали перевагу не за те, що зцілював, а за те, що зцілював легко, швидко, до того ж незліченні й невиліковні хвороби. Так про Іісуса судив народ.

2.Але фарисеї судили зовсім інакше. Вони не тільки перетлумачують Його вчинки, але не соромляться говорити і проти самих себе. Така-то злоба! Справді, що говорять вони? “Він виганяє бісів силою князя бісівського” (Мф. 9:34). Чи може бути щось безрозсудніше за це? Абсолютно неможливо, – як і Сам Христос говорить після, – щоб біс виганяв біса, бо й біс зазвичай своє стверджує, а не розоряє. А Христос не тільки виганяв бісів, а й очищав прокажених, воскрешав мертвих, приборкував море, відпускав гріхи, проповідував царство, приводив до Отця, чого біс ніколи і не захоче, і не зможе зробити. Біси приводять до ідолів, відвертають від Бога і навчають не вірити майбутньому життю. Біс, будучи ображеним, не стане робити добро, коли він і, не будучи ображеним, заподіює шкоду навіть тим, які служать і догоджають йому. Але Христос чинить зовсім інакше. Він і після стількох докорів і ганьб, “ходив”, каже євангеліст, “по всіх містах і селищах, навчаючи в синагогах їхніх, проповідуючи Євангеліє Царства, зцілюючи всяку хворобу та всяку неміч у людях” (Мф. 9:35). Він не тільки не карав їх за нечутливість, але навіть і не докоряв, показуючи тим і Свою лагідність, і спростовуючи наклеп, який на Нього зводився, і разом з тим бажаючи подальшими чудесами ще більше засвідчити, а потім вже викривати словами. Отже, Він ходив і по містах, і по селах, і по синагогах їхніх, навчаючи тим самим нас відплачувати за лихослів’я не лихослів’ям, а великими благодіяннями. Якщо ти робиш благодіяння своїм со-рабам не для людей, але для Бога, то як би вони не чинили, не переставай благодіяти, щоб отримати більшу винагороду. А хто перестає благодійничати тому, що його злословлять, той показує, що він благодійничав не заради Бога, а заради похвали від людей. Ось чому Христос, навчаючи нас, що Він по одній доброті прийшов благодіяти, не чекав того, щоб приходили до Нього стражденні, а Сам поспішав до них, приносячи їм два найбільших блага: по-перше, євангеліє царства, по-друге, зцілення від усіх хвороб. Він ні міста не проходив повз, ні селища не пропускав, але відвідував усяке місце. Навіть і тим не задовольняється, але показує і ще більшу дбайливість. “Бачачи натовпи народу”, – каже євангеліст, – “Він зглянувся над ними, що вони були виснажені й розсіяні, як вівці, що не мають пастиря. Тоді каже учням Своїм: Жнив багато, а трудівників мало; тож моліть Господа жнив, щоб послав трудівників на жнива Свої” (Мф. 9:36-38). Дивись знову, як Він далекий від марнославства. Щоб не водити всіх за Собою, Він посилає учнів. Утім, не для того тільки посилає, а й для власного їхнього навчання, щоб, утворившись у Палестині, немовби в якомусь училищі ратоборства, вони приготували себе до подвигів у цілому світі. Тому-то, як юних пташенят привчаючи до літання, Він відкриває ширший терен для їхньої діяльності, наскільки це співмірно з їхніми силами, щоб вони зручніше могли розпочати подальші подвиги; і спершу робить їх тільки лікарями тіл, щоб потім ввірити їм найважливіше – лікування душ. І дивись, як показує легкість і необхідність цієї справи. “Жнив”, каже Він, “багато, а трудівників мало”. Я, каже, посилаю вас не сіяти, а жати. Подібним чином сказав Він і в Іоанна: “інші трудилися, а ви увійшли в працю їхню” (Ін. 4:38). Цими словами Він утримував їх від зарозумілості, збуджував до бадьорості й показував, що попередня праця була більшою. Дивись же: Він і тут починає милістю, а не судом. “Зглянувся над ними”, сказано, “що вони були виснажені й розсіяні, як вівці, що не мають пастиря”. Цим Він докоряв начальникам іудейським за те, що вони, будучи пастирями, показували в собі властивості вовків, бо не тільки не виправляли народу, а й перешкоджали йому бути кращим. Народ дивувався і казав: “ніколи не бувало такого явища в Ізраїлі” (Мф. 9:33)! А вони, навпаки, говорили: “Він виганяє бісів силою князя бісівського” (Мф. 9:34)! Але про яких ділків говорить тут Господь? Про дванадцятьох учнів. Що ж? Сказавши: “діячів мало”, чи збільшив їхнє число? Ні, але послав дванадцять тільки. Так чому ж Він сказав: “моліть Господа жнив, щоб вислав робітників на жнива Свої”, – а нікого до них не приєднав? Тому, що згодом Він і дванадцятьма замінив багатьох, не збільшивши їх числом, але дарувавши їм силу.

3.Далі, бажаючи показати, наскільки великий дар, каже їм: “моліть Господа жнив” – і, хоча не прямо, дає зрозуміти, що Він є цей Господь. Сказавши: “моліть Господа жнив”, без прохання і без моління їхнього, Сам негайно висвячує їх на це звання і наводить їм на пам’ять те, що говорив Іоанн про гній, про лопату, про кукіль та про пшеницю. Звідси видно, що Він є Творець, Він є Господь жнив, Він є Владика пророків. Якщо Він послав жнива, то звісно не чуже, але те, що Він сіяв через пророків. І не тим тільки підбадьорив їх, що назвав служіння їхнім жнивами; але особливо тим, що дарував їм і силу до цього служіння. “І покликавши, – каже євангеліст, – дванадцять учнів Своїх, Він дав їм владу над нечистими духами, щоб виганяти їх, і зцілювати всяку хворобу й усяку неміч” (Мф. 10:1). Утім, Дух ще не був посланий: “бо ще не було на них Духа Святого, бо Іісус ще не був прославлений” (Ін. 7:39). Як же вони виганяли духів? Велінням і владою Христа. Дивись же, як завчасно це посольство. Він не від самого початку послав їх, але коли вони вже досить часу були Його послідовниками, і бачили; як Він воскресив мертвого, заборонив морю, виганяв бісів, зцілив розслабленого, відпускав гріхи, очистив прокаженого. Коли достатньо, і ділом, і словом, упевнилися в могутності Його, тоді вже й посилає їх; посилає не на небезпечні подвиги, – у Палестині не було ще жодної небезпеки, – доводилося тільки піддаватися лихослів’ям. Втім, пророкує їм і про небезпеки, щоб заздалегідь приготувати і частим нагадуванням привчити їх до них. Далі, оскільки євангеліст сказав уже про дві двоїці апостолів, – про Петра та Іоанна з братами їхніми (Мф. 4:18,21), – і після них згадав про покликання Матвія (Мф. 9:9), про покликання Матфея (Мф. 9:9). 9:9), про покликання ж та імена інших апостолів нічого не говорив нам, то тепер знаходить за потрібне перерахувати їх по порядку і називає їх по іменах, кажучи так: “А імена дванадцяти апостолів такі: перший Симон, що зветься Петром” (Мф. 10:2). Був і інший Симон, який називався Кананітом; так само як був Іуда Іскаріот, і Іуда Іаковлев, і Іаков Алфєєв, і Іаков Заведеєв. Марк перераховує апостолів за гідністю, після двох верховних ставлячи Андрія; але Матфей перераховує не так, а інакше: він ставить вище себе Фому, який був набагато нижчим. Розглянемо ж їх по порядку, починаючи з першого. “Перший Симон, званий Петром, і Андрій, брат його”. І це вже чимала похвала. Одного похвалив за чесноту, а іншого за благородство вдачі. Далі – “Іаков Зеведеєв та Іоанн брат його”. Бачиш, що євангеліст не гідно ставить їх. Мені здається, що Іоанн був не тільки вищим за інших, а й брата свого. Після того, сказавши: ” Филип і Варфоломій”, додав: “Фома і Матфей митар” (Мф. 10:3); а Лука, навпаки, ставить його вище за Фому. Далі: “Іаков Алфеєв” – тому що був, як я вище сказав, Іаков Зеведеєв. Потім, сказавши про Леввея, який інакше називався Фаддеєм, і про Симона Зилота, якого називає також Кананітом, доходить до зрадника, і говорить про нього не як ворог і супротивник, але як історик. Не сказав: поганий і беззаконний Іуда, – але за ім’ям міста назвав його Іскаріотом. Був і інший Іуда – Леввей, прозваний Фаддеєм, якого Лука називає Іаковлевим, кажучи: “Іуда Іаковлев” (Лк. 6:16), а тому Матфей, відрізняючи одного від іншого, каже: “Іуда Іскаріот, що й зрадив Його”” (Мф. 10:4). І не соромиться говорити: “який і зрадив Його”. Так євангелісти ніколи нічого не приховують, – навіть і того, що здавалося негожим. Утім, найперший і найвищий з апостолів був людиною невченою і простою. Але подивимося, куди і до кого Христос посилає їх? “Цих дванадцятьох”, каже, “послав Іісус” (Мф. 10:5). Хто ж вони такі? Рибалки, митарі. Четверо з них були рибалки, двоє митарі – Матфей та Іаков, а один і зрадник. Що ж каже їм? Негайно заповідає їм, кажучи: “Не ходіть на дорогу до язичників, і в місто Самарянське не входьте, а йдіть до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 10:5-6). Не подумайте, каже Він, ніби за те, що вони Мене ганьблять і називають біснуватим, Я маю до них ненависть і огиду; навпаки, Я намагаюся виправити їх раніше за інших і забороняю вам ходити до інших народів, а до них посилаю вас учителями, лікарями. І не тільки забороняю вам проповідувати будь-кому раніше за них, а й не дозволяю навіть і ступати на шлях, що веде до язичників, і входити в місто самарянське.

4) І самаряни були супротивниками іудеїв, хоча їх навертати було зручніше, тому що вони набагато більш схильні були до віри, а навертати іудеїв було важче. І, однак, Іісус посилає апостолів до затятих іудеїв, показуючи тим Своє піклування про них, загороджуючи їхні вуста, і прокладаючи шлях проповіді апостольській, щоб потім не стали скаржитися, що апостоли пішли до необрізаних, і щоб не мали жодної слушної причини тікати й відвертатися від них. Називаючи ж їх вівцями загиблими, а не такими, що заблукали, всіляко навіює їм думку про прощення, і приваблює серця їхні. “А ходячи, – каже Він, – проповідуйте, що наблизилося Царство Небесне” (Мф. 10:7). Бачиш велич служіння? Бачиш гідність апостолів? Їм не наказано говорити ні про що чуттєве, про що говорили Мойсей і пророки, які були раніше; але велено говорити про предмети нові й надзвичайні. Ті проповідували не про небесне царство, а про землю і про земні блага; а ці проповідують про царство небесне, і про все, що там. Але не цим тільки апостоли перевершують пророків, а й послухом. Вони не відмовляються, не ухиляються від велінь, як чинили стародавні, але, чуючи і про небезпеки, і про війни, і про нестерпні лиха, з досконалою покірністю приймають веління, як проповідники царства. Але чому тут дивуватися, скажеш, коли вони охоче корилися, коли повинні були проповідувати без скорботи і тягості? Що ти кажеш? Їм не заповідано нічого обтяжливого? Хіба не чуєш про темниці, про смертні вироки, про гоніння від одноплемінників, про загальну ненависть? Усе це, за словами Христа, незабаром повинні були вони випробувати на собі. Він посилає їх проповідниками і роздавальниками незліченних благ іншим; а самим сповіщає і пророкує нестерпні лиха. Потім, щоб їхня проповідь зручніше могла привернути до віри, каже: “Хворих зцілюйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; задарма одержали, задарма давайте” (Мф. 10:8). Зауваж, як Він дбає про їхні звичаї: не менше, ніж про чудеса, показуючи їм, що чудеса без доброї моральності нічого не значать; кажучи: “задарма одержали, задарма давайте”, – Він смиряє їхню зарозумілість і застерігає від сріблолюбства. І щоб не подумали, що чудеса, які вони творять, – плід їхніх чеснот, і не загордилися тим, каже: “задарма отримали, задарма давайте”. Ви нічого свого не даєте тим, які приймають вас; отримали ви ці дари не в нагороду і не за труди: це Моя благодать. Так і іншим давайте, бо не можна знайти ціни, гідної цих дарів. Потім, вириваючи одразу ж і самий корінь зла, каже: “Не беріть із собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні торби на дорогу, ні двох одягів, ні взуття, ні палиці” (Мф. 10:9-10). Не сказав: не беріть із собою; але хоча б ти і в іншому місці міг взяти, уникай цієї згубної недуги. Через це досягав Він багато чого. По-перше, віддаляв від учнів всяку підозру; по-друге, звільняв їх від усякої турботи, щоб вони займалися однією проповіддю; по-третє, показував їм Свою могутність. Для того й каже їм потім: “Чи мали ви в чому нестачу, коли Я посилав вас без вбрання та без взуття? І не раптом каже їм: “не беріть”; але спершу сказав: “хворих зціляйте, прокажених очищайте”, а потім уже заповідав: нічого “не беріть; задарма одержали, задарма давайте” (Мф. 10:9,8), заповідаючи їм те, що й на ділі корисно, що і пристойно, і можливо. Але, можливо, скажуть: інші вимоги справедливі; але чому Він і в дорозі не наказав їм мати ні торби, ні двох одягів, ні жезла, ні чобіт? Тому що хотів привчити їх до суворого життя, так як і вище не дозволив їм піклуватися навіть і про наступний день. Він готував їх бути вчителями всесвіту; тому й робить їх, так би мовити, з людей ангелами, звільняючи їх від усякої життєвої турботи, щоб вони дбали про одну тільки проповідь, – або, краще сказати, Він звільняє їх і від цієї турботи, кажучи: “не дбайте, як чи що сказати” (Мф. 10:19), і в такий спосіб те, що здавалося вельми важким і обтяжливим, представляє їм вельми легким і зручним. Справді, ніщо стільки не служить для душевного спокою, як свобода від турбот і піклувань, особливо якщо, звільнившись від цих турбот і піклувань, можна не мати ні в чому нестачі, маючи помічником Бога, Який замінює Собою все. Потім, для попередження питання: звідки ж будемо отримувати необхідний прожиток? – не каже їм: “Ви чули, що Я казав вам раніше: подивіться на птахів небесних” (Мф. 6:26), – якої заповіді вони ще не в змозі були виконати, – але висловився легше, сказавши: “бо той, хто трудиться, гідний прожитку” (Мф. 10:10), бажаючи показати цими словами, що їм треба здобувати собі прожиток від учнів, щоб вони не пишалися перед учнями своїми тим, що, доставляючи їм усе, самі нічим від них не запозичуються, а учні, своєю чергою, коли вони їх зневажають, не відокремилися від них.

5.Далі, щоб учні не сказали: “Отже, велиш жити милостинею?” і не поставили б того собі на сором, – Христос, називаючи їх ділками, а те, що дається їм, – винагородою, показує, що так повинно і бути. Хоча справа ваша, каже Він, полягає тільки у вченні, але не думайте, щоб благодія, яку ви робите, була незначною; ваше заняття пов’язане з великими зусиллями, і те, що дають вам ті, хто вас навчає, дають не задарма, а як винагороду: “бо той, хто працює, гідний прожитку”. Це Він сказав не тому, щоб труди апостолів того тільки й коштували, – зовсім ні! Тут Він давав тільки учням правило не вимагати більшого, а тих, хто доставляє їм потрібне, напоумляв, що вони роблять це не за щедрістю, а за обов’язком. “У яке б місто чи селище не ввійшли ви, навідуйтеся, хто в ньому гідний, і там залишайтеся, доки не вийдете” (Мф. 10:11). Коли Я сказав, – каже Він, – “той, хто трудиться, гідний їжі”, то цим не відчинив дверей для вас до всіх; навпаки, і в цьому наказую вам чинити з великою обачністю, що слугуватиме вам для здобуття і честі, і самої їжі. Справді, якщо людина, яка вас приймає, буде гідною, то вона неодмінно дасть вам прожиток, особливо, якщо ви, окрім необхідного, нічого більше не зажадаєте. Але Христос не тільки велить шукати гідних, а й не переходити з хати в хату, щоб ні того, хто вас приймає, не образити, ні самим не піддатися докору в обжерливості й легковажності. Це-то і навіював Він словами: “там залишайтеся, поки не вийдете”. Те ж саме можна бачити і в інших євангелістів. Чи бачиш, як Він цим робить учнів гідними поваги, а тих, хто приймає їх, ревними до прийняття, показавши, що від цього незрівнянно більше для них самих буде і слави, і користі? Продовжуючи ту саму настанову, каже: “а, входячи в дім, вітайте його, кажучи: мир дому цьому, а коли дім буде гідним, то мир ваш прийде на нього, а коли не буде гідним, то мир ваш до вас повернеться” (Мф. 10:12-13). Дивись, до яких подробиць Він доходить у Своїх настановах, – і не без причини. Він готував їх бути подвижниками благочестя і проповідниками всесвіту, а тому, привчаючи до поміркованості і роблячи гідними любові, каже: “а якщо хто не прийме вас і не послухає слів ваших, то, виходячи з дому або міста того, струсіть прах із ніг ваших; істинно кажу вам: веселішою буде земля Содомська і Гоморрська у день суду, ніж місто те” (Мф. 10:14-15). Не чекайте, каже, привітання собі від інших, бо ви вчителі, але самі насамперед віддавайте честь іншим. Крім того, показуючи, що їхнє привітання не просте слово, а благословення, каже: якщо буде дім гідний, то прийде мир ваш на нього, а якщо образять вас, то першою карою буде те, що дім позбудеться миру, а другою – те, що піддасться однаковій долі з Содомом. Але скажуть: яка нам користь у їхніх стратах? Така, що для вас знайдуться будинки гідних. Що ж означає вираз: “відтрусіть прах від ніг ваших”? Цим показується або те, що апостоли нічого в них не запозичили, або це служить свідченням далекої подорожі, яку апостоли здійснювали для них. Але зауваж, що Господь ще не всі дарування дає апостолам. Так не дає ще їм передвідання, щоб могли дізнаватися, хто гідний і хто недостойний, а велить дізнаватися і чекати, що покаже досвід. Чому ж Сам Він перебував у митаря? Тому що митар, змінившись, став гідним. Зауваж ще, що Він, позбавивши апостолів усього, все їм дав, коли дозволив жити в тих домівках, де приймали їхні настанови, нічого при собі не маючи, входити в ці домівки. Таким чином, і самі вони звільнялися від турбот, і тих, хто приймав настанови, засвідчували, що прийшли до них єдино для їхнього спасіння, як тим, що нічого з собою не приносили, так і тим, що окрім необхідного, нічого від них не вимагали, зрештою, і тим, що входили не до всіх без розбору. Господь хотів, щоб апостоли славилися не одними чудесами, але більше чудес – своїми чеснотами. Справді, ніщо стільки не вирізняє любомудрості, як те, щоб не мати нічого зайвого і задовольнятися якомога меншим. Це знали і лжеапостоли. Тому Павло й каже; “щоб вони, чим хваляться, у тому виявилися такими ж, як і ми” (2Кор. 11:12). Якщо ж і на чужій стороні, вирушаючи до людей незнайомих, не повинно нічого більше домагатися, крім щоденної їжі, то чи не набагато більше, перебуваючи вдома?

6.Не вислухати тільки повинні ми сказане, а й виконувати на ділі. Адже не про одних апостолів сказано це, а й про наступних святих. Отже, постараємося зробитися гідними прийняти їх до себе. Дивлячись на прихильність тих, хто приймає, світ може і приходити до них, і знову віддалятися; це залежить не від влади тільки вчителів, а й від гідності тих, хто приймає. Не будемо ж вважати для себе незначною втратою, якщо не насолодимося цим миром, про який ще з давніх-давен проголосив пророк, кажучи: “як прекрасні ноги благовісника, що сповіщає мир” (Іс. 52:7), до того ж, пояснюючи гідність миру, додав: “того, хто сповіщає радість”. І сам Христос показав важливість цього миру, кажучи: “мир залишаю вам, мир Мій даю вам” (Ін. 14:27). Тому треба вживати всіх старань, щоб насолоджуватися ним як удома, так і в церкві. І в церкві предстоятель дає мир, і це служить образом миру, що дарується Христом; і тому предстоятеля треба приймати з усякою ретельністю, надаючи йому не стільки трапезу, скільки свою прихильність. Якщо погано не приділяти від трапези, то чи не набагато гірше відкидати того, хто благословляє? Для тебе сидить пресвітер, для тебе стоїть учитель, трудиться і виснажується. Яке ж ти будеш мати вибачення, коли і слів його не приймаєш? Церква є спільний для всіх дім, куди ми входимо за вами, за прикладом апостолів, чому і, входячи, негайно ж, за заповіддю Христовою, всіх взагалі вітаємо миром. Отже, ніхто не будь недбалий, ніхто не будь розсіяний, коли священики входять і викладають повчання: за це загрожує чимале покарання. Краще для мене тисячократно піддатися презирству, входячи до кого-небудь із вас у дім, ніж не бути вислуханим, коли тут вітають вас миром. Останнє для мене набагато нестерпніше за перше, тому що і дім цей незрівнянно важливіший; тут зберігаються великі наші скарби, тут усі наші надії. І що тут не велике, що не високоповажне? І трапеза ця незрівнянно почесніша і солодша за твою домашню трапезу, і світильник цей – за твій світильник; це знають ті, які, з вірою і благоговременно помазавшись єлеєм, отримали зцілення. І ця скарбниця незрівнянно краща й необхідніша за твою скарбницю, тому що в ній покладено не одяг, а милостиню, хоча й небагато хто володіє цією скарбницею.13 Тут і ложе краще за твоє: заспокоєння, яке приносить Священне Писання, приємніше від усякого ложа. І якби ми дотримувалися досконалої злагоди, то крім цього ми не мали б іншого дому. А що це не важко, свідчать ті три тисячі і п’ять тисяч віруючих, які мали і дім, і трапезу, і душу одну. У безлічі віруючих, говориться, “було одне серце й одна душа” ( Діян. 4:32). Але оскільки в цій чесноті ми далеко відстали від них, і живемо по різних домівках, то, принаймні, коли збираємося сюди, ревно виконуватимемо її. Якщо ми недостатні й бідні в чомусь іншому, принаймні, будемо багаті хоча б у цьому. Тому хоча б тут, коли входимо до вас, приймайте нас із любов’ю. І коли я скажу: “мир вам”, ви скажіть: і духу твоєму; скажіть не голосом тільки, а й серцем, не устами тільки, а й духом. Інакше, якщо ти тут скажеш: і духу твоєму мир, а вийшовши, будеш повставати проти мене, будеш мене зневажати, злословити і потай поносити незліченними лайками, – то що це за мир? Втім, хоча ти і будеш мене всіляко лихословити, я даю тобі мир від чистого серця, зі щирою прихильністю, і нічого лихого ніколи не можу сказати про тебе: у мене отецьке серце, і хоча іноді я і засуджую тебе, але роблю це, дбаючи про тебе ж. А якщо ти потай ущипляєш мене, і не приймаєш у домі Господньому, то боюся, щоб ти ще не збільшив моєї скорботи – не тим, що образив мене, ні тим, що вигнав мене, а тим, що відкинув світ, і накликав на себе таке жорстоке покарання. Хоч я і не відтрушу праху, хоч не піду від тебе геть, – але погроза залишається у всій своїй силі. Я часто вітаю вас миром, і ніколи не перестану вітати. Хоча ви і з презирством мене прийматимете, я все ж таки і тоді не відтрушу праху, – не тому, щоб я не хотів коритися Господу, а тому, що вельми палко люблю вас. До того ж, я нічого і не терпів для вас, не здійснював далекої подорожі; прийшов до вас не так, як приходили апостоли, нічого при собі не маючи (за що і звинувачуємо наперед себе), прийшов не без чобіт, не без іншого одягу, – чому, можливо, і ви упускаєте зі свого боку належне. Тільки цього недостатньо для вашого виправдання. Нехай ми зазнаємо більшого осуду; але це нітрохи не служить до вашого вибачення.

7.Тоді будинки були церквами, а нині церква стала будинком. Тоді і в домівках не говорили про життєве, а нині і в церкві не говорять про духовне. Ви і тут чините, як на торжищі; і коли говорить сам Бог, не тільки не слухаєте слів Його в мовчанні, а займаєтеся розмовами зовсім про інші предмети. І нехай би ви займалися тим, що стосується вас самих; ні – ви говорите і слухаєте те, до чого вам і діла немає. Ось про що я плачу, і не перестану плакати! Я не владний залишити цього дому; нам необхідно залишатися тут, доки не відійдемо зі справжнього життя. Отже, “вмістіть нас” (2Кор. 7:2), – як умовляв Павло. Це сказано в нього не про трапезу, але про серце і прихильність. Того ж і ми від вас вимагаємо: любові, приязні сердечної і щирої. Якщо ж і це важко для вас, то, принаймні, залишивши теперішню безтурботність, полюбіть самих себе. Для нашої втіхи досить і того, якщо побачимо, що ви встигаєте в добрі й стаєте кращими. У такому разі і я покажу більше любові, “якщо і надто люблячи вас, вами буду любимий менше”. Адже багато що спонукає нас до взаємного спілкування: усім нам пропонується одна трапеза; один Отець породив нас; усі ми походимо з однієї утроби; усім подають одне питво, і не тільки одне, а з однієї чаші. Отець, між іншими засобами привернути нас до взаємної любові, вжив і те, щоб ми пили з однієї чаші: це служить знаком міцної любові. Але скажеш, що ми не можемо рівнятися з апостолами. І я в тому згоден, і ні трохи не сперечаюся; ми не варті не тільки їх, але навіть і тіні їх. Але при всьому тому ви повинні виконувати свою справу. Це не тільки не зробить вам сорому, але ще більше послужить на вашу користь. Коли будете виявляти належну любов і послух до недостойних, отримаєте більшу відплату. Ми говоримо не від себе, так як у нас і немає вчителя на землі; що ми прийняли, те й даємо, і коли даємо, нічого не вимагаємо від вас, крім однієї любові. Якщо ми насправді негідні любові, то, принаймні, гідні її за любов нашу до вас. Крім того, нам заповідано любити не тільки тих, хто любить нас, а й ворогів наших. Хто ж буде настільки жорстокосердим, настільки грубим, що, отримавши таку заповідь, буде відвертатися і ненавидіти навіть тих, хто любить його, хоча сам сповнений незліченних вад? Ми мали спілкування в духовній трапезі; будемо мати спілкування і в духовній любові. Якщо розбійники, сидячи за спільним столом, забувають свої злі звичаї, то яке матимемо виправдання ми, які, завжди долучаючись до тіла Господнього, не наслідуємо навіть і їхньої лагідності? Для багатьох служить достатньою спонукою до дружби не тільки те, що мають спільний стіл, а й те, що вони з одного міста; а ми, в яких і місто, і дім, і стіл, і шлях, і двері, і корінь, і життя, і голова, і Пастир, і Цар, і Вчитель, і Суддя, і Творець, і Отець, і все загальне, – яке матимемо пробачення, віддаляючись від спілкування один з одним? Чи не вимагаєте і від нас чудес, які творили апостоли, приходячи проповідувати: щоб і ми очищали прокажених, виганяли бісів, воскрешали мертвих? Але те й буде найсильнішим доказом вашої шляхетності й любові, якщо будете вірити в Бога, не вимагаючи застав. Бог, як з цієї причини, так і з інших, припинив чудеса. Якщо без чудес ті, що володіють тими чи іншими досконалостями, як от: даром слова, або благочестям, марнуються, звеличуються, один від одного відокремлюються, то де не було б розділень, якби були ще й чудеса? А що це кажу не за здогадкою, – представляю на доказ коринфян, які від цього самого розділилися на багато толок. Шукай не чудес, але спасіння душі. Не шукай того, щоб бачити одного мерця воскреслим, коли знаєш, що всі мертві воскреснуть; не шукай, щоб бачити сліпого прозрілим, але дивись, як нині всі починають здобувати кращий і корисніший зір. Навчися і сам дивитися цнотливо, і виправ своє око. Справді, якби ми жили все, як належить, то язичники дивувалися б нам більше, ніж чудотворцям. Чудеса часто вважають обманом, і знаходять у них багато підозрілого, хоча чудеса християнські зовсім не такі. Але життя непорочне не може піддатися жодній подібній підозрі, – навпаки, чеснота загороджує уста всім.

8.Отже, будемо вправлятися в чесноті; вона становить велике багатство і велике диво. Вона доставляє справжню свободу, виявляє її і в самому рабстві, не звільняючи від рабства, але самих рабів роблячи поважнішими за вільних; а це набагато важливіше, ніж дати саму свободу. Вона не робить бідного багатим, але і в самій бідності робить його достатнішим за багатого. Якщо ти хочеш і чудеса здійснювати, то звільнися від гріхів – і все тобою буде зроблено. Возлюблені, гріх є найзліший біс. І якщо його з себе виженеш, то зробиш більше, ніж ті, які виганяють тисячі бісів. Послухай, як Павло чесноту ставить вище за чудеса: “ревнуйте, – каже він, – за дарами великими, і я покажу вам шлях ще кращий” (1Кор. 12:31); і далі, показуючи цей шлях, не згадав ні про воскресіння мертвих, ні про очищення прокажених, ні про що інше, а натомість замість усього того сказав про любов. Послухай, що говорить і Христос: “тому не радійте, що духи вам підкоряються, але радійте тому, що імена ваші написані на небесах” (Лк. 10:20). І раніше, в іншому місці: “багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи, чи не від Твого імені ми пророкували? і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли? і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді оголошу їм: “Не знаю вас” (Мф. 7:22-23). Також перед хресним стражданням, покликавши учнів, сказав їм: “через це дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:35), – а не тому, що будете виганяти бісів. І знову: “по тому пізнають усі, що Ти Мене послав” (Ін. 17:23) – не з того, що вони воскрешатимуть мертвих, а з того, що будуть єдине ціле. Чудеса часто іншому приносять користь, а тому, хто творить їх, шкодять, або, доводячи його до гордості й марнославства, або в інший якийсь спосіб; а від добрих справ нічого такого чекати не можна: вони приносять користь і тим, котрі творять їх, і багатьом іншим. Отже, будемо здійснювати їх з усією ретельністю. Якщо ти з жорстокосердого став милостивим, то зцілив суху руку; якщо, полишивши видовище, пішов до церкви, то поправив кульгаву ногу; якщо відвернув очі свої від блудниці та від краси чужої дружини, то відчинив сліпі очі; якщо замість сатанинських пісень вивчив ти духовні псалми, то, коли ти був раніше німим, то став говорити. Ось найбільші чудеса! Ось чудові знамення! Якщо ми безперестанку будемо здійснювати такі чудеса, то за допомогою їх і самі станемо великими й дивовижними, і всіх порочних притягнемо до чесноти, і досягнемо майбутнього життя, – якого нехай сподобимося всі ми благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа. Йому слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *

¹³ Ймовірно, Златоуст хотів висловити тут ту думку, що мало хто збагачує церковну скарбницю подаянням милостині, оскільки власниками цієї скарбниці можна назвати тільки тих, хто покладає в ній свою милостиню.

Святитель Іоанн Златоуст Бесіди на Євангеліє від Матфея

← →

Бесіда 32

← →

Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея