Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 25
«І коли Іісус скінчив слова ці, народ дивувався вченню Його» (Мф. 7:28)
Зміст:
Пояснення 7:28-8:4. Сила вчення Христового. – Чому за вченням слідує звершення чудес. – Чому Христос зцілює прокаженого дотиком руки. – Треба мати в думках Бога не тільки під час хвороби, а й при здоров’ї. – Для чого Христос часом дотримується закону, часом не дотримується. – Христос робить зі свого боку все, щоб залучити до віри. – Подяка Богові є найкращим засобом зберегти Його благовоління. – Треба дякувати Богові за блага, даровані не тільки нам, а й іншим. – Будь-який дар Божий великий. – Бог благодіє часто проти волі самої людини. – Смирення робить вдячним Богові.
1.Слід було б, судячи з тяжкості запропонованих заповідей і з високості велінь, народу хворіти і впасти в зневіру; але такою була сила Учителя, що Він багатьох полонив і привів у найбільше здивування, і солодкістю Своїх слів переконав не відступати від Нього і тоді, коли перестав говорити. Навіть і тоді, коли Він уже зійшов з гори, слухачі все ще не відходили, але всі слідували за Ним: ось наскільки велику Він вселив любов до Своїх слів! Але вони найбільше дивувалися Його владі, тому що Він Свою промову говорив не від імені іншого, подібно до пророка Мойсея, але всюди показував, що Сам має владу. Так, наказуючи закони, Він постійно додавав: “А Я кажу вам”; і, нагадуючи про останній день, представляв Себе Суддею, як щодо покарань, так і щодо нагород. Усе це, здається, мало б привести слухачів у сум’яття. Справді, якщо книжники кидали в Іісуса Христа каміння, і виганяли тоді, коли Він уже самими справами доводив Свою владу, то як би, здається, не спокуситися народові тепер, коли Він самими тільки словами доводив цю владу, а надто, коли слова ці сказані були на самому початку, перш ніж Він показав на досвіді Свою силу? І однак, з народом нічого такого не сталося. Так, коли серце і розум бувають доброго розташування, тоді легко переконуються словами істини. Ось чому книжники спокушалися й тоді, коли знамення сповіщали про Його могутність; а теперішні слухачі, і слухаючи тільки Його вчення, слухалися й слідували за Ним. Це дає зрозуміти і євангеліст у своїх словах: “За Ним пішла велика громада народу”; тобто, пішов за Ним не хто-небудь із начальників і книжників, а ті тільки, що не були схиблені до лукавства і мали щиру прихильність. У всьому Євангелії бачити можна, що тільки ці останні приставали до Нього. Так, і коли Він говорив, вони мовчки слухали і нічого не додавали до слів Його, не переривали їх, не спокушали Його і не шукали нагоди впіймати Його, подібно до фарисеїв; і після закінчення проповіді, зі здивуванням слідували за Ним. Зверни увагу на мудрість Владики, з якою різноманітністю Він улаштовує користь майбутніх, коли переходить то від чудес до слів, то від слів до чудес. Перш ніж зійти на гору, Він зцілив багатьох, прокладаючи через те шлях проповіді; і після закінчення цієї тривалої бесіди, знову повертається до чудес, щоб самою справою підтвердити сказане Ним. Так як Він навчав “як той, хто має владу” (Мф. 7:29), то, щоб такий образ Його вчення не вважали сповненим марнославства і зарозумілості, Він те саме і ділами підтверджує, і, як той, хто має владу, зцілює хвороби, щоб ті, хто бачив, як Він так вчить, не бентежились уже після того, як Він з такою самою владою здійснював і чудеса. “Коли ж зійшов Він з гори,… підійшов прокажений і, кланяючись Йому, сказав: Господи! якщо хочеш, можеш мене очистити” (Мф. 8:1-2). Велика розсудливість і віра того, хто прийшов! Він не перервав вчення, не намагався протеснитися крізь зібрання, але чекав слушного часу, і підходить уже тоді, коли Христос зійшов з гори. І не просто, але з великою палкістю і, як каже інший євангеліст, “падаючи перед Ним на коліна” (Мк. 1:40), просить Його, просить зі щирою вірою і з належними про Нього думками. Справді, прокажений не сказав: якщо попросиш Бога; або: якщо помолишся Йому; але: “якщо хочеш, можеш мене очистити”. Не сказав також: Господи, очисти; але все доручає Йому, Його волі надає зцілення, і свідчить про Його найвищу владу. А що, якщо думка прокаженого, скажуть, була помилковою? У такому разі Христу належало б його спростувати, викрити і виправити. Але чи зробив Він це? Ні, але навпаки, всі слова прокаженого Він підкріплює і стверджує; тому-то і не сказав: очистися, але – “хочу, очистися”, – так що це поняття про могутність Христову стає вже не думкою прокаженого, а думкою самого Христа. Апостоли не так говорили; як же? Коли весь народ дивувався, вони говорили: “Що дивіться на нас, начебто б ми своєю силою або благочестям зробили те, що він ходить” ( Діян. 3:12)? Господь же, хоча часто зі скромністю говорив, і до того ж багато такого, що нижче за Його славу, але тут, щоб утвердити думку про Свою могутність, Він говорить перед слухачами, які дивуються Його владі: “хочу, очистися”! Хоч і раніше творив багато і великих чудес, але, як відомо, таким чином ніколи не говорив.
2.Але тут, щоб підтвердити думку про Свою владу як прокаженого, так і всього народу, Він додав: “хочу”, – і Свого слова не залишив без виконання, а підтвердив його і справою, що послідувала негайно. Якби Він несправедливо сказав і вимовив богохульство, то справі належало б зруйнуватися. Але тепер природа, отримавши повеління, підкоряється, і підкоряється з належною і навіть з більшою швидкістю, ніж як каже євангеліст. Слово: “негайно” не виражає тієї швидкості, з якою відбулася справа. Далі, Спаситель не просто сказав: “хочу, очистися”, а й “простягнувши руку, торкнувся його”, – що особливо гідно дослідження. Для чого Спаситель, очищаючи його хотінням і словом, ще доторкнувся рукою? Мені здається, ні для чого іншого, як для того, щоб і тим показати, що Він не підлягає закону, але вищий за нього; і що для чистого немає нічого нечистого. Так Єлисей навіть не подивився на Неемана, – і навіть тоді, коли довідався, що він, не вийшовши до Неемана і не доторкнувшись до нього, тим самим привів його в спокусу, і тоді, суворо дотримуючись закону, сам залишився вдома, а його послав вимитися в Іордані. Але Владика, на доказ, що Він зцілює не як раб, а як Господь, – торкається. Рука через дотик до прокази не стала нечистою; тим часом, тіло прокажене від святої руки стало чистим. Христос прийшов вилікувати не тільки тіла, а й душі звести до істинної мудрості. Як, вводячи високий закон про байдужість їжі, не забороняв уже їсти немитими руками, так і тут навчає, між іншим, що потрібно дбати про душу і, полишивши зовнішні очищення, слід її очистити і боятися прокази тільки душевної, яка є гріх. Тілесна проказа нітрохи не перешкоджає чесноті. Він сам перший торкається до прокаженого, і ніхто не звинувачує Його. Суд був неупереджений, і глядачі не були одержимі заздрістю. Тому вони не тільки не принизили дива, а й зі здивуванням визнали його за істинне, будучи збуджені до благоговіння перед Його непереможною силою – і Його вченням, і справами. Далі, вилікувавши тіло прокаженого, Христос велить про це нікому не розповідати, але з’явитися священикові і принести дар, “який наказав Мойсей, на свідоцтво їм” (Мф. 8:4). Дехто стверджує, що Спаситель з тієї причини наказав нікому нічого не розповідати, щоб з підступним наміром не стали досліджувати, чи точно прокажений очищений від прокази. Але думати таким чином вельми нерозважливо. Прокажений не для того був очищений, щоб очищення було сумнівним; ні, – Христос для того прокаженому наказав нікому не розповідати, щоб через це уберегти від марнославства й любочестя. Хоча Іісус і знав, що прокажений не послухається, а сповістить про Благодійника, але робить Своє. Як же Він, запитаєш ти, в інших місцях наказує зціленим розповідати про своє зцілення? Через це Він не суперечить Собі, але вчить їх бути вдячними, тому що і в таких випадках Він не наказував прославляти самого Себе, але дати славу Богові. Через прокаженого, про якого тепер говориться, Спаситель оберігає нас від гордості й марнославства, а через інших навіює нам почуття вдячності, і навчає у всіх справах підносити хвалу Господу. Оскільки люди зазвичай, перебуваючи в сильній хворобі, згадують про Бога, а отримавши зцілення від неї, вдаються до недбалості, – то Він, наказуючи і під час хвороби, і під час здоров’я безперестанку мати в думках Господа, каже: “Віддай славу Богові” (Ін. 9:24). Для чого згадуваному прокаженому Спаситель наказав з’явитися священику і принести дар? Для того, щоб виконати закон. Він як не скрізь порушував, так і не скрізь зберігав його; але іноді чинив так, іноді інакше. Не дотримувався закону для того, щоб прокласти шлях до майбутньої вищої мудрості; дотримувався ж для того, щоб до часу приборкати безсоромний язик іудеїв і зглянутися до їхньої слабкості. І чи дивно, що Христос так чинив на самому початку Свого благовістя, коли й апостоли, отримавши повеління йти до язичників, для всього всесвіту відчиняти двері євангельського вчення, скасувати закон, оновити заповіді та припинити все стародавнє, – видаються такими, що іноді дотримуються закону, а іноді переступають його? Але як, скажеш ти, слова: “Покажи себе священику” відносяться до дотримання закону? І дуже відносяться. Стародавній закон вимагав, щоб прокажений, який очистився, не сам собі давав посвідчення очищення, а щоб з’являвся перед священиком, і надавав йому доказ свого очищення, і щоб за судом священика його прийняли до числа чистих. Доки священик не оголошував, що прокажений очистився, доти останній залишався ще з нечистими, поза станом. Чому Спаситель і сказав: “Покажи себе священикові і принеси дар, який наказав Мойсей” (Мф. 8:4). Не сказав: принеси дар, який Я наказую; але до часу відсилає до закону, щоб у такий спосіб у всіх випадках загороджувати уста іудеїв, – щоб не сказали, що Він випереджав у священиків славу, для цього Він справу здійснив сам, а випробування надав священикам, і їх визначив суддями Своїх чудес. Таким чином, слова Христові містять у собі таку думку: Я не тільки не хочу чинити опір Мойсею або священикам, але ще примушую тих, кого Я облагодіяв, коритися їм.
3 Але що значить: “на свідчення їм”? На докір, на звинувачення і на доказ, якщо вони не захочуть порозумітися. Саме, коли вони скажуть: ми переслідуємо Його як спокусника й ошуканця, як богопротивника і законопорушника, – тоді, каже Христос, ти засвідчи про Мене, що Я не злочинець закону, бо, зціливши тебе, посилаю до закону та на суд священиків; а чинити так властиво тому, хто шанує закон, поважає Мойсея та не опирається стародавнім постановам. Якщо ж таке дотримання закону не могло принести їм жодної користі, то звідси ще більше повинно робити висновок про Його пошану до закону, тому що Він, хоч і передбачав, що вони цією нагодою анітрохи не скористаються, однак же, виконав усе те, що тільки залежало від Нього. А що Він це передбачав, видно з Його слів; Він не сказав: для виправлення їх, або для навчання, але: “на свідоцтво їм”, тобто, на звинувачення, на докір і на доказ того, що Я все для тебе зробив; і хоча Я передбачав, що вони не виправляться, та, не зважаючи і на це, Я не залишив без виконання те, що належало Мені зробити, а вони залишилися перебувати у своєму нечесті. Так само і в іншому місці Спаситель каже: “І проповідуватиметься це Євангеліє Царства по всьому всесвіті, як свідоцтво для всіх народів, і тоді прийде кінець” (Мф. 24:14), – тобто, як свідоцтво для всіх мов, які не послухають, не повірять. Для чого ж, скажуть Йому, усім і проповідувати, якщо не всі увірують? Для того, відповідає Він, щоб видно було, що Я, зі Свого боку, виконав усе, що до Мене стосується, і щоб після цього ніхто не міг звинувачувати Мене в тому, що він не чув. Сама проповідь свідчитиме проти таких, і їм не можна вже буде сказати: ми не чули, бо слово благочестя пройде в усі кінці всесвіту.
Так і ми, уявляючи це, станемо виконувати зі свого боку все у ставленні до ближніх, і завжди дякувати Богові. Злочинно було б, якби ми насправді, насолоджуючись Його благодіяннями, не стали б сповідувати Його благодаті, коли до того ж це сповідування приносить нам велику користь. Адже не Йому потрібно що-небудь від нас, але нам потрібно все від Нього. Подяка нічого Йому не додає, тим часом нас наближає до Нього. Якщо ми, згадуючи про благодіяння людей, більшою запалюємося до них любов’ю, то тим більше, безперестанку згадуючи про благодіяння до нас Господа, будемо старанні до заповідей Його. Тому й апостол Павло каже: “Будьте вдячні “12 (Кол. 3:15). Пам’ятання про благодіяння і безперестанна подяка є найкращим засобом зберегти прихильність до себе. Ось чому і страшне, і настільки спасительне таїнство, яке відбувається під час наших зібрань, називається євхаристією (ευχαριστια, подяка), – тому що воно слугує спогадом багатьох благодіянь, і вказує на найважливішу дію промислу Божого, і через усе це збуджує нас до вдячності. Справді, якщо народження Господа від Діви є велике чудо, і євангеліст зі здивуванням каже: “А все це сталося” (Мф. 1:22), то куди, скажи мені, віднести Його заклання за нас? Якщо тільки народження Його називається – “все це”, то як назвати те, що Він розп’ятий і пролив кров за нас, і Самого Себе запропонував нам в їжу і бенкет духовний? Отже, станемо невпинно дякувати Йому, і нехай передує ця подяка нашим словам і справам. Станемо ж дякувати за благодіяння, не тільки нам надані, а й іншим; таким чином ми в змозі будемо винищити і заздрість, і затвердити любов і зробити її щирішою. Ти вже не в змозі будеш заздрити тим, за кого дякуєш Господу. Тому-то і священик під час приношення тієї жертви наказує нам дякувати Богові за весь всесвіт, за тих, кого немає, за тих, хто перебуває в храмі, за тих, хто був перед нами, і за тих, хто буде після нас. Така подяка звільняє нас від землі, переселяє на небо і робить із людей ангелами. І вони, склавши хор, дякують Богові за благодіяння Його до нас: “Слава на висоті Богові, – оспівують вони, – і на землі мир, у людях благовоління” (Лк. 2:14)! А яке, скажеш, мають відношення до нас ті, які не мешкають на землі і не належать до числа людей? Приклад їхній особливо має бути для нас повчальним. Ми вчимося так любити своїх сорабів, щоб і їхні блага вважати нашими.
4.Тому й Павло у всіх посланнях своїх дякує за блага всього всесвіту. Так і ми станемо невпинно дякувати Богові за свої і за чужі, за малі і за великі блага. Хоч би дар був і малий, але він стає великим тому, що дарований Богом; або краще, – немає малого жодного з Його дарів, не тому тільки, що вони від Нього передаються, а й за самою своєю властивістю, і, не кажучи вже про всі інші добродіяння Божі, які своєю множиною перевершують найрізноманітніший пісок, – що може зрівнятися з домобудівництвом порятунку нашого? За нас – ворогів Своїх – Бог віддав Того, Хто був для Нього найдорогоціннішим, єдинородного Сина Свого; і не тільки віддав, а й після віддання запропонував ще нам Його на їжу. Він усе сам для нас зробив: і дарував нам Сина Свого, і зробив нас вдячними за те (через таїнство євхаристії). Оскільки людина буває здебільшого невдячна, то Бог усе, що стосується нас, приймає на Себе і робить. І як іудеям про Свої благодіяння Він нагадував через місця, часи і свята, так точно зробив і тут, за допомогою жертви навіюючи нам безперервну пам’ять про Свої благодіяння. Отже, ніхто стільки не намагається зробити нас досконалими, великими і в усьому доброзичливими, як Бог, що створив нас. Тому-то Він благодійничає часто і проти волі, і ще частіше – без відома нашого. Якщо ж це тобі здається дивним, то я покажу тобі, як це збулося не над ким-небудь невідомим, а над блаженним Павлом. Цей блаженний чоловік, дуже бідуючи і страждаючи, часто просив Бога видалити від нього спокуси; однак же, Бог дивився не на прохання його, а на користь, і, показуючи це, говорив: “Досить тобі благодаті Моєї, бо сила Моя звершується в немочі” (2Кор. 12:9). Господь, перш ніж відкрив йому причину, благодіяв йому, незважаючи на те, що апостол цього не хотів і не знав. Отже, чи велика його вимога, коли Він велить нам бути вдячними за таке Його про нас піклування? Будемо ж Йому покірні, і завжди будемо дотримуватися цього повеління. Іудеїв ніщо стільки не губило, як їхня невдячність; і ніщо інше, як саме ця невдячність, піддавала їх таким численним і частим стратам; а що найважливіше, вона ж іще перед цими стратами розбестила їхню душу: “Надія невдячного, – каже Премудрий, – розтане, як зимовий іній” (Прем. 16:29). Невдячність так само робить душу нечутливою і мертвотною, як холод тіло. Це походить від гордості й від того, що вважають себе гідними благодіяння. Смиренний же буде дякувати Богові не за блага тільки, а й за те, що вважається протилежним; і що б він не терпів, він не буде думати, що потерпів незаслужено. Так і ми, чим більше досягнемо успіху в чеснотах, тим більше станемо упокорювати самих себе, тому що і це становить велику чесноту. Що гостріший у нас зір, то більше пізнаємо, як далеко ми відстоїмо від неба. Подібним чином, що більше досягаємо успіху в чеснотах, то більше навчаємося пізнавати, яка велика відстань між Богом і нами. А чимала мудрість, коли можемо усвідомлювати, чого ми варті. Той найбільш знає самого себе, хто вважає себе за ніщо. Ось чому і Давид, і Авраам, коли зійшли на вищий ступінь доброчесності, тоді особливо явили чесноту смирення: Авраам називав себе землею і попелом (Бут. 18:27), а Давид – черв’яком (Пс. 21:7). Подібно до них, і всі святі вважають себе нікчемними. Навпаки, хто захоплюється гордістю, той найменше знає себе. Тому й у нас увійшло в звичку говорити про гордих: не відає себе, не знає себе. А той, хто не знає себе, кого буде знати? Як той, хто пізнав самого себе, пізнає все, так той, хто не знає себе, не може пізнати і нічого іншого. Таким був той, хто каже: “Вище зірок Божих піднесу престол” (Іс. 14:13). Не пізнавши самого себе, він не знав і нічого іншого. Але Павло не так міркував: він називав себе нелюдом і останнім із людей, і після стількох багатьох і таких великих подвигів, здійснених ним, не вважав себе навіть гідним найменування апостольського. Йому-то будемо ревнувати і наслідувати. Наслідувати ж його ми будемо в змозі тоді тільки, коли звільнимося від землі і від земних турбот. Справді ніщо стільки не перешкоджає людині пізнати себе, як прихильність до життєвого; і навпаки, ніщо стільки не спонукає її прилипати до життєвих справ, як незнання самої себе. Це незнання і прихильність до мирського залежать один від одного. Як той, хто любить зовнішню славу і багато поважає справжні блага, скільки б не старався, не може пізнати себе самого, так, навпаки, той, хто зневажає земне, зручно пізнає самого себе. А той, хто пізнав самого себе, через те саме буде процвітати і в усіх інших чеснотах. Отже, щоб нам набути це благе знання, звільнимося від усього тимчасового, що так сильно запалює нас, і пізнавши свою бідність, станемо проявляти всіляку смиренність і любомудрість, щоб отримати нам і справжні, і майбутні блага благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю слава, держава і честь, зі святим і благим Духом, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.
* * *
12У синод. перекладі ” дружелюбні”.