←

→

Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 1

Зміст:
Для чого дано священне Писання. – Коли і як дані були старий закон і новий завіт. – Чому Матфей назвав свою працю євангелієм. – Чому євангеліє було писано чотирма. – Незначні розбіжності в оповіданнях євангелістів є доказом їхньої істинності. – У головному й істотному євангелія цілком згодні. – Різниця цілей написання чотирьох євангелій. – Згода євангелістів підтверджується спорідненістю кожної частини їхніх писань із цілим, а так само і прийняттям їхньої проповіді всім всесвітом. – Істина євангельської проповіді доводиться перевагою її над вченням філософів і її прийнятністю для людей всякого звання і віку. – Помилкова думка про простоту і легкість пояснення євангелія Матфея. – Вказівка на здивування, що виникають на самому початку євангелія. – Застереження слухачам бути уважними до пояснення, старанно відвідувати храм замість видовищ, вивчати те, що відноситься до життя небесного, і спостерігати в храмі тишу і мовчання.

ПО СПРАВЖНЬОМУ, нам не слід було б мати і потреби в допомозі Писання, а належало б вести життя настільки чисте, щоб замість книг служила нашим душам благодать Духа, і щоб, як ті списані чорнилом, так і наші серця були списані Духом. Але оскільки ми відкинули таку благодать, то скористаємося вже хоча б другим шляхом. А що перший шлях був кращим, це Бог показав і словом, і ділом. Справді, з Ноєм, Авраамом і його нащадками, так само як з Іовом і Мойсеєм, Бог розмовляв не через письмена, а безпосередньо, тому що знаходив їхній розум чистим. Коли ж увесь єврейський народ впав у саму глибину нечестя, тоді вже з’явилися письмена, скрижалі й повчання через них. І так було не тільки зі святими в Старому Завіті, але, як відомо, і в Новому. Так і апостолам Бог не дав чогось писаного, а обіцяв замість писань дарувати благодать Духа.

“Утішитель же, Дух Святий, – сказав Він їм, – …нагадає вам усе” (Ін. 14:26). І щоб ти знав, що такий шлях (спілкування Бога зі святими) був набагато кращим, послухай, що Він говорить через пророка: “Я укладу з домом Ізраїля і з домом Іуди новий завіт… укладу закон Мій у внутрішність їхню, і на серцях їхніх напишу…” (Єр. 31:31,33) “і будуть усі навчені Богом” його (Ін. 6:45). І Павло, вказуючи на цю перевагу, говорив, що він отримав закон (написаний) “не на скрижалях кам’яних, а на тілесних скрижалях серця” (2Кор. 3:3). Але оскільки з плином часу одні ухилилися від істинного вчення, інші – від чистоти життя і моральності, то з’явилася знову потреба в настанові письмовій. Поміркуй же, якою буде нерозсудливістю, якщо ми, які мали б жити в такій чистоті, щоб не мати й потреби в Писанні, а замість книжок представляти серця Духові, – якщо ми, втративши таку гідність і отримавши потребу в Писанні, не скористаємося, як годиться, навіть і цим другим лікарським засобом. Якщо гідно докору вже те, що ми потребуємо Писання і не привертаємо до себе благодаті Духа, то яка, подумай, буде наша провина, якщо ми не захочемо скористатися і цією допомогою, а зневажатимемо Писання, як зайве і непотрібне, і в такий спосіб накликатимемо на себе ще більшу кару? Щоб цього не сталося, вникнемо ретельніше в те, що написано, і розглянемо, як було дано Старий закон, і як – Новий Завіт. Отже, яким чином, коли, і де було дано давній закон? Після загибелі єгиптян, у пустелі, на горі Синай, у вогні й димі, що виходили з гори, за звуком сурми, серед грому й блискавок, по входженні Мойсея в самий морок. А в Новому Завіті не так: не в пустелі, не на горі, не серед диму й мороку, темряви й бурі, а з настанням дня, у домі, коли всі сиділи разом, – усе відбувалося при глибокій тиші. Для людей грубих і неприборканих потрібні були чуттєві вражаючі явища, як пустеля, гора, дим, сурмовий звук тощо; для людей же більш піднесених, більш покірних і тих, що стали вищими від чуттєвих понять, ні в чому такому не було потреби. Якщо ж і над апостолами був шум, то не заради них, а заради присутніх іудеїв, заради яких з’явилися і вогняні язики. Справді, якщо останні, незважаючи і на це, говорили [про апостолів], що вони “напилися солодкого вина” (Діян. 2:13), то тим паче сказали б так, якби не бачили нічого подібного. Далі, – у Старому Завіті Бог зійшов, коли Мойсей зійшов [на гору] (Вих. 19:3); тут же Дух зійшов, коли наше єство піднеслося на небо, а краще сказати – на царський престол. Якби Дух був меншим, то явища [що супроводжували Його пришестя] не були б більш величними і чудовими, а тим часом новозавітні скрижалі набагато чудовіші за старозавітні, так само як і події славніші. Справді, апостоли не з гори зійшли з кам’яними дошками в руках, подібно до Мойсея, a носячи в душі своїй Духа, і всюди ходили, випромінюючи скарб і джерело вчень, дарів духовних і всяких благ, ставши по благодаті натхненними книгами й законами. Так вони залучили [до віри] три тисячі, так – п’ять тисяч, так – усі народи всесвіту, бо устами їхніми говорив до всіх, хто приходив до них, Бог ( Діян. 2:41,4:4). Так і Матфей, сповнившись Духа Божого, написав книжку, – Матфей митар; я не соромлюся називати за заняттям ані його, ані інших апостолів, бо це найбільше і виявляє і благодать Духа, і їхню власну чесноту.

2. Свій твір Матфей справедливо назвав Євангелієм. Справді, він усім, – ворогам, невігласам, тим, хто сидить у темряві, – сповіщає кінець покарання, розв’язання гріхів, виправдання, освячення, спокуту, усиновлення, спадщину небес і спорідненість із Сином Божим. Що ж може зрівнятися з таким благовістям? Бог на землі, людина на небі; все в з’єднанні: ангели склали один лик з людьми, люди з’єдналися з ангелами та іншими небесними силами. Очевидно стало, що давня війна припинилася, що відбулося примирення Бога з нашим єством, диявола осоромлено, демонів вигнано, смерть зв’язано, рай відчинений, клятва скасована, гріх винищений, омана вилучена, повернулася істина, всюди сіється і зростає слово благочестя, небесне життя насаджено на землі, небесні сили перебувають у дружньому спілкуванні з нами, ангели безперестанку сходять на землю, і велика з’явилася надія на майбутнє. Ось чому Матфей і назвав свою історію Євангелієм, немовби [даючи зрозуміти, що] все інше, як, наприклад, багате майно, велич влади, начальство, слава, почесті, і все інше, що люди вважають благом, є лише пустими словами, а обітниці, дані через рибалок, мають називатися у власному й переважному розумінні благовістям. І це не тому тільки, що вони – блага міцні й постійні і перевершують нашу гідність, а й тому, що вони дані нам без жодних зусиль з нашого боку. Не працями і потім, не зусиллями і стражданнями отримали ми те, що маємо, а єдино з любові до нас Бога. Але чому, запитаємо, при такій великій кількості учнів, пишуть тільки двоє з апостолів і двоє з їхніх супутників, – бо ж окрім Іоанна і Матфея написали Євангелія один учень Павла, а інший учень Петра. Тому, що вони нічого не робили з честолюбства, але все для користі. Що ж? Хіба один євангеліст не міг написати всього? Звісно, міг; але коли писали четверо, писали не в один і той самий час, не в одному й тому самому місці, не спілкуючись і не домовляючись між собою, і, однак, написали так, начебто все виголошене одними вустами, то це слугує найбільшим доказом істини.

І, однак, скажеш ти, сталося протилежне, оскільки вони часто викриваються в розбіжності. Але це-то саме і є найвірнішим знаком істини. Справді, якби вони були до точності згодні в усьому – і щодо часу, і щодо місця, і щодо самих слів, то з ворогів ніхто б не повірив, що вони написали Євангелія, не зійшовшись між собою і не за звичайною згодою, і що така згода була наслідком їхньої щирості. Тепер же розбіжність, що виявляється в дрібницях, звільняє їх від усякої підозри і блискуче говорить на користь тих, хто писав. Якщо вони, щодо місця і часу, дещо написали по-різному, то це анітрохи не шкодить істині їхніх розповідей, що ми і спробуємо, з Божою поміччю, довести згодом. Тепер же просимо вас зауважити, що в головному, що становить основу нашого життя і становить сутність проповіді, вони ніде один з одним анітрохи не розходяться. У чому ж саме? У тому, що Бог став людиною, творив чудеса, був розп’ятий, похований, воскрес, вознісся на небо і прийде судити; що Він дав спасенні заповіді, запровадив закон, який не суперечить старозавітному; що Він – Син, єдинородний, справжній, єдиносущний Отцю, тощо. У всьому цьому ми знаходимо у євангелістів повну згоду. Якщо ж щодо чудес не всі все сказали, а один описав одні, інший – інші, то тебе це не повинно бентежити. Якби один євангеліст сказав усе, то були б зайві інші; якби кожен написав різне й нове порівняно з іншими, то не очевидним був би доказ їхньої згоди. Ось чому вони сказали багато про що і спільно, і кожен з них вибрав щось особливе, щоб не виявитися, з одного боку, зайвим і таким, що писав без мети, а з іншого – щоб представити нам вірний доказ істини своїх слів.

3. Так Лука вказує і причину, через яку він приступає до писання Євангелія. Щоб ти мав, каже, “тверде підґрунтя того вчення, в якому тебе наставляли” (Лк. 1:4), тобто щоб ти упевнився в тому, чого часто навчали, і перебував у твердій упевненості. Іоанн сам промовчав про причину (написання ним Євангелія), але, як каже переказ, що дійшов до нас від отців, і він приступив до писання не без причини. Оскільки перші три євангелісти переважно намагалися викласти історію земного життя Христа, і вченню про божество Його загрожувала небезпека залишитися нерозкритим, то Іоанн, спонукуваний Христом, розпочав нарешті писати Євангеліє. Це видно як із самої історії, так і з початку Євангелія. Він починає не з земного, подібно до інших євангелістів, а з небесного, яке він переважно мав на увазі, і для того склав усю книгу. Утім, не тільки на початку, а й у всьому Євангелії він вищий за інших. Так само і Матфей, як кажуть, на прохання віруючих іудеїв, які прийшли до нього, написав їм те, що говорив усно, і склав Євангеліє єврейською мовою. Теж саме зробив, на прохання учнів, і Марк у Єгипті. Ось чому Матфей, як той, хто писав для євреїв, не намагався показати нічого більшого, як походження Христа від Авраама і Давида; тим часом як Лука, який писав для всіх загалом, зводить родовід вище, доходячи до Адама. Потім, перший починає з народження Іісуса Христа, оскільки для іудея не могло бути нічого приємнішого, як сказати йому, що Христос є нащадком Авраама і Давида, а другий не так починає, а згадує заздалегідь про багато інших подій і потім вже приступає до родоводу. Що стосується згоди євангелістів, то ми можемо довести її і свідченням усього всесвіту, який прийняв їхні писання, і свідченням самих навіть ворогів істини. Після євангелістів народилося багато єресей, які вчили всупереч їхнім писанням; одні з них прийняли все сказане в останніх, а інші приймають тільки частину, відокремивши її від іншого. Якби в писаннях євангелістів була неузгодженість, то ні єресі, які стверджують протилежне їм, не прийняли б усього, а тільки ту частину, яка здавалася б їм узгодженою, ні ті, хто прийняв тільки частину, не були б викриті цією частиною, тому що і найменші частини в писаннях євангелістів ясно виявляють свою спорідненість із цілим. Подібно до того, як якщо ти візьмеш, наприклад, частину ребра, і в цій частині знайдеш все, з чого складається ціла тварина, – і нерви, і жили, і кістки, і артерії, і кров, словом, усі суттєві частини тілесного складу, так само і в Писанні можна бачити те ж саме: і тут кожна частина написаного ясно показує спорідненість із цілим. Якби євангелісти розходилися в думках, то не виявлялося б і такої спорідненості, і саме вчення їхнє давно б руйнувалося, бо “всяке царство, що розділилося саме в собі, не встоїть” (Мф. 12:25; Мк. 3:24). Тепер же, якщо і є у них якісь розбіжності, цим тільки ясно виявляється сила Духа (Святого), що переконує людей, щоб вони, тримаючись необхідного і головного, анітрохи не бентежилися нікчемними неузгодами.

4. Де писав кожен з євангелістів, – цим питанням займатися нам немає особливої потреби; але що вони не суперечили один одному, це ми постараємося довести в усьому нашому тлумаченні. Якщо ти звинувачуєш їх за розбіжність, то робиш не що інше, як змушуєш їх говорити одними й тими самими словами та вживати один і той самий спосіб вираження. Я не кажу вже про те, що і багато хто з тих, хто славиться знанням риторики і філософії, написавши багато книжок про одні й ті самі предмети, не тільки розходилися в думках, а й суперечили одне одному, – адже інша річ – розходитися в думках, інша річ – суперечити. Про це я вже не кажу: я не маю потреби користуватися їхнім нерозумінням для захисту (євангелістів) і не хочу підтверджувати істини брехнею. Але ось про що охоче запитав би я: як заслужили віру суперечливі писання? Як вони здобули перемогу? Як могли заслужити здивування, віру і славу по всьому всесвіту люди, які суперечили один одному? Свідками їхньої проповіді були багато людей; багато хто до того ж були ворогами і противниками. Написавши Євангелія, вони не сховали їх в одному куточку всесвіту, а поширювали їх усюди, на суходолі й на морі, на слух усім; як і тепер, їх можна було прочитати і за присутності ворогів, і ніщо зі сказаного в них нікого не спокушало. І цілком природно, тому що все у всіх виробляла і здійснювала божественна сила. Інакше, яким чином митар, рибалка невчений могли б так міркувати? Чого колись язичницькі мудреці не могли й уві сні уявити, про те вони проповідують із великою впевненістю й переконливістю, – і не тільки за життя, а й після смерті, – не двом, не двадцятьом особам, не сотням, не тисячам і десяткам тисяч, а (цілим) містам, племенам і народам, суходолу й морю, Греції та країнам варварським, землі населеній і пустелі, сповіщаючи вчення, яке значно перевищує нашу єдність. Залишивши земне, вони говорять тільки про небесне, пропонують нам інше життя і новий спосіб життя, інше багатство та іншу бідність, іншу свободу та інше рабство, інше життя і смерть, інший світ, інший статут життя, – все інше. (Вони викладають правила життя) не так, як Платон, який склав горезвісну “Політію”, або Зенон, та інші укладачі законів, які писали про суспільний устрій. Усі вони самими творами своїми довели, що їхній душі навіював злий дух, лютий демон, що воює проти нашого єства, ворог чистоти, противник благопристойності та руйнівник усякого порядку. Справді, що ще можна сказати про них, коли вони наказували всім мати спільних дружин, виводити напоказ чоловікам оголених дівчат під час гулянь, чинити крадькома шлюби, коли вони скинули й знищили всякий порядок і перекрутили статути самої природи? Що все це – винаходи демонів і противно природі, про це може свідчити нам сама природа, яка не терпить нічого такого. І вони писали про це не серед гонінь, не серед небезпек, не серед сварок, а з цілковитою безпекою та свободою, часто користуючись, крім того, ще багатьма прикрасами. А тим часом проповідь рибалок, гнаних, побитих, які проводили життя серед небезпек, з усією охотою приймали і простолюди, і мудреці, і раби, і вільні, і варвари, і греки.

5. І ти не можеш сказати, що вчення цих рибалок було для всіх прийнятним тому, що воно маловажне і низьке. Ні, воно навіть набагато піднесеніше за вчення філософів. Про дівоцтво, наприклад, навіть про ім’я таке ті не могли й уві сні подумати, так само як ні про піклування, ні про піст, ні про якусь іншу вищу чесноту. Тим часом наші вчителі не тільки пристрасть викорінюють, не тільки дію (злочинну) піддають покаранню, але засуджують і безсоромний погляд, і образливі слова, і непристойний сміх, і одяг, і ходу, і крик, простягають суворість навіть до найменшого. По всьому всесвіту вони насадили насіння дівоцтва. Про Бога і речі небесні вони навіюють такі поняття, які нікому з філософів ніколи не могли й на думку спасти. Та й як могли мати такі поняття люди, які обожнювали зображення звірів, плазунів та інших зневажних тварюк? І, однак, таке високе вчення (апостолів) було прийнято і заслужило віру, процвітає досі і зростає з кожним днем, а вчення філософів віджило, загинуло, зникло легше павутини. І цілком правильно, бо його проповідували демони. Ось чому, крім безсоромності, воно представляє багато темного і важкого для розуміння. Що може бути смішнішим, наприклад, за те вчення, у якому філософ, витративши тисячі слів на те, щоб показати, що таке справедливість, усе ще намагається роз’яснити це питання в довгій і вкрай неясній промові? Якби він вказав що-небудь і корисне, то для життя людського і це залишилося б абсолютно без користі. Справді, якби хлібороб, або скульптор, або тесляр, або кормчий, або інший хто-небудь, хто живиться працями рук своїх, надумав відстати від свого заняття і чесної праці, щоб витратити багато років на вивчення того, що таке справедливість, то перш, ніж дізнатися це, він заради цієї самої справедливості виснажив би себе постійним голодом і загинув би, закінчив би життя своє насильницькою смертю, так і не навчившись нічому корисному. А наше вчення не таке. У коротких і ясних словах Христос навчив нас, у чому полягає і справедливе, і чесне, і корисне, і всяка взагалі чеснота. Так Він говорив, наприклад, що у двох заповідях “утверджується весь закон і пророки” (Мф. 22:40), тобто в любові до Бога і ближнього, або ще: “Як хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтеся і ви з ними, бо в цьому закон і пророки” (Мф. 7:12). Усе це легко зрозуміло і легко збагнути і для хлібороба, і для раба, і для вдовиці, і навіть для сина і найменш розумного. Така істина! Доказом слугує досвід. Усі, справді, дізналися, що треба робити, і не тільки дізналися, а й намагалися і виконати (те, що дізналися), і не в містах, не на торжищах тільки, а й на вершинах гір. І там ти побачиш велику любомудрість, і там сяють лики ангелів у людській плоті і на землі є життя небесне. Образ цього життя накреслили нам рибарі, наказуючи братися (за навчання йому) не з дитячого віку, як робили це філософи, і не узаконюючи для вивчення чеснот певного числа років, а наставляючи всякий вік без винятку. Вчення філософів – дитяча забава, а вчення апостолів – сама істина. Місцем для цього життя вони призначили небо, а керівником і законодавцем його визнали Бога, як і належало. Нагородами за це життя слугують не лавровий вінок, не оливкова гілка, не бенкет у Прітанеї1, не мідні зображення, не такі пусті й непотрібні речі, а безмежне життя, усиновлення Богові, тріумфування з ангелами, передстояння на царському престолі й постійне перебування з Христом.

6. Керівниками в цьому житті є митарі, рибалки і скінотворці, які жили не короткий час, але завжди живуть, чому і по смерті своїй можуть надавати найбільшу допомогу своїм послідовникам. На тих, хто трудиться в цьому житті, чекає боротьба не з людьми, а з демонами і безтілесними силами. Ось чому і вождем у них не якась людина, не ангел, а сам Бог. І зброя цих воїнів відповідає характеру брані: її виготовлено не зі шкіри та заліза, а з істини, правди, віри та всілякої любомудрості. Про це саме життя написано і в Євангелії Матфея, про яке нам належить тепер говорити. Отже, будемо з ретельністю слухати ясні промови про нього євангеліста. Усе, що він говорить, не його слова, а самого Христа, який узаконив це життя. Будемо ж уважними, щоб і нам удостоїтися бути вписаними в це життя і сяяти разом з тими, які пройшли вже його і отримали нев’янучі вінці. Для багатьох, зауважимо, ця книга здається легкозрозумілою порівняно з пророками, які становлять труднощі для розуміння. Але це говорять люди, які не знають глибини прихованих тут думок. Тому прошу вас слідувати за мною з усією ревністю, щоб увійти нам у найглибшу глибину Писання; водій же на цій дорозі буде нам сам Христос. А щоб слово наше було зрозумілішим, просимо і переконуємо вас (як робили ми це під час роз’яснення й інших Писань) наперед перечитувати той розділ книги, що ми будемо роз’яснювати; нехай розумінню передує читання, як це було з євнухом (Діян. 8:28 і далі); це принесе нам велике полегшення. Справді, питання тут у безлічі виникають на кожному кроці. Ось дивись, скільки, наприклад, здивувань народжується відразу ж на самому початку Євангелія. По-перше, для чого викладається родовід Іосифа, який не був батьком Христа? По-друге, звідки нам може бути видно, що Христос походить від Давида, коли ми не знаємо предків Марії, від якої Він народився, – адже родоводу Діви не показано? По-третє, чому дається родовід Іосифа, який анітрохи не причетний був до народження, а від яких батьків, дідів і прадідів Діва, яка була матір’ю Христа, не сказано? Крім того, заслуговує на дослідження й те, чому євангеліст, ведучи родовід по чоловічій лінії, згадав і про деяких дружин. Потім, якщо йому так розсудилося, то чому він не перерахував усіх дружин, а промовчавши про високославлених, як, наприклад, Сарру, Ревеку і подібних до них, виставив тільки відомих за своїми вадами, наприклад, блудницю, чи прелюбодійку, іноплемінницю, або чужоземку? Так саме він згадав про дружину Урієву, про Фамару, про Рааві та Руфі, з яких остання була іноплемінницею, інша – блудницею, третя – зв’язувалася зі свекром, до того ж не згідно із законом шлюбу, а викравши ложі під виглядом блудниці; а що ж до дружини Урія, то про неї кожен знає з того, як вона зробила щось дивне, що вибивалося геть. І, однак, євангеліст, опустивши всіх інших, помістив у родоводі тільки одних цих дружин. Якщо вже потрібно було згадувати про дружин, то слід було згадати про всіх; якщо ж не про всіх, а тільки про деяких, то про тих, що прославилися своїми чеснотами, а не вадами. Бачите, скільки нам потрібно уваги вже на самому початку Євангелія, хоча для деяких цей початок здається яснішим за все інше, а для багатьох навіть зайвим, тому що являє собою просте тільки перерахування імен. Далі, – заслуговує на дослідження і те, чому Матфей промовчав про трьох царів. Якщо він промовчав про них, як про надто нечестивих, то йому не потрібно було б згадувати і про інших подібних. Ось і ще постає питання: чому євангеліст, розділивши родовід на частини по чотирнадцять родів у кожній, у третій частині не дотримався цього числа? Потім: чому Лука згадав про інші імена, і не тільки не про всі ті, що є в Матвфея, а й вказав їх набагато більше, а Матфей навів і менші, й інші імена, хоча і він закінчив на Іосифі, на якому припинив родослов’я і Лука. Дивіться ж, скільки нам потрібно пильності не тільки для того, щоб розв’язати здивування, а й для того, щоб дізнатися, що потребує вирішення. Адже важлива справа і зуміти знайти здивовані питання. Ось і ще, наприклад, здивоване питання: яким чином Єлизавета, походячи з коліна Левіїна, могла бути родичкою Марії?

Але, щоб не обтяжити вашої пам’яті безліччю запитань, зупинимося тут. Для збудження вашої уваги досить і того, якщо ви дізнаєтеся тільки, які представляються тут питання. Якщо ж ви бажаєте дізнатися і рішення, то і це буде залежати, перш за нашу настанову, від вас самих. Якщо я побачу у вас увагу й бажання навчитися, то намагатимуся запропонувати й рішення, а якщо помічу лінощі й неуважність, то не покажу ні самих запитань, ні їхнього рішення, слідуючи божественній заповіді, яка каже: “Не давайте святині псам, і не кидайте перлів своїх перед свинями, щоб вони не знехтували ними ногами своїми” (Мф. 7:6). Хто ж цей той, хто зневажає? Той, хто не вважає Писання дорогоцінним і важливим. Але хто ж, скажеш, настільки нещасний, щоб не вважати його важливим і найдорогоціннішим? Той, хто не приділяє йому й стільки часу, скільки витрачає для розпусних жінок на сатанинських видовищах. Багато хто проводить там цілі дні, зовсім запускає заради даремного такого проведення часу домашні справи, і що почують там, намагаються з точністю запам’ятати і зберегти на згуб душі своєї, а тут, де говорить сам Бог, не хочуть побути й малого часу. Ось чому в нас немає нічого спільного і з небом, і наше (небесне) життя тільки на словах. Однак за це Бог погрожує нам і пеклом, – не для того, щоб ввергнути нас у нього, а щоб дати нам можливість уникнути цього тяжкого покарання. А ми робимо навпаки, і щодня прагнемо на шлях, що веде до геєни: Бог велить не тільки слухати, а й виконувати те, що нам говориться, а ми не хочемо й вислухати. Коли ж, скажи мені, почнемо ми виконувати те, що нам велено, коли візьмемося за справи, якщо ми не хочемо навіть і слухати про них, якщо обурюємося й досадуємо навіть на найкоротше перебування в храмі? Коли ми, розмовляючи про предмети, які нічого не варті, помічаємо в співрозмовниках неувагу, то вважаємо це собі за образу. А про те не думаємо, що ображаємо Бога, коли Він говорить нам про такі важливі предмети, а ми нехтуємо Його словами і дивимося вбік? Який-небудь старець, який обходив багато земель, з усією точністю повідомляє нам і про відстані, і про становище міст, про їхні краєвиди, пристані, площі (і ми із задоволенням слухаємо його), а самі, тим часом, не знаємо і того, наскільки далеко відстоїмо від небесного граду. В іншому випадку, якби ми знали цю відстань, ми постаралися б скоротити шлях. Якщо ж ми не стараємося, то відстань цього граду від нас не тільки така, яка знаходиться між небом і землею, а навіть набагато більша; навпаки, якщо докладаємо старань, то можемо дійти до воріт його в одну мить, тому що ця відстань визначається не протяжністю простору, а станом нашої моральності.

Ти чудово знаєш справи тутешнього життя, – і нові, і старі, і давні, можеш перелічити начальників, у яких ти служив раніше у військах, і розпорядників ігор, і переможців на них, і вождів, від чого тобі нема жодної користі. А хто начальник у небесному граді, хто перший, хто другий, хто третій, скільки часу кожен служив і що зробив славного, про це тобі ніколи й уві сні не марилося. Про закони, якими керується це місто, ти не хочеш уважно послухати, коли говорять про них і інші. Як же, скажи мені, ти сподіваєшся отримати обіцяні блага, якщо не хочеш і слухати, коли говорять про них? Але якщо ми не дбали про це раніше, то постараємося принаймні зробити це тепер. Ось ми маємо намір вступити, якщо благоволить Бог, у златий град, і навіть найдорогоцінніший за всяке золото. Розгляньмо ж його підвалини і браму, зроблену із сапфіра і маргаритів. Найкращий керівник наш – Матфей. Його дверима входимо ми нині; тільки потрібне велике старання з нашого боку, бо, в кому він не бачить старанності, того він виганяє з граду. Це – град царствений і славний; у ньому немає поділу торговища від царських палаців, як у наших містах; у ньому – все царський палац. Отже, відчинимо двері розуму, відчинимо слух наш, і з великим трепетом приступаючи до придверей цього палацу, вклонимося Царю, який живе в ньому, тому що і перший крок може вразити глядача страхом. Врата тепер ще ув’язнені для нас; коли ж побачимо їх відчиненими (тобто коли вирішаться здивовані питання), тоді побачимо всередині його велике світло. Просвітлений духом, цей митар обіцяє показати тобі все: і де сидить Цар, і які стоять перед Ним воїни, де ангели і де архангели; яке місце призначене в цьому місті для нових громадян, який туди веде шлях; який жереб отримали ті, хто вступив до нього першим, який – другі, який – ті, хто ввійшов згодом; скільки чинів серед тамтешніх громадян, скільки рад і які різні достоїнства. Отже, увійдемо в цей град не з шумом і сум’яттям, а з побожним мовчанням. Якщо царські грамоти прочитуються в театрі, коли настає цілковита тиша, то тим паче в цьому граді повинні всі втихомиритися і стояти з напруженою душею і слухом, тому що тут читатимуться веління не земного царя, а Владики ангелів. Якщо ми так себе розташуємо, то сама благодать Духа найвірнішим чином вкаже нам шлях, і ми прийдемо до самого Царського престолу і отримаємо всі блага, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава, з Отцем і Святим Духом, нині й повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *

¹ Пританею була будівля, де давалися урочисті обіди на честь заслужених громадян.

[/su_tab] [/su_tabs]