Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 17
«Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5:27-28).
Зміст:
Пояснення 5:27-37. Чому Христос починає Своє вчення не із заповіді про єдинобожжя. – Яке побажання забороняє Христос. – Чому забороняється сам погляд на жінку. – Викриття жінок, які люблять вбрання. – Треба віддалятися від тих, хто спокушає, хоча б і близьких людей. – Чому закон дозволяв давати розвідну. – Чому забороняється шлюб з відпущеною. – Обмеження свободи розлучення. – Заборона клятви. – Для того, хто виконує заповіді Христові, не може бути потреби в клятві. – Чому розлучення і клятва допущені були в Старому Завіті. – Одне й те саме, зважаючи на час, може бути і добрим, і нехорошим. – Від людини в Новому Завіті вимагається вища досконалість, ніж у Старому. – Як можна відстати від звички клястися.
1. Розкривши в усій повноті першу заповідь і звівши її до вищого початку духовного життя, Спаситель, у порядку поступовості, переходить потім і до другої заповіді, слідуючи і в цьому разі порядку заповідей стародавнього закону. Але, можливо, хтось скаже, що це не друга, а третя заповідь. Та й сама заповідь – “не вбивай” – не є першою. Перша заповідь – “Один у вас Отець, Який на небесах”. З огляду на це можна запитати: чому Спаситель почав Своє вчення не з цієї заповіді? Отже, чому ж? Тому, що якби почав з першої заповіді, Йому належало б її розкрити з більшою повнотою, а отже, довелося б говорити і про Себе самого. Тим часом пропонувати докладне вчення про Себе самого був ще не час. Крім того, до певного часу Він пропонував тільки моральне вчення, бажаючи і Своїми настановами, і Своїми чудесами наперед переконати слухачів, що Він є Син Божий. В іншому разі, якби Він перш, ніж дати моральне вчення і здійснити чудеса, сказав: “ви чули, що сказано було древнім: Я Господь, Бог твій, і окрім Мене нема іншого Бога, а Я кажу вам, що і Мені повинні віддавати таке саме поклоніння, як Йому”, то він усіх би змусив тільки дивитися на Себе, як на того, хто скажено біснується. Якщо й після Його проповіді та багатьох знамень, називали Його скаженим, коли Він говорив про Свою богорівність навіть прикрито, то чого б не сказали, чого б не вигадали, коли б Він на самому початку наважився сказати що-небудь про Себе самого, як про Бога? Тим часом, зберігши вчення про божество Своє до зручного часу, Він тим самим для багатьох зробив це вчення прийнятним. Ось чому Спаситель тепер і промовчав про нього. Він спершу привернув до нього слухачів знаменнями і найвищим моральним вченням, а потім вже і на словах відкрито висловив його. Отже, тепер Він відкриває його мало-помалу – звершенням знамень і самим чином вчення. Наказуючи заповіді й доповнюючи закон божественною владою, він тим самим поступово підводив уважного й розсудливого слухача і до розуміння догмату про Своє божество. Євангеліст каже, що слухачі дивувалися Його вченню, тому що Він учив не як їхні книжники (Мф. 7:29; Мк. 1:22). Отже, почавши з головних наших пристрастей, тобто гніву і бажання (оскільки ці пристрасті найсильніше в нас діють і більше за інших властиві нам), Спаситель з великою владою, що личить законодавцеві, виправив поняття про них, і з усією точністю визначив їхню сутність. Справді, Він не сказав, що тільки любодій карається; але що Він сказав про “того, хто вбиває”, теж говорить і тут, призначаючи покарання і за заздрісний погляд, щоб показати, у чому полягає перевага Його перед книжниками. “Усякий, хто дивиться на жінку, – каже Він, – із пожадливістю, уже перелюбствує з нею в серці своєму”, тобто хто звик задивлятися на тілесну красу, ловити чарівні погляди, тішити таким видовищем свою душу і не зводити очей із миловидних облич, той уже розбещується. Христос прийшов позбавити від злих справ не тільки тіло, але ще більше душу. Оскільки благодать Духа Святого ми приймаємо в серці, то Спаситель насамперед його й очищає. Але як, скажеш, можливо звільнитися від побажання? Якщо тільки побажаємо, то дуже можливо і його умертвити та зробити недійсним. Утім, Христос забороняє тут не всяке побажання, але побажання, що народжується в нас від погляду на дружин. Хто любить дивитися на красиві обличчя, той найбільше сам розпалює в собі полум’я пристрасті, і, роблячи душу полонянкою пристрасті, незабаром потім приступає і до здійснення побажання. Тому-то Христос і не сказав: “хто жадає, той вже перелюбствує”, але – “хто подивиться на жінку з пожадливістю”. Коли Він говорив про гнів, то робив деяке обмеження словом: “всує” і “даремно”. А кажучи про побажання, не вжив такого обмеження, але цілком заборонив побажання, – хоча гнів і побажання однаково нам вроджені, і не без мети перебувають у нас, а саме – гнів для того, щоб нам карати злих і виправляти тих, хто безладно поводиться, а побажання для того, щоб нам народжувати дітей, і в такий спосіб спадкоємно зберігати рід наш.
2 Отже, чому ж Спаситель і тут не вжив обмеження? Якщо поглибимо увагу, то й тут знайдемо вельми велике обмеження. Справді, Він не просто сказав: хто забажає, – бо можна забажати, сидячи в горах, – а й “хто подивиться на жінку з прагненням”, тобто хто сам розпалює в собі побажання, хто без жодного примусу вводить цього звіра в спокійне своє серце. Це вже відбувається не від природи, але від недбальства. Таке побажання забороняється і в старому законі, коли говориться: “Не задивляйся на чужу красу” (Сир. 9:8). Далі, щоб хто не сказав: яка біда, якщо я подивлюся, але не буду захоплений пристрастю? – Христос погрожує покаранням і за сам такий погляд, щоб ти, надто сподіваючись на себе самого, не впав таким чином потім у гріх. Але чи великий гріх, скажеш ти, якщо я подивлюся і побажаю, але нічого поганого не зроблю? Ні; і в цьому випадку ти дорівнюєш із любодіями. Так визначив Законодавець, і ти не повинен більше цікавитися. Коли ти подивишся так один, два, три рази, то, можливо, ще в змозі будеш здолати пристрасть; але якщо постійно будеш робити і розпалиш полум’я пристрасті, то неодмінно будеш переможений нею, бо ти не вищий за природу людську. Подібно до того, як ми, бачачи дитя, що тримає ніж, хоча й без шкоди для себе, караємо його за це і забороняємо надалі торкатися до нього, так і Бог забороняє пристрасний погляд ще до дійсного злочину, щоб нам коли-небудь не впасти в сам злочин. Хто одного разу запалив у собі пристрасне полум’я, той і за відсутності баченої ним жінки безперестанку будує в уяві образи ганебних справ, а від них часто переходить і до самої дії. Тому Христос забороняє і любодійний рух серця. Отже, що скажуть ті, які мають у себе співмешканками дівчат? Вони, за визначенням закону, винні в незліченній безлічі перелюбувань, тому що щодня дивляться на них із пожадливістю. Тому-то і блаженний Іов поклав собі головним законом ніколи не дозволяти собі такого погляду (Йов. 31:1). Справді, коли подивишся на жінку, то вже важче утриматися від насолоди тією, яку любиш. До того ж задоволення, яке ми отримуємо від погляду, не таке велике, як велика шкода, якої ми зазнаємо від бажання, яке посилюється; таким чином ми самі підсилюємо нашого супротивника, даємо більше свободи дияволові, тож опиняємося вже не в змозі відбити його, якщо впустимо його всередину себе і відкриємо для нього своє серце. Тому-то Спаситель і каже: не чини перелюбу очима, – тоді не будеш чинити перелюб і серцем. Можна дивитися на жінок і інакше, – саме так, як дивляться цнотливі. Тому-то і Спаситель не зовсім заборонив дивитися на дружин, але тільки дивитися на них із пожадливістю. А якби Він не мав такого наміру, то сказав би просто: хто дивитиметься на жінку; але Він сказав не так, а: “хто подивиться на жінку з пожадливістю”, тобто, хто подивиться для того, щоб потішити погляд свій. Не для того Бог створив тобі очі, щоб ти робив їх знаряддям перелюбу, але для того, щоб, дивлячись на Його творіння, благоговів перед Творцем. Як можна гніватися просто, так можна і дивитися просто, – саме, коли дивишся з пожадливістю. Якщо хочеш дивитися і тішитися поглядом, то дивись постійно на свою дружину і люби її: цього не забороняє жоден закон. Якщо ж ти будеш дивитись на чужу красу, то образиш і дружину свою, відвертаючи від неї очі свої, і ту, на яку дивишся, бо торкаєшся її всупереч закону. Нехай ти не торкнувся її рукою; але ти торкнувся своїми очима. Ось чому і такий вчинок визнається перелюбом і, крім майбутньої муки, ще й у теперішньому житті піддає людину чималому покаранню. Справді, всі нутрощі наповнюються занепокоєнням і збентеженням, здіймається велика буря, виникає жахлива хвороба, і доля людини, яка терпить все це, нічим не краща за долю полонених і ув’язнених у кайдани. До того ж нерідко та, яка пускає смертоносну стрілу, віддаляється від ураженого, а рана залишається надовго; або справедливіше, не вона вражає тебе стрілою, а ти сам наносиш собі смертельну рану, дивлячись пристрасними очима. Кажу це для того, щоб виправдати цнотливих жінок. Але якщо хтось із них прикрашає себе для того, щоб привернути на себе погляди зустрічних чоловіків, така жінка, хоча б нікого не вразила своєю красою, зазнає найбільшого покарання. Вона вже приготувала отруту, розчинила отруту, але тільки нікому не встигла піднести отруєної чаші, або точніше, – вона вже й підносила цю смертоносну чашу, але тільки не знайшовся охочий випити її. Чому ж, запитаєш ти, Христос у словах Своїх не торкається і жінок? Тому, що скрізь Він встановлює загальні закони, хоча, мабуть, спрямовує їх до одних чоловіків; кажучи для повчання главі, водночас Він дає настанову й усьому тілу. Він знає, що чоловік і дружина є єдиною істотою, чому ніде й не розрізняє статі.
3) Якщо хочеш послухати викриття, що стосується одних тільки жінок, то послухай Ісайю, який всіляко їх засуджує, висміюючи і вигляд їхній, і погляд, і ходу, і сланкі хітони, і їхню грайливу ходу, і шиї, що згинаються (Іс. 3:16). Послухай також і блаженного Павла, який наказує їм багато законів, і сильно викриває за одяг, за золоті прикраси, за плетіння волосся, за розпещеність тощо. Та й сам Христос у подальшій промові прикровенно висловив те ж саме. Коли Він велить вирвати й відсікти те, що спокушає нас, то цим показує Свій гнів проти дружин. Для того й додав: “А коли ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе” (Мф. 5:29). Таку заповідь Він дає для того, щоб ти не сказав: чому ж не подивитись на жінку, коли вона моя родичка, або коли змушує дивитись на неї якась інша необхідність? Даючи цю заповідь, Христос говорив не про члени – ні, – Він ніде не засуджує плоть, але скрізь звинувачує розбещену волю. Не око твоє дивиться, а розум і серце. Коли душа наша буває звернена на інші якісь предмети, тоді око часто не бачить того, що знаходиться перед ним. Отже, не все треба приписувати дії ока. Якби Христос говорив про члени, то сказав би не про одне око, і до того ж не про праве тільки, а про обидва. Адже якщо хто спокушається правим оком, той без сумніву спокушається і лівим. Отже, чому ж Спаситель згадав тільки про праве око і про праву руку. Щоб ти знав, що йдеться не про члени, а про людей, які мають з нами тісний зв’язок. Якщо ти когось стільки любиш, що покладаєшся на нього як на праве своє око, або визнаєш його настільки корисним для себе, що вважаєш його замість правої руки своєї, і якщо він розбещує твою душу, то ти й таку людину відсіки від себе. І зауваж тут силу виразу. Спаситель не сказав: відчепися; а каже: “Вирви його і кинь від себе”, бажаючи вказати на повне видалення. Далі, оскільки Він наказав заповідь досить сувору, то показує і користь її в обох відношеннях, – щодо добра і щодо зла. “Бо краще для тебе, – каже Він, продовжуючи своє іносказання, – щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло твоє було кинуте до геєни” (Мф. 5:29). Справді, коли близька тобі людина і себе саму не рятує, і тебе з собою губить, то яке було б людинолюбство – обом вам занурюватися у прірву погибелі, тоді як, розлучившись один від одного, принаймні, один із вас може врятуватися? Як же, скажеш, Павло бажав бути відлученим від Христа заради братів своїх? Апостол бажав цього не без користі, але для того, щоб інші спаслися; а тут буває шкода для обох. Тому Спаситель і не сказав тільки: “вирви”, а й: “кинь від себе”, – так, щоб уже ніколи не відновлювати зв’язку з другом, якщо він залишиться таким самим, як і раніше. Таким чином ти і його звільниш від великого осуду, і самого себе позбавиш від погибелі. Щоб тобі ясніше бачити користь такого закону, застосуймо, якщо тобі завгодно, сказане для прикладу до тіла. Якби перед тобою стояла необхідність обрати одне з двох: або, зберігаючи око, бути вкинутим у рів і там загинути, або, втративши око, зберегти інші члени тіла, – чи не погодився б ти на останню умову? Це для кожного очевидно. Це не означало б, що ти не шкодуєш ока, але що шкодуєш всі інші члени. Так само точно міркуй про чоловіків і жінок. Якщо друг твій, який шкодить тобі, буде абсолютно невиліковним, то він, будучи від тебе відтятим, і тебе звільнить від усякої шкоди, і сам позбудеться великого осуду, оскільки він, окрім своїх гріхів, уже не підлягатиме відповідальності і за твою загибель. Чи бачиш, якою лагідністю і дбайливістю сповнений закон Христовий, і яке велике виявляється людинолюбство в уявній Його суворості? Нехай чують це ті, які поспішають на видовища, і щодня роблять себе розпусниками! Якщо закон велить нам відсікати від себе шкідливого друга, то яке можуть мати вибачення ті, котрі на видовищах щодня привертають до себе зовсім незнайомих їм людей, і самі винаходять незліченні випадки для загибелі? Отже, Спаситель не тільки не дозволяє дивитися заздрісними очима, але, показавши шкоду, яка походить від цього, ще більше посилює закон, наказуючи нам член, що спокушає, виривати, або відсікати, і кидати від себе геть. І це законопокладає Той, Хто тисячу разів говорив про кохання, щоб і в тому, і в іншому випадку ти дізнався, яке велике піклування Його про тебе, і як Він усюди шукає твоєї користі. “Сказано також, що коли хто розлучиться з дружиною своєю, нехай дасть їй розвідну. А Я кажу вам: хто розлучається з дружиною своєю, окрім провини перелюбу, той дає їй привід вчинити перелюб, а хто одружується з розлученою, той чинить перелюб” (Мф. 5:31-32).
4.До нового предмета Спаситель переходить лише після того, як розкриє у всій повноті попередній. Так і в цьому випадку Він показує нам ще інший вид перелюбу. Який же це? Був у Старому Завіті закон, який кожному, хто не любить дружину свою з якої б то не було причини, не забороняв відкидати її і одружитися замість неї з іншою. Утім, закон наказував робити це не просто, а наказував дати дружині розлучну, щоб їй не можна вже було знову повертатися до чоловіка, щоб зберегти в такий спосіб, принаймні, вигляд шлюбу. Якби в законі такого наказу не було, і було б дозволено одну дружину відпустити, і взяти іншу, а потім знову повернути першу, то сталося б велике змішання; тоді всі безперестанку брали б дружин одна в одної, і це було б уже явним перелюбом. Законодавець виявив чималу поблажливість, дозволивши давати розвідну; але це було зроблено для уникнення іншого, набагато більшого зла. Справді, якби закон примушував тримати дружину і ненависну, то той, хто ненавидів, легко міг би вбити її. А народ іудейський на це був здатний. Якщо іудеї не щадили своїх дітей, умертвляли пророків і кров проливали як воду, то тим більше вони не пощадили б дружин. Тому Законодавець і допустив менше зло, щоб присікти більше. А що закон цей був не з-поміж первісних, послухай, як про це говорить Христос: “Мойсей через жорстокосерддя ваше” написав це (Мф. 19:8), – тобто, щоб ви, утримуючи в себе дружин, не вбивали їх, але виганяли б від себе. Але оскільки Спаситель заборонив усякий гнів, забороняючи не тільки вбивство, а й усяке обурення без причини, то Йому легко було тепер згадати і про закон щодо розлучення. А наводячи завжди слова Старого Завіту, Він показує тим, що вчить не протилежного, а узгодженого з ними, і тільки підсилює, а не повалює, виправляє, а не знищує давнє вчення. Зауваж, знову, як Він скрізь звертає мову до чоловіка. “Хто розлучається з дружиною своєю, – каже Він, – …той дає їй привід до перелюбу; і хто одружується з розлученою, той перелюбствує”. Перший, хоча б не взяв іншої дружини, робиться винним через те, що примушує дружину свою перелюбствувати, а інший стає перелюбником тому, що взяв чужу. Не кажи мені, що той вигнав дружину, бо вона і вигнана, все-таки, залишається дружиною того, хто вигнав. Далі, щоб, поклавши всю провину на того, хто виганяв, не зробити через це дружину нахабнішою, Христос зачинив для неї двері для вступу в шлюб з іншим, кажучи: “Хто одружується з розлученою, той перелюбствує”. Усуваючи, таким чином, для відпущеної дружини будь-яку можливість вступу в шлюб з іншим чоловіком, Христос примушує її, хоч би й проти бажання, бути цнотливою, а тим самим позбавляє її й можливості подавати чоловікові привід до малодушності. Знаючи, що їй безумовно необхідно або залишатися з чоловіком, який їй дістався спочатку, або, після виходу з його дому, втратити всякий притулок, вона, хоча б і проти волі, але повинна буде любити свого чоловіка. Якщо Спаситель прямо не говорить їй про це, ти не повинен дивуватися. Дружина істота слабка. Тому-то, не кажучи до неї прямо, Христос у погрозі, що стосується чоловіка, вселяє і їй не бути легковажною. У цьому випадку Він вчинив точно так само, як якби хтось, замість того, щоб докоряти свого розпусного сина, став би викривати тих, які роблять його таким, і забороняв би їм бути з ним і наближатися до нього. Якщо слова Христові здаються для тебе обтяжливими, то згадай вище сказане, де Спаситель назвав блаженними тих, хто слухає, і ти побачиш, що виконання цих слів дуже можливе і зручне. Лагідний, миротворець, убогий духом і милостивий чи вижене дружину? Той, хто примиряє інших, чи буде сам мати ворожнечу до своєї дружини? Крім того, Христос ще й іншим чином закон Свій щодо розлучення зробив легким – а саме, дозволивши його тільки з однієї причини: “крім провини перелюбу”. Але і в цьому випадку Він мав на меті ту саму цнотливість. Справді, якби Він дозволив чоловікові тримати у своєму домі й таку дружину, яка жила з багатьма, то знову вийшов би перелюб. Бачиш, як ці слова згодні з висловленими раніше. Справді, той, хто не дивиться на чужу дружину пристрасними очима, не вчинить і блуду; а той, хто не вчинив блуду, не дасть чоловікові нагоди видалити від себе свою дружину. Ось чому Христос вельми суворо обмежує свободу чоловіка, і навіює йому страх, представляючи для нього велику небезпеку, якщо він відлучить дружину свою, оскільки в цьому випадку він стає виною її перелюбу. І щоб ти, почувши слова: “вирви око”, не подумав, що це говориться про дружину, Христос завчасно розв’язав таке твоє здивування, дозволяючи розлучатися з нею винятково тільки через перелюб. “Ще чули ви, що сказано стародавнім: Не порушуй обітниці, але виконуй перед Господом клятви свої. А Я кажу вам: не клянися зовсім” (Мф. 5:33-34). Чому ж Христос перейшов далі не до злодійства, а до лжесвідчення, пройшовши мовчанням заповідь щодо крадіжки? Тому, що злодій іноді і клянеться; а хто не клянеться і не бреше, той тим більше не захоче красти. Таким чином, цією заповіддю Христос повалює і злодійство, тому що брехня народжується від злодійства. Але що означає: “виконуй перед Господом клятви твої”? Це означає, що в клятві ти повинен говорити істину: “А Я кажу вам: не клянися зовсім”.
5. Потім, щоб ще більше відвернути слухачів від звичаю клястися Богом, Спаситель каже: не кляніться “ні небом, бо воно – престол Божий, ні землею, бо вона – підніжжя ніг Його, ні Єрусалимом, бо він – місто великого царя” (Мф. 5:34-35). Говорячи тут словами пророків, Христос показує, що Він не суперечить древнім. Стародавні мали звичай клястися то небом, то землею, то Єрусалимом; і наприкінці Євангелія показано один із випадків такої звичайної клятви. Далі зверни увагу на те, чому Господь підносить зазначені предмети? Він підносить їх не за власною їхньою природою, але за особливим ставленням до них самого Бога, згідно з нашим поняттям. Оскільки тоді всюди панувало ідолослужіння, то, щоб зазначені предмети не здалися самі по собі гідними пошани, Спаситель і представив ту причину, про яку ми сказали, тобто, виставив на вид славу Божу. Він не сказав: Як добре і велике небо; не сказав: Поскільки корисна земля; але – Поскільки небо є престол Божий, а земля – підніжжя, – і таким чином Своїх слухачів усюди спонукав до прославляння Господа. “І головою твоєю не клянися, бо не можеш жодної волосини зробити білою чи чорною” (Мф. 5:36). Знову і тут Христос забороняє клястися головою не з поваги до людини, інакше б і сама людина гідна була поклоніння, засвоюючи славу Богові; Він показує, що ти не маєш влади над собою, а тому не маєш влади і клястися головою. Якщо ніхто не погодиться віддати сина свого іншому, то тим більше Бог не поступиться Своїм творінням тобі. Хоча голова і твоя, але вона є власність іншого, і ти до такої міри не владний над нею, що не можеш зробити для неї і найменшого. Христос не сказав, що ти не можеш виростити волосину, але що не можеш навіть змінити її якості. Але як же бути, скажеш ти, якщо хто-небудь вимагає клятви, і навіть примушує до того? Страх перед Богом нехай буде сильнішим за всякий примус. Якщо ти станеш представляти такі приводи, то не збережеш жодної заповіді. Тоді ти і про дружину скажеш: що, якщо вона буйна і марнотратна? Скажеш і про праве око: а що, якщо я люблю його і стану розпалюватися? Скажеш і про любострасний погляд: невже мені не можна і дивитися? Так само можеш сказати і про гнів на брата: що, якщо я запальний, і не можу утримувати свого язика? Таким чином тобі не важко буде знехтувати всі вищесказані заповіді. Тим часом, щодо законів людських ти ніколи не смієш уявляти подібних приводів, і казати: що, якщо те-то, або те-то? – але волею чи неволею, а неодмінно підкоряєшся припису. До того ж, що стосується заповіді, що розглядається, то тобі може не трапитися і необхідності коли-небудь клястися. Хто дослухався до вчення про вищесказані блаженства, і влаштував себе так, як наказав Христос, того кожен вважатиме гідним пошани й поваги, і ніхто не примушуватиме до клятви. “Але нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні, ні; а що понад це, то від лукавого” (Мф. 5:37). Отже, що означає зайве проти слів: “так” і “ні”? Це означає клятву, а не клятвопорушення. Усякому відомо, і нікому немає потреби доводити, що клятвопорушення походить від неприязні, і не тільки зайва справа, а й богопротиволежна, а клятва є справою зайвою і без потреби додається. Отже, скажеш, клятва була від лукавого? А якщо вона від лукавого, то чому дозволена була законом? Те ж саме ти можеш, однак, сказати і про дружину: на якій підставі нині вважається любодіянням те, що раніше було дозволено? Що ж на це можна сказати? Те, що тоді багато сказано було з поблажливості до тих, хто приймає закон. Адже і вшановувати Бога туком жертв настільки ж негідно Його, як негідно і філософа – марнословити. Нині, коли чесноти зросли, відпущення дружини зараховується до перелюбу, і клятва визнається від неприязні. А якби закони щодо розлучення і клятви від початку були законами диявола, то вони не були б стільки корисними і дійсними. З іншого боку, якби не передували ці закони, то не так би легко було б прийнято і Христове вчення про них. Отже, нині, коли потреба в цих законах минула, не шукай уже в них сили. Вони потрібні були за тодішніх обставин; втім, коли завгодно, потрібні й нині. І нині показується їхня сила, і особливо тим самим, що вони втрачають у нас своє значення. Те, що вони нині видаються такими, слугує для них найбільшою похвалою. Вони, звісно, не здалися б нам такими, якби не виховали нас належним чином і не зробили здатними до прийняття вищих законів. Соски, коли виконають свою справу і немовля стане здатним куштувати більш досконалу їжу, робляться вже марними. І батьки, які колись вважали соски необхідними для свого немовляти, роблять їх предметом жартів; а багато хто не тільки жартує, а й намазує їх якою-небудь гіркою речовиною, щоб, якщо словами не можуть відучити від них немовля, то вже самою справою знищити в ньому прихильність до сосків.
6. Так і Христос, коли сказав, що клятва походить від неприязні, то сказав не тому, що ніби стародавній закон походить від диявола, а щоб сильніше відволікти слухачів від стародавньої недосконалості. Так Він говорив Своїм учням. А що стосується бездушних іудеїв, які нерозкаяно перебувають у своєму колишньому нечесті, то страхом полону, немов би деякою гіркотою, оточивши їхнє місто (Єрусалим), Він зробив його для них недоступним. Але так як і це не могло приборкати їх, і вони знову, подібно до дітей, що прагнуть до сосків, хотіли бачити це місто, то Бог, нарешті, сховав його від очей їхніх, зруйнувавши його, і більшість з них віддаливши від нього, як віддаляють телят від матерів їхніх, щоб з часом змусити їх відстати від колишньої звички до материнського молока. Якби стародавній закон був від диявола, він не відволікав би від ідолослужіння, а навпаки приводив би і ввергав би в нього, тому що цього бажав диявол. Але ми бачимо, що стародавній закон робив протилежне. І сама клятва в Старому Завіті тому узаконена, щоб не клялися ідолами. Кляніться, каже пророк, істинним Богом (Єр. 4:2). Отже, стародавній закон про клятву приніс людям не мале, а вельми велике благо. Призначення його полягало в тому, щоб вони перейшли до твердої їжі. Отже, скажеш ти, клятва не від злого? – Ні! і вельми навіть від злого; але тільки нині, коли відкрита нам найвища мудрість, а не тоді. Але як може бути, скажеш ти, одне й те саме то добрим, то не добрим? А я навпаки скажу: як одне й те саме не може бути добрим і не добрим, коли це неспростовно доводять усі справи, мистецтва, плоди і все інше? Дивись, як це можливо, перш за все, стосовно нас самих. Наприклад: бути носимим на руках у першому віці добре, а після шкідливо. Харчуватися розжованою їжею в дитинстві добре, а після – огидно. Харчуватися молоком і вдаватися до сосків на початку корисно і рятівно, а після шкідливо і небезпечно. Чи бачиш, як одне й те саме, зважаючи на час, добре, а після видається не таким? Носити дитячий одяг отроку добре, а чоловікові непристойно. Чи хочеш знати і з протилежного боку, як те, що чоловікові пристойно, отрокові непристойно? Одягни отрока в одяг людини вікової, – буде і смішно, і небезпечно для нього ходити, тому що він часто буде заплутуватися. Доручи йому ведення цивільних справ, доручи торгівлю, змусь сіяти і жати, – знову буде дуже смішно. І що я кажу про це? Саме вбивство, яке всі визнають винаходом лукавого, будучи скоєним у відповідний час, зробило Фінеєса, що вчинив його, гідним ступеня священичого (Чис. 25). А що вбивство є справою диявола, то послухай, що говорить сам Спаситель: “Ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він був людиновбивця від початку” (Ін. 8:41,44). Але Фінеєс був людиновбивцею, і – “[це] поставлено йому в праведність”, говорить Писання (Пс. 105:31). А Авраам був не тільки людиновбивцею, але, що ще гірше, дітовбивцею, – і тим самим найбільше догодив Богові. Так само і Петро вчинив подвійне вбивство, і, однак, це було справою духовною ( Діян. 5і слід.). Отже, не будемо просто судити про справи, але будемо ретельно заглиблюватися в час, причину, намір, у відмінність осіб і в усі інші обставини, – інакше не можна дійти і до істини. І якщо хочемо досягти царства, то мусимо намагатися довести щось більше проти старозавітних заповідей, а інакше не можна отримати небесних благ. Якщо ми досягнемо тільки в міру віку старозавітних, то будемо стояти поза брамою царства: “Якщо праведність ваша не перевершить праведності, – каже Господь, – книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного” (Мф. 5:20). І однак, є люди, які, і при такій загрозі, не тільки не перевершують стародавньої правди, але навіть і її не мають. Вони не тільки не уникають клятв, а й порушують їх; не тільки не остерігаються пристрасного погляду, а й чинять і саму огидну дію, і божевільно зневажають усі інші заповіді, чекаючи тільки одного дня муки, щоб понести тоді найжорстокіше покарання за свої злочини. Така тільки й може бути доля тих, які закінчили життя своє в нечесті. Їм потрібно залишити будь-які надії на порятунок і не чекати нічого, окрім покарання, тому що тільки ті, хто перебуває ще тут, зручно можуть і вступити в боротьбу, і перемогти, і увінчатися.
7. Отже, не слабшай, людино, і не скасовуй доброї прихильності! Те, що велено тобі, не обтяжливо. Скажи мені, яка праця уникати клятви? Хіба потрібна тут трата грошей? Хіба потрібні великі зусилля і виснаження? Варто тільки захотіти – і все зроблено. Якщо ж хто-небудь надасть мені на виправдання звичку, то я скажу тому, що через це самому і легко виконати заповідь. Якщо ти придбаєш собі іншу звичку, цим все і скінчиш. Згадай, для прикладу, багатьох еллінів, як одні з них, будучи заїками, при посиленому старанні, виправили недолік у своїй мові; а інші відстали від звички постійно піднімати і смикати безладно плечима, приставляючи до них зверху меч. Якщо ви не переконуєтеся Писанням, то я змушений, на сором ваш, переконувати вас прикладом язичників. Так і Бог чинив з іудеями, кажучи: “Підіть на острови Хіттимські, і подивіться, і пошліть до Кидару… і подивіться: …чи змінив якийсь народ богів [своїх], хоча вони й не боги?” (Єр. 2:10-11). А часто посилає їх навіть до безсловесних створінь, напр. кажучи: “Іди до мурашки, лінивець, подивися на дії її, і будь мудрим” і “Іди до бджоли” (Притч. 6:6,8). Так і я тепер скажу вам: уявіть філософів язичницьких, і тоді дізнаєтеся, якого варті покарання ті, що переступають божественні закони. Ті заради людської поваги вживали незліченних зусиль; а ви навіть про небесні блага не хочете докласти такої самої ретельності. Якщо ж і після цього ти скажеш, що звичка сильна, вона може обдурити і найобережніших, то хоча я і згоден з цим, але водночас скажу і те, що звичку так само легко можна виправити, як легко вона може вводити в оману. Якщо поставиш над собою вдома багатьох вартових, наприклад, дружину, раба, друга, то всіма спонукуваний і заохочуваний легко відстанеш від поганої звички. І якщо займешся цим хоч тільки десять днів, то тобі більше буде й не потрібно; все щасливо здійсниться і влаштується в тебе, добра звичка знову твердо вкорениться в тобі. Отже, коли почнеш виправляти погану звичку, то хоч би раз, хоч би два, три рази, хоч би двадцять разів порушив закон, не впадай у відчай; вставай і берися знову до тієї ж праці – і неодмінно залишишся переможцем. Клятвопорушення є важливе зло. Якщо і клятва походить від злого, то якого покарання буде гідний клятвопорушення? Ви хвалите мною сказане? Але мені не потрібні ваші оплески, гучні відгуки та похвали. Я бажаю одного тільки, щоб ви, з мовчанням і розумінням слухаючи, виконували слова мої. Це замінює для мене всяке ваше аплодисмент, і всяку вашу похвалу. Якщо ж ти хвалиш сказане, а не виконуєш того, що хвалиш, то тобі це служить для найтяжчого покарання і більшого осуду, а нам – для сорому і сміху. Тут не театр, тут ви дивитеся не акторів, щоб тільки аплодувати. Тут училище духовне. Тому про одне тільки й треба намагатися, щоб виконати сказане, і справами довести покору. Тоді я все отримаю від вас; а тепер я майже змушений у вас впадати у відчай. Я і приватно тих, хто приходив до мене, не переставав перестерігати в тому, про що кажу тепер, і в загальному зібранні безперестанку про це розмовляв з вами, і проте не бачу ніякого плоду: ви все ще тримаєтеся тільки перших початків; а це може привести того, хто навчає, у велику зневіру. Подивися, як і Павло сумував від того, що його слухачі тривалий час залишалися на нижчому ступені вчення. “[Судячи] з часу, вам належало бути вчителями, – каже він, – але вас знову потрібно вчити перших початків слова Божого” (Євр. 5:12). Тому і я плачу, і сердечно хворію. І якщо ще побачу вас неуспішними, то забороню вам, зрештою, і приступати до цих священних воріт і долучатися до безсмертних тайн, подібно до розпусників, перелюбників і звинувачених у вбивствах. Адже краще з двома або трьома, хто зберігає закон Божий, підносити звичайні молитви, ніж збирати безліч беззаконників, які розбещують інших. Нехай же не пишається, нехай не пишається тут жоден багач, жоден вельможа. Усе це для мене байки, тінь і сновидіння. Там, за труною, нинішній багач не захистить мене, коли я буду звинувачений і примушений давати звіт, чому не з належною ревністю захищав закони Божі. Це-то саме згубило і знаменитого старця первосвященика Ілія; хоча він сам вів життя бездоганне, проте, разом із дітьми своїми зазнав страшної кари за те, що нехтував про зневажені закони Божі. Якщо ж і родинні зв’язки не могли звільнити від провини, якщо навіть батько, який не з належною суворістю поводився зі своїми дітьми, зазнав такої тяжкої страти, то яке матимемо прощення ми, котрі, будучи вільними від таких зв’язків, псуємо все своїм послабленням? Отже, щоб не погубити вам і мене, і себе, то прошу вас: послухайтеся моєї настанови і, приставивши до себе багатьох спостерігачів і радників, залиште звичку до клятв, – щоб ви, розпочавши з цього, могли вправлятися з повним успіхом і в інших чеснотах, і насолодилися майбутніми благами, які всі ми хай сподобимося отримати благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.