Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 14
“Коли ж почув Іісус, що Іоанн відданий під варту, пішов у Галілею” (Мф. 4:12).
Зміст:
Пояснення 4:12-24. Для чого Христос віддаляється в Галілею. – Що таке Галілея. – Чому Христос починає проповідь після Іоанна. – Покликання Петра й Андрія. – Приклад послуху Христу, показаний ними. – Чому Христос на початку проповіді творив чудеса. – Христос і нині зцілює хвороби душевні – джерело хвороб тілесних. – Щоб просити відпущення гріхів, потрібно відчувати свої гріхи. – Нерозкаяність найбільше прогнічує Бога. – Після смерті не можна грішнику отримати прощення.
1. Для чого Він знову віддаляється? Для того щоб навчити нас не йти самим назустріч спокусам, але відступати й ухилятися від них. Не той винен, хто не кидається в небезпеку, але той, хто в небезпеках не має мужності. Отже, щоб навчити цього і приборкати ненависть іудеїв, Христос вирушає до Капернаума, виконуючи пророцтво, і, водночас, поспішаючи, подібно до рибалки, вловити вчителів всесвіту, які, займаючись своїм мистецтвом, проживали в цьому місті. Зауваж тут, як Христос щоразу, маючи намір піти до язичників, спонукання для цього бере від іудеїв. Так і в теперішньому випадку іудеї, замисливши зло проти Предтечі і посадивши його в темницю, самого Іісуса проганяють у язичницьку Галілею. А що під ім’ям Галілеї мається на увазі ні якась тільки частина народу іудейського, ні всі племена взагалі, це ти можеш бачити зі слів, якими пророк визначає цю країну: “земля Неффалімова, зведе на славу приморський шлях, країну За-іордану, Галілею язичницьку. Народ, що ходить у темряві, побачить світло велике” (Іс. 9:1-2). Темрявою тут називає він не чуттєву темряву, а оману і нечестя, чому й додав: “на тих, хто живе в країні тіні смертної, світло засяє” (Іс. 9:2). А щоб видно було, що він говорить не про чуттєве світло і темряву, для цього, кажучи про світло, пророк називає його не просто світлом, а світлом великим, яке в іншому місці іменує “світлом правдивим” ( Ін. 1:9); а, кажучи про темряву, називає її тінню смертної. Бажаючи, потім, показати, що жителі цієї країни не самі шукали і знайшли це світло, але Бог явив їм згори, євангеліст каже: “світло засяяло їм” (Мф. 4:16), тобто саме світло засяяло і освітило їх, а не самі вони наперед прийшли до світла. Справді, рід людський перед пришестям Христовим перебував у найбіднішому стані; люди вже не ходили, а сиділи в темряві; а це означає, що вони навіть і не сподівалися звільнитися від цієї темряви. Вони навіть не знали, куди потрібно йти, і охоплені темрявою, сиділи, не будучи вже в силах і стояти.
“З того часу Іісус почав проповідувати і казати: Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” ( Мф. 4:17). “З того часу”: коли ж це? Відтоді, як Іоанна посадили до в’язниці. Чому ж Христос не проповідував їм спочатку? Для чого Йому потрібен був Іоанн, коли самі справи ясно свідчили про Нього? З одного боку, для того, щоб звідси видно було Його гідність, коли і Він так само, як Отець, має пророків, про що і Захарія сказав: “і ти, дитя, наречешся пророком Всевишнього” (Лк. 1:76); з іншого – для того, щоб не залишити безсоромним іудеям жодного вибачення. На це останнє сам Христос вказав, коли говорив: “Прийшов Іоанн, не їсть і не п’є, і кажуть: у ньому біс. Прийшов Син Людський, їсть і п’є; і кажуть: ось людина, що любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам. І виправдана премудрість чадами її” ( Мф. 11:18-19). До того ж і потрібно було, щоб про Христа наперед сказав хто-небудь інший, а не сам Він. Якщо вже й після стількох багатьох і таких сильних доказів і свідчень говорили: “Ти Сам про Себе свідчиш, свідоцтво Твоє не правдиве” ( Ін. 8:13), то чого б не сказали, якби про Нього нічого не казав Іоанн, а Він Сам перший почав би свідчити про Себе народові? Ось чому Він і не проповідував раніше за Іоанна, і чудес не творив доти, доки останнього не посадили до в’язниці. Він не хотів Своєю проповіддю і спричинити розділення в народі. З цієї ж причини й Іоанн не створив жодного дива, щоб і цим привести до Христа народ, який привертався до Нього силою Його чудес. І справді, якщо вже, і після стількох багатьох і великих чудес, учні Іоанна і до, і після його ув’язнення з ревнощами дивилися на Іісуса, і якщо багато хто вважав Христом не Його, а Іоанна, то, що було б, якби справа йшла інакше? Ось для чого євангеліст Матфей і показує, що Христос “відтоді почав проповідувати”; і на початку Свого проповідування Він навчав тому самому, що проповідував і Іоанн, а про Самого Себе ще не говорив нічого, але продовжував тільки проповідь Хрестителя, тому що поки що не мали про Нього належного розуміння, добре було б, якби і це вчення було прийнято.
2. З тієї ж самої причини на початку Своєї проповіді Христос не пропонує і нічого обтяжливого і сумного, подібно до Іоанна. Той згадував про сокиру, про дерево, що посікається, про лопату, про гумно, про незгасимий вогонь (Мф. 3:10,12); навпаки, Христос починає Свою проповідь радісною звісткою про небеса та “Царство Небесне”, яке уготовано тим, хто слухає Його. “Проходячи ж біля моря Галілейського, Він побачив двох братів: Симона, званого Петром, і Андрія, брата його, що закидали сітки в море, бо вони були рибалки, і каже їм: ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І вони негайно, полишивши сітки, пішли за Ним” ( Мф. 4:18-20). Євангеліст Іоанн інакше описує їхнє покликання. З його слів видно, що це покликання було вже друге, – про що можна зробити висновок з багатьох ознак. Саме, в Іоанна говориться, що вони прийшли до Іісуса, коли Іоанн ще не був посаджений у темницю; а тут – що вони прийшли після його ув’язнення. Там Андрій закликає Петра ( Ін. 1:41-42), а тут обох сам Христос. До того ж Іоанн каже, що Іісус, побачивши Симона, що йде до Нього, сказав: “ти – Симон, син Іонин; ти наречешся Кіфа, що означає: камінь Петро” ( Ін. 1:42). А Матфей стверджує, що Симон уже називався цим ім’ям; саме він каже: “бачив Симона, якого називали Петром”. Те саме показує і саме місце, звідки вони були покликані, і багато інших обставин, – наприклад, і те, що вони легко послухалися Його, і те, що залишили все: значить, вони ще до того були добре приготовані до цього. І справді, з Іоаннової розповіді видно, що Андрій приходив у дім до Іісуса і чув від Нього багато чого (Ін. 1:39); тут же бачимо, що вони, почувши одне тільки слово, одразу за Ним пішли. Імовірно, що вони, спочатку пішовши за Іісусом, потім залишили Його, і побачивши, що Іоанна посаджено до в’язниці, віддалилися і знову повернулися до свого заняття; тому Іісус і знаходить їх, коли вони ловили рибу. Він і не перешкодив їм спочатку піти від Нього, коли вони того бажали, і не залишив їх зовсім, коли пішли; але, давши свободу відійти від Себе, знову йде повернути їх до Себе. Ось найкращий спосіб лову.
Подивіться ж, яка їхня віра і послух. Вони зайняті були своєю справою (а ви знаєте, якою приманливою є рибна ловля); але, щойно почули заклик Спасителя, не забарилися, не відклали на інший час, не сказали: “Сходимо додому, порадьмось із родичами”, а, полишивши все, пішли за Ним, як і Єлисей пішов за Іллею (1Царів. 19:20). Христос бажає від нас такого послуху, щоб ми ні на найменший час не відкладали, хоча б того вимагала найгостріша необхідність. Ось чому, коли хтось інший прийшов до Нього і просив дозволу “поховати батька свого” ( Мф. 8:21), Він і цього не дозволив йому зробити, показуючи тим самим, що слідувати за Ним слід надавати перевагу над усім. Ти скажеш, що їм багато було обіцяно. Але тому-то я особливо і дивуюся їм, що вони, не побачивши ще жодного знамення, повірили такій великій обіцянці, і всьому віддали перевагу йти за Христом. Вони повірили, що і вони в змозі будуть ловити тими ж словами інших, якими спіймані були самі. Та й це було обіцяно тільки Петру й Андрію; а Іакову й Іоанну і того не було сказано; тільки приклад слухняності перших проклав шлях і їм; утім, вони і раніше багато чули про Іісуса. Далі – дивись, з якою подробицею євангеліст вказує на їхню бідність: Іісус знайшов їх такими, що лагодили сіті свої ( Мф. 4:21). Вони були бідні до такої міри, що не мали на що купити нових сіток, і тому лагодили застарілі. Тим часом не малим доказом їхньої чесноти служить і те, що вони легко переносять свою бідність, харчуються від праведних праць, один з одним пов’язані узами любові, живуть разом з батьком і служать йому. Коли, таким чином, Христос вловив їх, Він починає в їхній присутності творити чудеса, підтверджуючи справами те, що сказав про Нього Іоанн. Він починає часто відвідувати синагоги, навчаючи цим учнів Своїх, що Він не супротивник Богові і не шахрай якийсь, але прийшов згідно з волею Отця; і під час відвідування синагог Він не тільки проповідував, а й творив чудеса.
3. Щоразу, коли відбувається що-небудь особливе й незвичайне, або коли вводиться якийсь новий спосіб життя, Бог зазвичай дає знамення, нібито на заставу Своєї могутності для тих, хто повинен прийняти Його закони. Так, маючи намір створити людину, Він спершу створив увесь світ, і потім дав уже їй у раю відомий закон. Так, коли хотів дати закон Ною, знову здійснив великі чудеса, змінив усю тварність, в її основах, наказав страшній повені цілий рік тримати землю, і посеред такого великого обурення зберіг неушкодженим праведника. Так і Авраама захистив багатьма знаменнями; дарував йому перемогу на брані, вразив ударами фараона, і позбавляв праотця від небезпек. Так і перед оприлюдненням закону іудеям Він явив чудові й великі чудеса, а потім дав уже закон. Так і тут, маючи намір дати вищі правила життя і запропонувати людям те, чого вони ніколи не чули, підтверджує слова Свої чудесами. Оскільки царство, яке він сповіщав, не було видимим, то видимими знаменнями Він і невидиме зробив видимим. І зауваж, яку євангеліст спостерігає стислість; він не говорить про кожного, хто зцілився, докладно, але в небагатьох словах згадує про безліч знамень: “приводили до Нього”, – каже він, – “всіх немічних, одержимих різними хворобами і припадками, і біснуватих, і сновид, і розслаблених, і Він зцілював їх” (Мф. 4:24). Але питається: чому Христос ні від кого з цих зцілених не вимагав віри? Чому не сказав їм того, що після говорив: “Чи вірите, що Я можу це зробити” ( Мф. 9:28)? Це тому, що Він ще тоді не явив доказів Своєї могутності. Втім, чималу їхню віру довело й те, що вони приступили до Нього і підводили хворих. Вони не приносили б їх здалеку, якби не мали до Нього великої віри. Підемо і ми за Христом. І ми маємо багато хвороб душевних, а ці-то хвороби Він переважно і бажає вилікувати. Для того ж Він лікує і тілесні хвороби, щоб винищити і душевні. Приступимо ж до Нього і будемо просити не якихось життєвих благ, а відпущення гріхів; Він і нині подає (все потрібне), якщо тільки просимо старанно. Тоді рознеслася про Нього чутка по всій Сирії, тепер же по всьому всесвіту. Збігалися до Нього тоді жителі різних країн, чуючи, що Він зцілює біснуватих, а ти, маючи перед очима набагато чисельніші й важливіші досвіди Його могутності, не хочеш повстати й кинутися до Нього? Ті залишали і батьківщину, і друзів, і родичів, а ти не хочеш вийти з дому, щоб приступити до Нього і отримати набагато краще? Але ми й цього від тебе не вимагаємо. Залиш тільки злі звички, і ти можеш, залишаючись вдома зі своїми, зручно врятуватися. Маючи якусь тілесну хворобу, ми всіма силами намагаємося звільнитися від неї, а, страждаючи тяжко від хвороб душевних, ми зволікаємо і відмовляємося від лікування. Тому ми не позбуваємося і тілесних хвороб, що необхідне для нас ми вважаємо за маловажне, а маловажне – за необхідне, і, залишивши саме джерело зла, хочемо очистити потоки. А що зіпсованість душі є причиною хвороб тілесних, тому доказом слугує і той розслаблений, що був у хворобі тридцять вісім років, і той, якого спустили на одрі, розібравши покрівлю, а, насамперед, – Каїн. Та й багато інших прикладів показують те саме. Отже, винищимо джерело зла, і тоді всі потоки хвороб вичерпаються самі собою. Не одне розслаблення тілесне є хвороба, а й гріх; і останній ще більше за перший, бо душа краща за тіло. Отже, приступимо і нині до Христа, будемо просити Його, щоб Він вилікував розслаблену нашу душу, і залишивши все життєве, будемо дбати тільки про духовне. Здобувши це, ти можеш дбати потім і про решту. Не вважай себе безпечним, якщо не сумуєш про гріхи свої; але про те-то особливо і стогни, що не відчуваєш скорботи про свої беззаконня. Твій спокій походить не від того, щоб гріх не гриз, а від нечутливості душі, відданої гріху. Уяви собі, як мучаться ті, хто відчуває тяжкість гріхів своїх, як гірко волають вони, – гіркіше, ніж ті, кого ріжуть або палять! Що роблять вони, як страждають, скільки проливають сліз, скільки випускають стогонів, щоб звільнитися від мук совісті? Цього вони не стали б робити, якби сильно не страждали душею.
4. Найкраще зовсім не грішити; а якщо хто згрішив, то потрібно відчувати свій гріх і виправлятися. Якщо ж цього не буде, то, як ми станемо благати Бога і просити відпущення гріхів, коли самим собі не даємо в них ніякого звіту? Коли сам ти, згрішивши, не хочеш знати й того, що згрішив, то про прощення яких гріхів будеш просити Бога? Про ті, яких не знаєш? І як ти можеш пізнати велич благодіяння? Отже, сповідуй усі гріхи твої докладно, щоб дізнатися, наскільки великий обов’язок, який тобі прощається, і, таким чином, збудиш у собі вдячність до свого Благодійника. Образивши людину, ти благаєш і друзів, і сусідів, і самих воротарів, витрачаєш гроші, втрачаєш багато днів, ходячи до неї і благаючи про прощення. І, хоча б ображений відігнав тебе одного разу, і вдруге, і тисячу разів, ти не відстаєш, але тим з більшою ревністю посилюєш свої благання. А, роздратувавши Бога всіляких, ми нехтуємо тим, залишаємося холодними, розкошуємо, впиваємося і робимо все те, до чого звикли: коли ж ми Його умилостивимо?… Навпаки, продовжуючи так жити, чи не дратуємо Його ще більше? І справді, нерозкаяність у гріхах набагато більше збуджує Його гнів і обурення, ніж сам гріх. Нам належало б сховатися під землею, не бачити сонця, і навіть не користуватися повітрям за те, що, маючи такого милостивого Владику, ми дратуємо Його і, дратуючи, навіть не каємося в тому. Він і в гніві Своєму не тільки не має до нас ненависті й відрази, а й гнівається для того, щоб хоча б у такий спосіб привернути нас до Себе, бо якби Він, коли Його ображають, відплачував би тобі самими лише добродіяннями, то ти б іще більше став зневажати Його. Щоб цього не сталося, Він на якийсь час відвертає від тебе обличчя Своє, щоб з’єднати тебе з Собою навіки. Отже, надихнемося надією на Його людинолюбство, принесемо ревне покаяння перш, ніж настане день, в який саме покаяння не принесе нам ніякої користі. Нині все від нас залежить; а тоді вирок над нами буде у владі одного Судді. Отже, “постанемо перед обличчям Його зі славослів’ям” (Пс. 94:2), плакатимемо і ридатимемо. Якщо ми до дня Господнього умилостивимо Суддю, щоб Він відпустив нам гріхи, то не будемо підлягати суду. В іншому випадку, кожен з нас, перед обличчям усього всесвіту, буде приведений на суд, і ми не матимемо жодної надії отримати прощення. Ніхто з тих, хто живе на землі, не отримавши дозволу в гріхах, при переході в майбутнє життя, не може уникнути катувань за них. Але як тут злочинці з в’язниць приводяться на суд в кайданах, так і після відходу з цього життя, всі душі приведуться на страшний суд, обтяжені різними узами гріхів. Справді, життя справжнє нічим не краще за темницю. Подібно до того, як, входячи в темничний дім, ми бачимо всіх обтяжених кайданами, так і тепер, якщо, усунувши весь зовнішній блиск, увійдемо в життя кожного, то побачимо, що душу кожного обкладено кайданами, важчими за залізні, а особливо якщо зійдемо в душі багатих. Справді, що більшим вони володіють багатством, то більше й уз на них. Подібно до того, як, бачачи в’язня, в якого і шия, і руки, а часто й ноги в залізі, ти вважаєш його вкрай нещасним, так і, бачачи багатія, що володіє незліченними скарбами, не називай його щасливим, а через те ж саме вважай його найнещасливішим. Справді, крім того, що він у кайданах, при ньому перебуває ще жорстокий страж темничний – зле користолюбство, яке не дає змоги йому вийти з в’язниці, а готує для нього тисячі нових кайданів, в’язниць, дверей і затворів; і, вкинувши його у внутрішню в’язницю, ще примушує його тішитись своїми кайданами, тож він не може навіть знайти й надії звільнитись від зла, яке його пригноблює. І якщо ти проникнеш думкою у нутрощі душі її, то побачиш її не тільки зв’язаною, а й вкрай потворною, спаплюженою і наповненою черв’яками. Задоволення сластолюбного життя нічим не кращі, але ще огидніші, бо розбещують і тіло, і душу, і вражають їх незліченною безліччю хвороб. Уявляючи все це, будемо молитися Спокутувачеві душ наших, щоб Він і розірвав кайдани, і відігнав від нас того жорстокого вартового, і, звільнивши дух наш від тяжких залізних пут, зробив би його легше за перо; а з молитвою до Нього з’єднаємо і власне намагання, і ревність, і благу готовність. Таким чином, ми зможемо в короткий час звільнитися від зла, що володіє нами, і пізнати свій колишній стан, і сприйняти даровану нам раніше свободу, якої нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.