Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 23
«Не судіть, то не судимі будете» (Мф. 7:1).
Зміст:
Пояснення 7:1-20. Заповідь про неосудження не всі гріхи велить не судити і не всім забороняє судити. – Треба з любов’ю виправляти тих, хто грішить. – Той, хто не виправив себе, не повинен засуджувати іншого. – Не слід відкривати вчення Христове людям, не здатним його прийняти. – Євангельські заповіді легкоздійсненні за допомогою Божою, що подається за молитвою. – Не слід впадати у відчай в отриманні проханого. – Про що слід молитися. – Разом із молитвою необхідне і добре життя. – Що робить важкий шлях, що веде в життя, легким. – Потрібно розпізнавати й уникати тих, хто прикривається личиною чесноти. – Лицеміра можна легко впізнати за справами його. – Позбавлення небесної слави і любові Христової важче самої геєни. – Життя людей, відданих мирським турботам, подібне до дитячої гри. – Той, хто марнує маєток на допомогу нужденним, гідний більшої поваги, ніж той, хто його збирає; принижений – більше, ніж той, хто користується славою.
1.Що ж? Хіба вже не треба звинувачувати тих, хто грішить? Так; і Павло те ж саме говорить, або – краще – Христос через Павла: “А ти що засуджуєш брата свого?” Або: “І ти, що принижуєш брата твого? Хто ти, що засуджуєш чужого раба?” (Рим. 14:10,4)? І знову: “Тому не судіть ніяк завчасно, доки не прийде Господь” (1Кор. 4:5). Яким же чином той самий апостол в іншому місці говорить: “Викривай, забороняй, перестерігай” (2Тим. 4:2)? І ще: “Грішників, що грішать, викривай перед усіма” (1Тим. 5:20)? Так само і Христос каже Петру: “Піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо ж не послухає, візьми з собою” іншого, якщо ж і при цьому не поступається, “скажи церкві” (Мф. 18:15-17). І для чого Він поставив стількох викривачів, і не тільки викривачів, а й каральників, так що хто не послухається нікого з цих останніх, того велів вважати за язичника і митаря? З якою також метою довірив їм і ключі? Адже якщо вони не судитимуть, то не матимуть жодної важливості і, отже, даремно отримали владу в’язати і вирішити. З іншого боку, якби це було так, то все прийшло б до розладу і в Церкві, і в цивільних суспільствах, і в сім’ях. Якщо пан не судитиме свого слугу, а пані служницю , батько сина, і один свого друга, то зло поширюватиметься дедалі більше й більше. І що я кажу: один одного? Навіть якщо ворогів не будемо судити, то ніколи не будемо в змозі зруйнувати ворожнечу, але все прийде в досконалий безлад. Що ж означає зазначений вислів? Розглянемо тепер уважніше, щоб ліки порятунку і закони світу не вважав хтось законами повалення і сум’яття. Для тих, хто має здоровий глузд, Спаситель добре пояснив уже силу цього закону в наступних наступних словах: “І що ти дивишся на сучок в очах брата твого, а колоди в очах твоїх не відчуваєш” (Мф. 7:3)? Якщо ж для багатьох, не таких кмітливих, вислів Христовий здається все ще незадоволено ясним, то я знову постараюся пояснити його. Саме – тут, як мені здається, Спаситель не всі взагалі гріхи наказує не судити і не всім без винятку забороняє це робити, але тим тільки, які, самі будучи сповнені незліченних гріхів, засуджують інших за незначні якісь вчинки. Мені здається також, що Христос вказує тут і на іудеїв, які, будучи злими звинувачувачами своїх ближніх у якихось незначних і нікчемних вчинках, самі безсовісно творили великі гріхи. За це Господь засуджував їх і під кінець (Свого служіння), кажучи: “Зв’язуєте “тягарі важкі і… а самі не хочуть і перстом рушити їх”. І ще: “Даєте десятину з м’яти, анісу й кмину, і залишили найважливіше в законі: суд, милість і віру” (Мф. 23:4,23). Отже, можна думати, що Христос вказував і на них, бажаючи заздалегідь дорікнути їм у тому, в чому вони, згодом часу, засуджували учнів. Хоча останні ні в чому подібному не згрішили, але іудеям здавалося гріхом, наприклад, що вони не дотримувалися суботи, їли немитими руками, лежать з митарями, про що Спаситель і в іншому місці каже: ” Комара, який комарів поїсть, і верблюда поглинутим поглине” (Мф. 23:24). Втім, Христос покладає тут і загальний закон про неосудження. І Павло в посланні до коринфян заборонив не взагалі судити, але судити тільки вищих, у зв’язку з невідомістю справи; так само, не взагалі забороняє виправляти тих, хто грішить. Він докоряв і тоді не всім без розрізнення, а докоряв, по-перше, учням, які так чинили в міркуванні своїх вчителів, і, по-друге, тим людям, які, будучи винні в незліченних гріхах, обмовляли неповинних. Те ж саме дає зрозуміти і Христос в даному місці, і не просто дає зрозуміти, але ще вселяє великий страх, і погрожує неминучим покаранням: “Бо яким судом судите, – каже Він, – [таким] будете судимі” (Мф. 7:2). Ти засуджуєш, каже Він, не ближнього, але себе самого, і себе самого піддаєш страшному суду і суворому катуванню. Подібно до того, отже, як у відпущенні гріхів початок залежить від нас самих, так і в цьому суді ми ж покладаємо відому міру нашого осуду. Отже, треба не засуджувати, не ганьбити, а наставляти; не звинувачувати, а радити; не з гордістю нападати, а з любов’ю виправляти, – бо не ближнього, а себе самого піддаси найжорстокішій карі, якщо не пощадиш його, виголошуючи свій вирок щодо його гріхів.
2.Чи бачиш, як ці дві заповіді і легкі, і приносять великі блага покірним, і навпаки, заподіюють велике зло неслухняним? Той, хто залишає ближньому своєму його гріхи, звільняє від обвинувачення не стільки його, скільки себе самого, і до того ж без жодних зусиль; і той, хто з пощадою та поблажливо розбирає злочини в інших, таким судом своїм покладає велику запоруку прощення для себе самого. Що ж, – скажеш ти, – якщо хто чинить перелюб, невже я не повинен сказати, що перелюб є зло, і невже не повинен виправити розпусника? Виправ, але не як неприятель, не як ворог, піддаючи його покаранню, але як лікар, що докладає ліки. Спаситель не сказав: не зупиняй того, хто грішить, але: не суди, тобто, не будь жорстоким суддею; до того ж це сказано не про важливі і явно заборонені гріхи, як я вже помітив, що це вже було раніше, а про такі, що й не вважаються гріхами. Тому Він і сказав: “Що ти дивишся на сучок в оці брата твого” (Мф. 7:3)? Багато хто й нині так чинить: бачачи ченця, що має зайвий одяг, зазвичай представляють йому закон Господній, хоча самі постійно тільки й займаються розкраданням і лихоїмством; або бачачи, що він вживає нескудну їжу, робляться жорстокими звинувачувачами, хоча самі щодня п’янствуюють і напиваються, не знаючи того, що через це, при своїх гріхах, готують для себе більший вогонь і позбавляють себе всякого виправдання. І в твоїх, адже, вчинках треба вимагати суворого звіту, раз ти сам перший поклав такий закон, суворо засудивши вчинки ближнього. Отже, не вважай для себе тягарем, коли і сам ти будеш підданий такому катуванню. “Лицемір, вийми спершу колоду з твого ока” (Мф. 7:5). Тут Спаситель хоче показати великий Свій гнів до тих, які засуджують ближніх. Дійсно, щоразу, коли Він хоче показати тяжкість якого-небудь гріха, велич покарання за нього і Свій гнів, Він зазвичай починає докором. Так, наприклад, і тому, хто вимагав (від свого товариша) сто динаріїв, Христос з обуренням каже: “Злий раб, увесь борг той я пробачив тобі” (Мф. 18:32); так точно і тут вжив слово: “лицемір”. Суворий суд про ближнього показує не доброзичливість, а ненависть до людини; і хоча той, хто засуджує, має личину людинолюбства, але насправді сповнений крайньої злості, оскільки піддає ближнього марному ганьбленню та звинуваченню, і підкорює місце вчителя, сам не будучи гідним бути навіть учнем. Тому Христос і назвав його лицеміром. Якщо ти такий суворий у ставленні до інших, що бачиш і малі проступки, то чому такий неуважний до себе, що не помічаєш і великих гріхів? “Вийми спершу колоду з твого ока”. Чи бачиш, що Спаситель не забороняє судити, але спершу велить вилучити колоду з власного ока, і тоді вже виправляти гріхи інших? Адже кожен своє знає краще, ніж чуже, і краще бачить більше, ніж менше, і нарешті, більше себе самого любить, ніж ближнього. Отже, якщо ти судиш інших, бажаючи їм добра, то перш за все побажай його собі, який має гріх і очевидніший, і більший; якщо ж недбайливо ставишся до себе, то зрозуміло, що і брата свого судиш не з доброзичливості до нього, а з ненависті й бажання зганьбити його. Якщо ж і належить бути йому судимим, то нехай його судить той, хто ні в чому подібному не згрішив, а не ти. Оскільки Спаситель запропонував великі й високі правила життя, то щоб хто-небудь не сказав, що легко так любомудрувати на словах, Він і виголосив цю притчу на доказ усієї свободи, з якою міг сказати про Себе, що Він не згрішив проти жодного із запропонованих Ним правил, але все виконав. Хоча згодом часу Йому самому належало судити й казати: “Горе вам, книжниках і фарисеях, лицеміри” (Мф. 23:23), однак же, сам Він анітрохи не був винен у тому, в чому звинувачував інших. Ні сучка не вилучав, ні колоди не мав в очах Своїх; Він був вільний від того й іншого, і виправляв, таким чином, гріхи всіх. Не повинен, каже Він, судити інших той, хто сам у тому ж винен. І ти дивуєшся, що Він поклав цей закон, коли і розбійник на хресті визнав його, і висловив думку Христа у словах своїх, звернених до іншого розбійника: “Чи ти не боїшся Бога, коли й сам засуджений на те саме” (Лк. 23:40)? А ти не тільки не вилучаєш у себе колоди, а й не бачиш; натомість сучок в іншого не тільки бачиш, а й засуджуєш, і намагаєшся вилучити, – так само, як одержимий тяжкою водяною або іншою якоюсь невиліковною хворобою не піклується про неї, а тим часом в іншому звинувачує недбальство про малу недугу. Якщо вже погано не звертати уваги на свої гріхи, то вдвічі або втричі гірше судити інших, маючи у власних своїх очах колоду і не відчуваючи від того ніякого болю, адже гріх обтяжливіший за колоду.
3 Отже, сказана Спасителем заповідь має такий сенс: хто сам схильний до багатьох вад, той не повинен бути суворим суддею гріхів інших людей, і особливо коли вони незначні; отже, Він не забороняє докоряти або виправляти, але забороняє не дбати про власні гріхи, і повставати проти чужих. І це тому, що засудження інших багато сприяло б збільшенню зла, посилюючи порочність. Справді, хто звик не дбати про свої великі злочини і суворо судити про малі й незначні гріхи інших, той зазнає подвійної шкоди, – як через те, що не дбає про свої гріхи, так і через те, що плекає до всіх ворожнечу й ненависть, і щодня збуджується до крайньої жорстокості й немилосердя. Отже, знищивши все це через прекрасне те законоположення, Христос приєднав ще інше правило, кажучи: “Не давайте святині псам, і не кидайте перлів ваших перед свинями” (Мф. 7:6). Хоча далі Він і каже: “Що на вухо чуєте, проповідуйте на дахах” (Мф. 10:27), але це останнє анітрохи не суперечить колишньому, бо й тут не всім взагалі наказано говорити, а тим тільки говорити з усією свободою, яким належить говорити. Під ім’ям же псів Він тут розумів тих, які живуть у невиліковному нечесті, без жодної надії на виправлення; а під ім’ям свиней – тих, хто завжди живуть нестримно; всі такі, за Його словом, негідні слухати високе вчення. Те ж саме і Павло висловив, сказавши: “Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вважає це божевіллям” (1Кор. 2:14). І в багатьох інших місцях Він розбещення життя ставить причиною того, що не приймається найдосконаліше вчення. Тому й велить таким людям не відчиняти дверей, тому що, дізнавшись, вони стають ще більш зухвалими. Коли це вчення відкривається людям вдячним і розсудливим, то вони благоговійно бояться його; а люди аморальні поважають більше тоді, коли його не знають. Отже, оскільки за природою своєю такі люди не можуть пізнати цього вчення, то нехай буде воно від них сховане, каже Спаситель, щоб принаймні вшанували його через своє невідання. І свиня не знає, що таке бісер, а якщо не знає, то нехай і не бачить, щоб не потоптала того, чого не знає. Нічого, окрім тільки ще більшої шкоди, не станеться від слухання для людей з таким настроєм. Вони лаються над святинею, не знаючи її, і ще більше підносяться і озброюються на нас. Такий сенс слів Христових: “Щоб вони не потоптали його ногами своїми і, обернувшись, не розтерзали вас”. Але скажеш: святиня має бути такою міцною, щоб і після впізнання залишилася непереможною, і іншим не подавала нагоди шкодити нам? Ні, не вона подасть до того нагоду, а те, що ті, хто приймає її, – свині. Так і бісер, який зневажають, – не тому зневажають, що він гідний зневаги, а тому, що потрапив до свиней. І добре сказано: “навернувшись, не розтерзали вас”. Справді, спочатку вони приймають на себе личину лагідності, щоб дізнатися; потім, коли дізнаються, ставши зовсім іншими, лаються, ганьблять, сміються з нас, як би з обдурених. Тому й Павло каже Тимофію: “Стережися його і ти, бо він сильно опирався нашим словам” (2Тим. 4:15). І в іншому місці: “Від таких віддаляйся” (2Тим. 3:5). І ще: “Єретика, після першого і другого напоумлення, відвертайся” (Тит. 3:10). Отже, ворогів усього священного озброює проти нас не сама святиня, але їх доводить до божевілля те, що, пізнавши її, вони сповнюються гордістю. Ось чому чимала користь залишатися їм у невіданні: у такому разі вони не нехтуватимуть; якщо дізнаються, то подвійна шкода: і самі не отримають від того жодної користі, хіба що ще більшої шкоди, і тобі завдадуть незліченні занепокоєння. Нехай чують це ті, які без жодного сорому зводяться з усяким без розбору і роблять предметом нехтування те, що гідне всякої поваги. Від того-то і ми, здійснюючи таїнства, зачиняємо двері і забороняємо вхід неосвіченим – не тому, нібито ми визнаємо недійсність звершених таїнств, а тому, що ще багато хто недостатньо до них приготований. Від того-то і сам Христос багато говорив іудеям у притчах, що вони, бачачи, не бачили (Мф. 13:13). Тому й Павло повелів “щоб ви знали, як відповідати кожному” (Кол. 4:6). “Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мф. 7:7). Вище Спаситель запропонував великі й дивовижні заповіді, наказав підніматися над усіма пристрастями, привів до самого неба, і змусив уподібнюватися не ангелам або архангелам, але, скільки можливо, самому Владиці всіляких; а учням наказав не самим тільки виконувати все це, а й інших виправляти, і відрізняти злих від не злих, і псів від не псів (адже багато в людях прикровенного), щоб не казали, що це важко й нездійсненно, тому що й справді, згодом часу, Петро сказав щось подібне: “Хто ж може спастися”? І ще: “Якщо такий обов’язок чоловіка до дружини, то краще не одружуватися” (Мф. 19:25,10).
4 Отже, щоб і тепер не сказали подібного, Спаситель і раніше вже показав спроможність запропонованих Ним заповідей, навівши низку переконливих доказів, і нарешті представляє самий, так би мовити, верх цієї спроможності, а саме – допомогу від безперервних молитов, що подають чималу розраду в трудах. Він каже, що не самим тільки треба намагатися, а й згори закликати допомогу, яка неодмінно прийде, і постане, і полегшить наші подвиги, і все зробить для нас легким. Тому і просити повелів, і обіцяв виконання прохання. Утім, не просто звелів просити, але з великою ретельністю і зусиллям, – що і виражається словом: “шукайте”. Справді, хто шукає, той, викинувши все зі своїх думок, напружує свою увагу тільки до того, чого шукає, і ні про що теперішнє не думає. Мої слова розуміють усі ті, які, втративши золото або рабів, після шукають. Це-то і означає Спаситель словом: “шукайте”. А сказавши: “стукайте”, показує, що повинні приступати до Бога з силою і теплою думкою. Отже, не сумуй, людино, не докладай старань про чесноти набагато менших, ніж ті, що маєш про багатство. Багатства ти часто не знаходиш, хоча б і багато разів брався шукати його. І тим не менше, хоча і знаєш, що не завжди знайдеш його, все-таки вживаєш всі способи до його придбання. А про чесноти, хоча й маєш обіцянку, що неодмінно отримаєш допомогу, не хочеш показати навіть і частки такого старання. Якщо ж не одразу отримуєш, то і в такому разі не впадай у відчай. Адже Христос для того й сказав: “стукайте”, щоб показати, що, якщо й не скоро відчинить двері, треба чекати. Якщо не віриш моїм словам, то, принаймні, повір наступному прикладу. “Чи є між вами такий чоловік, – каже Христос, – який, коли син його попросить у нього хліба, подав би йому камінь” (Мф. 7:9)? Якби ти часто робив так перед людьми, то здався б їм і тяжким, і жорстоким; але Бога дратуєш більше тоді, коли цього не робиш. Якщо ж ти постійно будеш просити Його, то хоча й нескоро отримаєш прохане, проте ж, неодмінно отримаєш. Для того-то й замкнені двері, щоб спонукати тебе до стукання; для того-то й не одразу слухає, щоб ти просив. Отже, постійно проси – і неодмінно отримаєш. І щоб ти не сказав: що, якщо я проситиму і не отримаю? – щоб запобігти цьому, Спаситель представляє тобі притчу, наводить знову докази, і від прикладів людських підводить тебе до надії отримання, показуючи через усе це не тільки те, що треба просити, а й про що треба просити. “Чи є між вами такий чоловік, який, коли син його попросить у нього хліба, подав би йому камінь”? Так, якщо ти не отримуєш, то не отримуєш тому, що просиш каменя. Хоч ти і син, але цього ще не досить до отримання. Навпаки, це саме і перешкоджає тобі отримати, що ти, будучи сином, просиш некорисного. Отже, не проси нічого мирського, але всього духовного, і неодмінно отримаєш. Так Соломон, коли просив належного, дивись, як скоро отримав. Отже, тому, хто молиться, слід дотримуватися двох правил: перше те, щоб просити посилено; друге те, щоб просити належного. І ви, адже, каже Спаситель, будучи батьками, чекаєте прохання від своїх дітей, і якщо вони у вас стануть просити даремного, то відмовляєте; коли ж будуть просити корисного, то згідні і даєте. Тому і ти, уявляючи це, не відступай доти, доки не отримаєш, не відходь, доки не знайдеш, не відкладай своєї ретельності, доки не відчиняться двері. Якщо ти приступиш із такою думкою і скажеш: не відступлю доти, доки не отримаю, – то неодмінно отримаєш, якщо тільки того просиш, що і Тому, від Кого просиш, пристойно дати, і тобі, хто просить, корисно. Що ж би це таке було? Те, щоб просити всього духовного, приступати до прохання залишення своїх гріхів, після залишення гріхів іншим, без гніву і сумніву підносити чисті руки (1Тим. 2:8). Якщо ми так будемо просити, то отримаємо. Але нині наші прохання гідні сміху, і властиві більше людям п’яним, ніж тверезим. Чому ж, скажеш, я не отримую і тоді, коли прошу духовного? Звісно, від того, що ти або не старанно б’єш у двері, або зробив себе негідним до прийняття проханого, або скоро перестав просити. Але ти знову скажеш: для чого ж Спаситель не сказав, чого треба просити? Але Він уже все сказав раніше, і показав, навіщо треба приступати до Бога. Отже, не кажи: я приходив і не отримав. Ніколи не можна не отримати від Бога, Який так любить, що Своєю любов’ю перевершує самих батьків і перевершує настільки, наскільки благість перевершує злобу. “Тож якщо ви, будучи злі, умієте дарунки добрі давати дітям вашим, то тим більше Отець ваш Небесний” (Мф. 7:11). Це Христос сказав не в докір людському єству, або в осуд людського роду, – ні, – ні, але тут Він називає батьківську любов злістю, щоб відрізнити від Своєї доброти. Стільки-то велике Його людинолюбство.
5.Чи бачиш невимовну думку, яка і в найвідчайдушнішому сильна збудити благі надії? Тут Спаситель на доказ Своєї доброти вказує на приклад батьків, а вище вказав на найбільші Свої дари, – на душу й тіло. Але Він ніде ще не згадує про найголовніше з благ, ніде не вказує на Своє пришестя. Той, Хто благоволив Сина Свого дати на жертву, чи не дасть нам усього? Але тоді ця жертва ще не відбулася? Але Павло вже на це вказує, кажучи так: “Сина Свого не пощадив…, як з Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? А сам Христос у бесіді зі Своїми слухачами пропонує ще докази звичайні. Потім показуючи, що не слід сподіватися і на молитву тим, хто не дбає про самих себе, так само як і тим, хто намагається про самих себе, не слід покладатися тільки на власне намагання, але слід згори просити допомоги, і вживати власні зусилля, – Він безперестанку переконує і в тому, і в іншому. Справді, після багатьох повчань, Він навчає молитися; навчивши молитися, знову навчає того, що треба робити; слідом за тим Він знову навчає, що безперестанку треба молитися, кажучи: “просіть, шукайте, стукайте”, а звідси знову переходить до того, що і самим нам треба бути ретельними. “Отже, в усьому, – каже Він, – як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними” (Мф. 7:12). У цих коротких словах Спаситель уклав усе і показав, що чеснота і коротка, і зручна, і всім відома. І не просто сказав: “в усьому, як хочете”; але: “Отже, в усьому, як хочете”; слово “отже” не без наміру вжив, але з особливою думкою. Якщо хочете, каже Він, бути почуті, то крім того, сказаного Мною, і це робіть. Що ж саме? “У всьому, як хочете, щоб із вами чинили люди”. Чи бачиш, як Він і звідси вивів те, що разом із молитвою необхідне нам і добре життя? Він не сказав: чого хочеш собі від Бога, те роби ближньому твоєму, – щоб ти не заперечив: як це можливо? Він Бог, а я людина. Але вимовив: якщо чого хочеш собі від рівного тобі, то й сам те саме роби ближньому. Що може бути цього легше? Що справедливіше? Потім, пропонуючи найбільшу похвалу, ще раніше самих нагород одержувану за дотримання цієї заповіді, каже: “Бо в цьому закон і пророки”. Звідси видно, що чеснота нам природна, і ми всі самі по собі знаємо, що маємо робити, тож ніколи не можна вибачатися незнанням.
“Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка стежка, що ведуть до погибелі, і багато хто йде ними” (Мф. 7:13). Далі: “Тісна брама і вузький шлях, що ведуть у життя, і мало хто знаходить їх” (Мф. 7:14). Але потім Він говорив: “Іго Моє благо, і тягар Мій легкий”. І незадовго перед тим навіював те ж саме. Як же тут шлях, що веде в життя, називає вузьким і тісним? Якщо звернеш усю свою увагу, то побачиш, що Спаситель і тут називає дорогу цю вельми легкою, зручною і неважкою. Скажеш: як же тісний і вузький шлях може бути разом і зручним? Тим цей шлях і зручний, що Він є шлях і брама, – так як і інший шлях, хоча широкий і розлогий, все ж таки є шлях і брама: на них ніщо не зупиняється, але все проходить, як прикрощі, так і радості в житті. І не тому тільки зручна чеснота: по закінченню своєму вона робиться ще зручнішою. Тому, що вона своїх подвижників може втішити не тільки тим, що всі труди і подвиги закінчуються, але ще більше тим, що кінець їхній добрий, бо закінчуються життям. Тому і короткочасність праць, і вічність вінців, і те, що труди передують вінцям, а вінці підуть за ними, – все це становить найбільшу розраду в трудах. Тому й Павло назвав скорботу легкою, не за властивістю самої скорботи, а за волевиявленням подвижників і за надією майбутнього: “Бо короткочасне легке страждання наше виробляє, – сказав він, – у безмірному надлишку вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, а на невидиме” (2Кор. 4:17-18). Якщо хвилі й безодні для мореплавців, поразки й рани для воїнів, негоди й морози для хліборобів, сильні удари для бійців, – якщо все це буває легко й здійсненно через надію на винагороду тимчасових і тлінних, – то тим паче нечутливими можуть бути справжні скорботи, коли попереду – небо, невимовні блага й безсмертні нагороди.
6.Якщо ж і при всьому цьому дехто вважає шлях, що веде в життя, важким, то думка ця походить тільки від власних їхніх лінощів. Дивись, як Спаситель і в інший спосіб робить цей шлях зручним, коли забороняє втручатися між псами, віддавати себе свиням і наказує остерігатися псевдопророків, – всіляко вселяє бути обережними. Саме навіть найменування тісним шляхом вельми багато сприяє до того, щоб зробити його зручним, – тому що змушує нас пильнувати. Як Павло не для того каже: “Наша боротьба не проти крові й плоті” (Еф. 6:12), щоб привести в зневіру, але щоб збудити серця воїнів, – так само і Господь дорогу життя назвав важкою для того, щоб, так би мовити, розбудити зі сну мандрівників. Мало того: Він спонукає до неспання ще й подальшою вказівкою на те, що на шляху цьому є багато перешкод, і – що ще небезпечніше – останні нападають не явно, а приховано. Такий саме рід лжепророків. Але не на те дивись, каже Христос, що цей шлях важкий і тісний, а на те, де він закінчується; і не на те знову дивись, що протилежний шлях широкий і просторий, а на те, куди він веде. Усе ж це Він говорить для того, щоб збудити в нас бадьорість. З тією ж метою Він і в іншому місці сказав, що “ті, хто докладає зусиль, підносять його” (Мф. 11:12). Подвижник буває ревнішим, коли ясно бачить, що подвигоположник шанує важкі його подвиги. Отже, не будемо сумувати, якщо на шляху життя трапиться з нами багато нещасть. Нехай шлях сумний і ворота тісні; але не такий той град, до якого ведуть вони. Тому-то ні тут не слід очікувати спокою, ні там не слід припускати нічого сумного. Коли ж Спаситель каже, що “небагато знаходять їх”, то й тут знову відкриває лінощі багатьох, і навіює Своїм слухачам звертати увагу не на благополуччя багатьох, а на труди небагатьох. Набагато більше, каже Він, таких людей, які не тільки не йдуть сумним шляхом, але навіть і не обирають його, – що показує крайнє безумство. Але не треба дивитися на багатьох, і від того бентежитися; а треба ревнувати небагатьох і, всіляко зміцнюючи самих себе, таким чином іти тим шляхом. Крім того, що шлях цей тісний, багато хто ще перешкоджає йти ним. Тому Христос і додав: “Стережіться псевдопророків, що приходять до вас в овечому одязі, а в середині – вовки хижі” (Мф. 7:15). Ось, крім псів і свиней, інший рід наклепів і підступності, набагато небезпечніший за перший: ті принаймні відомі й явні, а ці – потайливі. Тому і Спаситель тих повелів тільки віддалятися, а цих ще уважно розглядати, бо неможливо впізнати їх з першого погляду. Тому й сказав: “бережіться”, вселяючи тим більшу ретельність у їх розпізнаванні. Потім, щоб ті, хто чули, що треба йти тісним, сумним і для багатьох неприємним шляхом, до того ж, берегти себе від псів і свиней та від інших (ворогів) найлютішого роду, тобто, від вовків, – щоб, кажу, ті, хто чули це, не занепали духом від безлічі скорбот, тому що належало йти шляхом для багатьох неприємним, та ще й ще мати на увазі вищезазначені перешкоди, – для цього Спаситель пригадав на пам’ять пригоди, які були при їхніх батьках, згадавши саме про псевдопророків. Усе подібне й тоді траплялося. Отже, каже, не бентежтеся. Нічого не трапиться нового, або особливого. Диявол завжди до істини приєднує обман. Тут під ім’ям псевдопророків, як мені здається, Христос розумів не єретиків, а тих, які, ведучи розпусне життя, прикривають себе личиною доброчесності, – таких людей зазвичай називають обманщиками. Тому Спаситель і додав: “За плодами їхніми впізнаєте їх” (Мф. 7:16). У єретиків часто можна знайти життя добре; але в тих, про яких я сказав, – ніколи. Скажеш: що, якщо вони і тут прикидаються? Але вони зручно можуть бути спіймані. Той шлях, яким Христос заповів іти, за самою властивістю важкий і обтяжливий. Лицемір же ніколи не захоче трудитися; його справа тільки прикидатися. Тому він легко може бути і викритий. Коли Господь каже: “мало хто знаходить їх”, то знову відокремлює цих небагатьох від тих, які не знаходять їх, а тільки вдають, навіюючи тим дивитися не на лицемірів, а на тих, хто істинно прямує цим шляхом. Але для чого, скажеш, Спаситель не відкрив таких лицемірів, а нас самих змусив випробовувати їх? Для того, щоб ми пильнували і завжди були на варті, охороняючи себе не тільки від явних, а й прихованих ворогів, на яких і Павло, вказуючи, говорив, що “красномовством спокушають серця простодушних” (Рим. 16:18). Отже, не будемо бентежитися, коли й нині багато таких побачимо. Адже Христос заздалегідь і це передрік.
7.Зауваж лагідність Спасителя. Він не сказав: покарайте їх; але тільки: остерігайтеся, щоб не отримати собі шкоди від них і щоб через необережність не потрапити в їхні тенета. Потім, щоб запобігти твоєму запереченню, що неможливо впізнати таких людей, наводить ще доказ, запозичуючи його з людського прикладу: “Чи збирають з терну виноград, – каже Він, – чи з будяків смокву” (Мф. 7:16)? “Так усяке дерево добре приносить і плоди добрі, а погане дерево приносить і плоди погані” (Мф. 7:17). “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:18). Слова ці містять у собі такий зміст: люди, про яких ідеться, не мають нічого лагідного, нічого солодкого, за однією тільки шкірою вони вівці, – чому й легко впізнати їх. І щоб ти анітрохи не вагався, для цього Христос те, що інакше бути не може, порівнює з природною необхідністю. Про це й Павло каже: “Помисли плотські – це смерть…, бо закону Божому не підкоряються, та й не можуть” (Рим. 8:6-7). Хоча Спаситель і два рази говорить одне й те саме, але тут немає тотожності. Щоб хто-небудь не сказав, що зле дерево, хоча і приносить плоди злі, але може приносити і добрі, а при двоякому плодоносінні важко вже робити розрізнення, на спростування цього Спаситель каже, що цього бути не може, що воно приносить тільки злі плоди, але добрих ніколи не принесе; так само як і навпаки. Що ж, невже добра людина не може стати гіршою, і навпаки? Життя людське наповнене багатьма такими прикладами. Але Христос не те говорить, ніби поганій людині неможливо змінитися, або добрій неможливо впасти, а те, що людина не може принести доброго плоду, доки живе погано. Погана людина може перейти до чесноти; але доки вона залишається поганою, доти не може принести доброго плоду. Як же Давид, будучи і добрим, приніс поганий плід? Не в стані чесноти, але вже змінившись, він це зробив, так що він не приніс би такого плоду, якби завжди перебував тим, чим був, бо, залишаючись чеснотником, він не наважився б зробити того, на що наважився. Ці слова Спаситель сказав і для того, щоб затулити вуста тих, хто нерозважливо обмовляє, і приборкати язик тих, хто обмовляє. Цими словами Він хотів позбавити всякого вибачення тих злих людей, через яких підозрюють і добрих. Після того ти вже не можеш сказати: я обдурився, не здогадався! – тому що тобі запропоновано Мною найсправжнісінький засіб до пізнання порочних людей, тобто, наказано розглядати їхні вчинки, а не нерозважливо змішувати все. Далі, хоча Спаситель не велів їх карати, але тільки остерігатися, – проте, щоб з одного боку втішити тих, кого вони ображають, а з іншого – залякати тих, хто ображає, і спонукати їх до виправлення, Він визначає їм покарання, кажучи: “Усяке дерево, що не приносить добрий плід, зрубують, а у вогонь кидають” (Мф. 7:19). Потім, дещо пом’якшуючи Своє слово, додав: “Тож за плодами їхніми ви впізнаєте їх” (Мф. 7:20). Щоб слухачі не подумали, що Він навіює їм самі лише погрози, Він торкається їхніх сердець, пропонуючи вчення Своє у вигляді поради й умовляння. Тут, мені здається, Він має на увазі й іудеїв, які показували такі плоди, – чому й нагадав їм слова Іоанна, описуючи страту їхню тими самими словами. І той говорив те саме, нагадуючи їм сокиру, і дерево, що посікається, і вогонь невгасимий. І здається, тут одне тільки покарання, саме спалення; але якщо хто уважніше розгляне, той знайде два покарання. Справді, хто спалюється, той, без сумніву, позбавляється і царства; а це покарання лютіше за ще перше. Знаю, що багато хто жахається тільки однієї геєни; але я думаю, що позбавлення небесної слави є мукою більш жорстокою, ніж геєна. Якщо цього не можна уявити в слові, то немає нічого дивного; адже ми не знаємо і блаженства вічних благ, щоб ясно бачити нещастя, що походить від їх позбавлення. А Павло, який ясно знав це, бачив, що відпасти від слави Христової найжахливіше. Це і ми дізнаємося, коли будемо випробовувати на собі.
8.О, якби ми ніколи не зазнавали цього, Єдинородний Сину Божий, – якби ніколи не зазнали на собі цього нестерпного покарання! Неможливо ясно висловити, яке велике зло – втратити небесні блага; втім, скільки можу, постараюся і поспішу хоча б трохи пояснити вам це на прикладі. Уявімо собі такого дивовижного юнака, який би з чеснотою з’єднував царювання над всесвітом, і який би в усьому був таким досконалим, що міг би у всіх викликати до себе батьківську любов. Чого, думаєте ви, не погодився б із задоволенням зазнати батько цього юнака, щоб тільки не втратити його спілкування? Або на яке б нещастя, чи то велике, чи то мале, не наважився б він, щоб тільки бачити й веселитися ним? Подібним чином ми повинні міркувати і про небесну славу. Воістину, не стільки люб’язна і жадана батькові його дитина, хоч би яка вона була досконала, скільки жадана отримати ті блага, розв’язатися і бути з Христом (Флп. 1:23). Нестерпна геєна і муки в ній; але якщо уявити і тисячі геєнн, то все це нічого не означатиме в порівнянні з нещастям позбутися тієї блаженної слави, бути зненависним від Христа і чути від Нього: “Не знаю вас” (Мф. 25:12) і звинувачення, що ми, бачачи Його спраглого, не напоїли. Воістину краще зазнати незліченних ударів блискавки, ніж бачити, як лагідне обличчя Господа відвертається від нас і ясне око Його не хоче дивитися на нас. І справді, якщо Він мене, ворога Свого, за всієї до Нього ненависті й відрази від Нього, так полюбив, що навіть не пощадив Самого Себе, а віддав Себе на смерть, і якщо після всього цього я не подам Йому й хліба, коли Він спраглий, то якими вже очима дивитимуся на Нього? Але й тут поміть Його лагідність. Він не обчислює Своїх благодіянь, не скаржиться на те, що ти знехтував таким великим своїм благодійником, не каже: Я тебе привів із небуття в буття, вдихнув у тебе душу, поставив тебе володарем над усім, що перебуває на землі; для тебе Я створив землю й небо, море й повітря, і все суще; від тебе я був знехтуваний і здавався тобі нижчим за диявола, але при всьому цьому не залишив тебе: незліченні відкрив засоби для твого спасіння, захотів стати рабом, був битий по ланіті, обпльований, зарізаний, помер найгіршою смертю; навіть на небі за тебе заступаюсь, даю тобі Духа, удостоюю тебе царства і пропоную тобі такі благодіяння; захотів бути твоїм головою, нареченим, ризою, домом, коренем, їжею, питтям, пастирем, царем і братом; обрав тебе спадкоємцем і співспадкоємцем Своїм, із мороку привів тебе в область світла. Хоча Господь міг сказати це і ще більше, але Він нічого такого не говорить, а згадує тільки про один гріх твій. Являє і тут Свою любов і милосердя, яке має до тебе. Не сказав: “Ідіть… у вогонь вічний”, уготований вам, але – “уготований дияволу”. І раніше говорить про те, чим Його образили, але й тут згадує не про всі образи, а про деякі. До того ж, перш ніж засудити тих, хто образив Його, Він закликає праведних, щоб показати, що Він справедливо звинувачує. Якої ж муки не жахливіші за ці слова Його? Ніхто, бачачи, як благодійник його вмирає з голоду, не знехтує його; а якби й знехтував, то після того краще б погодився сам з ганьбою сховатися в землю, ніж за двох або трьох друзів чути звинувачення в цьому. Що ж буде з нами, коли перед усім всесвітом почуємо від Господа подібне звинувачення, якого, втім, Він не вимовив би й тоді, якби не хотів виправдати Свого суду? А що Він виголосив це звинувачення не на ганьбу грішників, а на виправдання самого Себе і для свідчення, що Він не взагалі і не без причини говорив до них: “Ідіть від Мене”, – це очевидно з невимовних Його благодіянь. Якби Він хотів піддати грішників ганьбі, то виставив би всі свої благодіяння; а Він говорить тільки про те, що зазнав.
9.Отже, возлюблені, побоїмося почути ці слова. Життя наше – не гра, або краще сказати, справжнє життя – гра, але майбутнє – не гра. А можливо, і не гра тільки, але й гірше того. Не сміхом закінчується, але й великої шкоди завдає тим, хто не хоче ретельно впорядковувати самих себе. Скажи мені: чим ми, що творимо чудові будинки, відрізняємося від дітей, які грають і будують будиночки? Яка відмінність між їхнім обідом і нашою розкішшю? Немає ніякої – хіба тільки те, що ми це робимо з муками. Якщо ж ми не помічаємо нікчемності всього цього, немає в тому нічого дивного, тому що ми ще не стали чоловіками. А коли зробимося, то дізнаємося, що все це дитячі забави. Приходячи в зрілий вік, ми сміємося над дитячими заняттями, хоча в дитячому віці вважаємо ці заняття вельми важливими і, збираючи черепки і бруд, пишаємося не менше за тих, хто будує високі стіни. І однак, збудоване нами скоро руйнується і падає; та якби й стояло, на що нам годилося б? Так і чудові наші будинки. Адже вони не можуть прийняти громадянина небесного, і не захоче мешкати в них той, хто має вищу вітчизну; але як ми ногами руйнуємо дитячі іграшки, так і він своїм духом повалює наші будівлі. І як ми сміємося над дітьми, що плачуть про руйнацію збудованого ними будиночка, так і він не тільки сміється, а й плаче, коли ми плачемо про свої домівки, бо він має жалісливе серце, і бачить для нас велику від цього шкоду. Отже, будьмо мужами. Чи довго нам плазувати по землі? Чи довго величатися камінням і деревами? Чи довго гратися? І якби тільки гралися! Ні, ми залишаємо і саме спасіння своє. І як діти, які нехтують вченням, а займаються іграми тільки, зазнають жорстоких покарань, так і ми, виснаживши все старання своє на життєві заняття, і опинившись не в змозі дати на ділі звіт у духовному вченні, який після смерті вимагатимуть від нас, понесемо крайнє покарання. І ніхто не може врятувати нас, хоч би то був батько, хоч би брат, або інший хто-небудь. Але все, чому ми віддані нині, загине, а мука, що походить від цього, буде нескінченна і безперестанна. Так це трапляється і з дітьми, коли батько за їхню лінощі повністю винищує всі їхні дитячі іграшки, і через це змушує їх безперестанку плакати. А щоб упевнитися тобі в істині слів моїх, я представлю таку річ, яку люди найбільше шанують як гідну поваги, саме, багатство, і протиставлю йому душевну чесноту, яку тобі завгодно: тоді ти ясно побачиш усю убогість його. Отже, уявімо двох людей (я вже не кажу про користолюбство, а про багатство, правильно набуте), і один із них нехай примножує свій маєток, нехай перепливає моря, обробляє землю й уживає всілякі інші способи для набуття; хоча я й не знаю, чи може він, так роблячи, робити законне набуття, але припустімо, що він набуває вигоди в законний спосіб. Нехай буде так; нехай він купує поля, рабів та інше, нехай не буде в цьому придбанні його жодної неправди. Навпаки, інший, настільки ж багатий, нехай продає свої поля, продає будинки, золоті та срібні посудини, подає тим, хто вимагає; нехай полегшує долю бідних, лікує хворих, допомагає тим, хто перебуває в скруті; нехай звільняє від пут, одних виводить із рудокопей, інших звільняє від задушливого удушення, бранців звільняє від покарання… На чиєму боці хотіли б ви бути? Утім, я ще не сказав про майбутнє, але поки що про сьогодення. Отже, кому з них хотіли б ви наслідувати: тому, хто збирає золото, чи тому, хто позбавляє інших від нещастя? Чи тому, який купує поля, чи тому, який визначив себе на служіння роду людському? Чи тому, який оточений безліччю золота, чи тому, який увінчаний незліченними похвалами? Чи не уподібнюється цей останній якомусь ангелу, що зійшов з небес для виправлення інших людей? А інший чи не схожий більше на якесь дитя, яке збирає все без мети і сенсу, ніж на вікового? Якщо ж і законне придбання багатств так гідне сміху, і є знаком крайнього божевілля, то як не назвати того найнещаснішим з усіх, хто ще й неправедно збирає його? Якщо ж і тепер він гідний великого сміху, то яких сліз гідне буде життя його після смерті, коли приєднається до того геєна і позбавлення царства?
10. Але розглянемо, якщо хочеш, і інший вид чесноти. Для цього уявімо знову іншу людину – могутню, таку, що всіма керує, наділену великим саном, що має і блискучого глашатая, і пояс, і жезлоносців, і велику кількість слуг. Чи не видається тобі це все великим і жаданим? Тепер і цій людині протиставимо іншу: незлобиву, лагідну, смиренну і великодушну; нехай будуть її ображати, бити, а вона нехай буде терплячою і благословлятиме тих, хто так чинить із нею. Отже, скажи мені: хто гідний подиву, – той, гордовитий і пихатий, чи цей, принижений? Чи не уподібнюється цей останній гірським безпристрасним силам, а той – надутій бульбашці, або людині, яка страждає на водяну хворобу і сильну пухлину? Чи не подібний той до духовного лікаря, а цей до смішної дитини, що надуває щоки? Та й чим ти пишаєшся, людино? Чи тим, що ти носишся на високій колісниці? Чи тим, що тебе возять запряжені мули? Так що ж? Це буває і з камінням. Чи тим, що ти вбраний у красивий одяг? Але подивися на того, хто замість одягу одягнений чеснотою, – і побачиш, що ти подібний до трави, що гниє, а він подібний до дерева, яке приносить дивовижний плід і приносить велике задоволення глядачам. Ти носиш на собі їжу черв’яків і молі, які, якщо нападуть на тебе, скоро оголять тебе від цієї прикраси (тому що одяг – прядиво черв’яків, а золото і срібло – земля і прах; так, земля – і більше нічого). Прикрашений же чеснотою такий має одяг, якому не тільки моль, а й сама смерть не може зашкодити. І це вельми справедливо: чесноти душі не земні мають початок, а суть плід духовний, і не підлягають з’їданню від черв’яків. Цей одяг прядуть на небі, де немає ні молі, ні черв’яків, ні будь-чого подібного. Отже, скажи мені, що краще: чи багатим бути, чи бідним? Чи в славі бути, чи в приниженні? Чи мати достаток, чи терпіти голод? Звичайно, краще бути в честі, мати достаток і багатство. Отже, якщо ти хочеш самих речей, а не одних назв, то залиш землю і все, що знаходиться на ній, і пересілися на небо. Усе тутешнє є одна тінь, а тамтешнє нерухоме, непохитне, і ніким не може бути викрадене. Отже, будемо шукати небесного з усілякою ретельністю, щоб нам і звільнитися від тутешніх занепокоєнь, і, припливши до тихого того пристанища, з’явитися з великим вантажем і невимовним багатством милостині. О, якби всім нам досягти цього притулку і багатства благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.