Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 26

«Коли ж увійшов Іісус у Капернаум, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи! слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає» (Мф. 8:5-6).

Зміст:
Пояснення 8:5-13. Христос похваляє тих, хто мав про Нього високу думку. – Матфей і Лука говорять про одне й те саме чудо, взаємно доповнюючи одне одного. – Висота віри і чесноти сотника. – Христос сповіщає вчення про виправдання вірою і покликання язичників. – Як для доброчесного можливе падіння, так і для порочного виправлення. – Приклад Давида навчає, як і для доброчесного потрібне постійне пильнування, і як легко повстати після падіння.

1.Прокажений приступив до Іісуса, коли Він зійшов з гори, а цей сотник – коли Він прийшов до Капернаума. Чому ж ні той, ні інший не зійшли на гору? Не через недбальство, бо обидва мали полум’яну віру; але щоб не перервати Його вчення. Сотник, приступивши, сказав: “слуга мій лежить удома в розслабленні й жорстоко страждає”. Деякі кажуть, що він у виправдання своє представив і причину, чому не привів і його самого. Неможливо було, кажуть, привести розслабленого, який мучився і перебував за останнього подиху. А що отрок перебував при останньому подиху, про це свідчить Лука: “при смерті”. Але, на мою думку, це означає велику віру сотника, і набагато більшу, ніж ту, яку мали ті, хто звісив (розслабленого) крізь покрівлю. Оскільки він ясно знав, що досить і одного повеління, щоб піднявся той, хто лежить, то вважав зайвим приводити його. Що ж робить Іісус? Те, чого раніше ніде не робив. У всіх інших випадках Він узгоджувався з бажанням прохачів; а тут Сам попереджає бажання сотника й обіцяється не тільки зцілити, а й прийти в його дім. А це робить для того, щоб ми пізнали чесноту сотника. Якби Він не обіцяв цього, а сказав тільки: іди, нехай зцілиться юнак твій, – тоді б ми зовсім не знали про його чесноти. Те ж саме, хоча протилежним чином, зробив Він і з дружиною фінікійською. Тут, без запрошення, добровільно сам обіцяє прийти в дім, щоб ти пізнав віру сотника і велике смирення. Фінікіянці ж відмовляє в дарі, і очікуванню її ніби не подає надії. Як досвідчений і проникливий лікар, Він уміє з протилежного робити протилежне. Так тут віру сотника відкриває через добровільно обіцяний прихід, а там віру жінки – через тривале відтермінування і відмову. Так вчинив Він і з Авраамом, сказавши: “Чи сховаю Я від Авраама” (Бут. 18:17), – щоб ти пізнав Його любов і піклування про содомлян. Так і послані до Лота відмовляються зійти до нього, щоб ти пізнав велич дивнолюбства цього праведника.

Отже, що ж каже сотник? “Я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій” ( Мф. 8:8). Послухаємо це ми, ті, хто має намір прийняти Христа, – адже й нині можна Його приймати, – послухаємо і поревнуємо, і приймемо з такою ж ретельністю. Справді, коли ти прийняв бідного, спраглого і нагого, то прийняв і наситив Його самого. “Але скажи тільки слово, і одужає слуга мій”. Дивись, як і сотник, подібно до прокаженого, має належне поняття про Христа. І він не сказав: поклич Бога; не сказав: помолись і умилостиви Його; але тільки – повели. Потім, побоюючись, щоб Він через смиренність не відмовився, каже: “Бо я і підвладний чоловік, але, маючи в себе в підпорядкуванні вояків, кажу одному: піди, і йде, і іншому: прийди, і приходить, і слузі моєму: зроби те, і робить” (Мф. 8:9). Що ж з того, скаже хто-небудь, якщо сотник так думав? Річ у тім, адже, чи схвалив і підтвердив те Христос? Добре і дуже розсудливо ти говориш. Отже, на це й подивимося; і ми знайдемо тут те саме, що сталося з прокаженим. Прокажений сказав: “якщо хочеш” – і ми переконуємося у владі Спасителя не тільки через прокаженого, а й через голос самого Христа, бо Він не тільки не відкинув такої думки, а ще більше підтвердив її, коли для утвердження її додав зайве слово, сказавши: “хочу, очистися”. Так само й тут треба подивитися, чи не сталося чогось подібного. І справді знайдемо, що і тут сталося те саме. Справді, коли сотник сказав такі слова і засвідчив про таку владу Спасителя, тоді Він не тільки не засудив його, а й схвалив, і навіть більше, ніж схвалив. Євангеліст не сказав, що Спаситель похвалив тільки слова сотника, але, показуючи важливість похвали, каже, що Він навіть “здивувався”; і не тільки здивувався, а й у присутності всього народу представив його іншим як приклад для наслідування. Чи бачиш, як кожен із тих, хто засвідчив про Його владу, вихваляється? “І, чуючи, народ дивувався вченню Його” (Мф. 7:28), оскільки Він навчав, “як той, хто має владу”, і Христос не тільки не звинуватив їх, а ще зійшов з ними з гори, і через очищення прокаженого затвердив їхню думку. Знову прокажений сказав: “якщо хочеш, можеш мене очистити”; і Христос не тільки не викрив, але, лікуючи його так, як він сказав, очистив його. Також сотник каже: “скажи тільки слово, і одужає слуга мій”. І Іісус, дивуючись йому, говорив: “і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри” ( Мф. 8:10).

2 Те саме можеш ти пізнати і з протилежного. Марфа, за те, що не сказала нічого такого, але протилежне: “Чого попросиш у Бога, дасть тобі Бог” (Ін. 11:22) – не тільки не похвалена, хоч і знав її Христос і любив, і хоч вона вельми дбала про Нього, але навіть була Ним викрита й напоумана, тому що нерозсудливо сказала. “Хіба Я не казав тобі”, – так говорив їй Христос, – “якщо віритимеш, побачиш славу Божу” (Ін. 11:40)? – звинувачуючи так її, як таку, що ще не увірувала. І знову, коли вона сказала: “чого Ти попросиш у Бога, дасть Тобі”, Спаситель, відвертаючи її від такої думки і навчаючи, що Він не має потреби запозичувати що-небудь від іншого, але Сам є джерелом благ, каже: “Я є воскресіння і життя” (Ін. 11:25), – тобто, Я не чекаю на здобуття сили, але Сам Собою все здійснюю. Тому-то Він і дивується сотнику, віддає йому перевагу перед усім народом, удостоює дарунку царства й інших спонукає до змагання йому. А щоб ти знав, що Він для того сказав це, щоб і інших навчити подібної віри, послухай, з якою точністю євангеліст вказав на це. “Іісус здивувався і сказав”, каже, “тим, хто йшов за Ним: “Поправді кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри”. Отже, висока думка про Нього найбільше служить запорукою віри, царства та інших благ. Христос не тільки на словах похвалив сотника, але за віру його повернув йому хворого здоровим, і сплітає йому світлий вінець, і обіцяє великі дари, кажучи: “багато хто прийде зі сходу й заходу, і ляжуть на лоні Авраама, й Ісака, і Іакова”; “синів царства будуть вивергнуті в темряву зовнішню” геть (Мф. 8:11-12). Після того, як Спаситель здійснив багато чудес, Він розмовляє з народом з більшою вже свободою. Потім, щоб хто не вважав Його слова за лестощі, але щоб усі знали, що сотник точно такого був настрою, каже: “Іди, і, як ти вірив, нехай буде тобі” (Мф. 8:13). І справа, що свідчить про такий настрій його, негайно настала: “і одужав слуга його тієї ж години”. Те саме сталося і з сирофінікіянкою, бо і їй Спаситель сказав: “о, жінко, велика віра твоя; нехай буде тобі за бажанням твоїм. І зцілилася дочка її тієї ж години” (Мф. 15:28). Оскільки Лука в оповіданні про дане чудо зі слугою сотника включає багато іншого, що, мабуть, показує розбіжність, то потрібно і це пояснити вам. Отже, що говорить Лука? Сотник “послав до Нього іудейських старійшин просити Його” прийти (Лк. 7:3). Матфей же каже, що він сам, прийшовши, говорив: “недостойний”! Дехто каже, що це – різні особи, хоча вони й багато мають подібного. Про те сказано: “любить народ наш, і побудував нам синагогу” (Лк. 7:5), а про це сам Іісус каже: “і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри”. Про того не сказано: “багато хто прийде зі сходу”, – звідки ймовірно, що він був іудей. Що ж сказати нам на це? Те, що таке рішення легке; запитується тільки, чи істинне воно? Я думаю, що це одна й та сама особа. Але від чого ж, скаже хтось, за свідченням Матфея, він сказав: “я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій”; за свідченням же Луки, послав за Христом, щоб Він прийшов? Мені здається, що Лука вказує нам на лестощі іудейські, і на те, що люди, в нещасті будучи непостійні, часто змінюють наміри. Досить імовірно, що коли сотник хотів іти, іудеї стали на заваді, підлабузнюючись до нього, кажучи: “Ми сходимо, і ми приведемо Його”. Дивись, і саме прохання їхнє сповнене лестощів. “Бо любить”, кажуть, “народ наш і побудував нам синагогу”; і не знають навіть, за що потрібно похвалити цього чоловіка. Їм належало б сказати, що він сам хотів прийти і попросити, а ми стали на заваді, знаючи його нещастя і бачачи, як тіло лежить у домі, і, отже, належало б уявити велич його віри; але про це вони не говорять. Через заздрість вони не хотіли виявити віру цього чоловіка; але щоб того, хто закликає, не прийняли за якусь велику людину, вони зважилися краще затьмарити чесноту того, за кого прийшли просити, ніж, виявивши його віру, виконати те, за чим прийшли. Заздрість легко може засліпити розум. Але ведучий таємне прославив його проти їхньої волі. А що це так, послухай, як сам Лука знову, пояснюючи це, каже: “коли Він недалеко вже був від дому, сотник послав до Нього друзів сказати Йому: не трудись, Господи, бо я не вартий, щоб Ти увійшов під дах мій” (Лк. 7:6). Як тільки він звільнився від надокучливості іудеїв, то посилає сказати: не думай, що я не прийшов через лінощі, але тому, що вважав себе негідним прийняти Тебе в дім.

3 Якщо ж Матфей оповідає, що сотник сказав це не через друзів, а сам особисто, то це не показує жодного протиріччя. Справа в тому, чи обидва євангелісти показали прихильність цього чоловіка і те, що він мав гідну думку про Христа. Ймовірно, що й сам він, після того як послав друзів, прийшов і сказав те саме. Якщо ж Лука не згадав про це, а Матфей не згадав про те, то сталося це не через їхню розбіжність, але більше через те, що один заповнював те, що інший опускав. Дивись, як Лука виявив його віру і з іншого боку, сказавши: “отрок був хворий при смерті”. Це не привело сотника у відчай і не позбавило надії; але він і в цьому випадку сподівався, що отрок його залишиться в живих. Якщо ж, за словами Матфея, Христос сказав: “і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри”, і тим показав, що він не був ізраїльтянином, а Лука оповідає, що він побудував синагогу, то й тут немає суперечності, оскільки можна було, і не будучи іудеєм, збудувати синагогу і любити народ іудейський.

Але ти не просто досліди слова сотника, а візьми до уваги ще його становище як єгипетського начальника, і тоді побачиш чесноту цього чоловіка. Справді, начальники бувають вельми пихаті й не принижуються в найнещасніших нещастях. Так, згадуваний в Іоанна (царедворець) тягне Іісуса до будинку, і каже: “прийди”, – отрок мій при смерті (Ін. 4:49); навпаки, сотник не так вчинив, але набагато краще, ніж і цей царедворець, і ті, які спустили одр крізь покрівлю. Він не домагається тілесної присутності, і не приніс стражденного до лікаря; а це й показує, що сотник не низько про Нього думав, але мав богопристойну думку, коли говорить: “скажи тільки слово”. І не від початку каже: “скажи слово”, але спершу розповідає тільки про хворобу, бо через велику смиренномудрість не очікував, щоб Христос негайно його послухав і пішов до нього в дім. Ось чому, коли почув уже слова Його: “Я, прийшовши, зцілю його”, тоді каже: “скажи слово”. І хвороба не бентежила його, але він і в нещасті допитливий, маючи на увазі не стільки здоров’я отрока, скільки те, щоб не показати в діях своїх чогось неблагоговійного. Хоча він і не наполягав, але Христос обіцяв. А він і при цьому побоювався, щоб якимось чином не вийти з меж власної гідності, і не обтяжити себе якимось тяжким вчинком. Чи бачиш його розсудливість? Подивися на безумство іудеїв, які кажуть: він гідний, щоб Ти надав йому милість. Треба було б вдатися до людинолюбства Іісуса, а вони виставляють гідність людини, самі не знаючи, з якого боку треба виставити її. Навпаки, сотник інакше вчинив: він усвідомлював себе вельми негідним не тільки благодіяння, а й того, щоб прийняти Господа в дім. Тому-то, сказавши: “отрок мій лежить”, не додав: “скажи”, побоюючись стати негідним прийняття дару, але розповів тільки про своє нещастя. Коли ж побачив милосердя Христове, то і в цьому випадку не наполягав, але дотримав пристойну собі міру. А якби хтось запитав: для чого Христос взаємно не вшанував його? – ми відповіли б, що Він, навпаки, багато вшанував його: по-перше, тим, що виявив згоду, як видно це особливо з того, що не пішов до дому; а по-друге, тим, що ввів його в царство і віддав перевагу над усім народом іудейським. За те, що Він визнав себе негідним навіть прийняти Христа в дім, удостоївся отримати царство і блага, якими насолоджується Авраам. Чому ж, скаже хто-небудь, прокажений, який показав більше того, не був похвалений? Він не сказав: “скажи слово”, але, – що набагато більше, – забажай тільки, як пророк говорить про Отця: “творить усе, що хоче” (Пс. 113:11). Але і прокажений був похвалений. Коли Спаситель сказав: “принеси дар, який наказав Мойсей, на свідоцтво їм”, то цими словами висловив не інше що, як те, що ти звинуватиш їх, тому що ти увірував. З іншого боку, не все одно було – увірувати іудею, і – тим, хто поза народом іудейським. А що сотник не був іудеєм, це видно як з того, що він сотник, так і зі сказаного про нього: “і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри”.

4.Справді, вельми багато значило, що людина, не з числа іудеїв, мала таку високу думку про Христа. Мені здається, вона мала уявлення про воїнства небесних, або про те, що хвороби, смерть і все інше так само підпорядковані Христу, як йому самому воїни. Тому Він і говорив: “бо я і підвладна людина”, – тобто, ти Бог, я людина; я під владою, Ти ж не під владою. Отже, якщо я, будучи людиною і перебуваючи під владою, стільки можу, то набагато більше можеш Ти, будучи Богом і не перебуваючи під владою. З особливою силою він хоче переконати Його в тому, що він представляє це не як приклад подібний, але як незрівнянно вищий. Якщо я, каже він, будучи рівним підлеглим і перебуваючи під владою, за малої переваги начальства маю таку силу, що ніхто мені не суперечить, а що я наказую, те й роблять, хоч би й різні були накази (“кажу одному: піди, й іде, й іншому: прийди, й приходить”), то набагато більшу силу маєш Ти. Деякі ж читають це місце і таким чином: “бо я людина”, і, відокремивши ці слова знаком, приєднують: “маючи в себе в підпорядкуванні воїнів”. Але ти зверни увагу на те, як ясно показав він, що Христос може керувати смертю як раб, і повелівати як Владика. Коли він каже: “піди, і йде; прийди, і приходить”, то виражає цими словами таку думку: якщо Ти повелиш смерті не приходити до нього, вона не прийде. Бачиш, яку він мав віру? Він уже ясно відкрив те, що згодом усім повинно було відкритися, тобто, що Христос має владу над смертю і життям, і може зводити у ворота пекла і зводити. І не тільки згадав про воїнів, а й про рабів, – що служить знаком більшого послуху. Але, незважаючи на те, що він мав таку велику віру, він вважав себе ще недостойним. Христос же, показавши, що він гідний того, щоб прийти в дім його, зробив набагато більше, коли дивувався йому, хвалив його і дарував йому більше, ніж, скільки він просив. Він прийшов шукати тілесного здоров’я отрокові, а повернувся, отримавши царство. Чи бачиш сповнення сказаного: “Шукайте ж передусім Царства Божого та правди Його, і це все додасться вам” (Мф. 6:33)? Щойно сотник виявив велику віру і смиренність, Христос дарував йому небо і, крім того, повернув здоров’я його отрокові. І не цим тільки вшанував його, а й засвідченням, що він вводиться в царство, і які люди з нього виганяються. Звідси Христос для всіх уже робить відомим те, що спасіння – від віри, а не від справ закону. Тому дар цей запропонований буде не тільки іудеям, а й язичникам, і останнім більше, ніж першим. Не подумайте, каже, що так сталося тільки з сотником; те саме буде і з усім всесвітом. Тут пророчо говорить Він про язичників, і їм подає благу надію. Серед тих, хто йшов за Ним, були і жителі Галілеї язичницької. Говорив же Він це для того, щоб не залишити і язичників у відчаї, і упокорити гордість іудеїв. Але щоб Своїми словами не образити слухачів, і не подати жодного їм приводу до опору, для цього Христос вводить промову про язичників не на самому початку, а коли випадок для того подав сотник; і не прямо висловлює ім’я язичників. Не сказав: багато хто з язичників, але: “багато хто зі сходу і заходу”, – що означає язичників. А таким чином не образив слухачів, оскільки сказане було прикрите. І не цим тільки пом’якшує удавану новизну вчення, а й тим, що замість царства згадав про лоно Авраама. І це ім’я для них було невідоме; між тим, нагадування про Авраама сильніше гризло їх. Тому й Іоанн спершу нічого не сказав про геєну, але, що особливо їх ображало, казав: “і не думайте казати в собі”, що “батько в нас Авраам” (Мф. 3:9). Водночас Христос має на увазі й інше, а саме – щоб не здатися таким, що суперечить стародавнім статутам. Дійсно, хто дивується патріархам, і надра їхні називає спадщиною добрих, той абсолютно знищує таку підозру. Отже, ніхто не повинен думати, що тут одна тільки погроза. Іудеям сповіщається сувора кара, язичникам сувора радість: першим тому, що вони не лише відпали, а й відпали від свого; а останнім тому, що вони не лише здобули, а й здобули те, на що не очікували. До цього приєднується третє те, що останні отримали те, що належить першим. Синами ж царства Спаситель називає тих, кому було уготовано царство. Це особливо сильно вражало іудеїв, коли, показавши, що за обітницею вони перебувають у надрах Авраама, слідом за тим негайно ж і виключає їх. Далі, оскільки цей вислів був вироком, то Христос затверджує його знаменням, – так само, як і знамення підтверджує пророцтвом, яке згодом здійснилося.

5.Отже, хто не вірить зціленню отрока, яке тоді було, той нехай вірить у нього на підставі передбачення, що нині здійснилося. Справді, пророцтво перед подією для всіх пояснилося знаменням, що тоді були. Тому-то Спаситель спершу прорік пророцтво, а потім зцілив розслабленого, щоб майбутнє підтвердилося теперішнім, і менше – більшим. Що доброчесні насолоджуються благами, а злі терплять нещастя, це не містить у собі ніякої невідповідності, але згідно і з розумом, і з силою законів. А зміцнення розслабленого і воскресіння мертвого – понад природні сили. І, однак, цій великій і дивовижній справі чимало сприяв сотник, що й Христос, показуючи, сказав: “іди, і, як ти вірував, нехай буде тобі”! Чи бачиш, як зцілення отрока виявило і силу Христову, і віру сотника, і затвердило майбутнє? Або краще, все це сповіщало силу Христову, тому що Він не тільки зцілив тіло сина, але за допомогою чудес привернув і душу сотника до віри. Але ти дивись не на те тільки, що один увірував, а інший зцілився, а й здивуйся швидкості, яку показуючи, євангеліст каже: “і одужав слуга його тієї ж години”, – як і про прокаженого сказав, що він негайно очистився. Христос виявляв силу не тільки через зцілення, а й через те, що робив його несподівано і миттєво. І не цим тільки приносив Він користь, а й тим, що під час здійснення чудес часто пропонував вчення про царство, і всіх залучав до нього. Навіть і тим, яким Він погрожував виверженням, погрожував не для того, щоб вивергнути, а щоб, залякавши словами, залучити до царства. Якщо ж звідси іудеї не отримували жодної користі, то в усьому винні самі вони і всі, хто страждає на їхню хворобу невір’я. Кожному відомо, що те саме трапилося не тільки з іудеями, а й з тими, хто увірував. Іуда був сином царства, і разом з іншими учнями чув: “сядете на дванадцяти престолах” (Мф. 19:28), однак став сином геєни. Єфіоплянин же, будучи варваром і одним із тих, що прийшли зі сходу й заходу, удостоївся вінців разом з Авраамом, Ісааком і Іаковом. Те саме й нині між нами відбувається. “Бо багато хто, – каже Господь, – будуть перші останніми, а останні – першими” (Мф. 19:30). Це сказав Він для того, щоб як останні не віддавалися безтурботності, як такі, що не мають сил повернутися, так і перші не сподівалися б на себе, як такі, що твердо стоять. Про те саме передвіщав раніше й Іоанн, кажучи: “Бог може з каміння цього поставити дітей Авраама” (Мф. 3:9). Оскільки цьому належало здійснитися, то заздалегідь і провіщається, щоб ніхто не зніяковів від дивацтва речі. Але Іоанн, як предтеча, говорить про те як про можливе; а Христос – як про те, що, безсумнівно, має бути, і доводить це справами.

Отже, якщо стоїмо, не будемо сподіватися на себе, але говоритимемо собі: “хто думає, що він стоїть, стережися, щоб не впасти” (1Кор. 10:12); а якщо лежимо, то не зневірятимемось, але говоритимемо собі: “хіба, впавши, не встають” (Єр. 8:4)? Дійсно, багато хто, досягнувши до самої висоти неба, показавши всяке терпіння, живучи в пустелях, не бачивши жінки навіть уві сні, але дещо роздратувавшись, перечепився і дійшов до самої безодні зла. Інші, навпаки, з цієї безодні піднеслися до неба, і від ганьби, і від місця танцю звернулися до життя ангельського, і настільки велику явили чесноту, що виганяли демонів і здійснювали багато інших подібних знамень. Такими подіями сповнене Писання, такими прикладами сповнене наше життя. Пристрасні і зніжені загороджують уста маніхеїв, які злість вважають незмінною, які служать дияволу, розслаблюють руки охочих вправлятися в добрі та спотворюють усі статути життя. Ті, які навіюють такі переконання, не тільки заподіюють шкоду в майбутньому, а й тут, якщо є можливість, усе перекручують. Як будь-хто з порочних буде намагатися про чесноти, коли він повернення до чеснот і зміну на краще вважає неможливим? Якщо й тепер, коли і закони існують, і покарання загрожують, коли багатьох збуджує слава, коли очікують на геєну й обіцяють царство, коли злі засуджуються, а добрі вихваляються, – якщо й тепер дехто ледве наважується на подвиги чесноти, то, коли знищено все це, що стане на заваді загальному розтлінню та загибелі?

6.Отже, пізнавши підступність диявольську і те, що як зазначені люди, так і ті, що силкуються утвердити вчення про долю, мислять противно і язичницьким законодавцям, і божественним висловам, і природному розуму, і спільній думці всіх людей, і варварам, і скіфам, і фракіянам, і всім загалом, – будьмо, улюблені, неспальні, і, полишивши всіх цих супротивників істини, йтимемо тісною стежкою зі сподіванням і страхом: зі страхом – з причини стремнин, що звідусіль стоять; зі сподіванням же – тому, що Іісус постає перед нами. Підемо з тверезістю і неспанням. Якщо хто хоча б трохи задрімає, негайно зійде на дно. Ми не обачніші за Давида, який, дещо роздратувавшись, впав у саму безодню гріха. Втім, він і повстав скоро. Дивись тому не на те тільки, що він згрішив, а й на те, що він очистив свій гріх. Для того написана й історія його падіння, щоб ти не на падіння його дивився, але дивувався його повстанню; щоб ти знав, як після падіння маєш тобі повставати. Як лікарі, вибираючи найважчі хвороби, описують їх у книжках і навчають інших способу лікування, щоб останні, дізнавшись про найважчі хвороби, зручніше могли подолати найслабші, так само і Бог зробив явними найбільші гріхи для того, щоб ті, котрі впадають у малі гріхи, могли через те зручно виправляти їх. Справді, якщо могли бути очищені великі гріхи, то тим більше менші. Отже, розглянемо, як той блаженний чоловік знесилився, і як він повстав незабаром. Який же був образ знемоги? Він вчинив перелюб і вбивство. Я не соромлюся гучно сповіщати про це: якщо Дух Святий не вважав ганебним викласти всю цю історію, то тим паче нам не слід приховувати її. Тому я не тільки сповіщаю про це, але дещо і ще приєдную. Ті, які приховують падіння Давида, вельми затьмарюють чесноту цього чоловіка. І як ті, хто замовчують битву його з Голіафом, позбавляють його чималих вінців, так точно чинять і ті, хто залишають поза увагою цю розповідь. Можливо, мої слова здаються дивними? Але почекайте трохи, і ви дізнаєтеся, що це сказано нами справедливо. Я для того збільшую гріх, і представляю справу в більш дивному вигляді, щоб у більшій кількості приготувати ліки. Отже, що ж мені приєднати? Чесноту чоловіка. Це збільшує і провину його: адже неоднаково засуджується все у всіх. “Сильні”, говорить Писання, “сильно будуть катовані” (Прем. Сол. 6:6). І: “Той, хто знав волю пана свого”, і той, хто не виконує, “багато буде побитий” (Лк. 12:47). Отже, більше знання є причиною більшого покарання. Тому ієрей, який впадає в однакові гріхи з підлеглими собі, не однаковим з ними піддається покаранням, але набагато тяжчим. Можливо, ви, бачачи, що провина зростає, тремтите і лякаєтеся, і дивуєтеся мені, начебто я ходжу по стрімчаках; але я стільки впевнений у праведнику, що простягаюся ще далі. Чим більше збільшу провину, тим більше в змозі буду вихваляти Давида. Але чи можна, запитають, сказати щось більше за це? Можна. Саме: як Каїн вчинив не тільки вбивство, а й найгірше за багатьох убивств, – оскільки він убив не чужого, а брата, і брата, не скривдженого, а скривдженого, не після багатьох убивць, а перший винайшов такий злочин, – так і тут злочин полягав не в одному лише вбивстві, бо не простий чоловік вчинив його, а пророк, убив не скривдженого, а скривдженого, оскільки цей останній був уже скривдженим на той час, коли викрали дружину, і таким чином до цього злочину Давид долучив іще новий. Чи бачите, як я не пощадив праведника, і як без жодного послаблення розповів його провини? Не дивлячись, однак, на це, я так сподіваюся захистити його, що, не дивлячись на таку велику тяжкість гріха, бажав би, щоб тут перебували як маніхеї, що вельми знущаються з нього, так і заражені вченням Маркіона, щоб мені повністю затулити їхні вуста. Вони кажуть, що Давид вчинив убивство і перелюб. А я не тільки те саме кажу, а й довів, що вбивство його було подвійне, як тому, що вбитий був скривджений, так і тому, що високою була гідність того, хто згрішив.

7.Не одне й те саме значить, коли наважується на такі злочини людина, удостоєна Духа, стільки облагодіяна, що має велику відвагу, до того ж у такому віці, – і коли те саме робить той, хто позбавлений усього цього. І при всьому тому, доблесний цей чоловік гідний найбільшого подиву, тому саме, що він, занурившись у глибину зла, не впав духом, не впав у відчай і не залишився ніким лежати, отримавши від диявола таку небезпечну рану, але швидко, навіть негайно, і з великою силою завдав йому небезпечнішу рану, ніж яку отримав. Сталося те ж саме, як якби під час бою і в строю якийсь варвар встромив спис у серце мужнього воїна, або, залишивши в грудях його стрілу, приєднав до колишньої іншу найнебезпечнішу рану, а той, хто дістав ці тяжкі рани, весь обливаючись потоками крові, швидко піднявся б і, пустивши спис у свого ворога, негайно повалив би його на землю замертво. Так точно й тут, що більшою уявиш рану, то дивовижнішою покажеш душу ураженого, – оскільки він, незважаючи на цю тяжку рану, мав силу підвестися посеред строю, і повалити того, ким був уражений. Як це важливо, особливо знають ті, які впадають у тяжкі гріхи. Справді, не стільки тоді відкривається мужня і тверда душа, коли будь-хто без падінь пробігає шлях (бо такий має супутником своїм благу надію, що збуджує, підбадьорює, укріплює і робить його ревнішим), скільки тоді, коли будь-хто після незліченних вінців, багатьох трофеїв і перемог, зазнаючи крайньої поразки, знову може вступити на колишні шляхи. Для більшої ясності, я постараюся запропонувати вам інший приклад, не менш важливий, порівняно з першим. Уяви, що якийсь мореплавець, який був на незліченних морях, проплив усе море, після багатьох бур, підводних каменів і хвиль, маючи багато товару, став би тонути на вході до пристані, і ледь із голим тілом уникнув би цієї небезпечної корабельної аварії: у якій він буде прихильній до моря, до плавання й до морських небезпек? Не маючи особливо сильного характеру, чи захоче він коли-небудь подивитися на берег, на корабель, на пристань? Не думаю; він сховається, буде лежати, не розрізняючи дня від ночі і від усього відмовляючись, – вважатиме за краще жити милостинею, ніж взятися до колишньої праці. Не такий був блаженний Давид; але, після незліченних праць і подвигів, зазнавши жахливої корабельної аварії, не сховався, а витягнув корабель і, розпустивши вітрила та взявшись за кормоломо, взявся за попередню роботу – і знову зібрав багатство, більше, ніж раніше. Якщо стояти і після падіння не лягти назавжди – гідно здивування, то яких вінців гідний той, хто негайно ж встає і робить великі справи? Багато було для Давида спонукань до розпачу: і, по-перше, велич гріха; по-друге, те, що він зазнав цього краху не на початку життя, коли найбільше надій, а під кінець, – адже і купець, який зазнав корабельної аварії негайно ж після виходу з пристані, не однаково сумує з тим, що після незліченних закупів потрапив на підводний камінь; по-третє, те, що він зазнав цього вже після того, як назбирав велике багатство. Справді, чимало в нього було тоді скарбів: були, наприклад, скарби, що їх набув він у першому віці, коли був пастухом, – у битві з Голіафом, коли поставив блискучий трофей, – у мудрому поводженні з Саулом. Воістину, Давид показував євангельську великодушність, коли, тисячократно маючи в руках ворога, завжди щадив його і краще вирішив втратити вітчизну, волю та саме життя, аніж умертвити того, хто несправедливо чинив йому підступи. Чимало також він мав чеснот після прийняття царства. Крім усього сказаного, і погана думка народу, а так само й позбавлення такої блискучої слави – викликали не мале збентеження. Не стільки прикрашала його порфіра, скільки покривала соромом пляма гріха.

8.Ви, звісно, знаєте, як тяжко буває тому, чиї гріхи розголошуються, і яка велика мужність вимагається від такої людини, щоб після загального звинувачення і після того, як багато є свідків її злочинів, не впасти духом. Але той доблесний чоловік, витягнувши з душі своєї всі ці стріли, стільки після того засяяв, так омив пляму, так очистився, що й по смерті загладжував гріхи своїх нащадків. І що сказав Бог про Авраама, те саме говорить і про Давида, – і про нього навіть набагато більше. Про патріарха Він каже: я згадав “заповіт Свій з Авраамом” (Вих. 2:24); кажучи ж про Давида, не про заповіт говорить, а про що? “Заради Давида, раба Мого, буду охороняти місто це” (2Царів. 19:34). І, за прихильністю до нього, не попустив позбутися царства Соломону, який так тяжко згрішив. І до того велика була слава Давида, що Петро, після стількох багатьох років виголошуючи до іудеїв промову, так каже: “з дерзновенням сказати вам про праотця Давида, що він і помер, і похований” ( Діян. 2:29). І Христос, розмовляючи з іудеями, показує, що він після гріха удостоївся такої благодаті Духа, що і знову сподобився пророкувати про Його божество. Загороджуючи його пророцтвом вуста їхні, Він говорив: “як же Давид, за натхненням, називає Його Господом, коли каже: “Сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч від Мене”” (Мф. 22:43-44). І що сталося над Мойсеєм, те й над Давидом. Подібно до того, як Бог, проти волі Мойсея, за великою Своєю любов’ю до цього праведника, покарав Маріам за образу брата, так скоро помстився і за Давида, ображеного сином, хоча Давид цього і не бажав. І цього достатньо. Щоб довести чесноту цього чоловіка, і це навіть більше ніж будь-що інше може бути доказом її. Коли Бог стверджує, тоді не потрібно більше досліджувати. Якщо ж хочете детально знати мудрість Давида, то, прочитавши історію його після гріха, можете побачити його сподівання на Бога, любов, зростання в чеснотах і старанність до останнього подиху. Отже, маючи такі приклади, будемо пильнувати й остерігатися падіння. Якщо ж і трапиться нам упасти, то не будемо лежати. Я не для того згадав про злочини Давида, щоб повалити вас у безтурботність; але для того, щоб більше викликати побоювання. Якщо навіть цей праведник, дещо роздратований, зазнав таких страждань і отримав такі рани, то чого не зазнаємо ми, котрі щоденно віддаються безтурботності? Отже, пізнавши його падіння, не піддавайся нерадістю, але уяви, скільки вчинив він і після нього, скільки пролив сліз, наскільки велике виявляв каяття, вдень і вночі випускаючи джерела сліз і омиваючи ними постіль, і понад те, вдягаючи себе у покривало. Якщо ж для нього потрібна була така поведінка, то, як можемо врятуватися ми, незважаючи на безліч злочинів, які не мають розкаяння? Хто ще має великі чесноти, той зручно може покрити ними гріхи; той, хто не має чеснот, звідки б не був уражений стрілою, отримує смертельний удар. Отже, щоб цього не сталося, озброїмось добрими справами, і, якщо вчинимо якийсь злочин, будемо очищати себе, щоб, провівши теперішнє життя на славу Божу, удостоїтися нам насолоди майбутнім життям, яке нехай усі ми сподобимося отримати благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.