Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 15
“Побачивши народ, Він зійшов на гору; і, коли сів, приступили до Нього учні Його. І Він, відкривши уста Свої, навчав їх, промовляючи: Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне.”(Мф. 5:1-3)
Зміст:
Пояснення 5:1-16. Своїм прикладом Христос навчає не робити нічого напоказ. – Звертаючи промову до учнів, Христос говорить через них до всіх людей. – Хто розуміється під убогими духом. Смирення – початок усякого благочестя. – Плач про гріхи звільняє від пристрасті до земного. – Втіха, дарована Богом, допомагає перемагати все. – Під землею, обіцяною лагідним, розуміються і чуттєві блага. – Хто розуміється під спраглими і спраглими правди, під милостивими, чистими серцем, миротворцями і вигнаними правди заради, і яка їхня нагорода. – Не всякі ганьби роблять людей блаженними. – Царство небесне обіцяється не одним убогим духом. – Чому остання заповідь звернена прямо до учнів. – Терпіти лихослів’я – більший подвиг, ніж переносити небезпеки. – Заповіді прокладають шлях одна одній. – Що означають вирази: “ви сіль землі” і “світло світу”. – Сила проповіді показує могутність Христову. – Доброчесність не може сховатися. – Вона одна робить щасливим. – Ті, хто злословлять, внутрішньо хвалять чесноту. – Життя християнина має виправдовувати вчення. – Осуд тим, хто женеться за наживою, подає милостиню з марнославства, бавиться сварками інших, і вмовляння не заводити чвар і сварок, прощати образи.
1. Дивись, як Христос далекий був від честолюбства і гордості! Він не водив народу за Собою, але коли потрібно було лікувати, Сам ходив усюди, відвідуючи міста і села. А коли зібралася велика громада, сідає на одному місці, не в місті, не посеред майдану, а на горі, в пустелі, – навчаючи тим нас нічого не робити напоказ, віддалятися від галасу, особливо коли потрібно допитливо міркувати і міркувати про важливі предмети. Коли зійшов Він і сів, приступили учні. Чи бачиш, як вони встигають у чеснотах, і як скоро стали кращими? Народ дивився на чудеса, а учні хотіли вже чути що-небудь високе і велике. Це-то і спонукало Христа запропонувати вчення і почати проповідь. Він не тільки зціляв тіла, але лікував і душі, і знову від піклування про душі переходив до піклування про тіла, урізноманітнюючи користь, і поєднуючи з вченням словесним явище знамень. Цим піклуванням, як про душу, так і про тіло, Він загороджує безсоромні уста єретиків, показуючи тим самим, що Він є винуватець цілковитого життя. Тому-то Він і докладав до тіла і душі великого піклування, лікуючи то перше, то останнє. Так вчинив Він і тепер. “Відкривши”, каже євангеліст, “уста Свої, навчав їх”. Для чого це додано: “відкрив уста Свої”? Щоб ти зрозумів, що Він навчав навіть і тоді, коли мовчав, не тільки – коли говорив; навчав, то відвертаючи вуста Свої, то віщаючи справами Своїми. Коли ж ти чуєш слова: “навчав їх”, не думай, що Він говорить тільки до учнів Своїх, але що через учнів говорить і до всіх. Але оскільки натовп був неосвічений, складався з людей, які ще плазували долу, то Він, зібравши перед Собою учнів, звертає до них промову Свою, і в бесіді з ними так говорить, що вчення мудрості робиться цікавим і для всіх інших, які майже зовсім не були здатні Його слухати. Натякаючи на це, і Лука сказав; що Він звернув промову до учнів. І Матфей, показуючи це, написав: “учні Його прийшли до Нього, і навчав їх”. Зважаючи на це, й інші повинні були слухати уважніше, ніж тоді, коли б Він звернув промову Свою до всіх. Отже, з чого Христос починає, і які покладає для нас підстави нового життя? Послухаємо уважно слова Його. Говорено було до учнів, а написано для всіх, які будуть після них. Тому-то і Христос, хоча звертається з проповіддю до учнів, але не до них відносить слова Свої, а говорить про всі блаженства невизначено. Не сказав: блаженні ви, якщо будете жебраками, але – “блаженні убогі”. Навіть, якби говорив і до них одних, і тоді Його проповідь стосувалася б усіх. Справді, коли, наприклад, Він каже: ” Я з вами в усі дні до кінця віку” ( Мф. 28:20), то говорить не до них одних, але через них і до всього всесвіту. Так само, коли догоджає їм за терпіння переслідувань, гонінь, жорстоких страждань, то сплітає вінець не лише їм одним, а й усім, хто так живе. Але щоб це було зрозуміліше, і ти дізнався, що слова Його мають велике відношення і до тебе, і до всього роду людського, якщо хто уважний, – послухай, як Він починає чудове слово Своє: “блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне”. Що значить: убогі духом? Смиренні та розбиті серцем. Духом Він назвав душу і прихильність людини. Оскільки є багато смиренних не за своєю прихильністю, а за необхідністю обставин, то Він, промовчавши про таких (бо в тому не велика слава), називає насамперед блаженними тих, хто з власної волі упокорює себе і принижує. Чому ж не сказав Він: смиренні, а сказав: “убогі”? Тому, що останнє виразніше за перше; жебраками Він називає тут тих, хто боїться і тремтить перед заповідями Божими, яких і через пророка Ісайю Бог називає угодними Собі, кажучи: “На кого Я подивлюсь: на того, хто смиренний, і на того, хто скорботний, і того, хто сокрушений духом, і на того, хто тремтить перед словом Моїм” (Іс. 66:2)?
2. Багато ступенів смирення: інший помірно смиренний, а інший з надлишком. Останнього роду смирення вихваляє і блаженний пророк, коли він, описуючи нам не просто смиренне, а вельми смиренне серце, каже: “Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” (Пс. 50:19). І три отроки, замість великої жертви, приносять Богові це смирення, кажучи: “але з сокрушеним серцем і смиренним духом нехай ми будемо прийняті” (Дан. 3:39). Таке смирення догоджає тут і Христос. Усі найбільші лиха, що пригнічують увесь всесвіт, походять від гордості. Так і диявол, який не був раніше таким, став дияволом від гордості, на що вказуючи, і Павло сказав: “щоб не загордився і не зазнав осуду з дияволом” (1Тим. 3:6). Так і перша людина, спокушена від диявола згубною надією, впала і стала смертною; вона сподівалася стати богом, але втратила і те, що мала. За те й Бог, засуджуючи його і ніби сміючись над його нерозумністю, сказав: “ось, Адам став як один із Нас” (Бут. 3:22). Так і кожен після Адама, мріючи про свою рівність із Богом, впадав у нечестя. Оскільки, отже, гордість є верх зла, корінь і джерело всякого нечестя, то Спаситель і готує ліки, відповідні хворобі, ставить цей перший закон, як міцну й безпечну основу. На цій основі з безпекою можна будувати і все інше. Навпаки, якщо цієї основи не буде, то хоч би хто до небес підносився життям, все це легко зруйнується і матиме поганий кінець. Хоч би ти вирізнявся постом, молитвою, милостинею, цнотливістю чи іншою якою доброчесністю, все це без смирення зруйнується і загине. Так сталося з фарисеєм. Зійшовши на самий верх чесноти, він зійшов з нього і втратив усе тому, що не мав смирення – матері всіх чеснот. Як гордість є джерелом усякого нечестя, так смиренність є початком усякого благочестя. Тому-то Христос і починає зі смирення, бажаючи з корінням вирвати гордість із душі слухачів. Яке ж має це відношення до учнів, які завжди були смиренні? Вони не мали жодного приводу до гордості, будучи рибалками, бідними, незнатними, не вченими. Але якщо це не стосувалося учнів, то стосувалося тих, що були там, і які після повинні були приймати учнів, щоб останні не були в презирстві через свою убогість. Втім, слова Христа стосувалися і учнів. Якщо в той час вони й не мали потреби в цій корисній настанові, то могли мати згодом – після звершення знамень і чудес, після такої слави в усьому світі й після такого дерзновення до Бога. Воістину, ні багатство, ні влада, ні сама царська гідність не могли стільки навіяти гордості, скільки все те, що мали апостоли. Утім, ще й до звершення знамень вони могли загордитися, могли піддатися слабкості людській, коли бачили численні збори народу, що оточували їхнього Учителя. Тому-то Христос наперед і смиряє їхні помисли. Вчення, що викладається, Христос викладає не у вигляді застережень або повелінь, а у вигляді блаженства, роблячи, таким чином, проповідь Свою цікавішою і для всіх відкриваючи терени вчення. Не сказав: такий-то і такий блаженний, а – всі, хто так чинить, блаженні, тож хоч би ти був рабом, бідняком, жебраком, безпритульним, неосвіченим, немає жодної перешкоди для того, щоб бути тобі блаженним, якщо матимеш цю чесноту. Почавши з того, з чого переважно і мало б почати, Христос переходить до іншої заповіді, яка, мабуть, суперечить думці цілого всесвіту. Справді, тоді як усі вважають блаженними тих, хто радіє, а тих, хто нарікає, бідних і тих, хто плаче, – нещасними, Він замість перших називає блаженними останніх, кажучи так: “блаженними є ті, що плачуть”, хоча всі вважають їх нещасними ( Мф. 5:4). Але Христос для того наперед і творив знамення, щоб, наказуючи подібні правила, більше мати довіреності до Себе. І тут знову не просто має на увазі тих, хто плаче, а тих, хто плаче про гріхи свої, бо є інший плач, зовсім недозволений – плач про життєві предмети, на що вказав і Павло, кажучи: “смуток заради Бога виробляє незмінне покаяння до спасіння, а смуток мирський виробляє смерть” (2Кор. 7:10).
3 Цих-то тих, хто сумує, Христос тут і називає блаженними; і не просто тих, хто сумує, а тих, які віддаються сильному смутку. Тому й не сказав: ті, що сумують, але: “ті, що плачуть”. Дійсно, і ця заповідь навчає також усякого благочестя. Справді, якщо той, хто оплакує смерть дітей, дружини, або когось із родичів, у цей час скорботи не захоплюється ні любов’ю до багатства і плоті, ні честолюбством, не дратується образами, не переймається заздрістю, ні іншою якоюсь пристрастю, а буває цілком захоплений скорботою, то чи не набагато більше покажуть свою безпристрасність стосовно всього цього ті, котрі належним чином оплакують гріхи свої? Яка ж буде їм нагорода? “Бо вони втішаться”, – каже Христос. Скажи мені, де вони втішаться? І тут, і там. Оскільки ця заповідь була надто тяжка і важка, то Він обіцяє те, що найбільше могло б полегшити її. Отже, якщо хочеш мати втіху – плач. І не вважай цих слів алегоричними. Справді, коли Бог утішає, то хоча б тисячі прикрощів з тобою трапилися, все переможеш, тому що Бог завжди нагороджує труди з надлишком. Те саме зробив Він і тут, коли сказав, що “блаженні ті, що плачуть”, – не тому, щоб самий плач був вартий того, але через Його людинолюбство (тобто нагороду обіцяно не через важливість дії, а через любов Його до людей). Справді, ті, хто плачуть, оплакують гріхи свої, а для таких достатньо тільки отримати прощення і виправдання. Але як Христос вельми людинолюбний, то Він і не обмежує нагороди скасуванням покарання і залишенням гріхів, але ще робить таких людей блаженними, і подає велику втіху. А плакати нам велить не про свої тільки гріхи, а й про гріхи інших. Так чинили святі, як то: Мойсей, Павло, Давид; всі вони часто оплакували чужі гріхи. “Блаженні кроткі, бо вони успадкують землю.” ( Мф. 5:5). Скажи мені, яку успадковують землю? Деякі кажуть, що успадковують землю духовну. Але це несправедливо. У Писанні ніде не згадується про землю духовну. Що ж означають ці слова? Христос має на увазі тут чуттєву нагороду, як і Павло, коли він слідом за словами: “шануй батька твого і матір твою”, додає: “будеш довголітній на землі” (Еф. 6:2-3). Так само і сам Господь сказав розбійникові: “нині ж будеш зі Мною в раю” (Лк. 23:43). Застосовуючись до тих слухачів, які більше віддаються чуттєвому і насамперед шукають сьогодення, а не майбутнього, Христос не заохочує їх майбутніми тільки благами, а й теперішніми. Тому-то й далі у Своїй бесіді, сказавши: “скоріше примирись із суперником твоїм”, за таку розсудливу справу визначає винагороду, кажучи: “щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав тебе слузі” (Мф. 5:25). Бачиш, звідки Він запозичив погрози! Від предметів чуттєвих, від звичайнісіньких явищ. І ще: “хто скаже братові своєму: “рака”, підлягає синедріону” ( Мф. 5:22). Також і Павло вельми часто вказує на чуттєві нагороди, і запозичує спонукання від предметів справжніх, наприклад, коли міркує про дівоцтво: тут він зовсім не згадує про небеса, а спонукає теперішніми благами, кажучи: “а якщо ж хто вважатиме непристойним”, і: “мені вас шкода”, і: “хочу, щоб ви були без турбот” (1Кор. 7:36,28,32). Так і Христос із духовними нагородами поєднав чуттєві. Оскільки лагідна людина може подумати, що вона втрачає все своє майно, то Христос обіцяє протилежне, кажучи, що вона безпечно і володіє своїм майном: вона ні зухвала, ні марнославна; а хто ж, навпаки, буде таким, той може втратити і спадковий спадок і навіть занапастить саму душу. Утім, оскільки і в Старому вже Завіті часто пророк говорив: “Кроткі успадкують землю” (Пс. 36:11), то Христос виражає, отже, Свою думку словами, що вже були відомі, щоб не скрізь уживати нових виразів. Однак, у Своїх словах Він не обмежує винагороди теперішніми благами, але водночас пропонує і майбутні. Коли Він говорить про що-небудь духовне, то не відкидає і вигод теперішнього життя; так само, коли обіцяє що-небудь у тутешньому житті, то цим ще не обмежує Своєї обіцянки. “Шукайте, – каже Він, – спершу Царства Божого, і це все додасться вам” ( Мф. 6:33). І ще: “кожен, хто залишить домівки, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі, заради імені Мого, отримає стократно, і успадкує життя вічне” ( Мф. 19:29). “Блаженні голодні і спраглі на правду.” (Мф. 5:6). Якої правди? Чи говорить Він про чесноти взагалі, чи розуміє той вид правди, який протилежний користолюбству? Оскільки Він мав намір запропонувати заповідь про милосердя, то й навчає, як треба чинити його; саме, називає тут блаженними тих, хто намагається правди, яка забороняє розкрадання і користолюбство.
4. Вникни і в те, з якою силою Він висловив Свою заповідь! Він не сказав: блаженні ті, що шукають правди, але – “блаженні ті, хто прагне правди і спраглий правди”, навіюючи цим, щоб ми не абияк, але з повною любов’ю прагнули до неї. А оскільки повну любов мають сріблолюбні, тобто вони не стільки дбають про задоволення голоду і спраги, скільки про те, щоб все більше і більше мати і купувати, то Христос велить звертати подібну любов до нелюбезкорисливості. Потім Він знову представляє чуттєву нагороду, кажучи: “бо вони наситяться”. Оскільки багато хто думає, що сріблолюбство робить багатими, то Він каже, що буває навпаки, тобто, що багатими робить правда. Отже, чинячи справедливо, не бійся бідності, і не бійся голоду. Воістину, ті-то особливо і позбавляються всього, які викрадають чуже, а хто любить справедливість, той володіє всім безпечно. Якщо ж ті, хто не викрадають чужого маєтку, насолоджуються таким благополуччям, то набагато більше ті, хто своє роздає. “Блаженні милостиві” ( Мф. 5:7). Тут, мені здається, говорить Він не стільки про тих, які виявляють своє милосердя грошима, а й про тих, які виявляють його справами. Є багато різних видів милосердя, і заповідь ця обширна. Яка ж нагорода за милосердя? “Бо вони помилувані будуть”. Така винагорода, мабуть, рівносильна чесноті; але насправді вона багато перевершує чесноту. Справді, милостиві милостиві, як люди; а самі отримують милість від Бога всіляких. Милосердя ж людське і Боже не рівні між собою, а відрізняються одне від іншого так само, як зло – від добра. “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” ( Мф. 5:8). Ось знову духовна нагорода! Чистими тут Він називає тих, котрі набули цілковитої чесноти, і не усвідомлюють за собою жодного лукавства, або тих, котрі проводять життя в цнотливості, бо для того, щоб бачити Бога, ми ні в чому стільки не маємо потреби, як у цій чесноті. Тому й Павло сказав: “намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14). Бачення ж тут розуміє таке, яке тільки можливе для людини. Оскільки багато хто буває милостивий, не викрадає чужого, не грошолюбний, а тим часом займається розпустою і вдається до пристрасті, то Христос, показуючи, що недостатньо першого, приєднує і цю заповідь. Те ж саме й Павло, у посланні до Коринфян, підтвердив прикладом македонян, які багаті були не тільки милосердям, а й іншими чеснотами: вказуючи там на щедрість їхню в роздаванні статків, він говорить, що вони “віддалися Господу і нам” (2Кор. 8:5). “Блаженні миротворці” (Мф. 5:9). Тут Христос не тільки засуджує взаємну незгоду і ненависть людей між собою, але вимагає ще більше, – саме того, щоб ми примиряли незгоди й інших; і знову представляє також духовну нагороду. Яку ж? “Бо вони будуть наречені синами Божими”, бо ж і діло Єдинородного Сина Божого полягало в тому, щоб з’єднати розділене і примирити те, що ворогує. Потім, щоб ти не подумав, що мир скрізь є справою похвальною, Христос приєднав і цю заповідь: “блаженні вигнані за правду” (Мф. 5:10), – тобто, переслідувані за доброчесність, за заступництво іншим, за благочестя, тому що правдою зазвичай Він завжди називає повну любомудрість душі. “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене.” ( Мф. 5:11). “Радійте і веселіться” ( Мф. 5:12). Христос ніби так сказав: хоча б вас називали обманщиками, підлесниками, лиходіями або іншим яким ім’ям, – ви все ж блаженні. Що, здається, дивніше за такі настанови, – називати жаданим для людини те, чого, на думку інших, треба уникати, тобто: злидні, сльози, гоніння, ганьбу. І, однак, Він не тільки прорік ці заповіді, але навіяв до них і віру, і переконав не двох, не десять, не двадцять, не сто, чи тисячу осіб, а весь всесвіт. І натовпи народу, слухаючи настільки тяжкі, важкі й противні загальному поняттю настанови, дивувалися. Така була сила слів небесного Наставника!
5. Утім, щоб ти не подумав, що одні паплюження, які б то не було, роблять людей блаженними, Христос визначає ці паплюження двома видами, а саме: коли ми терпимо їх заради Нього, і коли вони будуть неправдивими. Якщо ж не буде ні того, ні іншого, то той, кого ганьблять, не тільки не блаженний, а й нещасливий. Подивися, яка знову нагорода: “бо велика ваша нагорода на небесах”. Якщо ти чуєш, що не при кожному роді блаженства дарується царство небесне, не сумуй. Хоча Христос по-різному описує нагороди, але всіх вводить у царство. І коли Він каже, що ті, хто плачуть, утішаться, і милостиві будуть помилувані, і чисті серцем побачать Бога, і миротворці назвуться синами Божими, – усім цим Він означає не що інше, як царство небесне. Хто отримає ті блага, той отримає, звісно, і царство небесне. Отже, не думай, що цієї нагороди удостояться одні тільки вбогі духом; її отримають і спраглі правди, і лагідні, і всі інші. Він для того при кожній заповіді і згадав про блаженство, щоб ти не очікував нічого чуттєвого. Не може бути блаженним той, кого нагороджують тим, що в теперішньому житті руйнується і зникає скоріше за тінь. Сказавши: “велика ваша нагорода”, Христос додав ще іншу розраду: “так гнали і пророків, що були до вас”. Оскільки наближалося царство, і було очікувано, то Він представляє їм розраду в спілкуванні з тими, котрі перед ними постраждали. Не думайте, каже Він, ніби ви страждаєте через те, що говорите і наказуєте всупереч справедливості, або що вас будуть гнати, як проповідників нечестивих учень. Ви піддастеся наклепам і небезпекам не тому, нібито ви неправильно вчите, а через злість тих, хто слухає. Тому й наклепи впадуть не на вас – страждальців, а на тих, які так погано чинять. Про це свідчить весь колишній час. І пророків не звинувачували в беззаконні, або безбожному вченні, коли декого з них каменували, декого виганяли, а декого піддавали іншим незліченним лихам. Отже, нехай не лякає це вас. З тих самих міркувань і нині все роблять. Чи бачиш, яким чином він підбадьорює їх, ставлячи їх нарівні з Мойсеєм та Іллею? Так і апостол Павло в посланні до фессалонікійців каже: “Бо ви, браття, зробилися наслідувачами церквам Божим у Христі Іісусі, що перебувають в Іудеї, бо і ви те саме зазнали від своїх одноплемінників, що й ті від іудеїв, котрі і Господа Іісуса вбили і пророків Його і Його пророків, і нас вигнали, і Бога не угодні Богові, і протистоять усім чоловікам” (1Сол. 2:14-15). Те ж саме і тут Христос зробив. Хоча Він в інших блаженствах говорив: “блаженні убогі, блаженні милостиві”; але тут говорить Він уже виразно, і прямо звертає промову Свою до учнів: “блаженні ви, коли будуть вас ганьбити, гнати, і всіляко несправедливо злословити за Мене”, показуючи, що це переважно належить до них, і притаманне перед усіма іншими вчителям. Водночас тут Він показує Свою гідність і рівночестя з Отцем. Він каже: як пророки страждали заради Отця, так і ви будете страждати заради Мене. Коли ж Він каже: “пророків, що були перед вами”, то цим показує, що й самі вони вже були пророками. Потім, бажаючи показати, що страждання особливо для них корисні і служать для їхньої слави, не сказав, що вас будуть ганьбити і переслідувати, а Я цьому перешкоджатиму. Він хоче убезпечити їх не від того, щоб вони нічого лихого про себе не чули, але щоб погані чутки переносили великодушно, і виправдовували себе справами, бо останнє набагато краще за перше, і не сумувати під час страждань набагато важливіше, ніж зовсім не страждати. Тому Він тут і каже: “велика ваша нагорода на небесах”. За оповіданням євангеліста Луки, Христос прорік це ще сильніше і втішніше. Він не тільки називає блаженними тих, які терплять ганьбу за Господа, а й називає нещасними тих, про яких усі говорять добре. Він каже: “горе вам, коли всі люди будуть говорити про вас добре” (Лк. 6:26). І про апостолів говорили добре, але не всі. Тому Він і не сказав: коли добре говоритимуть про вас люди; але додає слово – “всі”. Дійсно, неможливо, щоб доброчесні всіма були похвалені. І знову каже: “пронесуть ім’я ваше, як безчесне, за Сина Людського. Зрадійте того дня і веселіться” (Лк. 6:22-23). Він визначив нагороду не тільки за небезпеки, на які вони наражалися, а й за ганьбу. Тому Він не сказав: коли виженуть вас і вб’ють; але – коли будуть паплюжити вас і всіляко злословити. Воістину лихослів’я вражає набагато більше, ніж самі справи. У небезпеках є багато такого, що полегшує скорботу, наприклад, коли всі заохочують, багато хто схвалює, хвалять і прославляють. Але тут, у лихослів’ї, забирається і сама розрада. Переносити лихослів’я не вважається за великий подвиг, хоча насправді лихослів’я вражає подвижника більше, ніж самі небезпеки. Багато хто накладає на себе руки, не в силах будучи перенести злий про себе поголос. І що дивуватися на інших, коли ця саме причина найбільше спонукала накласти на себе руки того безсоромного і мерзенного зрадника, який абсолютно втратив сором до всього. І Іов – цей адамант, твердіший за самий камінь, – коли втратив своє майно, зазнав нестерпних мук, втратив раптом усіх дітей, коли побачив тіло своє сповнене хробаків, докоряючу дружину, то все легко переносив. Коли ж побачив друзів, які його засуджували, лаялися над ним і, злословлячи його, говорили, що він терпить це за гріхи свої і несе покарання за вади свої, тоді й цей мужній і великий подвижник захитався і прийшов у збентеження.
6.Так само й Давид, забувши все, що він терпів, просив у Бога відплати тільки за понесене ним лихослів’я: облиш “його [Семея] лихословити”, каже він, “бо Господь наказав йому”: нехай “подивиться на моє приниження, і Господь відплатить мені благодаттю за його теперішнє лихослів’я” (2Сам. 16:11-12). І Павло вихваляє не тільки тих, хто наражається на небезпеку, не тільки тих, хто позбавляється майна, а й тих, які терплять лихослів’я, кажучи: “згадайте колишні дні ваші, коли ви, коли вас просвітили, витримали великий подвиг страждань” (Євр. 10:32). Тому і Христос поклав за це велику нагороду. Але щоб хто не сказав: чому ж Ти нині не мстиш тим, хто лихословить, і не загороджуєш вуст їхніх, а обіцяєш нагороду на небесах? – Христос представив для цього пророків, показуючи, що Бог і за їхніх часів не мстився ворогам їхнім. Але якщо і тоді, коли відплата була на виду, Бог заохочував їх надією на майбутнє, то, набагато більше Він заохочує нині, коли і сама надія на майбутнє прояснилася, і любомудрість стала вищою. Зауваж і те, після скількох заповідей запропонував цю останню. Він зробив це не без наміру і бажав показати, що той, хто заздалегідь не приготований і не утверджений усіма тими заповідями, не може вступати і в ці подвиги. Тому-то Христос сплів нам із цих заповідей золотий ланцюг, завжди прокладаючи шлях від попередньої заповіді до наступної. Справді, людина смиренна буде оплакувати і гріхи свої; людина, яка оплакує свої гріхи, буде і лагідною, і праведною, і милостивою; милостива, праведна і розбита буде неодмінно і чистою за серцем, а такою буде і миротворцем; а хто всього цього досягне, та буде готовою і до небезпек, не злякається лихослів’я та незліченних лих. Давши учням пристойну настанову, Господь знову підкріплює їх похвалами. Оскільки заповіді були високі й важчі за старозавітні, то щоб учні не захиталися, не збентежилися, і не сказали: як ми можемо їх виконувати? – слухай, що сказав Господь: “ви є сіль землі” ( Мф. 5:13), показуючи цими словами, що Він за необхідності дає такі заповіді. Вчення, яке вам доручається, каже Христос, має стосуватися не до одного тільки вашого життя, а й до всього всесвіту. Я посилаю вас не в два, не в десять, не в двадцять міст, посилаю не до одного народу, як колись пророків, а на суходіл і на море, в усьому всесвіті, до того ж сповненому зла. Словами: “ви є сіль землі”, Христос показав, що все людство потьмяніло і пошкодилося від гріхів. Тому-то Він і вимагає від учнів таких чеснот, які були особливо необхідні й корисні для виправлення інших. Справді, хто лагідний, тихий, милостивий і праведний, той не для себе тільки одного творить добрі справи, але намагається ці благі джерела добра вилити і на користь інших. Так само і чистий серцем, і миролюбний, і гнаний за істину живе для блага загального. Отже, не думайте, каже Христос, що на вас чекають легкі подвиги; не думайте, що слова Мої: “ви є сіль” землі є маловажливими. Що ж? Невже вони, справді, виправили те, що вже зіпсувалося? Ні, бо сіллю не можна допомогти тому, що вже зіпсувалося. Вони цього і не робили, а солили вже раніше виправлене, їм передане і звільнене від смороду, утримуючи і зберігаючи в тому самому оновленні, в якому прийняли від Господа. Звільнити від смороду гріховного – була справа Христа. Апостоли ж повинні були трудитися і дбати про те, щоб виправлене знову не повернулося до першого свого стану. Чи помічаєш, як Христос мало-помалу підносить учнів перед самими пророками? Він називає їх учителями не однієї Палестини, а цілого всесвіту, і не просто вчителями, але ще вчителями страшними. І то дивно, що учні не лестощами і не догоджанням, але стримувальною, на кшталт солі, дією, що для всіх зробили себе гіднолюбними. Отже, не дивуйтеся, каже Христос, якщо Я, залишивши інших, розмовляю з вами і піддаю вас стільком небезпекам. Поміркуйте тільки, скільком містам, народам і мовам Я хочу послати вас у наставники. Тому Я й хочу, щоб ви не тільки самі були розсудливі, а й інших робили такими. Бути розсудливими особливо потрібно тим, від яких залежить спасіння інших, і стільки потрібно їм мати в собі чесноти, щоб можна було приділяти її на користь інших. Якщо ви не будете такими, то й самі не спасетеся.
7. Отже, не засмучуйтеся, якщо слова Мої здаються вам тяжкими. Через вас і інші заблукалі можуть схаменутися, а якщо ви втратите свою силу, то занапастите з собою й інших. Тому, чим важливіші покладені на вас обов’язки, тим більше ви повинні мати ревності. Тому й каже Христос: “Коли ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого негідна, як хіба викинути її геть на попрання людям”. Інші, якщо й багато разів згрішать, усе-таки можуть бути прощені; але вчитель, якщо згрішить, не може нічим вибачити себе, і повинен понести найтяжче покарання. Щоб учні, чуючи слова: “коли будуть поносити вас і гнати і всіляко неправедно лихословити”, не злякалися всенародно проповідувати, Христос говорить, що якщо ви не наважуєтеся на цю справу, то даремно й обрані. Не лихослів’я треба боятися, а того, щоб не виставити з себе лицемірів; у такому разі ви покажете себе нерозумними і гідними презирства. Якщо ж ви будете суворі в поводженні, і за це зазнаєте лихослів’я, радійте. Така саме властивість солі, що вона їдкістю гостроти своєї неприємна на смак людей ласунів. Злослів’я, отже, необхідно буде переслідувати вас, але анітрохи не зашкодить вам; навпаки, буде свідчити про вашу твердість. Якщо ж ви, лякаючись лихослів’я, залишите належну вам твердість, то піддастеся найтяжчим лихам; вас усі будуть і злословити, і зневажати, а це саме і означає: “зневажатимуть”. Слідом за тим Христос переходить до іншого, вищого порівняння: “ви є, – каже Він, – світло світу” ( Мф. 5:14). Знову – “світу”, не одного народу, не двадцяти міст, а всього всесвіту; світло духовне – подібно до того, як і сіль духовна, – яке є кращим за промені видимого сонця. Спершу Він назвав їх сіллю, а потім світлом, щоб ти знав, скільки вигод від суворих слів, і скільки користі від чистого вчення. Воно приборкує і не дозволяє розсіюватися, але, спрямовуючи до чеснот, робить уважним. “Не може сховатися місто, що стоїть на верху гори. І, запаливши свічку, не ставлять її під посудиною, а на свічнику” ( Мф. 5:14-15). Цими словами Христос знову спонукає учнів Своїх до суворого життя, навчаючи їх бути обережними, тому що їм належало з’явитися перед обличчям усіх і трудитися на терені цілого світу. Не дивіться, каже, на те, що ми сидимо тепер тут, що ми перебуваємо в найменшій частинці світу. Ні, – ви так будете помітні всім, як місто, що стоїть на вершині гори, як світильник, поставлений на свічнику, що світить усім, хто перебуває в домі.
Де тепер невіруючі в могутність Христову? Нехай почують це і, здивувавшись силі пророцтва, благоговійно поклоняться Його могутності! Подумай, справді, скільки обіцяно було тим, які були невідомі навіть у своєму місті! Земля і море впізнає їх, і слава про них пошириться до меж всесвіту, або – краще, – не слава, а самі їхні благодіяння, – бо не гучна слава зробила їх скрізь відомими, а велич самих справ. Вони, як птахи, пронеслися через увесь всесвіт швидше за сонячне проміння, поширюючи всюди світло благочестя. Тут Христос, на мою думку, намагається в учнях Своїх оселити ще сміливість, бо словами: “не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори” ясно висловлює Свою могутність. Як таке місто не може сховатися, так і благовістя неможливо сховатися і залишитися в невідомості. Оскільки раніше Христос говорив про гоніння, лихослів’я, наклепи й ворожнечу, то, щоб учні не подумали, що все це може стати на заваді їхній проповіді, Він, підбадьорюючи їх, каже, що благовістя не лише не залишиться в невідомості, а й просвітить увесь всесвіт, а через це й самі вони стануть славними й знаменитими. Отже, тут Христос показує Свою могутність, а в наступних словах вимагає сміливості від Своїх учнів. “Запаливши свічку, – каже Він, – не ставлять її під посудиною, а на свічнику, і світить усім у домі. Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” ( Мф. 5:15-16). Я, каже Він, запалив світло, а ви своїм старанням маєте підтримувати це світло, – і це не для себе тільки самих, а й для інших, котрі мають скористатися його сяйвом і керуватися ним до істини. Лихослів’я нітрохи не затьмарить вашого світла, якщо ви належно станете проводити життя своє, якщо житимете так, як личить людям, що мають навернути весь всесвіт. Покажіть життя цілком гідне благодаті, щоб благовістя ваше скрізь виправдовувалося вашим добрим життям. Крім порятунку людей, Христос показує потім і іншу користь, яка може спонукати учнів до стараннішого і ревнішого виконання їхніх обов’язків. Якщо добре житимете, каже Він, то не тільки навернете весь всесвіт, а й сприятимете славі імені Божого; навпаки, поганим життям і людей занапастите, і дасте привід до хули імені Божого.
8. Яким же чином, скажеш ти, прославиться через нас Бог, якщо люди злословлять нас? Але не всі; та й ті, хто злословить нас, робитимуть це через заздрість, у серці ж своєму вони шануватимуть і дивуватимуться нам, подібно до того, як є люди, що явно підлещуються нечестивим, а в серці своєму звинувачують їх. Що ж накажеш? Жити нам для марнославства і честолюбства? Ні, я не те кажу. Я не сказав: намагайтеся виставляти на вид добрі справи ваші, показуйте їх; але сказав тільки: “нехай просвітиться світло ваше”, тобто нехай буде чеснота ваша велика, вогонь рясний, світло невимовне. Коли чеснота буде такою, то приховати її неможливо, хоча б той, хто має її, всіляко намагався приховувати. Отже, показуйте життя бездоганне, і ніхто не матиме достатньої причини лихословити вас. Нехай тих, хто злословить, буде незліченна кількість, ніхто, однак же, не зможе затьмарити славу вашу. Добре сказано слово: “світло”. Справді, ніщо так не поширює слави про людину, як блиск доброчесності, хоч би ця людина і намагалася всіма заходами приховати його. Вона ніби оточена сонячним променем, і світить ясніше за сам промінь, простягаючи своє сяйво не на землю лише, а й на саме небо. Тут Христос втішає учнів Своїх ще більше. Нехай сумно вам, каже Він, коли вас ганьблять; але багато хто через вас зробиться справжнім шанувальником Бога. І в тому, і в іншому випадку вам готується нагорода: і коли ви будете терпіти лихослів’я для Бога, і коли через вас прославляють Бога. Але щоб ми не намагалися поширювати недоброї поголоски про себе, знаючи, що за це буде нагорода, Христос не просто сказав про лихослів’я, а вказав тільки на два види його, а саме: коли про нас кажуть неправдиво, і коли лихословлять нас для Бога. Але водночас Христос показує, що не тільки таке лихослів’я приносить велику користь, а й добра слава, коли через неї поширюється слава Божа. Тут Христос підкріплює учнів благими надіями. Це лихослів’я нечестивих, каже Він, не таке сильне, щоб і іншим могло перешкодити бачити світло ваше. Тоді тільки будуть зневажати вас, коли ви затьмарите себе, але не тоді, коли будете чинити добре. Навпаки, тоді багато хто буде дивуватися вам, і не тільки вам, але через вас і Отцю вашому. Далі, Христос не сказав: прославлять Бога, але – Отця, чим самим покладає зачатки гідності, яка буде дарована їм. Потім, щоб показати Свою рівночесність з Отцем, Христос сказав раніше: не журіться, коли погане про себе почуєте, бо досить з вас, що ви це заради Мене чуєте, – а тут вказує на Отця, скрізь виявляючи рівність. Отже, якщо ми знаємо, яка користь походить від вправляння в чеснотах, і яка небезпека від безтурботності (бо ганьба через нас Господа нашого набагато гірша від нашої загибелі), то не подаватимемо спокуси ані іудеям, ані язичникам, ані вірним, а вестимемо таке життя, яке сяяло би світліше за сонце. Нехай хто-небудь нас лихословить; ми не тоді повинні сумувати, коли чуємо це лихослів’я, але тоді, коли воно справедливе. Якщо ми житимемо в нечесті, то хоча б ніхто нас не лихословив, ми всіх нещасніші; навпаки, якщо ми житимемо доброчесно, то хоча б увесь всесвіт говорив би про нас лихе, і тоді ми будемо щасливішими за всіх, і привернемо до себе всіх, хто хоче врятуватися, тому що вони звертатимуть увагу не на лихослів’я нечестивих, а на доброчесне життя. Справді, голос чесноти голосніший за всяку сурму, і життя чисте світліше за саме сонце, хоча б тих, хто злословить, було незліченна безліч. Отже, якщо ми матимемо всі згадані чесноти: якщо будемо лагідними, смиренними, милостивими, чистими, миротворцями, не відповідатимемо на образи образою, а навпаки – прийматимемо їх навіть із радістю, то ми всіх, хто дивиться на нас, привернемо цим не менше, ніж чудесами, і всі охоче поспішатимуть до нас, хоч хто буде нездоланний, подібно до звіра, хоч хто буде лукавий, подібно до злого духу, – словом, хоч би який гірший не був. Якщо ж з’являться і ті, хто злословлять, не турбуйся цим; не бентежся, що тебе злословлять перед людьми, але роздивися совість тих, хто злословлять, і ти побачиш, що вони аплодують тобі, дивуються й внутрішньо обсипають незліченними похвалами. Так, зверни увагу, з якою похвалою говорив Навуходоносор про тих отроків, які були в печі, незважаючи на те, що був їхнім ворогом і гонителем. Оскільки він побачив їхню мужність, то хвалить їх, і прославляє, і за те саме, що вони не скорилися йому і залишилися вірні закону Божому (Дан. 3). Так от диявол, коли бачить, що анітрохи не встигає, йде, нарешті, боячись, щоб не доставити нам своїми підступами більшої слави. А коли він віддалиться, і темрява, яку він напускає, розсіюється, тоді всякий, хоч би яким розбещеним і нечестивим він був, пізнає чесноту. Якщо ж і люди не зрозуміють тебе, то матимеш у Бога похвалу і велику славу.
9. Отже, не сумуй, і не будь малодушним. І апостоли були “для одних запахом смертоносним на смерть, а для інших запахом цілющим на життя” (2Кор. 2:16). Якщо ти не подав жодного приводу до лихослів’я, то ти вільний від усякого звинувачення; навпаки, ти став навіть найщасливішою людиною. Нехай же сяє твоє життя, і не звертай жодної уваги на тих, хто лихословить тебе; адже неможливо, абсолютно неможливо, щоб доброчесні не мали у себе багатьох ворогів. Але від них нічого не потерпить доброчесна людина; навпаки, вона через це ще більше прославиться. Отже, розмірковуючи про це, будемо мати на увазі одне – вести життя своє доброчесно. Ведучи так життя, ми і тих, хто сидить у темряві, будемо керувати до небесного життя. Така сила цього світла, що воно не тільки тут сяє, а й освітлює шлях тим, хто йде туди. Коли ті, хто сидить у темряві, побачать, що ми нехтуємо усім теперішнім і прагнемо майбутнього, тоді вони й без слів, самими справами нашими, переконаються в цьому. Хто, справді, настільки божевільний, щоб, бачачи людину, яка три дні тому розкошувала, була багатою, а сьогодні відмовилася від усього, нічого не має, готова терпіти злидні, голод, усілякі поневіряння й небезпеки, готова пролити кров свою, йти на заклання, терпіти все, що є жорстокого, – хто настільки безглуздий, кажу, щоб, бачачи все це, не виводити для себе ясного доказу про майбутнє? Якщо ж ми будемо приліплятися до теперішнього, і зовсім до нього пристрастимося, то чи повірять нам, що ми прагнемо в іншу вітчизну? Яке, зрештою, буде в нас вибачення, коли для нас страх Божий матиме менше значення, ніж навіть слава людська мала для язичницьких філософів? Так, деякі з них відкидали багатство, нехтували смертю, сподіваючись здобути славу від людей, чому й надія їхня була марна. Що нас захистить, коли за стількох благ, нам обіцяних, за стількох шляхів, відкритих нам для благочестивого життя, ми не тільки не можемо зрівнятися з ними, а й губимо і себе, й інших? Не стільки шкоди приносить язичник, який чинить нечестиво, скільки християнин, який так чинить. І це цілком зрозуміло. Вчення язичників безглузде, наше ж, по благодаті Божій, високоповажне і славне у самих нечестивих. Ось чому, коли вони хочуть особливо дорікнути нам, і посилити своє лихослів’я, то кажуть: “християнин”! Не сказали б вони цього, якби не мали високої думки про наше вчення. Невже ти не знаєш, що і як заповідав Христос? І як ти можеш виконати хоча б одну із заповідей Його, коли, полишивши все, ти намагаєшся тільки зібрати бариші, пустити гроші в ріст, завести торговельні зв’язки, купити безліч рабів, заготовити коштовні судини, закупити поля, будинки, та різний домашній інвентар? І нехай було б тільки це одне; але, коли до цих непотрібних занять ти приєднуєш ще неправду, забираючи землю в сусідів, грабуючи домівки, плюндруючи бідних, збільшуючи голод інших, – то, коли ти приступиш до цих заповідей? Але ти іноді милуєш жебраків? Знаю це. Однак і тут знову велика погибель для тебе, тому що ти робиш це або з гордовитістю, або з марнославства, так що і в добрих справах для тебе немає користі. Що може бути біднішим за те, коли ти навіть біля самої пристані зазнаєш корабельної аварії? Отож, щоб не сталося цього з тобою, для цього, зробивши добру справу, не шукай від мене подяки, щоб мати тобі боржником самого Бога, Який сказав: “у борг давайте тим, від яких ви не сподіваєтеся нічого отримати” (Лк. 6:35). Маючи такого боржника, для чого ж ти, полишивши Його, вимагаєш від мене, людини бідної та убогої? Хіба цей боржник гнівається, коли вимагають з Нього борг. Чи Він бідний? Чи відмовляється платити? Але хіба ти не бачиш Його незліченних скарбів? Хіба ти не бачиш Його невимовної щедрості? Отже, з Нього проси і вимагай; це Йому приємно. А якщо Він побачить, що ти з іншого вимагаєш борг Його, то Він образиться цим, – і не тільки не віддасть тобі, а й по праву засудить тебе. У чому ти знайшов Мене невдячним, скаже Він? Яку бідність у Мене знайшов, що, покинувши Мене, йдеш до інших? Одному дав у борг, а з іншого вимагаєш? Адже, хоч і людина отримала, але велів дати Бог. Отже, Бог сам хоче бути першим боржником і порукою, доставляючи тобі незліченні випадки завжди з Нього вимагати. Не полишай же такого багатства і такого достатку, і не шукай отримати з мене, – людини, яка нічого не має. І для чого ти подаєш милостиню на моїх очах? Хіба я говорив тобі: “дай”? Хіба від мене ти чув, щоб з мене вимагати? Сам Бог сказав: “Той, хто милостивить бідному, позичає Господу” (Притч. 19:17). Ти позичив Богові; з Нього і вимагай. Але Він не віддає тепер усього? І це Він робить для твоєї користі. Він не якийсь там звичайний боржник, який поспішає тільки віддати борг, але боржник, який всіляко намагається ще й про те, щоб узяте в борг зберегти в цілості. Тому-то Він, що потрібно віддати тут, віддає, а що там, зберігає.
10. Отже, знаючи це, станемо виявляти милосердя і більше людинолюбство як майном, так і справами. Якщо побачимо, що когось мучать і б’ють на площі, і якщо можемо звільнити його грошима, то звільнимо. А якщо можемо звільнити словами, не полінуємося і це зробити. Адже є нагорода і за слова, навіть і за самі зітхання: і про це блаженний Іов говорив: “Чи не плакав я за тим, хто був у горі? Чи не скорботіла душа моя за бідних?” (Йов. 30:25). Якщо ж є нагорода за сльози і зітхання, то подумай, якою буде відплата, коли приєднаються до них слова, старанність та інше подібне до того. І ми були колись вороги Богові, і Єдинородний примирив нас, ставши посередником, зазнавши за нас рани і саму смерть. Постараємося ж і ми позбавляти від незліченних нещасть тих, хто зазнає їх, і припинимо чинити так, як ми чинимо тепер, коли, наприклад, бачачи, що інші сваряться і б’ються між собою, зупиняємося й оточуємо це диявольське видовище, щоб потішитися безсоромністю інших. Чи може щось бути нелюдянішим за це? Бачимо, що сваряться, б’ються, роздирають одне в одного одяг, розбивають одне одному обличчя, і спокійно продовжуємо стояти. Невже той, хто б’ється, ведмідь? Невже звір? Невже змій? Це людина, завждишній спільник твій; він брат тобі, він супутник твій. Отже, не роби для себе видовища, але припиняй сварки; не бався, але приборкуй; не спонукай інших до такого безсором’я, але рознімай і втихомирюй тих, хто б’ється. Радіти таким нещасним випадкам властиво тільки людям безсоромним, підлим, непотрібним і божевільним. Ти дивишся на людину, яка безсоромно чинить, і не помічаєш, що і сам те саме робиш? І ти не вступаєшся, щоб розсіяти збіговисько диявольське, і припинити злобу людську! Щоб мені й самому прийняти побої, скажеш ти, – і ти це велиш? Зовсім ні! Ти не приймеш їх. А якщо й приймеш, то це буде тобі замість мучеництва, бо за Бога потерпиш це. Якщо ж не хочеш прийняти побоїв, то подумай. Сам Господь захотів перетерпіти за тебе хрест. Як той, хто кривдить, так і той, кого кривдять, від сильного гніву, що ними володіє, подібні до п’яних і тих, хто втратив розум, тому й потребують людини розсудливої, яка б їм допомогла: першому, щоб перестав кривдити, а другому, щоб позбувся побоїв. Отже, піди і подай руку допомоги – тверезий сп’янілому. Справді, і гнів п’янить, і це сп’яніння навіть набагато гірше за сп’яніння від вина. Подивися на корабельників: вони щойно бачать десь корабельну аварію, як одразу, піднявши вітрила, поспішають, щоб врятувати від хвиль своїх товаришів по ремеслу. Отже, якщо ті, хто має однакове ремесло, так один одному допомагають, то тим більше належить допомагати один одному тим, хто має однакову природу. Адже і сварка – корабельна аварія, до того ж і набагато гірша за те. Справді, хто свариться, той або вивергає хули, і, таким чином, втрачає всі колишні добрі справи, або в сильному гніві клянеться неправдиво, і, таким чином, потрапляє до геєни, або завдає побої та вчиняє вбивство, і знову зазнає такої ж аварії на кораблі. Отже, піди, припини зло, спустися в це бурхливе море і врятуй потопаючих, і, зруйнувавши видовище диявольське, умовляй кожного окремо, погаси полум’я і приборкай хвилі. Якщо пожежа пошириться, вогонь посилиться, – не бійся: багато хто тобі подасть руку допомоги, тільки почни, – а насамперед допоможе Бог миру. І якщо ти перший почнеш гасити полум’я, то багато й інших підуть за тобою, і ти отримаєш нагороду і за їхню добру справу. Послухай, що говорить Христос іудеям, які плазували долу. Якщо побачиш, каже Він, осла, що впав, у ворога свого, не проходь повз, але підніми (Вих. 23:5). Але набагато легше розняти тих, хто свариться між собою, ніж підняти худобу, що впала. Якщо ж треба піднімати осла у ворогів, то тим більше душі у друзів, особливо коли останнє падіння набагато гірше; адже душі від тяжкості гніву падають не в багнюку, а у вогняну геєну. Тим часом ти, жорстокий і нелюдяний, бачачи, як брат твій лежить під тяжким тягарем, а диявол стоїть перед тобою, розпалюючи полум’я гніву, проходиш повз! Так чинити навіть і з тваринами небезпечно. Самарянин, коли побачив пораненого, людину зовсім йому невідому, яка не мала до нього жодного відношення, зупинився, посадив його на свого віслюка, привіз до готелю, найняв лікаря, і гроші господареві готелю частково заплатив, частково обіцяв заплатити (Лк. 10 і далі). А ти, бачачи людину, яка попалася не розбійникам, а полчищу демонів, і зазнала люті ворога не в пустелі, а посеред майдану, – коли тобі не треба ані грошей платити, ані віслюка наймати, ані йти далеко, а тільки сказати кілька слів, – ти, жорстокий і нелюдяний, не хочеш допомогти, але біжиш повз! Як же ти сподіваєшся сам коли-небудь отримати милість у Бога? Вам кажу я, які перед усіма чините безсоромно, – вам, кривдникам і гнобителям! Скажи, будь ласка: ти наносиш побої, топчеш ногами, кусаєш? Хіба ти кабан, чи дикий осел? І ти не соромишся, не червонієш від свого звірства, забуваючи свою гідність? Ти бідний? Але ти вільний. Ремісник ти? Але ти християнин. Тому-то самому тобі й треба жити смирно, що ти бідний. Сваритися властиво тільки багатіям, а не бідним, – багатіям, кажу, які мають багато причин для сварки. Ти не користуєшся задоволеннями багатства, тим часом шукаєш неприємностей, з ним нерозлучних – ворожнечі, чвар, сварок, мучиш і душиш брата свого і валиш його перед усіма. Невже ти не розумієш, що у своїй безсоромності наслідуєш неприборканість безсловесних, або, точніше, робиш ще гіршим за них? У безсловесних усе спільне, вони збираються і ходять разом; а в нас, навпаки, нічого немає спільного, але все догори дном: ворожнечі, чвари, сварки, ненависть, образи. Ми не соромимося ні неба, куди ми всі покликані, ні землі, яка всім нам дана на спільну оселю, ні самої природи своєї; але все пригнічують у нас гнів і корисливість. Чи не знаєш ти про того раба, який заборгував десять тисяч талантів, і після того, як борг пробачили йому, душив товариша свого за сто динаріїв, – чи не знаєш, скільки зазнав він нещасть, і як був відданий на вічні муки ( Мф. 28 і далі)? І ти не боїшся такого прикладу? Не боїшся зазнати того ж? Адже і ми багато, багато винні Господу, однак, Він чекає і довготерпить; не катує нас, як ми своїх побратимів, не душить нас, не мучить. Тим часом якби Він захотів зажадати від нас хоча б найменшої частини боргу, ми давно б загинули. Розмірковуючи про це, улюблені, змирімося, і будемо поблажливими до боржників своїх; через них маємо випадок, якщо тільки ми розсудливі, отримати прощення у великих боргах своїх і за мале придбати багато чого. Отже, навіщо ж ти насильно вимагаєш борг від ближнього свого? Тобі навіть належало б пробачити й тоді, коли б він сам захотів тобі віддати, – пробачити для того, щоб отримати все від Бога. А ти тим часом усіма силами намагаєшся отримати борги, заводиш суперечки, щоб не втратити ні найменшої частини свого майна. Ти думаєш заподіяти кривду ближньому, а, тим часом, сам на себе піднімаєш меч, і примножуєш для себе муки в пеклі. Якщо ти хоч трохи будеш тут розсудливим, то полегшиш долю свою на суді. Адже Бог для того тільки й вимагає від нас такої поблажливості до ближніх наших, щоб самому мати випадок прощати нам великі гріхи наші. Отже, скільки б не було в тебе боржників, чи то грошима, чи образами, всіх пробач, і за таку великодушність проси від Бога відплати. Допоки вони залишатимуться твоїми боржниками, доти і Бог не буде твоїм боржником; навпаки, щойно пробачиш їх, тоді можеш приступити до Бога і вимагати від Нього відплати собі за такий добрий вчинок. Якби хтось, проходячи повз тебе і бачачи, що ти тримаєш свого боржника, наказав тобі відпустити його, пообіцявши заплатити за нього; якщо, кажу, ця людина не відмовиться заплатити тобі весь борг замість твого боржника, – то чи не більше, чи не тисячорічно більше відплатить нам Бог, коли ми, підкоряючись Його заповіді, пробачимо боржників своїх, не вимагаючи від них нічого? Ми повинні мати на увазі не тимчасове задоволення, що походить від вимагання боргів, а ту шкоду, якої зазнаємо за це в майбутньому, і яка полягатиме в позбавленні безсмертних благ. Отже, піднявшись над усім цим, будемо прощати і гроші, і образи боржникам своїм, щоб і самим нам можна було отримати прощення у своїх боргах; і чого ми не встигли досягти через іншу чесноту, цього ми досягнемо, коли не пам’ятатимемо зла на ближніх своїх, і таким чином сподобимося благ вічних благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа. Йому слава і держава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.